Боцман з «Тумана»

Розділ тринадцятий ПОЄДИНОК

— Йому немає рації мене підстерігати! — крикнув Агєєв Медведєву, кидаючись услід за диверсантом до виходу з ущелини.

Така була перша думка. Звичайно, мнимий англієць постарається не прогаяти ні секунди, використати перевагу в часі, щоб, загубившись серед скель, утекти до своїх. Але в ту ж мить в Агєєва виникла інша думка.

Невірно! Може, недосвідчений ворог саме так і зробив би, але досвідчений розвідник, звичайно, використає особливість місцевості, притаїться де-небудь за скелею, щоб, дочекавшись переслідувачів, набезпечно розправитися з ними.

«Точно! — думав біжачи боцман. — Де він чекатиме? Звичайно, біля переходу через потік. Доведеться там не поспішати, вийти на відкрите місце. Там він і вдарить, як на полюванні».

І замість того щоб одним духом перемахнути через пінну воду, Агєєв, пробігши ущелину, ліг, підповз до заростей біля потоку і, не розсуваючи зелені, виглянув назовні.

Крізь мереживо листя, пронизане сонцем, чорніло мокре каміння, блискотіли бризки потоку.

Мовчазно скупчилися скелі на тому березі.

Агєєв знав: уздовж прямовисної стіни врівень з входом до ущелини, де він зараз лежить, є тріщина, вузький виступ, теж прихований зовні зеленню.

Не ворухнувши гілки, боцман поповз цим виступом вздовж потоку до того місця, де обрив звертав убік і робила поворот річка.

«А може, марно гаю час, німець давно вже тікає до своїх», мучила невідступна думка.

— Неправда! Поспішайте повільно! — пробурмотів він свою улюблену приказку. Напружився, перестрибнув потік, почав повертатися повзком, розплатавшись на камінні.

І напроти входу в ущелину, за першим же поворотом, лице в лице зіткнувся з ворогом, що притаївся.

Диверсант лежав, тримаючи напоготові гранату, дивився на приховане зеленню горло ущелини. Зовсім інше, напружене, зосереджене обличчя з напіввискаленими зубами під трохи піднятою верхньою губою глянуло на Агєєва.

Боцман стрибнув уперед.

Граната покотилася на каміння. Агєєв підняв пістолет. Але із спритністю, майже неймовірною для такої жирної, важкої людини, мнимий О'Греді схопив його за руку. Вони захиталися над самою водою. Ворог рвонувся, вивернувся, як змія, зник за скелею.

І потім — хвилини стрімкого видирання по скелях, біг по камінню під сонцем і вітром. І, нарешті, Агєєв ліг долілиць, жадібно напився холодної води, яка золотилася в моховитому заглибленні.

Він витер рясний піт, що заливав очі, і, обережно піднявши голову, окинув поглядом місцевість.

Тепер перед ним була плоска лощовина, схожа на висохле океанське дно. Ні дерев, ні високого чагарника. Такий самий пейзаж, як і скрізь, у цьому краї вічної мерзлоти: гранітні валуни, нагромаджені один на один, гостробокі шиферні плити, де-не-де жовтуваті гілки повзучої берези щільно обвивали каміння.

За цією лощовиною, охоплюючи ЇЇ півкільцем, звивалася далека лінія гірської автостради, тієї самої дороги, що вела до занедбаних нікельових рудників.

Боцман лежав за великим, обточеним вітром валуном; від каміння йшов легкий морський аромат — запах водоростей і солі. Згори гріло сонце, але знизу льодовий холод уже проникав крізь одяг.

Чи встиг він перейняти фашиста, заступити йому дорогу? Агєєв поглянув на циферблат плоского ручного годинника — цього годинника подарував йому адмірал за одну з розвідувальних операцій…

Після того як мнимий О'Греді, вирвавшись, зник за скелею, боцман не переслідував його, а кинувся навперейми найкоротшим тільки одному йому відомим шляхом.

І ось тепер він лежав за великим валуном, оглядаючи всю лощовину. Знав, якщо ворог ще не добрався сюди, — а за часом не міг добратися: боцман пройшов до валуна навпростець обривистими оленячими стежками! — він не зможе пройти по лощовині, не підставивши під постріл своє велике тіло… Агєєв лежав задиханий, спітнілий, тримаючи напоготові гранату і важкий пістолет.

Сонце виблискувало над камінням, висячи у блідоголубому небі.

Велика тиша пустелі стояла навкруги.

І ось Агєєв знову побачив ворога.

Той повз по краю лощовини, розплатавшись так, що майже не вирізнявся за лінією шиферних брил. Повз метрів за сорок од боцмана, і лише кроків десять відокремлювали його від дальнього краю лощовини.

Агєєв вистрілив тричі підряд і, трохи підвівшись, відразу ж кинув гранату.

Він промахнувся. Диверсант, як змія, вильнув убік. Промахнувся! Шалений біг по камінню, хвилювання, втома від безсонних ночей дали себе знати!

Агєєв подивився на годинник. Ліг лицем до землі… Високо в небі стояло сонце, спина була тепла, але живіт леденів, легкий озноб пробігав по тілу… Що ж, він чекатиме, поки ворог не вигляне з-за каменя, скільки б часу не забрало це чекання…

Це чекання тривало майже вісім годин…

Уже сонце перетнуло небозвід, уже не раз Агєєва змагала непереборна дрімота, голова хилилася на каміння. Боцман узяв гострий осколок, поставив вістрям догори… І коли голова падала сама собою, сильний біль уколу знову приводив його до пам'яті, проганяв дрімоту.

Із-за зеленуватого каменя висунулося кругле шкіряне плече.

Боцман не стріляв.

Плече поворухнулося, зникло, висунулося знову.

Агєєв похмуро дивився. Усміхнувся, вистрілив. Смикнувшись, плече зникло за скелею.

Агєєв не вставав із-за каменя.

Він знав усі тисячу й одну хитрість первісної гірської війни. Ставкою в цьому поєдинку було не тільки його власне життя.

Він підняв гіллястий жовтобурий, неначе відшліфований, ріг оленя, який лежав серед каміння. Засунув ріг сторч між двома каменями. Прив'язав до нього довгий і тонкий шкертик, який завжди носив з собою в кишені. Зняв свій круглий шерстяний підшоломник, розправив, надів на верхні розвилки рога.

Розмотуючи шкерт, він відповз убік, щільно притиснувшись до землі, не показуючись із-за каміння. І як тільки відповз кроків на десять, узяв на приціл дальню скелю, де зникло плече ворога, і обережно потягнув мотузку.

Випробувана хитрість північних снайперів!

Ріг ворухнувся, підшоломник, як жива голова, кивнув з-за каменя. Агєєв побачив: з-за скелі швидко піднялася рука з пістолетом, підшоломник смикнувся, пробитий навиліт.

Пістолет розвідника гримнув двічі. Зброя ворога злетіла в повітря, впала на плоскі плити.

— Он ти який хитрий, — пробурмотів Агєєв. — Замість плеча пустий комбінезон підставив? А тепер що робитимеш з простріленою лапою?

Сонливість зникла, серце калаталося, відразу загострилися всі почуття. Тепер загибель ворога — справа вирішена.

Перележав фашиста, перехитрив його, треба чекати результатів.

Але він радів недовго. З-за скелі, де лежав поранений диверсант, потяглася тонка, нерішуча струмина диму.

Вона ставала ширшою, густішала, зігнутий бурий стовп виростав, повільно гойдався над камінням.

— Своїх підзиваєш, гад? — здивовано, розлючено пробурмотів Агєєв.

Зщулився в клубок. Серце стукало боляче і шалено. Треба піти на риск, не можна гаяти ні хвилини! Величезними стрибками, не ховаючись більше, Агєєв кинувся до місця, де сховався ворог.

Назустріч, крутячись, вилетіла граната, кинута нетвердо, лівою рукою. Агєєв припав до каміння.

Як тільки пролунав вибух, знову схопився на ноги. Роблячи зигзаги, добіг до місця схованки. Два постріли не влучили в нього.

Перед ним без комбінезона, у рожевій трикотажній сорочці, що обтягувала жирні груди, стояв мнимий О'Греді, підтримуючи лівою рукою закривавлену кисть правої. Страшенна зненависть була на гладкому синюватоблідому обличчі, в широко відкритих, запалених очах.

Вони вистрілили водночас, Агєєв, може, на секунду раніше. Диверсант хитнувся, впустив пістолет, упав навзнак головою до багаття, що димилося.

На потріскуючих березових гілках тлів обгорілий комбінезон. Ворог лежав, готовий, здавалося, крикнути, мідні вусики настовбурчилися над напіввідкритим ротом, білки, помережані кров'яними жилками, дивилися в тьмяніюче небо.

Боцман старанно затоптав багаття, озирнувся навколо, засунув у кобуру пістолет.

Сонце, як і раніше, виблискувало на камінні, як і раніше, було навколо безлюддя і тиша кам'яної пустелі. Після гуркоту бою ця тиша здавалася ще прекраснішою і повнішою.

Агєєв глибоко зітхнув. Сів на камінь. Обережно витяг з кишені свою завітну люльку.

Вийняв кинджал і передусім зробив на мундштуці останню, шістдесяту зарубку. Знав, що повинен іти, але саме зараз, хоч кілька хвилин, хотілося навтішатися перемогою.

Він виконав зарок. Знищив убивцю Кульбіна, шпигуна. Має, нарешті, право накуритись досхочу.

Із задньої кишені стьобаних штанів він витягнув плоску маленьку жерстяну коробочку, повну тютюну. Як довго, як дуже довго носив він її з собою, не розкриваючи жодного разу! Як дбайливо набивав тепер поліровану чашечку люльки, намагався не розсипати ні крихітки. З подивом помітив: широкі вузлуваті пальці дрібно тремтять.

— Ех, боцмане, боцмане, з нервами в тебе не гаразд!

Узяв у зуби рубчастий мундштучок, чиркнув запальничкою, затягнувся глибоко, до солодкого запаморочення.

Саме тоді настала мить, розповідаючи про яку потім, Агєєв відразу втрачав добрий настрій і дар мови.

Він охоче, з неослабним здивуванням розповідав про відчуття, які супроводжували першу затяжку. Якось незрозуміло, дивно, але йому відразу відхотілося курити. Він сидів з люлькою, затиснутою в зубах, відчуваючи несподівану слабкість у колінах, біль у тілі, побитому камінням.

Тютюн втратив для нього колишній смак! Може, занадто довго і часто мріяв він про ці затяжки… Дуже хотілося повернутися на Чайчин дзьоб до друзів, дізнатися, чи не сталося ще чого-небудь в цей неймовірний день. На сьогодні пригод досить, більше ніж досить для простої людини…

Може, цей хвилинний занепад духу призвів боцмана до того, що його так несподівано схопили вороги.

Вони підкралися гірським схилом з боку дороги. Агєєв говорив потім, що їх було не менше п'яти. «Інакше вони б мене не взяли!» додавав він з невластивими йому похмурими хвастощами. Це були гірські єгері, здорові і спритні хлопці. Вони накинулися на нього так швидко, що він навіть не встиг до кінця зірвати кільце з ручної гранати, яку кинув під ноги собі і ворогам…

«Живими в полон не здаватися!» Це девіз радянських військових моряків. А Агєєв не встиг зірвати кільця і вже валявся із зв'язаними руками і ногами на платформі ворожого грузовика. Його шпурляло і кидало на поворотах, біля самого обличчя бачив він важкі, підковані сталлю черевики гірських єгерів.

Грузовик мчав на вест. Сидячи на бензинових баках, тримаючись один за одного, єгері схвильовано обговорювали подію, яка тільки що сталася — полонення російського моряка.

Декілька разів були сказані слова: майор Еберс. Агєєв, який знав по-німецькому зо два десятки слів, зрозумів — мова йде про диверсанта, якого він застрілив. Так, значить, майора Еберса, знаменитого офіцера німецької розвідки, вдалося йому відправити на той світ! Але така туга, такий сором, що дався до рук ворога!

Платформа злітала і нахилялася. Іноді полоненому, неначе під час спалахів у темряві, трохи відкривався клаптик ландшафту, що пролітав мимо.

На краю дороги мелькали стовпи лінії високої напруги — приземкуваті, наполовину обкладені купами каміння. З'явився несподівано моховитий курган сторожового дзота… Ажурні котушки колючого дроту тягнулися схилами, що прикривали дорогу.

І знову боцман бачив тільки брудні дошки платформи, бився головою об деренчливу перегородку, задихався від терпкого запаху бензину.

Чому не починалося те, чого чекав уже давно, про що мріяв як про можливий спосіб врятування? Чому не починалася висадка десанту? Та ось важкий гуркіт змішався з торохтінням грузовика. У небі з диявольським свистом пролетів снаряд. Приємнішим за наймелодійнішу музику здався боцманові цей свист. Глухий вибух прокотився по ущелинах. Знову пролунали свист і могутні постріли з моря.

— Наша, корабельна, б'є! — ледве не крикнув Агєєв. Він знав посвист цих голосистих гармат. Вірив: по звуку вгадає не тільки, наша чи ворожа батарея б'є, але навіть гармати якого корабля вступають у бій. «Громовий» б'є!» подумав тієї хвилини. І справді, есмінець «Громовий» перший почав розгром німецьких батарей…

Наче від здивування, грузовик уповільнив хід, потім знову помчав з шаленою швидкістю. Німці кричали, показували на море, підскакуючи на баках, що гриміли в машині.

Потім машина зупинилася. Ще виразніше чути було грім канонади. Били з кораблів. Відповідали берегові батареї.

Єгері стрибали через борти. Прозвучала команда. Єгері побігли кудись підтюпцем.

І вже бурою пеленою лягла ніч. Гул стрільби зростав у відливаючому багрянцем небі, а боцман лежав зв'язаний, всіма забутий, марно намагаючись розплутати вузли, які його стягували. Разів зо два єгер, залишений на варті, подивився на платформу. І знову ходив туди й назад біля машини…

Потім бокова стінка відкинулася. Два солдати з жерстянками едельвейсів на пом'ятих кепі схопили полоненого з двох боків, опустили на каміння. Агєєв лежав нерухомий, заплющивши очі, вирішивши не виявляти ніяких ознак життя.

— Це він убив майора Еберса, — сказав один голос, і чобіт ударив боцмана в бік. — Він знає про десант.

— Лікар його оживить, — відповів другий. — Поки що кинемо його у третій сектор.

— Там англієць.

— Нічого. Англієць уже здихає. Для допиту візьмемо всередину.

Підняли, пронесли декілька кроків, важко кинули знову на каміння.

Боцман розплющив очі.

Темрява. Але це незакрите приміщення. Колюча сітка темніє недалеко від очей. Вона іскриться де-не-де, сухо потріскує, дерев'яні стовпи обмотані ізоляційною прокладкою. Огорожа під високою напругою, така, про яку розповідала Маруся!

Збоку пролунав стогін. Агєєв мовчав. Стогін повторився.

— Хто там? — ледве чутно запитав голос по-англійському. Це була справжня англійська мова. Чимось невловним відрізнялася від мови, якою розмовляють не британці, але Агєєв знав — це справжня англійська…

— Хто там? — повторив умираючий голос і після паузи: — Якщо врятуєтесь, товаришу, передайте нашим: я капітан О'Греді, з Дубліна. Я льотчик британського королівського флоту… Заблудився в тумані… Розбили голову, роздягли… Два дні стікаю кров'ю… Може, більше… Я капітан О'Греді…

Голос урвався, почулося невиразне бурмотіння. Агєєв лежав, прислухаючись. Так ось він, справжній капітан О'Греді, літаком якого скористався диверсант.

— Капітане! — окликнув він тихо.

Темрява мовчала. Як і раніше, лунав далекий гул канонади. І ось зовсім близько наполегливо зачастили кулемети, розірвалася граната, застрочили кулемети з протилежного боку…

Агєєв напружився, зігнувся всім тілом. Вузли трохи ослабли. Намацав грань гострого каменя, почав перетирати шкерт, що зв'язував руки. Разів зо два шкерт зривався, гострий край ковзав по пальцях, але Агєєв не відчував болю.

Це били наші кулемети!

Він перетирав вірьовки і вслухувався і вдивлявся в освітлювану тьмяними спалахами темряву. Щось змінилося навкруги. Щось сталося з дротом. Він перестав потріскувати, іскритися. А навколо пробігали вороги, падали, стріляли, бігли знову. Десь на схилі замигав швидко-швидко червоний вогник автомата.

Боцман перепиляв шкерт. Сів, розминаючи затерплі пальці. Розв'язати ноги було зовсім легко. Припав до землі — кулеметна черга, розриваючи дротяну огорожу, просвистіла над самою головою.

Він підповз до нерухомого тіла дублінця. Пальці його ковзнули по білизні, жорсткій від засохлої крові. Капітан О'Греді, справжній капітан О'Греді був мертвий, серце його не билося.

Великою діркою зяяв дріт, розтятий кулеметною чергою. Агєєв вийшов надвір. Так, в дроті не було більше електроструму…

Свистіли над головою кулі, летіли повільно самоцвіти трасуючих снарядів і вогняний пунктир кулеметних черг.

Боцман знову припав до каміння. Смерть літала над головою. Треба перехитрити її знову, проповзти туди, звідки — він визначив це за звуком — стріляли наші кулемети і автомати. Він швидко повз темним слизьким камінням.

— Хто йде? Полундра! — сказав попереду різкий голос.

— Свій! — крикнув Агєєв. — Я свій, Сергій Агєєв.

— Боцман?

Агєєв пізнав голос друга — розвідника сержанта Панкратова. Побачив його коренасту фігуру, розплатану на камінні біля ручного кулемета.

— Він самий, син свого батька! — Агєєв міцно потис руку сержанту.

— З ким це ви, Панкратов? — почувся, як завжди, неголосний, глухуватий голос Людова.

— Боцман Агєєв, товаришу капітан, звідкись взявся!

— Боцман? — Людов підповз ближче, з-під капюшона плащ-палатки блиснули круглі скельця. — Ви чому не на Чайчиному дзьобі?

— Так трапилося, товаришу капітан… Я майора Еберса вбив. Мене німці в полон взяли… — Останню фразу Агєєв насилу вимовив, набагато тихіше, ніж першу.

— Ага, — сказав Людов спокійно, — то ви, мабуть, без зброї? — Ніколи, ні за яких обставин капітан Людов не показував, що здивований тим чи іншим фактом.

— Так точно, без зброї…

— Панкратов, передайте йому автомат Тер-Акопяна. Тер-Акопян тільки що загинув, боцмане… — На мить Людов замовк. — Панкратов, треба перевірити, чи вирубаний струм.

— Струм вирубаний, товаришу капітан, — доповів Агєєв. Він стискував у руках автомат загиблого товариша. Кров бушувала в тілі, не було й сліду недавньої слабкості.

— Чудово, — сказав Людов, — тоді починаймо рятувати жінок і дітей, орли-матроси!

Як же опинилися орли капітана Людова тут, у самому серці секретного ворожого району?