Бродяги Пiвночi

Передмова

Після виходу друком двох моїх книжок про тварин — «Казан, Вовкопес» і «Цар Ґрізлі» — багато прихильників дикої природи надіслали мені сотні листів із запитаннями про природу. Тому в цій передмові до третьої книжки з моєї серії, «Барі, Казанів син», буде дещо більше, ніж просто бажання описати життя дикої природи, тут буде щось, на основі чого написані ця й решта книжок серії.

Я ніколи не любив проповідей на сторінках творів. Це те саме, як накинути повідець на шию читача, котрий ні про що не здогадується, і почати тягти його шляхом, який буде йому геть не до вподоби. Але якщо самі факти й істина формують у читачевій голові певну думку, то цілі досягнуто. Це те, на що я сподіваюсь у своїх книжках про природу. Американський народ ніколи не був любителем дикої природи, до неї ми завжди ставилися по-мисливськи, із рушницею напереваги.

Ви можете запитати: яке право має такий колишній знищувач дикої природи, як я, скаржитися? Жодного, запевняю вас. У мене двадцять сім рушниць, і я користувався всіма. Я вартий осуду, адже сам зробив чималий внесок у знищення тварин. Але це зовсім не означає, що я нічого не навчився. Зрештою, я дійшов висновку, що якби хлопчики й дівчатка, чоловіки й жінки побачили, де живуть дикі птахи й тварини, дізналися, з чого зроблені їхні будинки, як проходить їхнє життя, то всі зрозуміли б, що їхні серця б’ються, правду кажучи, так само, як і наші. Щоб почути спів птаха на гілці, треба небагато, але прожити з цим птахом кілька місяців, бути з ним у період залицянь, парування й материнства, зрозуміти його нещастя й радості, значить дуже багато. І у своїх книжках я хочу показати правдиве життя диких тварин, усе, що я про них знаю. Я не хотів би олюднювати їх. Якщо ми хочемо любити диких тварин так сильно, щоб не вбивати, то повинні знати цих істот такими, якими вони насправді є. А в їхньому житті, у всіх його подробицях є так багато реальної і справжньої романтики й трагедії, так багато того, що робить їх спорідненими з нами, що біограф тварин не повинен відходити від дійсності, щоб не втрачати зацікавленості читача.

Можливо, досить утомливо я дійшов до кількох слів, які хочу сказати про Барі, героя цієї книжки. Барі, зрештою, — це ще один Казан. Бо саме Казана я знайшов таким, яким й описав: поганим собакою, убивцею, якого збиралися застрелити. Лише через щасливий випадок і мою віру в нього він опинився в мене.

Ми подорожували разом багато тисяч миль північними краями аж до Гудзонової затоки й самісінької Арктики. Казан — покруч, напіввовк, убивця — був моїм найкращим чотириногим другом за все життя. Він помер недалеко від Форт-Макферсона, на річці Піл, там і похований. Казан був батьком Барі, а чистокровна Сіра Вовчиця — його матір'ю. Непісе — Верба — усе ще живе біля озера Ґодс; саме в краю Непісе та її батька протягом трьох ледачих місяців я спостерігав за містом бобрів, ходив на риболовлю з ведмедем Вакаю. Іноді я думаю: чи здогадався старий Щербатий Зуб, що це саме я зробив колонію безпечною для його народу? Це були мисливські угіддя П’єро, батька Непісе, і я віддав йому свою найкращу рушницю за обіцянку, що він не нашкодить моїм друзям бобрам протягом двох років. А люди породи П’єро тримають своє слово. Ведмідь Вакаю, великий друг Барі, уже мертвий. Він був убитий, як я описав, у цій «кишені» між двома гірськими хребтами, коли я був на прогулянці в місті бобрів. Ми були хорошими друзями, і я дуже за ним сумую. Історія П’єро та його дружини вождівни Вйоли правдива, вони поховані поруч під високою смерекою, біля власної хижки. Убивця П’єро, замість померти, як я описав у книжці, був застрелений Королівською кінною поліцією при спробі втечі далі на захід. Коли я востаннє бачив Барі, він був у Лак-Сель-Гавсі, де я гостював у керівника місцевої факторії пана Вільяма Паттерсона; а останні новини про нього чув від мого хорошого друга Френка Алдоса, керівника факторії у Вайт-Доґ, який написав мені всього кілька тижнів тому, що недавно бачив Непісе з чоловіком і Барі, а щастя, яке він знайшов у їхній далекій домівці, змусило його пошкодувати про власне холостяцьке життя. Мені шкода Алдоса. Це чудовий молодий самотній англієць, і коли-небудь я спробую одружити його. Я вже маю когось на прикметі — дочку ловця лисиць, що живе біля краю північної пустелі. Вона дуже красива, здобула освіту в школі місіонерів; і, якщо Алдос поїде зі мною в ще одну подорож, може, я щось і напишу про них у книжці, наступній після «Барі, Казанів син».

Овассо, Мічиґан Джеймс Олівер Кервуд

Роздiл 1

Для Барі від самого народження ще багато днів величезне похмуре лігво було цілим світом.

У перші дні життя його дім був у самому серці великого вітролому. Сіра Вовчиця, його сліпа мати, знайшла там безпечне укриття, щоб породити маля на світ; туди час від часу навідувався і його батько Казан. Казанові очі блищали в темряві дивними зеленуватими кулями. Саме вони дали Барі уявлення, що у світі, крім його матері, є хтось іще, і саме завдяки їм він збагнув, що годен бачити. Малюк міг відчувати, нюхати, чути, але, доки йому ще не відкрились очі, зовсім нічого не міг зовидіти під цією купою повалених вітром дерев. Спершу батькові очі його налякали, тоді спантеличили. Страх змінився величезною цікавістю. Він шукав ці очі, навіть коли вони вмить зникали. Це було тоді, коли Казан повертав голову. І як вони раптом виривалися з темряви, Барі мимоволі притискався ближче до матері, що завжди дивно тремтіла, коли з’являвся Казан.

Барі, певна річ, не знав їхньої історії й ніколи так її й не дізнався. Він не знав, що його мати була чистокровною вовчицею, а батько — собакою. Природа вже почала над ним свою чудову роботу, яка, звісно, ніколи не виходила за певні межі. З часом природа й підкаже йому, що його дивоглядна мати сліпа, але він ніколи не дізнається про ту страшну битву між Сірою Вовчицею й риссю, коли його ненька повністю втратила зір. Природа нічого не розповість йому про нещадну помсту Казана, про роки життя в парі його батьків, їхню вірність одне одному, дивовижні пригоди на неозорих диких просторах Канади. Природа лише зробила його Казановим сином.

Але від самого початку його життя й іще упродовж багатьох днів лише мати була для Барі всім. Навіть коли малюк уже зовсім прозрів, виявивши, що може власними ногами прошкандибати в темряві якусь відстань, — і тоді для нього не існувало, крім матері, нікого й нічого. Коли він підріс досить, щоб гратися з гіллячками й мохом зовні лігва, то й тоді не знав, як вона точно виглядала. Але в його уяві вона була великою, м’якою й теплою істотою, що лизала його мордочку й розмовляла з ним ніжно й скигливо, а він відповідав їй слабким пискливим дзявкотом.

І потім настав чудовий день, коли зеленуваті вогняні кулі — Казанові очі — не поспішаючи й дуже обережно стали підходити все ближче й ближче. Дотепер Сіра Вовчиця застерігала Барі триматися від них подалі. Лишатися самій, тільки зі своїми цуценятами — перший закон її дикої породи на час материнства. Чуючи її тихе гарчання, Казан завжди зупинявся, але цього дня все було інакше. Замість гарчання Сіра Вовчиця видала тихе скімливе виття. Самотність, радість і велика туга прозвучали в цьому звуці. «Тепер уже можна», — ніби промовляла вона до Казана, а той, зупинившись на якусь мить, щоб переконатися, чи не помилився, відповів їй низинним гаркучим стогоном.

Усе ще повільно, мов і досі вагаючись, чи варто йти вперед, Казан таки підійшов до них ближче. А Барі натомість відступив назад, притуляючись до матері. Він чув, як Казан підповзав на череві до Сірої Вовчиці, і вже не боявся, йому було надзвичайно цікаво. Було цікаво й Казанові. Він понюшив повітря й нашорошив у мороці вуха. За деякий час Барі почав повзти, цаль за цаллю віддаляючись від Сірої Вовчиці. Кожен м’яз її стрункого тіла напружився. Знову в ній заговорила вовча кров. Для Барі вона бачила небезпеку. Її ікла оголилися, горло беззвучно затремтіло. У темряві за два ярди від неї почулося тихеньке щеняче виття, а разом із ним звук плямкання язика — це Казан облизував свого сина.

Барі проймало радісною дрожжю від його першої великої пригоди. Так він відкрив для себе батька.

Усе це відбулося на третьому тижні життя Барі. Йому було всього вісімнадцять днів, коли Сіра Вовчиця дозволила Казанові познайомитися зі своїм сином. Якби не її сліпота й пам’ять про той день на скелі Сонця, коли рись позбавила її зору, Сіра Вовчиця народила б Барі просто неба, і його ноги були б уже досить сильні. Він знав би, що таке сонце, місяць і зорі, мав би уявлення про грім, бачив би, як спалахує на небі надломлена блискавка. Але малий жив у темній печері під вітроломом й інших розваг, як тільки повзати в темряві й лизькати крихітним червоним язиком сирі кістки, розкидані довкруг, не мав. Багато разів він залишався сам. Барі чув, як ішла й приходила його мати, і майже завжди в таких випадках далеким відлунням доносився закличний Казанів голос. Малюк жодного разу не мав сильного бажання піти за мамою до того дня, коли відчув на своїй мордочці торкання великого прохолодного язика батька. У ці дивовижні секунди за справу бралася природа. Досі його інстинкти спали. А тепер, коли Казан пішов, залишивши їх самих у темряві, Барі скиглив, кличучи його назад, достоту так само, як він скімлив за мамою, коли та покидала його, тільки-но зачувши голос своєї пари.

Над лісом високо стояло сонце, коли за годину чи дві після візиту Казана Сіра Вовчиця виповзла назовні. Між Барі та входом під вітролом було сорок футів, над усім цим простором — суцільна стеля з поламаного гілля і стовбурів повалених дерев. Через це завалля не пробивався жоден сонячний промінець, жодна краплина світла. Та Барі не лякався темряви, адже був із нею добре знайомий. День, а не ніч, мав наповнити його першим великим страхом. Але тепер він досить безстрашно задзявкотів до своєї матері, просячи її зачекати. Якщо Сіра Вовчиця й почула його прохання, то не звернула на нього жодної уваги. Досить швидко звук від скреготу її кігтів об сухе дерево стих.

Цього разу Барі не зупинила восьмицалева колода, що лежала поперек його шляху до зовнішнього світу. Малюк видряпався на її вершечок і перекинувся на другий бік. Уже ніщо тепер не стояло йому на заваді, і він мужньо кинувся назустріч величезній пригоді.

Щоб подолати перші двадцять ярдів, йому знадобилося багато часу. Він дістався до гладко обтесаної від лап Сірої Вовчиці й Казана колоди й, зупиняючись через кожні кілька футів, знай тужливо скиглив, кличучи матір. У міру того, як він потихеньку просувався все далі, світ для нього ставав усе цікавішим, змінювався, ширшав. Досі Барі не знав нічого, крім темряви. А тепер ця темрява, виявляється, могла мати дивні форми й тіні. Раптом згори його буквально прибило до землі сонячним променем. Це було так приголомшливо, що він розпластався на колоді й лежав нерухомо з півхвилини, не менше. Згодом пішов далі. Десь збоку пискнув горностай. Тоді почувся шурхіт білячих лап — «хут-хут-хут» — такого дивного звуку він ніколи не чув від своєї матері. Барі зійшов зі стежки й опинився в заростях.

Колода вже не була така гладка. Вона вела його вгору, усе вище й вище, стаючи вужчою з кожним кроком. Він жалібно заскиглив. Його м’який носик марно шукав теплого материного запаху. Ця частина подорожі закінчилася несподівано, коли вовчук, утративши рівновагу, похитнувся й почав падати. Перелякавшись, Барі пронизливо завив і, хоч як намагався втриматися, зісковзнув і гепнувся на землю. Мабуть, йому вдалося залізти на колоду досить високо, бо падіння цуценяті здалося дуже довгим. Його м’яке тільце вдарялось об одну колоду, тоді об другу, третю, аж доки він, нарешті, ледве дихаючи, опинився долі. Але швидко схопився на всі чотири лапи, тремтячи й мружачись.

Барі охопила нова хвиля страху. В одну мить увесь світ змінився. І все через потік сонячного проміння, що освітлював навкруги дивні, не бачені досі речі. Та найбільше його настрашило сонце. Це було його перше знайомство з палючим яскравим світлом, що жагучим вогнем обпалило очі. Йому хотілося крадькома повернутися назад у свою мирну й затишну темряву під вітроломом, але в цей час з-за величезної колоди вискочила раптом Сіра Вовчиця, а за нею слідом і Казан. Вона радісно приголубила Барі, ніжно тикаючи в нього своєю мордою, а Казан по-собачому завиляв хвостом. Бувши напівсобакою, так само вмів виляти хвостом і Барі. Цю здатність він не втратив до кінця життя. Цуценя намагалося повиляти ним зараз. Можливо, Казан помітив ці його спроби, бо сів перед щеням і схвально загавкав.

Хоча хтозна, може, це так пес намагався сказати Сірій Вовчиці: «Ну нарешті ми витягнули цього маленького бешкету з-під вітролому».

Для Барі це був знаменний день. Він відкрив для себе батька, а заразом і весь світ.

Роздiл 2

Це був прекрасний світ — світ повної тиші, населений лише дикими створіннями. Найближче поселення людей на березі Гудзонової затоки було за сто миль звідсіля, а перше місто цивілізованого світу — за три сотні миль на південь. Два роки тому вся довколишня місцина була у власності мисливця Т’юзу, індіанця з племені крі. Вона дісталася йому за лісовими законами як спадщина, що переходила з покоління в покоління. Але Т’юзу був останнім власником, і вже нікому не передасть цю землю: як і його дружина й діти, він помер від віспи. З того часу в ці ліси не ступала людська нога. Тут розплодилося багато рисей. На лосів й оленів не було кому полювати. Бобри безперешкодно зводили свої греблі. Натрапити на ведмежий слід можна було так само часто, як і на оленячий далі на півдні. Раніше отруєні принади й капкани, що їх розставляв Т’юзу, сотнями губили вовків, а тепер сіроманцям уже ніщо не загрожувало.

На зміну пречудовому першому дню, коли яскраво сяяло сонце, для Барі прийшла його перша справжня ніч з місяцем і зорями. Це була дивоглядна ніч. Повний червоний місяць плив над лісами, заливаючи землю новим для Барі світлом, м’якшим і красивішим. Невгамовна вовча порода заговорила в малюкові, який удень тихо-мирно спав на осонні, але ні на хвилину не міг зімкнути очей у сяйві місяця. Він неспокійно вовтузився біля Сірої Вовчиці, що лежала на животі. Та тримала свою красиву голову напоготові, мрійливо прислухаючись до нічних звуків, аби не пропустити миті, коли крадькома, як тінь, повернеться з полювання Казан і лизне її.

Кілька разів гуляючи біля вітролому, чув Барі над головою чиєсь приглушене шарудіння, раз чи двічі бачив сірі тіні, що швидко хуркали в повітрі. Це ширяли небом, пірнаючи час від часу вниз, великі північні сови. Якби він був зайцем, а не цуценям-напіввовком, його перша ніч під місяцем і зорями стала б останньою, бо, на відміну від зайця Вапуса, Барі не був обережним. Сіра Вовчиця стежила за ним не надто уважно. Інстинкт підказував їй, що, крім людини, для сина в цих лісах великої небезпеки немає. У його жилах текла вовча кров. Він був мисливцем на всіх інших диких істот, але жодне створіння, крилате чи з іклами, не полювало на нього.

До певної міри Барі відчував це. Тож він не боявся сов, не лякався їхніх дивних несамовитих криків, що чулися з чорних смерекових верхівок. Але одного разу страх охопив його з лап до голови і спішно відігнав назад до матері. Це було, коли один із крилатих мисливців налетів на зайця-біляка. Передсмертний крик приреченої істоти змусив серце щеняти битися, як маленький молоточок. Барі відчував у тих криках близькість повсюдної трагедії дикої природи — смерті. Ще раз він відчув її вночі, коли, притулившись до Сірої Вовчиці, прислухався до запеклих криків вовчої зграї, що йшла наслідці молодого бика карібу. А розуміння цієї трагедії прийшло до нього похмурого ранку, коли повернувся Казан, тримаючи в щелепах величезного, усе ще живого зайця, який і досі дриґав ногами, звивався й корчився.

Цей заєць був кульмінаційною частиною першого розділу навчання Барі. Виглядало все так, наче Сіра Вовчиця й Казан навмисно спланували, щоб саме того дня він дістав свою першу науку з мистецтва вбивати. Коли батько випустив здобич, Барі обережно до неї наблизився. Круглі очі великого зайця Вапуса були притуманені, хребет зламаний, але болю той уже не відчував. Та для Барі заєць був живий. Тож, гадаючи, що саме він його вбиває, вовчук уп’явся крихітними зубами в густе хутро під горлом. Його зуби не дісталися до плоті, та зі щенячою люттю він тримав і шарпав свою здобич. Вовченя відчуло передсмертні корчі зайця, останній подих, що залишав тепле тіло. Барі гарчав і смикав смухатого доти, доки нарешті перекинувся назад із повним ротом шерсті. Коли він повернувся до зайця, той був мертвий, утім Барі й далі кусав його й гарчав, аж доки Сіра Вовчиця розірвала зайця на шматки своїми гострими іклами. Після цього розпочався бенкет.

Ось тоді Барі зрозумів: щоб їсти, треба вбивати. У дальші кілька днів і ночей у ньому стрімко й безупинно росло бажання скуштувати сирого м’яса. У цьому він виявився істинним вовком. Від Казана син узяв інші, сильніші риси собаки. Він був чудового чорного кольору, через що згодом дістав ім’я Кускета Могекун — Чорний Вовк. На грудях у нього була біла зірка, на правому вусі — маленька світла цятка. Уже в півторамісячному віці його хвіст був густий і висів низько, по-вовчому. Вуха були від матері Сірої Вовчиці — гострі, короткі, завжди настовбурчені. Його плечі в майбутньому мали б стати такими ж розкішними й сильними, як і в Казана, а коли Барі вставав, то був схожий на їздового собаку. Проте, на відміну від таких псів, дивлячись на будь-яку точку чи річ, він завжди стояв боком до неї. Це, знову ж таки, була суто вовча риса, бо собака має звичку дивитися прямо перед собою.

Однієї чудової ночі, коли Барі було вже два місяці й коли небо всипали зорі, а яскравий червневий місяць піднявся заледве вище високих смерек, він сів на задні лапи й завив. Це була його перша спроба завити по-вовчому, утім у тональності вовчук не помилився. Та за якийсь час, побачивши Казана, Барі підповз до нього й, ніби соромлячись своєї не надто вдалої спроби, завиляв перепрошувально хвостом на манір собаки. Якби Т’юзу, цей індіанський мисливець, тоді був живим і міг бачити Барі, то точно назвав би його псом. Це виляння хвостом виявляло глибоко в серці й душі Барі — звісно, якщо припустити, що у тварин є душа, — собачу натуру.

За іншою ознакою Т’юзу не помилився б. До двомісячного віку вовченята зовсім перестають гратися, адже тоді вони стають частиною дикого світу й починають полювати на менших і слабших, ніж самі, істот. Барі, щоправда, усе ще грався. У своїх мандрах із вітролому він ніколи не заходив далі струмка, що тік за сто ярдів від місця, де лежала мати. До того часу малий допоміг розірвати на шматки багато мертвих чи присмертних зайців. Якщо припустити, що звірі здатні мислити, то Барі себе вважав надзвичайно лютим і хоробрим. Але тільки на дев’ятому тижні життя він уперше по-справжньому відчув силу своїх кігтів, коли на краю густого лісу йому довелося стати до страшного бою з молодим совеням.

Те, що великій полярній сові Угуміс’ю заманулося звити своє гніздо саме на зламаному вітром стовбурі дерева недалеко від вітролому, так само визначило всю дальшу долю Барі, як свого часу сліпота змінила життя Сірої Вовчиці, а людський кийок — життя Казана. Струмок протікав дуже близько від цього зламаного, обпаленого блискавкою дерева. А саме дерево лежало в глухому, тихому, похмурому закутку лісової галявини, оточеної високими чорними смереками. Там стояв такий морок, що темно було навіть удень. Багато разів Барі ходив на край цієї загадкової частини лісу, з цікавістю заглядав туди, маючи величезне бажання піти далі й щоразу не наважуючись це зробити.

У день його великої битви спокуса взяла гору. Мало-помалу він увійшов на галявину. Його очі яскраво світилися, а вуха насторожено прислухалися до найменшого шарудіння. Серце калатало, як скажене; морок огортав вовчука зусібіч. Барі забув про вітролом, і Казана, і Сіру Вовчицю. Попереду його чекала захоплива пригода. Він почув дивні, дуже тихі звуки, ніби хтось ступав обгорненими в щось м’яке лапами чи махав крилами. Його заполонило передчуття чогось незвіданого, вельми захопливого. Під ногами не росла ні трава, ні квіти, усе було встелено м’яким коричневим килимом із опалих голок. Йому подобалося ступати по них, адже вони були такі бархатисті на дотик, що він і не чув власних рухів.

Барі відійшов від вітролому аж на триста ярдів, коли опинився в густих заростях молодого ялівцю, біля зламаного дерева Угуміс’ю. Саме тут, просто попереду нього, причаїлося чудовисько!

Папаючіс’ю — Молоде Совеня — було завбільшки з третину Барі. Але на вигляд страшнюче — сама голова й очі! Барі зовсім не бачив його тіла. Казан ніколи не приносив чогось подібного, і цілих півхвилини вовченя дуже тихо, з цікавістю його розглядало. Папаючіс’ю не ворушив жодним пером. Але коли Барі почав підходити ближче, обережно ступаючи вперед, птах іще більше розплющив очі й настовбурчив на голові пір’я так, немов на нього подув сильний вітер. Малий Папаючіс’ю належав до войовничої породи — дикої, безстрашної сім’ї вбивць, і навіть Казан не проминув би увагою те скуйовджене пір’я.

Два фути — саме з такої відстані щеня й совеня дивились одне на одного. Якби Сіра Вовчиця в той час була там, вона, певно, порадила б Барі: «Відступай, синку, повільно, а тоді — хóда!» А стара сова Угуміс’ю могла б сказати Папаючіс’ю: «Лети, дурненький, — на те тобі й крила дані!»

Та матерів там не було, і бійка почалася.

Першим напав Папаючіс’ю. Барі, видавши лише один короткий дзявкіт, відскочив назад і повалився в купу хвої. Совеня, наче розпеченими лещатами, уп’ялось у м’який кінчик щенячого носа. Той дзявкіт подиву й болю був першим й останнім у цій боротьбі. Уже за хвильку в Барі прокинувся вовк, лютий, охочий убивати ворога. Папаючіс’ю й далі нависав на ньому, видаючи незвичні шипучі звуки; Барі став крутитися, клацати зубами, прагнучи звільнитися від дивовижних кліщів, що стискали його ніс, і весь цей час лише злісно тихо гарчав, але не дзявкав.

Цілу хвилину Барі так і не вдавалося скористатися своїми щелепами. А тоді, зовсім випадково, він утис Папаючіс’ю під низький кущ, і той ослабив хватку. Барі міг би тоді втекти, але натомість у кліп ока кинувся на совеня. Перекинувши Папаючіс’ю на спину, цуценя вчепилося своїми голкуватими зубами в його груди. Це було схоже на спробу прокусити подушку: так багато там було пір’я, і коли Барі, заглиблюючись зубами все далі й далі, почав устромляти їх у плоть совеняти, Папаючіс’ю став відчайдушно наосліп орудувати дзьобом, намагаючись хоч за щось учепитися, і, зрештою, дістався вуха.

Барі відчув пекельний біль, після чого з іще більшим завзяттям заходився гризти зубами свого закутого в товстий пір’їний панцир ворога. Борючись, вони перекидом рухалися між кущами ялівцю, опинившись на краю звисника, що вів до струмка. Потім обидва покотилися прямісінько до води й за хвильку чи дві були біля неї. Тим часом Барі ослабив свою хватку, а от Папаючіс’ю міцно тримався вуха вовченяти.

З носа Барі юшила кров. Йому здавалося, що вухо в нього геть відірване, і в цю несприятливу для нього хвилину в малюка Папаючіс’ю прокинувся інстинкт: він розкрив свої крила як зброю. Сови ніколи не починають по-справжньому боротися, не скориставшись попередньо своїми крилами, і з радісним шипінням Папаючіс’ю почав бити крилами свого супротивника так швидко і злісно, що Барі був просто спантеличений і приголомшений. Йому довелося заплющити очі й кусати наосліп. Уперше відтоді, як почалася битва, він відчув сильне бажання накивати п’ятами. Вовченя спробувало відбитися від совеняти передніми лапами, але той на них не зважав, а без зайвого мудрування й далі висів на його вусі, як невідчепна доля.

У цей критичний момент, коли Барі вже був переконаний, що поразки йому не уникнути, нагодився щасливий випадок. Його ікла вчепилися в одну з ніжних лапок совеняти. Папаючіс’ю пискливо скрикнув, відпустивши вухо, а Барі зі сповненим радості й перемоги гарчанням безпощадно став тягати його лапу.

У запалі боротьби Барі навіть не чув бурхливого потоку струмка якраз біля них; обидва вони звалилися з берега просто туди, і холодна, наповнена дощами ванна відразу ж охолодила останні гарчання й останнє шипіння двох маленьких борців.

Роздiл 3

Для Папаючіс’ю після першого ковтка води потік став майже таким самим безпечним. Він плив за течією з легкістю чайки, здивовано вертячи великою головою, чому рухається так швидко й легко, без найменших зусиль.

Для Барі все було зовсім по-іншому. Він пішов до дна, майже як камінь. Могутній рев води заглушував його; було темно, душно і страшно. Швидка течія крутила ним. Спершу малий перебував у двадцяти футах під водою, тоді виринув на поверхню, відчайдушно махаючи лапами. Та користі з того було мало: Барі моргнув раз чи двічі й набрав повні легені повітря — тільки й усього. Знову його захопив річковий вир, утворений товстими стовбурами двох повалених дерев. Вовченя несло так швидко, що на відстані дванадцяти футів навіть гострі очі не могли б його побачити. Барі занесло, зрештою, на мілководдя, на неглибокі пороги. Це були пороги Ніагари в мініатюрі, і ще п’ятдесят чи шістдесят ярдів щеня кидало з боку в бік, наче тенісний м’яч. Звідси його викинуло в холодну глибінь річки. І лише тоді, напівживий, він виліз на пологий берег.

Довго пролежав Барі на сонці нерухомо. Вухо й досі страшенно боліло, обдертий ніс пашів, наче його щойно вийняли з вогню, ноги ломило, а все тіло було знеможене. Коли ж телембасився вздовж піщаного берега, то здавався таким жалюгідним, як жодне щеня у світі. Даремно він крутився навсібіч, шукаючи хоч чогось знайомого, що могло б бути дороговказом до його лігва під вітроломом. Усе кругом здавалося дивним і незнайомим. Барі не знав, що течією його викинуло на протилежний берег струмка і, щоб потрапити знову до себе додому, йому треба переплисти потік води ще раз. Він жалібно заскавулів, але не надто голосно, тож Сіра Вовчиця не розчула цього, хоч і перебувала лише за двісті п’ятдесят ярдів. Та вовча порода Барі стримувала його: замість загавкати голосно, він тихо скавулів.

Піднявшись на високий берег, малий попрямував уздовж струмка, ідучи в протилежний від вітролому бік, а отже, усе далі й далі від дому. Пройшовши трохи, він зупинився й почав прислухатися. Тут ліс ставав усе густішим, похмурішим і таємничішим. Його мовчання лякало. За якихось півгодини Барі із задоволенням був готовий зустрітися навіть із молодим совеням, але цього разу не для битви, а щоб з’ясувати, по змозі, як пройти додому.

Віддалившись на три чверті милі від свого вітролому, Барі опинився в тому місці, де струмок розділявся на два рукави. Тут щеня мусило, ідучи берегом ближчого до себе струмка, повернути на південний схід. Потік води в цьому рукаві був не такий стрімкий. У ньому вже не було блискучого каміння й виступів, тут не вирувала й не шумувала вода. Русло було тихе, глибоке й темне, як і навколишній ліс. Сам того не знаючи, Барі заглиблювався все далі й далі в ліс, де Т’юзу колись порозставляв свої пастки. Відтоді, як індіанець зійшов зі світу, усі вони лишалися недоторканими, за винятком хіба тих, що призначалися для лову вовків. А оскільки Сіра Вовчиця й Казан ніколи по цей бік струмка не полювали, то й принад не чіпали, а вовки не потрапляли в призначені для них пастки, бо воліли полювати на відкритіших місцях.

Раптом Барі побачив себе на краю глибокої темної калюжі. Її поверхня була така гладенька, ніби калабаню наповнювала не вода, а олія. Його серце заледве не вистрибнуло з грудей, коли якесь велике блискуче створіння зненацька проскочило просто перед його носом і зі страшним плюхкотом пірнуло у воду. Це був самець-видра на ім’я Некік.

Некік не чув Барі, і вже за мить із темної глибини раптом виплила Некікова дружина Напанекік із трьома маленькими видренятами, залишаючи на оліюватій поверхні калюжі чотири сліди. Те, що відбулося потім, змусило Барі на кілька хвилин забути, що він заблукав. Некік зник під водою, а тоді випірнув прямісінько під своєю дружиною, що нічого не підозрювала, піднявши її на собі з такою силою, що вона цілком вилізла з води. Потім він одразу ж пірнув назад, а вона знову шубовснулась у воду. Для Барі це здалося не грою. Тим часом двоє маленьких видренят накинулися на третього, і той став від них відчайдушно відбиватися. Барі забув про холод і біль, кров знову завирувала в ньому, він із хвилюванням став голосно гавкати. У змиг ока всі видри зникли, а не минуло й кількох хвилин, як важка поверхня калюжі знову перетворилася на олію. На тому все й скінчилося. Трохи почекавши, Барі знову вибрався в кущі й побрів собі далі.

Була вже третя по полудні, та сонце й досі високо світило. Попри це, у лісі ставало дедалі темніше. Якийсь неспокій і страх змусили Барі прискорити біг. Він, як і раніше, часто зупинявся, щоб прислухатися. І от десь попереду себе щеня почуло звук, що наповнив його неймовірною радістю, і воно заскавуліло. Це було виття вовка. Барі нічогісінько не знав про інших вовків. Тож, гадаючи, що це вив Казан, він побіг через темний ліс просто на виття, доки вітер доносив до нього цей звук. Тоді вовченя зупинилося й довго прислухалося. Виття зникло й більше не повторилося. Натомість над лісом із заходу на схід прокотився лінивий грім. Верхівками дерев швидко проповзла зміїста блискавка. Промчав, як провісник бурі, сумовитий шепотливий вітер, усе ближче озивався грім, а блискавка й далi раз по раз мерехтiла, повсюди розшукуючи саме Барі, що причаївся під густими гілками смереки.

Це була друга буря в житті щеняти. Перша свого часу так його налякала, що він забився в найдальший закуток вітролому. Тепер єдиним прихистком для нього була порожнина під великим коренем. Там Барі сидів і тихо й жалісливо кликав маму. Понад усе він бажав опинитись удома, там, де тепло, затишно й зовсім не страшно, де можна притулитися до матусі, що завжди його захистить, але тепер тільки й міг, що плакати, у той час, як над лісом вирувала буря.

Барі ніколи не чув стільки шуму, не бачив таких пломенистих заграв блискавок, такої зливи, що буває в червні. Часом здавалося, ніби горів увесь світ, а земля трусилась і підкидалася від гуркоту грому. Він перестав скавуліти, скоцюрбившись так сильно, як тільки зміг. Корінь лише частково захищав його від потоків дощу, що скочувалися з верхівок дерев стовбурами вниз. Тепер було так темно, що, якби не спалахи блискавок у темряві, він не зміг би розгледіти жодної смереки за двадцять футів від себе. За сорок футів від Барі був величезний пеньок, і щоразу, як поздовжнi блискавицi розпанахували небо, цей пеньок здавався привидом, що кидав виклик небу. Зрештою, він свого домігся, і величезна яскрава рука влучила в нього вогнем. Синюватий язик тріскучого полум’я лизнув старий пеньок зверху донизу й щойно торкнувся землі, як над верхівками дерев почувся величезний вибух. Масивний пеньок здригнувся й розламався навпіл, неначе його розкололи велетенською сокирою. Він так близько впав від Барі, що на того аж посипалися тріски й земля. Малий дзвінко й перелякано зойкнув, намагаючись ще глибше залізти під корінь.

Зруйнувавши старий пеньок, грім і блискавка, здавалося, окошили на ньому свою злість і заспокоїлися. Грім наче на десятках тисяч важких коліс понісся верховіттям дерев далі на південь і схід, забравши з собою блискавку. А от дощ не вщухав. Яма, де знайшов собі прихисток Барі, частково заповнилася водою. Вовченя, промокши до кісток, цокотіло зубами й чекало, що станеться далі.

Чекало воно довгенько. Коли дощ нарешті припинився й небо прояснилося, уже була глупа ніч. Якби Барі висунув голову й подивився на небо, то крізь верхівки дерев міг би побачити ясні зорі. Але година за годиною він, змучений, промоклий, голодний, зі зраненими ногами, так і сидів у ямі й не рухався.

Нарешті його непомітно накрив своїми руками неспокійний сон. Вовченя раз по раз тривожно тхикало, немов сиротливо кличучи свою маму. Коли ж воно прокинулося й вилізло з-під кореня, був уже ясний ранок, яскраво світило сонце.

Барі ледь тримався на ватяних ногах, що затерпли від тривалого непорушного лежання. Кожна кістка в його тілі, здавалося, була не на місці. На вусі, де зяяла рана, запеклася кров, і воно наче задерев’яніло; а коли спробував поморщити поранений ніс, то завив від різкого болю. Якщо таке взагалі можливо, вовчук виглядав гірше, ніж почувався. Його шерсть висохла брудним клоччям, він був заплямлений від носа до кінчика хвоста. Ще вчора пухкий і блискучий, сьогодні Барі виглядав худющим і змученим. Крім того, він зголоднів, і це було для нього новим — досі вовченя не знало, що таке справжній голод.

Пригнічене, геть до всього байдуже, воно сунуло далі в тому ж напрямку, що й учора. Його голова була опущена, а вуха притиснуті до голови. Барі відчував не тільки фізичний голод — ще більше за бажання поїсти йому хотілося бути з мамою. Своїм тремтячим тільцем він хотів пригорнутися до неї, відчути тепле ласкання її язика, слухати материнське воркування. А ще хотів до Казана, до старого вітролому, до тієї великої синьої плями, що висіла в небі прямо над його домом. Отак він ішов і йшов берегом струмка, убившись у журбу й скиглячи, як мале дитя.

Поступово ліс ставав не такий густий, і це трішки підбадьорювало Барі. Тепле сонце вигрівало біль із його тіла, але йому все більше й більше хотілося їсти. Досі щеня мало що їсти завдяки Казанові й Сірій Вовчиці. Його батьки, у певному розумінні, зробили з нього велику дитину. Причиною цього була сліпота Сірої Вовчиці. Від часу народження Барі вона перестала ходити з Казаном на полювання, тож цілком природно, що вовченя трималося ближче до матері, хоч не раз і поривалося піти за батьком. І от тепер сама природа докладала чималих зусиль, щоб подолати цей недолік. Вона намагалася показати Барі, що час уже самому шукати собі їжу. Цей факт доходив до нього повільно, але неухильно. Він згадав, як на березі струмка між камінням біля вітролому був зловив і з’їв три чи чотири молюски. У пам’яті зринула розкрита мушля й соковиті шматочки всередині неї. Нове хвилювання заволоділо ним. Отак він став мисливцем.

У міру того, як рідшав ліс, мілкішим ставав і струмок. Тепер річечка знову текла піщаними обмілинами й камінним дном, і Барі почав обнюхувати камінчики вздовж берега. Довго нічого не вдавалося зловити. Йому трапилося кілька раків, та вони були надто живкі, щоб їх піймати. Виловив він і немало молюсків, але розкрити їхні стулки не під силу було б і потужним Казановим зубам. Була майже обідня пора, коли Барі зловив свого першого рака завбільшки з указівний палець і зразу ж його пожадливо зжер. Смак їжі надав йому нової порції відваги. У другій половині дня він зловив іще двох раків. Уже майже сутеніло, коли він сполохав із густої трави молодого зайця. Якби вовченя було старше хоч на місяць, то могло б його зловити. Барі все ще дуже хотів їсти. Три раки на цілий день — небагато, щоб угамувати щоразу дошкульніший голод.

Із наближенням ночі страхи й відчуття великої самотності повернулися. Ще до смеркання Барі знайшов собі м’яку постіль із піску. З часу його бою з Папаючіс’ю щеня подолало велику відстань. Той камінь, що біля нього воно влаштувалося на ніч, лежав десь за вісім чи дев’ять миль від вітровалу. Це була відкрита місцина на березі струмка. Коли зовсім споночіло, Барі поглянув на воду й побачив, як там тонули й не тонули яскравий місяць і мерехтливі зірки. Перед ним й аж до краю води лежала широка смуга білого піску, яким півгодини потому пройшов здоровенний чорний ведмідь.

Доки Барі не зустрів сім’ю видр, що грались у струмку, його уявлення про лісових створінь обмежувалося собі подібними істотами, а також совами, зайцями й іншими дрібними пернатими. Видри його не злякали, бо він усіх звик оцінювати за розміром, а Некік і на половину не був такий великий, як Казан. Та ведмідь був справжнім чудовиськом, поряд із ним Казан видався б пігмеєм. Клишоногий був великий. Якщо природа вжила саме такий метод, щоб повідомити Барі про існування в лісах, крім собак, вовків, сов і раків, ще й інших, важливіших істот, то цього разу вона, мабуть, захопилася. Бо ведмідь Вакаю важив щонайменше шістсот фунтів. Він неабияк розтовстів після місячного бенкетування рибою. Його блискуча шерсть була як чорний оксамит у місячному світлі. Пересувався він дивною незграбною вайлуватою ходою, увесь час тримаючи голову опущеною. У Барі аж серце захололо, коли ведмідь зупинився на піщаному березі за футів десять від каменя, де той тихенько лежав і тремтів.

З усього було зрозуміло, що Вакаю розпізнав його запах у повітрі. Барі чув навіть, як клишоногий нюхав, чув його дихання, уловив у його червонувато-коричневих очах відблиски зірок, коли ведмідь підозріло глянув у бік великої кам’яної брили. О, якби тільки Барі міг тоді знати, що саме він — таке маленьке нікчемне створіння — змусив це чудовисько нервувати й почуватися незатишно, то неодмінно б заскавчав з радості. Бо Вакаю, попри свій розмір, був дещо боягузливий, коли йшлося про вовків. А Барі пахнув саме вовком. Вовчий запах усе сильніше бив у ніздрі Вакаю, а тоді ще й, ніби навмисно, щоби збільшити нервозність, з лісу позаду нього почулося довге розпачливе виття.

Незадоволено бурмочачи, Вакаю рушив далі. На його думку, з вовками не варто було зв’язуватися. Вони ніколи не билися чесно, натомість завжди гавкали, кусали за лапи протягом кількох годин. І зловити їх було неможливо, бо ці бестії швидші за блискавку. То яка ж користь лишатися там, де вовки можуть зіпсувати красу цієї ночі? Барі почув, як ведмідь незграбно побрів собі далі, важко човгаючи лапами по воді. Тільки тоді вовченя полегшено дихнуло на повні груди.

Утім тривожні пригоди цієї ночі не закінчилися. Барі обрав для ночівлі саме те місце, куди всі звірі сходилися на водопій і де вони переходили вбрід через струмок, щоб потрапити на протилежний берег. Незадовго по тому, як зник ведмідь, щеня почуло важкий хрумкіт піску й цокання копит об каміння: через відкритий простір у місячному світлі йшов лось із величезними рогами. Барі здивовано витріщив очі, бо, якщо Вакаю був завважки шість сотень фунтів, то це велетенське створіння з довжелезними ногами-ходулями важило принаймні удвічі більше. За ним ішла його лосиха, а слідом — мале лосеня.

Лосеня, здавалося, має самі ноги. Цього вже було занадто для Барі. Він усе глибше намагався заховатись у свою нору, поки не влігся в ній, як сардинка в бляшанці. У такій позі й пролежав там до самісінького ранку.

Роздiл 4

Коли на початку другого дня Барі зважився вийти зі свого сховку, він був геть іншим цуценям проти того, коли тільки-но вийшов із-під вітролому й зустрів на своєму шляху совеня Папаючіс’ю. Якщо набутим досвідом можна зміряти вік, то за останні сорок вісім годин він значно постаршав. Насправді, Барі вже майже вийшов зі щенячого віку і того дня прокинувся з новим, набагато ширшим світоглядним розумінням. Це був величезний світ, наповнений багатьма живими створіннями, і Казан із Сірою Вовчицею виявилися не найважливішими з них. Чудовиська з осяяного місяцем піщаного берега швидко збудили в ньому нове відчуття обережності й один з найвеличніших тваринних інстинктів — первісне розуміння того, що сильні полюють на слабких. Ось чому він цілком природно вважав: груба сила й загроза від того чи того створіння залежить лише від розміру тіла. Саме тому ведмідь був страшніший за Казана, а лось, своєю чергою, — за ведмедя.

На щастя для Барі, цей інстинкт не обмежився лише таким початковим розумінням. Щеня швидко збагнуло: його власна вовча порода була найнебезпечніша для всіх лісових істот: і для тих, які мають кігті, і для тих, що з копитами чи крилами. Якби не це, він би, немов маленький хлопчик, котрий узяв собі в думку, що вміє плавати, перед тим, як опанував потрібні рухи, міг стрибнути в саму утробу моря й загинути.

Дуже обережно, з наїжаченою шерстю вздовж хребта, Барі обнюхав великі сліди, що їх залишили ведмідь і лось. Запах ведмедя змусив його тихо загарчати. Він пішов по сліду аж до краю струмка. Після цього знову взявся за свою подорож, вишукуючи, кого б уполювати і з’їсти.

За дві години Барі так і не знайшов жодного рака. Згодом він вийшов із зеленого лісу й ступив на край згариська. Усе навкруги було чорним. Стовбури дерев стирчали, наче величезні обвуглені лозини. Це було порівняно свіже згарисько, мабуть, осіннє. Попіл під лапами Барі ще виявився досить м’яким. Крізь цю чорну місцину протікав струмок, над яким висіло синє небо й сяяло ясне сонце. Барі тут сподобалось. Лисиця, вовк, лось, північний олень покинули цю мертву землю. Лише нáрік довколишні землі стануть придатними для полювання, але тепер вони геть пустинні. Навіть сови не знайшли б тут собі їжу.

Барі принадило сюди чисте барвінкове небо, сонце й м’яка приємна земля. Після всіх болісних поневірянь у лісі тут було так добре! Він і далі йшов уздовж потоку, хоча знайти тут бодай щось поїсти було неможливо. Вода стала темнішою, течія сповільнилася. Русло річки загромаджувало обвуглене сміття, що падало туди, коли горів ліс, а береги були м’якими й брудними. За деякий час Барі зупинився й озирнувся, та вже не побачив зеленого лісу, звідки вийшов. Він лишився самотнім у цій безрадісній пустелі звуглених дерев, де було тихо, як у могилі. Ані найменший щебет пташки не порушував тиші. Ступаючи по м’якому попепу, Барі не чув власної ходи. Але він зовсім не боявся, адже був певен, що саме тут перебуває в безпеці.

Якби ж тільки можна було знайти хоч щось поїсти! Ось про це весь час думав Барі. Інстинкт ще не підказав йому: саме тут, у всьому тому, що він бачив навсібіч, його й підстерігав жорстокий голод. Вовченя йшло далі, усе ще сподіваючись знайти бодай що-небудь придатне для споживання. Та після кількох годин блукань надія почала згасати. А тим часом сонце опускалось у надвечір’я, кидаючи на небосхил бузкові барви. Легкий вітерець пробіг верхівками обгорілих дерев, стало чутно, як з них із тріском стали відвалюватися засохлі гілки.

Барі більше не міг іти далі. За годину до появи перших зірок, знесилений і голодний, він повалився прямо на землю. Сонце зайшло за ліс. Місяць виплив на сході. На небі зійшов зоряний посів, і всю ніч Барі провалявся, наче мертвий. А коли настав ранок, він піднявся й ледве доволочився до струмка, щоб попити. Зібравши останні сили, Барі поплуганився далі. Боротися за життя до останнього спонукав його вовк, що сидів усередині нього. А от собаче єство хотіло розпластатись і спокійно померти. Але вовча іскра палала в ньому дужче. Зрештою, вона й перемогла, а з нею виграв і Барі. Пройшовши з півмилі, він знов опинився в зеленому лісі.

У лісах, як і у великих містах, випадок має важливе значення, часом непередбачено впливаючи на події. Якби Барі зайшов у ліс хоч би на півгодини пізніше, то помер би від надзвичайного виснаження. І мови не могло бути, щоб уполювати рака чи схопити навіть слабесеньку пташку. Але він з’явився саме в той час, коли горностай Сікус’ю, цей маленький лісовий кровожера, розправлявся зі своєю здобиччю.

Це відбувалося за сто ярдів від місця, де, розпростершись під гілками смереки, Барі був готовий спустити дух. Сікус’ю у своєму роді був великоможний мисливець. Його тіло мало близько семи дюймів завдовжки, з довгим тонким хвостом з чорним пензликом на кінці. Важив він від сили п’ять унцій. Горностай міг легко поміститися в маленьких долонях дитини, а його загострена голівка зі злими червоними очима-намистинками могла пролізти крізь будь-який отвір, навіть в один дюйм у поперечнику. Кілька століть поспіль ця тваринка творила історію. У часи, коли її шкурка цінилася на вагу золота, сміливі мореплавці з принцом Рупертом на чолі вирушили на кораблях у небезпечну подорож. Саме він, цей маленький горностай, був призвідником того, що утворилася велика Компанія Гудзонової затоки, а згодом була відкрита й досліджена половина континенту. Майже три століття він боровся з мисливцями за своє право на існування. А тепер, коли горностаїв більше не оцінювали на вагу золота, залишався найрозумнішим, найхоробрішим і найнещаднішим із усіх створінь, що коли-небудь існували на землі.

Коли Барі лежав під деревом, Сікус’ю саме підповзав до своєї здобичі. Це була велика товста куріпка, що стояла під заростями смородини. Певно, ніхто у світі не міг би розчути, як рухається Сікус’ю. Він шмигав, як тінь: сіра пляма тут, яскравий спалах там, ось уже причаївся за пеньком завбільшки в людський кулак, ось з’являється перед очима, а за мить зникає, як і не було його зовсім. Отак непомітно проповз горностай цілих п’ятдесят футів до куріпки, і тепер його відділяли від жертви якихось футів три. З такої відстані лишалося тільки кинутися до горла напівсонної куріпки й уп’ястися голкуватими зубами в плоть.

Сікус’ю був готовий до того, що мало статися потім. Завжди, коли він нападав на Напанао, лісову куріпку, її сильні крила починали щосили махати — такий був уроджений інстинкт. Так сталось і тепер: куріпка почата хлопати крилами, а Сікус’ю лише міцніше чіплявся зубами в її горло. Крихітні гострі кігті горностая впиваються в жертву, наче руки. Сікус’ю полетів разом із нею в повітря, запускаючи все глибше свої зуби, доки нарешті вони не опинилися за сто ярдів від того жахливого місця, де горностай учепився Напанао в горло. І от тільки там обидвоє й чвохнулися на землю.

Місце, де вони впали, було менше як за десять футів від Барі. Якусь мить він дивився на бурхливу купу пір’я, не зовсім розуміючи, що їжа ледь не сама залітала йому в рот. Напанао вмирала, але й досі боролася, судомно розмахуючи крилами. Барі непомітно піднявся й, зібравши всі свої сили, кинувся на куріпку. Його зуби вп’ялись у пернаті груди — і лише тепер він побачив Сікус’ю. Горностай послабив мертву хватку з горла куріпки, і його дикі крихітні очі на мить утупилися в очі Барі. У них горностай побачив надто велике бажання вбити, тож він, сердито пискнувши, відступив назад. Крила Напанао ослабли, тіло більше не тріпалось. Куріпка була мертва. Барі не відпускав її, доки повністю в цьому не переконався. А тоді почав свій бенкет.

З думками про вбивство Сікус’ю блукав десь зовсім поруч, розмахуючи хвостом то там, то тут, але підійти до Барі ближче, ніж на кілька кроків, не наважився. Його очі були червоніші, ніж завжди, раз по раз він видавав різкий, сповнений люті писк. Уперше за своє життя мисливець був такий роздратовний! Це щоб у нього вкрали жирну куріпку, наче податок якийсь справили — ніколи раніше того не було. Він жадав накинутися на Барі й учепитися йому в горло. Але Сікус’ю був не Наполеон, і наважитися на свою вирішальну битву під Ватерлоо ніяк не міг. Сову би поборов, навіть міг би дати бій старшому брату і своєму смертельному ворогові — норці. Але в Барі він упізнав вовчу породу й, притлумивши свою злобу, тримався на відстані. За деякий час горностай охолов, сказати б, збайдужів до Барі й куріпки й вирушив на лови в інше місце.

Барі з’їв третину куріпки, а інші дві третини ретельно зібрав і приховав про запас під стовбуром великої смереки. Потім він поспішив до струмка напитися. Відтепер світ став для нього іншим. Зрештою, міра щастя дуже сильно залежить від того, який ківш лиха ти випив. Зла недоля й безталання — мірило майбутнього успіху та щастя. Так було і з Барі. Сорок вісім годин тому повний шлунок не зробив би його навіть на десятину таким щасливим, як тепер. Тоді він журився за мамою, відтепер його найбільшою пристрастю в житті стала їжа. У певному розумінні цей поворот долі, коли Барі мало не помер від виснаження й голоду, надав йому безцінний досвід, перетворивши його на справжнього чоловіка чи, краще сказати, дорослого вовкопса. Він міг би на довгий час розлучитися з матір’ю, але ні за що на світі не погодився б знову пережити розлуку з нею в такі дні, як учора й позавчора.

По обіді Барі задрімав поряд зі своєю прихованою здобиччю. Прокинувшись, розгріб куріпку й гарненько повечеряв. Коли настала його четверта самотня ніч, він уже не ховався, як три попередні ночі перед цим, відчуваючи в собі незвичне збудження. Коли на небі зійшов місяць і висипали зорі, Барі став прогулюватись узліссям, заходячи навіть на згарисько. Цілком із новими відчуттями вчував він далеке виття вовчої зграї, що збиралася на полювання. Слухав примарне совине угукання, уже не тремтячи зі страху. Різні звуки й безголосся тепер перетворилися для нього в нову й багатозначну музику.

Наступні день і ніч Барі блукав поблизу сховку. Лише коли з’їв останню кістку, то рушив далі. Тепер він мандрував у таких місцях, де знайти собі їжу проблемою не було. Тут жили рисі, а там, де рисі, водяться й зайці. Коли зайців стає менше, рисі переміщаються на нові, багатші на дичину мисливські угіддя. Заєць-біляк розмножується протягом усього літа, тож Барі відчув себе, наче в країні достатку. Йому було неважко вполювати й убити молоде зайченя. За тиждень він уже нагуляв собі тіла, стаючи з кожним днем усе сильнішим. І весь цей час, наснажений духом пригод, усе ще маючи сподівання знайти старий дім і свою матір, подорожував на північний схід.

Так Барі потрапив у край, де мішанець за походженням П’єро порозкладав свої пастки.

П’єро ще два роки тому вважав себе одним із найуспішніших людей цієї великої дикої місцевості. Та було це до того, як прийшла La Mort Rouge — червона смерть. П’єро був напівфранцуз, що, одружившись із донькою вождя індіанського племені крі, багато років у щасті й достатку прожив із нею в хижці на Ґрей-Лун. Чоловік у своєму житті гордився трьома речами: дружиною Вйолою, донькою й своєю репутацією видатного мисливця. Доки не прийшла червона смерть, життя його повністю влаштовувало. Саме тоді, два роки тому, віспа забрала його високородну дружину. Він, як і раніше, жив у маленькій хижці на Ґрей-Лун, але це вже був геть інший П’єро. Його серце було розбите, і, якби не треба було жити заради доньки, він давно б і сам помер. Дружина назвала її Непісе, що означає Верба.

Шістнадцятирічна Непісе й справді росла, як верба, була струнка, як лозиночка. Вона ввібрала в себе красу матері й дещо від батька-напівфранцуза. Мала чудові, великі, темні очі й дивовижної краси волосся. Якось агент із Монреаля, випадково забрівши сюди в пошуках товарів на обмін, навіть надумав був купити її коси. Та П’єро, побачивши, як той уп’явся у дві блискучі, довгі, майже до колін, коси, кожна завтовшки з людський кулак, із холодним блиском в очах відрізав:

— Non, M’sieu[17], вони не для обміну.

Два дні по тому, як Барі ввійшов у землі, усіяні пастками, П’єро повернувся з лісів із неспокійним виразом обличчя.

— Хтось повинищував молодих бобрів, — пояснив він Непісе французькою. — Це рись чи вовк. Завтра…

Чоловік стенув плечима й усміхнувся, дивлячись на доньку. Непісе й собі щасливо усміхнулась у привітні вуста й промовила мовою крі:

— Ми йдемо на полювання!

Коли П’єро так усміхався й починав речення із «Завтра», це завжди означало, що вона може піти з ним на пригоди.

Наприкінці другого дня Барі перетнув Ґрей-Лун через міст, перекинутий між двома деревами. Відразу за мостом була невелика галявина, на її краю Барі й зупинився, щоб насолодитися рожевим надвечірнім сонцеграєм. Коли він стояв так, нерухомо, наслухаючи, із опущеним низько хвостом, настовбурченими вухами, довго вивіряючи нюхом нову країну, що розкривалася перед ним на півночі, — ніхто в цьому лісі не взявся б стверджувати, що бачить молодого вовка.

Ховаючись у густих заростях ялівцю за сто ярдів від Барі, П’єро й Непісе бачили, як він переходить через міст. Тепер настав слушний час, і чоловік націлив рушницю. Тоді Непісе м’яко торкнулася його руки й, трохи хвилюючись, прошепотіла:

— Дозвольте мені вистрілити. Я можу його вбити!

Усміхнувшись до себе, П’єро передав рушницю доньці. Уважай, тепер вовча вже мертве: з такої відстані Непісе могла влучити в малесеньку ціль дев’ять разів із десяти. Тож, влучно прицілившись, дівчина сміливо натисла вказівним пальцем на спусковий гачок.

Роздiл 5

Барі відчув удар кулі раніше, ніж до нього долетів звук пострілу. Куля збила Барі з ніг, він перевернувся в повітрі, а тоді впав на землю й покотився, ніби отримав тяжкий удар дубиною по голові. Якусь мить нічого не відчував, а потім біль, наче розпеченим ножем, пройняв його наскрізь. Собаче єство переважило вовка, і він із дикими щенячими криками став корчитися на землі.

П’єро й Непісе вийшли зі своєї засідки в чагарях ялівцю. Очі в дівчини виблискували з гордості, що вона так влучно встрелила в ціль. Але вона негайно ж і затамувала подих. Її смагляві пальці вчепились у дуло рушниці. Схвальна усмішка завмерла на губах у П’єро, коли до них долинули голосні крики Барі.

— Собачá! — скрикнула Непісе мовою крі.

П’єро перехопив у неї рушницю.

— Чорт його бери! Пес! Собачá! — вигукнув він.

Здивований П’єро кинувся до Барі, який до того часу очуняв. Вовчук побачив, як до нього через галявину прямують не знані йому досі лісові чудовиська. Перелякано скиглячи, він кинувся від них у густу тіняву заростей смереки, що росли біля струмка, і спробував заховатися там якнайдалі. Сонце до того часу вже майже зайшло. Кілька днів тому його кидало в дрож при вигляді ведмедя й лося, але зі справжньою небезпекою він зустрівся вперше тільки тепер. І вона була дуже близько. Барі чув, як тріщали гіллячки під цими двоногими звірами, що йшли в його бік. Вони видавали дивні страшні звуки ледь не біля його вуха! І раптом вовчук, сам того не чекаючи, провалився в якусь нору.

Барі немало пережив, коли в нього з-під ніг несподівано вислизнув ґрунт, та він навіть не пискнув. У ньому знову прокинувся вовк. Саме це змусило Барі будь-що лишатися там, де був, не рухаючись, не видаючи ні найменшого звуку й навіть, якщо знадобиться, не дихаючи. Голоси стали лунати прямо над ним; дивні ноги зупинились уже біля самої нори, де він лежав. Трохи висунувшись зі свого сховку, вовчук міг розглянути одного зі своїх ворогів. Це була Непісе-Верба. Вона стояла до нього так, що останні промені сонця лягали їй просто на обличчя. Барі несила була відірвати від неї очей.

Попри дедалі більший біль, він відчув якесь дивне зачарування. Потім дівчина приклала до губ долоні й тихим жалісливим голосом, сповненим сердечного співчуття стала його кликати:

— Собачá… Собачá… Собачá!..

А тоді почувся інший голос, не такий і страшний, проти тих звуків, що їх уже чув у лісі.

— Ми не знайдемо його, — сказав цей голос. — Він пішов умирати. Даремно ми стріляли. Кепські справи. Ходімо, доню.

У тому місці, де стояв Барі, коли в нього вистрілили, П’єро виявив березову гілку, що, наче ножем, була зрізана кулею Непісе. Дівчина все зрозуміла: гілка завтовшки з палець прийняла на себе постріл і тим урятувала Барі від неминучої смерті. Непісе повернулася назад і знову покликала:

— Собачá… Собачá… Собачá!..

У її очах уже не відчувалося спраги полювання.

— Однаково він тебе не зрозуміє, — сказав П’єро, ідучи галявиною. — Він дикий, мабуть, від вовчиці. Можливо, зі зграї Кумо, що всю минулу зиму полювала тут.

— Він може померти…

— Так… Він, найпевніше, не виживе.

Але Барі й гадки не мав умирати. Цей звір був надто молодий, щоб померти від кулі, що пройшла крізь м’яку плоть його передньої ноги. Рана була завглибшки до кістки, але та лишилася неушкодженою. Він почекав, коли на небі зійшов місяць, і тільки тоді виповз зі своєї нори.

Його лапа заніміла, з неї перестала вже текти кров, але по всьому тілу віддавало важким болем. Сови, що літали біля нього ледь не перед самим носом, не могли заподіяти йому шкоди, бо, незважаючи на те, що найменший рух завдавав йому нестерпної муки, Барі все-таки наполегливо скакав туди-сюди, чим неабияк збивав їх із пантелику. Вовчук інстинктивно відчував, що коли піде з цієї нори, то уникне небезпеки. І справді, покинувши нору, він, сам того не знаючи, врятувався. Адже тією ж дорогою трохи згодом ішов, щось мугикаючи собі під носа, добросердий вайлуватий їжатець. Дійшовши до нори, той важко в неї шубовснув. Якби Барі в ній лишився ще кілька хвилин, то був би весь обтиканий голками, і цього разу, звісно, мав би померти.

Ще й з іншої причини рух був для Барі корисний. Він не давав його рані «зсідатися», як казав П’єро. Поранення було швидше болюче, ніж серйозне. Першу сотню ярдів вовченя прошкандибало на трьох лапах, а тоді дійшло висновку, що можна вже ступати й на четверту. З півмилі Барі пройшов уздовж струмка. Щоразу, як якась гілка чагарника зачіпала його за поранене місце, він огризався, клацаючи її зубами, та замість того, щоби скавуліти від страждань, тільки глухо бурчав і міцно стискав зуби. Тепер, після втечі з нори, стало зрозумілим, що постріл Непісе збурив кожну краплю його вовчої крові. У ньому все більше росла страшна злість, і не проти когось конкретного, а проти всіх і кожного. Це було зовсім інше відчуття, ніж коли він бився з совою. Цієї ночі собачого єства в ньому як не було. Барі зазнав стількох лихих пригод, йому так тепер боліла підстрелена нога, що це все пробудило в ньому дикого мстивого вовка.

Це вперше у своєму житті він подорожував уночі, але цього разу зовсім не боявся, що хтось зможе напасти на нього в темряві. Найпохмуріші тіні вже більше його не лякали. У ньому боролися дві його природи — вовка й собаки, — і вовк виявився переможцем. Час від часу він зупинявся, щоб зализати свою рану, тоді злісно гарикав, наче відчуваючи до неї особисту неприязнь. Якби це бачив або чув П’єро, то швидко зрозумів би, що й до чого, і сказав би: «Нехай здихає! Жоден кийок не виб’є з нього диявольського духу!»

Годиною пізніше в такому ж кепському гуморі Барі вийшов із непроглядного лісу, де протікав струмок, на відкриту місцину, що тяглась уздовж невисокого гірського хребта. Це була невеличка долина, де полювала величезна білосніжна сова Угуміс’ю. Угуміс’ю вважався місцевим патріархом. Він був такий старий, що заледве бачив перед собою. Тому ніколи не полював разом з іншими совами, не ховався в темній хвої смерек чи ялівців, не літав безшумно ночами, чатуючи на здобич. Його зір був такий слабкий, що з вершини смереки він не розгледів би навіть зайця, а лисицю прийняв би за мишу.

Такий старий Угуміс’ю, навчений за своє довге життя тяжким досвідом, міг полювати тільки із засідки. Тому він ховався в траві й цілими годинами, не видаючи ні найменшого звуку й не ворушачи жодною пір’їнкою, з ангельським терпінням вичікував, коли до нього підійде якийсь маленький звір. Іноді він помилявся. Наприклад, одного разу напав на рись, прийнявши її за зайця, через що позбувся ноги. Тож тепер птах, дрімаючи вдень на гілці дерева вниз головою, чіплявся за неї лише однією ногою. Шкутильгаючи, майже сліпий і такий старий, що навіть повилазило пір’я на вухах, він усе-таки зберіг у собі велетенську силу, і коли був розлючений, то клацання його дзьоба було чутне на двадцять ярдів накруги.

Три ночі не мав Угуміс’ю мисливського щастя, а цієї ночі йому не таланило особливо. Повз нього пробігло двоє зайців, і на обох він напав зі своєї засідки. Перший легко уникнув совиних пазурів; другий теж утік, залишивши в дзьобі нападника трохи шерсті. Угуміс’ю був голодний, аж живіт до спини тягло, і коли до нього став підходити Барі, вирішив зігнати на ньому злість за всі свої невдачі.

Але якби Барі сам помітив Угуміс’ю під темним кущем і зрозумів, що той готується кинутися на нього зі своєї засідки, то й тоді навряд чи змінив би свій напрямок. У ньому самому завирувала кров. Він також був не проти з ким-небудь побитися.

Угуміс’ю своїм слабким зором побачив нечіткі обриси чиєїсь постаті, що простувала долиною й нарешті порівнялася з місцем засідки. Сова насторожилася. Наїжачивши пір’я, вона стала схожою на величезну кулю. Її майже сліпі очі засвітилися, як два блакитнаві вогняні озерця. Футів за десять від неї Барі зупинився, щоб зализати свою рану. Птах, затамувавши подих, став чекати. Барі знову рушив у дорогу й, не пройшовши й шести футів, почув, як на нього зі страшним громовим гуком могутніх крил кинулася величезна сова.

Цього разу Барі не зронив ні найменшого звуку болю чи страху. Жоден мисливець ніколи не чув, щоб пійманий у пастку вовк коли-небудь просив відпустити його на волю, чи скавулів, коли в нього потрапила куля, чи просив пощади, як били кийком. Він завжди вмирає, безмовно ощиривши зуби. Тієї ночі Угуміс’ю напав на вовченя, а не собачá. Першим випадом Барі був збитий із ніг, і за деякий час птах огорнув його широко розпростертими величезними крилами. Підібгавши його під себе, сова намагалася вчепитися в нього своєю єдиною лапою, люто дзьобаючи по спині.

Одного тільки удару цим дзьобом десь біля голови було б досить, щоб покласти зайця на місці, але при першому ж нападі сова зрозуміла: у неї під крилами зовсім не заєць. Люте гарчання було відповіддю на ці удари, й Угуміс’ю відразу ж пригадались і рись, і відірвана нога, і те, як йому ледве вдалося врятувати свою шкуру й забратися від звіра геть. Старий харцизяка засурмив на відступ, але теперішній Барі вже не був тим, що колись бився з Папаючіс’ю. Досвід і поневіряння загартували його, зробили старшим. Його щелепи перейшли вже від лизання кісток до їх розгризання, і перш ніж Угуміс’ю встиг відчепитися від нього, якщо тільки він збирався це зробити, ікла Барі з лютим завзяттям уже встромилися в його єдину ногу.

У нічній тиші було чути, як сова ще голосніше забила своїми крилами. На хвильку чи дві Барі довелося міцно заплющити очі, щоб Угуміс’ю не вибрав їх дзьобом. Але вовченя міцно вчепилося ворогові в лапу, і коли його зуби дійшли до м’яких частин ноги нічного розбійника, переможно загарчало. На щастя Барі, він схопив Угуміс’ю саме за лапу, і тепер зрозумів, що його перемога над совою залежатиме від того, як довго зуміє тримати у своїй пащі цю ногу. Стара сова не мала іншої лапи, щоб захищатися нею, і, будучи піймана за іншу лапу, уже не могла вразити Барі навіть дзьобом. Тож вона продовжувала гучно плескати своїми чотирифутовими крилами.

Крила здіймали навколо Барі велику бучу, але не могли заподіяти йому ні найменшої шкоди. Він усе глибше встромляв свої ікла. Гарчання стало ще злостивішим, коли вовченя скуштувало совиної крові, і всім його нутром раптом пробігло пристрасне бажання погубити це нічне чудовисько, наче смерть цього створіння могла винагородити його за всі біди й незгоди, що він їх пережив, відколи втратив матір.

Угуміс’ю досі ніколи не зазнавав такого страху, як тепер. Рись схопила його одного разу, та все-таки лишила живим, хоч і навіки кульгавим. Але рись не гарчала, як це тепер робив супротивник, і не чіплялась у нього мертвою хваткою. Тисячу й один раз ночами Угуміс’ю чув вовче виття. Інстинкт підказував йому, що воно має означати. Сова бачила, як іноді вночі проходили повз неї вовчі зграї, і щоразу, як це траплялося, вона глибше забивалася від страху в тінь. Для неї, як і для інших диких істот, вовче виття означало смерть. Але допоки ікла Барі не вп’ялись у її лапу, вона ще по-справжньому не знала, що таке страх перед вовками. Знадобилися б цілі роки, щоб утовкмачити їй у не надто рясну на розум голову цей страх. Але тепер вона зрозуміла, що це. Найбільший у житті страх розчепіреною п’ятірнею пройшовся по її нутрощах.

І раптом Угуміс’ю перестав лопотіти крилами по Барі й піднявся в повітря. Немов величезні віяла, могутні крила розрізали повітря, і от Барі відчув, як більше не торкається землі. Утім відпускати свою жертву він і не думав, а вже за хвильку чи дві вони знову гепнулися на землю.

Угуміс’ю спробував знову. Цього разу він був успішнішим, злетівши в повітря разом із Барі на цілих шість футів від землі. Та вони все ж таки знову впали. Утретє старий розбійник намагався розгорнути крила й звільнитися від хватки Барі. А тоді, так і не змігши цього зробити, змучений, він упав, розпростерши велетенські крила, шиплячи й махаючи дзьобом.

Під цими крилами в мозку Барі розворушився хижий мисливський інстинкт. На півмиті він ослабив хватку на нозі й спробував учепитися зубами трохи вище. Та невдало: схопитися поталанило лише за пір’я. Будучи такою ж швидкою, як і Барі, сова тут-таки скористалася моментом. У змиг ока вона вирвалася від нього й злетіла вгору. Різкий смик — і пір’я вирвалось із її тіла. А Барі лишився на полі битви сам.

Барі не вбив, а втім, зостався переможцем. Настав його перший великий день, чи то пак ніч. Світ, неозорий, як і сама ніч, обіцяв йому щось нове. За деякий час він сів і став нюшкувати повітря, намагаючись визначити, куди подівся його ворог. А тоді, наче викликаючи пернате чудовисько на бій, щоб довести почате до кінця, підняв свою щенячу мордочку до зір і вперше в житті завив по-вовчому.

Роздiл 6

Бій Барі з Угуміс’ю став для вовчука хорошими ліками. Це не лише надало йому впевненості в собі, а й очистило його кров від гарячкової скверни. Він більше не огризався й не гарчав на речі, що траплялися йому дорогою протягом ночі.

Це була божественна ніч. Місяць світив прямо над головою. Небо всипали ясні зорі, на відкритій місцині було видно, наче вдень, хіба світло тепер було м’якшим і красивішим. Навкруги панувала тиша. Вітер не тривожив верхівки дерев, і Барі здавалося, що його завивання на місяць має відлунюватися аж на краю світу.

Час від часу Барі чув різні звуки, тож постійно зупинявся, уважно прислухаючись. То до його вух долинуло довге тихе мукання лосихи вдалині, то він, проходячи повз маленьке озерце, почув, як скидається риба, а раз учув різкий стукіт рога об ріг: це за чверть милі від Барі двоє самців, не зійшовшись у думці про щось, намагалися так усунути протиріччя. Але чув він також, як вили вовки, і це змусило його сісти й довго слухати. Тоді його серце билося, мов несамовите, і цього щеня аж ніяк собі пояснити не могло. Це був поклик його породи, що повільно, але впевнено розворушував у ньому справжнього вовка.

Барі все ще був мандрівником — пупамутао, як кажуть індіанці. Його надихав «дух пригод», що завжди хвилює кожну істоту дикої природи, тільки-но вона стає в змозі подбати про себе. Цілком можливо, що це задум самої природи, що таким способом розриває занадто близькі родинні стосунки й уберігає від такого небезпечного кровозмішання. Як і будь-який молодий вовк, що шукає нових мисливських угідь, чи лисичук, який відкриває перед собою новий світ, Барі не мав у своїй мандрівці ні конкретного методу, ні певного розрахунку. Він просто собі «подорожував», ідучи вперед і вперед. Йому хотілося чогось незвіданого, і це бажання підтримувалося його вовчим єством.

Зорі й небо наповнювали Барі якимось дивним незвіданим бажанням чогось досягти. Далекі звуки, що долинали до нього, ще більше свідчили про його самотність. Інстинкт підказував, що тільки блукання з місця на місце допоможе знайти те, що не давало спокою. Він уже не сумував ні за Казаном, ні за Сірою Вовчицею, ні за рідним домом чи материнською ласкою. Тепер, коли його вовча лють знайшла вихід у битві з Угуміс’ю, у ньому знову заговорило собаче єство, що прагнуло спілкування. Йому хотілося любити, дружити з кимось, до когось притиснутись — хай би то була істота з пір’ям чи хутром, з пазурами чи копитами.

Йому було боляче від кулі Верби та після битви із совою, тож удосвіта він ліг під гіллястою вільхою на краю ще одного невеликого озера й відпочивав там до полудня. Потім Барі нишпорив в очереті й прибережних ліліях, шукаючи їжі. Йому вдалося знайти мертву, частково об’їдену щуку, і він доїв її до кінця.

По обіді його рана боліла вже не так сильно, і до вечора вовчук уже майже не зважав на неї. З часу того випадку з пострілом Непісе, що мало не закінчився трагічно, він подорожував переважно в північно-східному напрямку, інстинктивно йдучи за потоком води. Але просувався повільно: коли знову настала темрява, то був не більше, як за вісім-десять миль від тієї нори, куди був упав після того, як Верба поцілила в нього.

Цієї ночі Барі далеко не йшов. Те, що рану він дістав у сутінках, а битва з Угуміс’ю була ще пізніше, зробило його обережним. Досвід навчив вовчука, що темні тіні й чорні ями в лісі могли таїти в собі небезпечні засідки. Він уже не боявся, як колись, але за останній час мав задосить битв, тож був украй обережний, щоб не потрапити в чергову халепу в темряві. Дивний інстинкт змусив його шукати пристанища на вершині величезної каменюки, куди й залізти було нелегко. Можливо, тут був якийсь незримий зв’язок з тими давніми днями, коли Сіра Вовчиця, уперше ставши матір’ю, улаштувала собі лігво на вершині скелі Сонця, що височіла над лісовим світом, частиною якого була разом із Казаном, і де пізніше її осліпила в битві рись.

Та скеля Барі не височіла на сто футів над рівниною, бувши заввишки лише в людський зріст. Вона стирчала біля самісінького струмка, а позаду ріс смерековий ліс. Багато годин Барі не спав, а лише насторожено лежав і прислухався до кожного звуку, що лунав з темного світу навкруги нього. Цієї ночі така пильність була не просто цікавістю. Його знання надзвичайно розширились в одному напрямку: він зрозумів, що був дуже маленькою частинкою всієї цієї прекрасної землі, що лежала під зорями й місяцем, і направду жадав познайомитись із нею до кінця, але вже без усяких бійок і поранень. Вовчук уже знав, що означають сірі тіні, які час від часу безмовно вилітали з лісу на місячне світло. Цими чудовиськами були сови, а з ними він уже стикався в бою. Барі чув, як об землю цокають копита, крізь густі чагарники продираються огрядні тіла, а тоді до нього знову долинуло мукання лося. До нього долітали також і не знані досі голоси: різке тявкання лисиці, неземне глузливе крякання полярної гагари десь на озері за півмилі від нього, жалібне нявкання рисі, що долинало з боку лісу за цілу милю звідси, низьке протяжне каркання дрімлюг, які літали між ним і зорями. Він почув дивний шепіт у кронах дерев: так розмовляв із гіллям вітер. А от неждано-негадано із самого серця мертвої тиші до скелі Барі вискочив олень і, зачувши в повітрі вовчий запах, із жахом помчав геть.

Усі ці звуки набули для Барі конкретних значень. Він став швидко розуміти дику природу. Його очі світилися новим блиском, кров збуджено вирувала в жилах. Часто протягом багатьох хвилин він лежав, майже не рухаючись. Але з-поміж усіх цих звуків, що долинали до нього звідусіль, найсильніше враження на нього справляло вовче виття. Знову й знову він услухався в нього. Це виття лунало то ген далеко, так, що Барі чув лише легкий шепіт, то так гучно, ніби вовки засапано бігли поруч із ним, женучи перед собою здобич, вили на все горло, полум’яно запрошуючи із собою на дику оргію і його, щоб і він скуштував теплої крові. Вони його кликали, кликали, кликали… Це був поклик його рідні — кість від кості, плоть від плоті — поклик дикої сміливої мисливської зграї, що до неї колись належала і його мати! Це був голос Сірої Вовчиці, яка розшукувала сина серед ночі; це її кров запрошувала його долучитися до Братства вовчої зграї.

Слухаючи цей поклик, Барі тремтів. У його горлі чулося тихе, здавлене виття. Він стояв біля крутосхилу й хотів піти: сама природа змушувала його кинути все й бігти. Але в ньому існувало два різних єства, а це означало внутрішню боротьбу. Собака, що жив усередині, мав приглушені, чи то пак приспані інстинкти, і саме цей собака й утримував Барі всю цю ніч на вершині скелі.

На ранок Барі знайшов уздовж струмка багато раків і, наївшись досхочу їхнього соковитого м’яса, зрозумів, що вже ніколи не буде голодний знову. Востаннє так досхочу він наїдався відібраною в горностая Сікус’ю куріпкою.

Уже надвечір’ям Барі вийшов на ту частину лісу, де було дуже тихо й спокійно. Струмок тут уже глибшав. Місцями його береги утворювали маленькі озерця. Двічі вовченяті доводилося робити великий гак, щоб обійти ці водойми. Воно йшло дуже тихо, прислухаючись і спостерігаючи. Відтоді, як того нещасливого дня малюк залишив свій рідний барліг під вітроломом, він ще жодного разу не почувався вдома, як оце тепер. Здавалося, що вовчук бродить давно знаними місцями, де неодмінно знайде собі друзів. Можливо, це була ще одна дивна таємниця інстинкту, чудо природи, бо на той час Барі перебував у володіннях старого Щербатого Зуба. Саме тут полювали його батько й мати за кілька днів до його народження. Неподалік цього місця відбулась у воді битва Казана й Щербатого Зуба, коли першому заледве вдалося врятуватися.

Барі цього не знав і ніколи не дізнається. Як ніколи не знатиме, що йшов старими стежками. Але щось усередині якось дивно його хвилювало. Він понюхав повітря, наче відчув у ньому дух знайомих речей. Це був тільки якийсь легкий нечіткий запах, передчуття чогось таємничого.

Вовчук ступив у відвічний ліс. Тут не було підліска, і він ішов під деревами, наче у великій печері, а крізь її дах то тут то там пробивалося сонячне світло й золотими плямами лягало на землю. З добру милю Барі прошкував спокійно, не зустрічаючи нікого, крім кількох прудких птачешок, що швидко сновигали в повітрі. Не почулося тут за цей час ані найменшого звуку. І ось, нарешті, вийшов до тихого широкого озерця. Навколо водойми росла суцільна стіна вільхи й верболозу. Барі побачив, як на воду лягали промені вечірнього сонця, і несподівано для себе почув ознаки життя.

Мало що змінилось у колонії Щербатого Зуба відтоді, як йому довелося захищатися від ворожих нападів Казана та видри. Старий бобер ще постарішав і потовстішав. Узявши за звичку більше спати, він, либонь, став менш обережним, бо спокійно дрімав на своїй величезній, зробленій із бруду й гілок греблі, коли раптом на високому березі за футів тридцять-сорок з’явився Барі. Вовченя так тихо підійшло до колонії, що жоден із бобрів його не побачив і не почув. Воно лягло на живіт, сховавшись у високій траві, що росла біля берега, і цікавим оком стало стежити за кожним рухом. Ось прокинувся Щербатий Зуб. На хвильку він став на короткі задні лапи, наче солдат на чатах, постукав своїм плоским жирним хвостом і, голосно свиснувши, з плюхом пірнув у ставок.

І тоді Барі здалося, що вся водойма раптом ожила бобрами. Голови й тулуби почали сновигати у воді туди-сюди, то ховаючись, то знову з’являючись. Ці вечірні забави членів усієї колонії його немало бентежили й дивували. Хвости вдарялись об воду, наче пласкі дошки. Дивні посвистування чулися над бризками. Аж раптом гра враз припинилась. Усіх бобрів, імовірно, було близько двадцяти, не рахуючи молоді. І всі вони, наче наперед умовившись чи почувши чиюсь беззвучну команду, заспокоїлися в одну мить, і на всьому озерці запанувала цілковита тиша. Деякі бобри зникли під водою, та більшість виповзла на берег.

Не гаючи часу, усі взялися до роботи. Барі став прислухатися й пильно дивитися. Та найбільше, що міг почути, — шелест трави, де сам ховався. Він прагнув пізнати цих цікавих нешкідливих істот. Вони його не лякали ні своїм розміром, ні кількістю. Те, що вовчук поводився так тихо, зовсім не свідчило про його побоювання. Навпаки, у ньому зростало бажання якнайкраще ознайомитися з цим цікавим братством чотириногих водяних створінь. Завдяки їм він уже не почувався таким самотнім у цьому великому лісі. А тоді за футів десять від того місця, де лежав, Барі раптом побачив щось таке, що перегукувалося з його щенячим прагненням до спілкування.

Там, на вузенькій смузі берега, що височіла над ставком, вайлувато йшло товсте маленьке бобреня Уміск із трьома своїми товаришами. Уміск був устаршки з Барі, може, на тиждень чи два молодший. Але він був повніший і важчий за щеня й майже таких же розмірів ушир, як і вздовж. У всьому світі природа ніколи не створювала симпатичніших чотириногих створінь, як маленькі бобренята і, мабуть, ще ведмежата. На всесвітній виставці бобренят Уміск, напевно, здобув би перше місце. Троє його товаришів були трохи меншими й шкутильгали за ним, видаючи веселі тріскучі звуки й тягнучи за собою пласкі хвости, наче маленькі саночки. Вони були товстенькими й пухнастими і здалися Барі надзвичайно дружелюбними, тож серце його раптово закалатало з радості.

Проте вовченя не рухалося. Воно ледве дихало. А потім Уміск раптом кинувся на одного зі своїх товаришів і повалив його. Тут-таки двоє інших навалилися на самого Уміска, і всі четверо стали кататися, як кулі, збиваючи один одного з ніг, поплескуючи хвостами й увесь час радісно кувінькаючи. Барі знав, що це була не боротьба, а гра. Підвівшись на ноги, він забув, де був зараз, забув про все на світі, окрім тих пухнастих круглих пустунів. Умить пробачив природі всі пережиті незгоди. Він був уже не боєць, не мисливець і не добувач їжі. Тепер це було просто щеня, що пристрасно бажало погратися з однолітками, і бажання це оволоділо ним сильніше, ніж найстрашніший голод. Барі закортіло кинутися до Уміска та його приятелів і долучитися до їхньої веселої забави. Якби це було можливо, він би, напевно, розповів їм, як покинув свою неньку, рідний дім, як йому довелося зазнати лихих пригод, і що залюбки залишився б із ними назавжди, якщо їхні батьки не будуть проти.

Барі так тихо заскавчав, що Уміск зі своїми друзями його не почули. Вони були дуже захоплені своєю грою. Повільно, м’яко Барі ступнув уперед, тоді ще трохи, ще — і от уже стояв на вузькій смужці берега за півдесятка футів від бобренят. Він нашорошив свої маленькі гострі вушка, випрямив хвоста так рівно, як тільки міг, і кожен мускул у його тілі затремтів у радісному передчутті.

І от нарешті його побачив товстенький Уміск і тут-таки став, як укопаний.

«Вітаю! — сказав Барі, здригаючись усім тілом. — Не проти, якщо і я з вами пограюся?»

Уміск не відповів. Троє його товаришів глянули в бік вовченяти. Бобренята так і не рухались. Тепер уже чотири пари здивованих очей утупилися в прибульця.

Барі спробував знову потоваришувати, притиснувшись передніми лапами до землі, виляючи хвостом і витягуючи задні ноги. Щоб викликати до себе довіру, він схопив із землі першу-ліпшу гілку.

«Ну, то як? Можна? — просився він. — Я теж умію гратись!»

Щеня підкинуло гілку в повітря, намагаючись цим показати, що й справді вміє бавитись, і раз чи двічі тихенько дзявкнуло.

Уміск і його брати так і стояли, мов половецькі баби.

Аж от раптом хтось помітив Барі. Це був величезний старий бобер, що плив через озерце з молоденьким деревцем у зубах до нової греблі. Умить він розціпив зуби й подивився на берег. А тоді, наче постріл з рушниці, почувся голосний плюхіт хвостом об поверхню води. Це був сигнал тривоги, що в нічній тиші міг бути чутний за кілька миль довкола.

«НЕБЕЗПЕКА! НЕБЕЗПЕКА! НЕБЕЗПЕКА!»

Щойно почувся перший сигнал тривоги, як усюди, у всіх напрямках затарабанили по воді хвости: в озерці, у замаскованих каналах, у заростях вільхи й верболозу. Усі бобри одночасно голосили Уміскові та його друзям:

«РЯТУЙТЕ СВОЇ ШКУРИ!»

Тепер настала черга кам’яніти Барі. Геть здивований, він побачив, як четверо маленьких бобренят кинулись у воду й зникли. З усіх боків до нього долинали звуки плюхання об поверхню води: старші бобри й собі пірнали під воду. А тоді навкруги запанувала дивна тривожна тиша. Барі тихенько заскавулів, і в цьому скавулінні почувся справжній дитячий плач. Чому Уміск і його товариші так злякались і втекли? Що він зробив їм такого, що вони не захотіли взяти його у свою компанію? І раптом вовчук відчув пустотну самотність, мабуть, навіть ще більшу, ніж тієї першої ночі, коли загубився від своєї матері. Уже зовсім зайшло сонце, засіріло вечірнє небо, а малий усе ще стояв і стояв на місці. Темні тіні лягли на озерце. Барі подивився вглиб лісу, де розтікалися згустки ночі, і голосно безнадійно завив. Він не знайшов дружби. Він не знайшов собі приятелів. Його серце було розбите на друзки.

Роздiл 7

Протягом двох чи трьох днів, шукаючи їжу, Барі заходив усе далі від озерця, однак щовечора неодмінно повертався назад. І от третього дня набрів на новий струмок і Вакаю. Потічок був за дві милі вглиб лісу й весело ніс свої води кам’янистим руслом, а береги його були крутими стрімчаками. Він утворював глибокі вири й пінисті перекати, і там, неподалік від водоспаду, де Барі зупинився вперше, повітря тремтіло від сильного гуркоту грому. Тут було значно приємніше, ніж біля темного й тихого струмка бобрів. Тут усе дихало життям, усе вирувало, кипіло — і цей спів і грім води давали Барі нові для нього відчуття. Він повільно та обережно пройшовся вздовж струмка й непомітно для себе натрапив на великого чорного ведмедя Вакаю, що саме важко й зосереджено рибалив.

Вакаю стояв по коліна в затоні, утвореному піщаною обмілиною, і йому надзвичайно щастило. Навіть у ту хвилину, коли Барі з переляку відскочив назад, утупившись у чудовисько, що його був бачив востаннє однієї темної ночі, Вакаю велетенською лапою викинув із води високо в повітря рибу, і та приземлилась на ріньовий берег. Незадовго перед тим форель тисячами пливла сюди на нерест, а тоді швидка течія води заносила багатьох із них у такі затони, звідки важко було вибратись. Товсте гладеньке тіло Вакаю свідчило про те, що він неабияк задоволений такими обставинами. Попри те, що «сезон» ведмежих шкур минув, шкура Вакаю була тонка й чорна.

З чверть години, не менше, Барі спостерігав, як ведмідь ловив рибу з водойми. Коли клишоногий нарешті зупинився, біля каміння на березі лежало десь двадцять-тридцять рибин. Деякі з них були мертві, інші все ще ворушились і тіпались. Лежачи плазом поміж двох камінців, Барі чув, як ведмідь поїдав свій обід. Хрускіт риб’ячих кісток звучав гарно, а від запаху свіжої риби йому так закортіло їсти, як ще ніколи не хотілося, навіть від запаху раків чи куріпок.

Попри свої значні розміри, Вакаю не був ненажерою. З’ївши четверту рибину, він склав решту в купу, нагріб на неї своїми довгими кігтями піску й камінців, а зверху на довершення справи завалив усе ялицевими гілками. Так риба була повністю схована. Потім ведмідь повільно, незграбно пішов геть у напрямку шуму водоспаду.

Тільки-но Вакаю зник за поворотом струмка, Барі попрямував до купи з гілля. Він повигрібав із-під неї рибу, що була все ще жива. Увесь улов вовчук усмак з’їв.

Тепер Барі зрозумів, що Вакаю вирішив його проблему з їжею, і ні сьогодні, ні другого дня не доведеться повертатися до бобрового ставка. Великий ведмідь постійно рибалив на струмку, тож Барі щодня бенкетував. Вовченяті було неважко знаходити сховки Вакаю. Усе, що йому слід було зробити, це йти вздовж струмка і принюхуватися. Деякі з цих сховків були вже старі, і запах від протухлої риби доводив Барі до нудоти. Такі сховки він обминав, але ніколи не пропускав нагоди пообідати свіжою рибою.

З тиждень тривало таке блаженство. А тоді все зійшло нанівець. У житті Барі сталася визначальна зміна, подібна до тієї, що відбувалася в житті його батька Казана, коли той у дрімучому лісі вбив одного нелюда.

Того дня Барі, оббігаючи ристю велику скелю біля водоспаду, опинився віч-на-віч із мисливцем П’єро й Непісе — тією самою дівчиною із зоресяйними очима, що стріляла в нього на краю галявини.

Якби вовчук першим узрів П’єро, а не Непісе, то швидко б повернув назад. Але кров його пращурів знову розбурхала в ньому дивне тремтіння. Чи те ж саме відчував і Казан, зустрівши першу жінку?

Барі став на місці нерухомо. Непісе була не більше, ніж за двадцять футів від нього. Вона сиділа на яскраво освітленій ранковим сонцем скелі й розчісувала своє чудове волосся. Її очі в одну мить засвітились, наче зорі, а вуста розкрилися від здивування й радості. Одна її рука так і лишилася висіти в повітрі, обтяжена чорними блискучими локонами. Побачивши білу зірку на його грудях і білий кінчик на вусі, вона відразу впізнала його. Дуже тихо, сама до себе дівчина прошепотіла: «Собачá». Це був той самий дикий пес! Коли вона підстрелила його, то була певна, що той помер.

Напередодні ввечері П’єро й Непісе збудували собі за скелею курінь. Тепер, стоячи навколінки перед вогнем на білому піску, П’єро готував сніданок у той час, як Верба зачісувала собі волосся. Він підняв голову, щоби щось їй сказати, і побачив Барі. У той момент чари розвіялись. Вовчук помітив, що людинозвір почав підводитися на ноги, й у змиг ока щез.

Непісе була ще швидшою.

— Dépêchez-vous, mon père![18] Це те собачá! Швиденько!.. — вигукнула вона й, мов вітер, помчала за Барі.

П’єро побіг за донькою, захопивши дорогою свою рушницю. Йому було важко наздогнати Вербу. Вона скидалася на дикого духа. Здавалося, що її маленькі ніжки в мокасинах ледь торкалися піску, коли вона побігла довгим берегом. Неможливо було не замилуватися, як розвіювалось, виблискуючи на сонці, її прекрасне волосся. Навіть тепер, у такий бентежний момент, П’єро думав про Мак-Таґґарта, керівника факторії Компанії Гудзонової затоки з Лак-Бейна, і те, що він сказав учора. Півночі П’єро пролежав без сну, зціплюючи зуби від самої згадки про це. А сьогодні із самісінького ранку, ще до того, як на них натрапив Барі, він подивився на Непісе уважніше, ніж будь-коли у своєму житті. Вона була красуня, гарніша навіть за Вйолу, свою вже померлу матір. Це волосся, що змушувало чоловіків витріщатися так, ніби вони не могли повірити в його реальність! Ці очі, як озерця, наповнені зоряним світлом! Своєю тендітністю вона була схожа на лісову квітку! А Мак-Таґґарт сказав…

— Швидше, батьку! Він повернув у глуху ущелину. Тепер собачá від нас не втече! — раптом почувся попереду збуджений крик дівчини.

Непісе дихала важко, коли її нарешті наздогнав батько. Французька кров палала на її щоках рум’янцями, червоними були й губи, а білі зуби виблискували, наче перлини.

— Там! — показала вона.

І вони рушили.

Попереду, рятуючи життя, мчав щодуху Барі. Він інстинктивно відчув, що ці дивоглядні двоногі істоти були всемогутні. І вони його переслідували! Вовчук міг їх чути. Непісе бігла за ним слідом майже так само швидко, як і він сам. Раптом Барі звернув у міжгір’я. Та, пробігши двадцять футів, зрозумів, що далі шляху немає, і повернув навспак. Однак було пізно: вихід із ущелини закривала Непісе. Дівчина тепер була за якихось десять ярдів від нього, П’єро — на крок чи два позаду неї.

— Ось він! Ось! — крикнула Верба.

Затамувавши подих, вона кинулась у зарості молодої ялиці, де миттю раніше зник Барі. Але розмаяне навсібіч, наче величезна павутина, волосся позачіплювалося за кущі. Вона зупинилася, що зібрати його у вузол, а тим часом повз неї пробіг П’єро, коротко кинувши, що сам обнишпорить чагарі. Лише на якусь хвильку волосся дівчини її затримало, а тоді вона знову побігла вперед за татом. П’єро, бувши за ярдів п’ятдесят попереду, крикнув, що вовчук повернув назад. Барі і справді біг тепер своїм слідом, прямо на Непісе. Він не помітив її вчасно, щоб зупинитися або звернути вбік, а тому, біжучи, збив її з ніг. Дівчина впала й повалилася прямо на нього. Кілька секунд вони провалялися впритул одне до одного. Барі ловив запах її волосся, відчував, як вона намагалася його втримати в руках. Але їй знову перешкодило довге волосся. Потім вовчук таки вислизнув від неї і знову кинувся до глухої ущелини.

Непісе скочила на ноги. Осяяна усмішкою, вона важко дихала. П’єро з тривогою підбіг до неї, а Верба показувала рукою на щось за його спиною.

— Я тримала його в руках, але він мене не вкусив! — сказала засапано вона, а потім, знову показуючи в кінець ущелини, повторила: — Я тримала його в руках, але він мене не вкусив, батьку!

Це було дивно. Дівчина повелася безрозсудно, але щеня її не вкусило! Саме тоді вона глянула на П’єро своїми сяйливими очима й — куди й поділася її усмішка — тихо промовила:

— Барі…

Її рідною мовою це означало «дикий собака» — маленький брат вовка.

— Ходімо, — вигукнув П’єро, — інакше він утече від нас!

Тепер чоловік уже був переконаний в успіху справи. Ущелина так звузилася, що Барі не зміг би вислизнути від них непоміченим. І коли три хвилини потому П’єро й Непісе знову побачили вовчука, той перебував уже в далекому глухому кінці ущелини. Стіни тут піднімалися над ним, як увігнуті краї величезної чашки. Бенкетування рибою й довгі безтурботні години сну зробили його товстим, і тепер він був майже виснажений, марно шукаючи виходу. Непісе негайно ж кинулася на нього, а П’єро, передбачаючи, що Барі може спробувати втекти назад, поспішив ліворуч загородити йому шлях до втечі.

Серед скель Барі намагався знайти, куди ж утекти. За мить він опинився біля входу в іще одну ущелину завширшки в п’ятдесят чи шістдесят футів. Це був вхід до природної в’язниці близько акра за площею, красиве місце, зусібіч, окрім виходу, загороджене стінами скелі. У дальньому кінці шумів водоспад, що спадав бризками каскадів. Трава тут була густа й усипана квітами. У цю пастку П’єро загнав не одного оленя. Звідси не було ніякого порятунку, крім як попастися на приціл його рушниці. Він покликав Непісе, коли побачив, як Барі заходить, і вони разом піднялися по схилу.

Барі майже досяг краю маленької галявини, та раптом зупинився, і так швидко, що аж сів, а його серце тим часом ледь не вилетіло з грудей.

Прямо на його шляху стояв величезний чорний ведмідь Вакаю!

Десь із півхвилини Барі вагався між двома небезпеками. Позад нього чулися голоси Непісе й П’єро, долинали звуки каміння під їхніми ногами. Його заполонив великий страх. Тоді вовчук глянув на Вакаю. Великий ведмідь не рухався: він теж прислухався. Але для клишоногого було щось тривожніше, ніж просто звуки. Це був запах, що шугав у повітрі, — запах людини.

Барі, спостерігаючи за ведмедем, побачив, як повільно опускалася його голова, навіть коли кроки Непісе та П’єро ставали все чіткішими. Це вперше вовченя стояло з великим ведмедем віч-на-віч. Воно спостерігало за ним, як той рибалить, відкормилося на його запасах, але завжди його остерігалося. А тепер у цьому самому ведмедеві Барі розгледів таке, що зовсім усувало страх перед ним і, навпаки, навіювало нове відчуття щирої довіри. Такий величезний і такий сильний, Вакаю навіть не думав тікати від цих двоногих істот, що його переслідували. О, якби тільки він, Барі, міг сховатися за Вакаю! Це був би порятунок.

Барі метнувся вбік і побіг на відкриту галявину. Вакаю й не ворухнувся, коли той біг повз нього. Для ведмедя вовченя було не більше, ніж просто пташка чи заєць. Тоді знову повіяло важким людським запахом. Це нарешті його розворушило. Він повернувся й почав незграбно ступати за Барі на галявину, звідки не було виходу. Щеня, озираючись назад, побачило ведмедя й вирішило, що той його переслідує. Непісе та П’єро підійшли до косогору й тієї ж миті побачили Вакаю й Барі.

Останній праворуч від себе запримітив великого валуна, одним боком навислого над землею, і різко повернув туди. Це була чудова схованка, і вовченя поквапилося в неї залізти.

А от Вакаю попрямував просто на галявину.

З того місця, де лежав, Барі міг чудово бачити, що сталося далі. Ледве він заліз під скелю, як в ущелині з’явилися Непісе й П’єро. Побачивши Вакаю, вони враз зупинилися, що непомалу потішило Барі. Вони боялися Вакаю! А той стояв посеред ущелини, і сонце падало прямо на нього, так що його чорна шерсть світилася, як дорогий атлас. П’єро на мить окинув його оком. Чоловік був не з тих, хто вбиває заради вбивства. Його швидше можна було вважати захисником дикої природи. Але він бачив, що, попри пізній сезон, шкура Вакаю була чудова, і підняв рушницю.

Барі побачив цей рух. Помітив також, як за мить із кінця рушниці щось вилетіло, а потім почувся той оглушливий гуркіт, що кілька днів тому приніс йому самому невимовний біль, коли куля Верби пройшла через його плоть. Він швидко подивився на Вакаю. Великий ведмідь спіткнувся, упав навколішки, а тоді з усіх сил піднявся на ноги й незграбно попростував далі.

Рев рушниці почувся знову, і вдруге Вакаю впав. Не влучити з такої відстані П’єро не міг. Ведмідь був чудовою мішенню. Так, сталося вбивство, однак саме воно й було ремеслом Непісе й П’єро, лише з цього вони й жили.

Барі аж колотило, але не так зі страху, як від хвилювання. Можна сказати, що в цей трагічний момент він і не боявся зовсім. Глянувши на Вакаю, вовченя жалібно заскавуліло. Ведмідь дивився на своїх ворогів, нижня щелепа в нього відвисла, ноги підкосилися, кров із легень лилася через рот. Барі скавулів, бо саме Вакаю годував його рибою й тому став для вовченяти другом, а ще через те, що знав: клишоногий мав померти. Почувся третій, останній, постріл. Вакаю впав і більше не піднявся. Його велика голова опинилася між передніми лапами, і Барі почув стражденний кашель. А потім запала тиша. Так сталось убивство з необхідності.

За хвилину, стоячи над Вакаю, П’єро промовив до Непісе:

— Mon Dieu, яка чудова шкура! У Лак-Бейні за неї дадуть двадцять доларів!

Він витягнув ножа й почав точити його об камінь, який носив у кишені. У ці хвилини Барі міг виповзти з-під скелі й утекти з ущелини, адже про нього на мить забули. Тоді Непісе згадала про щеня й таким же дивним, зачудованим голосом знову промовила те слово: «Барі». П’єро, стоячи навколінках, подивився на неї.

— Oui[19], люба. Це дитя дикої природи. І тепер він зник…

Верба похитала головою.

— Ні, він не зник, — сказала вона, обшукуючи темними очима залиту сонцем галявину.

Роздiл 8

Поки Непісе дивилася на стрімкі кам’яні стіни ущелини, куди вони загнали Вакаю й Барі, П’єро знову почав оглядати шкуру великого чорного ведмедя, щось собі бурмочучи під ніс.

— Non[20], це неможливо, — сказав він хвилину тому, але Непісе була іншої думки. І ця думка надихнула дику молоду душу. На її губах і щоках червоніло хвилювання, а очі зоріли навкруги.

Дівчина шукала очима по нерівних краях галявини ознак цуценяти, а сама думками поринула в минуле. Два роки тому вони поховали її матір під високою смерекою біля хижки. Того дня для П’єро назавжди згасло сонце, а її життя наповнилося невимовною самотністю. Тоді ввечері, як уже зайшло сонце, біля німої могили зібралося троє: П’єро, Непісе й великий гаскі з білою зіркою на грудях і білим кінчиком на вусі. Він був вихованцем небіжчиці від щенячого віку, охоронцем, завжди її супроводжував, навіть у час смерті невідступно сидів у головах її ліжка. А тієї ж ночі собака зник. Він пішов так само тихо, як відійшов у вічність її дух. Ніхто й ніколи не бачив його після цього. Це було незвично, а для П’єро це стало справжнім дивом. Десь глибоко в серці жило загадкове переконання, що собака пішов за його коханою Вйолою на небо.

Але Непісе провчилася три зими в місіонерській школі в Нелсон-Гаусі. Вона багато дізналася про білих людей та істинного Бога, тож була переконана: П’єро помиляється. Вона гадала, що материн гаскі або відразу помер, або приєднався до вовчої зграї. Якщо він і справді подався до вовків, то цілком можливим видається той факт, що знайдене в лісі собачá — плоть і кров вихованця її матері. Це видавалося правдоподібним. Біла зірка на грудях, білий кінчик вуха, те, що він не вкусив її, коли міг би легко вп’ястися іклами в м’яку плоть її рук! Поміркувавши, вона дійшла саме такого висновку. Доки П’єро зрізав ведмежу шкуру, дівчина почала вишукувати Барі.

А щеня тим часом ні на п’ядь не ворухнулося зі свого укриття під скелею. Воно лежало, геть як мертве, не зводячи очей із того похмурого місця, де нещодавно розігралася трагічна сцена. Цього воно не забуде ніколи. Навіть коли з пам’яті зітреться спогад про матір, Казана, затишне лігво під купою вітролому — і тоді Барі пам’ятатиме, як став свідком смерті того, кого вважав усесильним. Величезний ведмідь Вакаю навіть не намагався захиститися. П’єро й Непісе вбили цього велетня, НЕ ТОРКНУВШИСЬ ДО НЬОГО Й ПАЛЬЦЕМ, а тепер чоловік розправлявся з ним своїм ножем, що так сліпуче виблискував на сонці. А Вакаю просто лежав у безруху, і це змушувало Барі тремтіти й ще глибше забиватися у свою нору, притулятися до скелі так, наче чиясь міцна рука його туди заштовхнула.

Він міг бачити звідти Непісе. Дівчина ходила взад-уперед і нарешті зупинилась усього за двадцять футів від його схованки. Заплітаючи своє розпатлане волосся у дві коси, вона стояла на його шляху, так що він усе одно не міг би втекти. Барі перевів очі з П’єро на дівчину і з цікавістю став її розглядати. Тепер він уже її не боявся. У ньому відбувалася дивна боротьба, бажання вирішити велику таємницю: чому йому так нестримно хотілося вилізти зі свого затишного сховку й підповзти до цієї дівчини, що зачісувала своє блискуче волосся?

Барі дуже хотів вибратися з укриття, наче хтось смикав невидимою ниточкою за саме серце. Це промовляв у ньому Казан, а не Сіра Вовчиця; він будив у ньому той «поклик», давній, як єгипетські піраміди, а може, ще старший на якийсь десяток тисяч років. Та проти цього бажання протестувала Сіра Вовчиця, що теж сиділа в ньому. Вона наче тягла його назад у туманне минуле лісів. Сáме вовче єство змушувало його сидіти спокійно й нерухомо. Непісе озирнулася навколо. Вона усміхалася. На мить дівчина повернула обличчя в його бік, і він побачив її білі зуби й красиві очі, що дивилися прямо на нього.

А тоді вона раптом упала навколінки й заглянула під скелю.

Їхні очі зустрілися. Щонайменше півхвилини обидвоє не вимовили ні звуку. Непісе не рухалась і дихала так обережно, що вовченя й не чуло її подиху.

А потім вона тихо-тихо прошепотіла:

— Барі, Барі, ходи сюди, Барі.

Це вперше Барі почув своє ім’я. Його м’яке звучання викликало стільки довіри, що, попри все, собаче єство взяло гору, і Верба почула тихесеньке жалібне скавуління. Дівчина повільно простягла свою голу м’яку руку. Вовчук міг би кинутися вперед на довжину свого тіла й легко встромити в неї ікла. Але щось його відраджувало це робити. Барі знав, що перед ним точно не ворог, а в темних очах, які зоріли на нього так чудово, не було жодного бажання йому нашкодити. Дівочий голос, що кликав його, лунав дивовижною, захопливою музикою.

— Барі, Барі, ходи сюди, Барі.

Безперестанку дівчина кликала його, увесь час намагаючись просунути голову якомога далі під камінь. Але вона ніяк не могла дотягнутися до щеняти. Між Барі та її рукою все ще був не менше як фут, а вона вже не могла протиснутися до нього ні на цаль. Тоді Непісе помітила, що з другого боку каменя була заглибина, прикрита ще однією брилою. Якби вона могла відсунути цей другий камінь, то легко підлізла б під ту велику брилу через заглибину.

Непісе виповзла назад і стала на осоннні. Серце в неї шалено билося. П’єро все ще здирав шкуру з ведмедя, та дочка його б і не турбувала. Вона сама заходилася відсувати камінь, що загороджував собою заглибину під великою кам’яною брилою, але він наче зрісся з землею. Тоді дівчина стала підкопуватися під нього палицею. Якби П’єро був тут, то його пильне око відразу ж визначило б, для чого був той другий камінь завбільшки всього з відро. Він, найпевніш, стояв тут уже не одне століття як опора великого валуна, не даючи йому впасти, так само, як одна унція може тримати в рівновазі цілих десять тонн.

П’ять хвилин роботи — і Непісе вже могла досить легко зрушити цю опору. Дівчина напружила всі сили, цаль за цалем відштовхуючи камінь убік, доки, нарешті, перед нею з’явився отвір, крізь який вільно могло пролізти її тіло. Вона знову подивилася на П’єро. Той усе ще був зайнятий своєю справою. Тоді юнка, тихенько засміявшись, зняла зі своїх плечей червоно-білу хустку. Дівчина розраховувала захиститися нею від Барі, тож, ставши на коліна, намотала хустку на руки. Потім лягла на живіт і почала повзти крізь отвір під камінь.

Барі й не поворухнувся. Притиснувшись потилицею до скелі, він учув те, чого Непісе чути не могла. Вовчук відчував, як повільно, але невпинно почала свій рух велика брила, що її ще хвилину тому підпирав менший камінь, тиснучи на Барі все більше й більше. І так само повільно він намагався вивільнитися з-під цього щораз більшого тиску. Усією своєю масою камінь став осідати! Непісе цього не бачила, не чула й не відчувала. Вона лише так само ласкаво прикликала до себе собаку:

— Барі… Барі… Барі…

Її голова, плечі й обидві руки були вже під скелею. Очі світилися радісним вогнем, що їй удалося підлізти так близько до Барі. А той, знай, лише скавулів і проймався дрижаками, відчуваючи смертельну небезпеку, що нависла на ними обома. А тоді…

Непісе відчула, як на її плечі тисне каміння, і в очах, що перед тим так привітно дивилися на Барі, раптом майнув вираз дикого жаху. Вона голосно крикнула. Такого крику Барі ще жодного разу не чув. Це був дикий, несамовитий, нелюдський крик. П’єро не чув цього першого її погуку. До нього долинули тільки другий і третій, і тоді один за одним почулися стогони — це велетенська маса каміння стала здавлювати ніжне тіло Непісе. Батько прожогом кинувся до неї. Крики послабшали, а тоді й зовсім завмерли. П’єро побачив, як Барі вискочив з-під каменя й стрімголов помчав до виходу з ущелини, і в ту ж мить помітив, як із-під брили стирчали плаття й мокасини Непісе. Немов божевільний, П’єро взявся відкопувати свою доньку.

Коли за хвилину він витягнув Непісе з-під кам’яної бриляки, дівчина була бліда, як сама смерть. Її очі були заплющені. Батько розгублено припав до доньки, гадаючи, що вона вже віддала богові душу, і тужливий, нестямний крик вирвався із самісіньких глибин його душі. Але чоловік знав, як потрібно боротися за людське життя. Він розірвав на ній плаття й переконався, що, усупереч своїм побоюванням, усі кістки в неї були цілі. Тоді хутко побіг по воду, а коли повернувся, то побачив, що дочка вже лежала з розплющеними очима й важко дихала.

— Хвала всім святим! — заголосив П’єро, падаючи на коліна поруч із нею. — Непісе, моя Непісе!

Вона журно посміхнулася, а П’єро притиснув її до себе, геть забувши про принесену воду.

Ще пізніше, коли він опустився на коліна й заглянув під скелю, його обличчя стало білим.

— Mon Dieu, якби не ця заглибина… О Непісе… — здригнувся П’єро й глибокодумно замовк.

Але Непісе, щаслива, що їй удалося врятуватися, підняла руку, притисла великий палець до вказівного й сказала:

— Так, я була б… ОТТАКОЮ, — не приховувала усмішки дівчина. — Але куди зник Барі, mon père?

Роздiл 9

Почувши жахливі крики Верби й побачивши П’єро, що стрімголов кинувся в її бік від туші Вакаю, Барі довго біг неóбзир, аж доки вистачило духу. Коли він зупинився, то був уже далеко за межами ущелини. Свій шлях вовченя тримало до бобрового ставка, де не було майже тиждень. Воно не забуло Щербатого Зуба, Уміска й інших бобренят, але Вакаю зі своїм щоденним уловом свіжої риби надто його спокушав. Тепер Вакаю не стало. Барі відчув, що великий чорний ведмідь уже ніколи не ловитиме рибу в тихих затонах і шумних водокрутах, і там, де до цього багато днів йому жилося мирно й достатньо, тепер чатує на нього велика небезпека. Раніше вовчук неодмінно шукав би прихистку під старим вітроломом, тепер для нього надійним місцем став бобровий ставок.

Тяжко сказати, чого саме боявся Барі, але це точно була не Непісе. Верба так настирливо його переслідувала, кинулася на нього. Вовчук відчував, як вона схопила було його руками, як його торкнулося м’яке волосся, і все ж таки він її зовсім не боявся! Коли ж час від часу зупинявся й озирався назад, то хіба для того, щоб зайвий раз подивитися, чи не біжить за ним саме вона. Від дівчини, якби Барі її помітив саму, він не втік би ніколи. У її очах, її голосі, її руках було для нього щось дуже привабливе. Тепер його гнітила ще важча туга, ще більша самотність. Тієї ночі він бачив тривожні сни.

Барі знайшов собі прихисток під коренем смереки неподалік від бобрового ставка і всю ніч бачив неспокійні сновидіння про матір, Казана, старий вітролом, про Уміска й Непісе. Одного разу, прокинувшись, він сплутав корінь із Сірою Вовчицею, а коли зрозумів, що матері там не було, то так заплакав, що навіть П’єро з Вербою, якби це почули, могли б зрозуміти, чому. Знову й знову являлись йому вві сні уривки бентежних подій минулого дня: утеча Вакаю через маленьку галявину; те, як знову помирав цей велет; блиск дівочих очей поруч зі своїми; її голос, такий солодкий і низький, що, здавалося, це звучить не голос, а дивна музика; її страшні відчайдушні крики.

Барі був радий, коли настав світанок. Він не шукав їжі, а просто брів до ставка. Тепер у його поведінці відчувалася якась безнадія. Тварини можуть розмовляти між собою, і Барі згадав, як Уміск і його товариші прямо йому сказали, що не хочуть мати з ним нічого спільного. Але вже сам факт того, що він опинився біля них, не давав йому почуватися таким самотнім. Та щеня було більше ніж самотнім. Вовк уже не керував ним, панувало тепер собаче єство. І в цих швидкоплинних моментах, коли дика кров майже дрімала, Барі гнітило підсвідоме, чимраз більше відчуття, що він зовсім не частина дикої природи, тут він чужий, і з усіх боків йому загрожувала небезпека.

Далеко в північних лісах бобри працюють і грають не тільки в темряві, а використовують день навіть більше, ніж ніч. Тож багато хто з колонії Щербатого Зуба не спав, коли Барі почав невтішно бродити вздовж берега їхнього ставка. Маленькі бобренята були ще біля своїх матерів у просторих хатках, схожих на великі, збудовані з хмизу й мулу бані, що стирчали з-під води посеред озера. Таких хаток було три, одна з них мала біля основи в поперечнику щонайменше двадцять футів. Барі насилу пробирався крізь чагарі вільхи, верболозу й берези, перерізані вздовж і впоперек десятками маленьких водних каналів. Деякі з них були завширшки у фут, деякі — футів у три-чотири, і всі наповнені водою. Жодна країна в світі ніколи не мала кращої транспортної системи, ніж була в цих володіннях бобрів. Своїми численними каналами вони протягали всі будівельні матеріали й харчі в головну водойму — ставок.

На одному з великих каналів Барі здивувався, побачивши великого бобра, що тягнув за собою чотирифутову колоду берези завтовшки з людську ногу, а це з півдесятка сніданків, обідів і вечер одним вантажем. Чотири чи п’ять внутрішніх шарів кори — те, що можна було б назвати хлібом, маслом і картоплею в меню бобрів. Кора верби й вільхи цінується більше, це наче м’ясо й пиріг у людському раціоні. Старий бобер, побачивши Барі, покинув колоду й подався собі геть. Вовчук із цікавістю обнюхав березу й рушив собі далі. Він не намагався заховатися, принаймні півдюжини бобрів добре його роздивилися, перш ніж непроханий гість прийшов до місця, де ставок звужується до ширини потоку, майже за півмилі від греблі. Тоді вовчук побрів назад. Увесь ранок він ходив навколо водойми відкрито.

У своїх великих захищених твердинях із бруду й гілок бобри почали радитися про військові речі. Вони були збиті з пантелику. Бобри мали чотирьох найжахливіших ворогів: видра руйнувала їхні греблі взимку й приносила смерть, бо через зниження рівня води в хатках ставало холодно, до того ж було неможливо діставатися до запасів їжі; рисі полювали на молодих і старих; лисиці й вовки могли лежати в засідці годинами, і все для того, щоб піймати наймолодших членів колонії, як Уміск і його товариші. Якби Барі був одним із цих чотирьох, хитрий Щербатий Зуб і його плем’я знали б, що робити. Але Барі був точно не видрою, і, якщо він був лисицею, вовком чи риссю, то поводився якось надто вже дивно. Не раз і не двічі цей звір мав змогу накинутися на здобич, якщо і справді її шукав. Але ще жодного разу він не виявляв ані найменшого бажання заподіяти їм шкоди.

Хтозна, можливо, бобри саме це й обговорювали. Цілком імовірно, що Уміск і його приятелі розповіли батькам про свої пригоди та про те, що Барі й на думці не мав їх образити, хоча легко міг би когось упіймати. Крім того, найочевидніше, старші бобри, які втекли від Барі вранці, і собі розповіли про незнайомця, що, хоч і налякав їх до смерті, зовсім не проявив ворожості. Усе це цілком можливо, бо, якщо визнати, що бобри здатні творити історію цілого континенту, виконуючи такі складні інженерні роботи, які й динамітом не взяти, то цілком розумно припустити, що вони мають спосіб порозумітися один з одним.

Хай там як, а сміливий старий Щербатий Зуб узяв на себе зобов’язання вирішити справу.

Уже звернуло з полудня, коли Барі втретє, а може, і вчетверте вийшов на греблю. Вона була двісті футів уздовж, але в жодному місці через неї не перекочувалася вода. Потік зі ставка йшов особливими вузькими шлюзами. Тиждень чи два тому Барі легко міг цією греблею перебратися на інший бік ставка. Але тепер у дальньому її кінці Щербатий Зуб і його інженери споруджували нову секцію загати і, щоб простіше виконувати цю роботу, затопили близько п’ятдесяти ярдів низини, де працювали.

Основна гребля зачаровувала Барі. Вона сильно віддавала запахом бобрів. Її верхня частина була висока й суха, там розміщувалися десятки гладко очищених маленьких заглибин, де бобри брали сонячні ванни. До однієї з таких заглибин і підійшов Барі, розлігся там і почав дивитися на тихий, спокійний ставок. Жоден звук не порушував післяобідньої тиші. Було враження, що всі бобри повимирали чи просто поснули — так тихо поводилися. Утім вони добре знали, що Барі був на греблі. Там, де він розлігся, сонце рясно кидало проміння, і від того було так зручно й приємно лежати, що за деякий час вовчук насилу тримав очі розплющеними. Зрештою, сон його здолав.

Як саме про це дізнався Щербатий Зуб, лишається загадкою. Хвилин п’ять потому без сплеску, без жодного звуку він з’явився за п’ятдесят ярдів від Барі. Кілька секунд бобер пробув у воді, майже не рухаючись. А тоді дуже повільно проплив уздовж усієї греблі через ставок. На протилежній стороні він виповз на берег і вже за хвильку сидів непорушно, наче камінь, дивлячись на ту частину греблі, де лежав Барі. І з усіх інших бобрів не виявляв ознак життя жоден, і скоро стало очевидним, що Щербатий Зуб мав лише одне на меті: ближче оглянути Барі. Опустившись у воду знову, він поплив уже прямо до греблі, а за десять футів від щеняти почав вилазити на гать, дуже повільно й обережно. Нарешті опинився на самісінькому вершечку.

За кілька метрів від нього в заглибині лежав Барі. Щербатий Зуб його майже не бачив, за винятком блискучої чорної спини. Щоб краще роздивитися вовчука, старий бобер розпластав свій великий хвіст і став на задні лапи, по-білячому притиснувши передні до грудей. У такій позі його зріст був аж три фути заввишки. Він важив десь сорок фунтів і чимось нагадував одну з тих товстих, добродушних, дурникуватого вигляду собак. Але його мозок працював надзвичайно швидко. Раптом бобер сильно ляпнув по греблі своїм хвостом, від чого Барі схопився, зразу ж побачивши Щербатого Зуба, і вп’явся в нього очима. Той і собі витріщався на Барі. Зо півхвилини ніхто не поворухнувся ні на тисячну частку цаля. А тоді Барі встав і замелькав хвостом.

Цього було досить. Опустившись на передні лапи, Щербатий Зуб спроквола підійшов до краю греблі й знову пірнув у воду. Куди й поділися його обережність і поспіх. Він гучно плавав у воді вперед-назад перед Барі, ніскілечки його не боячись. Зробивши так кілька разів, попрямував до найбільшої з трьох хаток і зник там. За п’ять хвилин новина про геройську вилазку Щербатого Зуба розлетілася всією колонією. Чужинець Барі був не риссю, і не лисицею, і не вовком. До того ж, він був дуже молодий і цілком безпечний. Тож тепер можна знову братися за роботу. Гра теж може бути відновлена. Ніякої небезпеки не було — так вирішив Щербатий Зуб.

Якби хтось прокричав ці факти мовою бобра через мегафон, реакція не могла бути швидшою. Барі, який усе ще стояв на краю греблі, відразу здалося, що ставок ожив від бобрів. Він ніколи до цього не бачив їх так багато за один раз. Вони з’являлися скрізь, і деякі з них підпливали на відстань десяти футів і дивилися на нього неквапливо й зацікавлено. Близько п’яти хвилин бобри, здавалося, не мали особливого об’єкта в полі зору. Тоді Щербатий Зуб сам попрямував до берега й виліз. Інші пішли за ним. З півдесятка робітників зникли в каналах, десь стільки ж узялися за вільхи й верби. Барі нетерпляче чекав Уміска та його приятелів. Нарешті він побачив, як четверо бобренят відплили від однієї з менших хаток. Вони виповзли на своє звичне місце для ігор — гладкий тванистий берег. Барі так сильно завиляв хвостом, що аж усе його тіло затряслось, і поквапився уздовж греблі їм назустріч.

Коли щеня вибігло на берег, Уміск був там сам і гриз довгу, щойно зрубану вербу, у той час, як інші бобренята товклись у густих заростях молодої вільхи.

Цього разу Уміск не втік. Він звів очі й спокійно подивився на Барі. Вовчук сів, премило й приязно виляючи хвостом. Кілька секунд бобреня дивилося на нього, а тоді так само спокійно повернулося до своєї вечері.

Роздiл 10

У житті кожної людини бувають моменти, що визначають дальшу її долю на добре чи зле. У житті Барі такою фундаментальною річчю став бобровий ставок. Куди б він пішов, якби не натрапив на той ставок, що б із ним далі трапилось, залишається загадкою. Але в його життя ввійшов ставок. Саме ця водойма заступила собою спогади про старий вітролом, а в бобрах щеня знайшло друзів, що певною мірою компенсували йому втрату Казана й Сірої Вовчиці.

Ця дружба, якщо тільки її можна так назвати, дійшла до певної межі. Щодня старші бобри звикали бачити вовчука поряд, і наприкінці другого тижня, якби Барі від них раптом пішов, вони б засумували за ним, але зовсім не так, як той засумував би за бобрами. З їхнього боку це була лише доброзичлива терпимість. Для Барі все було інакше. Він досі потребував материнської турботи; ним усе ще керували щенячі бажання, і малий нічого з тим зробити не міг. А коли наставала ніч, у нього з’являлося непереборне бажання йти до великої домівки бобрів, до Уміска та його товаришів і проситися нічліжанином.

Протягом цих двох тижнів, що минули після героїчної вилазки Щербатого Зуба на греблю, Барі шукав собі їжу за милю вгору по течії струмка, де водилося багато раків. Але його домівка була біля ставка. Ніч і більшу частину дня він незмінно проводив саме там. Спав біля самісінької гаті або й на ній, якщо погода сприяла. Бобри так до нього звикли, що почали вже його сприймати як постійного гостя. Вони працювали в його присутності, ніби щеняти зовсім не існувало.

Барі захоплювався роботою бобрів і ніколи не втомлювався дивитися, як вони працюють. Товариші вражали його й водночас збивали з пантелику. День за днем він бачив, як вони заготовляли колоди і сплавляли їх по воді до нової споруди, спостерігав, як неухильно росте нова гребля завдяки зусиллям бобрів. Одного дня вовченя лежало за десяток футів від старого бобра, що перегризав дерево в шість цалів у поперечнику. Коли дерево впало й старий бобер відскочив від нього вбік, Барі відскочив також. А потім вовчук повернувся назад, обнюхав пеньок і дуже здивувався, коли на підмогу цьому боброві раптом вискочили дядько, дідусь чи тітка Уміска.

Він так і не зумів умовити Уміска й інших бобренят прийняти його до своєї компанії, тож десь за тиждень більше й не намагався розпочати з ними гру. Насправді, їхні забави збивали його з пантелику майже так само, як дії старих бобрів, що будували греблю. Уміск, наприклад, полюбляв баватись у грязюці на краю ставка. Він був схожий на дуже маленького хлопчика. У той час, як його старші родичі сплавляли товсті стовбури дерев до великої греблі, Уміск носив невеликі тонкі палички, будуючи власну гать.

Уміск був здатен годинами майструвати свою греблю так само запопадливо, як його мама-тато працювали на великій гаті, а Барі міг увесь цей час лежати лежма за кілька футів від нього й із великим зацікавленням стежити за малим. У цьому напівзасохлому бруді Уміск рив свої невеличкі канали, достоту, як хлопчик, що навесні, коли починає танути сніг, влаштовує річки й навіть цілі океани, населяючи їх уявними піратами. Своїми гострими маленькими зубками він валив верболіз завтовшки в палець, уявляючи, що насправді то величезне дерево, а коли одне з цих чотири-чи п’ятифутових деревцят падало, безперечно, відчував таке ж задоволення, як і Щербатий Зуб, коли валив сімнадцятифутову березу. Барі не міг до кінця зрозуміти суті дій Уміска. Він і сам полюбляв гострити зуби об гілки, але ж для цього не треба аж так старанно очищати гілочки від кори та ще й ковтати її.

Ще одна боброва забава взагалі не приваблювала Барі. Неподалік того місця, де він уперше зустрівся з Уміском, піднімався з води високий, злегка нахилений берег, заввишки футів зо дванадцять. Саме цією гладенькою, добре втоптаною похилою площиною бобренята спускались у воду. Уміск забирався на берег у тому місці, де було не так стрімко, залазив на самісіньку верхівку, сідав на свого плаского хвоста, відштовхувався, спускався вниз, наче на санчатах, і бульхався з великими бризками у воду. Інколи там одночасно бавилося шестеро, а то й десятеро бобренят, а бувало, що й хтось зі старих бобрів, шкутильгаючи, вибирався нагору й собі спускався, як малий.

Одного разу під вечір, коли гора для ковзання була повністю мокра й слизька після недавнього катання, Барі забрався на неї й узявся оглядати місцевість. Виявилося, що ніде так сильно не пахло бобрами, як тут. Він почав обнюхувати гору, зайшовши далі, ніж було слід. За якусь мить його лапи роз’їхались у різні боки, і вовчук із диким вереском покотився вниз. Удруге у своєму житті опинившись під водою, Барі відчайдушно забрьохався у ставку. За хвилину чи дві таки дістався м’якого мулу й насилу пробрався ним на твердий берег. Нарешті в нього було чітке уявлення про цю розвагу бобренят.

Може, Уміск бачив, як він з’їжджав з гори. Можливо також, що історія цієї пригоди з Барі дуже скоро стала відома всім жителям бобрової колонії, бо, коли Барі прийшов цього вечора до Уміска, що поїдав молоду вільху, той уже сміливо наблизився до нього, і вони вперше за весь час знайомства обнюхалися носами. Принаймні чути було, як обнюхував Барі, а відважний малий Уміск сидів у позі сфінкса. Це остаточно закріпило їхню дружбу, як мінімум з боку вовченяти. Деякий час воно, надто вже радіючи, скакало навколо Уміска, показуючи тому, як сильно той йому подобається, ніби запевняючи, що вони стануть хорошими друзями. Та Уміск не відповідав. Він не поворухнувся жодним м’язом, аж поки не повернувся до своєї вечері. Але Барі здалося, що бобреня було дуже компанійським малюком. Вовчук уважав це найщасливішим часом, відколи покинув старий вітролом.

Ця дружба, хоч збоку й видавалася односторонньою, була, безперечно, вдалою для Уміска. Коли Барі перебував біля ставка, то завжди тримався якомога ближче до Уміска, якщо міг того знайти. Одного дня вовчук лежав на траві й майже дрімав, а тим часом трохи осторонь від нього, у кущах верболозу, за якоюсь роботою копошився Уміск. Ляпанець бобрового хвоста об поверхню води як рукою зігнав з Барі сон. Тоді почувся ще один удар по воді, а тоді ще. Вони лунали з озерця, як пістолетні постріли. Щеня підвелося на ноги й побачило, як звідусіль бобри поспішають до ставка.

Саме тоді з зарослів вільхи вийшов Уміск і собі поспішив до води. Він рухався так швидко, як тільки дозволяли його коротенькі ніжки. Коли бобреня майже досягло твані, перед очима Барі промайнув блискавичний червоний спалах, а ще за мить у променях полудневого сонця вовчук побачив, як лис Непакас’ю гострими іклами вчепився Уміскові в горло. Барі почув несамовитий крик свого маленького друга, гучні сплески багатьох хвостів об поверхню води — і раптом його кров закипіла від хвилювання й гніву.

Барі хутко кинувся на порятунок. Завбільшки й завважки вовчук був як і лис, і коли наскочив на Непакас’ю, то так загарчав, що якби в той момент на другому березі ставка стояв П’єро, то неодмінно б його почув. Щенячі зуби гострими ножами вп’ялися кривдникові Уміска в плече. Лис належав до породи лісових розбійників, що вбивали, нападаючи з-за спини. Не в його характері було битися віч-на-віч. Зчепитися із супротивником він міг, хіба будучи загнаним у глухий кут. Тож нічого дивного, що люта й несподівана атака Барі змусила Непакас’ю втікати до лісу так само швидко, як і атакувати Уміска.

Барі не став його наздоганяти, а повернувся до бобреняти, що лежало в мулі, скиглило й дивно сопіло. Вовчук обережно торкнувся його носом, і за деякий час Уміск підвівся на свої перетинчасті лапи, у той час, як кілька десятків бобрів зі страшним шумом метушилися біля самого берега у воді.

Після цієї події бобровий ставок став для Барі справжньою домівкою.

Роздiл 11

Доки чарівна Непісе й досі не могла відійти після своєї бурхливої пригоди під скелею, доки П’єро надсилав небу подячні молитви за її звільнення, доки Барі все більше звикав до жителів бобрової колонії, Буш Мак-Таґґарт із торгового поселення Лак-Бейна, яке лежало за сорок миль на північний захід, щось собі обдумував. Мак-Таґґарт був керівником факторії в Лак-Бейні упродовж семи років. У книгах компанії, що зберігались у Вінніпезі, він характеризувався як надзвичайно корисний працівник. Витрати на утримання його поселення були нижчі за середні показники, а його щопіврічний звіт про заготівлю хутра завжди опинявся серед найкращих. У головному офісі зберігався перелік працівників компанії, і навпроти його імені була така примітка: «Дає прибутку більше, ніж будь-хто інший на північ від озера Ґодс».

Але індіанці добре знали, у чому причина такого успіху. Вони називали його Напао-Ветику, тобто «людина-диявол». Сидячи біля своїх осяяних вогнем тіпі, вони вимовляли його ім’я пошепки, з огидою, так тихо, щоб навіть вітер не зміг його донести до Буша Мак-Таґґарта. Вони його боялися. Вони його ненавиділи. Вони вмирали від голоду й виснаження, і що міцніше він стискав свої залізні пальці, керуючи ними, то покірніше, здавалося, вони реагували на його владу. Цей чоловік мав мізерну душу, сховану в тілі грубіяна, що насолоджується безмежною владою. А тут, серед незайманої природи, куди не глянь на всі чотири сторони — його влада і справді не мала меж. На всій неосяжній довколишній території він поводився як кум королю й сват міністру. Тут діяли лише ті правила, що їх установив сам Мак-Таґґарт. Його підтримувала велика компанія. І в подяку за це він відправляв їй такі каравани з хутром, що перевершували всі сподівання. Власники компанії сиділи від нього за тисячі миль і тільки лічили грошву.

Утім, усі ці безчинства міг би викрити Ґреґсон. Він був контролером цього округу й відвідував Мак-Таґґарта раз на рік. Ґреґсон міг би доповісти компанії, що індіанці називають Мак-Таґґарта Напао-Ветику, бо той платить їм лише половину вартості хутра; міг би навести не один факт на доказ того, що керівник факторії протягом усієї зими ставить людей, які на нього працюють, на межу виживання, а мисливці на колінах вимолюють у нього свої кровно зароблені гроші, як і те, що він примушував жити із собою когось із місцевих дівчат або жінок. Але Ґреґсон мав із тих ревізій власну вигоду, тож щоразу, приїжджаючи в Лак-Бейн, проводив там два тижні легковажного життя. А на додачу до цього завжди привозив своєму домашньому жіноцтву дорогі хутра, отримані від Мак-Таґґарта.

Одного вечора, за тиждень після пригоди Непісе та Барі під скелею, Мак-Таґґарт сидів у своїй «коморі» під світлом олійної лампи. Відіславши червонощокого секретаря-англійця спати, він лишився сам. Уже шість тижнів щось його гризло зсередини. Шість тижнів тому П’єро привів Непісе в Лак-Бейн. Це було вперше за той час, коли Мак-Таґґарт тут керував. Дівчина й сколотила його спокій. Відтоді він не міг думати ні про що інше, крім неї. Двічі за ці шість тижнів чоловік навідувався до хижки П’єро. Завтра збирався туди знову. Про Марі, струнку індіанку з племені крі, що жила в його хижці, він уже геть забув, так само, як до Марі забував десятки інших дівчат. Тепер Мак-Таґґарт був перейнятий думками про Непісе. Ніколи ще не бачив він такої красуні, як донька П’єро.

Мак-Таґґарт уголос кляв П’єро, дивлячись на аркуш паперу. Уже цілу годину він виписував на нього з потертих і запилюжених бухгалтерських книг своєї контори якісь відомості. Цей П’єро стояв у нього поперек дороги. Згідно з записами батько П’єро був чистокровний француз, П’єро — напівфранцуз, а його Непісе, відповідно, — на чверть француженка. Утім вона була така гарна, що мало хто б міг запідозрити наявність у її жилах хоч двох крапель індіанської крові. Були б вони індіанцями з чипів’янів, крі, оджибве, догрибів — ніяких проблем не виникло б. Він скорив би їх своєю владою, і Непісе сама прийшла б до його хижки, як шість місяців тому сюди з’явилася Марі. Але на заваді стояв триклятий француз! П’єро й Непісе були інші. Однак…

Мак-Таґґарт зловороже посміхнувся й міцніше стиснув кулаки. Зрештою, хіба його влади не досить, щоб вирішити цю проблему? Чи наважиться П’єро заперечувати йому? Якщо так, то він вижене того чоловіка в тришия подалі від мисливських угідь, які дістались у спадок від батька та діда, а тим, своєю чергою, ще раніше в спадок від своїх предків. Він зробить із П’єро блукача й вигнанця, як зробив блукачами й вигнанцями багатьох інших людей, що потрапляли в його немилість. Жодне інше торгове поселення нічого не продаватиме П’єро й нічого не купуватиме в нього, якщо він облихословить його ім’я. У цьому й полягала його головна сила: факторський закон, що діяв уже не одне століття. Ця жахлива зла сила привела до нього Марі. Струнка темноока дівчина з племені крі ненавиділа його всім серцем. Та, попри свою ненависть, «берегла для нього домашнє вогнище» — так він міг пристойно пояснити її перебування тут, якщо взагалі була потреба в якихось поясненнях.

Мак-Таґґарт знову поглянув на помітки на аркуші паперу. Мисливські угіддя П’єро, що за тутешніми законами перебували в його повній власності, були надзвичайно цінні. Протягом останніх семи років П’єро отримував за хутро в середньому одну тисячу доларів щорічно, бо Мак-Таґґарт не насмілювався дурити П’єро так, як він обдурював індіанців. Одна тисяча доларів щорічно! П’єро, безперечно, подумає двічі перед тим, як усе це покинути. Мак-Таґґарт посміхнувся, зім’яв папірець і приготувався загасити світло. Під коротко стриженою бородою його обличчя розчервонілося від внутрішнього вогню, що палив його кров. Це було неприємне обличчя — суворе, безжалісне, що повністю відповідало прізвиську Напао-Ветику. Його очі блищали, чоловік коротко зітхнув і загасив вогонь лампи.

Прямуючи крізь темряву до дверей, Мак-Таґґарт знову посміхнувся. Можна сказати, що Непісе вже належала йому. Він буде нею володіти, навіть якщо доведеться забрати в П’єро його ЖИТТЯ. А ЧОМ БИ Й НІ? Це все було дуже просто. Один постріл на безлюдній мисливській стежці, один удар ножем — і хто про це дізнається? Хто здогадається, де дівся П’єро? І це все буде вина П’єро.

Під час останньої зустрічі з ним Мак-Таґґарт зробив відверту пропозицію: він готовий одружитися з Непісе. Так, він готовий навіть на таке — так і сказав. Керівник факторії повідомив П’єро, що як той буде його тестем, то одержуватиме подвійну ціну за хутра. А напівфранцуз вирячився на нього так здивовано й приголомшено, наче його щойно уперіщили палицею. Тож, якщо він не отримає Непісе без проблем, це буде вина її батька. Завтра Мак-Таґґарт знову піде до хижки напівкровок. А післязавтра П’єро має дати йому відповідь. Буш Мак-Таґґарт знову посміхнувся й пішов спати.

До самісінького приходу Мак-Таґґарта П’єро нічого не казав Непісе про пропозицію керівника факторії Лак-Бейна. А коли все розповів, то закінчив такими словами:

— Це чудовисько, людина-диявол. Я б волів краще бачити тебе там, разом із нею… мертвою, ніж його дружиною.

І він показав рукою на високу смереку, під якою була похована шляхетнородна мати Верби.

Непісе не вимовила ні звуку. Її очі стали більшими й темнішими, а щоки узялися рожевим рум’янцем, чого П’єро раніше не помічав. Коли батько закінчив говорити, вона встала, випрямилася на повен зріст, здавалося навіть, що вона в одну мить стала вищою. Ніколи до цього Непісе не виглядала такою жіночною, як тієї хвилини. Очі П’єро наповнилися глибоким смутком і тривогою, коли він побачив, як вона дивиться на північний захід, у бік Лак-Бейна.

Його донька була дивовижна. Краса дівчини, що вже ставала жінкою, непокоїла його. Він бачив, якими пожадливими очима дивився на неї Буш Мак-Таґґарт, чув, як здригався голос керівника факторії, коли той говорив про неї. Батько угледів звірячу хіть на обличчі Мак-Таґґарта. Це його спочатку налякало. Але тепер старий не боявся. Він просто хвилювався й стискав кулаки. Нарешті Непісе повернулася, підійшла до нього й сіла поруч, біля самісіньких ніг.

— Він прийде завтра, ma chérie, — сказав П’єро. — Що я маю йому казати?

Губи Верби були червоні. Її очі сяяли, але дивилася вона не на чоловіка, а кудись убік.

— Нічого, батьку, хіба тільки, що він звернувся не за адресою. Хоче знати відповідь — хай питає мене.

П’єро нахилився й зловив її посмішку. Сонце заходило за обрій. Його серце опускалося разом із ним, стаючи важким, немов холодний свинець.

Тільки двадцять миль з усього шляху можна було подолати на човні, а решту дороги треба було йти пішки, тож Мак-Таґґарт мав невеликий багаж, а в його таборі всього-то було, що кілька зрізаних гілок ялівцю замість постелі, легка ковдра й маленьке багаття. Перед тим, як приготувати вечерю, керівник факторії дістав багато мідних силець зі свого невеликого ранця й за півгодини розставив їх на заячих стежках. Цей метод добування м’яса був зручніший і надійніший, ніж тягати на собі в спекотну погоду рушницю. Шість-сім силець було досить, щоб упіймати щонайменше трьох зайців, один із яких неодмінно буде молодим, матиме досить ніжне м’ясо, щоб засмажити його. Розмістивши сильця, Мак-Таґґарт поставив на вугілля пательню з беконом і заходився варити собі каву.

З усіх таборових запахів саме запах бекону досягав найдальших закутків лісу. Для цього зовсім не треба вітру. Він розповсюджувався сам собою. Тихої ночі лис міг учути цей запах за милю, а якщо дує бодай легенький вітерець, то й за дві милі щонайменше. Саме цей аромат бекону долинув до Барі, коли той лежав на своєму звичному місці нагорі бобрової гаті.

Після пригоди в ущелині й смерті Вакаю Барі не надто щастило. Усвідомлення небезпеки тримало його поруч зі ставком. Харчувався він майже самими раками, і цей новий приємний запах, що прийшов разом із нічним вітром, пробудив у ньому голод. Але запах був ледь уловимий: однієї миті добре відчутний, а іншої — його вже й не було. Барі покинув греблю й узявся шукати джерело пахощів у лісі, та за якийсь час повністю втратив його слід. Мак-Таґґарт закінчив приготування бекону й почав його їсти.

Настала чудесна ніч. Можливо, Барі спав би собі спокійно у своєму гніздечку на вершечку греблі, якби запах бекону не розбудив у ньому нове відчуття голоду. Після пригоди в ущелині глухий ліс наганяв на нього страх, особливо вночі. Але ця ніч була схожа на тьмяний золотий день. Місяця на небі не було, але зірки густо сяяли, наче міріади далеких ліхтариків, заливаючи землю м’яким розпорошеним світлом. Легкий вітерець щось приємно нашіптував верхівкам дерев. Скрізь було дуже тихо. Стояв кінець липня. Індіанці крі називають такі дні часом «линяючого місяця», а чипів’яни — «місяцем тиші». Вовки в такий час не виходять на полювання; сови наче втрачають голос; лисиці, якщо й крадуться між дерев, то тихенько, немов тіні; і навіть бобри зупиняють свою роботу. Лосі, олені й карібу заледве рухають рогами й узагалі ними не б’ються.

І от у цій тиші Барі почав своє полювання. Спершу він сполохнув сім’ю молодих куріпок, та вони від нього втекли. Потім ганявся за зайцем, що виявився прудкішим. Отак, безуспішно полюючи, він згаяв цілу годину. Тоді Барі почув звук, що змусив завирувати кожну краплину його крові. Вовчук був саме неподалік табору Мак-Таґґарта, а те, що він чув, було звуками зайця, що борсався в однім із силець. Барі вийшов на невеликий, осяяний зорями простір, де побачив вуханя, що дриґав лапами найдивовижнішим чином. Це на мить вразило вовчука, і він на хвилину зупинився.

Заєць Вапус устромив свою пухнасту голову в сильце. Злякавшись, він відстрибнув убік, від чого гіллячка, що до неї був прикріплений мідний провід, піднялася вгору. Тепер малий наполовину висів у повітрі, тільки задніми лапами торкаючись землі. Вухань шалено чеберяв ними, а петля тим часом усе тугіше стягувала його шию.

Барі аж рота роззявив із захвату. Він не мав жодного уявлення, яку роль у цьому химерному дійстві відіграють мідний дріт і гілка смереки, розумів лише, що Вапус дивно стрибав на задніх лапах зовсім не по-заячи. Можливо, вовчук подумав навіть, що це якийсь різновид гри. Однак він не дивився на Вапуса так, як дивився досі на бобра Уміска. Барі знав, що заєць досить смачний, тож за якусь мить кинувся на свою здобич.

Майже напівмертвий на той момент Вапус і не пручався. При світлі зір Барі покінчив із ним, після чого цілих півгодини бенкетував свіжиною.

Мак-Таґґарт не чув ані звуку, бо сильце, що в нього потрапив Вапус, було розташоване від табору далі, ніж усі інші. Він сидів біля жарин, опершись спиною на дерево, курив чорну люльку і хтиво мріяв про Непісе, а Барі знову подався у свої нічні мандри. Вовчук більше не бажав полювати. Він був надто ситий, але все ще принюхувався в освітлений зорями простір, безмежно насолоджуючись спокоєм і золотим сяйвом ночі. Щеня ішло по заячому сліду, поки дісталося нарешті до того місця, де дві звалені колоди залишали між собою прохід, не ширший за його тіло. Воно протиснулося крізь прохід, аж тут щось затягнулось у нього на шиї. Клац — і притиснуте до землі деревце раптом піднялося в повітря, а разом із ним злетів і Барі, сам не розуміючи, що сталося.

Гавкіт у його горлі перетворився на здушене хрипіння, а за мить він почав так само незвично рухатись, як перед тим Вапус, що наче в такий спосіб йому мстився. Щоб не спустити дух, Барі змушений був вертіти ногами, а дріт тим часом усе більше стискався навколо його горла. Коли він натягав дріт, усією вагою свого тіла тягнучи його до землі, гілка покірно гнулася донизу, а коли вона пружинила й піднімалася вверх, то й Барі опинявся високо підчепленим догори. Вовчук люто боровся. Було дивом, що його тримав тонкий дріт. Ще трохи, і він би розірвався, але шум боротьби почув Мак-Таґґарт. Чоловік знав, що такі гучні звуки могли бути від куниці, рисі, лисиці чи вовчука, але не від зайця. Тож керівник факторії, поквапившись у напрямку сильця, захопив ковдру й важкого кийка.

Побачивши Барі, що висів на кінці дроту, Мак-Таґґарт спершу подумав, що то вовк. Він кинув ковдру й підійняв над головою кийка. Якби небо було хмарним або зорі світили менш яскраво, Барі, безсумнівно, загинув би, як перед тим і Вапус. Але, уже тримаючи палицю над головою, Мак-Таґґарт вчасно побачив у зоряному сяйві на грудях білу зірку, вухо з білим кінчиком і чорне, як вугілля, хутро Барі.

І він швиденько відкинув кийка й схопився за ковдру.

Якби чоловік міг передбачити, що станеться в майбутньому, то неодмінно скористався б кийком. Якби Мак-Таґґарт тільки міг уявити велику трагедію, де Барі мав зіграти ключову роль, розбиваючи його надії і знищуючи його світ, то забив би його до смерті тут, під світлом зір. А якби Барі міг передбачити, що мало статися між цим звіром із білою шкірою й найгарнішою істотою в лісі, то боровся б іще відчайдушніше, не здаючись навіть у задушливих обіймах ковдри керівника факторії. Цієї ночі доля розіграла для них обох дивну партію, і тільки доля, а може, ще зорі на небі, знали про те, як усе завершиться.

Роздiл 12

За півгодини багаття Буша Мак-Таґґарта знову яскраво горіло, а в його відблисках виднівся Барі. Він був загорнутий у ковдру й туго зв’язаний міцними ременями, на манір того, як пеленають індіанських немовлят. Ковдра мала форму кулі, а з неї стирчала лише вовчукова голова. Барі був безнадійно спійманий і так тісно замотаний, що ледве міг поворухнутися. За декілька футів від нього Мак-Таґґарт промивав у тазі з водою кровоточиву рану на руці. На товстій, як у бика, Мак-Таґґартовій шиї також виднілася червона смуга крові.

— Мале чортеня! — гиркнув до вовчука. — Мале чортеня!

Він раптом підійшов до Барі й ударив його важким кулаком по голові.

— Розмізчити б тобі голову за це… Так я, певно, і зроблю!

Барі бачив, як Мак-Таґґарт підібрав палицю, що лежала недалеко від багаття. П’єро колись переслідував його, але це вперше вовчук був так близько до людини, що міг бачити її червоні звірячі очі. Вони не були схожі на очі тієї чудової істоти, що спершу майже зловила його в павутині свого волосся, а згодом лізла за ним під скелю. Це були очі звіра. Вони змусили його зіщулитись і спробувати сховати голову в ковдру, коли Мак-Таґґарт підняв палицю над головою. Барі загарчав, і у світлі багаття блиснули його білі ікла. Прищуливши вуха, він хотів уп’ястися зубами в червоне горло нападника, де уже був лишив один слід.

Палиця опустилась один раз. Тоді ще раз, і ще, і ще. А коли Мак-Таґґарт нарешті закінчив, Барі лежав напівмертвий, із заплющеними від ударів очима і з закривавленим ротом.

— Ось так ми вибиваємо диявола з дикого собаки, — прогарчав Мак-Таґґарт. — Гадаю, ти більше не спробуєш мене цапнути, га, малий? Стонадцять чортів, ти прокусив мою руку майже до кістки!

Він знову заходився промивати рану. Зуби Барі вп’ялися глибоко, й обличчя керівника факторії мало стривожений вигляд. Надворі стояв липень — поганий місяць для укусів. Зі свого спорядження він витягнув маленьку пляшку віскі й налив трохи напою на рану, лаючись у батька-матір, коли йому почало нестерпно пекти.

Напівзаплющеними очима дивився Барі на Мак-Таґґарта. Він уже зрозумів, що, нарешті, зустрів найсмертельнішого з усіх ворогів. І все ж вовчук не боявся. Кийок у руці Буша Мак-Таґґарта не знищив його духу, навпаки, убив у ньому страх, розбудивши не знану досі ненависть. Такої ненависті щеня не відчувало навіть тоді, коли боролося зі злодійкуватим совеням Угуміс’ю. Мстива ворожість вовка тепер палала в ньому поряд із дикою хоробрістю собаки. Він не затремтів, коли Мак-Таґґарт ще раз підійшов до нього. Барі спробував дотягтись і знову вкусити цього монстра. Намагаючись це зробити, сповите в ковдру щеня перекинулося з боку на бік, схоже на безпорадну кумедну купу лахміття.

Це видовище насмішило Мак-Таґґарта. Він знову сів, притулившись спиною до дерева, і набив люльку.

Барі не зводив очей із Мак-Таґґарта, коли той курив. Він стежив, як чоловік розлігся на голій землі й заснув. Пізніше вовчук прислухався до жахливого хропіння чудовиська. Невтомно протягом довгої ночі звір силувався звільнитися з ковдри. До кінця життя Барі пам’ятатиме цю жахливу ніч. У товстих гарячих складках ковдри його кінцівки й усе тіло були стиснуті так, що в жилах майже не циркулювала кров. Утім пес жодного разу навіть не заскиглив.

Вони почали подорож ще вдосвіта. І якщо в тілі Барі майже зовсім припинився кровообіг, то кров Буша Мак-Таґґарта так і вирувала із шаленою швидкістю. Чоловік складав свої останні плани, швидко йдучи лісом із Барі під пахвою. Він негайно пошле П’єро по панотця Ґротіна в його місію за сімдесят миль на захід. Керівник факторії одружиться з Непісе, так, одружиться з нею! Це заспокоїть П’єро. А коли той піде по місіонера, він лишиться з дівчиною наодинці.

Ця думка запалила Мак-Таґґартову кров, як міцне віскі. У його гарячій, нерозважливій голові не було й думки про те, що скаже йому Непісе, якої гадки вона про нього і його пропозицію. Він стиснув кулаки й різко засміявся, коли на мить уявив, що П’єро може й не захотіти віддати її. П’єро! Бах! Йому ж не первина уколошкати людину. Зовсім ні, робив він це не раз і не двічі.

Мак-Таґґарт знову засміявся й почимчикував ще швидше. Ні, програти неможливо, і Непісе від нього нікуди не втече. Він, Буш Мак-Таґґарт, господар цієї дикої місцини, зверхник її народу, вершитель їхніх доль. Єдина влада й найвищий закон.

Сонце було вже досить високо, коли П’єро, стоячи з Непісе біля своєї хижки, показав їй рукою на пагорб за ярдів чотириста від них, де щойно з’явився Мак-Таґґарт.

— Він іде.

За минулу ніч П’єро сильно зістарився. Змореним поглядом подивився чоловік на Непісе й знову побачив, як раптово потемніли її очі й почервоніли напіврозімкнені вуста. Серце його вкотре сповнив страх. Невже вона вирішила?..

Дівчина повернулася до батька. Її очі сяяли, а голос тремтів.

— Пам’ятайте, ви повинні відправити його за відповіддю до мене, — хутко вигукнула дівчина й так само хутко зникла в хижці.

З холодним сірим лицем зустрів П’єро Буша Мак-Таґґарта.

Роздiл 13

З вікна, злегка відгорнувши складки штори, Верба могла бачити, що діялося надворі. Тепер уже вона не всміхалася, а швидко дихала й уся була напружена. Буш Мак-Таґґарт зупинився за футів десять від вікна й потиснув батькову руку. Вона почула грубий голос прибульця, його галасливе вітання, а тоді побачила, як він показував П’єро, що ніс під пахвою. Дівчина виразно почула його пояснення про те, яку здобич піймав у сильце на зайця. Він розгорнув ковдру, і Непісе здивовано крикнула. У млі ока вона була поряд із ними. Не дивлячись на червоне Мак-Таґґартове обличчя, що палало від безмежної трирадості, вона вигукнула:

— Це Барі!

А тоді, вихопивши з рук Мак-Таґґарта сповиток, повернулася до П’єро.

— Скажіть йому, що Барі належить мені, — поспішила в хатину вона.

Украй здивований, стояв Мак-Таґґарт ні в сих ні в тих і дивився їй услід. Потім глянув на П’єро. З усього було видно, що П’єро так само вражений, як і він.

Непісе не забажала розмовляти з ним, керівником факторії з Лак-Бейна! І навіть не глипнула на нього! Вона забрала від нього собаку з таким виглядом, ніби перед нею стояло дерев’яне опудало, а не жива людина. Мак-Таґґарт почервонів іще більше, коли перевів погляд із П’єро на двері, у які увійшла Непісе.

Забігши в хижку, дівчина зачинила двері, упала навколінки й заходилася розгортати ковдру. Вона геть не боялася Барі, зовсім викинувши з голови Мак-Таґґарта. А коли Барі в’яло викотився з ковдри на підлогу і вона помітила, що очі його були заплющені, а пащека смажна, вид її затуманів, наче хмара набігла на сонце.

— Барі, — ніжно вигукнула вона. — Барі… Барі!

Дівчина підняла його на руки. Голова щеняти обвисла, тіло заклякло, і він міг заледве ворухнутися. Барі не відчував своїх лап, майже не міг бачити, але почув її голос! Це був той самий голос, що лунав того дня, коли вовчук зазнав болю від кулі, голос, що кликав його під скелею!

Голос Верби кинув Барі в захват. Здавалося, він збурив його мляву кров, розливши її по жилах. Вовчук широко розплющив очі й знову побачив дві чудові зорі, що так ніжно світили на нього в день смерті Вакаю. Одна з довгих кіс Верби впала на нього, і він знову відчув солодкий запах її волосся, відчув, як її рука почала його пестити, до нього знову долинув ніжний голос. Потім вона раптом встала й лишила його самого, а він тим часом, чекаючи її, і не ворухнувся. За хвилину дівчина повернулася з мискою води й шматком тканини. Вона обережно змила кров із його очей і пащі. Барі не зробив жодного руху. Він насилу дихав. Згодом, утім, Непісе помітила, як його тіло тремтіло, наче від електричного струму, щоразу, коли її рука до нього торкалася.

— Він бив тебе кийком, — промовила вона, близько присунувшись до Барі й дивлячись своїми темними очима. — Він бив тебе! Це чудовисько, а не людина!

А тоді їх перервали. Двері відчинилися, і ввійшов звір у людській подобі, дивлячись на них із посмішкою на червоному лиці. Тієї ж миті Барі показав, що ще живий. Він вискочив з-під руки Верби й несподівано загарчав на Мак-Таґґарта. Шерсть на його хребті настовбурчилась, ікла загрозливо заблищали, а очі загорілися, як розжарені вуглини.

— У нього вселився диявол, — сказав Мак-Таґґарт. — Народжений у дикій природі, певно, серед предків є вовки. Ти маєш бути з ним обережна, інакше він відкусить руку, кіт сакагет.

«Кіт сакагет» мовою крі означало «кохане серденько», і це вперше керівник факторії заговорив із нею словами, що більше годилися б для полюбовників. Її серце обважніло. На мить Непісе склала долоні й схилила голову. Мак-Таґґарт подивився на неї і, вирішивши, що дівчина зніяковіла, ласкаво поклав руку на її волосся. П’єро крізь розчинені двері почув закохану мову, а тепер побачив і Мак-Таґґартове пестування.

— Mon Dieu! — зітхнув він і підняв руку, ніби бажаючи так відгородитися від цього блюзнірства.

Дальшої миті П’єро здивовано крикнув майже одночасно з Мак-Таґґартом, що зарепетував з болю. Барі блискавкою ковзнув по підлозі й учепився зубами в ногу керівника факторії. Перш ніж Мак-Таґґарт потужним ударом іншої ноги звільнився, вовчук уп’явся досить глибоко. З прокляттями на вустах чоловік вихопив із кобури револьвера. Але дорогу йому загородила Непісе. Коротко крикнувши, вона кинулася до Барі й схопила його на руки. Верба глянула на Мак-Таґґарта, притискаючи до себе Барі так, що її м’яке, нічим не прикрите горло виявилося за кілька цалів від його ікл. Її зіниці аж засвітилися.

— Ви його били! — вигукнула вона. — І він ненавидить вас… ненавидить…

— Відпусти його! — крикнув пойнятий жахом П’єро. — Mon Dieu! Кажу тобі, відпусти його, інакше він тебе загризе!

— Він ненавидить вас… ненавидить… ненавидить … — знову й знову повторювала Верба, дивлячись прямо в перелякане обличчя Мак-Таґґарта. Раптом вона повернулася до батька й, плачучи, промовила: — Ні, пес не розірве мене. Бачите! Це Барі. Хіба я не казала цього вам? Це Барі! Це доказ того, що він захищав мене…

— Від мене? — остовпів із подиву Мак-Таґґарт, і його обличчя потемніло.

П’єро підійшов і, посміхаючись, поклав руку на плече Мак-Таґґарта.

— Залишмо їх самих, мсьє, — сказав він. — Це два малих задираки, тут для нас небезпечно. І якщо пес її вкусить…

Господар знизав плечима. Великий вантаж був раптово знятий із них. Його голос був м’яким і переконливим. А тепер гнів зник із обличчя Верби. Мак-Таґґарт зловив кокетливий вираз очей, коли вона прямо глянула на нього, наполовину посміхаючись, і сказала батькові:

— Я приєднаюся до вас найближчим часом, тату, — до тебе й мсьє керівника факторії з Лак-Бейна!

У її очах, беззаперечно, грали бісики. Мак-Таґґартові здалося, що ці бісики глузують із нього. Від них його мозок палав, а кров почала дико пульсувати. Ох ці очі, повні запальних іскринок, як у відьми! Яке ж це буде задоволення приборкати їх, і станеться таке дуже скоро! Мак-Таґґарт пішов за П’єро назовні. Урочисто святкуючи перемогу, він більше не відчував болю від укусу Барі.

— Я покажу вам мої нові сани, я зробив для зими, мсьє, — сказав П’єро, коли двері за ними зачинилися.

Півгодини потому Непісе вийшла з хижки. Вона бачила, як П’єро й керівник факторії про щось балакали. З усього було видно, що розмова для її батька видалася неприємна. Його обличчя мало стурбований вираз, а в очах палав жаркий вогонь. Мак-Таґґарт щільно стискав щелепи, але в погляді промайнуло задоволення, тільки-но він її побачив. Вона знала, у чому річ. Керівник факторії з Лак-Бейна вимагав відповіді від самого П’єро, а той, як і сказала йому Непісе, відсилав по відповідь до неї. І він пішов! Дівоче серце затьохкало, і вона, розвернувшись, поспішила вниз стежкою. Позаду себе Непісе почула Мак-Таґґартові кроки й кинула чоловікові усмішку через плече. Водночас її зуби були міцно стиснуті, а нігті аж врізались у долоні.

П’єро стояв неповорушно, спостерігаючи, як вони зникають в узліссі. Непісе була на кілька кроків попереду Мак-Таґґарта. Глибокий різкий подих вирвався з грудей П’єро.

— Par les milles cornes du diable![21] — тихо вилаявся він. — Хіба це можливо?! Невже вона щиро усміхається тому звіру? Ні. Неможливо. Але, якщо це так…

Його смаглява рука судомно схопилася за руків’я ножа, що висів на поясі, і чоловік повільно почав слідувати за ними.

Мак-Таґґарт не квапився обганяти Непісе. Вона йшла вузькою стежкою, усе далі в глухий ліс. Чоловік був цьому радий, адже вони там будуть сам-на-сам, подалі від П’єро. Він був на десять кроків позаду неї. Непісе знову глянула через плече, й черговий усміх ліг на її уста. Вона швидко й в’юнко рухалася стежкою, тримаючи між ними певну відстань, але Мак-Таґґарт і не здогадувався, чому вона час від часу озирається. Він був задоволений, що дівчина дозволяє йому за нею йти. Коли вона звернула з вузької стежки вбік, повівши його місциною, кудою майже не ходили люди, його серце радісно йокнуло. Якщо вони так ітимуть і далі, то дуже скоро опиняться на значній відстані від хижки, і тоді юнка цілком перебуватиме під його владою. В обличчя йому вдарила кров. Він нічого не говорив, боячись, що вона зупиниться. Попереду почувся гуркіт води. Це був струмок, що протікав крізь високе міжгір’я.

Непісе йшла прямо на цей звук. Ледь чутно засміявшись, вона пустилася бігцем. Зупинившись на краю прірви, дівчина побачила, що Мак-Таґґарт відстав від неї на цілих п’ятдесят ярдів. Десь за кроків двадцять унизу була дуже глибока водойма з майже прямовисними берегами й така глибока, що вода в ній здавалася густим синім чорнилом. Непісе обернулася лицем до Мак-Таґґарта. Ще жодного разу вона не бачила цього звіра таким червоним. Дотепер вона нітрішки його не боялася. Але тепер — лише за одну мить — він страшенно її налякав. І перш ніж дівчина змогла сказати, що заздалегідь надумала, був уже біля неї. Великими руками Мак-Таґґарт схопив її за обличчя, а його грубі пальці вп’ялися в шовкові коси.

— Кіт сакагет! — вигукнув він пристрасно. — П’єро сказав, що ти даси мені відповідь. Але мені вже вона не потрібна. Ти й так моя! Моя!

Вона закричала. Це був судомний, уривчастий крик. Його руки обвилися навколо дівчини, як залізні пута, стискаючи її струнке тіло, перекриваючи дихання, так, що їй аж в очах потемніло. Вона не могла ні боротися, ні кричати. Непісе відчула гарячу пристрасть його губ на своєму обличчі, чула його голос… І раптом настало звільнення, вона змогла нарешті вдихнути ковток повітря. Її гукав П’єро! Він дійшов до розпуття й покликав її на ім’я!

Гаряча Мак-Таґґартова рука закрила їй вуста.

— Не відповідай, — почула вона.

Сила, гнів, відраза раптом спалахнули в ній, і юнка люто відкинула від себе його руку. Щось у її прекрасних дівочих очах стримало Мак-Таґґарта. Її погляд пропалив його до самого споду душі.

— Bête noire! — засапано промовила Непісе, остаточно визволяючись із його щільних обіймів. — Звір… чорний звір!

Її голос тремтів, а обличчя палало.

— Дивіться… Я привела вас сюди, щоб показати своє озерце… і сказати вам те, що ви хотіли почути… а ви… ви… повелися зі мною, як звір… зчавили, як велика скеля… Подивіться вниз, на моє озерце!

Не думала вона, що все вийде так, як відбулося. Вона замислювала, що в цю хвилину біля урвища усміхатиметься, навіть весело сміятиметься. Але Мак-Таґґарт зіпсував її ретельно продумані плани! І все ж керівник факторії з Лак-Бейна, як того й хотіла вона, на мить перехилився над краєм урвища. І от тоді дівчина дзвінко засміялася й різко зіштовхнула його вниз.

— Ось вам моя відповідь, мсьє керівнику факторії з Лак-Бейна! — глузливо вигукнула вона, коли чоловік із головою занурився в глибоке озерце, що лежало між стрімчаками.

Роздiл 14

П’єро, побачивши все, що сталося, ахнув від жаху. Він зразу ж заховався в зарослі ялиці, розцінивши, що ще не час виявляти своєї присутності. Його серце шалено калатало, немов по ньому бив важенний молот, та обличчя випромінювало нестямну радість.

Опершись на долоні й коліна, Верба заглянула через край урвища. Буш Мак-Таґґарт зник. Він пішов під воду, як великий набитий дундук, ким, власне, і був. Поверхня озерця замкнулася над ним, наче в насмішку, із глухим урочистим плескотом. Тоді чоловік з’явився на поверхні, махаючи руками й ногами, аби триматися на плаву, а Непісе, знай, ущипливо викрикувала:

— Bête noire! Bête noire! Звір! Звір…

Бажаючи швидше його потопити, з жорстоким серцем стала вона кидати в нього невеликі палиці й грудки землі. Мак-Таґґарт відновив рівновагу, підняв очі догори й побачив, як дівчина нахиляється над прірвою. Здавалося, вона от-от упаде сторчголов. Її довгі коси звисали вниз, блистячи на сонці. Непісе сміялася самими очима, а зуби її біліли, коли вона ущипливо його ганила:

— Звір! Звір!

Усе ще дивлячись на неї, він почав плисти. Щоб дістатися до глинистого берега, яким можна було вибратися з річки, треба було подолати сто ярдів повільної течії. Усю цю відстань вона пройшла поруч із ним, сміючись, знущаючись над ним і кидаючи в нього палички й камінчики. Мак-Таґґарт завважив, що жодна паличка чи камінчик не були досить великі, щоб заподіяти йому шкоди. Коли, нарешті, його ноги торкнулися дна, вона зникла.

Непісе поквапилася тієї ж стежкою назад, ледь не наткнувшись на П’єро. Швидко дихаючи, вона все ще весело сміялася.

— Я відповіла йому, батьку! Він у водоймі!

Дівчина зникла в ялицевих зарослях, як пташка. П’єро й не намагався її зупинити й слідувати за нею не став.

— Tonnerre de Dieu[22], — пирхнув він і хутко попрямував до іншої стежки.

Повернувшись у хижку, Непісе ледве дихала. Прив’язаний міцною мотузкою до ніжки столу Барі почув, як вона на мить зупинилася біля дверей. Потім увійшла й попрямувала до нього. За час її півгодинної відсутності щеня заледве рухалося. Ці півгодини й ще кілька хвилин до того справили на нього величезне враження. Природа, спадковість й інстинкт взялися за свою роботу, змінюючи Барі, надаючи йому нової свідомості, нового розуміння. Несподіваний дикий імпульс змусив його стрибнути на Буша Мак-Таґґарта, коли той поклав руку на голову Верби. Він це зробив не роздумуючи. Така дія, певно, була далеким відголоском того дня, коли його батько Казан загриз у наметі людину, що наважилася чіплятися до Торпової дружини. І тоді, і тепер усе було через жінку; і тоді, і тепер свою роль зіграло собаче єство.

Непісе зачепила в Барі глибоко приховану пристрасть, що перейшла до нього від Казана. З усіх живих створінь у світі, він знав, що не повинен скривдити саме її, цю дівчину, котра з’явилась у дверному отворі. Пес тремтів, коли вона знов опустилася перед ним навколінці. Раптом у ньому завирувала дика, але шляхетна Казанова кров, що переважила вовчу сутність, підкоряючи вроджену дикість… Лежачи крижем на підлозі, Барі тихо заскиглив і ЗАМАХАВ ХВОСТОМ.

Непісе скрикнула з радості.

— Барі! — прошепотіла вона, охопивши його голову руками. — Барі!

Від її дотику вовчук наче ожив. Він затіпався в радісній дрожі, і Непісе могла це сповна відчути. Вона дивилась у його сяйні очі й ніжно гладила по голові та спині. Дівчині здавалося, що він не дихав. Під її ласками щеня заплющило очі. Дальшої миті вона заговорила до нього, і, зачувши голос, вовчук подивився на неї.

— Це чудовисько прийде сюди й уб’є нас, — казала вона. — Він уб’є тебе, бо ти вкусив його, Барі. Хотіла б я, щоб ти був сильніший, тоді б міг відірвати йому за мене голову!

Дівчина відв’язувала бабішеву мотузку від ніжки стола й ледь чутно сміялася. Переляканою вона не виглядала. Це була надзвичайна пригода, але від самої лише думки про те, що вона по-своєму розправилася з цією людиною-звіром, її серце теленькало дуже швидко. Непісе на власні очі бачила, як він махав руками і плескався, як велика рибина.

— О-хо-хо, ну ти й важкий! — зітхнула вона. — І все ж я мушу тебе нести, бо збираюся тікати звідси.

Вона поквапилася надвір. П’єро ще не повернувся, і дівчина стрімко кинулась у ялицеві чагарі, що росли позаду хатини, тримаючи Барі, немов зв’язаний посередині повний мішок. Він так себе і відчував. Але, як і раніше, не мав ані найменшого бажання вириватися від неї. Непісе бігла разом із ним, доки їй не заболіли руки. Тоді вона зупинилася і спустила його на землю, тримаючи в руці прив’язаний навколо його шиї кінець ременя. Вона заздалегідь була готова, що вовчук спробує втекти. Дівчина чекала, що ось-ось він кинеться від неї навтьоки, і якусь хвилину чи дві уважно на нього дивилася. А Барі тим часом піднявся на ноги й став озиратися навсібіч. Тоді Верба заговорила з ним знову ніжненько:

— То ти не збираєшся тікати, так, Барі? Ти хочеш лишитися зі мною. І якщо те чудовисько ще раз наважиться вчинити зі мною так, як вчинив там, ми його вб’ємо.

Вона відкинула назад волосся з лоба й від самої думки про те, що відбувалося на краю урвища, на мить забула про Барі. У цей час він дивився на неї, просто в очі, а тоді її погляд знову впав на собачá.

— Ні, ти не втечеш, ти підеш зі мною, — прошепотіла вона. — Ходімо.

Бабішева мотузка натягнулася на шиї Барі, коли Непісе потягнула його за собою. Це було схоже на сильце, яке задушило зайця, і вовчук уперся передніми лапами, злегка вишкіривши зуби. Дівчина перестала тягнути, безбоязно поклала йому руку на голову. З боку хижки до неї вже долинали звуки гучної розмови, і вона знову взяла Барі на руки.

— Bête noire! Bête noire! — уїдливо вигукнула вона так гучно, що її голос міг бути почутий за кільканадцять ярдів. — Повертайтесь у Лак-Бейн! Дикий звір!

Непісе швидко попрямувала в ліс, що ставав усе густішим і темнішим, і тепер уже в ньому зовсім не було стежок. Тричі протягом дальшої півгодини вона зупинялася, щоб спустити Барі на землю й дати руці перепочити. І щоразу ласкаво благала його бігти за нею. Удруге й утретє Барі звивався і виляв хвостом, але, крім цієї демонстрації задоволення, далі справа не йшла. Коли мотузка натягалася навколо шиї, він лягав долічерева, а раз навіть загарчав і люто огризнувся на повідець. Тому Непісе й далі довелося нести його на руках.

Нарешті вони вибралися на поляну. Це була крихітна галявина в самому серці лісу, більша за хижку лише в три чи чотири рази. Під ногами росла м’яка й зелена трава, густо всіяна квітами. Цією маленькою оазою протікав струмочок, через який перестрибнула Непісе, тримаючи Барі під пахвою. А на краю потічка стояв невеликий курінь зі свіжозрізаного смерекового та ялицевого гілля. Зазирнувши всередину, Непісе перевірила, чи все там було так, як вона залишила вчора. Полегшено зітхнувши, дівчина опустила на землю свою чотириногу ношу й прив’язала кінець бабішевого ременя до смерекової гілляки.

Барі підліз під стінку вігвама й, піднявши голову та широко розплющивши очі, став уважно дивитися на свою супутницю. Жоден рух Верби не лишався непоміченим. Вона так і сяяла зі щастя. Її сміх, солодкий і дикий, як пташині трелі, змушував серце Барі пульсувати із шаленою швидкістю. Здавалося, щеня от-от почне радісно стрибати з нею серед квітів.

На якийсь час Непісе наче забувала про Барі. Її дика кров вирувала з безмежної радості від перемоги над керівником факторії з Лак-Бейна. Вона ще й іще уявляла, як той борсається руками-ногами у водоймі, змальовувала образ його в їхній хижі, як він, мокрий і розгніваний, розпитує її батька, куди вона зникла. А батько, знизуючи плечима, каже, що не знає, що, імовірно, втекла в ліс. Їй і на думку не спадало, що, вчинивши так із Бушем Мак-Таґґартом, вона піднесла вогонь до динаміту. Вона й помислити не могла про ту небезпеку, що в одну мить могла збити рум’янець із її обличчя й захолодити кров у жилах. Дівчина не розуміла, що Мак-Таґґарт віднині став для неї найнебезпечнішою загрозою у світі.

Зрозуміло, що Мак-Таґґарт був розлючений. Але чого їй боятися? Батько теж розсердиться, якщо вона розкаже йому, що сталося на краю прірви. Але вона нічого не розповість, інакше він просто вб’є гостя з Лак-Бейна. Керівник факторії видавався дужим чоловіком. Але П’єро був сильнішим. Вона безмежно покладалася на свого батька, і ця впевненість успадкувалася нею від матері. Можливо, навіть просто зараз П’єро відправляє Мак-Таґґарта назад у Лак-Бейн, кажучи, що його місце там, а не тут. Але вона не повернеться в хижку, щоб переконатися в цьому. Краще вона зачекає тут. Батько обов’язково здогадається, де вона ховається, і коли те чудовисько піде, він її знайде. Але як же було б весело жбурнути в нього палицею, коли Мак-Таґґарт ітиме лісом назад!

За деякий час Непісе повернулася до Барі. Вона принесла йому води й дала шматок сирої риби. Кілька годин вони були самі, і що далі, то більше Барі бажав лишатися з дівчиною, іти за нею, хай би куди вона прямувала, тулитися близенько до неї, відчувати дотик її сукні, руки´, чути голос. Але це бажання ніяк не виявлялося. Він ще був лісовим дикуном, чотириногим варваром, напіввовком і напівсобакою, що сидів тихо і смиренно. З Уміском він би грався, з Угуміс’ю — бився, на Буша Мак-Таґґарта оскалився б і вкусив його за найменшої можливості. Але з дівчиною все було інакше. З Барі починало відбуватися те, що колись із його батьком Казаном: у серці зароджувалася любов до дівчини. Якби Верба навіть вигнала його тепер, однаково він не пішов би від неї. Якби юнка кинула його тут одного, то все одно Барі би слідував за нею на відстані. Його погляд був постійно прикований до її обличчя. Вовчук дивився, як вона розклала невелике багаття й приготувала собі рибу. А тоді спостерігав за тим, як дівчина пообідала.

День котився до вечора, коли вона підійшла до нього з цілим оберемком квітів і почала вплітати їх у своє довге блискуче волосся. Потім, граючись, стала жартома бити Барі кінчиком коси. Він щулився під цими м’якими ударами, а тоді дівчина раптом жартома, з веселим сміхом схопила його обома руками за голову й поклала її до себе на коліна, прямо на квіти. Вона розмовляла з ним, гладила його по голові, нагнулася так близько до його морди, що Барі захотілося лизнути її м’яким теплим язиком. Він вдихнув її квітковий дух і ліг не рухаючись, наче мертвий. Вовчук був щасливий. Непісе, дивлячись на нього згори вниз, не могла зрозуміти, дихає він чи ні.

А потім їх перервали. Почувся тріск сухих гілочок під ногами. Через ліс, крадучись, мов дикий кіт, пробирався П’єро. Коли дівчина з вовчуком визирнули з куреня, він уже був біля самого краю галявини. Барі знав, що це не Буш Мак-Таґґарт. І все ж для нього це було чудовисько в людській подобі. В одну мить усе його тіло напружилося під рукою Верби. Він повільно й обережно вивільнився й, тільки-но П’єро наблизився, загарчав. Дальшої миті Непісе підвелася й побігла до П’єро.

— Що сталося, mon père? — стривожилася вона від батькового вигляду.

— Нічого, моя Непісе, — знизав плечима П’єро. — Просто ти розбудила тисячу демонів у серці керівника факторії з Лак-Бейна, от і все…

Чоловік зупинився, побачивши Барі, і вказав на нього.

— Учора ввечері, коли мсьє керівник факторії зловив його в пастку, він укусив мсьє за руку. Рука напухла вдвічі проти звичайного розміру. Я сам бачив, як у нього почорніла кров. Це печіпу.

— Печіпу! — тяжко вигукнула Непісе.

Вона подивилася в батькові очі. Вони були темні, повні зловісного тріумфального блиску, як їй здалося.

— Так, це зараження крові, — сказав П’єро з хитрим блиском в очах. Він глянув через плече й докинув: — Я сховав від нього наші ліки, сказавши, що не можна витрачати жодної хвилини і слід якомога швидше повернутись у Лак-Бейн. І мсьє злякався! Цей диявол чекає мене. З почорнілою рукою він боїться йти сам, тому просив мене супроводжувати його. Послухай, доню, ми підемо до заходу сонця. Але перед відходом я повинен тобі дещо сказати.

Барі бачив, як вони близенько стояли одне біля одного в тіні високих смерек. До нього долинула їхня тиха розмова. Говорив головно П’єро. Нарешті він побачив, як Непісе обняла обома руками двоногого звіра за шию, після чого той пішов назад у ліс. У голові вовчука майнула думка, що Верба ніколи більше не погляне на нього — так довго вона дивилась услід своєму батькові. А коли за деякий час вона все ж таки повернулася до Барі, то вже не виглядала, як та Непісе, що вплітала собі квіти у волосся. Куди й подівся з її обличчя й очей радісний сміх! Вона опустилася на коліна поруч із ним і з несподіваною люттю вигукнула:

— Це печіпу, Барі. Це ти, ти заніс отруту в його кров. І я сподіваюся, що він помре, бо я боюся. Дуже боюся!

Вона здригнулася.

Можливо, саме цієї миті Великий Дух природи допоміг Барі збагнути те, що він мусив усвідомити: відтепер його день згас, а схід і захід сонця на небі для нього вже цілковито залежатимуть від цієї дівчини, чия рука спочивала на його голові. Вовчук тихо заскиглив, спроквола повзучи до неї, аж поки знову не вмостив голову на її колінах.

Роздiл 15

Ще довго після того, як П’єро залишив їх, Верба нерухомо сиділа поруч із Барі. Густі тіні й низький гул на небі пробудили її від страхітливих роздумів через почуте від свого батька. Коли вона підняла голову й подивилася нагору, то крізь відкритий простір над смерековими вершинами побачила чорні хмари, що повільно рухалися небом. Одразу потемніло. У шепоті вітру й мертвій тиші щораз густішого мороку похмуро починалася буря. Цього вечора не помилуєшся гарним заходом сонця. Сьогодні не з’являться ні місяць, ні зорі, тож іти буде темно. І якщо П’єро й керівник факторії не були вже в дорозі, вони ні за що не підуть у непроглядну пітьму, що скоро огорне ліс, а лишаться вдома.

Уперше разом із нею схопився й Барі, ставши поруч. Над ними зазміїлися блискавиці, з краю в край, мов ножі, розрізаючи небо, а за мить пролунав приголомшливий гуркіт грому. Барі відсахнувся, ніби від удару. Він хотів забитися під гілки куреня, але, глянувши на Вербу, побачив у ній щось таке, що надало йому впевненості. Грім знову вдарив. Але цього разу Барі вже не позадкував, дивлячись просто на Непісе.

Вона виструнчилась і зорила прямо в густий морок, що його час від часу роздирали блискавки. Відкинута назад красива голова, напіврозтулені вуста, сяйні очі, де читалося нетерпляче чекання, — усе це було схоже на скульптуру богині, що вітає, затамувавши подих, роз’ярілі небесні сили. Можливо, це сталося тому, що вона народилась уночі саме під час бурі. Багато разів П’єро і її покійниця мати розповідали доньці, як у ніч її появи на світ грім і спалахи блискавок зробили весь світ схожим на пекло, як усі струмки повиходили з берегів, а стовбури десяти тисяч лісових дерев повалилися від шаленої бурі. Вони розказували, з яким шумом лопотів дощ по даху їхньої хижки, як цей гуркіт геть заглушив стогін породіллі й перші крики немовляти.

Можливо, саме тієї ночі в Непісе вселився Дух бурі. Вона любила громовицю й блискавки та щоразу дивилася на них, як оце тепер. Буря допомагала їй забувати про все, крім неперевершеної величі природи. Її напівдика душа завжди захоплено тремтіла від громового гуркоту й сяйних спалахів блискавиці. Дівчина могла піднімати до неба оголені руки й сміятися з радості, коли навколо неї бушувала злива. Ось і тепер вона могла б довго простояти на цій галявині, чекаючи зливи, якби скиглення Барі не змусило її відволіктись. І щойно кругом, наче свинцеві кулі, затарабанили перші великі краплі дощу, обоє рушили разом у курінь.

Одного разу Барі вже пережив страхітливу грозову ніч. Це було тоді, коли він сидів, сховавшись під корінь одного дерева, і раптом побачив, як блискавка запалила перед ним інший стовбур. Але тепер вовчук був уже не сам, і тепле й м’яке стискання руки Верби на його голові й шиї наповнили його дивною мужністю. Він тихо гарчав на кожен новий гуркіт грому, навіть хотів схопити блискавку зубами. Під своєю рукою Непісе відчувала, як напружувалося його тіло, і в момент страшної тиші вона почула різке тривожне клацання зубів. А тоді почався дощ.

Він зовсім не був схожий на ті дощі, що їх уже бачив Барі. Це була справжня повінь, що струменіла з чорноти небес. За якихось п’ять хвилин їхній прихисток під ялицевим куренем наскрізь промок. Минуло лише півгодини проливного дощу, а на Непісе не було жодної сухої нитки. Вода суцільними потоками бігла по її тілу, сочилася крихітними струмочками з її промоклих наскрізь кіс, падала з довгих вій, а з ковдри під нею можна було вичавлювати воду, як із квача. Барі почувався так само кепсько, як і тоді, коли він разом із Папаючіс’ю потрапив раптом у водойму, і тому намагався все тісніше притулитися до Верби. Здавалося, минула ціла вічність, доки грім перекотився далеко на схід, а відсвіти блискавки стали такими далекими. Та навіть після цього дощ ішов ще з годину. Потім він припинився так само раптово, як і почався.

Весело зітхнувши, Непісе піднялася на ноги. Вода чвакала в мокасинах, коли вона вийшла на галявину. Дівчина не звертала уваги на Барі, що йшов за нею. Тепер уже над верхівками дерев крізь штормові хмари де-не-де виднілося небо. Ось блиснула одна зоря, за нею інша. Верба стояла й дивилася, як вони з’являлися, доки їх висипало стільки, що й годі було полічити. Було вже зовсім світло, куди й щез той чорнильний морок. Прекрасне зоряне сяйво обпорошило маленьку галявину.

Непісе опустила очі й побачила Барі. Він був уже не на прив’язі, ніщо його більше не стримувало, щоб утекти. Навсібіч нього була свобода. Однак пес стояв спокійно й не намагаючись утекти. Мокрий, як водяний щур, він утупив у неї очі й чогось чекав. Дівчина ступила до нього крок і завагалася.

— Ні, ти не втечеш, Барі. Я залишу тебе вільним. А тепер ми мусимо розкласти багаття!

Багаття! Будь-хто, крім П’єро, сказав би, що вона збожеволіла. У лісі не було жодного сухого стовбура чи бодай гілочки! Навколо себе вони чули суцільне дзюрчання води.

— Що ж, ходімо, Барі, — сказала знову Непісе.

Вологий одяг прилип до її тіла з усіх боків, і вона, наче легка тінь, перетнула мокру галявину й зникла в густій хащі лісу. Барі йшов за нею. Дівчина попрямувала до берези, що її запримітила ще вдень, і стала зривати з неї кору. Надерши повний оберемок, вона принесла його до куреня, висипала там і стала складати сирі гілки, доки не вийшла велика купа. У курені Непісе знайшла пляшку із сірниками. Вона підпалила один сірник і піднесла його до купи з березової кори. Одразу ж спалахнуло невеличке полум’я, так, наче загорівся проолієний папір. Півгодини потому багаття Верби горіло так яскраво, що якби не стіна лісу, що оточувала галявину, то його було б видно навіть із хижки, за цілу милю звідси. Вона не переставала підкладати в нього хмиз, аж доки вогонь досяг висоти у два людських зрости. Тоді вона встромила в м’яку землю дві великі палиці й розтягнула на них ковдру, щоб та швидше висохла.

Так минула їхня перша ніч: шторм, прохолодний глибокий басейн, велике багаття і згодом, коли одяг Верби й ковдра висохли, кількагодинний сон. На світанку вони дуже обережно повернулись у хижку. З труби не йшов дим, а двері були зачинені. П’єро й Буш Мак-Таґґарт пішли.

Роздiл 16

Був початок серпня, коли П’єро повернувся з Лак-Бейна, за три дні до сімнадцятиліття Верби. Він приніс із собою багато подарунків для Непісе: стрічки для волосся, справжнє взуття, яке вона носила час від часу, як ті дві англійки в Нелсон-Гаусі, і, найголовніше, чудову червону тканину на плаття. За три зими, що дівчина їх провела в місії, ці жінки багато чому навчили Непісе. Вони навчили її шити, писати, читати й молитися, і з часом у Верби виникало переконливе бажання робити все так, як вони.

Тож протягом трьох днів Непісе трудилася над своєю новою сукнею й у день свого народження постала перед П’єро в такому вигляді, що йому аж подих перехопило. Вона зав’язала на маківці голови волосся так, як навчила її Івонна, молодша англійка, прикріпивши на зачісці яскраво-червону гілочку дикого льону. Її очі світилися, губи й щоки полум’яніли рум’янцем, а чудове червоне плаття, що ідеально підкреслювало красивий тендітний стан, було зшите саме так, як було модно дві зими тому в Нелсон-Гаусі. Пола сукні сягала трохи нижче колін, а далі — чи то Непісе геть неправильно виміряла довжину, чи їй просто забракло тканини, — ішов, як кажуть французи, coup de maître[23] її туалету: справжні панчохи і яскраві туфлі на високих підп’ятках! Якби її побачили в такому вигляді лісові боги, то, певно, відчули б, як їхні серця завмирають. П’єро обдивлявся її з усіх боків без слів, але усміхаючись. Та коли вона вийшла від нього в супроводі Барі, трішки накульгуючи через тісні туфлі, усміх зник із його обличчя, і воно, як і раніше, стало холодним.

— Mon Dieu, — прошепотів він сам до себе по-французьки, і дальша думка вколола його в саме серце, як гострий ніж: — У неї в жилах ні краплини материної крові. Так, вона справжня француженка, чисте, янгольське створіння.

П’єро змінився, його щось гризло зсередини. Три дні, протягом яких вона займалася пошиттям плаття, Непісе була занадто схвильована, щоб помітити цю зміну, та й П’єро намагався приховати від неї свій стан. Він був відсутній удома десять днів, а коли повернувся з Лак-Бейна, то привіз радісну для Непісе звістку: мсьє Мак-Таґґарт і справді був дуже хворий на печіпу — зараження крові. Ця новина змусила Вербу плескати в долоні й щасливо усміхатися. Але він знав, що керівник факторії неодмінно видужає і згодом знову прийде в їхню хижку на Ґрей-Лун. І коли вже прийде…

Щоразу, як це спадало йому на думку, обличчя П’єро ставало холодним і жорстким, а очі спалахували недобрим вогнем. Він думав про це й у день її народження, навіть коли до нього долинав її радісний, як пісня, сміх. Dieu, попри свої сімнадцять років, вона все ще була дитина, його мала дівчинка! Вона й не підозрювала навіть того жаху, що її чекав. Страх пробудити її назавжди із цього чарівного дитинства утримував його розповісти їй правду, так щоб вона змогла зрозуміти все цілком і повністю. Ні, так не повинно статися. Чоловікова душа палала великою й ніжною батьківською любов’ю. Його маленька донечка сміятиметься, співатиме, гратиметься, а він, П’єро Дю Кен, ніколи не дозволить, щоб у її серце гадюкою заповзло недобре передчуття, що нема-нема, та й зіпсує йому настрій.

Цього дня з південних країв прибув урядовий топограф Мак-Доналд. На його волосся вже давно ліг осінній туманець, з виду він був добродушний веселун, що мав чисте серце. Два дні гостюючи в П’єро, розповів Непісе про своїх доньок, що чекали його вдома, їхню матір — кохання всього його життя, і, перш ніж вирушити на пошуки верхньої межі проростання сосни Банкса, він сфотографував Вербу такою, якою вперше побачив її на вродини: з високою блискучою зачіскою, у червоній сукні, туфлях на високих підп’ятках. Негативи узяв із собою, пообіцявши П’єро, що при нагоді обов’язково надішле їм світлини. Так доля плете химерне й загалом невинне мереживо, що часом переростає в павутину трагедії.

Багато тижнів після візиту Мак-Доналда на Ґрей-Лун було спокійно. Для Барі це були прекрасні дні. Спочатку він ставився до П’єро підозріло. За деякий час — терпляче, аж доки, нарешті, почав сприймати його як невід’ємну частину хижки та Непісе. А за Вербою ж ходив, немов тінь. П’єро з великим задоволенням відзначив цю прив’язаність. «А що, як за кілька місяців він би вчепився в горло мсьє керівника факторії?» — сказав чоловік про себе одного дня.

У вересні, коли Барі вже досяг піврічного віку, він був майже такий великий, як Сіра Вовчиця, і вигляд мав відповідний: ширококостий, довгозубий, з могутніми грудьми й міцними щелепами, що могли вже трощити кістки, ніби палиці. Він був поряд із Непісе, хай би де вона знаходилася. Вони разом плавали в ставку в лісі й у водоймі зі стрімкими берегами. Попервах Барі тривожився, бачивши, як Непісе стрімголов кидалась у воду з того самого місця, звідки якось штовхнула Мак-Таґґарта, але до кінця місяця вона вже привчила його стрибати за нею в цю прірву заввишки у двадцять футів.

Наприкінці серпня Барі вперше побачив представників своєї породи, якщо не рахувати Казана й Сірої Вовчиці. Улітку П’єро відвозив своїх собак на невеликий острів посеред лісового озера, за дві-три милі від хижки, щоб вони могли там бігати на волі, і двічі на тиждень возив їм туди зловлену рибу. В одній із таких поїздок Непісе супроводжувала батька й узяла з собою Барі. П’єро з-поміж іншого захопив довгого батога з кишок карібу, не без підстав вважаючи, що буде бійка, але помилився. Барі відразу ж приєднався до зграї і став разом із нею їсти рибу.

— Він стане прекрасним їздовим собакою, — задоволено осміхнувся П’єро. — Було б добре лишити його на тиждень зі зграєю, Непісе.

Поки ще собаки пожирали рибу, батько й донька непомітно вирушили додому. Їхнє каное тихо ковзнуло у воду й відплило вже на певну відстань, і лише тоді Барі побачив, що його надурили. Він негайно кинувся у воду й поплив за ними, і Верба допомогла йому залізти в каное.

На початку вересня один індіанець, що проходив повз Ґрей-Лун, повідомив П’єро дещо про Буша Мак-Таґґарта. Керівник факторії був дуже хворий. Він мало не помер від зараження крові, але тепер уже одужав. П’єро по-новому заполонив страх, але батько нічогісінько не сказав Непісе про те, що було в нього на думці. Верба майже забула керівника факторії з Лак-Бейна, її тепер сповна тішила дика краса північної осені. Дівчина ходила на далекі прогулянки з П’єро, допомагаючи йому готувати на сніжну пору року нові лінії пасток, і в цих походах її завжди супроводжував Барі.

Більшість вільного часу Непісе готувала його до упряжі. Вона почала з бабішевого ремінця й палиці. Знадобився цілий день, щоб змусити Барі тягти цю палицю, не повертаючись на кожному кроці, щоб оскалитись і клацнути її зубами. Тоді вона закріпила до нього ще один бабішевий ремінь і змусила тягнути дві палиці. Так потроху вона привчила його до упряжі, і вже наприкінці другого тижня він завзято тягнув усе, що їй спадало на думку прив’язувати до нього. Тоді П’єро привів із собою з острова двох собак, і Барі стали запрягати разом із ними, щоб той допомагав тягти їм порожні сани. Непісе була в захваті. У день, коли випав перший сніг, вона заплескала в долоні й крикнула до П’єро:

— До середини зими він буде в мене найкращим собакою в зграї, mon père!

Чоловік посміхнувся. Diantre[24], ну й розізлиться ж це чудовисько керівник факторії, коли дізнається, як його обдурили! І доти…

— Я збираюся знову відправити тебе в школу в Нелсон-Гаусі цієї зими, ma chérie, — сказав він, намагаючись говорити якомога спокійніше. — Барі допоможе відвезти тебе за першого хорошого снігу.

Верба саме зав’язувала вузол на ремені в Барі. Почувши це, вона повільно піднялася на ноги, подивилася на П’єро своїми великими темними очима й із повним рішучості голосом промовила:

— Я не поїду, mon père!

Уперше в житті Непісе відповіла своєму батькові так різко. Її слова обдали його крижаною дрожжю, і він відвернувся, щоб не зіткнутися з нею очима, бо хитрувати з донькою П’єро зовсім не вмів. Вона побачила це на батьковому обличчі, і йому здалося, що дівчина прочитала там усе, що було в нього на думці. Звісно, вона задихала швидше, і він помітив, як високо стали підніматись у неї груди. Непісе не дала йому змоги зібратися з думками, щоби продовжувати.

— Я не поїду! — повторила вона зі ще більшою рішучістю й знову схилилася над Барі.

Знизавши плечима, П’єро став спостерігати за нею. Зрештою, хіба він був не радий? Хіба його серце не защемило б, якби вона зраділа думці про від’їзд? Батько підійшов до неї і з великою ніжністю поклав руку на її блискучу голову. Непісе подивилася на батька з-під руки й усміхнулася. Між ними заліз Барі, клацнув зубами й поклав свою морду на руку Верби. Уперше за кілька останніх тижнів світ раптом здавався П’єро наповненим сонцем. З високо піднятою головою він попрямував до своєї хижки. Донька не залишить його! Він тихо засміявся й став потирати руки. Його страх перед керівником факторії з Лак-Бейна зник. Чоловік став на порозі хижки й подивився на Непісе й Барі.

— Благословен Бог і всі ангели його святії! — пробурмотів він. — Тепер я, П’єро Дю Кен, знаю, що треба робити!

Роздiл 17

Наприкінці вересня в Лак-Бейн прибув топограф Мак-Доналд. Там уже цілих десять днів гостював у Мак-Таґґарта й контролер Ґреґсон. І вже двічі за час його перебування Марі спадало на думку підкрастися до нього, коли він спав, і вбити його. Сам керівник факторії тепер звертав на неї мало уваги, що зробило б її щасливою, якби не Ґреґсон. Він був зачарований дикими загадковими принадами дівчини з племені крі, та й сам Мак-Таґґарт без найменших ревнощів заохочував його до залицянь.

Мак-Таґґартові вже набридла Марі — так він і сказав Ґреґсонові. І якщо той зміг би забрати її з собою, то зробив би йому цим велику послугу. Мак-Таґґарт пояснив, у чому причина: трішки згодом, коли випаде багато снігу, він збирався привести в поселення доньку П’єро Дю Кена. З цинічною відвертістю, зважаючи на давність їхнього братерства, розповів про свій візит, про те, як його приймали, і про інцидент на кручі. Та, попри все це, він запевнив Ґреґсона, що донька П’єро скоро буде в Лак-Бейні.

Саме в цю пору і прибув Мак-Доналд. Він залишився лише на одну ніч, та, сам не знаючи того, лише підлив оливи у вогонь, що й до того вже небезпечно палав: віддав керівникові факторії фотокартку з зображенням Непісе. Це виявилася напрочуд вдала фотографія.

— Якщо ви зможете одного дня передати її цій дівчині, то я вам буду дуже вдячний, — сказав він Мак-Таґґартові. — Я обіцяв їй зробити цю світлину. Її батька звуть Дю Кен, П’єро Дю Кен. Ви, напевно, знаєте їх. Та дівчину…

Топограф став красномовно розповідати Мак-Таґґартові, якою красунею була дівчина того дня у своїй червоній сукні, що, на жаль, на фотографії вийшла чорного кольору. Він і не здогадувався, що все нутро його співрозмовника буквально кипіло при цих словах.

Другого дня Мак-Доналд мав вирушити в Норвей-Гаус. Мак-Таґґарт так і не показав фотографію Ґреґсонові, залишивши її собі. Усю ніч при світлі лампи він розглядав портрет з думками про Непісе, і це лише підсилювало його рішучість. Залишався лише один вихід із цієї ситуації. Керівник факторії не один тиждень обдумував зловісний план. Про свою таємницю він не наважився розповісти навіть Ґреґсонові. Непісе буде його. Треба лише дочекатися середини зими, коли випадуть глибокі сніги. Вони допоможуть йому якнайкраще приховати сліди трагедії.

Мак-Таґґарт зрадів, коли слідом за топографом у Норвей-Гаус поїхав і Ґреґсон. З увічливості він супроводжував його протягом одного дня подорожі. Коли ж повернувся в поселення, то вже не застав Марі й був радий цьому, тому послав гінця з великою кількістю подарунків для її народу та повідомленням: «Не бийте її. Прийміть її. Вона тепер вільна».

З метушнею й галасом почався мисливський сезон. А з його настанням Мак-Таґґарт розпочав готувати свій будинок до прибуття Непісе. Він знав, що вона любить чистоту й порядок, тож розпорядився пофарбувати брусовані стіни своєї оселі білою свинцевою фарбою, що була призначена для човнів. Деякі перегородки в будинку знесли, а на їхньому місці звели нові. Дружина-індіанка його головного посильного зробила фіранки на вікна, а ще Мак-Таґґарт конфіскував невеликий фонограф, що мав бути відправлений до Лак-ла-Бішу. Він не сумнівався у своєму успіху й лічив дні, що лишалися.

А на Ґрей-Лун П’єро й Непісе були зайняті своїми численними справами, такі зайняті, що на деякий час страхи П’єро перед керівником факторії з Лак-Бейна майже забулися, а Верба то й зовсім викинула їх із голови. Місяць уже сповнився, й обоє вони були захоплені передчуттям і збудженням від майбутнього зимового полювання. Непісе майструвала пастки, обережно занурюючи їх у кипляче сало карібу, змішане зі смальцем бобра. А П’єро тим часом готував нові отруєні принади, щоби порозкладати по своїх стежках. Коли він виходив із дому більш ніж на один день, то донька завжди супроводжувала його.

Але й у самій хижці було немало роботи. П’єро, як і всі його північні побратими, розпочинав готуватися до сезону полювання глибокої осені. А роботи було чимало: треба було перетягнути снігоступи новими бабішевими смужками, наколоти дров, щоб не замерзнути в зимові буревії, утеплити хижку, виготовити нову упряж для собак, нагострити ножі, зшити зимові мокасини, полагодити з тильного боку хижки полиці для зберігання м’яса, де всю холодну пору року висітимуть стегна оленів, карібу й лосів…

У вирі цих приготувань Непісе стала менше уваги приділяти Барі, ніж протягом останніх тижнів. Вони вже не гралися так довго, зовсім не купалися, бо вранці земля покривалася памороззю, а вода ставала крижаною; вони більше не гуляли лісом, шукаючи квіти і ягоди. Довгими годинами Барі пролежував біля ніг Верби, дивлячись на її витончені пальці, що хвилястими рухами вгору-вниз обтягували снігоступи шкірою. Зрідка Непісе зупинялася, щоб нахилитись і попестити його рукою по голові, поговорити з ним якусь мить — інколи ніжною мовою її племені крі, часом англійською, а бувало, і мовою свого батька, французькою.

Барі навчився розуміти голос Верби, рухи її губ, жести, поставу, зміни настрою, що відбивалися смутними чи радісними рисами на обличчі. Він розумів, що означало, коли вона усміхається. Тремтячи всім тілом, починав радісно скакати на неї, доки вона сміялася. Її щастя було також частиною його щастя, а її суворе слово в його сторону ставало болючіше, ніж удар. Двічі П’єро вдарив його, й обидва рази Барі відскакував від нього геть, оголюючи ікла, люто гарчачи й наїжачуючи вздовж спини шерсть. Якби якийсь інший собака зробив так, П’єро, розцінивши це як непокору, забив би його до напівсмерті, бо в такій ситуації головною повинна бути людина. Але Барі нічого не загрожувало. Дотик руки Верби, одне слово з її вуст — і жорстка щетина потроху опускалася, а гарчання припинялося.

П’єро був цим задоволений. «Dieu. Я ніколи не наважусь і спробувати вибити з нього цю непокору, — зізнавався чоловік сам собі. — Він дикун, і її раб, що заради неї здатен і на вбивство!»

Так сталося, що через П’єро (про причину тут поки не говоритимемо) Барі так і не став їздовим псом. Він, як і раніше, лишався на волі, ніколи не бувши на прив’язі, як інші собаки. Непісе була задоволена тим, та вона й не здогадувалася, що було на думці в батька. А чоловік лише тихо сміявся сам до себе, у той час, як дівчині було ніяк невтямки, навіщо він постійно налаштовує Барі проти себе. Ця неприязнь межувала з прямою ненавистю. Та сам П’єро міркував собі так: «Якщо я змушу його ненавидіти себе, то так він навчиться ненавидіти всіх чоловіків узагалі. І це буде просто чудово!»

Так батько турбувався про майбутнє своєї доньки.

Бадьорливі дні й холодні, морозні ночі призвели до значних змін у Барі. Це було неминуче. П’єро знав, що так і станеться, і першої ж ночі, коли Барі сів і завив на повню, він уже підготував до цього доньку.

— Це дикий собака, Непісе, — сказав їй. — Він наполовину вовк, і сильний поклик породи скоро заманить його, він утече в ліс і якийсь час ховатиметься. Але ми не повинні силоміць утримувати його. Барі повернеться. Так, неодмінно повернеться!

Стоячи в місячному сяйві, П’єро так потер свої руки, що в нього аж захрустіли суглоби.

Поклик породи прийшов до Барі, немов злодій, який повільно й обережно заходить у заборонене місце. Вовчук не одразу зрозумів, що це таке. Цей інстинкт зробив його знервованим, неспокійним і таким метушливим, що Непісе не раз чула, як він тоскно стогне вві сні. П’єро знав, та лише загадково всміхався.

І от сталося так, як і передрікав П’єро. Однієї чудової ночі, коли на небі зійшов сяйний місяць, довкола нього усміхалися зорі, а земля була вкрита білою морозною обніжжю, вони почули перші завивання вовків, що кликали на полювання. Час від часу протягом літа можна було вловити з лісу самотнє вовче виття, але зараз це був поклик цілої зграї. І тепер, коли ця дика пісня, що чується вже нескінченну кількість віків щоразу на місяць у повні, розірвала безмежне мовчання таємничої ночі, П’єро знав, що нарешті настало те, чого так бентежно чекав Барі.

За якусь мить відчув це й вовчук. Його м’язи напружились, як натягнутий налигач, коли він став на лапи в місячному сяйві, повернувшись у бік, звідки доносився таємничий, бентежний звук. Почулося його тихе скавчання. П’єро нагнувся, і йому в сяйві місяця добре було видно тремтіння Барі.

— Це мі-ку! — прошепотів чоловік.

Це був він, мі-ку, — поклик крові, що швидко пульсувала у венах Барі. Це був не тільки поклик його породи, а й поклик Казана, Сірої Вовчиці та незліченних поколінь предків. Це був голос його однокровників. Саме це прошепотів П’єро, і мав слушність. Усю золоту ніч Верба прочекала, бо саме вона ризикувала найбільше, могла програти або виграти. Дівчина не промовила ані звука, не відповідала на слова П’єро, а, затамувавши подих, спостерігала за Барі, що ступінь за ступенем, повільно відходив до тіней. За якусь мить він зник. Тоді вона випросталася, відкинула назад голову, і очі її заблищали яскравіше за зорі.

— Барі! — прокричала вона. — Барі! Барі! Барі!

Він, мабуть, добіг лише до краю лісу, бо, тільки-но вона повільно звела дух, як був уже поруч із нею, дивився їй просто в очі й тихесенько скавчав. Непісе поклала йому руки на голову.

— Ваша правда, батьку, — сказала вона. — Барі піде до вовків, але обов’язково повернеться. Він ніколи надовго не залишить мене.

Досі тримаючи одну руку на голові Барі, другою вона вказала на глибоку пітьму лісу.

— Біжи до них, Барі, — прошепотіла вона. — Але ти мусиш повернутися. Ти мусиш. Біжи!

Після цього вони разом із П’єро попрямували до хижки й тихо зачинили за собою двері. У нічній тиші вовчук міг чути невиразні нічні звуки: клацання упряжок, що до них були пристебнуті собаки, неспокійні рухи їхніх тіл, шум від трепету пари крил, дихання самої ночі. Для нього ця ніч, навіть у її спокої, здавалася повною життя. Він знову вийшов у темінь, наблизився до лісу й зупинився, щоби насолодитися її звуками. Вітер змінився, доносячи тепер тужливе виття вовчої зграї, що збурювала його кров. Далеко на заході самотній вовк спрямував свою морду до неба, закликаючи зграю зібратися разом. А тоді зі сходу почулося ще одне виття. Воно здавалося таким далеким, наче це було відлуння попереднього поклику, що затухало в нічній безодні.

Горло Барі давуче перехопило. Він закинув голову догори. Прямо над ним був повний місяць, що наче запрошував його до захопливого й такого таємничого вільного світу.

Звуки, що їх видавлював із горла Барі, поволі зростали, набирали гучності, допоки його відповідь не досягла самісіньких зір. У своїй хижці П’єро й Верба чули його.

— Він пішов, — промовив чоловік, знизавши плечима.

— Oui, він пішов, mon père, — відповіла Непісе, дивлячись крізь вікно.

Роздiл 18

Лісова темрява вже більше не навіювала страху на Барі. У цю ніч його мисливське виття піднялося до зір і місяця, і цим своїм завиванням він уперше кинув виклик ночі й простору, уперше попередив про себе всіх диких тварин, уперше привітав вовче Братство. У цьому витті й відповідях на нього, що долітали звідусюди, відчувалася нова сила — остаточний тріумф природи, що розтлумачила йому: не треба більше боятися лісів та істот у них, це всі вони боялися його. Там, далеко від хижки й від упливу Непісе, було все, чого тепер найбільше хотіла спрагла вовча кров: спілкування зі своїми однокрівцями, червона, тепла кров здобичі й взаємодопомога. Ця остання річ, зрештою, якось таємничо його захоплювала, постійно підганяла, саме її він найменше розумів.

Барі побіг просто в темряву, прямо на північний захід, низько крадучись під кущами, з опущеним додолу хвостом і прищуленими вухами — справжній вовк, що переслідує вночі здобич. Зграя змінила напрямок руху, повернувши на північ. Вона пересувалася швидше, ніж він, тому вже за півгодини її не стало чути. Але самотній вовк, чиє завивання доходило із заходу, був ближче, і Барі тричі на нього відповів.

Ще за півгодини вовчук знову почув зграю, що повернула вже на південь. П’єро легко б зрозумів, чому: їхня жертва знайшла прихисток на іншому боці якоїсь водойми, можливо, озера, і сіроманці пішли по свіжому сліду. На цей час від самотнього вовка Барі розділяла відстань у чверть милі лісом, але перший був уже старий, а отже, досвідчений, тож він звернув убік, рухаючись навперейми так, що опинився на половину, а то й на три чверті милі попереду зграї.

Це був один із тих хитрих вивертів Братства, що його Барі мав іще навчитися. Підсумком власного невігластва і браку майстерності було те, що двічі за дальші півгодини він опинявся поруч зі зграєю, але ніяк не міг до неї приєднатися. Потім настала тривала тиша. Зграя наздогнала свою здобич і під час бенкету не видавала ні звуку.

Решту ночі Барі тинявся на самоті, принаймні доки не сів місяць. Вовчук забіг далеко від хижки, його слід був заплутаний, але він більше не переймався через те, що загубився. Останні два-три місяці сильно розвинули в ньому відчуття орієнтації, оте «шосте чуття», що безпомильно керує польотом голуба чи виводить ведмедя прямо на місце торішньої зимівлі.

Барі не забув Непісе. З десяток разів він повертав назад голову й жалібно завивав, і завжди точно в тому напрямку, де була розташована хижка. Але назад не повертався. Ніч тривала, а разом із нею не припинялися й пошуки чогось таємничого й незбагненного. Навіть із заходом місяця й настанням сірого світанку, коли Барі відчув досить сильний голод, він не почав шукати собі їжі.

Уночі було холодно, а стало ще холодніше, коли згасло світло місяця й зір. Скрізь, особливо на відкритих просторах, лежав глибокий білий сніг, і на ньому вовчук лишав чіткий відбиток своїх лап і кігтів. За декілька годин він проторував не одну милю, постійно рухаючись, тож як забриніло світання, був уже виснажений. А потім настав час, коли, клацнувши зубами, Барі раптом несподівано зупинився на місці, неначе від пострілу.

Нарешті він зустрів те, що так довго шукав. Це сталося на галявині, окутаній холодним передранковим туманом. У цьому крихітному амфітеатрі, що лежав між невисокими пагорбами, обернувши до нього голову, чекала, поки він вийде з тіні, молода вовчиця Магіґан. Вона вже давно зачула його запах, а от Барі її не відчув, аж поки не побачив навіч, вийшовши з заростей молодого ялівцю, що стіною обвили галявину. Саме тоді вовчук зупинився, і протягом цілої хвилини обоє вони не рухалися, здавалося, навіть не дихали.

Між ними не було і двох тижнів різниці у віці, але Магіґан виглядала набагато меншою. Вона була така ж завдовжки, але нижча й стрункіша. Ноги мала такі ж тендітні, як і в лисиці, а спина була вигнута так, що під час бігу вона могла розвивати швидкість, майже рівну вітрові. Вовчиця стояла в будь-яку хвилину напоготові втекти, навіть тоді, коли Барі зробив перший крок до неї. А тоді дуже повільно вона почала розслаблятися, у міру того, як до неї наближався вовчук. Її вуха поступово прищулювалися.

Барі заскиглив, звів голову, настовбурчив вуха, підняв і розпушив хвоста. Його розум, якщо не стратегія, були частиною його чоловічої переваги, тож він не відразу переходив до справи. Його відділяли п’ять кроків від Магіґан, коли раптом зовсім випадково Барі відвернувся від неї й подивився на схід, де відблиски червоного й жовтого вже позначили сонячний схід. Лише якусь хвильку чи дві він занюшкував повітря й озирнувся навсібіч з таким виглядом, ніби хотів показати важливість цього знайомства, достоту так, як це роблять двоногі істоти у своєму світі.

І Магіґан була вражена. Блеф Барі спрацював так красиво, як і блеф двоногих створінь. Він так захоплено й завзято нюхав повітря, що Магіґан і собі настовбурчила вуха й почала принюхуватися. Барі так різко і тривожно повертав голову, що й вона, якщо не від занепокоєння, то хоча б через суто жіночу цікавість теж зацікавлено стала повертати голову туди-сюди. І коли він раптом заскавулів, немов йому вдалося зловити в повітрі ту незбагненну для неї таємницю, то й вона засквилила йому у відповідь, але з такою жіночою обережністю, наче не зовсім була впевнена, як до цього поставиться її пан і володар. Почувши це сквилення, Барі швидко й легко підскочив до неї, а вже наступної миті вони обнюхували одне одного.

Коли півгодини потому зійшло сонце, вони й досі перебували на тому ж місці, на невеликій галявині між лісистими пагорбами. А позаду них простяглася широка долина, укрита химерним білим вельоном. На долину спускалися перші червоні промені, заповнюючи галявину світлом і теплом. І в міру того, як високо піднімалося сонце, ставало все комфортніше.

Ні Барі, ні Магіґан ще довго не мали жодного бажання кудись рухатися. Протягом години або й двох вони лежали, гріючись у міжгірській чаші, дивлячись цікавими, широко розплющеними очима на лісові простори, що стелилися під ними, наче велике море.

Обоє вони шукали вовчу зграю, але так і не могли її знайти. І Магіґан, і Барі були втомлені, трохи збентежені й дуже голодні, але обидвоє наповнені якимось новим для себе, неспокійним і таємничим передчуттям, що тепер вони друзі. П’ять чи шість разів Барі вставав і нюхав навколо Магіґан, коли та лежала на сонці. Він тихо скавулів до неї, ніжно торкаючись її м’якої шерсті мордою, але тривалий час вона мало звертала на нього уваги. Потім вовчиця пішла за ним. Увесь день вони бродили й відпочивали разом, аж доки знову стемніло.

Ніч була без місяця й зір. Сірі клуби хмар повільно пливли на північний схід, і що більше густішала темрява, то тихіше шумів у вершинах сосен вітер. У вечорових сутінках беззвучно почав падати густий і лапатий сніг. Починався перший великий снігопад. Було нехолодно, але дуже тихо, настільки, що Барі й Магіґан, проходячи по кілька ярдів, зупинялися, щоби прислухатися. Так лісові хижаки спроквола подорожували всю ніч.

Для хижих лісових істот, пазуристих і крилатих, великий сніг означав початок зимових карнавалів, полювань і кривавих бенкетів, диких пригод довгими ночами і нещадних битв на крижаних стежках. Дні вигодовування, материнства — час тихого й мирного життя протягом весни й літа — закінчилися. На небі засвітилося величезне північне сяйво, закликаючи всіх хижаків до тривалого полювання. При перших відсвітах заграви маленькі живі істоти, якщо й рухалися цією ніччю, то дуже обережно, насторожено. Для молодих Барі й Магіґан усе це було новим. Їхня кров побігла в жилах швидше, лапи ступали м’якше, насторожені вуха були готові вловити найменший шурхіт.

У цей перший у їхньому житті великий снігопад вони відчували захопливий імпульс нового життя. Він манив їх, закликав на пригоди в білу таємничу мовчазну сніговицю. Натхненні своєю невгамовною юністю, вони з охотою побігли далі.

Сніг під лапами ставав дедалі глибшим. На відкритих просторах вони гружавіли по коліна, а він усе падав і падав величезною білою хмарою, що безперервно спускалася з неба. Близько півночі пара зупинилася. Хмари розступилися, знову відкривши зорі й місяць, і Барі й Магіґан довго стояли, застиглі в безруху, і дивилися з лисої вершини хребта на понижчий дивовижний світ.

Ніколи ще вночі вони не бачили так далеко. Під ними стелилася долина. Вони могли розгледіти ліси, самотні дерева, які, наче тіні, виглядали з-під снігу, ще не замерзлий потік води, що мерехтів, як свічадо. До цього потоку й попрямував Барі. Він більше не думав про Непісе і тільки раз по раз посквилював, спускаючись у долину. На півдорозі зупинився й повернувся, щоби штовхнути мордою Магіґан. Йому хотілося кататися по снігу, стрибати навколо своєї супутниці. Він хотів загавкати, підняти голову й завити, як вив на повний місяць біля хижки.

Але щось стримувало його. Можливо, це було через поведінку Магіґан, що надто суворо поставилася до його намірів. Разів зо два це навіть її налякало; двічі Барі чув різке клацання зубів. Минулої ночі, як і під час сьогоднішньої сніговиці, їхня дружба стала тіснішою, але тепер із боку Магіґан відчувалася якась невловима, таємнича відчуженість. Досвідчений П’єро міг би це пояснити. Місяць і зорі світили так ясно, що шерсть Барі видавалася блискучого чорного, як вороняче крило, кольору. Кожна шерстинка на його тілі блищала чорнотою. Так, уся його шерсть була ЧОРНА! Ось у чому річ. Природа вже встигла пояснити Магіґан, що з-поміж усіх ненависних її породі звірів найбільшими ворогами були ті, що мали чорне забарвлення. Для неї це був не досвід, а лише інстинкт, що нагадував їй про вікову ворожнечу між сірим вовком і чорним ведмедем. А шерсть Барі у місячному світлі й на снігу була чорніша за шерсть Вакаю в ті травневі дні, коли він досхочу ласував рибою. Поки пара не дійшла до широких просторів рівнин, молода вовчиця слідувала за Барі не вагаючись. Та тепер вона стала раптом проявляти якісь дивні ознаки холодності, нерішучості, двічі зупинившись по дорозі, щоб дати Барі змогу йти далі вже без неї.

За годину після того, як вони спустилися на рівнину, раптом із заходу почувся переклик вовчої зграї. Це не було далеко, імовірно, не більше, ніж за милю від підніжжя гірського кряжа. Різке, швидке гавкання, що почулося за перекликом, було доказом того, що зубасті мисливці раптом сполохали здобич, карібу чи молодого лося, і вже її наздоганяли. Почувши голоси свого племені, Магіґан прищулила вуха і стрілою побігла до них.

Вовчиця так раптово й швидко кинулась уперед, що Барі, затримавшись лише на мить, усе одно був далеко позаду неї. Вона бігла навмання, розраховуючи тільки на удачу. Десь за п’ять хвилин вовча зграя була так близько від своєї здобичі, що вже не видавала жодного звуку, просто женучи жертву прямісінько на Магіґан і Барі. А той тепер відставав від молодої вовчиці лише на якихось п’ять-шість стрибків. Тріск у кущах прямо попереду зупинив їх так різко, що вони розрізали сніг зчепленими передніми лапами і припали до землі. Десять секунд потому із заростей вискочив карібу, як вітер, промчав повз них через галявину й зник із-перед очей. Вони чули його швидке дихання. А тоді вибігла і зграя вовків.

Коли Барі побачив ці стрімкі сірі тіла, його серце на мить підстрибнуло й застрягло в горлі. Він забув про Магіґан, про те, що вона втікала. Місяць і зірки погасли для нього. Барі більше не відчував під лапами холодного снігу. Тепер він був вовком, справжнім вовком. З теплим духом карібу, що лоскотав йому ніздрі, з пристрасним бажанням убивати, що охопив його, мов вогонь, Барі кинувся за зграєю.

Навіть тут Магіґан трохи його випередила. Та він не сумував за нею. Розхвильований від своєї першої погоні, він більше не відчував потреби конче бути біля неї. Дуже скоро Барі опинився поряд з одним із сірих чудовиськ зграї. За півхвилини з-за куща вибіг новий мисливець, тоді ще один і ще. Часом Барі біг пліч-о-пліч зі своїми новими товаришами, чуючи їхнє бентежне ниття, клацання щелеп, звуки від бігу. А далі в золотому місячному сяйві попереду пролунав звук карібу, що стрибав крізь зарості й вітроломи, рятуючи втечею своє життя.

У Барі було стійке відчуття споконвічної належності до цієї зграї. Він приєднався до неї цілком природно, як приєднувалися дорогою й інші самотні вовки, що вибігали з-за кущів. Не було тут ані чваньби чи вітань, подібних на ті, що Магіґан влаштувала йому на рівнині, ані ворожості. Він належав до цих струнких прудконогих злочинців старих лісів, і його щелепи різко клацали, а кров ще більше забурлила, коли запах карібу став яскравішим, а звуки його тіла голоснішими.

Барі здавалося, що вони наступали своїй здобичі майже на п’яти, коли вибігли на рівнину, безплідну землю без дерев і кущів, обпорошену блиском зір і місяця. Карібу біг суцільним сніговим килимом за сто ярдів попереду зграї. Тепер двоє провідних мисливців більше не йшли безпосередньо його слідом, а повернули під кутом — один праворуч, другий ліворуч — від переслідуваного. Як добре навчені солдати, зграя почала маневрувати, утворюючи підкову.

Два кінці підкови розходилися доти, доки ватажки зграї, що їх утворювали, почали бігти майже на рівні з карібу, за п’ятдесят-шістдесят футів ліворуч і праворуч від переслідуваного. Так, управно і швидко, з убивчою точністю, зграя сформувала кордон з іклів, для уникнення яких був тільки один шлях — уперед. Для карібу повернути бодай на півградуса праворуч або ліворуч означало б неминучу смерть. Обов’язок ватажків — звести кінці підкови, а потім одному з них чи обом разом треба було кинутися на оленя й перегризти йому сухожилля. Уся зграя нестримною морською хвилею завалиться на жертву, і всьому настане кінець.

Барі опинився в самому кінці підкови, тож був найдалі від карібу, коли мала настати розв’язка цієї гонитви. Але рівнина раптово круто уривалася вниз. Прямо попереду була водойма, а в ній тихо блищали зимові зорі. Самого тільки погляду на неї було досить, щоб у карібу ще шаленіше забилося серце. Сорок секунд останнього ривка до життя, усього лише сорок секунд величезних зусиль — і він уникне, здавалось би, нехибної смерті. Барі раптово відчув це й схвильовано ще швидше побіг разом зі своїми побратимами на оленя. Один із ватажків полювання зробив випад до сухожилля молодого оленя і схибив. Тоді спробував другий вовк — і цей не влучив.

Іншим вовкам забракло часу, щоб зайняти їхні місця. Барі чув, як карібу важко стрибнув у воду. Коли вовчук приєднався до зграї, що тепер скидалася на несамовиту гаркучу юрбу, молодий олень Напамус був уже далеко в річці, неухильно пливучи до протилежного берега.

Саме тоді Барі опинився біля Магіґан. Вона важко дихала, червоний язик вивалився з пащі. Побачивши його, вона клацнула зубами й забралась усередину виснаженої й розчарованої зграї. Вовки були в жахливому настрої, але Барі цього не розумів. Непісе привчила його до води, він плавав у ній, як видра, тож йому було невтямки, чому ця вузька річка повинна їх зупинити. Вовчук підбіг до води й увійшов у неї по черево, озираючись назад, на дику юрбу, і дивуючись, чому вона не слідувала за ним. Аж тут усі помітили, що він був чорний, ЧОРНИЙ! Барі знову вернувся до них назад і вперше побачив, що на нього дивляться з величезною підозрілістю.

Неспокійні рухи води припинилися. Щось нове й цікаве тримало всіх у напрузі. Ікла різко заклацали. Трохи далі на рівнині Барі побачив Магіґан, що стояла поруч великого сірого вовка. Вовчук знову підійшов до неї, і цього разу вона не втекла, а лише прищулювала вуха, поки він нюхав її шию. А потім із лютим гарчанням різко кинулася на нього. Її зуби глибоко вп’ялись у м’яку плоть його плеча. З несподіванки й болю він заскавчав. Дальшої миті на нього накинувся великий сірий вовк.

Від нової несподіванки Барі відскочив назад, але вовк уже міцно схопив його за горло. Утім, недаремно він успадкував від батька плоть, кістки й сухожилля. Уперше в житті Казанів син бився так само залюто, як батько того страшного дня на вершині скелі Сонця. Барі був молодий і ще мав навчитися розумної стратегії ветерана. Але його щелепи скидалися на залізні обценьки, у серці раптом з’явилася сліпа лють і бажання вбивати, що взяло гору над почуттями болю та страху.

Цей двобій, якби він відбувся чесно, міг би закінчитися для Барі перемогою, навіть попри його юність і недосвідченість. Уся зграя повинна була чекати — такий закон: чекати, доки один із протиборців програє. Але Барі був чорний. Він чужинець, прибулець, до того ж на нього звернули увагу в ту мить, коли їхня кров була гаряча від гніву й розчарування вбивць, що випустили свою здобич. Другий вовк зрадницьки напав, ударивши Барі збоку. І в той час, як вовчук повалився в сніг, тримаючись зубами за ногу свого першого ворога, уся зграя накотила на нього суцільною лавиною.

Від такої атаки молодий олень не прожив би й хвилини. Але завдяки щасливому випадку Барі опинився під своїми першими двома нападниками й під захистом їхніх тіл уникнув небезпеки бути розірваним на шматки. Він усвідомлював, що бореться за своє життя. Над ним скакала, кружляла, гарчала звірина юрба. Вовчук відчував біль від зубів нападників; його зчавили; здавалося, що сотні ножів розрізали його на частини, однак у цей час жаху й безнадії він не видав ні найменшого звуку, ні найменшого стогону чи скаву.

Усе закінчилося б за півхвилини, якби боротьба була не на самому краю водойми. Підмита весняними паводками, ця частина берега раптово просіла, а з нею впав Барі й половина зграї. В одну мить Барі згадав про воду й утечу карібу. Вовчук звільнився від зграї, стрибнув над сірими спинами своїх ворогів та опинився в глибоких водах струмка. Позаду нього в повітрі клацнули щелепи декількох вовків. Так ця маленька річечка, що мерехтіла в променях місяця й зір, урятувала від смерті спершу карібу, а тоді й Барі.

У цьому місці потік був завширшки менше ста футів, але Барі довелося докласти немалих зусиль, щоб його переплисти. Поки він не виповз на протилежний берег, то не відчував сповна тяжкості своїх травм: одна з задніх ніг не рухалась, ліве плече було розірване до кістки, голова й усе тіло вкрилися безліччю ран. Коли вовчук повільно волочився від потоку, то лишав за собою на снігу яскравий багряний слід. Кров сочилася з пащі. Вона стікала вниз по лапах, боках і животі, капала з вух, одне з яких було чітко розрізане на два цалі, ніби ножем. Усі інстинкти в ньому завмерли, сприйняття речей було затуманене, ніби перед очима впала пелена. Він більш не чув віддаленого виття розчарованих вовків по той бік річки, не відчував ні місяця, ні зір. Напівмертвим ледь доплентався до ліска з карликових ялин, підліз під одну з них і впав знесилений долі.

Усю ніч і до полудня другого дня Барі пролежав нерухомо. Його тіпала лихоманка. Здавалося, смерть забере його до себе будь-якої миті. А тоді хвороба повільно відступила, і життя перемогло. Опівдні він вийшов, хоч був ще слабкий і хитався на ногах. Задня нога все ще тяглася, його переповнював біль. Та дарма, це все одно був чудовий день. Сонце дарувало тепло, сніг підтавав, небо було, як велике синє море, і потоки життя знову тепло струменіли в жилах Барі. Але тепер усі бажання раптом змінилися. Його великі пошуки закінчилися.

Червона лютість з’явилася в очах Барі, коли він загарчав у напрямку вчорашнього бойовища з вовками. Вони більше не були його побратимами, його однокрівцями. Ніколи більше поклик не заманить на полювання, голос зграї ніколи не пробудить давню тугу. У ньому народилася безсмертна ненависть до вовка, ненависть, яка мала рости, поки не перетвориться на хворобу в його життєво важливих органах, завжди присутня й наполеглива, що вимагала мститися всьому їхньому виду. Учора ввечері він прийшов до них товаришем. Сьогодні був вигнанцем. Порізаний і покалічений, зі шрамами на все життя, він здобув науку дикої місцини. Завтра, і третього дня, і протягом багатьох незліченних днів опісля пес добре пам’ятатиме цю науку.

Роздiл 19

На четвертий день відсутності Барі в хижці на Ґрей-Лун П’єро, ситно повечерявши вирізкою з карібу, що його він привіз із полювання, курив собі люльку. Непісе слухала його мисливську байку про чудовий постріл на останньому полюванні, аж от якийсь звук біля дверей перервав їх. Непісе відчинила двері, і всередину зайшов Барі. Радісний крик, що з’явився на вустах дівчини, миттєво зник, а П’єро дивився на приходька й не міг повірити, що це був саме їхній вовкопес. Три доби без’їжжя, коли Барі не міг полювати через травмовану ногу, геть його вибили із сил. Понівечений у боротьбі, укритий згустками закипілої крові, що й досі міцно трималися на його густій шерсті, — від такого вигляду Барі Непісе лише відчайдушно зітхнула. Дивна усмішка осяяла обличчя П’єро, коли той посунувся вперед у своєму кріслі. Потім він повільно піднявся на ноги й, наближаючись до Барі, сказав доньці:

— Ventre-Saint-Gris![25] Oui, він був у зграї, Непісе, а зграя відвернулася від нього. Не схоже, що це був бій двох вовків, аж ніяк! На нього напала ціла зграя. Барі порізаний і розірваний у сотні місцях, але, mon Dieu, він живий!

У голосі П’єро чулося щораз більше здивування. Від природи він був маловіром, але тепер не міг не вірити тому, що бачив на власні очі. Те, що сталося, було дивом, не інакше, і протягом деякого часу чоловік не вимовив більше ні слова, а лише мовчки дивився, як Непісе, оговтавшись від подиву, дала Барі поїсти й заходилася його лікувати. Після того, як вовчук жадібно з’їв холодну варену кашу, вона почала обробляти його рани теплою водою, тоді намастила їх ведмежим жиром, увесь час розмовляючи з ним лагідною мовою крі. Для Барі, що під час своїх пригод зазнав болю, голоду і зради, повернення додому було дивовижно приємним. Тієї ночі він спав біля ліжка Верби, а зранку вона прокинулася від того, що Барі став лизати їй руку холодним язиком.

Від цього дня відновилася їхня перервана тимчасовим дезертирством Барі дружба. З боку вовчука прив’язаність стала ще більшою. Саме він утік від Верби, кинув її, пішовши за покликом зграї. Здавалося часом, ніби звір відчуває глибину свого віроломного вчинку і прагне загладити провину. У ньому, безсумнівно, сталася якась дуже значна зміна. Він не відставав тепер від Непісе, як тінь. Замість того, щоби спати вночі в будці, що її зробив зі смерекових гілок П’єро, пес викопав собі нору в землі біля самісінького входу в хижку. П’єро був переконаний, що нарешті збагнув, у чому річ; Непісе також вважала, що розуміла вовчука, але насправді ключ до розгадки цієї таємниці залишався в самого Барі. Він не грався з палицею й більше не бігав досхочу, просто аби побігати, бо вийшов зі щенячого віку. Натомість у його серці оселилися два суперечні відчуття: любов до дівчини, що межувала з обожнюванням, і гірка ненависть до зграї й усього, що її стосувалося. Кожного разу, коли він чув завивання вовка, то починав гнівно гарчати й оголювати ікла так, що навіть П’єро відходив від нього. Тільки дівчина могла його заспокоїти, гладячи по голові.

За тиждень чи два випав ще більший сніг, і П’єро почав обходити свої лінії пасток. Цієї зими Непісе з великим захоплення допомагала батькові. Батько взяв її своєю партнеркою. Кожна п’ята пастка, кожне п’яте сильце й кожна п’ята отруєна принада мали бути її, і те, що могло в них потрапити, ще трохи наближало здійснення чудової мрії Верби. П’єро обіцяв доньці, що, як їм пощастить цієї зими, вони поїдуть разом під час останніх снігів до Нелсон-Гауса й куплять маленький старий оргáн, виставлений там на продаж. А якщо цей інструмент до того часу вже продадуть, то вони працюватимуть ще одну зиму і куплять собі новий.

Це додало їй іще більшого захвату й невгамовного інтересу до лінії пасток. А сам П’єро готовий був продати свою руку, щоб дістати для доньки оргáн. Він був повен рішучості придбати його, незалежно від того, було в її пастках, сильцях й отруєних принадах хутро чи ні. Для нього партнерство як таке нічого не важило, та в Непісе це викликало діловий інтерес, хвилювання через особисті досягнення, адже П’єро переконав її, що зробив із неї свою компаньйонку. Та справжніми його планами було якомога довше тримати дочку при собі, коли він надовго йшов із дому. Чоловік знав, що цієї зими Буш Мак-Таґґарт неодмінно завітає до Ґрей-Лун, найімовірніше не раз і не двічі. Керівник факторії мав швидких собак, а дорога до них була недалека. І коли Мак-Таґґарт прийде, Непісе не повинна бути в хатині сама.

Лінія пасток П’єро завдовжки в п’ятдесят миль була розташована на північному заході. Уздовж струмків чоловік розраховував зловити норку, видру, куницю, у глибоких лісах — ільку й рись, біля озер і на пустинних після буревію ділянках — лисицю й вовка. Посередині цієї лінії П’єро побудував невеликий зруб, а наприкінці ще один, тож за день йому треба було долати двадцять п’ять миль. Це було легко для П’єро й не так і важко для Непісе.

Увесь жовтень і листопад вони регулярно їздили, роблячи обходи кожні шість днів, що давало їм один день відпочинку в хижці на Ґрей-Лун й один день у зрубі на кінці лінії пасток. Зимова робота була для П’єро бізнесом, справою його народу протягом багатьох поколінь. Для Непісе й Барі це була дика й радісна пригода, що жодного дня не втомлювала. Навіть П’єро не мав імунітету від їхнього ентузіазму. Це виявилося заразним, і в цей час він був найщасливішим відтоді, як утратив дружину.

То були славні місяці. Установилася стійка морозна погода без будь-яких бур і сніговіїв. Мисливцям удавалося ловити тварин із гарним густим хутром. Непісе не тільки несла невеликий тюк на плечах для того, щоби вантаж П’єро був легшим, вона ще й натренувала Барі тягати крихітні саморобні наплічні сумки з принадами. Щонайменше в третині від загального числа встановлених пасток завжди було, як казав П’єро, сміття: зайці, сови, сойки, білки. Саме з них, знявши шкуру чи общипавши пір’я, і робили основну частину принад для пасток.

Одного разу на початку грудня, коли вони поверталися до Ґрей-Лун, П’єро раптово зупинився за десяток кроків попереду Непісе й утупився в сніг. Дивні сліди з’єдналися з їхніми й прямували в бік хижки. З півхвилини чоловік мовчав і, не рухаючись, вивчально дивився на них. Сліди вели прямо з півночі, де був розташований Лак-Бейн.

Крім того, це були сліди від великих снігоступів, а за розміром кроку було зрозуміло, що йшла висока людина. Перед тим, як П’єро заговорив, Непісе здогадалася, що вони означають.

— Мсьє керівник факторії з Лак-Бейна! — вигукнула вона.

Барі підозріло нюхав дивний слід. Вони почули низьке гарчання в його горлі, і плечі П’єро напружилися.

— Так, цей мсьє, — сказав він.

Серце Верби забилось частіше, коли вони пішли далі. Вона не відчувала перед Мак-Таґґартом фізичного страху. І все ж якесь дивне хвилювання почало гнітити її на самій думці про те, що він уже на Ґрей-Лун. Навіщо йому там бути? П’єро не потрібно було шукати відповідей на ці питання, чоловік їх добре знав, але Непісе нічого не скаже, навіть якщо та цього чекала б. Однак дівчина й сама про все здогадувалася. Керівник факторії з Лак-Бейна не мав тут інших справ, окрім як побачити її. Кров запалала на щоках, тільки-но вона знову згадала про ті хвилини на краю прірви, коли він ледь не розчавив її у своїх обіймах. Чи наважиться непроханий гість знову на щось подібне?

П’єро, глибоко занурений у свої похмурі думки, ледь розчув дивний сміх, що раптово зірвався з уст Непісе. Тут-таки в горлі Барі почулося глухе гарчання. Це був тихий, але жахливий звук, а все через те, що вона за півмилі від хижки зняла з його плечей сумки й понесла їх сама. Десять хвилин потому вони побачили людину, яка йшла їм назустріч.

Це був не Мак-Таґґарт. П’єро впізнав прибульця й із гучним подихом полегшення помахав йому рукою. Це був Дебар, трапер із північних від Лак-Бейна країв. П’єро добре його знав. Вони обмінювалися отрутою на лисицю. Давні друзі задоволено потисли один одному руки, а тоді Дебар, глянувши на Непісе, вигукнув:

— Tonnerre[26], та вона вже геть перетворилася на жінку!

На нього й дійсно дивилася справжня жінка. Вона густо зашарілася, коли він низько вклонився їй із такою ввічливістю, наче все це відбувалося не тепер, а зо два століття тому, і не тут, а далеко, у цивілізованому світі.

Дебар, не гаючи часу, став пояснювати, чому він тут. Перш ніж вони досягли хижки, П’єро й Непісе знали, що мсьє керівник факторії з Лак-Бейна збирався в п’ятиденну подорож, тож послав Дебара попросити П’єро приїхати й допомогти клеркові й комірникові за його відсутності. П’єро спершу нічого не відповів. Він розмірковував про себе, чому Буш Мак-Таґґарт послав саме по нього? Чому не вибрав когось, хто живе ближче? Він поставив Дебарові всі ці питання не раніше, ніж у печі затріщав вогонь, а Непісе почала поратися біля вечері.

— Мсьє насамперед попросив мене лишитися, — звів плечима Дебар. — Але в моєї дружини хворі легені, П’єро. Вона захворіла під час морозів минулої зими, і я не наважуюсь залишити її надовго саму. А тобі він сильно довіряє, крім того, ти добре знаєш усіх мисливців із книги компанії в Лак-Бейні. Тому й послав мене саме по тебе. Він просив передати, щоб ти не турбувався про збитки, бо обіцяв заплатити тобі вдвічі більше за все те, чого ти не зловиш за час перебування в поселенні.

— А… Непісе? — сказав П’єро. — Мсьє чекає, що я приведу і її?

Біля печі Верба схилилася, щоб послухати чоловічу розмову, та її серце знову закалатало вільно, коли вона почула Дебарову відповідь.

— Він нічого не сказав із цього приводу. Але, звичайно, це буде велика зміна для мадмуазель.

— Так, можливо, — кивнув П’єро.

Того вечора вони більше не торкалися цього питання. Але ще не одну годину П’єро думав, сотні разів питаючи себе те ж саме: чому Мак-Таґґарт послав по нього? Не один він добре знав книги компанії. От хоча б скандинав Вассон, який мешкав від поселення менш ніж за чотири години їзди, чи білобородий старий француз Барош, що жив іще ближче й чиє слово було таке ж надійне, як Біблія. Мабуть, вирішив він нарешті, мсьє послав по нього, сподіваючись здобути прихильність батька Непісе, а заодно й дружбу самої дівчини. Як не крути, а це, безсумнівно, була дуже велика честь, що мсьє керівник факторії викликав до себе саме його.

Утім глибоко в душі П’єро мав певні сумніви. Коли на ранок Дебар збирався в дорогу, він сказав гостю таке:

— Передай мсьє, що я виїду в Лак-Бейн післязавтра.

Коли Дебар їх покинув, батько звернувся до Непісе:

— Тобі варто лишатися тут, ma chérie. Я б не хотів тебе брати в Лак-Бейн. Я бачив сон, що мсьє не поїде в подорож, що він збрехав і, коли я приїду до поселення, буде хворіти. Однак, якщо ти хочеш поїхати…

Непісе раптово випросталася, як підхоплена вітром очеретина.

— Non! — вигукнула вона так сильно, що чоловік лише всміхнувся й потер руки.

Тож другого після візиту мисливця на лис дня П’єро поїхав у Лак-Бейн, а Непісе біля дверей махала йому на прощання весь час, поки він не зник із очей.

Цього ж ранку Буш Мак-Таґґарт піднявся з ліжка, коли було ще зовсім темно. Час настав. Він усе ще вагався щодо вбивства П’єро. Перебираючи варіанти, керівник факторії, як йому здалося, знайшов кращий спосіб. Тепер Непісе нікуди від нього не подінеться.

Це був чудовий план, його так легко виконати, і немає нічого, що б завадило досягти потрібного результату. І весь цей час П’єро думатиме, що він поїхав далеко на схід!

Мак-Таґґарт поснідав удосвіта й відразу, поки було ще темно, вирушив у дорогу. Він навмисне подався на схід, щоб інший, наближаючись із південного заходу, не знайшов сліди його саней. Керівник факторї вирішив, що П’єро ніколи не повинен дізнатись, навіть запідозрити (хоч доведеться провести в дорозі довше), що він насправді зібрався на Ґрей-Лун. Цілком можливо, що П’єро затримається вдома, тож поспішати не варто, ліпше прибути туди на день пізніше й точно застати Непісе саму.

Мак-Таґґарт тим часом повною мірою насолоджувався, малюючи в думках жорстокі плани. Невдачі бути не могло. Він усе розрахував. Мсьє був упевнений, що Непісе не супроводжуватиме батька в Лак-Бейн, тож буде в хижці на Ґрей-Лун сама.

Самотня Непісе не була обтяжена роздумами про небезпеку. Час від часу лише думка про те, що вона може побути сама, була їй навіть приємна. Це траплялося тоді, коли їй хотілося про щось помріяти наодинці або уявити собі що-небудь таємне, що вона хотіла б приховати й від батька. Цей милий нерозквітлий пуп’янок жіночності, усе ще дівча з м’яким оксамитом дівоцтва в очах, але з уже зародженою десь глибоко в душі таємницею майбутньої жінки — от ким була тепер Непісе. У ті хвилини, коли з’являлася змога провести час на самоті, вона одягала червоне плаття й закладала своє чудове волосся так, як побачила на картинках з журналів, що їх надсилали П’єро двічі на рік із Нелсон-Гауса. Непісе ставала дорослою жінкою.

На другий день відсутності П’єро Верба так і одягнеться, але сьогодні вона розпустила волосся, що спадало сяйним каскадом, і перев’язала лоб червоною стрічкою. Дівчина ще не закінчила. Сьогодні в неї були чудесні задуми. На стіні поряд із дзеркалом вона причепила велику сторінку з жіночого журналу із зображенням дивовижних кучерів. За півтори тисячі миль на північ від сонячної Каліфорнії, де й була знята та світлина, Непісе, з червоними надутими губками й насупленим чолом, намагалася з усіх сил розгадати таємницю кучерів іншої дівчини!

Її обличчя все ще рум’яніло, а очі схвильовано виблискували, коли вона, дивлячись у дзеркало, намагалася перетворити одне з її довгих пасом на модні кучерики. Саме в цей час двері позаду неї відчинилися, і в них увійшов Буш Мак-Таґґарт.

Роздiл 20

Коли керівник факторії з Лак-Бейна ввійшов у хижку, Верба була повернута спиною до дверей. Сполошившись із несподіванки, дівчина кілька секунд не оберталася, гадаючи, чому це так рано додому повернувся П’єро. А тоді до неї долинув гаркіт Барі, і вона негайно схопилася з місця й глянула на двері.

Мак-Таґґарт зайшов підготовленим, залишивши своє пакування, рушницю й важку шубу надворі. Стоячи спиною до дверей і дивлячись на пишноволосу Непісе в її прекрасній сукні, він не міг опритомніти від побаченого. Доля чи нещасний випадок грали тепер проти Верби. Якби в душі Буша Мак-Таґґарта й тліла досі бодай іскорка шляхетності чи милосердя, то й вона остаточно згасла від того, що він побачив. Ніколи Непісе не виглядала такою красивою, навіть того дня, коли топограф Мак-Доналд сфотографував її. Сонце, світячи через вікно, золотило її розкішне волосся. На лиці виступив рум’янець, оправлений у темну рамку. Мак-Таґґарт не раз марив нею, та навіть у своїх наймальовничіших видивах ніколи не бачив жінки, бодай схожої на ту, що стояла перед ним просто зараз. Непісе дивилася на чоловіка широкими зі страху очима, а з її щік помалу сходив багрянець.

Їхні очі зустрілись у німій тиші. У словах потреби не було. Нарешті дівчина зрозуміла, у чому саме була для неї небезпека тоді, на краю прірви, коли вона безстрашно гралась із загрозою, що стоїть тепер перед нею.

Тяжке дихання, більше схоже на ридання, виривалося з її вуст.

— Мсьє! — зітхнула вона, безуспішно намагаючись ще щось сказати.

Вона чітко почула клацання залізного засува. Мак-Таґґарт замкнув двері й підійшов лише на ступінь ближче.

Барі лишився лежати на підлозі, ніби вирізаний із каменю. Він не рухався, не видавав жодного звуку, лише раз попереджувально гаркнувши, коли Мак-Таґґарт підійшов на один ступінь уперед. А тоді, наче блискавка, опинився між ним і Непісе, настовбурчивши на спині кожну шерстинку. Від його лютого гарчання Мак-Таґґарт відсахнувся до замкнених дверей. Одного слова Непісе було б досить — і все б скінчилося. Але момент був утрачений, коли вона голосно скрикнула. Рука й мозок звіра в людській подобі спрацювали швидше. Як Барі кинувся до горла керівника факторії, пролунав оглушливий постріл, і Непісе побачила короткий спалах.

Мак-Таґґарт вистрілив від стегна. Барі вдарився об підлогу з глухим стуком і відкотився до брусованої стіни. Він лежав нерухомо. Чоловік нервово засміявся, засовуючи пістолета в кобуру, бо ж знав, що тільки постріл у голову міг таке спричинити.

Притиснувшись спиною до далекої стіни, Непісе завмерла. Мак-Таґґарт чув, як вона засапано дихала, і наблизився до неї, ставши на півдорозі.

— Непісе, я прийшов, щоб зробити тебе своєю дружиною, — промовив він.

Дівчина не відповіла. Керівник факторії бачив, що вона буквально задихалась, притуливши руку до горла. Він ступив ще трохи вперед і зупинився. Мак-Таґґарт ніколи в житті не бачив таких очей.

— Я прийшов, щоб зробити тебе своєю дружиною, Непісе. Завтра ти поїдеш у Нелсон-Гаус зі мною, а потім назад у Лак-Бейн. Назавжди.

Останнє слово — «назавжди» — прозвучало окремо, наче запізніла думка.

Мак-Таґґарт не церемонився. Його сміливість і рішучість зросли, коли він побачив, як безсила Непісе похитнулася на стіну. Не було ніякого порятунку. П’єро поїхав. Барі був мертвий.

Мак-Таґґартові здалося, що жодне живе створіння не було таке швидке, як Верба, що спробувала прошмигнути під його протягнуті до неї руки. У дикому запалі він подався за нею, схопивши самими кінчиками пальців пасмо волосся. Та дівчина стрімголов летіла до дверей і навіть устигла відсунути засув, аж тут нападник зловив її, міцно стиснувши руками. Він потягнув її назад, і тільки тепер вона закричала — закричала в розпачі до П’єро, до Барі, до самого Бога, сподіваючись лише на чудо порятунку.

Та сама Непісе не здавалася. Вона звивалася в Мак-Таґґартових руках, аж поки опинилася до нього лицем. Дівчина більше не могла бачити. Вона буквально потопала у власному волоссі, що покривало обличчя й груди, душачи її, заплутуючи їй руки, — і все ж вона не здавалася. У запалі боротьби Мак-Таґґарт спіткнувся об тіло Барі, і супротивники повалилися на підлогу. Непісе була швидка, вона б завиграшки могла дістатися першою до дверей, якби не її волосся. Юнка зупинилася, відкидаючи його назад, щоб мати змогу бачити, і цього часу було досить, аби Мак-Таґґарт її випередив, загородивши шлях до рятунку.

Він не замкнув дверей знову, а просто стояв перед нею з закривавленим, подряпаним лицем. У ньому не лишилося нічого людського, здавалося, сам диявол уселився в Буша Мак-Таґґарта. Знесилена Непісе ледь трималася на ногах і тяжко, зі стогоном і риданням дихала. Вона нахилилась і взяла шматок поліна. Мак-Таґґарт бачив, що сил їй уже бракувало.

Обіруч вона вчепилась у поліно, коли чоловік знову почав наближатися до неї. Але Мак-Таґґарт наче й забув про страх чи обережність. Він стрибнув на неї, як звір. Поліно впало. І знову доля зіграла проти дівчини. У жаху й безнадії, вона підхопила перше-ліпше поліно, але те виявилося надто тонким і легким. З останніх сил вона зацідила ним у Мак-Таґґарта, потрапивши в голову. Нападник відсахнувся, але це не змусило його послабити хватку.

Боротися далі було марно. Тепер Непісе не думала про те, як ударити ворога ще раз чи втекти, а хотіла тільки одного: вільно вдихнути. Вона спробувала знову закричати, але цього разу ні звуку не пролунало з її вуст.

Мак-Таґґарт знову засміявся, а тоді почув, як відчинилися, мабуть, від вітру двері. Він обернувся, усе ще стискаючи Непісе в руках.

У відчинених дверях стояв П’єро.

Роздiл 21

Цей страшний короткий проміжок часу, здавалося, тягнувся в маленькій хижці на Ґрей-Лун так повільно — цілу вічність, що стоїть десь між життям і смертю, ту вічність, що іноді відміряє людське життя секундами, а не роками.

У ці кілька митей П’єро не зрушив із місця, так і стоячи у дверях. Мак-Таґґарт, наче не знаючи, що йому робити з цією своєю важкою ношею, теж стояв нерухомо й дивився на П’єро. Але очі Непісе були розплющені, і вона побачила, як по тілу Барі, що лежав біля стіни, пробігло конвульсивне тремтіння. Стояла повна тиша, яку згодом перервав гучний важкий стогін Верби.

Тоді П’єро раптом повернувся до життя. Як і Мак-Таґґарт, він залишив свого кожуха й рукавиці біля входу. П’єро заговорив, але якимось дивним чужим голосом.

— Слава Богові, що я прибув учасно, мсьє, — сказав господар. — Я теж їхав на схід і побачив ваші сліди, що привели мене сюди.

Ні, це не було схоже на голос П’єро! Керівникові факторії аж мороз поза шкіру пішов, і він повільно відпустив Непісе. Вона впала на підлогу, а Мак-Таґґарт повільно випростався.

— Це ж так, мсьє? — знову сказав П’єро. — Я ж прибув учасно?

Якась незвідана сила, а може, великий страх змусив Мак-Таґґарта кивнути головою, розтулити товсті губи й хрипко вимовити:

— Так, учасно.

Це все ж таки був не страх, це було щось більше, усемогутніше. П’єро й далі вів розмову таким же дивним голосом:

— Хвала всемогутньому Богові!

Очі одного божевільного зустрілися з очима іншого божевільного. Між ними була смерть. Обидва помітили її. Обидва були впевнені, що бачили, куди вказує її кістлявий палець. Мак-Таґґартова рука не потягнулася до пістолета в кобурі, а П’єро не чіпав ножа, що висів на поясі. Коли вони зійшлися, горло до горла, то замість одного звіра їх стало двоє, бо П’єро тепер переповнювали лють і сила вовка, кішки й пантери.

Мак-Таґґарт був більший і важчий, справжній дужий велет, але, відчувши лють П’єро, він похитнувся назад, за стіл, і впав із тріском. Багато разів у своєму житті керівник факторії бився, але ніколи ще не відчував на своєму горлі такої хватки, як від ручищ П’єро. Вони ледь в одну мить не вичавили з нього життя. Його шия аж затріщала, ще трішки — і вона була б зламана зовсім. Чоловік ударив наосліп, спробував вивернутися, щоби скинути з себе важкого мішанця. Але П’єро міцно тримав, він був як той горностай Сікус’ю, що вчепився в яремну вену куріпки. Щелепи Буша Мак-Таґґарта повільно розімкнулися, і його обличчя почало змінювати колір із червоного на багряний.

Холодне повітря, що проникало крізь двері, голос П’єро та звук бійки швидко вернули Непісе до притомності, надавши сили піднятися з підлоги. Вона впала була поряд з Барі, і коли вставала, то спочатку на мить глянула на собаку й лише тоді вже на чоловіків. Пес був живий! Його тіло сіпалося, а очі були розплющені. Він спробував підняти голову, коли дівчина дивилася на нього.

Потім вона стала на коліна й повернулася до чоловіків, і П’єро, навіть бувши засліплений люттю кривавого бажання вбити, міг почути її гучний радісний крик від розуміння того, що саме керівник факторії з Лак-Бейна виявився переможеним. З величезним зусиллям Непісе, похитуючись, піднялася нарешті на ноги. Кілька секунд її мозок і тіло приходили до нормального стану. У той час, як вона дивилася на чорнюще обличчя, що з нього пальці П’єро вичавлювали життя, рука Буша Мак-Таґґарта навпомацки шукала пістолет. І знайшла. Непомітно для П’єро супротивник витягнув його з кобури. Якийсь чортяка й цього разу допоміг йому, бо через хвилювання він не поставив пістолета на запобіжник, і тепер мав сили тільки, щоб натиснути на курок. Двічі його вказівний палець стиснувся. Двічі почувся гучний звук від пострілу біля тіла П’єро.

Непісе подивилася на обличчя батька й зрозуміла, що з ним сталося. Її серце завмерло в грудях, коли вона глянула на швидку і страшну зміну, викликану раптовою смертю. П’єро повільно випростався. Його очі на мить широко розплющилися. Він не промовив ані звуку. Непісе не бачила, чи ворушаться його губи. А потім чоловік упав додолу, тож його суперник був вільний. Із заплющеними очима, божеволіючи від агонії, не вичавивши з себе ні слова, ні звуку, вона впала поруч із мертвим батьком.

Як довго там Непісе лежала, як довго вона чекала, щоби П’єро заворушився, розплющив очі, почав дихати, вона ніколи не знатиме. А тим часом Мак-Таґґарт піднявся на ноги й стояв, притулившись до стіни, з пістолетом у руці. Його мозок знову запрацював від картини цього останнього тріумфу. Те, що він учинив, жодним чином не налякало його. Навіть тієї трагічної миті, стоячи біля стіни, Мак-Таґґарт обдумував лише, як виправдовуватиметься за смерть П’єро, якщо, звісно, йому взагалі доведеться щось комусь пояснювати. П’єро безпричинно напав на нього, намагаючись убити, тож він, обороняючись, убив ворога. Це була лише самооборона. Зрештою, хіба ж він не керівник факторії в Лак-Бейні? Хіба компанія й закон не повірять лише одному його слову, а не розповідям цієї дівчини? Мак-Таґґарт аж засяяв від радості. До цього ніколи б не дійшла справа — до всієї цієї зрадливої боротьби, до смерті, — якби він попередньо покінчив із нею! Ні, вони поховають П’єро, а тоді Непісе повернеться з ним у Лак-Бейн. Якщо вона була безпорадною до цього, то стала тепер удесятеро безпораднішою. Як тільки він покінчить із нею, дівчина вже не наважиться нікому сказати ні слова про те, що сталось у цьому домі.

Мак-Таґґарт забув, що в хижку завітала смерть, коли бачив доньку, схилену над батьком так, що волоссям покривала його, як шовковим саваном. Він уставив пістолет у кобуру і глибоко вдихнув. Ноги ще не зовсім твердо його тримали, але обличчя знову прибрало диявольського вигляду. Він ступив до дівчини на крок, і саме в цю хвилину почувся звук, що привів її до тями. У тіні, біля дальньої стіни, Барі силкувався встати на лапи, і ось тепер гарчав.

Непісе повільно підняла голову. Знесилена, вона повела поглядом догори, аж доки її очі зупинилися на обличчі Буша Мак-Таґґарта. Верба майже забула про його присутність. Її почуття були приглушені, неначе серце перестало битися разом із серцем П’єро. Те, що дівчина побачила на обличчі керівника факторії, вивело її з заціпеніння і вказало на небезпеку, що їй загрожувала. Він стояв просто над нею. На його обличчі не було ні жалю, ні усвідомлення жаху від того, що відбулося, саме тільки переможне світіння в очах. І дивився цей диявол пильно не на небіжчика П’єро, а лише на неї.

Він простягнув руку й поклав їй на голову. Юнка відчула, як огидні пальці жмакають її волосся, і побачила, як загорілися, наче дві жарини, його очі. Вона з усіх сил намагалася піднятися, але ворог цього їй не дозволяв.

— Господи Боже! — зітхнула вона.

Непісе не вимовила більше ні слова благання про пощаду, жодного звуку, крім скупого безнадійного схлипування. У той момент ніхто не чув і не бачив Барі. Перетинаючи хижку, вовчук двічі падав на задні лапи. І от нарешті він був біля Мак-Таґґарта. Барі хотів стрибнути на цього звіра ззаду, учепитися зубами в його товсту шию так, ніби це була оленяча кістка. Не зважаючи на паралізовану від самих плечей спину, пес люто замкнув свої міцні, як залізо, щелепи на Мак-Таґґартовій нозі.

Скрикнувши від болю, керівник факторії відпустив Вербу, і та невпевнено піднялася на ноги. Вона мала дорогоцінних півхвилини свободи, поки керівник факторії брикав ногами, намагаючись ослабити хватку Барі. Дівчина кинулася до дверей і вибігла надвір. Холодне повітря обпекло їй обличчя, наповнивши легені новою силою. Уже не розмірковуючи, звідки їй сподіватися порятунку, вона помчала сніжним лісом.

Мак-Таґґарт з’явився у дверях хижки саме вчасно, щоб побачити, куди побігла дівчина. Його нога була розірвана там, де Барі вчепився в неї іклами, але, погнавшись за дівчиною, чоловік геть забув про біль. Вона не могла втекти далеко. Нелюдський дикий крик звірячої радості вирвався з його грудей, коли Мак-Таґґарт помітив, що дівчина бігла дуже повільно, щораз похитуючись зі сторони в сторону. Він був уже на півдорозі до узлісся, коли Барі прителіпався на поріг. З його пащеки сочилася кров, там, де Мак-Таґґарт бив знову й знову, перш ніж вовчук ослабив хватку. Між вухами виднілося випалене місце, неначе туди на мить притулили розпечену кочергу. Саме туди потрапила Мак-Таґґартова куля. На чверть цаля глибше — і це була б неминуча смерть. А тут вийшло так, ніби його вдарили по голові важкою палицею, від чого він знепритомнів, відлетівши до самісінької стіни. Вовчук міг уже повноцінно рухати, не падаючи, усіма чотирма лапами і, хоч не дуже швидко, а таки пішов наслідці за людьми.

Коли Непісе почала тікати, її розум ураз прояснився, і вона знову могла тверезо міркувати. Дівчина звернула на ту вузеньку стежку, якою біг за дівчиною Мак-Таґґарт кілька місяців тому, але, не дійшовши до кручі, різко звернула праворуч. Вона бачила, що Мак-Таґґарт, хоч і не біг, але неухильно наздоганяв, ніби смакуючи видовищем її безпорадності, так само, як він насолоджувався й того разу. За двісті ярдів далі від глибокої водойми, куди вона була штовхнула керівника факторії, одразу за мілководдям, де йому вдалося видертися на берег, починалася глибока ущелина, що мала назву Блакитне Перо. Відчайдушна ідея формувалась у її голові, доки вона бігла туди, ідея, що з кожним судомним подихом надавала їй усе більшої надії. Нарешті Непісе добігла до краю ущелини й подивилась униз. Тоді з її душі виринула й затремтіла на губах лебедина пісня племені її матері:

Вона підняла руки догори. На тлі білої сніжної пустелі дівчина стояла над прірвою, висока й струнка. За п’ятдесят ярдів позаду неї керівник факторії з Лак-Бейна раптом зупинився, як укопаний, і зачудовано промовив:

— Ну хіба ж вона не прекрасна!

А за Мак-Таґґартом усе швидше йшов Барі.

Знову Верба подивилась униз. Вона стояла на самому краєчку, не відчуваючи в цю хвилину ні краплини страху. Багато разів на цьому місці вона чіплялася за руку П’єро, адже знала, що вижити після падіння тут неможливо. Вода, яка текла за п’ятдесят футів унизу, ніколи не замерзала, пінячись у міжскеллі. Ущелина була глибока, чорна і страшна, бо між вузькі скельні стіни не потрапляло сонце. Рев бистрого потоку заполонив вуха дівчини.

Вона повернулась і глянула на Мак-Таґґарта.

Навіть тепер він нічого не розумів, а просто підходив до неї ближче, простягнувши руки. П’ятдесят ярдів! Це було небагато, і відстань стрімко скорочувалася.

Ще раз губи Верби заворушилися. Саме материна душа вчить нас вірити у вічне життя, і саме до неньчиної душі у свою смертну годину зверталася Непісе. Вона щось прошепотіла й кинулась у вир. Волосся огорнуло дівчину, як блискучий саван.

Роздiл 22

Уже за мить керівник факторії з Лак-Бейна стояв на краю прірви. Не бажаючи вірити в те, що сталося, він, нажаханий, став дико кричати і кликати Непісе на ім’я. Чоловік подивився вниз на клекітливу воду й чорні скелі, стискаючи свої величезні червоні долоні. Тепер там не проглядалося ні найменшої ознаки дівчини, ніде не було видно її блідого обличчя чи волосся в білій піні. Вона зважилася на ТАКЕ, і тільки для того, щоб урятуватися від нього!

Мізерній душі цього чудовиська стало погано, так погано, що він відступив назад. Мак-Таґґарт уже нічого перед собою не бачив, ноги помліли. Він убив П’єро, і вважав це справжньою перемогою. Усе своє життя керівник факторії був жорстокою людиною, що ніколи не відчувала мук совісті, нічого з того, що оце тепер його переповнювало, проймало аж до кісток. Він стояв, ніби паралізований. Чоловік не бачив Барі, не чув його скавуління на краю прірви. На кілька хвилин світ йому потьмарився. А потім, приходячи до тями, Мак-Таґарт відчайдушно побіг уздовж краю ущелини, прагнучи внизу, серед бурхливих вод, вихопити поглядом дівчину. Так дійшов до найглибшого місця. Жодної надії не лишилось. Вона обрала смерть, аби тільки втекти від нього!

Мак-Таґґарт белькотів це знову й знову, ледь ворушачи язиком. Він скидався за цих обставин на причинного, чий мозок не розуміє нічого у світі, крім того, що дівчина мертва. І П’єро був теж мертвий. Це він протягом декількох хвилин зробив усе це.

Чоловік вирушив назад до хатини, але вже не тією стежкою, якою гнався за Непісе, а навпростець, крізь густий чагарник. Почав падати лапатий сніг. Мак-Таґґарт подивився на небо, де купи темних хмар рухалися з південного сходу. Сонце сховалося. Незабаром буде буря, сильна сніговиця. Великі пластівці, що падали на його голі руки й обличчя, змусили мозок працювати. Ця хуртовина вигідна йому, вона приховає все, позамітає свіжі сліди, замаскує навіть могилу, яку Мак-Таґґарт викопає для П’єро.

Такі люди, як керівник факторії, досить швидко могли оговтатися від морального збурення. До того, як він дійшов до хатини, його розум звично запрацював і став думати, що і як робити. Найжахливіше, зрештою, не те, що П’єро й Непісе були мертві, а те, що його мрія була зруйнована й він утратив об’єкт своєї пристрасті. Це було страшенним розчаруванням. А щодо іншого, зокрема і злочину, то Мак-Таґґарт тим геть не переймався.

Зовсім не через чутливість під високою смерекою він вирив могилу для П’єро поруч із горбиком його дружини-вождівни. Так, зовсім не через чутливість, а з обережності. Убивця поховав П’єро поштиво. А тоді взяв увесь запас його гасу, облив хижку й запалив сірника. Мак-Таґґарт стояв на краю лісу доти, доки хижка перетворилася на вогняний стовп. Густо падав сніг. Свіжа могила стала білим насипом, і стежки повністю замело снігом. Коли злочинець повертався в Лак-Бейн, то зовсім не боявся через скоєне. Ніхто не розриє могилу П’єро Дю Кена. І ніхто не видасть його, якщо таке диво й станеться. Але від дечого його чорна душа ніколи не зможе звільнитися. Мак-Таґґарт завжди бачитиме бліде переможне обличчя Верби, коли та, стоячи перед ним у хвилину своєї слави, обирала смерть, а не його, а він промовляв до себе: «Ну хіба ж вона не прекрасна!»

Буш Мак-Таґґарт геть забув про Барі, а той і собі викинув з голови керівника факторії з Лак-Бейна. Коли ворог побіг уздовж краю прірви, Барі сів, зіщулившись, на втоптаній ділянці снігу, де востаннє стояла Непісе. Його тіло було повністю напружене, а передні лапи підібгані, коли вовчук дивився з кручі вниз. Він бачив, як дівчина стрибнула. Багато разів того літа пес сміливо слідував за нею, коли вона пірнала в глибоку тиху водойму. Але тут берег був неймовірно високий. Непісе ще ніколи не стрибала з такого місця, як це. Він бачив чорне каміння, що то з’являлося, то зникало у вирі шумної води, як голови грайливих монстрів. Рев води наповнив його страхом. Його очі зловили швидкий рух уламків льоду між скелями. І все ж вона кинулася туди!

Барі страх як хотілося піти за нею, стрибнути вниз, як завжди робив колись. Вона, певна річ, була там, навіть якщо він її не бачив. Можливо, дівчина гралася серед скель, ховаючись у білій піні й дивуючись, чому улюбленець не йде. Але пес усе вагався, зволікав, звісивши голову над безоднею. Його передні лапи почали сповзати трохи вперед по снігу, із зусиллям він відсунувся й заскиглив. На снігу Барі зловив свіжий запах Мак-Таґґартових мокасин. Вовчук завив, і це виття поволі перетворилося на довге гарчання. Він знову подивився вниз, але й тепер не міг побачити хазяйку. Пес коротко й уривчасто гавкнув, так, як це завжди робив, коли хотів її покликати. Відповіді не було. Барі гавкнув іще й іще, але до нього не долинуло жодного звуку, окрім реву води. Тоді він відійшов назад і кілька хвилин простояв мовчки, прислухаючись до кожного звуку. Усе тіло його тремтіло так, наче ним оволодів хтось чужий.

Почав падати сніг. Мак-Таґґарт до того часу вже повернувся в хижку. А за деякий час Барі пішов по його сліду, що стелився краєм ущелини. Скрізь, де Мак-Таґґарт зупинявся, щоб зазирнути вниз, зупинявся й Барі. На деякий час ним цілковито заволоділо бажання приєднатися до Верби, і це прагнення повністю витіснило з його серця ненависть до чоловіка. Вовчук усе біг уздовж краю ущелини ще чверть милі аж до того місця, де Мак-Таґґарт востаннє глянув униз. Тоді Барі попрямував до вузької стежки, якою багато разів із Непісе ходив у пошуках скельних фіалок. Звивистий шлях, що вів униз зі скелі, був тепер завалений снігом, але він пробивався через нього, доки, нарешті, став на краю незамерзлого потоку. І тут Верби не було. Барі заскавулів, тоді знову гавкав, але в цьому його поклику відчувалось якесь тривожне стримування, незбагненна журба, так наче він і не сподівався вже дістати відповіді. За п’ять хвилин вовчук сів на снігу, незворушний, як скеля. Щось таємниче дійшло до нього із шумної безодні, якийсь загадковий шепіт духів природи повідомив йому всю правду. Що саме це було, нам, людям, зрозуміти не дано. Але Барі все слухав і вдивлявся, і м’язи його щораз більше сіпалися, у міру того, як йому почала відкриватися правда. Нарешті він повільно підняв свою чорну голову, глянув на білу заметіль у небі, і з його горла полилося тремтяче протяжне виття, таке ж, яким зазвичай гаскі, сидячи біля тіпі, тужать за своїм щойно померлим господарем.

Прямуючи до Лак-Бейна, Буш Мак-Таґґарт почув це виття й здригнувся.

Густий запах диму все більше наповнював повітря. Нарешті дим став такий уїдливий, що аж забивав ніздрі Барі. Той відійшов від прірви й попрямував до хижки. Коли ж вийшов на галявину, то побачив, що від будівлі лишилося не так і багато. Там, де раніше була хижка, тепер лише тліло згарище. Довго він сидів, спостерігаючи за ним, як і раніше, чекаючи й прислухаючись. Вовчук уже зовсім оговтався від пострілу, що приголомшив його, але відчуття щеняти тепер зазнавали ще однієї зміни, такої ж дивної й нереальної, як і їхня боротьба проти мороку близької смерті в хижці.

За менш ніж годину часу світ для Барі перевернувся, прибрав якоїсь небувалої гротескної форми. Ось, здається, ще так недавно Верба сиділа перед маленьким дзеркалом у хижці, розмовляла з ним і щасливо сміялася, а він тим часом лежав, неабияк задоволений, на підлозі. А тепер немає хижки, немає Непісе, немає П’єро. І вовчук, сидячи тихо-тихо, довго намагався це зрозуміти. Минув деякий час, перш ніж він вийшов з-під густих розлогих ялівців, і тепер уже в усіх його рухах стала помічатися щораз дужча підозрілість. Близько до згарища підходити він не наважувався. Крадучись, пробрався через галявину до собачої загороди неподалік від високої смереки. Тут він на цілу хвилину зупинився, обнюхуючи свіжий горбик під білим покривом снігу. Далі Барі йшов із низько опущеною головою й прищуленими вухами.

Собача загорода була відкрита й порожня. Мак-Таґґарт потурбувався й про це. Знову Барі сів і протяжно завив пісню смерті, цього разу для П’єро. У ній відчувалася зовсім інша нотка проти того, як він завивав над прірвою. Тоді його виття було сповнене сумніву, допитливої надії, чогось, що було майже людським, від чого Мак-Таґґарт аж здригнувся на стежці. Тепер тут лунала впевненість, позитив. Утім Барі знав, хто лежав у цій свіжій засніженій могилі. Мізерні три фути землі не могли приховати від нього таємницю. Тут свою справу зробила смерть — ніяких сумнівів бути не могло. А от щодо Непісе він усе ще сподівався й шукав.

До полудня Барі не йшов далеко від хижки, але тільки одного разу наважився підійти й понюхати чорну купу димливих колод. Двічі він повертався до урвища. Решту ж часу все кружляв і кружляв краєм галявини, тримаючись близько до кущів і дерев, принюхуючись і прислухаючись. У другій половині дня раптом відчув дивний імпульс, що швидко поніс його в ліс. Він тепер уже не біг відкрито. Уважність, підозрілість і страх знову збудили в ньому інстинкти вовка. Прищуливши вуха, опустивши додолу хвоста, так, що його кінчик аж волочився по снігу, і зігнувши спину суто по-вовчому, він мало чим відрізнявся від тіней смерек і ялівців.

Барі йшов прямою лінією, наче шлях йому відміряли натягнутою через ліс мотузкою, і ще до того, як споночіло, вийшов на маленький луг, куди вони з Непісе втекли того дня, коли вона штовхнула Мак-Таґґарта зі стрімчака у водойму. На місці того куреня з ялівцевих гілок тепер стояло щось на зразок непромокального вігвама з бересту. Для Непісе його допоміг облаштувати П’єро протягом минулого літа. Барі підійшов прямо до нього, засунув усередину голову й, сподіваючись на щось, тихо завив.

Відповіді не пролунало. У вігвамі було темно й холодно. Барі невиразно міг розгледіти дві ковдри, що завжди були там, кілька великих бляшаних коробок, де Непісе зберігала свої запаси, і піч, що її П’єро зліпив із листів заліза й важкої бляхи. Та Верби там не було. Не знайшлося ніяких її ознак і на лузі. На снігу були лише його власні сліди. Уже геть стемніло, коли він повернувся до згорілої хижки. Усю ніч Барі просидів у покинутій собачій загороді, і весь цей час безперервно падав сніг, тож до світанку вовчук угрузав у ньому по самі плечі, коли вийшов на галявину.

Але з початком дня небо прояснилося. Вийшло сонце, і кругом стало так яскраво, що очам було важко дивитися. Це зігріло кров Барі новою надією. Ще більше, ніж учора, його мозок намагався щосили все зрозуміти. Звісно, Верба повернеться найближчим часом! Він почує її голос. Вона раптом з’явиться з лісу. Подасть йому якийсь сигнал. Щось із цього або все одразу має статися. Зачувши найменший звук, він здригався, швидко зупинявся й принюхувався до кожного подмуху вітерцю. Барі безперервно рухався, залишаючи в снігові глибокі сліди навколо величезного білого пагорба й над ним, там, де раніше стояла хижка. Сліди тяглися від собачої загороди до самісінької вікової смереки й були такі численні, що здавалося, ніби там на цілі півмилі навколо й аж до прірви над річкою бродила зграя вовків.

По обіді другий сильний імпульс заволодів ним. Це не було осмисленим, але й не просто інстинктом. Це виявилося чимось посередині, коли тваринний мозок намагався осягнути таємницю незбагненного, того, чого не можна побачити очима чи почути вухами. Непісе не було в хижці, бо й самої хижки не було. Не було її й у вігвамі. Він не знайшов ніяких слідів на стрімчаку. Вона не лежала поруч із П’єро під великою смерекою.

Тож, хай нерозумно, але інакше бути не могло: вона десь перевіряє пастки, і він попрямував уздовж старої лінії пасток на північний захід.

Роздiл 23

Жодна людина ніколи не заглядала так ясно в таємницю смерті, як це робить завдяки своїм чуттям північний собака. Передчуття смерті найчастіше приходить до нього з вітром. Утім на півночі десятки тисяч господарів собак могли б заприсягтися, що їхні пси попереджали їх про зустріч із кирпатою свашкою за кілька годин, перш ніж вона насправді приходила; і багато з цих тисяч людей знають із досвіду, що їхні команди зупинятимуться десь за чверть милі від чужої хижки, де лежить непохований небіжчик.

Учора Барі винюхав смерть, добре знаючи без ніяких розмірковувань, що помер саме П’єро. Як він це знав, чому прийняв це як доконаний факт — це одна з таємниць, прямий виклик тим, хто не допускає нічого у звірячому мозку, крім інстинкту. Вовчук знав, що П’єро був мертвий, точно й не розуміючи, що таке смерть. Але в одному він був упевнений: вони більше ніколи не зустрінуться. Барі знав, що ніколи знову не почує його голосу, не долине скрип його снігоступів на стежці попереду, тому на лінії пасток не шукав П’єро. Цей чоловік пішов назавжди. Але Барі ще не пов’язував смерть із Непісе. Щось його дуже непокоїло. Те, що доходило до нього із прірви, змушувало тремтіти зі страху й невідомості. Він відчував якесь чимраз дивніше хвилювання, тож тоді, коли співав свою пісню смерті, стоячи над прірвою, надсилав її для П’єро. Бо вовчук вірив, що Непісе була жива, і тепер відчував таку ж упевненість, що наздожене її на лінії пасток, як був переконаний учора, що знайде її в берестяному вігвамі.

Від учорашнього сніданку з Вербою Барі ще не їв. Щоб утамувати голод, треба було полювати, а його розум був надто зосереджений на пошуках Непісе. Він так і був би голодний увесь день, якби десь за три милі від хижки не натрапив на пастку, куди піймався великий заєць-біляк. Вухань був іще живий, тож Барі добив його й добряче попоїв свіжини. Так аж до темряви він обходив пастку за пасткою. В одній із них була рись, в іншій — ілька. На білій поверхні озера щеня понюхало сніговий насип, що ховав лисицю, померлу від однієї отруєної принади П’єро. Рись та ілька були ще живі. Готуючись дати відсіч вовчуку, вони різко й гучно дзвеніли сталевими ланцюгами своїх пасток. Але Барі до них було байдуже. Він поспішав далі. Його занепокоєння зростало в міру того, як ставало все темніше. Пес і досі не знаходив ніяких слідів Верби.

Після великої сніговиці настала навдивовижу втихомирена морозна ніч, і така ясна, що темні тіні виділялися так чітко, ніби то були живі створіння. До Барі долинув третій імпульс. Він, як і всі тварини, переважно керувався якоюсь однією ідеєю, адже всі його менші інстинкти завжди підкорялись одному провідному. І цієї зоряної тихої ночі ним оволоділо бажання так швидко, як це тільки можливо, досягти першої з двох хижок П’єро, збудованих на лінії пасток. Там, так, саме там він знайде Непісе!

Ми не наважимося називати те, завдяки чому Барі дійшов до такого висновку, процесом міркування. Інстинкт чи міркування — не важливо — надали Барі впевненості, сказати б, віри, куди саме треба рухатись, тож він почав поспіхом оминати пастки, щоб дістатися до хижки якомога швидше. Від згорілого будинку П’єро до першої хижки на лінії пасток було ні багато ні мало двадцять п’ять миль. Барі подолав десять із них ще до настання ночі, решта п’ятнадцять виявилися надзвичайно важкими. На відкритих просторах намело по черево м’якого снігу, тож вовчук часто буквально пірнав у замети з головою. Тричі з початку ночі він чув жалібну пісню вовків. Одного разу десь із глибини лісів менш ніж за півмилі від нього долинула переможна пісня зграї, коли мисливці наздогнали свою здобич. Але цей поклик більше не приваблював Барі. Ба більше: тепер він йому здавався огидною співаницею, що нагадувала про ненависть і зраду. Щоразу, коли вовчук її чув, то зупинявся, як укопаний, гарчав і наїжачував шерсть.

Опівночі Барі нарешті дістався до крихітного лісового амфітеатру, де П’єро був рубав дерева для першої зі своїх хижок біля лінії пасток. Принаймні хвилину вовчук стояв на краю галявини, уважно прислухаючись, нюшкуючи повітря й зоріючи очима, повними надії. Але не було ні запаху диму, ні жодного звуку, ні світла в єдиному вікні брусованої хатини. Розчарування заполонило Барі. Він знову відчув самотність, марність своїх пошуків. Зневіра шкреблась у його душі. Звір подолав аж двадцять п’ять миль і так стомився.

Біля дверей намело цілу купу снігу. Барі сів і заскиглив. Це вже не було схоже на тривожне виття, як кілька годин тому. Тепер кожен його звук віддавав безнадією й глибоким відчаєм. З півгодини він сидів і тремтів, притулившись спиною до дверей. Голова його була повернута до осяяної зорями сніжної пустелі, ніби в ньому все ще жевріла незбутня сподіванка, що Непісе от-от прийде по його сліду. Потім він глибоко зарився в сніговий замет, провівши там у неспокійній дрімоті решту ночі.

З першим променем вранішнього сонця Барі вирушив у дальшу путь. Та куди й подівся його запал! Він невтішно опустив хвоста, з усього було видно, що пес захворів. Щоправда, занедужав не тілом, а душею. У ньому згасла остання іскриночка надії, тепер вовчук уже й не сподівався знайти Вербу. Він брів до другої хижки на лінії пасток, але вже без жодної наснаги, просуваючись повільно, переймом, і колишнє збудження від пошуків поступилося перед підозрілістю. Він почав боятися лісової темряви. До кожної пастки чи отруєної принади П’єро Барі підходив дуже обережно. Двічі вишкірював ікла: одного разу на куницю, що кинулася на нього з-під кореня, куди вона затягла пастку, у яку спіймалася, а вдруге на велику сову, котра прийшла поживитися чимось смачним і стала в’язнем сталевого ланцюга. Можливо, Барі подумав, що це Угуміс’ю, те совеня, що жорстоко й підло билося з ним тієї ночі, коли він, перемагаючи свій страх, хотів розгадати таємницю великого дерева. Мабуть, вовчук добре пам’ятав, як, бувши побитим і зраненим, тягнув своє страдницьке тіло додому. Принаймні саме цим можна було б пояснити, чому він не тільки оголив ікла, а й роздер сову на шматки.

У пастках П’єро траплялося багато зайців, та Барі їх не чіпав, бо геть не відчував голоду. До другої хижі на лінії пасток доплентався наприкінці дня, після десяти годин подорожі. Він був не дуже розчарований, бо мало на що й сподівався. Сніг накрив цю хижку навіть вище, ніж попередню. Перед дверима був замет у три фути завглибшки, а вікно біліло від товстого шару наморозі. У цьому місці на краю галявини, неподалік від густого лісу, П’єро збудував дровітню, і саме в ній Барі й улаштував собі тимчасовий дім. Другого дня він ходив по довколишніх місцях, натрапляючи на десятки пасток, що їх порозкладали П’єро й Непісе. А блукаючи болотом, вовчук познаходив багато слідів рисі. Лише на третій день він розпочав свій шлях на Ґрей-Лун.

Барі подорожував не поспішаючи. Відстань у двадцять п’ять миль між першою й другою хижкою на лінії пасток він подолав за два дні. У другій хижці провів три доби, і лише на дев’ятий день подорожі вовчук дійшов до Ґрей-Лун. Там не було ніяких змін, жодних слідів на снігу, крім його власних, залишених ще дев’ять днів тому.

Пошуки Непісе стали тепер для Барі чимось буденно-рутинним, тим, що робилося майже байдуже. Він вирив собі нору в собачій загороді й принаймні двічі на день, між світанком і настанням темряви, ходив до берестяного вігваму й прірви. Вовчук простував тим самим шляхом щодня й дуже скоро протоптав у снігу стежку: прямо через ліс до вігвама, повертаючи трохи на схід, так що перетинав замерзлу поверхню озерця, де любила купатися Верба; з вігвама повертав колом через частину лісу, де Непісе не раз збирала оберемки дикого льону; тоді доходив до прірви; ішов краєм ущелини; спускався вниз до самісінької води і звідти повертався назад до собачої загороди.

І от одного дня раптом Барі повівся інакше. Ту ніч він провів у вігвамі. І після цього, хоч і був на Ґрей-Лун протягом дня, завжди повертався ночувати у вігвам. Дві ковдри правили йому за ліжко, для нього вони були частиною Непісе. І саме там він і чекав її всю довгу зиму.

Якби Верба повернулась у лютому й застала Барі зненацька, то помітила б, що він сильно змінився: став іще більше схожим на вовка, хоча вже ніколи не завивав по-вовчому й завжди сильно гарчав, коли чув, як завиває недалека зграя. Декілька тижнів він ходив старою лінією пасток і харчувався там м’ясом, але тепер почав полювати. Вігвам усередині й зовні був закиданий хутром і кістками. Одного разу — сам-один! — Барі вполював молодого оленя, завівши його в глибокий сніг і там убивши. Ще якось у лютому посеред бурхливої хуртовини він переслідував оленя карібу, і той, тікаючи, стрибнув у прірву й зламав собі шию. Вовчук жив у достатку й дуже швидко за розміром і силою перетворювався на велета у своєму роді. Ще за шість місяців він стане таким же великим, як Казан, а його щелепи навіть тепер були вже майже такі ж могутні.

Тричі тієї зими Барі боровся: з риссю, що напала на нього з високого вітролому в той час, як він їв недавно вбитого зайця, і двічі з двома самотніми вовками. Рись немилосердно його подерла, перш ніж утекти до вітролому. Молодшого з вовків пес убив; інший бій закінчився внічию. Усе більше він ставав вигнанцем, який живе наодинці зі своїми снами й надіями, що ледь жевріли.

А Барі бачив сни, і багато. Не раз і не двічі, лежачи у вігвамі, він уловлював ніжний голос Непісе, чув, як вона сміялася, кликала його на ім’я, і часто схоплювався на лапи, стояв так мить чи дві, а тоді лягав у своє гніздечко, тихенько жалісливо скавулів і знову засинав. І завжди, коли чув тріск гілки або якийсь інший звук у лісі, то блискавично найперше думав саме про Непісе. Одного разу вона повернеться. Ця віра була частиною його існування так само, як сонце, місяць і зорі.

Зима минула, і настала весна, а Барі й далі бродив старими стежками, доходячи навіть час від часу старою лінією пасток аж до першої з двох хижок. Заіржавілі пастки лежали скрізь закляпнуті, між їхніми щелепами виднілися кістки й пір’я. Під пастками були залишки хутра, а на озерній кризі — обгризені кістяки лисиць і вовків, що повмирали через отруєні принади. Зійшов останній сніг. По лісах і ярах співали повноводі потоки. Трава позеленіла, з’явилися перші квіти.

Саме тепер, без сумніву, настав час для Непісе повернутися додому! І Барі почав із нетерпінням її дожидатися. Він ще частіше навідувався до їхнього лісового озерця, до згорілої хижки й собачої загороди. Двічі стрибав у водойму й, плаваючи, скавулів, ніби чекав, що вона от-от має приєднатися до нього, і вони розпочнуть свої старі водні пустощі. Але тепер, напролітку, він іще більше страждав від гострих лез цілковитої безнадії. Усюди буйно цвіли квіти, і навіть стебла дикого льону палали в лісі вогненно-червоним світлом. То тут то там прорóсла зелень затуляла собою згарище, де колись була хижка, а виткі лози із синіми квітками, що покривали могилу матері Непісе, потяглися до гробу П’єро, немов наповнені духом самої вождівни.

Уже й птахи попарувались і звили собі гнізда, а Непісе й досі не повернулася! Нарешті щось урвалося всередині Барі, його покинула остання надія, можливо, його останній сон, і одного чудового дня він попрощався з Ґрей-Лун.

Ніхто б не здогадався, що змусило його піти. Ніхто б не міг сказати, як важко він розлучався з берестовим куренем, старим озерцем, знайомими стежками в лісі й двома могилами, що не були вже такими самотніми під високою смерекою. Він пішов. Без жодної на те причини, просто пішов. Можливо, і справді існує у світі Господар, чия рука керує звірами, власне, так само, як і людьми, і кого ми з незнання звемо інстинктом. Хтозна. Хай там як, та бредучи геть звідси, Барі йшов назустріч Великій Пригоді.

Вона чекала його там, на півночі, і саме туди він і прямував.

Роздiл 24

Барі залишив Ґрей-Лун на самому початку серпня, хоч якоїсь певної цілі не мав. Утім у його голові почали зринати деякі колишні спогади, так, як на темному фотонегативі поступово появляються легкі світлі зображення. Майже забуті речі й події знову поверталися до його свідомості, у міру того, як усе далі відходив від Ґрей-Лун. Його попередні переживання, óбрази в його свідомості наче знову ставали реальними, розриваючи останні зв’язки, що поєднували його з домом Верби. Підсвідомо вовчук і далі рухався стежкою своїх переживань минулих подій, і поволі вони допомогли йому вибудувати нові захоплення.

Прожитий рік був для Барі довгим відрізком часу — десятиліттям за людськими мірками. Уже рік із лишком, як він покинув Казана, Сіру Вовчицю й старий вітролом, та попри це, до нього повернулися невиразні спогади про дні, коли був маленьким щеням, про струмок, куди впав під час лютої битви з Папаючіс’ю. Саме свіжі враження поновили в його пам’яті вже затихлі старі спогади. Він підійшов до глухої ущелини, де Непісе й П’єро колись гналися за ним. Здавалося, це було лише вчора. Барі зайшов на невелику галявину й зупинився біля чималого каменя, що колись мало не вичавив із Верби життя. Тоді він згадав, де саме від рушниці П’єро загинув його друг великий ведмідь Вакаю, підійшов до білих ведмежих кісток, що й досі лежали розкидані в зеленій траві серед квітів, і обнюхав їх.

День і ніч Барі провів на маленькій галявині. Після того він повернувся з каньйону до свого старого пристановища на березі струмка, де Вакаю ловив для нього рибу. Тепер тут жив інший ведмідь, який також рибалив. Можливо, це був син чи внук Вакаю. Барі винюхав, де він ховав пійману рибу, і протягом трьох днів, перш ніж вирушити на Північ, харчувався нею.

І тепер, уперше за багато тижнів, трохи колишнього завзяття додало Барі швидкості. Спогади, що були туманними й неясними через забудькуватість, знову ставали реальністю. Він і досі відчував, що, якби Непісе раптом повернулася на Ґрей-Лун, негайно побіг би туди. Але тепер вовчука, наче того мандрівника, що повертається додому з довгої подорожі, несподівано потягло й до старого бобрового ставка.

Коли Барі досяг цього місця, була найдивовижніша година літнього дня — захід сонця. Він зупинився за сотню ярдів від ставка, так, що водойма ще й досі була прихована від його очей, понюхав повітря і прислухався. Сумнівів не було: ставок був на місці, він зловив його милий холодний запах. А от Уміск, Щербатий Зуб, усі інші? Чи знайде їх там? Вовчук нашорошив вуха, намагаючись уловити знайомий звук, і за мить чи дві таки почув глухий сплеск води.

Барі тихо пробрався крізь зарості вільхи й зупинився на тому місці, де вперше познайомився з Уміском. На поверхні ставка заграли легкі брижі. З води вигулькнули дві чи три цікаві голови. Наче торпеда, промчався, тримаючи палицю, до протилежного берега старий бобер. Барі подивився на греблю. Вона була такою ж, як і торік. Деякий час вовчук не показувався, стоячи в заростях молодої вільхи. Дедалі більше він відчував внутрішній спокій, полегшення, розслабленість після тривалого напруження довгих самотніх місяців, коли все чекав і чекав Непісе.

Глибоко зітхнувши, Барі ліг серед вільхових заростей і висунув голову так, щоб усе добре бачити попереду. Коли сонце опустилося нижче, ставок ожив. На березі, де він урятував Уміска від лисиці, гралося тепер інше покоління молодих бобрів. Їх було троє, товсті й вайлуваті. Барі дуже тихо заскавулів.

Усю ніч він пролежав у вільшняку. Бобровий ставок знову став його домівкою. Тут, звісно, багато що змінилося, та минали тиждень за тижнем, а жителі колонії Щербатого Зуба не виказували ніяких ознак прихильності до дорослого Барі. Колись вони прийняли його, як він був щеням, але тепер це був великий, чорний, схожий на вовка, з довгими іклами й грізним поглядом звір. І хоча він не виявляв агресії, бобри сприймали його з глибоко вкоріненим почуттям страху й підозрілості.

З іншого боку, Барі більше не відчував старого щенячого бажання грати з бобренятами, тому їхня нетовариськість не турбувала його так, як раніше. Уміск теж виріс, ставши товстим успішним молодим бобром, що цього року обрав собі дружину й тепер був дуже зайнятий приготуванням харчів на зиму. Цілком імовірно, що він не ототожнював великого чорного звіра з тим малим Барі, що приходив час від часу до ставка рік тому. Та й вовчук, найпевніше, не впізнав дорослого Уміска, бо в його пам’яті закарбувався образ малого товстуна, що з ним він одного разу терся носами.

Увесь серпень бобровий ставок правив Барі за штаб-квартиру. Часом він вирушав на екскурсії днів на два-три, і щоразу завжди на північ, іноді збочуючи трохи на схід чи захід, але ніколи не повертався на південь. І, нарешті, на початку вересня він залишив бобровий ставок назавжди.

Протягом багатьох днів своїх мандрів Барі волочився абикуди. Він полював переважно на зайців і простакуватих куріпок, яких місцевий люд охрестив «дурненькими курми». Свій раціон, певна річ, вовчук не цурався урізноманітнювати й іншими смаколиками, коли вони випадково траплялися йому на шляху. Якраз дозріла дика смородина й малина, і Барі їх залюбки їв. Полюбляв він іноді погризти й гіркі ягоди горобини, полизати м’яку ялицеву й смерекову смолу, що правили йому за добрі ліки. На мілководді міг і порибалити. А бувало, що й ставав до бою з їжатцем, і як таланило перемогти колючого супротивника, то бенкетував його таким ніжним і соковитим м’ясом.

Двічі у вересні він уполював молодого оленя. Велике згарисько, що до нього Барі іноді доходив, більше не навіювало йому жаху. Життя тепер було сите й привільне, тож він і думати забув про ті дні, коли ходив надголодь. У жовтні домандрував аж до річки Ґейкі на заході й озера Вуластон на півночі, а це ні багато ні мало за сто миль від Ґрей-Лун. У перший тиждень листопада він знову звернув на південь, блукаючи вздовж річки Каное, а тоді пішов на захід уздовж звивистого струмка, що його місцеві називали Чорне Безхвосте Ведмежа.

За тижні своїх мандрів Барі траплялись і люди, але, за винятком одного разу, коли він зустрів мисливця з племені крі у верхній частині озера Вуластон, його ніхто не помітив. Тричі, ідучи берегом Ґейкі, він ховався в кущах і спостерігав звідти, як повз нього пропливали каное. З півдесятка разів у нічній тиші ходив до хижок і тіпі, де жили люди, обнюхував їх, а одного разу підійшов до поселення Компанії Гудзонової затоки на Вуластоні так близько, що міг чути гавкіт собак і покрикування їхніх господарів.

Увесь час він вештався світом, шукаючи те, що пішло з його життя. Вовчук постійно обнюхував пороги хижок, кружляв навколо тіпі, збираючи вітер. Коли він дивився на каное, його очі зоріли надією. Одного разу він навіть подумав, що вітер приніс йому запах Непісе — і відразу його ноги підломилися, а серце ніби зупинилося. Та це було лише на хвильку, бо тільки-но з тіпі вийшла індіанська дівчина, як Барі зник непоміченим.

Був уже майже грудень, коли мішанець із Лак-Бейна Лерю помітив сліди Барі на свіжому снігу, а згодом побачив у кущах і його тінь.

— Mon Dieu, запевняю вас, його лапи такі ж великі, як моя рука, і він такий чорний, як вороняче крило, коли на нього світить сонце! — вигукнув чоловік у крамниці компанії в Лак-Бейні. — Лисиця? Non! Він узбільшки як половина ведмедя. Вовк, це точно вовк, oui! І чорний, як диявол, мсьє.

Мак-Таґґарт був серед тих, хто чув розповідь Лерю. Він саме підписував чорнилом листа до компанії, аж тут його рука зупинилася так різко, що краплина чорнила забризкала папір. Його пройняв дрож, коли він зацікавлено глянув на мішанця. Саме тоді ввійшла Марі. Мак-Таґґарт знову забрав дівчину з племені. Її великі темні очі на вигляд були хворі, а дика краса почала згасати проти минулих років.

— Він зник ось так, — сказав Лерю, клацнувши пальцями, і зап’явся, коли побачив Марі.

— Чорний, кажете? — наче байдуже спитав Мак-Таґґарт, не піднімаючи очей від свого писання. — А мав він щось від собаки?

Лерю знизав плечима.

— Він зник, як вітер, мсьє. Але це був вовк.

Марі щось прошепотіла на вухо керівникові факторії, але так тихо, що ніхто інший не почув і звуку. Мак-Таґґарт, склавши листа, швидко звівся на ноги, вийшов із крамниці й не повертався цілу годину. Лерю, як і всіх інших, це здивувало. Марі нечасто приходила в крамницю та й узагалі рідко виходила на люди. Вона залишилася наче полонянкою в домі Мак-Таґґарта, і щоразу, коли Лерю бачив її, йому здавалося, що обличчя дівчини ще дужче схудло, а тужні очі стали ще більшими й змарнілішими. І від цього на серці йому було надзвичайно тяжко.

Не раз ночами він проходив повз її невелике вікно. Часто дивився мигцем на бліде обличчя дівчини, живши лише самою щасливою думкою, що Марі все зрозуміла, адже якось, коли їхні погляди зустрілися, він помітив на мить у її очах інший блиск. Цього більше ніхто не знав. Це був їхній секрет, і Лерю терпляче чекав і спостерігав.

— Одного дня… — казав собі. — Одного чудового дня…

У цих словах для нього полягав увесь сенс життя й надій. Коли цей день настане, він поведе Марі прямо до місіонера у Форт-Черчил, і вони одружаться. Це була та мрія, що допомагала йому терпляче зносити довгі дні й ночі на лінії пасток. Тепер вони обоє були рабами в цього володаря навколишніх земель. Але одного чудового дня…

Лерю саме думав про все це, коли за годину повернувся Мак-Таґґарт. Керівник факторії підійшов прямо до того місця, де біля великої печі сиділо півдюжини чоловіків, й із самовдоволеним бурчанням почав струшувати зі своїх плечей свіжий сніг.

— П’єр Есташ пристав на пропозицію уряду й збирається супроводжувати топографічну експедицію на крайню північ на всю зиму, — заявив він. — Ви знаєте, Лерю, він має сто п’ятдесят самоловів і пасток, а ще велику мережу отруйних принад. Гарна лінія, так? А я взяв її в нього в оренду на сезон. Тепер і я матиму роботу просто неба. Це те, що треба: три дні там, три дні тут. Що скажете про угоду?

— Вдала, — сказав Лерю.

— Так, вдала, — потвердив Роже.

— Там повно лисиць, — докинув Мон Руль.

— І туди легко дістатися, — промимрив жінкуватим голосом Валанс.

Роздiл 25

Лінія пасток П’єра Есташа простягалася на тридцять миль прямо на захід від Лак-Бейна. Вона не була така довга, як колишня лінія П’єро, але становила ніби головну артерію, що проходила крізь серце багатої на хутро території. Вона належала батьку П’єра Есташа, і його дідові, і його прадідові. Сам П’єр стверджував, що походив від найкращих родів Франції. Книги в поселенні Мак-Таґґарта простежували його родовід тільки до прадіда, давніші докази права власності на довколишні землі знаходились у Черчилі. Це були найкращі мисливські угіддя між Оленячим озером і безплідними північними землями. Саме в цю місцину й прийшов у грудні Барі.

Він знову брів на південь, повільно мандруючи в пошуках їжі через глибокі сніги. Велика хуртовина, чи, як кажуть місцеві індіанці, кістіс’ю кестін, цієї зими прийшла набагато раніше, ніж звичайно, і цілий тиждень після неї мало яка тварина куди-небудь рухалась. Барі, на відміну від інших істот, не запорпався в сніг і не став чекати, доки небо проясниться, а сніг затужавіє. Вовкопес був великий, дужий і невгамовний. Йому було менш як два роки, а він уже важив із цілих вісімдесят фунтів. Його лапи були широкі, як у вовка, а груди й плечі м’язисті, як у маламута. Великі, широко розставлені очі зовсім не мали тієї кривавої плівки, що відрізняла вовка й, певною мірою, гаскі. Щелепи були такі ж потужні, як у Казана, а може, навіть потужніші.

Увесь тиждень, доки вирувала хуртовина, він ні ріски в роті не мав. Чотири сніжні дні дув сильний вітер зі страшною сніговією, за ними настали три дні холоднечі, коли кожне живе створіння лишалось у своїх теплих пристанищах у снігу. Навіть птахи, і ті позаривалися. Можна було б вільно пройтися спинами карібу й лосів і навіть не помітити цього. У найхолодніший час Барі й собі шукав прихистку, але не дозволяв снігові покривати себе з головою.

Кожен мисливець від Гудзонової затоки й аж до самої Атабаски знає, що після такої великої хуртовини зголоднілі смухаті звірі сновигатимуть по всіх усюдах у пошуках їжі, тож із їхніх самоловів і пасток саме в цей час найбільша в році користь. Дехто з них уже на шостий день ішов до своїх ліній пасток; хтось на сьомий; інші на восьмий. Щодо Буша Мак-Таґґарта, то він поїхав лінією П’єра Есташа, що була його власністю на цей мисливський сезон, на сьомий день. Йому знадобилися два дні, щоб познаходити «будинки з пастками», відкопати їх зі снігу, знову налагодити закляпнуті пастки й змінити в них принади. На третій день він повернувся назад у Лак-Бейн.

Саме цього дня Барі дійшов до хижки на далекому кінці цієї ж лінії. Біля неї на снігу були ще свіжі Мак-Таґґартові сліди, і щойно Барі обнюхав їх, як кожна краплина його крові, здавалося, раптом завирувала, а самого його охопило дивне хвилювання. Півхвилини зайняло, щоб ототожнити цей свіжий запах із давніми подіями, і коли це сталося, з вовчукових грудей почало підніматися глухе й похмуре гарчання. Довго стояв він після цього чорною скелею в снігу, спостерігаючи за хижкою.

Згодом Барі почав повільно кружляти навколо хижки, підходячи до неї все ближче, аж доки нарешті дістався її порога й став його обнюхувати. Зсередини не чулося жодного звуку чи запаху, що могли б свідчити про присутність там життя, але вовчук був упевнений, що тут пахло саме Мак-Таґґартом. Потім він поглянув на сніжну пустелю вздовж лінії пасток, що вела до Лак-Бейна, затремтівши всім тілом, кожним м’язом, і заскавулів.

Усе чіткіше поставало в його пам’яті давно пережите: бій у хижці, Непісе, дике переслідування засніженим лісом аж до краю прірви й навіть той далекий спогад про те, як Мак-Таґґарт зловив його в сильце для зайця. У його витті чулася неймовірна туга, якесь передчуття. Запах на снігу належав тому, кого Барі ненавидів і хотів убити, а зовсім не тому, кого любив. Лише за мить природа навчила його розрізняти значення асоціацій, лише за малу мить — а тоді все зникло. Виття припинилося, а на його місце знову прийшов той лиховісний рик.

Спроквола побрьохав він слідом і за чверть милі від хижки побачив першу пастку на лінії. Голод геть його знесилив, і тепер Барі був схожий на виснаженого, знеможеного вовка. У першому будинку з пастками Мак-Таґґарт залишив як принаду четвертину зайця-біляка, і вовчук обережно підійшов до нього. Багато чого він навчився на лінії пасток П’єро й уже добре знав, що таке лязкіт самолова. Свого часу Барі навіть відчув жорстокий біль від його сталевих щелеп. Він знав краще за найхитрішу лисицю, що буде, коли спрацює його пружина, а сама Непісе навчила його, щоб ніколи не торкався отруйної принади. Саме тому вовчук легенько схопив зайчатину й потягнув її вперед так спритно, як це зробив би сам Мак-Таґґарт. До смерку він відвідав п’ять самоловів і з’їв п’ять принад, у жодному не спустивши пружину. Шоста була пастка. Звір кружляв навколо неї доти, доки не витоптав під собою сніг. Тоді побрів на болото й улігся під теплим ялівцем, проспавши там усю ніч.

Другого дня почалася боротьба між розумом людини і звіра. Для Барі вторгнення на лінію пасток Буша Мак-Таґґарта не було оголошенням війни, це був спосіб вижити. Тут він знаходив собі їжу, так само, як свого часу протягом багатьох тижнів вижити йому допомогли пастки й самолови П’єро. Але розбійник відчував, що в цьому випадку був правопорушником, що мав ворога й повинен його перехитрити. Якби погода сприяла полюванню, Барі міг би піти собі далі, бо якась невидима рука, що керувала його поневіряннями, неквапом, однак настійливо, манила його назад до старого бобрового ставка й на Ґрей-Лун. Але тепер, коли пухкий сніг був такий глибокий, що часом вовчук поринав у нього по самісінькі вуха, Мак-Таґґартова лінія пасток була неначе манною небесною, зісланою з неба саме для нього.

Ідучи наслідці за керівником факторії, він загриз у третій пастці зайця. Після ситого бенкету від вуханя не лишилося нічого, крім шерсті й багряних плям крові на снігу. Зморений голодом багато днів, Барі мав тепер вовчий апетит і до вечора повикрадав принади ще з десятка Мак-Таґґартових пасток. Тричі йому траплялися отруєні приманки — оленина чи сало карібу зі стрихніном, — і щоразу його тонкий нюх виявляв небезпеку. П’єро не раз і не двічі відзначав про себе той дивовижний факт, що Барі міг відчути наявність отрути, навіть якщо її вміло приховати в заморожену оленину. Лисиці й вовки, нічого не підозрюючи, могли б з’їсти таке отруєне м’ясо, а от вовчук зі своєю надчутливістю повсякчас сторонився цієї смертельної небезпеки.

Так він пообминав усі отруєні ласі шматочки Буша Мак-Таґґарта, лише обнюхавши їх і залишивши біля кожного свої сліди на снігу. У тому місці, де Мак-Таґґарт був зупинився опівдні, щоб приготувати собі обід, Барі особливо довго бігав колами, щось увесь час винюхуючи.

Другого дня Барі був уже не таким голодним, та, ще більше відчуваючи ненависний запах свого ворога, хоч їв менше, однак руйнувань по собі лишав більше. Мак-Таґґарт не був такий управний, як П’єр Есташ, і скрізь, біля кожної пастки чи самолова, лишав запах своїх рук, який Барі надзвичайно сильно відчував. Цей ворожий дух що далі, то більше збурював уже призабуту ненависть.

Тваринний розум, мабуть, здатен до простого процесу обчислення; це не чисте мислення, але й не зовсім інстинкт, бо дає результати, що можуть бути приписані обом. Вовчук не додавав два і два, щоб дістати чотири. Він не розмірковував ступінь по ступеню, щоб довести, що власник цієї лінії пасток винен у всіх його стражданнях, печалях і бідах. Просто Барі десь на глибині свого єства знайшов величезну тугу й ненависть. Мак-Таґґарт був єдиним (якщо не брати до уваги вовків), кого він коли-небудь ненавидів. Саме Мак-Таґґарт зробив колись йому боляче, Мак-Таґґарт загнав під землю П’єро, через Мак-Таґґарта він утратив свою милу Непісе. І ТЕПЕР МАК-ТАҐАРТ БУВ ТУТ, НА ЦІЙ ЛІНІЇ ПАСТОК! Якщо раніше Барі мандрував без певної цілі, то тепер у нього така мета, сказати б, місія, з’явилася. Вовчук мав триматися біля пасток, харчуватися з них і повсякчас виражати свою ненависть, мститися, як тільки можна.

Другого дня посеред замерзлого озера він побачив тіло вовка, що помер від однієї з отруєних принад. З півгодини дер мертвого звіра, поки, нарешті, від його шкіри залишились маленькі шматочки, але не зачіпав м’яса: воно було йому огидне. Так він мстився вовчій породі. Барі зупинився за півдюжини миль від Лак-Бейна й повернув назад. Саме в тому місці лінію перетинав замерзлий струмок, а за ним виднілася долина. Через неї з поселення вітер доносив запах диму. Тієї ночі Барі лежав, наїдений, у заростях сосни Банкса, а з початком дня знову подався на захід уздовж лінії пасток.

Рано-вранці Буш Мак-Таґґарт зібрався по свою здобич. За шість миль від Лак-Бейна, перетнувши струмок, він уперше побачив сліди Барі. Чоловік зупинився і з незвичною зацікавленістю почав їх розглядати. Тоді, нарешті, став навколінки, зняв рукавицю з правої руки й підняв зі снігу одну волосину.

— Чорний вовк! — промовив він сам до себе дивним твердим голосом, мимоволі повівши очима в бік Ґрей-Лун.

Після цього він ще ретельніше почав оглядати один із чітких слідів на снігу. Коли Мак-Таґґарт підвівся на ноги, то мав вигляд людини, що зробила неприємне відкриття.

— Чорний вовк! — повторив і знизав плечима. — Ба! Та Лерю дурень. Це ж собака, — а тоді за якусь хвинину пробурмотів собі під носа майже беззвучні слова: — ЇЇ СОБАКА.

І пішов далі цим слідом. Ним опанувало нове збудження, що було навіть більше, ніж збудження від полювання. Він був людиною, а отже, міг додати два і два, і після цих нескладних розрахунків у нього вийшла відповідь: Барі. Керівник факторії більше не сумнівався в цьому. Така думка з’явилася відразу, коли Лерю згадав про чорного вовка, але тепер Мак-Таґґарт, ретельно вивчивши сліди, був у цьому цілком переконаний. Це були сліди собаки, чорного пса. Тоді чоловік підійшов до першої пастки, звідки була викрадена принада.

Він неголосно вилаявся. Принади не було, але пастка не спрацювала. Загострена палиця з нанизаною приманкою й досі стирчала із землі, але вже пуста.

Увесь той день Буш Мак-Таґґарт ішов своєю лінією, і скрізь знаходив сліди присутності Барі. Кожен самолов був пограбованим. На озері він набрів на роздертого вовка. Його перше тривожне хвилювання, викликане відкриттям присутності Барі, тепер повільно змінювалося на гнів, і що далі керівник факторії просував, то сильнішим цей гнів ставав. Він знав, що чотириногі істоти часом грабують пастки. Але, зазвичай, вовк, лисиця чи собака, що зналися на крадіжках, могли спустошити лише кілька самоловів. А от Барі ходив від пастки до пастки, сліди на снігу чітко показували, що він зупинявся біля кожної з них. Мак-Таґґарт навіть подумав про себе, що тут не обійшлося без людської, а чи й диявольської участі. Вовчук уникав отруєної їжі, ні разу не підставив голову чи лапу до небезпечної ділянки пастки. Без очевидної на те причини він знищив норку, чиє блискуче хутро лежало тепер розкидане на снігу. Ближче до кінця дня Мак-Таґґарт прийшов до самолова з пійманою мертвою риссю. Барі роздер сріблястий бік тварини, і тепер її шкура не вартувала й половини ціни. Чоловік голосно вилаявся, а його дихання стало уривчастим і гарячим.

Присмерком Мак-Таґґарт дійшов до хижки П’єра Есташа, що була саме посередині лінії пасток, і взявся там обліковувати добуте хутро. Лише третина здобичі годилася на продаж, рись була зіпсована наполовину, шкурка норки розірвана надвоє. Другого дня він виявив ще масштабніше розорення, ще більше порожніх самоловів. Його гніву не було меж. Під вечір, прибувши до другої хижки, Мак-Таґґарт помітив там на снігу свіжі сліди Барі. Тричі за ту ніч він чув собаче виття.

На третій день керівник факторії не повернувся в Лак-Бейн, а почав обережно вистежувати Барі. За ніч випало на палець чи два снігу, і, ніби бажаючи ще більше розізлити свого ворога, вовчук почав хаотично кружляти за сто ярдів від хижки. За хвилин тридцять із неї вийшов Мак-Таґґарт і десь зо дві години ішов наслідці за Барі, аж доки не добрів до густого лісового болота. Барі тримався проти вітру, раз по раз ловлячи запах свого переслідувача. З десяток разів він підпускав Мак-Таґґарта до себе так близько, що міг чути тріск у чагарнику чи металевий звук від ударів гілок об дуло його рушниці. Тоді звір, наче окрилений якимось натхненням, раптом розвернувся великим колом і попрямував назад до лінії пасток. Керівник факторії, і собі розвертаючись, знову вибухнув лихослів’ям, і коли ближче до полудня досяг лінії пасток, Барі з усієї снаги був зайнятий своєю руйнівною роботою. Він убив і з’їв зайця, пограбував три самолови на відстані милі й знову подався прямісінько до Лак-Бейна.

На п’ятий день Буш Мак-Таґґарт повернувся в поселення з препаскудним настроєм. У крамниці він застав тільки Валанса, одного з чотирьох французів, що знали про його нову комерцію, і розповів про свої поневіряння на лінії пасток. Коли Мак-Таґґарт вийшов у сусідню кімнату, до Валансових вух донеслася лайка: так Буш зганяв свою лють на Марі. Трохи згодом у крамницю зайшла дівчина. Вона була налякана, із широко розплющеними очима, а одна з її щік палала від Мак-Таґґартового ляпасу. Дістаючи їй консервованого лосося, що його керівник факторії захотів на обід, Валанс тихцем, із прихованою врочистістю прошепотів їй на вухо:

— Мсьє Лерю зловив срібну лисицю. Він любить вас, chérie. Навесні матиме чудовий виторг, а поки що передає вам повідомлення зі своєї хижки на березі Чорного Безхвостого Ведмежати: «БУДЬ ГОТОВА ТІКАТИ, КОЛИ ВИПАДЕ М’ЯКИЙ СНІГ!»

Марі не дивилася на нього, але чула кожне слово. Очі її заблищали, як зорі, і коли молодий комірник дав їй лосося й вона вийшла з крамниці, то чоловік, киваючи головою й дивно усміхаючись, вигукнув сам до себе:

— Ох, Валансе, холера ясна, а вона така ж красива, як і раніше!

Роздiл 26

До середини січня війна між Барі й Бушем Мак-Таґґартом розгорілася не на жарт. Це вже був не просто швидкоплинний інцидент, не просто витівки тварини й випадкове роздратування людини. Їхній конфлікт перетворився для них на raison d’être[27]. Барі сваволив на Мак-Таґґартовій лінії пасток, проносився нею, як руйнівний буревій, і щоразу від свіжого запаху керівника факторії з Лак-Бейна в ньому з новою силою починав працювати інстинкт, що знову підказував: карає він свого смертельного ворога. Раз по раз вовчук перехитрував Мак-Таґґарта, спустошуючи пастки й самолови і з насолодою знищуючи знайдене там хутро. Власне, йому не так подобалося з’їдати приманки, як просто руйнувати їх.

З плином часу вогонь його ненависті розгорався все сильніше. Доходило до того, що Барі почав рвати своїми довгими іклами сніг, де ступала Мак-Таґґартова нога. І весь час, попри все шаленство, у його голові дедалі чіткіше став вимальовуватись образ Непісе. Та гнітюча самотність, що мучила його довгі дні й ночі, коли він шукав її й чекав на Грей-Лун, знову заполонила його, і навіть більше, ніж у перші дні її зникнення. Яснозорими чи місячними ночами вкотре квилив для неї свою тужливу пісню, і Буш Мак-Таґґарт, щоразу чуючи це виття, відчував, як йому спину аж морозом усипáло. Людська ненависть відрізняється від звірячої, будучи, мабуть, навіть запеклішою. У випадку з Мак-Таґґартом це виявилася не просто ненависть. До неї домішувався невизначений і забобонний страх, те, з чого він завжди глузував, те, що невпинно проклинав, але від чого не міг позбутися. Чоловік відчував цей страх так само, як Барі всюди відчував запах його слідів. Останній, роблячи всі ці збитки на лінії пасток, мстився не лише за себе, а ЗА НЕПІСЕ. Ця думка невпинно зростала в бридкому Мак-Таґґартовому мозку. Не минало й дня, щоб керівник факторії не думав про Вербу, не було такої ночі, коли не уявляв її обличчя.

Одної ночі під час хурделиці йому навіть здалося, що він уловив у завиванні вітру її голос, а тоді, менше ніж за хвилину, почув тихе далеке виття в лісі. Тієї миті його серце наповнилося морозним жахом. Він схопився з ліжка й курив люльку так довго, аж доки повітря в кімнаті стало сивим від диму. Керівник факторії проклинав Барі, шпетив хуртовину, але в ньому більше не було колишньої задерикуватої сміливості. Він ні на мить не перестав ненавидіти Барі; відчував до нього таку ненависть, як ще не відчував до жодної людини у світі, а тепер мав досить підстав, щоби бажати цього собаці. Уперше він відчув це бажання вві сні, у неспокійній марі. Відтоді його й на мить не залишала думка, що САМ ДУХ НЕПІСЕ КЕРУВАВ БАРІ НА ЛІНІЇ ПАСТОК.

Досить скоро Мак-Таґґарт перестав розповідати в поселенні про чорного вовка, що грабував його лінію. Пошкоджені зубами Барі хутра ховав, а свою таємницю тримав при собі. Він вивчав кожен спосіб знищити вовка й лисицю, котрим користувалися мисливці на всьому дикому безмежному просторі великої Півночі; послуговувався трьома різними отрутами, одна з яких така сильна, що лише одна краплина означала смерть; спробував класти стрихнін у желатинові капсули, у сало оленя й карібу, печінку лося й навіть у м’ясо їжатця. Готуючи отруту, він перше занурював руки в бобровий жир, щоб не було ніякого людського запаху. Лисиці, вовки, навіть норки й горностаї помирали від цих принад, але Барі завжди підходив близенько й, не зачіпаючи їх, ішов собі далі. У січні Мак-Таґґарт отруїв кожну принаду на своїй лінії пасток. Він цього була лише одна користь: відтоді Барі більше не торкався приманок, а їв тільки зайців, що потрапляли в самолови.

Уперше Мак-Таґґарт побачив Барі аж у січні. Тоді чоловік приставив був свою рушницю до дерева й відійшов від неї на дюжину футів. Барі наче знав це і з’явився саме в той момент, щоб поглузувати з нього. Коли керівник факторії раптом звів очі, Барі стояв біля карликових смерек за ярдів двадцять від нього, виблискуючи білими іклами й світячи очима, як вуглинами. Мак-Таґґарт, заклякши на місці, утупився у вовчука. Чоловік упізнав його. Біла зірка, білий кінчик вуха — ніяких сумнівів. Його серце ледь не вистрибувало з грудей, коли він дуже повільно почав відступати до рушниці. Рука вже тяглася до неї, як Барі, наче спалах, іщез.

Цей випадок підказав Мак-Таґґартові нову ідею. Він проклав свіжу стежку через ліс паралельно своїй лінії пасток, але щонайменше за п’ять сотень ярдів від неї. Там, де були самолов чи пастка, ця нова стежка врізалася в лінію пасток клином, так що він міг наблизитися до ворога непоміченим. Дотримуючись цієї стратегії, вважав Мак-Таґґарт, із часом він матиме можливість вистрілити в собаку.

Однак так міркувала людина, і вона програла. Першого дня, коли Мак-Таґґарт ішов новою стежкою, цим же шляхом ішов і Барі. Деякий час це спантеличувало вовчука. Тричі він бігав від старого сліду до нового. Згодом сумніви зникли. Новий слід був СВІЖИЙ, і звір пішов наслідці за керівником факторії з Лак-Бейна. Чоловік не знав, що відбувалося, аж доки не повернувся й побачив усе по снігові. Барі відвідав кожний самолов, щоразу підходячи до лінії пасток у точці, де нова стежка клином врізалася в стару. За тиждень безплідного полювання Мак-Таґґарт стонадцять разів устиг проклясти себе в нападах божевілля. Аж от у його голову прийшла ще одна ідея. Це було як натхнення, що зненацька осяює людину. Усе ж виглядало так просто, що здавалося майже неймовірним, як він не додумався до цього раніше.

Керівник факторії поспішив назад у Лак-Бейн.

Другого дня він був на лінії вже вдосвіта. Цього разу ніс наплічника, а в ньому десяток міцних вовчих пасток, замочених у бобровому жирі, і зайця, пійманого напередодні вночі. Раз по раз він із тривогою дивився на небо. До полудня воно було ясним, а тоді темні хмари покотилися зі сходу, і за півгодини почав падати невеликий сніг. Мак-Таґґарт зловив одну сніжинку своїм рукавом й уважно її роздивився. Вона була м’яка й пухнаста, і чоловік був з того неабияк задоволений. Це було саме те, чого він хотів. До ранку свіжий сніг мав би покрити стежки на цілих шість дюймів.

Керівник факторії зупинився біля першого будинку з пастками й узявся до роботи. Спочатку він викинув стару отруєну принаду й замінив її на зайця. Тоді почав установлювати вовчі самолови. Три з них помістив поруч із «дверима» будинку, куди мав проникнути Барі, щоб дістатися до принади. Інші дев’ять розставив кругом десь на відстані фута один від одного. Коли чоловік закінчив, то вийшов справжній кордон із самоловів, що оточували будинок. Ланцюгів він не закріпляв, залишивши їх вільно лежати на снігу. Якщо Барі потрапить в один самолов, то не уникне й інших, тож ланцюги й не потрібні будуть. Закінчивши роботу, Мак-Таґґарт уже смерком поспішив у хижку. Він ішов у високорадісному настрої, наперед святкуючи перемогу. Цього разу провалу не буде. Мисливець навмисно позабирав з усіх самоловів і пасток приманки, ідучи сюди від Лак-Бейна, тож у жодній з них Барі не знайде їжу, поки не прийде до «гнізда» з дванадцяти вовчих самоловів.

Тієї ночі випало сім дюймів снігу, і, здавалося, увесь світ убрався в білу диво-дивну вдяганку. Дерева й кущі стояли уквітчані білим пухом, скелі понатягали високі білі шапки, а під ногами лежав такий сипкий сніг, що гільза, яка випала з рук, буквально потопала в ньому й зникала з виду. Барі вийшов на лінію пасток доволі рано, але цього ранку був дуже обережний, бо більше не відчував Мак-Таґґартового запаху й не знаходив слідів від його снігоступів. Він пішов до першого самолова, розташованого приблизно на півдорозі між Лак-Бейном і хижкою, де чекав керівник факторії, однак принади там не знайшов. Вовчук ішов від самолова до самолова, та всі вони були порожні. Він підозріло понюшкував повітря, марно намагаючись зловити присмак диму чи людський запах.

Ближче до полудня він прийшов до «гнізда» з дванадцяти підступних самоловів, що чекали його з роззявленими щелепами під чималенькою ковдрою снігу. Цілу хвилину Барі стояв далеко за межами небезпечної лінії, принюхуючись і прислухаючись. Побачивши зайця, він роззявив голодну пащу й клацнув гострими іклами. Присунувся на один ступінь уперед, усе ще відчуваючи якусь небезпеку. Підозріло й тривожно Барі став вишукувати її носом, очима й вухами. Але навколо нього все було на диво тихо й спокійно. Його щелепи знову клацнули. Він тихо заскавулів. Що ж так хвилювало його? Де ж була та незрима й невідчутна небезпека? Вовчук повільно закружляв навколо будинку з пасток, тричі його обійшовши. Він підходив дедалі ближче, аж доки, нарешті, його ноги майже торкалися зовнішнього кордону самоловів. Ще хвилину постояв на місці, прищуливши вуха. Попри сильний запах зайця щось його таки стримувало. Іще б мить — і він пішов би собі геть, але раптом у самому будинку почувся пронизливий писк, наче від щура, а вже за мить Барі побачив там білішого за сніг горностая, що жадібно рвав зайця на шматки. Він забув своє дивне передчуття небезпеки й люто загарчав. Проте його відважний маленький суперник і не думав відступати від своєї їжі. Тоді Барі кинувся вперед, ускочивши прямо в «гніздо», що його зробив для нього Буш Мак-Таґґарт.

Роздiл 27

Зранку другого дня Буш Мак-Таґґарт почув брязкіт ланцюга ще за цілу чверть милі від «гнізда». Може, це була рись? Чи ілька? А може, вовк чи лисиця? ЧИ ЦЕ БУВ БАРІ? Далі чоловік біг підтюпцем, нарешті діставшись туди, звідки міг бачити все. Його серце мало не вискочило з грудей від радості, що попався його найлютіший ворог. Він підійшов із рушницею в руках, бувши готовий вистрілити, якби собаці вдалося звільнитися.

Барі лежав на боці, тяжко дихаючи від утоми й тремтячи від болю. Хрипкий стогін задоволення вирвався з Мак-Таґґартових вуст. Біля будинку з пастками, там, де Барі боровся за свою свободу, увесь сніг був сильно втоптаний і аж бурий від крові. Кров текла головно зі щелеп Барі, і коли той підняв голову, щоби подивитися на свого ворога, вона заюшила на землю з новою силою. Приховані під снігом сталеві щелепи відмінно виконали свою нещадну роботу: одна з передніх лап Барі була добряче затиснута на першому суглобі; обидві задні ноги знаходились у самоловах; четвертий самолов закляпнувся на його боці, вирвавши шматок шкіри завбільшки з половину Мак-Таґґартової долоні. Сніг міг розповісти історію відчайдушної нічної боротьби. Закривавлені щелепи Барі свідчили, як марно він намагався розгризти зубами сталь, що його полонила. У кожному його подиху відчувався біль. Очі були налиті кров’ю.

Але навіть тепер, після довгих годин агонії, його дух не був зламаний. Коли Барі побачив Мак-Таґґарта, то люто загарчав, наче тигр, і хоробро кинувся до його ноги, та майже відразу звалився назад у сніг. Його передні лапи були в самолові, голова й груди залишалися вільними. Тут, на відстані не більше як десяток футів, стояв його найлютіший ворог, якого Барі ненавидів більше, ніж вовків. І знову він був безпорадний, як тоді, у заячому сильці.

Його злісне гарчання зовсім не турбувало Буша Мак-Таґґарта. Той розумів, що собака тепер був у його владі. З радісним сміхом чоловік прихилив рушницю до дерева, зняв рукавиці й почав набивати люльку. Це був саме той довгожданий тріумф, підсмачений спогляданням мук Барі. Усією душею він ненавидів цього пса, відчуваючи те, що може відчути лише людина до людини. Власне, це відчуття було взаємним: пес також ненавидів Мак-Таґґарта. Чоловікові так хотілося прямо зараз застрелити собаку. Але йому приємніше було й далі спостерігати, як Барі повільно помирає. Керівник факторії бажав помучити його довше, як мучив би людину, хотів походжати навколо нього й чути, як брязкали самолови, що тримали собаку, бачити, як крапля за краплею витікатиме з його поранених ніг і боку кров, коли пес ставатиме перед ним на лапи. Це була чудова помста. Мак-Таґґарт так поринув у роздуми, що й не почув, як позаду нього на снігоступах хтось підійшов. Почувся голос, чоловічий голос, і саме він змусив його обернутися.

Це був якийсь чужинець, молодший за керівника факторії літ на десять. Принаймні на вигляд йому було не більше як тридцять п’ять років, хоч він і мав світлу коротку бороду. Цей чоловік був із породи людей, що подобаються іншим з першого погляду; ще наче юнак, та вже змужнілий чоловік з ясними очима, які відверто зорили з-під краю хутряної шапки; на вигляд спритний, як індіанець, з обличчям, де не було нічогісінько від північної пустелі. Однак Мак-Таґґарт, лише глянувши на чужинця, уже знав, що той серцем і душею був частиною саме цих суворих країв. Його шапка зроблена з хутра ільки. Він носив теплого, похутрованого зсередини кожуха з м’якої видубленої шкіри карібу, що добре захищав від вітру. На поясі був затягнутий довгий ремінь із індіанськими торочками. Пересувався він на довгих вузьких снігоступах. За плечима чужинець мав прив’язаного ранця, маленького й компактного, а свою рушницю тримав у матер’яному футлярі. Увесь його вигляд — від шапки до снігоступів — виказував у ньому подорожанина, що довго був у дорозі. Мак-Таґґарт припустив, що за останні кілька тижнів він проїздив не менше тисячі миль. Але не через це його раптом пройняло морозом. Керівникові факторії спало на думку, що якимось дивним чином правда про його страшний злочин на Ґрей-Лун дісталася півдня, і що цей подорожанин носив під кожухом зі шкіри карібу значок Північно-Західної Королівської кінної поліції. Тієї ж миті його охопило якесь моторошне заціпеніння, так, що він не міг вимовити ні слова.

Та незнайомець лише здивовано вигукнув, утупившись у Барі:

— Крий Боже! Бачу, ускочив малий чортяка в халепу, так?

Щось у його голосі заспокоїло Мак-Таґґарта. Це не був підозріливий голос, і керівник факторії побачив, що його співбесідник більше зацікавлений у тварині, ніж у ньому.

— Викрадач пасток, — глибоко зітхнув Мак-Таґґарт.

Чужинець ще уважніше подивився на Барі. Він поклав рушницю в сніг, дулом сторч, і наблизився до тварини.

— Крий Боже! Та це ж собака! — вигукнув він.

— Так, собака, — відповів Мак-Таґґарт, дивлячись на нього з-за спини тхоревими оченятами. — Дикий пес, щонайменше наполовину вовк. Цієї зими він накоїв мені збитків на тисячі доларів.

Незнайомець сів перед Барі, поклавши руки, що були в рукавицях, на коліна, і легка білозуба усмішка освітила його обличчя.

— От малий чортяка! — співчутливо сказав він. — То ти в нас викрадач пасток, ге? Злочинець? А поліція тебе піймала! І — крий нас Боже й не раз — не дуже й чесно тебе піймали.

Він устав і повернувся до Мак-Таґґарта.

— Довелося поставити чимало самоловів, як оці, — промовив той, наче виправдовуючись.

Під пильним поглядом синіх очей незнайомця керівник факторії злегка почервонів. До нього раптом повернулася вся його злість і ворожість.

— Отут він і помре повільною смертю. Я заморю його голодом отут, на лінії пасток. Це буде відплата за все те, що він мені накоїв! — тоді взяв свою рушницю й додав, дивлячись в очі незнайомця і тримаючи палець напоготові на гачку: — Я Буш Мак-Таґґарт, керівник факторії з Лак-Бейна. Ви йдете в той бік, мсьє?

— Лише кілька миль, а тоді збираюся звернути вбік, заховатися подалі звідси.

Мак-Таґґарт знову відчув дивне хвилювання.

— Тікаєте від уряду? — запитав він.

Незнайомець кивнув.

— А може, і поліції? — розпитував далі Мак-Таґґарт.

— Що ж, так… і від поліції, звісно, — відповів незнайомець, дивлячись прямо в очі керівникові факторії. — А тепер, мсьє, перед тим, як піти, я б попросив вас виявити повагу до закону й застрелити цього звіра. Гаразд? Чи це зробити мені?

— Тут діє закон лінії, і згідно з ним крадія пасток слід залишати гнити в самоловах, — сказав Мак-Таґґарт. — А цей звір і не звір зовсім, це диявол. От послухайте.

Швидко, не обминаючи жодної подробиці, він розповів про тижні й місяці боротьби між ним і Барі, про те, як усі його хитромудрі способи зловити звіра виявилися безрезультатними, про те, скільки крові попсував цей хитрий звір і, зрештою, про те, як його вдалося піймати.

— У нього вселився сам диявол! Не може ж собака бути таким розумним! — закричав охоплений розпачем Мак-Таґґарт, закінчивши свою оповідь. — І після цього ви хочете й досі його пристрелити чи все ж залишите цього диявола здихати повільно?

Незнайомець, відвернувшись від Мак-Таґґарта, глянув на Барі й сказав:

— Гадаю, ваша правда. Нехай диявол тут і згниє. Якщо ви збираєтесь у Лак-Бейн, мсьє, то я пройду трішки з вами. Мені треба взяти вбік кілька миль, щоб виправити свій шлях за компасом.

Він підняв свою рушницю. Мак-Таґґарт пішов уперед, показуючи дорогу. За півгодини незнайомець зупинився й указав на північ.

— Тепер мені звідси весь час прямо — десь миль із п’ятсот, — сказав так легко, ніби планував дістатися додому тієї ж ночі. — Тут я вас залишу.

Він не потис Мак-Таґґартові руки, а лише сказав на прощання:

— Можете повідомити, що цим шляхом проходив Джон Медісон.

Тоді він пройшов густим лісом близько півмилі в північному напрямку, повернув на захід, подолавши ще дві милі, і під гострим кутом подався на південь. Минула година, і от чужинець знову сидів навпочіпки майже на відстані витягнутої руки від Барі.

Він почав розмовляти з ним, неначе з людиною:

— Так от хто ти такий, друже. Крадій пасток, ге? ЗЛОЧИНЕЦЬ? І це ти цілих два місяці втирав йому носа! І за те, що ти не такий звір, він хоче, щоб ти тут помер повільною болючою смертю. От хто справжній ЗЛОЧИНЕЦЬ! — його голос зірвався на приємний сміх, що привернув би до себе не тільки людину, а й навіть звіра. — Це кумедно. Ми з тобою обоє рябоє. Їй-бо, хлопче! Він каже, що ти дикий, та і я теж. Я сказав йому, що мене звати Джон Медісон. А це не так. Я Джим Карвел. І — о Господи! — я йому розповів про поліцію. Тут усе правда, я не збрехав. Мене розшукує кожен клятий полісмен від Гудзонової затоки й до річки Маккензі. Давай лапу, друже. Ми в одному човні, і я радий, що зустрів тебе!

Роздiл 28

Джим Карвел простяг руку, і гарчання, що лунало з горла Барі, відразу припинилося. Чоловік звівся на ноги. Він стояв біля вовчука, дивлячись у той бік, куди подався Буш Мак-Таґґарт, і на вустах у нього заграла якась цікава, допитлива усмішка.

Навіть у такій усмішці відчувалася прихильність. Привітність була й у його очах, і в блиску зубів, коли він знову подивився на Барі. Його оточувало щось таке, що робило сірий день яснішим, від чого холодне повітря здавалося теплішим — щось дуже дивне, яке випромінювало навкруги радість, надію й товариськість, наче гаряча натоплена пічка посилає від себе проміння тепла. І Барі це сповна відчув. Відтоді, як до його виснаженого самоловами тіла підійшли двоє чоловіків, він не переставав бути напруженим, увесь час вигинаючи спину й клацаючи в останніх корчах зубами. Але тепер перед ЦИМ чоловіком виявив слабкість. У його налитих кров’ю очах, що зоріли на Карвела, можна було б легко прочитати благання й визнання власної провини.

— Ти ж малий чортяка, — й усмішка знов осяяла Джимове лице. — От же малий чортяка!

Ці слова для Барі були першим виявом ласки, відколи він утратив Непісе й П’єро. Вовчук опустив голову на сніг, і Карвел побачив, як повільно з неї стікає кров.

— Малий чортяка! — повторив він.

Не відчуваючи ні краплини страху, чоловік сміливо поклав руку Барі на голову. З усього було видно, що він щиро співчуває собаці. Торкнувшись голови звіра, він по-братськи став її гладити, а тоді повільно, дуже-дуже обережно дістався рукою пастки, що стискала передню лапу. Своїм напівзатуманеним розумом пес намагався зрозуміти, що відбувається, аж раптом відчув, як ослабла хапка сталевих щелеп самолова, і він міг витягти з них свою скалічену лапу, а тоді зробив те, чого не робив жодній живій істоті, крім Непісе: швидко висунув гарячого язика й лише один раз лизнув Карвелу пальці. Чоловік засміявся. Своїми сильними руками він порозкривав й інші самолови. Нарешті Барі був повністю вільний.

Певний час він лежав нерухомо, утупившись очима в людину. Карвел сів на покритий снігом березовий пеньок і почав набивати люльку тютюном. Барі дивився, як чоловік її розкурював, а тоді з несподіваним для себе зацікавленням став розглядати клуби синявого диму, що його Джим випускав з рота. Чоловік сидів від Барі недалеко, увесь час йому привітно усміхаючись.

— Не мордуйся й заспокойся, старий, — піддав духу він. — Усі кістки цілі. Просто прим’яті трішки. Мо’, нам уже краще забиратися звідси?

Чоловік повернув обличчя в бік Лак-Бейна, і в його свідомості затаїлася підозра, що Мак-Таґґарт міг скоро повернутися сюди. Можливо, така ж підозра зародилась і в голові Барі, бо коли Карвел глянув на нього знову, той уже стояв на ногах, злегка похитуючись і намагаючись відновити рівновагу. Раптом подорожанин зняв із себе ранця, розщібнув його, засунув туди руку й витяг шматок свіжого сирого м’яса.

— Свіжина, уполював цього ранку, — пояснив він Барі. — Молодесенький лось, ніжний, як куріпка. Найсмачніша — вирізка між ребрами. Спробуй-но!

Він кинув його Барі. Не було двозначності в прийнятті цього шматка. Вовчук був дуже голодний, і це м’ясо кинув йому друг. Він занурив свої зуби в шматок, і новий вогонь раптово з’явився в його крові під час тієї трапези, але ненадовго. Карвел переставив ранець. Він піднявся на ноги, узяв рушницю, надягнув снігоступи та повернувся в північний напрямок.

— Гайда, хлопчику, нам час уже в дорогу, — промовив Карвел так, наче ці двоє давно вже подорожували разом.

У цьому запрошенні, певно, відчувалася легка командна нотка, і це трохи збентежило Барі. Понад тридцять секунд він стояв нерухомо, пильно дивлячись на Карвела, що вже йшов, широко ступаючи, на північ. Раптом Барі почав судомно дриґати тілом. Він повернув голову в бік Лак-Бейна, тоді знову подивився на свого рятівника й дуже-дуже тихо заскавчав. Чоловік тим часом уже майже зайшов у густу смеречину, та зупинився й озирнувся на Барі.

— Хлопчику, ти йдеш?

Навіть із такої відстані можна було розгледіти його щиру усмішку. Джим поманив Барі рукою, і в того несподівано з’явилися нові відчуття. Карвелів голос не був схожий на грубий голос П’єро, водночас він не походив і на ніжний, мелодійний голос Верби. За своє життя Барі знав небагатьох чоловіків і до всіх ставився підозріло. Однак цей голос буквально топив кригу недовіри. Було в ньому щось таке привабливе, що Барі раптом охопило бажання відкликнутись на нього, побігти за цим незнайомцем. Уперше в житті собака відчув потребу в чоловічій дружбі. Він не зрушив із місця, доки Джим Карвел не зайшов у хащі, і лише тоді пішов за ним наслідці.

Тієї ночі вони стали табором у густих заростях кедрів і ялиць, десь за миль десять на північ від Мак-Таґґартових мисливських угідь. Уже цілих дві години, як почався снігопад, що повністю приховав їхні сліди. Сніг ішов великими пухкими пластівцями, однак усі вони зависали на крислатих деревах. Карвел нап’яв невеликий шовковий намет і розпалив вогнище. Повечерявши, Барі розлігся на животі поряд із чоловіком і став на нього дивитися, не відриваючи очей. А той, спершись об дерево, з насолодою почав курити люльку. Він скинув із себе кожуха й поклав на нього шапку. Полум’я вогнища освітлювало зовсім молоде обличчя з досить масивною щелепою й насторожено сяйними очима.

— Добре мати з ким поговорити, — сказав він Барі. — З кимось, хто може зрозуміти, та водночас триматиме язика за зубами. У тебе бувало таке, що хотілося завити, але ти ніяк не наважувався? От таке тепер зі мною відбувається. Іноді я аж божеволію, так м’ні хочеться поговорити, а ні з ким.

Чоловік потер руки й простягнув їх до вогню. Барі стежив за всім, що той робить, пильно прислухаючись до кожного слова, що вилітало з його вуст. У погляді пса читалася мовчазна пошана, і це зігрівало Карвелові серце посеред самотньої й пустельної ночі. Барі повільно підповз до ніг Джима, а той раптом нахилився до нього й став гладити рукою по голові.

— Погана я людина, старий, — вибив сяку-таку посмішку устами. — Не сказав би про мене так, правда ж?.. Хочеш знати, що сталося?

Промовивши це, Карвел зачекав, поки Барі пильно на нього подивився, і тільки тоді повів розмову далі, неначе його бесідником була людина:

— Ну то слухай. Це було п’ять років тому, у грудні, саме перед Різдвом. Я мав батька, і, скажу тобі, він був хорошим чолов’ягою. Матері не було — лише батько. Жили ми з ним у мирі та злагоді, мов одним духом. Розумієш? Та якось прийшов до нас один чортів покидьок на ім’я Гарді й застрілив мого батька, бо той, бач, був його політичним опонентом. І що ви думаєте, добродію, цю погань не повісили за це, ні! Його виправдали! Він мав прірву грошей у кишені й купу друзів у політиці. Його засудили ті’ки на два роки ув’язнення. Але він і їх не відсидів. Ні… крий м’не, пане Боже, він і їх не відсидів!

Карвел стиснув собі руки так, що аж захрустіли суглоби. П’янка посмішка раптом з’явилася на його обличчі, а очі загорілися вогнем. Чоловік глибоко вдихнув, і цієї ж миті вдихнув і Барі. То був просто збіг, хоча момент для цього всього був напружений.

— Ні, він уникнув ув’язнення, — вів далі Карвел, знову дивлячись в очі Барі. — Ваш покірний слуга знав, що це означає. Так, старий, його амністували б того ж року. А мій батько… він був для мене всім… лежав у могилі. Тож я просто пішов і прямо на судовому засіданні, перед суддею, адвокатами, його дорогими родичами й друзями вбив цього чортового покидька. Так, Я ВБИВ ЙОГО! А тоді втік. Чкурнув крізь вікно ще до того, як вони прийшли до тями, і подався до цієї дикої місцевості. От відтоді тиняюся світом, живу мисливством. Та, гадаю, сам Бог зі мною, хлопчику. Бо позатого літа Він учинив справжнє диво, щоб допомогти мені, і саме тоді, коли «червоні мундири» вже майже мене зловили. Тоді знайшли чоловіка, що потонув у тій окрузі, де, на їхню думку, вони загнали мене в глухий кут. Та милостивий Господь зробив цього чоловіка таким схожим на мене, що його поховали під моїм іменем. Тож офіційно я небіжчик, старий. Тепер мені нема чого боятися, бо я вже понад рік не бачився з людьми, що мене знали, і щось підказує мені, що Бог мені допоможе вибратися з цієї діри. А ТИ що думаєш про це, ге?

Він нахилився вперед, наче й справді хотів почути відповідь. Барі його й досі уважно слухав. Можливо, по-своєму вовчук і розумів його. Але тут, крім голосу Карвела, почулися й інші звуки. Притиснувши голову до землі, Барі почав прислухатися. Він заскавчав, тоді це скавчання переросло в гаркіт, у якому Карвел розчув застереження. Чоловік випрямився, за якусь мить устав, повернувшись на південь. Барі стояв поруч із ним, напруживши м’язи й наїжачивши спину.

— Твоя рідня, старий. Вовки, — сказав Джим за деякий час і пішов у намет по рушницю й патрони.

Роздiл 29

Коли Карвел вийшов із намету, Барі все ще стояв, немов із каменю витесаний. Якусь часинку чоловік мовчки уважно спостерігав за ним. Чи відповість собака на поклик вовків? Чи відчує належність до зграї? Невже тепер він його покине? А вовки підходили все ближче. Вони не кружляли, як це робили, коли гналися за карібу чи оленем, а йшли навпростець, прямо до їхнього табору. Джим розумів, чому це так. Увесь день із незагойної рани Барі сочилася кров. І тепер вовки відчували його кривавий слід у дрімучому лісі, там, де свіжий сніг не міг приховати запаху. Але Карвел не злякався. Ба більше, не раз за свої п’ятирічні мандри між Арктикою й вододілом він мав справу з вовками. Одного разу майже їм попався, щоправда, це було на безлісій місцевості. Та сьогодні біля нього горіло вогнище, і навіть якби воно згасло, можна було б легко залізти на якесь дерево. Тепер чоловік турбувався лише через Барі. Тому запитав його, намагаючись говорити якомога природніше:

— Ти ж мене не покинеш, старий? Так?

Якщо Барі його й почув, то й навзнаки не дав. Карвел і далі пильно стежив за собакою. Він бачив, як шерсть на його спині настовбурчилась, а тоді почувся глухий звук, що повільно переріс у скажене, повне ненависті гарчання. Це було таке ж гарчання, що від нього ціпенів керівник факторії з Лак-Бейна, і чоловік, перевіряючи справність своєї рушниці, задоволено пирхнув. Барі почув це й повернув голову. Можливо, це щось для нього означало, бо він прищулив вуха й пильно подивився прямо в очі своєму товаришеві.

Тепер вовки замовкли. Карвел знав, що це означало, і насторожився. У цілковитій нічній тиші почувся різкий металевий звук запобіжника на його рушниці. Кілька хвилин потому вони нічого не чули, крім тріскотіння дров у багатті. Раптом Барі напружився й відскочив назад. Тепер його голова була на рівні Карвелових плечей. Пес вишкірив довгі ікла, утупившись у темінь густого лісу, куди майже не досягало світло від вогнища, і загарчав. В одну мить Карвел повернувся. Те, що він побачив, могло б налякати кого завгодно. Спершу з’явилася пара очей, що горіли зеленкуватим вогнем, тоді ще одна пара, і ще, а тоді їх стало так багато, що годі було й полічити. Він аж роззявив рота від здивування. Усі ці очі були схожі на котячі, але значно більші. Деякі з них, потрапивши в освітлений багаттям простір, горіли, як розжарені до червоного вуглини, інші, відсвічуючи синім і зеленим, здавалися живими створіннями без тіл. Швидким поглядом Джим оглянув темний ліс позаду себе. Там вони були теж. Тепер мандрівники були оточені зусібіч. Утім там, де Карвел уперше побачив вогники, їх було найбільше. На кілька секунд чоловік забув про Барі, приголомшений цим багатооким смертельним колом, що утримувало їх усередині. Скільки там було? П’ятдесят, а може, і цілих сто вовків, що не боялися нічогісінько на світі, крім вогню. Вони підійшли зовсім беззвучно, так, що не було чути навіть звуку від зламаної гілки. Якби це сталося пізніше, коли Карвел і Барі вже спали, а багаття згасло, то…

Джим затремтів, та вже за мить розум узяв гору, і він опанував себе. Використовувати зброю чоловік збирався хіба в разі крайньої потреби, однак раптом підняв рушницю й вистрілив кілька разів туди, де очей було найбільше. Барі знав, що означають постріли, і, відчувши дике бажання якомога швидше вчепитися в горло одному зі своїх ворогів, кинувся вперед. Карвел злякано став кликати його назад. Він бачив, як Барі з блискавичною швидкістю зник у темряві, і цієї ж миті раптом почув смертельне клацання зубів і борсання тіл протиборців. Усе чоловікове тіло пройняли дриґоти. Собака був сам, а вовків — легіон. Тут міг бути тільки один результат. Його чотириногий товариш кинувся просто в розкриту пащеку смерті!

З темряви долинало хиже клацання зубів. Слухати це було несила. Карвел мимоволі потягнувся до револьвера, що висів у нього на поясі, кинувши рушницю прямо на сніг. Тримаючи револьвера перед собою, чоловік ринув прямо в темряву, видаючи такий дикий крик, що його можна було почути за милю звідси. Несамовито волаючи й постійно стріляючи з кольта, він кинувся на жахливу масу чудовиськ. Пролунало вісім пострілів, а тоді — порожнє металічне клацання, що й змусило Карвела припинити кричати й відступити до вогнища. Засапаний, він став прислухатися. Джим більше не бачив у темряві очей, не чув руху метушливих тіл. Раптовість і шаленство його нападу сполохали вовчу зграю. Але що із собакою? Аж от Карвел розчув його дихання, а за мить побачив, як чиясь тінь повільно ввійшла в освітлене коло. Це був Барі. Чоловік побіг до нього назустріч, схопив на руки й підніс до багаття.

Довго ще після цього Карвел запитально дивився на собаку. Тоді він перезарядив зброю, додав дров у багаття, дістав із ранця шматок тканини й перев’язав три-чотири найглибші рани на лапах Барі, не раз із подивом допитуючись:

— Ну, і на ‘кий біс тобі треба було туди лізти? Що ТИ з вовками не поділив?

Усю ніч Карвел не спав, бувши насторожі.

Пригода з вовками усунула залишки невпевненості, що могла ще були в стосунках між чоловіком і собакою. Чотири дні, повільно мандруючи на північний захід, Карвел доглядав за Барі так, наче няньчився з хворою дитиною. Через рани пес долав лише кілька миль за день. Барі добре розумів це, і в ньому зростала все сильніша любов до чоловіка, бо його руки були такі ж ніжні, як руки Верби, а від самого лише голосу він відчував безмежну прихильність. Вовчук більше не боявся чоловіка й тепер повністю йому довіряв. Карвел усе добре бачив і, зі свого боку, цінував це. Безмежна широчінь північної пустелі, де вони були лише вдвох, дали йому змогу краще придивитися до Барі, помітити навіть незначні деталі в його поведінці. Він зробив дуже цікаве відкриття. Щоразу, як пес зупинявся, то неодмінно повертав голову на південь. Коли вони ставали табором, то він лягав мордою саме в той бік, раз по раз нюшкуючи вітерець, що віяв звідти. Спочатку це здавалося йому цілком природним, адже, гадав Карвел, саме в тій стороні Барі звик полювати. Але вже за кілька днів чоловік почав помічати й інше. Що далі вони йшли на північ, то більше Барі обертався на південь, ставав усе занепокоєнішим, частіше й жалібніше скавулів. Він не виявляв ніяких намірів утекти від Карвела, але чоловік усе більше переконувався, що з полудневої сторони пес чує якийсь таємничий поклик.

Подорожанин мав намір, прямуючи на північний захід, подолати вісімсот миль до Великого Невільничого озера ще до того, як випаде м’який сніг; звідти, коли настане весняне водопілля, планував проплисти на каное на захід по Маккензі і, нарешті, загубитися десь у горах Британської Колумбії. Та всі його плани різко змінились у лютому. Тоді вони потрапили в страшну хуртовину біля озера Волдая, і коли, здавалося, удача відвернулася від них, Карвел раптом натрапив на хижку в самому серці глухого хвойного лісу. Увійшовши туди, чоловік знайшов усередині мерця. З усього було зрозуміло, що упокоївся той досить давно. Карвел видовбав у мерзлій землі яму й поховав небіжчика.

Ця хатина виявилася справжнім скарбом для Карвела й Барі, особливо для чоловіка. Було схоже, що нею володів тільки покійний. Вона дала мандрівникам затишок і чимало харчу. Ба більше, її власник заготовив великий запас чудового хутра перед тим, як померти від запалення легенів. Карвел з неабиякою радістю дбайливо обдивився всі шкурки. За них можна було легко вторгувати тисячу доларів у будь-якому поселенні, і він не бачив жодної причини, чому б цей скарб не міг належати йому. Цілий тиждень чоловік ходив укритою снігом лінією пасток покійника, знаходячи там іще більше здобичі.

Ця хижка була розташована за двісті миль на північний захід від Ґрей-Лун, і досить швидко Карвел помітив, що Барі, відчувши той дивний поклик, тепер повертає голову вже не прямо на південь, а на південний схід. З дня на день сонце піднімалось усе вище, ставало тепліше, сніг під ногами м’якшав, а в повітрі відчувалося трепетне наближення весни. Разом із цим усім до Барі повернулася його гірка туга. Собаку потягнуло до самотніх могилок на Ґрей-Лун, згорілої хижки, покинутого куреня біля ставка, до його Непісе. Він спав і бачив марева минулих днів, знову чув тихий ніжний голос Верби, відчував дотик її руки, знову грався вві сні з нею в темних закутках лісу. А Джим сидів і дивився на Барі, коли тому снилися сни, щоразу намагаючись зрозуміти, що пес у цей час бачить і чує.

У квітні Карвел спакував добуті шкурки й подався на північ, у поселення Лак-ла-Біш, що належало Компанії Гудзонової затоки, де мав намір продати хутряний крам. Барі супроводжував його лише півдороги, а тоді десь іщез. Карвел повернувся до хижки вже після заходу сонця й знайшов його там. Він дуже цьому зрадів, обіймаючи голову собаки й довго його пестячи. Вони прожили в цій хижці до травня. До того часу бруньки на деревах уже набрякли, а із землі потяглася до сонечка зелена трава.

Нарешті Карвел знайшов у лісі перші ранні синьоцвіти.

Тієї ж ночі він спакував свої речі.

— Час у дорогу, — сказав чоловік до Барі. — Я трохи змінив плани. Тепер ми йдемо туди, — і вказав рукою на південь.

Роздiл 30

Дивний настрій охопив Карвела, коли він розпочав свою подорож на південь. Чоловік не вірив у прикмети, ні в добрі, ні в погані. Забобони не відігравали в його житті важливої ролі, але він відрізнявся двома речами: допитливістю й любов’ю до пригод, і роки його самотніх блукань розвинули в ньому дивовижну здатність чітко усвідомлювати речі, що можна було б назвати надзвичайно бурхливою уявою. Джим знав, що якась непереборна сила манила Барі назад на південь, і цей поклик тягнув його не просто вздовж південної лінії за компасом, а до конкретної точки в цьому напрямку.

Ця обставина почала цікавити його все більше, а оскільки в нього було багато часу й жодного чіткого плану, куди рухатися, він почав експериментувати. Перші два дні Карвел звіряв напрям руху собаки за компасом, виявивши, що вони йдуть на південний схід. На третій ранок він навмисне взяв курс на захід і дуже швидко помітив зміни, які сталися з Барі: спершу занепокоєння, а тоді й пригнічення, коли пес понуро плентався за ним. Ближче до полудня Карвел різко повернув на південний схід, і майже відразу до Барі повернулося його попереднє завзяття, він побіг попереду свого господаря.

Багато днів після цього Джим слідував за собакою.

— Мо’, це й нерозумно з мого боку, старий, та принаймні кумедно, — наче виправдовувався він одного вечора. — До того ж так я доберуся до залізниці, а нею вже доїду до гір, то яка мені різниця? Я йтиму за тобою, якщо ти не вестимеш мене назад до того чоловіка з Лак-Бейна. Чи ти таки тягнеш мене до його лінії пасток, щоби помститися? Якщо вся річ тільки в цьому…

Він випустив із люльки клуб сірого диму й подивився на Барі, що мирно лежав, поклавши голову поміж передніми лапами, і собі дивився на чоловіка.

Тиждень потому Барі почав відповідати на запитання Карвела, повернувши на захід, щоб обминути Лак-Бейн. Після полудня вони перетнули лінію пасток Буша Мак-Таґґарта. Там можна було б добре поживитися, та Барі навіть не зупинився, упевнено прямуючи на південь. Він просувався так швидко, що інколи навіть зникав з поля зору Карвела. Хвилювання собаки було таке сильне, що той ледве стримувався, і щоразу, коли господар зупинявся, щоб відпочити, пес починав скавуліти, увесь час нюшкуючи вітер, що долітав із півдня. Весняна пора, квіти, укрита ярою зеленню земля, спів птахів і пахощі природи в повітрі повернули його назад до того великого «вчора», коли він належав Непісе. У його свідомості більше не було цієї зими. Довгі місяці холоду й голоду були позаду. Барі став уявляти собі майбутнє, і ці нові видива геть стерли спомини про минуле. Знову повернулися птахи, по-новому зацвіли квіти, небо знову стало синє, а отже, і Непісе обов’язково має повернутися. Ось вона чекає його за тим краєм зеленого лісу!

Щось більше, ніж проста цікавість, почало охоплювати Карвела. Його чудний легковажний настрій змінився глибокою задумою, безпричинним передчуттям чогось неминучого, що неабияк почало його хвилювати. Коли вони дійшли до старого ставка з бобрами, чоловік був уже твердо переконаний, що десь у цій місцині сталася якась таємнича пригода. Від колонії Щербатого Зуба Барі повів його до того струмка, де чорний ведмідь Вакаю ловив колись рибу, а звідтіля — прямо на Ґрей-Лун.

Стояла чудова пообідня пора. Скрізь розляглася така тиша, що можна було почути далекий багатоголосий спів весняної води, що дзюрчала в тисячах джерел і струмочків. На осонні багряний дикий льон висвічував, наче кров. На чистих галявинах повітря наповнилося пахощами синьоцвітів. На деревах і в кущах пташині пари вили собі гнізда. Після довгого зимового сну природа знову повставала в усій своїй красі. Надворі був, як кажуть індіанці, Місяць парування й гніздування. Барі саме повертався додому, та не для того, щоб знайти собі пару, — він ішов до Непісе. Вовчук знав, що вона тепер була там, можливо, зовсім неподалік від краю ущелини, де бачив її востаннє. Уже дуже скоро вони знову бавитимуться, немов учора, і позавчора, і день перед тим. Від цієї думки він гавкав до Карвела й радісно кидався йому в обличчя, спонукаючи йти швидше.

І от вони вийшли на галявину, і Барі знову завмер, немов камінь. Карвел побачив обвуглені руїни хижки, а за якусь мить — дві могили під великою смерекою. Подивившись на собаку, що нерухомо стояв, чогось чекаючи, він починав здогадуватися, що тут могло статися. До горла йому підступив великий клубок, і за хвильку чоловік через силу ніжно промовив:

— То ось, хлопчику, де був твій дім.

Барі його не чув. З високо піднятою головою він, здавалося, намагався винюхати щось у самій блакиті неба. Що могло долинати до нього разом із пахощами лісу й зелених лугів? Чому він стояв тут і весь так тремтів? Що було в повітрі? Карвел ставив собі ці питання, озираючись навсібіч і намагаючись знайти на них відповідь. Нічого. Нічогісінько. Тут була лише смерть, смерть і запустіння, от і все. І раптом Барі якось дивно завив, ну зовсім як людина, і помчав, мов вітер, кудись у ліс.

Карвел скинув ранця, поклав біля нього рушницю й подався слідом за Барі. Він швидко пробіг через галявину, далі продерся крізь зарості невисоких ялиць, опинившись на порослій травою стежці, що давно не знала нічиїх ніг. Чоловік біг, допоки не почав задихатися, і лише тоді зупинився й став слухати. Від Барі не було жодного звуку. Стара лісова стежка мала його кудись довести, тож нею він і пішов.

Неподалік від глибокого темного ставка, де вони так часто розважалися з Вербою, Барі також зупинився. Він чув, як дзюркотіла вода, і його очі зорили на всі боки зі сподіванням побачити Непісе. Саме там пес надіявся побачити, як мерехтить у темній воді під навислими гілками смерек її витончене біле тіло, або ось тут, на березі, оголену, всю залиту яскравим сонячним промінням. Його очі вишукували їхні старі сховки: великий розколотий камінь на протилежному боці, стрімкі береги, з яких вони пірнали у воду, немов видри, похилені до самої землі гілки смереки, де Верба полюбляла вдавати, що сховалася, допоки він її шукав круг озерця. Та зрештою Барі усвідомив, що її там не було і йому треба рухатись далі.

Він подався в сторону тіпі. Невеличкий луг, де колись вони ховалися, був залитий сонячним світлом, що пробивалося крізь дерева із західного боку. Вігвам був іще на місці. У ньому Барі не побачив особливих змін. Він звернув увагу на зовсім інше, те, що було перед вігвамом. А там, майже біля входу, горіло невеличке вогнище, звідки піднімався в повітря дим. Над цим багаттям стояла навзгинці людина, і для Барі була не дивниця, що вона мала дві великі блискучі коси, які спадали на її спині. Він заскавулів, і, почувши його, людина на хвильку завмерла, а тоді повільно обернулася.

Навіть тепер Барі й на мить не подумав, що це міг бути хтось інший, крім Непісе. Здавалося, він розлучився з нею тільки вчора, а вже сьогодні знову її знайшов. Й у відповідь на його скавчання почулося ридання, що йшло, певно, із самого серця Верби.

За декілька хвилин Карвел, котрий вийшов на край лугу, побачив собаку в обіймах якоїсь дівчини. Вона міцно притискала його до своїх грудей і лила дрібні сльози, немов маленька дитина. Її обличчя було сховане від нього за шиєю Барі. Чоловік не переривав їх, а став терпеливо чекати. І коли він так дожидав, то в цьому дівочому риданні й тиші лісу, здавалося, почув тиху історію про спалену хижку, дві могили і значення Поклику, що постійно манив Барі з півдня.

Роздiл 31

Того вечора на лугу розклали нове багаття. Воно було вже не маленьке, розпалене з остраху, що хтось його зможе побачити, а величезне, що надсилало свої полум’яні язики високо вгору. У сяянні вогню стояв Карвел. Як іншим стало багаття, перетворившись із маленького жеврійного вогню на велике полум’я, так само змінився й Карвел, офіційно мертвий злочинець. Він поголив бороду, скинув свого кожуха, засукав до ліктів рукави, а на його щоках спалахнули перші за п’ять років рум’янці, але не від вітру, сонця чи бурі. Очима він уп’явся в Непісе. Мабуть, ще ніколи в житті Джим так не дивився на жодну дівчину.

Вона сиділа в сяйві багаття, злегка нахилившись до полум’я, і її дивоглядне волосся відбивало м’яке сяяння вогню. Карвел не рухався весь час, доки дівчина була в цій позі. Здавалося, він навіть затамував подих. Очі його загорялися все яскравіше, і в них читалася шана чоловіка перед жінкою. Раптом Непісе обернулась і спіймала його погляд перед тим, як він устиг його відвести. Дівчина нічого не приховувала у своїх очах. Як і її обличчя, вони поломеніли новою надією й новою радістю. Біля її ніг лежав Барі, уважно спостерігаючи за ними. Карвел сів поряд із Непісе на березову колоду, узяв у руку одну з її кіс і, переминаючи її, почав говорити:

— Завтра чи позавтра я збираюся в Лак-Бейн, — у досі ласкавому голосі почулася різка нотка. — І я не повернуся, доки… доки не вб’ю його.

Верба втупилась у багаття. Певний час тривала повна тиша, лише вряди-годи чулося потріскування вогню, і серед цього мовчання Карвел знай занурював пальці в шовкові пасма волосся Непісе. Думки раптом повернули його в минуле. Який же шанс він проґавив того дня на лінії пасток, коли зустрів Буша Мак-Таґґарта! Якби ж він тільки знав! Його щелепи міцно стиснулися, і чоловік побачив у червоному гарячому вогнищі видиво того дня, коли керівник факторії з Лак-Бейна вбив П’єро. Дівчина розповіла йому, що сталося. Вона повідала про свою втечу, про падіння в крижаний потік в ущелині, де вона розраховувала знайти неминучу смерть, про свій чудесний порятунок із води і про те, як вона опинилася в старого беззубого індіанця Тубоа з племені крі, що з жалощів дозволив їй полювати на його мисливських угіддях. Карвел внутрішньо переживав трагедію й жах тієї моторошної години, коли для Верби назавжди зникло сонце. У полум’ї вогнища він начебто бачив старого вірного Тубоа, коли той, зібравшись із останніми силами, багато миль ніс Непісе на собі від самої ущелини й аж до своєї хижки. Він уловив у багатті мінливі видіння довгих тижнів, що минули в тій хижці, тижнів голоду й нестерпних морозів, коли життя Верби висіло на волосині. А як випали глибокі сніги, Тубоа раптом помер. Карвел міцно стиснув пальці в пасмах волосся Верби. З його грудей вирвався глибокий подих, і тоді він, невідступно дивлячись у вогонь, твердо промовив:

— У Лак-Бейн я піду завтра ж.

Якусь хвилю Непісе нічого не відповідала, також дивлячись на вогонь, а тоді промовила:

— Тубоа теж збирався його вбити, навесні, коли він міг би подорожувати. Коли мій рятівник помер, я вирішила зробити це сама. Тож я прихопила із собою рушницю Тубоа. Я зарядила її тільки… учора. І… мсьє Джиме… — тут вона глянула на нього з переможно-радісним блиском в очах, раптом перейшовши майже на шепіт: — Ви не підете в Лак-Бейн. Я ВЖЕ ПОСЛАЛА ТУДИ ГІНЦЯ.

— Гінця?

— Так, мсьє Джиме, гінця. Два дні тому через нього я передала Мак-Таґґартові на словах, що я знову тут, у себе… чекаю його… і готова стати його дружиною. У-у, він прийде, мсьє Джиме… він прилетить. І ви не повинні його вбивати. Non! — вона усміхнулася, і Карвелове серце забилось, як барабан. — Рушниця заряджена. Стрілятиму я.

— Два дні тому, — сказав Карвел. — А з Лак-Бейна сюди…

— Він буде тут завтра, — відповіла Непісе. — Завтра, як сонце котитиметься до обрію, ступить на галявину. Я це знаю. Моя кров бушує в жилах увесь день. Завтра… Завтра… Він прилетить сюди, мсьє Джиме. Так, прилетить, як на крилах.

Карвел низько схилив голову. Він підніс її м’які локони до своїх губ. Верба знову повернула голову до вогню, тож не могла бачити, що робить чоловік. Але вона могла ВІДЧУВАТИ — і душа її забилася, як крила птаха.

— Мсьє Джиме, — самими губами промовила вона.

Її подих, трепет дівочих вуст був такий м’який, що Карвел уже не чув ні звуку.

Якби старий Тубоа був там тієї ночі, можливо, він прочитав би дивні застереження в шепоті вітру, що раз по раз тихо гойдав верхівки дерев. Це була дивовижна ніч. Ніч, коли червоні боги тихо шепочуться між собою, урочиста ніч, коли навіть найтемніші тіні й найвищі зорі, здавалося, дрижали від їхніх розмов. Цілком імовірно, що старий Тубоа у свої дев’яносто років не запідозрив би нічого такого, чого не передбачив би, попри свої молодість і довірливість, Карвел. Завтра… він прийде завтра! Верба казала це так радісно. Але старий Тубоа, прислухавшись до шепоту дерев, міг би спитати: «А ЧОМУ НЕ СЬОГОДНІ ВНОЧІ?»

Була північ, коли великий місяць зійшов над лісовим лугом, розсіваючи по ньому срібло й сон. У вігвамі спала Верба. У тіні ялицевого гілля спиною до багаття почивав Барі, а ще далі на краю смерекових заростей спав Карвел. Собака й чоловік дуже потомилися, адже цілий день були на ногах, тож від утоми не чули ані звуку.

Утім вони не подорожували так далеко й так швидко, як Буш Мак-Таґґарт. Від сходу сонця й до півночі, коли вийшов на галявину, де була колись хижка П’єро, цей чоловік подолав сорок миль. Двічі, стоячи на краю лісу, він кликав Непісе й тепер, не діставши від неї відповіді, просто стояв під місячним сяйвом і прислухався. Верба мала бути тут, вона повинна його чекати. Керівник факторії зморився, але виснаження не могло погасити вогонь, що палав у його жилах. Це полум’я пекло його увесь день, а тепер, коли Мак-Таґґарт був так близько від свого щастя, від своєї перемоги, давня пристрасть завирувала з новою силою, ніби його жилами потекло розкішне вино. Десь тут, десь зовсім недалеко звідси ЙОГО ЧЕКАЛА НЕПІСЕ. Чоловік укотре покликав її, і знову відповіді не було. Він усе слухав і слухав, затамувавши подих, а серце тим часом шалено калатало. Тоді в повітрі відчув далекий слабкий запах диму.

Стоячи під зоряним небом, Мак-Таґґарт підкорився першому інстинкту лісовика й повернувся лицем до вітру. Він більше не кликав Непісе, а поспіхом подався через галявину. Вона була десь в іншому місці, десь там, спала поблизу багаття. Від самої думки про це керівник факторії тихо засміявся. Він підійшов до краю лісу. Щасливим випадком вийшов прямо на зарослу стежку й попростував нею, а запах диму ставав усе відчутнішим.

Той же інстинкт лісовика змусив його пересуватися з великою обачністю. Інстинкт і незвичайна тиша ночі. Під його ногами не зламалася жодна гілка. Він розсовував кущі так, що вони не видавали ні найменшого звуку. Коли ж нарешті дійшов до невеликого лугу, де все ще кучерявився догори димок від багаття, що його розклав був Карвел, то зробив це так обережно, що не розбудив навіть Барі. Можливо, глибоко всередині він усе ще чогось остерігався, а може, просто хотів застати Непісе, поки та спала. Обриси вігвама змусили його серце забитися частіше. Було видно, мов удень. Мак-Таґґарт, стоячи в місячному сяйві, побачив, як зовні вігвама висіло на мотузці кілька жіночих речей. Він підійшов ближче, крадучись м’яко й тихо, немов той лис. Тримаючи рукою полотняні двері вігвама, чоловік на хвилину завмер і прислухався. Він міг чути її дихання. На деяку мить його обличчя повернулося так, що місячне сяйво вдарило в очі. Вони горіли божевільним вогнем. Тоді дуже тихо він відкинув убік полотно, звільнивши прохід.

Барі, що лежав за десять кроків від куреня, у глибокій тіні ялівцю, прокинувся. Та зовсім не звук розбудив його. Мабуть, це був запах. Спочатку зарухалися ніздрі, а за кілька секунд його очі видивилися зігнуту постать людини, яка стояла біля дверей вігвама. Він знав, що це був не Карвел. Старий знайомих запах — запах двоногого чудовиська — наповнив його ніздрі, немов огидна отрута. Пес схопився на ноги й оголив довгі ікла. Мак-Таґґарт зник. Потім із вігвама почулися звуки: раптовий рух тіл, наляканий вигук людини, що прокинулася, а тоді крик, низький, наполовину задушливий, наляканий крик. Відповідаючи на цей зойк, Барі миттю вискочив з-під ялиці, і з його горла вирвався звук, що ніс у собі смертельні ноти.

На краю смерекової хащі Карвел неспокійно заворушився. Дивні звуки розбудили його, однак через утому він перше прийняв їх за сни. Нарешті чоловік прокинувся, і тоді з несподіваним жахом підірвався на ноги й поквапився у напрямку вігвама. Непісе була на лугу й кликала його: «МСЬЄ ДЖИМЕ… МСЬЄ… ДЖИМЕ… МСЬЄ ДЖИМЕ…» Вона стояла там бліда, ледь тримаючись на ногах. Її очі блищали, немов зорі, і коли вона побачила Карвела, то кинулася до нього з розпростертими обіймами, гірко плачучи.

— Мсьє Джиме… у-у-у, мсьє Джиме…

А в цей час із тіпі чулося шалене гарчання собаки й голосний стогін людини. Карвел забув, що прийшов сюди лише минулої ночі, і, не довго думаючи, притулив Вербу до грудей, а вона слухняно обвила його шию руками, не перестаючи плакати.

— Мсьє Джиме… Там той страшний чоловік… той звір із Лак-Бейна… Він там… І там Барі…

Карвел зрозумів, що й до чого. Він схопив Непісе на руки й утік із нею подалі від цих звуків, що ставали все огиднішими й жахливішими. На узліссі опустив її на землю. Дівчина все ще тримала його за шию. Джим відчув, як дикий жах пронизує її тіло, як вона вся тремтить. Вона дихала схлипуючи й дивилася на нього. Він схилився над нею і якось несподівано відчув на деяку мить тепле тремтіння її губ на своїх. А тоді почув шепіт, ніжний і схвильований:

— У-у, мсьє Джиме…

Карвел повернувся до вогнища сам. Він тримав кольта напоготові, а Барі вже чекав його біля входу в тіпі.

Джим узяв із багаття палицю, що палала одним кінцем, і зайшов у вігвам. Коли він вийшов, його обличчя було біле. Кинувши палицю у вогонь, Карвел повернувся до Непісе. Чоловік закутав її у свою ковдру й сів поряд.

— Він мертвий, Непісе.

— Мертвий, мсьє Джиме?

— Так, його загриз Барі.

Вона заледве дихала. Він ніжно поцілував її волосся й почав шепотіти про їхній майбутній рай:

— Ніхто не дізнається, моя кохана. Сьогодні вночі я поховаю його, а тіпі спалю. Завтра ми вирушимо разом у Нелсон-Гаус, де є місіонер. А тоді ми повернемось і збудуємо нову хижку на місці згорілої. ТИ КОХАЄШ МЕНЕ, МОЯ МИЛА?

— Так… мсьє Джиме… Я вас кохаю…

І раптом їхню розмову перервали: це на все горло переможно завив Барі. Його виття прокотилося верхоліссям, наповнило тихі небеса, піднімаючись до зірок. Це було справжнє вовче виття, що свідчило про здобуту звитягу й здійснену помсту. Його відлуння повільно зникало в далечі, а тоді знову настала тиша. Лише чути було, як ніжно перешіптуються верхівками дерева. З півночі долинув шлюбний поклик гагари. Руки Верби повільно огорнули плечі Карвела. І той усім серцем дякував Богові за все.