Бо війна війною... Спомини

Позен-Трескау: «Юнкершулє Брауншвайґ»

Славна «Юнкершулє Брауншвайґ», яка перед цим знаходилась десь в Центральній Німеччині, після її збомбардування аліянтами була перенесена до Трескау біля Познані, тому й називалась Позен-Трескау. На цьому місці ще за Польщі був вишкільний табір. Приїхали ми туди через два дні, бо від 15 липня до 15 грудня ми вже були її учнями. Знову нові люди, нове місце, нові інструктори і нові матеріяли. Але це вже було зовсім не те, що було дотепер. Поділили нас на сотні, які називалися «юнкершафтами». Було нас стільки кандидатів, що один юнкершафт приєднали до німців, чи то до німецької інспекції. Помістили нас в будинку колишнього жіночого монастиря над рікою Вартою. Проживали ми в кімнатах на кілька осіб, кріси стояли в коридорі.

Головна управа школи, навчальні залі, арешт, вартівня і житло начальника школи генерала Баляуфа були віддалені на кількасот метрів від нас. Командиром інспекції був уштуф Кемпке, а нашим юнкершафтом командував уштуф Зальґе, якого через якийсь час через його часте вживання слова тойфель[30] почали називати тойфелем. Вони вже не були такими «ганячами» як попередники з Ляуенбурґу і першого разу, коли ми стали бігти на збірку, щоб стати в стрій, Зальґе нас затримав і пояснив, що «айн фірер льойфт ніхт»[31]. Ми це добре запам'ятали і коли навмисне хотів нами ганяти і наказував збірку, ми йшли повільно, а коли він кричав «марш-марш» ми йому відповіли: «айн фірер льойфт ніхт». Тоді він зрозумів, що ми жартуємо і додав «абер ґейт міт шнеллєн курцен шріттен»[32].

Уштуф Кемпке був доброю людиною, був відзначений німецьким хрестом і це означало, що був інвалідом. Але на вправи ходив і одного разу за кару, а також щоб показати, що має владу над нами, почав нас ганяти. Саме в той час падав сильний дощ і він скинув з себе свій плащ-дощовик, щоб ми не почували себе покривдженими. Командував, стоячи під зливою. Давав всі можливі команди, а також «гінлєґен ауф» (якраз біля великої калюжі з водою). Мешкав він в будиночку біля нашої школи. Зальґе також був добрим, але коли потрібно було показати владу, то він вмів це робити.

Сніданки та вечері були як всюди. Це кава, по яку ходили чергові до кухні. Зате обіди відбувались у спільній їдальні школи з інструкторами і керівниками школи. Сиділи ми по четверо при столах, накритих білими обрусами. Їли з тарілок, вживаючи вилок та ножа. Їжу до столу приносили кельнери і дуже звертали увагу на поведінку. Мали навіть серветки. Починали їсти по команді «мальцайт», яку подавав командир школи.

Ходили на обіди колоною під проводом чергового уфауде. А коли в дорозі траплялось, що проходили біля старшини, то ми йшли далі, а черговий підходив до нього за 3 кроки і доповідав, що такий-то юнкершафт прямує до їдальні на обід. Черговий мусів бути дуже уважним, щоб своєчасно помітити старшину, бо в іншому випадку він прикликав до себе чергового і прямо на вулиці кілька разів командував йому «гінлєґен ауф». Черговими уфауде ми були самі по порядку. Свої військові речі ми самі підтримували в порядку, але підмітання та чищення кімнат, коридорів та умивальників виконували цивільні люди. Переважно це були польки, яких школа наймала. На вправи часто їздили на другий бік Варти поромом, який самі обслуговували. На стрільницю маршерували або їхали на роверах. Наказано було отримати ровери, не звертаючи уваги, чи хто вмів чи не вмів ними їхати. Мабуть німці вважали, що всі вміють на них їздити, але в нас не всі вміли. Бойчук та інші не вміли, але через годину прибули до нас, коли ми вже стріляли. Навчилися на швидкоруч. Була це піхотна школа і нас навчали маршерувати з крісом на лівому плечі. Бо дотепер ми його носили на правому плечі, не дивлячись до якої сотні належали: важкої чи ні. Крім того навчали нас маршерувати парадним кроком зі штивними ногами. Мушу признатися, що це нелегка справа.

Переправа поромом через Варту

Були і лекції володіння шаблею, але не такою звичайною, яку мав «Вермахт», але зовсім прямою як шпага для спортивних змагань з усіма знаками, що належала до зброї СС, так званої «деґен». Вийшли ми недалеко від наших будинків над ріку Варту. Роздали нам ці «деґен» і ми вправлялися в «грифах» за командою, що відповідала тим, які виконували стрільці крісами: «струнко, на плече кріс, почесть крісом віддай, на плече кріс, до стопи кріс, спочинь». Відносно до цього робили те саме шаблею. На команду «спочинь» вістря шаблі торкалося землі, а на команду «струнко» — вістря піднімалося на кілька сантиметрів над землею, на команду «на плече кріс» — шаблю підносили і клали на праве плече, на команду «почесть крісом віддай» — шаблю брали з правого плеча перед себе на висоту очей, а тоді поворотом руки направо вниз опускали шаблю під кутом 45 градусів і так залишали, на команду «до стопи кріс» — шаблю тримали біля ноги, але так, щоб не діставала вістрям землі. Після виконання всіх команд шаблю ховали в піхви. Так ми вправлялись, поки добре не навчились виконувати команди. Але було це тільки один раз.

Ми дуже тішились, коли в розкладі побачили заняття про двигун, але на єдиному занятті все й завершилося. Нам швидко пояснили як двигун працює, але тому, що нашою тягловою силою є коні, нам більше про нього не розповідали. Зате нас навчали, як керувати запрягом на більше як двоє коней і тим ми «забавлялися» досить довго, запрягаючи коней до воза чи гармати. Ліців[33] було багато і треба було вміти їх тримати в обидвох руках. Чим більше коней, тим важче їх було всіх тримати. Досить довго вчили нас верхової їзди і то по два рази в тиждень, щоб добре собі засвоїли. Починали від пояснення, де в коня голова, а де хвіст (я жартую, бо всі знають як кінь виглядає, але не всі мали нагоду на ньому їздити). Багато хлопців (наприклад, Бойчук) звикли до коней і для них в цій науці не було нічого нового.

Я колись на вакаціях їздив з хлопцями на пасовисько пасти коней, але це було за короля Цьвочка, я в тому не вправлявся і забув. Інші були в ще гіршому становищі, бо не мали про коней зеленого поняття і сідали на них вперше в житті. А коні, хоч були звиклі до військових їздців, знали хто панічно боїться їх і робили з такими, що хотіли. Сідла на них було військового типу, не замалі, але й не дуже великі. Для нас воно постійно здавалося малим і коли почалося навчання їзди тротом, від їзди коня ноги самі зховзувалися і такий курсант опинявся на землі. Досить довго ми їздили по колу доріжками, висипаними піском, щоб звикнути до їзди, але коли прийшло до галопу, то частина з нас лежала на землі. Але хоч-не-хоч ми звикли до цієї тряски і з часом думали, що опанували їзду на конях. Не дарма кавалеристи їздять на них щодня з ранку до пізнього вечора і начебто зживаються з ними. А ми трохи поїздили на них і все боялися, що вони можуть нас вкусити або копнути, а крім того робили щось іншого.

Навчав нас їзди якийсь уша зі Шлеська. Говорив деякі слова по-польськи і коли кінь не хотів іти, все кричав «копній ґо». І ми так робили. Самозрозуміло, що вчили нас чистити коней. Для цього заняття ми мали спеціяльні щітки і мусіли декілька разів чистити гриву, хребет та хвіст. Бувало таке, що хтось захопився цим заняттям і починав чистити живіт коня. Тоді кінь виривався, іржав і ставав дибки. Перелякані ми відскакували і чекали, аж поки кінь не заспокоїться.

Мені також трапилося, що чогось кінь злякався і скинув мене з себе. Я впав мов повний мішок січки, але зразу ж мусів зірватися з землі, щоби мене ще не почастував копитом. Чув я що коні в таких випадках поводять себе дуже мудро і ніколи не наступлять на вершника, зовсім не те, що роблять корови, яких охоплює панічний страх, і опісля вони не зважаючи на ніщо і можуть затоптати людей. Я чув, що коні інколи виносять вершників в боях з дуже скрутних ситуацій.

На рінґу, де ми вправлялися, було ще сяк-так: впав як мішок полови, далі знову сів на коня і далі їхав. Але трапилося мені та деяким іншим, що при в'їзді до стайні коні, замість йти спокійно, чогось сполошилися і мчали галопом в стійла. Ми цього не очікували і я чолом вдарився до одвірка. Очевидно впав на спину на всю довжину входу, що був викладений цеглою. Крім удару від падіння, ще довго боліла голова. Добре, що одвірок був дерев'яний, а не залізний.

Коли ми вже їздили краще, то нас почали навчати їзди з перешкодами. Враження були дивні, але ми це перебороли. Гірше було, коли ми виїхали в поле і з троту» перейшли в галоп. Переїздили через рідкий ліс попід різні гілляччя, де багато з нас, не нахиливши вчасно голови, падали з коней. Також виїжджали на горбок і тоді треба було відпустити поводи, щоб дати коневі можливість самому працювати головою, щоб виїхати. Або, з'їжджаючи вниз, тримали коротко за поводи, щоб стримувати коня.

Командир школи дуже любив їздити на коні, але за нашого побуту він загнав до смерти свого улюбленого коня. Хтось нам говорив, що це у нього був вже не перший випадок. Очевидно, що нас перед вправами навчили сідлати коней та вкорочувати стремена. Адже кожен мав свою міру. Ніколи не бувало, щоб комусь сідло сповзло на живіт коня. Ми добре стягували гурти[34], а довжину стремен міряли довжиною руки — від початку до пахи.

В будинку, де відбувалися теоретичні заняття, ми отримували ґрунтовну підготовку зі всіх галузей військових знань. Особливо велика увага приділялась тактиці. В коридорах стояли «зандкастен»[35] та були скрині з піском і ми вибудовували на них моделі місцевости, яку ми вивчали: з потічками, ставами, горами і долинами. На цих моделях ми розглядали різні варіянти наступу і оборони. Крім того, вивчали військове судівництво, зброю та танки, а також інші речі, які були зазначені у наших військових підручниках. Ми мали достатньо часу для їх вивчення.

Вправи на місцевості

В тих наповнених піском столах ми розставляли піхоту, артилерію, танки, відбували військові дії і показували всі рухи війська. Крім того, ми раз на тиждень виїжджали автобусами на місцевість, з мапами і кольоровими олівцями. Там отримували бойове завдання і намагалися його виконати силами батальйону. Наш вчитель тактики ставив запитання і ми, оточивши його, розв'язували всі завдання. Він поправляв нас і робив всі необхідні коментарі та при потребі вдавався до дискусії. Виконуючи це, ми так звикли діяти батальйонами, що коли пізніше реально отримали чоту, то були дуже розчаровані.

Крім звичайних предметів також мали «вельтаншаулі-хешулюнґ», який викладав уштуф фон Палеске. Спочатку він викладав так, як це було написано для німців і ми як мавпи повторювали за ним про чорних та білих кріликів і про їхнє потомство — деяких чорних, деяких білих та, деяких мішаних. Пригадується мені приказка «Батько турок, мати грек, а я русский человек». Ми прислухалися до всього, що він говорив, і деякі речі треба було пам'ятати, бо він викликав окремих з нас і ставив запитання, які вимагали точних і конкретних відповідей. Все інше, що він говорив, були речі, які ми ловили одним і випускали іншим вухом. Не знаю на якому курсі і якого юнкершафту хтось підняв справу, яку німці пропаґували, що сходом мусить заволодіти німецький меч і плуг. Над цими речами ми нераз з ними вели суперечки, бо ми вже знали політику німців на сході. А він виправдовувався як міг, хотячи і нам догодити, і далі вести свою програму. Від цього часу більше нам не нав'язував німецьких поглядів, але дискусії відбувалися далі.

Прибули ми 15 липня, а вже через місяць відбулися перші іспити і 1 серпня ми отримали підвищення у званнях до ваффен юнкера. Всі, що їх не здали, були відіслані назад до дивізії. Наступного разу ми мали завершальні іспити і 1 вересня нас знову підвищили в званнях до ваффен штандартенюнкера.

В кімнатах ми мали радіо і, звичайно, всі мали можливість прослуховувати передачі радіостанції Бі-Бі-Сі з Лондону. Як тільки хтось з наших інструкторів наближався до кімнати, ми змінювали станцію, але вони добре про це знали і на одному батальйонному обговоренні чи відправі штурмбанфірер Діце нам про це сказав, даючи зрозуміти, що ми як майбутні фірери самі зможемо зробити для себе потрібний висновок з передач, знаючи, що в них є багато пропаґанди.

Початки вишколу припали якраз на час, коли наша дивізія виїхала на фронт під Броди. Там була оточена і пробивалася з кільця. Де-не-де про це доходили звістки, але ми не знали нічого певного, аж доки не приїхав до школи зв'язковий старшина уштуф Богдан Підгайний. Від нього ми дізналися про долю нашої дивізії. Часто ми заходили з ним в балачки. Не знаю, як це сталося, але в моїх записах є зазначене, що ми отримали звання оберюнкерів. Але на це не маю жодного доказу. Можливо, що про це нам сказав керівник вишколу, бо я маю фотографію, на якій видно ще одну смужку на ковнірі юнкера. Може хтось про це пригадає точніше.

Десь у цей період нам прислали військових шевців і вони в кожного зняли мірку для чобіт. Чоботи прислали перед останнім іспитом, але хто іспиту не здав, то чобіт не отримав. Були це чоботи з прямою і м'якою халявою. Мені попали з прямою і твердою халявою. Хотів з кимось помінятись, але не міг, бо не підходили розміри. Крім того, в мене був високий підйом стопи. Також нам привезли пістолети марки «зауер», які носили СС. Вермахт і ґестапо мали носити «вальтери». Це були наші власні пістолети, бо ми заплатили за них (як і за чоботи) з нашої вже підвищеної платні.

Часто мені доводилося мати службу в складі чергової чоти при головних воротах школи і всю процедуру вахцуґу я засвоїв, будучи кілька разів з нашою чотою. На головному вході треба було дуже вважати на німецьких старшин, які часто через нього проходили, і вчасно їх вітати. Крім воріт, ми мали перевіряти в'язничні камери, в яких сиділи декілька юнкерів-німців та секретарок, за те, що передавали одні другим результати іспитів. Пригадую дивний запах, який стояв у камері дівчат.

Спортом ми займались у спортзалі, а на плавання їздили у Познань до критого басейну. Спорт не мав великого впливу на результат остаточного іспиту, але впливав на зменшення кількости показників, які треба було досягнути. Одного разу нас завели в басейн і без попередження наказали стрибати у воду з висоти 3 метрів. Я любив плавати, бо навчився цього на Дністрі у Старому Самборі, але стрибати у воду, та ще й головою вниз, я не пробував. Там, де я купався, було мало таких місць, де можна було це робити. Єдине місце було біля «Сокола», де були величезні каменюки для охорони залізничного полотна від виливу ріки. Інші стрибали з цих каменів головою вниз, але я не вважав, що це розумно, бо хто не вмів добре стрибати, міг легко розбити голову до підводних скель. Найбільше, що я робив, це стрибав ногами вниз. Стали ми один за одним і по драбинці піднімаємось на трамплін. Три метри над водою — зовсім не страшно. Були такі як я, що ніколи не стрибали у воду і не знали правильної техніки стрибка. Хто вмів, то стрибав, тримаючи над головою витягнуті руки, якими пробивав воду. Бойчук був за кілька осіб переді мною і я бачив його невдалий стрибок. Він впав мов пляцок на воду тілом паралельно до поверхні води і зі звуком, ніби хтось сильно плеснув у долоні, пішов під воду. Коли виринув на поверхню, то груди і живіт були червоно-сині, але лице все було синє від удару та переживання. Обтрусився і вийшов на берег басейну. Інші, побачивши таке, стрибали ногами вперед або пропускали інших. Я зовсім спокійно став на трамплін, склав руки як для стрибка головою вниз, відбився і коли дошка загойдалася піді мною, злякався і швидко позадкував, щоб не впасти у воду. Почекав, аж всі перейшли, навіть ті, що тимчасово утрималися від стрибка, але ані руш не міг зробити. Вода здавалась такою далекою. Мене закликали стрибати. Коли вже весь відділ побачив, що заклики даремні і нема чого чекати, то хтось дав команду йти вдягатися. Тоді я зібрав рештки мужности і стрибнув ногами вниз. Це моя вагання спричинилося до обмеження моїх пунктів. Мене відсунули від перших десь на дев'яті місця. Здавалося мені, що цей вчинок для мене може бути катастрофою, тому що я не зовсім добре виконав вправи у спортивному залі.

Після того ми мали розмову з старшиною. Він навів як приклад відвагу тих, що не вміючи стрибати, за наказом стрибали у воду. Немов натякав на мій стрибок. Але що ж. Сталося — і вже цього не зміню. Вирішив, що наступного разу стрибну, хоч мав би навіть розбитися.

Я собі пояснював, що стрибок не є жодним проявом хоробрости, щоб оправдати себе перед самим собою. Оправдовуючи себе, я думаю, що так само як вояка не випускають спочатку на бій, не призвичаївши його до пострілів і всього, що вимагає бій, так і тут потрібно було спочатку стрибати з рівня басейну, потім з висоти одного метра, а щойно після того з висоти трьох метрів. Те саме при стрибках з парашутом, але вони на це дивилися інакше.

Досить часто нам доводилось їздити до Познані. Деякі їздили до «Української домівки», інші до приватних осіб, з якими познайомилися. Найбільше їздили до фотографа, щоб зробити світлини з новими пагонами. Як правило всі поверталися одночасно, бо був тільки один вечірній поїзд. На станції в Познані ми бачили фенріхів з вермахту, які мали вишкіл поруч з нами. Вони мали право носити шаблі і всі як один побренькували ними, а ми їм заздрили.

Зліва до права, верхній ряд: Степан Кукурудза, Ярослав Куницький, Вальтер Катаман, Ярослав Овад. Внизу перший зправа: Володимир Луців.

Нас було восьмеро в одній кімнаті: С. Кукурудза, Я. Куницький, Катаман, Я. Овад, Гладій, М. Палій, Атаманчук і В. Луців. Ми разом поїхали фотографуватись. Звичайно, Луців, Куницький, Катаман і я повертались назад разом. Входили до купе, що вже було частково зайняте дівчатами-польками, які доїжджали на роботу до Познані, а ввечері повертались додому. Як правило, ми сідали напроти них і вдавали дуже втомлених і ніби засинали. При цьому «сплячі», якщо сиділи на одній лавці з дівчатами, схиляли голови набік, на плечі дівчат, які розмовляли між собою. Як правило, вони нас ненавиділи і говорили, що «тих німаків різали б повільно тупими ножами» і тому подібне. Були і такі дівчата, що захищали нас як бідних змучених вояків, що ми також люди і таке інше. Коли приїжджали на станцію Трескау, ми «прокидалися» і, гарно подякувавши дівчатам за їхні розмови, виходили з вагону. Дівчата, чуючи наше звертання до них польською мовою, напевно ціпеніли зі страху, бо вони добре розуміли, яка може бути кара за такі розмови проти німецьких СС. Ми тоді ще не мали ні на ковнірах, ні на рукавах українських відзнак і нічим не відрізнялись від німців. Це була наша забава, яку ми часто любили робити при поверненні з Познані до вишколу. Нам завжди траплялись інші дівчата і ми з цього мали багато радощів і сміху. Найкраще для цього надавались Луців і Катаман. Тих запеклих польок, сповнених ненависти, було більше.

Пригадую собі, що мій сусід і товариш Палій десь дістав твори Ніцше і читав їх у вільний час. Книжку він постійно носив з собою. Коли інші курили, він поринав у книгу. Кожного разу, коли щось прочитав, то виривав прочитані сторінки. Одного разу його застав за читанням наш командир школи. Він зацікавився і став питати Палія, як він оцінює погляди Ніцше. Говорили про різні речі, а ми тільки прислухалися до цієї розмови і не мали зеленого поняття, про що вони говорять. Генерал похвалив його і сказавши «вайтер махен», пішов далі.

Згадую, що вечорами ми слухали радіопередачі Бі-Бі-Сі з Лондону польською мовою, які мабуть були зашифрованими наказами або повідомленнями, але також подавали інформацію про бойові дії на заході. Я з Луцівим грали у вар'ятів і в момент, коли звучали позивні Бі-Бі-Сі, ми гасили світло, спускали волосся на очі, світили під бороду електричними ліхтариками, що робило нас дуже схожими не небіжчиків, і співали польську пісню, що її транслювало радіо, удаючи польських патріотів. «З димем пожаруф, з кужем крві братнєй, до цєбє, Панє, біє тен ґлос…» Ця пісня була складена під Львовом в час одного з польських повстань. Але одного разу за цим заняттям застав нас наш уштуф Зальґе, ми були спателичені, швидко переключились на іншу станцію і, поправивши волосся, виправдовувались перед ним, що ми так грались в інсценізацію, бо не знайшли, чогось іншого йому сказати. Якось викрутилися, але наступного дня знову робили те саме.

Навчання тривало далі і наближалися підсумкові письмові іспити, які ми здавали в присутності інструкторів. Вони дозволяли нам виходити «по потребі». Звичайно, ми робили це для того, щоб забігти до кімнати, заглянути до своїх записів і знайти правильну відповідь. Я знав свій матеріял, але коли випало навести товщину броні «Тигра» і його вагу, я насмілився попросити дозволу вийти «по потребі». Коли вже йшов до своєї кімнати по інформацію, якийсь внутрішній голос промовив мені, що так не потрібно робити. Я повернувся в зал та завершив своє завдання. Очевидно, що трохи помилився, але був задоволений, що не користувався шахрайством.

Одного разу під час обіду до нас звернувся командир школи. Ми не знали чого очікувати, але його промова була короткою і всіх задовільнила. Після звернення «майне юнкер» він сказав, що прийшла звістка з Берліну, що вся школа отримала два тижні відпустки. Кожен радів. Німці, бо вони були в себе вдома, а ми також, бо перед тим, як від'їхати у дивізію, будемо мати два тижні відпочинку. Багато з нас знали, де знаходяться їхні рідні і мали до кого їхати. Ці, що не мали нікого з родини, їхали до знайомих зі свого села або міста. Одним словом, промова генерала сподобалась усім. Тим більше, що він після такого вступу побажав нам всього найкращого («мальцайт»). Це було десь перед 15 грудня, бо до цього часу офіційно тривав вишкіл, а з цього дня починалась відпустка.

Перед тим ми були підвищені до звань штандартеноберюнкерів, що давало нам додаткову працю, бо треба було пришити нові відзнаки і обшити шапку вузькою срібною стрічкою як у старшин. Тому, що я мав красивий почерк, уштуф Зальґе дав мені доручення вписувати кожному у зольдбух дату і місце відпустки. При цьому розмовляв з нами в кімнаті і цікавився, яке прізвисько ми йому «пришили». Я спочатку вагався і не хотів сказати, а коли він запевнив мене, що не буде гніватися, я сказав йому, що його прозивають «тойфель». Він був здивований і не розумів чому. Я пояснив, що це його улюблений вислів, коли він сердитий. Не знаю, чи ці, що не здали іспитів, виїхали зразу в дивізію, чи разом зі всіма отримали відпустку.

Я їхав до мами в Ґоту. Шевчук також їхав у мою сторону до міста Ерфурт до односельців. Влаштували нам ще прощальну забаву, але я не дуже бавився, хоч дівчат було для кожного. По-перше, я тоді ще не вмів танцювати і тому не був великим аматором забав. Був трохи «дикий», а за час вишколів ще більше здичів, то для чого мені якась тимчасова дівчина. Декілька з нас, таких як я, трималися разом і разом розмовляли з дівчатами не пригадую про що. У них інший світ, а ми не були дуже гнучкі і товариські. Тому я дуже тішився, що ціла парада швидко закінчилась. Не можу собі ніяк пригадати, що сталося з нашими речами, та торністрами. Мабуть ще перед тим їх здали на склад, але мусили мати речі для перевдягання, хоча з чемоданами ми не ходили.

Ще в 1953 році у «Вістях», які виходили в Мюнхені, була опублікована стаття одного з старшин цього вишколу за підписом «Ю. Чорній, хор. І УД» під назвою «Вишкіл старшин у Першій Українській дивізії». Це був другий і останній випуск старшин. У цій статті автор більш фахово представив все це, що тепер роблю я, але більше в художній формі. Описав він цей вишкіл як шкільну задачу, додавши при цьому, що й він там був, але про свої дії не згадав. Я описую це все в рамках своєї групи або кімнати. З часом наші живі враження затираються в пам'яті, а декому нагадуються і переживаються ще раз і ще раз, стаючи свого роду «хлібом насущним». Одне, що можна закинути цьому авторові, це особливе виділення всіх моментів з нашого навчання, особливо маршів та нічних тривог. Видно, що автор до того часу не був на інших вишколах і тому все йому здавалось надзвичайним і неможливим. Мені після Ляуенбурґу весь вишкіл в Познані здавався відпочинком. Правда, це були речі «з іншої бочки», але все, що ми вивчали, було і є необхідним для того, щоб мати поняття, як бути старшиною.