Боцман з «Тумана»

Розділ восьмий СИГНАЛ БІДИ

Туман прийшов повільно і безшумно, але швидко став цілковитим хазяїном узбережжя. Він піднявся з моря на світанку, заволік берег густим покривалом, його синюваті щупальці тягнулися все вище.

Здавалося, величезна похмура істота, позбавлена форми, вийшла з океану, чіпляючись за скелі, проникала всюди…

«Правду сказав боцман», подумав, прокинувшись, Фролов. Він вийшов був з біноклем на вахту, але тільки досадливо махнув рукою.

Декілька навколишніх вершин ще плавали у тьмяному небі. Потім туман застелив і їх. Тільки Чайчин дзьоб ширяв над молочними жовтуватими шарами. Але чіпкі смуги, як димок, що стелеться по камінню, потяглися і сюди.

Туман густішав, від краю скелі важко було розглядіти вхід до кубрика.

Вранці здалека почувся суцільний рокочучий звук. Він насувався на висоту. Посилювався. Прогримів десь збоку. Почав швидко стихати.

— Літак! — сказав Кульбін. Навіть на його спокійному обличчі відбилося глибоке здивування.

— Який це божевільний в таку погоду літає? Медведєв вдивлявся туди, куди віддалявся гул, що котився по скелях. Але туман висів непроникний і байдужий, не можна було розібрати нічого.

— Він при такій видимості в будь-яку сопку врізатися може… Летить на малій висоті… — Кульбін теж вдивлявся в простір.

— Ну, вріжеться — туди йому й дорога… Тут наші літати не повинні. Який-небудь п'яний фриц з туги вищий пілотаж крутить…

А в цей час в десяти милях на вест ішов по оленячих стежках Агєєв, пробираючись у засекречений ворожий район.

Він вийшов з поста ще за темряви, перед світанком. Після розповіді Фролову приліг був відпочити на дощаній палубі кубрика, відразу заснув, як вміють засинати фронтовики, використовуючи будь-яку можливість.

Але він спав недовго. Прокинувся раптово, неначе хтось штовхнув чи гукнув його. Лежав на спині в темряві, і серце билося важко і нерівно. Йому приснився «Туман», снаряди, що рвалися навколо, крислаті сплески води… Текла кров товаришів, коса палуба тікала з-під ніг… Він сам не думав, що так розхвилюється від власної розповіді.

Попередивши Медведєва, що йде, він вийшов до водоспаду. І тепер видирався крутими «переходами в шарах задушливої імли, залишивши осторонь широку гірську дорогу.

Він вирішив пробратися у секретний район іншим, високогірним, обхідним шляхом. Гори ставали чимдалі обривистіші і неприступніші. Тут вже не було чагарника, навіть чорничні зарості зустрічалися рідше, навіть мох не вкривав обточені безперервними вітрами скелі. Тільки шпильки якихось безлистих колючок стирчали з гірських розколин.

Під покровом туману він пробирався мимо німецьких постів… Одного разу два єгері пройшли зовсім близько, важкий солдатський черевик сковзнув по схилу, дрібні камінці покотилися, трохи не влучивши Агєєва в обличчя, жовтизну напівтемряви перетнув вогник папіроси…

Далі Агєєв проповз коло самого сторожового пункту. Біля колючого дроту тупцював вартовий, кутаючись у коротку шинель, наспівуючи тужливу тірольську пісню. Рука Агєєва простяглася до кинджала… Прикінчити б і цього, як у минулих походах прикінчував не одного ворога… Але він завмер, дав змогу вартовому пройти. Тут, у глибині ворожої оборони, можна переполошити всі охоронні частини. © http://kompas.co.ua

Ні, не так легко було зробити останню позначку на люльці!

І ось він повз над самим обривом гранітного перевалу, розпластавшись, як кіт на карнизі багатоповерхового будинку.

Він знав: обійдеш он ту тригранну скелю, і відкриється спуск у низину, куди веде автодорога. Він повз над самою безоднею, де туман прилипав до каміння, неначе становив його суцільне продовження… Раптом рука сковзнула по вологій скелі, втратила опору… Боцман завмер на місці.

За поворотом стежка різко обривалася. Стирчали гострі кристалічні грані. Не було сумніву: перевал тут штучно зруйнований, сапери знищили ледь помітну оленячу стежку через вершину.

Агєєв лежав, збираючись з думками. Значить, пробратися далі не можна. А саме туди треба пробратися: недаром вороги закрили дорогу. Він витягнув шию. В запаморочливому проваллі клубочився рудий світанок. Подув вітер, спершу приємно пестячи обличчя, потім проймаючи дрожем.

Агєєв полегшено зітхнув. Терпляче чекав, розслабивши під вологим вітром утомлене тіло, мружачись на сонце, яке засяяло крізь туман.

Він знав стару морську прикмету: якщо вітер дме за сонцем, буде тиха погода, а поверне свіжун проти сонця, значить, почне дути дужче, може розігнати туман. І якраз вітер повернув назустріч косим сонячним променям.

І справді — туман розривався на смуги, розходився хмарами. Сонечко дужче гріло спину. Мерзли тільки груди: наскрізь став вологим протертий ватник.

Агєєв оглянувся. Коли б проповзти ще трошки за поворот і хоч одним оком подивитися на заборонений район!

Просунувся вперед ще трохи, одна рука звисала, не знаходячи опори, всім тілом відчував він величезний вітряний провал внизу…

Далі, Сергію, далі! Може, вдасться проповзти по краю обриву, знову вибратися на стежку. Верхня половина його тіла звисала над безоднею. Там, внизу, знову згущався туман, здавалося — небо перекинулося, висить під ногами скупченням грозових хмар.

Просунувся ще — і з-під руки покотився камінь, Агєєв заковзав з обриву, намагаючись схопитися за колючки, що стирчали з розколин…

…На Чайчиному дзьобі цей день тягнувся нестерпно довго.

— Видимість — нуль, товаришу командир, — вже котрий раз доповідав Фролов, — до горизонту рукою дістати можна…

— Ідіть, відпочивайте, — наказав, нарешті, Медведєв. Він сидів на скелі біля входу в розколину, яка вела вниз, до водоспаду, сидів, поклавши автомат на коліна, вдивляючись у хистку стіну туману.

— Та я вже відпочивав, товаришу командир, далі нікуди. Як відстояв уночі вахту, ліг у кубрику, тільки недавно очі протер. Хвилинок п'ятсот проспав.

— Ідіть спіть ще. Вам за всю війну відіспатися треба. Лягайте на койку, там зручніше.

— А ви, товаришу командир? Пішли б поспали самі. Більше за всіх нас на вахті стоїте.

— Нічого, захочу спати, зжену тебе з койки, — усміхнувся через силу Медведєв.

Фролов знав — сперечатися з командиром не доводиться. Повільно пішов у землянку. Кульбін порався біля запаленого примуса.

— Ну, кок, що на обід приготуєш?

Як завжди, Кульбін не був схильний до балачок.

— Яка там видимість?

— Видимість — нуль… Давай допоможу тобі. А ти лягай відпочинь. На цій койці, думаю, особливо солодко спиться.

Кульбін задумливо поглянув на нього.

— Тебе тільки підпусти до їжі, ти такого приготуєш! Лягай відпочивай. Треба буде, я тебе зжену.

— Гаразд, я тільки здрімну…

Фролов ліг, укрився ватником і зразу ж заснув міцним сном.

Опівдні Кульбін вийшов з кубрика з двома манірками в руках. Туман усе ще стояв. Зігріваючись, Медведєв проходжувався за скелею. — Проба, товаришу командир.

Старший лейтенант повернув до нього втомлене, загострене обличчя.

— Що сьогодні вигадав? На перше — суп з морських черв'яків, на друге — цвяхи в томаті?

Кульбін дивився з докором. До будь-якої справи він ставився з граничною серйозністю. Тепер, коли став за сумісництвом завгоспом і коком загону, хворобливо переживав жарт над своєю кулінарією.

— На перше — суп із консервів, на друге — концентрат гречана каша, — солідно сказав Кульбін. — Прошу взяти пробу.

Старий флотський звичай — щоразу перед їдою приносити пробу старшому помічникові чи командирові корабля. І тут ретельний Кульбін не відступав від корабельного розпорядку.

— Ну, давай! Багато наварив?

— Вистачить… Це для вас, товаришу старший лейтенант.

Медведєв зачерпнув ложкою супу. Раптом відчув страшенний голод. Вичерпав з півбачка.

— Чудовий суп, Василю Степановичу! Неначе ви в ньому цілого барана зварили…

З другої манірки з'їв декілька ложок каші. Поклав ложку, обтер губи.

— І каша адміральська! Ви, Василю Степановичу, в житті не пропадете. Якщо інженером не станете, коли демобілізуєтесь, можете шеф-поваром в ресторан піти.

— Ні, інженером цікавіше, товаришу командир. Така розмова відбувалась між ними не раз і не два.

Але сьогодні Медведєв жартував неуважно, за звичкою…

— Ідіть обідайте, — сказав він, закутуючись в плащ-палатку.

Кульбін не йшов.

— Агєєву повернутися б час…

— Давно час, — відвів очі Медведєв. — Казав, обов'язково опівдні повернеться.

— То я залишу обід… — Хотів сказати щось інше, але запнувся, цокнув казанком об казанок.

— Звичайно, залиште… — Медведєв помовчав. — Поки що особливо турбуватися нічого, старшина — досвідчений розвідник.

— Я, товаришу старший лейтенант, у Сергія Агєєва вірю. Але ж туман: міг на засаду нарватися… — Обидва помовчали. — Дозвольте іти?

— Ідіть.

Кульбін наче розчинився в хмарах туману. Медведєв знову сів на скелі…

Він то сидів, то ходив туди і сюди напружено, нетерпляче. Один раз навіть спустився по ущелині вниз, майже до самого водоспаду… потім знову сидів на скелі.

І ось розпливчаста висока фігура виросла збоку ущелини, підійшла впритул.

Медведєв схопився. Розвідник підходив своїм звичайним ковзним, пружним кроком. Зупинившись, приклав до підшоломника руку.

— Старшина першої статті Агєєв прибув з розвідки. Медведєв схопив його за плечі, радісно потряс. Щось незвичайне було в обличчі старшини; широкі губи, ясна, два ряди рівних зубів — у лілуватій синяві, немов у чорнилі.

— Чорницю їли, старшина? — Медведєв зволікав запитання про результати розвідки, ніби боявся відповіді.

— Так точно, товаришу командир, — голос розвідника звучав чітко і весело, хіба трохи глухіше, ніж звичайно. — Чорниці, голубики навколо — сила. Як ліг в одному місці, то, здається, на все життя наївся.

— А розвідка? — Медведєв стримав тремтіння в голосі. — Вияснили що-небудь?

— Даремно гуляв, товаришу командир. В той район пробратися не міг.

— Не могли пробратися? Ніяких результатів розвідки?

— Так точно, ніяких результатів.

Медведєв мовчки дивився в байдуже обличчя Агєєва, на губи, забарвлені ягідним соком. Розчарування, невимовна туга сперли дух. Він знав, що боцман намагався сумлінно виконати завдання. Але після багатогодинного чекання, тривоги за життя товариша, безсонної ночі — одержати такий лаконічний рапорт! Спокій Агєєва доводив до люті так само, як ягідний сік на губах. Але він стримався, примусив свій голос прозвучати спокійно і рівно.

— Добре, старшина, ідіть. Не цього, правда, я від вас чекав. Відпочивайте.

— Єсть відпочивати! — роздільно сказав боцман. Знову приклав до підшоломника руку.

Він стояв, не зводячи з командира прозорих яструбиних зіниць. Медведєв побачив — поперек мозолистої долоні простягся широкий кров'яний шрам, матерія ватника на грудях звисає клаптями.

— Стривайте, що це у вас з рукою, старшина?

— А це я, товаришу командир, коли ягодами ласував, зірвався трохи, за кущ учепитися довелось…

Він рвучко повернувся і зник у тумані.

Коли Медведєв зайшов у кубрик, боцман сидів на койці, розіславши на колінах свій старий захисного кольору ватник: міркував, як розпочати його ремонт. Побачивши Медведєва, встав.

— Сидіть, сидіть, старшина, — Медведєв говорив м'яко, дивився з соромливою винуватою усмішкою. — Чому ж ви не відпочиваєте? Поспати треба після вашого важкого походу…

Він особливо підкреслив останні слова. Боцман дивився спідлоба. Медведєв сів біля радіоапарата.

— Я спати не хочу, товаришу командир. Ось прикидаю, як ватник мій штопати…

— Гаразд, я вам не заважатиму…

Агєєв знову сів на койку, витягнув з кишені штанів плоску коробочку, витрусив на коліна моток ниток з голкою. Розправивши ватник спритними пальцями, робив стібок за стібком.

— Мене, товаришу командир, якщо неохайно одягнений, завжди наче черв'як точить…

Помовчали. Медведєв блукав очима по кубрику. Агєєв старанно працював.

Медведєв устав, пройшовся по кубрику. Хвиля занепокоєння, прихованої тривоги знову захльоснула його.

— Слухайте, боцмане, вже третій день ми тут, а вперед ідемо найменшим. Капітан Людов чекає інформації, координат цього об'єкта в горах. У вестовому напрямі, куди дорога веде, ви вже двічі були. І результати? На десять миль район цей — біла пляма. Невже неможливо туди пробратися?

— Неможливо, товаришу командир, — Агєєв відклав ватник, знову дивився спідлоба.

— Моряк — і неможливо! Хіба нас не вчили: ніколи не ставити цих слів поряд?

— Так точно, вчили. А тільки в цей район я ніяк пробратися не міг. — Агєєв взяв із стола карту, розгорнув на койці. — Отут автострада в тунель входить. Навколо скрізь патрулі, дзоти, на схилах — дріт Бруно, на висотах — кулеметні гнізда. І все під колір скель камуфльовано. Вороги кожний метр оглядають. А по обидва боки — безодні, прямовисні скелі. Оленяча стежка через перевал висаджена в повітря, там теж обрив.

Він замовк. Медведєв похмуро розглядав карту.

— Треба знову йти в розвідку, старшина…

— Єсть знову йти в розвідку, — образа прозвучала в голосі боцмана.

Медведєв раптом підійшов до Агєєва впритул, поклав долоні на його плечі, подивився розвідникові просто в очі.

— Слухай, друже, ти на мене не гнівайся, не ображайся. Вірю, що зробив усе можливе. Тільки пам'ятай — головна надія на тебе. Спробував би я сам піти, а яка користь? На першу ж кулеметну точку наражусь і всю справу зірву. Та й яку важливу справу! Сам командуючий звісток чекає… Віце-адмірал наказав добитися успіху, цей об'єкт виявити. Там проти нашої Батьківщини нову зброю кують, там радянські люди знемагають у фашистській неволі… — Він замовк, від хвилювання здавило в горлі. — А для мене… Може, в цій гірській каторзі моя дружина і син гинуть.

Раптом замовк, сів, обіперся ліктями об стіл, затулив обличчя руками. Агєєв завмер над картою. — Ваші дружина і син? Тут, в сопках?

— Так, маю підозру, їх привезли сюди з іншими… рабами…

Агєєв повільно одягнув ватник, зняв із стіни пояс із важким «ТТ» в кобурі, з кинджалом в обкованих міддю піхвах.

— Дозвольте, товаришу командир, знову йти в розвідку.

Медведєв підвів голову. З новим почуттям боцман вдивлявся в його обличчя. Так ось чому так обтягнуті ці свіжовиголені вилиці, таким гарячковим блиском світяться запалі очі під чорними зведеними бровами. Медведєв дивився з мовчазним питанням.

— Я, товаришу командир, з собою трос візьму, спробую спуститися з обриву. Може, і справді піти нам удвох? Тільки я б не вас, а хоча б Фролова взяв. Якщо ви не повернетесь, пост без голови залишиться…

До кубрика заглянув Кульбін.

— Товаришу командир, час радіовахту відкривати.

— Відкривайте.

Кульбін присунув табурет, зняв безкозирку, надів навушники, ввімкнув апарат. Світ звуків ринув у навушники, шумів, рокотав, кричав уривками наказів, дзвенів аріями і мелодіями Кульбін настроювався на потрібну хвилю…

Медведєв з Агєєвим сиділи на койці, знову розглядали карту. Кульбін ближче нахилився до апарата, напружено вслухався. Присунув був олівець і папір… Відклав олівець… Вслухався знову.

— Товаришу командир! Медведєв відірвав погляд від карти.

— Приймаю сигнал біди за міжнародним кодом… І далі — текст… Не розумію, якою мовою… Тільки не по-німецькому.

Медведєв устав. Кульбін передав йому навушники. Медведєв вслухався, спершись на стіл. Присунув папір. Почав швидко записувати.

— Радирують по-англійському, відкритим текстом. Бачиш, англійський льотчик сів у сопках. Закінчилось пальне, збився з дороги в тумані. Просить допомоги.

Він передав навушники Кульбіну, рвучко встав. З навушників чути було спершу одноманітний настирливий писк — сигнал біди, потім шелестячі, набігаючі один на один звуки англійських слів. І знову одноманітне жалісне благання допомоги.

— Тільки місця свого точно не дає… Сів на березі фіорду… А де?

— Десь поблизу, товаришу командир.

Кульбін вслухувався знову, щось записував, знову вслухувався з величезною увагою.

— Старшина, — сказав Медведєв, — треба допомогти… Якщо німці його знайдуть, погано йому буде.

Агєєв пильно дивився на дошки палуби, вкриті соляними плямами і смолою.

— Чого ж він тоді в ефірі галасує?

— А що ж йому лишається робити? Може, думає, що в розташуванні росіян сів… адже він в тумані збився…

— Поблизу у нас три фіорди. Якщо всі обійти, на це декілька днів треба.

Кульбін зірвав навушники. Схопився з табуретки. Незвичайне збудження було на широкому рябуватому обличчі.

— Товаришу комндир, установив його місце. Я радіопеленги взяв. Він ось у цьому фіорді сів, зовсім від нас близько.

Нахилився над розгорнутою картою, рішуче вказав пункт.

— А ви не помилились, радисте?

— Не помилився! На що завгодно посперечаюсь!

— Доведеться допомогти, — рішуче сказав Медведєв. — Краще від вас, боцмане, ніхто цього не зробить.

— А що коли пост розсекречу?

— Пост розсекречувати не можна. Дійте, виходячи з обставин. Якщо вороги його вже захопили, тоді, ясно, нічого не зробиш… Порозумітися, на випадок чого, з ним зможете?

— Я, товаришу командир, як боцман далекого плавання, на всіх мовах потроху розмовляю, — уривчасто сказав Агєєв.