Бо війна війною... Спомини

Відступ та полон

Всі ці повідомлення про Гітлера та завершення війни підтвердилися. А ми все ще чекали на офіційне підтвердження відносно відходу з лінії, яке швидко надійшло. Прибув відповідний наказ про відхід всіх сотень з фронту. А ми, як найдалі відсунена на фронті частина, мали відходити останніми, але так, щоб большевики не зауважили нашого відходу. Для прикриття відходу артилерія мала почати в 12 годині обстріл совєтських позицій і стріляти поки вистачить набоїв. Зараз у різних спогадах цей час є описаний по-різному. Але я, собі записав, що ми мали відійти з позицій точно в обід. Поручник Козак вже відійшов, решта п'ятої сотні також. Залишився тільки я з чотою, яка по одному стрільцеві спускалася зі своїх окопів, так щоб «ваньки» не помітили і щоб не попасти під обстріл їхнього настирливого снайпера, який завдав нам стільки втрат. Зібралися мої стрільці біля бункера, де вже було безпечно від куль. Звідти ми гусаком подалися на захід, викинувши по дорозі все, що вважали непотрібним (протиґазові маски, лопати), але як цінність залишили амуніцію, ґранати, кріси, скоростріли, пістолети, МП і все, що нам здавалося потрібним для дальшої боротьби. Бо ми не знали, що нас може чекати, а викинути все можна було і пізніше.

Ми йшли, орієнтуючись по карті, дорогами, які вели нас на захід, аж до смеркання. Але ще за дня ми переходили попри позиції нашої артилерії, яка вистрілювала останні набої, а після того гармаші псували гармати, викидали непотрібні речі і на конях від'їжджали на захід. Переходили ми біля одного складу, де була нагромаджена різна зброя: кулі, фаустпатрони. Ми дивувалися, що нам давали обмежену кількість патронів, а тут бачили таку купу цього добра. Мабуть щоб це добро не дісталося ворогові, хтось з одного боку підпалив будинок і ми чимшвидше проходили далі, щоб не бути пораненими вибухами амуніції, які могли настати.

Ми йшли не дуже швидко, але все-таки мусіли поспішати, бо знали, що наші піоніри збудували для нас міст для переходу через річку Мур, який мали висадити в повітря наступного дня в обід, або навіть швидше, якби туди підійшли большевики. Коли почало смеркати, ми трошки сповільнювали хід, а деякі зі стрільців, може й з намови, хотіли залишитися і здатися ворогові. Ми зверталися до їхнього розуму, вказуючи на небезпеку большевицького полону, згадуючи про їхні звірства над тими людьми, які їм повірили. Тому хоч-не-хоч вони перемагали свою втому і йшли далі. Десь показався хорунжий Мотика (а це був кремезний хлопець) і тим, що вагалися в ході, давав ногами гака, як це роблять футболісти, щоб хтось падав, але при цьому він таких підтримував і пропихав вперед, щоб швидше йшли. Тому ніхто не залишився позаду і всі йшли далі.

Передкапітуляційний відступ з фронту. У центрі, в камуфляжному «пончо» — автор, хорунжий Ярослав Овад, праворуч від нього — десятник Головко.

Ми наздогнали всі чоти, що вийди попереду нас і, ставши в колону по троє, тягнули ногами як нормальне військо. Десь по дорозі появився поручник Підгайний і наша сотня зібралась у повному складі. Навіть появився звітодавець, якого я до того не бачив. По дорозі я зняв з шиї свою еркенунґсмарку[46], яку хотів розламати на дві частини. Так роблять, коли когось застрелять, а після того з'ясовують, хто він такий. Але із забобонів я цього не зробив і викинув свою марку із записами у ній. Поручник Підгайний мав зі собою фотоапарат і коли ми так гарно йшли, він передав мені свою палицю, яку взяв зі замку, і зробив нам кілька світлин на пам'ять. Так ми йшли весь день і всю ніч до ранку. Коли вже почало світати, ми побачили річку Мур і наш славний міст для переходу через неї. Сповільнили хід і сіли в придорожному рові, де текла вода, щоб помити ноги і трохи відпочити. Поручник Козак, який зі своєю сотнею відійшов за кілька годин перед нами, також перебував у цьому селі, перед яким ми затрималися. Несподівано ми почули серію пострілів з автомата і хтось сказав, що це кілька совєтських танків, які перейшли вже неіснуючий фронт, випередили відступаюче наше військо і намагалися закрити нам дорогу та забрати в полон. Чому це якраз попало на сотню Козака, яку вони ще під замком закликали перейти до них? Немов спеціяльно знали, куди він буде йти і де затримається на відпочинок.

Ми всі мали при собі зброю, але жодного опору не було. Кожен почав втікати від них замість того, щоб їм відповісти скорострільним вогнем, або прогнати їх чи взяти в полон. Я думаю, що це українська хиба, що якщо є перемир'я, або як у нашому випадку кінець війни, то вже не можна нам стріляти, а вороги можуть робити з нами, що хочуть. І ми йдемо, мов дурні барани на заріз. Так було і в тому випадку. Вони попали на сотню Козака, а мого знайомого зі школи Б. Гачкевича або застрелили або він сам застрелився.

Я зразу ж одягнув шкарпетки та черевики на ноги та чимшвидше почав бігти в сторону мосту. Це саме зробив Підгайний, але найбільше випередив нас Мотика, який десь дірвав у селянина коня і на ньому погнав до мосту. З нами бігли вермахтівці та ще якісь підрозділи СС. А що сталося з тими танками — я не знаю. Перейшли ми щасливо міст, а від нього дорога підіймалася на горбок, де за кілька десятків метрів стояли англійські танки. Це була межа, до якої могли дійти ваньки.

Танки ці стояли непорушно, мов придорожні стовпи і обслуга навіть не виходила з них назовні. Ми пройшли повз них і громадою пішли далі. А по дорозі — море людей, цілий Вавілон різних частин та підрозділів. Все це якомога швидше прямувало на захід, немов до свого спасіння. Їхали легкові та вантажні авта, вози, ішли піші, везли військові кухні. Навколо, скільки око засягне — одне військо. Ніхто нас не затримував. Дорога вела з горбка на горбок і коли ми минули вже два чи три горбки, звідкись появився поручник Козак і сказав, щоб я залишився і збирав вояків сотні. Не знаю, яку сотню він мав на увазі, бо спочатку я був у його сотні, а потім у Підгайного. Звичайно, що я погодився і чекав на людей, що йшли пішки. Надійшов і кухар зі сотні Козака, стрілець Крайник. Він повідомив, що Козак сів на фольксваґен і помчав вперед, залишивши сотню. Нема чого тепер збирати людей. Нехай кожен втікає як може.

Думав я собі, чому він мене хотів затримати, а сам чимшвидше втік. Сіли ми на якісь вози, не знаю чи наші, чи вермахтівські — і поїхали. Мав я при собі чеську ґранату іншого типу ніж наші, бо мала два запобіжники. Перший, кільце, що витягувалося, а другий це сталева лента, накручена на корпус ґранати, яка в міру свого розкручування уможливлювала вибух ґранати. Я це знав ще з дому, бо за большевиків мені попала в руки військова енциклопедія і там ця ґраната та принцип її дії були описані. Носив її причеплену на поясочку, що закривав ташку[47]. Вона чомусь відчепилася і ґраната впала під копита коней. За нами їхали інші фіри і я не міг її підняти. Чекав, що вона ось-ось вибухне. Але жодного вибуху не було.

Так ми їхали всю ніч, а над ранком надлетіли тітовські літаки і мабуть трохи постріляли. Переїхали ми через якесь свіжозбомбардоване містечко. На вулиці стояв фольксваґен, в якому сиділи якісь військові старшини, що так і згоріли в машині. На полі знову надлетіли літаки і знову нас обстрілювали. Не пригадую, чи ми втікали від них, чи просто іґнорували їх і їхали далі. Перед Юденбурґом був якийсь потічок, я зліз з воза і запитав візників як довго буде тривати перепочинок та годівля коней. Мав намір за цей час сходити до потоку і помитися. Вони відповіли, що стоятимуть приблизно півгодини.

Я сховав свій МП під речі, взяв з собою щось, щоб повитиратися, і пішов за 50 кроків до води. Там скинув з себе пояс та блузу, помив лице та шию, повитирався, вдягнувся і повернувся до воза. Перевіряю, чи є мій МП, а по ньому вже й слід застиг. Не знаю, хто це зробив, але видно, що знав, що йду митися. Вкрали разом з запасними магазинами. Махнув я на це рукою і так позбувся прикрости віддавати його англійцям.

Тим часом біля возів зчинився переполох, що совєти вже в Юденбурґу. Треба було знову втікати від них. Але куди? В гори на південь. Над'їхав якийсь ДКВ, схожий на фольксваґен, але більш квадратний. В ньому сиділи якісь вояки і я, тепер вже не маючи МП, мав вільні руки і тому схопився за авто. Їхав, лежачи животом на лівому болотнику (крилі над колесом). Аж тут з протилежного боку під'їхало авто, де знаходився Козак. Той запитав, куди я їду. Кажу, що большевики вже в Юденбурґу, але він в це не вірить, бо вони якраз туди їдуть. Я зістрибнув з авта і знову повернувся назад. На дорозі стояло вантажне авто. Якось ми його зремонтували, посідали і пробували їхати. Славний Юденбурґ за кілька кілометрів від нас, але знову повертаються звідти люди і кажуть, що на мості стоять большевики, а попри них іншою дорогою ніяк не можна перейти.

Дізнаємося, що перед містом є дорога через гори і деякі відділи будуть намагатись нею перейти і оминувши місто, дістатися до Шпітталь, а далі вже як вийде.

Перед тим, як ми далі вирушили в гори, кухар якоїсь сотні наварив макаронів з м'ясом. Ми були голодні і їли, аж вуха тряслися. Поївши та закуривши, вирушили в дорогу. Стрімкими дорогами тягнули бідні коні доверху навантажені вози всіляким добром. Люди йшли пішки попри вози і деколи підтримували вози, щоб їхали дорогою. Спочатку ми йшли лісом, але пізніше вийшли з нього на голі скелі. Далі було важко.

Лісом вздовж дороги плив гірський потічок. Не знаю чому, але мені дуже захотілося пити. Біля мене йшов штурман Климків, який що кілька кроків набирав воду до польової фляжки і ми тут же її випивали. Це тривало довший час, аж поки ми не вгамували спраги. Колона була досить довга. Десь на її початку один віз разом з кіньми полетів у пропасть. Бідні були ці коні, коли почули, що віз втратив рівновагу і тягне їх в провалля. Вони страшно іржали, аж поки не розбились до виступаючих скель.

Так з великими труднощами перейшли ці гори, а наступного дня прибули до місцевости, де вже була австрійська тимчасова поліція з червоно-біло-червоними пов'язками. Вони нас не чіпали і не перешкоджали нашому проїздові. Ми зайшли до однієї хати і на стіні побачили карту цієї околиці. Тут ми точніше зорієнтувались, де ми знаходимося і якою дорогою йти далі до Шпітталя. Ми питали в них, чи можуть нам дати цю карту, але щоб не входити в суперечки з австрійцями, я вирішив перемалювати цю частину, яка була нам потрібною для дальшого маршу.

Було це в маленькому присілку Ґефт, з якого опісля ми переходили через села Ґітенберґ, Ґоттарінґ, Цвішенвессерн, Зільбереґ, Альтгофен, Штрасбурґ, Цвайніц, Гурк, Кляйн Кледніц і не вступаючи до Фельдкірхен пішли до Ґнесау. На цьому мій «скеч» завершився. За картою ми мусіли йти на Патерґассен, Патерґ, Бад, Кяйнкірхгайм, Редентгейн, Дебріях, Деллях, Мільштадт і Зеєбоден. Після того мав бути Шпітталь над Дравою.

До цього часу ми йшли без пригод, але в одній з цих місцевостей, коли ми переходили через ліси, хтось з нової австрійської міліції кинув ручну ґранату, яка поранила в руку шарфірера Маєра. Руку перев'язали санітари і пішли далі. Десь перед Шпітталем, мабуть в Мільштадті, ми побачили якийсь залишений табір, оточений колючим дротом та пустими бараками для людей. Тут було повно соломи та панував якийсь дивний сморід. Ми чимшвидше вийшли з нього, поки хтось не замкнув брами. Розташувались на нічліг у чистому полі. Недалеко плила ріка Драва з швидкою та холодною течією. Навколо нас стояли високі засніжені гори. Мабуть це були так звані Доломіти. Помимо крижаної води, ми все-таки сполоснули з себе дорожню пилюку. Я знайшов якийсь пістолет і з розмаху кинув у річку.

З нами були наші троси. В одному з них був стрілець Лялька, якому я, ще будучи під замком, передав свої штани, куплені у Бреслау перед виїздом на фронт. Причиною було те, що мої чоботи мали шкіряні підошви, які дуже ковзалися на горбах біля замку. Тому я віддав їх до тросу, а собі взяв звичайні «кайльгозе» як і всі стрільці. А ще до того вище черевиків в кістці я намотав короткі обмотки, що тримали мої ноги стійкіше, а зольнеґлі не давали ховзатися. Я й забув про ці штани і чоботи, але нагадав собі аж тепер, коли його побачив.

Видно, що англійці стежили за нами і можливо знали, куди ми прямуємо. Як тільки ми стали табором, над нами появився літак і скинув кілька великих коробок м'яса. При цьому був вбитий один кінь, якого коробка вдарила по голові. Після появи літака до нас позбігалися селяни, але ми їх відігнали, подарувавши при цьому забиту коняку. Розклали вогонь і почали щось варити з наших запасів. Лялька мав фотоапарат і дав комусь зробити нам пам'ятну світлину. На цій світлині, згодом я впізнав ушу Головка, ушу Смука, стрільця Ляльку, кухаря Крайника та себе.

Вдень нам було добре, бо пригрівало сонце, але ввечері вогонь був єдиним нашим порятунком, бо ночі були дуже холодні. Побули ми так зо два дні і крім «нашого» літака ніхто нами не цікавився. Згодом до нас прибули кілька вантажних авт з англійськими вояками. Вони наказали нам скласти зброю, за винятком особистих та конче потрібних речей. Перед тим, як нам про це сказали, я роздобув ще один чеський пістолет з кобурою, причепив на пояс з другого боку від свого (так як це роблять ковбої) і разом з поясом заховав під блузку. Вони сказали, що старшини можуть не здавати пістолетів.

Не пригадую собі, коли появився в нашій групі хорунжий Ратушинський.

Нас посадили в англійські авта і повезли через Тарвізіо, «пасс» в сторону Удіни. Там казали здати пістолети та інші речі, які вояки ще мали при собі. Після того вимагали від нас дати слово чести, що більше нічого не маємо. Слово чести не допомогло, бо після того нас обшукали і в мене навіть забрали циркуль. Ще коли ми їхали автом, я позбувся моїх пістолетів, а набої розкидав по піску. Тоді настала зміна охорони і замість звичайних «томмі» нас забрала якась жидівська бриґада з зірками Давида на раменах. Ми трохи потерпали під їх охороною, не знаючи, коли вони нам почнуть віддячуватися, але нічого такого не було.

З Удіни нас перевезли до Венеції, а звідти дорогою віа Адріатіка аж до Беллярії до табору. Перейшли ми через якусь річку, що власне була потічком і тоді хтось промовив, що це річка Рубікон. Щось пригадую собі за цю річку, але не пригадую, про що була мова.

Увійшли ми до того табору, в якому зовсім нічого не було, крім одинокого будинку. В ньому розмістився штаб табору. Ми спали під голим небом, а при дощі вживали індивідуальні палатки. Табір був на місці італійських виноградників і всі радили собі як могли. Добре, що рідко коли падав дощ. Погода була сонячна і все тепліша, бо починалося літо.

Ми розділились по номерах колишніх 29, 30 та 31 полків. Окремо групувались фізилери, артилеристи і інші. Всі намагалися відшукати свої частини. Щодня робили збірку по сотнях і англійці нас перераховували. Я був сотенним першої сотні і зі мною були стрільці, з якими я постійно був на фронті. Наступного дня я постановив відшукати свого вуєчного брата Осипа Зачка, який мав бути у 30 полку. Кожного разу, коли я після збірки та здачі звіту приходив до його полку, його вже там не було, але казали мені що він є, що тільки щойно був, але десь пішов. Важко було шукати, бо тут зібрали цілу дивізію. Нарешті ми зустрілись і щиро обнялись, бо не бачились ще від 1941 року.

Я запропонував йому перейти до мого полку та сотні, на що він погодився. Я пішов до його сотенного і ми швидко полагодили необхідні формальності. Брат забрав свої речі і перейшов до мене. Спали ми поруч.

Пригадую ще, що незабаром після нашого полонення, коли ще ніяке життя в таборі не було наладнане, хтось наказав: «Овад, прибути у вказане місце». Я зразу ж туди пішов, але там вже був якийсь другий Овад, обершарфірер або гауптшарфірер, якого саме й викликали. Там ми познайомились, але потім я не прагнув з ним зблизитись і мати якісь контакти. Знаю тільки, що пізніше він був членом аматорського гуртка і брав участь у деяких виставах. На диво, всі що там виступали, є (на світлині), але його між ними немає. Називався він Мирослав Овад, а моє ім'я Ярослав. Не знаю, як пізніше склалась його доля, але дізнався, що опинився в Гамбурґу і проводив якісь ґешефти.

Зранку пробуджував нас сиґнал труби. Це була «рання зоря» і всім треба було вставати. Під вечір, після перевірки була «вечірня зоря», а коли потрібно було лягати спати, то трубою ще раз подавали нам сиґнал. У перші дні табірного життя взяв до нас балак комендант табору. Не пам'ятаю, про що він говорив, але почав свою промову словом «козаки». Багато наших не дуже любили цей вислів, але казали «чим горшок накипів»… І нічого тут не вдієш.

Не буду дослівно переказувати всього того, що робилося в таборі протягом нашого перебування, бо були речі, до яких я не був причетний. А все те та різні статті наших «чільних» людей зібрав і впорядкував колись стрілець, а пізніше наш побратим Всеволод Будний у книжці «Ріміні», яка давно вже опублікована. Тому обмежуся описом окремих випадків, до яких я був причетний і які стосувалися мене особисто.

Багато клопоту ми мали з совєтськими комісіями, які спочатку по-доброму закликали людей їхати «на родіну», а коли це їм не вдалося, то почали десятками переслухувати людей і зокрема намагалися відділити старшин, яких перевели до іншого табору. 15 липня вони заїхали до табору разом з англійською охороною, але їх освистали. Не знаю, як цей свист пояснювали собі англійці, бо в них під впливом американців це може означати щось зовсім протилежного, ніж в нас. У нас свист є знаком невдоволення, а не захоплення.

Було й таке, що совєти намагалися позбутися старшин, бо ті нібито впливали на стрільців і перешкоджали їхній роботі. Тоді стрільці замкнули браму і не допустили совєтів у табір. Вони повідомили англійцям, що в таборі «бунт» і опісля зразу прибув англійський генерал. Йому стрільці негайно відчинили браму, чемно вітаючись, пропустили в табір, показуючи, що в таборі жодного бунту немає. Одного разу, коли совєтські офіцери зайшли в табір займатись своєю пропаґандою, то наші хлопці перевернули вгору колесами їхнє авто. Все-таки, помимо нашого опору, большевикам вдалося намовити до виїзду «на родіну» кілька сотень людей. Це виглядає дуже дивним, бо всім відомі були звірства большевиків, які вони робили від 1939 року, щоб винищити в Галичині заможних українських селян, інтеліґенцію, а решту людей перетворити на державних рабів, на залежну від усього бідноту, яка буде вірити, що так і має бути та буде вихваляти совєтську конституцію.

Це були неспокійні часи, бо ми все-таки побоювалися, що англійці можуть зробити з нами те саме, що з козаками, не дивлячись на їхній опір. Ще 4 червня нас автами перевезли в табір «5Ц» в Беллярії, де всі ці випадки з большевиками відбувалися. Помимо того, що нас дуже погано годували, в наших стрільців знайшлися сили, щоб це все перебути і пережити та з Божою допомогою дійти до наміченої мети.

Нам видавали кекси і то такі малі, що за додаткового кекса люди могли «і рідного батька продати». Деякі вимінювали кекси на тютюн та інші речі. Були й такі, що готові були з'їсти живу мишу чи щось інше, щоб виграти заклад на кекс. В таборі я вперше побачив живого скорпіона, якого зловили стрільці. Коли він зрозумів, що в нього немає виходу і він не зможе вирватися на свободу, то почав сам себе колоти отруйним хвостом. Він загинув, але дав приклад для роздумів багатьом нашим людям, як себе повести у безвихідній ситуації.

Так ми сиділи, большевики забавляли нас своїми репатріяціями, збірки були двічі на день, а трубка нам грала щоденно по три рази. Але 17–18 жовтня 1945 року нас перевезли в табір Ріміні. Це був зимовий табір, де ми перебували аж до втечі або виїзду в Англію у травні 1947 року. Тут ми застали вже все готове до нашого довшого побуту. Стояли великі подвійні шатра.

Розгорнулося повне табірне життя на цілу пару. Тут ми побудували дві церкви: католицьку та православну, театр — шедевр барокової архітектури, лазні, холодні душі, пошту та багато чого іншого. Стрільці мешкали в шатрах, а всі адміністраційні приміщення знаходились в бляшаних напівбочках-бараках.

Як тільки стемніло, то під відкритим небом нам показували фільми. Відбувалися різні курси (серед них і дяківські), існувала ґімназія. Для заспокоєння духовних потреб було декілька наших капеланів, а також часто приїжджали отці з Риму. Завітав до нас Кир Іван Бучко, з Америки та Канади приїхали д-р В. Галан, д-р В. Кушнір, сот. Богдан Панчук, канадський посол д-р А. Глинка з дружиною. Щоденно відбувалися Служби Божі. Особливо урочисто відбувалися свята Різдва, Воскресіння Христового та національних свят: 22 січня, Крут, Базару, Апелю Полеглим.

Особливо весело святкували обливаний понеділок. Хлопці бігали поміж шатрами з відрами води і щедро поливали один другого. До цього видовища з великим зацікавленням приглядався англійський вартовий з своєї вежі. Він відклав кріс, тішився та плескав в долоні немов дитина, коли хтось когось обливав. Стрільці вирішили і його зробити учасником свята. Підкралися під вежу і вихлюпнули на нього повне відро води. В один момент він став немов мокра курка, але тим не дуже журився, бо під гарячим італійським сонцем його однострій швидко висох.

Спочатку, після нашого перевезення до Ріміні, я часто заходив у стрілецькі шатра, щоб знати, як живуть стрільці і які потреби мають. В одному шатрі були самі львів'яни, які розмовляли між собою львівським жарґоном. Були це Рибак, Солодкий та Кордюк. Одного разу, коли я йшов попри їх шатро, а вони перед тим отримали якийсь додаток, то запросили мене на чарку. Випили ми одній, другій та третій і з якихось причин вони стали між собою сваритись. Дійшло до того, що один з них витягнув складаний ніж і обіцяв другому «скроїти камізельку». Я довго не чекав і швидко забрався від них, щоб не бути свідком п'яної бійки і не мати згодом підстав для їхнього покарання.

Це був час коли по всьому табору творилися різні «інституції» і з моєї сотні відійшли: Маєр — на матуральні курси, Климків — на пошту, Крайник — став постійним кухарем, деякі перейшли до «робітничої сотні». Уша Головко перейшов у спортивну команду і став боксером в найлегшій вазі (вага «пера»). Якось це сталося, коли ми говорили про Головка і почали вияснювати деякі боксерські удари разом з їх показом, то уша Смук при показі вдарив мене в ніс. Я зразу відскочив назад, він — теж, і кинувся перепрошувати мене. Я зрозумів, що це було не навмисно і вибачив цей випадок.

Тепер дещо про себе. Я відповідав за першу сотню 29 полку і двічі в день здавав звіти. Не дивлячись на це англійці нас таки рахували. Нашим полковим спершу був хорунжий Вашкович, до якого я не мав симпатії, не дивлячись на всі його позитивні риси. Потім поставили поручника Родіона Бартощука, якого я також не дуже схвалював, помимо тих заслуг, які він мав. Не знаю, чи у всіх полках так було, але одного дня він доручив мені виконувати обов'язки чергового старшини, щоб я чимось (сам не знаю чим) займався. Нас у школі ніколи не вчили про порядок денний внутрішньої служби, бо на це не було часу. А тут, у таборі, коли нас пильнують англійці, він хотів завести такий порядок як був у казармах за старих добрих часів. Мені це було дивно. Крім того, не було жодного полкового штабу, де би мав знаходитись черговий. Оскільки того дня «шафа грала» (тобто показували кіно), то я пішов дивитись якийсь фільм, якого ще не бачив. Коли повернувся назад, полковий почав мені читати отченаш і за кару призначив робити цю саму службу наступного дня.

Щоб не дармувати, я дістав від когось самовчителя італійської мови, переписав його і почав вчитися. Одночасно вивчав і французьку мову. Від о. Е. Кордуби отримав підтвердження своєї метрики і після того записався на курси шоферів. Теорію я знав добре, але хотілося самому попробувати водити авто. На курсах була велика вантажна машина, на якій ми мали навчатись їзди. Сів я за кермо і спершу їхав повільно, поки не звик до швидкости, а далі їхав швидше, але не перевищуючи граничної швидкости. Тоді наш інструктор заявив, що з мене не вийде добрий шофер, бо надто швидко їду. Письмові іспити проводив поручник Б. Підгайний і я 23 червня 1946 року отримав права водія.

Також я відвідував курси «топ-денсінґ», але через якийсь час зрозумів, що з «тієї муки не буде хліба» і припинив їх відвідувати.

Ситуація з харчуванням в таборі дещо покращилась. Я мав право тримати при собі помічника-чуру. Він за це отримував харчовий додаток. Зрозуміло, що чурою я призначив свого вуєчного брата. Пригадую, що зі мною в таборі були Лев і Антін Рудавські, юнкер Орест Грабик, старший вже віком стрілець Бурлак, якого ми називали «дядя». Лев був бунчужним нашої сотні, а Бурлак був його чурою. Антін також був підстаршиною, у польській армії він був підпоручником, але разом з Левом їх не підвищили у званнях. До війни він вивчав право і до нього заходили знайомі правники (Лев Стеткевич, Б. Левицький, Сьокало). У нашому шатрі вони могли пограти в карти, поділитись найновішою інформацією, покритикувати когось, щоб в кінцевому результаті «забити» трохи часу.

Не знаю як їм це вдалося і звідки вони отримали гроші, але купили собі цегли і вимурували всі чотири стіни. На них наклали наше шатро. Опісля всі зробили собі дерев'яні ліжка і далі мешкали в мурованній «віллі». Бурлак зранку і ввечері ходив на кухню і приносив нам чорну каву, а також звідти приносив нам обіди.

Наші стрільці намагались прикрасити свої домівки своєрідними клумбами перед входом. Робили їх з квітів або різного роду камінців, викладали тризуби або леви, або просто мистецькі написи з назвами полків та інших підрозділів. Один стрілець зробив макет замку в Ґляйхенберґу і доклав до цього ще своєї власної фантазії, виробляючи додаткові башти. Англійцям це дуже сподобалось і один навіть хотів купити цей макет, але не міг цього зробити, бо замок був зроблений із землі, а мури та вежі — із землі, змішаної з цементом. Ці майстерні витвори наших стрільців стали своєрідною візитною карткою табору. При виконанні деяких артистичних робіт часто приходили старші англійські офіцери і спостерігали за роботою, а ми, дивлячись на них, дивувались їхній терплячості та повільності.

Траплялось, що в таборі помирали стрільці. Переважно вони помирали в шпиталі Чезенатано, що містився за кілька кілометрів на північ від Ріміні. Туди перенесли наших медсестер з Ріньйоне. Наших вояків поховали в Червії, поставивши їм гарні військові хрести та меморіяльну дошку, але пізніше їх всіх разом з іншими могилами полонених було перевезено до «Пассо делля Фура» між Болоньєю та Флоренцією. Разом ми залишили там 39 гробів. Похований там також хорунжий Іван Іваник, товариш з вишколів, який помер в Ріміні після проведеної операції на апендицит. Після операції в шпиталі він захотів води, а хтось «мудрий» подав йому напитись. Помер перед обідом 20 травня 1946 року. Був він нашим добрим товаришем на всіх вишколах. Був він добрим знайомим Мотики та Старосольського, які постійно над ним жартували, кличучи «Іваник го-го-го».

Приходив до нашого шатра мій і Зачка краянин зі Старого Самбора наш добрий знайомий Евген Гумецький, який протягом якогось часу навчав мене грати на ґітарі і належав до таборового хору під керівництвом поручника Гумініловича, а пізніше Пасіки. 12 липня 1946 року ми дуже весело справляли свято Павла і Петра. Добре випили, говорили багато віців[48], наробили багато світлин. Прийшов тоді до мене знайомий з передмістя Старого Самбора (з Смільниці) Володимир Корнацький. Служив він при українській поліції, але зголосився до дивізії, попав до Ріміні і тут знайшов мене. Приходив до нас часто і був дуже «цакіґ» та «пририсовий».

В той час ми «вже поросли в пір'я», отримували з кухні добрі харчі і крім належних нам порцій мали ще «цузац»[49]. Попродали деякі особисті речі і мали трохи італійських лір. Пошили собі цивільні одяги та дощовики, або купили їх в італійців. Брати Рудавські замовили собі в кравця шкіряні тірольські штани, якими дуже гордились. Маючи такі «лєдергозен», могли сміло видати себе австрійцями-тирольцями.

З нашого боку ми намагались зробити все можливе, щоб якось звідси вирватись. Зачко пригадав собі, що наша тітка ще раніше виїхала до Америки і там вийшла заміж. Пригадав її ім'я та адресу. Ми написали до неї і поцікавились, чи вона може надіслати нам «афідевіт»[50], щоб ми до неї приїхали, бо в нашому таборі дуже скрутна ситуація. Листа ми вислали через отців у Римі, а через якийсь час отримали бажані «афідевіт». Це дуже нас втішило, але покищо нікого до Америки не пускали, тому далі жодних кроків у цій сфері ми не робили. З табору не було ніяких можливостей виїхати, але ми подумали, що з цього колись може щось вийти і тому заховали «афідевіт».

Одного дня я вирішив сам поїхати до Риму, виробити потрібні документи і самому побачити, що можна буде зробити надалі. Разом з робочою командою я вийшов за браму і добрався до найближчої залізничної станції, щоб сісти на поїзд до Риму. Тоді всі команди, що виходили поза дроти, мали справу з польським корпусом. Вояки цього корпусу нам співчували і допомагали як могли. Зі мною їхали кілька наших, що також хотіли втікати. Коли ми вийшли з авта, нас завели до якогось будинку із заслонами замість стін, а команди, з якими ми приїхали, пішли в свою сторону. Один з тих поляків намагався бути дуже офіційним і запитував, хто ми такі. Інші поляки його заговорили і він перестав нами цікавитися. Коли вже після обіду наші поїхали, ми ще протягом якогось часу побули в схованці, аж доки не прийшов один з корпусників і сказав, що можемо з неї виходити. Він завів нас до однієї італійської родини і передав нас в їхні руки. Також попросив, щоб нам купили квитки на поїзд до Риму. Ми не дуже потерпали про нашу долю, бо в найгіршому випадку нас могли повернути до табору. Ми були молоді, повні енерґії і ніщо нас не лякало. Поїзд від'їжджав перед вечером. Ми розмістились в кількох місцях вагону і над ранком вже були в Римі. Не знаючи міста, сіли в трамвай, запитавши перед тим, чи їде він в сторону Пасаджіята дель Джіянікольо. Отримавши позитивну відповідь, зайшли в трамвай і попросили кондуктора, щоб вказав нам, коли виходити. Коли приїхали, то ледве знайшли цю вуличку.

Прийшовши туди, я попросив побачення з Кир І. Бучком, бо сподівався з його допомогою вибратись на навчання до Іспанії. Не буду фантазувати, як там далі було, але зазначу, що з того побачення нічого не вийшло, бо вибрана для навчання група вже виїхала. Мене потішили обіцянками на майбутнє. Зате я дізнався, які потрібно було мати документи, щоб вільно пересуватись в межах Італії. Тому не витрачаючи даремно часу, я вирішив знову повернутись до табору, надіючись, що незабаром мене перешварцують і може навіть не зауважать моєї відсутности. Приїхав я назад до Пессаро і там через наші робочі групи знову дістався до табору.

Для всіх моїх знайомих це було великою несподіванкою, а також і для мене, тому що мій бунчужний поспішив зі звітом і подав мене як відсутнього. Тому я, хорунжий першої сотні, почав фіґурувати, як якийсь невідомий стрілець. Зате я ставав при збірці між стрільцями і не ніс жодної відповідальности, тільки займався, самим собою.

Під час поїздки я мав можливість використовувати свої знання італійської мови і дізнався, чого мені ще бракує, щоб поповнити знання. Тим часом з табору почали втікати все більше старшин. І то найголовніші, про яких я б навіть не подумав. Переважно ті, яких дружини або рідня не дали про себе знати і їм не хотілося їхати з усіма до Англії «відробляти» за кекси, якими нас годували англійці. Родини з Інсбруку, Мюнхену чи Реґенсбурґу присилали своїм рідним посвідки, які вони повинні були представити владі, якби їх зловили при переході кордону. Ми, використовуючи зразки печаток, самі почали їх виробляти, і вписували у підроблені посвідки прізвища, які були потрібні. До мене через свого довіреного звернувся поручник Підгайний, прохаючи, щоб я звернувся до українського комітету в Інсбруці. Я погодився і почав над цим працювати. Це було одне з джерел нашого доходу. Друге джерело — це перепродаж англійських цигарок, які купували десь в околицях Торіно, і перепродували в таборі. Спробував я раз із Зачком, але тільки повернули собі гроші, не враховуючи витрат на квитки. Забагато вже було цигарок на ринку і ми трохи запізно до цього взялися.

Помимо моєї першої невдачі з нашими офіційними чинниками — світськими і духовними, ми не покидали своєї ідеї на майбутнє. З часом я побачив, що мої знання італійської мови приносять мені успіхи і почав всіляко їх поглиблювати. Одночасно продовжував вивчення французької мови. Наступного разу, коли я знову вибрався до Риму 22 грудня 1946 року, в поїзді я зустрів Олеся Масляка, полковника Барвінського та ще трьох осіб, прізвища яких я вже забув. Їхали ми туди, щоб виробити собі в італійської влади документи для леґального проживання в Італії. Перш, ніж іти на прийом у відповідні установи, ми зайшли на площу перед церквою св. Петра і побачили як Папа благословляв всіх присутніх на площі людей. Я навіть маю світлину цього моменту.

Спочатку ми пішли в префектуру, де за оплату отримали нотаріяльну посвідку, підтверджену чотирма підписами, про те, що ми не були карані в Італії. Потім заповнили два примірники «соджіорно»[51], подаючи адресу комітету: Пассаджіята дель Джіянікольо, ч.7. Якщо хтось не мав свідків, які вимагались по закону, то перед сходами стояли охочі, щоб посвідчити за певну винагороду. Так зробили ми з Масляком, а чи зробив так полковник Барвінський — не знаю. Я отримав також посвідчення з Комітету, підписане Поліщуком, про те, що я такий-то є студентом, бо такий запис я мав на студентському посвідченні, але за порадою Поліщука я подав, що слюсар. Проте він передав це неправильно і замість слюсар в посвідченні мені записали професію бляхар.

Що далі сталося з іншими, я не знаю, але вирішив перечекати свята і з чиєюсь допомогою винайняв кімнату в однієї старшої італійки, де я перебував, оглядаючи Вічне Місто. Одного разу ми трохи випили і я пізно повернувся на квартиру. Господиня вже переживала, але я їй пояснив, що це «джіорно ономастіко»[52] і вона заспокоїлась. Початок 1945 року я зустрічав у Празі, а 1947 року в Римі. Через кілька днів після цього я знову виїхав до табору.

Тепер, маючи все необхідне для втечі, я був готовий кожної хвилини це вчинити, але очікував тільки сприятливої ситуації. Мій брат не захотів втікати зі мною, зате Корнацький був радий, що має когось до компанії. Момент для втечі таки наступив. 20 квітня 1947 року я, Володимир Корнацький, Микола Бей, Іван Бойко, хорунжий Ткачик та Онисько Безушко виїхали з нашого табору до Риму. Там ми зайшли до українського комітету, де отримали дальші вказівки, як виїхати до Франції. Звідти ми поїздом прибули до Торіно, а там отримали дальші вказівки, як і де перейти границю до Франції. В поїзді до нас приєдналися ще троє втікачів. Разом стало десять осіб і я аж почухав потилицю, бо з такою групою можна було йти в атаку, але як прослизнути через кордон? Тим більше, що тільки один з них знав трохи французьку мову і вся відповідальність лягала на мене.