Бо війна війною... Спомини

Гайделяґер

Нарешті прийшов так довго очікуваний повідомлений нам день, коли покличуть нас до війська. Прийшов наказ, щоб 9 вересня прибути до Самбора і транспортом виїхати на вишкіл. Ми тішилися і одночасно якась невпевненість та сум налягали на серце. Але переважала радість. Вказаного дня всі ми прибули на залізничну станцію Старий Самбір, а з нами багато цивільних і родини деяких добровольців. Мене мама і сестра запитували, чи я хочу, щоб вони провели мене на станцію, але я відмовився, знаючи що прийде моя дівчина. Ми попрощалися вдома і я сам пішов до поїзда. Там вже була Катя зі своєю мамою. Бул там Ґеник Гумецький, Степан Скипакевич, «Письо» Шемердяк, Артем Костів, Пинянський і інші, яких прізвища або не знав, або забув. З Ґенком прийшла його наречена Дарка Шпиталь, з Артемом була його мама, інших не пригадую. Всі добровольці були горді, що йдуть до війська, а родичі виглядали зажурені і мовчазливі.

Приїхав поїзд. Ми всі попрощалися з рідними. Навіть не пригадую, чи ми поцілувалися з Катею і її мамою… Поїзд рушив, але ще перед тим я, будучи у вагоні, бачив, як Катя з мамою пішли бічним виходом і дорогою прямували в сторону Смільниці,[1]навіть не зачекавши, щоб поїзд рушив, і востаннє помахати руками на пpoщання. Це мене вкололо — от бачиш, ще не від'їхав, а вже пішли за якимись справами. Може до ворожки, щоб знати, чи повернуся назад, чи ні, щоб даремно не чекати. Таке мені прийшло на думку і на душі було прикро. От собі українка, інакша як всі. Їхали ми в пасажирських вагонах в одному купе з Ґенком, маломіським паничиком, на якого я дивився трохи скоса, як на гохштаплєра[2]і кар'єровича. Але в міру нашого спільного побуту ми заприязнилися і різниця між його та моїм «великоміським» вихованням затерлася. Я все ж таки був гордий з того, що народився і постійно мешкав у Львові, а він — ні. На Посаді називали всіх старосамбірських міщан «козолупами».

В Самборі, віддаленому на 18 км від Старого Самбора, ми затрималися, забрали нових добровольців з міста і навколишніх сіл, і поїзд поцокотів по рейках далі до Львова. Це ще понад 80 км. Чи по дорозі добирали на зупинках нових добровольців, вже собі не пригадую, але ще за дня ми прибули до Львова на головний вокзал, бо пригадую собі, що звідти йшли групами і повсідали у трамваї. Під керівництвом уповноважених-молодиків, мабуть з Комітету чи Боєвої управи, які мали синьо-жовті пов'язки на рукавах, приїхали до великого будинку на Кульпаркові. З тих уповноважених пригадую одного, який пізніше був у нашій сотні, такий собі грубасик Попович.

Від 1939 року я зовсім не бував у Львові, але за ці чотири роки так все змінилося, що я почувався ніби в зовсім чужому місті, тим більше, що я ніколи не ходив на Кульпарків. Головний будинок був частково знищений бомбами. Направо від нього стояли бараки, де мабуть продавали квитки і знаходилась почекальня. Ми квитків не купували, тільки показали мобілізаційні посвідчення. Я думав, що заночуємо тут і тому, як львів'янин, випросив на кілька годин перепустку, бо мав намір навідатись додому. У Львові вимушено проживав мій батько, щоб німці не забрали нашого помешкання для своїх потреб.

Знайомими вулицями я подався додому на вулицю Зборівську, ч. 6, на Жовківському передмісті, що було за 10 хвилин ходу від станції Підзамче або церкви св. П'ятниці. Я йшов впевнено, почуваючи себе вже напіввійськовим. Прийшов до хати, постукав у двері і увійшов до кухні.. Батько мій щось робив чи майстрував і був дуже здивований моїм приходом. Я сказав, що прийшов попрощатися, бо йду до війська. Батько аж остовпів від здивування. «А то чого, — каже, — пощо?". Від цих слів я теж остовпів. «Тату, — кажу, — та ви мені все життя прищеплювали любов до війська, ви самі колишній військовик, і тут таке питаєте. Дуже мені дивно, а я таки йду, бо зголосився і треба». Не знаю, чи випив я що-небудь, чи ні, але довго не сидів, і після того, як попрощався, знову твердим кроком попрямував до місця нашого розташування на Кульпаркові. В голові — єдина думка: щоб тільки вони там були, щоб не поїхали без мене.

Правду кажучи, на Кульпаркові я був вперше. Живучи у Львові, я туди ніколи не заходив і цього будинку не бачив. Зрештою, я не мав причини там бувати, бо там мешкали вар'яти. Крім того, Кульпарків не входив до моїх звичайних маршрутів, коли я йшов до міста, або до школи, або до бібліотеки, або попросту, щоб подивитися, що нового на професійних виставках, які мене цікавили.

Коли я повернувся, то мій товариш Артем всюди ходив зі мною, бо це був його перший побут у Львові. Я взявся змальовувати будинок санаторію, бо він виглядав дуже велично, вирішивши робити це щоразу в тих місцях, де ми будемо. Це для того, щоб зберегти «для майбутньої історії» наш побут.

Тепер навіть не знаю, що сталося з тим малюнком. На ньому закінчились наші далекосяжні пляни і мрії. Кожен з нас мав якісь харчі на дорогу, тому першою справою була перекуска, а потім — перекур. Я в цей час вже «курив», тобто покурював. Почав, коли працював у Маслосоюзі в Старому Самборі. Щоб на хвилину відпочити від праці, але щоб не виглядало, що ми нічого не робимо, перекурювали спочатку по півцигарки, якою мене частував бухгалтер Кость Сольчаник. Так було тоді, а тепер я сам розпоряджався своїми цигарками і курив «цілу» з іншими.

Очевидно і Артем почав вже покурювати задля товариства. Ну а Ґеник вже був «старий» курець. Чи нам дали щось їсти і пити — не пригадую. Переписуючи ці спогади через великий проміжок часу, відчуваю, що багато дрібниць стерлося з пам'яті.

Не довелося нам ночувати в колишньому будинку для вар'ятів і вночі під охороною німецьких вояків нас вишикували в колону і вивели на товарний вокзал. Казали (чомусь завжди хтось з хлопців є більше поінформований від інших), що це тому, щоб польська боївка не зробила на нас якогось нападу і не закидала нас ґранатами. Знаю, що йшли ми попри тротуар вулицею Кульпарківською вгору. Було темно, але ми почували себе як військо. Перед колоною, з боків та позаду крокували німецькі вояки з крісами і це виглядало так, неначе вони вели нас як полонених. Нас привели до товарної станції і посадили в товарні вагони, мабуть по 40 хлопців у вагон, а німці сторожували, поки не розвиднілось. Зранку ми почали приглядатися до наших вартових. Це були есеси зі зброї СС, а між ними старшини з трьома зірками на петлицях. Вони виглядали немов ляльки — високі, стрункі, в гарних одностроях. А серед них один був найгарніший. Не знаю, хто про що думав, але мені хотілося, щоб я виглядав так, як він. Він був командиром нашого транспорту і згодом став сотенним нашої п'ятої сотні. Порівняно з офіцерами інших армій, яких я бачив особисто або знав зі світлин, то крім австрійської армії (в ній також УСС) ніхто не дорівнював німецькій. Польські офіцери ще… ще… Російські офіцери — ще нічого. Чеські, словацькі — далеко до цього. Французькі — не надзвичайні. Англійські — придушені своїми круглими шапками і шпіцрутою під пахою. Ну а совєтські — босячня на каноненфуттер[3].

Мабуть нам давали якісь харчі. Це звичайно були кава, хліб та ковбаса. Чи було щось гарячого «хлепнути» — не пригадую. Німці були в першому та останньому вагонах як наша охорона і як тільки поїзд зупинявся на станції або в полі, вони зразу зістрибували і проходили вздовж поїзда на випадок, якби якісь партизани чи хтось інший захотів на нас напасти. Розташувавшись в поїзді з Ґенком, Артемом та Степаном Скипакевичем на соломі в куточку, я звернув увагу на один напис, зроблений крейдою на стіні вагону російською мовою:

Я сказав: «Бачиш, Ґенку, яку долю ворожиться нам». Ми довго над цим не задумувалися, але цей напис «забив цвяшок» підсвідомо у наші душі. Це мабуть везли російських полонених до Німеччини на працю і багато з них не повернулося. Ми не були в такій ситуації, як вони, але це віщування неприємно відбилося на нашому гуморі. Очевидно, після перекуски та перекуру наш настрій покращився, але слова ці назавжди закарбувалися в моїй пам'яті.

Ми їхали від ранку, перепускаючи інші поїзди, і щойно коло полудня прибули на місце призначення. Це була Дембіца. Це вже тепер я думаю, що подорож не могла так швидко відбутися, щоб за півдня приїхати зі Львова до Дембіци біля Кракова, бо першими йшли поїзди з військом, пораненими або військовими матеріялами на схід або захід, а ми мусіли їх пропускати. Зрештою, ми не поспішали, бо були «товаром», залежним від наших опікунів. Подумки ми вже вважали себе військом в цивільному.

Після вивантаження нас повели за дроти. Нам наказали залишити свої клунки (переважно кожен мав при собі невеликий чемодан) і повели нас в лазню та на дезинфекцію. Опісля ми здали все, що мали, на склад і тільки в одягу похідною колоною пішли широкою асфальтованою дорогою під гору до призначених нам бараків. Ми перейшли один рінґ, потім другий, і нарешті попали в «наш» третій. Рінґом називалась асфальтована дорога у вигляді кола, при якій з одного чи іншого боку були дерев'яні бараки для війська, штабу, складів чи чогось іншого.

При початку нашого рінґу було (як ми вже пізніше дізналися) кіно, у великій залі якого ми святкували Святвечір, а далі по три бараки для кожної сотні. Колона була довга і її початок пішов далі, а нас затримали на горбку. Почали ділити на чоти, опісля на групи. Всі були вишикувані за ростом і вищі попали до першої чи другої чоти. Я хотів бути в одній групі з Артемом, а оскільки був вищий від нього, то пригинав коліна, потім ще з кимось помінявся місцями і кінець-кінцем ми опинилися в одній групі.

Наша третя чота отримала барак посередині. Наша кімната була прямо входу до бараку і це було дуже вигідно, бо ми перші зауважували, коли підходила якась перевірка. Нас було біля п'ятнадцяти або й більше хлопців у кімнаті. Ліжка були триповерхові, кілька стільців, стіл посередині, мабуть була піч для опалення вугіллям і якісь шафи для одягу. Знаю, що я взяв собі найвище ліжко зразу при вході. Ми мабуть були другою групою третьої чоти п'ятої сотні з уштуфом Ріхтгофеном. Чотовим був австрієць Оша, а груповим пізніше став штурман Матаушек. Інших собі не пригадую. Ґеник був у третій групі з груповим уша Бук. Забув я ще назвати одного старосамбірщанина, який був у нашій сотні — це Степан Скипакевич. Я чув, що він здезертирував в кінці війни і живе в Дітройті.

Наступного дня нас вигнали на збірку, щось пояснили і розпустили до кімнат. Ми проводили час як могли. Очевидно, що призначили денний порядок, хто мати чергувати і ходити зранку і ввечері з коновками по каву. На обід була збірка і ми всі йшли до кухні по обід. Отримавши свої порції, швидко (щоб не вистигли) повертались з ними до кімнати. Перші сідали при столі, інші сідали на ряд ліжок і так їли. Переважно давали бараболю в лушпинні, якийсь соус «тунке». Чи було якесь м'ясо, чи ні — того собі вже не пригадую. По-різному бувало. (Інколи під час обіду наші жартуни починали розповідати про деякі неапетитні речі настільки довго, що дехто біля столу не витримував і відходив в сторону. Дуже бридував такими жартами Палій і завжди залишав своє місце при столі.)

Після обіду ми з Артемом пішли на «інспекцію» до сусіднього бараку. Це був перший барак, в якому містилась зброївня, склад одягу та канцелярія сотні і там, мабуть, мешкав німецький персонал. Переходячи по коридору, я помітив на дверях напис «шрайбтубе»[4]. З моїм ґімназійним знанням німецької мови я переклав дослівно і почав пояснювати значення цього слова. Думав собі, що культурне німецьке військо має окрему кімнату для написання листів. Щось схоже на нашу читальню. Чому маєш мучитися в кімнаті або на столі, де п'ють каву та чистять зброю. Тут маєш для цього спеціяльну кімнату. Заглянули всередину і переконались, що так і є. Стоїть письмовий стіл, крісла, і навіть є друкарська машинка. Я швиденько побіг по папір та конверти, бо зранку нам вже повідомили номер польової пошти, примостився біля стола і почав писати листа. Я ще добре й не розмахнувся, як увійшов хтось з німецьких підстаршин і давай на нас кричати, що ми тут робимо. Пояснюю, як можу, але він таки не розуміє або не хоче розуміти, чого ми сюди прийшли. Добре, що нас ще не навчили падати ниць, а то напевно змусив би нас зробити це кілька десятків разів. Зібравши наші причандалля, ми спішно втекли з кімнати. От тобі і шрайбтуба, і нова наука військової термінології.

Добровольці на вишколі в Гайделяґері

Мабуть ще кілька днів ми ходили в цивільному одязі, але далі нас вдягнули в однострої і, мушу визнати, що німці старалися, щоб вони на нас гарно лежали. Видали також черевики, пояси, нижню білизну, по три сорочки, краватку, хустинки, шлейки і інше. Головне, що дали баґнети і кріси і ми стали справжні вояки. Мали «пиріжки», чи інакше польові шапки, так звані «фельдміце», а також шоломи з наліпками СС. Торністри були з телячої шкіри, шерстю назовні. Такі я бачив ще на світлинах мого тата з австрійського війська. Видали коци, лопатки, а їдунки, ложки, вилки і ножі були разом укладені в так званий «есбецтек». Також видали круглі коробочки з рожевого матеріялу для м'яса або мармеладу. Всі ці речі нам видали зразу після прибуття, щоб ми могли харчуватись. Годували нас один раз в день, а зранку і ввечері давали каву. Також видали набір так званих «маркетендеварен» (зубна щітка, зубна паста, паста для взуття, щітка для взуття, нитки, голки, бритва для гоління, мило та пензель для гоління). Забув сказати, що видали ще хлібник, так званий «бротбойтель» і польову фляжку. Одягнули нас у дреліхи, в яких ми виходили на вправи. Мали однострій «А» і однострій «Б».

День виглядав майже однаково: зранку вставали о 7 годині, чергові йшли по каву («кафеголен»), а ми в цей час вмивалися, голилися, вдягалися та застеляли ліжка так, як нас навчили наші підстаршини-інструктори. Мабуть ніхто з них не думав, що йде війна, бо вимагали, щоб кинуті гроші відбивалися від добре застеленого ліжка. Наші підстаршини цим забавлялися і карали вояків за недбало застелені ліжка. Коли ми йшли на вправи, так звані «ґелєнде», то шпіси не мали що робити, перевіряли всі кімнати і записували у свій записник, що знаходили не так як мало бути. Цей записник носили запхнутим за другим ґудзиком блузки, як ознаку своєї влади. Після повернення сотні мали привід, щоб покарати винного. Переважно карали додатковою муштрою. Бувало, що шпіс перевертав усі ліжка і ми мали додаткову роботу, бо мусіли знову їх застеляти.

Одного дня нас всіх завели до ревіру і поступово, група за групою, провели щеплення та татуювання на лівій руці показника групи крові, в кого яка була. Це були букви «А, АБ, Б, 0». Я отримав «0». Очевидно, що перед тим був зроблений аналіз крові. Нас також водили на огляд до дентистів, які перевіряли стан наших зубів і робили те, хто чого потребував. Мені вирвали один з передніх зубів, щоб пізніше не мати з ним клопоту. Так я залишився без зуба до кінця вишколу. Як я після того виглядав, мусять сказати ті, що на мене дивились. Також всім зробили світлини, а через якийсь час нам видали зольдбухи з прикріпленою світлиною і наказали носити їх в лівій нагрудній кишені.

Після ранкової кави була збірка. Групові командири здавали звіт шпісові, а коли приходив сотенний, то шпіс давав йому звіт: скільки присутніх, скільки хворих в ревірі, скільки на інших заняттях. Я навіть не знаю, як цей ревір виглядав, бо ніколи в ньому не був. Оглядали, чи ми поголені, чи добре вичищені черевики, чи за нігтями нема «жалоби», тобто бруду. Перевіряли, чи є хлібник, фляжка та інші речі. Після того були команди «праворуч кроком руш» і похідною колоною ми йшли в поле на «ґелєнде». Сотенний спочатку йшов з нами, а пізніше отримав коня і їздив на ньому, але ніколи не був до кінця вправ. Це добре знали наші підстаршини і не були такі «гострі» з нами. Вправи ми робили за розкладом, який висів на дошці біля шрайбтуби.

Нас розбивали на групи і навчали елементарних речей: як ходити, зупинятись, вітатись піднесенням руки. Якщо щось йшло не так, то за кару було «гінлєґен» поєднане з «ауф марш марш»[5] і вічне «гінлєґен»[6]. В обід ми повертались в бараки, по черзі знімали все з себе, брали їдунки і під керівництвом чергового або когось зі старшин йшли на обід. Як я вже сказав, на обід давали кілька бараболь в лушпинні (три-чотири), якийсь соус-тунке, кусок м'яса або щось інше замість нього. Порції були малі, але мусіли вистачати, бо я ніколи не хворів, але зрештою вони не могли бути великими, бо після годинного відпочинку треба було знову йти на вправи, а з наповненими шлунками ми не могли їх добре виконувати. Після обіду були знову заняття — переважно по кімнатах (чищення зброї, чищення та приведення до порядку удягу) так звана «пуп унд пліхтштунде». Заняття тривали мабуть до десятої години вечора. Десь біля сьомої години знову давали каву і «ферфлєґунґ» (тобто масло, марґарина, хліб, мармелад, мед та ковбаса). Нарешті був цапфенштрайх[7] і всі йшли спати.

Черговий в кімнаті пильнував, щоб кімната була чиста, заметена і всі були в ліжках. Приходив черговий підстаршина («унтерфірер фон дінст», скорочено «уфауде»), якому черговий по кімнаті давав звіт: «Група така-то, стільки-то людей. Все в порядку». Пройшовшись по кімнаті, він перевірив, чи все чисте і в порядку, сказав «Добраніч» і йшов на інспекцію до іншої кімнати. Нормально, коли ми нічим не займалися, а входив підстаршина або старшина і черговий мусив йому доповісти, що кімната щось робить або перебуває на дозвіллі. Перед тим як він входив черговий мусив крикнути «ахтунґ» (увага), щоб всі знали, що після цього буде йти звіт. Але інколи траплялося, що ввечері всі вже лежали в ліжках, а черговий кричав «ахтунґ». Тоді всі хоч не хоч мусіли зриватися з ліжок. Очевидно, що коли уфауде відходив, то ми такому черговому добре наговорили. З початку вишколу такі речі траплялись, бо ми ще добре не знали, що потрібно, а що ні.

На початку було багато нічних вправ. Щоб призвичаїти нас до ночі, показували, як все вночі по-іншому звучить. Як звучить відділ війська, коли йде в нашу сторону і коли віддаляється; як лунають постріли від нас і до нас; як звучить скоростріл; як все вночі змінюється. Те ж саме з визначенням віддалей на полі та поблизу лісу. На тих вправах все робили німці: стріляли, наступали, а ми були лише глядачами і намагалися все це запам'ятати і засвоїти нове довкілля. Іншого разу все це вже робили ми самі, а після вправ з нами обговорювали те, що було добре і вказували на наші недоліки. Ми ще були незграбні, шоломи тиснули голови, які боліли нас. Якщо стукнути по шоломі, то голова несамовито гуділа. Але з часом ми до цього звикли. На неділю, або вже й в суботу, коли не було занять, а тільки генеральне прибирання терторії з миттям підлоги, стільців, столів, чищенням ліжок, до нас приїжджали рідні і привозили багато всього, чого в нас тут бракувало (напої, цигарки, їжа — одним словом всього, чого душа побажає).

Відвідини рідних в Гайделяґері

Приїжджала і моя мама та кілька разів бувала моя Катя, а також багато інших з родини. Тому військова їжа нам не обридала і ми запрошували на цей бенкет наших групових німців та чотових. Вишкільний табір Гайделяґер був розташований біля містечка Дембіца під Краковом. Назви залізничної станції ніяк не пригадаю, хоч на неї разом з іншими проводжав свою маму. Знаю тільки, що біля неї були бараки, в яких розміщувалась українська поліція («шуцманшафт») в чорних одностроях, бо в ній служив Сюнко Волосянський з Старого Самбора. Був він високого росту, гарний на лиці і веселий. Я знав його ще зі Старого Самбора, бо разом ми були при міліції. Він накульгував на ногу і коли прийшов час, щоб перейти з тимчасової міліції до постійної, я відмовився і відійшов, а він залишився і служив у Самборі. Тепер ми зустрілися в кантині, де вже було багато наших та шуцманів. Була це добра нагода забавитися і випити пива як всі це робили, бо в час перебування на третьому рінґу цього не можна було робити. Бувало це в неділю після обіду, коли відходив поїзд. При такій щирій зустрічі ми всі знайомі сідали за столи в заповненому вояцтвом залі, яка була переповнена гамором та тютюновим димом. «Поставив» один, другий, третій і далі всі по черзі. Так і не зчулися як випили по п'ятнадцять гальб сильного польського пива. Чи пили ми «Окоцім», чи щось інше, але смакувало і швидко вдаряло в голову. Ще коли сиділи, то пили, але коли вставали, то не могли втриматись на ногах і дуже заточувалися. Очевидно, треба було вирушати в дорогу до бараків, бо в десятій годині цапфенштрайх і треба бути в ліжку. А дорога для п'яних здавалася дуже довгою… Добре, що це була широка, асфальтована головна дорога, яка переходила через цілий табір, минала перший рінґ, другий рінґ, де мабуть перебувало керівництво табору і де були на вишколі якісь відділи естонців. Щойно починався наш третій рінґ і треба було йти під гору, де посередині цього кільця стояла наша п'ята сотня. Очевидно, що до часу, коли ми дійшли до бараків, не обходилося без коротких відпочинків, бо пиво робили своє і ми часто командували самі собі «вассер абшляґен» і йшли далі. Роздягнувшись і лежачи в ліжку, зауважували, що кімната чомусь ходила ходором, вічно крутилася в одну сторону, не пригадую тільки чи справа наліво, чи зліва направо. Ми спали як по купелі аж до ранку.

Якось так траплялося, що німці були дуже чемні, зокрема уфауде приходив, брав звіт від чергового кімнати, що все в порядку і всі сплять (як-то черговий на превелике диво був тверезий і говорив зовсім не по-п'яному!) і погасивши чемно світло, зникав тихо, замкнувши за собою двері. Мабуть німці також були після пиятики. А сотенний також не навідувався, одним словом — мали ми щастя і все.

Наш рінґ був великим колом з асфальтовою дорогою. Навколо росли високі ялиці, а всередині білів голий пісок. Там, щоб далеко не ходити, проводилися дрібні вправи: техніка боротьби з танками, деколи звичайна муштра і все те, що не потребувало великого розмаху. Дорога на села була шутрована, а самі села стояли безлюдними, мабуть Пустків і інші, які навіть не були позначені на мапі. Все це був труппенібунґпляц[8]. Це були терени наших вправ зі стрільби, наступу, оборони та нічних вправ. Стрільниця була окремо на полі з викопаними ровами для кидання ґранат і всілякими мурованими стінами для охорони від осколків та куснів каміння після вибуху.

Пригадую, як нас навчали кидати ручні ґранати. До них треба було звикнути і кидати не так як «поліном за псами», але щоб попасти в ціль. Пізніше накидалися ними досхочу, але поки до цього дійшло після теоретичного викладу ми мусили пройти практичний вишкіл. Одного гарного дня ми зайшли на місце, де нас навчали кидати ґранати. Ми такого ще ніколи не робили, тому були трохи злякані. Нам пояснили, що в цьому немає нічого страшного, але потрібно дотримуватись всіх правил безпеки. Все йшло добре, але трапився один випадок, коли хтось кинув ґранату надто близько. Підстаршина, який проводив вправи, негайно вистрибнув з окопу, схопив ґранату і відкинув її в бік цілі. Нічого страшного не сталось, а ми стали свідками холоднокровности та витримки наших інструкторів.

Нас також навчали і часто повторювали, що якщо в бою будемо падати на землю, то щоб ніколи на задирали ніг, а притискали їх щільно до землі, щоб уникнути зайвих поранень.

Одного разу під час вправ ми зайшли дуже далеко і знайшли ще не зовсім знищене село з цілими хатами і вцілілим костьолом. В хвилини відпочинку ми зайшли всередину костьолу. В ньому не було престолу та іншого внутрішнього інвентаря. Тут почали наші «коміки», яких є завжди повно у кожному війську і які постійно вміють розвеселяти у важких ситуаціях, відправляти службу і дякувати. Не знаю, чи все це було смачно, але було весело. Робили це Дзюньо Мотика і його колеґи Старосольський та Іваник. Мотика походив з Трускавця. Його двоюрідний брат фіґурував в одному з відомих процесів проти ОУН в 1930-х роках.

Через якийсь час нам видали овальні розпізнавчі бляшки, зроблені з дюралюмінію. Вони мали дірки з двох сторін та щілину посередині. На них був напис «СС аусбільдунґ бтл Ц.Б.Ф.» Ми повинні були їх носити на шнурочку на шиї.

Одного разу, коли в нас були «безухи»[9], і стрільці як звичайно відводили гостей на станцію, трапилася цікава пригода. Не знаю точно, як вона розпочалася, але знаю як закінчилась. Стрілець відвів свою маму до брами і чекав відходу поїзда. В поїзді і на станції господарями були польські «баншуци», тобто залізнична охорона, набрана німцями з поляків. Один з тих баншуців чи то не допускав, чи то викинув маму з вагону. Побачивши це, наш дивізійник, не довго думаючи, підскочив до баншуца і баґнетом, що мав при боці, вдарив його. Не знаю точно, чи пробив його, чи поранив. Мама поїхала, а його затримала військова поліція. Військові власті виправдали його вчинок і в нагороду отримав ще тиждень відпустки. Німці дотримувались старого імперського принципу «divide et impera»[10], протиставляючи поляків та українців. Але нам це дуже сподобалось, що навіть у воєнний час вміють оцінити правду і не дають принизити військової гідности.

На кінці нашого рінґу було кіно і велика заля для свят та для інших урочистостей. Після наших свят кіно чомусь згоріло і його не відбудовували. На Свят-вечір приїхали до нас делеґати від Бойової Управи і серед них я побачив мого професора з Філії Зенона Зеленого, якого було призначено займатись та опікуватись нашими підлітками-юнґами, яких німці взяли до війська обслуговувати фляк-артилерію, тобто зенітні протилетунські гармати. Я тримався з ним на дуже великій віддалі, як личить учневі та професорові, тому що він для мене був дуже недоступний. Я теж мав свою гордість і не підходив до нього. Він, побачивши мене, підійшов до мене перший, подав мені руку, щось на знак вдячности за те, що я, як його учень, зголосився добровольцем. Колись він також, будучи учнем, зголошувався добровольцем до українського війська.

Знаю, що в третій сотні перебував мій шкільний товариш, один з братів Королів. Було їх двох і отець д-р Михайло Залеський був їх вуйком.

Наша сотня мала велику кількість матурантів, які за їх розмовами мали велику надію стати так званими «фіреранвертен» і мали отримати як відзнаку смужки на нараменниках (нарукавних нашивках). Але до цього ніколи не дійшло. Єдине, що нам дозволили, це почергово командувати групами. І то в мене вийшло назовні те, що мене тато весь час навчав, як то було в австрійській армії: «Цуґ ім ґляйх шрітт машірен марш». Почув це мій цуґфірер-австрієць і запитав мене, що я таке сказав. Я пояснив йому, що це стара, невживана вже команда австрійської армії, яку мене навчив тато. Він сказав, що можливо, але тепер треба вже по-новому, без того «машірен».

Знаю тепер, бо вичитав у всіх статтях, що справа шлейок стала великою «національною» справою. Почалося це в штабі, а наші старшини, хоч які вони були чваньки, а казали німцям такі дурниці, що аж смішно, як такі інтеліґентні люди як Долинський, Яськевич та інші могли розповідати такі дурниці. Німці постійно носили шлейки і це була обов'язкова частина уніформи. Вони були зеленого кольору і були корисним засобом для підтримування штанів. Але наші хлопці затримали свої власні пояси, щоб додатково тримати штани. Я сам носив шлейки ще будучи малим хлопцем. Навіть дівчата, в яких ще не був сформований стан, вдягали шлейки як частину спіднички. Як я став підлітком і влітку вже ходив без блузки, шлейки виявились неестетичною частиною одягу. Не так як в Америці, де навіть популярні ведучі програм якраз на злість всім мають шлейки, ще й до того червоного кольору. Ну, але це ковбої і вони на злість усім хочуть підкреслити свою свободу. Коли я ходив до ґімназії, то носив шлейки в першу чергу тому, що з ними штани укладалися чи то висіли плавно, не було зморщок і не було небезпеки, щоб вони злетіли. Те саме було з іншими старшими, такими як мій тато. На селі, де не дуже дивилися на елеґанцію і красу, носили пояс. Пояс підходив до всього: підтримував штани, нечемних дітей навчав слухняности та розуму. Коли й цього не було, то замість пояса вживали кусок шнурка. Тепер, коли ми отримали шлейки, то не знали що робити з поясом. Віддати німцям на склад? Краще одягнемо, щоб на поясі тримались штани. Дуже практично: дома на селі їли бульбу з капустою і живіт завжди виступав вперед, а тут на військовій «ферфлєдзі» не було бульби і капусти. Штани висять і не спадуть, але ми ще маємо один контроль на це: притягнути пояс і все в порядку. Коли закінчились «безухи», бо після ряду випадків їх таки заборонили і тоді ми були приречені тільки на військову їжу. Тому пояси стали нам в пригоді. «Зіхер іст зіхер» — сказав пан Манліхер і додав ще одну «шперкляпу», казали наші старші люди, які служили в австрійському війську. Пояс і став тією другою шперкляпою, тобто забезпеченням від голодного шлунку. І чому тут дивуватися та не вміти пояснити німцям. Шлейки і пояс. А наші панове в штабі повидумували різні нісенітниці і намагались пояснювати, а німці крутили головами, бо нічого подібного не чули і не бачили.

Наші вправи і вишкіл проходили плавно. Ми розуміли, що ця школа нам потрібна, намагались говорити по-німецьки, засвоювати все, що нам казали, хоч знали, що вони собі з нас кепкують. В слушний час ми їм про це сказали і відплатилися. Ми не були тими запеклими націоналістами-шовіністами, що хотіли говорити тільки по-своєму і вважали, що німці мають навчитись нашої мови. А в моїй групі були такі «розумні» з Винник, але ми їх переконали, що це недоцільно і, взагалі, ми прийшли на науку і нам її потрібно, а не нашим інструкторам. Тому ніякою «політикою» не займались. Це був наш рекрутський початковий вишкіл. Не можу сказати, щоб він був надто важкий і неможливий до виконання. Казали нам падати на землю і лягати вправо або вліво, залежно від того, де було більше болота. «Гінлєґен, фліґер фон рехтс, фон лінкс», але я думав, що це було необхідним, щоб цивільні, які дуже стежили, щоб не забруднитися, звикли до болота і не боялися його. Поки прийшли з вправ, то все висохло, і після чищення щіткою одяг виглядав як новий. «Вони», тобто наші інструктори, місили тісто, доливали води, пекли, а по закінченні вишколу витягували з печі — і ми були спечені, готові на все, на всі смаки. Наш вишкіл був повний і добрий. Кожен з нас мав прищеплені засади послуху і дисципліни, тому й не потрібно було великої праці ані інструкторів, ані нашої, щоб дійти до порозуміння і позитивних наслідків. Тут не треба було поборювати окремі «бунтівні» характери кожного зокрема. Не треба було за нормальних умов застосовувати догани і покарання, бо ми були добровольцями і свідомі нашого бажання служити справі. Доброволець — це велике слово. Нераз, коли ми були пригноблені вправами, сотенний нас збирав і звертався до нас з словами «майне фрайвілліґе»[11]. І з тими словами вступала до нас бадьорість і охота до всього, бо «ми українські добровольці, рушаєм лавами у бій».

Хтось якось сказав: «Я був добровольцем і більше не буду». А ми кажемо: «Ми були раз і кожен раз, коли треба буде бути, ми знову підемо добровольцями, як вільні люди, яких не женуть батогом, а вони самі розпоряджаються собою». Ідемо, бо треба, а не тому, що гонять.

Важко описати весь хід вишколу, як він відбувався, бо не маю до цього матеріялів, а зрештою, це не щоденник, якого я не міг вести, бо нам було заборонено щось такого робити. Якби такі записи колись попали в руки ворога, то це було б небезпечно і недоцільно. Тому обмежуся описом деяких моментів, які чимось відрізнилися від нашого буденного життя і військових занять.

Очевидно, вони не будуть подані в хронологічному порядку. Неприємною була справа з акордеоном, тобто ручною гармонією, яку комусь привезла мама під час відвідин. Точно цієї справи не пригадую і результату також не знаю. Але мав хтось акордеон і любив грати на ньому в неділю, коли ми після ранкового апелю і польової Служби Божої ходили і втішалися присутністю знайомих і родин так званих «безухів». Деякі ховалися зі своїми дівчатами поміж деревами, а сосновий ліс був довкола всіх трьох бараків, а один навіть розіпняв шатро в лісі. Цей музикант-стрілець пригравав на акордеоні і всі розмріяно прислуховувалися. Тоді була в моді пісня «Штерн фон Ріо», а ми в нашому телячому віку зітхали до дівчат мов школярі. І сталося, що цей акордеон хтось вкрав, справа пішла до сотенного, і когось за це було покарано і мабуть так завершилася справа з музикою. Якщо не так, то може хтось цю історію поправить і доповнить. Напевно Ґеник буде справу знати краще, бо музика його друга стихія, або пристрасть.

Пісня, вислів співучого народу, також у нас процвітала. Починали від «Націоналісти, раз, два, три, молоді орлята, хлопці, хлопці, соколята», але довго не її не могли співали, бо німці заборонили. Зате «Гей, гу, гей, га, таке-то в нас життя» процвітала, а коли наші «безухи» почули, як ми натискаємо на слова «не треба нам бабів», то вже напевно думали собі «чекай, чекай, хлопче, відчепився ти від спідниць, але колись до них знову причепишся». Але назовні тільки казали «дивись, які мудрагелі, а вже занадто бабраєте». Та нічого.

Або знову співали «Ми українські добровольці», де ці слова змінювали на «українські партизани» — залежно від гумору. Також «Чи то буря, чи то грім», або знову «Гей, гу, гей, га, таке-то в нас життя». Але німці хотіли чути щось свойого і почали вчити нас своїх маршових пісень «Дайнен ротен, ротен мунд цу кіссен», або «Ес штейт айне міллє ім Шварцвальдерталь». Постійно перед вечером ми чули, як естонці співали «Ферн бай зедан, ауф дер ґеґе штейт айн ґренадір ауф вахт» і думали, що вони і нас навчать, але ні. Мабуть «наші» німці її не знали. На моє запитання, щоб нас навчили «Гойте воллєн вір айн лідляйд зінґен», казали, що це пісня моряків і нам зовсім не підходить. Кожен має своє і тимчасом почали нас вчити пісню вірности — «Вен аллє унд трой верден зо бляйбен вір дох трой».

Коли вже завершувався термін початкового вишколу, почали нас готувати до присяги на вірність. Слова «іх швере бай Ґотт» треба було вивчати на пам'ять без помилки з правильною вимовою. Для тих, що вивчали в школах німецьку мову, це не становило труднощів, але для тих, що «ані в зуб» було трохи трудніше. Співали ми під час маршу на вправи або коли виснажені, спітнілі, знесилені після десятка «лягай-вставай, лягай-вставай» чи хотіли, чи ні. Як не мали бажання; то кільканадцять «фліґер фон лінкс» або «гінлєґен ауф марш, марш», «цурік» і тому подібних команд це бажання нам швидко повертали. І це зовсім не було каторгою, а тілька витрушуванням з цивільних решток їхньої бундючности. Від цього ще ніхто не помер, а хто це надто серйозно сприймав, то було гірше для нього. Треба було бути гнучким, а не штивним, бо такого легко зламати.

Є загальне твердження «наших мудреців» з Галичини, що ми, галичани, не військовий матеріял, ми не військовики з крови і кости. Ми «премося на докторів, маґістрів, інженерів, а до війська — ні». Може це й правда, але напевно вона відноситься до тих людей, що так кажуть і розповсюджують таку нісенітницю. Як могла людина пертися до війська «найяснішого цісаря», коли протягом довшого часу була невільником і тільки в 1848 році отримала волю. Хто хоче йти на наруги і невигоди військового життя, коли він є вільний і може спокійно працювати на своєму клаптику землі, про яку так довго мріяв. Тому панувало гасло «геть з військом» і утверджували галицького українця в цьому переконанні «добрі люди», яким це було вигідно. А коли він трохи звик до волі, коли почали його просвічувати і він зрозумів, що є не якимось забутим русином, а був колись господарем цієї землі, то коли «найясніший цісар» у 1914 році дозволив створити «свій» леґіон — то галичани пішли так масово, що вороги злякались цього стихійного руху і обмежили леґіон в кількості і озброєнні. Але навіть у цих умовах галичани доказали перед світом, що вони вояки і призабуте військове мистецтво для них мов герць. Вони після стількох століть затемнення заблиснули золотим тризубом на синьому небі і дали добрий приклад наступним поколінням. Так, ми є військовою нацією, хоч маємо багато гречкосіїв, бо земля добра і не війна є суттю життя народу, лише мирне господарювання. Але якщо буде потрібно боротися, то ми це зможемо, тільки щоб доля нам сприяла.

Після Першої світової війни настала нова окупація і знову нам не дозволяли мати своє військо, але ідея самостійности зросла і виховала нових борців, які не жаліли своєї крови, щоб поставити опір загарбникові, а навіть двом зразу.

Тому прости, Боже, тим, що говорять такі дурниці. Нам потрібно і меценасів, докторів, як також батярів — не всі ж мають носити однострій (хоч не свій!). Хтось мусить і землю обробляти, і нас годувати. Але досить цієї філософії, бо треба повернутись знову до співу.

Як вже всім стало зрозуміло, що таки краще заспівати, тоді перші ряди подавали назву пісні, наприклад, «Гей, гу», а коли це повторювалось аж до останніх рядів, тоді останні ряди одноголосно казали «лід дурх». Тоді перед подавав тон і після слів «три, чотири», сказаних передніми, всі в один голос починали співати. Наші вишкільники вважали, що ми повинні співати голосно, і не зважали, чи це виходить мелодійно, чи ні. Ми, навпаки, намагались співати мелодійно. Особливістю було те, що ми не «тягнули» і не мали соліста, схожого на совєтського «запєвайла», співали під такт, неначе скандували вірші.

Були ще пісні (не пригадую, які саме), які німці забороняли нам співати, бо були занадто патріотичні. Вони знали про це, бо дізнавалися від наших «землячків», які були на послугах у німців і доносили про все, що діється. Тим самим мимовільно були на послугах розвідки.

Може через тиждень після нашого приїзду до табору почалися деякі рекламації і деякі хлопці ще в цивільному одязі були відправлені додому. Поїхав і «Письо» Шемердяк зі Старого Самбора. Не знаю, на якій підставі його звільнили, а інших я не пригадую. Нашим груповим спочатку був якийсь лагідний штурман, а опісля штурман Матаушек, мабуть німець чеського походження зі Шлеська. Він був товариський, часто вступав з нами в розмови на кожному перериві після вправ, щоб покурити. Взагалі був доброю людиною. Знаючи, що серед нас є багато кандидатів на старшин, пояснював про себе таке: погано бути постійно стрільцем, найкраще бути штурманом або найвищим генералом. Тим, що посередині, найгірше, бо на них постійно звалюють вину. Така була його філософія.

Групу, в якій був Ґеник і Степан Скипакевич, мав уша Бук. Мені здається, що він навіть мав лицарський хрест «ріттер кройц». Він був суворою у вишколі, але не злою людиною. Коли одного разу в Ґенка черевики блищали немов дзеркало, а він до цього був спеціялістом (неможливо цього не визнати), він похвалив Ґенка перед цілою сотнею.

Одного разу ми робили групові вправи бою на баґнети. У нашій чоті був цей «грубасик», що нас вів у Львові до трамваю. Мабуть називався Попович. Уша Бук чогось «мав на нього око», тобто недолюблював. Може тому, що був повненький. Він часто викликав його до показового двобою. Як тільки прийшло до «випаду», Бук виконав удар — вдарив Поповича в груди і зразу ж прийняв поставу «до стопи кріс». Пригадую, що кров лилася рікою, бо уша його поранив. Поповича негайно відіслали до ревіру на перев'язку. Протягом кількох днів він не ходив на виснажливі вправи.

Ми також вживали протиґазові маски. Де це відбувалося, ніяк не можу пригадати, бо стріляли патронами з сльозоточивим ґазом і ми протягом якогось часу повинні були витримати без маски. Мені це не було важко, бо у школі ми відбували курси «ЛОПП» і я все витримав 1,5 хвилини без подиху. Вживали протиґази, щоб нас за щось покарати, але як вони казали, це не за кару, а для навчання. Також ми проводили стрільбу в протиґазах, але раз це відбули і більше не поверталися. Через вживання маски я натер собі шкіру на бороді і була проблема з щоденним голінням, бо це забирало багато часу, але я все робив і груповий похвалив мене.

Був у нашій кімнаті стрілець Бойчук, який не знаю яким чином дізнався, де знаходиться військовий «пуф» (бурдель) і загостив до нього. Коли повернувся, то оповідав нам цікаві історії про панянок, які там були, а особливо про одну з них на ім'я «Сковронек». Оповідав про неприємні наслідки лікарського втручання. Після такого болючого досвіду, все-таки час від часу знову туди ходив, але спеціяльного задоволення в нас не збудив і нікого не заохотив до наслідування його прикладу. Чомусь такі справи ще не були нам на думці і наші бажання ще були досить обмежені. Може хтось прочитавши подумає: «Ти пиши про себе». Може це тільки в мене таке було враження.

Ще один цікавий випадок під час вишколу стався, коли одна частина сотні окопалася, а друга наступала. Все було проведене з такою бравурою і завзяттям, що стрілець Роман Іваницький вистрелив наступаючому «ворогові» прямо в лице. Дерев'яна куля розсипалася, але віддаль була близька і ґази обсмалили обличчя. Добре, що не пошкодили очей. Ми були трохі злі на нього, але сталося — то що зробиш. Добре, що не випалив очі, а рани через якийсь час загояться. Живе він тепер у Флориді в Америці.

Навчали нас наступати. Наказали накласти баґнети на кріси і з криком, щоб робити багато шуму (і цим додавати собі сміливости), бігти на ворога. Якщо дотепер ми бігли стріляючи, то при підтримці скорострілів багато з противника не залишилось. Треба було йти в рукопашний бій, колоти противника баґнетами або бити кольбами крісів, щоб якнайбільше вивести його з ладу. Розповіли, а опісля показали нам на прикладі один вояцький трюк, як це робити. Коли ти біжиш з зарядженим крісом і маєш насаджений баґнет, то щоб попасти в біжучого ворога, треба дивитися через кінець вістря баґнета і прицілюватись на півдороги між собою і ворогом. Тоді стріляти. Після того цілитись в наступного ворога. Як це робити зі скорострілом, нам не показували. Але казали, щоб взяти скоростріл за ніжки, відіпняти пояс від ручки і тому, що він є роздвоєний, перекинути через голову і, тримаючи за ручку, сікти зліва направо і назад. Це коли до скоростріла є прикріплений барабан, а коли його немає, а тільки 50-набоєві кусники стрічок, що їх вживає піхота? Для важких скорострілів ці стрічки скріплюються у довгі ленти по 250 набоїв, які містяться в одній амуніційній коробці.

Одного разу були ми на горбах коло нашого рінґу і між вправами мали десять хвилин перекуру. Ми намагалися завести розмову з нашим груповим, або випитували його про речі, що нас цікавили, або він щось вияснював у нас. Так, лежачи на траві, ми почули дивний запах паленого тіла. Вдалині побачили будинки і високий комин. Він сказав, що чув від когось, що це нібито крематорій. Кого там спалювали — не знаю. Але в околиці мав знаходитись табір з людьми різних національностей. Очевидно, що я більше про це не думав і тим не цікавився. Цікаво, чи після війни хто-небудь згадав про існування такого закладу в цій околиці?

Бойові стрільби відбувались під наглядом старшин. Головні з крісів, а опісля зі скорострілів. Цілі-«шайби» спочатку становили концентричні кола з чорною серединою, а опісля стоячі на повний зріст силуети, силуети на три чверті зросту і тільки силует людської голови. Коли довелося стріляти в коло, то збоку стояв штурман, який давав наказ відкривати стрільбу. Писар записував результат стрільби кожного. Стріляли зі столів та з землі. Після пострілу треба було сказати «абкоммен». Це є де ти прицілювався. Щоб попасти в центр, треба було прицілитись під низ, що звичайно була цифра 10 або 11. Вистрелив я один раз і кажу «абкоммен 10 під». Стрільці, що були в окопах біля цілі, показують 12. Це добре. Другий постріл дав знову такий самий результат. «Добре» — каже штурман і це мене трохи збентежило. Намагався попасти в середину, але не вийшло. Мабуть занервував через такі оцінки, шарпнув рукою і вийшла десятка. Головатий зі Самбора вибив три дванадцятки і за це отримав відпустку додому на один чи два тижні. Мене мучили докори совісти, але пропало. Було би гарно похвалитися всім, кого знаю, побути з дівчиною, а так жаль.

Ходили ми на вправи в дреліхах, а ставало чимраз зимніше. Дреліх — це густо ткана матерія синього або зеленуватого кольору, щось на кшталт матерії на подушки або перини. Перед зимою нам видали плащі та рукавиці, розставили на галявині, принесли і роздали плащі. Хлопці примірювали та обмінювалися один з одним. Я отримав свій і довго не примірював, бо він мені добре підходив.

Присяга

Подивився на мене мій штурман, поправив, покликав іншого штурмана і чотового і разом мене оглядали. Наказували повертатися на різні сторони, марширувати. Казали, що дуже добре. Не знаю, що там такого було, що всіх захоплювало, але плащ мені дуже пасував.

Рекрутський вишкіл добігав кінця і коли вважали, що ми вже зрілі вояки, наказали скласти присягу. Вивели на площу, де відбувалися Служби Божі, склали кріси в козли, поставили два ґранатомети для паради і почали проводити присягу. Все йшло гладко до місця, де треба було сказати, що присягаю Гітлерові. Кожний щось бурмотів і не хотів вимовити ім'я Гітлера. Службовий старшина повторив вдруге і тільки під примусом крізь зуби ми це повторили. І все закінчилося гладко.

Подаю по пам'яті текст присяги. «Ich schwöre bei Gott diesen heiligen Eid, dass ich im Kampf gegen den Bolschewismus dem Obersten Befehlshaber der deutschen Wehrmacht, Adolf Hitler umbedingten Gehorsam leisten und als tapferer Soldat bereit sein will, jederzeit für diesen Eid mein Leben einzusetzen»[12].

Після того ми якоїсь неділі мали свято дружби — «камерадшафтсфест», на якому кожен випив багато пива. Були деякі рідні, робили світлини, грала музика. Ґеник грав на фортеп'яно. Цього дня мабуть отримали кращі харчі.

Одного вечора нас вишикували у повному оснащенні і наказали чекати. Десь з лісу напроти нас вийшла група стрільців також у повному оснащенні і йшла до якихось бараків. В ній я побачив Михайла Тягнибока, вже з відзнаками унтершарфюрера. Де він після того пропав, я не знаю. Тримали нас на дорозі протягом якогось часу. Нарешті ми помаршерували вниз до дванадцятої сотні під опіку нових інструкторів і нового сотенного оберштурмфюрера Шнеллера.

Дванадцята сотня Шнеллера

Так воно сталося, що після завершення рекрутського вишколу (так званого «буткампф»), майже цілу сотню перекинули на вишкіл важкої сотні. Ми стали дванадцятою сотнею. В полку 4, 8 та 12 сотні є важкими і їхнім головним озброєнням є важкі скоростріли і ґранатомети. Важкі скоростріли — це ті самі скоростріли, що у звичайній стрілецькій сотні, але вони мають лафети — станки, що роблять їх вогонь більш точним. Крім того, мають оптичні прилади для прицільного обстрілу, запасні цівки (люфи) для швидкої зміни і далеко більше патронів. Ґранатомети переважно були 81 мм, а наприкінці додали нам ще важкі 120 мм. І знову сотня розмістилася в трьох бараках, які були на самому кінці рінґу напроти кіна і великої залі. Я попав до чоти скорострілів, а Ґеник до ґранатометів (четверта чота). Сотенним був уштуф Шнеллер, високий, але вже не такий «лялька» як перший. Яким був вишкільником, годі було точно знати. Бачили ми його, коли виїжджав з нами в поле на коні та коли приймав звіти. Любив випити і казав прикріпити перед бараками гасло, що «12 сотня так добре стріляє, як п'є». Коли добре напивався, то заходив до нас і лягав на будь-яке ліжко, а ми з того мали потіху. З підстаршин нашим був уша Зісс, був ще один незграбний штурман, але мусіли ще бути й інші, яких прізвищ я собі не пригадую.

Була вже осінь і дні ставали короткими. Щоденно ми вставали досвіта і в пітьмі маршерували в поле, все ще вживаючи дреліхи. Ті, що несли лафети, могли під ними зігрітися. Також пітніли ті, що несли ґранатомети, розібрані на три частини, кожна з яких була досить важка. Уша Зісс показав себе доброю людиною та добрим інструктором. На фронті під Ґляйхенберґом побачив я його як уштуфа. Мабуть за його здібності його послали на старшинський перевишкіл і підняли у званні. Нормально дійти з уші до уштуфа неможливо. Тепер крім початкових вправ, прийшла ще наука застосування важкої зброї і більше годин припадало на теоретичне застосування, вивчення прицільних таблиць, перестріл через голови своїх військ, стріляння поміж люками, тобто між лівим і правим крилом своїх військ, і тому подібне. Очевидно, що ґранатомети були для стрільців новинкою і заняття позиції для стрільби займало багато часу, але збагачувало стрілецькі знання. Все йшло до того, щоб якнайшвидше це виконати, а постійні вправляння сприяли цьому. Також були виснажливі марші і зранку ми маршерували, продовжуючи спати на ходу. Коли колона затримувалася, тоді ми пробуджувалися, вдаряючи шоломами в плечі тих, що йшли перед нами. Також була проблема зі співом та виконанням команди «лягай», які були хлібом насущним кожного вишколу. Справа ускладнювалась тим, що наше оснащення було важчим і бідні стрільці другі номери з лафетами не могли так швидко падати і вставати як інші. Думаю, що цю проблему мали і в ґранатометній чоті. Цього не можна ставити як приклад, але трапилося, що коли Шнеллер надто гонив хлопцями, то одного разу на бойових стрільбах хтось із них пустив кулю йому над головою. Від того часу він набрав трохи пошани до нас і злагіднів. Очевидно зараз зібрав всю сотню і шукав винних. Спочатку погрожував, а пізніше виправдовувався і пояснював, що це його функція, щоб нас щось навчити і вишколити, так само як інші німецькі відділи. Просив, щоб не вважали йому цього за зле. Ніхто не признався і з часом ця справа затихла.

Одного разу, застосовуючи своє знання, ми обстрілювали якусь ціль не певній віддалі. Якось скорострільчик чи навмисне, чи з неуваги почав стріляти по електричних дротах високої напруги. Порвав дроти, які впали на землю і викликали пожежу. Мабуть поїхала вогнева сторожа гасити чи то траву, чи сіно. Цей випадок приніс великі неприємності, бо до Шнеллера приїхали цивільні та військові начальники, проводили якесь розслідування, але нічого з того не вийшло.

Вийшли ми одного дня на вправи зі скорострілами і приготували їх до нічної стрільби. Поставили лафети, зазначили, де має бути кожна ніжка, забили в землю кілки, перевірили поле обстрілу, встановили беґренцунґ[13], теж записали дані для стрільби вгору і вниз. Опісля розібрали все і пішли назад в бараки. Ввечері прибули на те саме місце, встановили скоростріли на зазначені місця і були готові до нічної відсічі «ворога». Не пригадую, чи дійсно наступала піхота, але на даний знак ми відкрили вогонь за записаними даними по кожному пункту і на цьому вправи завершилися, а ми повернулися додому. Мета заняття полягала у вивченні методів нічної боротьби, зокрема підтримки своєї піхоти і розбиття ворога, який появлявся вдень у намічених пунктах.

Настала зима зі снігом та морозами. Спочатку ми ходили на вправи в дреліхах і на маршах і біганинах було тепло, але як довелося піти в окопи («штелюнґ») і посидіти там якийсь час, то ставало добре зимно помимо того, що кожен мав светр під блузкою. Під час перериву ми розкладали вогонь і грілися. Але з вогнем то таке: перед тіла мало не топився від вогню, а плечі морозило не до витримання. Стрільці почали хворіти від простуди. Я також одного разу почувався дуже хворим, але на щастя пішов я до кімнати Ґенка, який саме перед тим отримав з дому пакунок. В ньому, крім харчів, була також горілка і я, випивши з ним за його, своє та всіх присутніх в кімнаті здоров'я, пішов спати і до ранку хворобу мов рукою зняло. Після захворювань нам видали одяг «Б», в якому вже було тепліше, а пізніше наказали нам вдягати плащі і рукавиці. Рукавиці були для нас справжньою благодаттю, бо ми постійно вправлялися із залізом. Деколи тіло прилипало до холодного металу.

Коли ми поверталися з вправ, то в печі розпалювали вогонь і при ньому робили, що було потрібно. На це був призначений щоденно один баняк вугілля, яке мало яйцеподібну форму. Спочатку, коли ще не було дуже холодно, цього вистачало, але коли настали справжні морози, ми мусіли щось придумати. Позаду наших трьох бараків стояла восьмигранна будівля у вигляді низького бараку зі стіжкуватим дахом і світлом всередині та єдиними вікном та дверима, на яких постійно висів замок. Там був запас вугілля, звідки ми отримували визначену нам щоденну норму. Один стрілець Гуль якось відчинив віконце і через нього приніс до бараку відро вугілля. Коли ми дізналися про це, то в міру нашої потреби, посилали по черзі кожного з кімнати по вугілля. І мені теж довелося це робити. А коли один стояв на стійці, щоби німці не бачили і не знали, то другий перелізав через вікно по вугілля і тією самою дорогою повертався назад. Думаю, що для загального добра німцям ніхто про це не доніс.

Спочатку кожної суботи до нас приїжджали знайомі та родичі, але настав час, коли це припинилось і не стало «безухів», а з ними і доброго домашнього печива, ковбаси і горілки. Сталося це за наказом керівників табору Гайделяґер, бо цього справді було забагато. Або ми бавимося у військо, або в маминих синочків. Від того часу всі перейшли тільки на військові харчі. Але було прийнято, що коли в когось був день народження, то його звільняли від вправ на весь день. Тоді могли до нього приїхати родичі, але для цього мусів отримати посвідку від сотенного. Я мав день народження 9 листопада і отримав потрібне посвідчення. Напружено чекав приїзду мами. Вона приїхала і весь час ми говорили, поки не надійшла пора відвести її до поїзду. Я розповідав про все, що її цікавило, хвалився нашим скорострілом і демонстрував як з нього легко стріляти, бо в ньому був ремінь розділений на двоє, щоб легко було його нести, а в разі як я хотів сам стріляти, завішував пояс через шию, а тримаючи за рукоятку, міг орудувати ним сам. Хтось зі старших мені розповідав, що коли 1939 року почалась війна з Польщею, а німці дізналися, що польське військо окопалося на горі Янків над Старим Самбором, то один з вояків взяв скоростріл, і стоячи за оборогом господаря Дикого на Посаді Долішній, стріляв до війська дуже цільно. Ми не знали як це було можливо. Тепер я це все пояснював мамі.

Дівчата з «Веселого Львова» поміж стрільцями в Гайделяґері

Мабуть два чи три рази приїжджала до нас з концертом група «Веселий Львів» і старалася розважити нас і принести у наше життя кілька приємних вражень. Не всі розуміли значення і роль такої групи. Ми були свого роду неспроможні оцінити це все, бо думали, що всі мають бути при війську і дуже критикували їхні намагання нас розвеселити. Ніколи я не чув про це. Видно, що був наївний і необізнаний з цією процедурою. Якось і до голови не хотіли допускати такої думки. Тому поява цивільної групи впливала неґативно, а після їхнього від'їзду через кілька днів неприємне враження забулося.

Такий самий своєрідний внутрішній бунт стався, коли нас зібрали і повели на другий «рінґ», де була залізнична станція, щоби з вагонів розвантажувати бараболю. Прибуло кілька вагонів і ми мали наповнювати мішки і відвозити на склад: дали нам гралі до бараболі і треба було працювати. Ми почали скаржитися груповим, що ми йшли до війська, а не розвантажувати бараболю. Це робота нижче нашої гідности. Вони нам пояснювали менш-більш таким чином: військо — це твір народу і коли покликали їх синів, не стало робочої сили для виконання певних робіт, коли одночасно потрібно багато рук. Селянин сам посіє, сам посадить за плугом, але до збору треба більше рук, щоб земні плоди не пропали. В мирний час інакше, але у воєнний час ці сили знаходяться в армії, які співпрацюють з народом в цілому, прикладаючи до праці свої руки. Крім того, привезена бараболя йде для наших потреб, тому не потрібно багато балакати, а «марш, марш» по вили і лопати — і до праці. Було це два чи три рази за час нашого побуту в Гайделяґeрі.

В суботу рано були якісь легкі заняття, після обіду звичайно були виклади, а потім час для підготовки огляду кімнат. Звичайно, всі прикладали зусиль, щоб все було вичищене і в порядку, щоб опісля за кару не робити цього вдруге і мати вільний час в неділю. Але одного разу, коли вже наближався момент перевірки кімнати і все було майже готове, несподівано ввійшов уштуф Шнеллер, заточуючись на ногах. Найближчий при дверях крикнув «ахтунґ» і доповів, що кімната готується до огляду. Він махнув рукою і сказав «вайтер махен»{[14] і мов колода впав на найближче ліжко і негайно захропів. Ми всі думали використати цю нагоду, щоб уникнути дріб'язкового огляду шпіса. Нічого нікому не кажемо. Коли почули, що шпіс ходить вже в сусідній кімнаті, всі стали коло своїх ліжок, а черговий біля дверей і чекали. Ввійшов шпіс з нашим груповим підстаршиною, а ми, замість кричати «ахтунґ» всі поклали палець на уста, щоб дати зрозуміти, щоб був тихо і показали на сотенного, що спав на ліжку. Вони зразу зрозуміли в чому річ і кивком руки сказали нам забратися до сусідньої кімнати. Самі розбудили сотенного і, взявши попід руки, завели до його кімнати. Щойно тоді дозволили нам повернутися в свою кімнату, а шпіс нашої кімнати не оглядав, тільки сказав, щоб ми про цей випадок нікому не оповідали. Негарно би виглядало, що німецький старшина впився до безтями. Які були би для нас погані наслідки, якби про це дізналась вся сотня. Отже ми повинні мати «гальт ден шпабель»{[15] і нікому нічого ні мур-мур.

Очевидно, що ми не потребували вести дискусію і не потрібно було цього робити, бо ми добре розуміли ситуацію. Може з іншими їх інструктори поводилися інакше, були горді, що вони іберменші (люди вищого ґатунку), чи зроблені з іншого тіста, але у нашій сотні того не було, бо ми прямо в очі їм про це сказали і думаю, що вони з нами добре дружили. Очевидно, що на речі, які мали нормально виглядати, а не так як виглядали, вони дивилися критично і насміхалися, але ми їм опісля пояснювали, чому воно так. Чи дійсно вони погодились і зрозуміли — невідомо, але для форми підтакували нам.

До нашої сотні також були прикріплені наші старшини і під командою Шнеллера мали пройти вишкіл у важкій сотні. Це були старшини з Першої світової вини, з армії УНР, російської та польської армій, різних вишколюваних німцями леґіонів. Вони мали різні цивільні професії (бухгалтери, кооператори та інші), а зголосившись до війська, мали можливість після перевишколу підтвердити свої військові звання. Була їх велика група. Пригадую з них Б. Підгайного, який опісля був уштуф і служив зв'язковим старшиною в Познані. Також незабутньою постаттю був високий і старший віком колишній полковник з Великої України. З огляду на свій вік всі вони були не такі спритні, як ми. Навантажені приладдям, справді рухалися повільно. При командах «лягай», «бігом», «марш-марш» вони так задихалися, що дивно було, як їхні серця витримували. Але вишкіл відбули, хоч не всі його закінчили. Деяких відіслали назад додому. Всі вони були фіреранвертерами — мали по одній смужці на нараменниках замість повних старшинських відзнак.

Крім цих старшин, прибув транспорт старшин, які були на інших старшинських вишколах поза Гайделяґерем. Близького контакту в нас з ними не було, але здалека бачили як вони переходили від бараку до бараку і зауважили, як німці над ними сміялися. Це що плащ завеликий — не страшно, це навмисно зроблено німцем в бекляйдунґскамері[16], щоб виставити на посміховисько нових старшин, а вони не вміли відповідно реаґувати. Але в загальному: постава згорблена, пояс криво, плащ незастібнутий — як «Швейк». Деякі були без пояса, або шапки, чи шолома. Справді, соромно було дивитися на них і слухати критичні зауваження німців-підстаршин. Ми виправдовували їх як могли, але важке враження все-таки залишилося. Ми справді самі розчарувалися в них. Виправдати завжди можна, знаючи, що ці люди були кооператорами, бухгалтерами і іншими громадськими діячами, а постійно маючи над собою якусь вищу владу, мусіли підпорядковуватись і йти на поступки, щоб не пошкодити народному інтересові. Але вони так вжилися в свою роль, що боялися випрямувати свої спини і сміло дивитися пепред собою, знаючи, що вони щось вартують, що вони не раби, а рівноправні з іншими. Надто довго ми були в неволі, надто довго гнули спини і важко було їх переконати, прищепити новий дух. Ці старшини, на яких ми так чекали, так багато від них сподівалися, нас дуже розчарували. Вони були добрі, як батьки можуть бути добрими до дітей, розуміли нас, але нам хотілося бачити їх поставними, рішучими, гордими і мудрими. Як не вищими, то принаймні нарівні з німцями. Це була німецька політика, щоб у злому світлі показати наших старшин. Але нема злого, щоб не вийшло на добре. Ми побачили їх і намагалися бути зовсім протилежними до того, що ми побачили. Ми мовчки вислухали всі епітети, кинуті в їхню сторону.

Вишкіл завершувався і всі запитували, що далі буде з нами, але не знаходили відповіді. Не знали навіть ці люди, які приносили все нові паролі.

Прийшов Новий рік і інші свята, але ми їх не святкували. Мабуть не мали ніяких вправ. Вайнахтен[17] у німців велике свято і, не дивлячись на нацистський режим, всі його далі урочисто святкували. Очевидно, ми отримали новий набір маркетенденварен. На наші свята (на Свят-вечір) ми зійшлися у великому залі, засіли до столів, приїхали делеґати з Боєвої Управи, з'їли, випили. Було кілька промов і тостів. Всі заколядували кілька коляд і з піднесеним духом та новими надіями на краще майбутнє розійшлися по кімнатах. Прийшов Новий рік, а через кілька днів прийшла сумна звістка, що у Львові на вулиці вбито полковника УСС Романа Сушка, організатора українського війська і військового провідника ОУН. Хто, що і як — ми точно не знали і навіть не знали, хто приніс нам цю звістку і чому. Чи це зробили німці, чи большевицькі партизани, чи бандерівці, бо ці останні почали розправлятися з деякими визначними людьми, які не поділяли їх поглядів?

Незабаром після цього прийшла звістка, що совєтські партизани вбили у Львові губернатора Бауера і його секретаря. Тоді отримала наша сотня наказ їхати до Львова для почесної варти. Ми були вишколені йти в поле, а не на параду до Львова. Не залишилося багато часу на додаткову науку. Зі всієї сотні вибрали одну чоту і стали нас інтенсивно вишколювати. Напевно це тривало з раннього ранку до пізного вечора. Ми маршерували, вставали в ряди, повертали вліво, вправо, виконували команди «почесть крісом віддай», «на плече кріс», «до стопи кріс», «до віддання почести «гох легт ан», залп. І так весь час одне й те саме. Це були речі, які ми знали, але нас шліфували у виконанні цих команд. Крім того, наша чота вправлялася у спеціяльному маршуванні, поворотах та зупинках. Також тренували постріли залпом над могилою. Ми ще не були на похороні, а нас вже прозвали «похоронниками». Інструктори звертали велику увагу на координацію рухів при виконанні команд «цур сальве»[18], «гох леґт ан», «фаєр»[19]. Спочатку залпи не виходили одночасні (ми вправлялися сліпими патронами) і вони, тобто наші цуґфірер і ґрупенфірери, сміялися і казали, що після наших пострілів зразу видно, що ми з скорострільної сотні. Але в цьому випадку залп повинен лунати як один постріл. Вправлялися так довго, поки не вийшло гаразд і нас похвалили. Часу було обмаль.

Нам видали левики на рукави і кожен собі його пришив. Мабуть через два дні таких вправ на третій день до нас прибула колона авт «швімваґен». Перед тим ми дістали по одній ібермантлі і повні патронташі бойових патронів та кілька коробок сліпих, кілька скорострілів та по дві ручні ґранати. Сіли до авт і з компаніфірером Шнеллером вирушили до Львова.

Їхали якийсь час добре, аж у певному місці колона затрималася на дорозі перед переїздом через великі ліси і нам наказали зарядити кріси бойовими патронами і роздали по ґранаті, бо ми мали переїжджати через «партізаненґебіт». Це на випадок нападу партизанів. Говорилося про польських і большевицьких партизанів, а не про нашу УПА. Їхали ми вже не так густо як перед тим, а шофери збільшили віддаль між автами. В такому авті сиділи нас троє стрільців і шофер з шоферської сотні, якого ми не знали. Кріси були причеплені стоячи кламрами, а що кілька авт був один скоростріл МҐ-34.

До Львова доїхали без жодних пригод. Помимо того, що я знав місто і ходив по вулицях, я не міг впізнати деяких вулиць і околиць. Знаю, що заїхали до колишньої польської кадетської школи біля Стрийського парку. Їхали ми одягнені в плащі і ібермантлі, в шоломах і мали рукавиці. Кріси стояли в стояках і були в кожного під рукою. Надворі був гарний мороз, але сніг не падав. Земля і дорога покриті снігом, але на дорозі, куди проїжджали військові авта, снігу не було багато і їхалося добре і безпечно. Авта зовсім не ковзалися.

Коли ми приїхали до будинку колишньої школи, то зауважили, що де-не-де є загорожі з колючого дроту, а на подвір'ях викопані оборонні чи протилетунські рови. Зразу після прибуття кожен пішов помитись від дорожнього пилу. Коли ми зняли шоломи і помились, то помітили, що наші обличчя опалені вітром і сонцем, а через щоки проходили світлі смужки від поясків наших шоломів. Пізніше нас нагодували і ми пішли спати, бо на другий день мав відбутися похорон і показ вправности нашої військової одиниці. Як я вже згадав, перед виїздом до Львова наша сотня отримала синьо-жовті левики, які кожен пришив собі на лівий рукав під німецьким орлом, як також чорний шпіґель на ліву сторону ковніра, а на праву сторону чорний шпіґель зі срібним левом. Таким чином перша чота нашої сотні у повному оснащенні немов пави і представники нашої дивізії гордо крокували по бруківці старовинного Львова. Ми були тим дуже горді.

Наступного дня від самого ранку ми були зайняті собою: чистили черевики, одяг та зброю. Бойові набої ми відклали і замість них зарядили сліпі. Не пригадую точно години, але десь перед полуднем вимаршерували ми на вулицю Чарнецького і стали перед будинком колишнього намісництва, яке було ніби продовженням будинку колишнього воєводства. Цей будинок я знав добре, бо за Польщі там працював мій батько. Стали в лаві з крісами до ноги і чекали. Незабаром винесли дві домовини, пролунали команди «струнко», «на плече кріс», «почесть віддай», «вліво глянь». А Шнеллер віддавав честь новісінькою гарною шаблею. Не пригадую, чи домовини поклали на гарматні лафети, чи на якийсь відкритий караван. Тоді знову були команди «прямо глянь», «на плече кріс», «праворуч, кроком руш» і повільним кроком ціла валка рушила вздовж вулиці Чарнецького в сторону Бернардинської площі, а далі повернула на Стрийський цвинтар, який вже перед війною був закритий, тобто на ньому вже не ховали мерців, але за німців там знайшли ще місце.

Зі мною трапилася така пригода. Коли ми мали кріси на плечі і тримали їх за пояс, я так напружено тримав, що аж затерпла рука. Коли довелося віддати почесть, я не міг вчасно зловити затерплою рукою і кріс мені трохи виховзнувся нижче, як треба, але я його зловив вище і в такій позиції витримав до наступної команди. Нам сказали, що коли щось не вийде правильно, не треба зразу ж поправляти, бо кожен додатковий рух видно і тоді здається, що щось не так. Тому потрібно витримати до наступної команди, коли всі виконають новий рух.

Повернення з похорону Оттона Бауера

Прийшовши до викопаних ям, наша чота зупинилась біля них, і після опускання домовин пролунали команди: «до сальви», «вогонь», «гох леґт ан». Перезарядили і знову провторили два рази. Стріляли добре, про що нам пізніше сказав сотенний. Чи були якісь промови, чи ні — не можу собі пригадати.

Після цього ми по команді відійшли до будинку казарми. Знову не можу сказати напевно, але думаю, що наступного дня ми маршерували під звуки нашого оркестру вулицями Львова поблизу Марійської площі. Там я побачив свого шкільного товариша З. Бобовника, який підскакував, бо вулиці довкола нашого маршу були заповнені людьми. Коли мене побачив, закликав «Овад» і я мабуть помахав йому рукою. Я маршерував у середньому ряді. Ми йшли по трамвайних рейках, а що було ховзько, то тих, що посковзнулись, інші підтримували за лікті.

Після цього показу, ми знову повернулись в казарми, а наступного дня без пригод через Перемишль поїхали до Гайделяґеру. Тоді я вперше проїжджав через це місто.

Приїхали ми додому і довго місця вже не загріли. Були чутки, що маємо виїхати проти партизан Ковпака і так сталося. Нам видали на групу автоматичні десятизарядки німецького виробництва, щось на зразок совєтських автоматів Токарева. Ми вперше мали з ними справу. Я старався її отримати, але прийшов уша і дав її М. Палієві, сказавши, щоб з нею познайомився. Він почав її розбирати і чистити. 10 лютого ми помаршерували на станцію, де нас розмістили у вагонах і повезли в сторону Львова.

В нашому штабі були якісь труднощі. Командиром був призначений полковник Баєрсдорф і ми як «кампфґруппе Баєрсдорф» офіційно виїхали в айнзатц.