Борислав смiється

XIV

Ще тиждень тривала тиша в Бориславi. Ще тиждень безжурно шниряли жиди вулицями, ходили за своїми гешефтами, торгували, шахрували, брали i видавали грошi, занятi тiльки бiжучою хвилею i бiжучими рахунками. Робiтники також ходили по-давньому нужденнi, похиленi, обмазанi кип'ячкою; вони по-давньому лазили до ям, крутили корбами, їли сухий хлiб i цибулю, рiдко. колiї куштуючи теплої страви, а зато бiльше вживаючи горiлки. Правда, голосних, гучних, безумних пиятик тепер не видно було, в шинках не засиджувалися громади людей, але шинкарi, котрi звичайно заразом були i властивцями ям, не дуже iiа те бiдкались: пора була жарка, робота дуже поквапна, з усiх бокiв iшли замовлення на вiск, а з тверезим робiтником все-таки бiльше можна було зробити, нiж з п'яним. Життя текло, мов рiчка, плитка i намулиста, i бачилось, що так воно буде плисти довiку. А мiж тим се був послiднiй тиждень!

I в Матiєвiй хатi, котра послiднiми часами сталася правдивим осередком робiтницького руху, куди щоночi, чи дощ, чи погода, то вулицею, то околичними стежками пробиралися робiтники з усього Борислава на нараду, для перегляду каси, для вложення вкладок або й так тiльки на розмову i по заохоту, — i тут було тихо. Бенедьо працював по-давньому в новiй фабрицi церезину у Леона, а Матiй, по двох днях вернувши з Сеньом Басарабом з Дрогобича i розказавши побратимам, що i як вони уладилп, ходив далi на роботу до одної ями, належачої також до Леона. Старий був тепер мов вiдроджений. Таким охочим, веселим i жартовливим що й не бачив його Бенедьо. Вiн про все турбувався, о всiм вивiдувався, не ходив, а бiгав, i, бачилось, усiх сил докладав, щоби й собi чим-небудь причинитися до якнайлiпшої вдачi зачатого дiла. Бенедьо, хоч чим iншим занятий, таки мусив се завважити i в душi порадувався тою перемiною. А коли якось зговорився з Матiєм i запитав його жартом о причину, лице Матiя нараз зробилося дуже поважне.

— Маю вiсть, маю певну вiсть! — сказав вiн таємниче.

— Яку, о чiм? — спитав Бенедьо.

— О моїм процесi.

— Ну, i що ж?

— Усе добре. Швидко самбiрський суд видасть наказ арештувати Мортка.

— I то не зле, — сказав Бенедьо, але в душi зробилося йому якось невиразно, так, немовби жалiв Матiя, котрий в такiй важнiй для всiх робiтникiв хвилi може ще радуватись таким дрiбним i остаточно так мало корисним фактом. Але швидко думка його, котра у всiм i всюди шукала користi для загалу, для задуманого дiла, вчепилася й за той мiзерний факт. «А що, — подумав вiн, — якби надати тому дiлу великий, якнайбiльший розголос, якби тепер ще заiнтересувати всю робiтницьку громаду тям цiкавим процесом бiдного рiпника з потужним паном (бо що за Мортковими плечима стояв Герман, се видавалось йому зовсiм природно i мусило так само видаватися й кождому другому) i якби вiдтак, може, в самiм розгарi їх боротьби, прийшли жандарми, закували мого Мортка, на вiз i везуть в парадi через Борислав, — се мусило б бути заохотою для рiпникiв, се мусило б їм додати нової сили i надiї, мусило б збудити в них переконання: таки i ми щось можемо! таки й нам хоч часом щось удасться, коли правда по нашiм боцi!» Вiн сказав свою думку Матiєвi, i Матiй радо пристав на се. I справдi, в кiлькох днях, то через Деркача та Побiгайка, то через братiв Басарабiв, то й через самого Бенедя, майже всi робiтники в Бориславi знали о Матiевiм процесi, по всiх кошарах говорили о нiм, висказуючи найрiзнороднiшi здогади о тiм, як то вiн скiнчиться. Загально дивувалися смiлостi Матiя, що вiн поважився ще раз пiднiмати процес на власну руку, коли прокураторiя вiд нього вiступила, i се в великiй мiрi заострювало його цiкавiсть. Правда, швидко новi i далеко важнiшi подiї зайняли увагу робiтникiв, але все-таки i з сього посiву якесь зерно упало i мусило з часом дозрiти.

А мiж тим приготування до робiтницької вiйни швидко кiнчилися. Братп Басараби наглядали над перевозом закупленого в Дрогобичi хлiба, пшона i других живностей до своїх потайних складiв в Губичах, на Банi i в Тустановпчах, де вже також замовленi були газди, котрi мали щодень довозити певну означену многоту живностi до Борислава. Закуплено три величезнi кiтли, де мала варитися каша для робiтникiв; навiть про полотно на шатра не забули побратими, щоб було де примiстити беззахисних, коли б жиди, змовившися, повикидали їх з помешкань. Iд суботi все було готове, i по всiх кошарах понiсся радiсний а заразом тривожний шепiт: «Настає пора! пора! пора! пора!» Так, коли на лан спiлого жита вхопиться легкий лiтнiй вiтерець: тихi, похилi стебла ще дужче похиляться, потому здвигнуться вгору, знов похиляться, мiрно хвилюючи, а повнi надiї колоски шепчуть, зразу тихо. а вiдтак чимраз смiлiше: «Пора! пора! пора!» А вiтер гуляє, далi i далi, чимраз новi хвилi будячи, чимраз ширшим кругом забiгаючи, — а з ним разом чимраз далi, чимраз ширше, чимраз Голоснiше несеться благодатний шепiт: «Пора! пора! пора!» Двадцятьма дорогами з Борислава спiшили висланцi робiтницькi по селах i мiсточках, розносячи вiсть про нову вiйну, їх видiли на Уровiм i в Пiдбужжi, в Гаях i Добрiвлянах, в Стрию i Мединичах, в Самборi i Турцi, в Старiй Солi i Дзвiняччi, в Доброгостовi i Корчиш. Вiсть їх стрiчали бiднi з утiхою, багачi з насмiшкою та невiрою; декуди гостили їх горiлкою та хлiбом, декуди питали о пашпорти i грозили арештуванням, але вони, не лякаючись, iшли чимраз далi, не минали нi одного присiлка, просили i намовляли не йти на роботу до Борислава через кiлька день, доки вони не скiнчать своєї вiйни з жидами. Тисячнi слухи пiшли по селах о тiй вiйнi, попутанi, страшнi, якi звичайно плодить велика нужда i безвихiдне положення. То говорено, що бориславськi робiтники задумали вирiзати всiх жидiв; то знов, що хотять їх вигнати з Борислава. Вiстi тi дiйшли й до жандармiв, i вони почали бiгати по селах, грозячи, та зацитькуючiї, та допитуючи, вiдки взялися тi слухи. Двадцять однакових реляцiй вплило до староства в Дрогобичi про якихось таємничих людей, що голосять по селах комунiстичнi засади. Староство затривожилось i казало ловити їх, але поки тота переписка в урядовiй формi дiйшла до назначених мiсць, нашi рiпники всi вже були в Бориславi, розворушивши три чи чотири повiти своїми вiстями. Довго ще опiсля уганялися жандарми по селах, ловили по селах, ловили проходячих пiд час вакацiй студентiв та вандруючих мiських робiтникiв, — їм i в голову не приходило, що можуть бути «комунiстичнi емiсари» i в зрiбних зароплених кахтанах i що тi самi емiсари не раз супокiйно, схиленi i згорбленi, переходили попри них.

Вкiнцi приготування всi вже були скiнченi, i в недiлю розпочалася вiйна. Перше важне воєнне дiло було те, що бiльша половина робiтникiв, мiж ними всi несмiлi, слабовитi, багато жiнок та недорослих, тої-таки недiлi громадою виступили з Борислава. Деякi побратими бажали, щоб той вихiд, конечний для повної вдачi змови i для повного притиснення жидiв, вiдбувся потихо, без шуму, малими громадками, щоб жиди не швидко догадалися, що воно таке i до чого йде. I сам Бенедьо зразу так думав, але опiсля, гадаючи i розгадуючи ненастанно, дiйшов до тої мислi, що коли вiйна, то нехай же буде одверта, i що перший її крок, зроблений голосно i з належитим натиском, може вiдразу нагнати жидам значного страху i ослабити їх завзяття. Тож вiн i обстав за тим, щоби «вихiд з неволi єгипетської» вiдбувся середодня, громадно, голосно. Адже й так завтра рано мало розпочатися «святкування», — чому ж не дати жидам вiднинi порозумiти, вiдки вiтер вiє?

В недiлю по хвалi божiй почали улип,! Борислава в незвичайний спосiб заповнюватися робiтниками i робiтницями. Гомiн стояв, мов на ярмарку, — робiтникiв сходилося чимраз бiльше. Половина їх мала через плечi торби, пiд руками звитки, на собi всю свою одiж.

— Що се такого? Куди ви збираєтеся? — питали жиди то сього, то того з-мiж рiпникiв.

— Додому, на села, — була звичайна вiдповiдь.

— Чого додому?

— А що ж, треба! Ще роботи в полю, а ту й так нiчого не заробимо.

— Як не заробите? От же заробляєте.

— Е, з таким зарiбком! I прожити нема за що, не то, щоби яку пiдмогу для господарства. Буде з нас! Най другi заробляють!

Рiкою поплив народ долiв улицями, супокiйне, сумовито. За Бориславом на толоцi вже стояли новi громади. Почали прощатися.

— Бувайте здоровi, товаришi! Дай вам боже щасливо докiнчити, що задумали! Подавайте вiстку, що ту буде чувати!

— Ходiть здоровi! Швидко чей в лiпшiй долi знов побачимось!

Звiльна на всi боки, на гори i на доли, мiж лiси i поля, розiйшлися громади робiтникiв, час вiд часу озираючись на покинений Борислав, що спокiйно мрiв собi на сопцi, мов безжурний кiт вигрiвається, i простягається, i мурликає близ залiзної зубатої ступицi, ко гра ось-ось клямсне i вхопить його черезпiв своєю залiзною пащею, i подрухоче йому ребра i лапки.

Правда, жиди бориславськi не конче були подiбнi до того кота. Вихiд такої маси робiтникiв затривожив їх непомалу. Вони не могли порозумiти, що се такого сталося робiтникам i чого вони хотять. Але все-таки вони хоч почасти успокоїлися, мiркуючи собi; «Що ж, половина пiшла, а половина таки осталася, а коли б тих було замало, то швидко надiйде нових бiльше, нiж треба». З тою надiєю жиди спокiйно переспали нiч. Але надiя їх, хоч i мала за собою багато правдоподiбностi, сим разом не сповнилася.

На другий день рано велика часть кошар стояла зовсiм пусткою. То є, властиво, не зовсiм: надзорпi поприходили, повiдмикали дверi i чудувалися, що робiтники не приходять. Декотрi лютилися i проклинали гоїв, другi, холоднiшої вдачi, посiдали при входах на свої лавочки, обiцюючи собi в душi натовкти добре морди поганим недбайкам за таке нечуване запiзнення. Але i одно, i друге надармо. Вже сонце геть-геть пiдiйшло на небi, а робiтникiв як не було, так не було. Надзорцi були б, wwe, ще довго ждали, i нудились, i нетерпились, коли б гомiн, а далi й крики та лайки з сусiднiх кошар не були їм звiстили, що й там, хоч робiтники снувалися, мов оси, а таки сталося щось неладне, незвичайне i нечуване. А сталася проста рiч. До котрих кошар прийшли робiтники, то вони, ставши лавою при дверях, у мовчанцi дожидали надзорця. Приходить надзорець, вiдмикає дверi, робiтники мовчать i стоять, не йдуть до кошари.

— Ну, до роботи! — гукає надзорець.

— Е, маємо час, — вiдповiдає холодно сей або той рiпник.

— Як то маєте час? — кричить надзорець. — Але я не маю часу!

— Ну, то лiзь i роби сам, коли так квапно дiєся, — кричать робiтники i регочуться.

Надзорець синiє зо злостi, стискає кулаки, готов першому-лiпшому заїхати в зуби.

— Не лютуйся, Шльомо, — успокоюють його робiтники. — Ми лиш того прийшли сюди, щоби тобi сказати, що не будемо бiльше робити!

— Не будете робити? — лепоче оголомшений надзорець. — А то чому?

— Раз, що не хочемо такого пса за надзорця, як ти, а по-друге, що нам замало платять. Бувай здоров! А перекажи свойому пану, що як дасть нам лiпшого надзорпя i по дванадцять шiсток денно, то вернемо назад до роботи.

I се сталося, разом, рiвночасно, однодушно по всiх кошарах, по всiм Бориславi! Один величезний зойк здивування, гнiву i непорадностi вирвався з уст жидiв i луною понiсся вiд одного краю до другого.

Деякi надзорцi поставали, як стовпи, з порознiманими ротами, почувши тоту нечувану, безбожну бесiду. Другi вибухали безмiрним гнiвом, впадали в лютiсть, кидалися на робiтникiв з кулаками, нахваляючися, що вони п'ястуками i стусанами заставлять їх робити. Iншi знов недовiрливо всмiхалися, брали се за жарт, а коли робiтники й справдi розходилися, вони махали рукою, воркотячи:

«Тьфу, що за народ! Дується, мов порося на орчику. Немов то, крiм них, нiкого нема в Бориславi. Найдемо, братчику, найдемо, крiм вас, робiтникiв, i лiпших, i покiрнiших; ще й дешевших!» Знов iншi надзорцi, мов наївшiїся дурiйки, бiгали улицями до своїх нахлiбникiв, розповiдали їм, що сталося, i просили о дальшi розпорядження, що дiяти в такiм разi. Але й нахлiбникiв сей удар трафив так само неждано-негадано, як їх вiрних вiрникiв. До самого полудня того понедiлка вони не знали навiть докладно, чи справдi воно так сталося, чи справдi у всiх ямах, i кошарах, i магазинах, i нафтарнях робiтники забастували роботи. Вони довго бiгали по улицях, мов гiнчi пси, хапали кождого стрiчного рiпника за плечi дрижачими руками, i хоч, очевидно, пальцi їх радi б були, мов залiзнi гаки, нерозривно впитися в робiтницьке тiло, то прецiнь, хоч силуючись, вони питали ласкаво-уривано:

— Ну, Грицю, чому не йдеш до роботи?

— Не маю р'оботи.

— Як нема? У мене є.

— А много заплатиш?

— Ни, не питай, а йди роби. Почому люди, потому й я.

— Не гiду. Мало.

— Не пiдеш? Як то не пiдеш? А що ж будеш робити?

— То вже моя рiч. Не питай!

Мов скажеш, бiгали жиди вулицями, полюючи на робiтникiв, але живо переконалися, що дарма їх робота i що робiтники, очевидно, змовилися. Правда, многим не хотiлось вiрити в можливiсть змови робiтницької в Бориславi, а другi хоч i вiрили, то так були оголомшенi наразi тою подiєю, що й самi не знали, що робити i як собi радити. В своїй безрадностi вони бiгали, розправляли о своїх можливих стратах, о нечуванiм зухвальствi робiтникiв, о упадку гешефтiв в Бориславi, але нiкому не прийшло й на думку подумати о якiй-небудь помочi, окрiм хiба жандармiв. Навiть того не старалися розвiдати жиди, чого, властиво, хочуть робiтники. Так минув перший день вiйни в супокою. Обi воюючi сторони, зрушенi i затривоженi новою i небувалою досi появою, старались висапатися, успокоїтися, зiбрати свої мислi докупи, розглянутися в новiм положеннi. Святкуючi робiтники якось несмiло ходили по вулицях, не збиралися в бiльшi купи, а тiльки малими купками громадилися по затиллях та розмовляли о тiм, що далi дiяти. Тiльки за Бориславом, на толоцi, була бiльша купа: там варили кашу i роздiляли мiж потребуючих, в найбiльшiм порядку, пiсля кошар; там також був осередок ради, були всi побратими, був Бенедьо.

Бенедьо був на вид спокiйний, говорив рiвним звучним голосом. Тiльки очi, незвичайно блискучi, лице, незвичайно блiде, i свiжi глибокi морщиiiи на чолi свiдчили о тiм, що думка його працювала з великою натугою.

Рада йшла над тим, якi поставити жадання жидам на случай угоди. Майже всi радили жадати небагато, щоб се тим певнiше одержати. На те сказав Бенедьо:

— Правда ваша. Хто менше жадає, борте дiстане. Але знов в нашiм дiлi гiрша рiч була би жадати замало. Адже ж коли ми пiдняли вiйну, то вже треба, щоб мали з неї якусь познаку. А головна рiч, як я гадаю, — поставити такi жадання, котрi би нам не тiлько влекшили наше щоденне життя, але заразом позволили би нам ще лiпше ввiйти в силу, стати ще мiцнiше на ногах. Бо то, видите, й так може бути, що жиди тепер, пiд натиском, пристануть на все, особливо, як побачать, що ми нi самi не робимо, нi других не допускаємо до роботи. Але потому, скоро ми пристанемо на їх обiцянки i покинемо вiйну, а вони бух — i назад прикрутять нас ще гiрше, нiж поперед бувало. Про то я й кажу: треба нам такi жадання поставити, щоб ми забезпечилися в разi недодержання слова, щоб ми мали силу в кождiй хвилi наново розпочати таку саму вiйну, коли того треба буде.

Всi признали справедливiсть тої бесiди. Бенедьо говорив дальше:

— Досi, чень, усi ми переконалися, що сила наша лежить в громадi, лежить в тiм, коли всi будемо держатися купи. Доки ми жили кождий про себе, не дбаючи о других, доти не могло у нас i мови бути о якiйсь помочi, а тепер, як самi видите, спiльними силами ми дiйшли до того, що могли розпочати таке велике дiло — вiйну з богачами.

I менi здаєся, що доки ми будемо держатися купи, доти богачам не вдасться взяти верх над нами. Отже, треба тепер поперед усього поставити їм такi жадання, щоби опiсля наша громада не тiлько не розпадалася i не була розбита, але, противно, — змiцнювалась чимраз бiльше. Щоби наша робiтницька каса не випорожнювалась, а все бiльшала. Бо добре то якийсь сказав: де добре громадi, там добре й бабi; як буде наша громадська сила мiцнiти i розвиватися, то при тiм i кождому поєдинчому буде лiпше, бо громада зможе його в кождiй бiдi зарятувати, i жиди будуть мусили нас боятися i не посмiють зламати свого слова, не посмiють обходитися з робiтниками, як з худобою, або й ще гiрше.

— Так, так! — загомонiли кругом робiтники. — Але чого ж на такий спосiб жадати?

— Я би гадав ось чого: по-перше, розумiвся, щоби платню нам пiдвищено: тим, що до ями йдуть, найменше дванадцять шiсток, тим, що наверха, — ринського, а найменше вiсiм шiсток; по-друге, щоби нiхто не смiв побирати нiякого касiєрного; потретє, щоби до робiтницької запомогової каси, крiм робiтникiв, давали вкладки також i пани, кождий найменше по ринському мiсячно; дальше, щоби в разi нещасливого випадку, смертi, калiцтва обов'язанi були платити за шпиталь i лiки, а також рятувати осиротiлу родину робiтницьку хоч через пiвроку. Я гадаю, що се жадання не надто великi, а для нас i з них вийшла би значна пiльга.

— Так, так, — крикнули гуртом робiтники. — Того тримаймося! А як у нас буде вiдтак своя каса, то й пiзнiше будемо могли дальших уступок добиватися.

Жиди не знали нiчого о тiй нарадi. Чим ближче до ночi, тим бiльший страх огортав їх перед робiтниками. Хати були позамиканi. На улицю рiдко хто показувався. Тiльки глухий гомiн, i шепiт, i тривожна дрож ходили по Бориславi, мов пошибаюча тисячi людей зараза, мов осiннiй стогнучий вiтер по гаю.