Бо війна війною... Спомини

Ляуенбурґ

4 квітня 1944 року ми виїхали до Ляуенбурґу на Помор'ї. Напевно доїхали туди дуже швидко, бо по дорозі не було жодних затримок. Ми були в «корінній» Німеччині і не було ніяких перешкод зі сторони партизанів. Приїхали ми перед полуднем. Тільки-но поїзд прибув на станцію, як вискочили наші нові вишкільники і з криком та галайканням, немов ті чорти, почали нас квапити до всього, що вони наказували робити. Ми не дуже поспішали, бо що це за робота, коли вони «навіть нам не представилися». Але мали нашивки, як не унтершарфірера, то вищі. Ми хоч-не-хоч мусіли їх слухатися. Вишикували нас в колону і повели на нові квартири, які знаходились у великих гарних приміщеннях колишнього будинку вар'ятів. Як тільки ми перейшли браму, то кожен подумав собі: «Ну й попав ти, братику».

Творили ми одну сотню, в якій було дві чоти важких скорострілів, а третя — середніх ґранатометів. Будинки були гарні, муровані, одноповерхові. Наша група розміщувалась в останній залі в кінці довгого широкого коридору. Перед кожною залею були дерев'яні стояки, в яких стояли наші кріси. В цій одній залі містився цілий «гелер»[21]. Мабуть всіх нас було 10 стрільців. Ліжка були двоповерхові і я взяв собі горішнє. Зразу біля дверей стояв ряд металевих шафок. Посередині стояв великий стіл, а при ньому дві дерев'яні лавки. Кожна шафка припадала на двох стрільців, до якої ми поскладали свої речі. Складали акуратно, все на кант. Там же повісили плащі, а шоломи поклали на верх шафки. Моя шафка була на спілку з М. Палієм. В лівій частині на поличках була складена нижня білизна, речі для чищення одягу і черевиків, окремо лежали зубні щітки та паста. Окремо клали їжу, яку щоденно отримували. Мармелад і масло ми тримали в круглих коробках, які називали буттердозами, крім цього отримували кусок ковбаси та хліб. В правій частині шафки висіли однострої. Крім дреліха, який ми носили щодня, ми мали ще одяг «А» і «Б» та плащі. На горішній поличці складали наплечники-торністри з покривалом-кляпою, зроблені з телячої шкіри. Вони були такі самі, які колись мала цісарсько-королівська австрійська армія. Очевидно, що якось відповідно була складена вся наша «упряж» — тобто шлейки з «штурмґепек», набійниці, хлібник, ґазмаска, їдунка та баґнет. Все воно мало своє місце в шафці. Показав нам як все це розмістити наш груповий, який прибув до нас і познайомився з нами. Це був уша Морґенталер. На вишколі він був суворим, але в щоденному житті доброю людиною. Він був невисокого росту, руденький. Звідки походив, я не знаю, але мабуть вмів говорити по-польськи.

Перед будинком було велике подвір'я, на якому щоденно відбувались ранкові збірки і звідки ми вирушали на місце вправ. На цьому подвір'ї була зроблена світлина цілої сотні вже під кінець вишколу. Головний вхід вів до стрілецьких кімнат, а з другого боку будинку на партері містилася шрайбштуба, одягова кімната, зброївня, а також приміщення для підстаршин і шпіса. Сотенний та інші старшини мешкали в іншому будинку. Сотенним був уштуф Лінненліке, наш вишкільник скорострілів і командир сотні, якого ми називали «штуш», бо він так невиразно і коротко вимовляв цю команду замість сказати «штільґештанден», тобто «струнко». Пізніше ще прибули двоє наших старшин — уштуфи Бачинський і Хицяк. Подальше між будинками був барак-кантина, де у вільний час можна було купити пиво. Тих будинків було чимало, бо в них відбувалися виклади, а бували й навчальні кінофільми.

Недалеко від нашого будинку стояла залізна брама. Мабуть колись вона замикалася на ніч і біля неї стояла варта, але тепер вона була відкритою і через неї ми інколи виходили на вправи. Зразу за нею була похила площа, поросла травою. Коли нас виводили за браму, то розподіляли по групах. Перша чота ставала за кілька метрів від дороги, а ми, будучи останнью групою, мусіли швидко бігти вниз по траві, щоб стати в кінці площі. Не знаю, чи добре я висловився, але ціла сотня, перша, друга і третя чоти, розміщувалася групами одна за одною, залишаючи між собою віддаль кілька метрів. При цьому нас гонили ні за що, а поки ми стали на визначеному місці так, як від нас вимагали, то залишалося вже небагато часу для вправ. Тоді нас збирали в колону і ми повертались до казарм. Як на попередніх вишколах, так і тепер, вставали на звук дзвінка. Опісля вбігав до кімнати черговий інструктор та вислуховував звіт чергового по кімнаті. Після того чергові з кімнат йшли по каву, а ми в цей час вмивалися та голилися. Після того пили каву та їли, що мали. Опісля приходили наші групові і під їхні крики ми вдягали свою упряж та забравши приладдя (скоростріли, лафети, амуніцію) виходили перед будинок і ставали до звіту в три лави. Спочатку проходив шпіс, перевіряв чи все в порядку, після того приходив уштуф Лінненліке і вислуховував звіт шпіса. Опісля того була команда «праворуч марш» і ми йшли на вправи або до навчальної залі.

Наша сотня не була єдиною на цьому вишколі і від німців та попередників, які тут бували, ми дізналися про наше «майбутнє». Зокрема, всі натякали на «штреп», який ми скоро мали на своїй шкірі перенести. Один із стрільців був Кремта, який всю частину вишколу перебув з попереднім випуском, але мабуть захворів і мав завершувати вишкіл з нами. Перша річ, яка кинулась нам у вічі, це напис, що був мабуть на стрільниці «Ес клінґт ді заґе, нур 200 таґе»[22]. Це всі, хто тут побував, рахували день за днем до завершення цієї каторги. Цю цифра кожного дня замінювалась іншою і це давало нам надію витримати до кінця. Також зорганізувався наш хор під керівництвом Стасишина. Вони мали свої вправи в театральній залі. Крім того, нам показували навчальні фільми.

Наші зв'язкові старшини, хорунжі Бачинський і Хицяк, приглядалися до нашого вишколу і співчували нам, коли з нас котилися останні поти. Але мабуть це все, що вони робили. Полегшити нашої долі не могли, але втручалися тільки у випадку якоїсь кривди чи несправедливости. Уштуф Хицяк виглядав на хитренького старшину з часів Першої світової війни. Був низькорослим. Його син служив з нами і не виглядав якимось надзвичайним, зовсім не був кремезним, ані героєм, а навпаки, мав зовсім протилежні риси. Через його небажання і опір вся сотня «отримувала по кулях». Були стрільці як він і інші, які невідомо яким способом, дісталися на вишкіл, але їм тут не було місця. Вони зовсім не підходили на підстрашин — на таких, яких з нас хотіли зробити. Таких, які мають бути і на яких тримається армія, тобто кістками цієї структури, ніби скелетом людини. Вони мучилися і нас через них мучили. Але їх не відсилали назад і вони витримали до кінця.

Чотовий уштуф Лінненліке був дуже суворим вишкільником, такими ж були і всі ройові — Морґенталер та інші. Кожен ройовий старався, щоб його рій в будь-якому питанні завжди був на першому місці. Я думаю, що нашому Морґенталерові це вдавалося, бо ми хотіли це зробити. Приватно, після занять всі вони були добрими, хоч до рани прикладай, але ненадовго. Вміли не допускати до надто великого зближення, щоб тримати ще потрібний авторитет надалі. Інша група мала уша Пльонташа. Морґенталер мабуть умів трохи по-польськи, але висловившись кількома словами де-не-де, далі не признавався. Шпіс спочатку також був суворий як і всі, опісля, коли ми зжилися ближче, злагіднів, але не дуже.

Уштуфа Бачинського, якого тут прозвали цісарем, я бачив в Америці на оселі ім. Ольжича в Лігайтоні, Пенсильванія, але він незабаром помер. Уштуф Хицяк пізніше був у дивізії. Не знаю, чи був він під Бродами, чи ні. Читав про нього в якихось спогадах, чув, що виїхав до Австралії. Всі ці наші підстаршини були молоді, але знали своє місце у військовій ієрархії.

Але почну дещо про сам вишкіл. Перше, що зовсім не виглядало по-людськи, це був вихід на початкові стройові вправи. За брамою, якою ми ввійшли в табір, була велика площа, заросла травою і не дуже збита ногами. Вишикувавши нас в лаву, рукою вказали, де кожна чота і кожна група має мати своє місце. Група від групи мали бути віддалені на кільканадцять метрів і здавалося, що все зрозуміло і все має бути в порядку, але при виконанні наказу не було так легко. На певний час ми мали зайняти свої місця, але ми були в останній групі нашої чоти. За дуже короткий час треба було прибігти на своє місце, стати в лаві і очікувати наказів. Але завжди так було, що нам бракувало часу, і коли інструктор вже закінчив рахувати, ми ще бігли на своє місце. Зрозуміло, що була команда «цурiк» і знову всі повертались назад. Коли мабуть виглядало, що ми вчасно зробили все, то ми були такі змучені, що нам нічого не було в голові, крім впасти на землю і трошки відпочити.

Так тривало півдня, поки ми не навчилися все виконувати швидко. Пізніше вже не було так зле, бо ми були швидкими, а мета вже була досягнена. І наші інструктори вже не звертали на швидкість виконання команд такої пильної уваги. Але все-таки їх потрібно було виконувати швидко. Наближався обід і після такого гонення не обходилось без славного «гінлєґен», «ауф, марш», «фліґер фон лінкс» і так далі. Ми знову збігалися на час в лаву і «праворуч, рівний крок, ходом руш» і пісня («айн лід»). Якщо пісня за першим разом вийшла добре і вже підходив обід, все було нормально і ми спокійно входили на подвір'я. Якщо щось не йшло, а було трохи вільного часу, то «гінлєґен» повторювалося інструкторами досхочу.

Коли нас розпускали на подвір'ї, ми бігли скидати з себе упряж і вмиватися, швидко чистили черевики, причісувались і під командою уфауде з їдунками йшли на кухню по обід. Повертались також разом і в кімнаті з'їдали свої порції. Переважно як всюди — кілька бараболь в лушпинні, якийсь соус та трохи м'яса. З'ївши це, кожен помив їдунку і закуривши цигарку, чекав на післяобідню збірку. Мій спільник Палій не курив і мабуть вимінював цигарки за їжу. Був він в порівнянні зі мною хлопцем грубої кости. Мав велику голову, а на лиці — сліди від віспи. Був добрим товаришем і завжди допомагав у біді.

Після обіду були легші заняття, або теоретичні виклади. Крім того, обов'язково була «пуц унд пфліхтштунде», на якій ми приводили до порядку своє оснащення, зашивали що було потрібно, латали шкарпетки, прибивали зольнеґлі до черевиків. Окремо відбувалось чищення зброї та її перевірка. Опісля давали нам трохи часу на навчання з військових підручників, написання листів. День завершувався вечерею, яка складалася з кави і хліба та залишків з обіду, якщо хтось їх не з'їв зразу. Чергові під проводом уфауде ходили з коновками по каву. Одні стрільці відповідали за порядок в кімнаті, інші — за умивальник, одним словом всі були в русі і при праці. Кожен відповідав за правильний стан свого ліжка і не раз траплялося, що після повороту з вправ на обід заставали ліжка поперевертувані. Це вже робота шпіса за час нашої відсутности. Очевидно, що це було додаткове заняття для нас, а часто опісля йшла ще карна муштра.

Наша кімната мала такий звичай, що коли після виснажливих вправ ми повертались до кімнати, а точніше влітали мов кулі (бо від часу «цур унтер кунфт аустретен» ми мали летіти стрілою), ми скидали все оснащення в одну купу посередині кімнати немов кажучи «що мені зробиш». Біда, коли хтось дав знати, що іде уша, бо тоді кожен намагався схопити свої речі, які були перемішані, щоб він не бачив як ми поводимося з державним майном. Добре, що кріси були на коридорі, а то нераз довелося бути покараним за неправильну поведінку зі зброєю. Вже пізніше, в ході вишколу, коли вони нас краще пізнали, нераз толерували вияви нашого гніву.

Одного разу так нам далися взнаки, що і груповим було забагато. Командував уштуф Лінненліке. Коли ми бігли до кімнати, тоді кожен не на жарт, а зі злости скидав зі себе все в одну купу. Увійшов Морґенталер і дивився на це, а ми навіть не намагались ховатись від нього і ще більше кидали оснащенням. Тоді він намагався нас заспокоїти і добре зробив, бо через такий вибух злости могло прийти до важких дисциплінарних кар. В цьому він був з нами «штама», тобто співчував, погоджувався з нами і нічого не доповідав сотенному.

На старшинській школі в Ляуенбурґу

Ми вже так далеко зайшли про вишкіл, а я ще не все сказав про початки. День починався о сьомій ранку. Лунав звук електричного дзвінка і при перших його звуках в кімнату вбігав уша і кричав «ауфштеєн, льос, марш-марш» поки всі не були на ногах і черговий доповів, що все в порядку. Тоді він виходив і через півгодини після кави ми знову його бачили, коли виходили на збірку. Все робилося швидко, а практично бігом. На полі за брамою ми відбували стройові вправи. Всі зусилля інструкторів були скеровані, щоб ми швидко ходили. Групові один перед другим намагались показати, що його група ходить швидше від інших, щоб опісля це показати перед сотнею.

Можливо, що ми були не найгірші, бо вважали себе найкращими порівняно з іншими групами. І ми показували нашу вправність перед цілою сотнею. Це була не така легка справа пройти перед всією сотнею, яка стоїть у лаві і всі на нас дивилися. Хоч кожен старався, але не завжди виходило. Коли прийшлося до показу швидкости, то через кільканадцять кроків я почув, що відстаю позаду, але не міг це зробити, бо ціла група мала йти разом. Тому я почав підбігати. На це хтось зі сотні зауважив: «Та він біжить». На це сотенний відповів: «Бачиш, він так швидко йде, що тобі здається, що він біжить». Щасливо завершився цей показ нашої найшвидшої групи. В часі того маршу я відчув, що страшенно болять м'язи литок. Мабуть я їх розтягнув. Протягом якогось часу вони ще боліли, але після того я вже ніколи не міг швидко ходити.

Пізніше в ході нашого вишколу, на тій самій площі нас вчили боротьбі проти танків. Нам наказували лежати на землі в два ряди на віддалі перед гусеницями танка. Ми мали нерухом лежати аж до того моменту, коли танк опинявся за крок до нас і тоді опершись на пальці рук та ніг, мали відскочити вбік, бо інакше танкіст мав час повернути з дороги і гусеницями роздавити стрільця. Ми лягали на землю і робили так, як нам казали. Вправи ці повторювали багато разів, щоб звикнути до самої появи танка та повправлятись у відскакуванні з-перед його гусениць. Мушу при цьому сказати, що ці танки були зроблені з дерева, їхали на ґумових колесах і пхали їх наші стрільці. Інакше були би нас покалічили на самому початку вправ.

Іншою справою було лежати на землі, коли танк проїжджав понад нами. Звичайно танки під низом мають просвіт між дном корпусу та поверхнею землі, що становить переважно 45–50 см. На твердому ґрунті ця віддаль витримується, але коли гусениці танка грузнуть в м'якій землі, ця віддаль зменшується. Добре, що при війську служать хлопці, а не старші чоловіки. Бо якби так хтось лежав з черевом, то хіба затримав би ним танк. Очевидно, що я жартую. Але при цій вправі я якось необачно підніс голову і верх шолома зачепив дно танка. Добре, що він їхав повільно, бо відірвав би мені голову. Я швидко повернув голову на бік, бо так і треба було її постійно тримати. Таким чином уник якоїсь поважної катастрофи. Який би то був з мене підстаршина без голови? Додам, що той танк також котили стрільці, бо справжні танки воювали на фронті.

Крім тих вправ, які я назвав, ми мали цілу серію вправ на місцевості, де нас навчали копати стрілецькі окопи у вигляді латинської букви «L», як охорони від танків. Вивчали також дії цілої групи панцербекампфунґґруппе. Для успішної боротьби проти танків нам показували спеціяльні фільми. Хоча ми були групою важких скорострілів і тільки третя чота була ґранатометною, але нам всім дали повправлятися з ґранатометом, щоб ми «покуштували цього соусу». Ґранатомети, якими ми користувалися, були середнього калібру 81 мм. Вони розбиралися на три частини (труба з кульковою основою, ніжки і кругла плита) і переносилися людьми. Це була свого роду артилерія, якою користувалася піхота, дуже ефективна в боротьбі на близькій, середній та дальшій відстані.

125 мм ґранатомет, з яким ми виконували вправи, був німецьким військовим трофеєм, забраним в бою у совєтської армії, важкий і незграбний, який німці також ввели до свого озброєння. Звичайно, возили його вже складеного на спеціяльному візку, а коли треба було його встановити на позицію, заїжджали візочком на місце, де він мав стояти. Стрільці відчіпали його з візка і, тримаючи за ніжки, ставили на землю разом з плитою. Ґранати для нього також перевозилися на візочку. Нам казали, що при зміні позиції, так званому «штелюнґвексель» плита так вгрузала в землю, що треба було її зривати ґранатою, щоб витягнути. Тому, що цей був для вправ і для нього не було візочка, весь ґранатомет був вміщений на квадратовому німецькому візку з ґумовими колесами, що служив для перевезення амуніції. Рура[23] лежала посередині на блоках з дерева, які мали півкруглі жолобки. Плита зачеплена за гаки з одного боку, а ніжки — з другого. Всі частини були припняті ремінцями. Очевидно, що тягловою силою були стрільці. Четверо взяли за дишель, а решта по боках та ззаду. Їхали як по маслі. Гірше було із завантаженням, розвантаженням та встановленням на позиції. Всі ці речі були дуже важкі, а крім того, треба було робити швидко, бо «ворог» не чекав. Не дивно, що в такій ситуації біда може легко трапитися. Не знаю, як йшло іншим, але мені це сталося. Я притиснув собі пальці, коли необережно спустив трубу, а наступного разу при вкладенні плити на місце поздирав шкіру на пальцях обидвох рук. Рани не дуже загоювалися, бо все це було змазане оливою або шміром до зброї. Але через кілька тижнів при частому митті рук рани затягнулися.

Проводили ми бойові стрільби з крісів і скорострілів далеко від приміщень. Пригадую одну нічну вправу, проведену з метою навчити нас відбивати нічну атаку ворога. Ворогом служили шайби, які мотор тягнув у нашу сторону і створювалось враження наступаючої піхоти. В результаті нашої стрільби кілька шайб було подіравлено, але в цілому стрільба не була успішною, бо в нормальних умовах скоростріли робили з шайб решето. Жаль, що ці вправи були тільки один раз. Вночі все навколо виглядає більш таємничим і кожен звук чути інакше, краще і часто невправне вухо може помилитися у визначенні джерела звуку. Там, у полі, також відбувалися практичні лекції з опису цілей — шайбенбешрайбунґ. Інколи уша вибирав одного з нас і наказував вести лекцію з матеріялу, який вивчали. Маю світлину, на якій зображено, як Бойчук описує кріс, а ми стоїмо навколо стояка. В стрільбі з крісів я постійно отримував непогані результати і напевно був одним з найкращих стрільців.

На основі результатів стрільб вибрано кількох з нас і однієї суботи або неділі ми ходили змагатися в місто Ляуенбурґ з групою СА чи ТОДТ за першість. Ми власне представляли нашу школу. Пішов з нами уша Морґенталер та інші. Але результат стрільби не був вражаючим. Як самі підстаршини визнали, якби ми мали свої кріси 7.9 мм, то було би інакше. Ми їх знали добре, а це дали нам «флоберти», щоб бити горобців, «22 лонґ райфл» спортивні кріси. Ми відвикли від чогось легкого та делікатного, але все-таки гідно представляли школу. Хоч першого місця не взяли, але якесь там нам випало. Теоретичні виклади відбувалися в призначеній для цього залі. Нераз в ході лекції чути було, як хтось з хлопців захропів. Тоді в залежності від настрою уштуфа Лінненліке або всі зривалися для протвереження зі сну, або «пускав кантом» і за вийнятком стусана в бік сплячого і під загальний сміх залі все завершувалося добре.

Часто в часі лекції уштуф Лінненліке ставив запитання і вимагав ясної і швидкої відповіді. Одного разу і мене щось запитав. Я став йому пояснювати. Відповідь була добра, бо він не заперечив, але коли я завершив, він мені різко і голосно сказав, щоб я написав тисячу разів «Ich soll laud sprechen»[24]. Мені це трохи не сподобалося, але що робити. Написати треба, а часу мало. Перед тим, як ми йшли спати, та наступного дня до початку лецій я намагався писати. Щоб було легше і щоб рука швидше писала, я спочатку писав тисячу разів тільки «Ich», пізніше «soll», дальше «laud» і нарешті «sprechen». Так заповнив я кілька сторінок паперу в клітинку, перед тим порахувавши, щоб було рівно 1000 рядків. Ану ж як захоче перевірити. Під час моєї писанини уша Морґенталер, знаючи і співчуваючи, не перешкоджав мені і дав спокійно завершити мою кару. Коли я подав записані сторінки Лінненліке, він здивувався і нічого не сказав. Думаю, що він навіть забув про сказане і не сподівався, що я це так швидко зроблю. Напевно це сподобалося йому і він мене похвалив. Коли знову на лекції мене про щось запитав, то я почав дуже голосно говорити, майже кричати. Він зауважив, що голосно говорити, це не означає кричати, але був задоволений результатом своєї науки.

Якщо рекрутський вишкіл був дуже лагідний, то цей був надзвичайно виснажливий. Вони своїми криками навчили нас бути швидкими, рішучими і точними, такими, якими вони були самі. Ми це знали і цінили. Ми мали бути кістяком армії, а зокрема нашої дивізії, і в майбутньому самі мали робити так, як вони тепер робили з нами. Ми були молоді і при такому фізичному навантаженні всі мали прямо-таки вовчий апетит. Харчі були такі самі, як для інших німецьких одиниць, бо ми, українці, не були тут єдиними. Тому не входило в розрахунок недоцінення вартости вояка-слов'янина чи якесь переслідування його, і нам так само як і німцям давали айнтопфґеріхт, який переважно був густішим і більш ситним. Додатково в кантині, крім пива і муштарди[25], не можна було нічого купити. Але був ще кав'яр, тобто чорна ікра, бо ми були біля Балтійського моря. Тому що видану нам порцію харчів ми з'їдали зразу, треба було надолужувати тоненько нарізаним хлібом, помазаним муштардою або ікрою. Ще ікра як ікра, хоч я взагалі не люблю риби та продуктів з неї, але як каже прислів'я «на безриб'ї і рак риба». Тіло втішалося тим, що взагалі мало щось травити. Але що забагато — то нездорово. Через якийсь час почало пекти в горлі від муштарди і хоч-не-хоч треба було на якийсь час припинити годувати себе таким чином. Через тиждень або два, все стало на свої місця, але муштарди я вже більше не їв.

Зате сталося щось нового, що прийшло нам на користь. До Ляуенбурґу приїхала сотня італійців для перевишколу на німецький лад. Очевидно, де італійці, там і макарони. Привезли вони з собою цілий вагон нудлів, чи то спаґетті, чи плоских клюсків, які ще вдома я дуже любив з різними додатками, або просто зі смальцем чи м'ясним соусом. До такої їжі мене не треба було довго припрошувати. Харчі, привезені італійцями для себе, керівники вишколу поділили для всіх. Що ж то була за приємність замість бараболі в лушпинні з соусом насолоджуватися нудлями з соусом, а інколи з м'ясом, яких давали нам по три чверті їдунки! За це ми благословляли італійців добрими словами і остаточно зрозуміли, що їх не даремно прозивали «макаронниками».

Під час навчання ми під наглядом підстарший виконували їхні функції, готувалися до присвоєння нових звань. Одна з таких функцій полягала в тому, що ми були помічниками німця-уфауде і допомагали йому виконувати його функції: виганяли на збірку, обходили кімнати при вечірній інспекції, приймали звіти і тому подібне. Вступали у виконання цих обов'язків згідно алфавіту. Після стрільця з прізвищем на букву «Н» настала моя черга. Передача функцій відбувалася в обід на цілу добу вперед. Несподівано, коли я готувався до «прийому влади», пролунав сиґнал повітряної тривоги — вперше за весь час нашого перебування в таборі. Це так вплинуло на мене, що я ніяк не хотів брати в руки «владу», яка виглядала як пов'язка на рукаві. Почав ревно просити свого наступника на букву «П», яким був мій сусід по шафі Палій. Він погодився, взяв пов'язку і побіг заганяти хлопців до протилетунських окопів, які були викопані за будинками у полі. Посиділи ми в них з півгодини, виставивши і підготувавши скоростріл до протилетунської оборони. Нашою зброєю був скоростріл МҐ-34, виставлений на протилетунському лафеті або стояку. Він був оснащений спеціяльним прицільним приладом і був закріплений досить високо над землею, що давало можливість вести кругову оборону від повітряного ворога. Нам видали бойові патрони, яких, на жаль, не довелося застосувати. Після заспокоєння ситуації ми з полегшенням, а деякі з розчаруванням повернулися до будинків. Палій виконував службу до полудня наступного дня і від нього я перебрав ту саму функцію, будучи йому безмежно вдячний за те, що виручив мене з неприємної ситуації. Це не був страх, бо не було від чого, але щось таке, що я того дня ніяк не хотів бути уфауде.

Спочатку нас нікуди не відпускали, але коли навчили правильно вітатись, то в одну з неділь випустили нас на кілька годин в місто. Не знаючи вулиць, ми звичайно ходили зі своїми груповими і оглядали важливі та цікаві об'єкти. Одним з них був «Гінденбурґтурм». Перед виходом в місто нас оглядали з ніг до голови, щоб все було в порядку. Черевики мали блищати мов золото, однострій також, шапки — не дуже набік голови, пояс мав блищати, баґнет — також. Перевіряли руки і оглядали навіть нігті, чи видно де крихітки «жалоби»[26]. Один зі стрільців, мабуть Нич, десь роздобув пояс, зроблений з якогось пластичного матеріялу, що навіть німці йому заздрили. Він виблискував як дзеркало, але найбільшою його перевагою було те, що не треба було його дуже начищати, а тільки протерти шматкою. Де він його дістав — не знаю. Був з нього дуже гордий, а коли випускали в місто самих підстаршин, то уша Морґенталер усе в нього позичав.

Не знаю з яких причин, але наш уштуф Лінненліке кудись від нас поїхав, а на його місце прибув інший уштуф, якого прізвища я ніколи не знав або забув. Він був молодий, але більш людяний. Пам'ятаю, що він під час вправ за брамою навчив нас гарно і правильно маршерувати. Переважно, коли лунала команда «ім ґляйх шрітт марш» все чомусь задні ради колони чули це на якусь долю секунди пізніше і коли передні підносили ноги, задні робили це трохи пізніше. Дотепер ніхто цього не зауважував, аж він навчив нас починати рух одночасно. З того часу ми дійсно марширували як годинник. І це мабуть вперше у нас так вийшло. Виглядало так ніби ноги у всіх були пов'язані одним шнурком і за одним потягом всі разом підіймались. Дуже вражаюче, хоч таке просте. Заслуга в цьому командира, який справді дбав про свій відділ.

Про все згадую, але на кінець залишаю найважливіше, немов на десерт. Це справа штрепу — місця нашої каторги і поту, яке врізалося в пам'ять всім, хто бував у Ляуенбурґу.

Штреп — це місцевість за 20–30 км на північ від Ляуенбурґу в сторону Балтійського моря. Виглядав немов піщана пустеля Сахара, покритий рідкою зеленню для прохолоди та урізноманітнення. Найкраще місце щоб «давати по кулях», бо по піску важко ходити, а не те, що бігати з повним оснащенням. Пісок залазить всюди: в черевики, в рота, набивається в щилини нашої зброї. Навіть під час їжі скрегоче під зубами. Всюди ми бродили по пісках і кляли їх на чому світ стоїть. Слава Богу, що на штреп ми їхали автами, а то при пішому марші віддали б душу.

Пам'ятаю, що одного разу під час вправ ми вийшли на асфальтову дорогу. Побачили при ній баньки з молоком. Хтось зі стрільців відкрив одну і напився молока, щоб вгамувати спрагу. Не пройшло багато часу, як один з бауерів, який виставляв ці баньки, щоб їх фіра забрала і відвезла на місце призначення, повідомив про свою шкоду уштуфові Лінненліке. Тоді нам дісталося за це. Спочатку просили винних, щоб призналися і отримали кару. Коли ніхто не признавався, тоді муштрувати за кару всю сотню. Крикам не було кінця: «гінлєґен», «ауф», «марш-марш», «фліґер фон лінкс», «фон рехтс», «фон гінтен», «ґазалярм» і так без перерви. Ми навіть не знали, хто це зробив, і добре, що не знали. За ті муки, що ми невинно витерпіли, дорого би йому обійшлося.

Добре, що виїзди штреп відбувались що два тижні в середу та четвер, а не щотижня. Роман Припха у своїх спогадах про штреп написав: «І спитав Ісус вояків, де вони ідуть: — Ідемо на штреп. Відвернувся Ісус і гірко заплакав». Так казала усна леґенда. Якщо в час перевірки чийсь кріс був брудний або з піском, то наші уші казали, що там «цілий штреп». Власне через ці піски вправи, проведені в цьому терені, були справжньою каторгою. Фактично вони для нас не були чимось новим, чого ми ніколи не робили, але піски при цьому темпі виконання давалися нам взнаки.

Приїжджаючи на штреп, ми зауважили відділ артилерії і заздрили їм, думаючи, що їм легше. Вони не носять гармат на плечах, а тільки сидять біля них на позиціях. А може ми помилялися? Може їм казали котити гармати вручну для зміни позиції? Невідомо. «У сусіда трава завжди зеленіша».

Там нас навчили одну річ, яку дотепер ніхто не брав під увагу. Це було маскування — тарнунґ. Перед «діями» кожен мав принести кусок газети, яку спалювали, а попіл брали мокрими руками (змочували, якщо була поблизу вода, або просто плювали в долоні) і тим розтертим попелом натирали лице і руки, щоб не виділялись. Казали, щоб навіть при спостереженні ворога примружувати очі і дивитись крізь повіки, щоб очі не блищали. Крім того, якщо не мали спеціяльної сітки на шолом, або маскувального полотна, то брали пояс хлібника, зав'язували його на шолом і поза нього втикали невеличкі гілочки, щоб заховати чіткий силует шолома. Ходили, мов олені з рогами, але знали, що це добре і так має бути. Постійно намагалися придумати щось кращого. Очевидно, що гілки для маскування в іншому терені, де не було кущів, були непридатними. Те саме було з вживанням польової лопати. Дотепер ми її вживали тільки для копання окопів. А тепер, як тільки ми виходили в поле, ми зразу ж витягували лопату з дерев'яною ручкою і втикали її за пояс, так щоб вістря лопати закривало серце стрільця. Це давало як мінімум 50 % ґарантії для збереження життя. Коли опісля ми пішли до дивізії, ці «мудрощі» передали іншим і вони стали нас наслідувати. Казали запам'ятати «золоте» правило для старшин: не нехтувати будь-яких заходів для збереження людського життя.

Найгірше було йти на позиції — штелюнґ зі скорострілом, коли це робилось не для вправи, а за кару, бо так хотілося уштуфові. Під час одного такого «ін штелюнґ ґеєн» командував сам Лінненліке. Я був стрільцем третім номером із запасною люфою та двома скриньками амуніції. А він тільки командує «штелюнґ» і «аус айнандер зетцен» і все те саме. Я тріпаю собою по піску, кріс і люфа б'є по плечах, а скриньки дуже заважають. Впав я якось незграбно і вдарився, а він підходить до скоростріла і щось «горлає». Тоді прийшло мені на думку: «Встану, вдарю його по голові скринькою амуніції і буде з ним спокій». Але з другого боку як відповідь надійшла інша думка: «І що з того. Він вилежиться з того. Тебе засудять, а може й розстріляють. Але сяк чи так твоя кар'єра закінчиться. Ліпше витерпіти і все буде добре». І справді після того він так не гонив, як перед тим, і мені нічого не сталося. «І вовк був ситий, і коза ціла».

Як правило, на штреп ми вибиралися в середу зранку, вантажили все оснащення і самі сідали на вантажні авта. Як тільки прибули, починалися вправи. Під вечір розбивали шатра на двох, бо кожен носив з собою половину. Скріпили ці половини разом і вже було шатро на двох. Ночували під голим небом. Спали на землі і зранку всі кости боліли, але біль швидко проходила, бо вправи тривали далі до обіду. Переважно після обіду було щось невеличке. Приїжджали авта, ми забирали своє майно і поверталися в казарми. Після того були легкі заняття: чищення одягу, зброї, а опісля вечеря. Після дводенних вправ кожен засинав дуже швидко. В цілому вигляд кімнати перед сном був такий: кожен повечерявши, помив їдунку і все що вживав, гарно поскладав всі речі до шафи, опісля мився і мив ноги. Всі свої речі складав перед ліжком, а вичищені черевики — в ногах ліжка. Тому, що ліжка були двоповерховими, перед ними стояли два стільці з речами та дві пари черевиків. Спали в сорочках, накривалися коцами. Коли всі були вже в ліжках, то черговий ще чекав на уфауде, щоб здати звіт. Переважно, ми всі звикли до цієї процедури і помилки вже не траплялися. Спочатку, коли ми ще були схвильовані своїми новими обов'язками і не знали «на яку ногу стати» траплялося, що черговий в той момент, коли в кімнату заходив уфауде (в шоломі, із записником в руці та суворим виглядом обличчя), замість стати струнко, віддати честь і повідомити скільки є людей і сказати, що все в порядку, спересердя кричав «ахтунґ». А на цю команду ніхто не міг спати, всі мусіли зірватися з ліжок, стати біля своїх ліжок струнко або перед своєю шафою. Якщо черговий зробив таку дурницю, то в гіршому випадку отримував від уфауде кілька «гінлєґен ауф». Після того уфауде казав «добраніч» і виходив з кімнати, а ми не докоряли такому горе-черговому, а коли він все це переніс, роздягнувся і погасив світло ми всі разом засинали. Інколи впочі траплялися перевірки шпісом і уфауде.

Трапилось мені, то я простудився і щоб вигрітися, вдягнув довгі туркотові підштанники і в них ліг спати. Зрозуміло, що це було порушенням правил. На моє нещастя цієї ночі була перевірка і коли по команді «ахтунґ» я зіскочив з ліжка і став біля своєї шафки в довгих підштанниках, шпіс записав мене і наступного дня я мусив відбути карну муштру з іншими, які були покарані за щось інше. Таке відбувалося щовечора і щоранку.

Одного разу після ранкового сиґналу дзвінка, коли я разом з іншими зірвався з ліжка і біг до своєї шафки, мені затерпла у сні нога і я не міг на неї стати. Замість добігти, я впав мов підкошений і простягнувся на всю довжину тіла на підлозі. Та довго не лежав. Миттю зірвався і, тягнучи ногу за собою, на одній нозі поскакав до своєї шафки. Через хвилину нога відійшла і все було в порядку, але я був злий на себе, щo став причиною смішного видовища.

Але немає злого без доброго. Траплялося, що часом в дні, на які були запляновані якісь вправи в полі, падали великі дощі. Нам замість того наказували вправлятися в кімнаті. Наш уша також був з нами, щоб проводити вправи, але йому також не хотілося і ми про око вдавали, ніби щось робимо. Ми вправляли зміну стрільців на позиції по команді «ініцен вексельн». Полягала вона в тому, щоб при розкладеному на лафеті скорострілі всі були па своїх місцях. Стрілець перший номер лежав за скорострілом. Біля нього лежав другий номер, який підтримував стрічку, щоб правильна йшла в скоростріл. Третій номер знаходився позаду і мав запасну люфу та дві скриньки амуніції, номери четвертий, п'ятий та шостий також були зі запасними люфами та скриньками. За наказом «шіцен вексельн»[27] один з них підсувався ближче до другого, а тоді на команду «аусфірен»[28] цей другий на пальцях рук і ніг піднімався і коли нижній переходив направо, він перескакував наліво. Це ми вправляли постійно, поки не опанували. Метою було те, що із бою неможливо піднятись на повний ріст і перейти на другу сторону, бо легко можна зістати прошитим кулями. А так все відбувалося при землі і швидко.

Уштуф Лінненліке протягом часу наших вправ не мав що робити, проходив по коридору і шукав собі «шпарґи», тобто брав кріс за крісом зі стояка і дивився, чи люфа чиста. Хоча ми чистили кріси щодня, але чи це була погана олива, чи це робила вогкість того дня — факт, що люфа не була блискуча. Ніхто не звертав уваги на його «забаву», аж доки він не почав зачитувати номерів крісів, що були брудні. Назвав і мій номер. Тимчасом він послав стрільця по шпіса, щоб записав всіх, хто мав бути покараний. За той час я взяв свого кріса, взяв свій «рейніґунґґерет»[29], перепустив через люфу і знову поставив кріс на своє місце. Коли вже прийшов шпіс і вони обидва стали записувати, він подивився знову, але кріс був чистий — все-таки мене записав і я наступного дня робив карну муштру у повному оснащенні не дивлячись на дощову погоду. Не допомагали мої вияснення уші, що причиною всього була погана олива. Муштру я мусів відбути. Я не був єдиний і після того ми мокрі та вимазані немов чорти повернулися до кімнати.

Не пригадую собі з якої нагоди мали ми так званий «маскенбаль». Він полягав у тому, що на збірку нам було наказано вийти у повному однострої та оснащенні. Коли переглянули сотню, то наказали щоб через кілька хвилин ми прибули на збірку в іншому однострої і з іншим оснащенням. Часом у повному з торністрою і всім добром, що ми мали, часом в легкому без лопатки, чи чогось іншого. Всі, що прибули до зазначеного терміну, були звільнені від дальших перевдягань, а інші мусіли переодягатися далі і виходити на збірку. Звичайно, щасливці, що скоро перевдягнулися і були звільнені від збірки, допомагали іншим, які продовжували перевдягатися. Або подавали їм речі, або шнурували черевики. Найгірше було при зміні дреліха на однострій «А» або «Б», коли треба було все скидати з себе. Не можна було на дреліх одягати інший однострій, бо вони все перевіряли чи добре було одягнуто. Тривало це добрих кілька годин, а мій товариш Палій допомагав мені при цьому. Попросту вони хотіли нам, майбутнім підстаршинам, показати як навчати вояків у всьому неможливому, коли не знали, що робити, а мали вільний час. Також показали нам, як цілу сотню швидко гонити без падання і бігання через зміну одягу. Пригадую, як оповідав мені мій батько, що служив в австрійському війську, як їхні командири колись знайшли на подвір'ї кусок стебла. Наказали покласти його на розстелений коц, всі солдати тримали цей коц за краї і з повагою несли до викопаної ями, що могла помістити людину. Закопували стебло з великою церемонією. Були ще й інші вигадки фельдфебелів. Щось подібного було і в польському війську — чув я про це, ще будучи малим.

Тут вони втішалися, а для нас це була наука, бо ми ще такого не пережили. А по-друге це була наука вправности та швидкости.

Не пригадую собі з якої нагоди це сталося і хто зі стрільців був висланий, але знаю, що був Мотика, бо він це описав у якомусь журналі. Їздили стрільці на Балтійське море, де була база підводних човнів і побували на одному з них і навіть для показу занурювалися у воду. Приїхавши назад, оповідали нам про свою поїздку та враження.

Дивлячись на одну з світлин, зроблених в Ляуенбурґу, бачу що стрілець Саєвич має підв'язану руку. Пригадую собі цілу історію випадку, який трапився при киданні ґранат. Німці набирали до праці на своїх фабриках чужинців, а серед них і поляків, які взагалі ставилися до німців вороже і саботували виробництво зброї як тільки могли. Мабуть хтось з саботажників виготовив і ґранату, яку мав кидати Саєвич. Вона не мала в собі часового запальника і як тільки він потягнув за шнур, вона негайно вибухнула в руці. Мабуть, що це була «сліпа» ґраната, але вибух призвів до того, що йому перев'язали руку, але протягом тижня часу все загоїлося.

Одного дня після обіду прийшла звістка, що аліянти висадилися в Німеччині. Не знаю, що це була за висадка, бо ніде в книжках не знайшов про неї згадок. Знаю, що після такої події ми в повній бойовій готовості і з повним оснащенням повантажились на покриті брезентом вантажні авта і мали від'їхати на айнзатц. Не знаю, хто спричинив відклик. Здогадуюсь, що наші старшини повідомили дивізію, звідки прийшов наказ нас не брати, бо при формуванні дивізії було зазначено, що ми ніколи не будемо застосовані в боротьбі проти аліянтів, тільки на сході проти большевиків.

На початку ми все сприймали серйозно і кожну догану сприймали як особисті порахунки, але з часом зрозуміли, що воно так не є і почали сприймати з гумором. Наслідок цього був той, що стало легше все переносити і не було ніякої особистої ненависти. Було написано «ес клінґт ді заґе нур 200 таґе» і ми цього кінця чекали, але несподівано урвалося. Нас повідомили, що сотня далі завершить вишкіл, після якого стрільці отримають звання уша, а ті, імена яких будуть зачитані, мають зібрати свої речі і завтра зранку виїжджають до Нойгамеру, а звідтам на старшинський вишкіл. Були це всі із завершеною середньою освітою (по матурі), яким вже давно обіцяли вишкіл, час якого настав щойно тепер після трьох виснажливих вишколів. Ми почувалися добре і не раз між собою повторювали, що якби цілу нашу дивізію пропустити через Ляуенбурґ, то жодна сила не могла би з нею зрівнятися. Перед тим ми всі зробили на подвір'ї світлину з нашими старшинами і підстаршинами, яка стала доброю пам'яткою.

Виїхали ми 4 квітня 1944 року, а поверталися 6 липня до Нойгамеру. День перед тим ми не мали жодних занять. Я сидів і курив на підвіконнику відкритого вікна в кімнаті і думав про те, що в цій школі пережив і добре, і зле. Стало якось дивно на серці, немов прощався з кимось або чимось рідним. Наступного дня всі ми в маршовій колоні під проводом наших інструкторів йшли на станцію. Після побажання сотенним і шпісом щастя на новому вишколі, щиро попрощалися з ушами Морґенталером, Пльонташем та іншими, яких знали. Поїзд виїхав у 8.30. Через день чи два ми прибули до Нойгамеру, тимчасово призначені до полку майора Побігущого. Ніяких поважних вправ ми не виконували, але мали нагоду навчити наших стрільців метод маскування лиця та вживання лопати. До нас приєднали ще інших стрільців, які вже навіть були штурманами. Серед них були Осип Змія та Евген Гумецький. Всі ми через тиждень ще в середу 13 липня поїхали до Позен-Трескау на новий вишкіл.