Борислав смiється

XV

Фаннi, Леонова одиначка, сидiла самотньо в задумi на м'якiй софi в пишнiм покої. Вона час вiд часу позирала на годинник, що тикав обiч неї пiд кришталевим дзвоном на мармуровiм столику.

— Третя година, — сказала вона знудженим голосом. — Як поволi той час iде! Батько поверне аж по п'ятiй, а ти, Фаннi, сиди сама!

Як много годин, як много днiв вона просидiла вже отак сама на тiй м'якiй софцi, побiч мармурового столика з годинником пiд скляним дзвоном! Як много разiв нарiкала вона на той лiнивий хiд часу! Чи у неї в руках була яка робота, про котру знала, що вона нiкому не потрiбна i нiкому нi на що не здасться, чи книжка, котра її нiколи не могла заняти, — все тота нестерпима нуда, тота самота давили її, всисались їй усiми порами в тiло, немов гризька багнюка, її жива, кровиста натура нидiла i сохла в тiй холоднiй, бездiльнiй самотi. В жилах кипiла молода кров, фантазiя ще додавала їй жару, а мiж тим кругом самота, холод, одностайнiсть. їй бажалось любовi з чудовими, романтичними пригодами, палячих устискiв якогось героя, догробної вiрностi, безграничного посвячення. А мiж тим дрогобицьке товариство, а ще товариство дрогобицьких «панiв еманципованих», глупих а зарозумiлих жидкiв, було для неї тим, чим холодна вода для огню. Вона ненавидiла їх з їх вiчними, з книжок вивченими комплiментами, з їх малпячим надскакуванням, в котрiм виразно виднiлося бiльше ушанування для батькового маєтку, нiж для її прикмет.

— Як поволi той час iде! — повторила вона в задумi, тихiше, нiжнiше якось i несмiло визирнула крiзь вiкно на улицю. Чи ждала кого? Так, ждала, ждала його, свого героя, того дивовижного молодця, що вiд кiлькох тижнiв, мов яркий метеор, несподiвано, таємниче появився на її небосклон!. I появився зовсiм вiдповiдно до її романтичних мрiй: королевич в жебрацькiй одежi! Бiдний вуглярчук, котрого чорнi великi очi так i пожирали її, котрий так перелякав її, вчепившися генто за бричку i повалившися на улицю, котрий так рiзко, так нам'єтно визнав їй свою любов, котрий ^ вiдтак немало здивував її, появившися справдi в її домi в елегантськiй одежi, в перемiненiм, проясненiм видi. Який вiн прямий на словах, який гарячий, енергiйний, не знаючий завад нi перешкод, мов i справдi який всемогучий королевич! I Який вiн зовсiм не подiбний до тих блiдих, мiзер1 них, боязливих i смiшних кавалерiв, яких вона досi бачила! Кiлько сили в його мускулах, кiлько огню в його поглядi, кiлько гарячої нам'єтностi i в його серцi! I як вiн любить її! Але хто вiн такий? Що за один? Зоветься Готлiб, — сказав, — але у якого роду? Чи може вiн бути моїм?

Такi думки, мов золото-рожевi пасма, снувалися по головi самотньої Фаннi, i вона чимраз нетерпли| вiше позирала на годинник.

— По третiй вiн обiцяв прийти, — прошептала, — чому ж не приходить? Нинi має розкритись цiла таємниця, — чому ж його нема? Чи, може, все те сон, привид моєї роздражненої фантазiї? Але нi, вiн держав мою руку в своїй, вiн цiлував мої уста, — ох, як гарячо, як страсно!.. Вiн мусить прийти!

— I вiн прийшов уже! — сказав Готлiб, входячи тихо i кланяючись.

— Ах, то… ти! — сказала тихо, рум'янiючись, Фаннi. Се було перше «ти», котре вона йому сказала. — Я, власне, думала о тобi.

— А я о тобi й не переставав думати, вiдколи тебе побачив.

— Чи справдi?

Дальша розмова велася без слiв, але для обоїх була дуже добре зрозумiлою. Вкiнцi прошептала Фаннi:

— Але ти обiцяв менi нинi вiдкрити свою тайну: хто ти?

— I ти не догадалася досi? Не вивiдалася о тiм, що тобi котрий-будь з твоїх слуг мiг сказати?

— Нi. Я нi з ким о тобi не говорила.

— Я сип Германа Гольдкремера, знаєш його?

— Що? Ти син Германа, той сам, за котрого батько сватав мене?

— Що? Твiй батько сватав тебе за мене? Коли?

— Недавно, два мiсяцi тому. Як я тебе боялася, не бачивши!

— Але що ж сказали мої родичi?

— Я не знаю. Бачиться, батько твiй був не вiд того, але мати була противна, i я догадуюсь, що мусила чимось дуже образити мойого батька, бо той прийшов вiд вас страшно зрушений i розгнiваний i проклинав твою матiр.

— Що ти говориш! — скрикнув Готлiб. — Моя мати! I мала би була противна!.. Але нi, — додав вiн по хвилi, — се може бути, така вже її вдача. Але вона сама мусить направити зло, сама мусить перепросити твойого батька ще нинi! — Лице Готлiба горiло дикою рiшучiстю. — Коли верне твiй батько?

— О п'ятiй.

— Ну, то прощай! Я йду i пришлю сюда свою матiр, щоб полагодила сю справу. Вона мусить се зробити для нашого щастя. Прощай, серце!

I вiн пiшов.

— Що за сила, що за рiшучiсть, що за гаряче чутєi — шептала п'яна вiд розкошi Фаннi. — Нi, нi, зовсiм не те, що прочi блiдi, мiзернi кавалери. Як я його люблю, як безконечно я його люблю!

Мiж тим Готлiб поквапно пiшов додому. Вiн уже увiдомлений був о тiм, що батько знає про його побут в Дрогобичi. Мати розказала йому все, коли, заставивши потаємно дещо з своїх строїв, доручила йому жаданi грошi. Готлiб нiчого не сказав на тоту вiсть; нова нам'єтна любов до Фаннi прогнала його гнiв на батька; вiн тепер далеко раднiше був би послухав батькового розказу i вернувся жити додому, коли б тiльки Герман видав був такий розказ. Та нi, Герман нiчого не розказував, немов i зовсiм не дбав о сина, очевидно, ждав, аж той сам покається i поверне до нього. Готлiб знов сього не хотiв. Кiлька разiв вони стрiчалися на улицi, але Герман усе творився, немов не знає того молодого вистроєного панича, а Готлiб знов не хотiв перший податися. Додому до матерi забiгав Готлiб рiдко, i то все тодi, коли батька не було. Але тепер дiло було спiшне, i вiн увiйшов, хоч йому служниця сказала, що панi є в покої, а пан у своїм кабiнетi. Нехай собi, йому до пана нема нiякого дiла.

Рифка сидiла в покої, влiпивши очi в повалу. Нещаслива руїна її духу доходила до кiнця, стала тепер на тiй порi, коли по великiм роздражненнi наступає омертвiння, безмисна отяжiлiсть, туманiюча меланхолiя. Вона цiлими днями сидiла на однiм мiсцi, говорила мало i якимось в'ялим, розбитим голосом. Бачилось, що недавня невловимодика енергiя її волi тепер десь зовсiм пропала, розпирслася на кусники.

В тiм станi одубiння можна було зробити з нею, що хто хотiв. Одно тiльки осталося в нiй живе чуття — любов до сина i ненависть до мужа. Герман дуже турбувався тою змiною, в котрiй вiн бачив ознаку якоїсь тяжкої недуги, але лiкарi впевнили його, що се ознаки надмiрного роздражнення i ослаблення нервiв i що треба тiльки супокою, а все буде добре. I Рифка певно досить мала супокою, цiлий день нiхто до неї не творився, окрiм хiба що слуги закликали її до їди або до постелi. Але знов певно й те, що такий спокiй, мертвячий, пустий, вбиваючий, не був для неї лiком!

Готлiб, зайнятий своєю любвою, зовсiм не вважав на її стан, але скоро тiльки ввiйшов до покою, зараз прямо приступив до дiла.

— Мамо! — сказав вiн, пiдходячи i сiдаючи обiч неї.

В її мутних, погаслих очах засвiтилася живiша iскорка.

— Чого, синку?

— Чи Леон Гаммершляг хотiв сватати за мене свою доньку?

— Леон? Ага, правда, той поганець — хотiв.

— I що ви сказали йому?

— Я? Радше умру сама, нiж маю прийняти її до себе!

Готлiб гнiвно, майже люто позирнув на неї.

— Дурнi ви, мамо!

— Чому, синку?

— Бо я iменно Леонову доньку люблю i радше вмру, анiж вона мала б бути не моя.

Рифка зiрвалася на рiвнi ноги. Слова Готлiба були для неї немов сильним, пробуджуючим ударом.

— Се не може бути! — сказала вона мiцно.

— Те мусить бути! — сказав Готлiб з притиском.

— Але як же ти можеш її любити?

— Але як ви можете її ненавидiти?

— О, я їх усiх ненавиджу, до смертi ненавиджу: i того Леона, i твого батька, i її, - усiх, усiх тих, що для грошей вiдрiкаються життя i сумлiння, та ще й других потопляють враз iз собою в тiй проклятiй золотiй калюжi!

— Але що ж вона вам винна? А впрочiм, мамо, ви любите мене, свою єдину дитину?

— Чи ще можеш питатися?

— I бажаєте мойого щастя?

— Бiльше, нiж собi самiй.

— Ну, то зробiть то, о що вас буду просити.

— Що зробити, синку?

Хвилевий вибух давньої енергiї швидко погас в душi Рифки, i вона знов сiла, безвладна i отяжiла, як була перед хвилею.

— Пiдiть самi до Леона, поговорiть з ним, уладьте, умовтеся, щоб ми якнайшвидше заручилися, уладьте моє щастя!

— Твоє щастя, синку?.. Добре, добре! — сказала Рифка, небагато розумiючи його мови.

— Так, мамо, моє щастя! Вставайте, розрушайтесь, ходiть!

— Куди, синку?

— Адже ж кажу вам — до Леона.

— До Леона? Нi, нiколи!

Готлiб, не понiмаючи недужного стану матерi, почав лютитись, грозити, що собi смерть зробить, — i Рифка тим дуже перелякалася.

— Але ж добре, синку, добре! Пiду з тобою, куди хочеш, лиш не роби собi нiчого! Прошу тя, будь супокiйний! Все зроблю для тебе, лиш будь супокiйний.

I тремтячими руками вона почала вбиратися до виходу, але так незручно та нескладно, так довго примiрювала, знiмала й знов прикладала одежу, що Готлiб з нетерплячки мусив покликати служницю, щоб помогла їй убратися. Вкiнцi вийшли обоє.

Леон Гаммершляг в дуже добрiм настрої сидiв в своїм кабiнетi при бюрку. Нова фабрика йшла дуже добре, i перший ладунок церезину найдальше за тиждень буде готовий до посилки за границю. Тодi будуть грошi, буде можна i далi вести фабрику i взятися до дальшого будування дому, зянеханого на гарячий час. Щастя всмiхалося Леоновi, — вiн чувся сильним i гордим, як нiколи. Втiм застукано до дверей, i ввiйшла Рифка, блiда, як нiколи, з вигаслими недвижними очима, повiльним, майже сонним ходом. Леон нiколи ще не видав її такою. Незвичайна її поява i дивний вигляд дуже здивували, а потроху й змiшали його.

— Прошу сiдати, — сказав вiн у вiдповiдь на її привiтання, висказане якимось глухим, беззвучним голосом. Рифка сiла i довгу хвилю мовчала. Мовчав i Леон.

— Я до вас з одним дiлом, — сказала повiльно Рифка, — хоч i не своїм, але все-таки…

— Дуже менi приємно буде, — вiдповiв Леон.

— Чи ви гнiваєтеся на мене, пане Леон? — спитала вона нараз.

— Але ж… але ж, ласкава панi… Як панi можуть…

— Нi, нi, я тiлько так спитала, щоб ви, буває, в гнiвi та не схотiли менi вiдмовити в тiм дiлi, смiю сказати, смiю сказати, дуже важнiм, хоч i ае для мене… ' — О, прошу, прошу!.. — бовкнув Леон.

— Дiло таке. Чи ви, пане Леон, уже покинули свою колишню думку — злучити до пари нашi дiти?

— Га, що ж робити, мусив покинутiї, хоч як менi жаль. але що ж, коли вашого сина десь нема!

— А якби мiй син був?

Леон поглядiв на неї пильно i добачив нетаєну тривогу вижидання в її лицi.

«Ага, — погадав вiн собi, — от куди воно йде. У них мусило щось кепсько пiти, i вони заловляють тепер моєї ласки. Але постiй, я тобi вiдплачу за колишнє!» — I додав голосно:

— Дуже менi жаль, що й у такiм разi не мiг бп-м… Маю вже iншi види з моєю донькою.

— Ну, як так, то, звiсно… Я тiлько думала… Розумiється, не в своїм iнтересi…

Рифка путалася на словах. Очевидно, вiдказ Леона глибоко вколов її.

— Але якби… якби ваша донька любила мойого сина?

— Моя донька вашого сина? Се не може бути!

— Ну, ну, я не кажу, що ее так є, але приймiм, якби так було?

— Е, байки, фантазiї! Я маю iншi види i прошу менi не забирати часу подiбними придабашками!

Леон вiдвернувся. Вiн рад був, що може вiдплатити Рифцi зуб за зуб, i зовсiм не думав о тiй можливостi, котру вона йому показувала.

В тiй хвилi дався чути важкий стук крокiв на коритарi, i тут же влетiв до кабiнету задиханий, запилений, спочений жид — касiєр Леонiв з Борислава. Леон, побачивши його, зiрвався на рiвнi ноги.

— А се що? Ти чого прибiг?

— Пане, нещастя!

— Яке?

— Робiтники змовилися i не хотять робити.

— Не хотять робити? А то чому?

— Кажуть, що замало їм платимо.

— То не може бути. Ти хiба п'яний!

— Нi, пане, так є! Я прийшов до вас за порадою, що дiяти.

— Чи тiлько при ямах не роблять, чи й при фабрицi?

— I при фабрицi.

— Gott ьber die Welt! Отеє нещастя! Що ту дiяти? Робота на фабрицi мусить iти конечно! Слухай, Шльомо, бiгай на мiсто, накликай тутка робiтникiв i веди до Борислава, я сам також їду.

I оба вибiгли, незважаючи зовсiм на Рифку. Вона чула тоту вiсть i всмiхнулася по їх виходi.

— Га, отсе добре, отеє добре! — шептала вона. — Так вам треба! Коб ще не дурнi були, а збунтувалися i всiх до одного повкидали вас в тi ями! Адiть, який вiн! Не хоче тепер, вiдмовляє! Мiй бiдний Готлiб! Що вiн на то скаже? Вiн собi готов що злого зробити. Але так му треба, нехай би не заходив собi з такою, нехай би шукав собi бiдної, доброї… Але що я йому скажу? Вiн такий прудкий, як iскра! Нi, я не скажу йому правди, най буде, що буде!

I вона вийшла на улицю, де Готлiб нетерпеливо дожидав її.

— Ну, що? — спитав вiн, глядячи їй у очi.

— Добре, синку, добре, все добре.

— Пристав, приймив?

— Аякже, аякже! За мiсяць заручини.

— За мiсяць? Чому так пiзно?

— Не можна, синку, швидше. Та й чого квапитись? Адже й так вона досить ще скоро затрує тобi твiй вiк молодий!

I вона почала хлипати, мов дитина.

— Мамо, не говорiть так, ви її не знаєте! — скрикнув гнiвно Готлiб.

— Не буду, синку, не буду!..

Але вiсть тота якось не дуже втiшила Готлiба. Чи то задля того, що ще так довго треба було ждати тої щасливої хвилi, чи задля того, що мати сказала йому тоту вiсть так якось холодно, зловiщо, нерадо, — досить, що Готлiб не почував такої радостi, як би йому бажалося. Вiн iшов мовчки з матiр'ю аж iд домовi. Тут вони розiйшлися: Рифка до свого покою, а Готлiб до готелю, де промешкував, покинувши нужденну хатину вугляра.

Дома Рифка вже не застала Германа. Така сама вiсть i о тiм самiм часi, як i до Леона, прийшла й до нього, i вiн, схопившися, сейчас казав запрягати i враз iз Мортком, що принiс йому сумну вiсть про робiтницьку змову, погнав до Борислава. По перебутих зрушеннях Рифка як була вбрана, так i кинулася на фотель i потонула в своїй безмиснiй меланхолiї. Готлiб в готелi ходив по своїй свiтлицi взад i вперед, роздумуючи о своїм щастi i силуючись бути щасливим. Тiльки бiдна Фаннi, котра з-за дверей в боковiй стiнi чула всю розмову Рифки i Леона, кинувшись на свою софку i накривши лице хусткою, рiрко-гiрко плакала.