Бронзовий чорт

Scan, OCR (c) gun-fan

– Хочете чаю? – запитав Рубцов і, не чекаючи згоди, відчинив двері й наказав ад'ютантові: – Дві склянки чаю, Володю, тільки міцного. І з печивом. – Пройшов до прикритої чорним репсом карти на стіні, розсунув шторки, постояв, роздивляючись, наче не пам'ятав усіх позначок на ній. Круто повернувся до Воловика й мовив з притиском: – Сивий повідомляє, що німці готують якусь важливу операцію. Суворо засекречену. Навіть Сивому не вдалося довідатися нічого конкретного. Висадка шпгунсько-диверсійної групи в районі Сарни – Ковель. Єдине, що знаємо…

Воловик ледь новорухпувся на незручному стільці з гнутою спинкою. Подумав: чому такі стільці назвали віденськими? Певно, не тому, що їх започаткували віденські майстри. Вони ж точно мали голови на плечах, а чоловік, який уперше зробив що тверду потвору, був типовим халтурником; на такому стільці й кілька хвилин усидіти неможливо. Особливо людині з давнім радикулітом.

Одповів Рубцову сухо:

– Не так уже й мало, Василю Семеновичу. Сьогодні субота, а висадка планується на тому тижні. Маємо принаймні два дні, щоб підготуватися. Карому вистачить.

– Вистачить? – недовірливо перепитав Рубцов. – Карому то вистачить, але ліси… Тут такі ліси… – Знову повернувся до карти, наче хотів знайти там відповідь на запитання, що не давало спокою. Так і не знайшовши її, витягнув із сейфа іншу карту з численними позначками обабіч лінії фронту, святу святих фронтового управління контррозвідки – до неї мали доступ лише кілька працівників: фактично він, генерал Рубцов, та його заступник полковник Воловик, ще двоє-троє з командування – і все. Рубцов розклав карту на столі, розгладив її долонею, тицьнув пальцем у синій трикутник досить далеко від лінії фронту…

– Може, послати до Сивого спеціального зв'язкового? – запропонував. – 3 рацією?

Полковник заперечливо похитав головою.

– А що це дасть? Коли б Сивий дізнався про щось конкретне, повідомив би. Зв'язок з партизанами в нього надійний. Інформація, яку він надсилає, потрапляє до нас через дві-три доби.

Рубцов зміряв Воловика уважним поглядом. Як завжди, у полковника залізна логіка. Але навіщо це нагадування? Наче він сам не знає, який канал зв'язку між Сивим і партизанським загоном.

Проте генерал нічим не виказав свого незадоволення: сидів, розглядав карту й міркував. Вивчення карти тішило й заспокоювало його. Усе як на долоні: колами позначені місця розташування розвідницьких та каральних органів ворога. Взагалі для всього є умовні позначки: шпигунсько-диверсійні школи, конспіративні квартири, пункти переправлень… Маршрути проникнення гітлерівських шпигунів у розташування наших військ, місця приземлення парашутистів тощо.

Але ж тепер особливий випадок. Щось задумали в «Цепеліні», можливо, навіть не там, а в самому Берліні, отже, навряд чи користуватимуться старими каналами, вигадають щось нове… І добре, що надійшла хоч така, не зовсім конкретна інформація від Сивого.

У двері постукали. Рубцов прикрив карту. Ад'ютант приніс чай: дві склянки на підносі й цукор та печиво у вазочці.

Генерал зиркнув і задоволено потер долоні.

– Неймовірно – з цитриною… І де ти береш усе це, Володю?

Ад'ютант лише осміхнувся поблажливо: у кожного свої секрети й не відкривати ж їх начальству. Він вийшов, залишивши в кімнаті запах гарного одеколону.

Генерал одірвався!од чаю, повів носом і мовив:

– Ну й проноза цей Володька! Варто тільки натякнути, все буде…

Воловик вдоволено ковтнув міцного чаю і зауважив:

– Ваш Володя справжній суціга. Але от в генерала Попова ад'ютант!..

– У Попова? – не повірив Рубцов. – Щоб спритніший за Володьку?..

Воловик покалатав ложечкою в склянці й одповів безапеляційно:

– Уявіть собі! Пам'ятаєте, коли дивізія Попова домолочувала німців за Житомиром? Тоді Попову допоміг Овсієнко, його танковий корпус обійшов місто з півночі і вдарив у лівий фланг німцям…

– Так, і вони з'єдналися, здається, в селі Михайлівці.

– У селищі, – уточнив Воловик. – Два генерали-переможці ще гарячі від бою зійшлися в школі, в якій годину тому стояв німецький штаб. Вирішили пообідати. Ад'ютант Попова організував щось нашвидкуруч. Овсієнко зиркнув на стіл, крекнув невдоволено – мовляв, за перемогу й чарку не завадило б… Попов лише рукою махнув: тили біс його зна де, кухнею і не пахне… Але Овсієнко підморгнув хитро. «У мене Петро, – каже, – з-під землі дістане…» Покликав ад'ютанта. Тільки пальцем показав на стіл, ад'ютантові більш нічого й не потрібно. Козирнув, мовляв, буде зроблено. Та згодом повертається винуватий: вибачте, нема… Овсієнко, звичайно, насупився, проте не розсердився. «Якщо вже й Петько не роздобув, – каже, – таки вже нема…»

– Самовпевненості йому не позичати, – посміхнувся Рубцов.

– Авжеж, – погодився Воловик, – так і Попов, мабуть, подумав. Викликає свого ад'ютанта. «Постарайся, – каже, – Іване Миколайовичу». А якщо він його Іваном Миколайовичем назвав, ад'ютантові все ясно. І справді, не минуло й десяти хвилин, приносить склянку спирту. Овсієнко аж рота роззявив. «Ну й ну, – каже, – а я своєму Петькові, як святому, вірив. Ціни нема вашому Іванові…» Випили вони й закусили, настрій, звичайно, поліпшився. Закурили, Попов покликав ад'ютанта. Певно, до кінця не насолодився перемогою, попишатися захотілося. «А признайся-но, Іване, – питає, – де дістав спирт?» Той лише головою крутить, великий секрет, мовляв. «Ну, – гримнув генерал, – розповідай, коли питають».. Тому нікуди дітися: «Слухаю, товаришу генерал. Тут колись школа була, до німців, значить, коли вони в ній комендатуру обладнали, а потім штаб. Ну, всяке там навчальне приладдя в підвалах звалене. Я, знаєте, все обдивився, оце бачу, а там експонати. Ну, всякі гади заспиртовані…» – «І тим спиртом ти нас?..» – розлютився Попов. «Так спирт же, товаришу генерал, убиває все…» Попов зиркнув на Овсіенка, а той лиш регоче. «За такого ад'ютанта двох Петьків хочеш? – питає. – Міняюсь не вагаючись».

Рубцов дістав із склянки цитринове кружальце, зі смаком посмоктав.

– Натяк зрозумів… – посміхнувся.

– А вам апетиту не бракує, – зауважив Воловик, Чай смакував йому, але все ж трохи не допив і відсунув склянку. – То я зв'яжуся з Карим, – запропонував.

– Негайно, – погодився генерал, – Розшукові групи роззосередити в районі Ковель – - Сарни. Щоб муху не пропустили. Тримати зв'язок з місцевим активом. Доповідати про кожну підозрілу людину. Та й що вам казати, Іване Пилиповичу, самі все знаєте не гірше за мене.

Воловик навіть не кивнув. Справді, йому відомо все, що належить знати людині його становища, проте вислухати начальство ніколи не завадить. Йому вже сорок чотири роки, з них понад двадцять в ЧК, дослужився до полковника, до всього доходив своїм розумом, іноді елементарні речі давалися важко – що вдієш, освіти не мав, чотири класи ЦПШ, як жартівливо називали церковнопарафіяльну школу, потім академія громадянської війни, робота в повітовій, далі в губернській ЧК, систематично вчитися не мав часу, посилали, правда, кілька разів на різні курси вдосоналення, чини й посади давалися важко, але твердо знав: головне – робити все, що можеш, і робити чесно, не шкодуючи себе. Життя вже давно повернуло за другу половину, й Воловик вважав, що прожив його недаремно. Тому й не заздрив Рубцову: що з того, коли той у тридцять два – генерал, закінчив академію, знає дві іноземні мови. Розум гострий, та й сам Рубцов якийсь гострий, скалкуватий, немов рубаний сокирою, обличчя загострене, вилицювате, чоло квадратне, дві зморшки пролягли від кінчика носа до губів, підкреслюючи гостроту обличчя та його рішучість.

Глибокі зморшки в тридцять два роки також про щось свідчили, Воловик розумів це й ставився до генерала з повагою, поштиво, як і належить дисциплінованому підлеглому. Але іноді, дуже рідко, полковник дозволяв собі трохи під'юджувати Рубцова. Між іншим, генерал одразу помітив це, проте, як людина розумна й делікатна, не осаджував Воловика, це внесло б у їхні стосунки напруженість, що, безперечно, завадило б і роботі, а цього генерал категорично не бажав: цінував досвід, розум і стриманість полковника, особливо стриманість, якої іноді бракувало йому самому. Інші називали цю рису характеру Воловика педантизмом, та Рубцов ніколи не поділяв цього погляду, ставився до полковника як до старшого брата, це не позбавляло його права віддавати накази, а іноді навіть і вичитувати Воловикові за якісь упущення, проте завжди знаходив потрібний тон, і його зауваження ніколи не звучали образливо, отже, не могли зачепити самолюбство полковника.

– Я передам Сивому, – запропонував Воловик, – нехай відкладе все й зосередить увагу саме на цій операції.

– . Так, – погодився Рубцов, – це його першочергове завдання. Хоча, – наморщив чоло, – раптом німці закинуть групу вже післязавтра, а поки спрацює наш канал зв'язку…

– Все одно, – заперечив Воловик, – може трапитись і так, що нам не вдасться знешкодити шпигунів і вони повернуться назад. Коли це будуть диверсанти, самі дізнаємось, для чого їх посилали, але, здається мені, пахне іншим. Звичайних диверсантів німці закидають до нас не так уже й рідко. Як правило, вони потрапляють до наших рук, але засекретити так, щоб навіть Сивий не міг нічого дізнатися, – значить, справи надто серйозні…

– Перед Сивим німці не криються, – кивнув Рубцов. – Сивий став у них своїм.

Навіть у розмовах віч-на-віч Рубцов з Воловиком давно вже відвикли називати Сивого його справжнім прізвищем – таким законспірованим і цінним розвідником був той. Звичайний піхотний лейтенант, який чимось сподобався Рубцову два роки тому. Саме тоді в генерала й народилась ідея послати Сивого, в тил ворога із завданням потрапити в кут зору абверу й за найменшої можливості стати гітлерівським агентом. Так, зрештою, і сталося.

– Отже, вирішили!.. – мовив Рубцов рішуче. – Зв'язуйтеся з Карим, може, йому потрібна допомога… Підкинемо когось з фронтового резерву.

Воловик засміявся.

– А ви щедрий, Василю Семеновичу. Ну скажіть, хто й коли відмовиться від фронтового резерву?

– Ніхто, – одразу погодився Рубцов. – Отож, на ваш розсуд. Знадобиться, дамо Карому розшукувачів.

– Самі казали, там ліси… – якось невизначено зауважив Воловик, і Рубцов усе ж таки збагнув, що його заступник у даному разі не схвалює рішення керівництва «Цепеліну» закинути своїх агентів до цього лісового району.

– Десь у цих лісах, – додав Рубцов, – є досить велика бандерівська банда. Можливо, саме на неї орієнтуються панове з «Цепеліну»…

– Це лише ускладнить наше завдання, – похмуро відповів Воловик.

Генерал задумливо погладив великим пальцем нижню губу. Мовив розважливо:

– Усе залежить від того, чого хочуть німці. І група, певно, не звичайна, а особлива.

– Давно абвер не задавав нам таких загадок.

– Тепер уже не абвер, а тьху ти, чорт, і не вимовиш – Фронтауфклерунгскоманда. Здається, так?

– Авжеж… Канаріса нема, нема й абверу. Тепер усе – парафія Кальтенбруннера.

– Нам від цього не легше.

– Ох не легше, Василю Семеновичу, – погодився Воловик і важко підвівся.

«Юнкерс» пішов на посадку, і начальник Головного управління імперської безпеки Ернст Кальтенбруннер визирнув у вікно. Нічого цікавого. Ліси з галявинами, де-не-де озерця, болота. Жодних ознак людського «життя, і ніхто б ніколи не подумав, що десь тут, серед цих лісів і озер, ташувалася ставка фюрера – «Вольфшанце», де приймаються найважливіші рішення рейху.

Обергрупенфюрер задоволено гмикнув. Те, що навіть він, точно знаючи, що пролітає зараз над «Вольфшанце», нічого не помітив, свідчило про бездоганну роботу служби РСХА, тобто його, Ернста Кальтенбруннера.

Що ж, зрештою, це правильно: в них усе відшліфоване й відлагоджене, машина, так би мовити, працює рівно, і коли б не бездарність фронтового командування, можна було б сказати, що в третьому рейху все гаразд: життя суворо регламентоване, кожен знає, що йому належить робити, небажані елементи та червоні заколотники конають у концтаборах, уся країна славить фюрера.

На видовженому, брусуватому, завжди похмурому обличчі Кальтенбруннера з'явилася якась подоба усмішки: приємно, коли весь народ так славить свого фюрера – отже, вірить йому й беззастережно підкоряється.

Зрештою, спробував би не підкоритися. Кому-кому, а начальникові РСХА відомо, що не одна держава в світі не має такого карального апарату, як третій рейх. Тільки під його рукою гестапо, СД, кримінальна поліція… Не кажучи вже про СС та Вафен-СС, і варто йому поворушити пальцем…

Кальтенбруннер подивився на руку й поворушив мізинцем…

Та напрочуд нічого не сталося. Зробилося навіть якось образливо. Обергрупенфюрер насупив брови, що було ознакою гніву: у такі хвилини всі намагалися не потрапляти йому на очі, але поруч сидів тільки ад'ютант, на нього начальницький гнів, як правило, не поширювався, до того ж літак трусонуло, він покотився бетонованою доріжкою і в дверях з'явився особистий пілот начальника РСХА. Либонь, хотів щось сказати, проте, побачивши сердите обличчя обергрупенфюрера, затнувся – мовчки пройшов у кінець літака, відчинив дверцята й викинув приставну драбину.

Кальтенбруннер з задоволенням спустився на землю. Побачив, як поспішають до нього люди в чорному, ступив крок їм назустріч і викинув уперед руку, відповідаючи на вітання. Гарний настрій знову повернувся до нього, обергрупенфюрер навіть усміхнувся і рушив уздовж бетонованої смуги, з насолодою відчуваючи, як пружнішають м'язи.

Пахло живицею, Кальтенбруннеру подобався цей запах, він жадібно втягнув ніздрями повітря і озирнувся.

Начальник охорони ставки, правильно зрозумівши обергрупенфюрера, пришвидшив крок і порівнявся з ним.

– Як? – коротко запитав Кальтенбруннер. Запитання не треба було розтлумачувати, принаймні начальникові охорони. Відповів упевнено:

– Все гаразд, обергрупенфюрере, настрій значно поліпшився, й фюрер навіть повернувся до своїх картин.

Кальтенбруннер ледь утримався, щоб не знизати плечима. В принципі він не схвалював це фюрерове захоплення. Малювати не личило фюрерові. Нехай би вже просто збирав картини, як Герінг, це можна було зрозуміти, гарні картини коштували-бо скажені гроші, Кальтенбруннер сам обисто дав вказівку вивозити до рейху особливо цінні предмети мистецтва.

Але сидіти самому з пензлем…

Кальтенбруннер рідко коли, навіть у думках, не погоджувався з фюрером – певно, геніальнішої людини не було на світі. Зрештою, генієві можна простити все. То більше, – ця думка рантом вразила обергрупенфюрера, – що в мистецтві все залежить від імені художника. Кажуть, Герінг придбав картину якогось Вермера, про цього голландського художника Кальтенбруннер і не чув, а Геріиг домовився з урядом Нідерландів, і той придбав йому картину, заплативши за неї чотири мільйони франків.

А хто такий Вермер і хто такий Гітлер?

Мине час, і фюреровим картипам не буде ціни, принаймні він уже зараз із задоволенням повісив би одну з них у своїй берлінській квартирі.

Машина чекала обергрупенфюрера під густими соснами, і начальник охорони послужливо відчинив дверцята перед ним. На передньому сидінні вмостився ад'ютант, автомобіль зрушив м'яко, хоч міг за кілька секунд набрати сто кілометрів – восьмициліндровий потужний «хорх» спроможний обігнати будь-яку машину, але тут нема де розігнатися – он уже попереду перший шлагбаум і чорні фігури з автоматами заступають дорогу.

Певно, унтерштурмфюрерові, який підійшов до їхньої машини, було відомо, хто саме їде в ній, крім того, не міг не впізнати начальника Головного управління імперської безпеки, але ретельно, як і належало за інструкцією, перевірив документи – лише тоді виструнчився і наказав підняти шлагбаум.

Молодець унтерштурмфюрер, саме на таких тримається міцність рейху – чим ретельніше кожен виконуватиме свої обов'язки, тим могутнішою стає держава.

Біля другого шлагбаума автомобіль з'їхав на узбіччя: далі треба було йти пішки. І тут в них перевірили документи – ще доскіпливіше, і гауптштурмфюрер СС запропонував Кальтенбруннерові здати особисту зброю.

Начальник РСХА спокійно витягнув з кобури нікельований офіцерський вальтер. Обергрупенфюрер сам встановив такий порядок, підписав наказ, в якому ні для кого не робилося винятку, і він сам безжалісно відправив би цього підтягнутого гауптштурмфюрера на фронт, якби той порушив інструкцію. – Фюрер чекає на вас, – повідомив гауптштурмфюрер.

– Де? – не повертаючи голови, запитав Кальтенбруннер.

– У алеї, перший поворот ліворуч.

Кальтенбруннер рушив, з приємністю відчуваючи, як вгрузає гравій доріжки під каблуками його лискучих чобіт. Відійшовши трохи, пильно оглянув мундир, знайшов пір'їнку й гидливо скинув її: фюрер мусить бачити своїх офіцерів бездоганними, зовні підтягнутими й внутрішньо зібраними – жодного нехлюйства й розслабленості, сам фюрер може припуститися якихось відступів від цього правила, однак на те він і фюрер, перша людина рейху, щоб мати дивацтва чи забаганки, і розумна людина сама мусить знати, в чому має право наслідувати фюрера.

Гітлер сидів на бічній доріжці, точніше, трохи обіч неї: на траві стояли мольберт і два стільці, на одному з них фюрер розклав фарби, на другому примостився сам – заглибився в роботу й відразу не почув притишених кроків Кальтенбруннера.

А начальник Головного управління імперської безпеки справді притишив крок і йшов трохи не навшпиньки – зрештою, таке доводилося бачити дуже рідко: фюрер у творчому екстазі й не чує шереху жорстви під каблуками.

Коли до мольберта лишилося кілька кроків, Гітлер стрепенувся і різко повернув голову.

Кальтенбруннер устиг побачити на фюреровому обличчі ляк, а може, це тільки видалося йому, бо Гітлер посміхнувся і зробив знак наблизитися.

Кальтенбруннер виструнчився й підвів руку, але Гітлер хитнув головою і знову втупився в свою картину. Обер-групенфюрер мимовільно зиркнув на неї також; кущі на передньому плані ядучо- зелені, зовсім не такі, що ростуть насправді, а на тлі жовтуватого неба синя сосна й фіолетові хмари над нею.

Певно, красиво, і треба буде якось натякнути фюрерові, щоб подарував одну із своїх акварелей.

– Радий бачити вас, Ернесте, – сказав Гітлер, відірвавшись від картини. Глибоко зітхнув, відклав пензель і підвівся. – Подобається? – запитав.

– Дуже! – вихопилося в Кальтенбруннера щиро, і Гітлер засміявся голосно й весело, якось по-хлопчачому потягнувся і заперечив, правда, не дуже впевнено:

– А мені не дуже.

– Ну що ви, мій фюрере, я б із задоволенням повісив вашу картину в своїй вітальні. – От і видалася нагода й потішити самолюбство фюрера, й недвозначно попросити в нього картину.

– Вона ще не закінчена.

– Але ж колись буде…

– Сподіваюсь. Я надішлю її вам, Ернесте, якщо справді колись закінчу.

– Кращого подарунку в мене ніколи не буде.

– Я вірю вам, Ернесте. – Нараз Гітлер хитро посміхнувся, перевів погляд на акварель, довго вдивлявся у неї, (нарешті знову зиркнув на обергрупенфюрера й додав:

– Я вірю вам тому, що ви абсолютно не розумієтесь на живопису.

Кальтенбруннер зробив заперечувальщш жест: своїм самоприниженням фюрер ставив його в незручне становище, зрештою, це не було схоже на Гітлера: отже, після цього злощасного вибуху він ще не знайшов душевного спокою.

Гітлер узяв пензель, щось підправив на картині, кинув його, підвівся і поклав Кальтенбруннерові руку на плече.

– Давайте трохи походимо, Ернесте, – запропонував, – бо я засидівся, а лікарі рекомендують прогулянки.

Фюрер відпустив Кальтенбруннера й рушив алеєю, тягнучи ліву ногу, – шкандибав, заклавши руки за спину, й, здається, зовсім забув про шефа імперської безпеки. Але це тільки видавалося, бо нараз зупинився і втупився в обергрупенфюрера цікавими очима.

– Доповідайте, Ернесте, – наказав. – Виявили нових учасників змови?

– Звичайно, мій фюрере.

– Хто?

– Дрібнота, не варта вашої уваги.

– У цій справі нема дрібниць.

– Я знаю, і в перші ж дні ми взяли всіх головних учасників заколоту.

– Боже мій: Штауффенберг! – вигукнув Гітлер. – Герой війни, якому я вірив, як самому собі! – Раптом обличчя його перекосилося і набрало якогось кислого вигляду. – Єдине, чого не можу пробачити, що його розстріляно…

– Штауффенберг не потрапив до наших рук. Його розстріляли армійські офіцери.

– Щоб замести сліди. – Мій фюрере, ви, як завжди, маєте рацію.

– Ви б підвісили цього одноокого полковника на гак за ребро, – зловтішно потер руки Ви витягай б з нього всі їхні таємниці. – Нараз зірвався на фальцет: – Потім ви підчепили б його на.той же гак за горло, як звичайного барана. Він конав би довго і в муках, а так на встиг навіть усвідомити своєї смерті!

– Зате інші добре усвідомили її! – упевнено заперечив Кальтенбруннер.

– Я ціную це, Ернесте, і ніколи не забуду вашої відданості.

У таких випадках належало виструнчитися і урочисто вигукнути «хайль», але Кальтенбруннер відповів просто:

– Дякую, мій фюрере,

– Як Канаріс?

– Так, як ви й хотіли, мій фюрере. Камера – голий бетон, без ліжка й нар, хліб і вода. Я наказав допитати його, – посміхнувся, і куточки губ в нього опустилися, – перша категорія допиту, тільки квіточки, мій фюрере.

– Він мусить жити! – Гітлер зупинився і втупився в Кальтенбруннера холодними очима. – Він мусить жити, поки я сам не подивлюсь на нього, вам ясно, Ернесте? Поки я сам не побачу жах на обличчі цієї брудної свині – це ж він винен у наших поразках, клятий шпигун і зрадник, я ніколи не прощу йому, я хочу бачити, як він повільно вмиратиме й проситиме пощади, але ніколи не дочекається, ніколи! – Гітлер вимовив усе це єдиним духом – стояв, не зводячи очей з Кальтенбруннера.

Обергрупенфюрерові на мить зробилося лячно, немов це він опинився на місці Канаріса, мороз пройняв шкіру, Кальтенбруннер стенув плечима, відвів очі й ствердив:

– Ніколи!

– Але ж ви не для того прилетіли з Берліна, щоб розповісти мені про самопочуття Канаріса, – нараз посміхнувся Гітлер. – Я слухаю вас, Ернесте, уважно слухаю, бо розмова з вами завжди дає мені задоволення. Незважаючи на ті рідкісні випадки, коли у вас неприємні звістки.

– Цього разу неприємностей нема.

– Отже, у вас з'явилася якась ідея, Ернесте? – одразу пожвавішав Гітлер.

– Так. – Кальтенбруннер визнав за краще не казати, що ідея, власне, належить не йому, а виникла в нікому не відомого гауптштурмфюрера з «Цепеліну».

Гауптіптурмфюрер одержить своє: черговий чин і хрест, хіба йому мало? Можливо, колись його ім'я стане відоме самому фюрерові, все можливе на цьому світі, але всьому свій час, а поки що, у важкі для рейху дні, фюрер мусить знати, що Головне управління імперської безпеки не спить і що він може беззастережно покластися на керівництво РСХА.

Гітлер зупинився. Стояв, заклавши правицю за спину, перекочуючись з носків на п'яти, й зацікавлено дивився на Кальтенбруннера.

– Ну, кажіть же! – мовив нетерпляче.

– Є можливість провести акцію, від якої здригнеться весь світ! – не без пафосу відповів обергрупенфюрер.

Водянисті очі Гітлера ожили.

– Уточніть, – наказав.

– Диверсія проти радянського Верховного Головнокомандуючого, членів їхньої ставки, найвищого керівництва.

Гітлер аж потягнувся до обергрупенфюрера, підвівся на носках і знову поклав йому руку на плече.

– Невже?.. – вигукнув захоплено. – Невже ви справді здатні на це, Ернесте?

– Гадаю, що так.

Нараз Гітлер опустився з носків, згорбився і безнадійно махнув рукою.

– Ви здатні тільки обіцяти… – мовив розчаровано. – Ви твердо обіцяли мені Тегеран, Ернесте, а що з цього вийшло?

Кальтенбруннер чекав такого повороту справи й заздалегідь приготувався до нього.

– Там діяли люди Канаріса, – відповів твердо. – Росіянам вдалося пронюхати про нашу акцію і вжити заходів. У Тегерані не обійшлося без зрадника, мій фюрере.

– Що ж пропонуєте ви тепер?

– Ми закинемо в радянський тил людину, яка матиме найвищу російську нагороду – Героя Радянського Союзу. З унікальними документами. Росіяни шанують своїх героїв. Він мусить проникнути на урочисте засідання, кожного року шостого листопада в Московському оперному театрі в них відбувається таке засідання, присвячене більшовицькій революції. На цих засіданнях присутнє найвище військове командування і керівництво. Наша людина, матиме новітню зброю, а також вибухівку…

Гримаса невдоволення скривила обличчя Гітлера. – Хто підпустить навіть найбільшого героя до ложі, де сидять державні керівники? – запитав і безнадійно махнув рукою. – Це тільки в нас дехто може безкарно носити в портфелі бомби, росіяни не такі дурні, Ернесте, і ваша ідея…

– Звичайно, мій фюрере, – спробував втрутитися Кальтенбруннер, – ви, як завжди, маєте рацію, але…

– Ніяких «але», Ернесте, ви знаєте, яку російські керівники мають охорону?

– Найкращу в світі охорону маєте ви, мій фюрере, Гітлер почовгав по гравію доріжки ногою, що постраждала під час вибуху, і Кальтенбруннер одразу зрозумів натяк.

– Таке більш не повториться, – запевнив, – кляті військові, тепер вони підтягнули хвости!

– Гадаю, в членів російської ставки охорона не гірша і ваші проекти, дорогий Ернесте, не варті мильної бульки.

– Але ж ми залучили найкращих спеціалістів рейху й розраховуємо не тільки на вибухівку. Створено принципово нову зброю, такої ще не бачив світ, у вмілих руках вона безвідмовна, і ми сподіваємось на цілковитий успіх операції.

– Нову зброю? – зацікавився Гітлер.

– Принцип «фау», мій фюрере. Снаряд кумулятивної дії, що пробиває мало не п'ятдесятиміліметрову броню. І весь пристрій вміщається в рукаві піджака.

– В рукаві? – не повірив Гітлер. Підвів правицю, витягнув її і навіть рбмацав. – І п'ятдесятиміліметрова броня?

– Так.

– То чого ж ви тягнете, Ернесте? Чого я мушу чекати? Чого мусить чекати цілий рейх? Найлютіші наші вороги роблять, що хочуть, скоро їхні солдати ввійдуть у Польщу, а ви знаєте, що далі, Ернесте?

– Далі рейх, – незворушно відповів Кальтенбруннер.

– І ви можете казати про це так спокійно?

– Я певен, що кордони рейху неприступні. Ми не пустимо до себе червоних.

– Не пустимо! – ствердив Гітлер. – Але якщо не сидітимемо склавши руки.

– Ось ми й пропонуємо, мій фюрере…

– Я приймаю вашу пропозицію, Ернесте. Ви знаєте, якого розголосу набуде така диверсія!

Кальтенбруннер стримано посміхнувся.

– Вам завжди видніше, – тільки й мовив.

– Ні, ви навіть не догадуєтесь, чого вона варта! – вигукнув Гітлер. Він поступово розпалювався, наче перед ним стояв не сам Кальтенбруннер, а виступав перед тисячною аудиторією, він завжди розпалював себе перед такими виступами. Ще точно не знав, що казатиме, які слова кидатиме в натовп, точніше, знав лише схему, тези, решта залежала від настрою і ступеня екстазу, до якого міг довести себе. – Так, не догадуєтесь!

Кальтенбруннер поштиво схилив голову, та Гітлер, певно, вже не бачив його. Вигукував, трохи подавшись уперед, і сам, мабуть, не чув своїх слів:

– Акція проти Ставки Верховного Головнокомандування посіє серед росіян зневіру! А знаєте, що таке зневіра під час війни? Упадок духу, втрата боєздатності! От що таке зневіра! Упадок духу – поразка. Принаймні перший вияв поразки. Ми зупинимо червоних, точно зупинимо, нарешті й мої генерали будуть чогось варті. Я не кажу вже про солдатів! Німецький солдат – найкращий у світі, ми пройшли всю Францію і розтерли чоботом Бельгію, от що таке німецький солдат. Але ж ви до кінця не уявляєте собі, Ернесте, ще одного аспекту цієї акції. Негайні чвари між союзниками, розвал коаліції!.. Черчілль, цей старий лис Альбіону, давно шукає приводу, і ми дамо його Англії, саме ми, німці, Ернесте, ви можете відчути, який це парадокс?

Чесно кажучи, Кальтенбруннер не знав точного змісту. цього слова, але він довіряв фюрерові й кивнув на знак згоди.

Гітлер викинув угору правицю, точно, як на мітингах, але у відповідь не ревнуло звичне «хайль», і фюрер одразу обірвав сам себе. Перейшов на зовсім діловий тон, буцім і не було щойно пафосу й загрожувальних вигуків, наче й не виступав перед усім рейхом, що проковтував кожне його слово, – оці незбагненні перепади в його настрої, у виявленні емоцій дивували всіх і багато в чому сприяли авторитетові першої людини рейху, дехто вбачав у цьому винятковість натури, вияв мало не геніальності.

Гітлер запитав:

– Що вам потрібно, обергрупенфюрере, для здійснення цього плану державного значення?

– Ваша згода, мій фюрере.

– Ви вже її маєте. Ще?

– Я хотів лише попередити, що ретельна підготовка акції коштуватиме…

– У вас нема грошей? Хтось обмежує?

– Ні, але ж…

– Жодних «але». Скільки б це не коштувало, кінцевий результат вартий того.

– Сьогодні я ще раз переконався в цьому.

Гітлер обернувся, знову заклав руки за спину й почвалав назад, до мольберта.

– Ви добре продумали операцію? – запитав не зупиняючись.

– Зараз її докладно опрацьовують.

– Найсуворіша конспірація, – попередив Гітлер якось стомлено: вибух емоцій не минув даремно. – Найобмеженіше коло осіб може знати про справжню мету. Навіть Герінг…

– Так, мій фюрере, навіть Герінг нічого не знатиме. Крім нас та безпосередніх учасників акції, в курсі справ будуть двоє чи троє.

– Хто вони?

– Скорцені, мій фюрер, і ще…

– Це вже у вашій компетенції, Ернесте, Я питаю, хто безпосередні виконавці?

– Росіяни. Чоловік і жінка.

– Ви впевнені в них?

– Ми зупинилися на їхніх кандидатурах після ретельної перевірки. Найретельнішої,

Вони дійшли до мольберта, і Гітлер утомлено опустився на стілець. Мовив стишено:

– Нехай вам щастить, Ернесте. Візьміть цю справу під свій повсякденний контроль. Зважуйте на найменші дрібниці. Втім, ви самі все знаєте, врахуйте тільки, акція мусить відбутися, відбутися, що б не сталося, я не прийму жодних пояснень, жодних виправдань.

– Я зрозумів вас, мій фюрере.

Гітлер узяв пензель, довго примірявся і нарешті торкнувся ним жовтого неба.

– Здається, так буде краще, – сказав, наче й не було щойно розмови про диверсію і єдине, що тривожить його, – кольори картини. – Я подарую вам, Ернесте, саме цю акварель, коли, звичайно, вдасться. Із вдячністю за радість, яку ви принесли мені сьогодні. Ви поспішаєте, обергрупенфюрере?

– Так. – Кальтенбруннер клацнув закаблуками. – До побачення, мій фюрере. Хайль!

Повернувся і пішов не озираючись, тільки гравій монотонно шурхотів під важкими кроками.

Курінний Сорока розташувався на барвені й нетерпляче чекав, поки хлопці готували купіль. Скинув сорочку, сидів у самих споднях, простягнувши ноги й підставивши спину сонцю, насолоджувався теплом і спокоєм.

У садочку за хатою сквирила якась птаха, курінний скрутив цигарку, натоптавши бакуну мало не на палець завтовшки, затягнувся так, що закашлявся: не бакун, а якась запридуха, – і де тільки вирощують такий?

Сорока остудив горло ковтком молока із глиняного стоянця, гримнув: – Чого забарилися?

Хлопці гріли воду у виварці та відрах на літній плиті, поставленій посеред двору під дерев'яним навісом.

Семен, вусатий і літній уже вуйко, попробував воду пальцями, відсмикнув руку, та все ж не поквапився.

– Зачекайте, друже курінний, ще хвилю, – відказав неспіхом. – Ви ж любите, коли води багато, – куди поспішати? Тераз скупаємо вас, будьте певні.

Справді, куди поспішати? А якщо Семен каже, що добре скупає, так тому й бути. Семен – чоловік справжній, вабкий до роботи, за що не візьметься, все горить під руками.

Семен витягнув з криниці цебер води. Вилив у велику балію, ще раз занурив руку у виварку й схвально гмикнув. Дав знак помічникові, той підхопив виварку з другого боку, вилили до балії обережно, щоб не розхлюпати.

Семен потримав руку у воді ще раз, долив холодної й зауважив:

– А тепер, прошу пана курінного, й купатися смачно буде.

Сорока почав повільно стягати сподні. Думав: надійний хлоп цей Семен – он які гарні слова знайшов: смачно купатиметься… Коли б усі були, як той Семен, горя б не знали. Добрий вуйко: і з автоматом упорається, і з пістолета за тридцять кроків бляшанку пробиває, а кашу зварить – не відірвешся: справжній лісовик.

Знявши сподні, Сорока попробував босою ногою воду, відсмикнув невдоволено.

– Зварити хочеш? – буркнув. – Додай холодної!

– Це ви, друже курінний, ще не звикли, – лагідно зауважив Семен. – Це вам видається, що гаряча. А в якій купатися? Тільки в гарячій, прошу я вас, у теплу хай дівки лізуть, шкіра в них тонка, а нашому братові ніщо не завадить. Мені що, я можу кибель холодної додати, але ви потерпіть трохи, потім самі дякуватимете.

Звичайно, він мав рацію, цей вусатий вуйко, і Сорока не міг не погодитися з ним.

Курінний обережно поставив одну ногу у велику балію, крякнув і заліз обома, вода й справді виявилась не такою вже й гарячою.

Семен вилив на Сороку піввідра теплої води, курінний намилив голову, змив мило й занурився у воду з насолодою відчуваючи, яким невагомим стає тіло.

Хлопці поштиво стояли обабіч, чекаючи, поки начальство остаточно розпариться.

Нарешті курінний сів згинці, Семен провів по червоній спині мочалкою, спочатку ледь-ледь, аби тільки подрочити, набрав повну кінву чистої води, полив обережно й провів мочалкою сильніше – на Сорочиній спині одразу утворилася червона смуга, курінний крякнув, але не відсахнувся, і Семен почав по-справжньому мочалити його.

Сорока крутився, Семен тер, а другий хлопець щедро поливав з кінви.

Потім курінний підвівся, хлопець приніс повний цебер мителю і вилив на Сороку обережно, наче це був не курінний, а сам Бандера.

Та й, зрештою хто для хлопця Бандера? Для нього Сорока вищий не тільки за Бандеру, за самого господа бога, бо пан курінний може милувати й карати сьогодні, зараз, і все залежить від його настрою.

А настрій у Сороки після купання поліпшився.

– Ну, як ми вас висвятили, друже курінний? – запитав Семен, подаючи чистий лляний рушник.

– Файно, – підтвердив курінний цілком щиро. – Ти, Семене, у всьому майстер!

Сорока одягав чисту білизну спроквола, вже відчуваючи смак борщу й першої чарки. Добрий борщ варить господарка, від цього борщу нікуди не пішов би ніколи, та, на жаль, життя, стало неспокійним, – і хто може сказати, де вони будуть завтра?

Це сьогодні файне купання і смачний борщ на богом забутому хуторі, а завтра сюди можуть прийти більшовики й доведеться лізти болотами й гущавинами до наступного безпечного місця, можливо, відсиджуватися у схронах. Одна надія – червоним тепер не до них, німці ще он як б'ються, попереду Польща, а за відомостями, які мав оунівський провід, саме тут вермахт мусив дати вирішальний бій росіянам і нарешті зупинити їх.

«Скоріше б, господи, – щовечора гаряче молився Сорока, – таке файне безжурне життя було за тамтих німців, сиділи спокійно у великих селах, по хуторах, здійснюючи акції проти поляків та скомунізованих, – сите й безжурне життя з самогоном та апетитними молодицями, так би й до віку».

Заради цього ситого й спокійного життя хитрий кременецький поштар Пилип Йосипович Басанюк і подався до ОУН.

Яке існування, на пошті? Ніякого. Напівголодне, метушливе, кожен тобою поштурхує, у кожного претензії, скарги, тьху ти, господи, боже ти мій, а дослужитися можна хіба до начальника пошти.

А ОУН – організація, і якщо правильно повестися, кланятися начальству й вчасно відчувати, звідки вітер дме, можна злетіти дуже високо. Он уже він курінний – чин не те щоб зовсім великий, а й не маленький, і якби не кляті більшовики, жити б собі й жити.

На веранді апетитно запахло борщем, Сорока скосував туди й побачив, що господарка винесла велику каструлю. І хазяїн уже чекав на нього: сидів, вільно відкинувшись на спинці стільця, й тихенько постукував дерев'яною ложкою по краю столу, вкритого вишиваною скатертиною. Поважна й некваплива людина, йому тут, на лісовому хуторі, належали половина землі, крамничка, навіть човни й сітки – за лісом починалося велике озеро, і рибою тут ласували майже завжди.

Курінний підвівся на веранду повільно, сів навпроти хазяїна, і той одразу, не чекаючи згоди, потягнувся до пляшки. Вони випили чистого й міцного самогону. Сорока закусив огірком: жував і дивився, як господарка насипає йому борщу в миску, не в якусь там міську тарілку з квіточками, а в справжню глибоку полив'яну миску, ще й свинини шматок поклала, ні, два шматки, а борщ такий густий, що, здається, сторчма постав ложку – й не впаде. Це тобі борщ, а не якась кулага, його б змегелити одразу, та становище не дозволяє, і курінний почав непоспішливо сьорбати. Лишив навіть оденки й відсунув миску з жалем, та одразу забув про борщ, бо служниця принесла ще й таріль печені з картоплею.

Сорока зиркнув на печеню, потім на служницю – бісова дівка, вродлива, струнка й навриписта, він уже подарував їй згарду із срібних монет, яку хлопці поцупили під час чергової операції в якогось поляка, а не піддається, зиркає тільки звабливо, розпалюючи, – що ж, дівка варта того, й доведеться вам, друже курінний, розщедритися й на золотий перстень.

Є в нього золотий перстень з червоним каменем, а яка дівка не клюне на золото?

Остаточно вирішивши для себе це питання, Сорока непомітно щипнув дівку за пишне стегно, а хазяїн, підморгнувши курінному, вже наливав по другій…

І треба ж…

Недарма кажуть: на кожну бочку меду обов'язково є ложка дьогтю. Так і цього безхмарного дня: тільки-но курінний націлився на масний шматок свинини, як побачив у боскеті, що тягнувся одразу під високою верандою, над кущами чорної смородини зелений капелюх сотника Мухи. В тому, що це капелюх саме сотника Мухи, не було жодного сумніву – в кого ще є такий капелюх з обвислими крисами й бісерною яскравою лиштвою, яка зовсім не пасувала вигорілому, у плямах капелюху? А прибуття сотника не віщувало нічого радісного – Сорока поклав ложку, схопився за поперек і скривився.

– Що з вами, пане курінний? – злякався хазяїн. Сорока жив у нього менше місяця, й господар не встиг вивчити всіх його звичок. То звідки міг знати, що пана курінного, коли треба діяти чи приймати якесь важливе рішення, завше чомусь хапає радикуліт – чудова хвороба, коли нею вчасно й правильно користуватися.

Може, сотник Муха й не приніс нічого неприємного, що ж, тоді біль скоро мине, тим паче, що пан курінний давно скаржиться на цю хворобу й знає не гірше за будь-якого професора, як треба лікуватися.

– Нічого, – заспокійливо підвів руку Сорока, та гримаса болю не сходила з його обличчя. – Напад радикуліту, є така хвороба, може, чули, прошу я вас.

«Так, – подумав мимоволі, – це тобі не кременецький поштар з його простудами та нежитем, тепер і хвороби можемо мати справжні, панські, якщо, звичайно, вони не дуже дошкулятимуть нам… Так, як зараз…»

– То, може, панові розтерти?..

– Лише кольнуло, – заспокоїв курінний, – і, може, минеться…

– Я накажу Зоні, вона нагріє піску. Ще, кажуть, допомагає гаряча праска.

Сорока подумав: коли сама Зоня лікуватиме його, якраз буде нагода показати їй золотий перстень з червоним каменем. Згодився.

– Пісок треба насипати в маленький мішечок, – зауважив тільки. – Сподіваюсь, у пана знайдеться…

Хазяїн поладкав долонями, кличучи дівку, і саме в цей час на веранді з'явився Муха. Не знявши свого гидкого капелюха, пропхався просто до столу, сів і тільки тоді привітався.

Курінний подумав: правильно кажуть – з бидла ніколи не буде пана, щоправда, в цього бидла було двадцять моргів землі, що зовсім немало для лісових країв, але Муха завжди прибіднювався, он піджак який обшмиганий і сорочка мало не перепріла.

Нарешті сотник зняв капелюха, мабуть, до цього його спонукала пляшка, все ж якось незручно пити в капелюсі, – він налив собі повну склянку й, побажавши шановному товариству доброго здоров'я, вихилив і смачно поплямкав губами. Закусив і тільки після цього звернув увагу на те, що курінний тримається за поперек.

– Радикуліт? – запитав іронічно.

– Хапає, – відповів Сорока.

– А ви випийте, друже курінний, воно завжди мусить допомогти.

– Хіба що, – Сорока непевно, наче долаючи біль, вихилив свою чарку й закусив печенею. Трохи охолола, під три чорти цього сотника, лишили тебе в селі за озером, ну й сиди сам, бо без поважних причин…

Наче упередивши думки курінного, Муха мовив;

– Є звістка, друже курінний… Хазяїн делікатно підвівся.

– Перепрошую, панство, я на хвильку, тільки скажу дівці…

Муха подивився йому вслід байдуже й дістав з-під брудної підкладки капелюха акуратно згорнутий папірець.

– Гріпс, друже курінний.

Сорока знову схопився за поперек. Гріпс – це погано. Гріпс ніколи не приносить нічого відрадного. Скандзюбився на стільці й наказав:

– Поклич Юрка, сотнику, адже гріпс, певно, шифрований.

– Так, друже курінний, – Муха розгорнув папірець, подав Сороці. Той подивився на нього відчужено, махнув рукою, тоді сотник підвівся, підійшов до краю веранди й наказав Семенові, котрий стовбичив неподалік:

– Юрка сюди!

Стояв, широко розставивши ноги, високий, жилавий, з довгими сильними руками, якими, казали, закручено не одну удавку на горлі людини. Самогон приємно вдарив у голову, Муха відчував себе зараз ще вищим і сильнішим, не те що якийсь огрузькуватий курінний, у якого живіт, здається, скоро переважить тіло. Але ж хитрий: начальство його любить і поважає, а запитати б: за що?

Сотник не знав, що мало не половину награбованих коштовностей курінний передавав оунівським ватажкам проводу- то одного підмастить, то другого, на всіх, правда, не наберешся, але навіть нерегулярні підношення робили свою справу, й Сорока повільно, проте постійно піднімався зі щабля на щабель.

Семен побіг кликати Юрка, а Муха повернувся до столу. Господарка якраз принесла повну сковорідку гарячих, добре підсмажених, з хрумкою кірочкою підлящиків та коропців. Під таку їжу гріх було не випити, він налив собі й курінному, поштиво цокнувся з начальством і взявся до коропців.

Сорока зиркнув на Муху несхвально: справді, бидло неотесане, нема того, щоб мовити слово про начальство, ну, хіба тобі важко, а курінному приємно й він запам'ятає це. Знати треба: прихильність начальства ніколи не зашкодить – ні в дрібному, ні у великому, в житті слід крутитися й хитрувати, там лизнути, тут цмокнути й посміхнутися догідливо. Хіба хтось скарає тебе за зайву посмішку?

Від роздратування мурі плями на масному обличчі курінного виступили сильніше, щоки аж забовваніли ластовинням і кирпатий ніс зовсім почервонів. Навіть коропці тепер не смакували йому, а підсмажені були із знанням справи, з зеленою цибулею – цибуля надає коропам справжнього смаку, забиває неприємний риб'ячий запах, робить пікантними.

Але, подумав, що йому сотник і що гріпс? Навряд чи вимагають рішучих дій. По-перше, їхній курінь тільки називається куренем: й сотні стрільців не набереться, у сотників під рукою по два десятки хлопців. Зброя, правда, є, нема чого бога гнівити, німці їм зброю лишили – шмайсери й ручні кулемети, є навіть міномет, але для чого міномет у їхніх лісах, тут не розгуляєшся, пістолет та автомат переважають гармату.

Від думки про зброю Сороці трохи полегшало на серці, і він не так уже незадоволено зиркнув на Муху. Зрештою, вояк як вояк, бруднуватий, проте краще вже мати неохайного, ніж чистоплюя, – он з Юрка який боєць, молоти язиком – його справа, а в їхніх умовах краще за все балакати автоматом, не дуже голосно, правда, й там, де не можуть ВІДПОВІСТИ.

Забувши про радикуліт, Сорока потягнувся до тарелі з печенею, зовсім уже вистигла, та все ж смачна, з перцем і лавровим листом, і де тільки пан Максим бере зараз оце все, либонь, довоєнні запаси…

Поки випили із сотником ще по півсклянки, з'явився Юрко. Курінний показав на гріпс, що все ще лежав на столі поміж коропців і печені, сотник налив чарку й подав хлопцеві, але Юрко відмовився – зрештою, Муха й не наполягав: усі знали, що Гімназист (а Юрко мав це прізвисько саме тому, що закінчив гімназію) не вживає, міг випити лише трохи вина, а де тепер вино, навіть у Львові не завжди можна дістати, не кажучи вже про богом забутий хутір.

Юрко взяв гріпс і відійшов до плетеного з лози стільця. Дістав блокнот, звіряючись з ним, почав розшифровувати, тихенько наспівував крізь зуби, а що лишалося курінному з сотником? Вони й справді налили собі ще – слава богу, риба й печеня лишилися.

Хлопець чаклував над гріпсом недовго. Переписав олівцем на чистий клаптик паперу текст і подав курінному. Той недбало відмахнувся.

– Читай, бо я без окулярів…

Юрко прочитав стоячи, мабуть, саме так, як і слід читати накази:

«Курінному Сороці. Наказуємо вам з десятьма стрільцями двадцятого серпня прибути до відомої вам явки в селі Квасові. Пересуватися, уникаючи сутичок. На явці чекати людей з нашого боку. Пароль: «Сьогодні в лісі спекотно». Відповідь: «Дяка богові, погода, здається, встановилася». Надати цим людям всебічну допомогу й прикриття. На час завдання підлягатимете керівникові групи. За виконання наказу відповідаєте особисто. Головний».

Сорока ледь поворухнувся в кріслі. Як файно, що він здалеку побачив зелений капелюх і встиг схопитися за поперек. Не вистачало йому лізти болотами до Квасова, – як-не-як, а таки сотня верст, – та й ще підлягати невідомому агентові. Певно, важливі птахи, тамті люди, якщо їх треба охороняти. І нагорода, либонь, буде. Але біс із нею, з нагородою, всіх нагород не одержиш, а життя – одне.

Сорока мовив з гідністю:

– Шкода, я щиро жалкую, та що зробиш – хвороба не дає мені змоги особисто очолити операцію. Радикуліт клятий, і коли я тільки позбавлюся його? А завдання почесне й важливе, я вважаю, що ви, друже сотнику, впораєтеся з ним.

– Я?.. – аж роззявив рота від несподіванки Муха. – Ви ж послали мене до Гадячого…

– Е-е, що Гадячий… – недбало відмахнувся Сорока. – Там будь- хто впорається. А тут завдання проводу, мусимо послати кращих людей. Я б сказав, найкращих, і хто, крім вас, сотнику, може владнати цю справу? Підете ви з Юрком, ще десятеро, відберіть їх самі, сотнику, вам з ними йти, вам на них і спиратися.

Муха вже збагнув, яку свиню підклав йому курінний. Спробував заперечити:

– Але ж, прошу пана, я давно не бував у Квасові. У тих лісах. А щодня все міняється…

– Ліси, – безжурно засміявся Сорока, – ліси всюди однакові, друже, й лісові села схожі, а явка в Квасові надійна. Колишній мірошник з Волі-Висоцької, може, ви й знали його? Петро Семенюк, файна людина, в неї – як у Христа за пазухою.

– Гарна пазуха, знаю я Семенюка, – пробуркотів Муха. – В труні б його бачити, вашого мірошника. Глитай клятий, зайвого кусня хліба не допросишся.

– І це кажете ви, друже сотнику, – докірливо мовив Сорока. – Адже маєте величезний вплив на мірошника, кулі кожен боїться, а чого-чого, куль нам поки що вистачає.

– Вистачає, – згодився Муха. – То коли виступати?

– На світанку завтра й виступайте, – наказав Сорока. – До двадцятого встигнете, друже сотнику, відберіть стрільців і відпочивайте, бо шлях не такий вже легкий. – Курінний спритно підвівся, та, згадавши про радикуліт, схопився за поперек. – І де ж ваша дівка, вуйку Максим? – гукнув. – Клята хвороба зовсім замучила мене. – Човгаючи підборами, попрямував до хати і, лише причинивши двері, випростався і злодійкувато роззирнувся.

Справді, де ж та Зоня? Настрій у Сороки відразу поліпшився, пан курінний розпростував груди й, здалося, став навіть вищий.

Сотник Муха відкликав Юрка до обори. Уважно огледівся. Та нікого поблизу не було, тільки дві вже видоєні корови ліниво жували накошену свіжу траву. «Муха притягнув до себе Юрка, дихнув самогонним перегаром так, що юнака аж занудило, запитав:

– Ти про гріпс казав комусь?

– Що ви, друже сотнику, це ж зрозуміло – таємниця.

– А якщо зрозуміло, мовчи. Нікому ні слова.

– Мусимо ж узяти десятьох.

– Моя справа.

– Так, ваша, – безжурно погодився Юрко.

– І от що, Гімназисте, – сотник знову дихнув на нього перегаром, – щоб твоя Катря…

Юрко перебив його рішуче:

– Мушу попрощатися.

– Скажеш, що йдеш до Рівного.

– Чого?

– Ніхто не мусить знати про Квасів. Юрко стенув плечима, але погодився:

– Слухаюсь.

– І взагалі менше язиком мели. Юрко зиркнув на сотника знущально.

– Гарно підвішений язик, друже сотнику, – запитав дошкульно, – знаєте, про що свідчить?

– Ну?

– Про світлу голову.

– Це в тебе світла голова?

– Може, ви змогли б розшифрувати гріпс?

– Теж мені розумник, розбалакався… – розсердився Муха, але махнув рукою і пішов з обори: з цим Гімназистом краще не зв'язуватися, всіх перебалакає.

Юрко перестрибнув через жердину й подався за хутір до стожарні. Свіже сіно сюди ще не звезли, стояла порожня і видавалася старою і зовсім забутою, легкий вітерець свистів у дірках, і погано прибита дошка весь час неголосно грюкала. Стожарня чомусь навіяла Юркові сум, може, тому, що доведеться прощатися з Катрусею – до вечора, правда, ще далеко, аж півдня, ціла вічність, коли поруч кохана дівчина. Та й у Квасові він, либонь, не затримається: якийсь тиждень – і знову сюди, на лісовий хутір, навколо якого так багато великих, вкритих веретою квітів, галявин.

Одразу за стожарнею тихо лебеніла вода. Юрко стрибнув стругу, мало не замочивши ноги, свиснув дроздом і одразу почув свист у відповідь.

Роззирнувся, та нікого не побачив, – подумав, що це справжній дрозд передразнює його, посвистів ще, але тепер дрозд мовчав, тільки якась птаха закугикала вдалині.

І раптом зозуля: «ку-ку…»

Гарно, коли серед вічного лісу кує зозуля – є в її одноманітному куванні неповторна мелодія, вчувається і сум, і радість від того, що є ліс, трави й сонце, що можна вільно літати в прозорому повітрі…

«Ку-ку..»

У такі хвилини можна обійняти весь світ.

Десь зовсім близько засвистів дрозд, і Юрко щасливо опустився на траву. Так подавала голос лише Катря – он вона, стоїть між березами, сама як берізка, висока й струнка, сміється, свистить дроздом, і цей свист разом з зозулиним куванням летить поміж берез і лип, поміж могутніх дубів – чудова й дивовижна лісова музика.

Хлопець простягнувся на траві горілиць, чекаючи, бачив тільки сине небо з рідкими хмаринами, й рожевий дзвіночок хилитався на його тлі. Нараз видалося, що він справді задзвонить, Юрко прислухався і, здається, почув дзвін – не грубе церковне бамкання, а мелодійний срібний квітковий передзвін, який лунає тільки на лісовій галявині в ясну погоду, – цей дзвін може почути лише справді щаслива людина.

А в тому, що він найщасливіший у світі, Юрко не сумнівався ні на мить.

Бо Катря вже біжить до нього, він чує її легкі кроки і, навіть заплющивши очі, бачить, як червона заплітка теліпається в косі.

Катря простягнулася поруч, дихнула Юркові у вухо, засміялася дзвінко й голосно, та хлопець застережливо підвів руку.

– Чуєш?.. – запитав пошепки. Дівчина прислухалась.

– Зозуля?

– Дзвіночок… – Юрко торкнувся квітки, й вона задзвонила нараз урочисто, цього дзвону Катря не могла не почути, дівчина одразу збагнула це й лише поклала на знак згоди долоню на його щоку, дивна згода закоханих, коли зрозуміло все на світі.

– А ти засмучений, – нараз мовила Катря і запитально подивилася Юркові у вічі.

– Ні, мені гарно.

– Ти про що думаєш?

– Про тебе.

– І я про тебе. Чого Сорока кликав?

– Справи…

– Ну, не крийся!

– Завтра вранці йдемо…

– Куди?

– Далеко.

– Не смій! – вигукнула. – Нікуди не підеш!

– Не можна.

– А я не хочу.

– І я не хочу.

– От і гаразд. – Катря сіла й запитала вже зовсім розважливо: – Хто тебе в Сороки тримає?

– Я сам.

– Авжеж, сам. Он люди хліб збирають, а ви з автоматами бавитесь.

– Не кажи так, ми ж за діло.

– Всі кажуть: за діло. А діло – це робота. Німців поперли, яка армія пройшла, сиди та роби діло, а ви й досі по лісах вештаєтесь…

– Так за свободу ж… – Юрко подивився на Катрине розпашіле від збудження обличчя, побачив зовсім-зовсім близько сині, синіші за небо очі й додав невпевнено: – За народ ми…

– А батько в Підгайцях днями школу відкривають, – наче між іншим мовила Катря, але Юрко зрозумів увесь глибокий підтекст її слів.

– Щоб учити дітей більшовицької науки, – заперечив.

– За німців зовсім нічого не вчили. Твою гімназію коли закрили?

– У сорок першому.

– От бачиш. А ти в університет хотів. У Львові університет скоро відкриють.

– Може, й відкриють, – погодився Юрко, але удав, що це йому байдуже: навіть заплющив очі й почав обкушувати якусь гірку стеблину.

– А я поїду до Ковеля.

– Ти? – не повірив Юрко. – Коли?

– Днями.

– Звар'ювала?

– Як бачиш… – дівчина засміялася безжурно, але ж якась силуваність відчувалася в її сміху.

– Що там робитимеш?

– До тітки.

– Ти ж не збиралася…

– А ми з мамою вчора вирішили.

– А я?

– Захочеш, приїдеш.

– Чого ти не бачила в Ковелі? – Юрко швидко підвівся, сів, поклавши Катрі руки на плечі й зазираючи у вічі. – Чого?

– Піду в школу.

– А в Підгайцях?

– Тут тільки сім класів, а я у восьмий.

– Так з тебе ж сміятимуться: сімнадцять років – у восьмий…

– Най сміються, все одно вчитимусь. А потім Львова…

– Катрунцю, – нараз мовив Юрко жалібно, хочеш кинути мене?

– Ні.

– То що ж?

– Давай разом.

– Не можу, – похитав головою, – маю обов'язок.

– Поїдемо до Львова, там в університет вступиш.

– Хто мене візьме?

– Тато казали: хто з бандер добровільно здається, більшовики прощають.

– Так я й повірив…

– У Підгайцях на сільраді відозва…

– На сільраді? – подивувався Юрко. – Сорока їм пропише відозву!

– Червоні німців доб'ють і за вас візьмуться.

Юрко безвільно махнув рукою. Чесно кажучи, він думав так само, але що вчиниш? Піти від Сороки лячно, есбісти лютують, зрадникам бандерівського руху, кажуть, нема прощення, двох стрільців з їхнього куреня, від яких тільки почули розмову про вихід з лісу, задушили удавками – так, мовляв, буде з кожним і ОУН всюди знайде відступників.

Сидів, похнюпившись, потім рішуче підхопився, випростався й мовив:

– Ти, Катрунцю, зачекай… – Подав дівчині руку, пригорнув до себе – високий, сильний, ставний і рішучий, принаймні сам видавався собі таким. – Зачекай лише тиждень, я повернусь, і ми все вирішимо.

Дівчина поклала йому руки на груди, підвела очі, обпекла блакиттю, і Юрко одразу втратив усю свою рішучість, а вона скуйовдила йому русявого чуба й засміялася тихо.

– Дурний ще, – прошепотіла. – Вирішувати слід зараз: лишаєшся з Сорокою чи зі мною. Два шляхи тільки – туди або сюди.

– З тобою, – мовив Юрко, – тільки з тобою, бо без тебе мені погано.

Засміялася щасливо й припала хлопцеві до грудей. А він дивився на червону заплітку в чорній косі.

«Дивно, – подумав, – Катря чорнява, а очі сині, невже таке може бути?»

Не повірив сам собі й підвів її обличчя долонями – очі справді горять блакиттю, і в них можна дивитися все життя.

Нараз відпустив дівчину, ступив крок назад, подивився так, буцім не бачив ніколи, – і Катря навіть знітилась. Стояла у кофтині з білого лляного полотна, яскраво розшитій химерними квітами, простій темній і зовсім не новій спідниці, засмагла й білозуба, неймовірно вродлива й струнка, але якась розгублена під пильним Юрковим поглядом.

– Ну, що тобі? – запитала. – Чого втупився?

– Кохаю тебе.

– Казав уже.

Юрко радісно свінув очима.

– Мені без тебе не жити.

– Хіба я йду від тебе?

Ступив до Катрі, підняв на руки, легко, немов мале дівча, й закружляв по галявині. Потім, нараз утративши дихання, опустив обережно, буцім могла розбитися, і запитав:

– То почекаєш тиждень?

– Знов своєї? – розгнівалась. Юрко наморщив чоло.

– Ну, не можу я… – сказав прохально. – Ми ж домовились, і я не хочу порушити слово. Мужчина я чи ні – і слово мушу мати мужське, непорушне.

– Куди йдете?

Юрко забув про сотникові настанови, та й які можуть бути таємниці від коханої?

– До Квасова.

– Де це?

– Далеко, сто верст.

– Для чого? – посуворішала, – Я не хочу…

– Ти ж знаєш, в мене руки чисті.

– Якась акція?

– Треба зустріти когось… -.невизначено відповів Юрко. Зробилося соромно – справді, не міг сказати, що йде зустрічати агентів чи провідників з-за лінії фронту. Катря, напевно, не зрозуміла б його. Щиро поклявся сам собі: це буде його останнє діло – все, з нього досить, а якщо справді на сільраді висить відозва…

Подумав трохи й мовив:

– Якщо за тиждень не повернусь, їдь до Ковеля.

– А ти?

– Від Квасова до Ковеля ближче.

Катря взяла Юрка за обидві руки, але не притулилася, як раніше, хотіла бачити його очі.

– Ти прийдеш?

– Як же я без тебе!

– Знайдеш мене в тітки. Вулиця Піщана, сім.

– Піщана, сім, – повторив. – Через тиждень обов'язково чекай на мене.

– Чекатиму.

Катря посміхнулася чомусь сумно, та не витримала, зареготала й побігла галявиною до березового гаю. Юрко біг за нею, дивився, як миготять її засмаглі босі ноги, тріпочеться на вітрі червона стрічка.

За березами почалася позаторішня, поросла вже кущами спаль, а за нею виблискувало озеро. Між комишами тягнулася вузька піщана смуга, на ній чорнів старий, підгнилий човен, вода хлюпалася в ньому, та вони спустили, його в озеро й попливли, відштовхуючись жердиною, вздовж прибережних комишів. Далі починалося мілководдя, за ним – піщаний берег.

Катря, соромливо позираючи на Юрка, швидко роздяглася – вони купалися і загоряли, поки сонце зовсім не спустилося на спадень, і тоді пішли до хутора, тримаючись за руки, якісь принишклі, стомлені й стривожені…

Майор Бобрьонок з задоволенням зняв чоботи і, поки Толкунов лазив на дерево, дав ногам перепочинок. Дивився, як спритно піднімається на дуба капітан, – той нарешті дотягнувся до білого клаптя, зняв з гострої обламаної гілки обережно, немов це був не звичайний шовк, а міна уповільненої дії. Сів верхи на товстелезній гілці, розправив шмат на коліні, навіть для чогось погладив рукою і лише по тому сказав:

– Справжній німецький парашутний шовк, майоре. Двох думок бути не може.

Бобрьонок нічим не виявив радості, хоч звістка справді була приємною. Отже, вони не помилилися і перший слід нарешті знайдено.

Майор зиркнув на годинник. Восьма година тридцять чотири хвилини. Пости протиповітряної оборони вперше засікли німецький літак о другій ночі, і через шість з половиною годин вони вже мають перше підтвердження того, що літак викинув парашутистів. Непогано, навіть дуже непогано, іноді такий розшук затягується на добу, дві й навіть більше. Що ж, подумав, вважатимемо, що нам пофортунило. Поки Толкунов спускався з дуба, Бобрьонок взувся. Взявши у капітана шовковий шмат, уважно роздивився його.

– Парашут зачепився краєм, – мовив упевнено. Перевів погляд на дерево. – Довелося смикати. Ось і обірвали.

– Чи обірвав, – уточнив Толкунов.

– Так, може, парашутист був один, – погодився Бобрьонок. – Принаймні не пощастило йому… – роззирнувся з задоволенням довкола. Справді, якби парашутист опустився бодай на кілька метрів від дуба, потрапив би на галявину. На світанку диверсант знайшов би зручне місце, закопав парашут, шукай його в цих лісах хоч тиждень.

Але чи один парашутист?

Німці, як правило, закидають групи з трьох-п'яти чоловік. Диверсанти чи шпигуни з вибухівкою, рацією, зброєю…

Щоправда, в цьому разі міг бути й один. Полковник Карий казав, що за розвідувальними даними стало відомо: німці готують якусь важливу акцію в зоні розташування тилів їхньої армії. Приблизно по лінії залізниці Сарни – Маневичі – Ковель. Тут одному не впоратися. Якщо, звичайно, диверсія. Шпигунові також важко без рації. Правда, він може мати явки, зв'язкових, яких гітлерівці залишили тут під час війни.

Але ж, хай там що, їм з Толкуновим треба шукати. Нема іншого виходу – тільки шукати. Огледіти буквально кожен квадратний метр лісу, бо диверсанти, зрештою, не можуть не лишити слідів…

Толкунов похмуро подивився на майора.

– Розійдемося? – запитав кислим тоном.

Бобрьонок не звернув уваги на капітанову похмурість: уже звик до того, що Толкунов майже не сміється, та й взагалі хто й коли бачив усміх на його вустах? Така вже вдача у капітана, але ж прекрасний розшукувач, іншого такого нема в контррозвідці армії, може, й цілого фронту.

Толкунову дають найважчу роботу, й він ніколи не заперечує – бурмоситься, а робить, зрештою, комусь же треба робити, така вже в них професія – виловлювати німецьких шпигунів.

Може, це й позначилося на характері Толкунова?

Либонь, ні, он Непийпиво три роки в контррозвідці, дві зірочки на погони заробив, на його рахунку півтора десятка диверсантів, а такий веселий, що позаздрити хочеться: з широкого, вкритого ластовинням обличчя доброзичлива усмішка, здається, і не сходить.

– Розійдемося, – погодився Бобрьонок і поклав парашутний клапоть до сумки. Притупнув правою ногою, перевіряючи, чи добре накрутив онучу, лишився задоволений і дістав карту. – Ти візьмеш цей квадрат, – окреслив і показав Толкунову, – рухатимемося в напрямку Жашковичів, зустрічаємося, якщо, звичайно, нічого не станеться, об одинадцятій на дорозі – третій кілометр від Жашковичів.

Толкунов вислухав наказ, повернувся і пішов, нічого не сказавши. Але майор не виказав свого незадоволення, головне, що капітан зрозумів завдання, а в тому, що він виконає його найретельніше, в Бобрьонка не було жодного сумніву.

Майор стояв і дивився вслід Толкунову. У поношеній, вицвілій від сонця й поту гімнастерці, збитих ялових чоботах той нагадував піхотного капітана, який не виходив із своїм батальйоном місяць чи два з безперервних затяжних боїв.

І йшов Толкунов втомлено, засунувши пальці за пас, справді гарний, майже новий широкий офіцерський пас: виміняв його недавно разом з портупеєю в якогось інтенданта. Кобури, правда, Толкунов не поміняв. Почепив на новий пас стару й подряпану із звичайним офіцерським ТТ. Більшість розшукувачів віддавала перевагу парабелумам та наганам, але Толкунов не розлучався з ТТ. З ніш він прийшов до Смершу – звичайний піхотний лейтенант, командир взводу, якого примітив полковник Карий, а Карий рідко коли помиляється: полковник відомий, мабуть, не лише на їхньому фронті, ас контррозвідки, і ніхто по знає, скількох гітлерівських шпигунів він знешкодив.

І що побачив Карий у похмурому взводному? І чого саме на Толкунову зупинилося його око? Але ж шляхи полковника, як і господні, несновідимі. «Приглянувся…» – лише відповідав. А чому приглянувся?

Зрештою, в кожного є свої секрети; і сам іноді не знаєш, чому вчиняєш так, а не інакше.

Бобрьонок ще раз зиркнув услід Толкунову й подумав, що, можливо, помінявся б з ним зброєю, хоч і мав справді гарного парабелума. Толкунов із свого ТТ за десять-п'ятнадцять метрів пробиває підкинуту консервну бляшанку, пробиває щоразу, не влучить, може, один раз із сотні, але ж який дурень сто разів підряд кидатиме бляшанку?

Бобрьонок також не пас задніх у стрільбі, проте зрівнятися з Толкуновим не міг. В глибині душі визнавав, що, певно, в капітана око зіркіше й рука твердіша, але в колі товаришів казав, що Толкунову просто пофортунило з пістолетом.

Капітанова постать уже зникла в кущах, і Бобрьонок повільно рушив в обхід галявини. Навряд чи в ній закопано парашут; траву й квіти ніде не прим'ято, майор неодмінно побачив би людські сліди, – та й чого диверсантові виходити на відкрите місце? Мусив триматися гущавини. Обігнувши шипшинові кущі, Бобрьонок вийшов на край невеличкої улоговини. Дно вкрите густими заростями папорті, на піщаних схилах чагарники, непогане місце для райника. Майор рушив дном байраку, однак так і не побачив жодних слідів і, лише вибираючись з нього, зачепився оком за щось білувате.

Бобрьонок зупинився: невже ще один парашутний клапоть?

Майор підібрався до нього згори, щоб нічого не витолочити. На траві лежав шмат бинта, звичайна, трохи бруднувата марля, і кров'яні плями проступали на ній.

Опустившись на коліна, Бобрьонок мало не обнюхав траву навколо. Чоловік, який користувався бинтом, знайшов зручне місце. Трава низька, наче скошена, на такій сидітимеш, не залишивши слідів.

Чоловік примостився на невеличкому горбочку, опустивши ноги. Так і є, лишилися навіть сліди від закаблуків. І поранений… Майор понюхав бинт: ще не вивітрився різкий запах йоду.

Бобрьонок заховав бинт до сумки. Тепер мусив знайти сліди людини, котра влаштувалася на краю байраку.

Майор зробив одне широке коло й нічого не примітив. Друге, третє… Нарешті його наполегливість дала наслідки: слід чітко проглядав у низині, порослій мохом, – вологий грунт осів під кроками людини, взутої в чоботи, це майор знав тепер абсолютно точно, йшла людина у важких чоботях. Йшла з лісу до дороги, бо метрів за триста тягнувся путівець до великого села Жашковичі. А з Жашковичів рукою подати до шосе на Маневичі.

Раптом Бобрьонок аж свиснув од несподіванки і опустився коліньми просто на вологий мох, забувши, що може забруднити майже зовсім нове галіфе.

Правий слід відбився чіткіше, був глибший за лівий мало не на сантиметр, а це означало: людина, що вийшла з лісу на Жашківський путівець, накульгує.

Отже, чоловік ставав на ліву ногу обережно, переносячи всю вагу тіла на праву. А з цього випливало…

Майор відчув, як запашіли в нього щоки. Так, з цього випливало, що людина поранила або вивихнула ліву ногу: невдало спустилася, парашут запутався в дубовому гілляччі, мусила обрізати стропи й впала.

Могло ж таке статися? Звичайно, могло.

Отже, треба шукати людину, що накульгує на ліву ногу, а це значно спрощує їхнє завдання.

До одинадцятої лишалася ще майже година, Бобрьонок дійшов до путівця і, визначивши, що чоловік, котрий накульгував, попрямував до Жашковичів, повернув назад. Напевно, диверсант ще до виходу на путівець заховав парашут і, може, пощастить знайти його.

Цілу годину майор нишпорив по кущах, обстежуючи найпотаємніші лісові куточки, однак сьогодні фортуна вже, невно, відвернулася від нього.

Бобрьонок запізнився до умовленого місця на п'ять хвилин, Толкунов уже чекав – сидів на краю дороги й дивився осудливо: звик до точності й навіть п'ятихвилинне запізнення вважав нехлюйством.

Не звернувши уваги на докірливий погляд Толкунова, Бобрьонок запитав:

– Ну що?

– Нічого, – похмуро відповів капітан. – Я обшукав всі байраки, всі гущавини, – вдарив ребром долоні по коліну, – й нічого. Закляття якесь!

Майор примостився поруч, дістав із сумки бинт. Ще раз цонюхав його й передав Толкунову.

– Де? – одразу збагнув той.

– Метрів за триста від дуба. Перев'язував ногу.

– Чому саме ногу?

Бобрьонок розповів про свої спостереження, і обличчя в капітана посвітлішало.

– До Жашковичів? – запитав.

– Куди ж іще?

– Треба попитати в людей, можливо, хтось бачив кульгавого. – Толкунов підвівся легко, немов відпочивав не кілька хвилин, а принаймні годину.

Майор витримав паузу, потягнувся, лише потому обтрусив пісок з галіфе, й вони рушили до села.

Бобрьонок уважно вдивлявся в путівець, намагаючись побачити знайомі сліди, але так і не знайшов. Лише недавно до Жашковичів проїхали вози з сіном, ошмаття його лежали край путівця – можливо, хтось підвіз кульгавого, треба дізнатися в селі…

Майор поділився своїми роздумами з Толкуновим, і капітан на знак згоди нахилив голову.

Село з'явилося несподівано, перша хата стояла, здається, посеред самісінького лісу, і лише за нею дерева були викорчувані й росла різна городина. Вкрита ґонтом, складена із старих потемнілих стовбурів, хата здавалася меншою, ніж була насправді, вона вразила Бобрьонка якоюсь тужливістю, немов сумувала за кимось чи з кимось; певно, таке враження складалося з-за якоїсь її занедбаності: ґанок похилився, ґонт на даху залшнавів, хвіртка – перехнябилася і весь час грюкала од вітру.

Можливо, коли б біля такої занедбаної оселі росли яблуні чи квіти, вона видавалася б веселішою, однак між жердинами, що огороджували садибу з вулиці, й хатою лежав моріжок з рідким кротовинням і від хвіртки вела ледь помітна стежка.

На ґанку сиділа бабця в чорній хустці. Побачивши військових, заворушилася, і Бобрьонок, штовхнувши хвіртку, що висіла на одній завісі, зайшов на подвір'я.

Привітався, але бабця не відповіла, тільки приставила долоню до вуха, й майор збагнув, що стара погано чує, якщо не зовсім глуха. Він сів на лавку навпроти бабці й запитав, чи не бачила військових, котрі вранці мусили Дістатися до Жашковичів і чекати тут на них з капітаном. Стара похитала головою, Бобрьонок зрозумів, що вона нікого не бачила й хотів запитати, де сільрада, але бабця ще похитала головою і пояснила зовсім виразно:

– Не чую я, синочку, поклич дочку, вона в хаті… А якщо молока хочете, то нема, бо нема й корови.

Майор зайшов до хати, в сінях стояла бочка й висіло на мотузку якесь вереття, пахло застояним житлом: борщем і торішньою капустою чи огірками.

Бобрьонок хотів погрюкати в погано вистругані масивні й важкі двері, але вони розчинилися самі й на порозі стала пишногруда, вродлива й ще зовсім молода жінка із заплетеними, акуратно вкладеними на голові косами. Вона не злякалася, не здригнулася, як буває, коли у своїй хаті нечекано стрінеш незнайому людину. Просто зупинилася в дверях і дивилася очікувально.

– Ваша мати послала мене… – почав майор не дуже впевнено.

Жінка уважно обдивилася його – Бобрьонок помітив, як її очі зупинилися на погонах, – видно, цей огляд цілком задовольнив молодицю, бо посміхнулася і відступила, даючи майорові дорогу.

– Заходьте, – запросила гостинно й навіть якось квапливо, – прошу пана офіцера заходити.

У кімнаті стояли стіл із грубих дощок, кілька таких же табуреток і лава попід стіною. Але за бавовняною строкатою запоною Бобрьонок добачив розкішне нікельоване ліжко з великими блискучими кулями на спинках і поліровану шафу для одягу – зовсім пристойну шафу, котра прикрасила б будь-яку міську квартиру. Це поєднання бідності з відвертим достатком трохи вразило майора, проте його це не стосувалося – сів на лаву, зняв кашкета й запитав господиню, яка стояла очікувально, спершись спиною на комин:

– Ваша хата крайня в селі й путівець попід нею, то я хотів поцікавитись, чи не бачили випадково сьогодні вранці військових, кількох чи одного? Розминулися ми, а домовилися зустрітися саме в Жашковичах.

– А ви самі звідки? – безцеремонно поцікавилася жінка.

– Ну, знаєте, військові…

– Таємниця, значить, – посміхнулася глузливо. – Ні, прошу пана товариша, не бачила.

– І ніхто з чужих не проходив?

– Може, й проходили. За всіма не вгледиш.

– Сьогодні сіно возили… – не здавався майор. – Звідки?

– А з григорівських луків. – Бачили, як везли?

– Ну, бачила.

– І нікого не підвозили?

– А дідько його зна.

Майорові видалося: жінці щось відомо, та чомусь не хоче сказати. Почав з іншого боку:

– Ви коли сьогодні встали?

– А як завжди, на світанку.

– Корови ж нема, для чого так рано?

– За звичкою, – посміхнулася і якось виклично розпростала плечі, випнувши високі груди. – За селянською звичкою разом із сонцем, бо і лягаємо рано. Гасу немає, а вечорами іцо із сліпушкою робити? О п'ятій вже в городі порпалася.

– І машини військової не бачили? Жінка затнулася лише на мить.

– Ні… – відповіла, і майор уловив, що сказала неправду, бо вранці цією ж дорогою, попід цією ж хатою проїхав з лісу через Жашковичі їхній «віліс» – шофер висадив їх з капітаном Толкуновим кілометрів за п'ять від села й повернувся через Жашковичі до штабу армії.

Але для чого їй брехати?

– А в селі чужих людей нема? – запитав.

– Може, й є…

Бобрьонок зрозумів, що нічого не доб'ється від жінки. Підвівся і вийшов на ґанок. Толкунов сидів навпроти бабусі – відпочивав, бо знав, що в їхньому становищі іноді буває важливою кожна хвилина перепочинку.

Молодиця вийшла за майором, Бобрьонок попрощався з нею і запитав, як пройти до сільради.

– Не проминете, – лише відповіла. Стояла на ґанку, дивилася вслід, нараз майор озирнувся і побачив у її очах чи то тривогу, чи то переляк, притишив крок і озирнувся Ще раз, але жінка вже сховала очі, навіть усміхнулася, і майор подумав, що він, мабуть, помилився.

Сільрада розташувалася в одному будинку з крамницею і була замкнута. Бобрьонок помацав великий замок, а Толкунов зазирнув у крамницю. На порожніх полицях лежали книжки, під ними стояв мішок з чимось сипучим, але неходовим, бо в крамниці було зовсім порожньо. Поруч із книжками капітан помітив дві пари тенісних ракеток, зовсім пристойних і, либонь, дорогих ракеток, – але для чого вони в селі? Так і не розв'язавши для себе цю проблему, капітан запитав у продавщиці, літньої жінки у ватянці (незважаючи на спеку), де можна побачити голову сільради.

– А в селі, – відповіла не вагаючись.

– Село велике.

– Велике, – погодилась, – та вуйко Федір на похороні. Бабця Стефанія померла, – пояснила, – то сьогодні ховатимуть. Це недалеко – он там, у завулку. Одразу праворуч, третя хата.

Садибу бабці Стефанії довго шукати не довелось. Під хатою юрмилися люди, розшукувачі попрямували туди – натовп розступився, даючи дорогу, але майор зупинився і запитав, де голова сільради.

Старий і зморшкуватий чоловік у чорному, видно, святковому капелюсі, зміряв його з голови до ніг підозрілим і не дуже доброзичливим поглядом і запитав сам:

– А вам, прошу, для чого?

– Потрібен, – не звернув уваги на його цікавість Бобрьонок. – У справі.

– Ну, якщо в справі… – поважно кивнув старий, – голова пішли по коні для похорону, зараз будуть.

Треба було чекати, і Бобрьонок з Толкуновим влаштувалися в затінку під грушею, що росла на подвір'ї, відчуваючи цікаві погляди, весь час звернені на них.

Люду на похорон зібралося чимало, переважно бабці й літні чоловіки – цілком закономірне явище, молодь в армії, й тільки діти та підлітки шастали в натовпі. Трохи осторонь, правда, стояв чоловік років під сорок у солдатській гімнастерці, курив і розмовляв із старою жінкою, потім пройшов з нею до хати, і Бобрьонок помітив, що він накульгує, й саме на ліву ногу. Взутий чоловік у кирзові чоботи – Бобрьонок ледь торкнувся ліктем Толкунова й вказав очима на чоловіка в гімнастерці, капітан розуміюче опустив очі й клацнув пальцями: мовляв, сигнал прийнято, той чоловік нікуди не дінеться.

Бобрьонкові захотілося курити, але не знав, чи можна під час такої сумної події. Проте бажання переважило сумніви, і він витягнув пачку цигарок. Певно, старий у чорному капелюсі не спускав з майора очей, бо одразу виріс перед ним і безцеремонно потягнувся до пачки.

– Дозвольте, пане офіцере, – попросив улесливо, – бо таких цигарок ми тут і не бачили.

Майор стукнув пальцем по пачці, викидаючи цигарку, запалив сірника, дав прикурити старому, той затягнувся з насолодою і сів на край лавки поруч з Бобрьонком. Певно, йому хотілося побалакати, та ще з таким начальником, – поштиво торкнувся мозолястими, покрученими від важкої роботи пальцями крис капелюха й мовив:

– Ця Стефка, що померла, звичайно, стервою була, але якби панове офіціри знали, який у неї бімбер…

Бобрьонок не знав, що таке бімбер, та саме слово сподобалося йому – звучало якось благородно й піднесено. А старий вів далі:

– Такого бімберу, прошу я вас, не знайдеш у всіх Жашковичах. Шкода, що померла стара суціга, нема більше кому варити…

Неясний здогад майнув у Бобрьонка, але все ж нересилив себе й не запитав, що саме дід має на увазі. Але Толкунов не став церемонитися.

– Що таке бімбер? – запитав.

Дід здивовано подивився на них, як на вар'ятів.

– А-а, – збагнув нарешті, – то, прошу, по-вашому самогонка, по- нашому ж бімбер, і варити його треба вміючи, бо з чистого продукту можна зробити таке, що без користі для організму…

– Без користі, кажете? – всміхнувся Бобрьонок,, проте одразу погасив усмішку, бо які ж можуть бути веселощі на похороні, коли у всіх сухі й пісні обличя?

І коли на тебе дивиться літня жінка в запраній кофтині невизиаченого кольору, у завеликих, не по нозі, верзунах. Вона тримала дівчинку – білокосу й голубооку, тоненькі, як сірники, ніжки якої тонули в таких самих величезних і неоковирних верзунах.

– Пане, – раптом запитала жінка, вклонившись Бобрьонкові, – вибачте, пане, але коли вона кінчиться?

– Що? – не збагнув майор.

– Війна. Коли чоловіки наші повернуться? – Жінка зазирала Бобрьонкові у вічі прохально, немов і справді від його відповіді залежав кінець війни, а дівчинка ступила до нього, зиркнула бездонними блакитними очима, нараз засоромилася і поклала бруднуватого пальця до рота, і ці очі, тоненький палець і безглузді верзуни так розчулили майора, що під горло підкотився важкий клубок. Він пошукав у сумці й, на щастя, знайшов кілька грудочок цукру, подав їх дівчинці, однак та й далі стояла в незалежній позі з пальцем у роті.

– Бери, – підштовхнула її жінка, – це ж цукор. Давно пе бачила його, забула, – пояснила майорові.

– Їж, будь ласка… – Бобрьонок підніс грудочки на долоні, вони лежали якось сиротливо, але що він міг іще дати дитині? Фактично, це його сьогоденне багатство, і майор пропонував його від щирого серця.

Дівчинка нарешті взяла цукор делікатно, пучками й засунула до рота одразу обидві грудочки. Бобрьонок дивився, як засмоктала жадібно і як одразу потемнішали її волошкові оченята. Подумав: либонь, нескоро ще нагодуємо дітей хоча б цукром,.,

Бобрьонок затоптав докурену цигарку й звернувся до діда.

– А хто це? – кивнув на кульгавого чоловіка в гімнастерці, котрий саме вийшов з хати.

Дід зсунув капелюха на потилицю й пояснив просто:

– Степан.

– Який Степан?

– А Маріччин.

– Ваш сільський?

– А який же іще?

– Що в нього з ногою? – Від народження.

– А-а… – Бобрьонок одразу втратив цікавість до чоловіка в гімнастерці. Запитав: – Чого це ваш голова бариться?

– Так коней на все село лишилося тільки троє. – І додав розсудливо: – Раніше труну носили, тут і недалеко, так чоловіків катма.

За хвірткою почався якийсь рух, майор подумав, що нарешті приїхав голова, але виявилось, що прийшов піп. Він прішлуганився із сусіднього села, старий і немічний, з жовтуватою рідкою бородою, в пошарпаній, з тороками рясі, і жінки посунули слідом за ним до хати.

– Старий, – люто сплюнув на траву дідуган, – старий наш піп, помре, хто правити стане?

Майор не відповів, але Толкунов, який дотепер сидів мовчки, кинув зневажливо:

– А ніхто. Хлопців ваших в армії перевиховаємо, повернуться з війни й церкву зачинять.

– Не зачинять.

– Це чому ж?

– Бо слобода й ми не дамо.

– А вас і не питатимуть. Та й попів на той час не буде,

– Так, – зітхнув дід, – помре отець Василь,

Повно, подумав Бобрьонок, він не міг уявити собі в церкві іншого попа, але, виявилось, майор помилився, бо старий нараз присунувся до нього й запитав тихо, немов ішлося про сувору військову таємницю:

– А попів до армії беруть?

Це запитання було таке несподіване, що Бобрьонок лише розвів руками, але Толкунов не розгубився і пояснив тверезо:

– А піп що, не громадянин?

– І, значить, одягають їх, прошу пана, у військове?, – Аякже.

– І ружжо дають?

– Як і належить.

Нараз дід зареготав – тихо й прикриваючись рукою, але ікась бабця все-таки помітила це аж із ґанку і осудливо асварилася на нього. Але дід не звернув на неї уваги.

– А най його… – мовив крізь сміх, – отец Василь з авоматом!. Із шмайсером, прошу пана…

Картина і справді видалася Бобрьонку кумедною, дістав ще цигарку й пригостив діда. Але прикурити не встигли, бо на вулиці почулося рипіння фіри – приїхав голова.

Він зайшов на подвір'я, широко ступаючи, – високий, носатий чоловік у вишиванці, одразу побачив офіцерів під грушею і круто повернув до них. Ішов, приязно всміхаючись і простягаючи ліву руку, бо правиці не було, з закоченого рукава сорочки стирчала кукса.

– Гавришків, – назвався, – Федір Антонович. Тутешній голова сільради.

Бобрьонок із задоволенням потиснув міцну й шерехату руку, а Толкунов запитав:

– Давно демобілізувався?

– Третій місяць.

– Сержант?

– Старшина.

– Піхота?

– Зв'язківець.

– І то непогано, – схвалив Толкунов і безцеремонно сказав дідові, який з цікавістю прислухався до.розмови:

– Іди. вже, старий, бо скоро труну виноситимуть.

Дід обережно заховав подаровану цигарку під стрічку капелюха, йти йому явно не хотілося, підвівся, крекчучи, й почимчикував озираючись. Голова статечно сів на його місце, дістав кисет, Бобрьонок запропонував йому цигарку, але Гавришків відмовився, пояснивши, що вже звик до міцної махорки й все інше не смакує. Напрочуд спритно скрутив із заготовленого раніше газетного папірця товсту цигарку й задимів, пильно позираючи з-під густих брів на офіцерів.

Бобрьонок показав йому посвідчення, старшина вивчив його уважно, але, дізнавшись, з ким має справу, не розхвилювався чи збентежився, як часто бувало з іншими, а запитав по-діловому:

– Чим можу служити?

– Ви місцевий? – уточнив Толкупов.

– Ні.

– Зі Сходу?

– Із сусіднього села.

Видно, відповідь дещо розчарувала Толкунова, куточки губів у нього опустилися, і обличчя набрало ще похмурішого виразу. Певно, Гавришків одразу збагнув, що саме ие сподобалося капітанові, бо додав:

– Я на війні з червня сорок першого, товаришу капітане, маю два поранення і чотири ордени.

– Чому ж цей маскарад? – кивнув Толкунов на вишиванку. – Гімнастерку міг би носити й бойові нагороди.

– Щоб усі в селі знали, який герой?

– А що в цьому поганого?

– І так знають, – пояснив голова. – Але ж тут навколо бачите, які ліси! І в людей з орденами стріляють з-за кущів.

– Злякався? Старшина набурмосився.

– Прошу вас, в якій справі? – запитав суворо. Бобрьонок спробував хоч трохи згладити різкість Толкунова і почав делікатно:

– Каштан мав на увазі…

– Знаю, що він мав на увазі, – перебив його сердито Гавришків. – Але ж шановний капітан сидить у штабі й тільки іноді вибирається з- за письмового столу, а тут стріляють, зокрема у сільрадівські вікна, й без цього, – витягнув з кишені гранату, – та без автомата до лісу й не потикайся.

Звичайно, він не знав, як Толкуиов пробиває консервну бляшанку й що на рахунку в нього мало не три десятки диверсантів, однак Бобрьонок не мав права нічого пояснювати старшині й тільки поцікавився:

– Бандерівці приходили в село?

– Ще ні, але в Кодрах були позавчора, – махнув куксою на ліс. – За п'ять-шість кілометрів. Та береженого й бог береже.

– І як ви, – кивнув Бобрьонок на відтяту руку, – з автоматом?..

– Призвичаївся. Людина, якщо дуже потрібно, до всього призвичаїться.

– Сторонніх у селі нема? – суворо запитав Толкунов, вирішивши, певно, покласти край пустопорожній балаканині.

– Здається, нема.

– Чому – здається?

– Село велике, за всім не вгледиш.

– Мусиш.

– Та мушу, – раптом легко погодився Гавришків, – але ж не завжди виходить.

– Треба попитати людей, – попросив Бобрьонок, – може, хтось сьогодні вранці бачив людину, що накульгує. Чи кількох чоловіків. Можливо, військових.

Гавришків не став уточнювати, кого саме має на увазі майор, і це сподобалося Бобрьонкові: хоча, зрештою, лю- дина військова й має знати що до чого – чим менше ставиш запитань, тим краще.

Голова докурив цигарку аж до пучок, вони були в нього й так жовті, припалені, недбало кинув недопалок і мовив якось знехотя:

– Чув я, Настька казала…

– Що? – не стримався Бобрьонок. – Яка Настька? Голова пояснив:

– Є в нас така гергепа, вибехкалася на сажень, ніхто заміж не взяв, то злоститься. На жінок особливо, і чув я сьогодні: паплюжила Параску Ковтюхову. На світанку бачила, як та до закинутого хліва бігала. Настька, звичайно, за нею, причаїлася в байраці, півгодини, каже, лежала, змокла вся і вихолодилася, та недаремно: бачила, як із хліва до лісу чоловік пішов. Певно, Парасчин коханець, а може, й бандера. Хоча, це не виключає одне одного.

– Не казала – накульгував? – нетерпляче запитав Толкунов.

– Ні, не казала.

– А як би цю Настю побачити? – поцікавився Бобрьонок.

– На цвинтарі. Могилу копає, більш нікому, чоловіків У селі нема, – пояснив Гавришків, немов пробачався. – Старі й діти лишилися та інваліди. Й поховати по-справжньому нема кому… – Він не встиг договорити, як двері хати розчинилися, почали виносити труну, й Гавришків поспішив туди.

Першим ішов піп – розмахував кадилом і бурмотів щось, баби хрестилися і кланялися, за ними несли труну: попереду підставили плечі Гавришків і кульгавий Степан, далі – жінки, вони були значно нижчі на зріст, і труна якось неприродно задиралася вгору, Бобрьонкові чомусь здалося, що покійниця хоче вислизнути з неї. Та все ж труну благополучно вмостили на фіру, поклали поруч віко, й траурна процесія рушила вузькою вулицею вниз до річечки, за якою на крутому березі стояла старенька дерев'яна церква із цвинтарем.

Майор з Толкуновим попленталися слідом. Позаду них прилаштувався лише дід у капелюсі, йшов, ледь переставляючи ноги, але запропонував офіцерам:

– Ви на поминки верніться, не пошкодуєте. Бімберу повна сулія, а кому пити? Баби на цьому не розуміються, їм що бімбер, що казьонка – все одно без користі, прошу я вас…

Через річку колись був перекинутий міст, його розібрали, лишилися тільки дві колоди, по яких і почали переходити люди. Фіра поїхала вбрід, грунт тут був глизявий, а коняка й так ледь переставляла ноги, кульгавий Степан вйокав на неї й підбадьорював батогом, але скоро фіра остаточно загрузла. Дві жінки спустилися туди й разом з головою сільради почали штовхати. Нарешті фіра важко зрушила й вони пішли за нею вбрід – добре, що вода ледь сягала колін.

А вгорі по колодах над фірою з труною повільно просувалася вервечка чорних жіночих постатей – видовисько було таке сумовите, що навіть балакучий дід принишк: зупинився, почав хреститися, й губи в нього дрібно тремтіли.

Біля могили стояла висока жінка – в її вигляді не було нічого жіночого – пласка й безгруда.

Голова розуміюче перезирнувся з Бобрьонком, офіцери відійшли вбік до церкви, сіли на лавицю під бузковим кущем і дочекалися кінця похорону, хоч Толкунов і габзував крізь зуби клятого попа, який явно затягував процедуру.

Нарешті голова підвів до них Настьку. Бобрьонок запропонував жінці місце на лавці, проте вона відмовилась, стояла, спираючись на лопату з сирою, ще не обтрушеною землею, і очі в неї тривожно бігали,

– А розкажи, Настю, – ласкаво, мало не ніжно почав Гавришків, – як ти вранці Параску вистежила…

– Для чого? – запитала Настя. Голос у неї був чоловічий, майже бас.

– Цікавляться люди.

– А що цікавого? Параска – курва, всі знають, що коханця принадила, жив з нею, не криючись, може, то він і був…

– Може, – погодився голова. – А ти не помітила, той жевжик, що з хліва до лісу подався, не накульгував?

– Може, й накульгував, – Иастька наступила великим солдатським черевиком, обліпленим рудою землею, на заступ, увігнала його в грунт. – Але для чого Парасці кульгавий?

– Коли саме ви побачили Параску? – спробував уточнити Бобрьонок. – О котрій годині?

– А в мене що, дзиґар є? – Вперше Настька зобразила на обличчі щось схоже на посмішку. – Темно ще було, ледь сіріло.

– Де живе Параска? – запитав Бобрьонок.

– Ви з Пилипівського лісу прийшли? – уточнив голова. Майор кивнув, і Гавришків пояснив: – Повз Парасчину хату проходили, крайня, мало не в лісі.

– І бабця в неї глуха?

– Недочуває.

Бобрьонок згадав звабливу молодицю і те, що вона явно чогось не договорювала.

Але для чого їй посеред ночі потаємно пробиратися до хліва? Якщо парашутист вийшов з Пилипівського лісу, одразу шмигонув би до Парасчиної хати.

– Ви точно бачили, що із хліва па світанку вийшов чоловік? – запитав Бобрьонок у Насті.

– Не сліпа ще. І Параска одразу назад до села… Курва вона – я кажу, й все село знає.

– Добре, – махнув рукою майор, – дякую. Тільки от що: про нашу розмову нікому, щоб Параска не дізналася.

– Аякже, не скажу, – злостиво зблиснула очима Настя, для чогось енергійно зробила в землі заступом скіпець, закинула заступ на плече й почвалала, як справжній землекоп, широко, по-чоловічому.

– Не вірте, рознесе поч селу, як сорока, – плюнув на млю Гавришків і затер чоботом. – Язиката..

Майор поділився з ним своїми сумнівами: все ж не міг збагнути, для чого жінці бігати вночі до хліва, коли кращого місця для побачення, як у власній хаті, знайти важко.

Голова подумав трохи й пояснив:

– Усе правильно, і ця Параска голову на плечах має. Ми із Степаном, он, бачите, поїхав, – вказав пальцем на кульгавого, який погнав фіру назад до села, – біля Парасчиної хати засідки влаштовуємо. Бандери якщо прийдуть, то з того боку. Ми там і крутимось…

– І Параска не могла не знати цього?

– Звичайно, очі ж має… Та й не крилися ми від неї. Там за подвір'ям оденок стоїть, то ми в ньому.

– Цієї ночі вартували?

– Ні.

Бобрьонок швидко прикинув: людина з лісу, напевно, не могла знати про засідку – йшла до села й завітала до Параски, а та вже відправила зайшлого до хліва, а потім і сама тихенько подалася туди.

Майор перезирнувся з Толкуновим. Справді, були випадки, коли абвер закидав шпигунів на раніше підготовлені явки чи людей із місцевих, які могли використати своїх родичів та знайомих. Запитав у голови:

– А як вона, Параска? Нічого за нею не водиться? Гавришків стеїіув плечима.

– Не чув… Хоча, от що… Я людина тут нова, та дійшло й до мене: був у Параски хлопець, з оточенціві., А перед тим, як наші прийшли, зник.

Це вже була принаймні якась ниточка, за котру можна було вхопитися, але майор, підморгнувши непомітно Толкунову, відрізав:

– Пусте… Ті оточенці, які до дівок поприлипали, давно вже в армії. Вибачте, старшина, – потиснув ліву руку Гавришкову, – нам уже час, машина чекає.

Справді, «віліс» стояв на протилежному березі річки і шофер навіть кілька разів просигналив, – даючи знати, що прибув у точно визначений час.

Вони проїхали селом повільно й не криючись, і Бобрьонок із задоволенням побачив, що Параска стоїть на ґанку.

Жінка провела «віліс» довгим поглядом, офіцери проїхали так близько, що Бобрьонок зумів побачити навіть вираз Парасчиного обличчя – якийсь відчужений і байдужий, а може, це тільки видалося йому, бо Параска навіть махнула їм, і майор підвів руку, відповідаючи на вітання.

«Віліс» зупинився там, де з лісу на путівець вийшов кульгавий. Шофер Віктор витяг досить великий шмат брезенту, розстелив на траві, її розшукувачі простягнулися на ньому, дивлячись, як порається хлопець.

Віктор поставив на брезент повний термос міцного й солодкого чаю, гострим ножем відкрив бляшанку тушонки, поклав півбуханця хліба – то був офіцерський пайок, але Віктор від себе додав ще кілька помідорів і дві цибулини, встиг заскочити в Маневичах на базар. А що таке помідори? Зараз вони коштують копійки, тітки виносять відрами, бо вродили…

Віктор явно применшував свою роль в організації додаткової пайки, грошей у нього, як правило, не було, та їй які гроші в звичайного єфрейтора, мабуть, стрільнув когось із знайомих – добра душа, розіб'ється, а зробить приємність.

Толкунов лежав горілиць, вдивлявся пильно в небо, наче й справді в його безхмарності було щось дивне, і капітана, мабуть, не обходила Вікторова турботливість. І взагалі наче ніщо не обходило: ні помідори, ні масна тушонка, котра пахла так, що в Бобрьонка рот давно сповнився слиною, капітан міг обійтися навіть без гарячого чаю, міг обійдися без усього, аби був міцний тютюн та кусень хліба із сіллю – славився у Смерші своєю невибагливістю і байдужістю до так званих матеріальних благ, задовольнявся мінімальними і майже ніколи не скаржився. Правда, це не виключало того, що за нагоди міг і випити в колі товаришів, і смачно попоїсти.

– Готово, – сказав Віктор.

Толкунов перевернувся на живіт, одбатував великий шмат хліба, витягнув ножем з банки тушонку й почав жувати повільно, немов не було виснажливої ночі й голодного дня. Не відриваючись від їжі, запитав у Бобрьонка:

– Вітьку відпустимо?

– Звичайно, щоб машиною тут і не пахло. Толкунов зиркнув на годинник.

– Дотемна ще лісом походимо.

– Угу, – погодився майор і відкусив половину великого, соковитого й неймовірно смачного помідора. – Ти приєднуйся, – запропонував Вікторові.

– Та я вже…

– Не кривляйся, – сказав Толкунов суворо. – Чим у їдальні годували? Кашею?

– Пшоняною.

– Це тобі не каша.

– Точно, не каша, – посміхнувся той якось просвітлено – справді, що такому здоровому хлопцеві солдатська пайка, на один зуб, а тут тушонка й помідори.

– Я так гадаю, – вів далі Толкунов, – ми пройдемо байраком, я там нагледів одне місце, та, на жаль, ще не встиг обшукати.

З Толкуновим працювати – задоволення. Ні словом ще не перемовились, а вже зрозумів Бобрьонка. От і зараз: розкладає все по поличках, буцім думає однаково з майором.

– Потім ти в хліві засядеш, а я біля Парасчиної хати. Той молодик може раніше прийти, бери його одразу, нам дівка ні до чого, нікуди вона не дінеться, з нею побалакаємо потім, а ось на її хахаля мені дуже хочеться глянути.

– А не краще нам обом – біля хати?

– Навіщо?

– Якщо не один він з лісу вийде?

– А дівка дарма шлях до хліва проклала? Всі туди підуть. Я там роздивився, коли поверталися: є гарне місце, звідки й Парасчина хата проглядається, й підступи до хліва. Я тобі на допомогу завжди встигну.

– Встигнеш, – погодився Бобрьонок, – а коли він чи вони до хати прийдуть?

– Ну, з двома я сам упораюсь, – спокійно мовив Толкунов, зрештою, Бобрьонок добре знав, що справді впорається. – А якщо їх буде більше, тобі свисну,

– Домовилися.

Вони швидко прикінчили все, що виклав Віктор на брезент, не лишили нічого і в термосі. Не чекаючи, поки той прибере, заглибилися в ліс.

Толкунов узяв круто праворуч, і скоро розшукувачі спустилися до не дуже глибокого, але темного, із струмочком на дні байраку.

Капітан виламав з ліщинового куща міцну палицю, розсував нею чагарники, іноді, як справжній мінер, тицяв за гостреним кінцем у грунт, нічого не знаходив, але не лаявся і взагалі нічим не висловлював свого незадоволення.

Майор ішов метрів за п'ятнадцять від Толкунова протилежним боком байраку, точніше, не йшов, а, як кажуть, просувався, – вся зона ліворуч од струмка належала йому, і не помітити чогось підозрілого просто не міг.

Пройшли з кілометр, байрак повертав, починалася досить широка скалубина.

Бобрьонок зупинився на мить, орієнтуючись, і тут Толкунова спіткала перша удача. Біля самого струмка помітив на траві жменьку свіжої землі, вона не могла опинитися тут випадково (взагалі, нічого випадкового в лісі, на глибоке капітанове переконання, не було й не могло бути), його око відразу зачепилося за цю свіжу грудку. Правда, її міг лишити лось чи кабан, однак тварина лишила б і сліди, а слідів не було – жодного сліду, тільки жменька піщаного лісового грунту.

Толкунов опустився на коліна біля грудочки, Бобрьонок одразу помітив це й запитав:

– Щось знайшов?

Капітан тільки підняв застережливо руку, розглядаючи землю. Обережно зняв верхній шар – земля була ще волога всередині, не встигла просохнути й розсипатися, отже, грудка опинилася тут порівняно недавно.

Толкунов уважно роздивився довкруж. Помітив ледь прим'яту траву й розрізану чимось гострим бур'янину. Підійшов туди, запустив палець під зрізане стебло й підняв шматок вирізаного та акуратно покладеного назад дерну. Розгріб грунт і побачив шовк парашута. Лише тоді підкликав майора й показав, як диверсант добре, із знанням справи закопав парашут.

– Він вибирав землю жменями, відносив і кидав у струмок, – пояснив. – А що грудку випадково впустив – якби не вона, ніколи б не знайшли.

В тайнику лежав лише парашут, залишений кульгавим, шовк був розірваний, вони приклали клапоть, знятий з дуба, – все сходилося, і Бобрьонок уперше подумав, що, певно, літак скинув лише одного парашутиста. До того ж шпигуна, який добре знав навколишню місцевість.

Майор швидко зорієнтувався. Диверсант зробив невеличкий гак, метрів триста чи чотириста, щоб закопати парашут. Він поспішав це зробити одразу, либонь, у гарячці забув про пошкоджену ногу. Обладнавши схованку, поспішив до Жашковичів, але тут нога дала про себе знати. Перебинтував її, вийшов на путівець і дістався до хати Параски.

І, можливо, вся ця історія якось пов'язана з оточеіщем, що прижився був у молодиці.

Бобрьонок згадав розкішне ліжко з нікельованими кулями – вилежувались на м'якому матраці, а тепер… Злість закипіла в ньому, проте одразу вгамувався. Злість не була порадником у ситуації, коли все слід добре обміркувати, взагалі вважав, що добрячої порції злості в їхній роботі ніколи не завадить, не похмурості, як у Толкунова, а злості, яка бадьорить і робить людину рішучішою і настирливішою. Але тепер зітхнув, сів на парашут і мовив, ласкаво перебираючи пучками шовк:

– Ну що, капітане, порядок?

Однак Толкунов не схильний був поділяти оптимізм Бобрьонка.

– Порядок буде, коли цього парашутиста прищучимо.

– Справа техніки.

– Не подобається мені все це.

– Чого ж, слід уже маємо.

– Від сліду до діла… А тут усе якось не те… Коли це фріци одного-однісінького парашутиста скидали?

– Але ж сам чув: Карий попереджав – якась незвичайна і серйозна операція.

– А якщо незвичайна, де підстраховка? Міг цей парашутист розбитися?

– Міг.

– І без рації. Як подасть знак про себе? Гадаю, коли б він мав рацію, заховав би в тайнику з парашутом. Тягнути рацію з собою небезпечно.

– Рацію абверівці могли йому залишити тут, – заперечив Бобрьонок. – У тієї ж Параски.

– Надто далекоглядно, – сказав Толкунов, але не дуже впевнено. – Давай, поки не стемніло, ще трохи походимо.

Вони пройшли байрак аж до кінця, обшукали всі підходи до нього, але нічого не знайшли. Попрямували до Жашковичів навпростець, ліс тут не дуже густий, підлісок витолочили жашківські коровії – трава росла добре й пастухам не треба було далеко ганяти череду.

Скоро в просвітах поміж деревами побачили далекі хати. Знайшли галявинку й заховалися під ліщиновими кущами. Далі до села тягнулася лісова погорілиця з сиротливими пеньками й рідкою приземистою порістю – кращого місця для відпочинку годі було й шукати: все бачили навколо, а до них ніхто не підійшов би непомічений.

Бобрьонок підклав під голову сумку, з насолодою витягнув ноги й мовив умиротворено:

– Гарно! Зірки скоро замерехтять…

– Холоднувато… – поворушився Толкунов. – Як ти вважаєш, якщо покурити?

Майорові також смертельно схотілося закурити, взагалі цього не слід було робити, людина в лісі могла відчути цигарковий дим, однак лише темніло, а досвідчений шпигун прийде, коли село спатиме.

– Давай, – погодився, – тільки обережно…

Толкунов, скулившись, чиркнув запальничкою, дав прикурити майорові від своєї цигарки, вони ховали вогники в руках і затягувались жадібно: знали – не куритимуть цілу ніч…

Потім полягали головами один до одного, замовкли, вслухаючись у вечірні звуки засинаючого лісу, і Бобрьонкові здалося, що Толкунов задрімав. Але капітан нараз заворушився, повернувся до Бобрьонка боком і мовив, майорові здалося, з жалем:

– Війна скоро кінчиться…

– Скоро, – погодився Бобрьонок радісно. – От Польщу пройдемо, а там і Берлін! І кінець нашим трудам…

Толкунов не погодився:

– Робота тільки почнеться…

– Скажеш таке!

– А всіляких гадів хто виловлюватиме? Дядя?

– А-а, ти он про що… – протягнув Бобрьонок. – А я демобілізуюся.

– Ти що? – жахнувся капітан. – Ти ж ас контррозвідки, чотири ордени, хто тебе відпустить?

– Що ордени… – зітхнув Бобрьонок, але не зовсім щиро, бо в глибині душі не був байдужий до нагород. Два Червоних Прапори, ордени Червоної Зірки і Вітчизняної війни заробив чесно й законно пишався ними.

– Ордени – це визнання, – заперечив Толкунов переконано. – Наші документи, збагнув?

Що ж, коли додержуватися цього погляду, то капітанові документи були першого гатунку: п'ять орденів, не рахуючи медалей, а ще, як кажуть, не вечір…

– Ти це справді про демобілізацію? – перепитав Толкунов.

– Вирішив.

– Сам чи з Галкою?

– З нею.

– Я так і гадав: хіба жінка може добре порадити? Бобрьонок хотів образитися, але не зміг. Та й що йому капітанові шпильки, чого мусить зважати на них, брати близько до серця: головне, що вони з Галею розв'язали для себе цю проблему, прийняли рішення, від якого не відступляться.

– Дурниці робиш, – вів далі Толкупов, – для тебе в армії всі двері відкриті. Чи в держбезпеці. Два курси інституту, знаєш, скільки зараз тягнуть? Вступиш до академії, вийдеш полковником.

Бобрьонок ліниво потягнувся і стиха проказав:

– Геолог я, розумієш?

– Ну й що? А я працював у МТС. То що, мені в майстерню вертатися?

– Якщо любиш свою справу…

– А я цю полюбив… – Толкупов погладив обшарпану кобуру пістолета. – Тільки мені важче буде. Сім класів, на атестат зрілості не витягнув.. Але що таке атестат? Двадцять сім диверсантів – оце і є мій атестат. Хіба не так?

– Ще й який! – заспокоїв його Бобрьонок. – Усе тобі зарахується.

Гадав, що капітан заперечить, бо в глибині душі вважав, що сім класів малувато для людини їхньої професії, проте Толкунов підхопив з надією:

– І я вважаю, що зарахується.

– Тобі б тільки підучитися… – обережно почав Бобрьонок.

– Важко.

– Чудик ти якийсь, капітане. А гітлерівського шпигуна спіймати – легко?

– Мені легше, – упевнено відрізав Толкунов, – та й якось соромно за парту сідати… – Нараз посміхнувся й додав: – 3 такими орденами!

– А ти їх у шухляду заховай, – зовсім серйозно порадив Бобрьонок.

– Не для того заробляв, щоб ховати.

Бобрьонок згадав діда в крислатому капелюсі і якось мимовільно скористався його висловом.

– А якщо для користі? – запитав.

Толкунов не відповів, і майор збагнув, що той не зовсім поділяє його точку зору. Що ж, мабуть, капітан мав рацію: бойові заслуги кожного мусять зараховуватися в майбутньому. Хоч і тоді доведеться працювати, можливо, важче, ніж тепер, і, либонь, орденів за ту роботу даватимуть менше – робити ж свій «іконостас» перепусткою до посад та різних благ недостойно справжньої людини.

– Спіймати б зараз цього шпигуна клятого, – несподівано перевів розмову на інше Толкунов, – тоді й відіспатися можна. Я б задрімав хвилин на шістсот.

– І я б…

– Ні, ти б до Галки побіг…

Бобрьонок не заперечив: капітан таки мав рацію, і ніяка втома не втримала б його від побачення. Уявив собі Галю: у гімнастерці й пілотці, коса вузлом лежить на потилиці, сірі очі на пів-обличчя, таких очей не бачив у жодної жінки.

І ніжна шкіра, ямочки на щоках, які він так любить цілувати. Галочці, певно, буває лоскітно, бо тоді сміється і пестить його ніжними м'якими пальцями…

– У нас є час поспати, – тверезо зваживши все, сказав Бобрьонок. – По сорок п'ять хвилин. Спочатку ти, а потім я.

– Можна, – погодився Толкунов, – Зараз у селі люди ще ходять, потикатися туди небезпечно. – Він повернувся на правий бік і заснув одразу, спав тихо, мов сова, і Бобрьонок подумав, як це добре для розшукувача: вміти отак вмить розслабитися і відпочити. Він лежав і вслухався в нічні лісові шерехи: запідпадьомкав перепел, сонно відповіла з кущів якась мала птаха, безшумно пролетів сич і занугукав одразу з сусіднього дерева – моторошно й жахно.

На мить і майорові стало лячно, як буває в дитинстві, коли залишишся сам у лісі, – за кожним дтовбуром ввижається небезпека, а сичеве пугукання видається мало не зойком щезника.

Хвилини тяглися довго, сон змагав Бобрьонка. Він. із заздрістю дивився, як тихо дихає Толкунов, крутився і тер собі щоки. Нарешті настала його черга – майор вільно простягнувся під кущем, та, либонь, за законом невезіння сон відійшов і Бобрьонок заснув нескоро… Прокинувся він од доторку капітанової руки – одразу сів, протер очі й запитав:

– Що?

– Порядок.

– Котра година?

– Початок дванадцятої.

– Рушили.

Вони підійшли до села й постояли трохи під розложистим грабом. Парасчина хата видавалася якоюсь мертвою, принаймні безлюдною, наче нікого в ній нема й давно не було і не стоїть за бавовняною завісою нікельоване ліжко.

Бобрьонок уявив собі Параску з її розкішними формами на цьому ліжкові – спить солодко й не думає ні про що, а може, прйникла до віконця і вдивляється в узлісся, виглядаючи знайому постать, – майор мимовільно відступив за кущ, немов і справді могла щось розгледіти з такої відстані.

Пробираючись підліском, вони обминули село й розійшлися. Толкунов заліг у городі поміж соняхів, а Бобрьонок улаштувався в напівзруйнованому хліві так, щоб бачити підходи до нього з лісу, який відступав тут від села на чверть кілометра.

За городами, що оточували хлів, починався моріг з ручаєм посередині, руслом струмка можна було дістатися до хліва майже непомітно, і Бобрьонок подумав, що кмітлива Параска недаремно обрала це місце для побачень.

У центрі села валували собаки, десь поблизу сонно заспівав півень, та одразу схаменувся і замовк – тиша, й тільки сичеве пугукання долинає з пущі.

Незнайомець вийшов з лісу рівно о дванадцятій, пробирався від куща до куща обережно, поки не сховався в улоговині, яку утворив струмочок. Вислизнув з улоговини якраз навпроти хліва, метрів за п'ятдесят перед ним, постояв, пильно роззираючись, і обережно рушив у напрямі до Бобрьонка, що причаївся за дверима.

Він зайшов до хліва сміливо й не криючись, був упевнений в цілковитій безпеці й лише зойкнув, коли майор заломив йому руки назад.

– Тихо, – наказав Бобрьонок. Зв'язав руки чоловікові й спритно обмацав його. Не знайшовши зброї, обмацав ще раз – уважніше. Витягнувши ліхтарика, освітив обличчя нічного гостя. Молодий, років двадцяти п'яти, хлопець, повновидий, кирпатий, дивиться злякано, й губи тремтять.

– Хто ти? – запитав майор владно. – Й звідки? Хлопець скривився, мало не заплакав і відповів приречено:

– Іван Заглада, і документи в мене є…

– Який Заглада й звідки?

– З лісу… Там курінь, і я живу…

Бобрьонок приставив пістолет до його підборіддя. Мовив з натиском:

– Швидше!.. Всю правду й до кінця. Коли закинули, з ким, яке завдання? Справжнє прізвище?

– Заглада, я ж кажу, що Заглада, і не вбивайте мене!

– Я тобі покажу Загладу! – підштовхнув його в глиб хліва Бобрьонок. – Знаєш, що роблять з диверсантами, і єдиний твій шанс…

– Але ж я не брешу, і ви зможете перевірити…

– У нас нема часу для перевірок: кажи, звідки і яке в тебе завдання?

– Яке завдання? Оточенець я і жив тут, у селі. В Параски Ковтюх.

Тепер і майорові стало зрозуміло, що спіймали вони не ту рибу. Про всяк випадок пригрозивши хлопцеві пістолетом, визирнув з хліва і мало не зіткнувся з самою Параскою. І одразу з темряви з-за неї виринув Толкунов.

Параска, опинившись між двома чоловіками, метнулася вбік, але від капітана не втік би найспритніший диверсант, не те що жінка, – одразу наздогнав, ухопив за плече й трусонув.

– Не роби дурниць! – наказав. – Бо наплачешся.

Він підштовхнув Параску дб хліва, де стояв у кутку хлоІпець із зв'язаними руками, – жінка кинулася до нього, обійняла й заплакала.

– Що вони зробили з тобою, Івасику! – вигукнула. – І чого кидаєтесь на людей, – нараз обернулася люто, – а кажете: Червона Армія…

– Ви знаєте цю людину? – не звернувши жодної уваги на її лемент, спокійно запитав Бобрьонок.

– Звичайно! Чоловік мій.

– Як називається?

– Іван Заглада. З сорок першого в мене, і люди в селі можуть підтвердити.

Бобрьонок почув, як розчаровано гмикнув Толкунов у нього за спиною, і запитав:

– У якій військовій частині служили, Загладо, і як потрапили в оточення?

Хлопець виструнчився, скільки дозволяли зв'язані руки, й доповів чітко, наче своєму командирові:

– Сержант тридцять шостої гаубичної батареї вісімдесят першого артдивізіону. Нас оточили під Рівним. Розгубив своїх і вирішив залишитися. Мав поранення в ногу й не міг іти… – додав похнюпившись.

– Чому не з'явився у найближчу військову частину після визволення?

Заглада шморгнув носом, блиснув очима на Параску й відповів винувато:

– Вона не відпустила…

– Але ж ти солдат.

– Солдат! Я їй казав: мушу йти до своїх, вона плаче – не пущу, бо вб'ють… У лісі курінь обладнала, за болотом, там місця чорні, ніхто не ходить, а вночі у хліві зустрічалися.

– Ти дезертир! – раптом люто мовив Толкунов. – Типовий дезертир 3 зрадник. Підеш під трибунал, штрафбат тобі забезпечений! Ясно?

Хлопець опустив голову:

– Куди вже ясніше…

– Хто з селян може підтвердити, що він справді оточенець? – запитав Бобрьонок у Параски.

Та нарешті відірвалася від хлопця.

– Його не розстріляють? – запитала, дивлячись лячно.

– Я ж кажу: обійдеться штрафбатом… – Толкунов – вимкнув свій ліхтарик, економлячи батарейки. – Я б його, звичайно, поставив до стіни, а може, й поставлять гада!

Хлопець сіпнувся, мовив швидко:

– Тут кожен у селі знає мене. Я не допомагав німцям і не служив у них, усі підтвердять.

– Держався за спідницю, – зневажливо кинув Толкунов.

– Чекайте, – нараз випростався хлопець, – я догадуюсь, кого ви шукаєте. Параска бачила в лісі й казала мені…

– Кого? – підскочив до жінки Толкунов. – Кого й коли? Кажи швидше!

– Лейтенанта з сидором, що накульгував. Вчора вранці бачу, чимчикує якийсь лейтенант до Жашковичів. Іван мусив повертатися звідси до лісу. Я саме вийшла з хліва, заховалася – до кого, думаю, йде, а він, не доходячи до села, на узлісся, чагарниками й обійшов Жашковичі, а потім на стежку звернув, що до лісника. Та стежка тільки до лісника, – додала упевнено, – я тут усі стежки знаю.

Бобрьонок розв'язав хлопцеві руки.

– Зараз ми покажемо тебе комусь із селян, – сказав, ховаючи ремінь. – Якщо ти справді оточенець, завтра відправимо до Маневичівської комендатури.

Заглада поворушив пальцями, розминаючи руки. Параска притулилася до нього.

– Я одразу запідозрила того лейтенанта, – мовила упевнено. – Чого ховатися в кущах? Та й лісник підозрілий, люди кажуть, з бандерами зв'язаний.

Толкунов перезирнувся з Бобрьонком.

– Пішли, бо з тобою і так забарилися: і звідки на нашу голову такі беруться?..

Оберштурмбаифюрер СС Грефе уважно прочитав характеристику й задоволено відкинувся на спинку стільця. Здасться, кандидатура відповідає всім вимогам: нарешті знайшли людину, яка задовольнить усіх, бо характеристику на цього агента вимагає сам Кальтеибруннер та й бригадефюрер СС Вальтер Шелленберг, начальник VI управління Головного управління імперської безпеки й безпосередній начальник Грефе, безумовно, ознайомиться з нею.

Оберштурмбанфюрер присунув до себе характеристику й ще раз уважно вивчив її.

Петро Іполитов. З кінця двадцятих років по сороковий мешкав на Україні, в Узбекистані, Башкирії під різними прізвищами. Перед війною, використавши службове становище завідуючого нафтобазою на одній із станцій Туркестано-Сибірської залізниці, прихопив велику суму грошей і зник з нею.

Грефе подумав, що така людина, безумовно, має голову на плечах, а не казанок, як у переважної частини їхніх агентів.

Оберштурмбанфюрер потер кінчиком випещеного, з відполірованим нігтем пальця ніс, що свідчило про вдоволення і гарний настрій. Вивчав характеристику далі.

У листопаді сорок першого року Іполитова мобілізують до армії, де він служить спочатку командиром взводу, а потім – роти. У травні сорок другого, улучивши зручний момент, переходить на бік німецької армії. Під час допитів повідомив командуванню багато важливих фактів, що мали неабияке військове значення.