Боцман з «Тумана»

Розділ дев'ятий ТРОЄ

І справді літак сів на тому місці, яке запеленгував Кульбін. Він лежав на невеликій рівній площадці, оточеній безліччю гострокінцевих здиблених скель. «Вправно посадив його англієць у тумані!» з повагою подумав Агєєв. Помилка на декілька десятків метрів — і врізався б у ці плити, міг розбити вщент машину.

Правда, і тепер літак був пошкоджений: одне крило косо стирчало вгору, друге вперлося в камінь. На темно-зеленому крилі ясно видно було три кола одне в одному: червоне в білому і синьому, на хвості — три смужки таких самих кольорів. Розпізнавальні знаки англійського військово-повітряного флоту.

Але Агєєв не підійшов до літака прямо. Підліз на животі по гострому камінню. «Знову ватник порвав, даремно зашивав…» майнула недоречна думка. Ліг за однією з з плит, стежачи за літаком.

На похилому крилі в позі терплячого чекання сиділа людина в комбінезоні. Дув опівнічник, пасмами розходився туман. Ясно видно було високу дебелу фігуру, рум'яне обличчя у шкіряній рамці шолома. Довгоствольний револьвер лежав поруч на крилі.

Ось льотчик стрепенувся, підхопив револьвер. Стрибнувши на крило, зробив крок до відчиненої кабіни. Почав постукувати передавач. Льотчик знову посилав сигнал біди. І знову, сплигнувши на каміння, сів нерухомо, тримаючи руку на револьвері.

— Хелло! — неголосно гукнув боцман. Льотчик схопився, звів револьвер.

— Дроп юр ган! Ай ем рашн! — ці слова боцман довго підбирав і обмірковував. Чи буде це означати: «Покладіть револьвер. Я росіянин!»? Мабуть, слова дійшли.

Повагавшись, льотчик поклав револьвер на крило.

Боцман вийшов із-за каміння. Важко передати ту покалічену, уривчасту мову — жаргон іноземних портів, за допомогою якої боцман повідомив, що тут територія ворога, що він посланий подати англійцеві допомогу. Агєєв закінчив тим, що, незважаючи на заперечливі вигуки льотчика, взяв з крила револьвер, засунув за свій червонофлотський ремінь.

Льотчик простягнув до револьвера руку. Агєєв радісно схопив її своїми жорсткими чіпкими пальцями.

— Хау-ду-ю-ду? — вимовив він фразу, якою, як переконувався не раз, починається всяка розмова англійських і американських моряків.

Льотчик не відповідав. Випручував руку, киваючи на револьвер, заперечуючи проти позбавлення його зброї, ніби він не союзник, а ворог.

Агєєв знизував плечима, примирливо помахуючи рукою.

— Донт андестенд!^[1]— сказав він, засовуючи револьвер глибше за пояс.

І льотчик перестав хвилюватися. Він весело зареготав, плеснув боцмана по плечу. По-хлоп'ячому заблищали опуклі голубі очі над рожевими щоками, маленькі вусики, як мідний дріт, блиснули над пухлими губами. Махнув рукою: мовляв, беріть мій револьвер. Він здавався добродушним, лагідним хлопцем, сміх так і прискав з його очей.

Але боцманові було зовсім не до сміху в той критичний момент. Десятки разів по дорозі з морського поста він обмірковував, як повинен діяти, і не міг ні на що наважитися Найбільше йому не хотілося приводити стороннього на Чайчин дзьоб.

Не знайти літак? Побродити по скелях і доповісти, що розшуки не дали ніяких наслідків? Ця думка забрела було до голови, але він відкинув її з огидою. По-перше, наказ є наказ, а по-друге, боцман був переконаний: якщо англійця захоплять фашисти, уб'ють, незважаючи на всі міжнародні правила, а може, катуватимуть…

Отже, перша думка відпадала.

Не можна було і відправити льотчика самого через лінію фронту. Це означало знов-таки віддати людину до рук ворога. Йому не обминути всіх патрулів і укріплень переднього краю. І, ще не знайшовши літака, Агєєв відчував: не покине він його напризволяще.

Але льотчик, мабуть, зовсім не був упевнений в цьому. Може, за його зовнішньою веселістю ховалася тривога. Він заговорив роздільно і переконливо.

— Уіф ю! Тугевер!^[2]— неодноразово чулося в його мові.

— Гаразд, — сказав Агєєв. — Кам елонг!^[3]

Швидко обернувся, вихоплюючи з кобури свій вірний короткоствольний «ТТ». У кабіні щось заворушилося. Агєєв відскочив убік.

Під напівпрозорим ковпаком, важко спираючись на козирок оглядового скла, стояла жінка в білому лахмітті. Золотисте волосся спадало на бліде обличчя.

Така дивна і раптова була ця поява, що боцман аж втратив мову. Дивився на жінку, не спускаючи льотчика з очей, і вона дивилася на них великими сірими очима; тонкі губи здригалися, як у дитини, що ладна була заплакати. Єдине, що спало Агєєву на думку, — запитати щось по-англійському.

— Я росіянка, — сказала жінка глибоким переляканим голосом і притиснула руки до грудей. — Допоможіть, ради бога, я росіянка…

Легким рухом, що якось не відповідав його масивній фігурі, англієць зробив крок на крило. Жінка відсахнулася.

— А як ви опинилися тут? — запитав Агєєв. Англієць лагідно і обережно взяв незнайомку за лікоть, допоміг вибратися з кабіни. Сказав їй напівголосно декілька добродушно-здивованих слів.

— Я не розумію, що він говорить, — губи жінки знову затремтіли, сухо блищали величезні очі.

Льотчик усе ще підтримував її під лікоть.

— Як ви потрапили на цей літак? Звідки він взяв вас?

— Він навіть не знав, що я в його літаку, — швидко сказала жінка.

— Не знав, що ви в його літаку? — тільки і міг повторити Агєєв.

— Це випадок, це тільки щасливий випадок, — майже шепотіла незнайомка. — Коли він сів недалеко від бараків, я ховалася в скелях. Чую гул мотора, сідає літак. Льотчик виліз із кабіни, пішов за скелі. Дивлюсь — англійські кольори на хвості. Такі літаки нас бомбили по дорозі. Що я мала робити? Однаково гинути! Підкралась, залізла у хвіст літака. Лежу. Чую, знову загуркотів мотор, усе захиталося, мене почало бити об стінки. Потім перестало. Потім знову кинуло. Літак сів… — шепіт жінки став зовсім беззвучним.

— Хто ви така? — уривчасто запитав Агєєв.

Жінка мовчала, стиснувши бліді губи, наче не зрозуміла запитання.

— Хто ви така, як ваше прізвище? — повторив Агєєв.

— Я… — вона дивилася великими світлими очима то на Агєєва, то на льотчика. — Я дружина радянського офіцера, він служить на півночі… Медведєв…

— Ви дружина старшого лейтенанта Медведєва? — майже скрикнув Агєєв. Звичайна витримка зрадила його.

— Так, я дружина Медведєва, — повторила жінка, мов луна.

Вона захиталася. Боцман обережно підхопив її, опустив на каміння. Вона була незвичайно легка, з тонкою зморшкуватою шиєю, із запалими щоками.

— Хев сем дрінк!^[4]— старанно сказав англієць. Розгвинтив фляжку, яка висіла на поясі, великою долонею трохи підняв голову жінки, влив їй у рот декілька крапель. Вона проковтнула, закашлялася, відштовхнула флягу. Сіла, спершись худими руками на каміння.

— Заберіть мене! — благально подивилася вона на Агєєва. — Вони наздоженуть, уб'ють вас, мене будуть мучити знову…

Льотчик швидко заговорив. Боцман вслухався з усіх сил. Чекав почути що-небудь про дружину Медведєва. Але льотчик говорив зовсім про інше: він теж квапив іти.

— Джермен, джермен,^[5]— сказав він декілька разів, показуючи на скелі.

— А йти ви можете? — з сумнівом поглянув на жінку Агєєв.

— Я можу йти, я можу! — вигукнула вона. Схопилася, похитнулася, загортаючи халат на грудях. Це був саме халат — із грубого дірявого полотна.

Напружене світло випромінювали її широко відкриті очі.

— Ніколи не бачив раніше таких очей, — розповідав потім Агєєв. — Просто вони мене по серцю різонули…

Так, становище було неймовірне, як у казці. Він приведе на пост не тільки льотчика, приведе дружину командира. Такий збіг! Кому-небудь розповісти — засміють, скажуть: «Бреши, бреши, та знай міру!»

— Ну що ж, іти то й іти! — сказав нарешті боцман. Але він вирішив повертатися іншою дорогою. Звернув до берега фіорду, незграбно підхопив жінку під руку. Вона поспішала, ковзаючи по камінню. Англієць ішов розмашистим, твердим кроком.

Із-за скель долітав шелест хвиль. Троє вийшли до синьої, закипаючої пінними баранцями води за лаковою, чорною лінією каміння. Туман розвіявся, світило, високо піднявшись, сонце, блищало на сірій шкаралупі черепашок, на мокрій морській траві, яка обплутала каміння.

В одному місці осушка заходила глибоко на берег. Тут море під час припливу билося, видно, в саме підніжжя прямовисних скель. Льотчик почав обходити мокрі скелі.

— Хелло! — гукнув Агєєв. Льотчик оглянувся.

— Прямо! — Агєєв шукав потрібні англійські слова. — Стрейт ехед!

Уже починався приплив, невеликі, біліючі піною хвилі набігали все ближче. Агєєв зробив знак — іти прямо по оголеному дну водного закруту.

Але тепер льотчик втратив, здавалося, здатність розуміти розвідника. Пішов, старанно обходячи закрут, видираючись по скелях.

— Ну, містер, якщо боїшся ноги промочити, нам з тобою не по дорозі, — пробурмотів Агєєв.

Він випустив руку жінки, взяв своїми сильними пальцями льотчика за передпліччя. Повів його, хоч той злегка і опирався, прямо по мокрому камінню. Жінка йшла слідом.

— Отак краще, — боцман випустив руку льотчика. — А тепер треба прискорити ходу. Вода ожила, як ми кажемо по-поморському…

Він майже біг неглибокою западиною вздовж прямовисної темної скелі. Хвилі набігали все ближче, вони майже притиснули трьох пішоходів до каміння. Здавалося, зараз ударять під ноги — доведеться йти вже по воді.

— От і порядок! — сказав нарешті Агєєв.

Він ухопився за виступ скелі, підтягнувся, піднявся на виступ. Підхопив жінку, поставив поруч себе. Бризки хвиль плеснули по мохнатих унтах льотчика. Він підтягнувся теж, став поряд з Агєєвим, з усмішкою дивлячись униз.

У закруті, який щойно перетнули, плескались темносині неспокійні хвилі, бульбашки піни лопалися на камінні.

— Олл райт! — сказав льотчик.

— Ото ж то — «олл райт»! — відповів боцман. Знову підхопив жінку, підтягнув її на дальший виступ скелі. Підсадив англійця, легко підтягнувся сам.

Так вони видиралися все вище і вище. Англієць важко дихав і вже не усміхався. Жінка поблідла ще більше.

Вони добралися до самої вершини скелі. Скеля звисала просто над морем, входила підніжжям у хвилі. Приплив продовжувався.

— От і пройшли по морському дну, — глянув боцман на жінку. — Маленька обережність… Літтл каушен, — обернувся він до льотчика. — Не розумієте, в чому справа? Потім, може, зрозумієте…

Він перетнув скелю, ліг біля її протилежного краю. Подав знак супутникам зробити те ж саме.

— Тепер можемо і відпочити. Тільки за скелі прошу не висуватися.

Сам обережно виглянув з-за скелі.

Навкруги не залишилося й сліду від недавнього пронизуючого наскрізь туману. Високо в небі стояло полярне неяскраве сонце. Небо було чисте, неначе обмите морською водою. І ліловосиніми барвами грало море, набувало тих глибоких, непередаваних відтінків, які назавжди полонять серце північного моряка.

Дув свіжак, несучи з собою запах моря і сонця.

Далеко внизу, праворуч, серед одноманітного каміння було видно маленький літак з безпорадно піднятим крилом.

Льотчик, лежачи поруч з Агєєвим, розстебнув свій жовтий комбінезон на грудях, зняв шолом, — вітер ворушив м'яке волосся на потилиці.

Жінка явно мерзла у своєму подраному халаті.

Агєєв скинув ватник.

— Одягніть, товаришко Медведєва.

— Мені не холодно… — вона зробила слабкий протестуючий жест.

Агєєв накинув ватник на її вузькі плечі. Англієць повільно витягнув з кишені місткий портсигар. Взяв у зуби сигарету, простягнув портсигар Агєєву.

— Спасибі, — відвернувся боцман.

Льотчик не опускав портсигара. Сигарети дражнили своїм нарядним, свіжим виглядом, так і просилися до рук.

— Спасибі, фенк, — повторив Агєєв. Він різко відхилив руку льотчика, ледве не розсипавши сигарети.

Англієць знизав плечима, чиркнув запальничкою, прикурив.

— Тепер, — боцман намагався не дивитися на димок, що смачно звивався і розсіювався вітром, — розкажіть докладніше, товаришко Медведєва, як ви на цей літак потрапили.

Він вирішив поки що нічого не говорити їй про чоловіка. Нехай сюрприз буде повним для обох. Холонуло серце, коли дивився на страшенно схудле обличчя, на крейдяні ниточки в густому світлому волоссі. Звичайно, не такою хотів би побачити командир свою дружину… А хлопчик, син?.. Якесь почуття соромливості стримало від розпитування про це. Хай сама про все скаже чоловікові…

— Що мені вам розповісти? — вона глянула і відразу ж відвела очі. — Сама не знаю, як мені пощастило… Тут, у горах, вони щось будують, якийсь завод… Нас там багато — замучених жінок… рабинь… Я бетонниця, вчора провинилася, не виконала норми… Не виконала норми, — повторила вона, наче вслухаючись у музику російських слів. — І ось — мене повинні були покарати сьогодні вранці. Шмагати перед усіма, перед строєм рабинь. — Вона сіла, притисла до лоба маленьку поморщену, темну від бруду, що в'ївся в шкіру, руку. — Мене повинні були шмагати! Ви не знаєте, що це таке! Вони б'ють до смерті… Днями вбили одну жінку, вона померла під різками. Так жахливо… Я не могла знести чекання. Втекла вночі з барака, прокралася біля дроту, повз кулеметні гнізда. Але однаково — йти нікуди, тільки хіба кинутися в море… Навколо будівництва охорона, в гори не втечеш, — зрозумійте! Знала — вранці все одно знайдуть з собаками, вирішила не здаватися, краще головою об каміння. Так було жахливо, — зрозумійте!

Вона говорила це «зрозумійте», зводячи на Агєєва очі, притискуючи раз у раз до лоба руку, неначе вгамовуючи гострий головний біль.

— І от — чудо! Крадусь між камінням у тумані, і раптом неначе завісу розірвало, туману немає — і літак і все, що я вам розповіла. Коли лежала у хвості, думала: а може, все це сон, зараз прокинусь у нашому бараці, і все, як і раніше, і немає ніяких надій. А потім почула російську мову — вас почула. Тоді вибралася назовні…

Вона замовкла.

— Дивно, — протягом сказав Агєєв.

Англієць лежав і зосереджено курив, нічого не розуміючи з їхньої розмови. Коли жінка закінчила, він повернув обличчя до Агєєва, звів запитально брови.

Боцман спробував передати йому розповідь жінки. Ні, нічого не виходило. Льотчик чемно слухав, намагався допомогти сам, але Агєєв так і не зміг розтлумачити йому, в чому справа, довідатись, як потрапив літак до ворога, в самісіньку засекречену зону.

«Гаразд, — вирішив Агєєв, — доставлю їх командирові, там з'ясуємо все…»

Час від часу він поглядав з обриву туди, де вони проходили півгодини тому, — від літака до берегового каміння. Раптом торкнув льотчика за плече, зробив знак не висуватися з-за каміння.

Побачив: із-за скель, що оточували площадку з літаком, мелькнула приземкувата вертка істота. За нею — друга, наче зв'язана з першою… Ще одна фігура з'явилася з-за скель…

Агєєв облизав обвітрені, тверді губи.

Два гірські єгері у темнозелених коротких шинелях підійшли до літака. Величезний собака-шукач звивався і стрибав попереду, натягуючи довгий ремінь. Він обнюхав крила, каміння біля літака і рвонувся вперед по сліду, що вів до берегового каміння.

Англієць теж дивився вниз.

Зовсім близько від Агєєва рожевіло його трохи підняте над камінням обличчя.

Агєєв подав знак — пригнутися нижче.

— Розумієте, містер, для чого ми по морському дну йшли?

Єгері підійшли до самих хвиль фіорду. Вони стояли там, де Агєєв провів своїх супутників по оголеному відпливом камінню. Шукач кидався праворуч і ліворуч, наче принюхувався до хвиль. Ці хвилі змили сліди трьох, які дивилися тепер униз з вершини скелі. Льотчик обернувся, сів на камінні, його пухла гаряча рука міцно стиснула пальці Агєєва. Захоплення і вдячність світилися на його обличчі.

— Сенк ю вері мач!^[6]— він знову міцно потис Агєєву руку.

— Ото ж то — «сенк ю!», — буркотливо сказав Агєєв. Він відповз од краю обрива, подав знак іти за ним. — А тепер, громадяни туристи, продовжимо огляд визначних пам'яток полярного краю.