Бродяги Пiвночi

Роздiл 1

Чорне ведмежа Ніїва вперше побачило світ наприкінці березня, коли на нічному небі сходив «старий» місяць. Його мати, стара ведмедиця Нузак, потерпала від ревматизму і любила спати, як усі бабці. Розродившись цієї зими, вона подовжила звичайну тримісячну сплячку до чотирьох місяців. Ніїва народився в той час, як мама міцно спала. Отож, Нузак вивела малюка з барлогу, коли ведмежаткові було не шість тижнів, а трохи більше двох місяців.

Барліг, який прихистив маму і дитя, був печерою на вершечку високого гірського кряжа. Із лисої височини Ніїва вперше глянув униз на долину. Його очі звикли до печерного мороку, тому на якусь мить малого засліпило. Він спершу почув звуки, вдихнув запахи і відчув природу, а тоді — побачив. Нузак тішилася теплом і сонячними променями, які прийшли на зміну холоду й темряві, довго вдихала свіже повітря й оглядала простори.

Весна вже два тижні змінювала все навкруги, творила дива у прекрасному північному краї, що лежав між коліном річки Джексон і річкою Шаматава й простягнувся між озером Ґодс на півночі й річкою Черчил на півдні.

Це був дивовижний світ. Із гостроверхої скелі ведмеді дивилися на море сонячного світла, де проступали поодинокі острівці білого снігу, втрамбовані зимовими вітрами. Гірський кряж, що був ведмежою домівкою, здіймався високо над долиною. Зусібіч, скільки могло охопити людське око, до них поблискували синьо-чорні ділянки лісу, досі скуті кригою озéра, осяяні сонцем ручаї, струмки й острівці, що зеленілися. Пахощі землі лоскотали ніс, підкрадалися до ніздрів Нузак, тонізуючи й живлячи тіло. Десь там, унизу, земля оживала. Бруньки тополь бубнявіли й от-от мали вибухнути зеленню; пробивалися ніжні паростки трави; камасія наливалася соком; додекатеон, еритроній собачий зуб і клейтонія тягнулися до сонечка, запрошуючи Нузак і Ніїву до весняного свята.

Нузак насолоджувалася пахощами зі знанням справи, бо мала за плечима 20 років ведмежого життя. П’янкий аромат кедрів і сосон; солодкий запах вологих паростків водяних лілій і квітів, що проростали на відталій низовині біля підніжжя кряжа… Посеред запашної краси переважав найсильніший запах — запах життя!

Захоплений Ніїва теж тішився пахощами. Маленьке тіло ведмедика тремтіло і вперше сповнювалося захватом і любов’ю до життя. Щойно його огортав морок — і ось він у дивовижному краї, досі не баченому навіть у снах. За кілька хвилин Природа встигла попрацювати. Ніїва ще нічого не знав, але в ньому пробуджувалися інстинкти. Він усвідомив, що це ЙОГО світ, що сонце і тепло — для нього, що пахощі землі — його принадна спадщина. Він зморщив маленького коричневого носика і глибоко вдихнув: різкий аромат п’янкого безмежного світу вдарив у ніздрі.

Ніїва прислухався, нашорошив гострі вушка і почув, як, пробуджуючись, гуде земля. Здавалося, виспівували навіть корінці. Зігрітою сонцем долиною лилася тиха музика і шепіт безтурботної природи — не займаної людиною. Звідусіль дзюрчала вода. Ніїва безпомильно вловлював звуки життя: цвірінькали скельні горобці, заливалися співом чорноволі дрозди на болоті, пронизливо виспівувала канадська кукша — пташка неймовірного забарвлення, яка саме шукала місця для гнізда поміж пухнастого хвойного віття. Раптом над головою ведмежати повітря розітнув зойк, що змусив малого здригнутися. Інстинкт підказав, що це звук небезпеки. Нузак глянула вгору і побачила тінь орла Упіска, який ширяв між Сонцем і Землею. Ніїва теж завважив тінь і притулився до матері.

Стара Нузак, якій бракувало половини зубів, у якої псувався зір, а холодними дощовими вечорами ломило кістки, все ж не втомилася радіти весняним змінам у долині. Подумки вона переносилася далеко за межі краю, де прокинулася з малям. За межі лісу, озера, річки й рівнини — до широких просторів, що були її домівкою. Вона вловлювала ледь чутний гуркіт водоспаду, якого не розпізнав Ніїва. Рокіт води, шепіт тисячі потічків і шелест вітру в кедрах і соснах долучалися до весняного оркестру.

Нарешті Нузак зітхнула, рикнула до Ніїви й почалапала скелями вниз до підніжжя кряжа.

Серед золотої долини було навіть тепліше, ніж на вершині кряжа. Нузак прямувала до низовини. Півдесятка рисовок здійнялися в небо, гучно ляскаючи крилами. Ніїва стривожився. Та Нузак не звернула уваги. Завищала гагара на знак протесту проти тихої появи Нузак. Пронизливі крики пташки не стихали, і шерсть на спині Ніїви стала дибки. Проте Нузак цього не зауважила. Ніїва спостерігав і не зводив із матері очей; інстинкт підказав бути напоготові й тікати, щойно Нузак дасть сигнал. У маленькій голівці швидко формувалося уявлення про матір як про найдивовижнішу істоту. Вочевидь, вона була найбільшим створінням серед тих, що трималися на лапах і рухалися. Коли ведмеді перейшли болото, Ніїва ось уже дві хвилини був абсолютно переконаним у цьому. Аж раптом… Хтось фиркнув, тріск у папороті, якесь велике створіння чалапало по трясовині… Повз них промчав величезний лось, учетверо більший за Нузак. Очі Ніїви полізли на лоба. Та Нузак ЗНОВУ не ЗВЕРНУЛА УВАГИ!

Ніїва наморщив маленького носика й загарчав, так само як гарчав на вуха і шерсть Нузак, що бентежили його в чорній печері. Малого осяяло: він може рикати на все, що заманеться — навіть на велике і страшне. Бо від його матері Нузак усі тікають.

Того дня, сповненого чудернацьких відкриттів, Ніїва щогодини впевнювався в тому, що мама — непереможна володарка нового, залитого сонцем світу.

Стара Нузак була турботливою матір’ю, яка за життя виростила 15 чи 18 ведмежат. Вона знала, що перша вилазка мала бути короткою, доки слабенькі лапки Ніїви не зміцніли. Ведмеді пройшли трохи далі за болото, до сосон. Одне з дерев Нузак пошкрябала кігтями, і вони поласували соковитою в’язкою речовиною з-під кори. Ніїві сподобався десерт, що смакував ліпше за бульби й корінці. Він спробував і собі випорпати смакоту. До полудня Нузак набила черево донесхочу, та й у Ніїви, котрий ласував маминим молоком і куштував то одне, то друге, округлилося пузо. Вибравши місце для спочинку — велику білу скелю, яка нагрілася на сонці, як пічка, — лежебока Нузак задрімала. Тим часом Ніїва подався на пошуки пригод і стикнувся ніс до носа з грізним жуком.

Це був гігантський жук-точильник завдовжки 2 дюйми[28]. Чорні, як ніч, вигнуті клешні скидалися на залізні гачки. Жук був яскраво-червоний, і його броня виблискувала так, що аж сліпила очі. У Ніїви шалено калатало серце, він припав до землі, щоб роздивитися жука. Створіння було за фут[29] від ведмедика і… НАБЛИЖАЛОСЯ! Дивовижа! Уперше за день Ніїві зустрілася істота, яка не тікала. Жук повільно просувався на коротких лапках, і раптом Ніїва почув виразне цокотіння. У ведмежаткові заграла войовнича кров батька Сумінітика: набравшись хоробрості, він обережно простягнув лапу — і жук Чеґевасі зайняв оборонну позицію. Комаха розправила крила, задзижчала, як пилка, розкрила клешні так, що могла обхопити палець людини, затупцяла на лапках, ніби пританцьовуючи… Ніїва відсахнувся, а Чеґевасі на мить заспокоївся і знову почав наближатися.

Звідки Ніїві було знати, що поле зору жука обмежується чотирма дюймами від носа? Назрівала небезпека. Та для сина Сумінітика — нехай і двомісячного — думка про втечу від жука була неприпустимою. Він відчайдушно простягнув лапу знову й на біду випадково перевернув Чеґевасі на спинку, позбавивши комаху можливості дзижчати й цокотіти. У пориві захоплення Ніїва почав нахилятися до жука — і от уже він так близько, що міг би схопити Чеґевасі зубками. Малий понюхав комаху.

Чеґевасі не міг проґавити такого шансу і… стиснув клешні. Дрімоту Нузак перервало жалібне ревіння. Ведмедиця підвела голову й побачила, як Ніїва качається по землі, ніби в корчах. Він чухався, гарчав і бризкав слиною. Якийсь час Нузак уважно дивилася на нього, потім неквапом звелася й підійшла. Великою лапою ведмедиця перевернула сина й побачила Чеґевасі, що міцно вчепився в ніс її нащадка. Нузак вклала Ніїву на спину, тримаючи так, щоб не рухався, вхопила жука зубами і, коли той розчепив клешні, проковтнула.

Аж до сутінок Ніїва тер припухлий ніс. Коли майже стемніло, Нузак вляглася біля великої скелі, і Ніїва повечеряв. Потім умостився в гніздечко на згині великої теплої лапи матері. Попри поранений ніс, Ніїва був щасливим. У кінці першого ознайомчого дня він почувався сміливим і безстрашним, хоч і мав усього дев’ять тижнів. Він побачив усе довкола, багато дізнався. Світу не підкорив, та принаймні гідно пережив першу вилазку.

Роздiл 2

Уночі в Ніїви скрутило животик — кольки. Уявіть немовлятко, яке скуштувало біфштекс після маминої циці! Щось таке-от сталося з Ніївою. Зазвичай ведмежата переходять на тверду їжу тільки за місяць, але ніби навмисно природа інтенсивно готувала маля до нерівної боротьби, що невдовзі чекала на нього. Протягом кількох годин Ніїва скиглив і завивав, а Нузак масажувала здутий животик носом, доки малий не виблював, і йому нарешті полегшало.

Потім Ніїва заснув. Прокинувшись, він зачудовано роздивлявся вогненне сонячне сяйво. Учора він милувався золотим сонечком на віддалі. А цього весняного ранку побачив, як воно підіймається за обрієм у дивовижному північному краї. Сонце було криваво-червоним. Ніїва спостерігав, як воно невпинно здіймалося вгору, доки не округлилося, ставши пласким колом — величезне незвідане ЩОСЬ. Спершу малий подумав, що це Життя — страховисько, яке пливе над лісом й суне на них. Отож він повернувся до матері і запитливо заскавчав. Хай там що, Нузак не боялася. Повернувши велику голову до сонця, вона кліпала очима і вочевидь тішилася. Тоді й Ніїва відчув приємне тепло, що дарувало червоне «щось», і, попри занепокоєння, замуркотів під ласкавими променями. Червоне сонце невдовзі стало золотим, і долина знову обернулася на теплий осередок життя.

Протягом двох тижнів після першого в житті Ніїви сходу сонця Нузак не виходила за межі гірського кряжа й болота. Одного дня, коли Ніїві було вже 11 тижнів, вона подивилася в бік чорного лісу — у ведмедів почалися літні блукання. Лапи Ніїви зміцніли, і він уже важив добрих шість фунтів. Непогано як для ведмедика, що народився з вагою всього 12 унцій.

Почалися справжні пригоди — мама повела Ніїву в мандри. У темних загадкових печерах подекуди лишився неторканий сонцем сніг, тому Ніїва два дні скиглив за сонячною долиною. Якось ведмедям трапився водоспад, де Ніїва вперше рибалив у стрімкому потоці. Нузак прямувала все глибше у темний ліс. У цьому лісі Ніїва дістав перші уроки полювання. Ведмедиця привела його до низовини між коліном річки Джексон і річкою Шаматава, що була прекрасним мисливським угіддям на початку весни. Коли Нузак не спала, вона невтомно шукала харчі — порпалася в землі, перевертала каміння та розламувала гнилі колоди й пеньки. Сірі лісові мишки — хай які малі — були основною стравою. Ніїва захоплено спостерігав, як швидко рухалася неповоротка старенька матір, коли траплялася ця дрібнота. Часом Нузак ловила цілу мишачу родину. До цих ласощів додавалися ще сонні жаби й жабенята; іноді джмелі, оси й шершні. Ніїва куштував усього потрошку. На третій день мандрів Нузак знайшла горбочок завбільшки з два людських кулаки, де лишилися заморожені в сплячці мурахи. Ніїва з’їв їх багацько. Солодко-кислий присмак урізноманітнив меню.

Минали дні, чудернацькі створіння виповзали з-під колод і каміння. Ніїва відкрив для себе захопливе заняття — самостійне полювання. Він зустрів другого у своєму житті жука й убив його. Уперше вбив лісову мишу. У ньому швидко пробуджувалися інстинкти старого Сумінітика — відчайдушного батька, який мешкав за три чи чотири долини на північ від їхньої й ніколи не минав нагоди встрягнути в бійку. Наприкінці травня чотиримісячний Ніїва куштував чимало такого, від чого більшість ведмежат його віку померла б. Та від кінчика задерикуватого носика до куценького хвостика цей малий не мав ані краплі легкодухості. Він важив уже дев’ять фунтів і був чорним, як смола.

На початку червня сталася подія, що ознаменувала великі зміни в житті Ніїви. День видався таким теплим і сонячним, що Нузак вляглася на денний сон одразу після обіду. Ведмеді вийшли з лісистої низовини в долину, де зміївся струмок уздовж кам’янистих бережків й оголював біле дно. Ніїві спати не хотілося. Він аж ніяк не збирався марнувати дивовижний полудень на сон. Дивовижний світ вабив маленькі круглі оченята. Ніїва зиркнув на матір і заскавучав. З досвіду він знав, що протягом кількох годин ведмедиця буде мертвою для світу, якщо не полоскотати їй лапи чи не покусати за вухо, та й тоді вона лише підніме голову й нагримає. Ніїві набридло. Йому хотілося зайнятися чимось цікавішим — то він і подався на пошуки пригод.

Ніїва скидався на чорний м’ячик, що котиться зелено-золотими просторами. Він спустився до струмка й озирнувся — маму ще видно. Тоді потупав м’яким білим піском уздовж берега й забув про Нузак. Піщаний берег перейшов у вкритий свіжою оксамитовою травою, що лоскотала лапи. Малий почав перевертати каміння, шукаючи мурах. Спіймав бурундука після того, як переміг у несамовитій гонитві, що тривала аж двадцять секунд. Мало не під носом у ведмедика пробіг білий заєць. Ніїва переслідував Вапуза, доки той не зробив із десяток великих стрибків і не зник у гущавині. Ніїва наморщив носика й пискляво рикнув. Ще ніколи кров Сумінітика не закипала в ньому з такою силою. Йому хотілося щось схопити. Уперше в житті він поривався до бійки — ніби той хлопчисько після Різдва, який отримав у подарунок боксерські рукавиці й не має на кому їх випробувати. Він сів, насупився й роззирнувся, морщачи носа й виклично рикаючи. Ніїва знав: він володар світу, бо всі бояться його матері. Будь-яка істота лякається ЙОГО. Що за неподобство: жодної живої істоти, із якою міг би позмагатися сповнений сил ведмедик. Світ такий нудний!

Ніїва вирішив оглянути долину з іншого боку: обійшов велику скелю й раптом зупинився.

З того боку скелі виднілася величезна задня лапа. Якийсь час Ніїва сидів і дивився на неї, відчуваючи дедалі більший азарт. Цього разу він кусне матір так, що вона напевне прокинеться! Якщо вийде, він покличе її насолоджуватися красою й дивовижами літнього дня! Повільно й обережно Ніїва наблизився, вибрав непокрите шерстю місце на лапі і вгризся маленькими зубками аж до ясен. Страшний рик сколихнув повітря. Виявляється, то була не материна лапа — маля вкусило Макуза, старого ведмедя, злого і, м’яко кажучи, не дуже приязного. З віком Макуз, на відміну від схожої на добру бабусю Нузак, став гидливим і дратівливим. Ведмідь звівся на лапи й втупився в Ніїву, який усвідомив помилку. Старий був не лише гидливим — він ще й ненавидів ведмежат. Він щодня, ба навіть кілька разів на день, займався злочинним канібалізмом. Це був «учан», як кажуть індіанські мисливці, тобто лихий ведмідь, що ласував особинами власного виду. Розгніваний велетень зустрівся поглядом із Ніївою й заревів.

Ніїва підібрав товстенькі лапки й дременув. Ніколи в житті не бігав він так швидко. Інстинкт підказував, що ця тварина не боялася його і що виникла смертельна небезпека. Ніїва біг навмання: після прикрого випадку він не мав жодного уявлення, де шукати матір. Малий чув, що Макуз наздоганяє, й у відчаї вищав, благаючи про допомогу. До стареньких вух відданої Нузак долинув вереск. Вона миттю схопилася на лапи — і саме вчасно. Чорний м’ячик Ніїва мчав уздовж скелі, де спала Нузак. Макуз відставав усього на десять стрибків. Краєм ока лихий ведмідь завважив матір Ніїви, але бездумно пробіг повз. Нузак рушила на ворога. Ніби футболіст, що рветься відібрати м’яча, вона накинулася на старого Макуза, завдавши удару збоку, й обидва покотилися клубком. Це страшенно потішило Ніїву.

Ведмежа зупинилося й вилупило круглі оченята, спостерігаючи за баталією. Ніїва мріяв про бійку, але побачене тепер його паралізувало. Ведмеді билися на смерть, ревли, рвали одне одному шкуру й знімали хмарки камінців і ґрунту. У першому раунді Нузак узяла гору. Завдяки успішній атаці вона дала Макузові добрячого прочухана. Зламала собі кілька зубів, бо вгризалася в горло противника, і тепер завдавала ударів гострими кігтями, доки з боків старого лиходія не бризнула кров і він не заревів, як бик. Ніїва зрозумів, що переслідувач отримує на горіхи. Малий пискляво вболівав, щоб матір всипала Макузові ще, підбіг ближче до «ринґу», наморщив носа й вищирився з загрозливим риком. Ніїва тупцяв пританцьовуючи за десяток футів від борців. Ведмедика з кров’ю Сумінітика в жилах охопив войовничий запал, але водночас було страшно.

Потім сталося дещо таке, що вмить затьмарило божевільну радість Ніїви. Майстерніший у бійках самець Макуз несподівано вивільнився з хватки Нузак, підім’яв суперницю під себе й собі почав рвати їй шкуру на шмаття. Ведмедиця заревіла, і маленьке серце Ніїви завмерло.

Хлопчик, який стає свідком нападу на батьків, здатний на неймовірні подвиги. Якщо напохваті виявиться сокира, він упорається навіть із нею. Найстрашніша катастрофа його світу — це коли батько іншого хлопчика лупцює його власного. Друга заповітна мрія пересічного американського малого (після мрії стати президентом США): щоб його батько переміг будь-яку істоту, яка ходить на двох ногах і носить штани. Людського у ведмежаті було багато. Що голосніше ревла матір, то більше він відчував: світ розвалюється. Хоч Нузак і розгубила сили на схилі віку, голос її не послабшав, тож шалене ревіння було чути щонайменше за півмилі звідти. Ніїва не витримав. Засліплене гнівом ведмежа втрутилося в бійку. Малий вгризся в палець на задній лапі, яка за щасливою випадковістю виявилася Макузовою. Маленькі гострі зубки пронизали плоть ворога, мов голки. Макуз смикнув лапою, але Ніїва тримався й прикусив сильніше. Макуз підняв лапу й запустив ведмежа, мов із катапульти. Попри рішучу готовність втриматися, Ніїва відлетів і приземлився біля скелі за 20 футів від бійців. Йому забило дух, і секунд вісім-десять крутилося в голові. Малий спершу не міг звестися на лапи. Затим в очах проясніло, він прийшов до тями і, глянувши на «поле бою», знову відчув запал.

Макуз уже не нападав, він ТІКАВ — та ще й, вочевидь, кульгав.

Бідна Нузак трималася на лапах, дивлячись услід переможеному ворогові. Вона тяжко дихала, висолопивши язика, і кров цівками стікала з неї на землю. Ведмедиця сильно постраждала й виглядала побитою. Однак Ніїва побачив тільки втечу Макуза й не усвідомлював, що Нузак було зле. Ворог УТІК! Перемога. Ведмежа з радісним виском побігло до матері.

Роздiл 3

Ведмеді стояли під теплими променями червневого сонця, спостерігаючи, як Макуз тікає через струмок. Ніїва почувався старим досвідченим воїном, а не щокатим чотиримісячним пузанчиком, який важив усього дев’ять фунтів й аж ніяк не чотириста. Минуло багато часу після того, як Ніїва хижо вгризся в найніжнішу ділянку на пальці злого ведмедя. І от Нузак перевела подих і почала кректати. Її черево важко здіймалося. Коли Макуз зник за струмком, Ніїва всівся на пухкенький задок, кумедно нашорошив вушка й вичікувально втупився в матір круглими блискучими оченятами. Нузак повернулася з хрипким стогоном і поволі почалапала до великої скелі, біля якої спала, коли її розбудив виск переляканого Ніїви. Вона почувалася так, ніби кожна кісточка в тілі була зламана або зміщена. Ведмедиця кульгала й стогнала, лапи їй підкошувалися. Вона лишала за собою червоні смуги крові на зеленій траві. Макуз віддухопелив її добряче.

Нузак лягла, ще раз застогнала й докірливо глянула на Ніїву, мовляв: «Якби не твоя витівка, якби ти не розлютив старого злодюгу, такого б не сталося. А тепер — поглянь на МЕНЕ!»

Малий ведмедик швидко оговтався після бійки, а Нузак нерухомо пролежала весь день і всю ніч. Та ніч видалася, без сумніву, найкращою в житті Ніїви. Ночі стали теплішими, і він полюбив місяць навіть більше за сонце, адже своєю природою був радше дитям темряви, ніж денним мисливцем. Золоте місячне сяйво оповивало землю зі сходу. Хвойні ліси скидалися на острови посеред жовтого моря світла, а струмок звивався й жебонів, як живий, торуючи шлях через осяяну долину. Однак Ніїва добре засвоїв урок: хоч як місяць і зорі вабили його, він пригорнувся до матері і, вслухаючись у переливчасті звуки ночі, не відходив ані на крок.

Уранці Нузак підвелася, риком наказала Ніїві йти за нею й неквапом вилізла на розігрітий сонцем кряж. Вона не мала жодного бажання мандрувати, та потай боялася повернення лиходія Макуза. Ведмедиця розуміла, що ще одна бійка доконає її, а тоді Макуз поснідає Ніївою. Тож Нузак попрямувала до іншого боку кряжа, перетнула іншу долину й рівчак, який слугував брамою до горбистої рівнини, вкритої луками, озерами й острівцями соснових і кедрових лісів. Протягом тижня Нузак шукала річки на рівнині. Її підганяла невидима загроза від Макуза. Тому ведмедиця пленталася вперед, хоч Ніїва вже ледь тримався на коротких товстеньких лапках.

Якось опівдні вони нарешті дісталися річки. Ніїва був таким виснаженим, що ніяк не міг видряпатися на сосну, куди мати відправила його на перепочинок. Відшукавши зручну розгілку, він швидко заснув, а Нузак тим часом подалася рибалити.

Струмок кишів чукучанами, які після нересту потрапляли в пастку на мілководді, тож за годину Нузак наловила цілу купу риби. Коли Ніїва виліз із колиски й спустився, вже майже смеркало. На ведмедика чекав «святковий стіл», де встигла порозкошувати Нузак. Материне пузо скидалося на велику діжку. Ніїва вперше ласував рибою, і впродовж наступного тижня тішився рибним раєм. Риба була його сніданком, обідом і вечерею, а, наївшись досхочу, він валявся в рибі. Нузак теж набивала черево так, що могла лопнути. Куди б не подалися ведмеді, їх супроводжували рибні пахощі — з дня у день міцніші. Що дужче пахтіло, то більше тішилися Ніїва з матір’ю. Малий ріс, мов на дріжджах. За тиждень він набрав три фунти. Ведмежа вже повністю відмовилося від материного молока, бо в старенької Нузак його меншало й трапези ставали суцільним розчаруванням.

Увечері восьмого дня Ніїва з матір’ю вляглися спати на порослий травою пагорб досить рано, відразу після денного «бенкету». Нузак була найщасливішою старою ведмедицею північного краю. Жодних проблем із пошуками їжі, адже поруч річка, де поживи завжди вдосталь. До того ж інші ведмеді не претендували на річкові скарби, і все добро належало ведмедиці з дитям. Нузак марилося їхнє безтурботне полювання, що триватиме, доки в середині літа не спустіють водойми або доки не достигнуть ягоди. Щасливий маленький гурман Ніїва мріяв разом із матір’ю.

Того ж таки дня, коли сонце сідало за горизонт, з’явилася людина. Чоловік навкарачки вивчав вологу ділянку на піску за п’ять-шість миль від річки. Він засукав рукави, оголивши брудні руки до ліктів. На ньому не було капелюха, і вечірній вітерець куйовдив біляве розкошлане волосся, яке чоловік обрізав мисливським ножем ще дев’ять місяців тому.

З одного боку в чоловіка теліпалася бляшанка, а з другого — непоказне, але неймовірно приязне щеня. Воно народилося від батька-гончака з гір Маккензі й матері ердельтер’єр-шпіц. Цуценя дивилося на людину зі щирим захопленням.

Жодна сила у світі не могла зробити щенятка, в якому змішалися такі різні породи, чимось більше за «просто пса». Його лежачий на піску хвіст був довгим, тонким і вузлуватим; лапи скидалися на ступні огрядного хлопчини й на маленькі боксерські рукавички; голова була втричі більшою як для песика таких габаритів. Ніби на довершення шедевра Природи песик утратив половинку вуха внаслідок однієї пригоди. Спостерігаючи за господарем, цікаве цуценя настовбурчило напіввухо, що здавалося наелектризованим, а друге вдвічі довше вушко запитливо схилило. Голову, лапи й хвіст песик успадкував від гончака з гір Маккензі, а вуха й худорляве тіло сформувалися в результаті боротьби між генами ердельтер’єра й генами шпіца. На цьому незграбному етапі розвитку тварина виглядала, як найголовніший пес за межами міської цивілізації.

Уперше за кілька хвилин господар заговорив, і Мікі затрусився всім тілом, від носа до хвоста, втішений тим, що слова звернені безпосередньо до нього:

— Сліди ведмедиці й ведмежати. У цьому я певен так само, як у тому, що ти, Мікі, народився тиждень тому, — мовив чоловік. — Якщо я щось тямлю у ведмедях, вони сьогодні були тут!

Він підвівся, глянув на тіні на краю лісу й набрав у баклажку води. Останні промені сонця осявали його обличчя — обличчя сильної, впевненої людини, яка вміє радіти життю. Тієї миті обличчя пашіло завзяттям, очі блищали, як залитий сонцем ліс, і чоловік сказав:

— Гей, Мікі, ходімо до Дівчинки, кумедне ти щеня. Простакуватого, приязного симпатягу вона точно полюбить. Це моя сестра, щоб ти знав. Якби ж то принести їй ще те ведмежа…

Насвистуючи з баклажкою в руці, він повернувся й попрямував у бік узлісся за сотню ярдів[30].

За ним почимчикував Мікі.

Челонера щойно призначили агентом компанії «Ґрейт Гадсонс Бей». Він розтаборився на березі озера, що в гирлі річки. Скромний табір складався з пошарпаного намету, ще більше пошарпаного човника й елементарного оснащення. Тому, хто знається на лісових мандрах, речі, що виблискували у передвечірньому сонці, могли багато розказати про власника. Це було спорядження людини, яка поверталася з залишками пожитків після відважної мандрівки на край світу. Челонер прив’язався до манаття, як до вірних друзів, що протягом року служили йому в нерівній боротьбі з природою. Човен був пошарпаний і покоцаний; почорнілий від диму й негоди намет набув бурого кольору; а діряві мішки були майже порожніми.

Коли чоловік із Мікі повернулися, на маленькому вогнищі потріскувала їжа в сковорідці й казанку, а на потертому, заяложеному рефлекторі рум’янився хлібець, замішаний із борошна й води. У казанку варилася кава, а на пательні смажилася риба.

Мікі присів на задні лапи, вдихаючи рибні пахощі. Він уже збагнув, що, зачувши їх, слід готуватися попоїсти. Блискучими голодними очима песик водив за рухами Челонера, зайнятого куховарством, і на кожне третє чи четверте хекання облизувався й ковтав слину. Власне так Мікі й отримав ім’я. Малий був вічно голодним: судячи з усього, шлунок у нього був завжди порожнім, хай би скільки він з’їдав. Тому Челонер і назвав його «Мікі», що місцевою говіркою означає «барабан» — порожній, як пузо пса.

Наївшись риби й хліба, Челонер запалив люльку й почав міркувати вголос:

— Завтра піду шукати ведмедя, — сказав він.

Згорнувшись клубочком поблизу багаття, яке дотлівало, Мікі вильнув хвостом на знак того, що уважно слухає.

— Порадую Дівчинку такою парочкою — песиком і ведмедиком. І так буду її лоскотати, що аж!

Мікі активніше заметляв хвостом, мовляв: «Гаразд-гаразд».

— Уявляєш, — вів далі Челонер, вдивляючись у далечінь над головою Мікі, — минуло 14 місяців, і от нарешті ми йдемо додому. Я буду дресирувати тебе й ведмежа для моєї сестрички. Як тобі таке? Ти ж, мале чортеня, не знаєш, яка вона! Інакше ти не лежав би зараз отак нерухомо й не витріщався на мене! У твою дурну голову не вкладається, яка вона гарна. Бачив сьогодні захід сонця? От вона ще гарніша, бо то ж моя сестра. Тобі є що сказати, Мікі? Ні? Ну то ходімо помолимося й завалимося спати!

Челонер підвівся і з хрускотом потягнувся. Він почувався сильним і живим.

Мікі, що досі вихляв хвостом, теж звівся на незграбні лапки й пішов за господарем до захистку.

Удосвіта похмурого літнього ранку Челонер знову розпалив багаття. Трохи згодом прокинувся Мікі; господар обв’язав йому шию потертою мотузкою від намету, другий кінець якої закріпив на молодому деревці. Іншу мотузку такої ж довжини Челонер прив’язав із обох боків до мішка, щоб нести його, як мисливську торбу. Коли рожеве сонячне сяйво почало заливати землю, він був готовим до пошуків Ніїви з матір’ю. Мікі сумно заскавчав, збагнувши, що його залишили. Челонер обернувся й побачив, як цуценя смикається й вовтузиться на кінці мотузки, як лялька-маріонетка. Чоловік пройшов уже чверть милі вздовж річки, а й досі чув жалісні протести Мікі.

Челонер замислив справу не для особистої втіхи й не лише для того, щоби взяти ведмежа до пари щеняті. Йому потрібне було м’ясо (ведмежатина на початку сезону мала бути доброю), а найголовніше — жир. Піймавши ведмедя, він заощадив би купу часу наприкінці шляху до цивілізації.

О восьмій годині він знайшов перші свіжі сліди Нузак і Ніїви. На цьому місці Нузак рибалила чотири або п’ять днів тому. Вчора ведмеді повернулися сюди, щоб поласувати «в’яленими» рештками наїдків. Челонер був у захваті. Він не сумнівався, що знайде сімейку десь неподалік на річці. Вітер допомагав, і він став просуватися обережніше, тримаючи рушницю напоготові. Протягом години чоловік тихо й невпинно простував, пантруючи за кожним звуком і рухом попереду. Час від часу він облизував палець і перевіряв напрямок вітру. Зрештою людські хитрощі не знадобилися. Усе складалося на користь Челонера.

У розлогому видолинку, де річка розтікалася на десятки маленьких потічків і вода струменіла кам’янистим дном між піщаними бережками, Ніїва з матір’ю ліниво ловили раків на сніданок. Під променями сонця м’яка шерстка на спині Ніїви розпушилася, ніби в муркотливого котеняти. Йому подобалося, як чвакав пісок під лапами і як стрімкі потоки води билися об його тільце. Він тішився звуками довкола: диханням вітру, шепотом у верхівках сосон і кедрів, плюскотом води, виском гірських зайців, переспівами пташок, а понад усе — тихим буркотінням матері.

Посеред оповитої сонячним сяйвом долини Нузак раптом зачула небезпеку. Подув вітру приніс запах людини!

Ведмедиця вмить завмерла. Глибокий шрам на плечі, який вона дістала кілька років тому, не давав забути запах єдиного справді страшного ворога. Три літа поспіль загрозливий запах жодного разу не долинав до її нюху, і ведмедиця майже забула про його існування. Тепер це сталося так несподівано, що теплий і страхітливий запах, принесений вітром, майже паралізував ведмедицю.

Ніїва теж, здається, відчув страшну небезпеку. Малий стояв непорушно за 200 ярдів від Челонера і скидався на пеньок на тлі світлого піску. Ведмежа не відривало погляду від матері, а маленький чутливий носик намагався розпізнати загрозу в повітрі.

Тоді повітря розітнув звук, якого Ніїві ще не доводилося чути: «ба-бах», щось подібне до грому і водночас щось зовсім інше. Ведмежа побачило, як матір похитнулася й упала на передні лапи.

За мить Нузак підвелася й видихнула незнайоме для Ніїви «уфф» — то був сигнал для малого, що треба рятуватися.

Як усі матері, котрі пізнали прив’язаність і любов до дитини, Нузак перш за все тривожилася про Ніїву. Вона простягнула лапу й несподівано штовхнула його: Ніїва чимдуж помчав до найближчого укриття в лісі. Нузак — за ним. Пролунав другий постріл — біля голови ведмедиці просвистіло щось страшне, та вона не квапилася. Ведмедиця не відставала від Ніїви й підштовхувала його вперед, попри пекучий біль і гарячу рану в боці. Діставшись узлісся, вони почули третій постріл із рушниці Челонера; куля загналася в землю майже під лапами Нузак.

Ще трохи — і вони під укриттям лісу. Ніїва інстинктивно побіг у найгустіші зарості, а позаду бідолашна Нузак збирала останні сили, щоб надійно сховати маля. У голові старої ведмедиці затанцювали страхітливі тіні, погляд затуманювався, і вона майже нічого не бачила. Нузак розуміла, що її шлях закінчується. Позаду — 20 років життя, попереду — кілька останніх секунд. Вона зупинила Ніїву біля кедра з товстим стовбуром і, так само як багато разів раніше, наказала дряпатися на дерево. Наостанок вона пестливо лизнула мордочку маляти гарячим язиком. Потім обернулася, готова до останньої великої битви.

Нузак рушила просто на Челонера і зупинилася за 50 футів від кедра, очікуючи ворога. Голова ведмедиці похилилася, вона дихала натужно, в очах мерехтіло. Тяжко посапуючи, ведмедиця повалилася на землю, перекривши людині шлях до Ніїви. Можливо, перед її очима востаннє промайнули золоті місяці й осяйні сонечка, якими вона милувалася упродовж 20-ти років ведмежого життя; можливо, востаннє заграли солодкі музичні переливи весни зі старою, як світ, піснею життя. Тоді на ведмедицю зійшло ЩОСЬ благодатне й безболісне — остання нагорода за материнську відданість.

Коли Челонер підійшов, ведмедиця вже була мертвою.

Зі сховку у вітті дерева Ніїва дивився на першу трагедію свого життя й розглядав людину. Побачивши двоногого звіра, Ніїва зіщулився — маленьке серденько вистрибувало з грудей від жаху. Розум ведмежати відмовлявся працювати. Ніїва знав, що сталося щось жахливе з вини високого двоногого створіння — на цьому умовиводи закінчувалися. Темні оченята визирали з-за розгілки, що слугувала укриттям. Малий дивувався, чому мама не встала й не дала відсіч новому ворогові. Попри шалений переляк, Ніїва був готовим заревіти, стрімко злізти з дерева й допомогти матері, так само як у боротьбі зі старим ведмедем Макузом. Якби тільки Нузак підвелася… Однак коли Челонер схилився над ведмедицею, жодний мускул на її огрядному тілі не поворухнувся. Вона заснула навіки.

Обличчя схвильованого Челонера вкрив рум’янець. Він був змушений стати вбивцею. Нузак була для нього чудовою шкурою й м’ясом, що мало забезпечити його до кінця зворотної мандрівки на південь. Він поставив рушницю біля дерева й почав шукати ведмежа. Знаючись на диких тваринах, Челонер не сумнівався, що воно десь неподалік від матері, тож почав обдивлятися дерева й найближчі зарості.

Тим часом у сховку посеред густого віття Ніїва відчайдушно намагався зменшитися і стати непомітним. За півгодини Челонер розчаровано припинив пошуки й повернувся до річки, щоб напитися, перш ніж білувати тушу Нузак.

Щойно чоловік пішов, маленька голівка Ніїви стривожено визирнула з-за гілля. Деякий час ведмежа роззиралося, потім злізло стовбуром кедра на землю. Малий жалібно заскімлив, але Нузак не поворухнулася. Він підійшов, завмер біля непорушної материної голови, вдихаючи людський запах у повітрі. Ніїва ткнувся мордочкою в ніс Нузак, просунув носика під її шию, куснув за вухо — випробуваний спосіб пробудження. Ніїва розгубився. Виліз на велику м’яку спину матері. Всівся і тихенько завив. У тому завиванні з’явилися дивні нотки, а з горла вирвався стогін, подібний до дитячого плачу.

Повертаючись зі струмка, Челонер почув виття — його серце стислося від жалю, до горла підступив клубок. Йому доводилося чути, як плачуть діти — а це було маля, яке лишилося без матері!

Підкравшись до кедрового дерева, він побачив мертву Нузак і Ніїву на її спині. Челонер убив багато тварин за життя: такою була його робота — вбивати й торгувати шкурами тварин, убитих іншими людьми. Однак такого він ще ніколи не бачив. Він почувався так, ніби скоїв страшний злочин.

— Пробач мені, — прошепотів він, — маленьке чортеня, мені дуже шкода!

Він ніби вимолював прощення. Але тепер треба було дещо зробити. Челонер тихо-тихо, рухаючись за напрямком вітру, — так, щоб Ніїва не почув, — підкрався до ведмедика ззаду. Коли Ніїва нарешті відчув небезпеку, мисливець був уже за десять футів, і втікати було надто пізно. Челонер схопив із блискавичною швидкістю малого, перш ніж той устиг зіскочити зі спини матері, а тоді запхав у мішок.

За все життя Челонеру не доводилося переживати такого напруження, як у наступні п’ять хвилин. Попри горе і страх, дика войовнича кров старого Сумінітика заграла в жилах Ніїви. Він дряпався кігтями, кусався, бився й ревів. На ці п’ять хвилин він обернувся на п’ять бісенят в одному тілі. Коли Челонер нарешті обв’язав шию Ніїви мотузкою і товстеньке ведмежатко опинилося в мішку, руки мисливця були подерті й пошкоджені в багатьох місцях.

У мішку Ніїва продовжував борсатися, аж поки не втомився. Челонер тим часом знімав шкуру з Нузак і вирізав необхідне м’ясо й жир. Очі мисливця заблищали — шкура ведмедиці була дивовижною. Він загорнув у неї м’ясо й жир, а паку зв’язав шворкою з сириці. Потім причепив до нього свої плечові ремені. Зігнувшись під тягарем важезної туші, що тягнула на добрих шістдесят фунтів, чоловік прихопив рушницю і… Ніїву. Вийшов із лісу він по обіді, а дістався до табору десь перед заходом сонця. На кожному кроці Челонера Ніїва боровся, як спартанець, майже до кінця шляху.

Зрештою він принишк у мішку і майже не подавав ознак життя. Навіть коли підскочив Мікі й підозріло обнюхав ведмежу в’язницю, Ніїва не протестував. Усі запахи тепер змішалися, та й звуків він теж не розрізняв. Челонер геть знесилів. Кожен його мускул, кожну кісточку пронизував біль. Одначе спітніле брудне обличчя мисливця задоволено світилося.

— Ет, який ти відважний, чортеня мале, — сказав Челонер, розглядаючи в’ялий комочок у мішку й уперше за день набиваючи люльку. — Відважний, кажу тобі, чортенятко!

Він прив’язав кінець зашморга Ніїви до деревця й обережно розкрив мішок. Тоді викотив ведмежатко на землю й відступив. На той час Ніїва вже був готовим до перемир’я з Челонером. Та, викотившись із мішка, засліплене яскравим світлом ведмежатко побачило не його, а Мікі! Охоплений цікавістю Мікі незграбно виробляв захоплені викрутаси і, вочевидь, мав намір обнюхати новенького.

Оченята Ніїви заблищали. Що це за клаповухе одоробало? Мабуть, дитинча того страховиська — ворога! Що означають дикі конвульсії й метляння хвостом невідомої істоти? Виклик на битву? Певно, що так. Що ж, принаймні це створіння мого зросту… Ще мить — і Ніїва, максимально натягнувши мотузку, накинувся на щеня. Мікі, який щойно весело й щиро пропонував дружбу, повалився на спину. Він дриґав кумедними лапками в повітрі і відчайдушно кликав на допомогу. У скавчанні, що порушило вечірній спокій і тишу дикої природи, звучало невимовне горе.

Ошелешений Челонер нерішучо завмер. За інших обставин, він би розборонив маленьких задирак, але дещо зупинило його. Ніїва нависнув над бідолашним Мікі, а той ганебно задер недоладні лапки догори, мовляв: «Здаюсь». Раптом ведмедик повільно розчепив хватку й відхилився від цуценяти. Він знову побачив двоногого звіра. Інстинкт, на який ведмежа покладалося більше, ніж на розум, змусив його непорушно завмерти й втупитися в Челонера. Мікі знову задриґав лапами, заскімлив, заметляв хвостом, ніби благаючи помилування. Він облизнувся й почав вовтузитися — здавалося, він хоче сказати Ніїві, що не має ворожих намірів. Ведмедик виклично загарчав, не відриваючи очей від Челонера, і потихеньку зліз із Мікі. Цуценя, боячись поворхнутися, й далі лежало на спині задерши лапи.

Здивований Челонер повільно відійшов, заліз у намет і вже звідти спостерігав за ведмежам крізь щілину.

Ніїва перестав вищирятися й глянув на цуценя. Можливо, десь у глибині душі давній спадковий інстинкт підказував йому, що, втративши матір, він утратив ненароджених братів і сестер, а отже і дружбу, і безліч веселих дитячих ігор. Мікі відчув зміну настрою розлюченого чорного звірятка, що хвилину тому було ворогом. Песик несамовито забив хвостом і помахав передніми лапками до Ніїви. Проте, злякавшись можливих наслідків, перекотився на бік. Ніїва не поворухнувся, а Мікі радісно затрусився.

Трохи згодом Челонер уже спостерігав крізь отвір у наметі, як цуценя й ведмежа несміливо обнюхують одне одного.

Роздiл 4

Уночі падав дрібний холодний дощ, який принесло з північного сходу. Щойно розвиднілося, Челонер вийшов із намету у вогкий ранок, щоб розпалити вогонь. У заглибині під сосною він побачив Мікі й Ніїву: малі міцно спали, притулившись один до одного.

Першим людину завважив ведмедик. Цуценя ще спало, а Ніїва втупив блискучі очиська в невідомого ворога, який умить змінив його світ до невпізнаваності. Виснажений ведмедик проспав без задніх лап у першу ніч полону й уві сні про все забув. Але тепер учорашні картини знову постали в уяві. Він зіщулився в укритті під деревом, відсунувся глибше й тужливо заскавчав за матір’ю. Почув його тільки Мікі.

Скавучання розбудило щеня. Сонний клубочок поволі випростався, потягнувся довгими незграбними лапами й позіхнув так голосно, що Челонер обернувся. Чоловік побачив дві пари очей, які розглядали його з заглибини під сосною. Песик нашорошив ціле і вкорочене вушка, вітаючи господаря з безмежною радістю й приязню. На обличчі Челонера, що було мокрим від дощу й сильно обвітрилося за 14 місяців північних мандрів, теж з’явилась усмішка. Мікі радісно вискочив з укриття, кумедно звиваючись і дриґаючи на знак невимовного щастя: господар усміхнувся особисто до нього.

Лишившись на самоті під деревом, Ніїва сховався ще глибше. Із тимчасової фортеці визирала лише кругла голівка. Блискучими очиськами малий розглядав убивцю матері.

Подумки Ніїва знову переживав учорашню трагедію: залита сонцем, тепла річка, вони з мамою ловлять раків на сніданок, і ось приходить двоноге страховисько, лунає гуркіт дивного грому, втеча до лісу, а тоді кінець — мати йде назустріч ворогові. Однак цього ранку не смерть матері найбільше ятрила йому душу, а думки про те, що він сам не дав відсічі білій людині й лише відчайдушно борсався в чорному задушливому мішку, у якому його принесли до табору. Мисливець роздивився подряпини на руках, підійшов до Ніїви й усміхнувся так само приязно, як щойно до малого Мікі.

Ніїва блиснув очима.

— Я ж вибачився вчора, — сказав Челонер, звертаючись до ведмедика, як до людини.

Челонер був незвичайним мешканцем північного краю. Він вірив, що представники тваринного світу мають психологічні особливості, й переконався на власному досвіді, що у тварин, до яких ставишся й говориш по-людськи, зазвичай розвивається певний рівень розуміння. Далекий від науки Челонер називав це розумом.

— Я ж вибачився, — повторив він, присівши навпочіпки за ярд від сховку, звідки визирав обурений Ніїва. — Мені дуже-дуже шкода, що я вбив твою матір. Але нам було потрібне м’ясо й жир. Ми з Мікі хочемо подружитися з тобою. Ми візьмемо тебе з собою до Дівчинки. Якщо ти не зможеш полюбити її, тоді ти черстве й нечуйне створіння, яких світ не бачив, і не заслуговуєш на матір. Ви з Мікі будете братами. Його мама теж померла — від голоду, а це набагато гірше за смерть від кулі. Я знайшов Мікі так само, як тебе: він тулився до мертвої матері й завивав так, ніби його життя скінчилося. То вище носа, малий, давай потисну тобі лапу й будемо дружити!

Челонер простягнув руку. Ніїва не ворухнувся. Кілька хвилин тому він би загарчав і вищирився. Але тепер просто застиг, мов камінь. Така дивна тварина йому ще не здибалася. Учора двоноге створіння не зашкодило йому, щоправда, запроторило в мішок. Та й нині, судячи з усього, ворожих намірів створіння не мало. Ба більше, у голосі людини не вчувалося ані неприємних, ані загрозливих ноток. Ведмедик перевів погляд на Мікі. Песик просунув голову між колінами Челонера й здивовано розглядав Ніїву, ніби запитуючи: «Чому не вилазиш звідти? Гайда, допоможеш зі сніданком!»

Челонер наблизив руку до Ніїви, і ведмедик втиснувся в укриття так глибоко, що далі нікуди. І тут сталося диво. Двоногий звір торкнувся лапою ведмежої голівки. Тіло Ніїви пройняло дивне й незнайоме відчуття, проте боляче не було. Якби ведмежа не засіло під деревом, воно почало б дряпатися й кусатися, а так просто знову не зреагувало.

Челонер поволі просунув пальці до загривка Ніїви. Мікі збагнув, що то була важлива мить, й уважно спостерігав, не зводячи очей із ведмедика. Челонер ухопив Ніїву за загривок і виволік з-під дерева, тримаючи на витягнутій руці. Ніїва борсався, звивався й голосно ревів. Мікі, виявивши солідарність, і собі завив. Виття у два голоси стало нестерпним. За хвилю Челонер знов ув’язнив Ніїву в мішку, та цього разу лишив голову малечі назовні. Горловину мішка на шиї ведмедика він обв’язав мотузкою й надійно закріпив сирицевою шворкою. Таким робом три чверті Ніївиного тіла опинилися в мішковому полоні, а голова стирчала. Такий-от «ведмідь у мішку» замість «кота».

Не звертаючи уваги на протести ведмежати, Челонер зайнявся сніданком. Уперше ця справа видалася Мікі нецікавою, бо поруч був полонений ведмідь. Песик бігав навколо Ніїви, який дриґався й ревів, і марно пропонував дружню допомогу. Зрештою Ніїва заспокоївся, і Мікі всівся поруч із ним, обдаровуючи господаря серйозним, запитливим, ба навіть осудливим поглядом.

Сірі хмари розходилися, обіцяючи сонячний день. Челонер був готовий продовжити тривалу подорож на південь. Він підготував човен і речі, а Ніїву й Мікі лишив наостанок. На носі човна облаштував м’яке гніздечко зі шкури вбитої ведмедиці. Тоді покликав Мікі й обв’язав його шию мотузкою, а другий кінець закріпив на шиї Ніїви. Ось так ведмежа й цуценя опинилися в одній зв’язці завдовжки з ярд. Узявши кожного з малят за загривок, Челонер поніс їх у човен і поклав в облаштоване з Нузак гніздечко.

— Тепер, малята, добре поводьтеся, — наказав він. — Сьогодні нам доведеться подолати 40 миль, щоб надолужити час, який ми вчора втратили.

Човник рушив, коли в небі сходило сонечко.

Роздiл 5

Човник мчав рівною поверхнею озера, а з Ніївою тим часом щось трапилося. Ані Челонер, ані Мікі не завважили дивовижної зміни: ведмедик тремтів усім тілом. Його серце калатало так само сильно, як тоді, коли мати билася зі старим ведмедем. У Ніїви раптом з’явилась упевненість, що повертається все втрачене щастя, що все буде добре, БО ВІН ВІДЧУВ ЗАПАХ МАТЕРІ! Невдовзі малий виявив, що джерелом стійкого аромату є чорне хутро під лапами. Він розтягнувся на кругленькому животику, занурив носика в хутро і роздивлявся Челонера з-під лапок.

Він не міг збагнути, як то воно: ось сидить двоногий звір, змушує човен пливти, а ось Ніїва лежить на своїй матері, вона тепла й м’яка, але все одно мертва! Ведмежа не стрималося: із горла вирвалося скавучання — тихий жалісний поклик до НЕЇ! Мама не відповіла, тільки Мікі відгукнувся солідарним виттям: ланцюгова реакція, як у дітей. Ведмедиця не ворухнулася, не видала жодного звуку. Та й не видно було нічого, крім чорної пухнастої шкури — ані голови, ані задніх лап з великими лисими п’ятками, які Ніїва любив лоскотати, ані вух, які він звик кусати. Матері тут не було — лише чорна шкура і… ЗАПАХ.

Хай там як, налякану ведмедикову душу зігріло материне тепло. Ніїва відчув захисну близькість непереможної, надійної сили. Під промінням ранкового сонечка шерсть на його спині настовбурчилася. Він сховав коричневого носика в хутрі й прикрив лапками. Мікі тим часом усе намагався розгадати таємничого нового приятеля: уважно спостерігав за ним, позираючи з-під схрещених передніх лапок. Кумедна щеняча голівка, з несиметричними вухами і видовженими вусиками від ердельтер’єрового спадку, була зайнята складними роздумами. Мікі прийняв Ніїву як друга, а той невдячно накинувся на нього через власні негаразди. Таке Мікі міг пробачити й забути. А от зневажливого ставлення подарувати Ніїві ніяк не міг. Ведмежа повністю ігнорувало всі грайливі витівки песика. Коли Мікі гавкав і стрибав, радісно трусився й припадав до землі, запрошуючи до гри у квача або борюкання, Ніїва просто витріщався, як дурень. Мікі починав думати, що Ніїву цікавлять тільки бійки. Минуло багато часу, перш ніж песик наважився спробувати ще раз.

Сталося це за кілька годин після сніданку. Ніїва майже не ворушився весь час, а Мікі охопила нестерпна нудьга. Навколо ніщо не нагадувало про нічну негоду: на безхмарному небі світило ясне сонце. Минуло більше години відтоді, як човен потрапив із озера до стрімких вод чистої річки, що звивалася південним схилом між коліном річки Джексон і річкою Шаматава. Челонер ще не мандрував цією річкою, витоком великого озера. Він побоювався натрапити на водоспад або пороги, тому уважно дивився вперед. За останніх півгодини течія пришвидшилася, і Челонер був певен, що невдовзі треба буде переносити човен берегом. Трохи згодом він почув тихе рівномірне дзюрчання, а це свідчило, що вони наближаються до небезпечної зони. Чоловік обійшов наступний закрут, тримаючись поблизу берега, і побачив за чотири-п’ять сотень ярдів стрімчак і шалену водоверть.

Челонер миттю оцінив ситуацію: з одного боку річкових порогів — крутий берег, з іншого — густий ліс. Він не сумнівався, що доведеться оминати бурхливий потік лісом пішки. Але лісова смуга розташувалася на протилежному боці, і до неї було далеко. Челонер нахилив човен під кутом 45 градусів й від усіх сил наліг на весло. Часу було достатньо, щоб дістатися до іншого берега, перш ніж човен наблизиться на небезпечну відстань до водоверті. З-за порогів уже долинала гуркотнява водоспаду.

Ось такої невдалої миті Мікі й вирішив ще раз заприятелювати з Ніївою. Він приязно дзявкнув і простягнув лапу. Треба сказати, лапа песика була непропорційно широкою, довгою ТА кістлявою, тому дружній удар по носі був для Ніїви, мов атака професійного боксера. Несподіваний випад зумовив подальші події. Мікі до всього кецнув другою лапою, випадково влучивши ведмедикові в око. Це вже було занадто — навіть другові такого не подаруєш. Ніїва загарчав, вистрибнув із м’якого гніздечка й накинувся на цуценя.

Сталася ще одна дивовижа: Мікі, який ганебно благав помилування у першій сутичці, цього разу повівся інакше. Він дістав войовничу вдачу від батьків. Недаремно ж у його жилах текла змішана кров гончака з гір Маккензі — найсильніших північних собак із великими лапами й широкими плечима — й ердельтер’єра-шпіца. Гончак Маккензі вирізняється бичачою силою й поводиться доброзичливо за будь-яких обставин, а от північний шпіц та ердельтер’єр мають диявольську вдачу (так і не скажеш, хто з них войовничіший). Ось чому Мікі, що завжди був у доброму гуморі, раптом відчув агресивні пориви. Він уже не просив милості, а відповів на атаку Ніїви, що хижо вишкірився. Вони влаштували видовищну бійку на носі човна.

Дарма Челонер угамовував тварин криком, відчайдушно веслуючи й змагаючись із небезпечним потоком. Зайняті бійкою Ніїва й Мікі не чули його. Ось уже Мікі знову борсається на спині, але цього разу він вгризся гострими зубами в шию Ніїви й, продовжуючи розмахувати лапами, мав усі шанси дати ведмежаті прочухана, якби не сталося те, чого боявся Челонер. Зчепившись мертвою хваткою, песик і ведмедик скотилися з човна в несамовитий водний вир. Секунд на десять обидва зникли під водою, а потім випірнули за добрих 50 футів від Челонера. Дві чорні голівки шугонули вниз до смертельного урвища. Із горла Челонера вирвався ледь стримуваний крик — крик людини, яку спіткало справжнє горе: він не в силах урятувати малечу, він утратив Мікі, який стільки тижнів був йому єдиним другом і співрозмовником.

Бурхлива річка підхопила Мікі й Ніїву, зв’язаних однією мотузкою завдовжки в ярд. Те, що господар вирішив зв’язати їх разом, виявилася подарунком долі для Мікі. Песикові було 3 місяці, він важив 14 фунтів, і його маленьке тільце на 80 відсотків складалося з кісток і тільки на піввідсотка — з жиру. Ніїва важив 13 фунтів, але 90 відсотків цієї маси було жиром. Таким чином Мікі виконував роль маленького якоря, а Ніїва — рятувального жилета, який практично не міг потонути.

Обох малят аж ніяк не можна було назвати легкодухими. Вони мали бійцівську кров. Бідолахи пропливли вже сотню ярдів річковими порогами, але Мікі, що майже весь час був під водою, ані на мить не припиняв боротися, вистромлюючи носа назовні й вдихаючи повітря. Вода перевертала його то на спину, то на живіт, але в будь-якому положенні він працював усіма чотирма лапами, як веслами. Якоюсь мірою це допомогло Ніїві, що героїчно змагався з бурхливим потоком. Самого Ніїву, цю грудомаху жиру, річка підхопила б, мов пухнастий м’ячик, але з якорем на шиї, вагою 14 фунтів, ведмедика цілком могло потягнути на дно. Разів зо п’ять Ніїва зникав під водою, коли якась течія підхоплювала Мікі й він тягнув за собою ведмежа — голову, хвіст, лапи і зрештою все тіло. Однак Ніїва щоразу вигулькував назовні — чотири товстенькі лапки відчайдушно боролися за життя.

Коли вода принесла їх до водоспаду, Мікі вже звик до підводної подорожі і неймовірна пригода більше не жахала. Песик майже перестав дриґати лапками. Хоч до його слуху долинав страшний рокіт води, ситуація вже не видавалася йому моторошною. Він тонув. Тим часом Ніїві не пощастило тішитися приємною безболісною смертю. Перед лицем катастрофи він повністю усвідомлював, що відбувається. Його голова була над водою, тож він не втратив свідомості. Раптом річка зникла, і його понесло вниз у водну безодню. Шию Ніїви вже не обтяжував тягар песика.

Челонер здогадувався, якої глибини був вир під водоспадом. Якби спитали Ніїву, він би заприсягнувся, що завглибшки з милю. Мікі вже нічого не оцінював, йому було байдуже, як глибоко тонути — на два фути чи на дві ліги[31]. Песик зовсім не працював лапами й повністю віддався на волю течії. Ніїва знову вигулькнув, а за ним Мікі, мов поплавець. Мікі вже зібрався віддати останній подих, аж раптом шалена водоверть шпурнула Ніїву до прибитої на берег деревини, і голова Мікі вигулькнула з-під води — песик повис, розкачуючись на мотузці, ніби вішальник.

Роздiл 6

Навряд чи в наступні кілька хвилин Ніїва діяв, аналізуючи ситуацію раціонально. Йому загрожувала смертельна небезпека, тож малоймовірно, що він свідомо допомагав напівмертвому й майже непритомному Мікі. Ведмедика турбувало лише одне — дістатися до безпечного й сухого місця. Та він мимохіть тягнув за собою песика. Тож, коли Ніїва, якмога натягнувши мотузку, зачепився гострими пазурами за колоду й шарпнувся вперед, голова Мікі випірнула з холодного потоку смерті. Ось так і вийшов порятунок. Ніїва доповз до колоди, яку зусібіч омивав бурхливий потік, і, розтягнувшись на животі, вчепився в неї так, як ще ніколи ні за що не чіплявся. Заховану серед густих заростів купу деревини з берега не було видно, інакше Челонер, який через 10 хвилин після трагічного випадку проминав це місце, побачив би малих.

Мікі, звісно, ще не оклигав, щоб відчути запах чи почути кроки господаря, який блукав поблизу й сподівався знайти маленького друга живим. А Ніїва тільки міцніше вчепився в колоду. З нього досить: двоногого звіра він волів не зустрічати більше ніколи в житті. Минуло півгодини, і Мікі нарешті почав дихати, кашляти й відхаркувати воду. Уперше після сутички в човні ведмедик зацікавився супутником. Через десять хвилин Мікі підняв голову й зиркнув на сусіда. Тоді Ніїва смикнув мотузку, мовляв: «Ворушися, якщо хочеш дістатися берега». Мокрий, жалюгідний Мікі скидався радше на обгризену кістку, ніж на тварину з плоті й крові. Песик глянув на Ніїву і навіть спробував привітно вильнути хвостом.

Тіло цуценяти досі було трохи у воді. Мікі почав гребти змореними лапами в бік рятівної колоди, за яку тримався Ніїва. Колода була високою, а головне сухою, і, коли Мікі видряпався на неї, для нього знову зійшла щаслива зірка. Він учепився, та, на жаль, дряпаючись чотирма незграбними лапками ближче до Ніїви, мимохіть відштовхнув стару колоду. Та миттю відокремилася від зануреної у воду купи деревини. Річка поволі підхопила один кінець — і ось уже бурхлива водоверть безжально накинулася на неї. Сталося це так несподівано, що Мікі мало не зісковзнув із ненадійної опори. Колоду розвернуло, і течія потягнула її донизу з шаленою швидкістю. Якби Челонер опинився на їхньому місці, пливучи своїм вірним човником, йому неодмінно забило б дух.

Тієї миті він власне обходив пороги берегом біля підніжжя водоспаду. Переправу в тому місці, де Мікі з Ніївою героїчно боролися за життя, він вважав неприпустимим ризиком і, з міркувань безпеки, марнував цінні години, перетягуючи оснащення через ліс до надійнішого для річкових мандрів відтинку за півмилі звідти. Небезпечна переправа, напевно, закарбується в пам’яті ведмежати й цуценяти на все життя. Вони сиділи один навпроти одного посеред колоди. Ніїва міцно тримався, встромивши гострі пазури в дерево й перелякано вирячивши темні оченята. Відірвати його кігті від колоди можна було хіба що ломакою для висмикування цвяхів. Шанси Мікі вижити були сумнівними від початку. Пазурів, якими можна вчепитися в дерево, у нього не було, кістлявими лапами він не міг триматися так само міцно, як Ніїва — пухкенькими. Мікі лишалося тільки балансувати, ковзаючи з одного боку колоди на інший. Рятівна колода весь час підстрибувала й нахилялася. Час від часу песик лягав уздовж або впоперек — і його життя весь час висіло на волосинці. Ніїва не відривав від Мікі очей, пронизуючи його поглядом до самих кісток. Річ у тім, що кмітливе ведмежа справді усвідомлювало: безпека залежить не так від сили пазурів, як від моряцької вправності Мікі. Якби песик скотився з колоди, то неминуче потягнув би Ніїву за собою.

Один бік колоди був ширшим і важчим, тому вона не перекручувалася, а стрімко летіла вниз, як торпеда. Ніїва сидів спиною до страшної рокотливої водоверті, а от Мікі мав можливість насолодитися моторошним видовищем сповна. Колоду повсякчас обдавало білою густою піною і на кілька секунд повністю накривало водою — у такі моменти Мікі затримував дихання й заплющував очі, а Ніїва ще більше встромляв кігті у дерево. Одного разу колода зачепилася за камінь — ще якихось шість дюймів і вони лишилися б без «корабля». Пропливши півшляху, ведмедик і песик скидалися на два пінні м’ячики, з яких кліпали перелякані очі.

Рокіт виру лишився позаду, і каменюк, навколо яких із хижим гарчанням билась і звивалася вода, поменшало. Траплялися спокійні зони, де колода рухалася рівномірно й не підстрибувала. Нарешті малих винесло до тихих річкових вод. Тільки тоді запінені м’ячики наважилися ворушитися. Ніїва таки побачив моторошний вир, що лишився позаду, а Мікі дивився вперед на узбережжя ріки, яка знову сумирно дзюрчала, на густий ліс і залиту сонцем далечінь. Цуцик глибоко вдихнув, наповнивши тіло повітрям, і полегшено видихнув. Потім струсив піну з носа й вусиків. Тепер він завважив, як незручно вмостився: спирався на скручену задню лапу, а животиком припав до передньої. Спокій річки й близькість берега вселяли надію, тож Мікі вирішив випростатися. На відміну від Ніїви, він був досвідченим мореплавцем. Більше місяця він подорожував із Челонером у човні, і тиха вода без бурхливих потоків його зовсім не лякала. Мікі оживився й радісно вискнув до Ніїви, щоправда виск прозвучав радше як скавчання.

Ніїва здобув іншу освіту. Його досвід мандрів на човні обмежувався цим божевільним днем, зате він добре знав, що таке колода. За своє коротке життя ведмедик пережив удосталь пригод, які навчили, що колода у воді — немов жива істота, чиї злі жарти абсолютно непередбачувані. Мікі не випадало нагоди засвоїти такого уроку. На колоді вони безпечно випливли з водоверті, тому для песика це був першокласний човен. Щоправда, з трохи незручною заокругленою поверхнею, хоча він цим не переймався. Ніїва вражено дивився, як розслаблений песик роззирається довкруж.

Ведмежа інстинктивно вчепилося в дерево, а Мікі тим часом відчув нестримне бажання струсити піну, яка вкривала все його тіло, крім кінчика носа й очей. Песик часто струшувався в човнику, то чому б не зробити цього зараз? Без жодних вагань песик так і вчинив.

Колода перевернулася так само миттєво, як затягується зашморг на шиї вішальника. Мікі, не встигнувши писнути, шубовснув у річку. Гучний СПЛЕКС — і песик бомбочкою пішов на дно.

Уперше з головою пірнувши під воду, Ніїва тримався героїчно. Коли колода спливла, він сидів на тому ж місці, надійно вчепившись у дерево. Піни на ньому вже не було. Ведмедик шукав, куди подівся Мікі. Аж раптом мотузка знову натягнулася в нього на шиї. Мимоволі він подивився туди, де мотузка зникала під водою, бо шию тягнуло в той бік. Цуцика він там не побачив, бо той пірнув надто глибоко. Мотузка тягнула дедалі сильніше, адже слабка течія не могла допомогти Мікі видряпатися. Ніїва тримався за колоду мертвою хваткою. Якби він зісковзнув і пірнув за Мікі, ніщо не врятувало б малих, яким досі неймовірно щастило. Мікі невтомно борсався під водою, слугуючи якорем і кермом їхнього плавзасобу. Колода поступово вирівнялася. Її підхопила прибережна течія, і малі наблизилися до болотистого берега.

Ніїва зібрав усі сили й вистрибнув на берег. Відчувши ґрунт під лапами, він побіг і таким чином витягнув Мікі з трясовини. Песик розтягнувся на землі, ніби величезне ракоподібне, що виповзло з води, і намагався зловити ковток повітря. Ніїва зупинився: збагнув, що приятелеві треба відновити сили, перш ніж рушати далі. Мікі оговтався швидко. За п’ять хвилин уже стояв на лапах і завзято струшувався, влаштувавши Ніїві душ із багнюки й води.

Якби малята лишилися на цьому місці, Челонер знайшов би їх десь за годину, бо плентався вздовж берега в пошуку їхніх тіл. Мабуть, успадкований від минулих поколінь інстинкт підказав Ніїві, що є така ймовірність, бо за чверть години після щасливої вилазки з води ведмежа вже чалапало вглиб лісу, а за ним і Мікі. Для песика почалася нова пригода.

Ніїва тепер був у доброму гуморі. Для нього ліс, нехай і без матері, був домом. Після скажених пригод із Мікі й фатальної зустрічі з двоногим звіром м’яке поколювання хвойних голок під лапами й рідні пахощі затишних лісових куточків сповнювали його радістю й спокоєм. Він повернувся додому! Ніїва потягнув носом лісове повітря й нашорошив вушка, насолоджуючись приємним знайомим відчуттям: він володар власної долі. У цьому лісі ведмедик ще не бував, але то байдуже. Усі ліси подібні. Якщо в розпорядженні ведмедика кілька сотень тисяч квадратних миль неозорого лісу, він, без сумніву, вдома.

Для Мікі все було інакше. Він не лише сумував за Челонером і річкою, а й дедалі більше тривожився, чим далі Ніїва вів його у темряву й невідому гущавину. Нарешті песик рішуче зважився на протест і, відповідно до цього рішення, різко вперся лапами так, що мотузка натягнулася. Ніїва здивовано буркнув і гепнувся на спину. Скориставшись нагодою, Мікі розвернувся і з властивим йому запалом, успадкованим від батька-гончака, попрямував назад до річки. Мікі протягнув Ніїву на 10–15 футів, перш ніж ведмежа звелося на лапи.

Почалася боротьба. Упершись задками і зануривши передні лапи в м’який ґрунт, кожний тягнув мотузку у свій бік, доки обом не забило дух й очі не полізли з орбіт. Ніїва тягнув уперто, але без ентузіазму, тим часом Мікі по-собачому шарпався й звивався, щоразу підтягуючи до себе мотузку, а отже й Ніїву, на один дюйм. Зрештою, у цьому двобої все зводилося до того, чия шия витриваліша. Під жировим шаром Ніїви не ховалася фізична сила. Мікі мав перевагу: у його кощавому незграбному тілі моці було більше. Так вони подолали з десяток футів. Після безуспішного, хоч героїчного, спротиву Ніїва здався і попрямував за песиком.

Ведмежа природа привела б Ніїву просто до річки, коли б він захотів, а от Мікі, попри завзяття, орієнтувався на місцевості гірше. Ніїва покірно йшов за песиком і невдовзі завважив, що супутник марно петляє, поволі віддаляючись від небезпечної водойми. Хвилин за 15 Мікі заблукав, сів на задні лапи й поскаржився Ніїві тихеньким скавчанням. Ніїва не ворухнувся. Пронизливим поглядом він втупився в кулю, яка висіла на низькому кущику за якихось десять кроків від них. До зустрічі з двоногим звіром ведмежатко витрачало багато часу на споживання їжі, а з учорашнього ранку не тримало й жука в роті. Тож коли Ніїва побачив кулю на кущі, порожній шлунок миттю зреагував, а рот наповнився слиною. Це було осине гніздо. За коротке життя ведмежа не раз спостерігало, як Нузак підходить до таких гнізд, скидає на землю, давить великою лапою, а тоді запрошує ласувати мертвими осами. Протягом не менш як місяця смачнющі оси входили до щоденного раціону Ніїви. Він наблизився до гнізда, а за ним, звісно, Мікі. Коли малі були за три фути від куща, Мікі почув виразне й тривожне гудіння. Ніїва, очевидно, не хвилювався. Оцінивши висоту розташування гнізда, він звівся на задні лапи й смикнув його собі на біду.

Почутий песиком звук миттю обернувся на сердите гучне дзижчання, що нагадувало скрегіт пилки. Мати ведмежатка придавила б гніздо лапою з блискавичною швидкістю, перетворивши ос на смачний обід, а от Ніїва лише зачепив оселю Агму та його небезпечного племені. За збігом обставин, ведмедик застав Агму і три чверті воїнів удома. Перш ніж Ніїва встиг ще раз ударити лапою, вилетіла хмара ос. Із горла Мікі вирвався дикий зойк, бо сам Агму сів на кінчик носа цуценяти. Ніїва якийсь час стояв мовчки, відмахуючи ос від мордочки лапами, а Мікі скавчав і сховав бідний носик у землю. Невдовзі кожен солдат армії Агму мав чим зайнятися. Тепер і Ніїва загорлав, відскочив від гнізда й дав драла. Песика тягнути не довелося, він і сам залюбки дав драпака. Здавалося, на його шкурі не лишилося місця, не ураженого гострим осиним жалом. Ніїва скажено ревів. Лісову тишу розтинав неперервний ведмежий рев у супроводі собачого сопрано, і, якби десь неподалік випадково проходив якийсь індіанець, він не мав би жодних сумнівів, що перевертні влаштували в лісі вечірку.

Зрозумівши, що вороги здають позиції, шляхетні воїни-оси повернулися б до пошкодженої фортеці, якби наляканий Мікі не вирішив оббігти молоде деревце з одного боку, а Ніїва — з другого. Через це непорозуміння вони зупинилися так різко, що ледь не зламали шиї. Тоді кілька десятків вояків ар’єргарду осиної армії знову атакували. У жилах Ніїви нарешті заграла войовнича кров, і він гепнув лапою по ледь укритій шерстю спині цуценяти. Засліплений болем і страхом песик уже не мислив тверезо: гострі пазурі Ніїви видалися йому новою, більш агресивною атакою гудючих страховидл. Песик пронизливо зойкнув і забився в корчах.

Істеричний напад їх і врятував. Дригаючись у конвульсіях, Мікі посунувся ближче до Ніїви, і дерево більше їм не перешкоджало. Ніїва кинувся шукати безпечного місця, а за ним, звісно, Мікі, що дорогою дзявкав і підстрибував. Ніїву річка тепер не лякала. Ведмежий інстинкт підказував, що потрібна вода — і то дуже. Ведмедик прямував у бік річки з такою точністю, ніби мав компас, як у Челонера. За кілька сотень футів потерпілим трапився вузенький струмок завглибшки чотири-п’ять дюймів, який песик і ведмедик могли легко перескочити. Ніїва кинувся туди, а за ним Мікі. Уперше в житті песик добровільно занурився у воду. Малі довго лежали в прохолодному ручаї.

Погляд Мікі затуманився, а все тіло, від кінчика носа до кістлявого хвоста, спухало. Ніїва страждав менше завдяки жировому шару. Із зором у нього було все гаразд, і протягом кількох годин, чекаючи, коли біль минеться, він аналізував події. Нещастя почалися з двоногого звіра. Цей звір забрав маму. Цей звір запхнув його в темний мішок і ПРИВ’ЯЗАВ ДО ШИЇ МОТУЗКУ. Поступово Ніїва дійшов висновку, що в усьому винна мотузка.

Минуло багато часу, перш ніж ведмедик і песик нарешті вилізли з води і знайшли м’яку й суху заглибину під великим деревом. Навіть для Ніїви, очі якого не постраждали від ос, у лісі ставало темно. Сонце сідало, і повітря холоднішало. Розтягнувшись на пузі й обхопивши опухлу морду передніми лапами, Мікі жалісно скавучав.

Ніїва знову й знову позирав на мотузку — у нього визрівав план. Він і собі заскавулів — трохи за мамою, трохи у відповідь на скавчання Мікі. У непереборному дружньому пориві Ніїва підсунувся ближче до песика. Зрештою Мікі ні в чому не винен. Винен двоногий звір і… МОТУЗКА!

Стало зовсім темно, Ніїва підповз ще ближче до песика і вхопив мотузку передніми лапами. Тихенько буркнувши, ведмежа взяло її зубами й почало гризти. Час від часу Ніїва рикав так, ніби спілкувався з Мікі й хотів сказати: «Хіба не розумієш? Я хочу розгризти цю штуку. До ранку впораюся. А ти не вішай носа! Завтра буде кращий день».

Роздiл 7

Наступний ранок Ніїва й Мікі зустріли на спухлих обважнілих лапах, які не давали забути про прикрість із осиним гніздом. Малі роззиралися довкруги в густому таємничому лісі, куди їх завели вчорашні пригоди. Молода кров брала гору: попри те, що спухле від жала незграбне тіло Мікі виглядало тепер комічно, песик не втратив охоти до пригод.

Його мордочка стала круглою, як місяць, а голова надулася так, що, здавалося, от-от розірветься — принаймні в Ніїви могли виникнути такі підозри. Одначе в кутиках очей, що проглядалися крізь набряки, палали вогники, а несиметричні вушка нашорошилися в очікуванні сигналу від ведмедика, мовляв: «То як, чим займемося?» Осина отрута вже не мучила Мікі. Він відчував, що суттєво збільшився, але в усьому іншому все було гаразд.

Ніїва виглядав краще — його врятував жир. Єдине, що справді дошкуляло: одне око ніяк не відкривалося. Він широко розплющив здорове око й сторожко роззирався. Попри спухле око й ватяні лапи, він був сповнений оптимізму й упевнений, що негаразди позаду. Ніїва позбувся двоногого звіра — материного вбивці, повернувся до рідного гостинного лісу, а мотузку, якою Челонер прив’язав його до песика, уночі перегриз. Тепер, коли два нещастя позаду, він би не здивувався, якби побачив Нузак десь у тіні дерев. Згадавши про матір, ведмежа заскиглило. Мікі, якого непокоїла самотність нового світу і який сумував за господарем, заскиглив у відповідь.

Обидва були голодні. Безперервні пригоди не дали їм учора поїсти. Цуцик дивувався тому, як змінився його світ: усе навкруги видавалося тривожним і незбагненним. Поки Ніїва уважно оглядав лісові хащі, Мікі, затамувавши подих, чекав нової халепи.

Ніби переконавшись, що все гаразд, Ніїва повернувся спиною до сонця, бо так завжди робила мати, і рушив у путь.

Мікі — за ним. Лише тоді песик відчув, що тіло просто таки розпливлося. Шия набрякла, лапи здавалися милицями. Рухаючи спухлими кінцівками й намагаючись не відставати, Мікі за п’ять хвилин устиг перечепитися п’ять разів. Окрім того, очі майже не розплющувалися, тому він погано бачив, а, коли беркицьнувся вп’яте, загубив Ніїву й жалісно заскавучав. Ніїва зупинився й просунув носа під гнилу балку. Коли Мікі наздогнав ведмежа, той розтягнувся на пузі й відчайдушно ловив язиком мешканців колонії великих червоних мурах — кислих і поживних. Мікі уважно придивився і зметикував, що Ніїва знайшов, чим підкріпитися, хоча песик і гадки не мав, що то було. Голодний цуцик притулив носа до мордочки ведмедика й заходився лизати в тому ж місці, але на язик потрапляла лише багнюка. Ніїва тим часом задоволено кректав. Хвилин за десять він з’їв останню мураху й попрямував далі.

Малеча вийшла до придолинку й відчула під лапами вологий ґрунт. Ніїва обнюхав землю, роззирнувся одним здоровим оком і раптом почав копати. Невдовзі він витягнув із-під землі щось біле завбільшки з великий палець людини й пожадливо вхопив це щось зубами. Мікі пощастило урвати й собі шматочок, але на нього чекало розчарування. Ведмежаті знахідка смакувала. Мікі ж потримав її трохи в роті й гидливо виплюнув. Ніїва з вдячним кректанням поквапився доїсти рештки корінця.

Ведмежа й цуценя рушили далі. Протягом двох нестерпних годин Мікі волочився за Ніївою з дедалі більшою порожнечею в шлунку, зате набряки почали сходити. Голод ставав пекельною мукою. Нічого їстівного для нього не траплялося, а от Ніїва на кожному кроці щось під’їдав. Через дві години денне меню ведмедика суттєво збільшилося. Він скуштував півдесятка зелених і чорних жуків, незліченну кількість інших комах — твердих і м’яких, цілі колонії червоних і чорних мурах, кілька викопаних із-під старих пеньків личинок хруща, купу равликів, маленьку жабу, яйце сивки, що не встигло вилупитися. Поласував він овочами — корінцями двох камасій та однієї скунсової капусти. Час від часу Ніїва нахиляв до землі ніжні гілки тополь та об’їдав їх. Подекуди злизував в’язку смолу з хвойних дерев й іноді хрумав ніжну травичку.

Мікі куштував дещо з ведмежого меню. Песик міг би з’їсти жабу, але Ніїва його випередив. Від хвойної смоли в Мікі злиплися зуби, і його ледь не знудило від гіркого присмаку. Равлик і камінь смакували для нього однаково, а єдиний жук, якого він спробував, виявився якимсь видом жука-смердюка, тож Мікі втратив охоту до експериментів. Наслідуючи ведмедика, цуцик куснув один пагін, та це виявилася не молода тополя, а якась небезпечна рослина, від якої в нього ще чверть години свербів язик. Нарешті Мікі дійшов висновку, що з усього ведмежого раціону ЙОМУ підходить лише трава.

У той час як Мікі страждав від голоду, його товариш ставав дедалі щасливішим, набиваючи шлунок дивними стравами. Ніїва був як вареник у маслі й увесь час кректав від задоволення. Ще й набрякле око почало розплющуватися, і він краще бачив. Разів зо п’ять, знайшовши свіжий мурашник, ведмедик радісним повискуванням запрошував Мікі до бенкету. Аж до полудня Мікі волочився за Ніївою, як вірний пес. Прозріння настало тоді, коли Ніїва навмисне скинув гніздо чотирьох великих джмелів, розчавив їх і з’їв.

Мікі це дуже вразило, і він нарешті збагнув, що сам має полювати. Нова ідея його підбадьорила. Очі майже розплющилися, і набряклі лапи трохи відійшли. Кров батька-гончака з гір Маккензі й матері ердельтер’єр-шпіц закипіла в жилах песика, і він почав шукати. Відчув теплий запах і заходився винюхувати, аж раптом злетіла куріпка. Песик був спантеличений, але відчув ще більше завзяття. За кілька хвилин, внюхавши щось смачненьке під кущем, він знайшов обід.

Мікі прудко накинувся на кроленятко Вагбу й міцно вхопив його за спинку. Ніїва почув шурхотіння в кущах і виски кролика, тому покинув мурашину трапезу й поквапився до місця дії. Повискування швидко стихло, і Мікі тріумфально повернувся до Ніїви з кроликом у зубах. Кроленя востаннє смикнулося, і песик, рикаючи, заходився розривати здобич. Ведмедик підійшов ближче з улесливим буркотінням. Мікі погрозливо загарчав, але ведмедика це не спинило. Він продовжив нюхати кролика й виявляти щиру прихильність до Мікі тихим благальним буркотінням. Мікі перестав гарчати: певно, згадав, скільки разів Ніїва запрошував його приєднатися розділити трапезу з мурах і жуків. Малі разом поласували кролятиною. Бенкет завершився тільки після того, як вони ум’яли останні шматки м’яса й соковитих кісточок. Ніїва всівся на кругленьку попку і, вперше після втрати матері, висолопив червоного язичка — це означало, що він нарешті набив черево досхочу й почувався абсолютно щасливим. Тепер хотілося тільки одного — подрімати. Ніїва мляво потягнувся й почав шукати підхоже дерево.

Натомість Мікі приємне відчуття ситості надихнуло на активну діяльність. У той час як Ніїва ретельно пережовував їжу, Мікі такими дрібницями не переймався й ковтав здобич великими кавалками. Песикові дісталося десь чотири п’ятих кролятини — і він був зовсім не голодний. Тепер він почувався бадьорим і нарешті зацікавився новим довкружжям — вперше, відтоді як випав із човна Челонера й шугонув у шалену водоверть. Мікі вперше вполював здобич і вперше спробував на смак теплої крові. Неймовірний досвід сповнив його завзяттям й енергією, тому він аж ніяк не мав охоти ніжитися на сонці й гаяти час на сон. Песик засвоїв правила гри, і в кожній клітинці маленького тіла прокинувся мисливський інстинкт. Він би полював, доки тримається на лапах, якби Ніїва не знайшов місця для перепочинку.

Мікі зі щирим здивуванням спостерігав, як Ніїва неквапом дряпався стовбуром високої тополі. Песикові доводилося бачити, як лазять по деревах білки (вони ж бо мають це робити, так само як птахи — літати), а от від вчинку Ніїви йому перехопило подих. Лише після того, як ведмежа зручно вмостилося на розгілку, Мікі нарешті висловив зачудування: запитливо дзявкнув, обнюхав підніжжя дерева й в’яло спробував повторити маневр. Гепнувшись разок на спину, він переконався, що в їхній команді підкорювачем дерев буде Ніїва. Засмучений песик відійшов на 15–20 футів і всівся обдумувати ситуацію. Цуцик не міг збагнути, навіщо Ніїва видерся на дерево. Вочевидь не для того, щоб полювати на жуків. Мікі дзявкнув кілька разів, але Ніїва не відгукнувся. Мікі швидко здався й розтягнувся на землі, жалісно підвиваючи.

Заснути не вдавалося. Він хотів іти далі, і його охопила нетерплячка. Песикові кортіло далі досліджувати таємничі принадні хащі. Після того як він уполював кролика, страх відступив. За дві хвилини кривавого досвіду Природа вчинила диво: Мікі вже не був безпорадним щеням, у нього з’явилася нова сила й розум. У його житті завершився початковий етап, на якому він затримався завдяки турботі Челонера. Мікі ВБИВ кролика, і в жилах закипіла гаряча кров, пробудивши всі інстинкти. Поки Ніїва спав, песик лежав на пузі й прислухався до кожного звуку. Поступово мале цуценя перетворювалося на дорослого собаку. Мікі не знав, що його батько-гончак Гела був найспритнішим мисливцем в усьому Літл-Фоксі й міг розірвати на шмаття самця карібу, проте ВІДЧУВАВ це. Песика манили наполегливі поклики природи. Реагуючи на них, Мікі зосереджено вслухався в шепіт лісу й відразу почув тихе, монотонне форкання дикобраза Кавука.

Мікі завмер і за хвилю почув, як потріскують хвойні голки. Побачив Кавука, який вийшов із хащів і звівся на задні лапи посеред залитого сонцем видолинку.

Протягом 13 років Кавук безтурботно жив у дикому лісі, і тепер на схилі віку важив не менше 30 фунтів. Цього дня, попри пізній обід, він почувався напрочуд щасливим. Старечі очі Кавука погано бачили, та й природа не наділила цих тварин гострим зором. На очі дикобразам падає густий чуб колючої захисної броні. Кавук не бачив Мікі, який лежав за тридцять футів, — принаймні так здавалося. Песик напружився й застиг, інстинктивно розуміючи, що на цього звіра нападати не варто.

Якусь мить Кавук непорушно стояв, випроставшись упівоберта до Мікі, й форкав пісню свого племені. Дикобраз нагадував огрядного вельможного пана. Він якось по-людськи склав лапки на товстому пузі, що випиналося, як надута кулька, і більше скидався на дикобразиху, ніж на вождя свого племені.

Аж ось Мікі завважив Ісквазис — молоду самицю дикобраза, яка сторожко визирала з-за куща неподалік від Кавука. Попри поважний вік, дикобраз не втратив романтичних поривів, тож миттю відчув потребу розім’яти старі кістки й почав хизуватися перед кралею гарними манерами й елегантністю. Кавук виконав сміховинний танок кохання, форкаючи якомога голосніше. Ісквазис зрештою могла привабити ще й не такого стариганя, як Кавук. Вона була гарненькою блондинкою — тобто рідкісною представницею свого виду, яких називають альбіносами. Рожевий носик, рожеві подушечки на лапках і гарні рожеві очі в небесно-блакитному обрамленні. Судячи з усього, пристрасний танець Кавука не справив на неї враження. Відчувши це, Кавук змінив тактику: опустився на чотири лапи й почав ганятися за колючим хвостом, ніби раптом збожеволів. Він зупинився, щоб оцінити ефект, та був абсолютно приголомшений, не побачивши Ісквазис.

Кавук трохи посидів мовчки, із дурнуватим виразом на мордочці, а тоді рушив просто до дерева, де спав Ніїва. Мікі заціпенів від жаху. Так сталося, що тополя, яку вибрав ведмедик, була обіднім деревом Кавука. Дикобраз поліз на дерево, невпинно форкаючи під ніс. Шерстка Мікі стала дибки. Звідки ж йому було знати, що Кавук, як усі дикобрази, був наймиролюбнішим створінням у світі й ніколи нікому не шкодив, якщо на нього не нападали. Песик про це не здогадувався, тому почав гавкати, застерігаючи Ніїву.

Ніїва поволі підвівся, розплющив очі й побачив перед собою колючу морду. Ведмедик страх як злякався, швидко вишпортався з розгілки, розвернувся й поліз вище на дерево. Кавук лишався незворушним. Втративши шанси здобути прихильність Ісквазис, він тепер мав на думці одне — добрий обід. Дикобраз продовжив неквапом лізти вгору, а нажаханий Ніїва відповз до краю гілки, щоб звільнити шлях до верхівки.

На біду Ніїви, саме на цій гілці Кавук нещодавно обідав, тому дикобраз рушив до неї, вочевидь досі не помічаючи ведмежати. Свідок усієї сцени, Мікі відчайдушно валував унизу, і тоді Кавук, здається, нарешті усвідомив, що відбувається щось незвичайне. Він зиркнув униз на Мікі, який марно старався видряпатися на стовбур, обернувся і вперше зацікавлено глянув на Ніїву. Ведмедик обхопив гілку передніми й задніми лапами. Далі лізти було нікуди, та й гілка небезпечно хилилася під його вагою.

Кавук почав сваритися, а Мікі тим часом ще раз вискнув і присів на задні лапи, безпорадно спостерігаючи за драмою на верховітті. Кавук помаленьку сунув уперед, а Ніїва — відсовувався, але раптом перевернувся на гілці й повиснув спиною донизу. Кавук зупинився й спокійно взявся обідати. Ніїва тримався кілька хвилин і двічі спробував підтягнутися. Та ось задні лапи сковзнули: ще з десяток секунд малий тримався передніми, а тоді шугонув додолу із 15-футової висоти. Ніїва гучно приземлився неподалік від Мікі. Ведмедик добряче гепнувся, звівся буркочучи на лапи, кинув збентежений погляд на верхівку дерева і без жодних пояснень для Мікі чкурнув у лісову гущавину — назустріч пригоді, що мала стати останнім випробуванням малят.

Роздiл 8

Пробігши щонайменше чверть милі, Ніїва нарешті спинився. Мікі здалося, що серед білого дня раптом настала ніч. Частина лісу, куди завів їх наляканий Ніїва, нагадувала простору таємничу печеру. Навіть Челонера збентежила б велична тиша, яка заворожувала загадковим шепотом — єдиним тутешнім звуком. Сонце досі сяяло високо в небі, проте жодний промінчик не проникав крізь густу зелень сосон і кедрів, що нависала над головами Мікі й Ніїви. Навкруги не було ані кущиків, ані молодих дерев, а під лапами — ані квіточки, ані травинки. Нічого — окрім товстого килима темної хвої, який придушував будь-яке життя. Здавалося, лісові мавки обрали це місце своєю спальнею, укритою від вітру, дощу й снігу за будь-якої пори року, або вовкулаки-перевертні облаштували його як схованку — похмуру чудернацьку фортецю, звідки вони вирушають у немилосердні подорожі у світ людей.

На деревах не цвірінчали пташки — жодних ознак життя у темному верховітті. Навкруги стояла така тиша, що Мікі чув, як б’ється його серце. Він зиркнув на Ніїву: у темряві очі ведмедика горіли дивним вогнем. Обидва не боялися, але печерна тиша зміцнила їхню дружбу. Щось тепле закралось у дикі маленькі душі й заповнило порожнечу, що утворилася в серці Ніїви після смерті матері й у серці Мікі після втрати господаря. Песик тихенько заскавучав, а з горла Ніїви вирвався якийсь муркіт і пискливий крекіт, що нагадував рохкання поросяти. Малі притулилися один до одного й пліч-о-пліч вдивлялися у світ, до якого потрапили. Зрештою вони поволі рушили вперед — як діти, що вивчають таємниці покинутого будинку. Друзі не збиралися полювати, але тримали напоготові всі мисливські інстинкти, часто зупинялися, роззиралися, прислухалися й принюхувалися.

Ніїві пригадалася темна печера, де він народився. Може, зараз із чорного куточка лісу вийде мама Нузак? Може, вона тут спить, як у темряві їхнього лігва? Такі думки, певно, проносилися в голові ведмедика. Він відчував, що потрапив до печери, бо тут була така сама мертва тиша, а поруч чорні провалля. Індіанці називали такі місця «МУХНЕДУ», тобто лісова зона, яку злі духи позбавили життя, бо лише нечиста сила могла створити хащі, що не пропускають сонячного світла. У таких закутках товариством злих духів були тільки сови.

Опинившись на місці Ніїви й Мікі, дорослий вовк зупинився б і повернув назад, лис позадкував би навкарачки і навіть войовничий малий горностай хоробро зазирнув би в хащі блискучими червоними очима й інстинктивно почалапав би назад до відкритих лісистих місцин. Адже, попри тишу й морок, ТУТ БУЛО ЖИТТЯ. Воно пульсувало й вичікувало в засідках — десь там, у чорних безоднях. Прямуючи вглиб тиші, Ніїва й Мікі відчували, як тріпотить життя в гущавині, й напружено вдивлялися туди круглими намистинками-очима, що виблискували зеленим вогнем. Однак жодного звуку, жодного руху в заростях не було. Нетямущі сови — ніби й справді служителі МУХНЕДУ — вичікувально роздивлялися малят з верховіття.

Аж раптом із темного небуття вилетіла величезна тінь і прошмигнула над головами Ніїви й Мікі так низько, що вони вловили загрозливе лопотіння здоровенних крил. Коли зловісне створіння зникло, почулося шипіння й клацання великого дзьоба. Мікі затремтів. Інстинкт, що потихеньку нагадував про себе, заполонив усе нутро песика. Він миттю відчув близькість невідомої й страшної небезпеки.

Загомоніло, дерева заворушилися, у повітрі затріпотіло щось лиховісне, а над головами малят заскреготало й заклацало: КЛАЦ-КЛАЦ-КЛАЦ. Мікі знову побачив велику тінь, яка шугала в повітрі, а за нею ще одну й ще одну, доки лісисте склепіння над ними не заповнили тіні, які дедалі ближче підступали й загрозливо клацали міцними дзьобами. Мікі припав до землі, ніби вовк або лис, — тієї миті щенячого страху в ньому не було. М’язи напружилися, і коли одна з сов, гучно розмахуючи крилами, пронеслася просто над його головою, він загарчав й вишкірив ікла. Ніїва вторував другові пирханням — ведмедикові ще належало дорости до викличного рику, якому його навчила мати. Він випростався, як усі ведмеді у хвилі небезпеки. На нього опустилася одна з тіней — жахливе пернате створіння з царства мороку.

Мікі, що принишкнув за шість футів від Ніїви, побачив, як друг зник під сірою масою. На якусь мить песик заціпенів від жаху: над його головою гýкали й ухкали здоровенні крилаті створіння. Ніїва не видав жодного звуку. Він повалився на спину й воював зі страховидлами гострими пазурами. Їхнє пір’я здавалося таким товстим і м’яким, ніби й не належало істотам з плоті й крові. Ніїва відчув тиху присутність Сили, що називається смертю. Крила завдавали страшних ударів. Ведмедикові перехопило дух, він нічого не бачив, але продовжував відчайдушно встромляти пазури в безтілесних почвар.

Уперше накинувшись на жертву, безжальний Угуміс’ю, у якого розмах крил сягав п’яти футів, трохи схибив у смертельній атаці. Він зарано випустив гострі кігті, що мали встромитися у вкриту густою шерстю ведмежу плоть, як кинджали. Тому Угуміс’ю вирішив забити здобич крилами, а потім слушної миті завдати вирішального удару сильним дзьобом. Ще мить — і сови розірвали б морду Ніїви на шматки.

Мікі стривожило мовчання Ніїви — жодних риків чи скавучань. Песик підвівся, вищирився й загарчав. Страху вже не було, натомість песика охопив дикий, мало не радісний захват. Він упізнав ворога — це був ПТАХ. Для нього птахи були здобиччю, а не загрозою. Скільки разів Челонер підстрелював великих канадських казарок і довгокрилих журавлів під час подорожі північним краєм! Мікі ласував ними й навіть двічі ганявся, заливаючись гавкотом, за пораненими журавлями, які від нього ТІКАЛИ. Нині він не зчинив ґвалту, а блискавкою кинувся на пернату масу. 14-футова кістлява туша каменем упала на войовниче птаство: Угуміс’ю розчепив хватку, повалився на бік і відчайдушно забив крильми.

Перш ніж ворог оговтався, Мікі знову накинувся, спрямовуючи удари в голову, так само як робив із пораненими журавлями. Угуміс’ю повалився на спину, і з горла Мікі вперше вирвалося хиже гарчання. Угуміс’ю та його спрагле крові військо, що спостерігало за битвою згори, ще ніколи не чули такого. Цокання дзьобів почало віддалятися, Угуміс’ю змахнув крилами й полетів геть.

Упершись передніми лапами в землю, Мікі й далі погрозливо гарчав і дзявкотів услід чорній хмарі у верховітті. Він хотів, щоби птах повернувся, хотів розірвати його на шмаття, вгризтися в його пір’я. Доки Мікі завзято викликав птаха на бій, Ніїва перекрутився, став на лапи і, попередивши Мікі риком, кинувся навтьоки. Мікі було невтямки, що сталося, та принаймні він тверезо оцінював ситуацію — знову допоміг успадкований від попередніх поколінь інстинкт. Пес розумів, що у чорних проваллях ховається смерть, тому побіг так швидко, як ніколи. Поки Мікі наздоганяв ведмежа, тіні знову почали опускатися.

Малі побачили попереду просвіток. Дерева ставали вищими, навколо з’являлося сонячне світло, а печерний морок розсіювався. Якби вони пробігли ще якусь сотню ярдів, то опинилися б на розлогій рівнині, що була мисливським угіддям сов. Однак у Ніїви спрацював інстинкт самозбереження: у голові йому досі паморочилося від лиховісних змахів крил, а боки проймало пекучим болем від ран, завданих кігтями Угуміс’ю. Тому ведмедик, завваживши на шляху громаддя вітролому, кинувся в імпровізоване укриття так швидко, аж Мікі на якусь мить подумав, що Ніїва загубився.

Нарешті песик заповз і собі під ломаччя, а тоді визирнув подивитися, чи немає сов. Він був невдоволений і досі шкірився й гарчав. Він переміг, він добряче відгамселив ворога і вирвав пір’я хижого птаха. І от після тріумфу мусив бігти за Ніївою. Песика охопило бажання повернутися й довершити справу. Заграла кров ердельтер’єра, шпіца й гончака-мисливця Гели: він не боявся поразки. У спадок від пращурів Мікі дістав вовчу відвагу, лисячу впертість, а ще міцні ікла й геркулесову силу гончака з гір Маккензі. Якби Ніїва не поліз глибше під вітролом, Мікі вистрибнув би й кинув виклик пернатим бестіям, від яких довелося тікати.

Ніїві гострі хижі кігті Угуміс’ю додали розуму, і він не хотів лізти в бійку з летючим ворогом. Ведмедик зализував рани, а Мікі підсунувся ближче і, відчувши запах теплої крові, загарчав. Він зрозумів, що це була кров Ніїви, і палючими очима розлючено вдивлявся вдалечінь крізь отвір, що послугував для них проходом під темне склепіння повалених дерев.

Протягом години Мікі не рухався і за цей час ПОДОРОСЛІШАВ, так само як після успішного нападу на кролика. Коли він нарешті обережно виліз із-під ломаччя, сонце вже сідало за лісом. Песик роззирнувся, звертаючи увагу на кожен звук і рух. Від слабенької й покірної стійки щеняти не лишилося й сліду. Завеликі собачі лапи твердо стояли на землі, незграбне тільце стало сильним і здавалося вирізьбленим із сучкуватого дерева, вуха настовбурчилися, а голова впевнено трималася на кістлявих плечах — усе свідчило про майбутню міць. Мікі знав, що на нього чекають Великі Пригоди у світі, де немає місця щенячим іграм і пестощам господаря. Цей світ обіцяв бути набагато захопливішим.

Мікі розтягнувся на череві поблизу отвору під вітроломом і заходився гризти кінець мотузки, що теліпалася на шиї. Сонце сідало і зрештою зникло за горизонтом. Мікі чекав, коли ж бо Ніїва виповзе й ляже біля нього просто неба. Та ліс огортали сутінки, а ведмедик не виходив. Коли зовсім стемніло, Мікі проліз крізь отвір під ломаччям, біля якого, як виявилося, примостився Ніїва. Песик ліг поруч, щоб разом вдивлятися в таємниці ночі.

Морок огорнув північний ліс, і все завмерло у тиші. У чорному безхмарному небі замерехтіли зірки, а потім цілі сузір’я. Молодик висів над деревами, заливаючи ліс золотим сяйвом. Лісову ніч заполонили химерні чорні тіні — беззвучні й непорушні. Аж ось дивні глухі звуки долинули з боку совиного кубла й порушили лісову тишу. Мікі вже доводилося чути пронизливе ухкання і ПУ-ГУ-ПУ-ГУ-ПУ-ГУ маленьких совенят, які прилітали красти наїдки з капканів, а от крики нічних убивць, крилатих єзавелів і франкенштейнів лісових хащів, він чув уперше. Глухі гортанні верески, що нагадували стогони, радше ніж крики. Ці уривчасті стогони були стишені — так, ніби птахи боялися сполохати потенційну здобич. За кілька хвилин кожне нічне провалля подавало ознаки життя, а тоді стогони припинилися, і нічне повітря у верхівках сосон і кедрів розітнули змахи величезних крил. Пролетівши над Ніївою й Мікі, мисливці подалися до свого угіддя на полювання.

Виліт сов виявився лише початком нічного карнавалу для Ніїви й Мікі. Не в змозі заснути, вони довго лежали впритул і прислухалися. Повз вітролом безшумно почалапала ілька, і малі вловили її запах. Потім вони почули далекий крик гагари, виття невгамовної лисиці й мукання лосиці, яка вечеряла десь удалині на березі озера. Аж ось з’явилися звірі, зачувши яких Ніїва й Мікі похололи й зіщулилися від жаху.

Спершу виття долинало здалеку. То завили голодні вовки, які шукали поживи. Їхні голоси долинали з північного краю рівнини й розносилися навкруги північно-західним вітром. Голосіння зграї стало виразнішим, і в голові Мікі роїлися примарні видіння, у пам’яті виринали хаотичні спогади. Він почув внутрішній голос, що не мав нічого спільного з Челонером. Проте голос був ЗНАЙОМИМ. Це був голос відважного батька Гели й матері Нуми — голос пращурів, який прорвався до нього крізь сотні й тисячі поколінь. Інстинкт цих поколінь і туманні щенячі спогади пробуджували щось незбагненне. Згодом досвід і розум мали навчити Мікі розрізняти вовка й собаку, вловлювати тонкі відмінності між ними. Проте зараз він відчував ГОЛОС КРОВІ! Голос був настирливим, наростав із дедалі більшою силою і сповнював його жагою крові. Він забув про Ніїву і навіть не звернув уваги на те, що той забився глибше під вітролом. Песик скочив на лапи, він був напруженим і рішучим, та й, звісно, не усвідомлював нічого, крім мисливського пориву.

Відірвавшись усього на сотню ярдів від вовків, молодий самець карібу Агтік мчав, відчайдушно чіпляючись за життя, попри те, що сили його полишали. Серед нічного мороку він шукав відблисків води, яка могла його врятувати. Зграя вовків уже сформувала бойові позиції у вигляді підкови й починала змикати шереги, підступаючи до Агтіка. Вовки мали прикінчити жертву, щойно підкова замкнеться. Готуючись, вони затихли, і карібу відчував початок кінця. Він у відчаї звернув праворуч і пірнув у лісові хащі.

Мікі почув шурхотіння в заростях і зіщулився, підсунувшись ближче до вітролому. За десять секунд Агтік пройшов за 50 футів від нього. Фігура карібу видавалася химерою у світлі місячного сяйва, а в його важкому диханні вже відчувалась агонія й безнадія близької смерті. Карібу зник так само швидко, як з’явився, а за ним — безшумні тіні, які прошелестіли повз Мікі, мов легкий вітерець.

Потім Мікі довго й напружено вслухався, проте тиша знов огорнула нічний ліс. Песик повернувся в укриття під вітроломом і приліг поряд із Ніївою.

У наступні кілька годин песик час від часу провалювався в дрімоту. Йому снилося забуте колишнє життя: Челонер, холодні ночі й тепло багаття. Уві сні малий чув голос господаря й відчував його дотик, а на тлі марень лунав дикий мисливський поклик пращурів.

На зорі Мікі виліз із-під ломаччя й обнюхав шлях, яким пробігли вовки й карібу. Досі напрямок їхніх мандрів визначав Ніїва, а тепер ведмедикові доведеться слідувати за псом. Ніс Мікі відчув стійкий запах вовчої зграї, і він попрямував у бік рівнини. За півгодини пес дійшов до краю й опинився на широкій кам’янистій стежці, якою сліди вовків спускалися крутим схилом до розлогого видолинку.

Мікі зупинився.

За 20 футів долу і за 50 футів збоку від нього лежала частково об’їдена туша молодого карібу. Та не лише від цієї картини кров у жилах Мікі закипіла, а серце завмерло. Із-за чагарника вийшла вовчиця Магіґун — вигнанниця зграї, яка вирішила поживитися м’ясом здобичі, у полюванні на яку не брала участі. Кістлява вовчиця підкрадалася, вищиривши ікла. Внаслідок хвороби, яку вона заробила, з’ївши отруйну приманку, у неї страшенно випиналися ребра. Плем’я відцуралося від боягузливої вовчиці, яка загризла власних вовченят. Однак Мікі сприймав її зовсім інакше: він бачив матір у плоті й крові. Його спогади про матір були інстинктивними. Вона з’явилась у його житті раніше за господаря Челонера.

На якусь хвилю песик затремтів і припав до землі, потім пішов униз до вовчиці, так само як пішов би до Челонера. Він спускався обережно й напружено, та водночас із дивним піднесенням — людина таких почуттів у ньому не викликала. Магіґун відчула присутність Мікі лише тоді, коли він підійшов зовсім близько. Теплий материнський запах ударив йому в ніздрі й сповнив великою радістю. Він усе ж відчував страх, щоправда не на фізичному рівні. Мікі припав до землі, сховав морду між передніми лапами й заскавчав.

Вовчиця миттю обернулася й загрозливо вищирилася, оголивши страшні ікла. Її очі налилися кров’ю у відповідь на потенційну небезпеку. Мікі не встиг ані поворухнутися, ані вискнути: вигнанниця несподівано кинулася на нього, як кішка. Вона вкусила малого лише раз і втекла. Із плеча Мікі цебеніла кров, однак тривале заціпеніння охопило його не через біль у рані. Магіґун лишила по собі материнський запах, а мрії песика розсипалися. Тяжке зітхання віддалося пекучим болем у плечі: Мікі втратив Спогади. Тепер для нього, так само як для Ніїви, не було Челонера, не було матері. Лишився тільки світ! Світ, де сходило сонце і розливалися принадні пахощі життя. Поруч манив насичений і солодкий запах м’яса.

Голодний Мікі потягнув його носом. Тоді обернувся й побачив, як чорний пузанчик Ніїва спускається схилом, щоб приєднатися до трапези.

Роздiл 9

Якби Макокі — старий індіанець крі, який працював кур’єром і доставляв посилки між озером Ґодс і Форт-Черчіл, — почув історію про пригоди Мікі й Ніїви до того моменту, як вони ласували м’ясом з обгризеної туші молодого карібу, він сказав би, що парочка потрапила під захист доброго духа тварин Іску Вапу. Макокі щиро вірив у лісових богів, та й у богів свого племені. Він би прикрасив історію ведмедика й песика своїми подробицями і розповідав би її малим правнукам. Малятам вона би врізалася в пам’ять, і через багато років вони б розповідали її власним дітям.

Адже дружба між чорним ведмежам і псом змішаної породи — без сумніву, справжня дивовижа. Ось чому Макокі сказав би, що Милосердний Дух, який наглядає за чотирилапими створіннями, певно, від початку супроводжував малих. Саме богиня Іску Вапу (так-так, це жінка) спонукала Челонера вбити матір ведмежатка Ніїви, зв’язати песика й ведмедика однією мотузкою, щоб, випавши з човна й потрапивши у бурхливий річковий потік, вони не загинули й врятували один одного від самотності й смерті. Макокі назвав би їх «НЕСВА-ПАВУК», що в перекладі означає «малі брати», і, якби раптом щось трапилося, врізав би собі палець, аніж завдав би їм шкоди. Однак Макокі анічогісінько не знав про пригоди малих і того ранку за сотню миль від місця, де лежала туша карібу, сперечався з білим чоловіком, якому потрібен був провідник. Макокі й не здогадувався, що тієї ж миті за його спиною стояла Іску Вапу. Вона замислила дещо таке, що мало вплинути на життя Ніїви й Мікі.

Тим часом малі накинулися на їжу так, ніби помирали з голоду. Вони поводилися дуже практично: не думали про минуле й зосередилися на теперішньому. Здавалося, за кілька днів, сповнених неймовірних пригод і небезпек, минув цілий рік. Ніїва вже не тужив аж так за матір’ю, а для Мікі після всіх неймовірних подій втрата господаря вже не мала великого значення. Учорашня ніч закарбується в їхній пам’яті назавжди: страшна сутичка з моторошними совами, втеча пернатих почвар, убивство молодого карібу вовками, а для Мікі ще й коротка й сумна зустріч із вовчицею Магіґун. Пекучий біль у плечі, в яке вгризлася вигнанниця-вовчиця, дошкуляв песикові, та не позначився на апетиті. Хижо рикаючи, він набивав шлунок, доки не відчув, що от-от лусне.

Тоді песик сів на задні лапи й глянув у бік, куди пішла Магіґун.

Вовчиця подалася на схід, до Гудзонової затоки, де розлога долина простягалася між двома гірськими кряжами — золотими лісовими мурами, осяяними вранішнім сонцем. Мікі ще ніколи не бачив світу в такому ракурсі. Вовки наздогнали карібу на верхівці крутого схилу. Пагорб випинався на тлі совиного чорного лісу, ніби грубий великий палець на людській долоні. Тепер туша лежала посеред луки, яка нависала над долиною. Зі схилу Мікі вдивлявся вдалечінь, і дива, що так вразили його, поступово розсіювалися в сонячному сяйві й небесній блакиті. Його очам відкривалася райська краса, яка давала солодкі обіцянки: зелені розлогі луки, затишні гаї, що зливалися в густий ліс за горами, чагарники, розмальовані червневими барвами, подекуди відблиски дрібних водойм, а за півмилі — сяйво озера, що нагадувало гігантське дзеркало в багряно-зеленому обрамленні сосон і кедрів.

Десь посеред красот і зникла Магіґун. Цікаво, чи вона повернеться, думав Мікі. Він спробував унюхати її запах, але в серці не лишилося туги за матір’ю. Він починав розуміти, що собака і вовк — не одне й те саме. На якусь мить Мікі, ще сподіваючись знайти матір у цьому світі, сплутав Магіґун із тією, що втратив. Тепер він усе зрозумів. Ще б трохи — і вовчиця прокусила б йому плече або й горло. Мікі добре засвоїв «ТЕБА-ҐОН-ҐАВІН» (Єдиний Великий Закон) — нещадне правило про те, що виживає сильніший. Життя — це боротьба; треба вбивати й боротися з усіма створіннями, які мають лапи або крила. І на землі, і в повітрі є загрози. Жодного разу, відтоді як Мікі втратив Челонера, не зустрічалися песикові друзі, окрім, звісно, осиротілого ведмежати Ніїви. Мікі повернувся до Ніїви й рикнув до яскравої кукші, яка сподівалася урвати й собі шматочок м’яса.

Кілька хвилин тому Ніїва важив не більше 12-ти фунтів, а тепер — добрих 14–15. Його пузо надулося, як напхана валіза. Він присів на задні лапи, ніжився під теплим промінням, зализував рани й почувався надзвичайно задоволеним собою і світом. Завваживши, що наближається Мікі, він приязно буркнув і перевернувся на м’якеньку спинку, запрошуючи песика до гри. Таке трапилося вперше, і Мікі з радісним дзявкотом стрибнув на приятеля. Вони дряпалися, кусалися й махали лапами, супроводжуючи дружнє борюкання хижими риками (від Мікі) і поросячим форканням та висками (від Ніїви). Граючись, вони перекотилися до краю пагорба, який височів над долиною. Крутим, порослим травою схилом заввишки 100 футів покотилися два маленьких м’ячики, ніби ядра з катапульти. Кругленький огрядний Ніїва майже не забився.

А от кістлявому Мікі, на якому можна було рахувати ребра, довелося непереливки. Він стрімко покотився додолу, перевернувся, беркицьнувся й гепнувся до кам’янистого підніжжя схилу на краю долини. Песик відчув, як паморочиться в голові й перехоплює подих. Відсапуючись, Мікі звівся на лапи: світ довкола крутився, мов карусель. Поступово песик оговтався й почимчикував до Ніїви, який відкотився на десяток футів.

Ніїва тим часом зробив неймовірне відкриття. Чорні ведмежата обожнюють з’їжджати з гірок, не менше ніж малі хлопчаки чи бобри, які катаються на своїх хвостах. Тому, доки Мікі приходив до тями, Ніїва поліз схилом угору футів на 20–30 й навмисне скотився ще раз! Подиву Мікі не було меж. Ніїва знову видерся на схил і знову скотився — Мікі аж дихати перестав, так його це шокувало. Він непорушно спостерігав, як Ніїва зо п’ять разів видирався вгору й радісно скочувався додолу гіркою, порослою травою. На п’ятий раз терпець цуценяті урвався: він підскочив і навалився на Ніїву так, що борюкання мало не переросло в бійку.

Потім Мікі заходився досліджувати підніжжя схилу, і Ніїва спочатку слухняно йшов за ним, але за сотню ярдів зупинився й відмовився йти далі. На четвертому місяці життя Ніїва дякував Природі за те, що вона створила його й подарувала безмежну насолоду — набивати шлунок. Для нього їжа була єдиним сенсом існування. У наступні кілька місяців йому треба буде добряче попрацювати, щоб не відстати від гладких представників свого роду. Усвідомивши, що Мікі віддаляється від жирного соковитого м’яса карібу, Ніїва стривожився й запротестував. Він миттю забув про ігри й повернув до схилу, де чекала серйозна робота.

Побачивши це, Мікі передумав займатися дослідженнями й подався за приятелем. Вони дісталися верхівки схилу і, визираючи на своє м’ясо з-за великих каменюк, навалених за 20 ярдів від туші, зупинилися, як паралізовані. Дві гігантські сови розривали тушу на шматки. Мікі й Ніїва пригадали страховиськ чорного лісу, звідки насилу втекли. Однак нові знайомі не були нічними піратами з племені Угуміс’ю. М’ясом карібу ласували білі сови, які, на відміну від інших птахів цього роду, мали при денному світлі гострий зір, що не поступався яструбиному. Великий самець Міспун був білим-білісіньким, а трохи дрібніша за нього подруга мала коричнево-сірі вкраплення на пір’ї. Голови птахів здавалися круглими, загрозливими й страшними, бо на них бракувало пір’яних вушок. Міспун розправив величні крила й літав над мертвою тушею Агтіка, відриваючи міцним дзьобом шматки м’яса так завзято, що до Ніїви й Мікі долинали звуки розривання плоті. Подруга Міспуна Ньюїш занурилася майже з головою в нутрощі Агтіка. Моторошна картина трапези й гучне чавкання занепокоїло б навіть дорослого ведмедя, що й казати про Ніїву: ведмедик зіщулився й сторожко спостерігав за совами з-за каменя.

До горла Мікі підступив гнівний рик, однак він стримався й припав до землі. Кров батька-мисливця Гели запалила в ньому вогонь. Це було його м’ясо — він буде битися за нього. До того ж він уже поборов велику сову в темному лісі. Щоправда, нині супротивників двоє. Тому Мікі досі не квапився й не ворушився. Аж тут сталася несподіванка.

Мікі побачив вовчицю, яка кралася чагарниками з іншого боку долини. Кістлява, червоноока Магіґун настовбурчила пухнастий хвіст, готуючись до смертельної атаки. Сірою загрозливою тінню вона сунула на здобич. Попри хижу обережність, її рухи були надзвичайно швидкими. Із загрозливим риком, клацаючи зубами, Магіґун кинулася на Міспуна. Мікі зіщулився.

Вовчиця вгризлася гострими іклами в чотиридюймову пернату броню Міспуна. Ще мить — і вона відкусила б заскоченому зненацька Міспунові голову, перш ніж той устиг зайняти оборонну позицію, одначе втрутилася Ньюїш. Відірвавши закривавленого дзьоба від м’ясної трапези, вона видала гортанний пронизливий крик (жодне інше створіння не могло б його відтворити) й накинулася на Магіґун. Ударила вовчицю дзьобом у спину і встромила кігті в її плоть. Магіґун відпустила Міспуна й спрямувала хижі атаки проти нового суперника. Таким чином Міспун врятувався, проте дорогою ціною для Ньюїш. Вищиривши довгі ікла, вовчиця першою ж атакою майже відірвала сильне крило Ньюїш. Із горла сови вирвався зойк смертельної муки, що був ніби останнім посланням для її товариша Міспуна. Той розправив крила й накинувся на вовчицю ззаду з такою силою, що збив із лап.

Сильні совині пазурі пронизали нутро вовчиці. Міспун глибоко врізався в неї мстивим ударом. Магіґун відчула присмак смерті. Вона повалилася на спину й почала качатися по землі, рикаючи, клацаючи зубами й хапаючи кігтями повітря. Марними були її спроби вивільнитися від захвату гострих кинджалів, що занурювалися дедалі глибше. Міспун не послаблював хватки, перевертався разом із суперницею й завдавав ударів величезними крилами. Кігтів смерті вовчиця не могла уникнути. Тим часом поруч на землі помирала подруга Міспуна. Життя витікало з неї разом із кров’ю, що цебеніла з рани на боці. Попри те, що зір перед смертю затуманювався, вона зробила останню спробу допомогти Міспунові. Той героїчно тримався до кінця й не розчепив кігтів, доки не сконав.

Магіґун кинулася в чагарники й звільнилася від совиної хватки. А от від глибоких ран подітися було нікуди. Кров цівками стікала з черева вовчиці, яка йшла далі до лісових хащів, лишаючи по собі червоний слід. Пройшовши чверть милі, вона лягла під маленькою сосною і скоро спустила дух.

Ніїві й Мікі (надто Мікі, синові мисливця) сумна картина сутички, свідками якої вони стали мимохіть, допомогла ще більше розширити світогляд. Вони набули незабутнього досвіду й мудрості, які тепер будуть використовувати разом із правічними інстинктами й спадком своїх родів. Вони навчилися полювати на здобич (Ніїва — на жуків, жаб та ос, а Мікі — на кролика), боролися за життя, пережили кілька змагань зі смертю й вийшли переможцями. Та для того, щоб відкрилися нові перспективи в житті, доводиться вести запеклу боротьбу — таку, як-от щойно розгорнулася в них на очах.

За кілька хвилин Мікі попрямував до місця битви й обнюхав мертву сову Ньюїш. Тепер він не мав жодного бажання тріумфально роздирати її пір’я зі щенячим хижим запалом. Окрім нової мудрості, у нього з’явилися нові навички й хитрість. Доля Міспун і його подруги стала для нього безцінним уроком: безшумність й обережність — понад усе. Тепер Мікі знав, що у світі вдосталь створінь, які його не бояться і не втікатимуть. Песик уже не відчував безстрашного й непримиренного презирства до крилатих бестій. Він усвідомив, що світ створено не тільки для нього і що відвоювати своє місце можна лише шляхом відважної боротьби — такої, яку показали Магіґун і сови. Недаремно ж у жилах Мікі текла кров бійця зі славного роду, що вів коріння від вовків.

Міркування Ніїви були зовсім іншими. Його пращури бійцями не були — вони змагалися лише з представниками власного виду. Ведмеді не нападають на інших звірів, а ті своєю чергою не нападають на ведмедів. Ніїві, волею долі, випало народитися в такому місці, де жодний інший звір не подужає самотужки чи гуртом здолати в сутичці дорослого чорного ведмедя. Таким чином, ведмедик не засвоїв жодних уроків з битви Магіґун із совами. А коли чого й навчився, то запевно обережності. Насправді цікавило його тільки одне — чи не зачеплять Магіґун і сови туші молодого карібу. Зрештою його трапеза лишилася неушкодженою.

Зі свого надійного сховку Ніїва роззирався довкола маленькими круглими оченятами, остерігаючись чергової небезпеки. Мікі обстежував поле битви. Понюхавши тіло сови, песик наблизився до туші Агтіка, а звідти пішов кривавим слідом вовчиці Магіґун, що вів у чагарники. Дорогою він натрапив на тіло Міспуна і далі вже не йшов, а повернувся до Ніїви. Ведмедик тим часом вирішив, що небезпека минула і можна вилазити з укриття.

Того дня Мікі довелося захищати їхнє м’ясо багато разів. Найбільше дошкуляли окаті цокотливі кукші, та й сойки теж. Двічі підкрадався хижий горностай у сірій шубці. Його червоні очі скидалися на гранатові зерна. Мікі накинувся на нього так люто, що втретє той уже не повертався. Ближче до півдня ворони внюхали чи уздріли мертву тушу, та й нумо кружляти над головами Ніїви й Мікі, сподіваючись, що ті нарешті підуть. Натомившись, вороння з обуреним карканням обсіло верхівки дерев на узліссі.

Тієї ночі вовки не повернулися до схилу. Дичини було вдосталь, і ситі вовки подалися на захід у пошуках свіжої здобичі. Кілька разів Ніїва й Мікі чули їхнє виття, але воно віддалялося.

Ведмедика й песика знову огорнула осяйна зоряна ніч. Вони вслухались і вдивлялися в темряву, час від часу провалюючись у сон. Щойно розвиднілося, малі ненажери заходилися набивати шлунки поживним м’ясним сніданком.

Старий кур’єр Макокі, розповідаючи цю історію, обов’язково згадав би про Милосердного Духа. Адже день за днем і ніч за ніччю Ніїва й Мікі, набиваючи шлунки м’ясом і кров’ю Агтіка, росли й ставали сильнішими. До четвертого дня Ніїва так роздобрів й округлився, що, певно, став більшим щонайменше вдвічі, відтоді як випав із човна. Мікі теж почав обростати плоттю. Тепер уже ребра не просвічувалися крізь шкуру. Грудна клітка розширилася, а лапи стали менш кістлявими й незграбними. Ретельно пережовуючи кістки Агтіка, Мікі зміцнив щелепи. Дорослішаючи, він дедалі менше цікавився іграми й дедалі більше відчував мисливський запал. Четвертої ночі до нього знову долинуло завивання вовків, що вийшли на полювання, в якому він почув дикі й манливі нотки.

Тим часом Ніїва ототожнював велике сите пузо з добрим гумором і щасливим життям. Доки було м’ясо, у нього не виникало спокуси полишати схил і долину. Двічі або тричі на день він спускався до струмка і щоранку та щопообіддя (надто перед заходом сонця) розважався, скочуючись зі схилу. Окрім того, він узяв за звичку дрімати після обіду на розгілці молодого деревця. Катання з гірки Мікі не цікавили й видавалися безглуздими, на дерево дертися він не міг, тому почав мандрувати підніжжям гірського кряжа. Він хотів, щоб Ніїва приєднувався до експедицій, тому, перш ніж піти, доконечно впрошував друга злізти з дерева або пропонував звернути зі шляху під час вилазки до струмка — єдиного й незмінного маршруту ведмедика. Однак упертість Ніїви не псувала дружніх стосунків. Мікі надто прив’язався до ведмедика, щоб сердитися. Та й якби дійшло до випробування й Ніїва подумав би, що Мікі не повернеться, то, без сумніву, пішов би за псом.

Стіна між ними почала виростати через дещо сильніше за непорозуміння. Виявилося, що Мікі віддавав перевагу свіжому м’ясу, а от Ніїва — «залежаному». Від четвертого дня рештки туші почали гнити. П’ятого дня Мікі складно було пережовувати м’ясо, а шостого він уже зовсім не міг. Натомість для Ніїви гнильний душок зробив поживу ще смачнішою. На шостий день ведмедик на радощах вивалювався в гнилому м’ясі. Уночі Мікі вперше не зміг спати поруч із другом.

Кульмінація настала сьомого дня, коли сморід решток Агтіка став нестерпним. М’який червневий вітер розносив «пахощі» довкруж, приваблюючи мало не всіх місцевих ворон. Мікі, мов побита дворняга, посунувся вниз до струмка. Коли Ніїва спустився напитися води після сніданку, Мікі почув сморід і відійшов подалі. Агтік і Ніїва тепер майже не відрізнялися — хіба що перший непорушно лежав, а другий рухався. Від обох несло дохлятиною, й обидва добряче «відлежалися». Навіть ворони кружляли над Ніївою, дивуючись, чого він ходить, як живий.

Тієї ночі Мікі спав один під кущем на березі струмка. Він був голодним і самотнім. Уперше за стільки днів песик відчув незмірну велич і порожнечу світу. Він сумував за Ніївою. Він скавулів за ним у зоряну мовчазну ніч, що тягнулася нестерпно довго від заходу сонця до світанку. Сонце вже давно зійшло, коли Ніїва спустився зі схилу. Він добре поснідав, вивалявся у рештках карібу й смердів ще гірше, ніж раніше. Мікі знову спробував покликати його в мандри, та Ніїва волів лишатися й насолоджуватися маленьким щастям. Цього ранку йому не терпілося повернутися до здобичі. Учора він відлякував вороння, а сьогодні воно, здається, намагалося його обікрасти особливо завзято. Ніїва рикнув до Мікі і, втамувавши спрагу, поквапився нагору.

Його шлях пролягав повз каміння, за яким Мікі й Ніїва ховалися, коли спостерігали за битвою Магіґун із совами. Тому заради безпеки він завжди зупинявся на цьому місці й визирав з-за укриття, щоби перевірити, чи все гаразд. Цього разу його очікувала неприємність: туша Агтіка почорніла від хмари вороння. Какак’ю та його незліченна орда трупожерів розривали м’ясо, шумно розмахували крилами й кружляли над Агтіком, як навіжені. Ще одна чорна хмара літала в повітрі, кожний кущик і кожне деревце навкруги хилилися під тягарем ворон. Чорне, як ніч, пір’я виблискувало на сонці, ніби відполіроване. Ніїва ошелешено дивився. Він не боявся, адже не раз відганяв боягузливих злодіїв. Проте такої кількості вороняччя він ніколи не бачив. Під чорною хмарою не було видно м’яса. Навіть земля навколо туші почорніла.

Він вистрибнув з-за каміння й хижо вищирився — так само, як із десяток разів раніше. У повітря здійнялася шалена крилата маса, потемніло, і пронизливе каркання покотилося лісом на цілу милю. Цього разу Какак’ю з могутньою командою не полетів геть до лісу. Численність «війська» підбадьорювала ворон. Смак гнилої туші і манливий запах дурманили їх до безумства. Ніїва був спантеличений. Над ним, за ним — зусібіч кружляли й каркали галасливі птахи, а найхоробріші спускалися долу й били ведмедика крилами. Загрозлива хмара ставала дедалі темнішою і раптом лавиною покотилася вниз. Туша Агтіка знову почорніла, й Ніїва почав задихатися. Він відчував себе похованим під крилами й пір’ям. Ведмедик відбивався, так само як колись від сов. Гострі чорні дзьоби хапали його за шкуру, деякі ворони цілили ведмедикові в очі, деякі тягнули за вуха. За кілька секунд ніс Ніїви обернувся на криваве місиво. Йому забило дух. Малий був засліплений і приголомшений. Кожну клітинку огрядного тіла пронизував пекучий біль. До м’яса йому тепер було байдуже. Тепер він мріяв про одне — розлогу долину, якою можна втекти до лісу.

Зібравши рештки сил, він звівся на лапи і почав пробиватися крізь живу масу, що його оточила. Побачивши, що противник здається, ворони облишили його, щоби продовжити учту. Коли Ніїва дістався чагарників, у яких знайшла останній притулок Магіґун, ворони вже відступили. Усі, крім однієї — Какак’ю. Куценький хвостик Ніїви застряг у його дзьобі, як миша в пастці. Воронячий вождь учепився в Ніїву мертвою хваткою. Він тримався до останнього, доки полонений не забіг глибоко в хащі. Тоді Какак’ю здійнявся в повітря й повернувся до гурту далі шматувати гнилу тушу карібу.

Ніїва потребував Мікі більше, ніж будь-коли. Його світ знову перевернувся з ніг на голову. Ворони добряче його поскубли. Усе тіло горіло. Боліли навіть подушечки на лапах, і Ніїві було тяжко наступати. Ведмедик півгодини ховався під кущем, зализував рани й принюхувався, сподіваючись знайти Мікі.

Потім він спустився схилом до струмка — своїм щоденним шляхом. Та все марно — друга ніде не було. Ніїва рикав і скімлив, намагаючись унюхати запах песика. Він пробігся вздовж струмка і назад, а про тушу Агтіка тепер і не згадував.

Однак Мікі пропав.

Роздiл 10

Мікі відійшов уже на чверть милі і чув каркання ворон, але повертатися не збирався, навіть якби мав підозру, що Ніїва потребує допомоги. Песик змучився від голоду і тепер цікавився тільки їжею. Мікі налаштувався зловити будь-що їстівне, хай би яке велике. Однак йому довелося плентатися добру милю від схилу, щоб спіймати бодай рака. Він перегриз здобич разом із панциром. Пожива допомогла перебити неприємний присмак у роті.

Цього дня на Мікі чекала незабутня подія. Коли він лишився на самоті, спогади про господаря стали не такими туманними, як учора чи кілька днів тому. Минав ранок, і в його пам’яті виринали яскраві картини, які поволі вибудовували місток над прірвою між минулим і теперішнім, що виникла через дружбу з Ніївою. На якийсь час пригоди втратили принадність. Разів зо п’ять Мікі поривався повернутися до Ніїви. Однак голод підганяв. Песик знайшов ще двох раків. Далі струмок став глибшим, а вода — каламутнішою і спокійнішою. Мікі двічі ганявся за старими кролями, які легко від нього втекли. Одного разу йому майже пощастило впіймати молодого кролика. Кілька куріпок, голосно тріпочучи крилами, злетіли в повітря. Траплялися кукші й сойки, а також чимало білок. Навколо було багато м’яса, але вполювати нічого не вдавалося. Нарешті доля всміхнулася Мікі. Зазирнувши в гнилу колоду, він загнав у кут кролика, якому вже нікуди було тікати. У наступні кілька хвилин Мікі тішився першим за останні три дні поживним обідом.

Захопившись зажиттям їжі, Мікі не завважив появи товариства. Не почув, як наблизилася ілька Учак. Упродовж кількох хвилин собачий ніс не вловлював запаху. Учак не мав звички когось тривожити. Своєю природою та інстинктами він був відважним і шляхетним мисливцем. Побачивши Мікі, він подумав, що то молодий вовк зі свіжою здобиччю, і не збирався вимагати, щоб із ним ділилися. Проте й тікати теж не хотів. Учак невдовзі пішов би своєю дорогою, аж тут Мікі нарешті внюхався, підняв голову й зустрівся поглядом із непроханим гостем.

Учак підійшов з другого боку колоди і стояв десь за шість футів від пса. Цей звір навіть для тих, хто знає про нього не більше за Мікі, аж ніяк не видається хижим. Він схожий на своїх родичів — ласку, норку і скунса. Учак був десь удвічі вищим і довшим за Мікі, а дві пари його коротеньких лап губилися на тілі, як у такси. Важив він десь вісім-десять фунтів, мав видовжену морду, майже непомітні вушка і загрозливі вуса. Хвіст Учака був пухнастим, а пильні маленькі очі пронизували будь-який об’єкт, на який спрямовувався погляд. Для Мікі несподіваний гість був загрозою й викликом. Окрім того, у разі бійки Учак, скидалося на те, мав стати легкою жертвою. Тому песик вищирився й загарчав.

Учак розцінив жест як прохання йти геть, і як справжній джентльмен, що поважає право інших на впольовану здобич, став вибачливо й обережно відступати. Для Мікі, який ще не засвоїв правил лісового етикету, це було щось неймовірне. Учак боявся його. Він утікав! Мікі тріумфально дзявкнув і кинувся на Учака. Зрештою песик просто хибно оцінив ситуацію. Та що з нього візьмеш, коли чимало дволапих звірів із більшим мозком нерідко припускаються схожих помилок. Тим часом Учак — тварина своєрідної вдачі — для свого зросту і ваги був найкращим бійцем в усій Північній Америці.

Мікі так і не зрозумів, що сталося наступної хвилини після атаки. Бійкою це не назвеш, радше — розправою чи екзекуцією над псом. Спершу в Мікі склалося враження, ніби його штурхає з десяток Учаків, а не один. А потім мозок відключився, та й очі відмовилися працювати. Такого прочухана йому ще не доводилося, та й, певно, не доведеться діставати. На тілі з’явилися рани, синці й подряпини, противник душив його й завдавав неабияких ударів. Сутичка була такою несамовитою, що, коли Учак пішов, песик і далі відбивався лапами від невидимої загрози, не усвідомлюючи, що бійка скінчилася. Розплющивши очі, Мікі зрозумів, що він сам-один..

Він проліз у гнилу колоду, де впіймав кролика, і пролежав там добрих півгодини, намагаючись збагнути, що сталося. Коли він нарешті виліз, сонце вже починало сідати. Песик кульгав, одне вухо було покусане, на тілі виднілися залисини від Учакових кігтів. Ломило кістки, боліла шия, а над оком вилізла ґуля. Він тужливо озирнувся на шлях «додому» — до Ніїви. День добігав кінця, ліс огортали тіні. Мікі стало нестерпно самотньо — кортіло повернутися до друга. Однак у тому ж напрямку зник Учак — а з цим звіром Мікі зустрічатися більше не хотів.

Песик попрямував на південний схід, пройшов десь із чверть милі, коли сонце зникло за горизонтом. Посеред густих сутінок Мікі вийшов до переправи Велика Скеля між річками Бівер і Лун.

Стежкою цю переправу не назвеш. Мандрівники зрідка використовували її, повертаючись із півночі й перетягуючи речі від однієї річки до іншої. Всього кілька разів на рік вовки чули запах людини в цій місцині. Та саме тієї ночі запах був свіжим і виразним. Мікі різко зупинився — ніби побачив Учака ще раз. На якусь мить песик застиг, мов камінь: його переповнювали емоції. Усе забулося, важило тільки одне — він напав на слід людини — ОТЖЕ, СЛІД ЧЕЛОНЕРА, ГОСПОДАРЯ. Мікі пішов за слідом — спершу повільно, ніби побоюючись, що той втече. Стало зовсім темно, та песик усе одно прямував слідом. Зорі освітлювали шлях, а він ішов і йшов. Усе втратило значення — усе, крім собачого інстинкту мати дім і господаря.

Мікі дійшов майже до узбережжя річки Лун, де побачив багаття. Його розвів Макокі і білий чоловік.

Песик не побіг до них, не дзявкнув і не заскавчав. Сувора школа лісового життя багато чого його навчила. Мікі припав до землі, тихенько підкрався й зупинився так, щоб не потрапити в освітлену вогнищем зону. Пригледівшись, песик зрозумів, що Челонера серед людей немає. Однак обидва курили, так само як Челонер, та й голоси нагадували голос господаря. А ще знайоме багаття, підвішений над ним казанок, намет і пахощі свіжоприготованої їжі.

Повагавшись кілька хвилин, Мікі рушив було до вогнища. Аж раптом білий чоловік звівся на ноги, потягнувся (так само, як часто робив Челонер) і взяв палицю завгрубшки з чоловічу руку. Чоловік наблизився до Мікі, песик підповз іще ближче й підвівся, опинившись за п’ять футів від людини. Очі Мікі запалахкотіли у відблисках багаття, і людина завважила пса.

Чоловік миттю підняв палицю над головою, і та, немов гігантська рука, зі свистом полетіла просто в Мікі. Якби вона влучила в голову Мікі, песик був би вже мертвим. Грубший кінець палиці не зачепив його, а тонший завдав сильного удару в шию і плече. Мікі відкинуло в морок, і чоловікові здалося, що жертві кінець. Білий голосно покликав Макокі й повідомив, що вбив молодого вовка чи лиса, який зник у темряві.

Палиця відкинула Мікі під віття маленької сосни, де він зачаївся, намагаючись не видавати ні звуку й страждаючи від жахливого болю в плечі. У світлі вогнища він побачив чоловіка, який нахилився за палицею, і Макокі, який підбіг з ІНШОЮ палицею. Мікі як міг зіщулився в укритті. Він жахнувся і тепер усе збагнув. ЦІ люди не мали нічого спільного з Челонером. Вони полювали на Мікі, озброївшись палицями. Він знав, що таке палиці. Той чоловік практично зламав йому плече.

Пес лежав тихо-тихо, доки чоловіки його шукали. Індіанець навіть тицьнув палицею у віття сосни, де переховувався Мікі. Білий чоловік запевняв, що удар був влучним, а потім підійшов зовсім близько, майже впершись черевиком у ніс Мікі. Тоді чоловік повернувся, щоб підкинути хмизу у вогонь для кращого освітлення. Серце Мікі завмерло. Чоловіки ще раз пройшли повз нього та зрештою повернулися до багаття.

Протягом години Мікі не ворушився. Багаття майже догоріло. Старий індіанець крі загорнувся в ковдру, а білий чоловік пішов у намет. Нарешті Мікі наважився виповзти з-під сосни. Через біль у плечі він рухався, спотикаючись на кожному кроці, але поквапився пройти зворотній шлях людським слідом, який кілька годин тому сповнив його надією. Відтепер запах людини не викликав у песика збудження й радості. Цей запах став загрозою, попередженням, чимось таким, від чого треба тікати. Він радше зустрівся б знову з Учаком або совами, ніж з білою людиною, озброєною палицею. Із совами можна битися, а от палиця мала над ним перевагу.

Ніч була тихою. Діставшись до гнилої колоди, яка допомогла вполювати кролика, Мікі заповз усередину і до самого ранку зализував рани. На світанку він виліз і доїв кролятину.

Песик глянув у бік північно-західної стежини, що вела до Ніїви. Тепер жодних вагань: йому потрібен Ніїва. Мікі хотів тицьнутись у носик друга, лизнути його мордочку — нехай і нестерпно смердючу. Хотів почути кумедне ведмеже рикання й буркотіння, хотів знову разом полювати, гратися, валятися на сонечку й спати. Ніїва був невід’ємною частиною світу Мікі.

Пес вирушив у путь.

Тим часом Ніїва, який досі човгав уздовж струмка, йшов слідами Мікі, сподіваючись відшукати друга.

На півдорозі до схилу, на маленькій залитій сонцем галявинці, вони зустрілися. Зустріч була досить стриманою. Друзі зупинилися і якийсь час розглядали один одного, ніби побоюючись помилитися. Ніїва рикнув. Мікі заметляв хвостом. Вони обнюхали один одного. Ніїва відповів тихим виском, а Мікі дзявкнув. Здавалося, вони кажуть один одному: «Привіт тобі, Мікі!» — «Здоров був, Ніїво!»

Ніїва приліг відпочити на сонечку, а Мікі розтягнувся поруч. Який усе-таки дивовижний цей світ! То все розвалюється на очах, то знову стає на свої місця. Сьогодні у їхнє життя, без сумніву, повернулася гармонія. Вони знову стали друзями — і знову щасливими.

Роздiл 11

У північному краї Ківатин прийшов час розправляти крила молодому поколінню — сонна середина літа. Спокій і забуття огортали ліси, долини й болота від Гудзонової затоки до Атабаски й від переправи Гайт-оф-Ленд до озера Ґрейт Барен — удень під яскравими сонячними променями, а вночі під зоряним небесним склепінням серпневого МУКУ-САВІНа. Час дорослішання й виховання лісових малят, час абсолютної влади мешканців лісу. Адже світ дикої природи, що простягався на тисячу миль зі сходу на захід і з півночі на південь, відпочивав від людського духу. Тисячі мисливців і траперів[32] зібралися з дружинами й дітьми в поселеннях компанії «Гадсон Бей», розпорошених серед безмежного царства створінь із гострими іклами й кігтями. Люди мали провести кілька теплих безтурботних тижнів, відсипаючись, пліткуючи й граючи напередодні чергової суворої й безжальної зими. Для людей настав МУКУ-САВІН — велика кількатижнева відпустка, протягом якої вони знову й знову влізали в борги й позичали гроші. У поселеннях, куди всі їхали, як на великий ярмарок, люди грали, займалися коханням, одружувались і запасались жирком в очікуванні тривалого голоду й пітьми зимових днів.

Саме тому дикі лісові мешканці на якийсь час повністю заволоділи своїм світом. У лісових хащах не відчувався запах людини. На них не полювали, їхнім лапам не загрожували капкани, а в улюблених місцинах їх не спокушали отруєні приманки. Серед боліт та озер пернаті створіння клекотіли й ґелґотали, не тривожачись про малечу, яка саме вчилася літати. Рисі, яких не турбував загрозливий людський дух, гралися з дитинчатами. Лосиці спокійно вели лосенят хлюпатися в прохолодних озерах. Росомахи й куниці бешкетували на дахах покинутих хатин і халуп. Бобри й видри розважалися, плескаючись у каламутних загатах. Птахи співали. Посеред лісової благодаті Дика Природа виспівувала так, як, за задумом Вищої Сили, певно, мала б співати завжди. Народилося нове покоління лісових мешканців. Настав час молодняку: десятки й сотні тисяч дитинчат бавилися в перші ігри, засвоювали перші уроки, підростали й готувалися до загроз і випробувань прийдешньої зими — першої в їхньому житті. Милосердний Дух лісу добре подбав про них напередодні випробувань. Ліс ряснів смачною поживою. Достигла чорниця, ожина, горобина й темні ягідки ірги вільхолистої; дерева й кущі ломилися від соковитих плодів. Літні дощі зробили травичку зеленою й ніжною. Не доводилося навіть викопувати поживні корінці — вони просто випиналися з-під землі. Поблизу боліт і озер для лісових мешканців було вдосталь харчів: їстівні скарби самі просилися в рот.

Ось у такому світі тішилися літом безмежно щасливі Ніїва й Мікі. Серпневого пообіддя вони валялися на розігрітій сонцем скелі, з якої відкривався краєвид на прекрасну долину. Ніїва, наївшись соковитих ягід, дрімав. Мікі примружив очі й милувався оповитою серпанком долиною. До нього долинали мелодійні переливи річки, яка долу звивалася між скелями й омивала кам’янисте дно, і ніжний гомін самої долини. Мікі подрімав із півгодинки, а тоді розплющив очі — де й подівся той сон. Цуцик окинув зором долину й глянув на Ніїву — кремезне ліниве ведмежа могло спати аж до сутінків. Мікі завжди змушував друга рухатися. Песик сердито гавкнув до нього кілька разів і потягнув зубами за вухо. «Прокидайся! — хотів сказати Мікі. — Як можна спати такого дня? Ходімо прогуляємося вздовж струмка, може, вполюємо щось смачненьке».

Пухкенький Ніїва підвівся, потягнувся, позіхнув і сонно роззирнувся довкруж. Мікі підскочив і нетерпляче вискнув — таким виском він завжди закликав приятеля рушати в путь. Ніїва погодився, і вони почали спускатися порослим травою схилом до рясної рівнини між двома гірськими кряжами. Друзям було майже по шість місяців. Вони так підросли, що вже не були ведмежам і цуценям, а обернулися на пса й ведмедя. Лапки Мікі набули більш зграбної форми; грудна клітка трохи обросла жиром; шия витягнулася і вже не здавалася замалою для великої голови й щелеп. Тіло песика розрослося вшир і вздовж — він став удвічі більшим за собак свого віку.

Ніїва теж витягнувся — став не таким круглим і більше не скидався на м’ячик. Однак його вигляд, на відміну від Мікі, ще підказував, що молоко матері він ссав зовсім нещодавно. Утім, ведмедик уже не був безоглядно доброзичливим, як у перші місяці життя. Кров Сумінітика брала гору, і він уже не шукав укриття в разі бійки — якщо, звісно, цього не вимагала ситуація. Як не дивно, він навіть любив битися, чого не скажеш про більшість ведмедів. Що й казати про відчайдушного Мікі — гідного сина Гели! Саме тому, попри «зелений» вік, обох вкривали шрами, якими міг би пишатися будь-який лісовий ветеран. Кігті ворон і сов, вовчі ікла й пазури ільки лишили пам’ятні відбитки на тілі молодих бійців, а в Мікі до того ж на боці красувалася залисина завдовжки вісім дюймів — на згадку про зустріч із ількою.

У кругленькій голівці Ніїви, що пережив стільки пригод, визрівало бажання заприятелювати з представником свого виду. Така нагода йому випадала двічі, та все псувало те, що інших ведмежат супроводжували матері. Тепер, коли Мікі тягнув його в мандри, Ніїва охоче йшов, маючи на думці ще дещо, крім попоїсти (досі його цікавила суто пожива). Звісно, Ніїва аж ніяк не втратив апетиту. Він міг з’їсти за день більше, ніж Мікі за три: здебільшого через те, що Мікі задовольнявся двома-трьома прийомами їжі на день, а Ніїва надавав перевагу одній трапезі, яка тривала від світанку до сутінок. Дорогою він завжди щось під’їдав.

Достатньо було пройти чверть милі вздовж підніжжя кряжа, щоб опинитися в кам’янистому рівчаку, де протікав мілкий струмок, і поласувати найкращою дикою смородиною в долині річки Шаматава. Кетяги чорнильно-чорних ягід завбільшки з вишню, по вінця наповнених дивовижним соком (ніби от-от вибухнуть), були такими великими, що Ніїва міг набити однією повний рот. В усьому лісі не знайти було смачнішої за ці перестиглі чорні ягоди поживи. Рівчак, який ними ряснів, Ніїва вважав своєю власністю. Мікі теж навчився втамовувати голод смородиною. Тому маршрут пообідньої виправи пролягав саме через рівчак. Ягоди смакували навіть на повний шлунок. Та й до того ж рівчак забезпечував Мікі не тільки перекусом. Тут вешталося чимало молодих куріпок і кроликів — легких жертв із ніжним м’ясцем і п’янким ароматом — і скільки завгодно ховрахів і білок.

Нині, набивши роти першою порцією соковитої смородини, друзі почули звук небезпеки. Помилитися вони не могли: обидва одразу збагнули, що в кущах смородини за 20–30 ярдів щось зашурхотіло. Крадій зазіхав на ягідну скарбницю. Мікі миттю вищирився, а Ніїва наморщив носика й погрозливо загарчав. Друзі підкралися до куща, з якого долинув звук, й опинилися на невеличкій, пласкій, як стіл, галявині. Посеред неї розрослося кілька кущиків смородини — усього завширшки в ярд. Серед чагарників молодий чорний ведмідь — учетверо більший за Ніїву — присів на задні лапи, тримаючи плодовиті гілки передніми, й ласував чорними ягодами.

Тієї миті приголомшений і розгніваний Ніїва не врахував різниці у вазі. Стан у нього був приблизно такий, як у чоловіка, котрий повертається додому і виявляє, що все майно в руках іншої людини. Водночас ведмедикові випала нагода дати прочуханки представникові власного виду, про що він давно мріяв. Мікі, здається, зрозумів. За будь-яких інших обставин, він би поліз у бійку і, перш ніж Ніїва зібрався з силами, вчепився б нахабному чужинцеві в горло. Та з якоїсь причини він закляк, і Ніїва першим кинувся на ворога, який зовсім не сподівався атаки.

Якби свідком нападу став старий кур’єр Макокі, він одразу ж вигадав би ім’я ласому на ягоди ведмедеві — Пітут-а-Вапіс-Кум, що перекладається як «збитий з ніг». Може, ведмідь отримав би зменшувальне прізвисько Піт. Річ у тім, що індіанці крі вірять у доречно підібрані імена, а ім’я Пітут-а-Вапіс-Кум, без сумніву, було дуже доречним і добре пасувало незнайомому ведмедеві.

Коли Ніїва навалився, ведмідь, заскочений із набитим смородиною ротом, гепнувся на землю, як напхана торба. Чужинець виглядав так розгублено, що Мікі, який спостерігав із непереборною цікавістю, не стримав захопленого й схвального виску. Перш ніж Піт, у якого з рота стікав ягідний сік, збагнув, що трапилося, Ніїва схопив його за горло. Почалося найцікавіше.

Борюкання ведмедів, надто молодняку, своєрідне дійство. Їхні бійки нагадують бійки жінок, які тягають одна одну за волосся. У цій грі немає правил. Піт і Ніїва зчепилися й боролися задніми лапами. На всі боки летіли жмутки ведмежої шерсті. Піт, який повалився на спину (першокласна бойова позиція для ведмедя), міг скористатися перевагою, якби Ніїва не встиг хижо вчепитися йому в горло. Ніїва міцно схопив противника зубами й щосили лупцював гострими пазурами задніх лап. Побачивши жмутки вирваної шерсті, Мікі підійшов ближче: всередині у нього все грало. Піт пустив у хід одну задню лапу, потім другу, і Мікі заскреготав зубами. Бійці беззвучно — ані виску, ані буркоту — качалися по землі, а Ніїва не розчіпляв хватки на горлі супротивника.

Каміння, багнюка й шерсть розліталися навсібіч. Галька із шурхотом полетіла рівчаком униз. Навіть повітря тремтіло від бойового запалу. У Мікі, який напружено чекав розв’язки, виникли сумніви й тривога. Вісім волохатих лап хижо дряпалися й билися, противники перекочувалися, крутилися й підминали один одного під себе, як скажені. Тому Мікі ніяк не міг визначити, хто перемагає — Ніїва чи Піт. Принаймні протягом кількох хвилин пес сумнівався.

Раптом він розпізнав рев Ніїви. Рев був слабеньким, та, без сумніву, вказував на те, що Ніїві боляче.

За кілька хвилин придушений важким тілом Піта Ніїва почав усвідомлювати, що переоцінив сили. Піт брав гору саме завдяки розмірам, адже бійцівськими навичками Ніїва, очевидно, переважав. Ніїва продовжував боротися, сподіваючись на сприятливий поворот, доки Піт, зайнявши кращу позицію, не почав роздирати противника на шмаття, завдаючи ударів з боків. За кілька хвилин він зняв би з Ніїви шкуру, якби Мікі не вирішив, що час втрутитися. Ніїва досі не скаржився, гідно приймаючи покарання за нерозважливий напад.

Ще мить — і Мікі схопив Піта за вухо. Схопив сильно й боляче. Сам старий Сумінітик заревів би від болю на місці Піта. Супротивник Ніїви загорлав. Він забув про все на світі й відчував лише біль і переляк — ЩОСЬ страшне впилося у вухо. Дикий рев розітнув повітря. Почувши несамовите горлання, Ніїва одразу збагнув, що не обійшлося без Мікі.

Ведмедик вивільнився з-під огрядного тіла чужинця — і саме вчасно. Рівчаком до них бігла Пітова матір — розлючена, як скажений бик. Ніїва дав драла, щойно ведмедиця на нього кинулася. Вона не влучила й повернулася до сина, який досі ревів. Мікі, тріумфально вгризаючись у вухо жертви, не завважив небезпеки. Він побачив ведмедицю лише тоді, як вона на нього навалилася. У поле зору пса потрапила довга лапа, схожа на велетенську дерев’яну колоду. Мікі ухилився від нападниці, і спрямована проти нього лапа важко опустилася на голову бідолашного Піта. Сильний удар збив ведмедя з лап, і він, як футбольний м’яч, скотився рівчаком на 20 ярдів униз.

Подальшого розвитку подій Мікі чекати не став: прожогом кинувся геть із рівчака крізь смородинові кущі вслід за Ніївою. Друзі дременули з долини так швидко, що протягом 10 хвилин не встигали навіть озирнутися, а коли врешті-решт зробили це, рівчак був уже за милю від них. Вони присіли відсапуючись. Виснажений Ніїва важко дихав, висолопивши червоного язика. На ньому було безліч подряпин, деякі рани кровили, і скрізь звисали жмутки вирваної шерсті. У погляді, який він кинув на Мікі, вгадувалося сумне визнання поразки.

Роздiл 12

Після сутички в рівчаку Мікі й Ніїва і не думали повертатися до Едемського саду, що ряснів смачними чорними ягодами. Мікі від кінчика хвоста до кінчика носа був шукачем пригод і, подібно до стародавніх кочівників, почувався щасливим лише в русі. На цей час дика кров цілковито заволоділа його тілом і душею, і тепер, швидше за все, натрапивши на табір людей, він обходив би це місце десятою дорогою, так само як Ніїва. Однак у житті тварин вибрики долі бувають не менш підступними, ніж у житті людей. Коли друзі попрямували на захід, до таємничих розлогих долин озер і річок, почав складатися ланцюг подій, які ознаменували, певно, найпохмурішу сторінку в житті Мікі, сина Гели.

Протягом шести благодатних, зігрітих сонцем тижнів кінця літа й початку осені (аж до середини вересня) шлях Мікі й Ніїви незмінно пролягав на захід. Вони йшли туди, де сідало сонце — у бік коліна річки Джексон, озера Тачвуд і Ґодс та річки Клірвотер. У краї, що простягався на сотню миль, траплялося багато дивовиж. Природа майстерно попрацювала, перетворивши цю землю на справжнє дике царство. Друзі натрапляли на великі колонії бобрів у темних тихих місцинах і видр, які весело гралися. Лосів і карібу вони здибали так часто, що вже не боялися й не уникали цих тварин, а вільно походжали луками й узбережжями боліт, де ті харчувалися. Під час мандрів Мікі добре затямив: тварини з кігтями та іклами створені для полювання на копитних і рогатих, бо в цих краях роїлися вовки. Разів з десять Мікі й Ніїва ласували рештками вовчої здобичі й ще частіше чули виття хижих зграй. Після зустрічі з Магіґун Мікі вже не кортіло приєднатися до вовків, а навчений досвідом Ніїва не наполягав на тому, щоб лишатися біля м’яса. Для ведмедика починався період КВОСКА-ГАО — інстинктивного передчуття Великої Зміни.

До початку жовтня Мікі не завважував змін у приятелеві, аж доки Ніїва не став якимсь невгамовним. Дивна поведінка загострилася, коли прийшли холодні ночі й осінній подих у повітрі. Тепер Ніїва перебрав на себе лідерство в мандрах. Здавалося, він весь час шукає «щось», проте ані ніс, ані очі Мікі не вловлювали цього таємничого «щось». Ніїва більше не спав по кілька годин поспіль. До середини жовтня він узагалі майже перестав спати, присвячуючи ночі й дні невпинним блуканням. Він їв, їв і їв та повсякчас вдихав вітер, намагаючись відчути невловне «щось», яке мав знайти, за покликом Природи. Він безперестанку винюхував «щось» під вітроломами й камінням, а Мікі тим часом тримався неподалік — завжди напоготові, на випадок коли доведеться битися з тим, на що полює Ніїва. Здавалося, «щось» ніколи не знайдеться.

Невдовзі Ніїва, підкоряючись інстинкту пращурів, повернув на схід — назад до краю матері Нузак і батька Сумінітика. Мікі йшов за ним. Ночі ставали дедалі холоднішими. Зорі здавалися далекими, а місяць над лісом утратив криваво-червоне забарвлення. У зойках гагари з’явилися тужливі нотки ремствування й нарікання. Мешканці лісових халуп і тіпі щоранку вдихали морозне повітря, змащували капкани риб’ячим і бобровим жиром, шили мокасини, лагодили снігоступи й сани, бо зойки гагари підказували, що з Півночі підкрадається зима. Болота огорнула тиша. Жодних мукань лосиць до дитинчат, натомість під зоряним небом розносилися серед долини загрозливі звуки поєдинків між дебелими самцями й чулися удари рогів, що сплітались у смертельних сутичках. Вовки вже не вили до нестями. Лапи всіх лісових мисливців ступали обережно й тихо. У лісі знову проливалася кров.

Настав листопад.

Напевно, Мікі ніколи не забуде той день, коли вперше побачив сніг. Спочатку йому здалося, ніби всі крилаті створіння світу скинули біле пір’я. Тоді пес відчув приємний, м’який і холодний килим під лапами. Його тіло загорілося новим вогнем, він відчув дикий запал — збудження, що охоплює вовка з приходом зими.

На Ніїву сніг подіяв зовсім інакше — навіть Мікі відчув, що приятель пригнічений, і тривожно чекав наслідків. Того дня, коли випав перший сніг, Мікі здивувала незбагненна поведінка Ніїви. Ведмедик заходився їсти таке, що раніше не вважав їжею. Завзято пережовував і ковтав м’які соснові голки, ласував сухою тістоподібною масою, що вкривала гнилі колоди. Та от нарешті Ніїва знайшов велику розколину серед скель — те «щось», якого так довго шукав. Це була глибока, темна й тепла печера.

Природа — дивовижна. Вона дає летючим створінням зір, якого людині годі сподіватися, а наземним — інстинкти незбагненної для людей сили. Річ у тім, що Ніїва обрав для першої Сплячки саме ту печеру, де його народила ведмедиця Нузак.

Він знайшов своє ліжко — заглиблення в м’якому ґрунті, вкрите ковдрою з шерсті Нузак. Щоправда, материн запах вивітрився. Ніїва вмостився в гніздечку, де народився, і тихенько рикнув наостанок до Мікі. Ведмедик ніби відчув ніжний дотик м’якої, але нездоланної сили, якій уже не міг опиратися, і сказав другові «На добраніч!»

Тієї ночі з Півночі прилетів шалений ПІПУ-КЕСТИН — перший зимовий буревій. А разом із ним вітер, що завивав, мов тисяча оскаженілих вовків. Дикий край непорушно застиг. Навіть у глибокому сховку до Мікі долинали стогони й галабурда заметілі, яка жбурляла сніг об стіни печери. Пес притиснувся до Ніїви, радіючи, що знайшлося укриття.

Вранці Мікі підійшов до отвору печери й ошелешено завмер. Його подиву не було меж: відучора світ змінився до невпізнаваності. Усе стало біле — сліпучо-біле до болю в очах. Сонце вже зійшло й кидало тисячі променистих блискавок яскравого світла, засліплюючи Мікі. Земля вбралася у всіяну діамантами сукню. Серед чагарників, каміння й дерев палахкотіли відблиски сонця, сонячні зайчики тремтіли на верхівках дерев, похилених під сніжним тягарем. Долина здавалася морем, серед якого чорною змією в’ється річка, яка поки що не замерзла. Мікі зроду не бачив такого дивовижного дня. Ще ніколи сонце не змушувало його серце вистрибувати з грудей, а кров закипати від дикого запалу. Мікі вискнув і побіг до Ніїви. Серед печерного мороку пролунав дзвінкий гавкіт. Мікі штурхонув приятеля носом. Той сонно буркнув, потягнувся, підвів голову й знову згорнувся калачиком. Пес спробував переконати ведмедика, що вже день і час вирушати, та все марно — Ніїва не реагував. Зрештою Мікі пішов до виходу, повсякчас озираючись у надії, що друг іде слідом. Розчарований песик вийшов на сніг. Протягом години він блукав неподалік від печери, намагаючись не віддалятися більше ніж на десять футів. Тричі повертався до Ніїви і знову кликав до денного світла. У глибині печери було темно, і Мікі намагався пояснити Ніїві, що той поводиться безглуздо, плутаючи день із ніччю, адже сонце давно зійшло. Усі спроби виявилися безуспішними. Ніїва впав у Сплячку, відправившись до УСКЕ-ПОУ-А-М’Ю — ведмежої країни снів.

Роздратований Мікі ледве стримувався, щоб не вкусити Ніїву за вухо. Поступово в ньому наростало дивне відчуття. Інстинкт, що слугує тваринам за людський здоровий глузд, змусив стривожитися. Відчуття дискомфорту посилювалося. Мікі страждав, невгамовно блукаючи поблизу печери. Пес ще раз навідався до Ніїви і зрештою подався в долину один одинцем.

Він був голодним, однак у перший день після буревію шансів знайти щось їстівне було обмаль. Зайці-біляки надійно сховалися під вітроломами та в інших укриттях і зачаїлися в теплі. Під час заметілі жодне лісове створіння не переміщалося, тому й слідів, за якими можна було б вистежити здобич, Мікі не бачив. Він прямував усе далі, час від часу провалюючись у м’який сніг аж по плечі, і вийшов до струмка. Водойма змінилася — такою Мікі її не бачив. Струмок взявся кригою, став темним і похмурим. Дзюркотлива пісня щедрого літа й золотої осені стихла. Новим голосом струмка стало монотонне булькання, у якому вчувалася загроза — буцімто ним заволодів темний злий дух. Той дух ніби застерігав Мікі, що часи змінилися і його батьківщиною керують нові закони і нова сила.

Пес обережно напився. Вода виявилася холодною, ба навіть крижаною. Мікі поволі усвідомлював, що в прекрасному новому світі бракує тепла і відсутній пульс життя. Він був сам-один. ОДИН-ОДНІСІНЬКИЙ! Все інше життя накрило снігом — здавалося, усе померло.

Мікі повернувся до Ніїви й пролежав біля нього весь день. Уночі він теж не висовував носа з печери. Лише підійшов до отвору помилуватися небесним склепінням, де сяяли зорі та, немов біле нічне сонце, плив місяць. Небесні світила й ті змінилися до невпізнаваності — стали безмірно сумирними й холодними. Сяйво заливало тепер нову землю — нестерпно білу й мовчазну.

На світанку Мікі знову спробував розбудити Ніїву, щоправда, цього разу не так наполегливо. Кусати приятеля за вухо вже не хотілося. Щось трапилося, та наразі Мікі не міг у цьому розібратися. Відчував переміну, але не міг її осягнути. Його охопив дивний страх і погане передчуття.

Мікі знову спустився в долину полювати. Цієї місячної ночі кролики, вочевидь, бешкетували, тому на узліссі Мікі натрапив на безліч слідів — підказок про нічні маршрути. Врешті-решт песикові пощастило: цього ранку вполювати сніданок було зовсім не складно. Він схопив здобич і поласував, тоді вполював ще одну, і ще одну. Мікі міг би продовжити, бо сніг підступно зраджував кроликів, й укриття обернулися на пастки. Мікі знову радів життю і почувався впевнено й бадьоро. Полювання ще ніколи не було таким успішним. Ніколи не траплялася йому така безцінна годівниця — навіть рівчак зі смородиною не порівняти з цією розкішшю. Пес набив шлунок донесхочу і повернувся до Ніїви, прихопивши одного з убитих кроликів. Мікі поклав здобич перед носом приятеля і дзявкнув. Та от дивина — Ніїва не зреагував, а тільки засопів і перевернувся.

Ближче до обіду Ніїва вперше звівся на лапи, потягнувся і понюхав мертвого кролика. Однак їсти не став. Ошелешений Мікі спостерігав, як ведмедик покрутився у гніздечку й заснув.

Наступного дня Ніїва знову підвівся десь у той самий час. Цього разу пройшовся аж до виходу з печери й набив рот снігом, проте кролика не торкнувся. Природа підказувала, що не слід нічого змішувати з сосновими гілками та корою, якими він набив шлунок перед сплячкою. Потім ведмедик знову заснув — і цього разу надовго.

День за днем Мікі почувався дедалі самотнішим, а зима ставала чимраз суворішою. Песик полював на самоті. До кінця листопада він щоночі повертався в печеру і спав поруч із Ніївою. Здавалося, ведмідь помер, от тільки тіло лишалося теплим, дихання рівним, і час від часу він зітхав або буркав. Для Мікі, якого охопила непереборна туга, цього було замало. Йому нестерпно кортіло мати товариство, приятеля в мандрах. Він любив Ніїву, і в перші тижні довгої зими віддано повертався до приятеля й приносив м’ясо. Песик невимовно страждав — це було гірше за смерть Ніїви. Адже пес розумів, що ведмедик живий, і не міг збагнути, що відбувається. Смерть він би зрозумів і пішов би геть від НЕЇ назавжди.

Однієї ночі полювання завело Мікі далеко від печери, і він заночував під вітроломом. Таке трапилося вперше. Відтоді йому стало ще важче опиратися ПОКЛИКУ. Пес не спав у печері ще однієї ночі, і ще однієї. Зрештою настав час (що мусив настати так само неминуче, як з’являються і зникають зорі й місяць на небі), коли, попри надії й перестрахи, щось підказало Мікі, що Ніїва з ним більше не мандруватиме. Пес усвідомив, що не повернуться ті прекрасні дні, коли вони пліч-о-пліч зустрічали всі біди й радості життя в колись ніжному, зеленому й зігрітому золотим сонцем світі. Тепер це був білий, непорушний світ у полоні смерті.

Ніїва не знав, коли Мікі полишив печеру востаннє і більше не повернувся. Можливо, крізь сон Милосердний Дух нашіптував йому, що Мікі йде назавжди, бо протягом кількох днів після того, як друг пішов, у сонному царстві ведмедика оселилися неспокій і тривога.

«Заспокойся, тихше, спи! — певно шепотів Дух Ніїві. — Зима довга. Річки темні й холодні, озера вкрилися кригою, водоспади замерзли й стали моторошними білими велетнями. Спи! Мікі мусить іти власним шляхом, так само як річкові води мусять прямувати до моря. Адже він Собака, а ти Ведмідь. СПИ!»

Роздiл 13

Давно не знала Північна земля такої бурі, яка вирувала після першого снігу. Добре, що сніг загнав Ніїву в печеру на зимову сплячку. Буревій налетів того року наприкінці листопада й закарбувався в пам’яті людей як КУСКЕТА ПІПУН (Чорний Рік) — час несподіваних холодів, голоду і смерті.

Заметіль накрила ліс через тиждень після того, як Мікі полишив печеру, де міцно спав приятель. Напередодні ліс ніжився під білою ковдрою снігу, сонце яскраво світило щодня, а на нічному небі місяць і зорі палахкотіли, як золоте марево. Вітер дув із заходу. Кроликів було багато — серед чагарників і болотистих місцин можна було знайти безліч снігових доріжок. Не бракувало карібу й лосів, а звуки вовків, що вийшли на полювання, наче музика, тішили численних траперів — мешканців лісових халуп і тіпі.

Біда прийшла несподівано. Ніщо не провіщало бурі. На світанку небо було ясним, зійшло яскраве сонце. Раптом темрява вмить огорнула ліс, і зайняті капканами мисливці ошелешено перервали роботу. Сутінки супроводжувалися дивними стогонами, що нагадували барабанний бій. Такими були провісники неминучої катастрофи. ГРІМ застерігав, щоправда, запізно. Перш ніж люди встигли добігти до безпечних місць чи облаштувати укриття, їх накрила Велика Буря. Упродовж трьох днів і трьох ночей північна гостя шаленіла в лісі, як скажений бик. На відкритій місцевості жодна жива істота не могла втриматися на ногах або лапах. Від буревію повалилося багато дерев, земля вкрилася густим шаром снігу. Усі тварини закопалися якомога глибше або… загинули. Тверді, наче кулі, грудки снігу, якими буря завзято жбурлялася, утворили величезні кучугури. До того ж негода принесла нестерпучий холод.

На третій день заметілі в долині між річкою Шаматава і коліном річки Джексон температура повітря впала до 60-ти градусів нижче нуля. Лише четвертого дня мешканці лісу почали рухатися. Лосі й карібу вилізли з-під товстого снігового покривала, що захистив їх від негоди; менші тваринки видряпувалися з-під глибоких кучугур і насипів; половина кроликів і птахів загинула. Та найбільших втрат буря завдала людям. Багатьом мисливцям, яких буревій заскочив зненацька, вдалося вижити, бо вони вчасно дісталися до тіпі й халуп. Однак чимало з них не повернулися додому — за моторошні три дні КУСКЕТА ПІПУН буря забрала життя п’яти сотень осіб, що мешкали між Гудзоновою затокою й Атабаскою.

Велика Буря заскочила Мікі на пустирищі біля коліна річки Джексон, і він інстинктивно поквапився вглиб лісу. Песик сховався під вітроломом із повалених стовбурів та іншого ломаччя і протягом трьох днів не ворушився. Потрапивши в епіцентр бурі, Мікі відчув непереборне бажання повернутися в Ніївину печеру й скрутитися калачиком біля приятеля, хоч той і лежить, як мертвий. У голові пса пропливали яскраві картинки дивної ведмежо-собачої дружби, спільні літні мандрівки, радості й випробування днів і місяців, протягом яких вони разом, як брати, долали перешкоди й набивали шлунки ласощами. Спогади були такими яскравими, немов усе сталося вчора. Зіщулившись у темному сховку під вітроломом, укритим товстим шаром снігу, Мікі бачив солодкі сни.

Песик бачив Челонера — свого господаря тих безтурботних днів, коли Мікі був щасливим цуценям; бачив, як господар приніс осиротілого Ніїву; бачив пригоди, які потім трапилися з ведмедиком і песиком; бачив, як утратив господаря; бачив дивовижні й захопливі мандри їхньої з Ніївою парочки, яка опинилася сам-на-сам з дикою природою. Наснилася Мікі й незбагненна печерна зупинка Ніїви. Вчинок друга ніяк не вкладався в голові. Пес не міг заснути і, прислухаючись до стогонів буревію, обмірковував, чому ж Ніїва більше не полює разом із ним, а, згорнувшись клубочком, спить у печері непробудним сном. Протягом нестерпно довгих трьох днів і ночей негоди самотність мучила Мікі набагато більше, ніж голод. Вилізши з-під укриття на ранок четвертого дня, він виглядав жахливо: ребра просвічували крізь шкуру, а очі розчервонілися. Перший погляд песик спрямував на південний схід і заскавучав.

Того дня він подолав 20 миль, чалапаючи снігом назад до кряжа, де лишився Ніїва. Після бурі сонце в небі скидалося на вогнище. Осяяна променями лісова білизна засліплювала Мікі, і його очі почервоніли ще більше. Одначе наприкінці шляху холодне сяйво палахкотіло вже тільки на заході, і коли Мікі дійшов до кряжа, у глибині якого Ніїва знайшов печеру, на лісове верховіття спускалися сутінки. Кряжем це місце тепер складно було назвати. Вітер наніс снігу, утворивши химерні моторошні громаддя. Скелі, пагорби й чагарники не розпізнавалися. На місці входу в печеру височіла кучугура заввишки десять футів. Безжальні снігові замети позбавили змерзлого, голодного і страшенно худого Мікі, який кілька днів голодував, останньої надії — надії на дружнє тепло. Змучений песик розвернувся й почимчикував власними слідами назад. У нього не лишилося нічого, крім уже обжитого вітролому. Пес якось змінився — він уже не був веселим другом і братом ведмедя Ніїви. Лапи боліли й кровили від подряпин, але він не спинявся. На небі з’явилися зорі, і примарну білу ніч освітило бліде сяйво. Мікі було зимно — нестерпно зимно. Дерева потріскували: навкруги повсякчас лунали подібні до пострілів звуки — стовбури стріляли від морозу. Температура повітря сягала 30-ти градусів нижче нуля, і ставало дедалі холодніше. Мікі стійко прямував уперед, думаючи лише про рятівний вітролом. Ще ніколи не доводилося йому так тяжко випробовувати власну силу й витривалість. Навіть старші за нього пси знесилено впали б посеред дороги, знайшли б укриття поближче або принаймні перепочили б. Одначе Мікі був істинним сином Гели — велетенського гончака з гір Маккензі, тому мусив дійти або вмерти.

Аж ось на його шляху трапилося дивовижне місце. Він подолав 20 миль у пошуках печери, а тоді ще 15, ба навіть 20, дорогою назад до вітролому, і раптом під лапами обвалився сніг. Мікі з’їхав униз. Оговтавшись, песик звівся на обморожені лапи й роззирнувся. Він опинився в укритті, облаштованому з соснових гілок у формі вігвама. У ніздрі вдарив стійкий ЗАПАХ М’ЯСА. Мікі понюхав землю, і знайшов м’ясну поживу, що лежала за фут від нього. Це був шмат замороженої туші карібу, настромлений на палицю. Не розмірковуючи, звідки їжа, Мікі жадібно на неї накинувся. Дивну появу шматка м’яса посеред замерзлого лісу міг пояснити Жак Ле Бо, який мешкав за вісім-десять миль на схід від цієї місцини. Мікі скотився в один із Жакових капканів і поїдав приманку.

М’яса було небагато, проте достатньо, щоб у жилах Мікі знову закипіло життя. Собачий ніс запрацював. Мікі почав винюхувати далі й рити сніг. Невдовзі він напоровся зубами на щось тверде й холодне — капкан для ільки. Мікі витягнув металеве приладдя з-під снігу, а разом із ним кролика. Сніг зігрів кролятину, яка пролежала кілька днів, і не дав їй повністю задубіти від морозу. Мікі не заспокоївся, доки не з’їв знахідку до останньої кісточки — схрумав навіть голову. Ситий пес подався до вітролому й проспав у теплому сховку до ранку.

Того дня Жак Ле Бо, якого індіанці називали Мучет-та-аао (Людина з Лихим Серцем), перевіряв капкани. Йому довелося відбудувати приховані снігом «хатки» й оновити приманки.

По обіді Мікі вийшов на полювання і напав на слід Ле Бо на замерзлому болоті за кілька миль від вітролому. Інстинктивної туги за господарем він позбувся, тому підозріло обнюхував сліди снігоступів трапера. Шерсть на спині настовбурчилася, коли він сторожко потягнув носом повітря і вслухався. Мікі обережно йшов слідами людини й за сотню ярдів натрапив на один із облаштованих Ле Бо КЕКЕКІВ — тобто капканів-хатинок. На кілку було настромлене м’ясо. Мікі потягнувся за їжею, та раптом під передньою лапою щось загрозливо клацнуло, й зі сталевих щелеп капкана в морду псові полетіли тріски й сніг. Він загарчав і вичікувально завмер, втупившись поглядом у капкан. Потім Мікі обережно потягнувся мордою до м’яса, не рухаючи лапами. Таким чином, він довідався про приховану загрозу сталевих щелеп, а інстинкт підказав, як її уникнути.

Він ще трохи пройшов слідом Ле Бо. Ніс його вчув нову небезпеку, але Мікі не звернув зі шляху. Песикові несила було опиратися поклику, що тягнув уперед. Він дійшов до другого капкана, і цього разу поласував приманкою, не зачепивши металевого механізму, захованого під нею. Пес вищирившись попрямував далі — він був готовий зустріти дволапого звіра будь-якої миті. Щоправда, зійти зі шляху не квапився і зрештою вицупив м’ясо з третього, четвертого і п’ятого капканів.

Увечері він подався на захід і швидко пройшов п’ять миль від болота до вітролому.

За півгодини Ле Бо прийшов перевірити капкани і побачив перший порожній КЕКЕК та сліди на снігу.

— TONNERRE![33] Вовк! — вигукнув він. — Краде серед білого дня!

Раптом очі полізли йому на лоба, він опустився в сніг на коліна і придивився до слідів.

— NON! — видихнув він. — Це пес! Дика собака! Чортеня грабує мої капкани!

Жак лаючись звівся на ноги, дістав із кишені пальта бляшану коробочку й витягнув кругленький шмат сала. У салі він сховав капсулу зі стрихніном. Це була отруйна приманка для вовків і лисиць.

Ле Бо злісно захихотів, прилаштовуючи смертельний шматочок на капкані.

— Здичавілий пес, хай йому грець, — пробурмотів він. — От я його провчу. Завтра тварюка буде мертвою.

На кожному з п’яти пограбованих Мікі капканів Ле Бо прикріпив капсулу зі стрихніном, загорнену в манливий шматочок сала.

Роздiл 14

Наступного ранку Мікі знову пішов на мисливську стежку Жака Ле Бо. Легка здобич насправді його не спокушала. Полювання приносило більше втіхи. Мікі повертався через те, що запах дволапого звіра притягував, як магніт. У тих місцях, де запах був особливо стійким, йому хотілося влягтися й чекати. Однак туга за людиною супроводжувалася страхом і дедалі більшою обережністю. Мікі не зачепив першого КЕКЕКА, та й другого теж. Приманку на третьому капкані Ле Бо лаштував довше, ніж на інших, тому шматочок сала пропахся його руками. Лисиця, внюхавши таке, швидко дременула б, а от Мікі стягнув приманку з кілка і поклав на сніг між передніми лапами. Роззирнувся й прислухався. За хвилину він лизнув сало язиком. Відчуваючи запах рук Ле Бо, Мікі не хотів з’їдати сало відразу, як м’ясо карібу. Він підозріло взяв приманку в зуби і потримав у роті. Сало було солодким, і песик уже збирався ковтнути, але раптом відчув ще якийсь, неприємний присмак і швидко виплюнув рештки підступних ласощів на сніг. На язиці і в горлі лишився ядучий післясмак отрути. Стрихнін проникав у тіло пса, тому Мікі набив рот снігом і проковтнув, аби позбутися печії, що підповзала до нутрощів.

Якби він поласував салом так само, як іншими приманками, уже за чверть години був би мертвий, і Ле Бо не довелося б довго шукати тіла жертви. Мікі стало зле за 15 хвилин. Погане передчуття спонукало полишити мисливську стежку й поквапитися до вітролому. Однак Мікі зробив кілька кроків, і лапи підкосилися. Бідолаха повалився на сніг. Він затремтів — тремтіння охопило кожнісінький мускул. Зуби клацали, зіниці розширилися, та й до всього Мікі не міг поворухнутися. Потилицю ніби стиснула рука душителя, з’явилося незнайоме відчуття заціпеніння, і песик почав задихатися. Заціпеніння хвилею покотилося всім тілом. Мускули, які щойно тремтіли й здригалися, непорушно заклякли. Отрута вразила мозок, і голова песика відкинулася назад так, що він втупився поглядом у небо, проте жодний звук не вирвався з його горла. На якусь мить Мікі опинився на межі смерті.

Проте біда відступила. Здавалося, невідома сила послабила зашморг, який щойно стискав шию. Заціпеніння минулося, натомість на песика напали дрижаки. Ще мить — і він почав звиватися в скажених корчах на снігу. Напад швидко скінчився, і Мікі, відсапуючись, оговтувався. З його пащі на сніг цівками стікала слина. Та пусте! Найголовніше — він був живий, адже кілька хвилин тому життя висіло на волосині. Мікі спромігся звестися на лапи і почвалав до укриття під вітроломом.

Відтепер Жак Ле Бо може лишити хоч мільйон отруйних капсул на шляху песика — Мікі нізащо їх не торкнеться. Більше ніколи не крастиме він м’яса з капканів.

Через два дні Ле Бо обстежив сліди на снігу у місці, де Мікі боровся зі смертю, і почервонів від люті й розчарування. Він пішов слідами пса, й опівдні дістався вітролому. Жак опустився на коліна біля отвору, до якого вели сліди, зазирнув у темний сховок, але нічого не побачив. А от Мікі, який закляк у глибині укриття, побачив гостя. Пес сторожко розглядав людину — схожу на бородатого монстра, який колись мало не вбив Мікі палицею. Мікі теж був розчарований, бо запах людини завжди навіював думки про втраченого господаря Челонера, якого ніде не було.

Ле Бо почув погрозливе гарчання й радісно звівся на ноги. Він не міг залізти під вітролом, щоб витягти дикого пса, та й виманити звіра навряд чи вдалося б. У трапера виникла інша ідея — викурити пса вогнем!

У закутку фортеці Мікі почув, як під чоботами Ле Бо зарипів сніг. За кілька хвилин дволапий звір знову зазирнув до лігва.

— BÊTE, BÊTE![34] — покликав він насмішкувато, і Мікі знову загарчав.

Жак задоволено потер руки. Вітролом сягав не більше 30–40 футів у діаметрі, а навколо не було густих заростей і чагарників. Дикому псові не втекти від рушниці.

Ле Бо ще раз обійшов повалені дерева довкруж. Із трьох боків вітролом був укритий товстим шаром снігу, утрамбована ділянка виднілася лише з боку протоптаного псом входу.

Розрахувавши напрямок вітру, Ле Бо розвів біля вітролому ІСКУ, тобто багаття, з бересту й сухого гілля. Старі колоди й ломаччя миттєво загорілися, як у грубці, і за кілька хвилин полум’я потріскувало й шаленіло, а Мікі дивувався — що відбувається. Спершу вогонь не діставав до нього. Ле Бо тим часом чекав напоготові: скинув рукавиці й стискав рушницю, не відриваючи погляду від місця, звідки мав вискочити дикий пес.

Аж ось ядучий дим ударив Мікі в ніздрі, біла хмарка заповзла крізь віття й підкрадалася до нього, як мара. Дим зміївся й просочувався у сховок між двома колодами за ярд від Мікі. Дивні звуки наближалися і ставали дедалі загрозливішими. Тепер уже Мікі побачив між переплетеними гілками спалахи жовтого полум’я, які поглинали смолисту деревину. За дві секунди язики полум’я шугнуло на 20 футів у повітря, і Жак Ле Бо приготувався стріляти.

Попри вогняну небезпеку, нажаханий Мікі не забув про Ле Бо. Інстинкт наділив його лисячою кмітливістю — і він миттю оцінив ситуацію. Нового ворога створив дволапий звір і нині чигає біля виходу зі сховку. Тому Мікі, ніби хитрий лис, зробив те, чого не сподівався Ле Бо: чимдуж подряпався крізь сплутане віття, а, долізши до снігової стіни, що покривала вітролом, заходився копати так швидко, як міг би тільки лис. Мікі зубами прогриз півдюймову обледенілу кірку, і за мить уже був на волі — тепер від Ле Бо його відокремлювало скажене полум’я.

Вітролом уже палав зусібіч, і Ле Бо наблизився на десять кроків подивитися, що діється за ломаччям. За сотню ярдів він угледів Мікі, який тікав у лісові хащі.

Підстрелити пса — раз плюнути, подумав Ле Бо. Він міг закластися, що з такої відстані неможливо не влучити. Трапер не квапився. Один постріл — і псові кінець. Він звів рушницю, та раптом очі застелила хмара диму, яку вітер різко здійняв у повітря. Куля просвистіла за три дюйми над головою Мікі. Її пронизливий рик був новим звуком для Мікі, але він упізнав громовий гуркіт рушниці і добре пам’ятав, на що здатна ця зброя.

Ле Бо продовжував стріляти крізь рятівну для Мікі хмару диму, але бачив лише сіру смужку, яка летіла вглиб лісу. Він вистрілив ще тричі. Мікі тим часом войовничо гарчав і біг до безпечних заростей сосон і ялиць. Остання куля Ле Бо прошила сніг позаду Мікі, і нарешті песик зник у хащах.

Смертельно небезпечний напад дволапого звіра не спонукав Мікі тікати з Джексонівського краю. Він навпаки ще більше прив’язався до цих місць. Тепер він мав про що поміркувати, окрім Ніїви й самотності. Подібно до лиса, що сторожко повертається до пастки, в яку мало не попався, Мікі відчував непереборний потяг до мисливської стежки Ле Бо. Досі запах людини мав для нього розпливчасте значення, а тепер сигналізував про реальну конкретну небезпеку. Мікі не заперечував. Він набув досвіду й порозумнішав. Тепер капкани, про загрозу яких він раніше лише здогадувався, таїли смерть.

Утікши від охопленого вогнем вітролому, Мікі поблукав лісом і дійшов до болота, де знайшов сліди снігоступів Ле Бо. Пес заховався в густому чагарнику. Звідти він уважно спостерігав за трапером, який за півгодини йшов цією дорогою додому.

Відтоді Мікі, як похмурий сірий привид, блукав навколо капканів Ле Бо. Він ступав беззвучно й обережно, пам’ятаючи про небезпеку. Песик видивляв за Жаком Ле Бо, йшов його слідами, як невловимий вовкулака — перевертень Чорного Лісу. Ле Бо двічі за тиждень завважив тінь пса і тричі чув гавкіт. Трапер двічі намагався вистежити Мікі за слідами, однак щоразу, виснажений і розчарований, повертався ні з чим, адже пес ніколи не втрачав пильності. Мікі більше не ласував м’ясом із капканів. Навіть коли Ле Бо хотів спокусити його цілою тушею кролика, не торкнувся приманки. Пес більше не чіпав заледенілих кроликів, які потрапили в пастки. Із капканів Ле Бо Мікі крав тільки жертв, які були ще живими — насамперед птахів, білок і великих зайців-біляків. Після того, як норка якось кинулася на нього й роздерла носа, Мікі загриз багато цих звірят, безнадійно знищивши їхнє гарне хутро. Він знайшов собі інший вітролом, проте навчений досвідом тепер ніколи не йшов до сховку прямою дорогою — він інстинктивно заплутував сліди.

Удень і вночі людина-звір Ле Бо будував підступні плани проти пса. Лишав отруйні приманки; убив голуба і заховав стрихнін у його туші; будував пастки зі старих колод і лишав поруч приманки з м’яса, провареного в жирі. Ле Бо облаштував засідку з соснових і кедрових гілок, де чекав на пса з рушницею багато годин. Одначе Мікі завжди виходив переможцем.

Якось увечері Мікі знайшов велику ільку в одному з капканів. Він не забув давнішньої сутички з Учаком і прочухана, якого дістав. Проте, зустрівши Учака Другого, він і в гадці не мав мститися. Зазвичай Мікі ховався під вітроломом із настанням сутінок, та цього пообіддя продовжив блукати, бо потерпав від лютої й нестерпної самотності. Дух дружби Кускаєтум напосідав на нього: усім нутром Мікі прагнув знайти товариша з плоті і крові. Це бажання гризло зсередини, і пес навіть забував про голод і полювання. У його душі утворилася глибока порожнеча.

У такому гуморі Мікі й натрапив на Учака. Можливо, навіть на того самого Учака, що пошматував песика кілька місяців тому. Коли так, колишній супротивник значно підріс і змінився — зрештою так само як Мікі. Учак був гарною твариною з довгим шовковистим і блискучим хутром. Він не пручався, а просто терпляче чекав, як Мікі вирішить його долю. Песику новий знайомий видався теплим, м’яким і затишним. Він згадав про Ніїву і сто з гаком ночей, що вони провели разом. Мікі поглянув на Учака як на приятеля, тихенько заскавучав і наблизився. Мікі вирішив подружитися. Навіть із колишнім ворогом Учаком можна мирно валятися поруч і ділити маленькі радості. Порожнеча в серці Мікі завдавала великого болю.

Учак нагадував хутряний м’ячик. Він не зреагував, не поворушився, а лише напружився. Звір у пастці спостерігав, як Мікі по-пластунськи підповзав дедалі ближче. Песик ніби знову став грайливим цуценям. Він аж тремтів з радості, виляв хвостом і дзявкав, мовляв: «Забудьмо колишні непорозуміння, Учаку. Давай дружити. Я тобі покажу чудовий вітролом і можу вполювати для тебе кролика».

Учак усе одно не ворушився й не видавав ані звуку. Мікі підповз так близько, що міг дотягнутися до приятеля передніми лапами. Песик шалено закрутив хвостом. «Я тебе витягну з цієї пастки, — здається, казав він. — Її облаштував дволапий звір, а я його ненавиджу».

Раптом Учак із блискавичною швидкістю — Мікі не встиг й оком кліпнути — вистрибнув з капкана, наскільки дозволяв ланцюг, і кинувся на пса. Зубами й гострими, як лезо, кігтями він дряпав Мікі морду. Попри безцеремонність, войовничий запал ще не охопив Мікі, і песик був готовий відступити, якби Учак не вгризся йому в плече. Мікі загарчав і спробував вивільнитися, проте Учак не послабив хватки. Тоді Мікі клацнув зубами десь на потилиці ільки. За мить Учак був мертвий.

Мікі подався геть, однак щасливим переможцем не почувався. Він розправився з жертвою, та вбивство не принесло радості. Чотирилапого пса накрила туга, що звела з розуму не одного дволапого звіра. Навколо був величезний світ — проте для нього порожній. Мікі був ізгоєм, знемагав від самотності, потребував друга, а натомість усе живе боялося його або ненавиділо. Він був вигнанцем, нікому не потрібним звіром без друзів і домівки. Звісно, Мікі аж так не аналізував своїх нещасть, проте туга чорною хмарою лягала йому на серце.

Він не повернувся до вітролому. Натомість зупинився посеред долини, присів на задні лапи і вслухався в ніч. На небі одна за одною вигулькували зорі. Місяць зійшов цього вечора рано, освітивши ліс ніжним сяйвом. Мікі тужливо завив на великий червоний диск, що видавався сповненим життя. Трохи поблукав і вийшов до великого пустирища, де ніч була схожа на ясний день — пес добре бачив свою тінь, яка рухалася за ним, та й безліч інших тіней навкруги. Раптом нічний вітер приніс добре знайомий звук.

Звук долинув іздалеку і спершу був шепотом — відлунням дивних голосів, що летіли на крилах вітру. Певно, із сотню разів Мікі чув виття вовків. Після давнішньої зустрічі з вовчицею Магіґун, що лишила болючу рану на плечі, Мікі уникав шляхів, де вчувалося виття. Він навчив себе ненавидіти ці звуки. Одначе позбутися запалу, що викликав поклик крові, йому не вдалося. Цієї ночі виття притлумило і страхи, і ненависть. Десь неподалік було ТОВАРИСТВО. Там, звідки лунало виття, дико мчала зграя. Пари й трійки вовків були один одному ДРУЗЯМИ. Мікі затремтів усім тілом. Зустрічне виття вирвалося з його горла й перейшло у скавучання. Протягом наступної години віднесені вітром вовчі голоси стихли. Виючи на місяць, зграя подалася на захід, і тепер була досить далеко. Вовки пробігли неподалік від хатини метиса П’єро.

У П’єро гостював білий чоловік, який прямував до Форт-О’Ґод. Гість помітив, як П’єро перехрестився й забурмотів під ніс.

— Це скажена зграя, — пояснив господар. — Відтоді, як на небі зійшов молодик, пане, вовки стали КЕСКВАО (божевільними). У них вселився диявол.

П’єро прочинив двері хатини, щоб краще чути скажене виття хижаків, а коли обернувся, зачинивши за собою двері, вигляд мав переляканий.

— Час від часу в розпал зими вовки стають КЕСКВАО, — сказав він тремтячим голосом. — Три дні тому їх було 20, пане. Я бачив їх на власні очі й порахував сліди на снігу. А потім їх роздерли на шматки сильніші хижаки зграї. Чуєте, як вони скаженіють? Ви знаєте чому, пане? Поясніть мені, чому іноді в розпал зими вовки божеволіють. Адже нині їм не може бути зле від спеки чи зіпсованого м’яса. Еге ж? Запевеняю вас: це вовкулаки. Їхніми душами заволоділи злі духи, які не полишать їх, допоки не доконають. Знаєте, пане, вовки, які скаженіють у часи високих снігів, завжди гинуть. Отака дивина. ГИНУТЬ, та й по всьому!

Скажені вовки з долини річки Джексон повернули на схід від хатини П’єро й подалися до великого болота, поблизу якого на деревах лишилися хрестоподібні зарубки від сокири Жака Ле Бо. 14 осяяних місяцем вовків мчали невідь куди. Досі люди не з’ясували, що зводить із глузду вовчу зграю посеред зими. Можливо, усе починається з одного «зараженого» вовка, як-от у псів: варто одному їздовому покусати й поторсати запряжених поруч товаришів, як настрій передається всій шворі і тварини стають лютими й некерованими. Розважливий погонич такого собаку пристрелить або прожене.

Вовки, які прямували в бік мисливської стежки Ле Бо, були червоноокими й худими. На них були численні подряпини, а з пащек стікала кривава піна. Вони мчали зовсім не так, як голодні вовки на полювання. Ці вовки полохливо підібгали хвости й справляли моторошне враження. Навкруги лунав не войновничий мисливський гук, а хижий, зловісний вереск збіговиська, якому, вочевидь, бракувало вожака. Виття віддалялося від хатини П’єро, і метис уже майже не чув скажених висків, коли один із виснажених сірих бестій штурхонув іншого. Той миттю, немов оскаженілий пес в упряжі, накинувся на собі подібного і вгризся в його плоть. Якби свідком сутички став П’єро, він би знав, як скінчилося життя чотирьох вовків, тіла яких він пізніше знайшов.

Двобій вовків почався за лічені секунди. Решта 12 вовків розвернулися й оточили бійців сторожко й без жодного звуку. Вони стояли колом — точнісінько, як роззяви, охочі подивитися на чиюсь бійку. Вовки, із пащ яких стікала слина, чекали, клацали зубами й притлумлювали тихе вдоволене скавчання. Аж ось кінець: один із бійців гепнувся на спину. Він був мертвий. Дванадцять вовків кинулися на нього і, так само як ті навіжені, про яких розповідав П’єро, роздерли товариша на шматки й поласували його плоттю. Отож, лишилося тринадцять вовків, і вони попрямували далі — у бік капканів Ле Бо.

Після години тиші Мікі знову почув виття. Він вийшов з лісових хащів. Перетнув пустирище й опинився в долині, перемежованій крутими схилами кряжа. Уздовж протікала велика річка. Тут було не так похмуро, і самотність мучила Мікі менше, ніж у темних лісових хащах.

Посеред долини пес почув вовчі голоси.

Цієї ночі йому не хотілося від них тікати. Під зоряним небом він вичікувально завмер на верхівці скелі, яка була такою вузькою, що на ній ледве вмістився б ще один звір. Навколо зусібіч простягалася долина, залита білим місячним сяйвом. Ще ніколи не відчував Мікі такого нестримного бажання відповісти на дикий клич хижої зграї. Він закинув голову, вдивляючись у чорне небо, і з горла вирвалося виття. Щоправда, вив пес упівсили. Попри нестерпну самотність, що гризла його, інстинкт підказував, що варто бути обережним. Песик замовк: відчуваючи, що вовки наближються, напружив усі мускули й стримав тихе гарчання, що прийшло на зміну виттю. Він відчув небезпеку, бо вловив у вовчих голосах войовничі нотки, що змусили П’єро перехрестився й пробурмотіти щось про перевертнів. Мікі припав до скелі.

Нарешті пес побачив скажених. Вони мчали вздовж лісу, як темні тіні. Раптом зграя спинилася й стихла: вовки обнюхували свіжі сліди Мікі на снігу. Потім попрямували в його бік, і виття стало ще скаженішим та агресивнішим. За якихось десять секунд вовки були біля скелі. Уся братія пробігла повз неї — уся, окрім одного великого вовка, який вискочив на пагорб і зустрівся віч-на-віч зі здобиччю. Тим часом його побратими ще не завважили пса. Мікі загарчав. На нього знову чекала велика бійка. Як завжди в таких випадках, кров закипіла в жилах і страх розвіявся, ніби дим вітряного дня. От би поруч був Ніїва: прикрив би з тилу під час битви!.. Мікі звівся на лапи й гідно зустрів атаку скаженого звіра. Бійці клацнули зубами. Дикому вовку випало зчепитися з сильнішим противником, який розправився з ним, мов із безпорадним щеням. Помираючи, вовк скотився з пагорба. Однак на зміну йому перед Мікі постала інша сіра бестія. Мікі вгризся в горло нового противника, що видряпався на скелю. Нащадок північного гончака завдав нищівного удару, і з горла противника фонтаном бризнула кров — немов від удару кинджалом. Ось уже друга жертва Мікі валялася мертвою біля підніжжя скелі. А тоді решта вовків накинулася на пса, притиснувши його до землі кістлявими тілами. У разі атаки двох або трьох вовків, Мікі загинув би так само швидко, як ті двоє скажених звірів, що напали на нього першими. У цьому раунді пса врятувала численність зграї. Якби сутичка відбулася в долині, Мікі розірвали б на шмаття, як старе ганчір’я, проте на верхівці скелі завширшки в невеличку стільницю він просто загубився серед сірої маси розлючених ворогів. Спрямовані проти нього ікла шматували плоть інших вовків. Оскаженілу зграю засліплювала лють, й атака проти Мікі перетворилася на бійку між вовками. Притиснений до землі Мікі вгризався у противників навмання. Якийсь вовк вп’явся зубами в його черево, і пес заціпенів від болю. Ікла противника ввійшли глибоко всередину, пронизавши нутрощі. Мікі загрожувала смерть, та саме вчасно якийсь із вовків схопив його нападника, і той розчепив хватку. Наступної миті Мікі відчув, як котиться з крутого схилу, а за ним і вціліла половина зграї.

Войовничий дух Мікі поступився місцем тій лисячій хитрості, яка вже не раз прислужилася в миті небезпеки — навіть краще за ікла й пазури. З’їхавши до підніжжя скелі й опинившись у долині, Мікі звівся на лапи й щодуху чкурнув у напрямку річки. Швидка реакція забезпечила його 50-ярдовою форою, перш ніж один із сіроманців уздрів, що здобич тікає. Переслідувачів лишилося тільки вісім. П’ятеро з тринадцяти оскаженілих хижаків валялися мертві або корчилися в агонії біля підніжжя пагорба. Двох із них прикінчив Мікі, а решта стали жертвами іклів побратимів.

За півмилі виднілися прибережні круті схили, серед яких під купою каміння Мікі якось знайшов сховок на одну ніч. Він не забув про тунель під завалом і розумів, що це чудове місце для оборони. Пролізши в тунель, він стане в проході і розправиться з ворогами по одному, бо у вузькому отворі інакше як по черзі вони атакувати не зможуть. Та звідки було песикові знати, що поміж сірої зловісної хмари, яка його переслідувала, був найлютіший і найспритніший вовк скаженої зграї — назвемо його Блискавкою. Той вовк, випередивши млявих товаришів, наздоганяв здобич. Мікі подолав лише половину шляху до рятівного каміння, коли почув за спиною загрозливе дихання Блискавки. Навіть батько Мікі Гела не зміг би бігти швидше. Та як би не старався песик, Блискавка все одно був швидший. До скелі понад річкою лишалося дві третини шляху, а здоровенний вовк майже порівнявся мордою з Мікі. Зробивши ривок, песик трохи відірвався. Одначе Блискавка знову наздоганяв, невпинно наближаючись безжальною та зловісною тінню.

За сотню ярдів трохи праворуч від Мікі виднівся заповітний тунель. Проте, звернувши праворуч, Мікі потрапив би прямісінько в пащу Блискавки. Стало очевидно, що, навіть добігши до груди каміння, Мікі опиниться в лапах ворога, перш ніж встигне пірнути в тунель. Якби пес зупинився і дав відсіч, теж зустрів би неминучу смерть, адже ззаду долинало хекання інших вовків. За десять секунд Мікі й Блискавка зупинилися на краю провалля над рікою.

Мікі розвернувя й кинувся на переслідувача. Він відчув близькість смерті, і перед лицем загрози спрямував усю ненависть проти звіра, що його наздогнав. Противники зчепилися й повалилися на землю. За два ярди від урвища Мікі вгризся зубами в горло Блискавки, і тієї ж миті на них навалилася решта зграї. Вовки, відчувши порожнечу під лапами, шугонули вниз зі скелі. Мікі тим часом не розчепляв смертельної хватки і разом із противником перекрутився кілька разів у повітрі, а потім відчув сильний удар. Падіння пса пом’якшило тіло Блискавки. Проте удар був таким сильним, що, попри величезну рятувальну подушку з вовчого тіла, Мікі був приголомшеним і майже зомлів. Минула хвилина, перш ніж пес звівся на лапи. Блискавка лежав непорушно — він сконав. Поблизу нього лежали тіла двох інших вовків, які впали зі скелі внаслідок скаженої гонитви.

Мікі глянув угору. Під зоряним небом виднілася верхівка скелі — висота, з якої він гепнувся, була нічогенькою. Мікі обнюхав тіла трьох мертвих вовків і повільно почовгав уздовж підніжжя скелі. Зрештою він дійшов до якоїсь розколини, проліз у неї і влігся зализувати рани. Виявляється, у світі буває дещо страшніше за капкани Ле Бо, ба навіть страшніше за саму людину.

Трохи згодом Мікі поклав велику голову на передні лапи: зоряне сяйво ставало тьмянішим, меркнула яскрава білизна снігу… Мікі заснув.

Роздiл 15

Біля закруту річки Трі Джекпайн, у лісових хащах між річкою Шаматава й Гудзоновою затокою, ховалася хатина трапера Жака Ле Бо. В усьому краї не було жорстокішої людини, крім хіба що Дюрана, який полював на лисів за сотню миль на північ. Вони з Жаком багато в чому конкурували. Ле Бо був здоровилом із набряклим похмурим обличчям і примруженими зеленими очима — віконцями безжальної душі, якої, щоправда, він, може, й не мав. Ле Бо був найгіршим лиходієм. Перешіптуючись у затишних тіпі, індіанці говорили, що в цього чоловіка вселилися всі злі духи пращурів.

На лихо, Ле Бо обзавівся дружиною. То б нічого, якби вона була відьмою, лихою й безжальною, як чоловік. Аж ні! Дружина трапера була милою жінкою незвичайної краси, якої не псували навіть бліді щоки й голодні очі. Вона тремтіла при появі чоловіка й служила йому, як невільниця. Подібно до собак, вона була ВЛАСНІСТЮ безсердечного мисливця. Подружжя мало дитину. Втративши одне дитя, бідолашна матір повсякчас жахалася думці, що й друге може померти, і мучилася від болю й страху.

«Le bon Dieu! Я молюся за тебе ангелам-охоронцям! Присягаюся, ти БУДЕШ ЖИТИ!» — примовляла вона, притискаючи маля до грудей. Тоді очі жінки блищали, на блідих щоках грав рум’янець — обличчя спалахувало колишньою красою. «Колись — КОЛИСЬ…» — бурмотіла жінка, та ніколи не завершувала фрази. Навіть із дитиною не ділилася вона тим потаємним, що мала на думці. Часом у снах вона бачила втрачену молодість і СЕБЕ юною. Спогади вривалися в її свідомість, коли перед уламком старого дзеркала вона розчісувала чорні блискучі коси, що довгими пасмами сягали аж стегон. Попри побляклу красу і всупереч тиранії чоловіка, волосся лишалося незмінно прекрасним. В очах і рисах жінки таїлося дівоцтво, що могло б розквітнути знову, якби Доля нарешті виправила помилку й звільнила її від згубної присутності Господаря. Затримавшись біля дзеркала трохи довше, жінка раптом почула, як за вікном рипить сніг від важких кроків.

Очі молодої жінки миттю згасли. Ле Бо пропадав на капканах відучора, і повернення змусило її затремтіти від страху. Він двічі застукував її біля дзеркала й жорстоко обзивав лайливими словами, бо вона, бачте, марнує час, милуючись собою, а мала б патрати здобич на продаж. Другий скандал скінчився тим, що чоловік сильно штовхнув її й розбив дзеркало. Уламок, що був завбільшки з її худорляві долоні, жінка тепер берегла. Однак більше вона не попадеться. Жінка прожогом сховала дзеркало в надійному місці й заплела густі пасма в косу. Погляд похолов, очі забігали в передчутті лиха, і на всі таємниці, що гріли душу, опустилася невидима вуаль. Дружина пішла зустрічати чоловіка зі звичним жіночим поривом і навіть надією.

До хати ввалилося похмуре зле страховисько. Чоловік був не в гуморі. Він кинув на підлогу свіжу здобич, тицьнув у неї пальцем і, люто зіщулившись, глянув на жінку.

— Той клятий пес знову приходив! — гримнув він. — Дивись-но, як він зіпсував ільку, а ще викрав приманки й повалив КЕКЕКИ. Par les mille cornes du diable[35], я його прикінчу! Присягаюся, розірву на шмаття, як піймаю — а таки піймаю бестію. Завтра точно піймаю. Розберися зі шкурами, але спочатку дай їсти. Заший шкуру ільки в місці розриву й намасти шов жиром, щоб на торговому посту нічого не помітили. Tonnerre de Dieu[36], от біснувата! Чому вона завжди в тебе волає, коли я повертаюся? Відповідай, паскудо!

Ось так привітався Ле Бо з дружиною. Жбурнув снігоступи в куток, потупав ногами, струшуючи сніг, і взяв з полиці над плитою свіжого пресованого тютюну. Знову вийшов надвір. На обличчі жінки були відчай і безнадія. Із важким серцем вона заходилася готувати їжу.

Ле Бо пішов до псарні — загороди, обнесеної частоколом із віття молодих дерев. Посеред неї була облаштована буда. Жак любив хвалитися своєю зграєю їздових собак, мовляв: між Гудзоновою затокою й Атабаскою лютіших не знайти. Собаки були головною темою його суперечок із конкурентом Дюраном. Ле Бо поставив собі за мету видресирувати пса, який загризе Дюранового бійцівського хаскі. Дюран привозив свого бійця у факторію кожного Нового року. Цієї зими Жак обрав для поєдинку на озері Ґодс пса на ім’я Нета, що означає «вбивця». У день великої битви він поставить на цього пса, якому буде на той час майже два роки, свої гроші й репутацію. Ле Бо покликав до себе Нету.

Пес неквапом підійшов і впівголоса загарчав. Уперше обличчя Ле Бо освітило щось схоже на радість. Він любив це гарчання. Його тішив червоний зловісний блиск в очах Нети і загрозливе клацання зубів. Коли й була яка шляхетність у крові Нети, Жак її з нього вибив. Господар і пес були подібними — мали однаково мертві душі. Нета був дияволом, а не собакою. Саме тому Ле Бо й обрав його для двобою.

Ле Бо глянув на Нету й задоволено зітхнув.

— Гей, Нету, виглядаєш чудово! — вигукнув він. — У твоїх диявольських очах так і стрибають войовничі вогники. OUI, очі в тебе справді налиті кров’ю — отака й бризне з горла Дюранової тварюки від твоїх іклів. А завтра влаштуємо тобі випробування — пречудове тренування! Будеш битися з диким псом, який обкрадає мої капкани і псує хутро ільок. Я його піймаю, а ти задаси прочухана. Потім я виріжу йому серце живцем. Я ж обіцяв — еге ж! А ти зжереш це серце, доки воно ще битиметься. Отоді ти будеш готовий розправитися з тварюкою пана Дюрана. COMPRENEZ?[37] Чудове в тебе вийде випробування. А як не впораєшся, я тебе вб’ю. OUI! Якщо той пес вичавить із тебе скавчання, тобі гаплик — я про це подбаю.

Роздiл 16

Тієї ночі Мікі спав під поваленими бурею балками й гілками за півмилі від капканів Ле Бо.

Коли розвиднілося, Ле Бо подався на мисливську стежку в супроводі Нети — Вбивці, а Мікі виліз із-під вітролому, де всю ніч бачив чудернацькі сни. У пам’яті виринали картини з тих часів, коли, втративши господаря, він завжди мав Ніїву під боком. Спогади ятрили душу й нагадували про самотність. Мікі заскавчав, спостерігаючи, як зникають темні тіні перед світанком. Якби Ле Бо бачив нині пса у сяйві перших променів зимового сонця, слова, які він постійно повторював своєму Вбивці, застрягли б йому в горлі. Одинадцятимісячний Мікі був справжнім здоровилою. Важив 60 фунтів — і всю вагу становили м’язи. Жиру під шкурою пес зовсім не мав. Його тіло було сухорлявим і м’язистим, як у вовка. Мікі неквапом ішов, і на широких грудях вигравали мускули. Сильні лапи він успадкував від батька-гончака Гели, а гострими зубами міг переламати кістки карібу так, як Ле Бо каменем. Упродовж восьми з одинадцяти місяців життя господарем пса була дика природа. Природа загартувала його й обернула на залізного звіра. Безжальна школа добре виховала пса, незважаючи на «зелений» вік: він навчився боротися за життя, убивати заради виживання й використовувати розум, перш ніж ікла. Сили в них з Нетою були рівними, хоча Вбивця був удвічі старшим. Та в Мікі розвинулися кмітливість і швидкість, яких Нета не пізнав. Ось так суворий дикий світ підготував Мікі до сьогоднішньої битви.

Коли ліс залило холодними променями сонця, Мікі попрямував до капканів Ле Бо. Він зупинився й підозріло обнюхав учорашні стежки Жака: сліди снігоступів досі зберігали стійкий запах людини. Мікі звик до цього запаху, але не забував про обережність. Сліди він обнюхував гидливо та водночас захоплено. Запах чомусь лякав, проте пес не міг змусити себе тікати. Тричі за останні десять днів він бачив дволапого звіра на власні очі. Одного разу навіть причаївся за якихось десять ярдів від стежки, якою тупав Ле Бо.

Цього ранку Мікі пішов просто на болото, яким пролягала мисливська стежка Ле Бо. Там водилося чимало кроликів. Саме на болоті вони найчастіше потрапляли в КЕКЕКи Жака — хатинки, які той будував із товстих палиць і кедрових гілок, щоб приманки не притрушувало снігом. Кроликів було забагато, і Жака вони дратували. Оглянувши три капкани, трапер неодмінно знаходив щонайменше двох кроликів, які змарнували пастки, призначені для хутрових звірів. Однак у місцях, де мешкали кролики, траплялося ще й багато ільок та рисей. Тому Ле Бо, хай би як дошкуляли кролики, і далі ставив капкани на болоті. А тепер, окрім кроликів, трапера діймав ще й дикий собака.

Палко жадаючи помсти, Ле Бо вийшов рано й поспішив до болота. Біля його ніг тюпав Убивця на повідку із сириці. Мікі саме обнюхував перший КЕКЕК, коли Нета з господарем підійшли до болота — три милі на схід.

У цьому КЕКЕКу Мікі вчора вранці розправився з ількою. Нині хатка була порожньою. Зник навіть кілок для приманки, та й капкана теж не було. Пройшовши чверть милі вперед, Мікі натрапив на другу хатку — теж порожню. Спантеличений пес пішов до третього КЕКЕКу. Протягом кількох хвилин Мікі підозріло винюхував повітря, перш ніж підійти. Слідів людини виявилося багато. Сніг навкруги був утоптаним, а запах людини в повітрі — таким стійким, що песикові на мить здалося, ніби трапер стоїть поруч. Нарешті Мікі наблизився до хатки й зазирнув досередини. У пастку потрапив заєць-біляк, який витріщався на Мікі великими круглими очима. Передчуття небезпеки стримувало пса. Старий заєць Вапуз виглядав якось дивно — зовсім не так, як інша здобич, яку Мікі виловлював із капканів. Вапуз не борсався в пастці, не простягнувся на снігу, не здавався закоцюблим й не висів у зашморзі. Зіщулений заєць нагадував теплий хутряний м’ячик. Річ у тім, що Ле Бо піймав його власноруч у гнилій колоді й мотузкою з оленячої шкіри прив’язав до кілка для приманки. Поруч, поза межами досяжності Вапуза, трапер облаштував кілька прихованих снігом капканів.

Попри інтуїтивну тривогу, Мікі дедалі ближче підступав до розставленої для нього пастки. Вапуз, здивований тим, що нападник тягне час, не ворушився й заціпенів так, ніби задубів від морозу на смерть. Аж ось Мікі кинувся на здобич і голосно клацнув зубами. Тієї ж миті почувся зловісний брязкіт металу, і задня лапа Мікі застрягла в капкані для ільки. Пес загарчав, відпустив Вапуза й розвернувся. КЛАЦ-КЛАЦ-КЛАЦ — спрацювали ще три Жакових капкани. Дві металеві щелепи зчепилися намарно, а от третя затиснула передню лапу Мікі. Мікі схопив зубами нового невідомого ворога так само рішучо, як щойно Вапуза, а вчора ільку. Вгризся в холодний метал і буквально відірвав капкан від лапи — на білий сніг бризнула кров. Несамовитим зусиллям Мікі розвернувся, щоб вивільнити задню лапу, але там капкан тримав міцніше. Мікі тягнув щелепи пастки зубами, поки з пащі не потекла кров. Пес продовжував гідно боротися з металевим противником, коли з-за соснового сховку, за 20 ярдів від капкана, вийшов Ле Бо в супроводі Вбивці.

Коли за дві сотні ярдів дволапий звір почув брязкіт металевого механізму, він зупинився, відсапуючись із зловісним блиском в очах.

— Попався! — видихнув він і потягнув за повідок, щоби Вбивця поквапився. — Він попався, Нето, Червоне Око! Ось він, наш злодюга — ти з ним розправишся. Але не вбивай його. Я тебе відв’яжу і скажу: ФАС!

Мікі припинив борсатися й втупився у звірів, які наближалися. У мить небезпеки страх перед людиною кудись подівся. У жилах Мікі закипала войовнича кров, його охопила шалена лють. На песика зійшло інстинктивне прозріння. Ось де вороги — дволапий звір і Нета-Вбивця, а зовсім не щелепа, яка затиснула його лапу. Мікі добре пам’ятав усі колишні пригоди. Людину з палицею в руці він бачив не вперше. А Ле Бо тримав палицю. Однак Мікі не боявся. Він уважно спостерігав за Нетою. Господар спустив Убивцю з повідка, і той, напружившись і наїжачившись, зайняв вичікувальну позицію за десять футів від Мікі.

Мікі почув голос звіра на двох лапах:

— Фас, чортяко! ФАС!

Мікі все чекав, не здригнувшись жодним мускулом. Він добре засвоїв суворі уроки виживання в дикій природі: чекай, спостерігай і використовуй розум. Мікі припав до землі й поклав морду між передніми лапами. Трохи вищирився — зовсім трохи, та й беззвучно. Його очі загорілися і втупилися в противника. Ле Бо ошелешено спостерігав. Несподівано для себе трапер відчув піднесення, аж ніяк не пов’язане з жагою помсти. У його капкани ще ніколи не потрапляв такий звір — жодну рись, жодного лиса чи вовка, які будь-коли попадалися в лещата, не можна було порівняти з Мікі. Ле Бо ще не бачив пса з очима, як ті, що втупилися нині в Нету. Трапер затамував подих.

Крок за кроком, а тоді дюйм за дюймом, Вбивця підкрадався. Десять футів, вісім, шість… а Мікі досі не ворушився й навіть не кліпнув. Нета загарчав, як тигр, і кинувся.

Те, що сталося далі, не могло зрівнятися ні з чим, що доводилося бачити Жакові Ле Бо за все життя. Неймовірно швидко — так що трапер ледве встиг вловити поглядом ці рухи — Мікі прослизнув під черево Нети, потягнув за собою ланцюг капкана, розвернувся і схопив Вбивцю за горло. Ле Бо за цей час не встиг би навіть порахувати до десяти. Противники зчепилися на землі. Трапер стиснув рукою палицю й здивовано спостерігав за боєм. Він чув, як клацають зуби, і розумів, що то зуби Дикого Пса; він чув гарчання, що поступово переходило в передсмертне хрипіння, і розумів, що воно виривається з горла Нети. Ле Бо почервонів від збудження, очі в нього заблищали — він тріумфував.

— TONNERRE DE DIEU! Він загризе Нету до смерті! — ошелешено вигукнув трапер. — NON, ніколи я не бачив такого пса. Я збережу йому життя; це він буде битися з виродком Дюрана у Форт-О’Ґод! Чорт забирай, я…

Ще мить — і Вбивця був би мертвим. Ле Бо підняв палицю й підступив до бійців. Стискаючи зубами горло Нети смертельною хваткою, Мікі боковим зором завважив нову небезпеку. Він не зволікаючи розчепив зуби й відскочив тієї миті, коли Ле Бо завдав удару. Уникнути палиці Мікі вдалося лише частково — трапер влучив у плече і приголомшив пса. Мікі з блискавичною швидкістю скочив на лапи і спрямував атаку проти Ле Бо. Француз віртуозно володів палицею, бо все життя вправлявся в цій майстерності. Він зробив несподіваний боковий випад, і Мікі отримав удар по голові неймовірної сили. Кров зацебеніла з пащі й ніздрів пса, йому запаморочилося в голові й потемніло в очах. Проте Мікі знову кинувся на людину, дістав ще один удар палицею й почув зловтішний вигук Ле Бо. Трапер ударив утретє, учетверте і вп’яте, але Мікі щоразу вставав. Злорадство в очах Ле Бо змінилося на страх, хоч він і продовжував орудувати зброєю. Шостий удар не влучив, і зуби Мікі клацнули на грудях дволапого ворога. Пес розідрав цупке пальто і навіть сорочку трапера, як шмат паперу, і відчув смак людської крові. Якби зір Мікі не затуманився від ударів палицею, наступної миті він схопив би противника за горло. Ле Бо закричав, усвідомивши, що опинився в смертельній небезпеці.

— Нето! Нето! — покликав він і відчайдушно замахав палицею.

Нета не зреагував. Можливо, він збагнув, що господар зробив з нього монстра. Дикий світ відчиняв двері на свободу. Коли Ле Бо покликав удруге, Вбивця нишком пошкандибав геть, лишаючи криваві сліди. Трапер бачив його востаннє. Можливо, Нета, який на чверть був вовком, приєднався пізніше до вовчої зграї.

Ле Бо дивився вслід колишньому улюбленцеві. Тоді завдав Мікі ще одного удару палицею й знову схибив. Трапера врятувала лише фортуна. Ланцюг капкана натягнувся, і Мікі відкинуло назад тієї миті, коли Ле Бо вже відчував на собі гаряче дихання пса. Мікі гепнувся на бік і, перш ніж устиг оговтатися, дістав важкий удар палицею, що вдавив його голову у сніг. Усе довкола потемніло. Мікі не ворушився. Він лежав, немов мертвий, але чув, як відсапується й переможно вигукує дволапий противник. Чоловік із чорним серцем, якого щойно відділяли від неминучої смерті кілька ланок ланцюга, страх як тішився перемогою й тим, що лишився живий.

Роздiл 17

Коли Жакова дружина Нанет вийшла надвір після обіду, вона побачила на узліссі чоловіка, який щось тягнув за собою по снігу. Відтоді як трапер заговорив про дикого пса, вона потай жаліла тварину. Задовго до появи дитини, яка тепер гріла їй душу, Нанет мала собаку, до якого прив’язалася всім серцем. Коли вона вийшла за Ле Бо, той пес був єдиним, хто дарував їй любов. Проте жорстокий чоловік по-варварськи забрав і цього друга, тож Нанет сама підштовхнула улюбленця шукати щастя на волі в дикому світі. Зрештою туди подався й Нета. Нині жінка молилася, щоб псові, який грабував капкани, вдалося втекти.

Ле Бо наближався, і Нанет вгледіла, що чоловік тягнув змайстровану з чотирьох жердин волокушу. Трохи згодом жінка роздивилася, кого чоловік транспортував саморобною волокушею, і, не стримавшись, тихо зойкнула від жаху.

Чотири лапи Мікі Ле Бо міцно прив’язав до жердин, і пес не міг ворухнутися. Зашморг на шиї пса трапер закріпив на одній із поперечних жердин, а на пащу вдягнув імпровізованого намордника, зробленого з надійної сирицевої мотузки. Усі ці маніпуляції трапер устиг зробити, доки побитий Мікі не прийшов до тями. Ошелешена Нанет застигла, не в силах відірвати погляду від пса. Вона не раз бачила собак, яких побив Жак, але в такому стані не був жоден із його псів. Голова і плечі Мікі обернулися на застигле від морозу криваве місиво. Нанет піймала собачий погляд, спрямований просто на неї, і відвернулася, щоб Жак не побачив виразу її обличчя.

Ле Бо затягнув бранця в хату, поклав на підлогу і розглядав, вдоволено потираючи руки. Нанет завважила, що чоловік у напрочуд доброму гуморі, і чекала, що буде далі.

— Клянуся всіма святими, це треба було бачити. Він мало не вбив Нету, — вигукнув Жак. — OUI! Схопив мого пса за горло так швидко, що я й оком не встиг змигнути. Та ще й двічі мало не загриз мене до смерті, коли я бив його палицею. DIEU! Це щось! Дюрановому псові буде непереливки, коли я привезу цього собацюру у Форт-О’Ґод. Поставлю на нього багато грошей. Можна сміливо закладатися, що цей боєць розправиться з Дюрановим менше ніж за дві секунди. Це ж просто скарб! Подивися за ним, Нането, а я зроблю для нього окремий загін. Бо як відправлю його до швори, він мені всіх псів загризе на смерть.

Мікі проочив за ворогом, який вийшов з хатини, і швидко перевів погляд на жінку. Вона наблизилася, нахилилася над ним і дивилася блискучими очима. Мікі хотів було загарчати, але гарчання застрягло в горлі. Уперше в житті йому зустрілася ЖІНКА. Він відразу відчув, що це зовсім інше створіння, абсолютно не схоже на людей, які йому досі траплялися. Серце побитого й закривавленого пса завмерло. Нанет до нього заговорила. Ніколи в житті не чув Мікі такого голосу — ласкавого, ніжного, голубливого. А потім сталося диво: жінка присіла навпочіпки й торкнулася руками його голови!

Тієї миті в душі Мікі прокинулося щось забуте кілька поколінь тому — чого не відав ані його батько, ані дід. Ті пережитки лишили в його крові пращури, які були «просто собаками», гралися з дітьми, відгукувалися на поклик господині й божествили людину. Нанет побігла до плити й повернулася з кухлем теплої води та м’яким рушником. Жінка змивала кров із голови пса й весь час говорила до нього голубливим, ласкавим голосом, сповненим жалю й любові. Мікі заплющив очі: він тепер не боявся. Пес полегшено зітхнув. Йому захотілося лизнути тендітні білі руки, які подарували мир і спокій. Потім сталося дещо неймовірне. У колисці прокинулося дитя: дівчинка сіла й кумедно залепетала. Такої мови Мікі ще не чув. Для нього це була весняна пісня Життя, яка схвилювала більше, ніж будь-що раніше. Пес широко розплющив очі й заскавчав.

Жінка радісно засміялася — сміх видався несподіваним і дивовижним навіть для неї самої. Вона побігла до колиски й повернулася з дитинкою на руках. Нанет присіла біля песика, а дівчинка звивалася всім тілом: побачивши нову іграшку на підлозі, вона простягла рученята, зачеберяла ноженятами в крихітних мокасинах, заагукала й засміялася. Мікі спробував вивільнитися з тенет і ткнутися носом у прекрасне створіння. Він забув про біль. Набряки й рани на морді більше не турбували. Заціпенілі, міцно зв’язані й закоцюблі лапи розслабилися. Кожнісінькою клітиною змученого тіла пес горнувся до матері й дитини.

Краса жінки розцвіла. Вона все ЗРОЗУМІЛА, і її добре серце знову відчуло себе живим й забуло про тирана. Її очі засяяли, як зорі на небі, бліді щоки зарум’янилися. Вона посадовила дитя і продовжила омивати голову Мікі теплою водою. Якби Жак мав у душі бодай щось людське, він милувався б дружиною, побачивши цю картину. Жінка, яка схилилася над псом, уособлювала чисте й прекрасне материнство і, забувши тієї дивовижної миті про тирана-чоловіка, була схожа на милосердного ангела. Ле Бо справді випало стати свідком священної миті. Він увійшов у хату безшумно і спостерігав, як дружина розважає пса балачками, сміється й зітхає, а малеча дриґається, агукає й розмахує рученятами, радіючи маленькому щастю.

Ле Бо вишкірився й вилаявся. Нанет відсахнулася так, ніби її вдарили.

— Ану вставай, дурепо! — злісно крикнув він.

Нанет послухалася й відійшла, узявши дитину на руки. Мікі відчув переміну і, завваживши Ле Бо, по-вовчому загарчав. У його очах знову загорілося вороже полум’я.

Ле Бо повернувся до Нанет. Дружина, яка притискала до грудей маля, була тієї хвилі неймовірно гарною: очі досі світилися, з лиця не зійшов рум’янець, а товста коса впала на плече, виблискуючи в сяйві передвечірнього сонця, яке зазирало у вікно. Проте Ле Бо цього не бачив.

— Якщо ти мені, мені, паскудо, зробиш із цього пса кошенятко, як із Міну, я тебе…

Не договоривши, він стиснув здоровенні кулаки й блиснув на жінку розлюченими очима. Нанет не потребувала довгих пояснень. Вона все зрозуміла. Чоловік бив її частенько, та спогади про один випадок не полишали ні вдень, ні вночі. Якщо колись Нанет дістанеться Форт-О’Ґод і набереться сміливості, то розповість LE FACTEUR[38], як два роки тому чоловік Жак Ле Бо вдарив її в груди в період лактації і завдав травми, через що дитя померло. Вона б розказала все, якби знала, що їй і дитині не загрожуватиме помста тирана. Врятувати їх мав силу лише LE FACTEUR — голова торгового поста Форт-О’Ґод, розташованого за сотню миль від хатини подружжя.

Добре, що Ле Бо не міг прочитати думок дружини. Пригрозивши, він пішов до Мікі й потягнув його з хати до змайстрованої з віття клітки, у якій минулої зими тримав двох лисів. Коротким ланцюгом завдовжки десять футів він прив’язав Мікі за шию до жердини клітки, заштовхнув у клітку й лише після цього розрізав ножем сирицеві ремені та звільнив бранця.

Протягом кількох хвилин Мікі не ворушився, доки до закоцюблих і затерплих кінцівок не прилила кров. Тоді пес звівся на лапи й глянув на Ле Бо, який тріумфально захихотів і пішов до хати.

Потягнулися нестерпно довгі дні пекельних мук і страждань — нерівної боротьби між сильним дволапим здоровилом і нескоримим чотирилапим псом.

— Я тебе зламаю, чортяко! Присягаюся! ЗЛАМАЮ, чуєш? — не втомлювався повторювати Ле Бо, приходячи до клітки з палицею й батогом. — Ти ще приповзеш до мене, не сумнівайся. OUI! Коли я скажу «взяти», ти будеш битися! Затямив?

Клітка була маленькою, тому Мікі не міг ухилитися від ударів. Час від часу пес скаженів від побоїв. Чорна душа Ле Бо безмежно тішилася, коли Мікі нестямно настрибував на жердини, рвав їх зубами й бризкав кривавою піною, як скажений вовк. Упродовж 20 років Ле Бо дресирував бійцівських собак — такою була його методика. Так само він тренував Нету і зрештою домігся, щоб Убивця, підібгавши хвіст, біг до господаря за першим покликом.

Нанет тричі спостерігала з вікна хатини за моторошною боротьбою чоловіка з псом. Одного разу не стрималася й, сховавши обличчя в долонях, заридала. Коли Ле Бо повернувся й заскочив дружину в сльозах, він потягнув її до вікна і змусив дивитися на закривавленого напівмертвого Мікі, який валявся в клітці. Того ранку Жак ішов перевіряти капкани. Його вилазки зазвичай затягувалися аж до вечора наступного дня. Щойно трапер губився серед лісових хащів, Нанет бігла до загороди.

У цей час Мікі забував про дволапе страховисько. Часом пес був таким побитим, що майже нічого не бачив і ледь тримався на лапах. Тоді він повз до решітки й лизав ніжні руки Нанет, які та боязко до нього простягала. Згодом Нанет брала з собою закутану дочку, схожу на маленьку ескімоску. Мікі неймовірно тішився: дзявкав, метляв хвостом і припадав до землі, показуючи, що обожнює двох дівчат.

На другий тиждень ув’язнення сталася дивовижна для песика подія. Ле Бо пішов, а надворі шаленіла буря, тому Нанет не наважувалася винести дівчинку з хатини. Жінка пішла до клітки. Від хвилювання серце вискакувало в неї з грудей. Вона відчинила загороду й повела Мікі в хату! Якщо Ле Бо довідається про витівку…

Сама лише думка про це змусила Нанет здригнутися.

Відтоді вона постійно забирала пса до хати. Якось жінка заціпеніла від жаху, коли Ле Бо завважив плями крові на підлозі й підозріло на неї глянув.

— Я порізала палець, — збрехала вона й, миттю відвернувшись, ТАКИ порізала його собі. Коли Жак глянув на її руку, то побачив замотаний палець і кров, що проступала на пов’язці.

Після цього випадку Нанет уважно стежила за підлогою.

Хатина, де господарювала жінка й агукало маля, поступово стала раєм для Мікі. Якось Нанет зважилася лишити пса на ніч. Лежачи біля милої серцю колиски, Мікі невідривно водив поглядом за господинею. Нанет почала готуватися до сну досить пізно. Перевдягнулася в довгу м’яку сорочку, сіла коло Мікі й гріла голі ступні біля вогню. Вона розпустила дивовижні коси і почала розчісуватися. Мікі вперше побачив жінку розплетеною — по-новому прекрасною. Блискучі коси пасмами спадали на плечі і груди жінки й діставали аж до підлоги. Солодкий аромат підповз до ніздрів Мікі. Він підповз ближче й тихенько заскавулів. Пес уважно спостерігав, як Нанет закінчила розчісуватися й тонкими пальцями заплітала волосся у дві коси. Перш ніж погасити світло, жінка виконала ще один дивний ритуал: підійшла до дерев’яного ліжка попід стіною, дістала зі сховку під ковдрами маленьке розп’яття зі слонової кістки й, тримаючи його в руках, опустилася навколішки на збиту з колод підлогу й зашепотіла. Мікі слухав молитву. Йому було невтямки, що жінка просила в Господа захисту для дитинки — маленької Нанет, яка мирно спала в колисці.

Потім жінка заколисала дівчинку на руках, погасила світло й лягла в ліжко. Мікі лежав тихо до самого ранку, щоб жодним звуком їх не потурбувати.

Прокинувшись удосвіта, Нанет побачила, що Мікі поклав голову на край ліжка біля дівчинки. А мала тим часом солодко спала, притиснувшись до грудей матері.

Розпалюючи вогнище того ранку, Нанет відчувала незвичне піднесення: їй хотілося співати. Ле Бо мав повернутися аж увечері, і вона ніколи б не наважилася розповісти йому, як проведе цей день із псом і дочкою. Нині був день її народження. 26 років! Здавалося, за ці роки вона прожила два життя, одне з яких — вісім нелегких років подружнього життя з тираном. Та сьогодні вони втрьох влаштують свято. Ранок минув у святковій метушні, і в хаті витав новий дух — дух щастя.

Колись давно, до зустрічі з Ле Бо, Нанет мешкала у Вотерфаунді, де індіанці прозвали її «Тента Пенаш» (Маленька Пташка) за неймовірно ніжний голос. Ось і сьогодні вона співала, готуючись до святкування. Сонце зазирало у вікна хатини, Мікі весело дзявкав і метляв хвостом, а дитятко лепетало й агукало — про злого господаря всі забули. Нанет теж забула і знову стала дівчинкою — милою й гарною, як у ті часи, коли старий індіанець крі Чорна Сосна (тепер уже його не було серед живих) казав, що вона народилася з квітів. Нарешті святковий обід був готовий, і, неймовірно потішивши дочку, Нанет посадила Мікі на стілець за столом. Песик почувався безглуздо, а виглядав так кумедно, що Нанет заливалася сміхом — аж на довгих чорних віях виступили сльози. Присоромлений Мікі зістрибнув зі стільця. Нанет підбігла до нього, пригорнула і вмовила повернутися до столу.

Надвечір Нанет прибрала сліди святкування й закрила Мікі в загороді. Впоралася вона саме вчасно, бо, щойно знищила останній доказ, побачила на узліссі Ле Бо в супроводі Дюрана — його знайомого й конкурента, який полював на хутрових звірів трохи далі на північ, на краю пустирищ. Дюран відправив із індіанцем хутра у Форт-О’Ґод і тепер на санах, запряжених двома собаками, прямував на південний захід — кілька днів погостювати в кузена. Дорогою до торгового поста Дюран зустрів Ле Бо на мисливській стежці.

Ле Бо розповів дружині про зустріч, і Нанет спантеличено глянула на Дюрана. Жак і його гість були тією ще парочкою — хіба Дюран був трохи старшим. Нанет якось звикла до жорстокого обличчя чоловіка, а от Дюран видався їй страховиськом. Він лякав жінку, тому вона зраділа, коли обидва вийшли з хати.

— Зараз покажу тобі бійця, який розправиться з твоїм слиньком так само легко, як твій пес роздер сьогодні кролика, месьє! — хвалився Жак. — Я тобі розповідав про нього, але маєш побачити на власні очі!

Ле Бо прихопив із собою палицю й батіг.

У відповідь на удари Мікі несамовито загарчав, буцімто тигр, що вискочив із джунглів. Приголомшений Дюран ледве видушив із себе:

— MON DIEU! Оце диявол!

Нанет спостерігала з вікна за тим, що відбувається. Крик обурення вирвався з її горла. Усередині неї загорілося досі не знане полум’я: нарешті вона відчула сили боротися і не боялася. Протягом багатьох років чоловік убивав у ній жіночність — і ось тепер щось відродилося! Душа Нанет звільнилася від кайданів. З’явилася віра, сила і сміливість. Жінка вибігла з хати й поквапилася засніженим подвір’ям до загороди. Уперше в житті вона вдарила Ле Бо й лупцювала руку, у якій він стискав палицю.

— Нелюд ти! Нелюд! — кричала вона. — Не СМІЙ, не смій, кажу тобі! Чуєш? НЕ СМІЙ!

Отетерілий Ле Бо застиг від несподіванки. Невже це Нанет — його невільниця? Що це за нова жінка з вогниками в очах? Що за викличний погляд і що за вираз обличчя? Такого він досі не бачив у жодної жінки. NON, неможливо! Трапера охопила нестримна лють. Він щосили відштовхнув Нанет, і вона впала на землю. Вилаявшись, Ле Бо підняв решітку загороди.

— Я його зараз уб’ю. УБ’Ю клятого пса! — гнівно загорлав він. — А ТИ-ТИ, мерзото, будеш їсти його серце, доки воно ще битиметься! Я тебе змушу, я запхаю тобі його в горлянку. Я…

Промовляючи жахливі слова, трапер тягнув Мікі за ланцюг. Потім заніс палицю над головою собаки. Ще мить — і він розтрощив би Мікі череп. Але Нанет метнулася до пса, затулила його від палиці, і Ле Бо не влучив. Тоді чоловік пустив у дію кулаки: ударив Нанет у плече. Тендітна жінка повалилася додолу. Чоловік накинувся на неї й схопив за прекрасні густі коси.

А тоді…

Дюран застережно скрикнув, проте запізно. Охоплений жагою помсти і розплати, Мікі натягнув ланцюг, блискавкою кинувся на ворога і вчепився йому в горло. Нанет усе ПОЧУЛА! Нанет усе ПОБАЧИЛА, хоч зір її затуманився. Неймовірним зусиллям вона навпомацки звелася на ноги і глянула на сніг — лише один раз. Жінка перелякано закричала й побігла в хатину.

Коли Дюран наважився відтягнути Ле Бо, пес навіть не намагався зашкодити гостеві. Певно, Милосердний Дух підказав Мікі, що свій обов’язок він виконав. Мікі повернувся в загороду, розтягнувся на землі і втупився в Дюрана.

Дюран дивився на кривавий сніг під ногами, на мертве тіло Ле Бо й шепотів:

— MON DIEU! Оце диявол!

У хаті Нанет упала на коліна перед розп’яттям і гаряче молилася.

Роздiл 18

Бувають випадки, коли смерть викликає радше шок, ніж горе. Так сталося з Нанет Ле Бо. Вона стала свідком страшної загибелі чоловіка, та, попри безмежну доброту, за ним не побивалася. Нарешті Жака спіткало те, що так чи інакше мав послати LE BON DIEU[39]: правосуддя. Жінці не шкода було життя, яке обірвалося на її очах, бо вона думала не про себе, а про дитину. Дюран мав хіба що трохи світлішу душу, ніж була в покійника. Гість не дочекався заупокійної молитви і не спитав у Нанет, що робити. Просто вирив яму у замерзлій землі й поховав ще теплого Ле Бо. Про це Нанет теж не шкодувала. Тирана більше немає, він пішов назавжди. Ніколи більше він її не вдарить. Заради щастя дочки Нанет звернулася до Бога з подячною молитвою.

Припнутий на ланцюгу Мікі лежав зіщулившись за дерев’яною загородою. Мікі майже не ворушився після того, як напав на дволапого звіра й моторошно перегриз йому горлянку. Пес навіть не загарчав на Дюрана, коли той відтягнув тіло вбитого. Мікі був пригніченим і розгубленим. Він не думав про страшні побої, про смерть, яка загрожувала йому від палиці Ле Бо; не відчував болю в побитому, змученому тілі, у закривавленій пащі, у скалічених батогом очах. Мікі думав про жінку — про Нанет. Чому вона втекла й перелякано скрикнула, коли він убив дволапого звіра? Адже ворог ударив її, штовхнув на землю, схопив за білу шию, тому Мікі натягнув ланцюг і зупинив його гострими іклами? Чого ж жінка втекла і не поверталася?

Мікі заскавулів.

День добігав кінця, перші сутінки огортали ліс: у середині зими ніч у північному краї наступала рано. Несподівано звідкись із мороку з-за ґрат псової в’язниці вигулькнуло обличчя Дюрана. Мікі інстинктивно зненавидів мисливця на лис із окраїни пустирищ, так само як Жака Ле Бо. Чоловіки з однаково жорстокими обличчями й холодними серцями здавалися братами. Однак Мікі не загарчав, коли Дюран зазирнув у клітку, і навіть не ворухнувся.

— UGH! LE DIABLE![40] — сказав Дюран, здригнувшись.

Чоловік засміявся тихим, моторошним сміхом, приглушеним чорною густою бородою. Мікі відчув дивний холод під шкірою.

Дюран відвернувся й пішов до хати.

Нанет вийшла йому назустріч. На її смертельно блідому обличчі сяяли великі чорні очі. Вона ще не оговталася від шоку після трагічної загибелі чоловіка, проте в її погляді вже з’явилося щось нове. Коли Дюран бачив її вдень, завітавши до хати разом із Ле Бо, цього ще не було. Чоловік спантеличено подивився на жінку, яка притискала до себе дитя. Нанет була іншою. Дюран почувався ніяково. Навіщо він глузував з неї кілька годин тому, коли Жак лаявся й говорив непристойності в її присутності? Тепер він не наважувався зустрітися з її жорстким поглядом! DIEU! Він раніше й не помічав, яка вона гарна! Нарешті Дюран узяв себе в руки й озвучив те, що мав на думці:

— Ти ж хочеш позбутися пса, — сказав він. — То я його заберу.

Нанет не відповіла. Вона ледь дихала, але не відводила погляду. Гадаючи, що вона чекає пояснень, Дюран миттю вигадав побрехеньку:

— Знаєш, планувалася бійка між ЙОГО псом і моїм на новорічному святі у Форт-О’Ґод, — сказав він, завзято шаркаючи ногами. — Тому твій чоловік і тренував дикого пса. Та, побачивши Учуна (вовка-диявола) і те, як він скаженів за ґратами, я зрозумів, що він розправиться з моїм псом, як лис із кроликом. От ми з Жаком і домовилися, що за два чорних і десять рудих лисів — вони лежать у мене в санах — я купую пса.

VRAISEMBLANCE[41] вигадки підбадьорила Дюрана. Розповідь звучала логічно, а покійник Жак не міг її оскаржити.

— Отож, пес — мій, — підсумував він трохи збуджено. — Я його повезу у факторію й виставлю на бій проти будь-якого пса чи вовка Півночі. Занести шкури в хату, MADAME[42]?

— Пес не продається, — сказала Нанет, і її очі ще більше заблищали. — Це мій собака — мій і моєї дочки. Зрозуміло, Анрі Дюран? ПЕС НЕ ПРОДАЄТЬСЯ!

— OUI, — ошелешено видихнув Дюран.

— Коли приїдете у Форт-О’Ґод, пане, розкажіть LE FACTEUR про обставини смерті Жака, а ще скажіть, щоб когось прислали за мною і дівчинкою. Ми поки що лишимося тут.

— OUI, — повторив Дюран, задкуючи до виходу.

Ще ніколи не бачив він Нанет такою. Як міг Жак Ле Бо лаяти її та бити, коли він, Анрі Дюран, перед нею тремтів? Дивлячись на прекрасні очі Нанет, бліде обличчя, блискучі коси, що спадали на груди, дитину на руках, Дюран пригадав ікону Мадонни, яку колись бачив.

Мисливець вийшов із хати й знову пішов до загороди, де валявся нещасний Мікі. Дюран заговорив до пса, зазираючи крізь ґрати:

— Гей, BÊTE, — покликав він. — Вона не хоче тебе продавати. Вирішила залишити в себе, бо ти заступився за неї і вбив MON AMI[43] Жака Ле Бо. Доведеться мені забрати тебе інакше. Скоро на небі зійде місяць, тоді я прив’яжу до палиці мотузку й накину зашморг тобі на шию. Трохи придушу тебе дуже швидко, щоб вона не почула, а загороду залишу прочиненою. Хто ж тоді знатиме, куди ти подівся? Будеш битися за мене у Форт-О’Ґод. MON DIEU! Як ти битимешся! Присягаюся, навіть привид Жака Ле Бо прийде подивитися на твій бій.

Дюран пішов до запряжених двома псами саней, які лишив на узліссі. Він чекав, коли зійде місяць.

Мікі не ворушився. Вікно хатини засвітилося. Пес вичікувально втупився в нього поглядом і знову тихо заскавчав. Увесь його світ був за тим вікном. Жінка й дитина змусили його забути всі інші бажання — він тільки хотів бути з ними.

Тим часом Нанет у хатині думала про пса і… Дюрана. Знову і знову прокручувала вона в голові слова мисливця: «ТИ Ж ХОЧЕШ ПОЗБУТИСЯ ПСА». Так сказав би будь-хто з лісових мешканців, якби почув її історію, навіть LE FACTEUR. ВОНА МАЄ ХОТІТИ ПОЗБУТИСЯ ПСА! А чому? Тому що він загриз Жака Ле Бо й захистив її? Тому що звільнив її від тирана? Тому що Бог тієї страшної миті підштовхнув пса втрутитися, щоб у маленької Нанет життя склалося ліпше, ніж у великої, і щоб дівчинка росла зі сміхом на устах, а не зі сльозами на очах? Раптом Нанет відчула, що так воно і сталося, і в неї шалено закалатало серце. Так і є, це все Він — LE BON DIEU![44] Хтось може сумніватися, та вона знає напевно. Вона пригадала все, що Ле Бо розповідав про дикого пса: як той обкрадав капкани, як несамовито боровся з бійцівським псом і як зрештою став бранцем. У голові Нанет знову й знову лунала фраза, яку кинув якось чоловік: «Він — диявол, але не вовчого роду. NON, колись давно в нього був добрий господар».

ДОБРИЙ ГОСПОДАР!

Нанет схвильовано обдумувала все. Давним-давно в песика був господар із добрим серцем. Бранець Ле Бо був веселим цуценям, точнісінько як колись вона — безтурботним дівчам, яке раділо запашним квітам і співочим птахам. Жінка намагалася уявити собі пса щеням.

Та звідки їй було знати, як худорлявий і незграбний Мікі рік тому мандрував із Челонером з Півночі на Південь? Звідки їй було знати про дивовижну дружбу песика з чорним ведмежам Ніївою? Чи про те, як малята, на своє лихо, випали з човна Челонера, як їх підхопила бурхлива річка і як вони рушили до водоспаду — до великих пригод? Про те, як ці пригоди зробили з Ніїви дорослого ведмедя, а з Мікі — дикого пса? Одначе Нанет ВІДЧУЛА серцем те, чого не бачила. Пес з’явився в її житті невипадково. Його послала до неї Вища сила.

Жінка тихенько встала, щоб не розбудити маленьку в колисці, і вийшла з хати. Над лісом виднівся краєчок місяця. Залитим сяйвом подвір’ям Нанет пішла до загороди. Пес радісно заскавчав і заходився облизувати теплим язиком не сховані в рукавиці долоні, які Нанет простягнула до нього крізь дерев’яні ґрати.

— NON, NON, ти точно не диявол, — лагідно приказувала вона тремтливим голосом. — Ти мій СОКЕТААО, я молилася, МОЛИЛАСЯ — і ти прийшов. Щовечора я на колінах просила Пресвяту Діву змилостивитися над моєю дівчинкою й освітити її життя небесним сяйвом. І ОСЬ ТИ ПРИЙШОВ! А любий Бог не посилає дияволів у відповідь на молитви. NON, такого бути не може!

А Мікі — так, ніби добрий дух наділив його глибоким розумінням — притулився до рук Нанет побитою, закривавленою мордою.

Тим часом Дюран ховався на узліссі й уважно спостерігав за хатою Ле Бо. Коли вхідні двері відчинилися, він завважив проблиск світла і Нанет, яка пішла до загороди. Дюран безвідривно слідкував за жінкою, доки та не повернулася в хату. Потім захихотів, пішов до розведеного вогнища й доробив ВАХҐУН — мотузку, закріплену на довгій палиці. ВАХҐУН, палиця і трохи кмітливості — от і все, що знадобилося, щоб заощадити 12 добрих лисячих шкір. Обличчя чоловіка світилося у відблисках полум’я: він посміювався, втішений тим, як легко обвів жінку круг пальця. Нанет здуру відмовилася від шкур, а Жак загинув. Який вдалий збіг обставин! Фортуна, без сумніву, усміхнулася сьогодні Дюрану. Коли дійде до бою, він поставить усе, що має, на LE BÊTE[45] — так він називав дикого пса — виграє й розбагатіє.

Дюран дочекався, коли світло у вікнах хатини згасло, і пішов до загороди. Мікі почув, що наближається людина, і побачив Дюрана здалеку, бо місяць яскраво освітлював усе навкруги. Дюран знався на собаках. Він послуговувався не палицею й сирицевим батогом, як Ле Бо, а хитрістю. Отож підійшов до Мікі впевнено, не ховаючись, а потім, ніби випадково, просунув кінець палиці між жердинами загороди. Тримаючись руками за ґрати, без жодних ознак страху, Дюран спокійно заговорив до пса. Цей чоловік відрізнявся від Ле Бо. Мікі якийсь час прискіпливо його розглядав, а тоді знову задивився на темне вікно хатини. Дюран не міг проґавити такої нагоди. Він помаленьку, непомітно просовував палицю між жердинами, доки закріплений на кінці зашморг не навис над головою Мікі. Дюран майстерно володів ВАХҐУНОМ. Він упіймав таким чином багато лисів, вовків і навіть одного ведмедя. Закоцюблий від морозу Мікі навіть не відчув, як зашморг із сиром’ятної шкіри опустився йому на шию. Не завважив, що Дюран, упираючись ногами в нижню жердину загороди, готується до атаки.

Дюран різко відсахнувся, і псові здалося, що гігантські лещата капкана замкнулися на його шиї. Песикові перехопило дух. Він несамовито звивався, намагаючись вивільнитися, але не міг навіть вискнути. Перебираючи палицю руками, Дюран, що й досі впирався ногами в жердину, підтягнув Мікі до ґрат і що є сили смикнув. Коли ж він нарешті відпустив ВАХҐУН, Мікі повалився на землю, мов мертвий. За десять секунд Дюран уже вдягав намордник на зціплені щелепи пса. Мисливець узяв Мікі на руки й, лишивши загороду прочиненою, пішов до саней. Недоумкувата Нанет ніколи не здогадається, думав собі Дюран. Вона подумає, що LE BÊTE втік у ліс.

Побої — невдалий метод Ле Бо. Дюран таким не займався. Він не збирався підкоряти пса палицею, бо був розумніший. Грубий і жорстокий мисливець добре вивчив особливості тварин. Він не був психологом, але не дозволив жорстокості себе засліпити. Замість прив’язувати Мікі до саней й лаштувати імпровізовану волокушу, як Ле Бо, Дюран подбав, щоб бранцеві було зручно, накрив його теплою ковдрою і ось так помандрував на схід. Звісно, мисливець перевірив надійність псового намордника й міцно закріпив на планці саней другий кінець ланцюга, на якому все ж таки тримав Мікі.

Упевнившись, що все гаразд, Дюран подався в напрямку Форт-О’Ґод. Якби Жак Ле Бо бачив мисливця на лис тієї хвилини, певно, ламав би голову: а чого це конкурент так тішиться? Дюран був природженим і спадковим гравцем; перш за все гравцем, а вже потім — трапером. Він розставляв капкани насамперед для того, щоб заробити на ставки. Більше п’яти років поспіль він перемагав на щорічних собачих боях у Форт-О’Ґод. Та цього року хвилювався. Турбував його не Жак з Нетою, а метис із околиць озера Ред Белі. Ґрауз Паєт (так звали метиса) збирався виставити на бій напіввовка. Ось чому Дюран ладен був віддати за дикого пса Ле Бо шкури двох чорних і десяти рудих лисів, хоч за таку ціну міг придбати п’ять собак. Тепер, заволодівши псом задарма, він неймовірно тішився, адже знайшов гідного супротивника для напіввовка Ґрауза Паєта, та ще й заощадив 12 шкур. На цьогорічних собачих боях Дюран поставить на дикого пса все і навіть візьме в борг.

Коли Мікі прийшов до тями, Дюран зупинив їздових собак, бо напружено чекав цієї миті. Він перехилився з саней до Мікі і заговорив — не грубо, як Ле Бо, а безтурботно й приязно. Рукою в рукавичці він погладив Мікі по голові. Це було незвично, адже пес розумів, що гладить його не Нанет, а дволапий звір. Мікі дивувався, що лежить у м’якому гніздечку, облаштованому з ковдри й ведмежої шкури. Нещодавно йому було зимно і все тіло німіло, а тепер — тепло й зручно. Тому Мікі не ворухнувся. Анрі Дюран подумки похвалив себе за кмітливість. Не маючи бажання подорожувати вночі, він влаштував привал за чотири чи п’ять миль від хатини Нанет і розвів вогнище. Дюран зварив каву й настромив м’ясо на дерев’яний рожен. Він навмисно запікав м’ясо довго, постійно перевертаючи, щоб у повітрі розлилися манливі пахощі. Двох їздових собак він прив’язав за 50 кроків від багаття, а от сани лишив поблизу й спостерігав за реакцією Мікі на запашне м’ясо. Востаннє запах печеного м’яса лоскотав ніздрі Мікі в ті далекі дні, коли він щеням мандрував із Челонером. Нарешті Анрі побачив, що пес облизується, і почув скрегіт зубів. Посміюючись у бороду, чоловік зачекав із чверть години, потім зняв м’ясо з рожна, порізав і віддав половину Мікі. Пес жадібно накинувся на поживу.

Той Анрі Дюран таки мав клепку в голові!

Роздiл 19

Наприкінці грудня всі дороги в радіусі десяти тисяч квадратних миль вели до Форт-О’Ґод. Наближалося свято УСКЕ ПІПУН (Нового року) — час зимових веселощів для мешканців лісових тіпі й хатин. Трапери з родинами з’їжджалися здалеку й зблизька, щоб продати хутра й провести кілька святкових днів у веселому товаристві. Довгими самотніми місяцями новорічної зустрічі чекали чоловіки, жінки і діти. Дружини траперів не мали сусідів. Мисливські стежки їхніх чоловіків були неприступними володіннями кожного маленького «королівства». Навкруги — багато миль безлюдного лісу. Тому для жінок УСКЕ ПІПУН — радісна пора, для дітей — велика розвага, а для чоловіків — нагорода за тяжку працю, якою є полювання на хутрових звірів. Протягом кількох святкових днів люди зустрічали давніх знайомих і заводили нових, обговорювали новини непрохідної глушини: хто одружився, хто помер, хто народився. Новини бували трагічними, від яких усі здригалися, сумували і плакали, та бували й такі, від яких хотілося сміятися й радіти. Уперше й востаннє за сім довгих місяців зими мешканці лісу «їхали до міста». Індіанці, метиси, чорні й білі, хоч мали різний колір шкіри й різні вірування, разом насолоджувалися святом.

Цього року у Форт-О’Ґод на гостей чекало грандіозне барбекю — запечене на рожні м’ясо карібу. Коли Дюран був за п’ять-шість миль від торгового поста, собаки й люди протоптали безліч стежок, що тягнулися до Форту з півночі й півдня, сходу і заходу. З лісів прямували сотні саней, а з ними три сотні чоловіків, жінок і дітей, та ще й півтисячі собак.

Дюран приїхав на півдня пізніше, ніж планував, проте згаяний час використав із користю. Тепер Мікі — досі в наморднику й на повідку із сиром’ятної шкіри — покірно йшов за санами. На третій день після того, як вони покинули хатину Нанет, Дюран по обіді звернув з головної стежки й поїхав до хати Андре Рібона. Цей чоловік постачав фактора й мешканців торгового поста свіжим м’ясом. Андре вже починав хвилюватися через те, що Дюран затримується, але дочекався. Дюранів індіанець привіз до Рібона бійцівську собаку хаскі, яку мисливець на лис збирався виставляти на бій. Мікі Дюран зачинив у хаті Андре, і чоловіки поїхали у факторію — Андре Рібон мешкав усього за милю звідти.

Уночі до хати ніхто не повернувся. Мікі лишився сам-один. Коли настали сутінки, пес почув дивні звуки, які дедалі посилювалися, — почув гуляння у Форту. Звіддаля долинали крики людей упереміж із виттям сотні собак. Мікі ще ніколи такого не чув, тому довго прислухався, не наважуючись поворухнутися. Потім визирнув з вікна, виструнчившись, як людина: став на задні лапи, а передні поклав на широку віконну раму. Хата Рібона стояла на пагорбі, з якого відкривалася панорама на замерзле озеро. Удалині, над верховіттям приозерного дрібнолісся, Мікі побачив червоні відблиски багать у небі. Пес заскавулів й зістрибнув на підлогу. Ніч тягнулася довго, але в хаті було набагато зручніше, ніж у загороді Ле Бо. Мікі дрімав, бо міцно заснути не вдавалося. Усю ніч йому снилася Нанет із дівчинкою.

Дюран і Рібон повернулися майже опівдні наступного дня. Принесли свіжого м’яса, і голодний Мікі накинувся на довгоочікуваний обід. Він не реагував на загравання чоловіків, хоча й не протестував. Другої ночі його знову лишили самого в хаті. Повернувшись на світанку, Дюран і Рібон принесли сплетену з березових прутиків клітку площею чотири квадратних фути. Прочинену клітку вони поставили біля входу в хатину і, приманивши свіжим м’ясом, загнали Мікі досередини. Заслона опустилася, і пес опинився у в’язниці. Клітка була прив’язана до широких саней. Бранця повезли у Форт-О’Ґод, коли ще не зовсім розвиднілося.

Цього дня планувалося багато розваг: частування запеченим м’ясом карібу й собачі бої. Сани наближалися до Форту, і до Мікі долинали дедалі гучніші звуки свята. Зачудуванню пса не було меж. Він випростався в клітці, напружений і насторожений, і зовсім не звертав уваги на чоловіків, які його везли. Мікі дивився тільки вперед. Дюран задоволено захихотів, почувши, як пес гарчить і клацає зубами.

— Oui, він буде битися! Ще б пак! — посміювався він.

Сани мчали вздовж озера. Коли оминули край мису, очам Мікі відкрився Форт-О’Ґод на узвишші. Гарчання застрягло в горлі. Він клацнув зубами й замовк. Здається, на якусь мить його серце зупинилося. Досі в його світі було лише кілька людей, а тут раптом йому без попереджень показали аж сотню — а може, й дві чи три. Зауваживши Дюранові сани з кліткою, юрба роззяв побігла зі схилу до озера. Мікі побачив багато вовків. Від дивовиж навкруги йому перехопило подих. У той час як сани котилися вверх пагорбом, клітку Мікі оточив веселий натовп чоловіків і хлопчаків, які завзято жестикулювали. До юрби приєдналися жінки — деякі з дітьми на руках. Та ось сани спинилися. Мікі опинився по сусідству з другою кліткою, у якій сидів подібний до нього звір. Біля клітки стояв високий, смаглявий і патлатий метис — схожий на пірата. Це був Ґрауз Паєт — суперник Дюрана.

Губатий Паєт потворно вишкірився й зиркнув на Мікі. Потім відвернувся і сказав гурту смаглявих індіанців і метисів щось таке, від чого ті вибухнули реготом.

Розлючений Дюран почервонів.

— Смійся-смійся, дикуне, — прошипів він. — Анрі Дюран тобі покаже!

Він потрусив двома чорними і десятьма рудими лисячими шкурами перед обличчям Ґрауза Паєта й вигукнув:

— Постав стільки ж, Ґраузе Паєте. А я такого добра маю в десять разів більше!

Із Мікі зняли намордника, і він почав внюхуватися. У повітрі літали дивні й стійкі запахи людей, собак і п’яти гігантських туш карібу, які за 15 футів від нього запікалися на рожнах над великими багаттями. Туші мали запікатися протягом десяти годин і стати завширшки з людську ногу. Поки готується частування, людей розважить собачий бій.

Протягом години навколо двох кліток метушилася й гомоніла збуджена юрба. Чоловіки розхвалювали бійців і робили ставки. А Ґрауз Паєт й Анрі Дюран аж захрипли, глузуючи й дражнячи одне одного. Натовп почав розходитися. Замість чоловіків і жінок біля кліток з’юрмилося півсотні смаглявих діточок. Лише тоді Мікі розгледів на краю улоговини звірів, прив’язаних по одному, по двоє і навіть гуртом. Мікі нарешті навчився розрізняти їх за запахом. Це були не вовки, а собаки — такі, як він.

Минуло ще трохи часу, перш ніж Мікі втупився поглядом у вовка-пса в сусідній клітці. Він наблизився до ґрат й обнюхав суперника. Той ткнувся намордником у клітку. Мікі згадав велетенського вовка, з яким бився на краю скелі, інстинктивно вищирився й загарчав. Вовк-пес загарчав у відповідь. Анрі Дюран задоволено потер руки, а Ґрауз Паєт тихо засміявся.

— Oui, вони будуть битися! — повторив Дюран.

— Вофк буде битися, oui, — сказав Ґрауз Паєт. — А твій собак, мосьє, піджати хвоста і слинити, як цуцик!

Трохи пізніше до клітки Мікі підійшов білий чоловік. Це був шотландець Мак-Доннел — фактор. Він стурбовано розглядав Мікі та вовка-пса. Через десять хвилин у комірчині, яка слугувала йому кабінетом, він сказав молодому приятелеві:

— Хочу покласти цьому край, але не можу. Люди не захочуть. Ми втратимо половину шкур, що заробляємо за сезон. Такі бої проводяться в Форт-О’Ґод уже 50 років поспіль. Та й, мабуть, вони не гірші за боксерські поєдинки. От тільки тут б’ються…

— …на смерть, — закінчив думку Мак-Доннела молодий чоловік.

— Отож-бо! Зазвичай один із собак гине.

Молодий чоловік струсив попіл із люльки й сказав:

— Я люблю собак. У моїй факторії боїв ніколи не буде — хіба що боксерські. І на цей бій я не піду дивитися, бо ще вб’ю когось від люті.

Роздiл 20

О другій дня туші карібу запеклися до коричневої скоринки. Частування мало бути готовим за дві години. Настав час для бою.

Посеред улоговини три сотні чоловіків, жінок і дітей тісним колом оточили дерев’яну клітку площею десять квадратних футів. По обидва боки великої клітки розмістили дві менші. Біля однієї стояв Анрі Дюран, біля другої — Ґрауз Паєт. Чоловіки перестали обмінюватися шпильками, стали серйозними й зосередженими. Три сотні пар очей витріщалися на них, і три сотні пар вух напружено чекали сигналу.

Нарешті Ґрауз Паєт його подав.

Швидким рухом Дюран підняв заслону клітки Мікі й несподівано підштовхнув песика дрючком. Мікі одним стрибком опинився у великій клітці. Майже тієї ж миті з клітки Ґрауза Паєта до Мікі застрибнув вовк-пес. Противники зустрілися віч-на-віч на арені.

Дюран затамував подих і мало не застогнав. Те, що сталося наступної миті, було наслідком незвичної для Мікі обстановки. У лісових хащах Мікі не цікавило б нічого, крім вовка-пса. Він дивився б на противника, як на якогось Нету чи дикого вовка. Однак серед натовпу Мікі про бійку не думав. Його заворожували насуплені зосереджені обличчя, що оточили клітку-арену. Пес вдивлявся у них, переводячи погляд з одного на інше, сподіваючись побачити Нанет із дівчинкою або навіть першого господаря Челонера. Вовка-пса Ґрауз Паєт назвав Таао — за надзвичайно довгі ікла. Розчаровуючи Дюрана, Мікі зовсім не звертав уваги на Таао. Песик просунув носа крізь ґрати, чим дуже розвеселив Ґрауза Паєта. Мікі обійшов клітку по колу, оглядаючи занімілий натовп. Таао стояв посеред «арени», не зводячи з противника червонуватих очей. Його нічого не цікавило за межами клітки. Він знав свою роботу — його виховали вбивцею. Таао різко розвернувся до Мікі, а в Дюрана шалено закалатало серце. На спині Таао настовбурчилася шерсть.

Мікі спинився, і, здавалося, усім надіям Дюрана настав крах. Вовк-пес накинувся на супротивника без жодного звуку. Із горла Ґрауза Паєта вирвався зловтішний вигук. Натовпом прокотилися зойки, а Дюран відчув, як поза спиною пробіг холодок, а на голові аж заворушилося волосся. Однак від того, що сталося далі, чоловіки заціпеніли. Від першої атаки Таао Мікі мав загинути. Цього очікував Ґрауз Паєт, та й Дюран теж. Проте в останню частку секунди, коли вовк-пес зімкнув щелепи, Мікі перетворився на живу блискавку. Жодна людина не бачила швидшого маневру, ніж той, із яким Мікі дав відсіч Таао. Собаки войовничо клацнули зубами. Затріщали кістки, і за мить суперники зчепилися, покотившись земляною підлогою клітки. Ані Ґрауз Паєт, ані Дюран не розуміли, що діється. Нажахані небаченою бійкою чоловіки забули навіть про ставки. Такого бою у Форт-О’Ґод ще не було.

Гарчання собак долинуло аж до комори компанії «Гадсон Бей». На вході стояв молодий приятель Мак-Доннела й дивився в бік арени-клітки. Він чув рики, клацання зубів. Білолиций чоловік насупився й затамував подих.

— ЧОРТ ЗАБИРАЙ! — стиха проказав він із гнівними вогниками в очах.

Стиснувши кулаки, чоловік поволі пішов до клітки. Коли він протиснувся крізь натовп глядачів, усе було скінчено. Бій завершився так само несподівано, як почався: вовк-пес лежав посеред клітки з перегризеним горлом. На Мікі страшно було дивитися: здавалося, він помирає. Дюран підняв заслону клітки й накинув на пса зашморг. Мікі вийшов назовні й ледь тримався на лапах. Він був весь закривавлений і майже нічого не бачив. Собаче тіло було вкрите страшними ранами, а з пащі цівками стікала кров. Побачивши, у якому стані пес, молодий чоловік скрикнув від жаху.

Та майже відразу з його губ злетів ще один несподіваний вигук:

— Господи! Мікі-Мікі-Мікі…

У голові Мікі щось запульсувало: ніби здалеку до засліпленого болем пса долинув той голос.

ТОЙ ГОЛОС! Голос, що линув до нього в усіх снах; голос, якого він чекав, якого всюди шукав. Він знав, що одного дня голос знайдеться. Голос Челонера — господаря!

Мікі припав до землі, заскавчав, намагаючись розгледіти власника голосу крізь криваву запону в очах. Забитий майже до смерті пес застукав хвостом по землі, бо впізнав господаря. На подив свідків неймовірної сцени, Челонер опустився на коліна, погладив пса, а Мікі заходився облизувати руки, обличчя й одяг чоловіка закривавленим язиком.

— Мікі-Мікі-Мікі…

Важка рука Дюрана різко опустилася на плече Челонера.

Челонер відскочив, ніби обпікся розпеченою праскою. Миттю звівся на ноги, зустрівся суворим поглядом із трапером і вигукнув, ледве стримуючи лють:

— Він мій! Це мій пес, хай тобі грець!

Не в змозі побороти мстивого пориву, розлючений Челонер ударив Дюрана кулаком в обличчя. Француза відкинуло на землю. Якийсь час Челонер непорушно стояв над ним. Потім гнівно розвернувся до Ґрауза Паєта й натовпу роззяв і, вказуючи на Мікі, який зіщулився біля його ніг, заявив голосно й чітко, щоб усі почули:

— Це мій пес. Не знаю, де цей нелюд знайшов його, але він мій. Самі подивіться! Він облизує мені руку. Хіба поводився б він так із НИМ? А погляньте на його вухо. На всій Півночі не знайдеш жодного іншого пса з таким обрубком. Я загубив його майже рік тому, але за цим вухом упізнав би серед тисячі інших псів. Господи! Якби я тільки знав…

Потягнувши Мікі за мотузку, яку накинув Дюран, Челонер проштовхнувся крізь натовп метисів й індіанців. Він пішов до Мак-Доннела, щоби про все розповісти: як рік тому навесні Мікі й ведмежа ненароком випали з човна, як їх підхопила бурхлива річка й вони полетіли вниз у водну безодню. Зареєструвавши заяву, на випадок якщо Дюран претендуватиме на пса, Челонер повів Мікі в халупу, де зупинився у Форту.

За годину, обхопивши руками велику голову Мікі, Челонер ласкаво бурмотів до пса. Чоловік обробив і перев’язав йому рани, зір песика прояснився. Мікі не зводив очей із обличчя господаря й весь час метляв хвостом. Обидва не зважали на звуки гульбища за стінами, на чоловічі крики, хлоп’ячі верески, жіночий сміх і невпинне дзявкання собак. Очі Челонера світилися безмежним щастям. Він говорив:

— Мікі, друже мій, ти нічого не забув. Чортяко, не забув, еге ж? Ти був тоді незграбним цуценям, а, бач, нічого не забув! Пам’ятаєш, я розповідав, що повезу тебе з ведмежам до Дівчинки? Пам’ятаєш? Казав, що Дівчинка — ангелятко, що вона полюбить тебе до смерті. Таке я тобі патякав. То, знаєш, добре, що не так сталося, як гадалося. Коли я повернувся до неї, все змінилося. ВОНА стала іншою, Мікі. Боже, хто б міг подумати — вийшла заміж і НАРОДИЛА ДВОХ ДІТЕЙ! Уявляєш, братику? ДВОХ! Як би, чорт забирай, вона піклувалася про тебе й ведмежа, га? Усе змінилося, Хлопче. Мабуть, і мене змінили трирічні мандри суворим північним краєм Ґодс, де за елементарне задоволення дихати повітрям платиш надривом легень. Менше ніж за тиждень мене потягнуло назад, Мікі. Отака біда! Я затужив за цими місцями. От і повернувся. Тепер ми з тобою разом, малий. Підеш зі мною до нового поста, куди мене призначила Компанія. Відтепер ми з тобою команда. Зрозумів, братику? КОМАНДА!

Роздiл 21

Майже серед ночі, коли звуки гульбищ у Форту стихли, фактор Мак-Доннел прислав за Челонером. Той збирався вже лягати, коли малий індіанець постукав у двері хатини, щоби передати послання. Челонер глянув на годинник — одинадцята. Що це знадобилося Мак-Доннелу о такій порі? Гріючись на пузі біля печі, Мікі не зводив погляду з дивом знайденого господаря, який заходився натягати чоботи. Зір пса вже не був затуманеним. Челонер добре промив закривавлені очі.

— Певно, щось із тим негідником Дюраном, — сердито мовив Челонер до виснаженого пса. — Якщо він сподівається забрати ТЕБЕ, Мікі, то марнує час. Ти МІЙ собака!

Мікі з безмежною любов’я в очах заметляв хвостом і підповз до господаря. З хатини вони вийшли разом.

Ніч освітлював білий місяць і незліченні зорі. Чотири великі багаття, над якими запікалися туші карібу для розкішного барбекю, досі палали. На узліссі, яке оточувало Форт, дотлівали менші вогнища. У відблисках полум’я виднілися розмиті обриси сірих тіней від наметів і тіпі, де відпочивали три сотні метисів й індіанців. Усі ці люди приїхали засніженими лісовими стежками на новорічне свято у факторії. Подекуди щось ворушилося. Проте затихли навіть собаки, втомлені за день галасливим і ситним бенкетом.

Проминувши великі багаття й гігантські рожна, Челонер попрямував до господи фактора. Мікі обнюхав свіжі кісточки. Окрім них, не лишилося й сліду від двох тисяч фунтів м’яса, яке запікалося того дня на рожнах. Чоловіки, жінки, діти й собаки наїлися від пуза, не зоставивши навіть недоїдків. Дивовижний мовчазний спокій бога ситості Мутая огорнув Форт-О’Ґод — поселення за три сотні миль від цивілізації.

У покої фактора горіло світло. Челонер увійшов, а за ним хвостиком Мікі. Мак-Доннел похмуро пахкав люлькою. Рум’яне обличчя шотландця, який втупився поглядом у Мікі, виглядало стурбованим.

— Заходив Дюран, — промовив фактор. — Жахлива людина. Боюся, будуть проблеми. Якби ти не вдарив його…

Челонер знизав плечима, набиваючи люльку тютюном із табатирки фактора.

— Ти не розумієш порядків Форт-О’Ґод, — вів далі Мак-Доннел. — Новорічні собачі бої проводяться тут упродовж 50-ти років. Вони стали історією, частиною самого Форту. Ось чому я, порядкуючи тут уже 15 років, не намагаюся їх скасувати. Гадаю, такий крок спричинив би щось на кшталт революції. Закладаюся, половина моїх людей подалася б до іншого торгового поста, прихопивши з собою хутра. Тому, розумієш, усі співчувають Дюрану. Навіть суперник Ґрауз Паєт каже йому, що він буде бовдуром, якщо подарує тобі цю витівку. Дюран стверджує, що пес належить ЙОМУ.

Мак-Доннел кивнув у бік Мікі, який лежав у ногах Челонера.

— Тоді він бреше, — спокійно сказав Челонер.

— Він каже, що купив пса в Жака Ле Бо.

— Тоді Ле Бо продав пса, який йому не належав.

Трохи помовчавши, Мак-Доннел зауважив:

— Взагалі-то я послав по тебе в іншій справі, Челонере. Дюран розказав мені таке, від чого в мене все аж похололо. Ти збирався завтра разом з людьми виїжджати до нового поста, в долину Оленячого озера, чи не так?

— Еге ж, уранці.

— Чи не міг би ти разом із одним із моїх індіанців та упряжкою собак дати гаку й заскочити в одне місце біля коліна річки Джексон? Ти втратиш тиждень, знаю, але наздоженеш своїх зі спорядженням, перш ніж ті дістануться Оленячого озера. Зробиш мені цим велику ласку — повік не забуду. Річ у тім… Чортівня якась там сталася.

Фактор знову глянув на Мікі.

— Чортзна-що! — видихнув він.

Челонер мовчки чекав, та завважив, як фактор ніби здригнувся всім тілом.

— Я б і сам поїхав — так було б правильно, але, ти ж знаєш, Челонере, з моїми легенями цієї зими мені краще нікуди не потикатися. А мені СЛІД було б поїхати. Таке діло, — сказав він, і його очі несподівано заблищали. — Я знав Нанет Ле Бо, коли вона була ще ОТАКОЮ. П’ятнадцять років тому. Вона росла на моїх очах, Челонере. Якби я не був тоді одружений, закохався б у неї по вуха. Ти її знаєш, друже? Ти знайомий з Нанет Ле Бо?

Челонер заперечно похитав головою.

— Справжнісінький ангел, що спустився з Небес, — проказав Мак-Доннел у руду бороду. — Вона жила з батьком за коліном річки Джексон. Він помер — однієї ночі замерз до смерті під час переправи через озеро Ред Ай. Я був певен ще тоді, що Жак Ле Бо ЗМУСИВ її за нього вийти. Може, вона не знала, що він за людина, чи їй було лячно лишатися самою? Час від часу до мене доходили чутки, але я не вірив — принаймні не в усі. Не вірив, що Ле Бо бив її й ображав, коли заманеться. Не вірив, коли розповідали, що якось він волочив її за волосся по снігу й бідолаха мало не вмерла. То були чутки, а Ле Бо жив за 70 миль звідси. Але тепер вірю. Дюран побував у хаті Ле Бо. Гадаю, він розповів правду, щоби повернути собі пса.

Фактор ще раз подивився на Мікі.

— Отож, Дюран розповів таке: Ле Бо піймав пса в капкан, приніс до хати й катував, щоб підготувати до бою. Дюранові пес так сподобався, що він умовив господаря його продати. Ле Бо демонстрував гостю вдачу пса: доводив зачиненого в клітці пса до сказу. Бідолашна Нанет втрутилася. Ле Бо відштовхнув її, а потім тягав за волосся й душив, і тоді пес накинувся на нього й загриз до смерті. Така-от історія. Дюран розповів правду, бо боявся, що я накажу пристрелити пса-вбивцю, якщо не дізнаюся, як усе було. Тому я хочу, щоб ти поїхав до Джексонівського краю, розвідав там усе і подбав про Нанет Ле Бо. Мій індіанець привезе її у Форт.

Із шотландською стійкістю Мак-Доннел стримував хвилювання. Він говорив тихо і знову чомусь затремтів. Челонер ошелешено втупився в нього поглядом і мовив:

— Ви кажете, що Мікі — оцей песик — убив людину?

— Еге ж, за словами Дюрана, убив, так само як сьогодні вовка-пса Ґрауза Паєта на «арені». Брр!

Челонер уважно розглядав Мікі, а фактор додав:

— Але собацюру Ґрауза Паєта шкода більше, ніж того негідника. Якщо чутки правдиві, Ле Бо краще бути мертвим, ніж живим. Челонере, якщо тобі не тяжко і ти не заперечуєш, поїдь до Нанет…

— Я поїду, — сказав Челонер, поплескавши Мікі по голові.

За півгодини Мак-Доннел розповів молодому чоловікові все, що знав про Нанет Ле Бо. Коли Челонер підвівся, фактор провів гостя до дверей і застеріг:

— Не втрачай пильності з Дюраном. Цей пес для нього важливіший за всі сьогоднішні виграші, а, кажуть, поставив він чимало. Він обіграв Ґрауза Паєта, але метис тепер його спільник. Я це знаю. Отож будь обережним.

Вийшовши надвір, де місяць і зорі досі яскраво світили, Челонер трохи постояв, а Мікі підстрибнув і поклав передні лапи йому на груди. Голова пса була майже на рівні плечей господаря.

— Пам’ятаєш, друже, як ти випав із човна? — лагідно запитав Челонер. — Пам’ятаєш, як ви з ведмедиком, зв’язані однією мотузкою, борюкалися й випали за борт, просто у вир? Пригадуєш таке? Боже милостивий! Я сам мало не пропав у тому вирі. Я думав, ти загинув. Не сумнівався, що ви обоє мертві. Цікаво, що стало з ведмежам?

Мікі заскавулів у відповідь і затремтів усім тілом.

— А, виявляється, ти вбив людину, — додав Челонер так, ніби досі не міг повірити. — Повезу тебе до тієї жінки. Отака справа. Повезу тебе до НЕЇ, а вона, може, буде вимагати, щоб тебе вбили…

Челонер опустив Мікі на землю й пішов у хатину. Спинившись перед порогом, Мікі загарчав. Челонер засміявся й відчинив двері. Вони зайшли досередини, і гарчання Мікі переросло в загрозливий рик. Челонер лишив у хатині запалену лампу, і в тьмяному світлі розгледів Анрі Дюрана й Ґрауза Паєта, які зачаїлися в хатині. Челонер додав світла й привітався з непроханими гостями:

— Доброго вечора! Трохи запізно для візиту, як на мене!

Флегматичне обличчя Ґрауза Паєта не виказувало жодних емоцій. У Челонера, який прискіпливо роздивлявся метиса, промайнула думка, що з такою головою й плечима той до смішного схожий на моржа. Очі Дюрана якось безвиразно палали. На його обличчі виднілася припухлість від удару Челонера. Мікі напружився і, продовжуючи стишено гарчати, заповз під канапу. Дюран тицьнув на пса й сказав:

— Ми прийшли по собаку.

— Ти не можеш його забрати, Дюране, — відповів Челонер, намагаючись зберігати спокій, хоча поза спиною пройшов холодок. Промовляючи ці слова, Челонер ламав голову, чому Ґрауз Паєт прийшов разом із Дюраном. Непрохані гості були здоровилами, та ще й бездушними нелюдами. Челонер інстинктивно став за маленьким столиком, який відділяв його від зловісної парочки.

— Я хотів вибачитись: після бою собак трохи втратив голову, — вів далі Челонер. — Мені не слід було бити тебе, Дюране. Це ж не твоя провина. То перепрошую. Але собака — мій. Я його загубив у Джексонівському краї, а Жак Ле Бо піймав у капкан і продав тобі. Він просто продав пса, який йому не належав. Я тобі компенсую витрати, щоб усе було по-чесному. Скільки ти віддав за нього?

Ґрауз Паєт підвівся, а Дюран підійшов до протилежного боку столу й нахилився до господаря хати. Челонер спантеличено розмірковував, як допіру одним ударом збив такого здорованя з ніг.

— Non, він не продається, — стиха відказав Дюран. Він наче аж шипів: здавалося, кожне слово коштувало йому страшних зусиль. У його голосі чулася ледь стримувана ненависть. Челонер завважив, що на руках Дюрана, якими він люто стискав стіл, набухли жили. — Месьє, ми прийшли по собаку. То я його забираю, гаразд?

— Дюране, я поверну тобі всі витрати на пса. Навіть трохи накину.

— Non! Non! Він мій. Я забираю його ЗАРАЗ!

— Ні!

Не встиг Челонер вимовити це коротке слово, як Дюран навалився всім тілом на стіл. Челонер не сподівався на такий швидкий випад. З лютим і сповненим ненависті криком Дюран кинувся на молодого чоловіка, і той повалився під натиском здоровила. На підлогу впали стіл і лампа. Блиснув вогник, і хату огорнув морок — лише тьмяне місячне сяйво просочувалося крізь вікно. Челонер не очікував такого повороту. Він гадав, що Дюран спершу буде погрожувати, а вже потім нападати. Оцінивши габарити здоровил, які завітали, Челонер планував відступити до канапи під час розмови. Там під подушкою в нього лежав револьвер. Тепер було пізно. Важким тілом Дюран вдавлював його в підлогу, намацуючи в темряві горло противника. Челонер простягнув руку, щоб схопити француза за шию, і тут побачив, як Ґрауз Паєт відкинув стола. Наступної миті Челонер і Дюран покотилися залитою місячним світлом підлогою, і молодий чоловік угледів, що здоровенний Ґрауз Паєт над ними нахиляється. Челонер обхопив голову Дюрана рукою, але противник дотягнувся-таки до його горла. Метис завважив це і щось приглушено гукнув. Шаленим зусиллям Челонер відкотився разом із нападником у темряву. Товста шия Дюрана захрустіла. Ґрауз Паєт повторив вигук — схоже, щось запитав. Челонер від усіх сил стискав голову Дюрана, тому той не відповідав Паєтові.

Тоді метис навалився на них і потягнувся ручищами до шиї Челонера. Товсті пальці намацали спершу бороду Дюрана, а потім торкнулися Челонера й стиснулися. Здорованю вистачило б десяти секунд, щоб зламати молодому чоловікові шию. Одначе він не встиг довести справу до кінця. Із горла Ґрауза Паєта вирвався дикий крик болю, що перейшов у стогін. У темряві почулося загрозливе клацання зубів і гарчання. Кремезний Дюран почув пса, звільнився від хватки Челонера, різко вивернувся й скочив на ноги. Челонер метнувся до канапи й розвернувся, спрямувавши на ворогів револьвер.

Усе сталося дуже швидко. Відтоді, як Ґрауз Паєт перевернув стіл, минуло не більше хвилини. Тепер, коли ситуація обернулася на користь Челонера, він вжахнувся. Йому пригадалася кривава картина, яку він побачив удень: велика клітка, Мікі й переможений вовк-пес. І ось серед мороку хатини…

…долинув моторошний крик і звук падіння тіла на підлогу.

— Мікі, Мікі, — гукнув він. — До мене! До мене!

Челонер опустив револьвер, кинувся до дверей і широко прочинив їх.

— Заради Бога, забирайтеся звідси! — закричав він. — ЗАБИРАЙТЕСЯ!

Чиясь тінь промайнула повз нього і пірнула у ніч. Він знав, що це був Дюран. Челонер підбіг до чорних тіней на підлозі, схопив двома руками Мікі за загривок і відтягнув, весь час гукаючи його на ім’я. Він побачив, що Ґрауз Паєт повзе до дверей, зводиться на ноги. В освітленому зоряним сяйвом дверному отворі на мить з’явився темний силует і зник у мороці. Челонер відчув, як досі напружене тіло Мікі обм’якло під руками господаря й безвольно опустилося на підлогу. Упродовж кількох хвилин Челонер непорушно сидів на колінах біля пса, потім зачинив двері хатини й запалив лампу. Поставив на місце перевернутий стіл, а на нього лампу. Мікі не ворушився. Він лежав, розтягнувшись на череві й поклавши голову між передніми лапами, і дивився на Челонера вичікувальним, запитливим поглядом.

Челонер простягнув до пса руки й покликав:

— Мікі!

Мікі метнувся до господаря і поклав передні лапи йому на груди. Челонер обійняв пса за плечі і глянув на підлогу. Там були плями крові й шматки розірваного одягу.

Челонер пригорнув пса до себе й мовив:

— Мікі, друзяко, я твій боржник.

Роздiл 22

Наступного ранку троє саней і четверо людей Челонера виїхали на північний захід у напрямку Оленячого озера — до торгового поста в Кокрані. За годину Челонер на легких санях, запряжених п’ятьма собаками, подався на захід — до коліна річки Джексон. За ним їхав індіанець Мак-Доннела саньми, які мали відвезти Нанет у Форт-О’Ґод.

Челонер більше не бачив Дюрана й Ґрауза Паєта. Мак-Доннел запевнив, що вони поїхали з Форту відразу після вторгнення до Челонера. Очевидно, швидкий від’їзд чоловіків пояснювався тим, що того дня у Форт-О’Ґод чекали на патруль із Королівської Північно-Західної кінної поліції, який прямував до Йоркської факторії.

Мікі вивели з хатини перед відправленням і прив’язали до планки саней Челонера. Мікі завважив п’ятьох собак, які, присівши на задні лапи, чекали команди вирушати. Пес напружився і приготувався гарчати, але Челонер заспокоїв його кількома словами, і пес збагнув, що ці тварини — не вороги. Примирившись із їхньою присутністю й підозріло оглядаючись, Мікі навіть зацікавився товариством. Ці собаки виросли на півдні, мали добру вдачу й були не вовчої породи.

Останні 24 години були такими бурхливими, що, коли Мікі пробіг багато миль від Форт-О’Ґод, його не полишали збудження й стурбованість. Уяву пса розбурхували дивні образи. Із далеких закутків пам’яті виринали лише туманні картини подій, що сталися до того, як він потрапив у капкан Жака Ле Бо. Навіть спогади про Ніїву тьмяніли на тлі захопливих подій в оселі Нанет й у Форт-О’Ґод. Тепер в уяві Мікі поставали образи чоловіків, собак і багатьох досі не бачених дивовиж. Світ песика несподівано розширився: з’явилися Анрі Дюрани, Ґраузи Паєти й Жаки Ле Бо — дволапі звірі, які били його мало не до смерті й змушували боротися за виживання. Він спробував їхньої крові й помстився. Тепер він їх остерігався. Досвід навчив Мікі, що вороги — всюди. Він уявляв їх як незліченну масу — таку, як зграя вовків або натовп навколо великої клітки, де він розправився з вовком-псом.

У сповненому небезпек світі Мікі лишив місце тільки для одного Челонера, однієї Нанет й однієї маленької дівчинки. Решта скупчилася в хаотичне нагромадження непевності й загрози. Коли сани індіанця двічі наздоганяли їхні, Мікі занепокоєно звивався й войовничо гарчав. Челонер спостерігав за ним і розумів.

Серед сумбурних картин, що пропливали перед очима пса, вирізнялась одна, чітка й не затуманена: образ Нанет. Так, жінка була навіть важливішою за Челонера. Мікі досі відчував дотик ніжних рук, чув солодкий, ласкавий голос, пам’ятав запах її волосся, одягу й тіла — пам’ятав ЖІНКУ, а невід’ємною частиною жінки (так само як рука є невід’ємною частиною тіла) була дитина. Челонер ніяк не міг вгадати цих думок Мікі. Він спантеличено спостерігав за псом під час нічного привалу. Челонер довго сидів біля вогню, намагаючись відновити давню дружбу з Мікі, який уже не був цуценятком. Чоловікові це вдалося лише частково. Мікі був неспокійним. Здавалося, кожнісінький нерв його тіла напружився. Пес повсякчас спрямовував погляд на захід, внюхувався в тому напрямку й тихо скавчав.

Уночі занепокоєний Челонер припнув Мікі біля намету міцним сирицевим ременем.

Коли Челонер пішов спати, Мікі ще довго сидів на задніх лапах, притулившись до сосни, до якої його прив’язали. Десь о десятій ночі у лісі було так тихо, що потріскування майже зотлілого багаття різко відлунювало у вухах Мікі й нагадувало ляскіт батога. Широко розплющеними очима Мікі вдивлявся в ніч. Біля спопелілого вогнища він розгледів загорнуту у теплі ковдри непорушну фігуру — індіанця, який заснув. Позаду нього їздові собаки згорнулися калачиками на снігу й не видавали ні звуку. Місяць висів над головою Мікі, а десь за милю від табору вовк, задерши ікласту пащу, завив на круглий блискучий диск у небі. Виття, ніби далекий поклик, запалило новий вогонь у Мікі. Пес повернувся в той бік, звідки долинав вовчий голос. Йому захотілося відповісти: закинути голову й завити до лісових хащ, місяця й зоряного неба. Та він лише клацнув зубами й поглянув на намет, де спав Челонер. Мікі плюхнувся на сніг. Він лежав на животі, але голову не опускав і далі вслухався. Місяць хилився на захід. Багаття дотліло, і тепер лише поблискували вуглини. Стрілка на годиннику Челонера показувала за північ, а збуджений Мікі досі не зімкнув очей. ПОКЛИК ночі зрештою повністю заволодів ним, і він перегриз мотузку навпіл. Це був поклик Жінки — Нанет із дитиною.

Звільнившись, Мікі обнюхав намет Челонера. Винувато вигнув спину й підібгав хвоста — він розумів, що зраджує господаря, якого так довго чекав і так виразно бачив у снах. Пес не усвідомлював своїх почуттів, та його охопила інстинктивна туга. Він повернеться. Це переконання чітко оформилося в його голові. Проте нині — цієї ночі — мусить піти. Мікі пірнув у темряву. Непомітно, як лис, прослизнув між собаками, що поснули, і крався ще з чверть милі. Потім випростався й стрімкою сірою тінню метнувся через освітлений місяцем ліс на захід.

Мікі рушив у путь упевнено, без вагань. Він не відчував болю в ранах, дихав на повні груди і, швидко перебираючи сильними лапами, як дикий вовк, невтомно простував обраним шляхом. Дорогою йому траплялося багато кроликів, але він не звертав на них уваги. Навіть, зачувши стійкий запах ільки мало не під носом, не дозволив собі зупинитися. Безпомильна орієнтація вела його через болото, чагарники, озеро, річку, пустирище й випалені видолинки. Одного разу він спинився напитися зі струмка, де швидка течія не дала воді замерзнути. Проте пив Мікі поспіхом й одразу рушив далі. Місяць спускався дедалі нижче за горизонт, а потім зник. Зоряне сяйво тьмяніло. Маленькі зірочки згасли, а великі сонно меркнули. Лісові хащі огортав примарний сніговий серпанок.

За шість годин, що лишилися до світанку, Мікі подолав 35 миль.

Коли почало розвиднюватися, пес спинився. Розтягнувся на череві біля скелі на гребені хребта і милувався народженням нового дня. З його пащі стікала слина. Відсапуючись, Мікі набирався сил, поки золоті промені зимового сонця розмальовували небо на сході. Щойно перші смужки сонячного сяйва почали вистрілювати зі східних бастіонів, Мікі звівся на лапи й задивився на ранкові дива світу. Позаду, за 50 миль звідси, лишився Форт-О’Ґод, а попереду — за 20 миль — чекала хатина Нанет. Спустившись зі схилу, Мікі її побачив.

Відстань до оселі Нанет дедалі зменшувалася, а Мікі відчував, як знову наростає незрозуміла туга, що підкралася до серця біля намету Челонера. Щоправда, нині він почувався інакше. Він дійшов. Він послухався Поклику. А тепер, наприкінці шляху, стало лячно: як його зустрінуть? Там, куди пролягав його шлях, він убив чоловіка, а чоловік належав жінці. Хода Мікі стала нерішучою. Десь опівдні пес уже був за півмилі від хатини Нанет і дівчинки. Чутливий ніс уловив легкий запах диму в повітрі. Та Мікі не пішов на запах навпростець, а петляв, як вовк. Йшов непевно, крадучись, і нарешті дістався видолинку, де нещодавно для нього відкрився новий світ. Ось і досі прочинена дерев’яна загорода, за якою його ув’язнив Жак Ле Бо і з якої викрав Анрі Дюран; а ось притоптаний сніг на місці, де він накинувся на дволапого звіра. Мікі заскавчав.

Пес подивився на широко прочинені двері хатини: ознак життя всередині він не побачив, але внюхав. Із димаря в небо здіймався дим. Зіщулившись, Мікі пішов через двір до хати. У кожному його русі була провина — безмежне каяття за всі можливі помилки, благання до тих, кому він поклонявся: не проганяйте мене.

Мікі зазирнув у хату. Передпокій був порожнім. Нанет не було. Аж тут пес нашорошив вуха, напружився всім тілом і вслухався, вслухався, ВСЛУХАВСЯ, зачувши ніжне лепетання, що долинало з колиски. Мікі голосно глитнув і тихесенько заскавчав. ЦОК-ЦОК-ЦОК — заскреготіли кігті по підлозі. Велика голова перехилилася через бортик колиски — там таки сиділо маля. Мікі лизнув дівчинку теплим язиком у щічку — всього разок — зітхнув і влігся на підлогу.

Почулися кроки. У передпокій зайшла Нанет із білизною в руках, віднесла постіль у меншу кімнату, досі не помічаючи Мікі, а потім повернулася й ошелешено завмерла. Нанет тихо скрикнула й підбігла до пса — і ось уже Мікі знову в її обіймах. Він скавчав, як щеня, й тулився мордою до грудей Нанет. Вона сміялася й схлипувала, а дівчинка в колисці бавилася, пищала й чеберяла крихітними ноженятами в мокасинах.

Як кажуть індіанці крі, Ао-оо тап-ва-мукун (Коли йде диявол, приходять Небеса). Після смерті чоловіка Жака Ле Бо диявол пішов із життя Нанет. Жінка стала гарною, як ніколи. У темних блискучих очах світився небесний спокій. Нанет більше не була собакою, яку катує тиран палицею й батогом. Нова, перероджена Нанет стала неймовірно прекрасною, звільнилася від ярма, і до неї повернулася молодість. Вона була щасливою. Щасливим було й дитя. З’явилася свобода, сонце і зорі знову засяяли, а дужче за все найяскравіша зірка — надія. Першої ночі після повернення Мікі знову підповз до Нанет, коли та розчісувала волосся неземної краси. Йому подобалося зариватися мордою в нього, він тішився солодким запахом. Мікі любив класти голову на коліна господині й відчувати приємний лоскіт її волосся. А Нанет пригортала його до себе, навіть коли тримала дівчинку на руках, бо Мікі дав їй свободу, надію і життя. Те, що сталося, було не трагедією, а правосуддям. Бог послав пса зробити для Нанет те, що неодмінно зробив би її брат або батько.

Увечері другого дня приїхав Челонер. Нанет тоді саме розпустила волосся. Побачивши її такою — із довгими косами, які переливалися у світлі лампи, — Челонер відчув, що земля тікає йому з-під ніг і що ці всі роки він жив лише заради цієї миті.

Роздiл 23

Коли в хатину Нанет Ле Бо зайшов Челонер, уже ніщо не потьмарювало світу Мікі. Пес не намагався розібратися в дивовижі й не замислювався про майбутнє. Він жив лише теперішнім — безхмарними днями, коли всі ті, кого він любив, були поруч. Він плекав усі спогади, зокрема й про ведмедика Ніїву — друга, брата і бойового товариша. Повсякчас подумки повертався до холодної, засипаної снігом печери у верхів’ї гірського кряжа, де Ніїва поховав себе і провалився у тривалий загадковий сон, подібний до смерті. Одначе Мікі зосередився на теперішньому. Минали години й дні, а Челонер нікуди не їхав. Нанет не поїхала у Форт з індіанцем. Посланець повернувся з запискою для Мак-Доннела, у якій Челонер повідомляв, що дитина має слабкі легені, тому її не можна везти до факторії під час суворих морозів, треба чекати потепління. Челонер просив, щоб індіанця прислали ще раз із необхідними припасами.

Попри лютий холод, що постав із початку нового року, Челонер поставив намет на узліссі за сотню ярдів від хатини. Мікі жив на два доми: між хатиною й наметом. Для нього це був період безмежної втіхи. А для Челонера…

Мікі зауважив переміни, хоч не міг до кінця зрозуміти. За тиждень, а надто за два, очі Нанет по-новому заблищали, у солодкому голосі з’явилися нові нотки, а у вечірніх молитвах — вдячність за нове, неочікуване щастя.

Одного дня Мікі, лежачи біля дитячої колиски, побачив Нанет в обіймах господаря. Здавалося, у її очах спалахнули зорі. Челонер щось говорив, а вона дивилася на нього й уважно слухала ті слова. Тієї миті Нанет була схожа на ангела. Мікі збентежився. Та ще більше збило його з пантелику те, що сталося в наступні кілька хвилин: Челонер підійшов до колиски, узяв маля на руки й пригорнув, а жінка дивилася на них зачудовано і раптом закрила лице руками й заплакала. Мікі тихо загарчав, але Челонер притягнув Нанет до себе, а вона обійняла його і дівчинку. Чому плакала Нанет, Мікі було невтямки, проте він зрозумів, що гарчати й кидатися на допомогу не треба. Пес відчув нові настрої й радість, яка оселилася в хатині, голосно глитнув і втупився очима в господарів. Нанет присіла біля пса й обхопила його руками — так само, як щойно Челонера. Господар витанцьовував, як хлопчисько, і повсякчас сюсюкав до дитинки, яку не випускав з рук. Потім теж опустився на підлогу біля Мікі й вигукнув:

— Як чудово, Мікі! Уявляєш, Я МАЮ РОДИНУ!

Мікі спробував зрозуміти.

Після вечері Мікі побачив, як Челонер розплітає й розчісує прекрасне волосся Нанет. Вони сміялися, як двоє безтурботних дітлахів. Мікі знову спробував зрозуміти.

Коли Челонер мав іти до намету на узліссі, він пригорнув Нанет до себе, поцілував і погладив блискучу голівку, а Нанет обхопила його обличчя долонями, усміхнулася, і з її очей мало не полилися щасливі сльози.

Тоді Мікі нарешті ЗРОЗУМІВ: у хату завітало щастя.

Тепер, коли у світі Мікі все владналося, він знову призвичаївся полювати. Вистежування здобичі наново викликало запал, і його мисливська стежка дедалі віддалялася від хатини. Він повернувся до колишніх капканів Ле Бо, які більше не спрацьовували. Мікі забув про обережність. Він погладшав, і його ніс не вловлював небезпеки в кожному подуві вітру. Минав третій тиждень відтоді, як Челонер прийшов до Нанет Ле Бо. Того дня нарешті відступив холод — повіяло теплом. Блукаючи, Мікі натрапив на пастку на болоті за десять миль від видолинку. Ле Бо розставив її для рисі й поклав шмат туші карібу для приманки, що лишилася неторканою й замерзла на камінь. Мікі зачудовано обнюхав м’ясо. Він тепер нічого не боявся. З його теперішнього світу зникли загрози. Він спробував відкусити шматочок, потягнув м’ясо на себе і… на спину йому впала колода. Ще трохи, і вона зламала б псові хребет. Протягом цілої доби Мікі безпорадно лежав, не в змозі зрушити з місця. Упродовж довгих годин шаленими зусиллями намагався видряпатися з-під колоди. Потепління принесло невеличкий снігопад, і всі сліди й стежки вкрилися білою ковдрою. Нарешті Мікі вивільнився й поповз, лишаючи на снігу широкий слід, як видра в намулі. Задніми лапами він поворухнути не міг. Хребет не було зламано, але удар важкої колоди тимчасово паралізував Мікі.

Пес повз у напрямку хатини, однак кожний рух завдавав нестерпного болю. Просувався він так повільно, що за годину подолав не більше чверті милі. До сутінок Мікі відповз від пастки менше ніж на дві милі. Він влаштував собі нічліг у сховку в кущах, де пролежав до світанку. Наступного дня він нікуди не поповз. За ним настав четвертий день, відтоді як Мікі подався на невдале полювання, і тоді біль у спині нарешті почав відступати. Одначе пес міг проповзти засніженим шляхом усього кілька ярдів, а потім мусив спинятися й перепочивати. Укотре в житті Мікі прийшла допомога від доброго лісового духа: по обіді Мікі знайшов недоїдки туші якоїсь тварини, впольованої вовками. М’ясо було заморожене, проте голодний пес накинувся на рятівну поживу. Потім знайшов укриття під вітроломом і пролежав там протягом десяти днів — на межі життя і смерті. Якби не знайдена туша, Мікі помер би. Він змушував себе виповзати з-під вітролому щодня або хоча б через день, щоб підкріплятися м’ясом і не вмерти з голоду. Наприкінці другого тижня Мікі вже тримався на чотирьох лапах. П’ятнадцятого дня він повернувся до хатини.

Вийшовши з узлісся, Мікі відчув переміну. Хатина була на місці й зовсім не змінилася, відтоді як пес полишив її два тижні тому. Однак із димаря не валив дим, а шибки на вікнах побіліли від морозу. Навколо хати лежав гладенький, неторканий сніг — як біле випране укривало. Мікі нерішуче пішов до вхідних дверей. Жодних слідів. Поріг замело, біля дверей височіла кучугура. Мікі заскавчав, пошкрябався у двері. Ніхто не відповів. Жодного звуку з хати.

Мікі повернувся до узлісся чекати. Чекав до самої ночі і, щоб переконатися, що не помилився, час від часу підбігав до хатини й обнюхував. Коли настали сутінки, Мікі вирив собі ліжечко у свіжому снігу біля дверей хатини й заночував. Самотнього сірого ранку наступного дня пес так і не побачив диму з димаря й не почув жодного звуку з-за дерев’яних стін. Він зрозумів, що Челонера, великої й маленької Нанет немає. Одначе Мікі не втрачав надії. Він більше не прислухався до звуків з хати, але уважно спостерігав за лісом, нашорошивши вуха, щоб не пропустити ні звуку. Він здійснював короткі вилазки, обходячи хатину то з одного боку, то з другого. Бідолаха безуспішно обнюхував рівненький сніг без жодних слідів і по кілька хвилин нюшив повітря. По обіді пес у відчаї зіщулився й подався до лісу полювати на кролика. Поласувавши вечерею, він знову повернувся до хатини й провів ще одну ніч у сніговій нірці біля дверей. Лишився він і на третій день, а вночі, лежачи під безхмарним зоряним небом, почув, як виють вовки. Із горла Мікі вперше за весь цей час вирвалося виття — сповнений невимовного горя стогін, який покотився долиною. Це було сумне гукання пса до господаря, Нанет і дівчинки, а зовсім не відповідь вовкам. У завиванні Мікі почулися нотки страху й інших почуттів: пес утратив надію.

Тієї миті Мікі відчув досі не знану, нестерпну самотність. Щось ніби нашіптувало в собаче вухо, що нещодавні щасливі миті були лише сном і що доля повернула його у старий світ, де знову будуть небезпеки й безмежна самотність, де не буде друзів, де буде лише безперервна боротьба за виживання. Усі інстинкти Мікі, притлумлені любов’ю до мешканців хатини, ожили. Він знову відчув запал перед лицем небезпеки, який приходить із САМОТНІСТЮ, і знову став обережним. Четвертого дня Мікі вже блукав узліссям, крадучись, як вовк.

П’яту ніч пес провів не біля хатини, а під вітроломом, який знайшов у лісі, за милю від видолинку. Тієї ночі йому снилися дивні тривожні сни. У них не було Челонера, Нанет і дитини, не було й бою з вовком-псом та інших незабутніх картин з Форт-О’Ґод. Натомість йому снився високий, засипаний снігом кряж, у глибині якого ховалася темна печера. Сон повернув його до брата і товариша, ведмедика Ніїви, до безтурботних днів їхньої дружби. Уві сні Мікі намагався розбудити приятеля, відчував тепло його тіла й чув сонне невдоволене буркотіння. Потім Мікі побачив іншу картину: райський куточок із соковитими чорними ягодами, і вони з Ніївою тікають що є моці від розлюченої ведмедиці, яка вторглася в їхній рівчак. Розбурханий снами песик прокинувся й відчув, що тремтить і весь напружився. Він загарчав у темряву. Круглі очі метали блискавки. Мікі тихенько й зазивно заскавчав, вдивляючись у морок під вітроломом. Упродовж кількох хвилин песик вслухався в ніч, сподіваючись почути відповідь Ніїви.

Протягом наступного місяця Мікі не віддалявся від хатини. Щонайменше один раз на день, а часом і вночі, повертався до видолинку. Пес дедалі частіше згадував Ніїву. На початку березня настала Тікі-Свао — велика відлига. Цілісінький тиждень на безхмарному небі пригрівало сонце. Повіяло справжнім теплом. Мікі відчув, як м’якшає сніг під лапами. Зігрітими сонцем пагорбами і горами потекли вузькі струмочки й покотилися маленькі лавини. Усе навкруги по-новому затремтіло. Життя запульсувало весняним духом, і в душі Мікі поволі визрівала нова надія, нове відчуття, новий запал, породжені інстинктами. Несподівано йому сяйнула думка: НІЇВА ТЕПЕР ПРОКИНЕТЬСЯ!

Мікі ніби почув голос, ніби зрозумів послання. Цю новину проспівали дзюркотливі потічки, навіяли теплі вітри, що більше не пробирали до кісток зимними поривами, підказали нові запахи землі. Чутливий ніс Мікі вловив прихід весни в солодких пахощах вологого чорного ґрунту. Пес розхвилювався й почув поклик. Він був упевнений: НІЇВА ТЕПЕР ПРОКИНЕТЬСЯ!

Мікі пішов за покликом. Природа взяла гору, і жодна сила — хіба що фізична — не могла спинити пса. Однак він прямував не так упевнено, як біг нещодавно від табору Челонера до хатини Нанет. На тому шляху його підганяла визначеність і чітка мета. Він очікував негайного результату в кінці подорожі. Натомість тепер ішов, піддаючись непереборному імпульсу й не маючи реальної мети. Протягом двох-трьох днів Мікі йшов на захід, блукаючи й петляючи без визначеного напрямку. Потім його шлях вирівнявся, і на світанку п’ятого дня він вийшов з лісових хащ у долину, де височів знайомий гірський кряж. Мікі зупинився і довго вдивлявся вдалину, перш ніж продовжити шлях.

Його спогади про Ніїву ставали дедалі чіткішими. Зрештою то ж лише вчора, ну нехай позавчора, він покинув печеру й віддалився від кряжа. Тоді сніг вкривав пагорб і похмурий серпанок затягнув землю. Тепер снігу зосталося зовсім мало, яскраво світило сонце, а небо виблискувало безхмарною блакиттю. Мікі йшов і йшов, обнюхуючи підніжжя кряжа. Він пам’ятав дорогу. Пес більше не хвилювався, бо вже не сприймав час як щось визначене. Вчора він зійшов схилом униз, а сьогодні повернувся. Мікі підійшов просто до входу ведмежого барлогу, уже не перекритого снігом. Він просунув голову й плечі в печеру та внюхався. Овва! Цей лінюх Ніїва — сонько ще той! Ведмедик досі спав. Мікі відчув його запах. Та ще й ПОЧУВ ведмеже сопіння, що долинало з глибини печери.

Мікі переліз через невеличку кучугуру в проході печери і впевнено почалапав у морок. Він почув тихе сонне буркотіння й глибоке дихання. Аж раптом наштовхнувся на Ніїву, який, виявилося, переліз на інше «ліжко». Ніїва форкнув, а Мікі дзявкнув до нього. Пес ткнувся мордочкою у нову весняну шубку друга й обнюхав його від спини до вуха. Хай там як, вони ж бачилися лише вчора! Мікі все пригадав! Він різко смикнув Ніїву зубами за вухо й гавкав з тією інтонацією, яку завжди розумів ведмедик.

«Прокидайся, Ніїво! — говорив той гавкіт. — Вставай! Сніг зійшов, надворі чудова погода. ПРОКИДАЙСЯ!»

Ніїва потягнувся й голосно позіхнув.

Роздiл 24

Старий індіанець крі Мешаба грівся на скелі, що височіла над долиною. Колись, цілу вічність тому, Мешабу називали Велетнем. Тепер він був такий старий, що навіть у реєстраційних книгах фактора Форт-О’Ґод бракувало запису про його народження, зрештою як і в журналах торгових постів Елбені-Гаус, Камберленд-Гаус, Норвей-Гаус або Форт-Черчіл. Хіба що далі на північ, десь поблизу озера Лак-ла-Біш, у старому Форт-Резолюшені або у Форт-Макферсоні, можна було знайти слід Мешаби. На пооране зморшками, обвітрене, шорстке обличчя спадали до пліч сиві коси. Старість висушила тіло індіанця: тонкі руки, впалі щоки і навіть ніс миршавий. Проте в очах Мешаби досі горіли темні жаринки, а зір він мав не менш гострий, ніж у дитинстві — майже ціле століття тому.

Мешаба оглядав долину. За спиною, за милю по той бік кряжа, стояла стара траперська хатина, де він мешкав сам-один. Зима була довга й холодна, і тепер Мешаба тішився весною. Він зійшов на верхівку гори, щоби погрітися на сонці й помилуватися, як перероджується світ. Мешаба сидів на скелі вже протягом години, і його погляд, подібний до погляду старого пильного яструба, блукав долиною. Із протилежного боку її обрамляв темний сосново-кедровий ліс, а від нього до кряжа простягалася широка лука. Там, унизу, посеред розталого снігу виблискували під промінням сонця оголені темно-зелені острівці. Зі скелі, де сидів Мешаба, проглядався кам’янистий схил кряжа, що спускався в долину за сотню ярдів від індіанця. Старого схил не цікавив, от тільки той затуляв краєвид, і долина проглядалася не повністю.

Мешаба сидів на скелі, ніби Сфінкс, розслаблено пахкав чорною люлькою й спостерігав за дикими мешканцями долини. За півмилі від нього стадо карібу вийшло з лісу й почалапало до найближчого чагарнику. Старому Мешабі не кортіло вполювати когось із них, бо на його задньому дворі і так висіла свіжа туша. Трохи далі індіанець угледів безрогого лося. Спотворений весняним перехідним періодом самець виглядав так кумедно, що зморшкувате обличчя Мешаби розпливлося в усмішці. Він тихенько захихотів — на схилі літ індіанець не втратив почуття гумору. Мешаба побачив вовка і двічі лиса, а потім довго видивлявся за орлом, який ширяв у височині. Мешаба нізащо не вистрілив би в орла, адже рік за роком птах з’являвся в його житті, знаменуючи прихід весни величним польотом у небесній блакиті. Мешаба закректав, втішений тим, що Упіск пережив зиму.

— Ката і аті сисоу, — промовив забобонний індіанець із блиском в очах. — Ми разом прожили багато років, і волею долі разом помремо, Упіску! Скільки разів ми зустрічаємо з тобою весну! Та незабаром темна зима проковтне нас обох назавжди.

Мешаба поволі відвів очі від орла й раптом зупинив погляд на схилі кряжа, який заважав милуватися красою долини. Здивований індіанець заціпенів і витріщився, ледве встигнувши зловити люльку, яка випала йому з рота. Мешаба застиг, мов кам’яна брила на верхівці скелі.

На гладенькому, залитому теплим сонцем виступі, за вісім чи, може, дев’ять ярдів від індіанця стояв молодий чорний ведмідь. Весняна шубка тварини виблискувала в сонячному сяйві, і через це звір скидався на відполіровану статую. Та спантеличила Мешабу не поява ведмедя. Штука в тому, що пліч-о-пліч з Вакаю стояв інший звір — не родич-ведмідь, а великий вовк. Індіанець нерішучо протер очі старечими пальцями, щоб відігнати мару. За 80 з гаком літ він ніколи навіть не чув про дружбу вовка з ведмедем. Природа створила їх ворогами. Так склалося, що ці тварини люто ненавиділи один одного, як ніхто серед лісових мешканців. Ось чому Мешаба засумнівався в реальності побаченого. Зрештою, індіанець переконався, що дивовижа йому таки не примаралися. Вовк розвернувся так, що його можна було роздивитися. ТАКИ вовк! Великий широкоплечий звір діставав ведмедеві Вакаю до плеча. Великий звір із великою головою і…

Мешаба знову заціпенів: хвіст вовка навесні стає великим і пухнастим, а в цього звіра був гладеньким, як у бобра!

— Огне муш! — приголомшено видихнув Мешаба. — Це пес!

Збентежений індіанець обережно відхилився, щоб дотягнутися до рушниці, яку поклав по той бік скелі.

Тим часом Ніїва й Мікі мружилися від яскравого світла на схилі, розвернувшись спинами до входу печери, у якій Ніїва проспав стільки місяців. Мікі дивувався. Йому досі здавалося, що лише вчора, а не кілька місяців тому, він зоставив сонька й лінюха Ніїву в печері. Тепер, повернувшись до приятеля після тяжкої й сповненої випробувань зими, Мікі не йняв віри, як це приятель виріс таким здоровилом. Протягом чотиримісячної сплячки ведмедик невпинно ріс, і нині був удвічі більшим, ніж восени. Якби Мікі міг заговорити до індіанця крі і якби той дав йому таку можливість, пес усе б пояснив:

«Бачте, пане індіанцю, — сказав би Мікі. — Ми з цим незграбним ведмедем потоваришували ще в дитинстві, от як тільки родилися. Чоловік на ім’я Челонер зв’язав нас однією мотузкою, коли Ніїва був завбільшки, як ваша голова. Ми частенько борюкалися, перш ніж роззнайомилися. Та сталося так, що ми загубилися, і тоді стали братами. Минулого літа ми багато розважалися й пережили безліч пригод. Коли настали холоди, Ніїва знайшов сховок отам у печері. Лежебока спав аж до кінця зими. Не буду розповідати про все, що сталося зі мною за цю зиму. Багато всього було. Як настала весна, я вирішив, що час втовкмачити дуркові, що й до чого. От і повернувся сюди. Ось ми тут і стоїмо. Тільки от скажіть мені: ЧОМУ НІЇВА ТАКИЙ ВЕЛИКИЙ?»

Принаймні в ту мить Мікі зосередився саме на цій думці: як це Ніїва так виріс? А от Мешаба замість слухати роз’яснення пса тягнувся за рушницею. Ніїва тим часом нюшив коричневим носиком вітер і вловив дивний запах. Із них трьох — індіанця, пса і ведмедя — тільки Ніїва нічому не дивувався. Чотири з половиною місяці тому він заснув, і Мікі був поруч, тепер прокинувся, а Мікі досі поруч. Чотири з половиною місяці пролетіли непомітно. Вони з Мікі безліч разів засинали й прокидалися разом. З огляду на специфічне сприйняття часу, ведмідь не сумнівався, що заснув учора ввечері.

Єдине, що бентежило Ніїву тієї миті, — дивний запах у повітрі. Ведмідь інстинктивно розцінив його як загрозу або принаймні щось таке, що нюхати НЕ варто. Тому обернувся до Мікі з застережним «ВУФ». Коли Мешаба визирнув з-за скелі, сподіваючись зробити влучний постріл, перед його очима промайнули дві постаті, які мали от-от зникнути. Він швидко вистрілив.

Почувши позаду бахкання рушниці й протяжний свист кулі, Мікі й Ніїва миттю пригадали колишні пригоди. Ніїва зіщулився, притис вуха й кинувся навтьоки так, що Мікі ледве встигав. Пробігли вони щонайменше милю, а тоді Ніїва спинився, гучно відсапуючись. Він страшенно ослаб, бо востаннє їв майже півроку тому, а ще й не рухався. Біганина мало його не доконала. Минуло кілька хвилин, перш ніж він віддихався і зміг буркнути. Мікі тим часом зосереджено обнюхував приятеля зусібіч, від хвоста до морди. Вочевидь, усе було на місці, бо пес радісно дзявкнув, завершивши цю справу. Попри те, що Мікі підріс і мав поважний вік, він почав грайливо стрибати довкола ведмедя й демонструвати безмежну втіху з приводу пробудження друга.

«Оце так зима видалася, Ніїво! Було самотньо й холодно. Здається, я зараз помру від радості — такий радий бачити тебе на чотирьох лапах, — говорили підскоки Мікі. — Чим займемося? Ходімо полювати?»

Здається, саме такий план мав Ніїва. Він попрямував навпростець до долини й сповільнив ходу біля болота, де заходився шукати корінців і травички. Займаючись цією справою, він весь час форкав і буркав зі знайомими, приязними дитячими нотками. Мікі вишукував поживи поруч і втішено міркував про те, що порожнечі й самотності в його світі більше не буде.

Роздiл 25

Мікі й Ніїва, особливо Ніїва, не бачили нічого надзвичайного в тому, що знову були разом і що їхня дружба відновилася. Попри те, що за період сплячки Ніїва виріс і змінився до невпізнаваності, спогади й картинки в його голові лишилися незмінними. Ведмедикові не довелося пережити бурхливих подій, що потріпали пса під час зими, тому Ніїва сприймав нинішню ситуацію як належне. Він зайнявся пошуками їжі так, ніби в останні чотири місяці нічого особливого не сталося. Втамувавши голод після пробудження, Ніїва повернувся до колишньої звички пантрувати за Мікі. Пес теж пригадав давні звички, тож справді скидалося на те, що перерва в їхньому братерстві тривала всього день чи тиждень, а не чотири місяці. Мабуть, пес відчайдушно намагався розповісти Ніїві про все, що сталося. Принаймні він мав хотіти поділитися враженнями. Пес, певно, хотів розповісти приятелю, як дивом знайшов господаря Челонера, а потім знову втратив, та й про знайомство з великою і маленькою Нанет, про життя в їхній хатині, про його любов до них. Якби міг, він розказав би Ніїві, що полюбив жінку й дівчинку так, як ще ніколи нікого не любив.

Мікі нестерпно тягнуло на північний схід — до оселі Нанет і дівчинки, куди треба було довгенько брести лісом. Протягом перших двох тижнів спільного полювання пес вів у тому напрямку за собою Ніїву. Йшли вони неквапом, здебільшого через те, що навесні Ніїва ставав страшенним ненажерою. Адже, щоб досита набити шлунок такою поживою, як корінці, пуп’янки і трава, доводилося присвячувати цій справі дев’ять десятих світлового дня. У перший тиждень ненаситність ведмедя викликала в Мікі розпач або відразу. Одного разу пес вполював п’ятьох кроликів, а Ніїва зжер чотирьох і рохкав, як свиня, випрошуючи добавки.

Якщо рік тому, коли вони були зовсім малі, песика вражав апетит Ніїви, то тепер Мікі просто не йняв віри очам. Коли йшлося про їжу, Ніїва був якоюсь бездонною ямою. З іншого боку, ведмідь став ще веселішим і грайливішим, ніж раніше. Друзі частенько мірялися силами, і, виявилося, вдвічі габаритніший ведмідь був гідним супротивником для Мікі. Ніїва навчився користатися перевагою у вазі і взяв за звичку несподівано наскакувати на Мікі, притискати до землі кремезним тілом, немов м’якою подушкою, й надавлювати лапами так, що пес майже не міг ворухнутися. Час від часу, схопивши так приятеля в обійми, Ніїва починав качатися по землі. Вони гарчали й рикали так, ніби справді зчепилися в бійці. Попри те, що ведмідь безжалісно підминав пса під себе, Мікі обожнював такі ігри. Та одного разу вони випадково скотилися у глибокий яр: собачо-ведмежий клубок гепнувся на самісіньке дно. Після цього Ніїва надовго відмовився від гри в борюкання. Коли Мікі хотів припинити змагання, достатньо було вгризтися в Ніїву довгими іклами — і ведмедик миттю скочувався. Ніїва з особливою повагою ставився до зубів Мікі.

Більше за все Мікі тішився, коли Ніїва ставав на задні лапи, виструнчившись, як людина. Ото була справжня бійка. А от коли Ніїва видирався на дерево подрімати, Мікі не приховував роздратування.

На початку третього тижня вони дійшли до хатини Нанет. Нічого не змінилося. Мікі зажурено зіщулився, разом із Ніївою роздивляючись хату з узлісся на краю видолинку. Ані диму, ані ознак життя, а ще й розбите вікно — певно, якийсь ведмідь чи росомаха хотіли пролізти всередину. Мікі підійшов до вікна, підстрибнув, сперся на нього передніми лапами й зазирнув, напружено внюхуючись. Хатина ще зберігала ЗАПАХ — майже невловний, але все ж відчутний. Проте запах був єдиною ниточкою до господарів. Великий покій був порожній — зникло все, крім пічки, стола і ще якихось старих меблів. Решта речей кудись поділася. Мікі ще півгодини не відходив від хати й три чи чотири рази зазирав у вікно. Ніїва теж зацікавився й собі зазирнув до покою. Він теж відчув легкий запах, збережений у стінах. Ведмідь довго принюхувався. Запах був подібний до того, що він уловив, коли вийшов із печери, але трохи інакший — не такий стійкий і відчутний, та й приємніший.

Протягом наступного місяця Мікі відмовлявся полювати деінде, крім як поблизу хатини. Його тримали почуття, яких він не міг ані проаналізувати, ані зрозуміти. Ніїва спершу погоджувався. Та згодом терпець йому урвався. Він образився і цілих три дні блукав, де заманеться. Заради дружби Мікі довелося піти за ним. Ягідний період — на початку липня — заскочив їх за 60 миль на північний захід від хатини, неподалік місцини, де народився Ніїва.

Щоправда, того літа, що видалося бебе нак ум ґеде (посушливим літом із частими пожежами), ягід було небагато. Усередині липня небо над лісом затягло сірою димкою. Навіть уночі повітря було спекотним і сухим. Щодня фактори на торгових постах стурбовано оглядали свої володіння. Першого серпня кожна факторія відправила загони метисів й індіанців, які патрулювали лісові стежки. Лісові мешканці хатин і тіпі, котрі не поїхали до торгових постів на літо, стривожено спостерігали за природою. Вранці, опівдні й увечері кожного дня вони вилазили на високі дерева й вдивлялися вдалину крізь сіру димку, перевіряючи, чи не зайнялася якась ділянка. Протягом кількох тижнів безупину віяв південно-західний вітер — розжарений, як піски пустелі. Ягоди на кущах засохли, плоди горобини зморщилися, струмки пересохли, болота уподібнились до гарячих торфовищ, а прив’яле листя тополь безвольно звисало з гілок, не маючи сили шелестіти на вітрі. Така посуха траплялася нечасто. Лісові мешканці бачать скручене й помертвіле від пекучого сонця тополине листя щонайбільше двічі за життя. Тополі — це Кіскевагун (сигнал тривоги). Вони попереджають не лише про пожежі, а й про те, що на мисливців і траперів чекає невдалий сезон узимку.

П’ятого серпня Мікі й Ніїва блукали болотистою місциною. У долині спека була нестерпною. Ніїва плентався висолопивши язика, а Мікі важко дихав. Вони тюпали вздовж темного вузького струмка, який мляво дзюрчав і скидався радше на пересохлий рівчак — мертвий, як усе навкруги. Небо залило не сонячним сяйвом, а червоним вогняним маревом — сонце ледве пробивалося крізь сіру димку над землею, що ставала дедалі густішою. Опинившись у «кишені» — звивистій улоговині, над якою простягалася решта долини, — Ніїва й Мікі не потрапили в лабети чорної хмари. Якби вони йшли за п’ять миль звідти, почули б розкотистий тупіт і моторошні звуки падіння мертвих тіл тварин, які відчайдушно тікали від смертельного полум’я. Одначе друзі неквапом просувалися пересохлим болотом і, поминувши зелене узлісся, вийшли з улоговини до верхівки кряжа лише після обіду. На той час страшна пожежа не поминула жодного мешканця лісу. Тепер Мікі з Ніївою відчули, як воно. Вони одразу ж усвідомили небезпеку. Такі-от знання приходять не з досвідом — спадковий інстинкт тисяч поколінь пронизав мозок і тіло. Їхній світ захопив Іскутао — вогняний диявол. Усе навкруги — з півдня, сходу й заходу — було поховане під страшним червоним укривалом. Морок огортав ліс, і з болотистої улоговини, звідки щойно вийшли пес і ведмідь, поповзли перші багряні язики полум’я. Звідти повіяло гарячим повітрям, яке друзі відчули, покинувши «кишеню». Вони почули глухий гуркіт, подібний до віддаленого стогону водоспаду. Протягом кількох хвилин вони спостерігали, намагаючись раціоналізувати й осмислити відчуття й інстинкти, що викликали бурю емоцій. Ніїва, як усі представники ведмежого роду, мав короткозорість, тому не розгледів ані чорного димового вихору над головою, ані полум’я, що підповзало з боку боліт. Однак усе ВЧУВ, завзято внюхуючись так, що на носі з’явилася сотня зморщок. Ведмідь приготувався тікати раніше за Мікі. Приголомшений пес, чий зір був гострим, як у яструба, заціпенів.

Гуркіт котився дедалі виразніше. Здавалося, гуркотіло зусібіч. Та насправді звук долинав із півдня, звідки, випереджаючи вогонь, безшумно полетів попіл, а за ним дим. Ось тоді Мікі злякано заскавчав. Цього разу Ніїва, чиї пращури століттями зухвало тікали від смерті десятки тисяч разів, узяв на себе роль ватажка. Йому не треба було добре бачити. Він усе ВІДЧУВАВ. Він знав, що підкрадалося ззаду, що підступало з обох боків і де пролягає єдиний шлях до порятунку. Його ніс уловив у повітрі запах смерті. Мікі двічі намагався звернути на схід, проте Ніїва не піддавався. Притиснувши вуха, він уперто прямував на ПІВНІЧ. Мікі тричі зупинявся й обертався назад, до моторошного ворога, що дихав у спину, та Ніїва не гаяв ні секунди. Він мчав уперед — на ПІВНІЧ, на ПІВНІЧ, на ПІВНІЧ — уверх, до великих водойм і відкритих рівнин.

Тікали не лише вони. Їх переганяли карібу, які могли змагатися у швидкості з вітром. «ШВИДШЕ, ШВИДШЕ, ШВИДШЕ! — кричали інстинкти Ніїви. — Та не перестарайся! Стрімкіші за вогонь карібу скоро попадають від виснаження, і їх зжере нещадне полум’я. ШВИДШЕ, Ніїво, та не ПЕРЕСТАРАЙСЯ!»

Ось так невпинно й стійко Ніїва вистрибом прямував уперед.

Звідкись із заходу промчав повз Мікі й Ніїву захеканий лось. Він задихався так, ніби йому перерізали горло. Лось дістав численні опіки й тепер біг наосліп просто до східної стіни вогню.

Позаду та обабіч ведмедя і пса безжальне полум’я, як військо варварів, нищило все на шляху. Смерть робила свою моторошну справу. У прогнилих колодах, під вітроломами, на гілках дерев та під землею ховалися дрібні тваринки і… гинули. Кролики оберталися на стрибучі вогняні м’ячики, які зрештою зупинялися — зморщені й почорнілі. Ільки, норки й горностаї заповзли у найглибші куточки під вітроломами — й один за одним гинули там. Сови полишали верхівки дерев, злітали у розпечене повітря і за кілька хвилин падали вниз у вогняну пащу. Лісові мешканці помирали беззвучно, за винятком дикобразів — ті волали, як малі діти.

У зеленому сосново-кедровому лісі, де верхівки смолистих дерев буквально вибухали, хижий вогонь просувався з шаленою швидкістю. Перегони з ним не могла виграти жодна людська істота, жоден звір. Маючи єдину надію на порятунок, жертви пожежі мали просити в Небес одного: ВОДИ-ВОДИ-ВОДИ! Там, де вода, була надія — і життя. Природна і кровна ворожнеча забулися тієї страшної години, у час смертельної загрози. Кожне озеро ставало гаванню для всіх, кому вдалося туди дістатись.

До одного з таких озер-гаваней Ніїва й привів Мікі завдяки безпомильному інстинкту й доброму нюху, які репіжив моторошний рев вогню за спиною. А от Мікі зовсім розгубився, його чуття притупилося, ніздрі не вловлювали жодного запаху, окрім паленого, тому він наосліп біг за другом. Полум’я підкрадалося до озера із західного узбережжя, і у воді аж кишіло від лісових «біженців». Озеро було невелике й майже кругле. Воно сягало не більше двох сотень ярдів у діаметрі. Ближче до протилежного берега скупчилися карібу й лосі — деякі пливли, а більшість просто стояла, вистромивши голови з води. Менші тварини плавали туди-сюди або просто дріботіли лапами, щоб триматися на плаву. На тому березі, до якого підбігли Ніїва й Мікі, якийсь дикобраз безглуздо бурчав і харамаркав, ніби лаючи всіх навкруги, що потурбували його під час обіду. Потім він поліз у воду. Трохи далі на березі ілька й лис трималися неподалік від води, гадаючи, чи варто мочити дорогоцінне хутро, доки смерть не підступила до п’ят. Інший виснажений лис, ніби для унаочнення смертельної загрози, приплив сюди з протилежного берега, де вогонь стояв стіною. Лис скидався тепер на мокру ганчірку й сподівався знайти безпечне місце по цей бік озера. Старий ведмідь, удвічі більший за Ніїву, продерся з чагарів, занурився у воду і поплив ГЕТЬ — туди, звідки щойно втік лис. Дрібнота повзала, плазувала і скрадалася вздовж берега. Маленький червоноокий горностай, куниця й норка, кролики, білки, пискляві ховрахи й сила мишей. Ніїва пішов за тваринками, якими за інших обставин залюбки поласував би, й поволі поринув у воду. Мікі йшов за ним, доки не занурився по шию. Пес зупинився. Вогонь підступив зовсім близько — полум’я рухалося зі швидкістю бігового коня. З-над захисної покрівлі лісових хащ сунули хмари диму й попелу. Озеро поринуло в полум’яну млу, і тепер серед страшного хаосу темряви, диму й жару розляглися моторошні химерні крики: мекання приреченого на смерть лосеняти, ревіння його нажаханої матері, передсмертне виття вовка, переляканий дзявкіт лисиці, а найдужче — крики пари гагар, чия домівка стала вогненним морем.

Посеред густого диму й дедалі більш нестерпного жару Ніїва покликав Мікі рявкотом і поплив. Мікі вискнув у відповідь і потягнувся за другом. Пес відчайдушно намагався не відставати від великого чорного брата, тому його морда повсякчас тикалася Ніїві в бік. Посеред озера Ніїва припинив просуватися вперед і, повторюючи за іншими тваринами, перебирав лапами так, щоб триматися на плаву. А от для кістлявого Мікі, якого природа не обдарувала рятівним шаром жиру, це було нелегке завдання. Йому доводилося плавати на повну силу, щоб не потонути. Він із десяток разів проплив довкола Ніїви, а тоді, послухавшись внутрішнього голосу, підплив до ведмедя і сперся передніми лапами йому на плечі.

Тепер озеро було оточене непроникливою стіною вогню. Полум’я хижо спалахувало у верхівках смолистих дерев і здіймалося в розпечене повітря на 50 футів угору. Рев вогню закладав вуха. Усі інші звуки, включно з передсмертними криками й вересками, тонули в моторошному гоготінні пожежі. Жарило нестерпно. Протягом кількох страхітливих хвилин Мікі здавалося, що в легені проникає не повітря, а вогонь. Ніїва повсякчас занурював голову під воду з інтервалом у кілька секунд, а от інстинкти Мікі не підказали такої хитрості. Подібно до вовка, лиса, ільки й рисі, він мав таку природу, що радше помер би, ніж занурився під воду.

Вогонь відступив так само швидко, як спалахнув. Нещодавно зелений ліс почорнів, зсохнувся і помертвів. Ревіння покотилося далі разом із вогнем: невдовзі до озера долинав лише приглушений гуркіт.

Створіння, яким пощастило вижити, поступово вибиралися з озера на випалені, задимлені береги. Чимало з тих звірів, що шукали прихистку в озері, загинули. Насамперед — дикобрази. Усі вони потонули.

Берег досі був розжареним, і протягом кількох годин земля лишалася гарячою від вогню, що подекуди дотлівав. Упродовж цілого дня і прийдешньої ночі звірі не наважувалися полишати мілководдя. Та водночас жодна тварина й гадки не мала нападати на сусіда. Нещастя поріднило всіх звірів.

Наступного після пожежі дня на світанку прийшла розрада. Землю накрила злива. Тож коли зовсім розвиднілося і на затягнутому димкою небі засяяло сонце, нещодавно охоплене вогнем озеро стало зовсім іншим. Про вчорашнє страхіття нагадували лише мертві тіла, які плавали на поверхні озера або облягли берег. Звірі повернулися до спустошеної домівки, а разом з ними Ніїва й Мікі.

Роздiл 26

Після Великої Пожежі пес на деякий час визнав Ніїву ватажком. Світ навкруги став чорним і мертвим пустирищем, і Мікі зовсім не знав, куди прямувати. Якби сталася пожежа невеликого масштабу, він «помандрував» би подалі від випаленої землі. Проте ця пожежа знищила все довкола. Величезні території вигоріли дощенту, на купку тварин, що вижили, сховавшись в озерах і річках, чигала інша смерть — від голоду.

Однак Ніїви та його родичів це не стосувалося. Так само впевнено, як обирав правильний напрямок утечі від полум’я, Ніїва визначив, куди треба йти в пошуках живого світу. Шлях пролягав прямісінько на північний захід. Якщо друзі натрапляли на озеро й обходили його довкруж, Ніїва завжди йшов уздовж берега до вихідної точки й заспокоювався лише тоді, коли повертався на північно-західну стежку. Він простував невпинно не лише вдень, а й уночі, зупиняючись тільки для короткого перепочинку. На світанку другого дня мандрів Мікі почувався більш виснаженим, ніж ведмідь.

Природа навкруги свідчила, що вони нарешті дісталися місцини, де пожежа починала згасати. Зелені острівці лісу, не зачеплені полум’ям болота, а ще й подекуди — клапті зелених лук. Мікі й Ніїва добре підкріпилися на болотах і в лісках, бо ці оази посеред випаленого пустирища кишіли їжею — легкою здобиччю, якою можна було скоро втамувати голод. Ведмедик уперше відмовився лишитися на місці, що рясніло поживою. Шостого дня вони вже були за сотню миль від озера, у якому врятувалися від пожежі.

Друзі опинилися в прекрасному краї серед зеленого лісу, широких долин, озер і річок. Безліч усайоу (невисоких гір) були чудовими мисливськими угіддями. Багата на водойми земля, помережана річками, що протікали між горами й озерами, не постраждала від посухи так, як південний край. Тож протягом місяця Ніїва й Мікі полювали в новому раю, погладшали й знову почувалися щасливими.

Якось у вересні вони натрапили на дивну споруду біля болота. Спершу Мікі подумав, що це хата, однак вона була набагато меншою, ніж будь-яка з тих, що траплялися псові. Знахідка була завбільшки з дерев’яну клітку, де Ле Бо ув’язнив колись Мікі. Клітку змайстрували з товстих колод так, що виламати їх було неможливо. Колоди були скріплені не щільно, між ними виднілися проміжки завширшки шість-вісім дюймів. Дверцята споруди були широко відчинені. Ізсередини дивної конструкції долинали манливі пахощі зіпсованої риби. Мікі запах видався відразливим, а от Ніїву — привабив. Ведмідь ніяк не хотів відходити від споруди, попри всі зусилля Мікі відтягнути друга. Зрештою обурений поганим смаком Ніїви, пес подався на самостійне полювання. Трохи згодом Ніїва зважився просунути голову й плечі до отвору. Очі ведмедя загорілися, бо від рибного аромату паморочилося в голові. Він обережно проліз у чудернацьку хатинку. Нічого не сталося. Ніїва побачив рибу — щоб дістати ласий шматочок, треба було перехилитися через колоду посеред споруди. Ніїва підійшов, перехилився — аж раптом…

ХРЯСЬ!

Ведмідь заревів, як підстрелений. Дверцята, крізь які він увійшов, зачинилися. Коли Ніїва перехилився через колоду, спрацював механізм пастки: заслона опустилася й ув’язнила ведмедя. Він не розхвилювався й сприйняв ситуацію досить спокійно. Мабуть, тому, що був певен: десь між жердинами знайдеться отвір, через який можна буде протиснутися. Обережно обнюхавши здобич, ведмідь перш за все взявся поїдати смердючу рибу. Він був надто зайнятий їдлом і не завважив, як із заростей за кілька ярдів від клітки визирнув індіанець. Чоловік швидко оцінив ситуацію, розвернувся і зник у хащах.

За півгодини індіанець добіг до видолинку, де розмістилися нещодавно збудовані споруди нової факторії, й подався до комори Компанії «Гадсон Бей». У «кабінеті» комори, де підлога була заслана хутряним килимом, молодий чоловік закохано воркував із гарною жінкою. Завваживши їх, індіанець захихотів. На торговому посту Лак-Бен фактора і його дружину вже встигли прозвати «Сакегевавін» (закоханою парочкою). Щойно прибувши до місця служби, новий фактор потішив усіх бучним весіллям. Подружжя підвелося, коли індіанець увійшов, і жінка всміхнулася. Вона була прекрасною, немов квітка. Блискучі очі, рум’янець на щоках. Індіанець відчув тепло, що линуло від неї, і промовив:

— Оу-і, ми піймали ведмедя. Щоправда, це напао (самець). Ведмежати немає, Ісквао Нанет!

Білий чоловік засміявся:

— От біда, ніяк не пощастить упіймати для тебе ведмежатко, Нанет! Я був ладен заприсягтися, що піймати ведмедицю з дитинчам — простіше простого. А тут ведмідь! Доведеться його відпустити, Мутаґу. Його хутро ні на що не годиться. Хочеш піти з нами, Нанет? Це буде весело!

Вона кивнула й засміялася безтурботним, сповненим любові й радості сміхом.

— Oui, охоче подивлюся, як його випустять на волю!

Челонер узяв сокиру й пішов уперед. Нанет він узяв за руку, а Мутаґ, тримаючи напоготові рушницю на випадок несподіванок, рухався слідом. Челонер визирнув з-за густого чагарнику і зробив отвір, щоб Нанет могла розгледіти клітку і бранця. Жінка на мить затамувала подих: вона спостерігала за Ніївою, який тепер уже розхвилювався й тупцяв за «ґратами» туди-сюди. Аж раптом Нанет скрикнула й міцно стиснула руку Челонера. Перш ніж чоловік устиг щось збагнути, Нанет продерлася крізь кущі й кинулася до пастки.

Поблизу дерев’яної в’язниці лежав відсапуючись вірний другові у тяжку хвилину Мікі. Він виснажився через завзяті спроби визволити Ніїву: робив підкоп під нижньою жердиною. Тому не почув і не внюхав присутності людей. Несподівано він побачив Нанет — менше ніж за 20 кроків від клітки. Серце пса завмерло. Він голосно глитнув, ніби намагаючись проковтнути великий шматок, що застряг у горлі. Втупився поглядом у жінку. Потім жалібно вискнув і кинувся до Нанет. Челонер злякано закричав, вистрибнув із чагарнику, піднявши над головою сокиру. Та перш ніж чоловік устиг завдати удару, Мікі опинився в обіймах Нанет. Челонер опустив зброю й ошелешено видихнув:

— МІКІ!

Мутаґ, онімівши від здивування, спантеличено дивився, як подружжя метушиться навколо дивного дикого звіра, якого, вочевидь, варто було б пристрелити. Вони забули про ведмедя. Та й Мікі теж забув. Він не тямився від радості. Це ж треба — умить знайти обох улюблених господарів. Тому Ніїва звернув на себе їхню увагу зачудованим «ВУФ». Мікі шпарко метнувся до клітки й тицьнувся носиком у морду друга, яку той просунув між жердинами. Пес несамовито метляв хвостом, намагаючись пояснити ведмедеві, що сталося.

Челонер поволі наблизився до пастки, у його голові оформлювалася думка, яка змусила забути про все, окрім ув’язненої великої чорної тварини. Мікі ніяк не міг заприятелювати з жодним іншим ведмедем, за винятком того малого, чи не так? Це ж було так давно! Челонерові перехопило подих. Він уважно спостерігав за псом і ведмедем. Ніїва просунув коричневий носик між двома жердинами, а МІКІ ОБЛИЗУВАВ ЙОГО! Челонер простягнув руку до Нанет. Коли вона підійшла, він мовчки тицяв на клітку пальцем, не в змозі вимовити ані слова.

Нарешті промовив:

— Це те саме ведмежа, Нанет. Пам’ятаєш, я розповідав тобі про нього. Вони трималися разом увесь цей час — відтоді як я пристрелив ведмедицю півтора року тому та зв’язав цуценя і ведмежа однією мотузкою. Тепер я розумію, чому Мікі втік від нас, коли ми чекали в хатині. Він повернувся за ведмедем.

Якщо вам випаде мандрувати човном на північ від Ле-Па через річку Рет або Ґрасбері, обов’язково спустіться вниз за течією Оленячої ріки, проминіть східне узбережжя Оленячого озера й завітайте в Кокран — торговий пост Лак-Бен. То дивовижний край — найпрекрасніший серед усіх північних земель. Три сотні індіанців, метисів і французів приїжджають у Лак-Бен зі своїми хутрами. Поміж усіх цих чоловіків, жінок і дітей не знайдеться жодного, хто б не чув історію про ручного ведмедя з Лак-Бена. Той ведмідь — улюбленець білої жінки ангельської краси, дружини фактора.

Ведмідь носить блискучий нашийник і блукає околицями в товаристві дикого пса. Він неабияк виріс і роздобрів, та ніколи не відходить далеко від Факторії. В усьому краї діє неписаний закон: не шкодити тварині й не розставляти ведмежих капканів у радіусі п’яти миль від поста. Далі ведмідь ніколи не заходить. Із настанням холодів, він впадає в сплячку: згортається калачиком у глибокій теплій печері, спеціально проритій для нього під коморою компанії «Гадсонс Бей». А ночами до нього приходить пес Мікі.