Борислав смiється

XVII

Узявши капелюх на голову i легеньку паличку в руки, пiшов Герман долi Бориславом аж iд толоцi, де було робiтницьке зборище. Вiн iшов, немов нiчого не бачачи i нi о що не дбаючи, аж поки не дiйшов до робiтницької варти, що стояла на гостинцi.

— Гов, — скрикнули на нього вартовi, — куди йдете?

— Я? До вас iду! — вiдказав Герман.

— До кого, до нас?

— Хотiв би-м поговорити з вами по-добру.

— О чiм? i

— О тiм, що час би вам на роботу ставати — часу шкода, а ту стоячи та вартуючи, нiчого доброго не вистоїте.

— Ми то самi знаємо, що не вистоїмо, — вiдповiли деякi iз вартових, — але що робити, коли, з вами iнакше годi до ладу дiйти.

— Ну, ну, хто ще знає, чи годi. Ви нас не знаєте. Ви гадаєте, як жид, то вже не чоловiк. А ми також люди i знаємо, що кому належиться. Ну, що з вами довго говорити, скажу вам попросту, — адже ви знаєте, що я за один?

— Як же не знати, знаємо!

— Ну, то скажу вам попросту, що тутешнi жиди, видячи, що силою з вами не порадити, пiслали мене до вас, щоби зробити згоду, казали питатися попереду усього: чого хочете? чого жадаєте?

— Ну, так, то що iншого, так, то розумiємо! — радувалися робiтники. — От iдiть лишень до он тої хати, там зараз зiйдеся наша рада, то будете могли поговорити.

Один iз вартових як стiй попровадив Германа до Матiєвої хати, а другий побiг скликати побратимiв i прочих робiтникiв, щоб iшли робити згоду. Недовго прийшлось i ждати Германовi. Побратими посходилися, а за ними й цiла юрба святкуючих робiтникiв, котрi не тiльки наповнили тiсну Матiєву хатину, але густо обступили її довкола, цiкавi, яка то буде згода.

В хатi посаджено Германа на ослонi, а побратими i ще деякi старшi робiтники позасiдали коло столу, на тапчанi i на припiчку. Стасюра, найстарший вiком, засiв у старшiм кiнцi стола, а Сень Басараб, як звичайно, сидiв на порозi пiдо дверми.

— Скажiть же, пане Гольдкремер, усiй громадi, за чим ви прийшли, — сказав поважно Стасюра.

— Ну, чого я прийшов? — повторив Герман, встав з ослона i глянув по робiтниках. — Мене при-~ слали жиди: що ви гадаєте? Чому не хочете анi самi робити, анi другим не даєте?

— Не можна при такiй платi, пане Гольдкремер, — вiдказав Стасюра. — Замало нам платите. Люди з голоду мруть.

— Платимо, що можемо! — вiдповiв Герман. — Як маємо вам бiльше платити, коли не мож бiльше? Кепськi гешефти — вiдки взяти грошей? Ми самi швидко скапцанiємо, з торбами пiдемо.

— Ну, вже того ви нам не говорiть! А впрочiм, пане Гольдкремер, скажiть самi по щиростi, що нас то може обходити, що у вас кепськi гешефти, як кажете? Чи для того, що ви за сотнар воску берете не п'ятдесят, а тiлько сорок i дев'ять ринських, то я маю мерти з голоду? Як вам кiнцi докупи не сходяться при тiм гешефтi, то ви собi його покиньте, — може, на ваше мiсце прийде другий такий, котрому кiнцi зiйдуться докупи. А нi, то се буде знати, що цiлий той гешефт у нас зовсiм не виплачуеся i його треба покинути, а взятися до iншого. Але се вже ваша рiч! Робiтника се нiчо не обходить. Ви йому кажiть i лiд орати — воля ваша, а тiлько платiть йому так, щоб вiн мiг жити по-людськи!

— Добре ви то кажете i мудро ви то кажете, — вiдповiв Герман, — ну, i най буде по-вашому. Не будем о тiм говорити. Жиди й самi видять, що так далi бути не може, що треба кождому якось жити, — жиди також люди! Скажiть, чого ви собi жадаєте, щоби-сте стали знов на роботу.

— Ми також люди, пане Гольдкремер, — вiдказав Стасюра, — а не нiякi розбiйники, як вам, може, здаєся. Ми не для того робимо бунтацiю, щоби вас обдерти або що, але для того, що нам так уже прикро прийшлося, що годi було видержати далi. Тому-то й жадання нашi невеликi. Отже, вважайте, пане Гольдкремер, чого ми хочемо. По-перше, щоби робiтникам плата була висша, а то: тим, що в яму лiзуть, — по дванадцять шiсток, тим, що наверха, — по ринському, а дiтям — по вiсiм шiсток.

— Ну, — сказав Герман, — на се можна би згодитися. Що далi?

— По-друге, щоби касiєрного вiд робiтникiв нiхто нiякого не брав.

— I се не велика рiч, касiєрам закажеться, та й не будуть брати.

— По-третє, щоби в разi, як якому робiтниковi при роботi лучиться нещастя: смерть, калiцтво чи що, то щоби властивець обов'язаний був платити за шпиталь i лiки, а також ратувати осиротiлу родину нещасливого хоч через пiвроку.

— Гм, i се ще, може би, далося деяк зробити. Ну, i конець?

— Та нiби конець, а нiби не конець, — сказав Стасюра, — властиво, ще саме найголовнiше лишилося: щоби ми мали вiд вас поруку, що як раз зробимо згоду, то ви на другий день не зломите її.

— Поруку? — повторив здивований Герман. — А яку ж вам маємо поруку дати?

— I се також не така страшна рiч, як на око видався. Ми хочемо заложити собi касу, з котрої би був для нас порятунок у всякiй потребi. Отже, ми жадаємо, щоби тепер, заки маємо стати на роботу, кождий властивець вiд кождої кошари вплатив до тої каси десять ринських, а вiдтак щоб обов'язався так само вiд кождої кошари давати тижнево по ринському. Та й на тiм конепь.

Герман стояв, витрiщивши очi, i не бачив нiчого. Се послiднє жадання заїхало йому мов довбнею в тiм'я. Досi, чуючи скромнi i дрiбнi жадання робiтницькi, вiн в душi починав уже смiятися з робiтникiв, що задля такої марницi зачинали аж цiлу бунтацiю. Але тепер почало йому прояснюватися. Вiн вiдразу побачив, до чого воно йде з тим жаданням.

— Але, що ж вам се за порука? — допитував вiн, чинячися, що не розумiє цiлої ваги робiтницького жадання.

— Се вже наша рiч, — вiдповiв Стасюра. — Впрочiм. як самi бачите, порука невелика, але що ж дiяти, така вже наша бiдна доля, що й поруки лiпшої матiї не можемо.

«Ще й кпить, бестiя!» — думав собi Герман i сам не знав, що дiяти з тим жаданням: чи торгуватися, чи просто вiдтяти. Але одно i друге видавалось йому однако небезпечним. Швидко вiн надумався.

— Нi, не можна сього, — сказав вiн рiшуче, — такого жадання й не ставляйте, бо не дiстанете! Вигадуйте яку iншу для себе поруку!

— Яку ж вигадувати? Досить нам сеї одної. Коли ви гадаєте, що сього не можна, то пригадайте ви що iншого, але такого, щоби нам направду ручило.

— Я би гадав, що вам повинно вистачити наше чесне слово.

— Еге-ге, чесне слово! Знаємо ми такi чеснi слова! Нi, вже чесне слово iншим разом, а тепер зробiть так, як ми жадаємо. Чесне слово хiба вдодатку, так буде наилiпше.

— Але, люди добрi, — почав уговорювати Герман, — що ви собi гадаєте з такими жаданнями? Ви думаєте, що ви ту якiсь царi чи самовладники! Не виставляйтеся на смiх! Жадаєте много, а не дiстанете нiчого — то весь Борислав вас висмiє!

— Весь Борислав нас висмiє? А хто ж то такий той Борислав? Борислав, паночку, то ми! I на нас тепер прийшла пора посмiятися над вами! Чи ми дiстанемо що, чи не дiстанемо, се вже потому покажеся, але на тепер вiд своїх жадань не вiдступимо, будь-що-будь!

— Як ваша воля, — сказав Герман, — я скажу властивцям о ваших жаданнях i принесу вам вiдповiдь! Бувайте здоровiї

I вiн кивнув їм гордо головою i вийшов,

— А що, самi видите, — сказав по його виходi Бенедьо, — що добре ми втрафили, жадаючи вiд жидiв вкладок до нашої каси. Все вони дадуть нам тепер, як притиск на них, — але се їм найтяжше прийдеся. А се повинно нас навчити, що iменно на тiм ми повиннi найтвердше стояти. Будь-що-будь, довго вони не можуть опиратися, треба нам тiлько твердо постояти за своїм! Вони добре знають, що як нам тепер дадуть з кожної кошари по десятцi, то ми зараз на другий тиждень зможемо їм знов таку саму бунтацiю пiд носом зробити!

Мiж тим Герман в тяжкiй задумi йшов бориславською улицею. «Чи чорт який нарозумив тих людей, чи що такого сталося? Адже ж як їм вiдразу згори тiлько грошей скинути, то се винесе кiлька тисяч, i вони на тоту суму в кождiй хвилi зможуть нам зробити ще лiпшу коломийку. А так їх задурити, щоби вiдступили вiд того жадання, то також не вдасться. Чорт би побрав таку штуку!»

Прийшовши додому, довго ще думав Герман над тим дiлом i нiяк не мiг додуматися до доброго кiнця. Вже й полуднє минуло, надiйшла третя година. Юрбою валять жиди до Германового дому, щоб почути вiд нього жадання робiтникiв. Але, почувши їх, i свiту не радi стали.

— Нi, не можна, не можна! — крикнули всi в один голос. — Се нас зруйнує, се нас з торбами межи хати пустить!

— Га, то остаєсь нам одно: чекати, поки їх засоби не вичерпаються.

— I сього не можна!

— Та-бо ви як дiти, — скрикнув гнiвно Гермар. — Нi дома мене не лишай, нi в поле не бери! То що ж робити? Мiркуйте самi, чи є який лiпший вихiд.

Жиди притихли.

— Може би, можна дещо виторгувати?

— Нi, не можна. Вже я трiбував, — i не заходь з того боку.

— Га, то най їх усi чорти поберуть, коли такi — скрикнули жиди.

— I я так кажу, — додав Герман, — але з того для нас помiч невелика,

В тiй хвилi Леон, що мовчав пiд час цiлої тої перепалки, присунувся до Германа i шепнув йому щось до уха. Герман стрепенувся i напiврадiсно, а напiвнасмiшливо позирнув на нього.

— Тiлько ви знов менi не заїжджайте з моїм вчорашнiм лiбералiзмом, — прошептав вiн, усмiхаючись. — Що дiяти? Not bricht Eisen ', а лiбералiзм не залiзо!

«Такi-то ви всi лiберали, поки таним коштом!» — подумав собi Герман, але наголос сказав:

— Що ж, ваша рада не зла! Нам тепер о одно ходить: зламати наразi їх упiр, а се певно, що їх троха охолодить. Коби тiлько удалося.

— Як не вдасться? Мусить удатися. Треба тiлько взятися порядно.

— Та що таке, що таке? — допитували жиди. Леон кiльком почав шептати до уха свiй проект, котрий мигом напошепки рознiсся по свiтлицi. Нiхто не важився висказати його голосно, хоч усi знали, що вони тут «самi свої».

— Гурра! се раз проект! — скрикнули радiсно жиди. — Тепер ми їм покажемо, хто з кого насмiєся, ха-ха-ха! Проведемо! Як кiтку за стеблом, проведемо!..

— Так, значиться, пристаєте? — спитав Герман, коли улягся веселий гомiн.

— Пристаємо, пристаємо, — розумiвся, з тою ключкою.

— Коли так, то збираймося ж всi разом i ходiмо до них. Усi жаданi грошi треба їм зложити зараз, згори, i завтра нехай на роботу стають!

З гомоном вирушили жиди з Германової свiтлицi. Герман остався на хвилю позаду, прикликав Мортка i довгенько щось з ним балакав. Лице Морткове, рябе i погане, прояснилося при кiнцi якимось злодiйським усмiхом.

— Добре, пане, зроблю се для вас, але прошу вас о помiч в тамтiй справi. Якiсь поганi вiстi доходять мене…

— Не бiйся, я за все стою; що в моїй силi, то зроблю для тебе.

I за сим оба вийшли до жидiвської громади, що, гомонячи, стояла на улицi. Але гомiн той не був уже такий безпечно веселий, як перед хвилею. Холодний вiтер улицi охолодив трохи й радiсть жидiв.

— А хто знає, чи се вдасться? Ризико, ризико! — неслось в громадi, мов'шелест зiв'ялого листя.

— Га, що ж дiяти, — сказав Герман, — ризико воно є, але у нашого брата кождий крок — рпзико, то вже ризикуймо й на тiм кроцi. Удасться — то добре, а не вдасться — то ще таки свiту не конець, i вони нам з рук не вирвуться.

Громада йшла улицею звiльна, мов в процесiї. Герман пiшов передом до Матiєвої хати, щоб перший принiс робiтникам веселу для них новину. Слух о жидiвськiй процесiї рухнув уже по Бориславi, — юрба робiтникiв валила позаду жидiв, а друга юрба ждала вже проти Матiєвої хати. Але нiхто не знав ще, що се все значиться.

— Ну, що? — спитав Герман, коли робiтники в хатинi засiли по-давньому. — Нагадались вiї?

— А що ми мали нагадуватися? — вiдповiв Стасюра, — Наша гадка одна. От чей вам бог пiслав iнший розум на душу.

— То зле, що ви такi упертi, — сказав Герман. — Але що вже дiяти? Таке-то наше, бiдних жидiв. Коли хто з нами по правдi не може порадити, то вiн береться на нас силою, бо знає, що ми проти сили не устоїмо. Таке й наше з вами. Затялись ви на своїм словi — i нам приходиться уступити. Не прийшла гора до пророка — прийшов пророк до гори.

— Що, ви пристаєте? — спитав Стасюра.

— Авжеж, що маємо робити, пристаємо! I то маєте менi завдячити, — чуєте, люди! Були мiж нами такi, що радили спроваджувати на вас шандарiв, вiйсько, але я сказав: «Дайте собi з тим спокiй!» I наостатку побачили, що я маю рехт, i пристали на вашi жадання.

— На всi?

— Авжеж, що на всi. Коня без хвоста не купують. Ось вони йдуть сюда всi, щоби вам до рук туй, на тiм мiсцi, зложити грошi до вашої каси. Тiлько тепер наше питання: коли ми маємо до тої каси платити, то щоби ми мали й дозiр над нею.

— А сего вам нащо?

— Як то нащо? Адже ж ми платимо. Ану, як хто розкраде грошi?

— Ну, над тим би ще мусила бути рада, се ще побачимо.

— Нехай i так, — сказав добродушно Герман, — мусимо на вас спуститися, бо… ну, бо мусимо! Але тепер принаймнi одно мусимо знати: кiлько грошей нинi вплине до каси i де тота каса буде находитися.

Стасюра не мiг на те сам нiчого вiдповiсти. Вiн вилiз iз-за стола i почав шептатися з Сенем Басарабом, з Матiєм i Бенедьом. Всi вони не знали, що й думати, о тiй наглiй податливостi жидiв, а Сень Басараб вiдразу сказав, що боїться, чи за тим не криється який пiдступ. Але Бенедьо, щирий i добродушний, вибив їм з голови пiдозрiння. Впрочiм, i сама рiч ие виглядала на пiдступ. Коли б жиди хотiли збувати їх обiцянками, то що iншого, але вони прецiнь хотять давати грошi, а грошi — то прецiнь не є нiчого фальшивого: возьми до рук, замкни до скринi — i безпечно. Побратими подалися на тi докази i рiшили так, що справедливiсть вимагає, щоб i жиди знали, кiлько вiд них грошей до каси вплило i де тота каса находиться.

— Нехай буде по-вашому, — сказав Стасюра. — Виберiть двох з-помiж себе, котрi би були при складцi: при їх очах грошi зложаться до скринi враз iз списом, хто що дав, при їх очах скриня й замкнеться, — i так буде й далi, кождого тижня, доки потому лiпше не урадимось, як нам бути з зарядом каси.

Нетаєний промiнь радостi перелетiв по Германовiм лицi на тi слова. Ось уже змагаючийся гомiн коло хатини дав знати про прихiд жидiв. Ось уже вони почали входити до хати, дотикаючи рукою капелюха, вiтаючи робiтникiв уриваними «дай бо'». Герман кiлькома словами по-жидiвськи розказав їм, яка стала умова, i вони швидко порозумiлися, щоб при складцi були Герман i Леон. Почалася складка. Прийдеволя записував, хто що дає. Насамперед приступили дрiбнi властивцi: тi платили з квасним виразом, з оханням, деякi торгувалися, другi попросту недодавали по ринському та по два. Бiльшi властивцi платили з жартами, з притиками, — деякi давали по одинадцять i по дванадцять ринських, вкiнцi Леон дав двадцять, а Герман — аж п'ятдесят. Робiтники тiльки позирали по собi, за хатою раз по раз роздавалися радiснi крики, — се робiтники вiтали свою першу побiду в тяжкiй вiйнi за поправу своєї долi. Першу — i послiдню наразi!

Складка скiнчилася. Перечислено грошi, їх показалося звиш три тисячi. Сень Басараб iз порога прокричав тоту суму цiлiй робiтницькiй громадi. Радiсть була без кiнця. Германа i Леона трохи на руках не несли, — вони тiльки всмiхалися, почервонiлi i споченi вiд задухи, що стояла в тiснiй, людьми набитiй хатинi. Грошi вложено до окованої скриньки, котра мала стояти в Матiєвiй хатi. Серед загальної шумної радостi жиди вiддалилися.

— Гурра! Наша взяла! Гурра! — кричали довго ще робiтники, ходячи товпами по Бориславi. Веселi пiснi роздалися вiд одного кiнця до другого.

— А завтра до роботи, — говорили деякi, зiтхаючи.

— Ну i що ж! Не вiк же нам святкувати. Просвяткували три днi, як великоднi свята, хiба не досить? Се був наш правдивий Великдень!

— А ви, — говорили деякi на радощах Матiєвi i Сеневi, — пантруйте нам нашої каси, як ока в головi. Три тисячi срiбла — таж то сума!

— Ану, панове рiпники, нафтарi, мазярi, чия ласка зараз до роботи? — голосили по улицях надзорцi. — До вечора пiвшахти! Ану, ану!

Товпа робiтникiв валила за ними.

В Леоновiй фабрицi вiд першої хвилi, як згода стала, вже горiла робота. Квапно дiялось Леоновi. Вiн хотiв завтра скiнчити цiлий ладунок церезину, щоби до кiнця тижня упакувати i вислати до Росiї. Вiн аж горiв з нетерпеливостi через тотi днi примусового святкування, а й Шеффелевi було якось не до солi. Тепер же вiн ледве мiг дiждатися згоди, а зараз туй-таки закликав Бенедя i других тих, що вперед робили на його фабрицi, i пiслав їх до роботи.

Пiзно вночi вернув Бенедьо до хати. В хатi не було нiкого. Матiй також був на роботi, — сам Герман конче просив його, щоби робив при його ямi, по п'ятнадцять шiсток обiцяв, i старий Матiй на радощах подався. Яма була глибока, але бiльша її часть була забита — нафти не було. Зато в глибинi около двадцяти сажнiв iшов перший поверх штолень, о п'ять сажнiв нижче другий поверх, далi третiй, в котрiм тепер робилося. Яма була багата — штольнi давали денно около десять сотнарiв воску, а таких багатих ям було у Германа звиш вiсiмдесят. I Матiй прийшов з роботи пiзно вночi, змучений, ледве живий, i скоро тiльки до хати, кинувся на постiль i заснув, як колода. Вiн i не бачив, як оподалiк за ним на пальцях скрадався вулицями Мортко, як вiн, коли Матiй увiйшов до хати, не замкнувши дверей, вшмигнувся до сiней i скулився в кутику, як вкiнцi, коли Матiй замкнув дверi, розiбрався i заснув, тихесенько вповз до хати, висунув з-пiд печi скриньку з грiшми, взяв її пiд паху i поповз iз хати. Нiхто не бачив сього, хiба блiдолиций мiсяць, що час вiд часу боязко визирав iз-за хмари. I нiхто не чув, як калатнув дерев'яний замок в сiняних дверях, як рипнули дверi, як почупкав Мортко долi улицею, — нiхто не чув сього, хiба холодний вiтер, що рiзко шумiв з устоку на Борислав, i стогнав, i завивав у крутих берегах недалекої рiчки.

На другий день крик i гвалт зробився в Матiєвiй хатi — скринька, робiтницька каса, пропала без слiду!

На другий день усi робiтники пiзнали, що вони завчасно смiялися! Жиди стрiнули їх з насмiшкою, а то й з наругами i погрозами. Плату вiдразу знизили ще нижче попередньої, а на безсильнi прокляття i погрози обдурених робiтникiв вiдповiдали тiльки смiхом.

— А щоб ви знали, дурнi гої, як з нами воювати! А де ваша каса, га? Ви гадали, що ми нi з сього тi з того будемо вам касу складати? Постiйте троха, випчихайтеся! Борислав — то ми! I ми тепер смiємося з вас!