Борислав смiється

XVI

Герман Гольдкремер перший раз нинi не знав, на яку ступити. Нова, не чувана досi в Бориславi подiя робiтницької змови завдала йому загадку. Приїхавши вчора вечором до Борислава, вiн довго вночi не мiг заснути, роздумуючи над тим, що чув i бачив. Як же бо змiнився Борислав вiд часу, як вiн послiднiй раз виїхав з нього! Немов яка чародiйська сила перевернула все в нiм догори коренем. Що вперед, бувало, жиди ходять гордо купками по вулицях i згори позирають на робiтникiв, тепер жида на вулицi не побачиш, а зато купи робiтникiв, мов рої шершенiв, ходять улицями, гомонять, регочуться, грозять, то спiвають. Що вперед, куди, було, глянь по ямах, усюди корби крутяться, сотнi рук рушаються, робота кипить, — тепер коло ям, по кошарах мертво, пусто, корби бовванiють, мов бруднi костi, з котрих обпало тiло, а млинки зазирають своїми темними гирлами до ям, немов запитуючи, чи не жадає там хто свiжого воздуха. Зато на толоцi, поконець Борислава, там тепер життя, там рух! З Германового вiкна видно дим, що куриться з огнища пiд величезним кiтлом, в котрiм робiтники варять собi кашу. З Германового вiкна чути гомiн нарад, чути оклики варти, розставленої по всiх дорогах, по всiх стежках, ведучих до Борислава. «Чорт би їх побрав! Що вони собi гадають?» — думалось Германовi, i вiн нетерпеливо ждав восьмої години, о котрiй мали до нього посходитися на нараду позапрошуванi властивцi ям.

— Нi, ее так не може бути! — говорив вiн сам до себе, ходячи по свiтлицi. — Ми мусимо перела' мати їх опiр. Менi конче потрiбно робiтникiв, багато робiтникiв, ще сього тижня. Я конче мушу ще сього тижня вiддати «Спiлцi визискування» цiлих п'ятдесят тисяч сотнарiв воску i взяти вiд неї грошi. Чорт би там з ними довше зволiкав! I «Спiлка» леда день бевхне, i тi проклятi розбiйники осьде готовi якої поганi наробити. Або я дурень ризикувати! Коби ще двi тисячi сотнарiв видобути, зараз вiддаю тим панам вiд «Спiлки» па мiсцi, — а вони най собi роблять, що знають, лиш менi най грошi платять. А добра то рiч була, що я подiлив законтрактовану масу воску на двi рати, — тепер ще пару день, та й перша рата буде готова. Чи треба буде ще й другу постачати, се хiба бог святий знає, але як треба буде, то для мене ще тим лiпше.

От так мiркував собi Герман, ходячи по свiтлицi, i все мiркування його виходило на той кiнець, що все було би дуже добре, коби лиш робiтники не бунтувалися, а стали до роботи, — все було би добре!

— Але вони мусять! То не може бути!.. — говорив вiн дальше. — Хоч би-м мав i переплатити, все-таки я тiлько їм не переплачу, кiлько менi зиску прийде!

Аж втiм, вiн пригадав собi, що вчора пiслав Мортка, щоби збирав по Дрогобичi всяку голоту, всiх незайнятих жидiв i християн, робiтникiв i неробiв, водоносiв, смiттярiв та глинарiв, щоби пообiцяв їм добру плату i провадив усе те до Борислава. Герман знав добре, що роботи з тої голоти не буде, вiн хотiв тiльки такою перехресною штукою зламати упiр бориславських робiтникiв. «Се ж i найлiпший лiк на їх недугу, — думав вiн, затираючи руки з радостi. — Як побачать, що я можу без них обiйтися, що маю своїх робiтникiв, то тодi самi прийдуть, ще й напрошуватись будуть. Ануко, побачимо, чия возьме!»

Дивний якийсь гомiн, що йшов вiд толоки i змагався чимраз дужче, притягнув Германа до вiкна. Але доглянути вiн не мiг нiчого, окрiм цiлої купи заляканих жидiв, що спiшили вулицею до його дому.

— Се що там такого? — спитав їх Герман через вiкно.

— Бiйка якась! Б'ються! — вiдповiли хором жиди.

— Хто з ким б'ється?

— Тутешнi робiтники б'ються, але не знати з ким. Якась громада надiйшла вiд Губич, вошi не хотять їх пустити до Борислава, ну, i розпочалася бiйка.

Гомiн тривав iще хвилю, а вiдтак зачав поволi притихати.

— Гурра! гурра! — розляглось за тим у воздусi. Всi жиди, не виключаючи й самого Германа, чогось поблiдли i затремтiли, але нiхто не казав i слова. Нiмо i тривожно слухали далi.

— Гурра! гурра! — роздавалися далi радiснi крики, але, окрiм того «гурра», не можна було нiчого бiльше розiбрати.

— Прошу, панове, ходiть до покою, порадимось, — сказав по довгiй мовчанцi Герман.

Ледве ввiйшли жиди, ледве усiвся гомiн привiтання, аж тут створилися дверi i впав блiдий i заляканий Леон Гаммершляг. Одежа на нiм була запорошена, а декуди й пошарпана, вiн дихав тяжко i, влетiвши до покою, кинувся на крiсло, i довгий час сапав, нiчого не кажучи. Жиди обступили його i глядiли на нього з виразом такої тривоги, немов се був вiщун їх нехибної погибелi.

— Що сталося, господи боже, що сталося? — допитували вони, але Леон нешвидко спромiгся на слово.

— Gott soll sie strafen! — крикнув вiн вкiнцi, зриваючися з крiсла. — Вони нас усiх вирiзати хотять, от що! Розбiйники змовилися на нашу душу!

— Як? Що? Чи правда? Хто казав? Вiдки знаєте? — гомонiли жиди, тремтячи зо страху.

— Нiхто ii казати не потребував! — вiдповiв Леон. — Сам бачу своїми очима. Видите, як виглядаю! Чули крик? Все то вони! Ох, що то з нами буде, що з нами буде!

— Я то давно казав: пiслати по жандармiв, най їх кольбами женуть до роботи! — крикнув один жид.

— Що жандармiв? — поправив другий. — Що ту порадять жандарми. Ту цiлої кумпанiї вiйська треба, щоб їх половину перестрiляла!

— Але що ж сталося? — допитували жиди Леоиа. — Розказуйте, як що було!

— Погана рiч, та й годi. Ранiсенько вийшов я на толоку, жду на тих робiтникiв, що казав понаймати в Дрогобичi. На толоцi вже їх як того гайвороння — снiдання! I вiдки вони тiлько муки та кашi дiстають? Та то пару тисяч люда, цiлий день варять та й варять, їдять та й їдять! То вже не без того, щоби їм хтось не допомагав!

Леон замовк на хвилю, щоби додати тим бiльшої ваги своїм послiднiм словам, а погляд його, облетiвши всю свiтлицю, упав на Германа, котрий в задумi стояв коло вiкна i пальцями тарабанив по шибi. Многi жиди й собi' ж туди зирнули, а деякi аж скрикнули, немов просвiченi наглою здогадкою.

— Невже ж! Не може бути!

— Або я знаю, — вiдказав нiби рiвнодушно Леон, — здвигаючи плечима. — Знат-и не знаю, але кажу, що гадаю! — Його погана совiсть казала йому бачити в Германi свого заклятого ворога, i вiн вдоволений був тепер, що в серця своїх слухачiв кинув iскру пiдозрiння, буцiмто весь бунт робiтницький — дiло Германа, пiдняте в тiй цiлi, щоби всiх дрiбнiших предприємцiв, а навiть i Леона самого, приперти до стiни.

— Але слухайте ж, що далi було. Iду я собi гостинцем, аж ту менi назустрiч цiла юрба тих голодранцiв. «Куди?» — питають. Я зiбрався на вiдвагу: «А вам що до того?» — кажу. «Нам до того! — вiдповiли. — Не бачите, що ми ту варта, пильнувати маємо, щоб нiхто з Борислава не виходив!» — «Що ви дурницi плетете, — скрикнув я, — не зачiпайте людей насеред дороги. Нiчого вам не роблю, дайте менi спокiй!» — «Ну, то дайте ж i ви нам спокiй, — вiдказують, — вернiться собi подобру до Борислава, а туди ходити не вiльно!» Та й, не вдаючися зо мною в дальшi розмови, за плечi мене та й назад. Я почав шарпатися, кричати, — а вони в смiх. Стисли мене мов клiщами, вiдпровадили аж до входу Борислава i пустили. «Ов, бiда», — погадав я собi, а ту сам змучений, ледво дихаю. Став я, озираюся назад, аж бачу, йдуть мої робiтники з Дрогобича. «Га, — гадаю собi, — господи тобi слава, йде помiч! З Борислава не пускають, але до Борислава, чей же, пустять». Та й iду напротив них, аж радуюся, що їх так богато, бiльше як сто люда! Але ще я недалеко уйшов, аж ту тота проклята варта до них: «Гов! Хто йде?» — крикнули. «Добрi люди, робiтники», — вiдповiдають тамтi. «А куди ту iдете?» — «От iдем на роботу, туйтаки, до Борислава». — «Не можна!» — «Як то не можна?» — «Так що не можна. Ви хiба по чули нашої просьби, що ми посилали всюди своїх людей i просили, щоб нiхто через тих кiлька день не йшов сюди на роботу, поки ми для всiх лiпшої плати не доб'ємося?» — «Нi, не чули», — кажуть дрогобицькi. «Ну, то чуйте ж тепер, i просимо вас в добрiм способi, вертайте назад, вiдки прийшли!» Робiтники почали вагуватися, деякi, очевидно, мали охоту вертатися назад i почали з тими розбiйниками перешiптуватися, другi знов, хоч, може, i не вiрили тiй бесiдi, але боялися, що їх тут така многота зiбралася. Досить того, що приходяща громада стояла, сама не знаючи, що дiяти i що почати. Се вивело мене з терпцю. Я скочив посеред них i крикнув: «Не слухайте їх бесiди, люди! Вони розбiйники, нероби! Кримiнал їм буде, не бiльша плата! Ходiть до роботи, не зважайте на них! По вiсiм шiсток денно на кождого, — що вам бiльше потрiбно!» Тi слова троха немов оголомшили всiх. Приходящi зачали рушатися, щоб попертися наперед. Але тотi стали лавою: «Стiйте! Не пустимо нiкого!» Я собi знов кричу: «Далi за мною!» Гармидер зробився, далi п'ястуки почали сипатись, штурканцi, а далi й камiння. На крик поназбiгалося їх багато, зачалася бiйка така, що й свiта не видно стало. Я й сам не тямлю, що зо мною сталося. Кiлька кулакiв заїхало менi то в лице, то поза вуха, то в потилицю, то межи плечi, так що я й нестямився, коли попав в самий найгустiший стиск, а вiдтам витручено мене знов на бориславську улицю. Я озирнувся, — бiйка вже скiнчилася, приходящi розбiгалися врозсип i погнали до Губич. Крик, ревiт: «Гурра! гурра!» Аж оглушило мене, i я, видячiї, що нiчого не пораджу, вернувся сюди. От таке-то!

I Леон, скiнчивши своє оповiдання, сплюнув i закляв ще раз «тим розбiйникам», котрi нi з сього нi з того наробили їм тiлько клопоту i готовi ще й бiльшої бiди наробити. Всi жиди стихли на хвилю, всi роздумували над тим, що чули, але нiхто не вмiв нiчого придумати, окрiм одного: жандармiв i вiйська. Тiльки Герман досi не мiшався в їх наради, а все ще стояв коло вiкна i думав. По його наморщенiм чолi i твердо в одну точку впертих очах видно було, що гадка його працює з незвичайною силою. Та й справдi, дiло стоїло великої розваги, хвиля приходила рiшуча, в котрiй не можна було нинi ручити за завтра, в котрiй треба було добре натужити увагу, щоб пройти цiло через усi 'закрутини ворожої долi.

— I ще, проклятi, смiялися з мене, — викрикував почервонiлий вiд жару Леон, — коли побачили, як я обшарпаний i обпорошений. Але постiйте, побачимо ще, хто буде напослiдку смiятися: чи ми, чи ви?

«Чи ми, чи ви, — думалось i Германоiзi, — а радше сказавши: чи я, чи ви! Га, що за думка! — i вiн махнув рукою, немов хотячи зловити щасливу думку, котра в тiй хвилi блиснула в його головi. — Отак, отак, се правдива дорога, туди треба йтиi Удатися може дуже легко, а коли удасться, ну, тодi й питання нема, хто з нас буде смiятися, чи я, чи ви!»

План воєнний в Германовiй головi швидко уложився, i вiн зараз же виступив насеред свiтлицi i попросив зiбраних о хвилю уваги.

— Слухаю ваших рад i дивуюся, — зачав вiн своїм звичайним, рiзким тоном. — Жандарми! Чи жандарми заставлять робiтникiв лiзти до ям? Нi, поарештують одних, а решту розгонять, а нам не буде лiпше, бо нам не порядку треба, а робiтникiв, дешевих робiтникiв! Чи не так?

— Авжеж, що так! — загомонiли жиди.

— Вiйсько! — говорив далi Герман. — Се то само, що й жандарми, тiлько що нам на додаток усього прийшлось би кормити його, а пожитку й з нього нiякого. Я гадаю, що оба тi способи анi до чого не здалi.

— Але що ж робити, що робити?

— Отож-то й є питання, що робити! Я гадаю, що той цiлий бунт — то така якась заразлива слабiсть, на котру ще загального рецепту не вигадано, а може, й зовсiм не може бути. Але раз поможе се, другий раз те, як до обставин. Треба вважати, з чого слабiсть почалася, як проявлявся, ну, i пiсля того раду радити. От ту у нас то певна рiч, що плачено їм досi, як на нинiшнiй голодний рiк, замало.

— Що? Як? Замало? — загомонiли жиди.

— Мовчiм, — крикнув насмiшливо Леон, — пан Гольдкремер хоче забавитися в адвоката тих розбiйникiв, певно, скаже нам пристати на всi їх жадання i вiддати їм усе, що маємо!

— Яв нiякого адвоката бавитися не хочу, — вiдказав рiзко, але спокiйно Герман, — я навiть не хочу бавитися в лiберала, в якого до вчора бавився пан Гаммершляг, i не буду тим розбiйникам захвалював нiякої «самопомочi», — я буду тiлько говорив яко гешефтсман, als eia praktischer Geschдftsmann ', та й годi.

Леон прикусив губи на тi слова, — Германова рiзка вiдправа вколола його дуже, але вiн чув, що не може на неї нiчого вiдповiсти, i мовчав.

— Я ще раз кажу, — говорив далi з притиском Герман, — платилось їм замало! Ми тут прецiнь самi свої, то ми можемо до того признатися мiж собою, коли нам iде о то, щоби пiзнати причину тої бунтацiї. Адже ж воли не ревуть, як ясла повнi! Розумiвся, iнша рiч — признатися до того ту, самi перед своїми, а iнша рiч — говорити щось подiбного перед ними! То би нас зарiзало!

— О, певно, певно! — скрикнули жиди, радi з такого обороту Германової бесiди.

— Я се для того пiдношу, — говорив далi Герман, — щоби вас переконати, що ту нема нiяких постороннiх бунтарiв i що се рiч дуже серйозна та поважна, котру треба якнайшвидше втихомирити, щоби з неї не виросло яке бiльше нещастя.

— Нащо вже бiльшого, як те, що ось тепер на нас упало!

— Е, се ще байка, — вiдказав Герман, — не то ще може бути, коли не зумiємо швидко замовити бурю.

— Але як, як її замовити?

— Отже ж ту, як бачу, в два способи. Очевидно, що вони до тої змови приготовилися, i то добре приготовилися. Бо зважте все! Бiльша половина опустила Борислав, по селах висланцi їх попiдмовляли народ не йти сюда на роботу, поживи собi наладили, — одним словом, забезпечилися. Але, будьте ласкавi, зважте лишень, що все те потребує грошей, багато грошей. А вiдки у них вони возьмуться? Правда, ми чули щось, що у них складки робляться, але що вони могли наскладати? Певно, що небагато. Значиться, одна моя рада була би: сидiти нам спокiйно, не туратися до них, не панькати коло них, а ждати, поки всi їх запаси вичерпаються. Тодi вони певно прийдуть самi до нас i стануть на роботу по такiй цiнi, яку ми їм подиктуємо.

Герман при тих словах уважно глядiв на лиця окружаючих, щоб вичитати з них, яке вражiння зробить його бесiда. Вражiння мусило бути не дуже добре, бо багато лиць геть поперекривлювалося, мов вiд гiркої редьки.

— Та воно б то добре було, — сказав вкiнцi Леон, — ждати! Коби-то ми знали, що їм нинiзавтра запасiв не стане. Але що, як вони забезпечилися на який тиждень або й ще на довше?

— А вiдки ж би у них тiлько грошей набралося? — спитав Герман.

— Хто знає? — вiдказали деякi жиди, ззирнувшися з Леоном.

— А довго чекати нам не можна, — тягнув далi Леон. — Самi знаєте, у нас контракти, термiни добiгають до кiнця, робота мусить якнайшвидше кiнчитися, куди ту чекати?

— Га, як так, то оставсь тiлько другий спосiб: вдоволити їх жадання.

- Їх жадання! — скрикнули жиди майже всi в один голос. — Нi, нiколи! Радше вiйсько i жандарми!

— Але ж, панове, — уцитькував їх Герман, — лякаєтесь тих жадань, немовби вони не знати чого жадали. Ану-ко, скажiть, будьте ласкавi, котрий знаєте, чого вони жадають?

Жиди стали, мов теля перед новими воротами. I справдi, в сей спосiб вони не завдавали собi досi того питання. Робiтники видавались їм досi тiльки ворогом, котрого будь-що-будь треба побороти, але входити з ними в якийсь торг, старатись вирозумiти їх жадання — о тiм вони досi й не думали. Перший Леон здобувся на слово:

— Як то не знаємо? Одного жадають: бiльшої плати!

— Ну, се ще хто знає, що за бiльшої плати, — вiдказав Герман. — Чи хотять, щоби їм пiдбiльшено плату о п'ять центiв, чи взадвоє проти попередньої. Коли тiлько так взагалi «бiльше», то се ще нiчого страшного, видно, що можна й поторгуватися. Але я кажу — насамперед дiзнатись би нам докладно, чого вони жадають. Може, вони й зовсiм не того хочуть або, може, окрiм того, й ще чого iншого хочуть? Адже нiхто їх о то не питався!

— Правда ваша, треба спитати їх самих, почуємо, чого їм треба! — загомонiли жиди.

— Але кого ж вишлемо до них в тiм дiлi? — питався Герман.

— Най iде хто хоче, я не пiду, — сказав Леон. — Се розбiйники, роздерти готовi чоловiка.

— Коли ваша воля здати се дiло на мене, — говорив Герман, — то я радо для всiх прийму на себе сей труд.

— Добре, добре! — роздався гомiн.

— А коли так, то прошу послухати ще ось що. Прийшла менi на думку ще одна рiч, котра, може, зробить їх податнiшими до згоди. Як бачимо, на все вони приготовилися, страви накупили, варти порозставляли, — але о хати, певно, не постаралися. Адже всi вони мешкають в ваших хатах! А що, якби ви зараз, нинi ще всiм виповiли помешкання. Пора вже досить холодна, як на то, сеї ночi вiтер схопився. стоковий, студений i дує, - будуть мусили зябнути пiд голим небом, то зараз почують, що недобре то з нами вiйну провадити.

— Воно-то правда, — сказали несмiливо деякi жиди, — але хто знає, чи вони схотять уступитися? Чи то їх ще дужче не роздразнить?

— Га, побачимо, — сказав Герман, — а стрiбувати, я думаю, можна! Адже що ту великого? Кождий має право виповiсти комiрниковi хату, коли йому сподобається.

— Ну, стрiбуємо, — вiдказали жиди.

— А коли так, то пiдемо! Пiду там до них, почую, чого вони хочуть. А пополуднi, так коло третьої, прошу вас всiх знов до себе, — почуєте, на чiм стоїмо, i будемо могли урадити напевно, що нам дiяти!

З тим жиди розiйшлися.