Бродяги Пiвночi

До того, як тонкі сталеві лінії залізничних доріг пробили собі шлях крізь дикі простори, Пристань Атабаска була мальовничим порогом, переступивши який людина потрапляла до таємничої, сповненої пригод великої білої Півночі. Місцеві індіанці досі називають її Іскватам — «двері», що відкривають шлях до низин Атабаски, Невільничої ріки та ріки Маккензі. Цю місцевість важко відшукати на мапі, але вона існує, адже її історія впродовж ста сорока років творилася життями, сповненими романтики, трагедій і пригод, і забути її не так легко. Сто п’ятдесят миль старої стежки на північ відділяють це місце від Едмонтона. Поява залізничного шляху наблизила Пристань до цього осередку цивілізації, але завивання дикої глушини досі лунає навколо, як і тисячу років тому, і континентальні ріки несуть свої води до Північного Льодовитого океану. Може, тут здатна втілитися заповітна мрія агентів з продажу нерухомості, адже ловці наживи — найненаситніші азартні гравці в світі стікаються сюди труськими потягами у ледь освітлених ліхтарями вагонах, а з ними прибувають машиністки, стенографістки, поширюється мистецтво друкованої реклами; і золотим правилом тих, хто продає клаптики землі за тисячі миль довірливим людям, сповненим надій, є «Чини з іншими, як вони вчинили би з тобою». Інші ділки розгорнули тут законний промисел обміну й торгівлі, накидаючи оком на незліченні скарби Півночі, що лежать між Великими порогами Атабаски і полярним морським узбережжям. І все-таки прекраснішою за мрії про швидке збагачення є давня лісова легенда, за якою духи померлих в глушині відступають під навалою створінь із заліза й пари, а тому тисячі покійних П’єрів і Жаклін, стривожені, постали зі своїх могил у Пристані Атабаска, шукаючи спокою далі на півночі.

Адже саме вони, П’єр і Жаклін, Анрі та Марі, Жак і Жанна своїми засмаглими руками відчиняли й зачиняли ці двері сто сорок років поспіль. Усім тим рукам досі підкорюється дикий світ за дві тисячі миль від їхнього порога — Пристані Атабаска. І рипить паровоз, тягнучи на південь те, що прибуло сюди човнами лише кілька місяців тому.

Через той поріг темні очі П’єра й Жаклін, Анрі та Марі, Жака і його Жанни вдивляються в блакитні, сірі, часом водянисті очі руйнівної цивілізації. Там нелюдський виск локомотива зливається з прадавніми наспівуваннями ріки, а вугільний пил носиться в повітрі лісів; вищить фонограф, з якого раз у раз ллється le violon[46], і П’єр, Жак, Анрі більше не почуваються королями землі, повертаючись із далеких країв із безцінною здобиччю хутра. Більше вони вже не вихваляються, розповідаючи про свої гучні пригоди, і не співають диких матроських пісень, бо вже нема навколо звичної старої глушини. Бо вже є цілі вулиці в Пристані Атабаска, і готелі, і школи, а ще правила й приписи новітнього характеру, які лякають і найсміливіших зі старих мандрівників.

Здається, лише вчора не було тут ніякої залізниці, і величезний світ дикої природи простирався між Пристанню й північним кордоном цивілізації. І коли з’явилася перша чутка, що паровий звір фут за футом прогризає собі шлях крізь ліс, болото і непролазний торф’яник, ця новина розлетілася на дві тисячі миль вгору і вниз уздовж річкових шляхів. Пречудовий жарт, блискучий взірець гумору, найсмішніше з того, що доводилося чути П’єру, Анрі й Жаку за все життя. І коли Жак хотів висловити П’єрові крайню ступінь недовіри, він казав:

— Це буде, мсьє, коли паровий звір дістанеться Пристані, коли корови пастимуться з лосями, а ми будемо сіяти хліб он на тих болотах!

І «паровий звір» прийшов, корови паслися там, де раніше ступали лосі, а врожай тепер СПРАВДІ збирали біля самих великих боліт. До Пристані Атабаска ввірвалася цивілізація.

На північ від містечка, на дві тисячі миль лежали землі, які належали мешканцям річкового узбережжя. А сама Пристань, що до появи залізниці нараховувала двісті двадцять сім душ, слугувала місцевим діловим і фінансовим центром, що існував тут із незапам’ятних часів. Сюди з південних земель прибував увесь вантаж, призначений для відправки на північ; тут на річковій гладіні були збудовані величезні баржі, що доправляли вантаж звідси на край землі. Саме з Пристані найкращі річкові команди вирушали в довгі подорожі назустріч пригодам, і сюди ж, за рік чи більше по тому маленькі баркаси й великі каное привозили плату дорогоцінними хутрами.

Тож майже півтора століття великі судна з довгими веслами й горластими командами спускалися ВНИЗ за течією до Північного Льодовитого океану, тоді як менші судна зі ще більшими відчайдухами на борту підіймалися по ріці НАГОРУ до цивілізації. Ріка, як просто називають її мешканці Пристані, — це Атабаска, чиї джерела лежать у верхів’ях британських Колумбійських гір, у яких дослідники Баптист і Маклеод поклали життя в пошуках її колиски. Вона тече повз містечко — повільний і могутній велетень, що прокладає собі прямий шлях до північного моря. З її течією вирушають річкові команди. Для П’єра, Анрі та Жака це справжня подорож із одного кінця світу на інший. Атабаска закінчується, вливаючись у Невільничу ріку, а та впадає у Велике Невільниче озеро, і крізь його вузеньке гирло води потрапляють до ріки Маккензі, що несе їх на тисячу миль далі до моря.

Протягом цього довгого водного шляху можна бачити і чути чимало. Це життя. Це пригода. Це таємниця, романтика, небезпека. Тут так багато легенд, що жодні книги не здатні вмістити їх усі. Вони написані на обличчях чоловіків і жінок. Вони лежать, поховані в могилах, таких давніх, що давно поросли деревами. Пригодницькі історії, сповнені трагедій, кохання й боротьби за життя! І як людина просувається далі й далі на північ, так само змінюються історії подій, що сталися колись.

Бо світ змінюється, змінюється сонце, змінюються людські племена. В липні Пристань Атабаска бачить сонце сімнадцять годин на добу, Форт-Чиппевіан — вісімнадцять, Форт-Резолюшен, Форт-Сімпсон і Форт-Провіденс — дев’ятнадцять, Велике Ведмеже озеро — двадцять одну, а Форт-Макферсон, на самому березі полярного моря — двадцять дві-двадцять три години на добу. А в грудні той самий час триває темрява. Зі світлом і темрявою так само змінюються чоловіки, змінюються жінки, змінюється саме життя. Але, бачачи це, П’єр, Анрі та Жак САМІ залишаються незмінними і так само співають старих пісень, згадують колишні кохання, дивляться ті самі сни й вічно вклоняються тим самим богам. Тисячі небезпек зустрічали вони, і завжди їхні очі палали любов’ю до пригод.

Грім порогів і завивання бур не лякають їх. Вони не знають страху перед смертю. Схопившись з нею, вони борються з азартом і радіють, перемагаючи. Їхня кров червона й густа. Їхні серця великі. Їхні душі у співі підносяться до небес. І водночас вони прості, як діти, і якщо бояться, то наївно й по-дитячому. Бо в їхніх серцях живуть забобони. А ще, напевно, в них тече королівська кров. Адже принци, їхні сини й найблагородніша французька шляхта були першими шукачами пригод, які двісті п’ятдесят років тому приїздили сюди, з мереживними гофрованими манжетами на рукавах і рапірами при боці, в пошуках цінного хутра, яке коштувало більше, ніж якби було з чистого золота. І сьогодні вустами цих П’єрів, Анрі і Жаків з їхніми Марі, Жаннами й Жаклін промовляють голоси їхніх давніх предків.

І ці голоси розповідають безліч історій. Іноді, як шепче вітер, бо вони дивні, химерні і можуть промовлятися лише стиха. Такі історії не лягають друкованим текстом на папір — їх слухають дерева біля рудих вогнищ таборів уночі. Коханці розповідають їх радісними сонячними днями. Деякі з них складаються в пісні. Деякі передаються з покоління в покоління, від батька до сина — легендарні пригоди дикого світу. І щороку нові оповіді переходять із вуст до вуст, із хижки до хижки, з найвіддаленіших низин Маккензі до самого краю світу, розташованого в Пристані Атабаска. Бо посеред трьох рік завжди народжується романтика, трагедія, пригода. Ніколи не забудуть історію про те, як Фоллетт і Лядусер влаштували скажене змагання — хто швидше перепливе Бистрину Смерті — через кохання до дівчини, яка чекала на другому березі. Або про те, як Кемпбелл О’Дун, рудоволосий велетень із Форт-Резолюшена, бився з цілою величезною командою, намагаючись утекти з донькою капітана баржі.

І команда обожнювала О’Дуна, хоча й побила його, бо ці сильні люди півночі люблять сміливість і зухвалість. Легенда про загублену баржу, яка зникла на очах тих людей, підіймаючись усе вище й вище, просто в небеса, досі розповідається й переповідається суворочолими людьми, глибоко в очах яких досі жевріють вогники невгасимої віри у надможливе. Ті самі люди досі з хвилюванням розповідають дивну та неймовірну історію Гартсгоупа, англійського аристократа, який урочисто відплив на Північ зі своїм моноклем і безпрецедентним багажем, і який приєднався до племінної війни, став вождем племені Собачих Ребер і одружився з маленькою темноокою індіанською красунею з лискучим волоссям, нині матір’ю його дітей.

Та найглибші, найзахопливіші історії — це історії про довгу руку Закону, руку, що сягає на дві тисячі миль від Пристані Атабаска до полярного узбережжя, руку Північно-Західної королівської кінної поліції.

Одну з цих історій ми й збираємось розповісти — історію Джима Кента і Маретти, прекрасної маленької богині Долини Мовчазних Людей, у чиїх венах напевне текла кров воїнів — і прадавніх королев. Історію тих часів, коли в місті ще не було залізниці.

Роздiл 1

У душі Джеймса Ґренфелла Кента, сержанта Королівської Північно-Західної кінної поліції, не лишалося жодного сумніву. Він знав, що помирає. Лікареві Кардіґену, своєму доброму другові, він довіряв безмежно, а той стверджував, що жити йому зосталося лічені години — може, навіть лічені хвилини чи секунди. Це був незвичайний випадок — один шанс із п’ятдесяти, що він протримається два чи три дні, і жодного шансу, що протягне довше. З кожним ковтком повітря міг настати кінець. Історія медичної та хірургічної науки вже знала такі випадки.

Сам Кент анітрохи не відчував наближення смерті. В нього був ясний розум і все ще добрий зір. Болю не було, лише час від часу підвищувалася температура. І голос його звучав винятково природньо й спокійно.

Спочатку він лише недовірливо всміхнувся, почувши від Кардіґена сумну новину — про те, що куля, послана йому в груди тим п’яним метисом, зачепила аорту, утворивши таким чином аневризму. Таке твердження не звучало для нього ані зловісно, ані переконливо, а слова «аорта» й «аневризма» означали не більше, ніж, скажімо, «перихондрій» чи «стиломастоїд». Але Кенту властива була пристрасть вникати в усе до найменших дрібниць — якість, завдяки якій він і здобув репутацію найкращої нишпорки у північних землях. Тож він не заспокоївся, доки друг-лікар усе не пояснив.

З’ясувалося, що аорта — головна кровоносна судина, що йде від серця, огинаючи його згори. Зачепивши аорту, куля послабила її зовнішню стінку у такий спосіб, що та роздулася, набувши форму мішка — на кшталт того, як крізь пробиту автомобільну шину випирає камера.

— І коли цей мішечок всередині тебе лусне, — пояснював Кардіґен, — тут тобі й смерть! — і задля переконливості він клацнув великим і середнім пальцями.

Після цього віра в наближення смерті була лише питанням здорового глузду. Будучи впевненим, що скоро помре, Кент удався до дій. Він діяв при повному розумі, до кінця усвідомлюючи, яку жахливу пам’ять лишає по собі якщо не світові загалом, то принаймні тій частині, що знала його і любила. Такий трагічний кінець анітрохи не засмучував його. Тисячі разів за своє життя він мав нагоду переконатися, що трагічне й смішне йдуть поряд, і часом одне перебуває лише на волосину від іншого. Не раз йому доводилося бачити, як сміх раптом обертається на сльози, а сльози на сміх.

Сцена, що зараз розігрувалася навколо нього, лише розважала Кента. Настрій був похмурий, та навіть у ці останні години життя він дуже цінував його. Тією чи іншою мірою він завжди розглядав життя як жарт — дуже серйозний, але все-таки жарт, примхливий, вигадливий розіграш, влаштований людству Великим Суддею. І цей останній рахунок, що виставляла йому доля, за всієї урочистості й трагізму, був найдотепнішим жартом у його житті. Здивовані обличчя, що не зводять з нього поглядів, зневіра, що швидко зникає, старанно стримуваний жах, що все ж час від часу проривається назовні, застиглі вирази очей, напруженість губ — це все лише підсилювало те, що в інший час Кент назвав би драматичним ефектом від його останньої пригоди.

Він думки про близьку смерть його не кидало в холод, він не відчував страху, голос його не тремтів. Усвідомлення, що одного дня доведеться покинути природну звичку дихати, ніколи за 36 років не лякало його. Довгі роки, чимало з яких він провів у незайманих куточках світу, наділили його власною філософією та особливим світоглядом, які він тримав при собі, не намагаючись вразити ними інших. Життя, вважав він, саме по собі — найдешевша річ на світі. Всі інші речі мали певну ціну.

Існувало стільки води і землі, стільки гір і рівнин, стільки квадратних метрів для житла і стільки — для могили. Все на світі можна було виміряти, оцінити, зважити — все, окрім, власне, самого життя. «Дайте час, — казав він, — і одна пара людей розплодиться на весь світ». І оскільки, згідно з його філософією, життя було найдешевшою з речей, то найлегше з ним було й прощатися, як тільки-но виникне необхідність.

Це лише підкреслює, що Кент не боявся смерті — ані тепер, ані будь-коли раніше. Це, однак, не означає, що він цінував життя хоч на йоту менше, ніж чоловік у сусідній палаті, який за день-другий до того бився, як навіжений, перш ніж здатися під дією наркозу — йому ампутували гангренозний палець. Ніхто не любив життя більше за Кента. Ніхто не проживав його так повно, як він.

Він жив із пристрастю. Сповнений мрій, солодких передчуттів — байдуже, чи вдавалося їх втілити, він залишався оптимістом. Любив сонце, місяць і зорі, схилявся перед лісами й горами, любив своє життя і бився за нього, та все ж був готовий — якщо вибору не лишиться — без жодних скарг прийняти неминуче, коли цього вимагатиме доля.

Лежачи на своїх подушках, він навіть частково не скидався на того лиходія, яким поставав із власної розповіді. Слабкість не змусила його розкиснути. Засмага на його витягнутому, чисто виголеному обличчі трохи поблякла, але шкіра досі була коричнева від вітру, сонця й табірного вогню. Його блакитні очі дещо посмутніли в передчутті наближення смерті. Йому ледве можна було дати його тридцять шість років, незважаючи на сиве пасмо у світлому, успадкованому від покійної матері волоссі. Дивлячись, як його вуста тихо й спокійно промовляють слова зізнання у злочині — страшному злочині за межами людського розуміння та співчуття, — важко було повірити, що він на таке здатен.

Крізь вікно, відкинувшись на лікарняному ліжку, Кент бачив, як, виблискуючи на сонці, неспішно котить свої води в Північний Льодовитий океан велика ріка Атабаска. Сонце яскраво сяяло, і він бачив назовні густі холодні зарості ялин і кедрів, вигини незайманих хребтів і пагорбів, і крізь відчинене вікно до нього з вітерцем долітали солодкі аромати лісу, які він любив усі ці довгі роки.

— Вони були мої найкращі друзі, старий, — сказав він Кардіґену, — і коли ця маленька приємність, яку ти мені обіцяєш, станеться, я хочу піти, дивлячись на них.

Тож його ліжко підсунули до вікна.

Найближчим до нього сидів Кардіґен. На обличчі лікаря відчутніше, ніж у будь-кого з присутніх, проступала недовіра. Кедсті, інспектор Північно-Західної кінної поліції, який очолював Н-ську дивізію на час безстрокової відпустки суперінтенданта, сполотнів більше, ніж навіть дівчина, чиї нервові пальці хутко переносили на папір кожне слово, сказане в цій кімнаті. О’Коннор, штаб-сержант, здавалося, утратив дар мови. Низенький гладко виголений католицький місіонер, чиєї присутності як свідка вимагав Кент, сидів, міцно сплівши пальці, й мовчки міркував про місце цієї трагедії в ряді інших, бачених ним у цій глушині. Усі вони були друзями Кента, близькими друзями — за винятком дівчини, яку за даних обставин привів із собою інспектор Кедсті. З цим низеньким місіонером Кент провів багато часу вечорами, таємничо обмінюючись розповідями про дивні загадкові події, що траплялися в лісі й за межами лісу — на великих просторах Півночі. Дружба з О’Коннором походила з їхнього братерства під час спільного вистежування злочинців. Це вони в парі доставили в місто двох убивць-ескімосів, яких упіймали в гирлі ріки Маккензі — пригода, що тривала чотирнадцять місяців. Кент любив О’Коннора, з його червоним обличчям, рудим волоссям і великим серцем, і найсумнішим в усій цій історії для нього було те, що їхній дружбі наставав кінець.

Але найбільше його вражав інспектор Кедсті — навіть у цю мить, коли роздута артерія над його серцем готувалася вибухнути (що, на думку лікаря, могло статися в будь-який момент). Кедсті, командувач Н-ської дивізії, найбільшої і найвідчайдушнішої дивізії на всій Півночі. На смертному ложі Кента його розум не втрачав здатності аналізувати, і Кедсті, щойно ввійшовши в кімнату, одразу здивував його. Командир Н-ської дивізії був незвичайною людиною. Шістдесяти років, з металево-сивим волоссям, холодними, майже позбавленими кольору очима, у яких годі було й шукати ознак милосердя чи страху, і непохитною витримкою — жодного разу Кент не бачив його хоч трохи стурбованим. Саме така залізна людина потрібна була, щоб командувати Н-ською дивізією відповідно до закону, адже ця дивізія контролювала територію в шістсот двадцять тисяч квадратних миль у Північній Америці, довжиною більше ніж на дві тисячі миль на північ від 70-ї паралелі, а найвіддаленіші кордони її сягали на три з половиною градуси за Північне полярне коло. Для поліції утримувати цю територію означало підтримувати закон у країні, площа якої в 14 разів перевищувала площу штату Огайо. І Кедсті виконував свої обов’язки так успішно, як не здатна була б виконувати їх жодна інша людина.

І тепер з усіх п’ятьох, що були перед Кентом, саме він, Кедсті, нервував найбільше. Його обличчя було сірим, мов попіл. Кілька разів Кент уловлював тремтіння в його голосі. Він бачив, як його руки міцно стискають поручні крісла — доки сухожилки не натягувалися так, що, здавалося, зараз розірвуться. Ніколи раніше він не бачив, щоб Кедсті вкривався потом.

Двічі інспектор обтирав лоба хустинкою. Він уже не був Мінісак — «Скеля», як прозвали його індіанці з племені крі. Броня, яку не міг пробити жоден спис, наче впала з нього сама. Він більше не був Кедсті, найгрізнішим слідчим на службі Його величності. Він нервував, і Кент бачив, як він намагається опанувати себе.

— Ти, звичайно, розумієш, що це означає для нашої служби, — мовив інспектор твердим тихим голосом. — Це означає…

— Ганьбу, — кивнув Кент. — Знаю. Чорну пляму на бездоганному щиті Н-ської дивізії. Але тут нічого не вдієш. Я вбив Джона Барклі. Той чоловік, що сидить у вас в караульному приміщенні і якого засудили до повішення, не винний. Я все розумію. Нашим людям неприємно буде дізнатися, що сержант кінної поліції Його величності — звичайнісінький убивця, але…

— Не ЗВИЧАЙНІСІНЬКИЙ убивця, — перебив Кедсті. — Судячи з твоїх слів, злочин був скоєний навмисно — злочин до останньої деталі настільки жахливий, що не заслуговує на прощення. Ти діяв не в стані афекту. Ти холоднокровно катував свою жертву. Це неможливо!

— І все-таки це правда, — сказав Кент.

Він дивився, як тонкі пальці стенографістки фіксують сказане ним і Кедсті. Промінчик сонця торкнувся її схиленої голови, і він споглядав руденькі зайчики в її волоссі. Потім перевів погляд на О’Коннора. І в цю мить командир Н-ської дивізії схилився над ним, так низько, що його обличчя майже торкнулося обличчя Кента, і тихо, щоб жоден із чотирьох присутніх не чув, прошепотів:

— КЕНТЕ, ТИ БРЕШЕШ!

— Ні, це правда, — відповів Кент.

Кедсті відсахнувся, машинально витираючи піт, що знову проступив на чолі.

— Я вбив Барклі, і він помер саме так, як я хотів, — вів Кент далі. — А я хотів, щоб він страждав. Єдине, чого я вам не скажу, це ЧОМУ я його вбив. Але на те була вагома причина.

Він побачив, як нервово затремтіли плечі дівчини, яка вносила його самозвинувачення до протоколу.

— Тож ти відмовляєшся назвати свій мотив?

— Саме так — окрім того, що він заподіяв мені достатньої шкоди, щоб заслуговувати на смерть.

— І ти робиш це зізнання, знаючи, що стоїш на порозі смерті?

Квола посмішка торкнулася губ Кента. Він глянув на О’Коннора і на мить побачив, як в очах того блиснув вогник їхньої давньої приязні.

— Так. Лікар Кардіґен казав. Якби ні, я дозволив би, щоб того хлопця в караулці повісили. Клята куля прикінчила мене — і врятувала його!

Кедсті звернувся до дівчини. З півгодини вона перечитувала свої записи, а потім Кент поставив на останньому аркуші своє ім’я. Після того Кедсті піднявся зі свого крісла.

— Ми завершили, джентльмени, — сказав він.

Вони потяглися до виходу. Дівчина першою поспішила до дверей, прагнучи звільнитися від тяжкого обов’язку — її нерви були напружені до краю. Командир Н-ської дивізії покидав кімнату останнім. Кардіґен вагався, немов бажаючи лишитися, але Кедсті рішуче спрямував його до виходу. Він виходив останнім і вже на порозі озирнувся. На мить Кент зустрів його погляд, і в цю мить у нього виникло враження, якого не було, доки інспектор залишався в кімнаті. Це було несподівано, як удар електричним струмом, і Кедсті, напевно, помітив, як перемінилося його обличчя, адже швидко позадкував, зачиняючи за собою двері. І тоді в очах інспектора Кент побачив вираз не звичайного переляку — якби на місці Кедсті був хтось інший, Кент заприсягнув би, що це страх.

Попри всю жахливість моменту, Кент не втримався від посмішки. Потрясіння минуло. Він знав, що, згідно з положеннями Кримінального кодексу, Кедсті зараз наказує штаб-сержанту О’Коннору приставити охоронця до його дверей. Той факт, що він міг у будь-який момент віддати богові душу, з юридичної точки зору не мало жодного значення. А Кедсті завжди суворо дотримувався букви закону. Крізь зачинені двері до нього долітали нерозбірливі голоси. Потім почулися кроки, що віддалялися, важкі кроки великих ніг О’Коннора. Завжди О’Коннор ходив ось так, навіть коли йшов по сліду злочинця.

Потім двері тихо відчинилися, і увійшов низенький місіонер, отець Лайонн. Кент знав, що він прийде — отець Лайонн не визнавав ані кодексу, ані віри, що не торкалася б кожного серця в цій глушині. Він повернувся й сів поряд із Кентом, узяв його руку й міцно стиснув у своїх долонях. Це не були м’які пещені долоні найвищих церковних ієрархів, навпаки — загрубілі руки робітника. Та все ж вони не втратили ніжності, яка приходить лише з добротою й глибоким співчуттям. Цей чоловік любив Кента вчора, коли той був чистий перед Богом і людьми, і любив його сьогодні, коли він мав на совісті злочин, який можна було спокутувати лише ціною життя.

— Пробач, хлопче, — сказав він. — Пробач.

Щось підіймалося горлом Кента, і він знав, що це не кров, яку він з ранку машинально витирав з губ. Він навзаєм стиснув долоню священика. Затим указав на вікно, за яким проглядала чудова панорама з зеленими лісами й рікою, що виблискувала під сонцем.

— Тяжко з усім цим прощатися, отче, — сказав він. — Але, якщо ви не проти, я краще не говоритиму про це. Я не боюся. Та й навіщо перейматися тим, що життя таке коротке? Озираючись назад, хіба не відчуваєш, що зовсім нещодавно був дитиною, маленьким хлопчиком?

— Час спливає швидко, дуже швидко.

— Здається, то було лише вчора — хіба ж ні?

— Так, немов лише вчора.

Обличчя Кента освітлила примхлива усмішка, яка так давно підкорила серце маленького місіонера.

— Що ж, ось як я дивлюся на це, отче. Навіть у найдовшому житті є своє вчора, сьогодні й завтра. Коли в сімдесят років озираєшся назад, це нічим не відрізняється від того, щоб робити це в тридцять шість — ЯКЩО ТІЛЬКИ дивишся назад, а не зазираєш у майбутнє. Як гадаєте, сказане мною допоможе звільнити Сенді Мактриґґера?

— Без сумніву. Твої свідчення були сприйняті як передсмертне зізнання.

На відміну від Кента, маленький місіонер не приховував легкої знервованості.

— Є певні речі, сину мій, — кілька речей — на яких тобі варто зосередитися. Може, поговоримо про них?

— Ви маєте на увазі…

— Твоїх близьких, перш за все. Пам’ятаю, одного разу ти казав мені, що в тебе нікого немає. Але в тебе точно має бути хтось близький.

Кент похитав головою.

— Тепер уже нікого. Останні десять років ліс був мені батьком, матір’ю і рідним домом.

— Але ж у тебе мали бути якісь особисті справи? Які, напевно, ти можеш доручити мені?

Обличчя Кента просяяло, і на мить його очі весело блиснули.

— Кумедно, — всміхнувся він. — Ви щойно нагадали мені, отче, що саме час скласти заповіт. Я придбав тут кілька маленьких клаптиків землі. Тепер, коли сюди майже дотягли залізницю з Едмонтона, їхня вартість підскочила з семи-восьми сотень доларів, що я виклав за них, майже до десяти тисяч. Я хочу, щоб ви продали їх, а гроші витратили на вашу роботу. Вкладіть скільки зможете в допомогу індіанцям. Вони завжди були мені добрими братами. І краще не гаяти часу, щоб я встиг підписати всі папери.

Очі отця Лайонна м’яко заблищали.

— Бог благословить тебе за це, Джиммі, — сказав він, назвавши його зменшеним ім’ям. — Гадаю, Господь пробачить тобі дещо, якщо тобі стане сміливості попростити Його.

— Я вже прощений, — відповів Кент, дивлячись крізь вікно. — Я відчуваю це. Я знаю, отче.

Подумки маленький місіонер молився. Він знав, що релігія Кента — не його релігія, і не наполягав на здійсненні обряду, який проводив би в іншому випадку. За якийсь момент він підвівся на ноги, і друг Кент глянув йому в обличчя — чистий сіроокий безстрашний Кент з давньою знайомою усмішкою.

— Є одна велика послуга, про яку я хочу вас попросити, отче, — сказав він. — Мені зостався один день, і я не хочу, щоб кожен нагадував мені, що я помираю. Якщо в мене ще лишилися друзі, мені б хотілося, щоб вони прийшли й посиділи зі мною, погомоніли, посміялися. Хочу викурити свою люльку. Буду вдячний, якщо ви передасте мені коробку сигар. Кардіґен уже не заперечуватиме. Ви влаштуєте це все для мене? Вас вони послухають — і, будь ласка, підштовхніть моє ліжко трохи ближче до вікна, перш ніж підете.

Отець Лайонн мовчки виконав прохання. А тоді нарешті його опанувало бажання розговорити цю бентежну душу й здобути для неї милість Всевишнього. І він сказав:

— Ти шкодуєш, хлопчику мій? Ти розкаюєшся в тому, що вбив Джона Барклі?

— Ні, не шкодую. Це треба було зробити. І, будь ласка, не забудьте сигари, гаразд, отче?

— Не забуду, — відповів маленький місіонер і відвернувся.

Коли двері відчинилися й зачинилися за спиною священика, іскорка гумору знову спалахнула в очах Кента, і він навіть усміхнувся, витираючи кров, що знову виступила на губах. Він зіграв свою роль. А найсмішнішим було те, що ніхто в цілому світі про це не знатиме, окрім нього самого — і, мабуть, ще однієї особи.

Роздiл 2

За вікнами Кента буяла весна, дивовижна весна Півночі. І хоча смерть міцною хваткою стискала йому груди, він вдихав весну повними легенями й нахилявся до вікна, щоби бачити безмежні простори світу, який ще нещодавно належав йому.

Йому спало на думку, що саме він запропонував звести будівлю, яку лікар Кардіґен називав своїм шпиталем, на цьому пагорбі, звідки відкривалася панорама одразу на ріку й поселення. Будівля вийшла груба і неприкрашена, з нефарбованими стінами, але з тонким ароматом ялин, з яких, власне, і було зведено будинок. Цей запах підіймав настрій і вселяв надію. Сріблясті стіни, де-не-де золотаві й коричневі від смоли, з дрібними цятками деревних вузликів, радісно свідчили про життя, для якого немає смерті, і дятли прилітали й довбали стіни, так, наче ті ще були частиною лісу, а на даху пострибували руді білочки, затіваючи ігри, носячись колами, ніжно вистукуючи лапками.

— Бідолашний той, хто помирає, дивлячись на цю красу, — казав Кент рік тому, коли вони з Кардіґеном оглядали місце. — Та якщо вже помре, маючи це все перед очима, значить, він просто був приречений, Кардіґене, — і він розсміявся.

Аж ось він і став тим бідахою, що помирає, споглядаючи світ у всій його красі!

Його очам відкривався південь, частково захід і схід — і в усіх напрямках, куди оком сягнеш, простягалися ліси без краю й кінця. Наче безмежне барвисте море з хвилями різної висоти, що здиблюються й опадають, аж доки не зустрінуться зі склепінням неба за багато-багато миль звідси. Не раз його серце болісно стискалося від думки, що двійко тонких сталевих реберець фут за футом, миля за милею повзуть з Едмонтона, за сто п’ятдесят миль звідси. Для нього це було наче осквернення, злочин супроти Природи, вбивство цієї милої серцю дикої краси. Бо в його душі ця вся дичавина давно вже перестала бути лише величезною купою ялин, кедрів, ялиць, тополь і беріз, лише величезним незайманим простором між рікою, озером і болотом. Усе це стало для нього єдиним цілим, особистим — і любов до неї була сильніша, ніж до людей. Вона була його неназваним богом. І Кент схилявся перед нею, як не схилявся перед жодним божеством на світі, а вона все повніше розкривала йому душу, звіряючи одну за одною свої найзаповітніші таємниці, сторінку за сторінкою гортаючи перед ним найдивовижнішу з усіх книг. І це було диво, що вона так близько до нього, поряд із ним, обіймає його, всміхається йому сонячним світлом, шепоче до нього тихим подувом вітерцю, киває та промовляє до нього з кожного гребеня гірських хребтів і наповнює його дивним щасливим відчуттям — навіть у ці години, коли він знав, що помирає.

А тоді він глянув ближче — на поселення, що вмостилося вздовж берега сріблястої ріки за чверть милі звідси. Там теж панувала дичавина — до приходу сюди залізниці ще залишався певний час. Отрута спекуляції вже проникла сюди, але ще не почала знищувати. Пристань Атабаска досі відкривала єдиний шлях до великої Півночі. Її хатини, зведені з колод і грубих дощок, були розкидані поодинці. Навіть звідти він чув віддалене гудіння тартака, що ліниво перемелював свої запаси. Неподалік майорів потріпаний вітром прапор Британської імперії над постом Компанії Гудзонової затоки, що вже понад століття вела торгівлю на Півночі. Протягом минулої сотні років Пристань Атабаска пульсувала боєм сердець, загартованих дикими просторами. Через це місто, долаючи шлях по ріці й на собаках, прибували цінні вантажі з Півдня, в обмін на які Північ давала ще більш цінні хутра. І сьогодні, дивлячись на поселення, Кент бачив ту ж саму бурхливу діяльність, що кипіла тут протягом останнього сторіччя. Баржі, завантажені по самі фальшборти, цілим караваном відчалювали вниз по ріці. Раніше Кент спостерігав, як їх споряджають, тепер він дивився, як вони повільно віддаляються від берега, як блищать на сонці їхні весла, а екіпажі відчайдушно й несамовито співають їхню улюблену «Chanson des Voyageurs»[47], скеровуючи погляди назустріч пригодам Півночі.

Щось стиснуло горло Кенту — почуття, яке він намагався придушити, та воно все одно проривалося крізь губи тихим стогоном, майже схлипом. Він чув, як співають люди вдалині, дикі й вільні, як самі ліси, і так хотів висунутись у вікно й прокричати їм услід слова прощання. Тому що караван — караван Компанії Гудзонової затоки, чиї пісні лунали над рікою вгору і вниз за течією більше, ніж двісті п’ятдесят років поспіль, — вирушав у дальню путь. І Кент знав, куди він прямує — на північ, і ще далі на північ; пройде сотню миль, п’ять сотень миль, тисячу миль — а тоді ще тисячу, перш ніж остання з барж звільниться від свого дорогоцінного вантажу. І довготелесих засмаглих чоловіків на баржах чекають місяці справжнього, радісно бентежного життя просто неба. Не в змозі стримати тугу, що затопила його, Кент відкинувся на подушки й прикрив очі рукою.

У ці моменти його уява яскраво й нагло змальовувала йому картини втраченого. Завтра чи післязавтра він буде мертвий, а річковий караван й далі гребтиме — вперед, до Великих порогів Атабаски, долаючи Бистрину Смерті, хоробро оминаючи небезпечні скелі й бистрини Великого каскаду, водоверті Диявольської Горлянки, крізь громоподібний рев і кипіння «драконової пащі» Чорної Бистрини — і так до кінця Атабаски, до Невільничої ріки і через Маккензі, допоки останній ніс на борту не відчує аромату припливних вод Північного Льодовитого океану. А він, Джеймс Кент, буде вже МЕРТВИЙ!

Він зняв руку з очей, і його губ торкнулася квола посмішка. Він ще раз визирнув у вікно. В каравані було шістнадцять барж, і він знав, що капітаном на найбільшій із них був П’єр Росан. Він уявляв собі, як, мабуть, почервоніла й розпухла П’єрова горлянка від гучних пісень. Там, за тисячі миль, на П’єра чекала дружина. Підхоплені течією баржі вже несло — і здавалося Кенту, що він бачить останніх втікачів, які рятуються від вторгнення сталевих почвар. Не усвідомлюючи, він простягнув перед собою руки, і душа його прокричала останнє «Прощавай», хоч жодного звуку не злетіло з губ.

Він радів, коли баржі зникли з очей і співи гребців розчинилися вдалині. І знову він прислухався до лінивого дзижчання тартака і чув над головою шурхіт м’якеньких лапок рудої білки, їхнє безтурботне дріботіння. Ліс повертався до нього. Золотавий промінь сонця впав на ліжко. Він зробив ще один ковток повітря, просякнутого запахами кедра й живиці, і коли відчинилися двері та увійшов Кардіґен, той побачив перед собою колишнього Кента.

Не було жодної зміни в голосі чи в манерах Кардіґена, коли вони віталися. Та обличчя лікаря було напруженим — цього він не міг приховати. Він приніс Кенту його люльку й тютюн і поклав на стіл, а сам приклав вухо до його серця, слухаючи «шуми», як він називав — рух крові крізь аневризматичний мішок.

— Здається, що часом я й сам це чую, — сказав Кент. — Ну що, зараз гірше?

Кардіґен кивнув.

— Куріння може пришвидшити кінець, — попередив він. — Якщо ж ти все одно хочеш…

Кент потягнувся за люлькою і тютюном.

— Воно того варте. Дякую, старий.

Кент набив люльку, і Кардіґен прикурив її. Вперше за два тижні з губ Кента злітав тютюновий дим.

— Караван вирушає на північ, — сказав він.

— Здебільшого з вантажем до Маккензі, — відповів Кардіґен. — Довгенька подорож.

— Кращої на півночі й бути не може. Три роки тому ми з О’Коннором були там із командою Фоллетта. Пам’ятаєш Фоллетта — і Лядусера? Вони двоє закохалися в одну дівчину і, будучи добрими друзями, вирішили владнати суперечку, пропливши крізь Бистрину Смерті. Той, хто перепливе першим, і мав отримати її. Боже мій, Кардіґене, які чудасії трапляються! Фоллетт дістався берега першим, але мертвим. Розбив собі голову об річкову скелю. І до сьогодні Лядусер так і не одружився з тією дівчиною, бо твердить, що Фоллетт переміг його, і якщо він не гратиме чесно, дух або ще там щось Фоллетта переслідуватиме його довіку. Отака дивовижа…

Він змовк і прислухався. З коридору лунали кроки, які не можна було сплутати ні з чим.

— О’Коннор, — сказав він.

Кардіґен підійшов до дверей і відчинив їх у ту мить, коли О’Коннор саме збирався постукати. Коли двері знову зачинилися, штаб-сержант залишився наодинці з Кентом. Однією зі своїх величезних рук він стискав коробку сигар, другою ж тримав букет полум’яних квітів.

— Отець Лайонн тицьнув їх мені, коли я йшов сюди, — пояснив він, поклавши квіти на стіл. — І я… ну… я порушив правила, прийшовши сюди, аби сказати тобі дещо, Джиммі. Ніколи в житті я не називав тебе брехуном, але зараз кажу: ти брешеш!

Він гаряче стискав руки Кента в пориві почуття дружби, яку ніщо не здатне знищити. Кент скривився, але цей біль був йому в радість. Він боявся, що О’Коннор, як і Кедсті, через службову необхідність, відвернеться від нього. А тоді він помітив дещо незвичне в обличчі й погляді О’Коннора. Штаб-сержанта нелегко було вивести з рівноваги, але зараз він був помітно стурбований.

— Не знаю, що бачили інші, коли ти робив своє зізнання, Кенте. Може, у мене зір гостріший, бо я два з половиною роки провів разом із тобою, ганяючись за злочинцями. Ти брехав. Що за гру ти затіяв, старий?

Кент застогнав.

— Невже я маю знову починати спочатку? — благально вимовив він.

О’Коннор важким кроком заходив туди-сюди по кімнаті. Таким Кент бачив його лише кілька разів на привалі, коли перед ними поставали складні загадки.

— Ти не вбивав Джона Барклі, — наполягав він. — Я не вірю, що ти зробив це, й інспектор Кедсті теж не вірить — от тільки дивно…

— Що?

— Що Кедсті так квапився прийняти твоє зізнання. Не вірю, що це було згідно зі статутом і відповідно до приписів. Але він так вчинив. І зараз більше, ніж БУДЬ-ЩО В СВІТІ, я хочу знати: це ти вбив Барклі?

— О’Конноре, якщо ти не віриш людині на порозі смерті, ти не надто поважаєш смерть, чи не так?

— Ось на таких теоріях і тримається закон, та це не завжди відповідає людським вчинкам. Чорт забирай, чоловіче, ЦЕ ЗРОБИВ ТИ?

— Так.

О’Коннор сів і нігтями відкрив коробку з сигарами.

— Не завадить, якщо я викурю це разом із тобою? — спитав він. — Без цього просто ніяк. Стільки всього несподіваного навалилося з ранку. Нічого, якщо я спитаю тебе про дівчину?

— Дівчину! — скрикнув Кент. Він сів, випроставшись, і спрямував здивований погляд на О’Коннора.

Штаб-сержант прискіпливо дивився на нього, у його очах застигло питання.

— Бачу, ти її не знаєш, — сказав він, прикурюючи сигару. — От і я теж. Ніколи раніше її не зустрічав. Тому мене так і здивував інспектор Кедсті. Кажу тобі: це якось ненормально. Він не повірив тобі сьогодні вранці, а все ж він був приголомшений. Хотів, щоб я пішов із ним додому. І вени в нього на шиї були ось такі — як мій мізинець.

Аж раптом він передумав і сказав, що ми йдемо на його пост. Тож ми рушили стежкою, що пролягає крізь тополиний гай. Ось там це й сталося. Я не звик упадати за дівчатами, Кенте, і виглядатиму повним дурнем, якщо спробую її тобі описати. Але вона там була, стояла на стежці, лише за якихось три метри від нас. Побачивши її очі, я так і завмер на місці, миттєво, наче підстрелений. І Кедсті вона зупинила так само. Я чув, як він видав звук, схожий на рохкання — кумедний звук, наче хтось дав йому стусана. Не можу навіть сказати, чи була вона в сукні, чи без, бо я в житті не бачив такого обличчя, таких очей, такого волосся. І я витріщався на них, наче блискавкою вдарений бовван. Здавалося, вона взагалі не помічає мене — я був наче повітрям, невидимою примарою перед її очима.

Вона дивилася прямо на Кедсті, очей з нього не зводила — а потім пройшла повз нас. І, зауваж, не промовила жодного слова. Вона підійшла так близько, що я міг її рукою торкнутися, і лише коли вона була геть близько, вона відірвала погляд від Кедсті й глянула на мене. І коли вона пройшла, я подумав, якою ж парочкою триклятих ідіотів ми були — стоїмо, як паралізовані, наче ніколи в житті не бачили вродливої дівчини. Вже хотів викласти це старому, аж тут…

О’Коннор перекусив сигару навпіл, підсунувши свій стілець ближче до ліжка.

— Кенте, клянуся, що коли я зиркнув на Кедсті, він був білий, мов крейда! У його лиці кровинки не лишилося, і він дивився просто перед себе, наче дівчина була все ще там. І він знову рохнув — о, то був не сміх. Наче щось душило його. А тоді він сказав: «Сержанте, я забув дещо важливе. Мушу повернутися до лікаря Кардіґена. Даю вам розпорядження негайно звільнити Мактриґґера!»

О’Коннор зробив паузу, ждучи, що на обличчі Кента з’явиться недовіра. Не дочекавшись, він спитав:

— Це ж не було порушенням карного кодексу? Чи було, Кенте?

— Не зовсім. Але наказ, що надходить від командира дивізії, це закон.

— І я підкорився, — буркнув штаб-сержант. — І якби тільки ти бачив Мактриґґера! Коли я сказав йому, що він вільний, і відчинив камеру, він виповз звідти, рухаючись, наче сліпий. І пішов не далі від поста інспектора. Заявив, що краще зачекає на нього.

— А Кедсті?

О’Коннор підстрибнув зі свого стільця й почав знову ходити кімнатою туди-сюди.

— Пішов за дівчиною, — вибухнув він. — Це єдине, що він міг зробити. Він збрехав мені про Кардіґена. У цьому не було б нічого загадкового, якби йому не було шістдесят, а їй — менше, ніж двадцять. А вона досить гарненька! Але не від її краси він сполотнів тоді, на дорозі. Ні, нічого такого! Скажу тобі, за лічені секунди він постарів років на десять. Щось в очах тієї дівчини налякало його більше, ніж націлений пістолет, і коли він зазирнув у ті очі, перша його думка була про Мактриґґера, чоловіка, якого ти врятував від шибениці. Це дивно, Кенте. Уся ця справа дивна. А найдивніше з усього — це твоє зізнання.

— Так, кумедно вийшло, — погодився Кент. — Саме це я й кажу собі постійно, старий. Бачиш, як одна дрібна куля все змінила. Якби вона не влучила в мене, будь певен, я нізащо не зізнався би Кедсті, і невинну людину повісили б. А тепер він вражений, геть розгублений. Я перший у світі, хто заплямував честь нашої славетної служби — і я належу до загону Кедсті. Цілком природно, що він засмутився. А щодо дівчини…

Він знизав плечима і спробував розсміятися.

— Мабуть, приїхала вранці якою-небудь баржею з верховин і просто захотіла прогулятися, — припустив він. — Ти ніколи не помічав, О’Конноре, що світло від тополь іноді падає так, що будь-яке обличчя в ньому набуває зловісного відтінку?

— Помічав. Так буває, коли на деревах повно листя, але не тоді, коли воно тільки починає з’являтися, Джиммі. Справа в самій дівчині. Її очі пронизали його до останнього нерва. І перше, що він мені сказав — це звільнити Мактриґґера, на додачу до брехні, нібито він повертається на зустріч із Кардіґеном. А якби ти тільки бачив її очі, коли вона кинула погляд на мене! Вони сині — зовсім сині, як фіалки, і вогнем горять. Я міг уявити такий вогонь у чорних очах, але не в синіх. Кедсті так і зів’яв у їхньому полум’ї. І я знаю, існує причина, чому його думки зі швидкістю блискавки перенеслися до людини в камері!

— Тепер, коли ти виключив з цієї історії мене, стає цікавіше, — сказав Кент. — Це питання стосунків тієї білявки з…

— Вона не білявка — і я не виключав тебе з історії, — перебив О’Коннор. — Я в житті не бачив нічого чорнішого за її волосся. Воно було разюче. Якби ти сам якось побачив ту дівчину, то до останніх своїх днів не забув би. Вона ніколи раніше не приїздила до Пристані Атабаска і взагалі не бувала в навколишніх місцях. Якби бувала, ми почули би про неї раніше. Вона приїхала з певною метою. І я впевнений — мети було досягнуто, щойно Кедсті наказав мені звільнити Мактриґґера.

— Можливо і ймовірно, — погодився Кент. — Я завжди казав, що ти найкращий детектив-аналітик у наших лавах, Баккі. Але не бачу, як це тичиться мене.

О’Коннор похмуро всміхнувся.

— Не бачиш? Що ж, мабуть, я став водночас сліпим і дурним і, може, трохи захопився. Але мені здалося, що в мить, коли інспектор Кедсті помітив дівчину, йому дуже закортіло звільнити Мактриґґера й натомість повісити тебе. Аж надто закортіло, Кенте.

Усвідомивши гірку іронію власного становища, Кент невесело посміхнувся й кивнув на сигари.

— Я спробую одну з цих, — сказав він, відкушуючи кінчик сигари зубами. — А ти забуваєш, що мене не повісять, Баккі. Кардіґен дає мені часу до завтрашньої ночі. Може, до післязавтра. Ти бачив, як флот Росана відпливав на північ? Це нагадало мені нашу пригоду трирічної давнини!

О’Коннор знову стиснув його руку. Вона була така холодна, що серце штаб-сержанта мимоволі знітилося. Він підняв голову і глянув крізь верхню частину вікна, так, щоб Кент не помітив спазму, що стис йому горло. Потім відійшов до дверей.

— Я зайду до тебе завтра, — пообіцяв він. — І як щось дізнаюся про ту дівчину, неодмінно розповім.

Він через силу спробував засміятися, але його голос затремтів, і сміху не вийшло.

Кент слухав, як важкі кроки друга віддаляються по коридору.

Роздiл 3

І знову світ повернувся до Кента — світ, що лежав за відчиненим вікном. Але не встиг О’Коннор піти, як той світ почав змінюватись, і, попри всі намагання опанувати себе, Кент відчував, як ця зміна потроху оволодіває ним, сповнюючи гнітючим смутком. Темніло небо, віддалені хвилі лісів швидко змінювали колір і відтінок під впливом близької бурі. Пагорби й хребти вже більше не всміхалися до нього. Мінливі барви ялин, кедрів і ялиць заступала похмура темрява. Берези й тополі, що виблискували золотом і сріблом на сонці, розчинилися в примарній і неоживленій сірості, майже непомітній оку. Густа похмура темрява вуаллю розгорталася над рікою, що лише кілька хвилин тому відбивала сонячні промені, осяюючи затьмарені обличчя річкової команди. І з тією темрявою невпинно наближався далекий гуркіт грому.

Вперше з моменту душевної напруги, викликаної зізнанням, Кент відчув себе жахливо самотнім. Смерть і досі його не лякала, але якась частина життєвої філософії зазнала краху. Врешті-решт тяжко помирати на самоті. Він відчував, що тиск у його грудях за останню годину-дві посилився, і потроху проймався думкою, як буде жахливо, якщо «вибух» станеться після заходу сонця. Він хотів, щоби повернувся О’Коннор. Він відчув нестерпне бажання покликати Кардіґена. А побачивши отця Лайонна, він би розридався від радощів. Але понад усе в ці хвилини душевного смутку він мріяв, щоби поряд була жінка. Буря важкою масою наповзала, огортаючи землю відчаєм, охоплюючи величезні простори; і раптом він чітко усвідомив, як багато могло ще трапитися в житті, чого вже ніколи не трапиться.

Він ніколи про це не здогадувався, проте зараз бачив, яка невимірна безодня пролягає між цілковитою безпорадністю й дикою тваринною свободою чоловіка — і його душа криком кричала, жадаючи не пригоди, не первісної сили життя, але присутності слабшого створіння, у чиєму ніжному дотику, однак, криється сила цілого людства.

Кент боровся з собою. Він згадав, як лікар Кардіґен попереджав його про можливі напади глибокої депресії, і намагався вирватися з тенет відчуття, що нахлинуло на нього. Під рукою був дзвоник, але він уперто не бажав скористатися ним, адже це було би проявом власного боягузтва. Сигара в руці згасла, і він знову прикурив її. Спробував повернутися думками до О’Коннора, загадкової дівчини і Кедсті. Намагався уявити перед собою Мактриґґера, чоловіка, якого він урятував від шибениці, як той чекає на Кедсті на його посту в казармах. Він змалював в уяві дівчину — так, як її описав О’Коннор, з чорним волоссям і синіми очима — і тут почалася буря.

Хлинув проливний дощ. Із першими краплями двері розчахнулися, і Кардіґен поспішив зачинити вікно. Він провів у палаті півгодини, потім час від часу з’являвся юний Мерсер, один із його двох помічників. Ближче до вечора почало розгодинюватися. Повернувся отець Лайонн із належно оформленими паперами, що чекали на підпис Кента. Він пробув із Кентом до заходу сонця, а потім прийшов Мерсер з вечерею.

До десятої години Кент розмірковував над пильністю з боку лікаря Кардіґена, яка видалася йому вкрай незвичайною. Чотири рази той слухав його зі стетоскопом, але коли Кент поставив питання, що крутилося в нього на язику, той лише похитав головою.

— Погіршень немає, Кенте. Не думаю, що це станеться сьогодні.

Попри це запевнення, Кент ясно відчув, що лікар стурбований, і стурбований якось інакше, ніж уранці. Відчуття було чітким і переконливим. Він гадав, що Кардіґен бреше, як часто роблять у таких випадках люди його фаху.

Спати не хотілося. Світло в палаті було вимкнено, вікно знову відчинили, адже ніч видалася ясною. Ніколи раніше повітря не пахло йому так солодко, як зараз, вливаючись крізь вікно. Маленький дзвіночок у його наручному годиннику пробив одинадцяту, коли він востаннє чув голос Кардіґена в коридорі. А потім настала тиша. Він підсунувся ближче до вікна — так, що міг визирнути назовні, нахилившись і спираючись на підвіконня. Він любив ніч. Таємничість і звабливість цих тихих часів темряви, коли весь світ спочиває уві сні, завжди захоплювали його. Ніч була його другом і розкрила йому чимало своїх таємниць. Тисячі разів він блукав пліч-о-пліч з духом ночі, зазираючи все глибше в її серце, пізнаючи її, дослухаючись до нічних звуків, тихого шелесту незнайомих мов, що лунають «по той бік життя» — наче боячись жити й дихати ще довго після заходу сонця. Для нього ніч завжди була чарівнішою, ніж день.

І ця ніч, що лежала за його вікном, була дивовижна. Буря вимила простір між небом і землею, і здавалося, наче зорі стали ближче — так яскраво сяяли в небі золоті сузір’я. Місяць сходив пізно, і Кент милувався рум’яним світлом, із яким той спливав у небі над дичавиною — блискучий король, що сходить на поміст, приготований для нього меншими супутниками. Кент уже не мав ані смутку, ані страху. Глибоко вдихаючи, він пив нічне повітря повними грудьми і відчував, як потроху зростає в ньому нова сила. Його очі були пильні, вуха чутливі. Місто спало, але кілька вогнів невиразно мерехтіли де-де уздовж берега, і часом до нього долинав лінивий звук — брязкіт баржевого ланцюга, гавкіт собаки, крик півня. Він мимоволі всміхнувся. Півень старого Д’юпероу був дурний і завжди горлав до хрипу, коли сходив яскравий місяць. А перед вікном, зовсім недалеко, височіли два стовбури уражених блискавкою ялин, білі, наче привиди в ночі. В одному з них звила гніздечко пара сов, і Кент дослухався до дивних, схожих на хихотіння звуків, що супроводжували їхній «медовий місяць», лопотіння їхніх крил, коли вони час від часу зривалися з місця або затівали свої ігри над самим вікном. А тоді раптом він почув, як вони жорстко клацають дзьобами. Десь близько підкрадався ворог, і сови попереджали про це. Кенту здалося, що він чує кроки — а за мить чи дві він уже був у цьому впевнений. Хтось з-за рогу будівлі наближався до вікна. Він перехилився через підвіконня — й опинився лицем до лиця з О’Коннором.

— Чортові мої ноги! — буркнув штаб-сержант. — Ти спав, Кенте?

— Ні, був насторожі, як ті сови, — запевнив його Кент.

О’Коннор підійшов упритул до вікна.

— Я бачив світло в твоїй кімнаті й подумав, що ти не спиш, — сказав він. — Я хотів переконатися, що Кардіґен не в тебе. Не хочу, щоб він знав, що я тут. І якщо ти не проти, то вимкни світло! Кедсті теж на ногах — насторожі, як ті сови.

Кент простягнув руку, і кімната поринула в темряву, якщо не враховувати місячного світла і сяйва зірок. Кремезний силует О’Коннора у вікні затуляв значну частину неба. Його обличчя наполовину ховалося в тіні.

— Це злочин, Кенте, приходити до тебе ось так, — сказав він, знижуючи свій гучний голос до шепоту. — Але я не мав вибору. Це мій останній шанс. І я знаю, що щось не так. Кедсті прибирає мене з дороги — через те, що я був з ним, коли він зустрів ту дівчину в тополиному гаю. Мене призначено на особливу службу до Форт-Сімпсона, за дві тисячі миль по воді звідси! Це означає — шість місяців, якщо не цілий рік. Ми відпливаємо моторним човном на світанку, щоб наздогнати бригаду Росана, тож я не міг згаяти останнього шансу побачитися з тобою. Я вагався, доки не побачив, що в твоїй кімнаті не сплять.

— Я радий, що ти прийшов, — тепло сказав Кент. — І — Боже мій, як би я хотів піти з тобою, Баккі! Якби не ця штука у мене в грудях, що роздувається, доки не лусне…

— Я б не поїхав, — тихо перебив О’Коннор. — Якби ти був на ногах, Кенте, знаєш, скільки всього могло би трапитися. Щось дуже дивне найшло сьогодні вранці на Кедсті. Він уже не той Кедсті, якого ти знав ще вчора або ж останні десять років. Він нервує, і нехай я западуся в землю, якщо він постійно не виглядає когось. І він боїться мене. Я це знаю. Він боїться мене, бо я бачив, як його підкосило при зустрічі з тією дівчиною. Форт-Сімпсон — лише привід, щоби позбутися мене на певний час. Він намагався згладити гострі кути, пообіцявши призначити мене інспектором протягом року. Це було сьогодні, перед самою бурею. Відтоді…

О’Коннор відвернувся й кинув погляд на місяць.

— Відтоді я таємно шукаю слід тієї дівчини й Сенді Мактриґґера, — продовжив він. — Вони зникли, Кенте. Здається, Мактриґґер просто подався в ліси. Але мене більше дивує вона. Я опитав кожного гребця в місті. Дослідив кожне місце, де вона могла зупинятися чи купувати їжу, підкупив Муї, старого слідопита, щоб обнишпорив усі закутки в лісі. Найдивніше не те, що вона зникла, а те, що жодна жива душа в Пристані Атабаска її не бачила! Звучить неймовірно, так? А потім, Кенте, мені як світ свінув. Пам’ятаєш, як ми завжди керувалися грандіозним передчуттям? Мене наче громом ударило. Гадаю, я знаю, де дівчина.

Забувши про власний вирок, що от-от мав настати, Кент захоплено слухав зворушливу й таємничу історію О’Коннора. Він починав уявляти ситуацію. Не раз їм траплялося вдвох розплутувати загадки, подібні до цієї, і в очах штаб-сержанта горів давній невситимий вогонь. Кент радісно цокнув язиком у передчутті захопливої гри-переслідування, і сказав:

— Кедсті — холостяк, на жінок навіть не дивиться. Але він любить домашній затишок…

— То й збудував собі дерев’яне бунгало подалі від міста, — додав О’Коннор.

— А його китайський кухар і домоправитель у від’їзді.

— І бунгало зачинене, чи принаймні має бути зачинене.

— Окрім як уночі, коли Кедсті приходить ночувати.

О’Коннор стиснув руку Кента.

— Джиммі, зроду не було в Н-ській дивізії таких людей, які переграли б нас. Дівчина переховується в Кедсті!

— Але чому ПЕРЕХОВУЄТЬСЯ? — заперечив Кент. — За нею ж немає злочину.

Деякий час О’Коннор сидів мовчки. Кент чув, як він набиває свою люльку.

— Це просто нав’язливе передчуття, — буркнув він. — Заволоділо мною, Кенте, і ніяк не відпускає. Чорт забирай, друже…

Він запалив сірника, затуляючи його долонями, і Кент побачив обличчя друга. В його різких прямих рисах ясно проглядало щось більше, ніж просто невпевненість.

— Розумієш, коли я сьогодні пішов від тебе, я знову повернувся до тих тополь, — продовжував О’Коннор. — Знайшов її сліди. Вона звернула зі стежки, і місцями вони були дуже чіткі.

На ній були туфлі на високих підборах, Кенте — такі французькі речі, і клянуся, що ніжка в неї не більша за дитячу! Я знайшов те місце, де Кедсті здибав її, мох там добряче стоптаний. Він повернувся крізь тополиний гай, але дівчина пішла далі, до ялинового бору. Там я загубив її слід. Ідучи крізь ті хащі, вона цілком могла дістатися до бунгало Кедсті, лишившись непоміченою. Важко було, мабуть, йти в тих туфлях розміром в половину моєї долоні та на дводюймових підборах! Мені було дивно, чому вона не взула похідні черевики чи мокасини?

— Тому що вона прибула з Півдня, а не з Півночі, — припустив Кент. — Ймовірно, з Едмонтона.

— Еге ж. І Кедсті її не очікував. Так? Якби він її чекав, його б не пройняло до самих кісток від однієї її появи. Ось чому мене не покидає грандіозне передчуття, Кенте. Відтоді, як побачив її, він став зовсім інакшою людиною. Його ставлення до тебе змінилося в одну мить. Якби зараз йому варто було пальцем ворухнути, щоб звільнити тебе, він би й цього не зробив, адже йому конче потрібне виправдання, чому він звільнив Мактриґґера. Твоє зізнання припало на найслушніший момент. Мовчазною вимогою тієї дівчини в тополиному гаю було звільнити Мактриґґера. Вимогу було підкріплено погрозою, яку Кедсті зрозумів — і перелякався до напівсмерті. Напевно, Мактриґґер бачився із ним пізніше, бо чекав до приходу Кедсті в його кабінеті. Не знаю, що сталося між ними. Констебль Дойль каже, вони провели разом півгодини, а тоді Мактриґґер вийшов з казарм, і більше ніхто його не бачив. Усе це напрочуд дивно. Уся ця справа — суцільна чудасія. І найдивніше в цій справі — моє несподіване відрядження до Форт-Сімпсона.

Кент відкинувся на подушки. Його дихання обернулося коротким надривним чханням. При світлі зірок О’Коннор побачив, як його обличчя раптом стало змореним і виснаженим. Він перехилився крізь вікно в кімнату і обома долонями стиснув руку Кента.

— Я тебе втомлюю, Джиммі, — хрипло мовив він. — Бувай, друже! Я… я… — кілька секунд він вагався, а потім впевнено збрехав: — Я збираюся походити й роздивитися навколо будинку Кедсті. Мене не буде лише півгодини, на зворотному шляху я зайду до тебе. Якщо ти спатимеш…

— Я не спатиму, — пообіцяв Кент.

О’Коннор ще міцніше стиснув його руку.

— Прощавай, Джиммі.

— Прощавай.

І з цими словами О’Коннор відступив від вікна й розчинився в темряві. Голос Кента гукнув йому вслід:

— Я буду з тобою всю твою довгу подорож, Баккі. Бережи себе — завжди.

О’Коннор лише схлипнув у відповідь, і той схлип прорвався крізь його горло, наче кулак, перекривши йому подих, наповнивши очі пекучими сльозами, що затулили від нього сяйво місяця й зірок. Він не пішов до будинку Кедсті, а почвалав у напрямку ріки, бо знав, що Кент розгадав його брехню і це було їхнє останнє прощання.

Роздiл 4

Минув довгий час після того, як пішов О’Коннор, перш ніж Кент зміг нарешті заснути. Це був важкий сон, під час якого неспокійний мозок боровся проти виснаженості й невідворотного кінця. Наче якийсь дивний дух підхопив і потягнув за собою Кента назад крізь прожиті роки, аж до дитинства, жбурляючи з хвилі на хвилю, насилаючи швидкоплинні видіння — про долини, майже забуті, про події та явища, що давно поблякли й майже стерлися з пам’яті. У снах один за одним виринали привиди — дуже химерні. Знову й знову він душею повертався до них, доки ці привиди не сповнювалися життям, не ставали повнокровними, як сама реальність. Він знову був маленьким хлопчиком, що грається в «три старі кішки» на подвір’ї маленької старої школи зі стінами з червоної цегли, за півмилі від ферми, де народився і де померла його мати.

А його партнером по грі був Скінні Гілл, який також помер багато років тому — милий Скінні з його глузливою посмішкою, з його диханням, яке завжди пахло найсмачнішою цибулею, коли-небудь вирощеною в Огайо. Тоді, під час обідньої перерви, він мінявся з ним — мамині мариновані огірки в обмін на цибулю Скінні, дві цибулинки за огірок, завжди незмінна ціна. А ще він грав із мамою в старомодне «казино», і вони разом збирали ожину в лісі, і знову, як тоді, двадцять років тому, він забив на смерть змію, а його мати втекла з криком, а потім сіла й заплакала.

Він обожнював матір, якою вона була за життя, і дух спогадів не дозволяв йому зазирнути в долину, де вона лежала мертва під маленьким білим надгробком на сільському кладовищі за тисячу миль звідси, поряд із батьком. Але він відчув наплив хвилювання, знову переживши ті дні, коли прокладав собі дорогу в коледжі — а потім спогади вкотре перенесли його на Північ, його милу Північ.

Годинами дикі простори щільною стіною обступали Кента. Він неспокійно здригався, кілька разів мало не прокинувся, але щоразу знов зісковзував у дрімотні обійми лісу. Ось він знову когось вистежує на самому початку холодної сірої зими, і похідне вогнище палає, мов червоний німб в самому серці ночі. Поряд із ним біля вогнища сидить О’Коннор. Ось він у санях, запряжених собаками, проривається крізь бурю; ось таємничі темні води піняться під його каное; ось він на Великій ріці, а поряд знов О’Коннор — а тоді раптом у його руці димить пістолет, і вони з О’Коннором стоять, спинами до естакади, двоє проти розлюченого кровожерливого Маккоу з його кодлом контрабандистів. Шум перестрілки мало не розбудив його, але далі йшли приємніші спогаді: шелест вітру у верхівках ялин, дзюркіт потоків, що розливаються навесні, пташині співи, солодкий аромат життя, тріумф життя, що він прожив: він і О’Коннор. Врешті-решт на межі сну та яви він боровся із задушливим тиском у грудях. Було важко й нестерпно — як тоді, коли його притиснуло впалим деревом у селищі Джекфіш. Він відчув, що знову зісковзує в темряву. Раптом спалахнуло світло. Він розплющив очі. У вікно яскраво світило сонце, а тягар на грудях виявився м’яким тиском стетоскопа Кардіґена.

Попри фізичний стрес, спричинений примарами — породженнями власної уяви, Кент прокинувся так тихо, що Кардіґен не помітив цього, доки він не підняв голови. Було щось в обличчі лікаря, що той намагався приховати, але Кент устиг помітити це. Під очима лікаря лежали темні кола. Він був стомлений — так, наче провів безсонну ніч. Кент підвівся, мружачись від сонця й винувато всміхаючись. Він проспав до пізнього ранку, і…

Раптом він скорчився від несподіваного болю. Щось нестерпно пекуче обпалило йому груди. Це було наче удар ножа. Він відкрив рота, щоб вдихнути повітря. Тиск у грудях більше не був тиском стетоскопу. Він був справжній.

Стоячи над ним, Кардіґен намагався підбадьорити його.

— Забагато нічного повітря, Кенте, — пояснив він. — Це мине — дуже скоро.

Кенту здалося, що лікар зробив ледь помітне наголошення на слові «скоро», але ставити питань він не став. Кент був упевнений, що все зрозумів, до того ж він знав, якою неприємною буде для Кардіґена ця відповідь. Порившись під подушкою, від знайшов годинник. Була рівно дев’ята. Кардіґен метушливо порався у кімнаті, прибираючи речі на столі й поправляючи штору на вікні. Кілька секунд він нерухомо стояв, повернувшись спиною до Кента. А тоді озирнувся й промовив:

— Що бажаєш спочатку, Кенте: вмитися й поснідати чи прийняти відвідувача?

— Я не голодний і не дуже хочу зараз мила й води. Що за відвідувач? Отець Лайонн чи… Кедсті?

— Жоден з них. Це дама.

— Тоді я краще спочатку вмиюся! Може, скажеш мені, хто вона?

Кардіґен похитав головою.

— Не знаю. Я ніколи раніше її не бачив. Вона прийшла рано-вранці, коли я ще був у піжамі, і відтоді чекає тут. Я пропонував їй зайти пізніше, але вона наполягала, що має дочекатися, поки ти прокинешся. І терпляче чекала всі дві години.

Кента охопило хвилювання, яке він і не намагався приховати.

— Вона молода дівчина? — нетерпляче спитав він. — З дивовижним чорним волоссям, блакитними очима, в туфлях на високому підборі, не більших за твою долоню — і дуже вродлива?

— Усе так, — кивнув Кардіґен. — Я навіть звернув увагу на туфлі, Джиммі. Дуже вродлива дівчина!

— Будь ласка, нехай вона зайде, — попросив Кент. — Мерсер обскубав мене, і я почуваюся цілком прийнятно. Вона вже пробачить мою щетину, вибачуся перед нею заради тебе. Як її звуть?

— Спитав у неї, але вона нібито не почула. Трохи згодом Мерсер спитав, каже, що вона лише кинула на нього погляд — наче холодом обдала. Вона читає мій том «Порівняльних життєписів» Плутарха — справді читає. Бачу це з того, як вона гортає сторінки!

Коли Кардіґен пішов, Кент влаштувався якомога вище на своїх подушках і став дивитися на двері. Все, що казав раніше О’Коннор, блискавкою проносилося в його пам’яті — ця дівчина, Кедсті, вся ця загадкова історія. Навіщо вона завітала до нього? Що підштовхнуло її до цього візиту — якщо тільки вона не хотіла подякувати за його зізнання, що дарувало свободу Сенді Мактриґґеру? О’Коннор мав рацію. Вона глибоко переймалася долею Мактриґґера і прийшла висловити вдячність. Він прислухався. У коридорі почулися віддалені кроки. Вони швидко наближалися і завмерли біля самих дверей. Чиясь рука лягла на дверну ручку, але не поспішала відчинити двері. Він почув голос Кардіґена, а потім його кроки, що віддалялися по коридору. Серце Кента шалено калатало. Він не пригадував, коли востаннє так тривожився через щось неважливе.

Роздiл 5

Дверна ручка повільно повернулася, і хтось м’яко постукав у двері.

— Увійдіть, — сказав Кент.

Наступної миті він не міг відірвати очей. Увійшла дівчина й зачинила за собою двері. Портрет, змальований О’Коннором, постав перед ним у плоті й крові. Він зустрівся з нею поглядом. Її очі були наче розкішні фіалки — як і казав О’Коннор, але зовсім не такі, як він очікував побачити. То були широко розкриті від цікавості очі допитливої дитини. За словами О’Коннора, він уявляв їх двома озерами дрімотного вогню, але тепер бачив у них дещо зовсім інакше. Здавалося, єдина присутня в них емоція — безмежна і невситима цікавість. Ці очі аж ніяк не бачили в ньому людини, що помирає, радше просто дивний об’єкт спостереження. Замість удячності, на яку він очікував, їх сповнювало одне мовчазне питання, без жодного натяку на збентеженість. На якусь мить Кенту здалося, що він не бачить нічого, окрім цих чарівних безпристрасних очей, що позирають на нього. Потім він побачив її всю: дивовижне волосся, її витончене бліде обличчя, струнку і граційну поставу. А вона стояла там, спиною до дверей, досі тримаючи долоню на дверній ручці. Ніколи в житті він не зустрічав такої дівчини. Він припускав, що їй вісімнадцять, або двадцять, або двадцять два. Її волосся, блискучі м’які локони, викладене короною навколо голови, справляли на нього не менше враження, ніж на О’Коннора — враження неймовірне. Воно надавало їй величності, від якої дівчина здавалася високою, хоч насправді й не була такою, а її стрункість довершувала враження.

Тоді, більше від збентеження, що охопило його наступної миті, він глянув на її ніжки. І знову О’Коннор мав рацію — крихітні стопи, туфлі-човники на високих підборах, звабливо розвернуті литки, що виднілися з-під спідниці з якоїсь ворсистої коричневої тканини…

Він почервонів, схаменувшись. На вустах дівчини тремтіла невловна подоба усмішки. Вона глянула вниз, і вперше він побачив те, що бачив раніше О’Коннор — сонячні відблиски, що ліниво переливалися в її волоссі.

Кент намагався сказати щось, але перш ніж йому вдалося видати хоч звук, вона вже вмостилася на стільці поряд із його ліжком.

— Я довго чекала, щоб побачити вас, — промовила вона. — Ви Джеймс Кент, чи не так?

— Так, я Джим Кент. Перепрошую, що лікар Кардіґен змусив вас чекати. Якби я знав…

Він знов опанував себе і всміхнувся до неї. Він помітив, яку неймовірну довжину мають її темні вії. Але фіалкові очі за ними не всміхнулись у відповідь. Безтурботність їхнього погляду бентежила Кента. Наче вона ще не вирішила, як до нього підійти, і все намагалася знайти йому місце в галереї вже бачених експонатів.

— Він мав мене розбудити, — продовжував Кент, намагаючись більше не втрачати самовладання. — Нечемно змушувати юну леді чекати цілих дві години!

Він відчув із погляду синіх очей, що його усмішка вийшла гримасою сентиментальності.

— Так — ви особливий, — тихо, наче до самої себе мовила вона. — Ось чому я прийшла — перевірити, чи справді ви відрізняєтесь від інших. То ви помираєте?

— Боже мій — так, я помираю! — видихнув Кент. — Якщо вірити лікарю Кардіґену, я можу в цю саму мить віддати богові душу. Хіба ви не нервуєтесь, сидячи поряд із людиною, яка може от-от сконати просто у вас на очах?

Вперше він помітив, як її погляд змінився. Хоч вона й не сиділа напроти вікна, та все ж у її очах відбивався сонячний промінь — м’який, сяйливий, майже веселий.

— Ні, це мене не лякає, — запевнила вона. — Я завжди гадала, що мені варто побачити, як хтось умирає — не швидко, як від утоплення чи від кулі, а повільно, тривалий проміжок часу. Але мені б не хотілося бачити, як помираєте ВИ.

— Я радий, — видихнув Кент. — Це для мене велика втіха.

— Але якщо помрете, мене це не злякає.

— О!

Кент підтягнувся вище на своїх подушках. За життя він зазнав чимало пригод. Пережив усі можливі потрясіння. Але це було щось нове. Він дивився у її сині очі, не в змозі мовити хоч слово або щось зрозуміти. Холодні, м’які та анітрохи не схвильовані очі. І він знав, що дівчина каже правду. Жоден порух цих гарних вій не видасть переляку чи страху, якщо він сконає просто зараз. І це вражало до нестями.

На мить щось схоже на обурення спалахнуло в його збентеженій душі. Потім воно вляглося, і йому зненацька сяйнуло, що дівчина лише озвучила його власну життєву філософію, продемонструвавши дешевість і незначущість життя, абсурдність переживань за світлом, що згасає. Саме про це вона й казала йому, тільки не з поважністю філософа, а з чарівною безпосередністю дитини.

Раптом, немов піддавшись почуттю, яке явно суперечило її безжальному ставленню, вона простягла руку й поклала на Кентове чоло. Ще одне потрясіння. Це не був дотик професійної доглядальниці, але м’який прохолодний тиск, від якого тілом розлився приємний трепет. Рука торкалася його лише коротку мить, після чого дівчина прибрала її, сплівши пальці на колінах.

— Гарячки немає, — сказала вона. — Чому ви вважаєте, що помираєте?

Кент пояснив, що коїться всередині нього. Він уже втратив нитку своєї початкової думки та очікувань. Він гадав, що коли гостя ввійде, вони принаймні представляться один одному, і передбачав, що це він ставите їй ввічливі запитання. Попри запевнення О’Коннора, чоловік не думав, що дівчина виявиться настільки вродливою. Він не думав, що в неї будуть такі прекрасні очі, такі довгі вії, а дотик її руки так приємно збуджуватиме. А тепер, замість того, щоб спитати її ім’я та причину візиту, Кент поводився, як нерозважливий бовдур, читаючи лекцію з фізіології на тему аорт і аневризматичних мішків. Лише коли він закінчив, до нього дійшла вся абсурдність ситуації, і вслід за тим прокинулося почуття гумору. Навіть помираючи, Кент не міг не бачити комічного боку справи. Це вразило його не менше, ніж краса дівчини та її приголомшлива, нічим не затьмарена безпосередність.

Дивлячись на нього з тим самим загадковим питанням в очах, дівчина побачила, як він раптом розсміявся їй в обличчя.

— Смішно. Дуже смішно, міс… міс…

— Маретта, — підказала вона, допомагаючи йому.

— Смішно, міс Маретто.

— Не «міс Маретто». Просто Маретто, — виправила вона.

— Я кажу, смішно, — спробував він знову. — Бачите, не так уже це й приємно, як ви, може, думали… ну… бути тут, коли я помираю. А минулої ночі я гадав, що найкраще в світі було б мати поряд жінку. Таку співчутливу жінку, ну, знаєте, яка трохи полегшить настрій, може, скаже, що їй шкода. А тоді Господь почув мої молитви, і з’явились ВИ — але в мене таке враження, що ви взяли собі за мету побачити, на що схожий хлопець, коли відлітає на небеса.

У її синіх очах знову замерехтіло світло. Здавалося, вона вже склала про нього повне уявлення, і він побачив, як її щоки, бліді, коли вона ввійшла, потроху наливаються рум’янцем.

— Ви були б не першим, хто відлетів на небеса в мене на очах, — запевнила вона. — Таких було вже декілька, і я ніколи ними не побивалася. Мені легше бачити смерть людини, ніж деяких тварин. Але я б не хотіла бачити, як помрете ВИ. Може, це вас утішить? Про таку жінку ви молили Господа?

— Утішить, — видихнув Кент. — Але якого дідька, міс Маретто…

— Маретто, — знову виправила вона.

— Так, Маретто, — якого дідька ви прийшли дивитися на мене саме в той момент, коли я от-от сконаю? До речі, як ваше друге ім’я, скільки вам років, і що вам від мене треба?

— У мене немає інших імен, мені двадцять, і я прийшла познайомитися з вами і поглянути, що ви за один.

— Браво! — скрикнув Кент. — Ми швидко просуваємось! А тепер скажіть, чому?

Дівчина підсунула стільця на кілька сантиметрів ближче, і на мить Кент подумав, що її гарненький рот тремтить на межі усмішки.

— Тому що ви так блискуче збрехали, аби врятувати чоловіка, який мало не загинув.

— Et tu, Brute![48] — зітхнув Кент, відкинувшись на подушки. — Хіба не може порядна людина вбити іншу людину й зізнатися в цьому так, щоб її не обізвали брехуном? Чому всі навколо вважають, що я брешу?

— Вони так не вважають, — сказала дівчина. — Вони вам вірять — тепер. Під час вашого зізнання ви так старанно заглибилися в деталі, що цілком переконали їх. Було б зовсім кепсько, якби ви лишилися живі, бо вас би неодмінно повісили. Ваша брехня звучить і виглядає, як правда. Але я знаю, що це брехня. Ви не вбивали Джона Барклі.

— А підстави для вашого припущення?

Цілих півхвилини дівчина некліпно дивилася йому у вічі. І знову здалося, що вони дивляться всередину нього, пронизуючи наскрізь.

— Тому що я знаю людину, яка НАСПРАВДІ вбила його, — тихо відповіла вона, — і то були не ви.

Кент зробив величезне зусилля, аби зберегти спокій. Він потягнувся за сигарою до коробки, яку поклав на його ліжко Кардіґен, і надкусив кінчик.

— Хто-небудь ще зізнавався? — спитав він.

Вона легенько похитала головою.

— Ви… е… бачили, як цей інший джентльмен убивав Джона Барклі? — наполягав він.

— Ні.

— Тоді я мушу відповісти вам те саме, що вже відповів принаймні декому до вас. Я вбив Джона Барклі. Якщо ви підозрюєте когось іншого, ваші підозри хибні.

— Яка блискуча брехня! — тихо видихнула вона. — Невже ви не вірите в Бога?

Кент скривився.

— У загальному всеосяжному сенсі — так, — сказав він. — Я, наприклад, вірю в Бога, який відкриває себе нам через усе живе, у його переможній славі, яку ви бачите крізь вікно. Ми з природою стали дуже близькими друзями, і я ставлюся до неї трохи як до богині-матері. Мені легше поклонятися їй, ніж богові-чоловікові. Може, це й блюзнірство, але іноді це дарує неабияку втіху. Але ви ж не для того прийшли, щоб обговорювати релігію?

Гарненька голівка схилилася ближче до нього. Він відчув нав’язливе бажання підняти руку й торкнутися її блискучого волосся, коли вона поклала долоню йому на чоло.

— Я знаю, хто вбив Джона Барклі, — наполегливо повторила вона. — Я знаю, як, коли і чому його було вбито. Будь ласка, скажіть мені правду. Я хочу знати. Навіщо ви зізналися у злочині, якого не скоювали?

Кент прикурив сигару, не поспішаючи з відповіддю. Дівчина пильно, нетерпляче дивилася на нього.

— Може, я й божевільний, — сказав він. — Будь-яка людська істота може схибнутися, сама того не знаючи. Це найкумедніша сторона божевілля. Але якщо ні, то це я вбив Барклі. Якщо ж я його не вбивав, то маю бути божевільним, адже я цілком переконаний, що вбив. Отже, хтось із нас божевільний: або я, або ви. Я так гадаю, що ви. Хіба здорова людина носитиме тут отакі туфлі на підборах? — він із докором вказав на підлогу.

Вперше за весь час дівчина всміхнулася — відкрито, відверто, радісно. Так, ніби серце її потяглося йому назустріч. А потім, наче сонце за хмарою, її усмішка зникла.

— Ви хоробра людина, — сказала вона. — Ви дивовижні. Я ненавиджу чоловіків. Але, гадаю, якби ви прожили ще довший час, я вас полюбила б. Я повірю, що ви вбили Барклі. Ви змушуєте мене повірити. Ви зізналися, коли зрозуміли, що помираєте, аби врятувати невинного. Хіба не так?

Кент в’яло кивнув.

— Все так. Неприємно думати про це, але, гадаю, це правда. Я зізнався, бо розумів, що скоро помру. Інакше, я цілком впевнений, я дозволив би, щоб інший хлопець випив цей трунок за мене. Ви, мабуть, вважаєте мене страховиськом.

— Чоловіки всі страховиська, — швидко погодилася вона. — Але ви — ви зовсім інший звір. Мені ви подобаєтесь. Якби був шанс, я б за вас поборолася. Я вмію битися.

І вона з напівусмішкою виставила перед собою маленькі кулачки.

— Тільки не цим, — запротестував він. — На мою думку, ваша найкраща зброя — очі. О’Коннор розповідав мені, як вони ледь не вбили Кедсті, зустрівши його вчора в тополиному гаю.

Він гадав, що згадка про інспектора Кедсті стурбує її. Але очікуваного ефекту не сталося.

— О’Коннор — кремезний чолов’яга з червоним обличчям, що був із Кедсті?

— Так, мій напарник. Він приходив до мене вчора і марив вашими очима. Вони НАСПРАВДІ прекрасні, я ніколи не бачив і наполовину настільки гарних очей. Але це не так вразило Баккі, як той вплив, що вони мали на Кедсті. Він казав: під їхнім поглядом у Кедсті жижки затрусилися, а він не з тих, кого легко злякати. А найдивніше те, що в той момент, коли ви пішли, він наказав О’Коннору звільнити Мактриґґера — а потім розвернувся й пішов слідом за вами. Залишок дня О’Коннор провів, намагаючись з’ясувати щось про вас у місті. Але дідька лисого знайшов — вибачаюся! — маю на увазі, що він нічогісінько про вас не довідався. Ми удвох з ним припустили, що з тієї чи іншої причини ви переховуєтесь у бунгало Кедсті. Вас же не бентежить, що я це все кажу — зважаючи на те, що я однією ногою в могилі?

Кент ледь не злякався власної прямолінійності. Він залюбки приховав би свою допитливість і всі О’Коннорові підозри за одну мить відчуття її долоні на своєму чолі. Але що сказано, те сказано, тож він чекав.

Вона опустила очі, її пальці перебирали китиці на сукні. Кент подумки прикидав довжину її вій. Вони були дивовижні, і в пориві захоплення він готовий був заприсягтися, що ці вії не менші дюйма завдовжки. Раптом вона глянула на нього і помітила спалах в його очах і рум’янець, що проступив під засмагою його щік. І сама трохи зашарілася.

— А якщо ви не помрете? — різко спитала вона, немов не чула жодного слова з того, що він казав про Кедсті. — Що ви тоді робитимете?

— Я помру.

— Але якщо ні?

Кент знизав плечима.

— Гадаю, тоді я прийматиму ліки. Ви ще не йдете?

Вона випросталася й сіла на самий краєчок стільця.

— Так, уже йду. Я боюся власних очей. Можу подивитися на вас, як на містера Кедсті — і все, вам кінець! А я не хочу бути свідком вашої смерті.

Він почув нотки сміху в її голосі. Від цього його кинуло в холодний піт. Яка ж вона чарівна маленька кровожерлива негідниця! Він невідривно дивився на її схилену голову, на блискучі локони її прекрасного волосся. Він уявив, як, розпущене, воно вкриває її цілком. А ще воно було таке м’яке й тепле, що в нього знову виникла спокуса простягнути руку й торкнутися його. Вона була дивовижна, і все ж здавалося неможливим, що в неї є серце. Її очевидна зневага до того, що він помирає, була просто диявольська. Коли вона дивилася на нього, жодного співчуття не було в її фіалкових очах. Її навіть потішав той факт, що він от-от помре!

Вона встала, вперше окинувши поглядом кімнату. Тоді обернулася до вікна й визирнула назовні. Вона нагадала Кентові гарну молоду вербу, що зросла над струмком — витончену, гнучку, сильну. Він міг би взяти її на руки — легко, як дитину, і разом з тим він відчував красу її тіла, його силу й дивовижну витривалість. Невимушена постава її голови захоплювала його. Він знав, що половина жінок світу віддали б дорогоцінні роки свого життя за таку голівку й таке волосся, що увінчувало її.

А тоді, не озираючись, вона промовила:

— Одного дня, коли я помру, я хотіла б мати таку ж приємну кімнату, як ця.

— Сподіваюся, ви ніколи не помрете, — відповів він щиро.

Вона повернулася й кілька секунд стояла біля нього.

— Я чудово провела час, — сказала вона, так, наче він зміг запропонувати їй якусь особливу розвагу. — Дуже прикро, що ви скоро помрете. Я впевнена, ми могли б стати гарними друзями. Ви так не вважаєте?

— Так, цілком можливо. Якби ви тільки приїхали раніше…

— І я завжди думатиму про вас як про особливого звіра поміж чоловіків, — перервала вона його. — Я справді не хочу бачити, як ви помрете. Хочу забратися звідси до того, як це станеться. Ви не проти, якщо я вас поцілую?

На мить Кент відчув, що його аорта зараз розірветься.

— Я… не проти, — хрипло видихнув він.

— Тоді — заплющте очі, будь ласка.

Він послухався. Дівчина схилилася над ним. Він відчув м’який дотик її рук і на мить вдихнув аромат її обличчя й волосся, а тоді відчув бентежний натиск її вуст, теплий і ніжний.

Вона більше не шарілася й не соромилася, коли він поглянув на неї знову. Наче вона поцілувала дитину і тепер з цікавістю вдивлялася в її почервоніле обличчя.

— До вас я цілувала лише трьох чоловіків, — зізналася вона. — Дивно. Ніколи не думала, що зроблю це знову. Ну що ж, бувайте!

І вона швидко рушила до дверей.

— Зачекайте, — жалісно скрикнув він. — Благаю, зачекайте. Я хочу знати ваше ім’я. Маретта…

— Редіссон, — закінчила вона. — Маретта Редіссон, і я прибула сюди здалека, з місця, яке ми називаємо Долиною Мовчазних Людей, — вона вказала в північному напрямку.

— Північ! — скрикнув він.

— Так, далеко на півночі. Дуже далеко.

Вона взялася за дверну ручку. Двері повільно прочинилися.

— Зачекайте, — знову озвався він. — Ви не повинні йти.

— Ні, повинна. Я надто довго залишалася. Пробачте, що поцілувала вас. Я не мала цього робити. Але я не встояла, тому що ви так блискуче збрехали!

Двері миттєво відчинилися, випускаючи її, а потім знову стали на своє місце. Він чув, як вона майже тікає по коридору, як зовсім недавно чув останні кроки О’Коннора.

А тоді настала тиша, і в тій тиші він знову почув її слова, що наче молотки стукали в його голові: «ТОМУ ЩО ВИ ТАК БЛИСКУЧЕ ЗБРЕХАЛИ!»

Роздiл 6

Посеред інших переваг і недоліків Джеймсу Кенту властиво було безжальне усвідомлення власних вад. Але ніколи ще він не був такої низької думки про себе, як у ці хвилини, коли зачинилися двері за загадковою дівчиною, що назвалася Мареттою Редіссон. Не встигла вона вийти за поріг, а його вже пік сором за те, як він поступився її майже дитячій кмітливості. Він червонів, лежачи на самоті.

Він, сержант Кент, найхолоднокровніша людина в поліції після інспектора Кедсті, яка під час допитів як ніхто наводила жах на злочинців; чоловік, відомий умінням зберігати спокій і сталеву витримку перед лицем найстрашнішої небезпеки, щойно був переможений — вщент розгромлений — дівчатком! І все ж таки після цієї поразки нестримне й часом спотворене почуття гумору змушувало його віддавати переможниці належне. Соромно було визнавати, що дещиця жіночого шарму зіграла з ним злий жарт. Він посміювався з О’Коннора, коли той описував вплив дівочих очей на інспектора Кедсті. А тепер — о, якби О’Коннор знав, що тут тільки-но сталося…

А потім, наче відскоком м’яча, рятівне почуття гумору вивело його з сум’яття. Кент упіймав себе на тому, що всміхається. Обличчя його вже не палало. Відвідувачка прийшла й пішла, а він і тепер знав про неї не більше, ніж коли вона з’явилася на порозі його кімнати — окрім того, що в неї чарівне ім’я. Маретта Редіссон. Він щойно почав згадувати, які питання хотів їй поставити — дюжину, півсотні питань. Хто вона така? Як і чому прибула до Пристані Атабаска? Як зацікавлена в долі Сенді Мактриґґера? Що за таємничі стосунки між нею та інспектором Кедсті? (А вони вочевидь є.) І головне: що насправді привело її до нього, коли вона знала, що він помирає. Кент заспокоював себе тим, що неодмінно дізнався б усе це, якби вона не пішла так швидко. Він цього не очікував.

Питання, що зараз найбільше ятрило його мозок: навіщо вона приходила? Чи зрештою то була лише данина цікавості? У неї такі стосунки з Сенді Мактриґґером, що одна лише цікавість привела її подивитися на рятівника? Це точно було не з відчуття вдячності, якої вона аж ніяк не виявила. Сидячи біля його смертного ложа, вона відверто глузувала з нього. Дівчина не могла приходити як посланець від Мактриґґера, інакше б залишила йому послання. Вперше він засумнівався, що вона взагалі знала арештанта, незважаючи на дивну сцену, що розігралася перед очима О’Коннора. Але вона точно була знайома з Кедсті. Дівчина жодним чином не відповіла на його напівзвинувачення, що вона переховується в бунгало інспектора. Він ужив саме це слово — «переховується». Це мало справити враження. А вона з такою чарівною безпосередністю пропустила це повз вуха, наче взагалі не почула — а він знав, що чула вона його дуже добре. Саме тоді вона продемонструвала йому свої дивовижні довгі вії й поставила несподіване питання: «А якщо ви не помрете?»

І раптом Кент спалахнув, до кінця збагнувши, яким гострим і гнучким розумом наділена ця дівчина, і разом з тим прийшло глибоке й трепетне розуміння. Він відчув, що знає, чому вона покинула його так раптово. Вона збагнула, що мало не перейшла небезпечну межу. Було щось, що вона не хотіла йому розкривати, і не хотіла, аби він розпитував її. І його сміливий натяк на те, що вона ховається в бунгало Кедсті, стало для неї попередженням. Чи можливо, що сам Кедсті послав її до нього через причину, якої він не міг угадати? Це явно було не через Мактриґґера, врятованого ним хлопця. Тоді вона принаймні хоч якось подякувала б йому. І не сприймала б із такою холоднокровністю й захопливою байдужістю той факт, що він помирає. Якби свобода Мактриґґера для неї щось значила, вона б хоч трохи поспівчувала. Однак найбільшим компліментом, який він від неї одержав, не враховуючи поцілунку, було: «Ви так блискуче збрехали!»

Кент скривився і глибоко вдихнув, знову відчувши тиск у грудях. Чому він був упевнений, що всі вони йому не вірять? Чому навіть ця таємнича дівчина, якої він ніколи раніше не бачив, ввічливо назвала його брехуном, коли він зізнався, що вбив Джона Барклі? Невже сам факт убивства накладає своє тавро на обличчя? Якщо так, він ніколи цього не спостерігав. Деякі з найзапекліших злочинців, яких він ловив нижче по ріці, виглядали цілком привабливо. Наприклад, Горріґен, який сім довгих тижнів підтримував у ньому гарний настрій своїми жартами, незважаючи на те, що Кент віз його на страту. А ще Мактаб, і la Bête Noire (Чорна Бестія) — милий блукач, якщо не згадувати всю історію його злочинів, і le Beau (Красунчик) — шляхетний грабіжник місцевої пошти, і ще півдюжини злочинців, яких Кент міг пригадати без жодних зусиль. Ніхто не звинувачував їх у брехні, коли вони, як справжні чоловіки, визнавали свої злочини, щойно зрозумівши, що гру скінчено. Всі вони мужньо зустріли свій смертний час, і Кент шанував їхню пам’ять за це. Аж тепер він помирає — і навіть ця молода незнайомка називає його брехуном? Жодна інша справа не була настільки доведена до кінця. Не шкодуючи себе, він розповів усі подробиці до останньої, і це все було зафіксовано на папері. Він поставив свій підпис. Смішно, думав Кент. Просто до біса смішно.

І поки юний Мерсер не відчинив двері й не приніс йому пізній сніданок, він навіть не згадав, що був дуже голодний, коли прокинувся від дотику Кардіґенового стетоскопа. Спочатку Мерсер розважав його. Щоразу входячи, молодий рожеволиций англієць, щойно зі Старого Світу, своїми манерами та обличчям не вмів приховати, що знає: мешканець цієї палати приречений на повішення. Як зізнався сам хлопець Кардіґену, він був «дико вражений» цією новиною. Годувати і вмивати чоловіка, який, без сумніву, помре, і не просто помре, а буде повішений за шию, — усе це сповнювало його глибокими й часом своєрідними емоціями. Це було наче відвідувати живого мерця, якби таке можна було уявити. І Мерсер уявляв. Зрештою Кент почав розглядати його як своєрідний «барометр», з якого легко читалися таємниці Кардіґена. Самому Кардіґену він нічого про це не сказав, тримаючи свої здогадки при собі, задля власної розваги.

Цього ранку, зауважив Кент, обличчя Мерсера виглядало не таким рум’яним, а світлі очі — зовсім безбарвними. А ще той заходився посипати яєчню цукром замість солі.

Кент розсміявся та зупинив його.

— Можеш підсолоджувати мою яєчню, коли я помру, Мерсере, — сказав він. — Але доки я ще живий, я хочу її солоною! Знаєш, старий, ти негаразд виглядаєш цього ранку. Це тому, що це мій останній сніданок?

— Сподіваюся, ні, сер, сподіваюся, ні, — швидко відповів Мерсер. — Звичайно ж, я сподіваюся, що ви житимете, сер.

— Дякую, — сухо сказав Кент. — Де Кардіґен?

— Інспектор послав за ним, сер. Гадаю, він вирушив до нього. Ваша яєчня добре підсмажена, сер?

— Мерсере, якщо ти раніше працював офіціантом у буфеті, благаю, забудь це, заради бога! — вибухнув Кент. — Я хочу, щоб ти сказав прямо. Скільки мені лишилося?

Кілька секунд Мерсер вагався. Колір ще більше збіг із його лиця.

— Я не можу сказати, сер. Лікар Кардіґен мені не повідомив. Але, гадаю, недовго, сер. Лікар Кардіґен цього ранку сам не свій. І отець Лайонн збирається до вас з хвилини на хвилину.

— Дуже тобі вдячний, — кивнув Кент, спокійно приймаючись за друге яйце. — І, до речі, що ти думаєш про юну леді?

— Неймовірна, просто неймовірна! — захоплено видихнув Мерсер.

— Ото ж бо, — згодився Кент. — Неймовірна. Наче вкритий коленкором стіл у галантерейному магазині. Але тут є про що задуматися. Ти, бува, не знаєш, де вона зупинилася або навіщо приїхала до міста, ні?

Він знав, що ставить дурне питання, й майже не очікував, що Мерсер відповість. І дуже здивувався, коли той сказав:

— Я чув, лікар Кардіґен спитав її, чи можемо ми сподіватися на наступний її візит, а вона відповіла, що це неможливо, тому що сьогодні вона відпливає вниз по річці на вечірньому баркасі. Здається, сер, вона казала, що збирається у Форт-Сімпсон.

— Чорт тебе забирай! — скрикнув Кент, проливши на себе каву від хвилювання. — Це ж туди відрядили штаб-сержанта О’Коннора!

— Саме так лікар Кардіґен і казав їй, я чув. Але вона не відповіла. Просто… пішла. Якщо вас не збентежить у вашому стані маленький жарт, сер, я сказав би, що лікар Кардіґен від неї голову втратив. До дідька красива дівчина, до дідька, справді! Здається, він просто очманів від неї!

— Оце ти вже по-людськи заговорив, Мерсере. Вона гарна, чи не так?

— Ну… так… неймовірно гарна, містере Кент, — погодився Мерсер, раптом червоніючи до коренів свого безбарвно-білявого волосся. — Зізнаюся, що поява її в такому незвичному місці радше турбує.

— Я згоден із тобою, друже Мерсере, — кивнув Кент. — Мене вона неабияк стурбувала. І — послухай сюди, старий! — чи не зробиш ти найбільшу послугу людині, яка помирає?

— Я був би щасливий зробити це, сер, справді.

— Тоді от що, — сказав Кент. — Я хочу знати, чи ця дівчина справді відпливає на північ сьогодні ввечері. Якщо я доживу до завтрашнього ранку, ти мені скажеш?

— Я зроблю все можливе, сер.

— Добре. Це лише дурна примха людини, котра помирає, Мерсере. Але я хочу її задовольнити. І я дуже сором’язливий — як і ти. Я не бажаю, щоб Кардіґен знав про це. Є старий індіанець на ім’я Муї, він живе у старій хаті, одразу за тартаком. Дай йому десять доларів і скажи, що він матиме ще десять, якщо розвідає цю справу і чітко все доповість тобі, а потім триматиме рота на замку. Ось — гроші в мене під подушкою.

Кент витягнув гаманець і вклав п’ятдесят доларів у руки Мерсеру.

— На решту купи собі сигар, друже. Мені вони більше не потрібні, а ця маленька витівка того варта. Можеш сказати, що це моя остання розвага на цій землі.

— Дякую вам, сер. Дуже мило з вашого боку.

Мерсер належав до категорії мандрівних англійців — типової для канадського Заходу категорії, що часом змушувала справжніх канадійців дивуватися, чому така велика й славетна країна, як їхня, має триматися метрополії. Завжди запопадливий, солодкаво-ввічливий, він створював враження, ніби здобув відмінний вишкіл як слуга, але будь-який натяк на це нестерпно дратував його. Кент добре вивчив цю породу. Він зустрічав її повсюди, адже визначальними рисами цих людей була відчайдушність й очевидний брак розважливості, що видавали їх скрізь. Мерсер, наприклад, міг би чудово виконувати дрібну конторську працю десь у місті, а натомість обернувся доглядальницею посеред глушини!

Коли Мерсер пішов, забравши посуд і гроші, Кент пригадав, якою численною є його порода. І він знав, що за їхньою показною очевидною улесливістю криється сміливе серце й хоробрість, яка чекає лише слушного імпульсу, щоб спалахнути. А спалахнувши, діятиме таємно й хитрощами. Такі сміливці не встануть перед зброєю на повний зріст, але проповзуть під дулами пістолетів темної ночі. І Кент був упевнений, що його п’ятдесят доларів принесуть йому плоди — якщо він житиме.

Але чому він шукав цієї інформації, він не міг сказати й сам. Улюбленою примовкою його та О’Коннора були слова, що вони прийшли до успіху, осідлавши власну інтуїцію. І те, що він запропонував Мерсеру, було сказано під впливом одного з тих моментів, коли нестримний дух передчуття повністю оволодівав ним. Ранок був сповнений приємного хвилювання, і тепер він подумки вертався назад, намагаючись оживити почуте й забути, якщо можливо, те невиправне, що мало статися з ним за кілька годин. Але він не міг ігнорувати тиск, що зростав у його грудях. Здавалося, що дихати все важче. Час від часу він змушений був докладати зусиль, аби вдихнути достатньо повітря.

Він зловив себе на тому, що міркує: чи можливо таке, що дівчина повернеться? Довший час він лежав, думаючи про неї, і гірко шкодував про те, який недолугий і дурний жарт зіграла з ним доля, підкинувши йому таку пригоду в самому кінці життя. Зустрів би він цю дівчину місяців шість тому — чи хоча б три, цілком ймовірно, його життя змінилося б так, що не довелося б отримати кулю в груди від того метиса. Він без сорому зізнавався собі в цьому. Дикі простори заступили місце жінки в його житті, повністю заволоділи його душею й тілом. Він нічого не жадав, окрім дикої свободи і безкінечної гонитви наввипередки з долею. Його мрії не відрізнялися від мрій інших чоловіків, але рушієм його життя залишалася реальність. Але тепер, якби ця дівчина з’явилася раніше…

Він знову й знову відтворював у пам’яті її волосся й очі, витончену фігуру біля вікна, розкутість і силу її стрункого стану, горду поставу її голови і знову відчував бентежний дотик її руки і ще бентежніший м’який дотик її вуст на своїх губах.

І ВОНА БУЛА З ПІВНОЧІ! Ця думка ні на мить не відпускала його. Він не дозволяв собі повірити, що дівчина могла сказати неправду. Кент був упевнений: якщо він доживе до завтра, Мерсер лише зміцнить його довіру до неї. Він ніколи не чув про місцину з назвою Долина Мовчазних Людей, але він жив у великій країні, і Форт-Сімпсон із постом Компанії Гудзонової затоки й півдюжиною хижок були за тисячу миль звідси. Він не був упевнений, що таке місце й така долина насправді існують. Легше було повірити, що її дім у Форт-Провіденсі, Форт-Сімпсоні, Форт-Ґуд-Гоупі чи навіть Форт-Макферсоні. І йому неважко було уявити її донькою одного з багатих промисловців Півночі. Але, гаразд подумавши, він відкинув таке припущення як нерозумне. Саме слово «форт» свідчило про наявність там невеликої кількості населення. Мабуть, на всіх постах між Великим Невільничим озером і Північним Льодовитим океаном знайшлося б не більше п’ятдесяти білих людей. Вона не була однією з них — інакше про неї було б відомо в Пристані Атабаска.

Так само не могла вона бути донькою матроса. Немислимо було, щоб матрос або мисливець відправили свою доньку до цивілізації — а дівчина явно була звідти. Саме цей момент найбільше заінтригував Кента. Вона була не лише вродлива. Вона здобувала освіту в школі, де викладали не місіонери з глушини. Здавалося, що в ній втілені краса й дика свобода самих лісів, властиві давній аристократії, народженій близько двох століть тому в старих містах Квебек і Монреаль.

З тим його думки відкотилися назад: він згадав часи, коли обнишпорив кожну шпарину, зазирнув під кожен камінь у Квебеку, як стояв над могилами двохсотрічної давнини й глибоко в душі заздрив похованим тут людям через те життя, яке вони прожили. Він завжди думав про Квебек як про рідкісне старовинне, пожовкле від часу, дорогоцінне мереживо поміж інших міст — серце Нового Світу, що й досі билося, як колись, у якому ще буяла колишня сила, і яке жило в романтичних спогадах майже забутих трагедій — живий привид, що з усією зухвалістю протистояв нищівній сучасності, ладній знецінити все святе. І йому приємно було думати про Маретту Редіссон як про втілення цього духу, що мандрує все далі й далі на північ — навіть душі мертвих покинули Пристань Атабаска й вирушили до іншого місця.

І, відчувши полегшення перед наближенням смерті, Кент усміхнувся сонячному дню надворі й прошепотів — тихо, наче вона стояла поряд і слухала:

— Якби я лишився жити, я назвав би тебе… моїм Квебеком. Це гарне ім’я. Воно багато чого варте. І ти теж.

І коли Кент прошепотів ці слова, у коридорі стояв отець Лайонн. Його обличчя було ще блідішим, ніж зазвичай перед лицем чиєїсь близької смерті. Поруч стояв Кардіґен, який наче постарішав років на десять відтоді, як уранці притиснув стетоскопа до грудей Кента. А за ними двома маячив Кедсті, сірий, мов скеля, і юний Мерсер, у чиїх широко розкритих очах застиг страх перед тим, чого його розум не міг осягнути до кінця. Кардіґен спробував заговорити, але не зміг. Кедсті обтер чоло, як робив іншого ранку, слухаючи зізнання Кента. Й отець Лайонн, підійшовши до дверей Кента, ледь чутно шепотів молитву.

Роздiл 7

Дивлячись у сонячний день за вікном й уявляючи перед собою Маретту Редіссон, Кент озирнувся на скрегіт дверної ручки й побачив, як двері повільно відчиняються. Це було очікувано. Він читав юного Мерсера, мов книжку. Нервозність Мерсера й напруження в грудях, що все зростало, були для нього попередженням. Це мало трапитися вже скоро, й отець Лайонн був тут. Кент намагався всміхнутися, щоб зустріти давнього друга в доброму гуморі й без страху. Але усмішка застигла на обличчі, коли двері відчинилися й він побачив місіонера.

Не раз він був поряд із отцем Лайонном, коли той переступав поріг між світом життя і прихистком смерті, але ще ніколи не помічав у його обличчі того, що бачив зараз. Він дивився не відриваючись. Місіонер залишався в одвірку, вагаючись, наче в останню мить якийсь великий страх не давав йому зрушити з місця. Деякий час двоє чоловіків дивилися один одному у вічі — у повній тиші, що тримала їх залізною хваткою, мов жива істота. Потім отець Лайонн тихо ввійшов у кімнату й зачинив за собою двері.

Кент глибоко вдихнув і спробував усміхнутися.

— Ви розбудили мене, а я бачив сон, — сказав він, — справжній сон наяву. Сьогодні вранці я пережив дещо дуже приємне, mon père[49].

— Я так і зрозумів зі слів декого, Джиммі, — відповів низенький місіонер, намагаючись усміхнутись у відповідь.

— Мерсер?

— Так. Він сказав мені по секрету. Бідолашний хлопець, схоже, закохався у юну леді.

— Я теж, mon père. І не боюся зізнатися вам у цьому. Я навіть радий такій можливості. Якби Кардіґен не прирік мене до смерті…

— Джиммі, — швидко, хриплим голосом перебив місіонер, — тобі ніколи не спадало на думку, що лікар Кардіґен може помилитися?

Він узяв Кента за руку й міцно стиснув — аж до болю. І Кент, глянувши йому в очі, відчув себе так, наче темну кімнату його розуму освітлив спалах вогню. Кров по краплі відступила від його обличчя, доки він не став білішим за отця Лайонна.

— Ви… ви ж не хочете сказати…

— Так, так, мій хлопчику. Я саме це маю на увазі, — сказав місіонер. Його голос звучав так дивно, що, здавалося, йому не належав. — Ти не помираєш, Джиммі. Ти будеш жити!

— Жити! — Кент відкинувся на подушки. Його губи видихнули єдине слово. — ЖИТИ!

На мить він заплющив очі, і йому здавалося, що весь світ зайнявся вогнем. І він знову промовив те слово, але лише одними губами — без звуку. Його нерви, натягнені до краю перед зустріччю з нелегким випробуванням — смертю, почали здаватися під напливом сильних почуттів. У ту мить в нього стало паморочитися в голові. Він розплющив очі — там, за вікном, де був світ, тепер лише погойдувалося розмите зелене марево. Але він чув голос отця Лайонна. Здавалося, що між ними пролягає величезна відстань, але він чув його дуже чітко. Голос казав, що лікар Кардіґен помилився, і через це тепер почувається так, наче в нього з грудей вийняли серце. Але ця помилка є зрозумілою.

Якби в них був рентген… Але його не було. І лікар Кардіґен поставив діагноз, який, ймовірно, поставили б дев’ятеро з десяти добрих лікарів. Те, що він прийняв за аневризматичний вилив, було лише сильними серцевими шумами, а оніміння, що зростало в грудях — лише ускладненням унаслідок завеликого обсягу нічного повітря. Дуже прикро, що так сталося. Але він не повинен звинувачувати Кардіґена!

ВІН НЕ ПОВИНЕН ЗВИНУВАЧУВАТИ КАРДИҐЕНА! Останні слова, наче дрібні хвилі, що набігають одна за одною, раз у раз відлунювали в його свідомості. Він не повинен звинувачувати Кардіґена! Він сміявся, сміявся доти, доки його запаморочені відчуття не вляглися, доки світ за вікном по клаптиках не набув своєї звичної форми. Принаймні йому здавалося, що він сміється. Він — не повинен — звинувачувати — Кардіґена! Як міг отець Лайонн сказати таку феєричну дурницю! Звинувачувати Кардіґена в тому, що повернув його до життя? За радість усвідомлення того, що він не помирає? Звинувачувати його у…

Думки потроху ставали чіткішими. Наче гвинт, що знаходить свою різьбу, так само його розум віднаходив утрачену ясність. Він знову побачив перед собою отця Лайонна, з його білим обличчям і неспокійними очима — з них і досі не зникли напруження й страх, з якими той з’явився на порозі його палати. І лише в цю мить він усвідомив правду до кінця.

— Я… я бачу, — сказав він. — Ви з Кардіґеном гадаєте, що краще б я помер!

Місіонер досі тримав його за руку.

— Не знаю, Джиммі. Не знаю. Те, що сталося — жахливо.

— Але не так жахливо, як смерть! — скрикнув Кент, раптом відчувши, як терпне тіло на подушках. — Великий Боже, mon père, я хочу жити! О…

Він висмикнув долоню і простяг обидві руки до відчиненого вікна.

— Подивіться туди! Це знову мій світ! МІЙ СВІТ! Я хочу повернутися туди. Він тепер удесятеро цінніший для мене, ніж був. Як я можу злитися на Кардіґена? Mon père… mon père … послухайте мене. Зараз я можу сказати, бо маю право на це. Я ЗБРЕХАВ. Я не вбивав Джона Барклі!

Дивний скрик злетів із уст отця Лайонна. Скрик людини, що задихається, але не від радощів, а з невимовного горя.

— Джиммі!

— Клянуся! Сили небесні, mon père, невже ви мені не вірите?

Місіонер підвівся. У його очах, на його обличчі тепер був інший вираз. Так, наче він ще ніколи в житті не бачив Джима Кента. Це був вираз несподіваного потрясіння — від подиву, від недовіри, навіть страху. Потім він швидко опанував себе і поклав руку на голову Кента.

— Нехай Бог простить тебе, Джиммі, — сказав він. — І нехай Він тобі допоможе!

Якщо мить тому Кента захлеснув наплив нестримної радості, то тепер його серце охололо від того, що він почув у голосі отця Лайонна і побачив у його очах. Це не була повна недовіра. Це було щось більш безнадійне.

— Ви мені не вірите! — сказав він.

— Моя релігія велить мені вірити, Джиммі, — відповів отець Лайонн м’яким голосом, до якого знову повернувся колишній спокій. — І я мушу вірити, заради твого ж блага. Але це вже не питання людського співчуття, юначе. Це Закон! Що б моє серце не відчувало до тебе, це нічим тобі не зарадить. Ти… — він вагався, перш ніж промовити це.

І саме тоді Кент чітко і вповні побачив усю жахливість своєї ситуації. Знадобився час, щоб усвідомити це. Власне кажучи, він усе збагнув ще кілька секунд тому; тепер же, крок за кроком, розуміння ставало чіткішим. Його м’язи напружилися, і отець Лайонн побачив, як ствердла його щелепа і стиснулися кулаки. Смерть пішла від нього. Але її іронія, похмура насолода від влучно зіграного жарту диявольським сміхом лунала в його вухах. Що ж — він житиме! Порівняно з цим все решта було ніщо. Байдуже, що станеться з ним місяць чи шість місяців по тому — сьогодні він не помре. Він житиме, щоб отримати звіт від Мерсера. Він житиме, щоб стояти на ногах і з боєм відстоювати життя, яке вже майже відкинув. Перш за все він — боєць. Його вродженою здатністю було боротися, не так проти людей, як проти незліченних вивертів долі, що траплялися під час їхніх пригод. А тепер він брав участь у найнебезпечнішій грі з усіх. Він бачив її. Він відчував її. Він був наче в пастці. В очах Закону, який нещодавно захищав він сам, Кент обернувся на вбивцю. А в провінції Альберта карою за вбивство була смерть через повішення. Він не відчув ані страху, ані переляку, і сам себе питав, чи добре розуміє ситуацію. Він вважав, що так. Річ лише у властивостях людської природи. Він гадав, що смерть — річ заздалегідь відома й невідворотна. Він вірив, що йому залишилося жити кілька хвилин. Аж тепер життя знову повернулося до нього — щонайменше, на місяці. То було неймовірне, хай і тимчасове полегшення, і…

Його серце завмерло від хвилювання, що раптом охопило його. Маретта Редіссон знала, що він не помирає! Вона натякала йому на це, але він, як чисто тобі дурбецало, не зрозумів натяків. Вона не співчувала йому, сміялася, ледь не кепкувала з нього, і все тому, що знала, що він не помирає!

Він швидко розвернувся до отця Лайонна.

— Вони повірять мені! — скрикнув він. — Я змушу їх мені повірити! Mon père, я збрехав! Я збрехав, щоби врятувати Сенді Мактриґґера, і я розповім їм, чому. Якщо лікар Кардіґен не зробив іншої помилки, скажіть їм, що я хочу бачити їх тут знову. Зробите це?

— Інспектор Кедсті чекає за дверима, — тихо сказав отець Лайонн. — Але я б не квапився, Джиммі. Слід зачекати. Я подумав би… поміркував.

— Хочете сказати — потрібен час, щоб вигадати історію, яка виглядатиме логічно, mon père? Я вже маю таку. Я знаю, що сказати. І ще… — він невесело посміхнувся. — Я зробив дуже відверте зізнання, хіба не так, отче?

— Воно було надто переконливим, Джиммі. Ти виклав усі подробиці, і ці подробиці, разом із тим, що ввечері перед убивством тебе бачили у Джона Барклі і це ти знайшов його мертвим кілька годин по тому…

— Усе це — залізні докази проти мене, — погодився Кент. — Насправді, я приходив до Барклі, щоб глянути на його мапу Землі Дикобразів, яку він зробив двадцять років тому. Він не міг її знайти. Пізніше він надіслав мені вісточку, що відшукав її. Я повернувся і побачив його мертвим.

Маленький місіонер кивнув, але нічого не сказав.

— Це мене бентежить, — продовжував Кент. — Схоже, мені таки доведеться крізь усе це пройти, як у спорті. Коли програєш, здіймати галас — недобрий смак. Виглядаєш при цьому як останній боягуз, ну, ви ж знаєте. Щоб грати за правилами, я, напевно, мав би промовчати й дозволити повісити себе, не створюючи зайвого клопоту. Смертельна гра, знаєте, і все таке. Але є інший бік справи. Моя бідолашна шия залежить від мене. Вона мені непогано служила. Дуже вірною була. Ковтала яєчню навіть того ранку, як гадала, що помре. Поганий же з мене представник роду людського, якщо я відступлюся від неї. Я хочу зробити їй добру послугу. Хочу врятувати її. І я зроблю це — якщо зможу.

Попри неприємну напруженість моменту, отцю Лайонну відрадісно було бачити, як до друга повертається давнє почуття гумору. Любов до нього здатна була витерпіти все. Він міг оплакувати Джеймса Кента, міг молитися за спасіння його душі, міг вважати його винним, і все одно він відчував до нього ту саму прив’язаність, яка занадто глибоко вкорінилася в його серці, щоб якась матеріальна обставина чи випадкова подія здатна була вирвати її. Тож отець Лайонн знову бадьоро всміхнувся, як раніше, і сказав:

— Боротися за життя — привілей, даний Господом кожному з нас, Джиммі. Я був наляканий, коли прийшов до тебе. Я вірив, що для тебе краще було би вмерти. Тепер бачу, що помилився. Це буде жахливий бій. Буду радий, якщо ти виграєш. Якщо ж програєш, то я знатиму, що ти програв з гідністю. Напевно, ти маєш рацію. Мабуть, буде найкраще побачитися з інспектором Кедсті, перш ніж щось думати. Це матиме свій психологічний вплив. Сказати йому, що ти готовий його бачити?

Кент кивнув.

— Так. Зараз.

Отець Лайонн підійшов до дверей. Навіть тоді він, здавалося, якусь мить вагався, немов бажаючи знову закликати Кента передумати. Потім він відчинив двері та вийшов.

Кент чекав із нетерпінням. Обмацуючи рукою постіль, він натрапив на хустинку, якою витирав губи, і раптом подумав, як давно не бачив на ній свіжих плям крові. Тепер, коли він знав, що рана не смертельна, тиск у грудях вже не спричиняв йому такої незручності. Він відчув бажання підвестися й зустріти відвідувачів на ногах. Кожен нерв його тіла прагнув дії, і хвилини тиші, що настали після того, як за місіонером зачинилися двері, були важкі для нього. Минуло чверть години, перш ніж він почув кроки, що повертаються, і за звучанням вгадав, що Кедсті йде не сам. Напевно, le père повертався з ним. А може, то був Кардіґен.

Те, що відбулося в наступні кілька секунд, стало для нього неабияким потрясінням. Отець Лайонн увійшов першим, за ним — інспектор Кедсті. Кент кинув швидкий погляд на обличчя командира Н-ської дивізії — і ледве впізнав його. Легкий нахил голови, який важко було назвати привітанням, був відповіддю на кивок і салютування Кента. Ніколи ще він не бачив, щоб обличчя Кедсті так сильно нагадувало маску позбавленого емоцій сфінкса. Але що вразило його найбільше, то це присутність людей, на яких він не очікував. Одразу за Кедсті увійшов Макдуґал, суддя, а слідом за Макдуґалом — констеблі Пеллі й Брант, прямі й підтягнуті, явно при виконанні службових обов’язків. Кардіґен, блідий і стривожений, увійшов останнім разом зі стенографісткою. Не встигли вони всі зайти в кімнату, як констебль Пеллі проголосив формальне попередження, що, згідно з карно-процесуальним кодексом Королівської Північно-Західної кінної поліції, Кент офіційно перебуває під арештом.

Він не очікував на це. Звичайно ж, він знав, що карний процес буде розпочато, але не очікував такої безжальної раптовості. Він гадав, що спочатку поговорить із Кедсті, як чоловік з чоловіком. Але — закон є закон. Він збагнув це, перевівши погляд зі скам’янілого обличчя Кедсті на пусті нерухомі обличчя давніх друзів, констеблів Пеллі й Бранта. Якщо візитери й мали співчуття, то ховали його дуже глибоко, окрім хіба що Кардіґена та отця Лайонна. І Кент, лише мить тому пойнятий радісною надією, відчув, як його серце наливається свинцем в очікуванні моменту, коли він розпочне боротьбу за повернення свого життя і відновлення втраченої свободи.

Роздiл 8

Невдовзі після того, як двері палати Кента зачинилися за лиховісною делегацією слуг закону, юний Мерсер усе стояв у коридорі, сперечаючись сам із собою. Чи, бува, його час не настав? Врешті-решт він вирішив, що таки настав, і з п’ятдесятьма доларами Кента в кишені вирушив до хижки старого індіанського слідопита Муї. Годиною пізніше він повернувся — саме вчасно, щоби побачити, як двері палати Кента відчиняються знову. Першими звідти вийшли лікар Кардіґен і отець Лайонн, за ними — білява стенографістка, суддя та констеблі Пеллі й Брант. Затим двері зачинилися знову.

У кімнаті, увесь спітнілий після пережитого випробування, сидів Кент, відкинувшись на подушки, і пломінкими очима дивився на інспектора Кедсті.

— Я просив залишити нас наодинці, Кедсті, бо хотів поговорити з тобою як з людиною, а не як з моїм командиром. Я більше не на службі, як я розумію. І коли так, то не зобов’язаний поважати тебе більше, ніж будь-кого іншого. І я радий, що маю такий привілей — назвати тебе клятим мерзотником!

Кедсті повільно стиснув кулаки, і його обличчя, вже червоне, спаленіло ще сильніше. Перш ніж він устиг заговорити, Кент продовжив:

— Ти не виявив до мене найменшої поваги й співчуття, які мав до послідущих злочинців. Ти здивував усіх у цій кімнаті, бо колись — якщо не тепер — ці люди були моїми друзями. Річ не в тому, щó ти казав, річ у тому, як ти це казав. Щоразу, як вони схильні були мені вірити, ти миттєво покладав цьому край, і робив це у безчесний, несправедливий спосіб. Ти не давав мені жодного шансу. Коли мені майже вдавалося переконати їх, ти зводив усе до букви закону. А ти ж не віриш, що я вбив Джона Барклі. Я знаю це. Ти назвав мене брехуном у той день, коли я зробив це ідіотське зізнання, ти й досі вважаєш, що я тоді збрехав. Я чекав, доки ми будемо наодинці, щоб спитати в тебе певні речі, бо в мене ще лишилося трохи поваги, якщо в тебе немає. Що за гру ти ведеш? Звідки ці переміни в тобі? Може…

Він подався до Кедсті, і його права рука мимоволі стиснулася в кулак, твердий, мов камінь.

— Може, це через дівчину, що переховується в твоєму бунгало, Кедсті?

Навіть у цей момент, коли йому страшенно кортіло вдарити цього чоловіка, він не міг не захоплюватися його кам’яною витримкою. Кент ніколи не чув, щоб хтось назвав Кедсті безчесним чи мерзотником. І навіть зараз інспектор лишався незворушно спокійним, хоча його обличчя горіло. Навіть натяк Кента на те, що він веде свою гру, навіть пряме звинувачення в тому, що він переховує Маретту Редіссон у своєму будинку, анітрохи, здавалося, не стривожили його. Деякий час Кедсті дивився на Кента, наче оцінюючи напрямок його думок. Коли він заговорив, голос був таким тихим і спокійним, що Кент завмер, не зводячи з нього здивованих очей.

— Я не звинувачую тебе, Кенте, — сказав він. — Я не винувачу тебе за те, що ти назвав мене мерзотником, чи ким ти ще мене хотів назвати. Був би я на твоєму місці, напевно, поводився би так само. Через нашу давню близькість тобі здається неймовірним, що я не доклав усіх зусиль, аби врятувати тебе. Я вчинив би так, якби вважав тебе невинуватим. Але я вважаю інакше. Я вірю, що винуватець — ти. І не бачу жодної пролазки в доказах проти тебе, які ти сам надав у своєму зізнанні. Чорт забирай, хлопче, навіть якби я міг довести, що ти не винуватий у вбивстві Джона Барклі…

Він зробив паузу й покрутив свій сивий вус, обернувшись на мить до вікна.

— Навіть якби я зробив це, — продовжив він, — ти все одно був би приречений на двадцять років за ґратами за найгіршу обмову, яка тільки може бути в світі — лжесвідчення, скоєне в ту мить, коли ти вважав, що помираєш! Ти винуватий, Кенте. Якщо не в одному злочині, то в іншому. Жодних ігор я не веду. А щодо дівчини — немає в моєму бунгало ніякої дівчини.

Він розвернувся до дверей, і Кент не робив спроб його зупинити. Слова приходили — і застигали на вустах. Коли Кедсті пішов, він деякий час розсіяно вдивлявся в зелений ліс за вікном, але нічого перед собою не бачив. Тихо, спокійно інспектор вимовив слова, які розбили на друзки всі його надії до останньої. Бо навіть якщо він уникне шибениці, він все одно залишатиметься злочинцем — мабуть, негідником найнижчого ґатунку після вбивства собі подібного. Якщо він доведе, що не вбивав Джона Барклі, він водночас винесе собі звинувачувальний вирок у тому, що дав брехливу клятву на смертному, як йому здавалося, ложі. А це може обернутися двадцятьма роками у виправному закладі Едмонтона! Навіть у найкращому разі він не міг сподіватися на менше, ніж десять років. Десять років… двадцять років… у в’язниці! Або шибениця.

Піт заливав його обличчя. Він більше не проклинав Кедсті. Гнів минув. Увесь цей час Кедсті передбачав усе, про що він, як останній йолоп, навіть не задумувався. Байдуже, що відчував інспектор десь у глибині свого серця — він не міг чинити інакше, ніж чинив. Він, Джеймс Кент, який ненавидів брехню понад усе на світі, був тепер наймерзеннішим із брехунів — людиною, що збрехала на порозі смерті.

І за цю брехню він мав нести сувору кару. Ніхто не сховається від всевидющого ока Правосуддя. Шлях законності вузький і не має зворотного напрямку. Те, що лежить праворуч або ліворуч від цього шляху, не має значення. Закон не прийме жодних вибачень із тих, що він може надати на свою користь. Кент збрехав, щоб урятувати людське життя — але цього життя вимагало Правосуддя. Він обікрав і зневажив Закон, хоча лише диво врятувало його від найстрашнішої кари з усіх.

У цій важкій ситуації Кент почувався розгромленим. Перед ним наче відкрилося віконце, і він побачив те, що давно вже бачив Кедсті. Але в міру того, як спливали хвилини, у ньому знову почав прокидатися дух боротьби. Він був не з тих, хто легко здається. Особиста небезпека завжди збуджувала його до глибин душі, а він ще ніколи не стикався з небезпекою більшою, ніж ця. Швидко стрибнути, влучивши момент — зараз це вміння не рятувало. Десять років навчання підготували його до ловів на людей, і він добре розумівся на психології переслідуваного. Завжди, вистежуючи чергову здобич, він спочатку намагався пройнятися розумінням до втікача, подумки поставити себе на його місце. Першим кроком Кента у цій карколомній грі було проаналізувати, що зробив би злочинець за певних обставин, у певному оточенні й певної расової належності. Він розробив для себе надважливі правила, але завжди відпрацьовував їх із позиції переслідувача. Тепер же він розглядав ситуацію з протилежного боку. Він, Джеймс Кент, більше не був мисливцем — він був здобиччю, і всі ті хитрощі, які він опанував, мали тепер бути використані з точністю до навпаки. Його вміння орієнтуватися в лісі, його кмітливість, чудові навички гри сам на сам мало допоможуть, коли дійде до слідства і лави підсудних.

Першим джерелом натхнення стало відчинене вікно. Пригоди завжди були сіллю його життя, а там, за зеленими лісами, що перекочувалися навколо, наче гребені хвиль, лежала найбільша пригода з усіх, що коли-небудь випадали йому. У цих милих серцю лісах, що вкривали собою півконтиненту, він волів би померти, якщо світ здолає його. Кент уже бачив, як гратиме роль переслідуваного — як ще ніколи ніхто не грав. Дайте тільки йому зброю в руки і свободу, і нехай весь світ на нього чатує…

Його очі запалали від нетерпіння, але вогонь у них швидко згас. Зрештою відчинене вікно було не більш як знущанням. Він зісковзнув із ліжка і спробував втриматися на ногах, але від цієї спроби в нього одразу запаморочилося в голові. Він сумнівався, що, вибравшись крізь вікно, зможе подолати хоча б сотню метрів. У ту ж мить йому свінула інша думка. Розум потроху прояснювався. Хитаючись, він пройшовся кімнатою, туди й назад — уперше за той час, коли куля метиса вклала його в ліжко. Він обдурить Кардіґена. Він обдурить Кедсті. Відновлюючи сили, він збереже своє одужання в секреті. До останнього вдаватиме недугу — аж доки однієї ночі не скористається відчиненим вікном!

Від цієї думки його охопило ніколи ще не знане хвилювання. Вперше він відчув безмежну прірву між переслідувачем і переслідуваним, між людиною, що сама по собі веде смертельну гру, і тим, хто грає в неї проти закону й усіх тих сил, що стоять за законом. Якщо переслідування завжди приємно збуджувало його, то втеча від переслідування збуджувала ще більше. Кожен нерв у його тілі дзвенів від напруги, розум палав незнаним досі вогнем. Він обернувся на звіра, загнаного в пастку. Зараз мисливцем був інший.

Кент підійшов до вікна й висунувся назовні. Він дивився на ліс і бачив його зовсім іншими очима. Тепер у блиску ріки йому ввижалося ніколи до того небачене знамення. Зараз, поглянувши на свого пацієнта, лікар Кардіґен заприсягся би, що гарячка повернулася. В очах застиг вогонь. Обличчя горіло. У цю мить Кент не бачив смерті, не бачив залізних ґрат в’язниці. Його кров розганяло передчуття найбільшої з усіх пригод, що чекала на нього попереду. Він, найкращий мисливець за втікачами на дві тисячі миль диких просторів, переможе інших мисливців. Пес обернувся лисицею, і ця лисиця володіла хитрощами як ловця, так і здобичі. Він переможе! Світ манив його — і він досягне серця цього світу. В пам’яті спалахами зринали місця, де він міг назавжди знайти свободу та безпеку. Ніхто на всій Півночі не знав її потаємні закутки краще, ніж він — недосліджені, не нанесені на мапу місцини, далекі й загадкові клаптики невідомої землі, terra incognita, де сонце і досі сходить і сідає, не питаючи дозволу в закону, і Божий сміх лунає, як у ті дні, коли доісторичні тварини об’їдали верхівки дерев, не вищих за них самих. Туди, крізь вікно, от тільки набереться сил для подорожі — і нехай тоді закон розшукує його хоч сотню років, без жодної для себе користі.

Не пуста бравада і не шаленство крові породжували ці думки. Не паніка і не якесь хворобливе збудження. Навіть уявляючи, він і далі тверезо оцінював власні кроки. Він вирушить униз по ріці, в напрямку Північного Льодовитого океану. І він знайде Маретту Редіссон! Так, навіть якщо вона мешкає в казармах Форт-Сімпсона, він знайде її! Але що потім? Ось питання, на тлі якого блякли всі решта. І воно передбачало цілу низку відповідей.

Знаючи, що його план остаточно провалиться, якщо його побачать на ногах, Кент повернувся в ліжко. Його обличчя досі палало від фізичної напруги та збудження, коли за півгодини прийшов лікар Кардіґен.

У наступні кілька хвилин йому вдалося заспокоїти Кардіґена більше, ніж за минулу добу. Зрештою, запевняв він лікаря, що більше він думає про помилку, то більше почувається щасливим. Він зізнався, що спочатку новина про те, що він житиме, викликала в нього жах. Але тепер він бачить справу в іншому світлі. Щойно він набереться сил, як почне збирати докази на користь свого алібі, і він упевнений, що доведе відсутність власної провини у вбивстві Джона Барклі.

Він передбачає, що на нього чекають десять років в’язниці в Едмонтоні. Але що таке десять років там порівняно з сорока чи п’ятдесятьма роками життя, похованого в землі? Він до болю стискав руку Кардіґена і дякував йому за пречудовий нагляд і турботу. Це він, Кардіґен, урятував його від могили, казав Кент — і Кардіґен молодів у нього на очах.

— Я гадав, що ти сприймеш це інакше, Кенте, — сказав він, глибоко й полегшено зітхаючи. — Господи, коли я виявив, що припустився такої помилки…

— То ти вирішив, що власноруч відправив мене на шибеницю, — посміхнувся Кент. — Це так, я не повинен був робити того зізнання, старий, от хіба якби прирівняв тебе до Всемогутнього Господа — адже тільки він знає, кому з нас жити, а кому помирати. Але ми всі помиляємось. Я помилявся теж. А тобі не треба вибачатися. Тепер я можу просити тебе присилати мені добрі сигари, доки відбуватиму покарання в Едмонтоні — і, мабуть, наполягатиму, щоб ти іноді приїздив курити їх разом зі мною й ділився новинами про те, що трапляється на ріках. Але боюся, друже, мені доведеться ще трохи потурбувати тебе. Я дивно почуваюся сьогодні, всередині щось не те. Буде вже зовсім смішно, якщо якесь нове ускладнення пошиє нас обох у дурні, хіба не так?

Він бачив, яке враження справили його слова на Кардіґена. І знову його віра в психологію розуму знайшла абсолютне підтвердження. Несподівано порятований із болота зневіри тією самою людиною, яка начебто мала проклинати його, Кардіґен радів настільки, що випромінював аж надмірне співчуття. Коли він нарешті покинув кімнату, Кент потайки тріумфував. Адже лікар сказав, що має минути певний час, перш ніж він одужає достатньо, щоб стати на ноги.

Того дня він більше не бачив Мерсера. Кардіґен особисто приніс йому обід і вечерю й останнім відвідував його після заходу сонця. Кент просив його більше не турбувати, адже його хилило на сон. За дверима тепер постійно чатував охоронець.

Кардіґен скривився, повідомляючи цю новину. З боку Кедсті такий запобіжний захід був цілковитою дурницею. Але він видасть охоронцеві черевики з гумовими підошвами й наполягатиме, щоб той не здіймав шуму, аби не турбувати пацієнта. Кент подякував йому й зраділо всміхнувся, коли Кардіґен пішов.

Він чекав, доки годинник покаже десяту, перш ніж взятися до призначених самому собі вправ. Він безшумно зісковзнув з ліжка. Цього разу відчуття запаморочення, коли він став на ноги, вже не виникало. Голова була ясною, наче дзвін. Він почав випробовувати себе, роблячи все глибші й глибші вдихи та випинаючи груди.

Болю, якого він очікував, не було. Йому захотілося кричати від радості. Одну за одною він витягнув угору обидві руки. Потім став нахилятися вперед, доки не торкнувся підлоги кінчиками пальців. Він згинав коліна, робив нахили з боку в бік, чергував пози, дивуючись силі й гнучкості власного тіла. Двадцять разів, перш ніж повернутися в ліжко, він пройшовся туди-сюди приміщенням.

Йому не спалося. Лежачи на спині на своїх подушках, він милувався сяйвом зірок, спостерігаючи за сходженням місяця й дослухаючись до сов, що гніздилися у вдареному блискавкою дереві. За годину він повернувся до своїх вправ.

Він був на ногах, коли почув крізь вікно звуки голосів, усе ближче, і потім — гінкого бігу. За мить хтось грюкав у двері й гучним голосом кликав лікаря Кардіґена. Кент обережно підступив до вікна. Місяць зійшов, і він побачив фігури, що наближалися — повільно, наче під важкою ношею. Перш ніж вони зникли з очей, він розрізнив двох чоловіків, які несли між собою щось важке. Потім до нього долинув скрип дверей, інші голоси, а тоді зависла тиша.

Він повернувся в ліжко, гадаючи, хто міг бути той новий пацієнт.

Після фізичних навантажень дихати стало легше. Він почувався сповненим життєвих сил, тиск у грудях потроху зникав — усе це миттєво підняло йому настрій, і він відчув безмежний оптимізм. Було вже зовсім пізно, коли він заснув, тож проспав довше, ніж зазвичай. Розбудила його поява Мерсера. Той увійшов тихо, м’яко причинив за собою двері, але Кент почув його все одно. В ту мить, підводячись у ліжку, він уже знав, що Мерсеру є що розповісти. Також він збагнув, що сталося дещо тривожне — Мерсер був помітно схвильований.

— Перепрошую, що розбудив вас, сер, — сказав він, нахиляючись до Кента, наче боячись, що охоронець за дверима може підслухати. — Але я подумав, що вам краще дізнатися про індіанця, сер.

— Індіанця?

— Так, сер — Муї, сер. Я дуже через це засмучений, містере Кент. Раніше, вчора ввечері, він казав мені, що знайшов, яким баркасом дівчина вирушає вниз по ріці. Він казав, судно сховане в Гавані Кіма.

— В Гавані Кіма! Добра схованка, Мерсере!

— Справді, там дуже легко щось приховати, сер. Щойно стемніло, Муї повернувся туди стежити. Що з ним трапилось, я так і не з’ясував до кінця. Але мало бути десь близько опівночі, коли він дістався до будинку Кроссена, спливаючи кров’ю та напівживий. Його принесли сюди, і більшу частину ночі я доглядав за ним. Він каже, дівчина зійшла на борт, і баркас вирушив униз за течією. Тільки це я й дізнався, сер. Решту він белькоче якоюсь незрозумілою мовою. Кроссен каже, це мова племені крі і що старий Муї вірить, начебто самі чорти налетіли на нього з дрючками в Гавані Кіма. Хоча, звичайно, то мали бути люди. Не вірю я в його чортів, сер.

— Я теж, — сказав Кент, відчувши дивне збудження в крові. — Це просто означає, Мерсере, що хтось іще йде по сліду — хтось розумніший за старого Муї.

Обережно, з кумедно напруженим обличчям Мерсер озирнувся на двері. Потім схилився ще нижче над Кентом.

— Коли я був із ним наодинці, я чув, як під час свого незв’язного бурмотіння він промовляв ім’я, сер. Півдюжини разів, сер, і це ім’я було — КЕДСТІ!

Пальці Кента вчепилися в руку юного англійця.

— Ти чув ЦЕ, Мерсере?

— Я впевнений, що не міг помилитися, сер. Воно пролунало кілька разів.

Кент відкинувся на подушки. Його розум працював швидко. Він знав, що, попри намагання виглядати спокійним, Мерсер неабияк стривожений тим, що сталося.

— Ми не можемо дозволити, щоб це спливло на поверхню, Мерсере, — сказав він. — Якщо Муї тяжко поранено… якщо він помре, наприклад… і з’ясується, що ми з тобою…

Він навіть не глянув на Мерсера, бо знав, що достатньо згустив фарби, аби його слова справили належне враження.

— Стеж за ним пильно, старий, і докладай мені про все, що трапиться. З’ясуй якомога більше про Кедсті. Я підкажу тобі, як діяти. Справа дуже делікатна, ти ж розумієш… для тебе! І… — він усміхнувся Мерсеру, — я неймовірно зголоднів цього ранку. Додай-но ще одне яйце до моєї яєчні, гаразд, Мерсере? Три яйця замість двох, і пару додаткових скибочок підсмаженого хліба. Але не треба, щоб хтось знав, що мій апетит покращується. Ліпше буде для нас обох — особливо якщо так станеться, що Муї помре. Зрозумів, старий?

— Гадаю… гадаю, так, сер, — відповів Мерсер, і колір збіг з його лиця від похмурої посмішки Кента. — Зроблю, як ви кажете, сер.

Коли він пішов, Кент був упевнений, що точно прорахував цю людину. Вірний звичкам певного типу людей, Мерсер зробить що завгодно за п’ятдесят доларів — але потайки. Надто вже боягузливий для відкритих дій. Кент знав ціну таким людям за певних обставин, і такі обставини складалися саме зараз. З цієї миті Мерсер ставав безцінним надбанням для його плану особистого порятунку.

Роздiл 9

Того ранку Кент з’їв сніданок, який дуже здивував би лікаря Кардіґена і неабияк насторожив інспектора Кедсті, якби той дізнався. Під час сніданку він ще більше зміцнив уже налагоджений зв’язок із Мерсером. Усім своїм виглядом Кент демонстрував велике занепокоєння станом Муї, знаючи, що той не міг бути смертельно поранений, адже, за словами Мерсера, перелому в нього не було. Але якщо індіанець помре, попереджав Кент, це означатиме щось зовсім кепське для них обох, якщо їхня роль у цьому стане відомою.

Щодо нього, це не матиме великого значення, адже йому й так уже «кепсько». Але він не хотів би бачити, як добрий друг потрапить через нього в халепу. Мерсер був розчулений. Він уже бачив себе інструментом ймовірного вбивства, і від цієї думки йому ставало моторошно. Навіть у найкращому разі, казав йому Кент, є факт давання й одержання хабара, що дуже ускладнить їхнє становище, якщо Муї не триматиме рота на замку. А якщо індіанець дізнався про якийсь компромат на Кедсті, украй важливо, аби він, Мерсер, здобув цю інформацію — вона може стати їхнім козирем, коли дійде до сутички з інспектором поліції. Згідно зі своїми обов’язками Мерсер поміряв йому температуру. Вона була цілком нормальною, але Кенту неважко було переконати його зробити відмітку в температурному графіку градусом вище.

— Краще нехай думають, що я й досі хворий, — запевнив він Мерсера. — Тоді не запідозрять, що ми якось між собою пов’язані.

Мерсер настільки перейнявся цією ідеєю, що запропонував додати на графіку ще півградуса.

Це був чудовий день для Кента. Він відчував, що з кожною годиною набирає сили. Та все ж протягом дня він жодного разу не піднявся з ліжка, боячись, що його викриють. Кардіґен двічі відвідував його, і температурний графік Мерсера не викликав у нього жодних підозр. Він робив перев’язку рани, яка швидко загоювалася. Найбільше лікаря засмучувала гарячка. Він вважав, що це має бути ознака якогось внутрішнього розладу, який скоро мине. Окрім цього, лікар не бачив жодних причин, з яких Кент не міг у найближчий час стати на ноги. Він усміхнувся, ніби вибачаючись.

— Дивно казати це, коли зовсім нещодавно запевняв, що ти помираєш, — мовив він.

Вночі, після десятої години, Кент чотири рази виконував свої зміцнювальні вправи. І ще більше, ніж минулої ночі, дивувався швидкістю, з якою до нього поверталися сили. Не раз і не два маленькі бісенята завзяття штовхали його негайно скористатися вікном.

Протягом трьох днів і ночей він зберігав свою таємницю й продовжував накопичувати сили. Час від часу до нього заходив лікар Кардіґен, і отець Лайонн регулярно відвідував його після обіду. Найчастішим гостем був Мерсер. Третього дня сталися дві події, які дещо стурбували Кента. Лікар Кардіґен відбув у чотириденну подорож до поселення за п’ятдесят миль на південь, лишивши замість себе Мерсера — і раптом гарячка в Муї припинилася, і він повністю опритомнів. Перша подія неабияк втішила Кента. Без Кардіґена під боком ніщо не загрожувало викрити його симуляцію. А ось що найбільше захоплювало Мерсера, то це одужання Муї після удару по голові. Хлопець просто захлинався від радощів. З типовою для себе нестриманістю він вихвалявся перед Кентом, усім своїм видом демонструючи, що йому більше нема чого боятися. Відтоді, як життю Муї перестало щось загрожувати, він тримався так нестерпно, що Кент не раз і не два придушив бажання стусаном викинути його з палати. До того ж з тієї миті, як був офіційно призначений заступником Кардіґена, Мерсер так і роздувався від почуття власної значущості. Кент вбачав у цьому нову загрозу і почав догоджати йому. Він відверто лестив Мерсеру, запевняв, що це просто сором, що Кардіґен досі не зробив його своїм партнером. Він заслуговує на це. І, щоб бути справедливим до себе, Мерсер просто зобов’язаний вимагати взяти його в партнери, коли Кардіґен повернеться. Він, Кент, поговорить про це з отцем Лайонном, і місіонер згадає про це у своїй проповіді перед найвпливовішими людьми Пристані. Протягом двох днів Кент грав із Мерсером, як риболов грає з підступною рибиною. Він намагався змусити Мерсера довідатися, як історія з Муї стосується Кедсті. Але старий індіанець закрився, наче устриця.

— Він злякався, коли я сказав йому, що він щось говорив про інспектора, — доповів Мерсер. — Тепер усе спростовує. Лише головою хитає — ні, ні, ні. Не бачив він Кедсті й нічого про нього не знає — а я нічого не можу з ним зробити, Кенте.

Він відкинув звичку постійно казати «сер», як відкинув і свою лакейську прислужливість. Із хазяйською безцеремонністю він курив сигари пацієнта і з образливою фамільярністю називав його Кентом. Інспектора він згадував не інакше як «Кедсті», отця Лайонна — як «маленького проповідника». Його так і розпирало від пихи, і Кент знав, що кожна година зростання цієї пихи робить його становище небезпечнішим.

Він підозрював, що Мерсер забагато патякає. Кілька разів на день він чув, як той перемовляється з охоронцем. Нерідко Мерсер відправлявся в місто, крутячи в пальцях тоненьку очеретяну тростину, яку не наважувався носити раніше. Він почав переказувати Кенту інформацію і думки дещо зверхнім тоном. На четвертий день з’явилися чутки, що лікар Кардіґен не повернеться у найближчі сорок вісім годин — і, не червоніючи, Мерсер самовдоволено натякнув, що до повернення на лікаря чекатимуть великі переміни. У приступі дурної самозакоханості він заявив:

— Кедсті дуже прихильно ставиться до мене тепер, Кенте. Цей стариган, виявляється, дуже чесний, якщо тільки правильний підхід до нього знайти. Після обіду покликав мене до себе, і ми разом викурили по сигарі. І коли я сказав йому, що минулої ночі зазирнув у ваше вікно — а ви там вправи виробляєте, він так і підстрибнув, наче його булавкою штрикнули. «Що? Я гадав, він хворий — ТЯЖКО хворий!» — сказав він. А я дав йому знати, що є кращі методи поставити хворого на ноги, ніж у Кардіґена. «Давайте йому більше їсти, — сказав я. — Давайте жити нормальним життям. Ось погляньте на Кента, — доводив я. — Цілий тиждень відгодовувався, як ведмідь, а тепер може сальто крутити!» Тут уже, Кенте, йому не було чим крити. Я знав: він неабияк здивується, що я вмію робити те, чого не вміє Кардіґен. Він став походжати кімнатою туди й сюди, чорний, мов хмара — гадаю, думав про Кардіґена. Потім покликав усередину того хлопця, Пеллі, і передав йому якусь записку на клапті паперу. Після того потиснув мені руку, довірчо поплескав по спині і дав мені ще одну сигару. Він кмітливий старий жук, Кенте. Йому не треба додаткової пари очей, щоб побачити, скільки я зробив після від’їзду Кардіґена.

Якщо колись у житті в Кента зводило пальці від нестерпного бажання вчепитися в горло людській істоті, то це було саме зараз. У мить, коли він уже готовий був діяти, Мерсер видав його Кедсті! Він відвернувся, аби хлопець не побачив виразу його очей, і сховав під собою стиснуті кулаки. В душі він боровся з шаленою спокусою, з люттю, від якої скипала кров — кинутися на Мерсера й прикінчити його на місці. Якби про стан його здоров’я інспекторові доповів Кардіґен, то була б інша річ. Він сприйняв би це як данину професійній необхідності з боку лікаря. Але Мерсер… Роздута жаба, що уявила себе биком, корисливий покидьок, що продасть і найкращого друга, клятий телепень, віслюк!..

На якусь мить він завмер, наче камінь, відвернувшись від Мерсера. Здоровий глузд переміг. Він знав, що його останній шанс залежить тепер від його холоднокровності. І Мерсер, сам того не відаючи, допоміг йому, адже потайки сховав у кишеню кілька його сигар і покинув палату. Хвилину чи дві Кент чув, як той розмовляє з охоронцем за дверима.

Тоді він підвівся в ліжку. Була рівно п’ята година. Як давно Мерсер бачився з Кедсті? Що за наказ був на тому клаптику паперу, що його інспектор передав констеблю Пеллі? Просто наглядати за ним пильніше чи перевести його до однієї з камер у поліційному відділку? Якщо останнє, то всі його надії та плани зруйновано. Подумки він перенісся туди.

У Пристані не було в’язниці. Не було навіть караульного приміщення, хоч служителі закону іноді називали так окремі камери, розташовані одразу за кабінетом інспектора Кедсті. Камери були зведені з бетону, і Кент особисто допомагав їх проектувати! Він не одразу відчув усю іронію власного становища. У цей момент він пригадував, що жоден в’язень ще не тікав із тих бетонних камер. Якщо до шостої стосовно нього не буде вжито ніяких заходів, то — він упевнений — його переведення до камери буде відкладено на ранок. Можливо, Кедсті наказав Пеллі підготувати для нього камеру. Глибоко в душі Кент гаряче молився, щоб справа була лише в приготуваннях. Тільки б вони дали йому ще одну ніч — лише одну!

Його годинник пробив пів на шосту. Потім — за чверть шосту. Затим — шосту. Попри репутацію найхолоднокровнішої людини в Н-ській дивізії, він відчував, як гарячково пульсує кров. Кент прикурив останню сигару й повільно затягнувся, намагаючись приховати тривогу, яку міг помітити хтось, увійшовши в палату. Вечерю йому подадуть о сьомій. О восьмій почне сутеніти. Місяць сходив щоразу пізніше, і тепер з’явиться в небі над лісами лише по одинадцятій. Рівно о десятій він вибереться крізь вікно. Його розум працював швидко і впевнено, як для планування першої в житті нічної втечі. Внизу, біля будинку Кроссена, завжди є кілька човнів. На одному з них він і відпливе, і коли Мерсер виявить, що його немає, він уже буде за сорок миль звідси на шляху до свободи. А потім він пустить човен плисти за течією, або ж заховає його і почне петляти країною, доки його слід остаточно не загубиться. Де-небудь і як-небудь він дістане їжу та зброю. Пощастило ж йому, що не віддав Мерсеру ще однієї п’ятдесятидоларової банкноти з-під подушки.

О сьомій прийшов Мерсер і приніс вечерю. В його безбарвних очах промайнуло розчарування, коли він побачив, що остання сигара зникла з коробки. Кент помітив цей вираз і спробував доброзичливо всміхнутися.

— Вранці я попрошу отця Лайонна принести мені ще одну коробку, Мерсере, — сказав він. — Звісно ж, якщо я з ним зустрінуся.

— А певне зустрінетесь, — огризнувся Мерсер. — Він живе недалеко від казарм, а туди ви й вирушите. У мене наказ підготувати вас до ранку.

На мить кров Кента наче спалахнула живим вогнем. Він відсьорбнув кави зі своєї чашки, а потім сказав, знизавши плечима:

— Я радий, Мерсере. З нетерпінням чекаю, коли це все скінчиться. Що швидше мене переведуть туди, то швидше почнеться слідство. І я не боюся, анітрохи. Я зобов’язаний перемогти. Немає одного шансу зі ста, що мене засудять.

А тоді він додав:

— І я розпоряджуся, щоб тобі надіслали коробку сигар, Мерсере. Я вдячний тобі за чудовий догляд.

Не встиг Мерсер вийти за двері з посудом, як Кент погрозив вузлуватим кулаком йому вслід.

— Боже, як би я хотів зустріти тебе серед лісів… одного… всього на годинку! — прошепотів він.

Настала восьма година, потім дев’ята. Двічі чи тричі він чув голоси в коридорі, ймовірно, Мерсера й охоронця. Одного разу йому здалося, що він чує розкоти грому, і його серце радісно підстрибнуло. Цієї ночі він зрадів би бурі, як ніколи в житті. Але небо залишалося чистим. І це було ще не все: здавалося, що зорі, які загоряються в вишині, сьогодні світять яскравіше, ніж будь-коли. Стояла тиша. Від ріки долітав брязкіт корабельних ланцюгів — наче менше, ніж за якихось сто метрів звідси. Він чув собачий гавкіт і знав, що то один із псів старого Муї виє поблизу тартака. Сови, що лопотіли крилами за вікном, здавалося, клацають дзьобами гучніше, ніж минулої ночі. Дюжину разів він із насолодою дослухався до співу річкових хвиль, що дуже скоро мали понести його назустріч свободі.

Ріка! Усі його мрії й прагнення злилися для нього воєдино в шумі тієї ріки. Туди, вниз за течією, вирушила Маретта Редіссон. І десь там, чи за другою, чи за третьою рікою він її знайде. Протягом довгого напруженого чекання між дев’ятою та десятою годинами він викликав у пам’яті образ дівчини, знов і знов уявляючи її в цій кімнаті. Він пригадував кожен її жест, кожне сказане нею слово. Відчував тремтіння її руки на своєму чолі, її поцілунок, і в пам’яті його знов і знов лунали її тихі слова: «Гадаю, якби ви прожили ще довгий час, я би вас полюбила». І, кажучи ці слова, ВОНА ВЖЕ ЗНАЛА, ЩО ВІН НЕ ПОМИРАЄ!

Тоді чому вона поїхала? Чому, знаючи, що він житиме, не залишилася поряд на випадок, якщо стане нагода допомогти? Або вона лише хотіла подражнити його, або…

Нова думка осяйнула його. Він мало не скрикнув. Він напружено випрямився, серце його калатало. Чи вона справді поїхала? Чи можливо, що вона теж вела свою гру, лише вдаючи, що вирушає вниз по річці на прихованому баркасі? Чи можна уявити, що вона грала проти Кедсті? Картина, ясна, мов зорі в небі, почала чітко окреслюватися в його свідомості. Тепер було зрозуміло, що означало белькотіння Муї про Кедсті. Інспектор супроводжував Маретту до судна. Муї бачив його і проговорився, коли лежав у пропасниці. Після того він наглухо замовк від страху перед грізним служителем закону. Та все одно було незрозуміло, за що його ледь не прибили до смерті? Муї — цілком безпечне створіння. Жодних ворогів він не мав.

Ніхто в усій Пристані не посмів би напасти на старого слідопита, чиє волосся побіліло від сивини. Ніхто, хіба що це міг бути сам Кедсті — Кедсті, загнаний у глухий кут, охоплений люттю Кедсті. Та навіть це неможливо було собі уявити. Яким би не був мотив нападника і хто б це не зробив, Муї найімовірніше бачив, як інспектор поліції проводжав Маретту Редіссон до судна. Питанням, на яке Кент не міг знайти відповіді, було: чи справді Маретта Редіссон відплила вниз по річці на тому баркасі?

Він був майже розчарований, припустивши, що дівчина могла лишитися. Йому хотілося думати, що вона відпливла. Що в цю мить ріка відносить її все далі й далі на північ. Думка про те, що вона замішана в якихось справах разом із Кедсті, викликала в нього відразу. Якщо дівчина і досі у Пристані або в її околицях, то вже не з приводу Сенді Мактриґґера, людини, порятованої його зізнанням. У душі він молив небеса, щоб вона вже давно була в низинах Атабаски, адже тільки так — і тільки там — він міг зустріти її знову. І найпалкішим його бажанням, після прагнення свободи, було знайти її. Він був чесний із собою, зізнаючись у цьому. Мало того: він знав, що не мине жодного дня, жодної ночі, коли він не думатиме, не мріятиме про Маретту Редіссон. З кожною годиною, що минала, чарівний образ дівчини дедалі яскравіше поставав перед ним, і він уже шкодував, що не насмілився тоді торкнутися її волосся. Вона би не образилася, адже вона поцілувала його — після того, як він придушив мимовільне бажання торкнутися того розкішного м’якого дива, що увінчувало її голову.

А тоді маленький дзвіночок у його годиннику пробив десяту! Він ривком сів. Кілька секунд прислухався, зачаївши подих. З коридору за дверима палати не доносилося жодного звуку. Повільно, сантиметр за сантиметром він став вибиратися з ліжка, аж доки не опинився на ногах. Його одяг висів на вбитих у стіну гачках, і він навпомацки підібрався до нього в темряві — так тихо, що ніхто ззовні не почув би його, навіть якби припав вухом до шпарини в дверях. Він швидко вдягнувся. Потім дістався вікна, визирнув і прислухався.

В яскравому сяйві зірок він не побачив нічого, окрім двох білих стовбурів уражених блискавкою дерев, у яких оселилися сови. Було дуже тихо. Свіжий вітерець приємно овіював обличчя. Кент відчув у ньому запах кедрів і живиці, що линув здаля. Світ, прекрасний у нічній тиші, чекав на нього. Він не міг уявити собі ані поразки, ані смерті, і здавалися дурними й безпідставними всі сподівання закону втримати його, коли світ так дружньо розкриває йому свої обійми, закликаючи до себе.

Упевнившись, що зараз слушний момент діяти, він не гаяв часу. За десять секунд Кент уже вибрався з вікна, і його ноги ступили на землю. Якусь мить він стояв, випроставшись, на залитій зоряним світлом ділянці, а тоді рвонув у тінь за рогом будинку. Швидкість руху не спричиняла йому жодних фізичних незручностей, і кров радісно скипала від відчуття землі під ногами й від думки, що в нього тепер більше здоров’я, ніж він сам очікував. Дике радісне хвилювання захлеснуло його. Він був вільний! Він уже бачив ріку, що виблискує в зоряному світлі й шепоче до нього, закликаючи не гаятися, адже зовсім нещодавно ще одна особа відпливла на північ по її хвилях, і, якщо він поквапиться, то ще може наздогнати її. Він відчував, як у тілі відкривається друге дихання, і його очі дивним вогнем блищали в напівтемряві.

Здавалося, Маретта відпливла лише вчора. Вона не могла бути далеко, навіть тепер. І в ці миті, коли дихання свободи будило в ньому жагу до нового життя, дівчина здавалася йому зовсім інакшою, ніж коли він зустрів її вперше. Вона стала частиною його самого. Він не міг думати про втечу, не думаючи водночас про неї. Зараз, у ці безцінні моменти, вона втілювала в собі живу душу цих диких просторів. Він відчував її присутність. Його не відпускала думка, що десь там, нижче за течією, вона думає про нього, чекає на нього, сподівається їхньої зустрічі. І в цю саму мить він вирішив, що не позбуватиметься човна, як планував раніше. Він ховатиметься вдень, а вночі пливтиме далі, допоки нарешті не наздожене Маретту Редіссон. І тоді він скаже, навіщо прийшов за нею. А після того…

Він глянув у напрямку будинку Кроссена. Він піде просто туди, не ховаючись — як людина, що виконує місію, яку немає причин приховувати. Якщо йому пощастить і Кроссен уже в ліжку, він відчалить за п’ятнадцять хвилин. Його кров швидше заструмувала жилами, коли він зробив перші кроки по відкритій освітленій зорями ділянці. Менше ніж за п’ятдесят метрів попереду була будівля, яку Кардіґен використовував як дров’яний склад. За нею він буде в безпеці — ніхто не побачить його з вікна лікарні. Він пришвидшив кроки. Двадцять кроків, тридцять, сорок — і раптом завмер на місці, як тоді, коли кілька тижнів тому його зупинила куля метиса. З-за рогу будівлі з’явилася постать. Це був Мерсер. Ступаючи м’яко, як кіт, він крутив у пальцях тростину. Між ними було не більше трьох метрів, і все ж Кент його не почув.

Мерсер зупинився. Тростина випала з його руки. Навіть при світлі зірок Кент бачив, як блідне його обличчя.

— Ані звуку, Мерсере, — попередив він. — Я вирішив трохи прогулятися на свіжому повітрі. Якщо голоситимеш, я тебе вб’ю!

Він повільно наближався, говорячи так, щоб не почули з вікон лікарні в нього за спиною. А тоді трапилось те, від чого кров Кента захолола в жилах. Йому доводилося чути крики всіх диких звірів, що водяться у великих лісах — але нічого подібного до крику, що зірвався з губ Мерсера. То не був людський крик. Для Кента він пролунав, наче голос самого диявола, володаря вселенського зла. То не був заклик про допомогу — в ньому не було жодного слова. І в мить, коли з рота Мерсера вилетів той жахливий звук, Кент побачив, як роздулася в нього горлянка, як викотилися очі від зусиль, вкладених у крик. Він нагадував змію, хижу кобру.

Захолола мить тому кров знову запалала найгарячішим вогнем. Кент забув про все, окрім цієї гадини на дорозі. Двічі цей тип заступав йому шлях. Кент ненавидів його, ненавидів зі смертельною злобою. Ані поклик свободи, ані загроза в’язниці не могли втримати його від того, щоб негайно вдатися до помсти. Без жодного слова він вчепився в горлянку Мерсера, і скрик обірвався придушеним виском. Його пальці впивались у в’ялу плоть, стиснутий кулак знов і знов опускався на обличчя Мерсера.

Він осів на землю, підминаючи під себе цю змію в людській подобі. Він продовжував бити й душити його, як ніколи нікого за все життя, і понад усе його душу переповнювало шалене бажання розірвати на шматки цього двоногого англійського хробака, що оскверняв землю самим своїм існуванням.

І він продовжував добивати його — навіть коли вже шлях до ріки був вільний.

Роздiл 10

Тієї миті, коли Кент піднявся з землі від розпростертого тіла Мерсера, він усвідомив, яке жахливе невиправдане божевілля оволоділо ним. Ще ніколи його розум так не кипів від люті. У першу мить він подумав, що вбив Мерсера, але не жаль і не співчуття очутили його. Мерсер, боягуз і зрадник, шпигун найнижчого ґатунку, не мав права на життя. Лише думка, що він утратив свій шанс дістатися ріки, прояснила свідомість Кента, коли він, хитаючись, стояв над тілом Мерсера.

Він почув, як хтось біжить. Побачив постаті, що в світлі зірок шпарко наближалися до нього. А він був заслабкий, щоб чинити опір чи втікати. Ті невеличкі сили, які він накопичив і які мав розважливо використовувати під час утечі, зникли. Його рана, тижні, проведені в ліжку, м’язи, що втратили звичку до величезних напружень — на кшталт цієї розправи, зоставили його без сил — і ось тепер він задихався й ледь стояв на ногах, а тупіт лунав усе ближче й ближче.

Усе пливло перед ним. Кілька хвилин він відчував запаморочення й нудоту, і в першу мить, коли, здавалося, вся кров його тіла кинулася в голову — його зір розсіявся і почуття координації зникло. Спалах гніву забрав останні сили. Він знав, що щось усередині нього надірвалося, і почувався безпомічним. Навіть у цей момент Кент відчував охоту підійти до непритомного Мерсера на своїх нетвердих ногах і копнути його наостанок, але чиїсь руки схопили його й міцно тримали. Він почув здивований голос, потім ще один — і щось жорстке й холодне зімкнулося на його зап’ястках, наче пара беззубих щелеп.

Першим, кого він побачив, був констебль Картер, права рука Кедсті у відділку, потім — старий Сендс, лікарняний сторож. У цю мить, поки йому ставало зле, його розум швидко прояснювався і кров рівномірно розтікалася по тілу. Він підняв руки. Картер замкнув на ньому пару наручників, і зоряне сяйво відбивалося в блискучому металі. Сендс схилився над Мерсером, а Картер тихим голосом промовив:

— Мені дуже прикро, Кенте. Але я змушений це зробити. Я побачив тебе у вікно, коли заволав Мерсер. Нащо ти зупинився через нього?

Мерсер підіймався на ноги за допомогою Сендса. Нічого не бачачи, він обернув своє розпухле від ударів обличчя до Кента й Картера. Він белькотів і стогнав, наче благаючи про милосердя, досі боячись, що Кент недостатньо поквитався з ним. Картер відтягнув Кента вбік.

— Мені лишилося зробити тільки одне, — сказав він. — Це неприємно. Але за законом я зобов’язаний доправити тебе до казарм.

Кент знову чітко бачив зорі в небесах, і його легені втягували прохолодне повітря — як у прекрасні миті до зустрічі з Мерсером.

Він програв. І програв через Мерсера.

Тримаючи його під руку, Картер відчув, як раптом напружилися його м’язи. Кент стиснув зуби і нічого не відповів на репліку Картера, хіба що той почув із його горла щось схоже на здавлений схлип.

Картер сам був з тих північан, у чиїх жилах текла густа червона кров, і він розумів, що зараз коїться на душі в Кента. Той був лише на волосинку від щасливої втечі — і програв.

У казармах чергував Пеллі. Він і замкнув Кента в одній із трьох камер позаду поліційного відділку. Коли він пішов, Кент опустився на край тюремних нар, і вперше з його вуст разом з важким диханням прорвався стогін муки й відчаю. Півгодини тому світ розкривав йому свої обійми, і він ішов йому назустріч — лише за тим, щоб найстрашніша біда в його житті дамокловим мечем обрушилася на його голову. Бо це була справжня біда. Надії не лишилося. Мацаки закону міцно тримали його, і він більше не міг мріяти про порятунок.

Моторошно ставало від думки, що саме він, Джеймс Кент, наглядав за будівництвом цих камер! Знаючи кожну хитрість, кожну витівку, на які тільки здатні в’язні, плануючи втечу, він не лишив у цілій структурі жодного слабкого місця. І знову він стискав кулаки і в душі проклинав Мерсера щоразу, тільки-но підходив до заґратовано віконця — подивитися на ріку. Вона тепер була зовсім близько. Він чув її шепіт. Бачив рух її вод. І здавалося йому, що ті хвилі, у яких танцює, переливаючись, зоряне світло, звиваються від майже безшумного сміху, глузуючи з його безумства.

Він повернувся на нари і в розпачі сховав обличчя в долонях. Протягом наступної півгодини він так і сидів, не підіймаючи голови. Уперше в житті він знав, що його перемогли, і перемогли з таким розгромним рахунком, що бажання змагатися далі не лишилося. В душі було темно від сум’яття й туги за втраченим.

Нарешті він розплющив очі, щоби побачити навколо себе в’язку темряву, і помітив дещо чарівне. Вогняний стрижень прорізав чорноту в’язничної камери. Це промінь місяця проник у його камеру крізь маленьке заґратоване віконце. Але Кентові здавалося, ніби місячне світло прокралося сюди, наче жива істота, і він заворожено спостерігав за ним. Його очі блукали вздовж променя аж до квадратного віконного отвору сантиметрів тридцять завширшки — а там, червоний, у всій красі сходив над лісами місяць, осяваючи цілий світ. Кілька хвилин Кент нічого не бачив, окрім місячного сяйва, що заповнювало собою віконце. А підвівшись на ноги і вставши так, що його обличчя було залито цим світлом, він відчув, як неспокійно заворушилися в його душі привиди давніх надій. Одна за одною вони прокидалися й оживали. Він витягнув перед собою руки, немов хотів набрати в жмені цього рідкого сяйва; його серце забилося швидше від цієї місячної краси. Глузливий шепіт ріки перетворився на пісню надії, його пальці міцно вчепились у ґрати, і дух боротьби прокинувся в ньому знову. І з тим, як той дух міцнішав, долаючи розпач, розганяючи сум’яття в його голові, він дивився на місяць, що підіймався все вище, змінюючи колір від багряного у нижчих шарах атмосфери на золотаво-жовтий у вищих. Він милувався цим дивом світла й кольору, що, як завжди, зворушувало його.

А тоді він розсміявся. Якби Пеллі або Картер почули його, вони б поцікавилися, чи, бува, він не збожеволів. Це і був певний різновид безумства — безумство відновленої впевненості, оптимізму, безмежної віри, що його мрії неодмінно здійсняться. І знову він видивлявся за ґрати своєї камери. Світ і досі був там, і ріка, і все, що варте боротьби, залишилося там. І він боротиметься. Як саме, Кент наразі не намагався собі відповісти. А тоді він знову розсміявся — тихо, дещо похмуро, адже побачив сумний гумор у тому, що сам збудував собі в’язницю.

Він знову присів на краєчок ліжка, і в нього з’явилася грайлива думка: мабуть, усі, кого він посадив до цієї ж самої камери, звідки почалося їхнє покарання, зараз регочуть, дивлячись на нього з того світу. В його уяві вишикувалася ціла армія облич: темних і блідих, сповнених ненависті й відчаю, хоробрих, обнадієних і сполотнілих від жаху перед неминучим. І на тлі усіх цих примар — жертв його колишньої поліційної доблесті — окремо проступило й не покидало його обличчя Антона Фурне. Адже він привів Антона в цю саме камеру — Антона, великого Француза, з його чорним волоссям, чорною бородою і гучним розгонистим сміхом, від якого навіть у дні очікування страти тремтіло прес-пап’є на письмовому столі Кедсті.

І тепер Антон постав перед Кентом, наче бог. Він убив людину і, як справжній сміливець, не спростовував цього. Маючи у своєму кремезному тілі ніжне, мов дівоче, серце, Антон, однак, пишався цим убивством. У в’язниці він співав пісень, вихваляючи свій учинок. Він убив білого чоловіка з Чиппевіана, який викрав дружину сусіда! Не ЙОГО дружину, а сусіда! Бо Антон свято вірив у правило: «Чини з іншими так, як хотів би, щоб інші чинили з тобою», а ще він любив свого сусіда стриманою любов’ю типового лісового жителя, як чоловік чоловіка. Сусід був заслабкий, в Антона ж було сил, як у бика, тож, коли настав час, Антон здійснив свою помсту. Коли Кент привів Антона сюди, велетень спершу розсміявся з маленьких розмірів камери, у яку його помістили, потім із неочікуваної міцності її стін, а по тому щодня просто сміявся й горлав бучних пісень про те, який короткий вік на землі був відміряний йому небесами. Помер він із переможною усмішкою на обличчі — посмішкою людини, що дешевими зусиллями покарала велику кривду.

Кент так ніколи і не забув Антона Фурне. Ніколи не припиняв оплакувати свою невдачу, коли саме йому довелося доправити Антона до в’язниці, і завжди в скрутні хвилини думка про Антона з його рішучим хоробрим серцем повертала Кентові сміливість. Як багато разів казав він собі, що ніколи не стане такою людиною, якою був Антон Фурне. Ніколи не матиме такого великого й благородного серця — байдуже, що закон прирік Антона на смерть на шибениці, видушивши життя з його чудового тіла. Адже всі знали, що Антон Фурне ніколи не скривдив чоловіка, жінки або дитини, допоки не відправився вбити змію в людській подобі, за що й був розчавлений залізною п’ятою закону.

І сьогодні Антон Фурне знову прийшов у камеру й сів поряд з Кентом — на ці самі нари, на яких проспав багато ночей. Кентові марилися його сміх, і його пісні, і його видатна хоробрість, що разом із місячним сяйвом наповнювала собою кімнату — так, що, коли Кент нарешті розтягнувся на нарах, аби заснути, він знав, що душа великого померлого бранця надала йому сил, яких годі було чекати від жодної живої істоти. Адже той помер із усмішкою, зі сміхом, з піснею — і, заснувши, він бачив уві сні Антона Фурне. І в той сон завітав також інший чоловік на ім’я Брудний Фінґерз — і приніс із собою натхнення.

Роздiл 11

Там, де річковий рукав загинається всередину, наче язик приязної собаки, омиваючи берег Пристані Атабаска, досі зберігався квартал Фінґерза — дев’ять напівзруйнованих, понищених негодою та незграбно збудованих хижок, зведених тим ексцентричним генієм, що передбачив торгівельний бум за десять років до його настання. П’ятий будинок з дев’яти, рахуючи від будь-якого кінця, називався Стара Добра Королева Бесс — ім’я, дане самим Брудним Фінґерзом, власником. Це була вкрита чорним толем халупа з двома вікнами, що, наче квадратні очиська, витріщалися на ріку, немов у постійному очікуванні чогось. Уздовж фасаду цієї халупи Брудний Фінґерз приробив критий ґанок, щоб захиститися від злив навесні, від палючого сонця влітку та від снігу в зимові місяці. Там він і просиджував увесь свій час, який не проводив у ліжку.

Вгору і вниз на дві тисячі миль уздовж трьох рік лунала слава Брудного Фінґерза, і траплялися такі забобонні люди, котрі вірили, ніби маленькі боженята й чортенята приходять поспілкуватися з ним на ґанок його халупи. Ніхто вздовж усіх цих річок не вирізнявся такою мудрістю і не був настільки задоволений собою, що не віддав би чимало за безліч таємниць, захованих у голові Брудного Фінґерза. Дивлячись, як він сидить на ґанку Старої Доброї Королеви Бесс, важко було запідозрити, що ця огрядна маса людської плоті, цей велетень із обвислим тілом наділений таким метким гострим розумом. Сидячи у своєму дерев’яному потертому кріслі, він здавався майже безформним. У нього була величезна голова, рідке нестрижене волосся, гладке, як у маляти, і повне, як у херувимчика, обличчя, не більш емоційне, ніж яблуко. Його руки завжди спочивали, складені на велетенському череві, яке ще більше впадало у вічі завдяки величезному годинниковому ланцюжку із золотих самородків із Клондайку, який Брудний Фінґерз постійно крутив у пальцях. Яким чином він, уроджений Александр Топпет Фінґерз, дістав прізвисько «Брудний», пояснити чітко ніхто не міг. Можна було лише припустити, що причиною стала його завжди немита й нечесана подоба.

Якою б не була якість стокілограмової з лишком плоті Брудного Фінґерза, та його розумовий рівень сповнював людей навколо святобливим трепетом. Адже Брудний Фінґерз був юристом, адвокатом диких просторів, лісовим суддею, юрисконсультом стежок, річок та лісів.

У його голові, наче в бібліотеці, зберігалися всі положення англосаксонського права і всі принципи справедливості великої північної країни. Вивчаючи їх, він заглибився в юридичну науку на двісті років назад.

Він знав, що закон не вмирає з віком, що до самої його смерті все відбуватиметься у встановленому законом порядку. Звідти, із запліснявілого минулого він черпав усі тонкощі й хитрощі своєї професії. Він не мав підручників з права. Увесь довідковий матеріал зберігався в його пам’яті, усі факти були викладені у стосах щільно списаних паперів, що пилюжилися в його будинку. Він не ходив до суду, як його колеги, і деякі адвокати в Едмонтоні потайки благословляли його за це.

Власне житло було його храмом правосуддя. Тут він сидів, склавши руки, і виголошував свої рішення, поради, судження — сидів так довго, що інший давно би збожеволів. З ранку до ночі він був невід’ємно вписаний у фасад Старої Доброї Королеви Бесс і покидав ґанок хіба поїсти або сховатися від бурі чи спеки. Годинами він дивився на ріку, і здавалося, що його світлі очі ніколи не моргають. Годинами сидів без жодного руху, жодного слова. Єдиним, хто постійно складав йому компанію, був пес — гладкий, байдужий, лінивий, як і його господар. Пес завжди спав біля його ніг або втомлено трюхикав слідом, коли Брудний Фінґерз вирішував прогулятися до крамниці, в якій брав їжу й товари повсякденного вжитку.

Першим, хто відвідав Кента в камері після його невдалої втечі, був отець Лайонн. За годину по тому отець Лайонн простував до будинку Брудного Фінґерза. Якщо на обличчі Фінґерза інколи й проступав вираз задоволення, це траплялося, коли маленький місіонер мав нагоду завітати до нього. І тоді в нього розв’язувався язик, і до пізньої ночі вони розмовляли про безліч речей, далеких від розуміння інших. Цього ранку отець Лайонн прийшов не випадково, а у певній справі. Коли Брудний Фінґерз почув, що то за справа, він невтішно похитав головою і ще міцніше сплів пальці поверх черева, а тоді заявив про цілковиту неможливість відвідати Кента. Це не в його звичаї. Люди мають приходити до нього самі. А він не любить пішої ходи. Це ж добра третина милі від його халупи до казарм, або й півмилі. І більшість часу — вгору! Якби Кента можна було привести до нього…

Замкнений у своїй камері, Кент чекав. Він без перешкод чув голоси, що лунали в кабінеті Кедсті, коли двері були відчинені, і знав, що інспектор прибув на місце, вже коли місіонер вирушив зі своїм завданням до Брудного Фінґерза. Зазвичай інспектор приходив до відділку годиною раніше. Кент не намагався збагнути причину запізнення Кедсті, але помітив, що після його появи між дверима кабінету і двором казарм почався шарварок. Одного разу він був упевнений, що почув голос Кардіґена, потім — так само впевнений, що чув Мерсера. Він зловтішно посміхнувся. Мабуть, помилився, адже найближчими кількома днями Мерсер перебуватиме не в тому стані, щоб розмовляти. Він радів, що кут стіни затуляв від нього вхідні двері відділку і що три камери були в ніші, надійно сховані від цікавих очей відвідувачів. А ще він радів, що в його камері не було іншого в’язня. У своєму стані він вважав за краще бути на самоті. Для здійснення плану, що визрівав у його голові, самотність була так само необхідна, як і підтримка Александра Топпета Фінґерза.

Але чи зможе він заручитися цією підтримкою — питання, що саме й тривожило його зараз, і він нетерпляче чекав повернення отця Лайонна, дослухаючись до кроків у коридорі. Зрештою, якщо ідея, породжена вчорашнім натхненням, нічого не дасть, якщо Фінґерз його підведе…

Він знизав плечима. Якщо так станеться, іншого шансу не буде. Доведеться йому постати перед судом і прийняти свою чашу з рук присяжних. Але якщо Фінґерз усе ж таки гратиме на його боці…

Він знову кинув погляд на ріку, і знову йому здалося, що хвилі відповідають йому. Якщо Фінґерз гратиме за нього, вони покладуть на лопатки і Кедсті, і всю Н-ську дивізію! Заради цієї перемоги він вдасться до найсміливішого психологічного експерименту у своєму житті. Величність задуму, до якого він приступав, трохи лякала Кента, але й віра його була безмежна. У філософії Кента, на його власну думку, не було чогось надприродного. Він спростив її до рівня розуміння посередніх людей.

Він вірив, що кожен чоловік, кожна жінка наділені глибокою підсвідомістю, яку можна збурити до неймовірних висот, якщо правильно підібрати психологічний ключик до кожного персонального замка. І ще він вірив, що володіє ключем, який бездоганно підійде до глибоко схованого таємного рушія у видатному мозку Брудного Фінґерза. Адже Кент вірив у свою неаристотелівську метафізику і вірив, що Фінґерз виправдає його надії на порятунок. Він відчував, як сильніше, ніж будь-коли, зростає в ньому дивний піднесений настрій. Фізично він почувався краще, ніж минулої ночі. Кілька хвилин важкого напруження, під час якого він мало не вбив Мерсера, стали неабиякою перевіркою, казав він собі. Шкідливих наслідків вони не мали, тож він міг більше не боятися, що його рана відкриється знову.

Дюжину разів він чув, як відчиняються й зачиняються віддалені двері. Зараз він знову почув скрип дверей, а за мить — звук, від якого з його губ зірвався тихий переможний скрик. Через надмірну зайву вагу і брак фізичних навантажень Брудний Фінґерз нажив те, що сам називав «астматичною задишкою», і зараз напружена робота його легень сповістила Кентові про його прихід. Собака Фінґерза теж страждала на цю недугу через ті самі причини, тож, ідучи поряд, вони наче змагалися в хрипінні й сопінні.

— Дякувати Богові, нам обом уже зовсім нема чим дихати, — казав іноді Брудний Фінґерз. — Це добре, бо якби ні, то ми ходили б і далі, а ми не любимо ходити пішки.

Зараз пес шкандибав поряд із Фінґерзом. Також із ним були отець Лайонн і Пеллі. Останній відімкнув двері камери, а затим знову замкнув за Фінґерзом і його собакою. Глянувши з надією й привітавшись кивком, місіонер повернувся разом із Пеллі у відділок. Важко дихаючи, Фінґерз обтер своє червоне обличчя великим носовичком. Його пес Тоґз задихався, ніби щойно пробіг найдовшу дистанцію у своєму житті.

— Важкенький підйом, — просичав Фінґерз. — Я сказав би: найважчий.

Він сів на єдиний стілець у камері, розтікшись по ньому, наче величезний мішок із желе, і почав обмахуватися капелюхом. Кент уже встиг критично оцінити ситуацію. В цьому обличчі, що палало нездоровим рум’янцем, і в цих майже безбарвних очах він помітив хвилювання, яке Фінґерз намагався приховати. Кент знав, що це означає. Щоб заманити його на гору, отець Лайонн вирішив зробити хід конем і натякнув, що Кент має для нього дещо цікаве. Психологічний ключик почав діяти.

Кент присів на край нар і співчутливо посміхнувся.

— Так же було не завжди, а, Фінґерзе? — мовив він, схилившись трохи вперед і говорячи несподівано тихим серйозним голосом. — Були часи, двадцять років тому, коли ти міг без жодного зойку видряпатися на гору. Іноді двадцять років здатні змінити до невпізнанності.

— Так, іноді так, — хрипуватим шепотом погодився Фінґерз.

— Двадцять років тому ти був справжній боєць.

Кентові здалося, що в наступні кілька секунд очі Брудного Фінґерза набули глибшого кольору.

— Справжній боєць, — повторив він. — Більшість чоловіків були бійцями в ті часи золотої гарячки, хіба не так, Фінґерзе? Під час своїх мандрів я чув чимало старих легенд про них, і деякі дуже мене зворушили. Ті люди не боялися смерті. А більшість із них були сама шляхетність, коли доходило до сутичок. Ти був одним із них, Фінґерзе. Я чув твою історію якось узимку на далекій півночі. Я нікому її не розповідав, бо мені чомусь здавалося, що ти не хочеш розголосу, інакше поділився б нею сам. Ось чому я просив тебе прийти побачитися зі мною, Фінґерзе. Тобі відома ситуація. Мене чекає або зашморг, або ґрати. Природньо в таких випадках шукати допомоги серед друзів. Але я не роблю цього — не враховуючи отця Лайонна. Одна лише дружба мене не врятує. Принаймні не та дружба, що існує в наш час. Ось чому я покликав тебе. Не думай, що я копирсаюся в твоїх заповітних спогадах, Фінґерзе. Бачить Бог, я не настільки ница людина. Але перш ніж ти зможеш зрозуміти, я маю розповісти тобі історію, що сталася дуже давно. Ти ж не забув — і ніколи не забудеш — Бена Татмена?

Щойно Кент вимовив ім’я — ім’я, якого Брудний Фінґерз не чув от уже чверть століття, як наче невідома могутня сила раптом наповнила огрядне обвисле тіло лісового судді. Сила била крізь нього, мов електричний струм. Сила повертала до тіла жорсткість, і те, що здавалося жиром, раптом тверділо, обертаючись на м’язи. Сила напруженням текла крізь руки, доки вони повільно, самі собою не стиснулися в кулаки. Дихання очистилося від свисту, і коли він відповів, Кент почув голос зовсім іншого чоловіка.

— Ти чув… про… Бена Татмена?

— Так. Я чув про нього в Землі Дикобразів. Кажуть, це сталося двадцять років тому, чи й більше. Цей Татмен, як розповіли мені, був юний новачок із Сан-Франциско — певно, банківський клерк, який прибув у країну золотої лихоманки й привіз із собою дружину. Обоє були сповнені відваги, і кажуть, що кожен обожнював землю, по якій ступала нога іншого. Дівчина наполягла на тому, щоб розділити пригоду з чоловіком. Жоден із них, звичайно ж, не уявляв, що чекає на них попереду.

Потім у Загублене Місто прийшла смертельна зима. Ти краще за мене знаєш, Фінґерзе, які закони діяли в ті часи. Їжа не надходила. Сніг випав рано, на стовпчику термометра три місяці поспіль трималося 50 градусів нижче нуля, і Загублене Місто стало справжнім пеклом, у якому панували голод і смерть. Можна було запросто вбити когось — і це, напевно, зійшло б з рук, Фінґерзе. Але якщо вкрав хоча б скоринку сухого хліба, чи одну-єдину квасолину, тебе виводили за межі табору й наказували забиратися! А це означало смерть — неминучу смерть від голоду й холоду, жахливішу за розстріл або повішення. Ось така кара чекала на злодія.

Татмен не був злодієм. Він лише бачив, як його молода дружина повільно вмирає від голоду. Думка, що вона може померти в нього на очах, як помирали інші жертви цинги, сповнювала його нестерпним жахом, і цей жах штовхнув його на крадіжку. Глупої ночі він проникнув до чужої хижки й викрав дві банки консервованих бобів та миску картоплі — в тисячу разів цінніші, ніж якби були з чистого золота. І його впіймали. Звичайно, у нього була хвора дружина. Але то були часи, коли жінка не могла врятувати чоловіка, яка б гарненька вона не була. Татмена вивели з табору й дали йому його сумку та рушницю — але ніякої їжі. І дівчина, в шубці з каптуром і взута, була поряд, адже вирішила померти разом із чоловіком. Це заради неї Татмен брехав до останньої хвилини, наполягаючи на своїй невинуватості.

Але боби і картоплю знайшли в їхній хижці, і цього доказу вистачило. І тоді, коли вони вже збиралися вийти назустріч сніговій бурі, що означало смерть за кілька годин, тоді…

Кент підвівся на ноги, підійшов до віконця і став там, визираючи назовні.

— Фінґерзе, в усі часи на землі народжувалися надзвичайні люди. І одна така надлюдина знайшлася поміж тієї голодної озлобленої юрби. В останній момент наш герой зробив крок уперед і голосно заявив, що Татмен невинуватий, а справжній злодій — він. Не боячись нічого, він зробив таке приголомшливе зізнання. Це він украв боби і картоплю й сховав у хижці Татменів, доки вони спали. Навіщо? Бо хотів урятувати жінку від голоду! Так, він збрехав, Фінґерзе. Він збрехав, тому що був закоханий у жінку, яка належала іншому — бо в нього було найбільше серце з усіх, коли-небудь створене Богом. Він збрехав! І його брехня була дивовижним учинком. Він пішов у вир снігової бурі, зміцнений коханням, що було сильніше за страх перед смертю. У таборі про нього більше не чули. Татмени повернулись у свою хижку й жили далі. Фінґерзе… — Кент раптом відвернувся від вікна. — Фінґерзе…

Фінґерз, наче сфінкс, сидів і не зводив очей із Кента.

— Цією людиною був ти, — продовжував Кент, підходячи до нього. — Ти збрехав, тому що був закоханий у жінку, і заради неї пішов назустріч смерті. Люди в Загубленому Місті не знали цього, Фінґерзе. Її чоловік не знав. І дівчині, молодій дружині, яку ти потайки обожнював, таке навіть не снилося! Але це була правда, і глибоко в душі ти це знав. Ти пробився крізь бурю. Ти вижив! І ці всі роки, сидячи в себе на ґанку, ти мріяв про жінку, про дівчину, заради якої волів померти багато років тому. Фінґерзе, я кажу правду? І якщо так, чи можу я потиснути тобі руку?

Дуже повільно, Фінґерз підвівся з крісла. Нещодавно похмурі, позбавлені життя очі тепер горіли вогнем, який запалив Кент — уперше за багато років. І він простягнув руку, щоби потиснути долоню Кента, так само не зводячи з нього погляду, наче щось дороге повернулося до нього з небуття.

— Я вдячний тобі, Кенте, за твою думку про того чоловіка, — сказав він. — Чомусь ти не змусив мене… червоніти від сорому. Але то була хіба зовнішня оболонка чоловіка, що вціліла, коли я взяв на себе провину Татмена. Щось трапилося. Я не знаю що. Але — ти бачиш мене тепер. Я ніколи не повернувся до старательства. Я деградував. Я став тим, чим зараз і є.

— Але сьогодні ти такий самий, як тоді, коли пішов на смерть заради Мері Татмен, — скрикнув Кент. — У тобі те ж саме серце, та сама душа. Хіба сьогодні ти не бився би за неї?

Придушений скрик злетів із губ Фінґерза.

— Боже мій, Кенте, так! Бився би!

— Ось чому я хотів бачити саме тебе, Фінґерзе, — швидко продовжив Кент. — З усіх людей на землі саме тобі я хотів розповісти власну історію. А тепер, чи вислухаєш ти мене? Чи пробачиш, що я викликав у пам’яті цей спогад, такий, мабуть, дорогоцінний для тебе, аби лише ти міг до кінця зрозуміти те, що я збираюся сказати? Я не хочу, щоб ти думав, ніби я намагаюся збити тебе з пантелику. Все набагато серйозніше. Може… може, це натхнення, Фінґерзе? Вислухай і скажи мені.

І довгий час після того Джеймс Кент розповідав, а Фінґерз слухав, і душа його, болісно здригаючись, тяглася до життя в усій його шаленій повноті. Уперше за довгі роки душа прагнула повернути щось давно втрачене. Це вже не був той лінивий, загадковий, мовчазний Брудний Фінґерз, що сидів у камері з Кентом. Дух двадцятирічної давнини прокинувся в ньому після довгого сну, розганяючи кров. Фінґерз Два-Кулаки — ось як називали його в ті давні часи. І це він, Фінґерз Два-Кулаки, був зараз поруч із Кентом. Двічі отець Лайонн підходив до ніші, де були камери, але повертав назад, щойно почувши тихий рівний шепіт Кента. Нічого не приховував Кент, і коли він завершив, щось подібне до вогню одкровення спалахнуло в обличчі Фінґерза.

— Боже мій! — глибоко видихнув він. — Кенте, довгий час, поки я сидів на ґанку, мені доводилося чути багато чудернацьких історій, але нічого подібного до цієї. О, якби не моя клята плоть!

Він підстрибнув зі стільця, прудкіше, ніж рухався останні десять років, і розсміявся, як ніколи за весь цей час. Він витягнув свою велетенську руку і зігнув її в лікті, наче призер з боксу, випробовуючи власні м’язи.

— Старий? І зовсім я не старий! Мені було всього двадцять вісім, коли те все трапилося, а тепер мені сорок вісім. Це не означає старий. Це щось всередині мене постарішало. Я зроблю це, Кенте! Все зроблю, і нехай мене повісять!

Розчулившись, Кент потягнувся до нього.

— Хай Бог благословить тебе! — хрипло скрикнув він. — Хай Бог благословить тебе, Фінґерзе! Глянь! Лише глянь на це!

Він підтягнув Фінґерза до віконця, і обидва вони визирнули на ріку, що розкішно переливалася під сонячною блакиттю неба.

— Дві тисячі миль, — видихнув він. — Дві тисячі миль ріки, просто крізь серце світу, який ми знали обоє! Ні, ти не старий, Фінґерзе. Речі, що ти знав раніше, знову кличуть тебе, і мене так само, бо десь там живуть привиди Загубленого Міста. Привиди… і реальність!

— Привиди — і надії, — сказав Фінґерз.

— Надії створюють життя, — тихо прошепотів Кент, наче до самого себе. А тоді, не відводячи погляду від вікна, знайшов навпомацки руку Фінґерза й міцно стиснув її. — І може статися, що моя мрія, як і твоя, ніколи не здійсниться. Але як приємно думати про це, Фінґерзе. Хіба не потішно, що їхні імена так напрочуд схожі — Мері і Маретта? Послухай-но, Фінґерзе…

Важкі кроки пролунали в коридорі. Обоє відвернулися від вікна. До дверей камери підійшов констебль Пеллі. Вони сприйняли це як натяк, що їхній час сплив, і Фінґерз поворушив ногою заснулого собаку.

За п’ять хвилин на ріку повертався вже новий Фінґерз. Слідом за ним плентався здивований і засмучений пес, адже тепер безформному і розжирілому Тоґзу доводилося час від часу бігти підтюпцем, приміряючись до нового темпу ходи господаря. А діставшись своєї хижки, Фінґерз не розтікся плоттю по стільцю в тіні ґанку, як робив завжди. Він скинув пальто і жилет, засукав рукави і на довгі години поринув у розкопки посеред звалищ своїх покритих пилом юридичних скарбів, які зберігалися у віддалених кутках Старої Доброї Королеви Бесс.

Роздiл 12

Того ранку Кент чув, як із ріки долітають молодецькі пісні. Зараз йому самому дуже хотілося співати пісень, щоби вкласти в них усю свою радість і тріумфування. Він гадав, чи зможе приховати правду від очей інших, особливо від Кедсті, якщо той навідається до нього. Здавалося, що, як би він не намагався притлумити спалах надії в очах, все одно він так чи інак себе викаже. Кент відчував, що надія надала йому більше життєвих сил, ніж він мав, вибираючись крізь лікарняне вікно й відчуваючи на обличчі подих свободи. Адже тоді він не був такий упевнений у собі. Він ще не випробував своєї фізичної моці. А зараз, окрилений безмежним оптимізмом, він дійшов думки, що, мабуть, не нещасний, а, навпаки, щасливий випадок поставив тоді Мерсера на його шляху. Бо тепер, з підтримкою Фінґерза, він мав кращі шанси вийти сухим із води. Йому не доведеться йти на неймовірний ризик, покладаючись на можливу прихильність фортуни. Він діятиме цілеспрямовано й підготовано.

Він благословляв чоловіка, котрого знав як Брудного Фінґерза, але більше не міг навіть подумки називати цим ім’ям. Він благословляв той день, коли далеко на півночі почув пригодницьку історію Фінґерза. Він більше не вбачав у ньому жирного кнура, на якого той скидався багато років поспіль. Бо на очах Кента відбулося диво великого відродження. Він бачив, як сама душа Фінґерза піднялася над своїм умістилищем із жирної плоті й помолоділа знову, бачив, як у стиглій крові запалав новий вогонь. Бачив, як прокинулися почуття, які спали в цьому чоловікові довгі роки. І через це відродження він відчував до Фінґерза те, що ніколи не викликала в нього жодна людина. Це було почуття глибокої та цілковитої симпатії.

Отець Лайонн повернувся лише після обіду, і новини, принесені ним, схвилювали Кента. Місіонер ходив побачитися з Фінґерзом, але Фінґерза на його ґанку не було. Не було і його собаки. Священик голосно стукав у двері, але ніхто не відповів. Де Фінґерз? Кент похитав головою, вдаючи тривогу й нерозуміння, але серце його тріумфувало. Він знав! Отцю Лайонну він сказав, що навряд чи знання Фінґерза у сфері права йому допоможуть — так принаймні сказав йому сам Фінґерз. Місіонер пішов неабияк засмучений. Він сказав, що ще поговорить з Фінґерзом, у нього є певні пропозиції на думці. Коли він вийшов, Кент усміхнувся. Як би здивувався le père, якби знав теж!

Наступного ранку отець Лайонн прийшов знову, і його новина здалася Кентові навіть більш бентежною. Місіонер був незадоволений Фінґерзом. Учора ввечері, помітивши світло у вікнах його хижки, він вирішив до нього зайти. І побачив, що за його столом тісно сиділи трійко людей, не рахуючи самого Брудного Фінґерза. Один із них був Понте, метис; інший — Кіну, вигнанець із племені Собачих Ребер із поселення на Сенд-Крик, а третій був Муї, старий індіанець. Кент ледь не підстрибнув з місця з криком, адже ці троє мали славу найкращих слідопитів у північних землях. Фінґерз часу не гаяв, і Кенту хотілося схвально вигукнути, наче маленькому хлопчикові на 4 липня[50].

Але обличчя, яке бачив перед собою отець Лайонн, не видавало жодного хвилювання. Фінґерз сказав йому, що збирається укласти з цими людьми угоду на постачання деревини — угоду довготривалу, яка вимагатиме чималих подорожей, тож зараз він не може відірватися від роботи просто щоб поговорити про Кента. Чи не буде ласкавий отець Лайонн прийти наступного ранку? І вранці священик знову пішов туди й виявив будинок Фінґерза замкненим!

Залишок дня Кент нетерпляче чекав на Фінґерза. Вперше до нього навідався Кедсті і, дотримуючись чемності, висловив сподівання, що Фінґерз як адвокат зможе йому допомогти. Він не згадував Мерсера, та й залишався не довше кількох хвилин, навіть не зайшовши в камеру. Після обіду прийшов лікар Кардіґен і тепло потиснув Кентові руку. Він сказав, що після повернення до Пристані на нього чекала важка робітка. На Мерсері цілого місця не було — в прямому й переносному значенні. Хлопцеві бракувало п’ятьох зубів, і довелося накласти 17 швів на його обличчя. На думку Кардіґена, хтось його добряче відгамселив — і він з усмішкою поглянув на Кента. А затим додав пошепки:

— Боже мій, Кенте, як би я хотів, щоб це зробив ти!

Була рівно четверта година, коли прийшов Фінґерз. Він ще менше, ніж учора, був схожий на того, давнішнього Фінґерза. Він більше не сопів. Він начебто скинув трохи ваги. Обличчя пожвавішало. У ньому відчувалося нове життя — і це найбільше вразило Кента. Очі набрали кольору. І з ним уже не було Тоґза, його пса. Чоловік усміхнувся, ручкаючись із Кентом, кивнув і розсміявся. І зрештою Кент узяв його за плечі й труснув, не в змозі передати радість словами.

— Я не спав усю ніч, — тихим голосом сказав Фінґерз. — Удень я не насмілююся метушитися, бо почнуть цікавитися люди. Але, врятуй Боже мою душу! — минулої ночі я добряче побігав, Кенте. Я, мабуть, пройшов із десяток миль, може, трохи більше чи менше. Але справи йдуть — і добре йдуть!

— А Понте, Кіну, Муї?..

— Усі працюють, як чорти, — прошепотів Фінґерз. — Є тільки один шлях, Кенте. Я освіжив у пам’яті всі відомі мені закони, і скажу тобі: не існує закону на землі, який урятував би тебе. Я читав твоє зізнання, і не думаю, що ти відбудешся виправним закладом. Вважай, що зашморг у тебе на шиї вже затягується. Бо я гадаю, що тебе повісять. Ми просто маємо якось інакше витягнути тебе звідси. Я мав розмову з Кедсті. Він зробив розпорядження відправити тебе до Едмонтона за два тижні, починаючи з завтрашнього дня. Нам знадобиться увесь цей час, але його нам цілком вистачить.

Наступні три дні Фінґерз щовечора приходив у камеру Кента і щоразу виглядав краще. Щось швидко зміцнювало його плоть і повертало тіло у форму. На другий день він сказав Кентові, що нарешті знайшов шлях до порятунку, тож коли настане час, втеча буде легкою. Але він вважає за краще наразі не втаємничувати у це Кента. Кент має бути терплячим і вірити. Це найголовніше — у будь-який час зберігати віру, що б не сталося. Кілька разів він наголошував на цьому «що б не сталося». На третій день Фінґерз здивував Кента. Він був неспокійний, трохи знервований. Він і досі вважав за краще не розкривати Кентові всього плану, принаймні до наступного дня. Фінґерз пробув у камері не довше за п’ять-десять хвилин, і було щось незвичне в тому, з якою хваткою він потиснув руку Кента на прощання. Чомусь після його відходу Кент уже не почувався так добре. Він із нетерпінням чекав наступного дня. День настав, і годину за годиною він прислухався, чекаючи важких кроків Фінґерза в коридорі. Так минув ранок. Подальші години видавалися нестерпно довгими. Настала ніч, а Фінґерз так і не з’явився. Кент майже не склепив очей, відтоді як ліг спати, до ранку. Об одинадцятій годині з’явився місіонер. Перш ніж він пішов, Кент дав йому коротеньку записку для Фінґерза. Він щойно встиг пообідати, і Картер саме забрав тарілки, коли отець Лайонн повернувся. Ледь глянувши на його обличчя, Кент збагнув, що той приніс лихі новини.

— Фінґерз — відступник, — промовив місіонер, і його губи скривилися, додаючи словам ще більшої виразності. — Сьогодні вранці він знову сидів на ґанку, напівдрімаючи, і сказав мені, що після довгих міркувань дійшов остаточної думки: він нічим не зможе тобі допомогти. Він прочитав твою записку і спалив її на сірнику. Просив переказати тобі, що план, який він вигадав, занадто ризикований — для нього. Казав, що більше не прийде. І…

Місіонер потер свої вузлуваті засмаглі руки.

— Кажи далі, — важким голосом сказав Кент.

— Те саме він просив передати інспекторові Кедсті, — завершив отець Лайонн. — Передати, що він не бачить для тебе жодного шансу, тож із його боку безглуздо витрачати зусилля, намагаючись урятувати тебе, Джиммі! — він м’яко торкнувся руки Кента.

Обличчя Кента сполотніло. Він обернувся до вікна і якусь мить нічого не бачив. Потім, узявши олівець і папір, він знову написав Фінґерзу.

Настав вечір, коли отець Лайонн повернувся з відповіддю. І знову лише на словах. Фінґерз прочитав записку і так само спалив. Він спеціально переконався, що останній клаптик паперу обернувся на попіл, розповідав місіонер. І він не має чого сказати Кентові, окрім того, що вже казав раніше: подальше втілення їхніх планів є неможливим. І він просить Кента більше нічого йому не писати. Йому шкода, але рішення його незмінне.

Але навіть після цього Кент не міг повірити. Весь залишок дня він намагався проникнути в мозок Фінґерза, але давня навичка — відкинувши власну особистість, стати на бік іншої, цього разу його підвела. Він не міг знайти причини несподіваної зміни в поведінці Фінґерза, окрім тієї, у якій Фінґерз відверто зізнався Кенту — страху. Вплив розуму зазнав поразки в сутичці з цієї купою матерії. Витримка покинула Фінґерза.

П’ятого дня Кент піднявся зі своїх нар. У його серці ще жевріла надія. Але день минув, за ним минув шостий, і місіонер приніс звістку, що Фінґерз знову став старим Брудним Фінґерзом і з ранку до ночі тільки те й робить, що просиджує на ґанку.

На сьомий день сподівання Кента зазнали остаточного нищівного удару. Плани Кедсті змінилися. Він, Кент, мав вирушати до Едмонтона наступного ж ранку під конвоєм Пеллі й спеціально призначеного констебля!

Після цього щось зламалося всередині Кента. Здавалося, що тіло його постарішало на багато років. Переможений розум уже не здатен був міркувати, як раніше. Наче якийсь невідворотний фатум навис над Кентом. Фінґерз підвів його. Щастя відвернулося. Усе навколо поставало проти нього, і вперше за тижні боротьби зі смертю й тим, що гірше за смерть, він проклинав самого себе. Існує межа оптимізму й надії, і він досягнув цієї межі.

На сьомий день по обіді місто огорнула гнітюча імла. Ішов дрібний дощик. Година спливала за годиною, а мряка не вщухала, навпаки, підсилившись із настанням ночі. Він з’їв вечерю при світлі в’язничної лампи. До восьмої години надворі було вже зовсім темно. І цю темряву час від часу прорізала блискавка під відлуння грому. Дощ стукав по дахах казарм, рівно й монотонно.

Він глянув на годинник у руці — була чверть по дев’ятій, коли він почув віддалений скрип вхідних дверей. Він чув його вже дюжину разів після вечері та не звернув уваги, але цього разу слідом за скрипом до нього долетів голос. Від звуку цього голосу тут, у поліційному відділку, його наче вдарив електричний струм. А наступної миті він почув стишений сміх. Сміялася жінка.

Він устав. Почув, як двері відділку зачинилися й настала тиша. Здавалося, що годинник у його руці цокає неймовірно голосно. Кент запхав його в кишеню і стояв, вдивляючись у в’язничну нішу. Кількома секундами пізніше двері відділку відчинилися знову. Цього разу вони так і лишилися відчиненими. Він виразно почув легкі непевні кроки, і його серце наче зупинилося. Кроки наблизилися до самого краю стіни, що відокремлювала камери, і, мабуть, секунд на дванадцять знову запала тиша. А тоді кроки почали наближатися знову.

Ще одна мить — і Кент завмер, дивлячись крізь ґрати в осяйні очі Маретти Редіссон!

Роздiл 13

У ту мить Кент не мовив ні слова. Не видав ні звуку. Не привітався навіть жестом, просто стояв посеред камери, не зводячи з неї очей. Якби життя його в ту хвилю залежало від його слів, він уже був би мертвий. Але все, що він міг сказати (і для чого не міг добрати слів), виразно проступило на його обличчі. І дівчина не могла не помітити цього. Ухопившись обома руками за ґрати, вона дивилася крізь них прямо на чоловіка — Кент бачив, яким блідим здавалося її обличчя в світлі тюремної лампи. Серед цієї білизни´ її фіалкові очі були наче чорні озера. Каптур її наскрізь промоклого дощовика був зсунутий на потилицю, волосся над білим личком блищало краплями води, так само від них обважніли й довгі вії.

Не в змозі хоча б на крок скоротити невелику відстань між ними, Кент простягнув руки назустріч дівчині. До нього нарешті повернувся голос.

— Маретто!

Її руки ще міцніше стиснулися навколо ґрат — до білоти. Вона часто дихала крізь розтулені вуста, але не всміхалася. Дівчина ніяк не відповіла на його привітання і навіть знаку не подала, що впізнала його. Те, що сталося далі, було настільки несподіваним і дивовижним, що в нього серце завмерло. Без будь-яких попереджень дівчина відсахнулася й закричала. Вона не переставала кричати, відступаючи від камери, з якої не зводила очей, — наче була чимось смертельно налякана.

Кент почув грюкіт стільця в кабінеті, стурбовані голоси і звук бігу. Маретта Редіссон забилася у найвіддаленіший куточок ніші, і коли Картер і Пеллі підлетіли до неї, вона застигла на місці, усім своїм виглядом демонструючи смертельний переляк і рукою вказуючи в напрямку камери Кента. Обидва констеблі пронеслися повз дівчину. За ними невідступно слідував спеціальний офіцер, призначений конвоювати Кента до Едмонтона.

Кент не рухався — він наче скам’янів. Обличчя Пеллі, Картера і спеціально призначеного констебля приникли до ґрат в передчутті якоїсь страшної картини. А тоді Кент побачив, як за їхніми спинами відбувається дещо інше. Швидка, мов блискавка, рука Маретти Редіссон зникла під полою дощовика і з’явилася знову — за спинами трьох чоловіків дівчина підіймала револьвер! І разом із тим Кент помітив ще раптовішу зміну в її обличчі. Лише на мить вона зустрілася з ним очима, і в тих очах був сміх, переможний спалах. Одним сильним скоком серце Кента наче вистрибнуло за ґрати, і глянувши в обличчя в’язня, Картер несподівано озирнувся.

— Будь ласка, джентльмени, не створюйте проблем, — сказала Маретта Редіссон. — Першого, хто зробить підозрілий рух, буде вбито!

Її голос був спокійним і вселяв жах. Безжальні смертельні нотки лунали в ньому. Револьвер не тремтів у її руці — чорний тонкоствольний револьвер, самий колір якого віщував загрозу. А поза ним двома полум’яними озерами горіли очі дівчини. Всі троє чоловіків дивилися на цей револьвер і в ці очі, несила щось вимовити від потрясіння. Вони машинально скорилися й підняли руки вгору. Тоді вона націлила свій зловісний маленький револьвер прямо в серце Пеллі.

— Ключ у вас, — промовила вона. — Відчиніть камеру!

Пеллі обмацав кишені й дістав ключа. Дівчина не зводила з нього пильних очей. Тоді спеціально призначений констебль несподівано опустив руки й вибухнув хриплим сміхом.

— Милий розіграш, — сказав він. — Але ваш блеф не спрацює!

— Ще й як спрацює! — була відповідь.

Дівчина направила маленький чорний ствол на нього, тієї самої миті, коли пальці констебля торкнулися кобури його револьвера. Губи Маретти вигнулися в напівпосмішці, очі блиснули.

— Будь ласка, підніміть руки, — скомандувала вона.

Констебль вагався. Затим його пальці схопилися за рукоять зброї. Кент, стримавши дихання, побачив, як майже непомітно напружилося тіло Маретти, а руки Пеллі здригнулися над його головою, готові опуститися. Ще мить — і він сам назвав би це блефом. Але ця мить так і не настала. З тонкого чорного дула її револьвера несподівано вирвався спалах вогню й диму, і спеціального констебля відкинуло назад на ґрати. Ледь не впавши, він спромігся втриматися на ногах. Його рука з пістолетом безвільно повисла вздовж тіла. Він не промовив жодного звуку, але його обличчя скривилося від болю.

— Відчиніть двері камери!

І вдруге маленький смертоносний ствол був направлений прямо в серце Пеллі. Дівчина більше не посміхалася. Її очі палали глибоким вогнем. Її дихання зробилося різким, і вона нахилилася трохи вперед до Пеллі, повторюючи свій наказ. Слова її наполовину потонули в несподіваному гуркоті грому. Але той усе зрозумів, читаючи по губах і частково чуючи:

— Відчиніть двері, або я вас уб’ю!

Більше він не вагався. Ключ шкрябнув по замку, і Кент сам розчахнув двері й вистрибнув із камери. Він завжди помічав, коли наставав момент діяти, а помітивши, діяв негайно. Вражаюча зухвалість її витівки, те, як майстерно дівчина зіграла переляк, щоб заманити охоронців до дверей камери, і моторошна рішучість, з якою вона пустила в хід маленький чорний револьвер у руці, — усе це змусило його кров спалахнути вогнем, до останньої краплі. Щойно ступивши за двері своєї камери, він перетворився на колишнього Джима Кента, справжнього бійця. Він висмикнув автоматичний пістолет із кобури Картера і, тримаючи під прицілом Пеллі й спеціального констебля, роззброїв їх. За спиною він почув голос Маретти, спокійний і переможний:

— Замкніть їх у камері, містере Кент.

Не озираючись на неї, він махнув пістолетом у бік Пеллі й спеціального констебля, і ті позадкували крізь двері в камеру. Картер не рушив з місця. Він дивився просто на дівчину, і маленький чорний револьвер був спрямований йому в груди. І (поранений констебль і Пеллі цього не бачили) на губах Картера грала дивна посмішка. Він зустрівся поглядом із Кентом, і на мить у його очах спалахнула іскорка приязні і, без сумніву, чогось більшого. Картер радів! Кентові хотілося підійти до нього й міцно потиснути руку, але натомість він примусив поліціянта відступити до камери, повернув ключ у замку і з ключами в руках обернувся до Маретти Редіссон. Її очі переможно сяяли. Він ніколи не бачив таких променистих, разючих очей, як не бачив і цієї пташиної спритності, з якою вона обернулася й побігла коридором, кличучи його за собою.

Він відставав від неї лише на крок, коли минав кабінет Кедсті. Дівчина дісталася до вхідних дверей і відчинила їх. Надворі була безпросвітна темрява, і злива хльоскала по їхніх обличчях. Він помітив, що дівчина не накинула на голову каптура, коли вибігла надвір. Зачиняючи двері, Кент відчув, як її долоня навпомацки торкнулася його плеча і нарешті знайшла його руку. Вона міцно стиснула його пальці.

Кент не ставив питань, коли вони двоє поринули в темний вир дощової негоди. Спалах блискавки, розколовши небо, на мить висвітлив дівчину, її непокриту голову, схилену назустріч вітрові. Затим пролунав грім, від якого здригнулася земля під їхніми ногами, і її пальці ще міцніше стиснули його руку. І крізь той грім він почув її голос, що водночас сміявся і тремтів:

— Я боюся… грози!

І під перекати грому він розсміявся — гучним, нестримним, радісним сміхом. У ту мить йому хотілося зупинитися, підхопити її на руки і понести. Хотілося кричати, як божевільному, від несамовитої радості. А лише мить тому вона ризикувала всім, наодинці протистоячи трьом найхоробрішим чоловікам у поліції, та майже застрелила одного з них! Він почав був щось говорити, але вона пришвидшила кроки, перейшовши майже на біг.

Вона вела Джима не в напрямку ріки, а до лісу за бунгало Кедсті. І навіть на секунду не розгубилася посеред цієї непроглядної мрячної темряви. Було щось владне в дотику її пальців, хоч найвідчутніше вони стискалися, коли лунав грім. Це лише переконувало Кента, що вона не має жодного сумніву, куди з таким нетерпінням прямує. Користаючись спалахами блискавки, він на мить вдивлявся в її непокриту, схилену під бурею голову, її білий профіль і струнку фігуру, що через силу ступала по липкій грязюці. Вже не думка про втечу, а сама її присутність хвилювала його. Дівчина була зовсім поряд. Її рука лежала в його руці. Спалахи блискавки освітлювали Маретту, і Кент відчував дотик її плеча, її руки, її тіла щоразу, як підходив до неї зовсім близько. Наче життя, і тепло, і трепет просочувалися до його власних вен крізь дотик її руки. Раніше він мріяв про неї. А тепер раптом вона стала невід’ємною частиною його самого, і гордість за це сповнювала його до краю, перекриваючи всі інші почуття, що вели боротьбу в його душі. Гордість, що саме вона явилася за ним в останній момент, урятувала і тепер веде його до свободи крізь грозовий шквал.

На гребені невеличкого пагорбка між казармами й бунгало Кедсті вона вперше зупинилася. І тут він знову відчув майже нестримний порив потягнутися до неї, схопити в обійми і в єдиному крику вилити свою радість, своє безмежне щастя, із яким навіть щастя бути вільним зрівнятися не могло. Але він стояв, тримаючи її за руку, і не міг вимовити ані слова, лише дивився на неї, осяяну черговим спалахом. Розпанахавши небо, блискавка спалахнула так близько, що було чути шипіння, наче від гігантської ракети, що пролітає повз. І дівчина мимоволі притулилася до нього, і її вільна рука вхопилася за його плече в ту мить, як грім розлігся просто над їхніми головами. Його власна рука, блукаючи навпомацки, в темряві на мить торкнулася її мокрого обличчя і її наскрізь вогкого волосся.

— Маретто, — вигукнув він, — куди ми йдемо?

— Вниз, — почув він у відповідь.

Вона прибрала руку з його долоні, і він відчув, як вона вказує кудись, хоч і не міг бачити, куди саме. Перед ними простиралося провалля, сповнене хаотичного мороку, море чорноти — і в центрі цього моря він побачив світло. Він знав, що то горить лампа в одному з вікон Кедсті і що Маретта веде його на цей вогник, рухаючись униз по схилу, досі тримаючи його за руку. Те, що вона не зробила жодного зусилля, аби висмикнути руку, змусило його забути про майже всеобіймущий дискомфорт від зимного проливного дощу, що хльоскав по їхніх обличчях. Один із її пальчиків несвідомо обвився навколо його великого пальця — наче в дитини, що боїться впасти. І щоразу, як гримів грім, її м’яка долонька стискалася, і душа Кента возносила хвалу небесам.

До вогника вони наближалися швидко — той горів неподалік від пагорба, крізь який пролягала дорога до бунгало Кедсті. Душа Кента знову радісно підстрибнула. На північний захід від бунгало інспектора була Гавань Кіма, і, без сумніву, Маретта вела його до лісової стежки, якою вже ходила принаймні одного разу — у ніч загадкового нападу на Муї. І цієї ж миті його поглинули питання — нестримні та невідкладні. Вони вдвох прямують до ріки. Мають прямувати. Це був найшвидший та найнадійніший шлях до втечі. Чи Маретта заздалегідь підготувалася до цього? І чи вона втікатиме з ним?

Часу на відповіді не було. Їхні ноги ступили на гравійну доріжку, що вела до дверей будинку Кедсті, і дівчина звернула просто на неї, прямуючи на світло, що горіло у вікні. Тоді, на свій подив, Кент почув крізь завивання бурі, як її голос із радісним торжеством скрикнув:

— Ми вдома!

Вдома! Йому раптом перехопило подих. Він був більш ніж здивований. Він був спантеличений. Дівчина збожеволіла, чи це був на диво невдалий жарт? Вона звільнила його з-поза ґрат, щоби привести до дому інспектора поліції, найзапеклішого ворога, якого він тепер мав у світі! Він зупинився, і Маретта Редіссон смикнула його за руку, тягнучи за собою, змушуючи йти слідом. Вона так сильно стискала його палець, ніби боялася, що він від неї втече.

— Ми у безпеці, мсьє Джимсе, — гукнула вона. — Не бійтеся!

«Мсьє Джимсе»! І ця глузлива нотка в її голосі! Він прискорив кроки й піднявся на три сходинки до дверей слідом за нею. Її рука знайшла засув, двері відчинилися, і вони швидко опинилися всередині. Світло лампи у вікні опинилося зовсім поряд, але якусь мить він нічого не бачив крізь воду, що заливала його обличчя. Він кліпнув очима, обтер обличчя рукою і глянув на Маретту. Вона стояла за три-чотири кроки від нього. Її обличчя було зовсім бліде, і вона важко дихала, наче після довгої пробіжки, але очі дівчини сяяли, і вона усміхалася йому. З її одягу струмками стікала вода.

— Ви змокли, — сказала вона. — Боюся, так ви схопите нежить. Ходіть зі мною!

І знову вона кепкувала з нього, так само, як тоді, у Кардіґена. Вона розвернулася, і Кент побіг слідом за нею нагору. На верхній сходинці дівчина зачекала на нього, і коли він наблизився, простягла йому руку, немов вибачаючись за те, що прибрала її раніше, при вході в бунгало. Він знову тримав її за руку, доки Маретта вела його до дверей у самому кінці коридору. Ці двері вона відімкнула, і вони ввійшли всередину. Було темно, і дівчина знову прибрала руку. Кент чув, як вона рухається кімнатою. У цій темряві його знов охопив трепет. Повітря, що він вдихав зараз, було не тим, чим він дихав у коридорі. В ньому відчувався тонкий запах квітів і ще дещо — слабкий невловний аромат жіночої кімнати. Він чекав, вдивляючись у темряву. Його очі були широко розкриті, коли в пальцях Маретти спалахнув сірник. Він стояв, мружачись у ламповому світлі.

Він і далі дивився перед себе з дурнуватим виразом на обличчі, не в змозі оговтатися від незвичного потрясіння. Повільно, наче даючи йому час призвичаїтися до оточення, Маретта знімала дощовик. Під ним її струнка мініатюрна фігура була сухою, і лише з непокритої голови стікала вода на плечі. Він помітив, що на ній коротка спідниця і чоботи, чарівні мініатюрні чобітки з чудово виробленої шкіри канадського оленя. А тоді раптом вона підійшла і простягнула до нього обидві руки.

— Будь ласка, скажіть, що ви раді, і потиснемо одне одному руки, — мовила вона. — І не будьте таким… наляканим. Це моя кімната, і тут ви у безпеці.

Він міцно стиснув її руки, вглядаючись у дивовижні фіалкові очі, що дивилися на нього з відкритою й невимушеною дитячою безпосередністю.

— Я… я не розумію, — через силу вимовив він. — Маретто, де Кедсті?

— Він має скоро повернутися.

— І він, звісно ж, знає, що ви тут?

Вона кивнула.

— Я вже місяць тут живу.

Руки Кента міцніше стиснули її долоні.

— Я… я не розумію, — повторив він. — Сьогодні Кедсті знатиме, що саме ви врятували мене і поранили констебля Вілліса. Боже мій, ми маємо, не гаючи часу, забиратися звідси!

— Є вагома причина, через яку Кедсті не посміє виказати мою присутність у його домі, — тихо сказала вона. — Він швидше помре! І він не запідозрить, що я привела вас до своєї кімнати, що вбивця-втікач ховається під самим дахом інспектора поліції! Вони шукатимуть вас де завгодно, тільки не тут! Хіба це не пречудово? Він усе спланував, кожен крок, аж до мого крику перед вашою камерою…

— Ви маєте на увазі… Кедсті?

Вона забрала руки й відступила від нього на крок. Він знову побачив у її очах той самий вогник, що спалахнув, коли вона наставила зброю на трьох чоловіків у в’язничному крилі.

— Ні, не Кедсті. Той би вас повісив. Він і мене вбив би, якби насмілився. Я кажу про вашого великого, огрядного, кумедного друга, мсьє Фінґерза!

Роздiл 14

Пізніше Кент думав, що коли Маретта Редіссон казала, як його втечу спланував Брудний Фінґерз, він мав вираз обличчя, лише трохи кращий, ніж у повного ідіота. Він зрозумів, як помилявся у Фінґерзі. Називав його зрадником і боягузом. Сварив за те, що той до найвищої міри розбурхав у ньому надії, аби лише розгромити їх у кінці. А Брудний Фінґерз, виявляється, усе це планував! Кент усміхнувся. В одну мить ситуація стала зрозумілою — принаймні та ситуація, що склалася на цей момент. Чи, може, йому лише так здавалося? Та лишалися питання — одне, десяток, сотня питань. Усі вони крутилися на кінчику його язика — питання, що дуже мало стосувалися Кедсті чи взагалі не стосувалися. Він нічого навколо не бачив, окрім Маретти.

Дівчина почала розплітати волосся. Воно падало їй на плечі мокрими блискучими хвилями. Кент у житті такого не бачив. Волосся прилипало до її обличчя, шиї, її плечей та рук, аж до стегон вкриваючи її струнке тіло чарівно сплутаними пасмами. Дрібні крапельки води блищали на ньому в ламповому світлі, наче діаманти, збігаючи і скапуючи на підлогу. Волосся огортало її, наче шубка з блискучого оксамитного соболиного хутра, дещо поторсана негодою. Маретта запустила пальці в волосся, струшуючи їх об’ємними пасмами, і ціла хмара дощових крапельок розійшлася від них, наче туман — кілька крапель потрапили Кенту в обличчя. Він забув про Фінґерза. Забув про Кедсті. Його розум палав, збуджений близькістю до неї. Раніше думка про цю дівчину будила в ньому найсолодші надії. Він мріяв зустріти її десь на Великій Ріці, і це надавало йому сміливості вірити у найнеймовірніше. А зараз час і відстань зробили величезний стрибок назад. Вона більше не була за 4–5 сотень миль на півночі, і на нього не чекали довгі пошуки. Дівчина була тут, за кілька кроків від нього, і струшувала краплі зі свого розкішного волосся, якого йому нестерпно хотілося торкнутися, погладити просто зараз, доки вона стояла перед дзеркалом, обернувшись до нього спиною.

І тепер, сидячи й дивлячись на неї без жодного слова, він відчував, як важкими кулаками стукаються в його душу і величезна відповідальність, що звалилася на нього тепер, і напружений бій, що лише очікував попереду. Фінґерз спланував. Вона виконала. Йому належало завершити.

У його очах дівчина була не істотою, яку належало підкорити, а безцінним надбанням. Віднині її боротьба ставала і його боротьбою. Поряд, у вікно, стукав дощ. А за вікном лежали темрява, ріка, увесь великий світ. Він відчув, як у крові розгоряється давній знайомий вогонь боротьби. Вони підуть сьогодні — вони мають піти сьогодні! Навіщо їм чекати? Нащо марнувати час під дахом Кедсті, коли воля лежить попереду — лише руку простягни? Він стежив за швидкими рухами її кисті, слухав шовковисте шелестіння щітки для волосся, що ковзала вздовж її довгих кіс. Сум’яття, здоровий глузд, жага дії боролися в ньому між собою.

Раптом вона знову розвернулася до нього.

— Мені лише зараз спало на думку, — промовила вона, — що ви так і не подякували мені.

Несподівано, майже злякавши її, він опинився поряд із дівчиною. Цього разу він не вагався, як у палаті в лікарні Кардіґена. Він упіймав її руки в свої, і водночас відчув піддатливу м’якість її вогкого волосся між пальцями. Слова сипалися з його губ. Пізніше від не міг пригадати всього, що казав у той момент. Її широко розкриті очі ні на мить не відривали погляду від його очей. Подякувати їй! Він розповідав їй, що відбувалося в його душі та серці, починаючи від тієї години, коли вона відвідала його в Кардіґена. Розповідав про свої мрії та плани, про тверде рішення відшукати її після втечі, навіть якби на це пішло все його життя. Розповідав про Мерсера, про те, як дізнався, що вона навідувалася до Гавані Кіма, про свій задум попливти за нею вниз по трьох ріках, щоб шукати її у Форт-Сімпсоні, податися за нею аж до Долини Мовчазних Людей — де б вона не була. Подякувати їй! Він до болю міцно тримав її за руки, і його голос тремтів. Під гривою волосся щоки Маретти Редіссон бралися повільним вогнем. Але ніщо не відбивалося в її очах, які так пильно, не моргаючи дивилися на нього, що коли він виклав їй усе, його обличчя палало. Він випустив її руки й відступив.

— Пробачте, що розповідаю вам це все, — благально сказав він. — Але це правда. Ви являлися до мене в лікарню, наче втілення заповітної мрії, якого я ніколи не сподівався знайти. І ви знову прийшли до мене, коли я сидів у тій камері, наче…

— Так, я знаю, як я прийшла, — перебила його Маретта. — Крізь дощ і багнюку, містере Кент. А ще було дуже темно, і я заблукала, і з жахом думала, що можу не знайти казарми. Я на півгодини вибилася з графіка містера Фінґерза. І через це я гадаю, що інспектор Кедсті може повернутися з хвилини на хвилину, і ви не повинні розмовляти так голосно — і так багато.

— Боже! — ледь чутно видихнув він. — Я сказав так багато за такий короткий час? Але це навіть не сота частка того, від чого я прагну звільнитися. Не ставитиму мільйон питань, що назріли в моїй душі. Але я мушу знати, де ми. Нащо ми явилися до Кедсті? Чому не пішли до ріки? Кращої ночі, щоб забратися звідси, і бути не може.

— Але ця ніч не така вдала, як буде п’ять ночей по тому, — сказала дівчина, закінчуючи сушити волосся. — Тоді ви і зможете податися на ріку. Як ви розумієте, наші плани дещо сплуталися через те, що інспектор Кедсті змінив дату вашої відправки до Едмонтона. Усе було підготовано так, щоб на п’яту ніч ви могли спокійно поїхати.

— А ви?

— Я залишуся тут.

І вона додала тихим голосом, від якого в нього захололо серце:

— Я залишуся, аби сплатити Кедсті ту ціну, якої він зажадає за те, що сьогодні сталося.

— Великий Боже! — скрикнув він. — Маретто!

Вона швидко обернулася до нього.

— Ні-ні, я не маю на увазі, що він скривдить мене, — скрикнула вона, і в її голосі прозвучала нотка люті. — Раніше я його вб’ю! Мені шкода, що я вам це розповіла. Але ви не смієте розпитувати мене ні про що. Не смієте!

Дівчина тремтіла. Кент ще не бачив її такою схвильованою, і в цю мить, коли вона стояла перед ним, він збагнув, що тієї небезпеки, яка першою спала йому на думку, можна не боятися. Вона слів на вітер не кидала. Вона битиметься. Вона вб’є, якщо треба буде вбити. І раптом він побачив її зовсім інакшою, ніж раніше. Кент пригадав картину, яка потрапила йому на очі дуже давно в Монреалі. Це був L’Esprit de la Solitude — «Дух диких просторів» — написаний Конном, яскравим французько-канадським живописцем, другом лорда Страткона і Мон-Руаяль[51], генієм далеких лісів, який черпав натхнення з самого серця диких просторів. І тепер, коли ця картина постала перед ним у плоті й крові, крикливість її фарб зникла, але її чарівний дух лишився. Огорнута розпущеним волоссям, з маленькими напіврозтуленими вустами — кожна лінія її стрункого тіла трепетала від почуттів, що немов поглинули її цілком. Її прекрасні очі палали вогнем, і, як, мабуть, свого часу сам Конн, він бачив перед собою саму душу великої Півночі. Дівчина здавалася йому духом Божої країни, що лежить далеко нижче за течією трьох рік; її майже первісної відваги, її краси, її сонця і бурі, її трагедій, страждання і співу. У ній були хоробрість і слава тієї Півночі. Він бачив це і раніше, тепер же він гостро це відчув, і бентежне враження затопило його, наче повінь.

Він уже чув її м’який сміх, вона глузувала з нього, коли він думав, що помирає. Вона цілувала його, вона билася за нього, налякана, стискала його руку при кожному спалаху блискавки. А тепер вона стояла перед ним, стягуючи руками волосся, нагадуючи бурю, готову от-от початися. Хвилю тому вона була настільки близька, що він мало не обняв її. Тепер же, мить по тому, між ними пролягала така безодня, що він уже не насмілився б торкнутися її руки чи волосся. Вона змінювалася, наче сонце, хмари й вітер, і це лише розбурхувало його цікавість. Зараз це була буря. Він бачив грозу в її очах, її руках, її тілі. Він відчував її електричні розряди в цих словах, промовлених глухим тремтливим голосом: «ВИ НЕ СМІЄТЕ!» На мить уся кімната завмерла в напруженні перед неминучим потрясінням. А тоді, фізичним зором, він знов охопив її струнку фігуру, зауваживши звабливу мініатюрність, й усвідомив, що міг би без жодних зусиль підкинути її до стелі. І все одно він і далі дивився на неї, як на богиню.

— Ні, я не збираюся розпитувати вас, коли ви так дивитеся на мене, — сказав він, здобувши дар мови. — Я не питатиму, яку ціну може запросити Кедсті, тому що ви не станете її сплачувати. Якщо ви не попливете зі мною, я не піду. Краще вже лишуся тут і буду повішений. Я не ставлю вам питань, тож, будь ласка, не стріляйте, але якщо ви сказали мені правду і ви з північан, ви поїдете зі мною — або не поїду я. З місця не зрушу.

Вона глибоко зітхнула, немов відчувши значне полегшення. І знову тінь змінилася сонячним світлом у її фіалкових очах, і її вуста раптом склалися в усмішку. Це не була усмішка вибачення. Це був миттєвий, раптовий спалах радості, який вона навіть не намагалася приховати.

— Це так мило з вашого боку, — сказала вона. — Я рада чути це від вас. Ніколи не думала, що це так приємно, коли хтось воліє бути повішеним заради тебе. Але ви підете. А я ні. Зараз немає часу на пояснення, бо інспектор Кедсті буде тут дуже скоро, а я ще маю висушити волосся і показати вам вашу схованку — якщо вам доведеться ховатися.

Вона знову почала розчісувати волосся. У дзеркалі Кент упіймав відображення усмішки, яка все ще тремтіла в неї на вустах.

— Я вас не допитую, — він знову зайняв захисну позицію, — але якби ви тільки могли зрозуміти, як мене розпирає дізнатися, де зараз Кедсті, як Фінґерз вас знайшов, чому ви змусили нас усіх повірити, що їдете з Пристані, а потім повернулися… і… як же мені кортить дізнатися щось про вас… Мені навіть здається, що ви могли б мені трохи розповісти, доки сушите волосся.

— Це був Муї, старий індіанець, — сказала вона. — Він якимось чином дізнався, що я тут, а тоді одного вечора мсьє Фінґерз заявився сюди, коли інспектора не було — вліз у вікно й просто сказав, що його послали ви. А я мало не застрелила цього джентльмена. Бачите, я знала, що ви не помрете. Кедсті розповів мені. Я збиралася допомогти вам в інший спосіб, якби не з’явився мсьє Фінґерз. Інспектор Кедсті був сьогодні там, у його хижці, коли це все сталося. Це було частиною плану мсьє Фінґерза — прибрати його з дороги.

Раптом дівчина напружилася. Щітка для волосся завмерла в її руці. Кент почув той самий звук, що чула вона — це був голосний стук в одне з завішених вікон. Стукали чимось металевим. Але ж вікно було на висоті чотирьох із половиною метрів над землею!

З легким зойком дівчина кинула щітку, підбігла до вікна, один раз підняла й опустила фіранку. Потім обернулася до Кента, швидко розділяючи волосся на товсті пасма й заплітаючи їх у косу.

— Це Муї, — скрикнула вона. — Кедсті йде!

Вона схопила його за руку і потягла до узголів’я ліжка, біля якого на дроті були натягнені дві довгі завіси. Дівчина розсунула їх, і Кент побачив, як йому здалося, незліченну купу жіночого вбрання.

— Якщо буде треба, ви маєте сховатися тут, — промовила Маретта, і її голос знову тремтів від хвилювання. — Не думаю, що дійде до цього, але якщо дійде, ви маєте зробити це! Зарийтеся в них якнайдалі й сидіть тихо. Якщо Кедсті дізнається, що ви тут…

Вона зазирнула йому в очі, і Кентові здалося, що в них промайнуло щось дуже близьке до страху.

— Якщо він знайде вас тут, це означатиме щось жахливе для мене, — продовжила вона, і її руки повільно лягли йому на плечі. — Я не можу розповісти вам зараз, але це буде гірше, ніж смерть. Ви обіцяєте залишатися тут, хай що станеться, що б ви не почули? Обіцяєте… містере Кент?

— Тільки якщо ви припините звати мене містером Кентом, — відповів він, раптом відчувши, як стискається горло.

— Обіцяєте… Джимсе? Обіцяєте — що б не сталося… якщо я пообіцяю… коли повернуся… поцілувати вас?

Її долоні майже ласкаво ковзнули вздовж його плечей, а тоді вона швидко розвернулася і зникла крізь частково відкриті двері, зачиняючи їх за собою, перш ніж він устиг щось пообіцяти.

Роздiл 15

Якусь мить він стояв там, де Маретта полишила його, не зводячи погляду з дверей, за якими вона зникла. Близькість до неї в ті останні миті її присутності, ласкавий дотик її рук, щось, побачене в очах дівчини, її обіцянка поцілувати його, якщо він себе не викаже — а ще усвідомлення дивовижної хоробрості, з якої вона вирушила назустріч Кедсті — це все засліпило його настільки, що він не бачив перед собою ні стін, ні дверей, на які дивився. Бачив лише її обличчя, як за мить перед тим — її очі, тремтіння її губ, і страх, який вона так і не змогла цілком приховати від нього. Вона боялася Кедсті — цього він був певний. Адже вона не всміхалася, в її очах не спалахував глузливий вогник, коли вона назвала його Джимсом, скороченим від Джима і Джеймса ім’ям, прийнятим на далекій півночі. І зовсім не жартома дівчина обіцяла його поцілувати. Вона була майже до трагічного серйозна, і саме ця її серйозність хвилювала Кента — а ще захоплива прямота, з якою вона поєднала ім’я Джимс з обіцянкою поцілувати його. Одного разу вона вже називала його «Джимсе». Але то було «мсьє Джимсе», і в її голосі тоді дзвенів глузливий сміх. «Джим» або «Джеймс» не виражали нічого, але «Джимс»… Він чув, як матері називають цим ім’ям своїх маленьких хлопчиків у пориві ніжності. Він знав, що дружини й коханки використовують його у такий самий спосіб. Адже імена «Джим» і «Джеймс» не були незвичайними іменами на узбережжі Трьох Рік, навіть поміж метисів і французів, але «Джимс» — було щось більш особисте, і звідси випливав натяк на глибші почуття.

Його серце невтримно калатало, коли він підійшов до дверей і прислухався. Раніше, коли вона стояла перед ним із пломінкими очима й наказувала втриматися від запитань, він відчув, що земля тікає з-під ніг. Тепер же він немов піднісся на вершину. Кент знав, що, хай би що він не почув, він не спуститься на нижній поверх, якщо тільки вона не кликатиме на допомогу.

Трохи згодом він прочинив двері — зовсім трохи, аби мати можливість чути. Цього вона не забороняла. Крізь щілину він бачив приглушене світло з нижнього поверху. Але він не чув жодного звуку, і йому спало на думку, що старий Муї не втратив здатності бігати швидко, і ще є певний час, перш ніж прийде Кедсті.

Чекаючи, він оглядав кімнату. Першим враженням було, що Маретта жила тут уже досить тривалий час. Це була типова жіноча кімната, без жодних ознак нещодавнього чи раптового заселення. Він знав, що колись це була кімната Кедсті, але тепер тут і сліду від господаря не залишилося. І доки його допитливі очі споглядали це диво перетворення, деякі речі вразили його своєю багатозначністю. Він більше не сумнівався, що Маретта Редіссон була з далеких північних земель. Його віра в це була непохитна. Якщо раніше в його душі й залишався сумнів, він зник безслідно, адже дівчина назвала його «Джимс». І все ж ця кімната мов навмисне намагалася похитнути його віру. Захоплений новими відкриттями, він відійшов від дверей і зупинився біля туалетного столика перед дзеркалом.

Маретта не підготувала кімнату до його приходу, і всі її речі були на видноті. Безліч особистих дрібничок, які загадковим чином використовуються жінками під час туалету, лежали тут, і він дивився на них, анітрохи не відчуваючи це як блюзнірство. Він був здивований їхньою кількістю й розмаїттям. Таке можна було сподіватися побачити в будуарі доньки генерал-губернатора в Оттаві, але не тут — і ще менше на далекій півночі. Усе, що він бачив, було виготовлено з вишуканого матеріалу і становило взірець майстерної роботи. А тоді, наче магнітом, його погляд притягнуло дещо інше. Це було взуття, дбайливо, парами виставлене в ряд на підлозі біля туалетного столика.

Він дивився на нього, заворожений. Ніколи ще він не бачив такого розмаїття жіночого взуття, призначеного для тієї самої пари ніжок. І воно було зовсім нетипове для Півночі. Кожна пара в цьому дивовижному ряду становила окремий витвір швецького мистецтва, і кожна була на високому підборі! Кент не звик до такого розмаїття. Тут були черевички на ґудзиках, на шнурівці, коричневі, чорні й білі, з небезпечно довгими, крихкими на вигляд підборами. Були також маленькі замшеві білі «човники», і з бантиками, і з вирізними сталевими пряжками, і з витонченими стрічками-зав’язками. Були й елегантні напівчобітки, і лаковані шкіряні туфельки — і всі на високому підборі! Він ковтнув. Потім, керований імпульсом, потягнувся й узяв у руки маленьку сатинову туфельку.

Її розмір дав йому відчуття приємного естетичного потрясіння. Почуваючись так, ніби порпається в чужих таємницях, доки їхній власник спить, він зазирнув усередину туфельки. У ній стояв розмір — третій. І придбали її в крамниці Фавра в Монреалі! Одну за одною, він оглянув ще півдюжини туфельок. І всі вони були з крамниці Фавра в Монреалі. Ці маленькі туфельки послужили для нього більш тривожним сигналом, ніж будь-що з побаченого і пережитого. Хто ж така Маретта Редіссон?

І за цим питанням почали нахлинати інші, допоки остаточно не переплуталися в його голові. Якщо вона з Монреаля, навіщо прямує на північ? Якщо вона родом із півночі, якщо вона є її частиною, навіщо носить із собою таке явно непридатне для тих країв взуття? Навіщо вона прибула до Пристані Атабаска? Ким вона доводиться Кедсті? Чому ховається під дахом його будинку? Чому…

Він обірвав себе, намагаючись у цьому хаосі питань знайти хоча б одну відповідь. І все не міг відірвати очей від чобітків. Раптова думка оволоділа ним. Незграбно впавши на коліна перед парами взуття, він став перевіряти їх усі. Кожної миті його обличя палало все сильніше, але він хотів знати. Дуже скоро він переконався, що більшість взуття носилося, хоч деяке — недовго і виглядало майже зовсім новим.

Кент підвівся на ноги й продовжив своє розслідування. Звичайно ж, вона була готова до того, що він роздивлятиметься — не дивитись навколо міг хіба що сліпий. Кент швидше відтяв би собі руку, ніж висунув хоча б одну з шухляд туалетного столика, але Маретта сама наказала йому ховатися за завісами, якщо буде потрібно, і це була цілком зрозуміла обережність — зазирнути туди й перевірити, що за схованка на нього чекає. Він повернувся до дверей і прислухався. Знизу ще й досі не лунало ані звуку. Тоді він розсунув завіси, як робила це Маретта, та, на відміну від дівчини, затримався, роздивляючись. Він розповість їй усе, коли вона повернеться — якщо цей вчинок потребуватиме вибачень.

Враження Кента було типово чоловічим. Те, що він побачив, здалося йому легкою струмистою масою м’яких тканин, і з їхніх глибин його привітав тонкий аромат сухих парфумів із бузковим запахом. Він зсунув завіси, глибоко зітхнувши від невимовної радості й богобійного заціпеніння — ці два почуття нероздільно змішалися в ньому. Ці всі туфлі, сила-силенна тканин за завісами — були витончено жіночні. Наче з самої жіночої душі йшов до нього запах парфумів, і в ньому були чаклунство й зваба. Кент бачив Маретту — захопливе втілення чарівності пливло перед його очима у цьому священному й загадковому вбранні, яке він розглядав крадькома з трепетним страхом. В білому — білосніжному, тонкому, як павутиння, мережаному й вишитому вбранні, яке висіло просто перед ним, — в білому, з її розкішним чорним волоссям, її фіалковими очима, її…

А тоді перед ним постала невідповідність, майже цілковита неможливість цього образу, розбивши солодке видіння вщент. І все ж його віра не похитнулася. Маретта Редіссон була з Півночі. Він не міг зневіритися в цьому, навіть перед лицем тих дивовижних речей, із якими стикнувся.

Раптом він почув звук, що наче постріл пролунав у нього під ногами. Це був стукіт вхідних дверей, що відчинилися й захряснулися за кимось, особливо гучно гримнувши наостанок. Від грюкоту дверей весь дім здригнувся і задеренчало скло у віконницях. Повернувся Кедсті, і він був розлючений. Кент погасив світло, і кімната поринула в темряву. Чоловік наблизився до дверей. Знизу чітко долинали швидкі й важкі кроки Кедсті. Потім Кент почув, як відчиняються другі двері, а слідом за тим — невдоволене бурчання Кедсті. І одразу ж був розчарований.

Інспектор поліції й Маретта перебували в кімнаті, задалекій для того, щоб можна було розібрати слова. Утім, він зрозумів: того дня Кедсті повернувся в казарми й дізнався, що сталося. Минув деякий час, а голос інспектора й далі гримів так само, лише тон підвищився. Кент почув грюкання стільця. А тоді голос змовк, і почувся тупіт ніг інспектора. Жодного разу Кентові не вдалося почути голос Маретти, але він знав, що під час пауз вона щось говорила. Потім голос Кедсті остаточно зірвався на крик. Пальці Кента стиснули одвірок. Щосекунди в ньому міцнішало передчуття, що Маретта в небезпеці. Кент боявся не фізичного насильства — він не вірив, що інспектор здатен підняти руку на жінку. Але він боявся, що Кедсті забере її до казарм. Наявність вагомої причини не робити цього, яку згадувала Маретта, його не переконувала. Бо вона також казала, що Кедсті вбив би її, якби насмілився. Кент тримався напоготові. Один її скрик, перша ж спроба Кедсті вивести її з бунгало — і Кент дасть йому бій, попри всі застереження Маретти.

Він майже сподівався, що одна з цих речей трапиться. У ту мить, коли він стояв там, слухаючи й чекаючи, надія на це молитвою лунала в його душі. Він мав револьвер Пеллі. Двадцять секунд — і його ствол дивитиметься в обличчя Кедсті. Ніч була ідеальною для втечі. За півтори години вони вже плистимуть по ріці. Можуть навіть завантажити човен провізією з будинку Кедсті. Він прочинив двері ширше, майже не стримуючи миттєвого потягу висунутися в коридор. Маретта, певно, в небезпеці, інакше не зізналася б, що перебуває в будинку людини, яка б рада була бачити її мертвою. Чому вона тут опинилася, Кента зараз не надто цікавило. Самий факт у цю мить спонукав його до негайної дії.

Двері внизу відчинилися знову, і Кент закам’янів. Він чув, як Кедсті шугає коридором першого поверху, мов скажений бик. Вхідні двері гучно гримнули, й інспектор зник.

Кент відступив назад у темряву кімнати. Минуло кілька секунд, перш ніж він почув, як Маретта повільно підіймається сходами, наче навпомацки крізь тьмяно освітлений простір. Дівчина відчинила двері і вступила в пітьму.

— Джимсе, — прошепотіла вона.

Він підійшов до неї. Її руки простерлися до нього і знову спочили на його плечах.

— Ви… ви не спускалися сходами вниз?

— Ні.

— Ви… ви нічого не чули?

— Я не чув слів. Лише галас Кедсті.

Коли вона заговорила знову, йому здалося, що її голос затремтів від неймовірного полегшення.

— Ви поводилися добре, Джимсе. Я рада.

Він нічого не бачив у тій темряві. І все-таки щось здіймалося в його душі, збуджувало, пришвидшуючи пульс — щось, до чого його очі лишалися сліпі. Він нахилився й відшукав у темряві її розтулені вуста, що пропонували йому солодкість поцілунку — його нагороди. І відчувши її теплі вуста на своїх, він відчув також, як м’яко стискаються її долоні в нього на плечах.

— Він пішов. Можемо знову запалити лампу, — сказала вона тоді.

Роздiл 16

Кент не рушав з місця, доки Маретта, рухаючись в темряві, не знайшла сірники й не запалила лампу. Після поцілунку він не сказав жодного слова. Він не скористався ситуацією. М’який натиск її рук стримав його від того, щоб обійняти її. Але сам лише поцілунок запалив його диким радісним шалом — ніби чуттєві звуки музики, що знаходять відгук у кожній клітині тіла. Якби він вимагав своєї нагороди, то мав би, напевно, очікувати на байдужий поцілунок. Принаймні стриманий. Але вуста, які вона дарувала йому в темряві кімнати, були теплі, живі, сповнені жарким диханням. Вона не поспішала відсторонитися, і солодкість поцілунку затрималась іще на мить.

Тоді, у ламповому світлі, він глянув на Маретту Редіссон, відчуваючи, як палає обличчя. Він не бажав приховувати власних почуттів, і йому не терпілося побачити вираз її очей. І він був здивований, а тоді приголомшений. Поцілунок анітрохи не схвилював Маретту. Наче взагалі нічого не сталося.

Дівчина не збентежилася, на її щоках не було жодного натяку на рум’янець. Але найбільше його здивувала білизна її шкіри, смертельну блідість якої лише підкреслювала темна грива волосся, а ще дивний вогник у її очах. Цей вогник було запалено не поцілунком. То був страх, що повільно згасав під його поглядом, доки не згас остаточно, а її вуста не затремтіли у винуватій усмішці.

— Він був дуже сердитий, — сказала вона. — Як легко деякі чоловіки виходять із себе, еге ж, Джимсе?

Незначна дрож у її голосі, відважна спроба опанувати себе й мінлива посмішка, що супроводжувала її слова, спонукали в ньому бажання зробити те, від чого стримав його м’який натиск її рук момент тому — взяти її в свої обійми. Він ясно бачив, що вона намагалася приховати. Дівчина була в небезпеці, страшнішій за ту, якій протистояла в казармах, спокійно й безстрашно. Вона й досі боялася тієї невідомої загрози. Це було останнє, що вона погодилася б йому відкрити, і все ж він знав це. Кент відчув у собі нову силу, що виростала з почуття господаря, власника — силу долати негоди без сумніву і жалю. Сила міцнішала в ньому, сповнюючи відчуттям тріумфу. Вона твердила, що дівчина належить йому, тож він і має битися за неї. І він готовий був битися. Маретта побачила, як змінилося його обличчя. На мить після її слів у кімнаті запанувала тиша. Надворі тим часом ще більше розігралася буря. Виляск грому прокотився над бунгало, вікна задеренчали під сильним поривом вітру й дощу. Мимоволі напружившись, хмурніючи на очах, Кент подивився на неї й кивнув у бік вікна, у яке стукав Муї, подаючи сигнал.

— Це чудова ніч — для нас, — промовив він. — І ми маємо йти.

Вона не відповіла.

— В очах закону я вбивця, — продовжував він. — Ви врятували мене. Ви стріляли в людину. У тих самих очах закону ви злочинниця. Просто безглуздя залишатися тут. Це чистісіньке самогубство для нас обох. Якщо Кедсті…

— Якщо Кедсті не зробить те, що я казала йому зробити сьогодні, я його вб’ю! — сказала вона.

Тихий тон, яким вона промовила ці слова, її застиглий погляд відібрали в нього мову. Йому знову здалося, як тоді, у лікарняній палаті, що на нього дивиться і промовляє до нього — чисто дитина. Якщо вона й виявляла страх кілька секунд тому, тепер на її обличчі від страху і сліду не лишилося. Вона не була схвильована. Її очі були прекрасні — тихою спокійною красою. Вона дивувала і бентежила його. Супроти її юнацької самовпевненості він почувався безпорадним. Це було щось сильніше за його власні сили і його рішучість. Воно створювало між ними порожнечу, яку можна було подолати благанням і проханнями, але ніяк не силою. Не було жодного натяку на тривогу в її погрозі Кедсті, і все ж сам її спокій відгонив смертельною загрозою.

Примхлива напівусмішка знову тремтіла на її вустах, погляд потеплішав.

— Ви знаєте, — сказала вона, — що згідно з давнім священним законом Півночі ви тепер належите мені?

— Я чув про такий закон, — відповів він. — Сто років тому я став би вашим рабом. Якщо він є й сьогодні, я щасливий.

— О, ви розумієте, про що йдеться, так, Джимсе? З великою часткою ймовірності ви мали померти. Гадаю, вас би повісили. А я врятувала вам життя. Відтепер воно належить мені, адже я наполягаю, що закон і досі існує. Відтепер ви — моя власність, і я збираюся чинити з вами, як мені заманеться, доки не поверну вас до Трьох Рік. І сьогодні ви не підете. Ви чекатимете тут на Лазеля та його команду.

— Лазеля? Жана Лазеля?

Вона кивнула.

— Так. Ось що ви повинні робити. Ми маємо все обставити якнайкраще. Коли Лазель зі своєю командою вирушить на північ, ви попливете з ними. І ніхто ніколи про це не дізнається. Тут ви в безпеці. Жоден не додумається шукати вас у будинку інспектора поліції.

— Але ви, Маретто!

Він схопився, згадавши, що вона заборонила розпитувати її. Маретта легенько знизала стрункими плечима, кивком запрошуючи оглянути те, що, як вона розуміла, він уже бачив — її кімнату.

— Тут досить затишно, — сказала вона. — Я живу тут кілька тижнів, і нічого зі мною не сталося. Я в повній безпеці. Інспектор Кедсті не зазирав сюди від того самого дня, як ваш великий рудоволосий друг бачив мене в тополиному гаю. Жодної сходинки нагору не переступив. Це лінія, яку він не наважується перетинати. І, знаєте… ви допитливі. Ви ставите собі безліч запитань, à bon droit[52], мсьє Джимсе. Вас просто розпирає від цікавості. Я бачу. Але…

Було щось несподівано зворушливе в тому, як вона опустилася в оббите шкірою крісло з високими підлікотниками, колись улюблене крісло для читання інспектора Кедсті. Дівчина була помітно втомлена, і на якусь мить Кентові здалося, що вона от-от розридається. Її пальці нервово теребили блискучий кінчик коси на колінах, і більше, ніж будь-коли, він думав, яка ж вона струнка й беззахисна та водночас захопливо безстрашна, яка незламна — наче всередині неї палає могутній вогонь. Зараз полум’я тієї внутрішньої сили сходило нанівець, наче сам вогонь згасав. Але коли вона знову підняла очі, глянувши на нього зі свого великого крісла, він збагнув, що за цим вогником дитячої безпосередності ховається той самий вогонь, живий і незгасний. І знову для нього вона перестала бути жінкою. У цих широко відкритих, дивовижно блакитних очах він бачив душу дитини. Двічі перед тим траплялося йому спостерігати це диво, і тепер воно заворожувало його, як тоді, коли він уперше побачив її в дверях лікарняної палати. І, як тоді, воно повільно змінювалося на очах, і ось уже вона знову була жінкою, яку відділяла від нього стіна неприступності. Але гостра туга в її душі лишалася, розкриваючись перед ним, і все ж безмежно далека від нього, наче сонце.

— Хотіла б я відповісти на ваші запитання, — тихим втомленим голосом промовила вона. — Хотіла би, щоб ви знали, бо я… я безмежно довіряю вам, Джимсе. Але я не можу. Це неможливо. Це немислимо. Якби я… — вона зробила безпомічний жест. — Якби я все вам розповіла, ви б мене розлюбили. А я хочу подобатися вам… до тих пір, як ви відпливете на північ із мсьє Жаном та його командою.

— І коли я зроблю це, — майже з люттю скрикнув Кент, — я знайду це місце, яке ви називаєте Долиною Мовчазних Людей, навіть якщо на це піде все моє життя.

Йому радісно було бачити, як її очі раптом спалахнули від задоволення. Вона не намагалася цього приховати. Які б почуття не опановували Маретту, вона виявляла їх щиро й природньо, без жодної сором’язливості, що викликало в нього майже благоговійне обожнювання. І зараз їй було приємно чути те, що він щойно сказав. Про це неприховано свідчили її пломінкі очі й напівусмішка на вустах. А тоді вона промовила:

— Я рада, що ви почуваєтеся саме так, Джимсе. І, гадаю, ви її знайдете… з часом. Адже…

Її маленька хитрість — невідривно дивитися, ніби щось у ньому намагаючись розгледіти чіткіше, — навіювала йому почуття більшої безпорадності, ніж якби він справді був її рабом. Неначе в такі моменти дівчина забувала, що він зроблений з плоті й крові, і зазирала йому в серце, аби побачити, що в ньому, перш ніж заговорити знову.

А тоді вона сказала, все ще тереблячи в пальцях кінчик коси:

— Ви знайдете її… напевно… бо ви не з тих, хто легко здається. Розповісти вам, чому я прийшла відвідати вас у лікаря Кардіґена? Це була цікавість… здебільшого вона. Але чому я цікавилася долею людини, яку ви звільнили, — це одна з речей, яких я не можу вам розповісти. А ще я не можу розповісти вам, навіщо приїхала до Пристані. І жодного слова про Кедсті. Можливо, настане день, коли ви дізнаєтесь. І тоді ви мене розлюбите. Адже майже чотири роки до нашої зустрічі я перебувала у відриві від світу. То було жахливе місце. Воно виїло мені серце й душу своєю потворністю, самотністю, порожністю. Ще трохи — і я вмерла б. А тоді сталися події, що привели мене сюди. Можете вгадати, де я була?

Він похитав головою.

— Ні.

— Для всіх інших то було чарівне місце. Монреаль.

— Ви навчалися там у школі? — припустив він.

— Так, у приватній школі «Вілла Марія». Мені тоді навіть шістнадцяти не виповнилося. Там були добрі люди. Гадаю, вони мене любили. Але щоночі я повторювала одну молитву. Ви знаєте, чим є Три Ріки для нас, північан. Атабаска — бабуся, Невільнича ріка — матір, а Маккензі — донька, завжди за ними доглядає богиня Ніска, Сіра Гуска. І я молилася про те, щоби повернутися до них знову. У Монреалі скрізь були люди, всюди люди, тисячі й десятки тисяч людей — так багато, що я почувалася самотньою й пригніченою і хотіла забратися звідти. Бо в мені тече кров Сірої Гуски, Джимсе. Я люблю ліси. А божественний дух Ніски не живе в Монреалі. Її сонце там не сходить. Місяць там уже не той. Квіти там — не її квіти. Вітри розповідають зовсім інші історії. Повітря зовсім інакше. Люди, що дивляться на тебе, дивляться по-іншому. У далеких низинах Трьох Рік я любила чоловіків. Тут же я навчалася їх ненавидіти. А потім дещо сталося. Я приїхала до Пристані Атабаска. Я прийшла відвідати вас, адже…

Вона міцно стиснула руки на колінах.

— Адже після всіх чотирьох жахливих років ви були першим чоловіком, що трапився мені, з тих, хто грає велику, захопливу, чесну гру до кінця. Не питайте мене, як я це з’ясувала. Будь ласка, не питайте мене ні про що. Я кажу вам усе, що ви можете знати, усе, що вам НАЛЕЖИТЬ знати. Але я з’ясувала. А тоді я дізналася, що ви не помираєте. Кедсті мені сказав. А під час розмови з вами я зрозуміла, що будь-яку гру ви гратимете чесно, і вирішила вам допомогти. Ось чому я вам усе це кажу — просто щоб ви знали, що я вірю у вас, і ви не маєте права ламати цієї віри. Не маєте права намагатися знати про мене щось більше. Ви маєте й далі грати за правилами. Я граю свою гру, а ви повинні грати свою. І щоб зіграти її чисто, ви маєте поїхати з командою Лазеля і залишити мене в Кедсті. Ви повинні забути, що трапилось. Ви повинні забути те, що МОЖЕ трапитись. Ви не в змозі мені допомогти. Можете лише завдати мені шкоди. Але якщо… одного дня, набагато пізніше… вам удасться знайти Долину Мовчазних Людей…

Він чекав. Серце гупало, наче барабан.

— Я можу… бути там, — завершила вона зовсім тихо — майже пошепки.

Йому здалося, що вона дивиться не в його напрямку, а кудись удалину. А потім вона посміхнулася, не до нього — усмішка вийшла трохи безнадійною.

— Гадаю, я буду розчарована, якщо не знайдете, — сказала вона тоді й подивилася на нього. Її очі були чисті, мов блакитні квітки, від яких вони взяли колір. — Вам відома величезна Сірчана Земля за Форт-Сімпсоном, на захід між двох рік Наганні?

— Так. Це там, де зникли Кілбейн з його патрулем. Індіанці називають її Землею Диявола. Це вона?

Дівчина кивнула.

— Кажуть, ще жодній живій душі не вдалося перетнути Сірчану Землю, — сказала вона. — Але це неправда. Я її перетнула. Туди, за Сірчану Землю, ви маєте дійти, щоб знайти Долину Мовчазних Людей, тримаючись прямо між Північною та Південною Наганні. Ось такий шлях ВИ маєте подолати, щоб коли-небудь знайти її, Джимсе, бо інакше доведеться спускатися від Доусона або підніматися від Скаґвея, а ті землі настільки безмежні, що ви й за тисячу років на місце не дістанетесь. Поліція вас там не знайде. Ви завжди будете в безпеці. Може, я розповім вам більше, перш ніж прийде караван. Але на сьогодні це все. Може статися, що більше я вам ніколи нічого не розповім. І ви не повинні розпитувати мене.

Безмовний, стояв перед нею Кент. Він дивився на неї, слухав її, і від усього, що коїлося зараз у його душі, його очі горіли вогнем. Тепер же, тихо і спокійно, він сказав:

— Маретто, я гратиму цю гру так, як ви хочете, тому що я кохаю вас. Буде лише чесно з мого боку передати словами те, що ви, мабуть, уже розумієте. І я збираюся битися за вас, допоки в моєму тілі залишається хоч крапля крові. Якщо я піду з командою Лазеля, чи обіцяєте ви мені…

Його голос тремтів. У цю мить він боровся з нестримними емоціями. Але жоден порух довгих вій Маретти Редіссон не засвідчив, що вона взагалі чула його зізнання в коханні. Вона перервала його, перш ніж він закінчив.

— Що б ви не зробили, я не можу нічого обіцяти, Джимсе. Джимсе, ви ж не такий, як усі ті чоловіки, яких я навчена ненавидіти? Ви ж не будете НАПОЛЯГАТИ? Бо якщо будете — якщо ви такий самий — так, ви можете забиратися звідси вже сьогодні, не чекаючи на Жана Лазеля. Послухайте! Буря не припинятиметься ще годинами. Якщо ви вимагатимете плату за те, що зіграєте чесно, як я хочу, ви можете йти. Ви маєте мій дозвіл на це.

Зовсім бліда, вона піднялася зі свого великого крісла й стала перед ним. У її голосі й жестах не було гніву, але очі її палали, як найяскравіші зірки. Було в них щось таке, чого він не помічав раніше, і раптом його спіткала здогадка, від якої серце захололо, мов крига.

З глухим стогоном він простягнув до неї руки.

— Боже мій, Маретто, я не вбивця! Я не вбивав Джона Барклі!

Вона не відповіла.

— Ви не вірите мені! — скрикнув він. — Ви вірите, що я вбив Джона Барклі, і тепер я, вбивця, насмілююсь казати, що кохаю вас!

Вона тремтіла. Наче легка дрож охопила її тіло. Лише на мить Кентові здалося, що він бачить у її очах щось жахливе, що вона приховувала і з чим боролася, стоячи перед ним зі стиснутими в кулачки руками. Адже в її обличчі, в її очах, в пульсуванні жилки на її білій шиї він бачив у той момент майже приховану агонію пораненого звіра. А тоді все зникло, хоч він і далі молив її, благаючи вірити йому.

— Я не вбивав Джона Барклі!

— Я і не думаю, що вбивали, Джимсе, — промовила вона. — Це дещо…

Вони зовсім забули про бурю, яка не переставала вити й струшувати шибки. Але раптом, перекриваючи її монотонний гамір, почувся зовсім інший звук, і Маретта здригнулася, наче вдарена електричним струмом. Кент теж озирнувся на вікно.

Це був металевий стук — стук, що одного разу вже попереджав їх про наближення небезпеки. І цього разу він звучав дуже наполегливо. Здавалося, наче чийсь голос гукає до них з-під вікна. Це було більше, ніж застереження — це був сигнал близької неминучої загрози. І в ту мить Кент побачив, як руки Маретти Редіссон швидко злетіли до її горла, а в очах спалахнув несподіваний вогонь, і вона коротко скрикнула, дослухаючись до звуку за вікном.

Роздiл 17

За якихось десять секунд, як здалося Кенту, Маретта Редіссон знову перетворилася на дивовижне створіння, що тримало трьох чоловіків у казармах під прицілом свого маленького чорного револьвера. У першу мить друге попередження Муї викликало в неї шок. Разом із ним нахлинув страх, що майже сягнув найвищої межі. Потім настала реакція — настільки швидка, що неабияк здивувала Кента. Протягом десяти секунд струнке тіло дівчини наче зросло, обличчя спалахнуло новим вогнем. Її погляд, кинутий на нього, був сповнений того самого шалу, із яким вона протистояла трьом констеблям. Вона була готова битися.

У такі моменти його найбільше дивував тихий холоднокровний тон її голосу. М’який, він лунав, наче музика. І все ж у тій музиці ховалося дещо — наче сталь, прикрита оксамитом. Вона згадувала Ніску, Сіру Гуску, богиню Трьох Рік. І зараз Кент думав, що, мабуть, дух богині перебуває в Маретті Редіссон, надаючи їй сміливості в цю мить, коли з-поза вікна знову лунає металевий стукіт попередження.

— Інспектор Кедсті повертається, — сказала вона. — Не думала, що він зважиться на це — сьогодні.

— Він не мав часу зайти до казарм, — зауважив Кент.

— Не мав. Певно, забув щось. Перш ніж він прийде, я хочу показати вам гніздечко, яке приготувала для вас, Джимсе. Ходімо швидше!

Це був перший натяк, що йому не слід залишатися в її кімнаті (сама така можливість змусила його зніяковіти). Дівчина схопила кілька сірників, загасила світло й поквапилася назовні. Кент слідував за нею до кінця коридору, де вона зупинилася перед низькими дверима, які, вочевидь, відчинялися у приміщення під самою косиною даху бунгало.

— Це стара комора, — прошепотіла вона. — Гадаю, мені вдалося зробити її цілком затишною. Я завісила вікно, тож можна запалити лампу. Але ви повинні дбати про те, щоб жодного світла не пробивалося з-під дверей. Замкніться зсередини і поводьтесь дуже тихо. За все, що ви там знайдете, можете дякувати мсьє Фінґерзу.

Вона легко потягла на себе двері й дала йому сірники. Світло майже не пробивалося сюди з першого поверху, і в цій напівтемряві м’який спалах її очей був зовсім близько. Його пальці зімкнулися на її долоні, коли він брав від неї сірники.

— Маретто, ви мені вірите? — спитав він. — Ви вірите, що я кохаю вас, що я не вбивав Джона Барклі і що я до останнього подиху битимусь за вас?

На мить повисла тиша. Вона м’яко прибрала руку.

— Так, гадаю, я вам вірю. Добраніч, Джимсе.

Вона швидко пішла. Біля своїх дверей дівчина озирнулася.

— Заходьте туди, будь ласка, — тихо гукнула вона. — Якщо ви небайдужі до мене, як кажете, УВІЙДІТЬ туди.

Вона не чекала на відповідь. Двері її кімнати зачинилися, і Кент, запаливши сірника, схилився якнайнижче й увійшов до свого сховку. Прямо перед собою він побачив лампу на скрині. Запаливши її, він насамперед зачинив двері й повернув ключа в замку. Потім озирнувся навколо себе. Комора була не довша й не ширша за 3 квадратних метри, а дах нависав над головою так низько, що чоловік не міг навіть розпрямитися. Але вразив його не так крихітний розмір кімнати, як приготування, зроблені Мареттою. У кутку було споруджене з ковдр спальне місце, груба підлога теж була вкрита ковдрами, не враховуючи 60—90-сантиметрової смуги під самими стінами. Позаду скрині стояв стіл зі стільцем. Те, що Кент побачив на столі, змусило його пульс пришвидшитися. Маретта не забула, що він міг зголодніти. Перед ним була пишна вечеря, приготована на одного, але її вистачило би на півдюжини людей. Тут були: кілька смажених куріпок, коричневих і хрустких, мов горіхи; холодна смажена лосятина або яловичина; тарілка, з верхом наповнена золотавим картопляним салатом; оливки, мариновані огірки, відкрита банка консервованої вишні, буханка хліба, масло, сир — і один із дорогоцінних термосів Кедсті, без сумніву, повний гарячої кави або чаю. А тоді він помітив те, що лежало на стільці — пояс із кобурою й автоматичний кольт 45-го калібру! Маретта не розраховувала, що під час пригоди в бараку їм удасться захопити пістолет, і в своїй завбачливості подбала про зброю. Вона поклала пістолет на видне місце, аби Кент одразу побачив його. За стільцем на підлозі лежав наплічник, схожий на ті, якими користуються в регулярній армії, частково зібраний. До наплічника притулявся вінчестер. Кент упізнав рушницю. Він бачив її раніше на стіні в будинку Фінґерза.

Упродовж п’яти хвилин він майже не рухався, стоячи там, де і стояв, біля столу. Один лише нештукатурений дах відділяв його від бурі, і просто над головою лунали вибухи грому й періщення дощу. Він бачив, де розміщене вікно, дбайливо завішене ковдрою. Навіть крізь ковдру він бачив слабкі спалахи блискавки. Вікно виходило на вхідні двері бунгало, і Кентові спало на думку вимкнути світло й відчинити віконні стулки. У темряві він зняв ковдру. Але саме вікно було наглухо закрите й не піддавалося. Переконавшись у цьому, Кент припав обличчям до скла, вдивляючись у хаос ночі.

У цю мить спалахнула блискавка, і в її сяйві, глянувши вниз, Кент побачив те, від чого напружився кожен м’яз у його тілі. Чіткіше, ніж могло бути вдень, він побачив чоловічу постать, що стояла під дощем. Це не був Муї. Це не був Кедсті. Це не був жоден із тих, кого він будь-коли зустрічав. У спалаху блискавки видіння скидалося більше на привида, ніж на людину. Кремезний, довгий, велетенський привид із непокритою головою, нестриженим, наскрізь промоклим волоссям і скуйовдженою від бурі бородою. Картина закарбувалася в пам’яті зі швидкістю блискавки — наче раптом хтось вивів кінокадр на екран. Наступної миті її покрила темрява. Кент ще більш напружено вдивлявся. Він чекав.

І знову спалахнула блискавка, і знову він побачив жахливу, подібну до привида істоту, що чекала під бурею. Він помітив, що загадковий велетень із бородою — уже немолодий чоловік. Коли блискавка спалахнула вчетверте, постать зникла. І вже в цьому спалаху Кент побачив зігнуту фігуру Кедсті, що поспішала до дверей по гравійній доріжці.

Кент швидко завісив вікно, але запалювати лампу не став. Перш ніж Кедсті ступив на ґанок, Кент відімкнув двері. Дуже обережно він прочинив їх на 8—10 сантиметрів і сів на підлогу, притулившись спиною до стіни, прислухаючись. Він чув, як Кедсті пройшов до великої кімнати, де нещодавно чекала на нього Маретта. Після того настала тиша, і чути було лише гомін бурі.

Протягом години Кент слухав. Увесь цей час він не вловив жодного звуку ані з нижнього поверху, ані з кімнати Маретти. Він гадав, чи вона вже спить і чи Кедсті теж ліг спати, вирішивши зачекати до ранку, а тоді вже спустити сторожових псів закону.

Кент не мав жодного наміру м’яти затишну ковдрову постіль. Він не лише був далекий від сну — його сповнювало тривожне передчуття щодо подій, що мали от-от трапитися. Усе більше й більше він відчував, що не повинен втрачати пильності. Те, що інспектор Кедсті й Маретта Редіссон перебували під одним дахом, і загадкова причина, що утримувала Кедсті від видачі дівчини, турбували його найбільше. Він уже не будував планів власної втечі.

Він думав про Маретту. У чому її влада над Кедсті? Чому Кедсті радий був би бачити її мертвою? Що вона робила в його будинку? Знову й знову він ставив собі ці питання й не знаходив жодної відповіді. І все-таки навіть у цьому чистилищі таємниць, яке обступало його з усіх боків, він почувався щасливішим, ніж будь-коли в житті. Адже Маретта була не за чотири чи п’ять сотень миль від нього вниз по ріці, а тут, під одним дахом із ним. І він зізнався, що кохає її. Він радів, що йому стало сміливості сказати їй це. Кент знову запалив лампу, відкрив наручний годинник і поклав його на стіл, аби мати можливість глянути на нього в будь-який момент. Він хотів прикурити люльку, але був упевнений, що запах тютюну дійде до Кедсті, якщо тільки той не ліг спати.

Не раз і не два він запитував себе, як можна визначити примарне видіння, побачене ним у спалаху блискавки. Мабуть, це один із дивних друзів Фінґерза з лісів, компаньйон Муї по стеженню за бунгало. Образ велетенського чоловіка з його довжелезною бородою і довгим волоссям, що постав перед його очима у вирі електричного вогню, невитравно залишався в пам’яті. То була жахлива картина.

І знову він загасив світло й зняв завісу з вікна, але не побачив нічого, окрім проблиску сирої землі у спалахах блискавки. Він вдруге прочинив двері на кілька сантиметрів і сів, притулившись спиною до стіни, прислухаючись.

Він не знав, скільки часу спливло, перш ніж його здолала дрімота, але вона прийшла, і кілька разів його очі заплющувалися, крадучи його пильність. Потім він на деякий час заснув. Раптовий звук миттєво пробудив його. У першу мить йому здалося, що то був чийсь плач. Секунду чи дві, доки прокидалися його відчуття, він не був певен. А тоді раптом Кент швидко збагнув, що відбувається.

Він підвівся на ноги й відчинив двері ширше. Широкий промінь світла пролягав крізь коридор верхнього поверху. Він ішов з кімнати Маретти. Кент роззувся, щоб приглушити свої кроки, і вийшов за двері. Він точно чув тихий плач, ледь чутні жалісні придушені схлипи, що лунали знизу.

Не вагаючись більше, він швидко підійшов до кімнати Маретти і зазирнув усередину. Першим, що впало йому в око, було ліжко. Його не розбирали. Кімната була порожня.

Щось холодне крижаною хваткою стиснуло його серце, і потяг, якому він більше не намагався опиратися, підштовхнув його до сходів. Це було більше ніж потяг — це була потреба. Крок за кроком він спускався, тримаючи руку на рукоятці кольта.

Він досягнув нижнього поверху, який був і досі освітлений, і за один-два кроки опинився перед дверима, що відчинялися до великої вітальні. Двері були прочинені, у кімнаті так само горіло світло. Без жодного звуку Кент наблизився й зазирнув усередину.

Те, що він побачив, стало для нього полегшенням і потрясінням водночас. Біля краю довгого столу, над яким висіла величезна мідна лампа, стояла Маретта. Вона стояла в профіль до нього. Він не бачив її обличчя. Її розпущене волосся хвилями обрамляло його, відблискуючи в світлі, наче багатий соболевий каптур. Вона була жива, в безпеці, і все ж поза, у якій вона завмерла, дивлячись униз, вразила його. Він був змушений наблизитися ще на кілька сантиметрів, перш ніж побачив, на що вона дивиться. І тоді його серце завмерло.

Скорчившись у своєму кріслі, з відкинутою назад головою (жахлива мертвотність його обличчя опинилася просто перед очима Кента) сидів Кедсті. І за мить Кент усе зрозумів. Так виглядають лише мерці.

Скрикнувши, він увійшов до кімнати. Маретта навіть не ворухнулася, але перевела погляд із Кедсті на нього, і з її горла вирвався стогін у відповідь. Для Кента це було наче бачити мерця у двох іпостасях. Маретта Редіссон, жива і здорова, була біліша за Кедсті з його типовою впізнаваною блідістю мерця. Вона мовчала. Один раз сплакнувши, вона не видала більше ні звуку. Просто дивилася. І Кент із ніжністю промовив її ім’я, дивлячись у її великі широкі очі, які палали мукою та розпачем. Потім, наче зачарована і приголомшена, вона знову перевела погляд на Кедсті.

Кент теж обернувся до інспектора — і в ньому разом прокинулися всі інстинкти, притаманні мисливцю за втікачами. Руки Кедсті безвольно звисали з крісла. На підлозі під його правою рукою валявся автоматичний кольт. Його голова була закинута так далеко за спинку крісла, що здавалося, ніби шия зламана. На його чолі, близько до коротко стриженого сталево-сірого волосся темніла червона пляма.

Кент наблизився і схилився над ним. Він бачив смерть забагато разів, щоб не розпізнати її тепер, але рідко коли бачив обличчя настільки викривлене й спотворене смертю, яке було зараз у Кедсті. Очі мерця були широко розкриті й вирячені у скляному погляді. Його щелепа відвисла. Його…

Кров захолола в жилах Кента. Кедсті вдарили по голові, але вбив його не удар. Після того він був задушений на смерть. А знаряддям, яким його задушили, було ПАСМО ЖІНОЧОГО ВОЛОССЯ.

У наступні кілька секунд Кент не міг рушити з місця, і не зміг би, навіть якби платою за бездіяльність було його життя. Адже цей предмет на горлі і грудях Кедсті докладно розповів йому, що тут відбулося. Пасмо було довгим, і м’яким, і блискучим, і чорним. Воно двічі оберталося навколо горла Кедсті, і вільний кінець звисав з його плеча, СЯЮЧИ ПІД ЛАМПОЮ, НАЧЕ КЛАПТИК РОЗКІШНОГО СОБОЛИНОГО ХУТРА. Те ж порівняння — з оксамитовим соболем — спало йому на думку раніше, коли він стояв у дверях, дивлячись на Маретту. І зараз він подумав про те саме. Чоловік торкнувся пасма, він узяв його в свої пальці, він зняв його з шиї Кедсті, на якій воно залишило глибоко вдавлені кільця. Пасмо звисало з його пальців на всю свою довжину. Він повільно розвернувся обличчям до Маретти Редіссон.

Ще жодна людина в світі не дивилася на нього такими очима. Не вимовивши ані слова, вона простягнула руку, і Кент віддав їй знаряддя вбивства. А наступної миті вона обернулася, стиснувши горло рукою, і вийшла у двері.

Він чув, як вона непевним кроком підіймається сходами.

Роздiл 18

Кент не рухався. Всі його відчуття ніби відмовили — він майже фізично нездатний був відчувати будь-які емоції, окрім жаху й потрясіння. Чоловік невідривно дивився на сірувато-біле спотворене обличчя Кедсті, коли почув, як зачинилися двері в кімнаті Маретти. З його губ зірвався скрик, але він не чув його й не усвідомлював, що кричить. Його тіло охопило несподіване тремтіння. Він не міг не вірити, адже докази були очевидні. Стоячи позаду його крісла, Маретта Редіссон ударила інспектора поліції тупим предметом. Удар оглушив його. А після того…

Він провів рукою по обличчю, мовби намагаючись зняти пелену з очей. Те, що він побачив, було неможливим. Те, про що свідчили докази, було неможливо. Опираючись нападу, рятуючись від смертельної небезпеки, захищаючи честь або кохання, Маретта Редіссон цілком здатна була вбити. Але підкрадатися до жертви зі спини… Годі й думати! Але ж бійки не було. Навіть пістолет на підлозі свідчив про це. Кент підібрав зброю й глянув ближче. І знову несвідомий крик розпачу напівстогоном вирвався з його грудей. На рукояті кольта була пляма крові й кілька сивих волосків. Кедсті оглушили його власною зброєю!

Кент поклав пістолета на стіл. Йому в око впав блиск чогось металевого з-під краєчка газети, і він витягнув невідомий предмет з його схованки — це виявилися довгі кравецькі ножиці, якими послуговувався Кедсті, готуючи альбом газетних вирізок й офіційні звіти. Це була остання ланка у добірці безжальних доказів — пістолет із недвозначною плямою, ножиці, пасмо волосся і Маретта Редіссон. Він відчув раптове запаморочення. Кожен нерв його тіла здригнувся від потрясіння, і коли шок минув, Кент відчув, що вкривається потом.

Реакція настала швидко. Це брехня, сказав він собі. Докази неправдиві. Маретта не могла скоїти цього злочину — так, як цей злочин розгортався перед його очима. Щось ховалося від його уваги, щось, чого він не бачив, не міг побачити. За мить він уже був колишнім Джеймсом Кентом. Роками відпрацьовані навички розшуку, наче бувалі треновані солдати, миттєво стали до служби. Він знову бачив перед собою Маретту, бачив, як вона дивилася на нього, коли він увійшов до кімнати. Те, що було тоді в її широко розкритих очах, свідчило не про вбивство. Це не була ненависть. І не безумство. Це був відчайдушний німий крик пораненої душі, що здригалася в нападі такої муки, якої не відкривали йому жодні людські очі. І раптом у ньому заговорив могутній голос, перекриваючи всі інші думки, — про те, яким жалюгідним є кохання, якщо в коханні немає віри.

З важким серцем він обернувся до Кедсті. Усе, що він казав собі, було марне, продиктоване відчайдушною сліпою вірою. І все ж він боровся за цю віру, навіть зараз, дивлячись в обличчя Кедсті, на якому застиг вираз жахливої передсмертної муки.

Потроху він заспокоювався. Торкнувся щоки мерця — та виявилась уже охололою. Трагедія мала статися годину тому. Він уважніше роздивився садно на чолі Кедсті. Ушкодження було неглибоке, і завданий удар мав би лише на короткий час оглушити інспектора поліції. І за цей час сталося ще дещо. Попри майже надлюдські зусилля, з якими Кент намагався відігнати від себе видіння, він усе одне яскраво бачив усю картину: швидкий оберт до столу, ідея, що спалахує при вигляді ножиць, довге відрізане пасмо волосся, задушення Кедсті, коли той отямлюється. Знову й знову він пошепки казав собі, наскільки це все неможливо, абсурдно, відверто несумісне одне з одним. Лише схиблений розум міг вигадати настільки потворний спосіб убивства Кедсті. А Маретта не була божевільна. Вона вже точно була при здоровому глузді.

Його очі, наче очі тхора-мисливця, швидким поглядом обвели кімнату. На чотирьох вікнах були довгі шнури від завіс. На стінах як трофеї висіло кілька предметів зброї. На краю письмового столу Кедсті лежав кам’яний томагавк, що слугував прес-пап’є. А ще ближче до рук мерця, незахований серед паперів, лежав шнурок від взуття. Під безвільною рукою валявся автоматичний пістолет. Маючи поряд усі ці потенційні знаряддя вбивства, які неважко було схопити й задіяти, не гаючи часу, навіщо вбивця застосував пасмо жіночого волосся?

Шнурок для взуття особливо привернув увагу Кента. Його неможливо було не помітити — шнур із оленячої шкіри метр двадцять завдовжки й півсантиметра завширшки. Він почав шукати його пару і знайшов на підлозі, там, де стояла Маретта Редіссон. І знову питання без відповіді забриніло в мозку Кента: чому вбивця інспектора застосував пасмо волосся замість шкіряного шнурка або одного зі шнурів, що висять на вікнах на видноті?

Кент підійшов до кожного вікна й виявив, що всі вони замкнені. А тоді востаннє нахилився до Кедсті. Він знав, що в завершальні миті свого життя Кедсті зазнав довгої та страшної агонії. Це було написано на його викривленому обличчі. А інспектор Кедсті був могутнім чоловіком. Навіть частково оглушений ударом, він боровся. Та все ж у когось вистачило сил, щоб, відкинувши йому голову, повільно видушити з нього життя цим волосяним зашморгом. І тепер, коли все побачене потроху набуло сенсу, Кент відчув, як глибоко в душі зростає могутня переможна радість. Не можна було уявити, щоб у руках і тілі Маретти Редіссон вистачило сил убити Кедсті. Хтось сильніший за неї тримав його в кріслі, у якому він знайшов свій кінець, і хтось сильніший за неї задушив на смерть інспектора поліції!

Кент повільно вийшов із кімнати, безшумно зачинивши за собою двері. Він побачив, що вхідні двері незамкнені, як і залишив їх Кедсті.

Деякий час він стояв біля тих дверей, ледве наважуючись перевести подих. Кент прислухався, але жодного звуку не долинало зі тьмаво освітлених сходів.

Більше за шок від трагедії, за мисливські інстинкти ним володіла нова думка, сповнюючи усвідомленням жахливої загрози, з якою він ніколи раніше не стикався. Ця нова загроза гнітила його більше, ніж самий факт убивства Кедсті. Думка була про Маретту, про ту долю, яку принесуть їй світанок і викриття скоєного злочину. Його руки мимоволі стиснулися в кулаки, зуби зціпилися. Весь світ був проти нього, а завтра буде й проти неї. Лише він, попри всі ті звинувачувальні докази в кімнаті позаду, не повірить, що вона винна у вбивстві Кедсті. А він, Джим Кент, уже був убивцею в очах закону.

Він відчув, як усередині нього потроху прокидається натхнення, збирається докупи міць нової сили. Кілька годин тому він був вигнанцем. Приреченим. Позбавленим останньої надії в житті. І в ту годину найгіршого розпачу Маретта Редіссон прийшла йому на допомогу. Крізь бурю, від якої здригалася земля під її ногами й палахкотіла вогнем темрява неба над її головою, вона йшла боротися — за нього. Не зважаючи на ціну. Не зважуючи шансів. Вона просто прийшла — ТОМУ ЩО ВІРИЛА В НЬОГО. А тепер вона там, нагорі, жертва жахливої ціни, що стала першою платою за його свободу. Ця думка наче кинджалом пронизала його. Він анітрохи в тому не сумнівався. Гра, розіграна заради його порятунку, добігла розв’язки, і як наслідок Кедсті був мертвий.

Кент підійшов до нижніх сходів. Тихо, скинувши чоботи, він став підійматися нагору. Ще не досягнувши верхньої сходинки, він відчайдушно хотів вигукнути ім’я Маретти. Хотів ринути до неї з розкритими обіймами. Натомість він тихо підійшов до дверей і зазирнув усередину.

Дівчина лежала, зіщулившись, згорнувшись клубочком на своєму ліжку. Вона сховала обличчя, і все навколо нього потопало в розметаному волоссі. На якусь мить Кент злякався. Він не бачив, чи дихає дівчина — настільки вона була нерухома, наче мертва.

Безшумним кроком він пройшов через кімнату й опустився на коліна біля неї, простягнув до неї руки й обійняв її.

— Маретто! — покликав він тихим голосом.

Він відчув раптовий дрож — наче озноб охопив її. Він притиснув обличчя до подушок, так, що воно потонуло в її волоссі, ще вологому від дощу. Він притягнув її ближче, стискаючи в руках її струнке тіло, і тихий зойк вирвався в неї, стогін пораненого звіра, схлип без сліз.

— Маретто!

Більше він нічого не казав. Це було все, що він міг вимовити в цю мить, коли його серце било в груди, наче барабан. А потім він відчув, як її руки повільно відсторонюють його. Побачив її біле обличчя, її широкі застиглі очі за кілька сантиметрів від його власних, і вона відсунулася від нього до стіни, так само, по-дитячому згорнувшись клубочком на ліжку. Вона не зводила з нього очей, що лякали його. У тих очах не було сліз. Дівчина не плакала. Але її обличчя залишалося бліде, як тоді, коли Кент побачив її в кімнаті Кедсті. Жах і потрясіння частково зійшли з нього, і зараз її очі дивилися на Кента вже іншим поглядом. Це був погляд недовіри, що повільно зникала, змінюючись чарівним одкровенням. І він миттєво все зрозумів.

Маретта не очікувала, що він прийде до неї ось так. Гадала, що він утече від неї в ніч, рятуючись, мов від чуми. Звичним жестом вона піднесла руки, торкаючись навпомацки свого блідого горла, й самими вустами промовила слово, якого не здатна була вимовити вголос.

На свій подив, Кент усміхався, все стоячи на колінах. Він звівся на ноги, дивлячись на неї тим самим дивним, заспокійливим поглядом, у якому крилася безмежна сила. Цей погляд сповнював її кров хвилюванням. Спалах рум’янцю потроху зганяв смертельну блідість із її обличчя. Її вуста розтулилися, і вона дихала швидко, трохи збуджено.

— Я гадала… ви підете! — сказала вона.

— Лише з вами, — відповів він. — Я прийшов забрати вас із собою.

Кент вийняв годинника. Була рівно друга ночі. Він тримав його низько, аби дівчина теж могла бачити циферблат.

— Якщо буря триватиме, ми маємо три години до світанку, — сказав він. — Як скоро ви будете готові, Маретто?

Він усіма зусиллями намагався говорити тихим спокійним голосом. Це була напружена боротьба з самим собою. І Маретта була не сліпа, щоб цього не помітити. Вона встала з ліжка, все ще тримаючись обома руками за горло.

— Ви вірите… що я вбила Кедсті, — мовила вона через силу. — І прийшли допомогти мені… Відплатити за те, що я намагалася для вас зробити? Це так… Джимсе?

— Відплатити вам? — скрикнув він. — Я не зміг би розрахуватися з вами й за мільйон років! У той день, коли я вперше зустрів вас у лікарні, ви повернули мені життя. Ви прийшли до мене, коли вже остання іскра надії згасла. Я завжди віритиму, що помер би тієї ночі, якби не ви. Ви врятували мене.

Я кохав вас з тієї миті, як побачив, і вірю, що тільки кохання підтримало в мені життя. А потім ви прийшли до мене знову, туди, крізь бурю. Відплатити вам! Я не можу. І ніколи не матиму такої можливості. Адже те, що я начебто вбив людину, не мало для вас жодного значення. Ви прийшли все одно. І коли прийшли, готові були вбити — заради мене. Я не намагаюся пояснити собі ЧОМУ! Але ви це зробили. Ви були готові вбити. А сьогодні… я готовий вбити — заради вас! Я не маю часу думати про Кедсті. Я думаю про вас. Якщо ви вбили його, я просто кажу собі, що ви мали на те досить вагому підставу. Але я не вірю, що Кедсті вбили ви. Ви не могли зробити цього — тільки не цими руками!

Раптом він потягнувся й ухопив їх, зімкнувши пальці на зап’ястках так, що її кисті опинилися поверх його — маленькі, з точеними пальцями й м’якими долонями, гарні кисті.

— Вони не могли! — гаряче скрикнув він. — Богом клянуся, не могли!

При цих словах її очі й щоки спалахнули.

— Ви вірите в це, Джимсе?

— Так, так само, як ви вірите, що я не вбивав Джона Барклі. Але весь світ налаштований проти нас. Тепер уже — проти нас обох. І ми вдвох маємо відшукати шлях до вашої прихованої долини. Розумієте, Маретто? І я… гадаю, я радий цьому.

Він обернувся до дверей.

— Ви будете готові за десять хвилин? — спитав він.

Вона кивнула.

— Так, за десять хвилин.

Він вибіг у коридор і спустився по сходах, аби замкнути вхідні двері. Потім повернувся до своєї схованки під дахом. Він відчував, як у його крові розгоряється дивний божевільний шал, адже перед лицем сьогоднішньої трагедії саме лише божевілля здатне було надихнути його, розливаючи екстатичне збудження по венах. Смерть Кедсті відсунулася на задній план, її заступило дещо важливіше — те, що з цієї години він мав битися за Маретту, що відтепер вона належить йому і має піти з ним. Він кохав її. Ким би вона не була і що б не скоїла, він кохав її. Дуже скоро вона розповість, що трапилося в кімнаті внизу, і все стане на свої місця.

Але крихітна часточка його розуму вперто поставала проти нього. Наче папуга, вона твердила Кентові, що саме пасмо волосся Маретти було обвите навколо горла Кедсті і саме цим пасмом його придушили. Але Маретта пояснить і це, він був упевнений. Враховуючи решту фактів, думати так було нерозумно й нелогічно. Він знав це. Та наче п’янкий трунок було його кохання до цієї дівчини, яка увійшла до його життя в такий дивний і драматичний спосіб. І віра його була безмежна. Вона не вбивала Кедсті. Інша частина його розуму повторювала це знову й знову, навіть коли він нагадував собі, що лише кілька годин тому дівчина не моргнувши оком обіцяла вбити інспектора поліції — якщо трапляться певні речі.

Руки Кента працювали так само швидко, як і його думки. Він зашнурував свої армійські чоботи. Всю їжу та посуд на столі склав у компактний пакунок і помістив у наплічник, який разом із рушницею виніс у коридор. Затим повернувся в кімнату Маретти. Двері були зачинені. На його стук голос дівчини відповів, що вона ще не готова.

Кент чекав. Він чув, як вона спритно рухається кімнатою. Деякий час панувала тиша. Минуло ще п’ять хвилин… десять… п’ятнадцять. Він знову постукав у двері. Цього разу вона відчинила.

Він застиг, не зводячи очей із Маретти, вражений її новим виглядом. Дівчина відступила від дверей, впускаючи його, і стояла посеред освітленої кімнати в усій красі. Її гарне струнке тіло було одягнуте в костюм з блакитного рубчастого вельвету; дещо хлоп’ячий жакет тісно облягав фігуру; спідниця спускалася лише трохи нижче колін. На ногах були високі чоботи з оленячої шкіри. На талії висіла кобура з маленьким чорним пістолетом. Волосся було зачесане нагору і забране під тісний капелюшок. Вона була винятково гарненька, і Кент не вбачав у її витонченій красі жодної вади. Костюм, капелюшок, коротка спідниця й високі шнуровані чоботи були наче створені для диких просторів. Ця дівчина не була новачком серед диких просторів. Вона була справжньою маленькою старателькою — з голови до ніг! Обличчя Кента освітилося радістю. Але не одна лише зміна вбрання здивувала його. У ній сталася й інша зміна. Її щоки палали. Її очі, дивлячись на нього, випромінювали дивне й чарівне сяйво. Губи були яскраво-червоні, як і вперше, коли він побачив її в лікарні Кардіґена. Її блідість, її страх, її переляк зникли, а на їхнє місце прийшли стримуваний захват людини, що от-от мала поринути в невідому пригоду.

На підлозі лежав вузол, удвічі менший за наплічник Кента, і коли Кент підняв його, то майже не відчув його ваги. Він припасував вузол до свого наплічника, доки Маретта надягала свій дощовик і спускалася вниз сходами попереду нього. Вона чекала на Кента у передпокої на першому поверсі, тримаючи в руках великий прогумований плащ Кедсті.

— Ви маєте це надягти, — сказала вона.

Дівчина злегка тремтіла, тримаючи одяг. Колір майже збіг із її щік, коли вона обернулася до дверей, за якими був мрець у кріслі, але її очі досі зберігали чарівний блиск. Вона допомогла Кентові надягнути плаща й наплічника, а після того якусь мить стояла, торкаючись руками його грудей і своїх губ, немов збираючись заговорити про щось, що тримала в собі.

Лише за кілька кроків від них чулися завивання бурі. Здавалося, вона з новою люттю налетіла на бунгало, ломлячись у двері, погрожуючи обрушити розкоти грому на їхні голови, якщо вони насміляться вийти назовні. Кент простягнув руку і вимкнув світло в передпокої.

У суцільній темряві він відчинив двері, з-поза яких миттєво увірвалися дощ і вітер. Вільною рукою навпомацки знайшов Маретту, вивів її за собою. Опинившись після освітленого приміщення під бурею, вони наче провалилися в чорну безодню, що миттєво проковтнула їх. Тоді раптом спалахнула блискавка, і Кент побачив обличчя Маретти, біле й залите дощем, але з тим самим дивним блиском в очах, який не переставав хвилювати його. Навіть у темряві цей блиск не зникав. Не зникав відтоді, як він повернувся до неї з кімнати Кедсті й опустився на коліна біля її ліжка, обійнявши її на мить.

Лише зараз, посеред бурі, він збагнув, чим можна пояснити це диво. То було через НЬОГО. Завдяки її ВІРІ в нього. Навіть смерть і жах не здатні були прибрати це сяйво з її очей. І, зробивши це відкриття, він хотів кричати від радощів, несамовито кричати наперекір вітру й дощу. Він відчув, як його сповнює сила, сильніша за цю нічну негоду. Її руки лежали на його плечі, так, наче вона боялася загубити його у цій чорній безодні, і м’який тиск її пальців був наче контакт, крізь який у його тіло переливалася тепла хвиля електричного струму. Він випростав руку й притягнув її до себе, на мить припавши обличчям до її маленького мокрого капелюшка.

І тоді він почув її слова:

— У гавані стоїть баркас, Джимсе, близько до кінця стежки. Мсьє Фінґерз тримав його там напоготові, повністю устаткованим.

До цієї миті він думав про будинок Кроссена і відкритий човен на воді. І знову Кент благословив Фінґерза, узявши за руку Маретту і ступивши на стежку, що вела до тополь.

Їхні стопи в’язнули глибоко в мокрій багнюці, а від поривів вітру з дощем перехоплювало дихання. Не видно було навіть дерева на відстані витягнутої руки, і Кент сподівався, що блискавка спалахуватиме досить часто, щоб він міг орієнтуватися. При першому спалаху він глянув на схил, що вів до ріки. Маленькі струмочки брудної води стікали донизу. На шляху скрізь траплялися каміння й пеньки, під ногами було слизько. Пальці Маретти знову стискали його руку, як під час шаленої гонитви стежкою вгору з казарм до бунгало Кедсті. Тоді він трепетав від щирої радості, що дарував її дотик, але зараз його охопив зовсім інший трепет — всеосяжне почуття владарювання. Попри бурю й непроглядну темряву ця ніч стала для нього найдивовижнішою з усіх ночей.

Він не відчував жодної з заподіяних негодою незручностей. Жодна з них не могла стримати невтомний і радісний біг крові, що зігрівала його тіло. Сонце чи зорі, день чи ніч, ясне небо чи похмуре — усе це зараз було чимось буденним та незначним. Адже поряд, борючись разом із ним, пробиваючись крізь нічну негоду разом із ним, довіряючи йому, безпорадна без нього, була жива істота з плоті й крові, яку він кохав понад життя. Багато років, сам того не знаючи, він чекав на цю ніч — і ось вона настала, накривши повінню, що назавжди понесла з собою його минуле життя. Він уже був не мисливцем, а здобиччю. Вже не сам, але з безцінним створінням, за яке варто було битися, безцінним і безпорадним, що стискало його пальці в темряві. Кент не почувався втікачем, навпаки — він наче щойно здобув величезну звитягу. Жодної непевності, жодного сумніву не було.

Попереду лежала ріка, а він відчував у ній душу, обіцянку нового життя. То була ріка Маретти і його ріка, і зовсім скоро вона забере їх звідси. І тоді дівчина розповість йому про Кедсті. Він був певний цього. Вона розповість, що сталося, доки він спав. Віра його була безмежна.

Вони дісталися розмитого схилу, і блискавка освітлила перед ними край тополиного гаю, де О’Коннор бачив Маретту багато тижнів тому. Стежка до гавані петляла між тополями, і Кент шукав її в темряві наосліп. Він не пробував заговорити, але випустив руку супутниці й натомість обійняв її, коли вони ступили на відкритий простір, прикриваючи її від бурі. Високий чагарник хльоснув їх по обличчях, і вони зупинилися, чекаючи наступного спалаху блискавки. Кент чекав без нетерпіння. Він притягнув дівчину ще ближче до себе, і в тій чорній безодні, під зливою і під перекатами грому над головою вона припала до його грудей своїм тендітним тілом, чекаючи, спостерігаючи. З ним. Тендітність і безпомічність стрункого дівочого тіла під його рукою сповнювали його особливим захватом. Зараз він думав про неї не як про захопливу безстрашну юну особу, що націлювала пістолета на трьох чоловіків у казармах. Вона вже не була таємничою, зухвалою сміливицею, яка викликала в ньому святобливий трепет, коли вони вперше потрапили в будинок Кедсті. Адже зараз вона притискалася до нього, відверто безпомічна й налякана. У цьому хаосі бурі щось підказувало йому, що нерви її на межі, що без нього вона розгубиться, кричатиме від жаху. І ВІН РАДІВ ЦЬОМУ! Ще міцніше він притискав її до себе, схиляючи голову, доки не торкнувся обличчям її мокрого липкого волосся, що вибивалося з-під капелюшка. А тоді блискавка знов розколола нічне небо, і він побачив шлях до стежки, що лежав перед ними.

Навіть у темряві неважко було триматися розбитих фургонами колій. Над їхніми головами свистіли й стогнали, гойдаючись, гілляки тополь. Під їхніми ногами виникали то калюжі, то стрімкі потоки. У непроникливій пітьмі вони натрапили на одну з таких калюж, і попри те, що вже був обтяжений наплічником, вузлом та рушницею, Кент раптом зупинився, узяв на руки Маретту і ніс її, доки не ступив на тверду землю. Він не питав дозволу. І на цю хвилину чи дві Маретта лежала, зіщулившись, у його руках, і на одну чарівну мить його обличчя торкнулася її мокрої від дощу щоки.

Дивовижним чином жоден з них не заговорив упродовж усієї пригоди. Мовчання між ними стало чимось заповітним, і Кент не мав жодного бажання порушувати це. У такій мовчанці, цілком виправданій завиваннями бурі, він відчував, як щось дивовижне притягує їх ближче й ближче одне до одного, і що слова можуть зіпсувати невимовну магію того, що відбувається. Коли він знов опустив Маретту на землю, її рука ненавмисне торкнулася його руки, і на мить дівочі пальці м’яко зімкнулися на ній — і цей потиск сказав йому більше, ніж тисяча слів удячності.

За чверть милі нижче від тополиного гаю вони підійшли до ялиново-кедрового ліска, і скоро ліс суцільною стіною обступив їх, укривши від вітру, але темрява лише згустилася, наче в бездонній дірі. Кент помітив, що і грім, і блискавка відступають у східному напрямку, і тепер періодичні електричні спалахи майже не освітлювали шляху попереду. Дощ уже не бив з такою ж неймовірною силою. Вже було чути, як шумлять верхівки ялин і кедрів і як хлюпають під їхніми черевиками бруд і вода. На якусь мить ялини переплелися верхівками над їхніми головами, і стало майже тихо. І тоді Кент глибоко й довго зітхнув і розсміявся, схвильовано й радісно.

— Ви намокли, маленька Сіра Гуско?

— Лише ззовні, Великий Бобре. Моє пір’ячко не дасть мені промокнути.

Її голос тремтів, і в тому голосі бриніли одночасно і радість, і сльози. Це не був голос людини, яка щойно скоїла вбивство. Кент знав, що за словами відваги вона намагається приховати свою чуттєвість. Її руки міцно трималися за рукав його шкіряного плаща, навіть тепер, коли вони були зовсім близько одне до одного. Дівчина немов боялася, що щось може розлучити їх у цій підступній темряві. Порившись трохи, Кент витягнув із внутрішньої кишені сухий носовичок. А тоді знайшов її обличчя, відкинув трохи і витер насухо — так само, як учинив би з заплаканою дитиною. Після цього він обтер власне обличчя, і вони рушили далі, пліч-о-пліч.

Від лісу до гавані було півмилі, і не раз на цьому шляху Кент брав дівчину на руки й переносив її через воду, що майже доходила до верху його чобіт. Від блискавки вже не було жодної допомоги. Дощ усе ще йшов, але вітер разом із бурею змістився на захід. Оточену лісовими стінами по самому краю гавань важко було розрізнити в темряві. Тепер Маретта вела його, хоча Кент досі йшов попереду, міцно тримаючи її за руку. Якщо тільки Фінґерз не змінив місця розташування, баркас має бути за сорок-п’ятдесят кроків від краю стежки. Це було маленьке суденце на двох із маленькою тісною каютою, збудованою в середній частині. І воно була міцно пришвартоване до берега. Так сказала йому Маретта, коли вони навпомацки шукали свій шлях крізь очеретяні зарості й чагарник. А тоді він перечепився об щось пружне на рівні колін, і зрозумів, що це швартовий канат.

Залишивши Маретту під деревом, до якого було пришвартоване судно, він піднявся на борт. Дно баркаса на вісім-десять сантиметрів заливала вода, але каюта була збудована на платформі, вивищеній над дном човна, і Кент сподівався, що всередині й досі сухо. Він обмацував двері в темряві, доки не знайшов скручений провід, що слугував замість замка. Відчинивши двері, він низько опустив голову та увійшов. Маленька кімната була не більш ніж півтора метра заввишки, і для більшої зручності він опустився на коліна, доки шукав під своїм гумовим плащем водонепроникну коробку сірників. Вода ще не досягла рівня підлоги.

Спалахнувши, вогник освітив кімнату зсередини. Це була зовсім крихітна каюта — траплялося йому бачити скрині, що ледь поступалися їй за розміром. Близько двох з половиною метрів завдовжки і менше двох завширшки, а стеля така низька, що навіть навколішки він усе одно торкався її головою. Сірник догорів, і Кент запалив другого. Цього разу він побачив свічу, вставлену у підсвічник із розколотого шматка берези, що стирчав зі стіни. Підібравшись до неї, він запалив свічу. За мить чоловік озирнувся навколо і знову благословив Фінґерза. Маленьке судно було повністю підготоване до подорожі. У дальньому куті були збудовані два вузеньких спальних місця, настільки низько одне над одним, що Кент усміхнувся, уявивши, як протискатиметься між ними. Зверху були ковдри. На відстані витягнутої руки від Кента виднілася крихітна грубка, а поруч із грубкою — вугілля та сухі дрова. Уся обстава нагадувала йому ігровий будиночок на дитячому майданчику. І все ж тут залишилося ще й місце для широкого зручного крісла з тростяним сидінням, табуретки і гладкої дошки, припасованої під вікном так, що цілком могла слугувати столом. І цей стіл був завалений пакунками.

Кент стягнув із себе свою ношу і повернувся до Маретти. Вона вже стояла біля краю баркаса й тихо кликала його, чуючи, як він, плюскаючись, простує крізь воду. Її руки простягалися йому назустріч у темряві. Кент переніс її через ціле неглибоке море, в якому стояв, і засміявся, опустивши на край підвищення біля дверей каюти. То був тихий радісний сміх. Жовте сяйво свічі танцювало на їхніх мокрих обличчях. Дуже невиразно він бачив її при цьому світлі, але очі дівчини сяяли.

— Ваше гніздечко, Сіра Гуско, — поважно оголосив він.

Її рука піднялася й торкнулася його обличчя.

— Ви були такі добрі до мене, Джимсе, — промовила вона. Її тонкий голос тремтів. — Ви можете… поцілувати мене.

Під шум дощу серце Кента захлиналося від співу. Його душу розпирало від бажання прогорлати цю переможну пісню радості й тріумфу, щоб чув той світ, який він покидав сьогодні назавжди. Теплий трепет Мареттиних вуст наділяв його надлюдською силою, і коли він вистрибнув на землю, щоб одним рухом ножа перерізати швартовий канат, він хотів уголос заявити про те, що чаїлося в його душі — як матроси оспівують свободу в той день, коли великий караван вирушає на північ. І він насправді ЗАСПІВАВ тихим шепотом, у якому лунали і сміх, і сльози. З богатирською силою він відштовхнув баркас від берега гавані, а тоді, спритно керуючи довгим одноручним веслом, повів суденце в напрямку ріки, прикладаючи зусилля обох рук замість однієї. За зачиненими дверима крихітної каюти була та єдина в світі, за яку він ладен був битися. Озираючись, він бачив слабкий блиск свічі у вікні. Світло… каюта… Маретта!

Він залився сміхом — безумно, безглуздо, мов хлопчисько. До нього долетів глухий похмурий гуркіт, що з кожним змахом весла ставав усе розбірливішим, схожим на ревіння водоспаду. То була ріка. Роздувшись водопіллям, вона набула загрозливого звучання. Але Кент не відчував страху. Це була його ріка, і вона була йому другом. У ній відчувалися пульс і трепет життя. Гул, що наростав, не містив для Кента жодної загрози, радше це був радісний багатоголосий хор, що кликав його до себе, всіляко заохочуючи. Він чув, як той клич зростає. Над його головою знову розверзлося небо, вивергаючи зливу. Але шум дощу пересилював гомін ріки, все ближче й ближче. Він відчув, як судно потрапило в перший коловорот хвиль, і невидимі могутні руки потягнулися до нього з темряви. Кент зрозумів, що ніс судна підхопило течією, і тепер його несе в самому серці потоку. Він закріпив весло й випростався, зустрічаючи обличчям суцільний хаос і темряву, що чекали на нього попереду. Він відчув під собою неспішний і могутній пульс великого потоку, що прямує до Невільничої ріки, до Маккензі й до Північного Льодовитого океану. І нарешті під цією бурною зливою він закричав, загорлав від щастя, від захвату, від надії, що сягала далі від людських законів — а тоді обернувся до крихітної каюти, де крізь щільну завісу дощем просякнутої ночі в маленькому віконці жовтим світлом палала свіча.

Роздiл 19

Кент навпомацки дістався до каюти й постукав. Маретта відчинила йому і відступила, щоб дати ввійти. Він вповз усередину, наче великий мокрий пес до своєї буди, зігнувшись так, що його руки майже торкалися підлоги. Він відчував усю недолугість такого стану, всю недоречність перебування свого кремезного тіла тут і всміхнувся, намагаючись розгледіти щось крізь цівочки води, що стікали обличчям. Маретта зняла свої капелюшок і дощовик, їй теж доводилося схилятися в цій півтораметровій кімнатці, але виходило не настільки кумедно, як у Кента. Він знов опустився на коліна. А тоді побачив, що в маленькій грубці гоготить вогонь. Його тріск перекривав стук дощу по даху, і повітря в каюті вже прогрілося. Він подивився на Маретту. Її мокре волосся досі налипало до обличчя, її ніжки, і плечі, і частина тіла були мокрі. Але очі її блищали, і вона всміхалася йому. У той момент вона здалася йому дитиною, яка радіє, що знайшла собі схованку. Він очікував, що жахи минулої ночі відіб’ються на її обличчі, але ті безслідно зникли. Дівчина не думала про грім і блискавку, чи про стежку в непроглядній темряві, чи про Кедсті, що лежав мертвий у бунгало. Вона думала про нього.

Він від душі розсміявся. Якою радісною і бентежною була ця темна ніч із громом бурі над головами і хвилями великої ріки під днищем їхнього човна. І вони двоє — самі — в каюті на цьому вутлому суденці, недостатньо високій, щоб випростатися, і навряд чи достатньо широкій, щоб узагалі розвернутися. Але її теплий затишок, жар вогню, що починав зігрівати їхні замерзлі тіла, і привітний тріскіт березових дров у грубці на мить відвернули Кента від думок про світ, що залишався позаду. І Маретта, чиї очі й вуста м’яко всміхалися йому у світлі свічки, ніби теж забула про все. Лише маленьке віконечко повернуло їх думками до трагічних обставин їхньої втечі. Кент чітко уявив собі, як це має виглядати з берега — зрадлива цятка вогню, що пливе крізь темряву. Уздовж берега траплялися самотні житла, розкидані на кілька миль нижче Пристані, і чиїсь очі, дивлячись крізь бурю в бік ріки, могли їх побачити. Він дістався до вікна і завісив його плащем.

— У дорогу, Сіра Гуско, — сказав він тоді, потираючи руки. — Чи не буде тут більш по-домашньому, якщо я закурю?

Вона кивнула, не зводячи очей із плаща на вікні.

— Ми в повній безпеці, — запевнив Кент, виймаючи люльку і набиваючи її. — Усі, напевно, сплять. Але не будемо ризикувати.

Судно повільно гойдалося на хвилях. Кент відчув, що воно змінило рух, і додав:

— І не треба боятися, що ми на щось налетимо. Тут немає скель і порогів на тридцять миль уперед. Ріка рівна, як підлога в залі. Навіть якщо ми вріжемося в берег, не лякайтеся.

— Я не боюся… ріки, — відповіла вона. А тоді, так неочікувано, що він стрепенувся, спитала: — Завтра вони шукатимуть нас?

Кент запалив люльку, не зводячи з неї пильних очей. Вона сиділа на табуретці, нахилившись до нього й чекаючи на відповідь.

— В лісах, на ріці, скрізь, — відповів він. — Звичайно ж, вони шукатимуть зниклий човен. Нам просто треба стежити, чи немає за нами погоні. І скористатися добрим початком.

— Дощ змиє наші сліди, Джимсе?

— Так. Усі, що ми залишили на відкритому просторі.

— Але… напевно… у закритих місцях?..

— Ми не проходили по закритих місцях, — запевнив її він. — Пригадуєте, щоб ми там були, Сіра Гуско?

Вона повільно похитала головою.

— Ні. Але там був Муї, під вікном.

— Його сліди точно будуть змиті.

— Рада це чути. Не хотіла би наразити на біду чи його, чи містера Фінґерза, чи будь-кого з наших друзів.

Вона не намагалася приховати, яке полегшення їй принесли його слова. Він був трохи здивований, бо не очікував, що вона турбуватиметься про Фінґерза чи старого індіанця в цю годину власної небезпеки. Тієї небезпеки, від відчуття якої він намагався утримувати її якомога довше. Але Маретта не могла не усвідомлювати навислої над ними загрози. Вона мала б знати, що за кілька годин тіло Кедсті знайдуть, і довга рука поліції диких просторів потягнеться слідом за ними. І якщо їх спіймають…

Дівчина витягнула перед собою ніжки й почала ворушити ними в чоботах — він чув, як у них хлюпає вода.

— У, які вони мокрі! — здригнулася вона. — Чи не могли б ви розшнурувати і стягнути їх із мене, Джимсе?

Він відклав люльку і підповз на колінах ближче до неї. Знадобилося п’ять хвилин, щоб зняти з неї взуття. А тоді він узяв одну з її промоклих ніжок у свої великі долоні.

— Холодна… як крига, холодна, — сказав він. — Вам треба зняти панчохи, Маретто. Будь ласка.

Він склав дрова перед грубкою й накрив ковдрою, яку стягнув зі спального місця. Тоді, так само на колінах, він підтягнув тростяне крісло до вогню та застелив його другою ковдрою. За кілька хвилин Маретта зручно вмостилася в кріслі, поклавши босі ніжки на імпровізовану підставку з накритих дров. Кент відчинив дверцята грубки. Потім загасив одну свічу, що вже починала чадити, за нею іншу. Палахкотлива березова деревина м’яким світлом освітлила кімнату. Вогонь запалив стриманий рум’янець на обличчі дівчини, і з цим новим відтінком її очі здавалися Кентові дивовижно м’якими й чарівними. І коли він закінчив, дівчина простягла руку і на мить торкнулася його обличчя і його мокрого волосся — так легко, що він відчув її трепетну ласку, зовсім не відчувши її ваги.

— Ви такі добрі до мене, Джимсе, — промовила дівчина, і він відчув, ніби щось стиснуло їй горло.

Він сів на підлогу біля її крісла, притулившись спиною до стіни.

— Це тому, що я кохаю вас, Сіра Гуско, — відповів він тихо, дивлячись прямо в полум’я вогню.

Дівчина мовчала. Вона теж незрушно дивилася на вогонь. Зовсім над головою обидва чули накрапання дощу, наче тисячі м’яких кулачків стукали в дах каюти. Вони відчували, як хитається під ними баркас у відповідь на примхливу гру хвиль стрімкого потоку. І, непомітно для дівчини, що не дивилася на нього, Кент підняв на неї очі. Відблиск березового вогню грав у її волоссі, тремтів на її білій шиї; ним були охоплені її довгі вії. І, дивлячись на дівчину, Кент думав про Кедсті, що залишився лежати у кімнаті в бунгало, задушений на смерть пасмом цього розкішного волосся — такого близького тепер, що він міг, нахилившись трохи, торкнутися його губами. Ця думка не вселяла в нього жодного страху. Бо навіть зараз, коли він дивився на неї, її рука мимоволі потяглася до щоки — маленька ніжна рука, що торкалася його обличчя й волосся, легко, мов билинка — і він знав, що ці руки не здатні були вбити чоловіка, який перед смертю боровся до останнього.

І Кент подався вперед, і взяв її за руку, і міцно стиснув зі словами:

— Маленька Сіра Гуско, розкажіть мені, будь ласка: що сталося в кімнаті Кедсті?

Безмежна віра бриніла в його голосі. Він хотів, щоб вона знала: хай що трапилося, це не похитне ані довіри, ані його кохання. Він вірив їй, і віритиме завжди.

Він був упевнений, що знає, як помер Кедсті. Картина трагедії по клаптиках складалася воєдино в його уяві. Доки він спав, Маретта і ще один чоловік були внизу у великій кімнаті разом із інспектором поліції. Кульмінація настала, і Кедсті дістав удар — у якийсь незбагненний спосіб — власним пістолетом. Потім, саме тоді, коли Кедсті вдало приходив до тями після удару і був готовий битися, супутник Маретти прикінчив його. Налякана, спантеличена тим, що тільки-но розігралося в неї на очах, можливо, непритомна, дівчина безсила була опиратися використанню свого пасма на завершальному етапі вбивства. З цієї картини Кент виключив шнури на вікнах і шнурки від взуття. Він знав, що під час злочину часто трапляється незвичайне й несподіване. А волосся Маретти вільно спадало навколо її фігури — використати його просто було першим, що спало на думку вбивці. І в очікуванні на відповідь Кент вірив, що саме так Маретта і скаже.

Чекаючи, він відчув, як напружилися її пальці в його руці.

— Розкажіть мені, Сіра Гуско, що сталося?

— Я… я не знаю… Джимсе…

Він раптом відірвав очі від вогню й поглянув на неї — наче не впевнений, що почув саме те, що вона тільки-но сказала. Дівчина навіть не повернула голови, дивлячись на вогонь розсіяним поглядом. Її долоня в його руці впіймала його великий палець і міцно трималася за нього, як раніше, коли Маретта була налякана громом і блискавкою.

— Я не знаю, що сталося, Джимсе.

Цього разу він не відчував трепетного хвилювання від дотику її маленьких пальчиків і м’якої долоньки. Глибоко в його душі ворухнулося щось, що вразило його, наче раптовий несподіваний удар. Він готовий був битися за неї до останнього подиху. Готовий був повірити кожному її слову — кожному, окрім цієї відвертої неправди, яку вона щойно сказала. Адже вона знала, що сталося в кімнаті Кедсті. Вона знала… хіба що…

Раптом його серце підстрибнуло від радісної надії.

— Хочете сказати — ви були непритомні? — голосно прошепотів він. Голос його дрижав від нетерпіння. — Ви зомліли — і тоді це сталося?

Вона похитала головою.

— Ні. Я спала у своїй кімнаті. Не збиралася спати, але… заснула. Щось розбудило мене. Я подумала — примарилось уві сні. Але щось немовби тягнуло мене, тягнуло на нижній поверх. І коли я туди спустилася, я знайшла Кедсті. Він був мертвий. Я стояла там, наче паралізована, коли ви ввійшли.

М’яким, але красномовним жестом вона прибрала від нього руку.

— Я знаю, ви не можете повірити мені, Джимсе. Просто неможливо, щоб ви мені вірили.

— Але ж і ви не хочете, щоб я вам вірив, Маретто.

— Ні… хочу. Ви мусите мені вірити.

— Але пасмо волосся… вашого волосся… навколо шиї Кедсті…

Він зупинився. Слова, як би м’яко він їх не промовляв, здавалися йому жорстокими. І все ж він не бачив, щоб ці слова якось зачепили її. Дівчина не здригнулася. Не злякалася й не затремтіла в нього на очах. Лише заклякло дивилася на вогонь. Розум Кента був спантеличений. Ніколи зі своєї пам’яті він не видобув би такого повного й незворушного самовладання. І чомусь від цієї картини йому зробилося моторошно. Моторошно було навіть попри те, що хотілося потягнутися до неї й узяти в обійми, і вилити їй всю свою любов, благаючи розповісти йому все і нічого не приховувати. Все, що допомогло б йому в боротьбі, яку він готувався почати.

А тоді вона сказала:

— Джимсе, якщо поліція нас упіймає… це ж може статися дуже скоро, так?

— Вони нас не впіймають.

— Але найбільша загроза бути впійманими — саме зараз, хіба не так? — наполягала вона.

Кент вийняв годинника і схилився, щоб роздивитися циферблат при світлі вогню.

— Зараз третя година, — промовив він. — Дайте мені ще одну добу, Сіра Гуско, і поліція ніколи нас не знайде.

Кілька хвилин вона мовчала. А потім простягнула руку, і її долоня знову м’яко обгорнулася навколо його великого пальця.

— Джимсе… Коли ми будемо в безпеці… коли будемо впевнені, що поліція нас не знайде… я розповім вам усе, що знаю — про те, що відбулося в кімнаті Кедсті. І розповім вам… про волосся. Я розповім вам… усе.

Її пальці майже несамовито стиснули його руку.

— Усе, — повторила вона. — Розповім про те, що сталося в кімнаті Кедсті … Розповім про себе… І після того… боюся… ви розлюбите мене.

— Я кохаю вас, — сказав він, не намагаючись її торкнутися. — Що б ви мені не розповіли, Сіра Гуско, я кохатиму вас.

Вона видала легкий зойк, заледве голосніший за дзвін розірваної струни, і якби її обличчя в ту мить було повернуто до Кента, він побачив би переможну радість, що проступила на ньому, спалахнувши в очах, мов блискавка — і миттєво згасла.

Усе, що він бачив, коли вона нарешті обернулася до нього, були її зосереджені очі — дівчина помітила щось біля дверей каюти. Він озирнувся. Вода повільно переливалася через поріг.

— Я чекав на це, — бадьорим тоном сказав він. — Наш баркас обертається на діжку для дощової води, Маретто. Якщо я її не вичерпаю, нас скоро затопить.

Він потягнувся за своїм плащем і надягнув його.

— Це не займе багато часу — вилити воду за борт, — додав він. — І доки я займатимусь цим, прошу вас ЗНЯТИ ваші мокрі речі й перебралися в ліжко. Зробите так, Сіра Гуско?

— Я не втомилася, але якщо ви гадаєте, що так буде краще… — її рука торкнулася його плеча.

— Так буде краще, — сказав він і на мить схилився до неї — так, що його губи торкнулися її волосся.

А тоді він схопив відро і вийшов у дощ.

Роздiл 20

Був той час, коли за ясного неба над західними лісами зажеврів би сірий північний світанок. Темрява здавалася Кентові радше схожою на туман — навколо нього вилася більш світла, сірувата примарна імла. Але він усе одно не бачив води в себе під ногами. Не бачив він і курсу, яким ішов баркас, і самої ріки. З корми, де він стояв, за три метри від дверей, каюта була зовсім невидима, повністю поглинута імлою.

Зваженими розмашистими рухами бувалого матроса він почав вичерпувати воду. Його рухи були настільки рівномірними, що перетворилися на ритмічний акомпанемент до його думок. Монотонний плюскіт води, що виливалася відром за борт, за лічені хвилини набув автоматизму. За запахом Кент відчував, що берег десь близько. Навіть під дощем до нього долинав слабкий аромат кедрів і живиці.

Але найбільше його відчуття вразила ріка. З плином хвилин вона починала здаватися йому живою істотою. Він чув її шепотіння, гру хвиль за кормою баркаса. І разом із цим прийшло ще одне відчуття, яке не піддавалося опису. Він відчував її тремтіння, її пульс, її трепет у непроглядному мороку — відчував життя, що буяло в цьому повільному й могутньому потоці між стінами дикого лісу. Кент завжди казав: «Можна почути, як б’ється серце ріки — якщо знаєш, як прислухатися». І зараз він його чув. Він відчував її серцебиття. Ані шум дощу, ані плюскіт води, що виливалася за борт, не здатні були перекрити його, і темрява не могла приховати його від внутрішнього ока, що, наче живе вугілля, постійно горіло в душі Кента. Завжди саме ріка приносила йому втіху в години самотності. Для нього вона переросла у наділене душею створіння, уособлення надії, сміливості — всього, зрештою, великого і величного. І цієї ночі — бо ця темрява була для нього все одно що ніч — її душа, здавалося, пошепки наспівувала йому переможну пісню.

Він не міг програти — ця думка сповнювала його. Ніколи ще його пульс не бився так упевнено, ніколи відчуття невідворотного настільки повно не володіло ним. Не можна уявити, казав він собі, не можна навіть припустити такої страшної ймовірності, що його схопить поліція. Він був більше, ніж людина, що наодинці б’ється за свою свободу, більше, ніж особина, що змагається за своє право на існування. Дещо значно дорогоцінніше за свободу і за життя разом узяті чекало на нього в маленькій каюті, схованій за завісою темряви. А попереду лежав їхній світ. Він подумки наголошував: ЇХНІЙ світ — світ, що в якийсь ілюзорний, нереальний спосіб завжди знаходив собі місце в його думках. Вони сховаються в тому світі, і ніхто їх не знайде. Велич сонця, зірок і відкритої країни Бога стануть їхніми назавжди.

Уособленням цієї дивовижної реальності, що спіткала його, була Маретта. Він зовсім не турбувався, що скаже вона йому завтра чи післязавтра. Він вірив, що саме тоді — коли вона розповість йому все, що має, а він усе одно розкриє їй свої обійми, — що вона прийде до них. І він знав: у кімнаті Кедсті не могло трапитися нічого, що відштовхнуло б його від Маретти. Така була його віра, всесильна, як могутній потік, схований у примарно-сірій імлі прийдешнього світанку.

І все ж він не очікував, що йому вдасться так легко перемогти. Він і далі працював, а його розум подорожував угору і вниз уздовж Трьох Рік, від Пристані до Форт-Сімпсона, і подумки він змальовував собі ситуацію, що могла скластися, і свій переможний вихід із неї. Він розумів, що хлопці в казармах не увійдуть до будинку Кедсті принаймні до опівдня. Мабуть, швидко по тому на розшуки вирушить поліційний катер. До середини дня їхнє судно буде вже за п’ятдесят миль від місця відправки.

Перш ніж знову впаде темрява, вони вже проминуть Бистрину Смерті, де Фоллетт і Лядусер влаштовували свої божевільні змагання в ім’я кохання до однієї дівчини. І не набагато миль нижче Бистрини лежали плавні, у яких можна було сховати баркас. Звідти вони вирушать суходолом, в північно-східному напрямку. Протримаються до наступного заходу сонця — і вони в безпеці, так він розраховував. Але якщо дійде до бійки, він битиметься.

Коли він закінчив вичерпувати воду, дощ уже майже вщух, перейшовши на мжичку. Аромат кедра й живиці став ще чіткішим, і він явно чув гучний шепіт річкових хвиль. Кент знову постукав у двері каюти, і Маретта відгукнулася.

Коли він увійшов, вогонь у грубці вже догорів, зоставивши по собі грудомаху розжареного вугілля. І знову він опустився на коліна і зняв промоклий плащ.

Дівчина привітала його зі своєї спальної місцинки:

— Ви схожі на величезного ведмедя, Джимсе.

У її голосі чулася радісна привітна нотка.

Він засміявся, підсунув табуретку ближче до її ложа і спромігся сісти, змушений через дах нахилити голову.

— Почуваюся, наче слон у пташиній клітці, — зізнався він. — Вам зручно, Сіра Гуско?

— Так. Але вам, Джимсе? Ви геть промокли!

— Але я такий щасливий, що анітрохи не відчуваю цього, Сіра Гуско.

Він ледве міг розгледіти її в темряві на койці. Її обличчя здавалося блідою тінню. Дівчина розпустила своє вогке волосся так, щоб тепле й сухе повітря швидше висушило його. Кент гадав, чи чує вона його серцебиття. Він забув заново розвести вогонь, і темрява зовсім згустилася. Більше він не бачив блідих рис її обличчя, тож відсунувся трохи назад. Ним раптом оволоділа думка, що це блюзнірство — нахилятися над нею в темряві, наче злодій. Дівчина відчула цей рух. Її рука потяглася до нього і легко лягла кінчиками пальців на його плече.

— Джимсе, — м’яко сказала вона. — Я не шкодую — тепер — що приходила в лікарню Кардіґена того дня… коли ви думали, що помираєте. Я не помилилася. Ви особливі. І я тоді кепкувала з вас, і сміялася з вас, бо знала, що ви не помираєте. Ви мені пробачите?

Він щасливо розсміявся.

— Кумедно, чим іноді обертаються дрібниці, — сказав він. — Хіба колись дуже давно не впало ціле королівство через те, що в якогось хлопця забракло підкови? Хай там як, я знав чоловіка, чиє життя врятувала одна розбита люлька. А ви прийшли до мене, і ось я зараз тут, через…

— Що? — прошепотіла вона.

— Через одну історію, яка відбулася дуже давно, — сказав він. — І яку вам би й на думку не спало пов’язати з собою чи зі мною. Чи варто розповідати її вам, Маретто?

Її пальці легенько стиснули його плече.

— Так.

— Це, звичайно ж, поліційна історія, — почав він. — І я не згадуватиму ім’я того хлопця. Можете, якщо хочете, уявити на його місці рудоволосого О’Коннора. Але я не кажу, що це був саме він. На той час він був констеблем у поліції і відбув на північ, розшукуючи деяких індіанців, що варили з коріння дурманне зілля. То було шість років тому. І дорогою він підхопив дещо. La Mort Rouge, як ми іноді це називаємо — «Червона смерть», або віспа. Він був зовсім один, коли пропасниця звалила його з ніг, за три сотні миль від будь-якого житла. Його супутник-індіанець утік при перших ознаках віспи, а йому тільки й вистачило часу встановити свій намет до того, як він уже не міг піднятися, а тільки лежав горілиць пластом. Я не намагатимусь описати вам, що він пережив у ті дні. Він був живий мрець. І помер би остаточно, без жодних сумнівів, якби поряд не трапився один незнайомець. То був білий чоловік. Не треба великої відваги, Маретто, щоб іти супроти узброєної людини, якщо ти сам маєш зброю, і не треба особливої хоробрості, щоб іти в бій, коли тисяча інших йдуть поряд із тобою. Але потрібна неабияка сміливість, аби зустрітися з тим, із чим зіткнувся той незнайомець. А хворий навіть не доводився йому ніким. Він увійшов до намету і став виходжувати іншого, повертаючи до життя. А тоді хвороба перекинулася на нього, і протягом десяти тижнів ті двоє були разом, кожен б’ючись за життя іншого. І вони перемогли. Але головна слава переможця дісталася незнайомцю. Він рушив на захід. Констебль прямував на південь. Вони потиснули один одному руки й розійшлися.

Пальці Маретти стиснули руку Кента. А він продовжував:

— І констебль ніколи цього не забув, Сіра Гуско. Він мріяв, що настане день, коли він зможе відплатити. І той день настав. Це відбулося вже кілька років по тому і спрацювало у дуже цікавий спосіб. Сталося вбивство. А констебль, який на цей момент уже був сержантом, говорив з убитим лише незадовго до його смерті. Повернувшись по забуту річ, саме він, сержант, знайшов його мертвим. Дуже скоро по тому було заарештовано чоловіка. На його одязі була кров — доказ смертельно переконливий. І цей чоловік…

Кент зробив паузу, і в цій темряві пальці Маретти ковзнули вздовж його руки і зімкнулися навколо долоні.

— …Був тією людиною, заради якої ви збрехали, щоб урятувати від смерті, — прошепотіла вона.

— Так. Коли куля метиса дістала мене, я гадав, що це чудовий шанс відплатити Сенді Мактриґґеру за те, що він зробив для мене у тому наметі багато років тому. Але це аж ніяк не був героїчний учинок. Це не був навіть сміливий учинок. Я гадав, що помираю, отже, нічим не ризикую.

А тоді він почув м’який, радісний тихий сміх із того місця, де покоїлася на подушці її голова.

— І весь цей час ви так блискуче брехали, Джимсе, — Я ЗНАЛА, — скрикнула вона. — Я знала, що ви не вбивали Барклі, і знала, що ви не помираєте, і ще я знала, що сталося в тому наметі десять років тому. І… Джимсе… Джимсе…

Вона підвелася на подушці. З її губ виривалося збуджене дихання. Тепер уже не однією, а обома руками вона стискала його долоню.

— Я знаю, що ви не вбивали Джона Барклі, — повторила вона. — І… СЕНДІ МАКТРИҐҐЕР ТЕЖ ЙОГО НЕ ВБИВАВ!

— Але…

— Він НЕ ВБИВАВ, — перебила вона майже зі злістю. — Він був так само невинуватий, як і ви. Джимсе… Джимсе… Я знаю, хто вбив Барклі. О, Я ЗНАЮ — ЗНАЮ!

Її горло перехопив придушений схлип, і вона додала, намагаючись через силу говорити спокійно:

— Не думайте, що я не довіряю вам, якщо зараз не можу розповісти вам більше, Джимсе, — мовила вона. — Ви зрозумієте — і дуже скоро. Коли ми відірвемося від поліції, я розповім вам. Я нічого від вас не приховаю. Я розповім вам про Барклі, про Кедсті — про все. Але зараз я не можу. Це ненадовго. Коли ви скажете, що ми у безпеці, я вам повірю. А тоді…

Вона прибрала від нього руки і відкинулася на подушку.

— А тоді — що? — спитав він, нахиляючись уперед.

— Може, ви мене розлюбите, Джимсе.

— Я кохаю вас, — прошепотів він. — Ніщо в світі не завадить мені кохати вас.

— Навіть якщо я розповім… скоро… що це я вбила Барклі.

— Ні. Це буде неправда.

— Чи… якщо я скажу… що це я… вбила… Кедсті?

— Байдуже, що ви скажете чи який доказ наведете, я вам не повірю.

Вона змовкла. А тоді сказала:

— Джимсе…

— Так, Ніско, моя маленька богине?..

— Я хочу сказати вам дещо… зараз!

Він чекав.

— Це може… шокувати вас… Джимсе.

Він відчув, як вона простягає до нього руки. Обидві її долоні торкалися його плечей.

— Ви слухаєте?

— Так, я слухаю.

— Тому що голосно я цього не казатиму.

І тоді вона прошепотіла:

— Джимсе… Я КОХАЮ ВАС!

Роздiл 21

У каюті, де потроху розвиднювалося, в обіймах Маретти, яка обвила руками його шию, простягнувши губи для поцілунку, Кент на довгі хвилини втратив усвідомлення будь-чого, окрім захвату від цієї єдиної великої мрії, що обернулася реальністю. Те, про що він молився, перестало бути молитвою, і те, про що він снив, більше не було сном — і все ж на мить усе це здалося йому несправжнім. Пізніше він, мабуть, так і не пригадав би, що казав у перші хвилини радісного хвилювання.

Фізичне існування здавалося йому чимось буденним, що майже згубилося, потонуло, розчинилося в теплій пульсації й трепеті іншого життя, у тисячі разів дорогоціннішого, ніж його власне, і це життя він тримав зараз у своїх обіймах. І все ж, крізь божевільний запал, що володів ним, він відчував безмежну ніжність, із якою Маретта тихим радісним шепотом промовляла його ім’я. Вона притягнула його голову нижче і поцілувала його, і Кент упав на коліна біля неї і припав лицем до її лиця. У ту ж мить стукіт дощу по даху припинився, і туманна імла розступилася перед сірим світанком.

І в тому світанку нового дня Кент нарешті вийшов з каюти і глянув на дивовижний світ навколо. Його груди сповнювала переможна радість людини, яка щойно народилася на світ — і світ цей змінився не менше за нього. Буря минула. Перед очима лежала сіра ріка. З боку берега Кент розрізняв темні обриси глибоких ялинових, кедрових і піхтових лісів. Навколо стояла урочиста тиша, порушувана тільки шепотінням ріки і плюскотом хвиль об борт судна. Вітер змістився, забравши з собою дощові хмари, і Кент, роззирнувшись навколо, побачив, як швидко розчиняються останні тіні ночі і постають на сході картини нового раю. З плином часу небо на сході набувало м’якого перлинно-сірого кольору — і швидко після того, з настанням чарівного північного світанку з-поза лісів наче здійнялося всеохопне полум’я, забарвлюючи небо у ніжний рожевий відтінок, що на очах Кента підіймався все вище й вище. Ріка одразу ж виступила з-поза плинної завіси туману і ночі. Судно йшло майже на середині русла. Менше ніж за сто метрів з обох боків темніли густі зелені стіни лісу, який блищав свіжістю й прохолодою, ще мокрий від бурі, і видихав аромат, який жадібно втягував грудьми Кент.

Він почув звук у каюті. Маретта прокинулася, і він нестерпно захотів, щоб вона вийшла і стала тут, поруч із ним, помилуватися величною красою їхнього першого спільного дня. Він бачив дим від вогню, який сам розпалив, дим від твердої деревини, що підіймався чистими білими хмаринками у вимите дощем повітря.

Запах диму, як і запах кедра й живиці, був для Кента запахом самого життя. А тоді він почав вичерпувати з дна залишки води. Працюючи, він насвистував. Йому хотілося, щоб цей свист почула Маретта. Хотілося, аби вона знала, що й цього дня його віра в неї не похитнулася. Перед ними, навколо них розстелявся великий і прекрасний світ. І вони були в безпеці.

Під час роботи його розум був як ніколи зосереджений на рішенні: не ризикувати. Він обірвав свист на мить і легко й переможно розсміявся, подумавши про роки досвіду, які зараз були його найнадійнішим охоронцем. Він став майже неперевершеним знавцем усіх тонкощів і хитрощів свого ремесла — гри у полювання на людей, і він знав, що робитимуть мисливці за втікачами, а що ні. Він поставив їм мат з першого ходу. І, до речі, позбувшись Кедсті, О’Коннора і його самого, поліція Пристані залишилася без найспритніших кадрів. Це вже була неабияка втіха. Та хай би навіть гнався за ними цілий загін переслідувачів — Кент знав, що переможе. Увесь ризик (якщо небезпека взагалі існує) припадав на цей перший день. Лише поліційний катер здатен був наздогнати їх. А з тією перевагою у відстані, що вони мали, Кент був упевнений: вони встигнуть пройти Бистрину Смерті, сховати баркас і вирушити неходженими лісами на північний захід, перш ніж той катер загрожуватиме наздогнати їх. Відтоді він триматиметься північно-західного напрямку, все далі й далі заглиблюючись у дичавину, в землі, де не ступала нога людська — і це буде останнє місце, де закон шукатиме його. Кент випростався і знов озирнувся на дим, що мов сіро-біле мереживо вився між ним і синню неба. І в ту мить сонце зійшло над верхівками найвищих кедрів, і день велично вступив у свої права.

За чверть години Кент насухо витер підлогу судна і тоді — з несподіваністю, що підхльоснула його, наче удар батога за спиною — відчув запах, що розлився в чистому, пропахлому лісом повітрі. Це був запах бекону і кави! Він думав, що Маретта зайнята тим, що надягає сухе взуття і робить щось на кшталт ранкового туалету. Натомість вона готувала сніданок. У цьому не було нічого надзвичайного. Не бозна-яке досягнення — підсмажити бекон і каву зварити. Але зараз це стало завершальним штрихом у картині раю для Кента. Вона готувала ЙОМУ сніданок! Для нього ж кава і бекон завжди нерозривно ототожнювалися з домом. Було в них щось особисте, товариське. Всюди, де траплялися кава і бекон, були діти, що сміялися, жінки, що співали, і чоловіки зі щасливими привітними обличчями. З них починався рідний дім.

— У кожній хижці, де чути запах бекону і кави, — завжди казав О’Коннор, — тебе покличуть на сніданок, якщо постукаєш у двері.

Але в цю мить Кент не згадував слів давнього поліційного друга. Зараз усі його думки поглинуло відкриття, що Маретта готує сніданок — для нього.

Він підійшов до дверей і прислухався. А тоді відчинив їх і зазирнув усередину. Маретта стояла навколішки перед відчиненою заслінкою грубки і смажила хлібці на двох виделках. Її обличчя палало рожевим рум’янцем. Вона не гаяла часу на те, щоб розчесати волосся, а лише недбало заплела його в косу, яку відкинула за спину. Побачивши Кента, дівчина видала зойк удаваного розчарування.

— Чому ви не зачекали? — запротестувала вона. — Я хотіла зробити вам сюрприз.

— Ви й зробили, — відповів він. — А я не міг чекати. Я мав прийти і допомогти.

Він уже був усередині й стояв навколішки поруч із нею. Коли він потягнувся до виделок, його губи торкнулися її волосся. Рум’янець на щоках Маретти спалахнув ще яскравіше, і горлом забринів м’який сміх. Підводячись, вона ласкаво торкнулася долонею його щоки, і Кент засміявся у відповідь. А після того, коли вона сервірувала стіл-полицю, її рука де-не-де торкалася його плеча або волосся, і двічі чи тричі він чув цей тихий горловий сміх, що збурював у ньому спалах щастя. А тоді вони сиділи поряд, він — у низенькому кріслі, вона — на табуретці, зсунувши їх близько перед полицею, що слугувала за стіл, і їли свій сніданок. Маретта налила йому кави та розмішувала в ній цукор і згущене молоко. А він на радощах навіть не сказав їй, що ніколи не кладе в каву ні цукру, ні молока. Крізь маленьке віконечко ранкове сонце заливало кімнату. Крізь відчинені двері Кент вказав дівчині на те, як розкішно відбиваються сонячні промені в річці й у зелені лісу, який вони проминали. Коли зі сніданком було покінчено, Маретта вийшла на палубу разом з ним.

Певний час вона стояла мовчки й нерухомо, вдивляючись у дивовижний світ, що обступив їх скрізь. Кентові навіть здалося, що на деяку мить вона затримала подих. Відкинувши голову й підставивши свою білу шийку м’якому, просякнутому запахом живиці повітрю, дівчина вдивлялася в ліси. Її очі раптом сповнилися світла, наче зорі. В її обличчі відбивалися промені ранкового сонця. І, дивлячись на неї, Кент зрозумів, що ніколи не бачив її такою вродливою, як у ці дивовижні миті. Йому й самому перехопило дух, адже він також збагнув, що це Ніска-богиня після довгої розлуки знову вдивляється у власний світ.

Її світ — і його світ. Відмінний від решти світів, будь-коли створених Господом Богом, навіть від того, що вони полишили в Пристані, якихось кілька миль позаду. Бо тут не лунало жодного звуку, навіть шепоту руйнівного людського життя. Вони були в обіймах Великої Півночі, що з кожною хвилиною притягувала їх усе ближче до свого могутнього пульсаційного серця.

Ліси нависали над ними, важкі, зелені, виблискуючи краплинами дощу, і з їхніх глибин віяло трепетним подихом життя і торжеством усього живого. Ліс огортав береги, наче пильний господар, що охороняє ріки від цивілізації — і раптом дівчина простягла перед собою руки, і Кент почув тихий схвильований скрик, що зірвався з її губ.

Вона забула про нього. Вона забула про все, окрім ріки, лісів і неходжених світів, що пролягали за ними. І він був радий. Адже цей світ, який вона вітала і до якого закликала її душа, був і його світом на віки вічні. Тут були всі його мрії, його надії, всі бажання, які він коли-небудь мав у житті. І коли нарешті Маретта повільно обернулася до нього, він розкривав їй свої обійми, і в його очах вона побачила той самий захват, що осявав у цю мить її власне обличчя.

— Я рада… така рада, — тихо видихнула вона. — О, Джимсе… я щаслива!

Вона, не вагаючись, кинулася в його обійми. Дівочі руки гладили його обличчя. А потім вона стояла, поклавши голову йому на плече, і, дивлячись перед собою, глибоко вдихала солодке чисте повітря, сповнене еліксиром лісів, що нависали над ними. Вона мовчала, не рухалася, і Кент також не порушував тиші. Судно пливло, огинаючи річковий скрут. Величезний лось вийшов, плескаючи, з води на берег — вони чули, як цей велетень із тріском почвалав крізь ліс. Тіло дівчини напружилося, але вона не мовила жодного слова. За якусь мить він почув її шепіт:

— Це було так давно, Джимсе. Мене не було тут чотири роки.

— А тепер ми повертаємося додому, маленька Сіра Гуско. Чи не буде вам самотньо?

— Ні. Це там мені було самотньо. Стільки було людей, стільки речей, що я нестерпно тужила за лісами й горами. Я вірю, що скоро померла б. Лише дві речі я там любила, Джимсе…

— Які? — спитав він.

— Гарні сукні — і черевички.

Його руки міцніше зімкнулися навколо неї.

— Я… я розумію, — м’яко розсміявся він. — Ось чому тоді, першого разу, ви прийшли до мене в гарненьких туфельках на високих підборах.

Він схилив голову, і вона розвернулася обличчям до нього. Він поцілував її у напіврозкритий рот.

— Жоден чоловік у світі так не кохав свою жінку, як я кохаю вас, моя маленька богине Ніско! — виголосив він.

Хвилини і години того дня назавжди зосталися незнищенними спогадами в пам’яті Кента. Кілька разів коли вони здавалися йому ілюзорними й несправжніми — наче він жив і дихав у якомусь нематеріальному світі примарних речей, зітканих із павутиння сну. То були миттєвості, коли над ним нависала чорна тінь трагедії, від якої вони тікали; аж раптом спадало на думку, що обоє вони — злочинці, переслідувані законом, що вони не на чарівній землі, а у смертельній небезпеці, що все це — щасливе збаламучення розуму, від якого він скоро буде пробуджений якимось жахливим потрясінням. Але ці миті недоброго передчуття були, самі по собі, лише тінню, що затьмарювала його щастя. Знову й знову підсвідома сила намагалася достукатися до його розуму, аби донести до нього істину: все це реально.

Час від часу сумніви в ньому будила Маретта. Він ще не міг осягнути всю повноту почуття, яке вона йому дарувала. Більше, ніж будь-коли, у цю найвеличнішу мить їхнього кохання вона поводилася з ним, мов дитина. У перші години ранку йому здавалося, що дівчина геть забула, що сталося вчора, і позавчора, і в усі попередні дні. Вона їде додому! Тільки це вона й твердила пошепки, так часто, що ці слова вже звучали приспівом у його голові. І все ж вона нічого не розповідала про той дім, а він чекав, знаючи, що виконання її обіцянки не за горами. І коли він обіймав її стан, в її поступливості не було жодного збентеження, і вона підіймала до нього обличчя, так, щоб він міг поцілувати її і зазирнути в її чарівні пломінкі очі. Він бачив у них спалах безмежного щастя, майже дитячу щирість і водночас — жіноче торжество владарювання над ним. А він тим часом думав про Кедсті і про закон, що саме прокидався до життя позаду, у Пристані Атабаска.

А тоді вона провела кінчиками пальців по його руці й сказала йому зачекати. Потім утекла до каюти і за мить вийшла звідти зі своєю щіткою для волосся, а після цього сіла біля опори кормового весла й почала розчісуватися на сонці.

— Я рада, що вам подобається, Джимсе, — сказала вона.

Вона розплела свою товсту косу й розсипала шовковисті пасма, недбало перебираючи їх пальцями. Вона пригладжувала їх і розчісувала, доки вони не стали ще прекраснішими, ніж він будь-коли бачив, у тих променях сонця. Вона підібрала їх так, що вони спадали каскадами навколо неї — і тоді раптом Кент побачив коротке пасмо, від якого була відрізана волосяна удавка, що її він зняв із шиї Кедсті. І його губи стиснулися, нещадно придушивши скрик жаху, тоді як із уст Маретти, трохи голосніше за шепіт, лунала трепетна пісня щастя — тиха бентежна мелодія з «La Chaudière»[53].

Її руки злетіли нагору, і вона притягнула його голову до себе — так, що на мить його видіння пригасли, потонувши в солодкому павутинні її волосся.

Близькість, що царювала між ними в той день, сама по собі була наче сон. Годину за годиною течія несла їх усе далі в глиб Великої Півночі. Сонце сяяло. Вкриті стінами лісу річкові береги здавалися ще могутнішими у своїй непохитності й величі, і грандіозна тиша безлюдних просторів сповнювала світ. І для Кента це було наче подорож крізь рай. Час від часу він вважав за потрібне ставати до кормового весла, адже спокійна вода потрохи поступалася стрімкішому потоку.

Окрім цього, іншої роботи для нього не було. Здавалося, що з кожною з цих чарівних годин небезпека залишається все далі й далі позаду. Стежачи за берегами, дивлячись уперед, дослухаючись до звуку, що міг у будь-який момент пролунати позаду, Кент із Мареттою раділи своєму щастю, мов діти, і відчували, як люфт відчуженості між ними швидко зникає.

Вони не говорили про Кедсті, чи про трагедію, чи знову про смерть Джона Барклі. Але Кент розповідав про ті дні, що провів на Півночі, про свою самотність, про дику і дивну любов до найглибших диких просторів, що жила в його душі. І від цього він перейшов до далеких напівзабутих подій минулого, що оживали, пом’якшені спогадами дитинства, проведеного на фермі. Ці всі розповіді Маретта слухала з блиском в очах, з тихим сміхом, її дихання напружувалося й заспокоювалося — слідом за емоціями оповідача.

Вона розповіла про свої дні у школі та про їхню жахливу самотність; про дитинство, що минуло серед лісів, і про палке бажання прожити там усе життя. Але вона нічого не казала про себе особисто чи про найважливіші сторони свого життя. Нічого не сказала про Долину Мовчазних Людей, жодного слова про батька чи матір, сестер чи братів. Відчувалося, що вона уникає цих тем не через сором’язливість. Кент ні про що не питав. Він знав, що про це вона теж розповість одразу, як тільки обіцяний час настане і він скаже їй, що вони в безпеці.

Нетерпіння починало оволодівати Кентом — так сильно він хотів, щоб цей час настав якнайшвидше. Час, коли вони покинуть ріку і вирушать до лісів. Він пояснив Маретті, чому вони не можуть пливти безкінечно. Ця ріка була однією величезною артерією, якою протікав увесь транспортний рух у напрямку далекої Півночі. Її патрулювали. Рано чи пізно їх викриють. Натомість у лісах, обравши будь-яку з тисячі неходжених стежок, вони будуть у безпеці. Була хіба одна причина триматися ріки, доки вони не пройдуть Бистрину Смерті. Ріка пронесе їх повз великі плавні на захід звідси, крізь які неможливо було пробратися в цю пору року. Інакше вони зійшли б на берег уже зараз. Кент любив ріку, він довіряв їй, але знав, що лише коли глибокі ліси вкриють їх, а безмежний океан поглине їхнє суденце, вони опиняться поза небезпекою, що загрожує їм від самої Пристані.

Три чи чотири рази від сходу сонця до полудня вони спостерігали ознаки життя на березі та на воді: один раз — баржу, пришвартовану до дерева, потім — індіанський табір і двічі — житла траперів, зведені на краю маленьких галявин. З початком другої половини дня Кент відчув, як у душі зростає відчуття, не схоже на звичайну нетерплячість. Час від часу це була тривога — передвісниця лиха, попередження про те, що не можна втрачати пильності. Все частіше він брався до весла, щоб регулювати їхній рух течією, і почав прискіпливо й уважно відміряти час і відстань. Він упізнав чимало орієнтирів на своєму шляху.

О четвертій годині, найпізніше — о п’ятій вони досягнуть верхівки Бистрини. Десять хвилин тривожного спуску — і він виведе баркас на спокійне місце поблизу берега. Кент добре пам’ятав це місце. І більше жодного страху, що довга рука закону дотягнеться до нього з самої Пристані. І, плануючи це, Кент прислухався. Від полудня він не припиняв відстежувати, чи немає позаду глухих ударів: «торох-торох-торох», що за милю попередять їх про наближення патрульного катера.

Він не приховував своїх планів від супутниці. Маретта відчувала, як зростає його занепокоєння, і він поділився з нею власними думками.

— Якщо ми почуємо патрульний катер до того, як дістанемося Бистрини, ми все ще матимемо час утекти на берег, — запевняв він її. — І вони нас не впіймають. Легше буде знайти дві голки в копиці сіна, ніж нас. Але краще приготуватися.

Тож він виніс із каюти свій наплічник і вдвічі менший вузол Маретти та впоперек них поклав свою рушницю й кобуру з пістолетом.

Була третя година, коли характер течії почав змінюватися, і Кент щасливо усміхнувся. Вони входили у нестримніші води. Траплялися місця, де русло ріки звужувалося, і вони потрапляли у бистрінь. Лише коли попереду простиралися рівні води, Кент давав рукам відпочити від весла. І, долаючи більшість тих спокійних вод, від додавав судну швидкості. Маретта допомагала йому. Відчуття особливого радісного захоплення, коли він бачив її струнку витончену фігуру, що працювала поряд із ним, не полишало Кента. Вона сміялася, поглядаючи на нього через величезну колоду весла, що розділяла їх. Вітер і сонце зухвало гралися її волоссям. Розтулені вуста були яскраво-червоні, мов троянди, на щоках грав рум’янець, очі були ніби зігріті сонцем гірські фіалки. Не раз, у пориві захвату від сьогоднішньої втечі, милуючись її чарівною красою, він питав себе: як таке можливо, що це не сон? І не раз сміявся від щастя і припиняв гребти, аби ще раз упевнитися, що все це наяву і по-справжньому. А тоді дякував Богові і з більшим натхненням брався до роботи.

Колись дуже давно, казала Маретта, вона вже долала Бистрину Смерті. Тоді це її страшенно налякало. В її пам’яті Бистрина залишилася смертяним страховиськом, що лютим ревом зустрічає своїх жертв. І доки вони наближалися, Кент розповів їй трохи більше про Бистрину. Лише іноді тут трапляються смертельні випадки. У самому гирлі Бистрини є велика, гостра, як ніж, скеля, схожа на драконячий зуб, що розрізає Бистрину на два бурхливі канали. Якщо баркас триматиметься лівого каналу, вони в безпеці. Буде чималий рев і громоподібний гуркіт, проте ревіння Бистрини, запевняв Кент, це наче гавкіт беззубого і безпечного собаки.

Лише якщо судно стане некерованим чи налетить на Драконячий Зуб, чи зверне у праве русло замість лівого, станеться трагедія. Сказавши це їй, Кент почув у відповідь її захопливий тихий грудний сміх.

— Хочете сказати, Джимсе, якщо не станеться одна з цих ймовірних речей, ми виберемося живими і здоровими?

— Жодна з них не станеться — принаймні не з нами, — швидко зауважив Кент. — У нас міцне маленьке суденце, ми не вріжемося в скелю і звернемо ліворуч так гладко, що ви навіть не помітите, як це станеться.

Він усміхнувся до неї, демонструючи дивовижну впевненість.

— Я тисячі разів долав її, — запевнив він.

Він прислухався. Тоді раптом витягнув із кишені свого годинника. Було чверть на четверту. Чуткі вуха Маретти вловили те, що він почув. У повітрі лунав низький тремтливий гуркіт. Він повільно, але впевнено наростав. Кент кивнув у відповідь на німе запитання в її очах.

— Пороги в голові Бистрини Смерті! — скрикнув він, і його голос тремтів від радощів. — Ми перемогли їх. МИ В БЕЗПЕЦІ!

Судно ковзнуло за поворот, і за півмилі попереду вони побачили білу піну, що здіймалася над порогами. Швидкість потоку під ними шаленими темпами зростала. Всією вагою тіла Кент наляг на весло, щоб тримати баркас посередині.

— Ми у безпеці, — повторив він. — Розумієте, Маретто? МИ У БЕЗПЕЦІ!

Він промовляв слова, на які вона так чекала, даючи зрозуміти, що нарешті настав той час, коли вона може виконати свою обіцянку. Слова, які він промовляв уголос, сповнювали його радісним збудженням. Йому здавалося, що він кричить від радощів. А тоді, в одну мить, він побачив зміну, що відбулася в її обличчі. Широкі здивовані очі дівчини дивилися не на нього, а повз нього. Вона вдивлялася у зворотному напрямку, і коли він почав був говорити, її обличчя сполотніло.

— СЛУХАЙТЕ!

Вона була напружена, скам’яніла. Кент озирнувся. І в ту мить понад гуркіт ріки, що дедалі зростав, до нього долетіло ритмічне: «ТОРОХ-ТОРОХ-ТОРОХ» поліційного патрульного катера з Пристані Атабаска!

Глибокий видих вирвався з-поміж його губ. Коли Маретта відірвала погляд від ріки і глянула на нього, його обличчя було, наче різьблена скеля. Він дивився перед собою неживими очима.

— Ми не можемо пройти Бистрину, — сказав він. Жорстким і несправжнім почувся їй голос Кента. — Якщо ми це зробимо, вони дістануть нас раніше, ніж ми висадимося на другому березі. Ми маємо дати потоку віднести нас до берега — ЗАРАЗ.

І, вирішивши так, він уклав усі свої сили в дію. Він знав, що не можна втрачати навіть сотої частки секунди. Пороги, що здалека засмоктували воду, вже тягли баркас до себе, і могутніми ударами по воді він намагався спрямувати суденце до західного берега. Швидко все зрозумівши, Маретта усвідомила, яке безцінне значення можуть мати кілька секунд. Якщо вони потраплять у сильніший коловорот при порогах, перш ніж дістануться берега, вони змушені будуть долати Бистрину, а в цьому випадку катер наздожене їх швидше, ніж вони встигнуть висадитися. Вона підстрибнула до Кента і доклала власних сил, допомагаючи йому з веслом. Фут за футом, метр за метром судно здійснювало рятівний прорив на захід, й обличчя Кента освітилося торжеством, коли він кивнув у напрямку лісистої коси, що випиналася, наче товстий палець, посеред річки. За тим місцем нестримні води збивалися в піну, і можна було помітити перші чорні скелі, які відзначали початок Бистрини.

— Ми впораємося, — він упевнено посміхнувся. — Ми пристанемо до тієї коси, близько до самого берега. Не бачу, щоб катер міг причалити десь ближче милі від Бистрини. А опинившись на березі, ми втікатимемо вп’ятеро швидше, ніж вони за нами гнатимуться.

Обличчя Маретти вже не було блідим, навпаки — палало від збудження. Він помітив білий блиск її зубів крізь розтулені вуста. Її очі переможно сяяли, і він розсміявся.

— Ви прекрасний маленький боєць, — кричав він у захваті. — Ви… ви…

Він змовк на півслові, почувши тріск, що пролунав для нього, наче пістолетний постріл над самим вухом. Він смикнувся вперед і розтягнувся на дні баркаса, при падінні вхопившись за тендітну фігуру Маретти й потягнувши її за собою. За мить вони двоє були вже на ногах і, онімівши, дивилися туди, де щойно було весло. Його лопать зникла. Кент усвідомлював, що чує, як поряд тихо скрикнула дівчина, а тоді її долоня міцно обвилася навколо великого пальця його руки. Вони більше не здатні були керувати, і судно понесло вбік. Воно проминуло лісисту косу. Білий вир нижніх порогів підхопив його, і Кент, дивлячись перед собою в чорну утробу смертельної пастки, що чекала на них, притягнув Маретту до себе й міцно обійняв.

Роздiл 22

У першу мить, побачивши зламане весло, Кент не ворухнувся. Він відчував, як руки Маретти все міцніше обіймають його за шию. Краєм ока він побачив її відкинуте обличчя — рум’янець, що палав на ньому кілька хвилин тому, заступила смертельна блідість. Кент знав, що без жодних пояснень вона зрозуміла майже цілковиту безнадійність їхньої ситуації. І він був радий, що вона зрозуміла. Тепер, коли він знав, що дівчина за будь-яких обставин не впадатиме в паніку, на душі було значно легше. Він схилив обличчя до неї, відчувши оксамитову гладкість її щоки. Вона потяглася до нього вустами, і вони поцілувалися. Він майже душив її в обіймах, несамовитий від кохання, відчайдушно бажаючи за будь-яку ціну вберегти її від ушкоджень.

Його мозок працював швидко. Існував, можливо, один шанс із десяти, що баркас — без керма і людського керування — безпечно просковзне між чорними кам’яними стінами і різними зубами Бистрини. Якщо навіть баркас і подолає цей шлях, вони опиняться в руках поліції, хіба що якоюсь дивовижною примхою долі вони приб’ються до берега, перш ніж катер пройде слідом за ними.

З іншого боку, якщо їх протягне досить далеко крізь нижні пороги, вони можуть поплисти. І — була ще рушниця, що лежала поперек наплічника. На неї, зрештою, він покладав свою найбільшу надію — якщо тільки судно пройде крізь Бистрину. Фальшборти нададуть їм більший захист, ніж тонкіші стіни катера — їхнім переслідувачам. у серці чоловіка несподівано заклокотіла ненависть до цього Закону, частиною якого він був колись. Цей Закон гнав їх назустріч неминучій загибелі, і Кент мав намір битися. На катері не могло бути більше трьох людей, і він уб’є їх усіх, якщо буде необхідно.

Тепер їх несло все швидше, наче розгнузданого скакового коня крізь пінні шумні пороги. Незграбне суденце під їхніми ногами вихляло й крутилося. Залиті водою верхівки величезних скель шпарко проминали повз них зовсім поруч. І Маретта, однією рукою обіймаючи його за шию, разом із Кентом дивилася в очі смерті. Вони вже бачили Зуб Дракона, чорний і похмурий, що чекав на них чітко посередині їхнього шляху. У наступні сто двадцять секунд вони вріжуться в нього — або проминуть його. Кент не мав часу пояснювати. Він підстрибнув до наплічника, висмикнув ножа з кишені й перерізав товсту мотузку, задля певності намотану поверх ремінців. Наступної миті він знову був поряд із Мареттою, обв’язуючи її талію мотузкою. Другий кінець він дав їй, і вона пов’язала його навколо чоловічого зап’ястка.

Затягнувши вузол, вона усміхнулася. Це була дивна, скупа й напружена усмішка, але вона ясно свідчила, що дівчина не боїться, що вона безмежно довіряє йому і знає, що означає мотузка.

— Я вмію плавати, Джимсе, — прокричала вона крізь гуркіт. — Якщо ми вдаримося у скелю…

Вона не завершила — із його губ зірвався несподіваний скрик. Він майже забув найважливішу з усіх речей. Не було часу розшнуровувати чоботи. Схопивши ножа, він єдиним низхідним рухом розпоров шнурівку. Швидко звільнився від взуття, потім звільнив від нього Маретту. Навіть у цю годину небезпеки він у захваті спостерігав, як швидко Маретта відгукується на думки, що спонукають його до дії. Вона зірвала з себе верхній одяг і скинула його на палубу, доки він викараскувався зі своєї грубої сорочки. Її струнка фігура у білій нижній спідниці, її розкішне волосся, розметане вітром, що дмухав від Бистрини, її голі шия і плечі, її очі, що не зводили осяйного погляду з Кента — вона знову була зовсім поряд, у його обіймах, і її вуста беззвучно промовляли його ім’я. А за мить вона відкинула голову і швидко вигукнула:

— Поцілуй мене, Джимсе… поцілуй мене…

Її теплі вуста припали до його губ, і її голі руки оповили його шию судомною дитячою хваткою. Він глянув уперед і вперся ногами в дно, а тоді занурив руку в м’яке павутиння її волосся і притиснув її обличчя до своїх оголених грудей.

За дві секунди сталося зіткнення. Чітко серединою борту баркас налетів на Зуб Дракона. Кент був готовий до удару, але його спроба втриматися на ногах, обіймаючи Маретту, зазнала поразки. Фальшборт урятував їх самих від удару об слизьку гладінь скелі. Посеред реву води, який тільки й було чути, Кент ясно розібрав хруст деревини. Судно виринуло нагору, підняте могутньою хвилею, і на секунду-дві здалося, наче ця хвиля збирається перекинути й накрити його. А тоді судно, що налетіло на ніс скелі, почало повільно зісковзувати назад до води.

Тримаючись за перила однією рукою і притискаючи до себе Маретту другою, Кент із жахом спостерігав, що відбувається. Судно зносило У ПРАВИЙ КАНАЛ! І в тому каналі не було жодної надії — лише смерть.

Маретта стійко дивилася в лице невідворотному. У цю годину, коли кожна секунда була сповнена невідомості завдовжки в ціле життя, Кент побачив, що вона зрозуміла. І все ж вона навіть не скрикнула. Її обличчя було смертельно блідим. Її волосся, руки й плечі були мокрі від бризків води. Але йому траплялося бачити жах — в її обличчі жаху не було. Коли вона підняла на нього свої очі, він був захоплений її тихим спокійним поглядом. Лише вуста дівчини тремтіли.

Його душа обернулася на безмовний крик, що потонув у наступному тріску дерева — виступ Зуба зім’яв маленьку каюту, мов картон. Кент відчув, як його переповнює наплив почуття, могутнішого за загрозу, що несла в собі Бистрина. Він не міг програти! Цього не можна було уявити собі. Не можна! Тільки не тоді, коли поряд ВОНА і він б’ється за це чарівне тендітне створіння, яке навіть перед лицем самої смерті не втрачає посмішки.

А тоді (він досі міцно обіймав її рукою) страховиська одвічної сили та смерті дали йому відсіч. Судно вислизнуло на волю від Зуба Дракона, наполовину заповнене водою. Його надтріснутий поламаний каркас опинився в кам’яних щелепах східного каналу. Воно більше не було плавучим судном. Його було затоплено, розірвано, начисто зруйновано — майже без жодного удару. А Кент опинився у стрімкому гуркітливому потоці води, тримаючись за Маретту.

На мить їх занурило під воду. Чорні хвилі й біла піна скипали й розбивалися над ними. Здавалося, промайнула ціла епоха, доки Кент знову відчув ніздрями свіже повітря. Він підштовхнув Маретту нагору і закричав до неї. Почув, як вона відгукнулася.

— Зі мною все гаразд… Джимсе!

З його вміння плавати не було зараз жодної користі. Він був, наче тріска на хвилях потоку. Усе, що він намагався, — стати бар’єром між Мареттою і скелями. Не так вода лякала його, як ці скелі.

Їх було десятки й сотні — наче зуби велетенської дробильної машини. І ця «щелепа» сягала довжиною на чверть милі. Він відчув перший удар, другий, третій. Кент не думав про час і про відстань, він самотужки боровся, щоб залишатися непорушною стіною між смертю і Мареттою. Уперше, коли він схибив, сліпа лють опалила його душу.

Він побачив, як її біле тіло розтяглося на слизькій, виїденій зливами скелі. Її голова відкинулася назад, і він подумав на мить, що її тендітне тіло розбито. По тому він продовжував боротися, ще несамовитіше. І вона знала, за що він б’ється. Дивно, але Кент не знепртомнів від ударів і поранень. Фізичного болю не було. І все ж він відчував, як наростає дзижчання в голові, як нагло слабшають руки й тіло.

Вони були на півдорозі крізь Бистрину, коли його зі страшною силою кинуло об скелю. Удар був такий, що він випустив із рук Маретту. Він пірнув слідом за нею, але не зміг упіймати за руку — а тоді побачив її напроти себе. Дівчина чіплялася за ту саму скелю. Міцна мотузка врятувала її. Пов’язана навколо її талії та його зап’ястку, вона і досі з’єднувала закоханих — попри півтора метра скелі, що їх розділяли.

Важко дихаючи, напівживі, вони зустрілися поглядами понад тією скелею. Тепер, коли він вибрався з води, кров струменями потекла з рук, плечей і обличчя Кента. Але він усміхнувся до неї, як кілька секунд раніше всміхалася вона. Її очі були сповнені болю й страждання. Він кивнув у напрямку, звідки вони прибули.

— Найгірше в нас позаду, — він спробував перекричати гуркіт. — Ось тільки переведемо подих, і я перелізу через скелю до вас. А тоді, не довше, як кілька хвилин, може, навіть менше — і ми будемо у тихих водах в кінці каналу.

Дівчина почула його і кивнула у відповідь. Кент хотів надати їй упевненості. Він не мав наміру спочивати, адже її положення у воді сповнювало його жахом, який він із усіх сил намагався приховати. Груба мотузка, не товща за його півпальця, тримала її по той бік скелі. Тоненька поворозка з оленячої шкіри і його власна вага — ось що зараз рятувало дівчину. Якщо шкіряна мотузка обірветься…

Він дякував Богові, що раніше перев’язав наплічника цією мотузкою. Час від часу він починав підтягуватися, вибираючись на скелю. Зворотним потоком до нього віднесло довге волосся Маретти, і так воно опинилося набагато ближче до Кента, ніж її руки, якими дівчина щосили трималася за скелю. Кент потроху просувався до нього, адже бачив, що може дотягнутися до волосся швидше, ніж дістатися до неї самої. У той же час він мав тримати свій кінець мотузки натягнутим. Від самого початку це було майже надлюдське завдання. Скеля була слизька, як олія. Двічі він кидав погляд униз за течією. Йому спадало на думку, що, може, буде краще просто кинутися у воду і тоді притягнути до себе Маретту за допомогою мотузки. Те, що він зараз бачив, запевняло його, що така дія може мати фатальні наслідки. Він повинен тримати Маретту в обіймах. Якщо він утратить її — хоча б на кілька секунд — її тіло розпрощається з життям у тому скелястому вирі попереду.

А тоді раптом мотузка на його зап’ястку миттєво ослабла — його ледве не відкинуло назад. Одночасно з розривом мотузки він почув крик Маретти. Усе відбулося в одну мить — напевно, швидше, ніж його мозок устигав осягнути значення того, що відбувається: її руки, що зісковзують зі скелі, її біле тіло, що нестримно відносить у ще білішу піну навколо порогів. Скеля перетерла мотузку, і дівчина зникала! З криком, схожим на вереск божевільного, він пірнув слідом за нею. Вода поглинула його. Він виринув на поверхню, намагаючись подолати зворотну течію на поверхні. П’ять метрів перед ним… десять… він устиг вихопити поглядом білу руку, а за нею — обличчя Маретти, перш ніж вона зникла за пінною стіною.

Він ринувся слідом за нею до тієї стіни. Геть засліплений, Кент плив крізь неї, відчайдушно шукаючи дівчину навпомацки, викрикуючи її ім’я. Його пальці впіймали кінець мотузки, зав’язаний навколо власного зап’ястка, і він несамовито стиснув його, повіривши на мить, що знайшов Маретту. Все густіше, все небезпечніше поставали скелі нижніх порогів на його шляху. Вони здавалися живими істотами, наче демони, сповнені єдиним бажанням — мордувати й руйнувати. Вони били й калічили його. Їхній диявольський сміх здавався ревом Ніагарського водоспаду. Кент більше не кричав. Голова зробилася важкою, каміння все вдаряло і вдаряло його — било й нівечило, перетворюючи його тіло на щось безформне. Стрімкі мильно-білі пінні потоки, наче глазур на жахливих розмірів торті, ставали сірими, а тоді — чорними.

Він не знав, коли припинив боротьбу. День закінчився. Настала ніч. Світ поринув у забуття. І на якусь мить життя покинуло його.

Роздiл 23

За годину бійцівські сили, що дрімали в тілі Кента, повернули його до життя. Чоловік розплющив очі. Не одразу на нього обрушилося страшне усвідомлення того, що сталося. Першим враженням було, ніби він прокинувся від сну, сповненого болю й жахіття.

Тоді він помітив чорний валун напроти. До нього долетів похмурий рев потоку. Очі вихопили яскраву пляму світла — промені вечорового сонця в дзеркалі води. Після деяких зусиль він підвівся на коліна, і одразу ж у його голові наче розірвався залізний обруч, заглушивши решту почуттів, і Кент, затинаючись, підхопився на ноги з ім’ям Маретти на вустах. Він із жахом усвідомив усе, що сталося. Язик його занімів після першого скрику, наповнивши горло стогоном і риданням від смертельної муки. Маретта зникла. Загинула. Вмерла.

Щойно прийшовши до тями, він став роззиратися. За чверть милі вгору за течією Кент побачив білу піну між стінами кам’яних ущелин, що темніли в передвечірніх сутінках. Ще чіткіше він почув ревіння смертельних потоків. Та найближчою до нього була тиха вода, і зараз він стояв на пологій намивній смузі каменю й сланцю, куди виніс його потік. Попереду темніла скеляста стіна. Позаду була ще одна. Жодної іншої ділянки берега, окрім тієї, де він стояв, не було. І Маретти з ним теж не було.

Жахлива правда заволоділа всіма його думками. Але фізичне «я» відмовлялося прийняти цю правду. Якщо він вижив, вона теж має бути жива! Вона там… десь там… уздовж берега… серед скель…

Із глухим стогоном він і далі твердив її ім’я. Він кричав, потім прислухався. Похитуючись, Кент рухався кам’янистою грядою аж до скелястого краю ущелини. Менш ніж за сто метрів попереду починалася Бистрина Смерті. Він подолав її, і тепер одяг лахміттям висів на ньому, тіло спливало кров’ю, і самого його неможливо було впізнати. Напівбожевільний, він усе голосніше викрикував її ім’я. Нарешті його увагу привернув яскравий захід сонця. Він вийшов з-поміж стін ущелини, і тепер перед ним лежав цілий зелений світ. Попереду русло ріки розширювалося, і прудка течія ставала тихою водою.

Уже не страх володів ним, а моторошна безмежна впевненість у тому, що сталося. Наче прожиті роки безслідно зникли, і, блукаючи вздовж крайки берега, він плакав — плакав, мов хлопчисько над своїм великим дитячим горем. Знову й знову, то криком, то шепотом він промовляв ім’я Маретти.

Але він не кликав її більше, бо знав, що вона мертва. Пішла від нього назавжди. І все одно він не переставав шукати її. Останні промені сонця згасли. На землю впали сутінки, а тоді стало зовсім темно. Та навіть у темряві він обшукував берег на відстані милі від Бистрини, все гучніше кличучи її на ім’я, все чекаючи на відповідь, якої, він знав, ніколи вже не буде. Зійшов місяць, а Кент, годину за годиною, усе не припиняв своїх безнадійних пошуків. Він не знав, наскільки тяжко річкові скелі побили й поранили його, і заледве збагнув, коли настала втома, зваливши його з ніг просто на місці. Початок світанку застав його в дорозі: він покидав берег ріки. Близько полудня його побачив Андре Буало, старий сивоволосий метис, який ставив мисливські сільця на Бернтвуд-Крик. Побачивши його рани, Андре злякався і чи то затягнув, чи то запросив його до своєї хижки, захованої далеко в лісі.

Протягом шести днів по тому Кент залишався в будинку Андре, просто тому, що не мав ані сил, ані причин, щоб рухатися далі. Андре дивувався — адже в тілі прибульця не було жодної зламаної кістки. Але голова дістала тяжке пошкодження, і через цю травму Кент упродовж трьох днів і трьох ночей невпевнено вагався між життям і смертю. На четвертий день розум повернувся до нього, і Буало почастував його оленячим бульйоном. На п’ятий день він встав на ноги. А на шостий подякував Андре і сказав, що готовий вирушати.

Андре спорядив його старим одягом, дав йому в дорогу запас їжі та Боже благословення. І Кент повернувся до Бистрини, давши Андре зрозуміти, що прямує до Пристані Атабаска.

Кент знав, що з його боку нерозважливо повертатися до ріки. Знав, що краще було би йому — і думками, і тілом — рухатись у протилежному напрямку. Але він більше не відчував у собі бажання боротися, навіть за самого себе. Він ішов шляхом найменшого опору, а той знову привів його до місця трагедії. Горе, із яким він повернувся, уже не було нестерпною мукою, як першої ночі. Це був глибокий нищівний вогонь, що вже спалив його зсередини, і серце, і душу. Навіть почуття обережності вмерло в ньому. Він нічого не боявся й не уникав. Якби біля Бистрини чатував поліційний катер, він би відкрився без жодної думки про самозбереження. Промінь надії міг би стати для нього безцінними ліками. Але надії не було. Маретта була мертва. Її ніжне тіло було зруйноване. А він залишився один, невимірно й безнадійно самотній.

І тепер, коли він знову досягнув берега ріки, щось тримало його там, не відпускаючи. Від голови Бистрини до вигину русла було дві милі, його ноги долали битий шлях. Три-чотири рази на день він здійснював подорож, і вздовж стежки встановлював кілька пасток, щоб ловити кроликів на обід. Щоночі він влаштовував собі ліжко в ущелині поміж скель біля підніжжя Бистрини. Наприкінці тижня колишній Джим Кент помер. Навіть О’Коннор не впізнав би його тепер, з довгою неохайною бородою, заглибленими очима і впалими щоками, які навіть борода не приховувала.

І дух боротьби в ньому також згас. Один-два рази в ньому прокидалася несподівана жага помсти над тим клятим законом, відповідальним за загибель Маретти, але навіть цей спалах швидко видихнувся.

А тоді, на восьмий день, він помітив краєчок предмета, майже схованого під обривистим берегом. Кент вивудив його звідти. То був маленький вузол Маретти, і на кілька довгих хвилин, перш ніж відкрити його, Кент притиснув затонулий скарб до своїх грудей, шаленими очима визираючи туди, де знайшов — наче очікував побачити там саму Маретту. А тоді вибіг зі здобиччю на відкритий простір, до великого, плаского каменя врівень з землею, залитого теплими променями сонця. І, з риданнями, що рвалися з його грудей разом із диханням, відкрив вузол. Той виявився повним речей, які дівчина нашвидкуруч зібрала у своїй кімнаті в ніч їхньої втечі з будинку Кедсті. І, витягаючи їх одну за одною та розкладаючи на залитому сонцем камені, він відчував, як швидко заструмувала по венах кров. Він підстрибнув на ноги й обернувся до ріки, немов одержимий останньою надією. А тоді знову глянув униз, на її дбайливо зібрані скарби, і, простягаючи руки до них, прошепотів:

— Маретто… Моя маленька богине…

Навіть у своїй скорботі його змучене заросле обличчя осяяла усмішка, викликана високим, безмежним почуттям до загиблої коханої. Адже, складаючи вузол перед спішною втечею, Маретта обрала дивні речі. На залитому сонцем камені, де він розклав їх, були маленькі туфельки, якими він, опустившись на коліна, милувався в її кімнаті, і разом з ними вона вклала одну зі своїх пишних запахущих суконь, від яких солодко завмирало його серце, коли він уперше зазирнув до їхнього сховку. Воно більше не було м’яким і легким, мов павутинка, як тоді, у платтяній шафі біля його щоки, а лежало на камені промокле й полиняле від води, що патьоками збігала з нього.

Разом із туфельками й сукнею тут були особисті дрібнички, які взяла з собою Маретта. Але саме туфельку взяв до рук Кент і притиснув до грудей — одну з двох, що були на ній того дивовижного дня, коли вона вперше прийшла побачитися з ним у лікарню Кардіґена.

Ця година стала початком нової зміни в Кенті. Йому здавалося, що сама Маретта надсилає йому послання, що її дух повернувся і був тепер поряд із ним, пробуджуючи дивне натхнення в душі, новим жаром зігріваючи кров. Вона пішла назавжди, і все ж вона повернулася до нього, і віра, що тепер цей дух пребуде з ним до останніх днів його життя, поступово міцнішала. Він відчував її близькість. Він несвідомо простягав руки, і дивне щастя увійшло в його душу, щоб здолати горе й самоту. Й очі його засяяли новим світлом, дивлячись на її невеличкі скарби на залитому сонцем камені. Вони ніби перетворилися на її кров і плоть, зберігши в собі часточку її душі й серця. Вони були голосом її віри в нього, обіцянки, що вона ніколи його не покине. Уперше за багато днів Кент відчув у собі нові сили і знав, що кохана не зникла безслідно, що її часточка лишилася з ним, і за неї варто було боротися.

Тієї ночі він востаннє спорудив собі ліжко в ущелині між скелями, зібравши разом свої скарби і стискаючи їх в обіймах уві сні.

Наступного дня він уяв курс на північний захід. На п’ятий день по тому, як він залишив землю Андре Буало, він обміняв свого годинника в якогось метиса на дешевий пістолет, боєприпаси, ковдру, борошно й похідне кухарське приладдя. Після цього він уже без вагань вирушив у ліси, заглиблюючись усе далі й далі.

За місяць ніхто вже не впізнав би у Кенті колишнього детектива з Н-ської дивізії. Оброслий бородою, в обшмуляній одежі, довговолосий, він блукав без жодної іншої причини, окрім як бути на самоті, і все далі й далі відходив від ріки. При нагоді він спілкувався з яким-небудь індіанцем або метисом. Щоночі, попри досить теплу погоду, він розпалював маленьке похідне багаття, адже в такі години, коли поруч горів вогонь, він відчував, що Маретта зовсім близько. І тоді він виймав одну з дорогоцінних речей, що були у маленькому вузлі Маретти. Він обожнював ці речі. Сукню і кожен із маленьких черевичків він окремо загорнув в оксамитово-ніжний шар березової кори. Він захищав їх від вологи й вітру. Ладен був битися за них, якщо доведеться. За деякий час вони стали для нього дорожчі за власне життя, і, якимось незбагненним чином, уперше в житті він почав дякувати Богові, що ріка не відібрала в нього геть усе.

Кент зовсім не прагнув поринути в забуття. Він хотів пам’ятати кожен жест, кожне слово, кожну дорогоцінну ласку, що повсякчасно єднали його з коханням, яке він утратив. Із кожним днем Маретта все більше перетворювалася на частину його самого. Мертва у плоті, духом вона завжди була поряд із ним, уночі вгніздившись у сховку його обіймів, удень крокуючи з ним рука в руку. І в цій його вірі скорбота пом’якшувалася ніжною, милосердною втіхою володіння тим, що не могло бути вкрадене ані людиною, ані долею — завжди незмінною присутністю Коханої.

Її чарівна присутність відродила Кента. Спонукала його тримати голову високо, не ховаючи очей від життя. Вона була його натхненням і його відвагою заразом і з плином часу ставала йому все ближчою й дорожчою.

Рання осінь застала його в землі Фон-дю-Лак, за двісті миль на схід від Форт-Чиппевіана. Тієї зими він приєднався до одного француза, і до лютого вони полювали разом уздовж нижчих гряд Пустища.

Він пройнявся великою повагою до Пікара, свого нового товариша. Але жодним словом не обмовився йому про свою таємницю, як і про нове бажання, що потроху зростало в ньому. І що довше тяглася зима, то глибше ставало бажання, переростаючи у нестримний потяг. Воно жило в ньому день і ніч. Він мріяв про це уві сні, а коли прокидався, мрія не зникала. Він хотів ДОДОМУ. Та коли він думав про дім, він згадував не Пристань і не схід країни. Для нього «дім» означав тепер єдине місце в світі — місце, де жила колись Маретта. Десь там, захована у горах далеко на північному заході, лежала загадкова Долина Мовчазних Людей, до якої вони прямували, коли загинуло її тіло. А тепер дух її наполегливо закликав його продовжити подорож. Наче голос лунав у його душі, благаючи, спонукаючи його назавжди оселитися там, де жила вона. Кент почав будувати плани, і в цих планах віднаходив нову радість і нове життя. Він знайде її дім, її близьких, долину, що мала стати їхнім раєм. Тож наприкінці лютого, зі своєю часткою здобичі в наплічнику, він попрощався з Пікаром і знову попрямував до ріки.

Роздiл 24

Кент не забув, що є вигнанцем, але це його не лякало. Тепер, коли він мав новий і збурливий стимул для боротьби, він знову повернувся до того, що називав «мистецтвом гри». Дуже обережно він просувався до Чиппевіана, хоча й був упевнений, що навіть його давні друзі у Пристані не впізнали б його тепер. Його борода відросла на десять-дванадцять сантиметрів, його волосся було кошлатим і нестриженим. Тієї зими Пікар справив йому куртку зі шкіри молодого канадського оленя, оторочену бахромою на індіанський манер. Кент підібрав слушний час і ввійшов до Чиппевіана перед самими сутінками.

У крамниці Компанії Гудзонової затоки горіли лампи, коли він увійшов зі своїми хутрами. У приміщенні не було ані душі, окрім магазинного клерка, і близько години двоє чоловіків торгувалися. Врешті-решт Кент придбав собі нове вбрання, вінчестера й усі набої, що міг підняти. Не забув також бритву й ножиці, і коли він закінчив із покупками, то все ще мав у запасі гроші в еквіваленті вартості двох шкурок сріблястої лисиці. Тієї ж ночі він покинув Чиппевіан і, орієнтуючись по світлу зимового місяця, поставив намет за півдюжини миль на північ, у напрямку Пристані Сміта.

Він уже був на Невільничій ріці й кілька тижнів повільно, але впевнено просувався на північ на снігоступах. Обійшовши стороною Форт-Сміт, потім Пристань Сміта, він узяв напрямок на захід, поки не дістався Форт-Резолюшену. Був квітень, коли він ступив на Гей-Ривер-Пост, де ріка Гей-Ривер впадає у Велике Невільниче озеро. Доки не почав ламатися лід, Кент ішов по Гей-Риверу. Коли це стало безпечним, він вирушив униз за течією Маккензі в каное. Був кінець червня, коли він повернув угору по ріці Ліард до Південної Наганні.

«Йдете прямо, тримаючись між Північною та Південною Наганні, — казала йому Маретта. — Там ви знайдете Сірчану Землю, а за Сірчаною Землею лежить Долина Мовчазних Людей».

Нарешті він дістався межі й отаборився. У ніздрях стояв сморід цієї гиблої місцини. Зійшов місяць, і Кент побачив перед собою цілий спустошений світ у пелені жовтуватого диму. Зі світанком він рушив далі.

Він пройшов крізь широкі низинні болота, за якими земля ставала дедалі мертвішою й нагадувала покинуте всіма пекло. Скрізь були ягідні кущі, на яких не росло жодних ягід. Навкруги розкинулися ліси й болота, в яких, однак, не мешкала ні одна жива душі.

Це була земля водоймищ, у яких не водилося ніякої риби, повітря, в якому не було птахів, рослин, позбавлених квітів — смердюча гнила земля, сповнена смертельної тиші. Він почав і сам набувати жовтого відтінку. Його одяг, каное, руки, обличчя — усе ставало жовтим. Він не міг позбутися гидкого присмаку сірки в роті. І все ж він тримався свого шляху, йдучи прямо на захід за компасом, подарованим Ґоуеном на Гей-Ривер. Навіть компас пожовтішав у нього в кишені. Їсти стало неможливо. Лише двічі на день він пив воду зі своєї пляшки.

І Маретта здійснила цю подорож! Він невтомно нагадував про це собі. Це був таємний шлях до їхнього прихованого світу, проклята демонами місцина, однаково заборонена як для індіанців, так і для білих. Йому важко було повірити, що вона пройшла цим шляхом, що вона вдихала це саме повітря, яке зараз сповнювало його власні легені й від якого його не раз мало не знудило. Він відчайдушно продовжував свій шлях, не відчуваючи ані втоми, ані спеки від теплої води, що випаровувалася навколо нього.

Настала ніч, і зійшов місяць, заливши хворобливим сяйвом недужий світ, що поглинув Кента. Він лежав на дні свого каное, накривши обличчя оленячою курткою, і намагався заснути. Але сон не приходив. Тож він вирушив удосвіта, орієнтуючись по компасу при світлі сірника. Протягом усього дня він навіть не спробував проковтнути хоч трохи їжі. Але з настанням другої ночі він відчув, що дихати повітрям стало легше. Він прокладав собі шлях у тепер більш ясному місячному світлі. І нарешті під час привалу він почув далеко попереду вовче виття.

Кент скрикнув від радощів. Західний вітерець приніс свіжий ковток повітря, і він жадібно вдихав його — так змучений спрагою в пустелі ковтає воду. Він більше не дивився на компас, а йшов прямісінько на запах того свіжого повітря. За годину він виявив, що знову чвалає по воді, через повільний потік, і коли він спробував воду, то вона виявилася лише трохи з присмаком сірки. До півночі вода стала прохолодною й чистою. Він зупинився на березі з гальки і піску, роздягнувшись догола, і влаштував собі купіль, якої ще ніколи не мав. Доти він носив свою стару траперську сорочку і штани, але після купання перебрався в одяг, який тримав чистим у наплічнику. Потім Кент розвів вогонь і повечеряв — уперше за два дні.

Наступного ранку він видерся на високий кедр й озирнув околиці. На захід була розлога земля, за п’ятнадцять чи двадцять миль перегороджена передгір’ям. За тим передгір’ям здіймалися гірські вершини Скелястих гір із засніженими верхівками. Він поголився, підстригся й вирушив далі. Тієї ночі він зупинився на відпочинок лише коли не міг уже пересуватися у каное: річкове русло звузилося до невеличкого гирла, і він зупинився посеред перших зелених пагорбів. Наступного світанку він заховав своє каное в надійному місці й пішов далі пішки з наплічником.

Протягом тижня Кент неквапно рухався на захід. Він увійшов до дивовижної землі, в якій, однак, не знайшов жодних ознак людського життя. Дикі простори змінювалися на гори, і він гадав, що зараз перебуває біля хребта Кемпбелла. Він знав також, що це — логічне продовження його подорожі з Сірчаної землі. І все ж лишалося цілих вісім днів до того, як він натрапив на знак, що свідчив про перебування тут певний час ще однієї людської істоти. Він знайшов залишки колишнього табору. Без сумніву, багаття, з нарубаного сокирою сирого поліняччя, було розкладене білою людиною.

На десятий день він підійшов до крутого схилу, що спускався в західному напрямку, і глянув униз на одну з найпрекрасніших долин, що коли-небудь відкривалися його очам. То було більше, ніж долина. То була широка рівнина, за 50 миль по той бік якої велично здіймалися вгору наймогутніші з усіх гір Юкона.

І хоч зараз він і бачив перед собою справжній рай, йому защемило серце. Здавалося неможливим, що в такій безмежній країні він зможе знайти той маленький клаптик землі, що йому потрібен. Єдина його надія була знайти білих людей або індіанців — когось, хто міг би провести його.

Він повільно перетнув п’ятдесят миль розкішної рівнини, повної рясної зелені, квітів і неляканої дичини — справжнього мисливського раю. Небагато мисливців заходило аж так далеко з гір Юкона, казав він собі. І жоден не дістався сюди крізь Сірчану землю. Це був новий недосліджений світ. На його мапі це місце поки що значилося порожньою плямою. І жодних ознак людського перебування. Прямо перед ним здіймалися гори Юкона, утворюючи нездоланну стіну — один за одним засніжені піки вивищувалися над світом, наче могутні спостерігачі, сягаючи за хмари. Він знав, що лежало за цими горами — великі ріки Західного схилу, Доусон-Сіті, золотоносна земля зі своєю цивілізацією. Але все це було по той бік гір. По цей же пролягав неосяжний мовчазний простір райської землі, на яку не претендував жоден із людей.

Опинившись у долині, він відчув, як усередині розливається дивне й приємне відчуття заспокоєння. Разом з тим у ньому невпинно зростало переконання, що він не знайде того, за чим прийшов. Кент не намагався аналізували це. Воно стало частиною його самого, як і той внутрішній спокій, в якому перебував його розум. Єдина надія на успіх полягала в тому, що ближче до гір він міг знайти білих людей чи індіанців.

Він уже не користувався компасом, а орієнтувався на скупчення трьох гігантських піків. Один із них був вищий за інших двох, і під час подорожі очі Кента завжди зупинялися на ньому. Заворожений, він із захопленням думав, що цей кам’яний гігант — єдиний, хто охороняв долину упродовж мільйона років. Подумки він почав називати його «Хранителем». З кожною годиною просування вперед його було видно все чіткіше. Першої ж ночі, розбивши табір у долині, Кент бачив, як сідає місяць, тонучи за його вершиною. Невмирущий голос глибоко в його голові продовжував нашіптувати, що цей пік, вищий за всі решту, був особистим хранителем Маретти. Мабуть, десять тисяч разів вона приходила сюди й дивилася на нього, як дивилася й того нещасливого дня — якщо її дім був десь по цей бік хребта Кемпбелла. Ясного дня вона могла бачити Хранителя за сотню миль.

Другого дня гора стала ще ближче до Кента. До полудня вона почала набувати нових рис. Її пік при наближенні набирав форми могутнього замку. А двоє менших вершин утворювали чіткі контури. Перш ніж сутінковий туман застелив видіння, Кент зрозумів, що побачене — не примха його уяви. Зростаючи, Хранитель набував подоби велетенської людської голови, оберненої на південь. Неспокійне хвилювання оволоділо Кентом, і він продовжував іти ще довго після настання сутінків. На світанку він знову був у дорозі. Небо на західному напрямку прояснилося, і раптом він зупинився. З його вуст злетів скрик.

Там була голова Хранителя, наче вирізьблена чиїмись велетенськими руками. Двоє нижчих піків розкрили свою таємницю. Моторошним і загадковим чином їхні гребені теж набули форми людських голів. Одна з них була обернута обличчям на північ. Інша тим часом споглядала долину. І Кент, чиє серце шалено билося, скрикнув, звертаючись до самого себе:

— Мовчазні Люди!

Він не чув власного голосу, але сама лише думка здійняла бурю в його душі. Наче повінь, обрушилося на нього раптове й бентежне натхнення під впливом побаченої картини. ДОЛИНА МОВЧАЗНИХ ЛЮДЕЙ. Він повторював ці слова, не зводячи погляду з трьох велетенських голів на фоні неба. Десь біля них, біля їхнього підніжжя — на тому чи іншому боці — лежала прихована долина Маретти.

Він продовжив свій шлях. Незвична радість поглинула його. Час від часу, поринаючи в неї, він повністю забував про горе, і в такі моменти йому здавалося, що Маретта має неодмінно чекати на нього в долині. Але завжди повертався спогад про трагедію у Бистрині Смерті, а з ним і думка, що три велетенські голови чекають — і завжди чекатимуть — на втрачену кохану людину, яка вже ніколи не повернеться. Коли того дня сідало сонце, обличчя, що споглядало долину, здалося йому живим — так ясно горіло воно мовчазним питанням, зверненим до Кента.

— Де вона? — питав кам’яний велетень. — Де вона? Де вона?

Тієї ночі Кент так і не заснув.

Наступного дня він побачив перед собою низький ламаний хребет першої з диких гір. Він невпинно підіймався й опівдні досягнув гірського гребеня. І тут зрозумів, що нарешті бачить внизу перед собою Долину Мовчазних Людей. Вона не була широкою, як попередня. На дальньому краю її за три-чотири милі підіймалася велетенська гора, лице якої дивилося вниз на зелені луки біля її підніжжя. Далеко на півдні в яскравому сяйві сонця Кент побачив блиск заток і маленьких озерець, буяння густих кедрових, ялинових і піхтових заростів, розкиданих, наче великі клапті оксамиту, посеред зелені долини. На півночі, за три-чотири милі звідси, гірська гряда, якою він підіймався, різко повертала на схід, і частина долини, ховаючись за поворотом, була непомітна звідси. Перепочивши, Кент звернув у цьому напрямку. Була рівно четверта година, коли він дістався вигину і зміг зазирнути до прихованого куточка долини.

Те, що він побачив у першу мить, було наче велетенська порожня чаша, утворена стінами гір, чаша дві милі в діаметрі, якою, власне, і завершалася долина. Знадобилося кілька секунд, щоб його очі пристосувалися бачити менші, детальніші подробиці на відстані півмилі. І ще до того він почув звук, від якого здригнувся кожен нерв у його тілі. Це був глухий гавкіт собаки, що лунав далеко внизу.

Теплий золотавий туман, що передує заходові сонця в горах, збирався між ним і долиною, але за певний час Кент розгледів крізь нього ознаки наявності людського житла — майже прямо перед собою. Там було маленьке озерце, із якого витікав блискучий струмочок, а біля самого озера, неподалік від підніжжя гори, на якій він стояв, виднілося кілька будівель і частокіл, що згори здавався зовсім іграшковим. Ані тварин, ані будь-якого іншого руху Кент не помітив.

Не турбуючись пошукати стежку, Кент почав поспіхом спускатися. І знову він не ставив собі зайвих питань. Безмежна впевненість володіла ним: з усіх місць на землі тільки це могло бути Долиною Мовчазних Людей.

А прямо під ним, затоплений і напівсхований ілюзорним туманом, стояв Мареттин старий дім. У цю мить Кентові здавалося, що цей дім належить йому, що він є часткою цього дому, що, йдучи туди, він наближається до останнього місця спочинку, свого остаточного прихистку, рідного дому. Дивним чином у ньому вкорінилася думка, що там на нього чекає гостинний прийом. Він поспішав, доки його дихання не збилося, він не захекався і не змушений був перепочити. Нарешті він опинився у небезпечному місці, де змушений був просуватися черепашачим кроком, і йому знову й знову доводилося відступати й обходити небезпечні слизькі місця і круті обриви, що осипалися просто в нього під ногами. У долині густішав туман. Сонце сіло за західними верхівками гір, і швидко після того долину наповнили присмеркові сутінки. Була сьома година, коли він підійшов до краю пологої, щонайменше в милю завдовжки, рівнини, на добру милю нижче від того місця, де гірський вигин замикав чашу долини. Кент був виснажений. Його руки були в синцях і сочилися кров’ю. Під покровом темряви він наблизився до будинку.

Обігнувши гострий кут гірської гряди, він навіть не намагався стримати радісного скрику, що рвався з його губ. Прямо перед ним були вогні. Деякі — розкидані поодинці, але ті, що були найближче, цілим гроном палали перед ним, як палає низка освітлених вікон. Наближаючись до них, Кент пришвидшив кроки, ледь стримуючись, щоб не зірватися на біг. А тоді щось зупинило його, і Кентові здалося, що його серце підстрибнуло до самого горла і він от-от задихнеться.

Він чув чоловічий голос, що в присмерку кликав її на ім’я:

— Маретто… Маретто… Маретто…

Кент намагався гукнути, а натомість лише задихався. Він відчував, що тремтить. Він простягнув перед собою руки, і незнане безумство опалило його мозок, наче вогнем.

Голос знову гукав:

— Маретто… Маретто… Маретто…

Чаша долини відлунювала ім’я. Воно м’яко перекочувалося серед гірських схилів. Повітря тремтіло ним, пошепки повторювало його, передавало далі — і раптом безумство у Кенті віднайшло власний голос, і він загорлав щосили:

— Маретто!.. Маретто!..

Він продовжував бігти. Його коліна слабшали. Він знову вигукував ім’я, але тепер уже інший голос мовчав. Перед його очима з туману виринали предмети у проміжку між ним й освітленими вікнами. Хтось — двійко людей — наближалися до нього з засторогою й цікавістю. Кент затинався, але знову вигукував ім’я коханої. Цього разу йому відповів жіночий крик, й одна з двох постатей ринулася до нього, шпарка, мов блискавиця.

Їх розділяло всього три кроки, і в тому післясутінковому мороку вони палко дивилися одне одному у вічі, хоча тіла не в силах були зрушити з місця — таким потрясінням обернулося для них диво, що його дарував їм великий і милосердний Господь.

Мертві постали з могил. Неймовірним зусиллям волі Кент простягнув їй руки, і Маретта хитнулася йому назустріч. Коли наблизився інший чоловік, вони стояли на колінах на землі, міцно обійнявшись, наче малі діти. І, піднявши очі, Кент побачив над собою Сенді Мактриґґера — чоловіка, чиє життя він урятував у Пристані Атабаска.

Роздiл 25

Пізніше Кент так і не міг сказати, скільки часу минуло, перш ніж розум його прояснився. Може, одна хвилина, а може — ціла година. Всі його життєві сили зосередилися навколо однієї-єдиної думки: що мертва повернулася до життя, що це її, Маретту Редіссон, її плоть і кров, живе тепло він тримає в своїх обіймах. Наче застигле зображення на екрані, стояло перед ним обличчя Мактриґґера. І знову його голову охопило сум’яття, і якби навіть долину наповнили постріли гармат, він би чув один-єдиний звук: голос, що, крізь плач, повторює знову й знову:

— Джимсе… Джимсе… Джимсе…

Один лише Мактриґґер при світлі щойно зажеврілих зірок тверезим поглядом спостерігав усю сцену. Трохи згодом Кент збагнув, що Мактриґґер говорить до нього, відчув його руку на своєму плечі. Голос лунав радісно й наполегливо водночас. Кент звівся на ноги, не відпускаючи Маретту, яка продовжувала міцно обнімати його. В її нерівному подиху чулося ридання. А Кент просто не мав сил заговорити. Затинаючись, він подолав відстань до яскравих вікон у супроводі Маретти й Мактриґґера, який підтримував дівчину з другого боку. Двері відчинив Мактриґґер, і вони ввійшли у залите ламповим світлом приміщення, опинившись у величезній, химерного вигляду кімнаті. І щойно вони переступили поріг, як руки Маретти опустилися, і Кент відступив від неї, — так, що кожен бачив освітлене обличчя іншого — і в цю мить у кожному з них відбувся дивовижний перехід від невіри й потрясіння до переможної впевненості.

І знову розум Кента став ясним, як того дня, коли він дивився в лице смерті на вершині Бистрини. І швидко, ніби дотик розпеченого дроту, його штрикнув страх, коли він зустрівся очима з дівчиною. Вона разюче змінилася. Обличчя схудло й лякало його своєю блідістю. Очі були наче два великі фіалкові озера, майже чорні у світлі лампи, а її волосся — високо підібране на голові, як тоді, вперше в лікарні Кардіґена — ще більш підкреслювало красномовну блідість її лиця. Рука дівчини тремтіла на її горлі, така худа, що моторошно було дивитися. На мить — лише на кілька секунд — вона глянула на нього, наче підсвідомо побоюючись, що насправді перед нею не Джим Кент. А тоді її руки повільно розкрилися, і вона потяглася до нього. Без усмішки, без скрику, не називаючи його імені. Але руки дівчини обвилися навколо його шиї, і він притягнув її до себе, сховавши її обличчя на своїх грудях. Чоловік подивився на Мактриґґера. Поряд із ним, поклавши руку на його плече, стояла жінка — темноволоса, темноока жінка, і Кент, глянувши на них, усе зрозумів.

Жінка підійшла до нього

— Я краще відведу її, мсьє, — сказала вона. — Малкольм… вам розповість. А трохи згодом… ви зможете побачитися з нею знов.

У жінки був низький і м’який голос. При звуку його Маретта підняла голову, і її руки у давній милий спосіб ковзнули по щоках Кента, коли вона прошепотіла:

— Поцілуй мене, Джимсе… мій Джимсе… поцілуй мене…

Роздiл 26

Трохи згодом Кент із Сенді Мактриґґером стояли самі посеред освітленої лампою кімнати, тримаючись за руки. В їхньому рукостисканні відчувалося душевне тепло двох сильних чоловіків, об’єднаних непорушною дружбою. Кожному з них траплялося зазирати в очі смерті, рятуючи іншого. І все ж спогад про це, підсвідомо й назавжди закарбований у їхній пам’яті, не видавав себе нічим, окрім стисканням їхніх рук і взаєморозумінням, що ховалося глибоко в їхніх очах.

На обличчі Кента застигло німе питання щодо Маретти. Мактриґґер помітив його страх і неквапно всміхнувся, стривожено й радісно водночас. І озирнувся на двері, за якими зникли Маретта і її старша супутниця.

— Дякувати Богові, ти з’явився вчасно! — сказав він, не відпускаючи руки Кента. — Вона гадала, що ти помер. І я знаю, Кенте, що це її просто вбивало. Доводилося приглядати за нею вночі. Іноді вона виходила блукати долиною. Казала, що шукає тебе. Так було і сьогодні.

Кент відчув тверду грудку в горлі й ковтнув.

— Тепер я розумію, — промовив він. — Її жива душа вабила мене сюди. Я…

Він зняв з плеча свою ношу з її дорогоцінним вмістом, продовжуючи слухати Мактриґґера. Вони сіли. Те, що казав Мактриґґер, здавалося йому незначною послідовністю фактів, порівняно з тим, що Маретта була десь поряд, за дверима, жива й здорова, і дуже скоро він побачить її. Кент не розумів, навіщо Мактриґґер пояснює йому, що старша жінка — його дружина. Навіть те, що щасливий випадок кинув дівчину на колоду, застряглу між двома скелями Бистрини, і що ця колода, відламавшись, винесла її на протилежний бік ріки на багато миль нижче за течією, здавалося банальним на тлі згадки, що лише одні двері розділяють їх у цю мить. Але Кент слухав. Він чув розповідь Мактриґґера про те, як Маретта розшукувала його в ті дні, коли він лежав у пропасниці в хижці Андре Буало, як відмовлялася повірити в його смерть, і як у ті самі дні караван Лазеля відплив униз по ріці, і вона вирушила на північ разом із ним. Пізніше він встигне подивуватися цим речам, але зараз він слухав, не зводячи погляду з дверей. Саме тоді Мактриґґер повідав дещо несподіване. Наче постріл пронизав мозок Кента. Мактриґґер тихо розповідав про О’Коннора. Він казав:

— Але ти вже, напевно, був у Форт-Сімпсоні, Кенте, й О’Коннор це все тобі розповідав. Це він привіз Маретту додому, крізь Сірчану Землю.

— О’Коннор!

Кент підстрибнув на ноги. Вистачило миті, щоб Мактриґґер прочитав усю правду на його обличчі.

— Великий Боже! Ти хочеш сказати, що нічого не знаєш, Кенте? — напружено прошепотів він, підіймаючись на ноги слідом за ним. — Хіба ти не бачив О’Коннора? Хіба ніде не стикався з поліцією за останній рік? Хіба ти не знаєш?..

— Я нічого не знаю, — видихнув Кент.

Кілька секунд Мактриґґер не зводив із нього здивованих очей.

— Я переховувався, — сказав Кент. — Увесь цей час я тримався від поліції якнайдалі.

Мактриґґер глибоко вдихнув. І знову його руки стиснули руки Кента. Недовірливим, глибоко здивованим тоном він промовив:

— І ти прийшов до неї, до її старого будинку, вірячи, що Маретта вбила Кедсті! Важко в таке повірити. А ще… — на його обличчі несподівано проступила скорбота, майже біль — і Кент, простеживши за його поглядом, зрозумів, що той дивиться на великий кам’яний камін у кінці кімнати.

— Це він, О’Коннор, розплутав справу взимку, — мовив чоловік через силу. — Я маю тобі все розповісти, перш ніж ти побачиш її знову. Ти повинен зрозуміти. Не варто змушувати її саму розповідати про це. Отже, слухай…

Кент підійшов до каміна слідом за ним. З полиці над каміном Мактриґґер узяв фотографію і передав йому. Це був портрет чоловіка з непокритою головою, який стояв просто неба, осяяний сонцем.

Тихий зойк злетів з губ Кента. Цю велику сіру людську примару він бачив у спалаху блискавки тієї ночі з вікна свого сховку в бунгало Кедсті.

— Мій брат, — сказав Мактриґґер, долаючи грудку в горлі. — Я любив його. Цілих сорок років ми були добрими друзями. І Маретта була нашою дівчинкою, його й моєю. Це він… убив… Джона Барклі.

А тоді, зробивши паузу, щоб збороти тремтіння в голосі, Мактриґґер додав:

— І це він… мій брат… убив інспектора Кедсті.

На кілька секунд між ними повисла мертва тиша. Мактриґґер не дивився на Кента, натомість не зводив очей із каміна. А тоді сказав:

— Він убив тих людей, але це було не вбивство, Кенте. Я не можу це так назвати. Це було правосуддя, самовільне, без втручання закону. Якби не Маретта, я б тобі цього не розповідав — принаймні не найжахливішу частину. Мені не подобається знову викликати в пам’яті цей спогад… Це сталося багато років тому. Тоді я ще не був одружений, але мій брат був старший за мене на десять років і мав дружину. Думаю, що Маретта кохає тебе так сильно, як Марі кохала Дональда. А кохання Дональда було ще сильнішим. Це було обожнювання. Ми втрьох приїхали й оселилися на новій землі серед гір, ще до відкриття золотих родовищ у Доусоні й Бонанзі. Це була дика земля, первісна земля, і жінок там було небагато, але Марі обрала поїхати з Дональдом. Вона була красуня, з волоссям і очима, як у Маретти. Це й стало причиною трагедії.

Не буду розповідати тобі подробиці. Вони жахливі. Це сталося, коли ми з Дональдом були на полюванні. Троє людей — білих людей, зауваж, Кенте: БІЛИХ ЛЮДЕЙ — прийшли з півночі й зупинилися у нашій хижці. Коли ми повернулися, то ледь не збожеволіли від того, що побачили. Марі померла на руках у Дональда. І полишивши її там, саму, ми вирушили по слідах цих білошкірих тварюк, що занапастили її. Лише снігова буря врятувала їх, Кенте. Коли вона почалася, їхні сліди були ще зовсім свіжі. Якби вони протрималися хоч дві години, я теж став би вбивцею.

З того дня ми з Дональдом стали мисливцями за втікачами. Ми дослідили, звідки прийшли ці троє недолюдків, і з’ясували, хто вони. За два роки Дональд знайшов одного з трійці на Юконі, і, перш ніж убити, змусив його підтвердити імена двох інших. Це були довгі пошуки, Кенте. Вони тривали тридцять років. Дональд старішав швидше, ніж я, і з часом я зрозумів, що розум його похитнувся. Він міг піти з дому на кілька місяців, завжди на пошуки тих двох. Минуло десять років, і ось одного дня посеред зими ми натрапили на будиночок, мешканців якого вразила епідемія віспи. Це був дім П’єра Редіссона і його дружини Андреа. Обоє були мертві. Але лишилася живою маленька дитинка, майже грудне немовля. Ми з Дональдом забрали її. Ця дитина була — Маретта.

Досі Мактриґґер говорив, майже не змінюючи тону голосу й не підіймаючи очей від попелу в каміні. Але зараз він несподівано подивився на Кента.

— Ми від початку обожнювали її, — мовив він хрипким голосом. — Я сподівався, що любов до неї врятує Дональда. Певним чином так і сталося. Але це не зцілило його від безумства, від жаги помсти. Ми перебралися далі на схід і знайшли цю чудову долину й золоту жилу, не зайняту іншими людьми. Тут ми побудували дім, і я ще більше сподівався, що велична краса цього нового відкритого нами світу допоможе Дональду все забути. Я одружився, і моя дружина полюбила Маретту. У нас народилася дитина, потім ще одна, але обоє померли. Відтоді ми ще більше прив’язалися до Маретти. Анна, моя дружина, дочка місіонера і змогла дати дівчинці певну освіту. Ти побачиш, що в цьому домі повно всіляких книг, підручників, нот. Але настав час, коли ми вирішили, що маємо відправити Маретту в Монреаль. Це розбило їй серце. А тоді… за довгий час після того…

Мактриґґер зробив паузу, дивлячись Кенту у вічі.

— А тоді… одного дня Дональд повернувся з Доусон-Сіті, страшний у своєму безумстві, і сказав нам, що знайшов тих покидьків. Один із них був Джон Барклі, багатий деревопромисловець, а інший був Кедсті, інспектор поліції в Пристані Атабаска.

Кент не намагався заговорити. Словами неможливо було передати його подив від почутого. Ця ніч була для нього ніччю суцільних потрясінь: спочатку він дізнався, що Маретта жива, потім — що він, Джим Кент, більше не в розшуку, і це О’Коннор, його давній приятель, докопався до правди. Його губи пересохли, і він просто кивнув, заохочуючи Мактриґґера продовжувати.

— Я знав, що станеться, якщо Дональд піде по слідах Барклі й Кедсті, — сказав старший товариш. — І втримати його було неможливо. Він був божевільний, цілковито божевільний. Мені лишалося зробити тільки одне. Я поїхав першим, маючи намір попередити двох мерзотників, що вбили дружину Дональда. Я знав, що з тими доказами проти них, які були в нас на руках, їм нічого не залишиться, окрім як забратися подалі. Байдуже, наскільки впливові й багаті вони були, ми мали повну базу доказів і протягом багатьох років стежили за переміщеннями наших свідків. Я намагався пояснити Дональду, що ми можемо запроторити мерзотників у в’язницю, але в його нещасному хворому розумі залишилася одна тільки думка: убити. Я був молодший, і обігнав його, прямуючи на південь. А по тому припустився фатальної помилки. Я гадав, що випередив його достатньо, щоб подолати шлях до залізниці й назад раніше, ніж він туди дістанеться. Бачиш, я гадав, що любов до Маретти змусить його спочатку заїхати в Монреаль. І я вирішив усе їй розповісти, аби вона зрозуміла, наскільки важливо затримати його, якщо він приїде. Я написав їй усе й наказав залишатися в Монреалі. Як вона послухалася, ти знаєш. Щойно отримавши мого листа, вона помчала до Пристані Атабаска.

Плечі Мактриґґера поникли.

— Що ж, ти знаєш, що сталося далі, Кенте. Врешті-решт Дональд випередив мене. Я приїхав наступного дня після того, як сталося вбивсто. Доля була прихильною до мене: за день до того, як помер Барклі, я підстрелив куріпку собі на обід. Птах був лише поранений, коли я підняв його, тож на рукавах моєї куртки лишилася кров. Мене заарештували. Кедсті, та й усі в поліції вважали, що впіймали справжнього вбивцю. І я мовчав про все, лише заперечував свою вину. Я не міг сказати нічого, що могло навести поліцію на слід Дональда.

Після того події розвивалися дуже швидко. Ти, мій друже, зробив своє фальшиве зізнання, щоби врятувати того, хто надав тобі невеличку послугу багато років тому. Майже одночасно з тим приїхала Маретта. Приїхала тихо, вночі, і пішла прямісінько до Кедсті. Вона все йому розповіла, продемонструвавши письмові свідчення, і сказала, що докази його злочину є в руках інших людей і підуть в хід, якщо з нею щось станеться. Це дало їй остаточну владу над ним. Як плату за своє мовчання вона вимагала мого звільнення, і в ту чорну годину твоє зізнання стало в пригоді Кедсті.

Він знав, що ти брешеш. Знав, що справжнім убивцею Барклі є Дональд. І все ж він обрав пожертвувати тобою, щоб урятувати самого себе. А Маретта залишилася в нього, чатуючи на появу Дональда, доки я розшукував його скрізь. Ось чому вона таємно мешкала в будинку Кедсті. Вона знала, що рано чи пізно Дональд прийде, якщо я не знайду його і не заберу звідси. А тим часом вона будувала плани твого порятунку.

Вона кохала тебе, Кенте — з першої ж години, як побачила в лікарні. І намагалася домогтися твого звільнення як додаткової плати за своє мовчання. Але Кедсті поводився, як тигр, загнаний у куток. Він уявив, що, якщо звільнить тебе, земля розверзнеться в нього під ногами. Гадаю, він теж трохи збожеволів. Він заявив Маретті, що радше сам піде на шибеницю, ніж звільнить тебе. Потім, Кенте, настала ніч, коли ти дістав свободу, а трохи згодом — Дональд прийшов до будинку Кедсті. Це його ти бачив тієї ночі під час бурі. Він увійшов і вбив Кедсті.

Тієї ночі щось тягло Маретту вниз до вітальні. Вона знайшла Кедсті в крісі — мертвого. Дональд зник. Тоді ти й знайшов її. Кенте, вона кохала тебе — і тобі ніколи не збагнути, як її серце обливалося кров’ю, коли вона дозволила тобі повірити, що вбила Кедсті. Вона мені все розповіла. Через свій страх за Дональда, через палке бажання відвести від нього всі можливі підозри, доки він не буде у безпеці, вона змушена була не зізнаватися навіть тобі. Пізніше, дізнавшись, що Дональд у безпеці, вона розповіла б. Але тоді — ви загубили одне одного в Бистрині.

Мактриґґер зробив паузу, і Кент побачив, як той намагається притлумити горе, яке досі було свіжою раною на його серці.

— І О’Коннор усе це з’ясував?

Мактриґґер кивнув.

— Так. Він ослухався наказу Кедсті їхати до Форт-Сімпсона й повертався до Пристані Атабаска, коли знайшов мого брата. Дивно, як усе це трапилося, Кенте. Але, гадаю, на те була Божа воля. Дональд помирав. І перед самою смертю колишній розум на мить повернувся до нього. Він і розповів усе О’Коннору перед тим, як померти. Ця історія вже відома скрізь. Просто дивно, що ти не чув…

Скрип дверей перервав його. Анна Мактриґґер стояла й дивилася на них із порога, за яким нещодавно зникла разом із Мареттою. На її обличчі була радісна усмішка. Її темні очі сяяли новою радістю. Її погляд зупинився спочатку на обличчі Мактриґґера, потім — на Кентовому.

— Маретті значно краще, — сказала жінка своїм м’яким голосом. — Вона чекає на вас, мсьє Кент. Чи не підете до неї зараз?

Наче уві сні, Кент рушив слідом за нею. Він підібрав з підлоги наплічника, бо через свій дорогоцінний вміст той став для нього часточкою власної плоті й крові. Жінка повела його за собою, а Мактриґґер так і лишився стояти біля каміна. Невдовзі Анна повернулася. Її прекрасні очі палали вогнем. Вона м’яко всміхалася і, поклавши руки на плечі чоловікові, прошепотіла:

— Я дивилася на нічне небо крізь вікно, Малкольме. Гадаю, давно не було таких великих і яскравих зірок. А Хранитель — наче живий бог у небесах. Ходімо, прошу.

Вона взяла його за руку, і Малкольм пішов із дружиною. Над їхніми головами в усій величавій красі розкинулися зірки. Долиною підіймався легенький вітерець, і були в ньому прохолода і свіжість гірських вершин і солодкий запах лугових трав і квітів. І коли жінка вказала на всипане зірками небо, Малкольм Мактриґґер підняв очі на Хранителя — і на мить здалося, що він бачить те саме, що й вона: життя замість смерті, вираз розуміння й торжества на могутньому кам’яному обличчі над мережаним серпанком хмар. Довгий час вони блукали разом, і глибокий внутрішній голос укотре палко нашіптував жінці, що Хранитель усе знає і на її очах оживає в радості там, у піднебессі. Адже до цього нерухомого мовчазного гірського бога вона і сміялася, і плакала, і співала, і навіть молилася, і разом з нею це ж робила й Маретта — доки нарешті трепетне биття жіночих сердець не наділили духом цю кам’яну форму.

А позаду них, у дерев’яному замку, збудованому Малкольмом Мактриґґером і його братом Дональдом, у кімнаті з виглядом на самого Хранителя Маретта розкривала Джиму Кенту останню зі своїх таємниць. І для неї настала година торжества. Її вуста були яскраво-червоні й теплі від щастя, яке повернулося до неї з коханням Кента.

Її обличчя було наче квіти шипшини, що весь день потрапляла йому під ноги. Адже в цю годину цілий світ зосередився навколо Маретти, розпростершись біля її ніг. Священні речі з вузла лежали в неї на колінах. Дівчина відкинулася у великому кріслі з ковдрою й подушками, в якому провела ці всі довгі дні своєї недуги. Тепер же з недугою було покінчено. Життєва енергія знову потоками струмувала її тілом, і в той час, коли Малкольм Мактриґґер і його дружина пішли, Кент милувався цим чарівним перетворенням. Своєю чергою Маретта дала йому маленький пакунок, і доки Кент відкривав його, піднесла обидві руки й розпустила волосся так, що воно вкрило її розкішними блискучими сплутаними хвилями.

Розгорнувши останній шар обгорткового паперу, Кент побачив у себе в руках довге пасмо волосся.

— Бачиш, Джимсе, воно швидко відросло відтоді, як я відстригла його тієї ночі.

Вона похилилася до нього, розділивши волосся своїми тонкими білими пальцями, так, що він знову побачив місце, де було відстрижене пасмо в ніч смерті Кедсті.

А тоді вона сказала:

— Можеш зберегти його назавжди, якщо хочеш, Джимсе, бо я відрізала його зі своєї голови, коли залишила тебе в кімнаті внизу і коли ти… майже… повірив, що я вбила Кедсті. Це було воно…

Дівчина простягла йому ще один пакунок, і її губи трохи напружилися, коли Кент розгорнув його і ще одне пасмо волосся заблищало в ламповому світлі.

— А це належало татку Дональду, — прошепотіла вона. — Це… це все, що лишилося йому від Марі, його дружини. І тієї ночі… коли помер Кедсті…

— Я розумію, — скрикнув Кент, перериваючи її. — Він душив ним Кедсті, поки той не помер. І коли я знайшов його навколо шиї Кедсті — ти… ти наштовхнула мене на думку, що воно твоє — аби врятувати Дональда!

Дівчина кивнула.

— Так, Джимсе. Якби прийшла поліція, вони вирішили б, що винна я. І я хотіла дозволити їм думати так, доки татко Дональд не опиниться в безпеці. Але увесь час я тримала тут, у себе на грудях інше пасмо, яке довело б, що я невинувата — коли настане час. А тепер, Джимсе…

Вона знову посміхнулася йому і простягнула до нього руки.

— О, я почуваюся такою сильною! І хочу забрати тебе звідси… і показати тобі мою долину… Джимсе… нашу долину — твою й мою — при світлі зірок. Не завтра, Джимсе. А сьогодні. Зараз.

Трохи згодом Хранитель дивився на них згори вниз, так само, як до того спостерігав за прогулянкою іншої пари. Але зорі були більші та яскравіші, і білий каптур снігу увінчував голову Хранителя, наче корона, охоплена відблиском далекого світла. І після того, тихо й чарівно, інші занесені снігом гірські гребені засяяли, привітно віддзеркалюючи місячне сяйво. Але поміж них Хранитель вирізнявся, наче могутній бог, і коли вони двоє підійшли до повороту долини, Маретта притягнула Кента за собою на великий плаский камінь і тихо засміялася, міцно тримаючи його руку в себе на колінах.

— Завжди, з раннього дитинства я сиділа й гралася на цьому камені під наглядом Хранителя, ось так само, — сказала вона, знизивши голос. — З роками, Джимсе, моя любов до нього зростала. І я завжди вірила, що він день і ніч дивиться на схід в очікуванні чогось, що мало статися зі мною. Тепер я знаю. Він чекав на тебе, Джимсе. І коли я була у від’їзді, Джимсе, — там, у великому місті…

Її пальці, як раніше, стиснули його великий палець. Кент чекав.

— Більш за все я хотіла повернутися додому через Хранителя, — продовжувала вона, і її голос тремтів. — О, я почувалася такою самотньою без нього! Постійно бачила його уві сні, як він дивиться, дивиться, дивиться на мене, а іноді навіть кличе мене до себе. Джимсе, бачиш той пагорб на його лівому плечі, схожий на величезний еполет?

— Так, бачу, — відповів Кент.

— Прямо за ним, якщо дивитися звідси — за сотні миль — Доусон-Сіті, Юкон, великі золотоносні землі, чоловіки, жінки, цивілізація. Татко Малкольм з татком Дональдом так і не знайшли більше однієї стежки на той бік гір, і я долала її тричі — коли їздила в Доусон. Але Хранитель обертається спиною до тих речей. Іноді мені здається, що це він створив таке громаддя, яке не кожен подолає. Він хоче один володіти долиною. І я так само. Хочу володіти нею одна — лише з тобою та моїми близькими.

Кент ближче притягнув її до себе.

— Коли ти наберешся сил, — прошепотів він, — ми підемо тією прихованою стежкою разом, повз Хранителя, в Доусон. Тому що там ми маємо знайти… місіонера…

Він замовк.

— Будь ласка, продовжуй, Джимсе.

— І ти станеш… моєю дружиною.

— Так, так, Джимсе — на віки віків. Але, Джимсе, — її руки обвилися навколо його шиї, — дуже скоро перше серпня.

— Так?..

— А в цей місяць щороку через гори до нас у гості приїздять чоловік і жінка — батьки матінки Анни. А татко матінки Анни…

— Так?..

— Він місіонер, Джимсе.

І, піднявши очі до неба в цю годину радості й торжества, Кент повірив, що на мить лице Хранителя осяяла усмішка.