Бронзовий чорт

Валбіцин, побачивши ще – одну пляшку, подивився на Мркова уважно й зовсім тверезо, на мить тому здалося, що панові Кирилу вдалося прочитати його потаємні думки, гадав, що той відставить пляшку й зауважить чи нагримає, однак Валбіцин тільки пошамкав губами й запитав не дуже рішуче:

– А не забагато буде, пане Григорію?

Марков не хотів, щоб Валбіцин побачив у його жесті якусь явно визначену мету.

– Я вважав, що подолаємо. Під гарний настрій іде, пане Кирило, але, якщо ви гадаєте…

Валбіцин одразу зрозумів його натяк і стиснув пляшку так, що суглоби його довгих, вкритих рудим волоссям пальців побіліли.

– Ну що ж, настрій справді гарний, – озвався Валбіцин, – і друга пляшка не зашкодить. Принеси нам тільки каву, – наказав офіціантові, – трохи згодом, і скажи метрові, що я просив не ту, яка вариться в котлі…

Офіціант позадкував, догідливо усміхаючись, і Валбіцин умиротворено відкинувся на спинку стільця.

– Так от, – переможно посміхнувся, – я казав, що ви не зовсім у курсі справи, пане Григорію, і це правильно, бо кожен мусить знати тільки те, що йому належить. Однак, скажу вам, наш начальник школи переживав важкі часи, й навіть стояло питання про фронт. Східний фронт, звичайно, – уточнив, – і якщо б не одна справа, командувати б йому десь батальйоном, бо полка ніколи б не дали, так, не дали б, бо опальному офіцерові завжди дають менше, ніж він заслуговує.

Марков ствердно нахилив голову: в тому, що начальник «Цепеліну» мав неприємності, була і його заслуга – кілька груп агентів, закинутих у радянський тил, одразу здалися, бо Сивий провів з ними відповідну роботу. Про склад деяких інших диверсійних груп вдалося завчасно попередити Центр.

Недарма їв він, лейтенант Юрій Олексійович Махнюк, хліб у «Цепеліні» (й пив коньяк в разі потреби, як сьогодні). І якщо вдасться зараз довідатись про щось од Валбіцина…

Але головне – не бути нав'язливим…

Вони вже дісталися середини другої пляшки, коли повз їхній столик, вихляючи стегнами, пройшла дівчина. На кілька секунд затрималась, глянувши оцінююче.

– Сумуєте? – посміхнулася відверто заохочуюче. – У вас чудові сигарети, панове, може, пригостите?

Валбіцин підняв на неї важкий погляд.

– Ти, ципо, – мовив грубо, – ану мотай звідси!

Дівчина не розгубилася.

– Одразу видно – імпотенті, – мовила нахабно й пішла далі.

Марков гадав, що Валбіцин розсердиться, але той витягнув сигарету, клацнув запальничкою і сказав байдуже:

– Така лахудра не варта навіть сигарети. Від них тільки нещастя, і знаєте, скільки справжніх хлопців погоріли на них? Я можу назвати не менше десятка першокласних агентів. Правда, нам з вами така доля не загрожує – не клюємо на їхні фокуси. Мушу сказати, пане Григорію, що це не тільки моя думка, а й нашого керівництва, і ця думка відображена у вашому досьє.

Розкривати думку начальства, нехай навіть позитивну, тим більше, торкатися досьє було ризиковано, й Марков зрозумів, що Валбіцин «дійшов до кондиції», тепер міг обережно промацати його.

– Ви найвизначніший спеціаліст, пане Кирило, й мені дуже приємно почути схвальний відгук саме з ваших вуст, – сказав, дивлячись чесно й віддано.

– Киньте, – обтер масні губи Валбіцин, – приємно, ще приємніше… Ми свої люди, ви залишились в оточенні і прийшли до німців, мені довелося переходити лінію фронту, отже, пов'язані одним мотузком, для чого нам казати компліменти один одному? Ви добре робите свою справу, я – свою, і повинні до кінця тягнути лямку.

– Аби припинилися нарешті ці невдачі на фронті, – обережно мовив Марков.

– Так, – стукнув долонею по столу Валбіцин, – так, мій друже, і я гадаю, скоро ми допоможемо цьому, пане Григорію.

– Ми з вами? – - нарочито недбало заперечив Марков. – Надто мізерна роль «Цепеліну».

– Не кажіть! – червоні очі Валбіцина вирячились, тепер він був схожий на сича, що приготувався схопити свою жертву. – «Цепелін» ще покаже себе, ви навіть уявити собі не можете, над чим працюють зараз найсвітліші голови розвідки! – Він явно мав на увазі себе, й Марков підігрів його самозакоханість.

– Так, пане Кирило, – мовив, – ви ас, справжній ас розвідки і всі ми схиляємось перед вами. Але ж одна акція – і ціла війна… Неспівставні виміри… – Марков явно провокував Валбіцина, ніколи б не насмілився сказати таке тверезому, та зараз пан Кирило вже втратив самоконтроль.

– Не кажіть, бо не знаєте… – насварився пальцем Маркова Валбіцин. – Уявіть, за операцію відповідає такий досвідчениїї розвідник, як штурмбанфюрер Краус, сам Отто Скорцені подарував агентові, якого ми готуємо талісман. Я бачив його, розумієте, сам бачив талісман – брелок для ключів у вигляді бронзового чорта. Брелок з подряпиною – герой рейху напоровся на колючий дріт, коли вбивав італійського карабінера. Ви читали про це пане Григорію?

– Звичайно, читав, але при чому тут Скорцені й його талісман?

– Скоро ми станемо свідками важливих подій. Є одна людина, котра вчинить… – нараз осікся. – Я не можу сказати, що саме вчинить ця людина, пане Григорію, хоч ви наш працівник і я не сумніваюсь щодо вас, але ж є таємниці… Скажу лише, що ми підготували найзасекреченішоп агента, який скоро полетить у радянський тил і якого поблагословив сам Скорцені!

– О-о, це надзвичайно! – вигукнув Марков. – Вип'ємі за успіх цього агента. – Він швидко налив по повній чарці, й вони випили до кінця.

Марков відчув, що коньяк ударив і йому в голову – взагалі п'янів важко, до того ж хоч потроху, а собі не доливав – мав явну перевагу над Валбіциним і зробив ще одну спробу щось витягнути з нього: – Бо нам з вами пане Кирило, дуже потрібен цей успіх, і, сподіваюсь, ви доклали всіх зусиль, щоб той чоловік почувався серед червоних спокійно.

– Він має такі документи!.. – почав Валбіцин хвалькувато.

«Ну, дорогенький, ще хоч трохи, ще три слова, ну хоча б дещо, я вже не прошу називати прізвище, хоч якусі прикмету, звання, посаду…»

Але Валбіцин лише різонув боком долоні по горлу і Марков зрозумів, що більше нічого не витягне з нього.

Вони допили коньяк, Валбіцин подзвонив кудись і викликав машину – раніше він такого привілею не мав, і це ще раз підкреслювало, що пан Кирило піднявся на якийсь щабель у «Цепеліні».

У машині Валбіщш одразу заснув, Марков розштовхав його біля дому й сам завів до неприбраної й брудної холостяцької квартири, половину передпокою якої займали порожні пляшки. Валбіцин хвалився: коли вже зовсім не міг потрапити поміж пляшок до кімнати, аж тоді викликав якусь тітку, котра наводила в квартирі відносний порядок. Але цього разу доріжка до кімнати ще існувала, цей Кирило зачепив, правда, кілька пляшок і прослідував до покою, супроводжуваний не зовсім мелодійним дзвоном, розбитого скла.

Повернувшись додому, Марков увімкнув приймача, спіймав симфонічну музику й сидів, обмірковуючи почуте. Потім склав коротке повідомлення, зашифрував його й тільки по тому пішов спати.

Завтра він, як звичайно, підведеться вдосвіта й почне традиційну ранкову пробіжку. Під час неї заховає папірець у тайник, і післязавтра або через два дні Центр одержить його повідомлення. Скупе й не досить виразне, але поки що він зробив усе, що міг, а далі буде видно.

Юрко зупинився в підліску на краю галявини, відчуваючи, як Бобрьонок дихає йому в потилицю.

– Он там… – вказав на березу.

Бобрьонок не відповів, роздивляючись. Ліс стояв дрімучий, весь час доводилося перелазити чи обходити валяви старих стовбурів, і раптом чиста галявина, а за нею порослий колючими кущами яр із струмком на дні.

Майор швидко прикинув: схрон зроблено із знанням справи – має запасний вихід до струмка, можна зимувати, не боячись залишитись без води. Крім того, струмок виконував, так би мовити, санітарні функції.

Розвиднялося, небо посірішало, й береза на галявині чітко вирізнялася на світлому тлі.

– Ну що? – запитав пошепки Толкунов. – Оточуватимемо?.

– Так, – погодився майор. – Давай тільки порадимось. Я гадаю, ми з тобою чекатимемо тут – ти за дубом, а я в кущах. Юрко виведе радиста саме сюди, тут єдина стежка, і радист пройде за три метри від тебе. Береш його, а я підраховуватиму й беру Муху, якщо сотник вийде.

Толкунов роззирнувся, оцінюючи майорову пропозицію, оидно, лишився задоволений, бо кивнув не відповідаючи.

– А зараз дай команду, нехай оточують галявину, – виказав Бобрьонок.

На вантажівці з району прибуло п'ятеро працівників районного відділу держбезпеки з автоматами, і майор був певен, що диверсантові, коли навіть щось запідозрить втекти не вдасться.

Толкунов рушив, але в останній момент Бобрьонок зупинив його.

– От що, – порадив, – ти двох автоматників постав у яру.

– Запасний вихід? – одразу зрозумів Толкунов,

– Звичайно.

– Не випустимо! – Капітан зник, і жодна гілочка не тріснула в нього під ногами.

Він повернувся хвилин через двадцять, коли небо на сході зовсім пояснішало. Дихав рівно, наче щойно прокинувся, а не шастав кущами по пралісі.

– Ну, хлопче, давай! – потихеньку підштовхнув Юрка Бобрьонок. Оце й усе, що сказав. Та що казати, коли все вже обговорене.

Юрко рушив, трохи згорбившись, наче шмайсер, що метлявся на грудях, перетягував його. Сонце викинуло свій перший промінь з-за обрію, зажахтів на оболоці золотом. Юрко лише зиркнув на нього – здається, добра прикмета, але одразу забув і про промінь, і про березу, що лопотіла листям під ранішнім вітерцем, і про лісові квіти, які м'яв чобітьми, лишаючи в зарошеній траві довгі смуги.

Сорока злетіла з берези, зацокотіла сердито, та Юрко не почув її, прихилився до стовбура плечем, передихнув і постукав руків'ям автомата по березі.

Стояв і слухав биття власного серця – видавалося, все завмерло: жодних звуків, навіть птахи припинили своє нескінченне галасування.

Постукав ще раз і лише тоді почув легке шарудіння під ногами. Люк зсунувся ледь-ледь, завмер на мить і тільки потім трохи відчинився.

На галявину визирнув заспаний Муха.

Юрко сів, знявши автомат, – кинув його недбало поруч, проте так, щоб можна – було дотягтися правицею. Сказав, позіхнувши:

– Спите… Будіть, друже сотнику, радиста. Пан Харитон його кличуть.

Муха невдоволено закліпав очима:

– Що трапилось?

– А нічого. Радиста, кажу, кличуть.

– Де Харитон?

– У лісі лишився.

– Як так? – у сотника прокинулася вроджена обережність. Сторожко поглянув довкола і, не побачивши нічого підозрілого, заспокоївся. Але наказав: – Давай до схрону.

Юрко насупився.

– Вам добре, цілу ніч спали, а тут шастай туди-сюди… – Але схопив автомат і поліз до схрону.

Муха засвітив свічку. Стояв перед Юрком босий, в розстебнутій спідній сорочці й шкрябав нігтями груди.

– То що тобі? – запитав, немов тільки щойно усвідомив, що Юрко повернувся.

Хлопець, не відповідаючи, розштовхав радиста, який солодко посопував, наче спав удома на м'якому ліжку. Михайло сів на нарах, звісивши босі ноги й протираючи очі,

– Що трапилось? – запитав. Нараз зіскочив з нар, сон з нього як рукою зняло, присунувся до Юрка, схопив за груди. – Де Харитон?

Хлопець відсахнувся.

– Вас кличе, – пояснив,

– Де він?

– В лісі лишився, версти за чотири звідси.

– Чому сам не прийшов?

– А в нього й питайте. Я що – наказувати йому можу? Каже: поклич Михайла з рацією, а мені що? Я й пішов кликати. Радист зиркнув недовірливо.

– А чого він у лісі лишився? – запитав.

– Притомилися вони. Кажуть: для чого мені йти, коли знову від схрону треба відходити. Залягли в кущах спати, а мене послали. Я так гадаю, – посміхнувся нараз єхидно, – пан Харитон набавилися з тамтою мірошницею, всю ніч не спали, ну й вирішили відпочити.

Згадка про мірошницю виявилася вдалою – Муха зареготав і мовив із заздрістю:

– Я вам скажу: від тої дівки і я б не відмовився. Вродлива мірршниця, прошу я вас, з нею не скучиш, вона з тебе все витягне, навіть душу…

Радист ще раз позіхнув, сів і почав узуватися. Юрко примостився навпроти нього, попросив Муху:

– Дайте, друже сотнику, чогось попоїсти, бо дехто й бавився, й вечеряв, а інших – до клуні спати…

– Начальство! – не те що схвалив, а й не полаяв Муха. – Начальство, воно завжди вище, і йому треба догоджати. – Він відкраяв хліба, присунув Юркові півкільця ковбаси. – А мені йти чи ні? – запитав.

Юрко встиг обговорити з Бобрьонком і цю проблему. Вихід Мухи із схрону ускладнював ситуацію. Не тому, що розшукувачі боялися упустити когось із двох – були впевнені в своїх силах і знали, що впораються з обома. Але радиста треба було взяти живим, обов'язково живим і бажано непораненнм. Сотник же, власне, не дуже цікавив контррозвідку: ще один звичайний бандерівець, які, на жаль, ще не перевелися в лісах. Природно, бандитів треба виловлювати, однак куди ж він подінеться: схрон оточено й вихід у Мухи один – або здатися, або кулю в лоба.

– А як хочете, друже сотнику, – одиовів Юрко і взявся за ковбасу. – Про вас мови не було.

Муха задоволено потягнувся.

– Тоді ми ще відпочинемо. – Поліз на верхні нари, ліг, звісивши басі ноги. – Люк засуньте, – попросив, – бо щось я не виспався.

Нарешті радист одягнувся. Сів до столика, також поснідав хлібом і ковбасою. Ліниво підвівся, взяв сидора з рацією, поклав пістолет до кишені штанів, мовив:

– Рушили?

Він поліз перший, а Юрко, прихопивши шмайсера, за ним. Думав, як добре все обернулося. Виліз, засунув ляду, випростався, дихнув свіжого, пахучого повітря, і голова мало не пішла обертом. Відчував себе якимсь натягнутим, фальшивим, посунув до стежки, чуючи голос лише якоїсь птахи, що сквирила на березі.

«Не до добра сквирить», – подумав, але одразу ж забув про птаху: ішов, сторожко прислухаючись до легких кроків радиста за спиною.

Сонце ще пе піднялося над деревами, небо ясніло, а в лісі ще стояли сутінки, пахло травою і грибами – до краю галявини лишалося кілька кроків, аж Юрко подумав, як давно він не їв грибів, підсмажених рижиків чи боровиків, – найсмачніша їжа в світі.

У цьому лісі мають бути всілякі гриби: білі й підосиновики, червоноголовці…

Проминули галявину, і Юрко зачепився шмайсером за гілку молодої осики. Відчепив, і вона хвисьнула радиста по обличчю, той сердито вилаявся і відступив па крок, а вони вже підходили до дуба, за яким причаївся Толкунов. Проминули дуб, і нічого не скоїлося, принаймні так подумав Юрко, але не встиг додумати до кінця, як почув за спиною важкий кидок – обернувся і побачив, що радист уже лежить на траві й капітан навалився на нього.

Радист виявився не боягузом, йому все ж удалося вивернутися, сунув руку до кишені за пістолетом, але Толкунов перехопив її, намагався притиснути до землі, це йому не вдавалося, а Юрко, мов заворожений, дивився і бачив, як радист шкрябає нігтями траву.

Либонь, минула секунда чи дві, Юрко все стояв і дивився, та налетів Бобрьонок – вони удвох поклали радиста обличчям до землі, майор сів йому на голову, а Толкунов, вивернувши агентові руки, скримцював їх ременем. Намацав у комірі гімнастерки ампулу, вирізав її ножем, потім витягнув з кишені радиста пістолет і гордовито підкинув на долоні. Лише тоді підвівся. Бобрьонок узяв радиста за комір, підняв голову, зазирнув у сповнені жаху очі.

– Догрався? – спитав мало не приязно. – Тепер нікуди не дінешся.

Він відпустив радиста, і той знову втиснувся обличчям у мокрий мох – певно, ще не міг усвідомити всього, що сталося.

Бобрьонок обтрусив з колін та гімнастерки гниле торішнє листя, розігнувся і зиркнув на Толкунова задоволено. Капітан перевернув радиста обличчям догори. Нахилився і тицьнув пістолетом у підборіддя.

– Ну, гад, – видихнув, – кінець тобі!

Радист зрозумів, що зараз його пристрелять, – обличчя в нього скривилося од жаху й сіпнулося: намагався ухилитися від пострілу, але Толкунов притиснув дуло пістолета сильніше, й радист закричав раптом тонким голосом:

– Не вбивайте мене!..

– Відповідай! – наказав Толкунов, ставши на коліна. – Хто закинув вас? «Цепелін»?

– Так.

– Завдання?

– Розшукати й підготувати майданчик для посадки літака.

– Знайшли?

– Вчора.

– З «Цепеліном» зв'язувались?

– Двічі. Повідомили про приземлення й потім про те, Що починаємо виконувати завдання.

– Коли сеанс зв'язку?

– Сьогодні.

– Хочеш жити?

Радист на мить заплющив очі, певно не вірячи, розплющив їх і мовив, дивлячись віддано:

– Дуже.

– Працюватимеш на нас?

– Я зроблю все, що накажете.

– Овва! – Толкунов підвівся. – Лежи тихо, бо інакше…

Бобрьонок вдячно стиснув лікоть капітанові. Толкунов зробив усе правильно й професійно. Тепер слід було якнайшвидше доставити радиста до штабу армії, принаймні повідомити полковника Карого про його арешт. Рація залишилась у «вілісі», а «віліс» стояв на найближчому путівці кілометрів за чотири.

Але ж лишався ще схрон з Мухою. Можна було б перекласти цю справу на районних чекістів, але Бобрьонок вирішив затриматися. Вийшов на край галявини й свиснув. Метрів за сто озвався старший групи – лейтенант держбезпеки. Удвох вони попрямували до берези, не спускаючи очей з люка. Точніше, з місця, де він був, – добре замаскували, можна було наступити на нього й не помітити.

На півщляху їх наздогнали два автоматники – ще двоє бійців засіли в байраці, де міг бути запасний вихід.

Підійшли до берези. Лейтенант намацав люк і мовив:

– Я вважаю, ризикувати не треба. Все одно цьому Мусі кінець: знаєте, скільки на ньому крові? Здасться – нехай виходить, а ні – закидаємо гранатами.

Він мав рацію. Чесно кажучи, й майорові не хотілося ризикувати життям заради рядового бандита, і він кивнув. Лейтенант, відсунувши люк, гукнув:

– Сотнику Мухо, ви чуєте мене?

Тиша, нарешті із схрону почулося якесь шарудіння і відразу вдарила автоматна черга.

– Чую і відповідаю! – закричав Муха.

Лейтенант відступив на крок, тепер кулі не були страшні йому.

– Здавайтеся, Мухо, – наказав, – у вас нема іншого виходу.

Знов ударив автомат, замовк, і лейтенант додав:

– Ну розстріляєш кілька ріжків, а далі? Ми хоч зараз можемо закидати тебе гранатами. І врахуй, запасний вихід до байраку також блокований.

Автомат дав ще довгу чергу, й тоді лейтенант кинув у люк гранату. Вибухова хвиля вирвалася з отвору, з берези посипалося листя – і тиша.,,

– Усе… – мовив лейтенант. Обернувся до автоматників. – Давайте, хлопці, пошуруйте там… – А сам присів, спершись спиною об березовий стовбур.

Бобрьонок кивнув лейтенантові й пішов до дуба, під яким Толкунов продовжував вести роз'яснювальну роботу з радистом. Зустрівся поглядом з Юрком, на секунду заплющив очі, пояснюючи, що сталося з Мухою. Тепер слід було поспішати, не мали права гаяти ані секунди.

– Рушили! – наказав.

Але Толкунов відкликав його вбік.

– Що з ним робити? – вказав очима, на Юрка. – Лишимо тут?

– Ні, – рішуче заперечив майор. – Він ще потрібний нам.

Толкунов знизав плечима, проте Бобрьонок не став пояснювати своє рішення: не мав часу, та й не хотілося.

– Рушили, то й рушили, – погодився Толкунов, і вони пішли вервечкою: перший Юрко, за ним Бобрьонок, а між майором і Толкуновим, який ішов позаду, ворожий радист.

Полковник Карий розмовляв по ВЧ з генералом Рубцовим.

– Ваші розшукувачі працювали відмінно, – сказав генерал, – і ми представляємо їх до нагороди. Я вітаю і вас, Вадиме Федотовичу, все поки що гаразд. Ваш план радіогри з «Цепеліном» схвалюю. Але врахуйте ось що. Дві години тому надійшло повідомлення від Сивого. Німці планують, певно, на вашій ділянці фронту якусь акцію, і їй надається дуже велике значення. Агент чи агенти з Берліна, прізвищ і прикмет Сивому встановити не вдалося. Акція запланована й здійснюється під безпосереднім контролем Головного управління імперської безпеки, вважай, обергрупенфюрера Кальтенбруннера. Відповідає за неї штурмбанфюрер Краусс.

– Не густо, – пробубонів у трубку Карий.

– Не поспішайте, – зупинив його Рубцов, – Із ГУКРу мене повідомили про одну історію, яка, гадаю, має безпосеседнє відношення до наших подій. Слухайте уважно, Вадиме Федотовичу, це має зацікавити вас… – Він почав розповідати, Карий щільно притиснув трубку до вуха, і картина операції, проведеної чекістами в німецькому тилу, зримо поставала перед очима…

Темна ніч. Троє військових чекістів, переодягнутих в есесівську форму, підходять до села Пічки. Пісок рипить під чоботами, ось уже на тлі зоряного неба виникли обриси перших будівель. Старший групи латиш Біцбул зупинився, прислухався.

– Десь тут… – мовив невизначено. Ступив кілька кроків, знову зупинився. З-за хліва, що виднівся неподалік, вийшов чоловік.

– Хто? – почувся хрипкий голос.

– Ніч зоряна, безхмарна… – мовив Біцбул.

– І місяць скоро зійде… – назвав другу половину пароля чоловік. – Я вже зачекався.

– П'ять хвилин, – заперечив Біцбул, – усього п'яь хвилин. Але зважте, дорога важка.

– Важка, – погодився чоловік. – Пішли?

– У вас порядок?

– Повний. – Біцбул махнув рукою двом товаришам у есесівських шинелях, і вони рушили за чоловіком з хрипким голосом.

За кілька місяців до цієї ночі чекісти, очолювані старшим лейтенантом Георгієм Пяткіним, встановили, що в Пічках розташоване гніздо гітлерівського розвідоргану «Цепелін» – однієї із шкіл шпигунів та диверсантів, яких закидали в радянський тил. Спочатку відомості про школу збирали з допомогою мешканців села та партизанів, пізніше чекістам вдалося влаштувати сюди свою людину – лейтенанта- Олександра Лазарєва, який швидко завоював довіру в німців: вони навіть призначили його охоронником.

Невдовзі від Лазарєва надійшло повідомлення: «Поставленої мети досягнув, ваше завдання виконане повністю, надсилаю схему постів. Чекаю ваших вказівок».

На схемі були позначені службові приміщення розвідувально- диверсійної школи, пости охорони й два котеджі, де мешкали оберштурмфюрер СС Хорват та його заступник обершарфюрер СС Лашков- Гур'янов.

Виявилося, що котеджі містилися поза зоною школи, за триста – триста п'ятдесят метрів від найближчого поста охорони.

Тоді й запланували чекісти свою акцію. Лазарєв одержав чіткі інструкції і через кілька днів повідомив:

«Надсилаю декадний пароль і список керівних осіб школи. Призначений командиром взводу охорони. Чекаю вказівок».

Операцію вирішили провести під одне з німецьких свят. Як було умовлено заздалегідь, Лазарєв, виявляючи службову запопадливість, звернувся до керівництва з пропозицією особисто очолити охорону школи святкової ночі. Лашков-Гур'янов, який залишився за Хорвата {того викликали до Берліна), схвалив пропозицію командира взводу. Схвалив, не знаючи, що саме цим підписав собі вирок.

…Пісок рипів під чоботами, здавалося, їхні кроки чути в усьому селі – це трохи дратувало Біцбула, і він запитав:

– Охорона не здійме тривоги?

– Порядок, – заспокоїв Лазарєв, – я попередив свого помічника, що йду до Лашкова. Мовляв, за його особистою вказівкою. Наказав: нікуди не виходити й на телефонні дзвінки не відповідати.

– Ти став тут справді великим цабе, – не втримався від іронічної посмішки Біцбул.

– Точно, – ствердив Лазарєв, – гітлерівці мені довіряють.

Вони вже підходили до котеджу. У вікнах не світилося – певно, обершарфюрер уже ліг спати. Це влаштовувало розвідників, вони відімкнули хвіртку відмичкою, ключ від дверей будинку Лазарєв завчасно виготовив – замок клацнув безшумно, й четверо чекістів зайшли в приміщення.

Лазарєв увімкнув ліхтарик. З передпокою вело троє дверей, всі були розчинені, в будинку пахло горілкою та смаженим м'ясом.

– Спить, – пошепки мовив Лазарєв і вказав на двері праворуч. – Там…

Справді, з кімнати долинало голосне хропіння. Біцбул зайшов туди, увімкнув світло.

Стіл з напівпорожніми пляшками й залишками їжі. На підлозі – склянка, а на ліжку, напівскинувши ковдру, хропе огрядний чоловік з червоним обличчям.

Біцбул нахилився над ліжком, стягнув з обершарфюрера ковдру. Той через силу розплющив очі й, побачивши людину в есесівській шинелі, злякано підхопився.

– Хто ви? – запитав тремтячим голосом.

Біцбул помахав перед його носом папером з печаткою.

– Ти заарештований за наказом рейхсфюрера! – вигукнув загрозливо. – Здавай зброю, одягайся!

Обершарфюрер витягнув з-під подушки вальтер, подав, дивлячись на Біцбула сповненими жаху очима.

– Ключ від сейфа! – вимогливо простягнув той руку,

– У кишені кітеля, – вказав Лашков-Гур'янов на мундир, що висів на спинці стільця.

Діставши ключ, Біцбул кинув обершарфюрерові одяг.

– Швидше, – пригримнув, – Бо час не чекає!

У сейфі лежали важливі документи: списки особового складу школи, справи агентів (деяких уже встигли закинути в радянський тил), різні секретні матеріали.

Напхавши паперами портфель обершарфюрера, Біцбул наказав Лашкову- Гур'янову:

– Мовчати! Жодного слова, збагнув? Стрілятимемо без попередження.

Вони вийшли з села й скоро були в умовленому місці, де на них чекав старший лейтенант П'яткін з групою прикриття. Тої ж ночі дісталися штабу партизанської бригади, і Лашков-Гур'янов нарешті збагнув, до чиїх рук потрапив.

– Цей мерзотник на першому ж допиті розповів усе, що знав, – констатував Рубцов. – І от що цікаво: Лашков повідомив, що невдовзі перед арештом випадково був присутній при розмові Хорвата з представником Головного управління імперської безпеки штурмбанфюрером Крауссом.

– З тим самим Крауссом, про якого повідомляє Сивий? – докинув Карий.

– З тим самим. Лашков твердить, що з деяких реплік, які йому вдалося почути, він зробив висновок: у «Цепеліні» готують якогось агента для важливої акції в глибокому радянському тилу – уявіть собі, спеціально для нього фірмою «Мессершмітт» побудований літак.

– Ого! – вигукнув Карий.

– Ще один цікавий факт, – мовив Рубцов. – Цей агент був на прийомі в Скорцені, розумієте, якщо його приймали на такому рівні, то справді німці задумали щось екстраординарне. Скорцені подарував агентові талісман: брелок і для ключів – подряпаний бронзовий чорт. Здається, подряпав його, визволяючи Муссоліні.

– Щось у цьому є, – пробуркотів Карий.

– Так-так. Отже, ми знаємо: група агентів, яку нам удалося знешкодити, мала завдання знайти й підготувати місце для посадки літака. На допомогу цій групі був кияутий мало не цілий бандерівський загін. Це про щось говорить?

– Ще б пак!

– Отож. Затримані нами агенти, певно, шукали місце для посадки літака з диверсантом, про якого повідомляв Сивий.

– Два кінці одного ланцюга?

– Точно. І тепер від того як ви поведете радіогру з «Цепеліном», залежить, схопимо ми агентів чи ні. Можливо, одного, а може, цілу групу. Принаймні одного з талісманом Скорцені.

– Ми зробимо все, Василю Семеновичу. Радиста, як я оповідав, Бобрьонок з Толкуновим уже везуть сюди, з хлини на хвилину мусять бути. Я сам особисто займуся ним.

– Дуже прошу, Вадиме Федотовичу, я б теж під'їхав, але за вами, як за кам'яною стіною. Систематично інформуйте мене.

Генерал поклав трубку, а Карий сидів ще кілька хвилин, розмірковуючи. Справа набирала – несподіваного повороту. Полковник розумів, що тепер її візьме на контроль Головне управління контррозвідки, можливо, сама Ставка, й кожна похибка важить дуже багато.

Вийшов до кімнати, де розклав папери на столі його ід'ютант – лейтенант Щеглов.

– Ну, де ж вони? – запитав нетерпляче.

Щеглову не треба було уточнювати, кого саме має на вазі полковник. Лейтенант зиркнув на годинник, подумав кілька секунд і відповів безапеляційно:

– Прибудуть через три-чотири хвилини.

Лейтенант помилився лише на хвилину: «віліс» зупинився біля будиночка контррозвідки через п'ять хвилин. Віктор загальмував біля самого входу, і розшукувачі провели радиста до кабінету Карого. Юркові Бобрьонок наказав почекати в кімнаті Щеглова.

Радистові розв'язали руки, він стояв посередині кабінету, розминав їх, і задоволена посмішка торкалася його вуст. Карий подумав: отак влаштована людина – агента взяли на гарячому, не може не знати, що йому загрожує розстріл, а він розминає руки й не думає більш ні про що.

Полковник обійшов навколо агента, уважно розглядаючи його, наче в кабінеті стояв не звичайний диверсант з погонами лейтенанта Червоної Армії, а якесь заморське диво. Під цим поглядом агент зіщулився і опустив руки.

Дивився на Карого боязко й з надією, либонь, усвідомив, що від цієї людини з сивими скронями залежить його доля.

Нарешті полковник зупинився. Стояв, чисто виголений, у випрасованому, акуратно підігнаному кітелі, закинувши голову назад і дивлячись холодно й байдуже.

– Ваше справжнє прізвище? – запитав нарешті. Агент підтягнувся, став струнко, відповів чітко:

– Молодший лейтенант Гапон Іван Олексійович.

– Частина?

– Тридцять дев'ятий стрілецький полк дев'ятнадцятої дивізії.

– Потрапили в полон чи здалися самі?

– Поранений під Харковом, перебував у таборі для військовополонених.

– І там тебе завербували?

– Винуватий…

– Винуватий, кажеш!.. – підвищив голос Карий. – Продав Батьківщину, товаришів своїх, до ворога переметнувся.

Радист стояв, похнюпившись і опустивши голову. Полковник сів на стілець, запитав:

– Тобі казали, що зараз мусиш робити?

– Так, – підвів голову з надією.

– Це твій останній шанс, – мовив полковник вагомо. – Ми підготуємо радіограму, й ти передаси її в ефір. Тільки без фокусів. Знаємо ми ваші умовні знаки й передачу радіограми проконтролюємо до останньої крапки. И від того, як розвиватиметься операція, залежатиме й твоя доля. Це для тебе ясно?

Радист виструнчився і навіть клацнув закаблуками.

– Я готовий хоч якось спокутувати свою провину… – нараз затнувся, мабуть, хотів додатки «товаришу полковник», та не насмілився.

– Давайте сюди другого, – розпорядився Карий. Агент нерозуміюче стенув плечима, але мало не одразу до кабінету завели Степана Олексюка, якого привезли загодя.

Радист відступив збентежено, крива посмішка майнула по обличчю – либонь, подумав, що саме Олексюк виказав його.

Полковник мовив:

– Тепла компанія зібралася докупи. Третього й головного вже не буде ніколи. Зрозуміло?

Агенти закивали, перезираючись не дуже-то й приязно, однак це не обходило Карого. Полковник махнув рукою, і їх обох вивели.

Карий запросив Бобрьонка й Толкунова сідати. Майор із задоволенням опустився на м'який диван, а Толкунов відмовився.

– Після «віліса», товаришу полковник, дозвольте постояти.

– Мушу повідомити вам, товариші, – сказав Карий, – що Управління контррозвідки фронту представило вас до нагородження орденами Червоного Прапора.

Бобрьонок розплився в задоволеній усмішці, а Толкунов не повірив.

– Прапори?.. – перепитав.

– Начальство цінує вас.

– Не бачу.

– Це як зрозуміти?

– Ви, товаришу полковник, наказали б видати нам зараз по сто п'ятдесят. І спати відпустили б.

Полковник зареготав.

– Невже гадаєш, що я вже зовсім недогадливий? Ідіть до старшини Яковлєва, він знає, і все, що бажаєте… У межах можливого, звичайно.

Толкунов задоволено гмикнув у кулак.

– Дякуємо, товаришу полковник.

– Як бути з хлопцем? – запитав Бобрьонок.

– Яким?

– Що допоміг нам узяти радиста.

– Юним бандерівцем? – пожартував Карий.

– Не такий уже він і юний… – втрутився Толкунов.

– Гарний хлопець, – сказав Бобрьонок упевнено. – І зробив усе, що міг.

Полковник подумав і розпорядився:

– Скажіть Щеглову, щоб зв'язався з місцевим відділом Держбезпеки. Як цього хлопця? Юрій Штунь, якщо не помиляюсь? Нехай випишуть йому документи й відпустять.

– Він хоче вчитися.

– Навчений вже… І так розумний, – сказав Толкунов.

– Це ти, Олексо, даремно, – гаряче заперечив Бобрьонок. – Хто ліз у схрон, ризикуючи.життям? А хто поклав їхнього старшого? Невідомо, чи взяли б ми без нього радиста живим. Я б йому навіть рекомендацію дав: нехай вчиться, користь буде. Піде в армію, повоює, а потім нехай вступає.

– Ну, давай, давай… – примирливо пробуркотів Толкунов.

Розшукувані пішли, а Карий накидав радіограму й наказав покликати агентів.

– Ознайомся, – показав радистові, – усе правильно? Радист прочитав уважно:

«Майданчик для приземлення літака за шість кілометрів на південь від села Квасова. Все підготовлено для посадки. Чекаємо вказівок. Тридцять сьомий».

– Усе правильно, – ствердив, – коли передавати?

– Ваш графік виходу в ефір?

– Нас чекають з четвертої ранку до дев'ятнадцятої, Тому, – посміхнувся похмуро, – я нічого не запідозрив, коли той бандера викликав мене із схрону.

– Скажіть йому спасибі, – порадив Карий, однак радист лише насупився і нічого не відповів.

– Можете не сумніватися, – нараз заскочив Олексюк, – ми все виконаємо, як потрібно.

Полковник зміряв його байдужим поглядом: від Олексюка, власне, нічого не залежало, й взагалі в запланованій радіогрі він був як зайва спиця в колесі – Карий лише про всяк випадок тримав його під боком і, як виявилося згодом, дуже передбачливо.

А тепер полковник наказав провести агентів до кімнати, де було підготовлено для виходу в ефір рацію, захоплену в диверсантів.

Радист натягнув навушники й застукав ключем.

«Цепелін» одізвався мало не одразу, отже, справді на них чекали й агент казав правду. Радист передав у ефір зашифровану радіограму. Одержав підтвердження, що повідомлення прийняте і відповідь буде через десять хвилин.

Карий нетерпляче походжав кімнатою. Нарешті «Цепелін» вийшов в ефір, на папір лягли цифри, й мало не одразу полковнику передали розшифрований текст:

«Негайно повідомте, де старший групи Вячеслав Горохов провів вечір перед вильотом на завдання?»

Ясно, це була перевірка. Але ж старшого групи вбито і якщо не відповісти на запитання, «Цепелін» припинить зв'язок.

Карий відчув холодок під серцем: невже вдало розпочата операцій закінчиться так безглуздо?

Прочитав радіограму агентам. Радист лише похитав головою, а Олексюк наморщив чоло й підвів застережливо руку.

– Чекайте, – сказав нерішуче, – чекайте, Горохов щось хвалився… Дай, боже, пам'ять…

Полковник нетерпляче втупився в нього – невже не пригадає?

– Так, – раптом рішуче мовив Олексюк, – точно, він казав, що цілий вечір сидів разом з оберштурмфюрером Телле. Той інструктував його востаннє.

Чоло в Карого розгладилося.

– Пишіть, – наказав і продиктував Щеглову відповідь:

«Останній вечір перед вильотом на завдання старший групи Вячеслав Горохов провів з інструктором школи Телле. Прошу врахувати, якщо ви нам не довіряєте, то ми без вас обійдемося легше, ніж ви без нас. Тридцять сьомий».

Телеграму швидко зашифрували, й радист знову вийшов у ефір..

Потяглися хвилини чекання. Нарешті надійшла відповідь:

«Чекайте літак через три доби. О двадцять другій годині післязавтра виходьте на зв'язок – одержите підтвердження. «Цепелін».

Полковник обтер чоло акуратно складеною хусточкою. Жестом наказав вивести' агентів. Хвилину чи дві сидів, обдумуючи повідомлення, і пішов дзвонити по ВЧ генералові Рубцову.

Після обіду Марков мав ще вільних півгодини й скористався з цього, щоб почитати газету. Навіть від читання геббельсівських газет іноді мав задоволення, особливо коли йшлося про чергове скорочення лінії фронту й залишені доблесними німецькими військами міста.

Читав і розмірковував: через місяць-два, ну, в крайньому разі, через три, Червона Армія звільнить це місто, «Цепелін» знову передислокується кудись у тил, потім ще раз – і нема більш куди переїжджати. До Берліна рукою подати, й нарешті наші дивізії увірвуться в столицю рейху.

Нема ні «Цепеліну», ні Головного управління імперської безпеки, ні Гіммлера з Кальтенбруннером, не буде навіть самого фюрера, портрет якого надруковано сьогодні, ось укотре вкотре, в газеті. Фюрер обіцяє нову зброю! А дідька, малошаповшш, черговий блеф, у який ще вірять тільки дурники.

Хтось сів поруч нього на лавку, Марков невдоволеію скосував поглядом, та, побачивши Сидоренка, забув про газету. Сидоренко працював на аеродромі – досвідчений інженер, який потрапив у полон і після поневіряння ііо таборах був зарахований до обслуги аеродрому. Вже рік, як Сидоренко виконував завдання Сивого.

Не відкладаючи газети, Марков запитав коротко:

– Ну?

– Такі справи, Григорію Григорійовичу: вчора на аеродром прибув літак. Унікальний. Називається «Арадо-332». Велика швидкість, рівень польоту – точно не знаю скільки, але високий. Самих лише кулеметів – дев'ять штук. Цікаве також от що: літак оснащений зовсім новим шасі – дванадцять гумових котків, сяде де завгодно. І відкидний трап, по якому просто з літака можна виїхати мотоциклом. Я сам не бачив, мене й близько до літака не підпускають, але німці- технарі хвалилися.

Марков на мить заплющив очі: ось вона, остання ланка ланцюга. Запитав:

– Коли планується виліт?

– Казали, днів через три. Можливо, раніше.

– Спасибі, друже, – подякував Марков Сидоренку. – Коли буде щось новеньке, не барися. Усе, що дов'язане з «Арадо», дуже важливе.

Підвівся і, помахуючи газетою, попрямував до школи. Отже, лишався резервний варіант. Марков міг піти на нього лише в разі крайньої потреби, але, певно, саме така потреба настала. І все ж…

Марков подумав і вирішив, що, можливо, й не треба вживати крайніх заходів. Усе залежало від того, чи вдасться обвести навколо пальця начальника школи.

Вичекавши з півгодини, Марков зайшов до начальника школи гауптштурмфюрера СС Людвіга Кранке. Той розмовляв по телефону, помахав Маркову рукою, запрошуючи сідати, докінчивши розмову, втупився в Маркова допитливими очима.

– Щось трапилося? – запитав.

Марков користувався в школі авторитетом, вважався людиною діловою та акуратною і просто так, без серйозного приводу не насмілився б відбирати час у начальства.

Марков невизначено розвів руками.

– Можливо, я помиляюсь, – почав обережно, – але краще помилитися мені, ніж потім постраждає справа. Коротше, не подобається мені курсант Бакуменко.

– Чим? – зацікавлено витягнув голову Кранке.

– Переляканий якийсь. Групу заплановано викинути завтра, сьогодні я проводжу останній інструктаж, а він нічого не чує, й очі бігають. З таким настроєм закидати людину…

Кранке слухав уважно. Власне, все, що казав Марков, могло бути й плодом його уяви, але сигнал лишався сигналом, і Кранке мусив прислухатися до нього. Й так останнім часом значно побільшало випадків провалу агентів, а мало не половина одразу здавалася радянській контррозвідці. І якщо цей пройдисвіт Бакуменко справді провалить групу, кому загрожуватимуть неприємності? Йому, Кранке, бо мав попередження Маркова.

Гауптштурмфюрер довго не роздумував. Запитав:

– Кого можете порекомендувати замість Бакуменка?

– Курсанта Підгорного.

– Чому?

– Надійний і вчиться добре.

Кранке посовався на стільці.

– Добре, – погодився, – нехай готують вашого Підгорного. – Він зняв трубку й віддав відповідне розпорядження, – Дякую вам, Марков, за пильність, – сильно потиснув йому руку, – прошу й надалі доповідати про все підозріле. А курсантом Бакуменком ми займемося.

Марков вийшов з кабінету начальника школи з почуттям добре виконаного обов'язку. По-перше: вже післязавтра радянська контррозвідка знатиме про «Арадо» й готуватиметься прийняти його. По-друге: цей Бакуменко – справді мерзотник: служив карателям, руки в крові, та й взагалі падлюка: підставити ніжку навіть товаришеві – для нього саме задоволення.

Наказав покликати до себе Підгорного. Той з'явився через кілька хвилин, витягнувся на порозі, як і належало курсантові, але Марков, визирнувши в коридор і впевнившись, що поблизу ніхто не вештається, причинив двері й обняв Підгорного за плечі.

– Завтра, – мовив швидко, – завтра, Борисе, полетиш до своїх. Запам'ятовуй, що мусиш вчинити. Одразу після приземлення знайдеш найближчу військову частину. Скажеш, що тобі потрібен будь-який працівник Смершу. Передаси йому – від Сивого. Він повинен негайно зв'язати тєбе з контррозвідкою армії чи фронту. Там скажеш: німці орієнтовно через три дні готують висадку важливого агента. Спеціальний літак «Арадо-332», обладнаний додатковими шасі й трапом для виїзду мотоцикла. На жаль, це все.

Підгорний беззвучно ворушив губами, запам'ятовуючи,

– На жаль, це все… – повторив автоматично.

– Йди, Борисе, – легесенько підштовхнув його до дверей Марков. – Можливо, більше не побачимось.

Він помилився, бо Кранке ввів його до складу групи, яка проводжала- агентів. Наступного вечора гауптштурмфюрер у супроводі Маркова та ще одного викладача школи приїхав на аеродром. Троє курсантів школи, переодягнені у форму офіцерів Червоної Армії, вже стояли біля літака. Посередині Борис Підгорний. Зосереджений і навіть суворий, як і належить людині перед серйозною справою. Зустрівшись з Підгорним очима, Марков помітив, як Борис ледь-ледь опустив повіки: мовляв, усе пам'ятає й усе виконає.

Інструктор перевірив парашути і обладнання агентів, і вони полізли в літак. Зарев'іли мотори, і «юнкерс» піднявся в повітря. Марков довго дивився йому вслід. Гарна погода, зоряне небо – ніщо не віщувало поганого, і Марков повернувся додому в доброму настрої.

Сьомий будинок на Піщаній стояв не так, як усі, – відразу за парканом біля тротуару: його відділяв від вулиці, садочок, яблуні й вишні зовсім затуляли його, старі крислаті яблуні з великими червоними плодами.

Юрко постояв трохи, переводячи дух, і штовхнув незачинену хвіртку.

Цегляна доріжка вела до будинку, і Юрко рушив нею несміливо, наче соромився чогось. Крокував доріжкою обережно, дивлячись на скляні двері ґанку й чорну кнопку дзвінка поруч.

Натиснув на кнопку обережно, але дзвінка не почув, натиснув сильніше…

Юрко почекав трохи, ніхто не відгукнувся на дзвінок, і хлопець потягнув на себе двері. Були незамкнуті й розчинилися легко – лише тоді Юрко постукав.

– Хто? – почулося з покоїв, і Юрко знеможено притулився до одвірка. – Увійдіть!

Але Юрко вже не міг рухатися, стояв, відчуваючи спиною дерево одвірка, стояв якось незручно, опустивши руки й закинувши назад голову, не бачив нічого, лише чув кроки, що наближалися, і знав: то йде до нього Катря.

Кроки затихли, і Юрко подивився туди. Катря стояла посеред кімнати в короткому й запраному халатику, не зачесана, стояла насторожено й навіть трохи злякано, дивилася на нього – вона вже побачила Юрка, але до кінця не усвідомила реальності його появи, здивування було в її очах, нарешті подив змінився радістю, але все ж не рушала з місця, певно боячись, що від найменшого її поруху зникне це видіння і не стане нічого.

А може, й справді все це їй привиділося?

Але Юрко стояв зовсім реальний, у пом'ятому дешевому бавовняному піджаку й не зовсім свіжій, картатій, розстебнутій на грудях сорочці.

– Ти? – запитала Катря, примара не зникла, навпаки, обличчя хлопця осяяв усміх.

– Я.

Катря ступила крок, а він простягнув руки, тоді кинулася, лише майнули голі коліна, припала до нього, чуючи, як сильно гупає його серце.

Стояли, може, хвилину, а може, й більше, нічого не чуючи, крім того гупання, і Юрко пестив розкуйовджене Катрине волосся. Потім через силу дівчина відірвалася од нього, зазирнула у вічі й засміялася голосно й щасливо.

Дівчина посадила Юрка на стілець посеред кімнати й для чогось обійшла навколо, лише тоді сіла навпроти й запитала:

– Прийшов?

Мабуть, стороння людина, почувши це запитання, могла б і посміхнутися іронічно, але ж вона б не зрозуміла той підтекст, котрий був ясний Юркові, і він відповів також просто:

– Я ж казав…

Нараз у Катриних очах майнула тривога.

– І як?.. Тобі щось загрожує? Юнак енергійно похитав головою.

– Маю справжні документи, й все гаразд.

– А як з Мухою?

Юрко розповів усе, що сталося після того, як він пішов од Сороки.

Катря слухала, нахиливши голову, нерухома, ніби вмерла з жалю та співчуття, і тільки очі жили, мінилися, відбиваючи всю гаму почуттів, які переповнювали дівчину.

Дослухавши, запитала:

– А тепер як?

– Піду до армії.

Засмутилася, але лише на мить: ішла війна, і всі чоловіки воювали, – хіба ж може Юрко відсиджуватися за чужими спинами?

Але все ж сказала, щоб заспокоїти його, точніше, не його, а себе:

– Війна скоро скінчиться, і повернешся.

– Повернусь, – пообіцяв він зовсім серйозно, бо справді не уявляв, що може загинути, коли на світі існує Катря – дівчина, котра створена лише для нього, вона ж також не зможе жити одна, а коли на землі все так улаштоване, то мусить же бути й вища справедливість, і вони повернуться одне до одного.

Нараз Катря подивилася на Юрка й помітила брудний комір його сорочки. Це повернуло її до дійсності.

– Хочеш їсти? – запитала.

Юрко одразу не зрозумів, про що вона питає, забув, що не їв з учорашнього дня, похитав головою, але відповів зовсім інше:

– Хочу.

– То що ж мовчиш?

– Забув.

– І я про все забула, вибач… – Заклопотано побігла кудись, і Юрко пішов слідом. – Тітка з дядьком на роботі, я зараз щось скапарю…

Виявилось, що в домі є сало і яйця, через кілька хвилин з кухні запахло так смачно, що Юрко вирішив завжди їсти лише яєчню з салом, а якщо до неї знайдеться ще картопля, – бо саме картоплю розігріла на сковорідці Катря, – то життя взагалі робиться дивовижним і чудовим, і ніщо не може затьмарити його.

Катря дивилася, як Юрко їсть яєчню з картоплею, він наминав жадібно, трохи соромився, та нічого не міг вдіяти з собою, так зголоднів, а їй було приємно, що він їсть швидко, бо могла зробити хоча б це для нього, хоча б нагодувати коханого, – сиділа, дивилася, і очі в неї сміялися.

Потім Юрко напився чаю, чай пив статечно, не обпалюючи губи, а Катря заходилася мити брудний посуд, але стояла так, щоб бачити Юрка. Мила посуд, а сама думала зовсім про інше й говорила зовсім про інше:

– Я вже пішла в школу і вловила трійку…

– За що?

– Не до кінця розв'язала задачку.

– Навчишся.

– Я швидко навчусь, – пообіцяла впевнено. – Бо хочу. Ми будемо з тобою все життя. Ти мрієш про це?

– Уже визволили Львів, і я після армії піду до університету.

– Підеш.

– Ти ж була у Львові, пам'ятаєш парк перед університетом?

– Красивий.

– Ми сидітимемо в парку й дивитимемось на людей. Гарно одягнутих і красивих.

– І вони дивитимуться на нас.

– А потім ми гулятимемо алеями й вийдемо на вулицю. Вулиці там кам'яні, але також красиві.

– Дуже.

– І ми ходитимемо до самого вечора. А коли спалахнуть ліхтарі, піднімемось до Високого Замку, там зовсім близько до неба й усе місто під нами. Уявляєш, освітлене місто й красиві, щасливі люди. Нема війни, ніхто не стріляє, всі посміхаються. І ми посміхаємось…

– Так, і ми посміхаємось, – ствердила Катря. – Ми йдемо Високим Замком, ідемо довго-довго, через усе життя.

– Життя таке довге-довге, – підтакнув Юрко, – таке світле й безконечне, й так хочеться жити!

– Хочеться… – Катря обтерла руки й сіла поруч хлопця. – Мені завжди хочеться жити, особливо, коли ти поруч.

Юрко подивився на неї і зрозумів, що життя справді безконечне, хоча може й минути за один день.

«Юнкерс» набирав висоту, й мотори натужно ревіли. Підгоріти сидів на залізній лавочці, спершись парашутом, приладнаним за спиною, на борт літака. Думав: через півтори години він знову буде вдома. Думав саме так: вдома, хоч народився і жив за сотні кілометрів від призначеного місця приземлення, але вважав своїм домом будь-яке село чи хутір там, де свої, він прагнув туди всією душею, рахував оці останні хвилини, поки старий «юнкерс», тремтячи всім своїм залізним нутром, наближався до лінії фронту.

Борис Підгорний потрапив до полону в сорок другому під Харковом. Піхотний лейтенант, він командував спочатку взводом, потім ротою. А у важких боях під Ізюмом мусив прийняти навіть батальйон. Правда, від батальйону тоді лишилося не більше роти, але Підгорний піднімав солдатів у контратаки як батальйонний командир. В одній з атак його контузило, так і лежав на полі бою, поки не підібрали його німці.

Спочатку табір під Києвом, потім Заксенхаузен. Чого тільки не набачився Борис за два роки поневірянь!..

Навесні сорок четвертого дійшов, як кажуть, до ручки, в цей час і приїхав до табору гауптштурмфюрер Кранке. Військовополонених вишикували на табірному майдані, і гауптштурмфюрер запропонував тим, хто бажає потрапити до спеціального навчального закладу, зробити крок уперед.

Трохи повагавшись, Підгорний ступив уперед. Власне, втрачати йому не було чого: відчував, що полишають останні сили, і нехай будь що буде… Краще він, коли перекинуть через лінію фронту, здасться своїм і здасть інших диверсантів, усе ж таки буде хоч якась користь, зрештою, якщо йому навіть і не повірять, то прийме смерть, як належить.

А в школі зустрів Маркова.

Інструктор довго придивлявся до нього, Підгорний не міг приховати своєї відрази до фашистського попихача – вона проявлялася час від часу, хоч він і маскувався. Проте Марков зрозумів Підгорного, і в них відбулася відверта розмова, котра згодом і привела до того, що лейтенант Борис Підгорний піднявся на борт «юнкерса» з важливим завданням.

Підгорний спробував подивитися на себе збоку. Два роки минуло, і наче нічого не сталося. Сидить на залізній лавочці людина з лейтенантськими погонами, правда, колись носив два кубики в петлицях, звик до них, а погони обтяжували плечі. Й документи в нього майже справжні, принаймні інструктор Валбіцін казав, що витримають будь-яку експертизу, і озброєний він офіцерським пістолетом ТТ, на ногах не нові, однак зручні розходжені ялові чоботи, і навіть медаль на грудях.

Усе передбачили німці: старший групи в них – колишній каратель з Білорусії Сліпцевич. Хвалився, що розстрілював і партизанів, і мирних жителів, брав участь у акціях, спалював села. В нього один вихід: вірно служити гітлерівцям, йому потрапляти до рук чекістів ніяк не можна, він точно знає це, але ж і Підгорний з Сержантом Колядою, третім членом їхньої диверсійної групи, радистом, знають це. Он як затуманено дивиться на нього Коляда, либонь, одні й ті ж думки бродять у їхніх головах, і якщо Підгорний не помиляється, вони здадуть Сліпцевича контррозвідці в перший же день, точніше, в перші ж години перебування на своїй землі.

Правда, завдання Маркова ускладнило йому цю справу. Сліпцевича голіруч не візьмеш, його або класти автоматною чергою, або обеззброювати вдвох з Колядою. Треба одразу після приземлення перемовитися словом із сержантом, якщо почне вагатися або відмовиться, класти і його, і Сліпцевича, час не терпить, Марков казав, що його повідомлення дуже термінове й важливе.

Підгорний поправив парашут і зручніше простягнув ноги, Удав, що куняє, проте, час від часу розплющуючи очі, зустрічався з задумливим і запитальним поглядом Коляди – дурень він, чи що, адже я Сліпцевич може зрозуміти сержанта – пальця а рота йому не клади, хитре, стерво. І Підгорний демонстративно відвернувся від Коляди.

Скоро, вже зовсім скоро він скине цей проклятий комбінезон, закопає його й вільно піде по своїй землі. Зовсім вільно, нічого не боячись. Яке щастя, що на його шляху трапився Марков, що він має пароль від нього, що недаремно тоді ступив крок на табірному майдані.

«Юнкере» трусонуло, й відразу він ліг на крило, входячи в крутий віраж. Раптом кабіна літака сповнилася яскравим світлом, і Підгорний збагнув, що вони перелітають лінію фронту й прожектори вже вчепилися в них. І зенітки стріляють по літаку, свої ж хлопці посилають у них снаряди. Один з них вибухнув щойно зовсім близько.

Літак опустився носом униз, мабуть, пілот кинув його в піке, намагаючись обманути прожектористів, але це йому не вдалося, бо світло заливало кабіну й поруч чулися розриви снарядів. Та Підгорйому чомусь не стало лячно. Хоч зенітники й стріляли саме по ньому, Борисові Підгорному, не відбував до них зла й не боявся. Добре б'ють хлопці, і, певно, снаряди лягають щоразу ближче. Літак знову кинуло вбік, Підгорний злетів із лавчини а боляче вдарився рукою об підлогу. Тої ж миті щось важке впало на нього. Борис вивернувся і побачив злякані очі Сліпцевича – посміхнувся злостиво, хотів щось сказати, але не встиг: сліпуче світло затопило мозок, тіло сповнилося болем, простягнув руки, щоб утриматися, однак нічого не знайшов, біль заполонив мозок, страшний біль, який розірвав його.

Снаряд вибухнув, може, за метр від «юнкерса», а може, й влучив у нього – літак розвалився на частини й вони впали у ліс кілометрів за п'ятнадцять від лінії фронту.

До відходу поїзда лишалося двадцять хвилин, проте ніхто, мабуть навіть комендант станції, не знав, коли вія відійде насправді. Час воєнний, насамперед пропускаються літерні ешелони, а звичайний пасажирський поїзд може й почекати.

Бобрьонок стояв з Галею на пероні біля входу до вагона. Він уже встиг одним з перших, лише подали поїзд, проштовхатися всередину й зайняти другу полицю – найзручніше місце в переповненому поїзді. Майор поклав туди невеличку фіброву валізу в якій зберігалося все Галинине майно, доручив сусідам оберігати її, а сам з дружиною вийшов з вагона, там не було де сісти, тим більше усамітнитись на прощання, і вони стояли на пероні.

Бобрьонок обійняв Галю за плечі й дивився їй у вічі – здається, вони нарешті усамітнилися, хоч навколо й вирував натовп.

Весь час повз них пробігали люди з чайниками за окропом. Люда зголодніли, й спрага мучила їх, всі набирали повні чайники, – невідомо, коли ще зупиниться поїзд і чи буде там вода взагалі, – про вокзальні кіоски тепер ніхто навіть і не згадував, їх просто давно вже знесли, а ті, що чудом лишилися, стояли сиротливо, без скла й прилавків, з відірваними дверима: під час дощу тут ховалися безпритульні пасажири.

Бобрьонок пригорнув до себе Галю і мовив прохально:

– Бережи себе, любко, їж більше яблук, це корисно не тільки тобі.

Щоки в Галі почервоніли – все ще не могла призвичаїтися до свого нового становища.

– Шкода, тебе не буде з нами, – відповіла з жалем. – Достигають літні яблука, потім піде антонівка, Бобрьонкові здалося, що почув неповторний запах антонівки, уявив Галю в саду серед дерев, її волосся і,справді пахло яблуками та яблуневим цвітом.

Повз них пройшов, трохи не зачепивши валізою, лейтенант з сидором за плечима. Майор уже хотів розсердитися на нього, та вчасно побачив, як шкутильгає лейтенант, – ще й перехнябився від вагою валізи.

Бобрьонок нараз відсторонився від жінки, вона лише здивовано глипнула, а майор наздогнав лейтенанта й взяв у нього валізу.

Той спочатку зустрів його допомогу без ентузіазму – на вокзалах панували свої закони й звичаї, тут кожен тулився до своїх речей, спробуй заґавитися – валізи як і не було, але Бобрьонок відібрав у лейтенанта валізу досить настирливо й доніс до другого вагона: за неписаною традицією перші два вагони відводились для поранених, які їхали з госпіталів додому або поверталися до своїх частин.

– Вибач, любко, – мовив Бобрьонок, повернувшись до Галі, але дружина затулила йому долонею рота. Ігорів учинок зворушив її, очі в неї зволожилися. Що й казати, люди на війні серед загального горя зачерствіли, тут, на станціях, особливо при посадці в поїзди, ніхто не зважав ні вга що, брали вагони штурмом, і рідко хто допомагав іншому.

З сусіднього, вагона спустився чоловік з єфрейторськими погонами, не мав лівої ноги вище коліна ж стрибав на милицях, та, либонь, вже звик до цього, бо був у доброму гуморі, – на нього чекали кілька військових, проводжали товариша й трохи випили, а єфрейтор хильнув більше за всіх – відпускав перчені жарти й наспівував сороміцькі солдатські частівки.

Галя вдавала, що не чує їх, а може, й справді нічого не чула серед перонного гамору – дивна якість у людей: усамітнюватися серед натовпу, нікого не чути й не бачити, полинувши в свої думки.

Гамір на пероні поступово вщухав, навіть черга за окропом поменшала. Поїзд мав уже скоро відійти. Бобрьонок хотів підсадити Галю до вагона, але вона зупинила його, посміхнулася і замахала рукою комусь за його спиною.

Майор озирнувся і побачив Толкунова: видно, капітан щойно вийшов з вокзальних дверей, стояв і роззирався, не бачачи їх. Нарешті помітив Галю, посунув уздовж перону, не поспішаючи, ніс під пахвою якийсь пакунок, загорнутий в газети. Підійшовши, він зовсім по- демашньому зняв пілотку, вітаючії Галину та Бобрьонка, обтер рукавом піт з чола й подав Галі пакунок.

– Отак, – мовив, – це тобі дарунок від мене.

Галю згорток затулив наполовину, був таки досить великий, але не об'ємність пакунка й незручність від нього збентежили Галю і Бобрьонка, а сама з'ява Толкунова на пероні та наче зовсім незвичний для сухуватого й несхильного до виявлення емоцій капітана жест – прийти проводжати жінку, та ще з дарунком. Тим більше, що Бобрьонок знав: Толкунов відсилає мало не всі свої гроші багатодітній сестрі й зайвих речей, особливо для презентів, у нього нема.

Капітан сам поклав край їхнім сумнівам.

– Це тобі німецький парашут, – пояснив, – отже, шовк, я чув, жінки хвалять, можна сукню пошити або кофтину, – щоб пам'ятала мене, розшукувачів, значить, а якщо, на сукню не підійде, на пелюшки піде…

Галина уявила собі пелюшки з парашутного шовку, засміялася весело й невимушено.

Толкунов одразу не зрозумів її і навіть образився, але Галина передала згорток Бобрьонкові, обійняла капітана за шию і цмокнула в не зовсім добре виголену щоку.

– Спасибі, мій дорогий, спасибі, капітане, для мене це справді коштовний дарунок.

Суворі риси Толкунова пом'якшали – чи тому, що його обійняла справді гарна жінка, чи тому, що зрозумів її щирість, але відповів м'яко й привітно. Такої приязні Бобрьонок ніколи не помічав у ньому – подумав, як мало все ж він знає Толкунова: здається, пуд солі з'їли, у неймовірних ситуаціях були, життя один одному рятували, він був певен, що весь Толкунов у нього як на долоні, а зась – усміхнулася йому жінка, сказала гарне слово, і зовсім іншою стала людина, відкрилася якась нова її душевна грань, і нема колишнього капітана, грубого й різкого, аж зачерствілого.

– Носи на здоров'я і будь щаслива, – сказав Толкунов, – і щоб усе в тебе було гарно.

– А я вже й зараз щаслива, – відповіла Галина й нарешті прибрала руки з капітанових пліч. Раптом якось злодійкувато озирнулася на Бобрьонка, притулилася до вуха Толкунова, попросила пошепки: – Збережи мені Ігоря, добре?

Каштан подивився на неї зовсім серйозно й відповів так, і належить справжньому чоловікові:

– Звичайно.

Галина розчулилася і ще раз цмокнула його в щоку.

– Я покладаюсь на тебе. – Вона зовсім несподівано й невимушено перейшла на «ти», але це нікого не подивувало, либонь, ніхто й не помітив цього. – Бо ти справжній мужчина, і мені хотілося б… – У цей час голосно, на весь перон, прозвучали два дзвінки, люди заворушилися в останньому від'їзному пориві: бігли з чайниками й без них, цілувалися і прощалися, військові біля сусіднього вагона на руках внесли по східцях безногого єфрейтора, а Бобрьонок, тримаючи під лівою пахвою згорток, пригорнув до себе жінку й поцілував, задихнувшись, а поїзд уже вдарив буферами й рушив.

Бобрьонок підсадив Галину на східці й подав капітанів дарунок, вона стояла поруч провідниці й махала йому рукою, усміхалася, проте очі дивилися сумно.

А вони йшли поруч, щось казали їй, якісь звичайні слова з зовсім незвичайним змістом, поїзд набирав швидкість, вони почали відставати, однак не зупинились, наче сподівалися на щось, нарешті востаннє побачили. Галину, але витягнуту руку її бачили ще кілька довгих секунд, поки не прогуркотів по рейках останній вагон.

Іполитов перевірив мотоцикл і лишився задоволений: потужна машина з бездоганним мотором, легко заводиться, в колясці обладнані тайники для зброї, приторочені валізи з одягом, документами, різним шпигунським обладнанням.

Мотоцикл надійно кріпився в літаку, ніякі віражі не могли зрушити його з місця, Іполитов попросив відкинути спеціальний трап, сам звільнив мотоцикл від кріплень, одним рухом ноги завів його й виїхав з літака. Дав газ і проїхав по аеродрому.

Мотоцикл слухався найменшого поруху, вмить набирав швидкість.

Іполитов поплескав по бензобаку долонею і зацитав:

– А номери? Чи відповідають номери військовій частині, зазначеній у документах?

Валбіцин, який був допущений на аеродром, запевнив:

– Усе гаразд.

Іполитов ще раз поплескав долонею по бензобаку – на жаль, більше не було підстав для зволікання. Мовив, удавано посміхнувшись:

– Отже, завтра… Так, завтра, панове… Ви попередили агентів, що завтра вночі мусять приймати нас?

Краусс кивнув ствердно, але все ж запитав у гауптштурмфюрера Кранке:

– Коли Горохов виходить на зв'язок?

– Сьогодні між десятою і дванадцятою.

– Ще раз попередьте: завтра о другій годині ночі повинні запалити вогнища.

Іполитов з жалем відійшов од мотоцикла.

– Сьогодні останній вечір, – сказав скрушно, – останній вечір у вашій компанії, панове. Мені шкода…

– Мусимо відсвяткувати його! – запропонував Краусс.

– Так, – погодився Іполитов, – але завтра в мене вже не буде ні настрою, ні бажання перевірити вміст валіз.

– Я перевірив усе особисто, – запевнив Кранке.

– Покладаюсь на вас гаушптурмфюрере, – нахилив голову Іполитов, – проте я хотів би знати, в якій валізі що лежить і як мені зручніше дістати потрібне.

«Нахаба, – подумав Кранке, – ще б два місяці тому я б тобі показав перевірку!»

Однак гауптштурмфюрер посміхнувся і відказав сквапно:

– Дуже прошу, гер Іполитов. Пройдіть до приміщення.

До барака принесли витягнуті з мотоцикла дві невеличкі валізи, і Іполитов почав перевіряти їх. Спочатку схилився над валізою із зброєю: справді, все вкладено акуратно, з німецькою педантичністю. «Панцеркнакке» й комплект снарядів-ракет для нього, портфель з міною – Іполитов підозріло скосував на нього, чорт, він завжди трохи упереджено ставився до вибухівки, звичайно, знав, що без детонатора вибух неможливий, та це сусідство з міною муляло його.

Іполитову здалося, що Краусс помітив його нерішучість, – цього тільки йому бракувало: він переклав портфель зручніше. Але ж Краусс, виявляється, і не дивиться на нього – клята підозрілість, коли він здихається її?

Автоматичні пістолети з комплектом отруєних і розривних куль, гранати… Начебто із зброєю все гаразд, Іполитов торкнувся кобури. Так, він матиме кілька пістолетів, – ті, що у валізі, й вальтер, нікельований офіцерський вальтер, безвідмовну й красиву зброю – Іполитов знав, що деякі радянські офіцери мають такі трофейні пістолети, носити їх вважалося якоюсь мірою шиком.

Схилився над другою валізою, перебрав її вміст уже не так старанно, хоча в глибині душі розумів, що ця валіза має не менше значення.

Радіостанція, комплект незаповнених бланків різних радянських установ, дипломи, посвідчення… Близько півмільйона карбованців радянських грошей.

«Молодець Валбіцин, – подумав, – досконало знає свою справу».

Здається, тільки подумав про Валбіцина, а той уже, відтиснувши Кранке, також схилився над валізою. Почав пояснювати, наче робив це вперше і Іполитов ніколи не бачив цих пристосувань:

– Оце комплект літер і складальна каса. Ручний металевий прес для паспортів, металеві штампи польових пошт, печатки та штампи різних радянських військових частин. Сподіваюсь, ви не забули, як користуватися штампами?

Менторський тон Валбіцина розлютив Іполитова, і він закрив валізу, мало не прищемивши довгі пальці інструктора. Обернувся до Кранке.

– Тепер я переконався, що все гаразд, – мовив, наче був не звичайним агентом-диверсантом, а принаймні інспектором Головного управління імперської безпеки.

Кранке догідливо нахилив голову, ще раз присягнувши розквитатися з цим нахабою в разі блогополучного його повернення.

– Що ж, панове, – запропонував, – із справами покінчено, рушаймо.

Всі пожвавішали в передчутті банкету. Валбіцин потер руки й поплямкав губами, буцім уже випив першу чарку й відчув, як приємно обпалив коньяк, його шлунок. Іполитов накинув плащ, ніхто навіть мигцем не повинен побачити його у формі радянського майора, й товариство попрямувало до автомобіля.

Їм відчинила не покоївка, а сама Сулова. Вона вже кілька днів обношувала форму молодшого лейтенанта Червоної Армії й тому перебувала в поганому настрої. По-перше, їй взагалі не подобався формений одяг – віддавала перевагу сукням з великим декольте, вважаючи, що саме ці її жіночі принади найбільше подобаються чоловікам тому й показувала їх якнайвідвертіше. По-друге, мала злена Краусса й Кранке за те, що зробили її лише молодшим лейтенантом. Десь у глибині душі розуміла – воні мають рацію, їм видніше, зрештою, скільки їй носити ц кляті погони, виконають завдання і назад, однак ніяк ни могла пересилити себе.

Ну невже так важко начепити на погони ще дві зірочки? Була б вона тоді старшим лейтенантом і з більшою повагою ставилась би до самої себе. Та й медаль видалі лише одну – «За участив в обороне Ленинграда». Он Іполитову яку відзнаку повісили! А їй хоча б один орден! Це було б так красиво: орден на її високих грудях.

Вранці, коли Іполитов ще спав, Сулова скрутила з його гімнастерки орден Червоного Прапора й приміряла собі. Точно, красиво, жінці взагалі личать усілякі прикраси, невже тупі діячі з «Цепеліну» не розуміють цього?

Побачивши вишукане товариство, яке завітало до їхнього особняка, Сулова поправила гімнастерку, щільніше затягнувши пас. Єдина перевага військового одягу – пас. Коли його затягуєш, трохи скрадаються вже не бездоганні форми.

Краусс пройшов до телефону, а Сулова з покоївкою заходилися поратися коло столу. Чоловіки не стали даремно витрачати час – Валбіцин, який вважав себе тут уже зовсім своїм, попрямував до бару й витягнув з нього одразу три пляшки, ніжно притиснувши їх до грудей.

– На всі смаки, шановне панство, – вигукнув урочисто, – коньяк, горілка й навіть віскі! І звідки цей Краусс дістає віскі?

– З Ірландії, – пояснив Кранке й забрав у Валбіцина пляшку. – А також через Швецію. – Він налив собі півсклянки жовтуватого напою, розбавив, як і годиться, содовою водою і з відразою дивився, як Валбіцин спорожняє мало не повну склянку коньяку. Що й казати, східний варвар – хіба так п'ють коньяк? Та ще й марочний, французький! Його треба смакувати, гріти в долонях, а він…

Зайшов Краусс, також налив собі повну склянку й вихилив її до дна точно так, як східний варвар. Хоча, подумав Кранке, чого чекати від Краусса? Звичайний вискочень-есесівець. Правда, й він, Кранке, носить мундир гауптштурмфюрера, але він вступив до СС з суто тактичних міркувань, в душі ж лишається, як і був, фон Кранке, а цей довгий молодик Краусс, котрий аж на щабель обігнав його, і тепер не відрізняється від дрібного невихованого крамаря.

Краусс вдоволено, навіть самовдоволено посміхнувся і обвів присутніх урочистим поглядом.

– Щойно розмовляв з обергрупенфюрером Кальтенбруннером, – мовив багатозначно, назвавши навіть звання начальника РСХА, наче ніхто тут не знав цього.

Кранке одірвався од віскі й з цікавістю зиркнув на Краусса. Що доповів штурмбанфюрер Кальтенбруннеру? Одразу заспокоївся: звичайно, нічого поганого. В основному Краусс сам відповідає за операцію, принаймні більше, ніж Кранке, й зацікавлений, щоб усе, пов'язане з нею, виглядало добре.

Справді, витримавши паузу, Краусс повідомив:

– Я інформував обергрупенфюрера, що початок операції призначену на завтра, й одержав згоду. Більше то'го, Кальтенбруннер наказав передати геру Іполитову, – Краусс поштиво нахилив у його бік голову, – що в разі удачі на нього чекають найвищі нагороди рейху. Він сам клопотатиметься перед фюрером. – Краусс зупинився на кілька секунд і ще налив собі коньяку. – Нагороджені будуть усі учасники операції, – мовив так, наче вже одержав черговий хрест. – Вип'ємо за це, панове.

Валбіцин почав наливати коньяк. Кранке викинув угору руку.

– Хайль Гітлер! – вигукнув.

Це було не дуже своєчасно, бо всі тримали склянки в правицях, довелося ставити їх, або перебирати в ліві руки, але, зрештою, все обійшлося, випили до дна в урочистому мовчанні.

Ковтаючи шампанське, Іполитов мимоволі обвів усіх зневажливим поглядом.

«Вороняччя, – подумав. – Зібралося і вже ділить нагороди. А я мушу заробляти їх…»

Злість укотре закипіла в ньому, хотів кинути щось різке, але до кімнати зазирнула покоївка й повідомила, що стіл накритий. І всі попрямували до їдальні, жваво перемовляючись, урочисті й радісні, наче вже одержали нагороди рейху.

Полковник Карий приїхав на імпровізований аеродром за Квасовом у другій половині дня. Бобрьонок доповів йому, що для прийняття ворожого літака все готове. Карий попросив води і, напившись, повідомив: уночі надійшла радіограма з «Цепеліну» – о другій ночі слід запалити вогнища. Гітлерівці підтверджували, що літак приземлиться саме сьогодні вночі.

– Ніяких додаткових інструкцій агентам? – запитав Бобрьонок.

– Ні. – Полковник мовив, наче читав радіограму: – Чекайте літак шостого. О другій ночі запаліть вогнища, – Нараз посміхнувся самими очима й додав зовсім іншим тоном: – Усе, товаришу майор. Сьогодні вирішальна ніч, тепер усе залежить од вас, від того, як зустрінете «дорогих гостей».

Підійшов Толкунов, козирнув полковникові, видно, почув лише кінець речення, бо мовив:

– Ми готові, а чи прилетять?

– Сьогодні вночі. Капітан, заперечив:

– Уночі може піти дощ або щось зміниться. Бобрьонок осудливо подивився на нього: що за манера завжди у всьому сумніватися? Сказав упевнено:

– Синоптики обіцяють погоду.

– Е-е, синоптики… – махнув рукою Толкунов, недвозначно висловивши своє ставлення до метеослужби.

Полковник перервав його сумніви:

– Гадаю, німці прилетять таки сьогодні. Точніше, завтра вночі. Показуйте, що у вас робиться.

Карий попрямував до майданчика, підготовленого для посадки літака, а майор, несхвально зиркнувши на Толкунова, подався за ним.

Нараз Карий зупинився і зірвав якусь рослину. Підкликав капітана й запитав:

– Що це?

Толкунов лише похитав головою:

– Не займаюсь… До речі, це не входить до обов'язків розшукувача.

– Точно, не входить, і я знаю, що справ у вас багато. А зветься вона чистотілом, або бородавником. Подивіться яка яскрава жовта квітка.

Толкунов зиркнув на кзітку гостро, наче на підкинуту в повітря консервну банку, Бобрьонкові здалося, що зараз потягнеться за пістолетом, але капітан лише знизав плечима.

– Квітка як квітка, – пробуркотів, – нічого особливого. Полковник похилитав квіточкою в повітрі, понюхав її і мовив:

– Скоро кінець війні, капітане. І професія розшукувача, цілком можливо, стане непотрібною.

– Хочете сказати, мене демобілізують?

– І це не виключене. Толкунов насупився і відповів:

– Для того, щоб ловити різну погань, назви квіток знати не обов'язково.

Полковник осудливо похитав головою.

– Ось мені зараз пропонують іти начальником обласного управління держбезпеки. Там також не треба знати назви квіток. А цей Карий чомусь знає… Толкунов подивився на полковника ніяково.

– Пошліть мене на якісь курси, – попросив. – Я і сам знаю, що не дуже освічений.

– Трохи не так ви мене зрозуміли, капітане. Щоб знати назву чистотілу, не треба мати освіту. Елементарну допитливість.

Толкунов посуворішав.

– І умови, – заперечив. – Я от до війни в МТС працював. Сестра виховувала, батьки рано померли, потім виріс і сестрі почав допомагати. Троє дітей у неї…

Бобрьонкові стало шкода капітана: важке дитинство, потім школа фабрично-заводського навчання, робота в МТС. Де ж тут по- справжньому вчитися?

Але Карий не дав Толкунову ніякої можливості для відступу.

– Неправильно міркуєте, капітане. – Ну й що, коли в МТС? Наша країна – єдина в світі, котра дала таким, як ви, змогу вчитися. Чому не пішли до вечірньої школи? Вирішили, що семирічки вистачить? А тепер каєтесь? Я вам так скажу: коли б лишилися сержантом чи старшиною, не дуже-то й прагли б освіти. Правда?

– Хто ж його зна… – промимрив Толкунов.

– Авжеж, – вів далі полковник різкувато, – а ви доросли до капітана, в течію таку потрапили, розшукувач з вас справді першокласний, хто ж вам на звання скупитиметься? Чин маєте досить високий, назад у робітники МТС чи сержанти вертатись не хочете, ось ви й задумалися…

– Я і кажу: курси мені потрібні.

– На курси ми вас пошлемо, Толкунов. Перша змога з'явиться, пошлемо, скоро не обіцяю, бачите, німці здаватися не хочуть, але коли справи дозволять, відрядимо вас, капітане, вчитися. І це добре, що самі цього прагнете, приємно чути, аби тільки щиро.

– Можете не сумніватися.

– Не сумніваюсь, капітане, однак хочу порадити. З власного досвіду. Не чекайте курсів. Самі вчіться. Всього вчіться, книжка якась потрапить, якщо вчитати можете, читайте, ніщо в нашому житті не пропадає марно. – Нараз посміхнувся лукаво, ще раз понюхав квітку й пояснив: – Мені також зовсім недавно сказали, як називається. Я і запам'ятав, так, про всяк випадок. А ви кажете ботанік!

– Я не казав цього, – запротестував Толкунов, але втрутився Бобрьонок. Запитав стривожено:

– Так що, товаришу полковнику, йдете від нас?

– З чого взяли?

– Самі ж казали: пропонують область.

– Ну й що?

– Не погодились?

– Довоювати треба, а там подивимось.

Вони вийшли на дбайливо розчищене й підготовлене для зустрічі ворожого літака поле.

– Посадка з того боку? – кивнув полковник ліворуч,

– Так.

– Ви знаєте, майоре, в чому полягає найголовніше ваше завдання?

– Гадаю,так.

– Прошу пояснити.

– Літак не повинен піднятися в повітря, якщо екіпаж відчує небезпеку в момент приземлення.

Полковник задоволено гмикнув.

– І що зроблено для цього?

– Прошу… – Бобрьонок зовсім по-цивільному махнув рукою, пропонуючи Карому йти за ним. Метрів за два-дцать зупинився. – Обережно, товаришу полковник, обережно, бо можете поламати ногу.

Нахилився і показав закамуфльовану канаву, котра тягнулася поперек усього поля.

– Бачите, – мовив не без задоволення, – її і зараз, вдень, помітити важко, а що вже казати про ніч? Цієї канави достатньо для пошкодження шасі будь-якого літака.

– А якщо вони наїдуть на канаву під час посадки?

– Виключено. Вогнища палитимемо з того боку, мусять зупинитися, не доїхавши.

– Чудово, які ще сюрпризи підготували «дорогим гостям»? Прожектор установлено?

– Аякже. Навпроти злітної смуги. В разі чого ми засліпимо екіпаж. Нікуди не дінуться, товаришу полковник.

Спорудили бліндажі, замаскували їх, бачите, нічого не помітно.

– Так, не помітно, – погодився Карий.

– Усе поле прострілюється, миша не сховається. Навіть якщо цілий десант висадять, і його зустрінемо. З того боку в ярочку розташований взвод бійців, кожен точно знає своє завдання. Гадаю, осічки не буде.

– Гадаєте чи впевнені?

– На всі сто.

– Так, здається, все гаразд, – мовив Карий. – Але чомусь завжди виникають непередбачені обставини. Складне наше життя, майоре.

– Не ті слова, товаришу, полковник.

– Ось ти вже й словам почав мене вчити… – пожартував Карий. – Доповідай краще, як зустрічатимете їх.

– Так, як і домовлялися.

– Як домовлялися, пам'ятаю, нового нічого?

– Ні. Коли літак зупиниться, до нього підійдуть радиіст і Олексюк. Привітають екіпаж із щасливим прибуттям. Розмовлятимуть, намагатимуться з'ясувати подальші наміри диверсантів, а потім хтось із них впустить ліхтарик. Це умовний знак нашій оперативній групі. Тоді почнемо їх брати.

– Живими, обов'язково живими.

– Таке завдання поставлене. Оперативників очолить Толкунов.

– Розумно, майоре. А який настрій в Олексюка й радиста? Не підведуть?

– Ми показали їм усе. І канаву, і прожектор, і бліндажі. Щоб знали: у диверсантів нема жодного шансу, в крайньому разі всі ляжуть на цьому полі. Й вони разом з ними. Вважаю, зроблять усе, щоб, пом'якшити свою долю.

– Поглянемо на бліндажі, – розпорядився полковник.

Вони пройшли до першого бліндажа в куті поля. Його не можна було помітити за кілька кроків. Замаскований кущами й гілками, сприймався як лісові хащі. У бліндажі було встановлено великокаліберний кулемет, тільки один він міг скосити екіпаж літака й диверсантів. А таких бліндажів з кулеметами спорудили аж чотири.

Полковник вийшов з бліндажа, вільно потягнувся і запитав Брбрьонка:

– Обідом нагодуєте?

– Звичайно, Вадиме Федотовичу. – Майор відчув, що, так би мовити, офіційну частину візиту закінчено.

– Прошу, майоре, зберіть усіх офіцерів.

Бобрьонок глянув на Карого з подивом, але не запитав, для чого полковникові всі офіцери. А Карий не пояснив причину свого розпорядження – розтягнувся на розстеленому в затінку брезенті, здається, одразу задрімав, принаймні лежав з заплющеними очима.

Обід подали через півгодини в солдатських казанках. Бобрьонок виділив із свого фонду дві банки консервів, овочі дістали ще вчора в Квасові – обід вийшов пристойний.

Зібралися всі офіцери: Бобрьонок з Толкуновим, капітан-сапер, що керував спорудженням бліндажів та канави впоперек поля, командир взводу автоматників, технік-лейтенант з аеродрому. Розбудили полковника, той умився, півгодини сну освіжили його, бо очі блищали й був у доброму гуморі.

– Товариші офіцери, – мовив радісно й урочисто, і всі підтягнулися, як і належить при такому звертанні, – майор Бобрьонок і капітан Толкунов за відмінне виконання своїх обов'язків та виявлену мужність і винахідливість при затриманні ворожих диверсантів нагороджені орденами Червоного Прапора. – Дістав коробочки з орденами, витягнув їх і прикрутив до гімнастерок офіцерів. Додав уже зовсім по-домашньому: – Я вважаю, що нагорода заслужена. Хай вам щастить, хлопці. Щоб ці ордени не були останніми.

– З цієї нагоди треба було б перед обідом… – досить прозоро натякнув саперний капітан, проте Карий заперечив категорично:

– Ні, товариші. Спіймаєте диверсантів, тоді не заперечую. А тепер у кожного мусить бути світла голова, бо ясний розум усім нам сьогодні, особливо потрібний.

Офіцери тиснули руки Бобрьонкові й Толкунову, технік-лейтенант навіть любовно погладив орден, заздрісно прицмокнув язиком – їм, технарям, мовляв, таке не світить.

А Бобрьонок стояв і думав: от би побачила його зараз Галина – лежить собі на другій поличці вагона, колеса виграють нескінченну пісню, дивиться своїми дивовижними очима у вікно, і в них віддзеркалюються краєвиди, що пропливають повз поїзд, бо, здається, поїзд стоїть, а все миготить навколо.

Схаменувся і мовив зовсім просто:

– Дякуємо! Ми з капітаном Толкуновим дякуємо командуванню за нагороди. Вони зобов'язують нас.

Офіцери пообідали, не поспішаючи, сонце ще стояло високо в небі, й до вечора мали досить часу. Потім полковник одразу заквапився, мусив ще доповідати генералові Рубцову. Прощаючись, сказав Бобрьонкові:

– Є повідомлення нашої людини з «Цепеліну». Німці готуються закинути якогось дуже важливого агента. Вважаю, саме сьогодні він і прибуде. Акцію заплановано Головним управлінням імперської безпеки, вона на контролі в самого Кальтенбруннера. І ось що, цього диверсанта приймав Скорцені, може, чув про такого, звільнив Муссоліні. Скорцені подарував цьому типові талісман – брелок для ключів: такий собі бронзовий чорт. Ви тут гляньте: якщо знайдете в диверсанта такий брелок, бережіть цього пройду як самих себе!

Бобрьонок лише козирнув у відповідь. «Додж» Карого стояв на найближчій дорозі, до неї було не менше кілометра, й солдат відвіз полковника на мотоциклі.

Після обіду можна було й відпочити – майор простягнувся на брезенті, де перед цим дрімав Карий. Та не спалося. Лежав і дивився па верхівки сосен і білі хмари, що бігли небом, – безконечні сосни, безконечні хмари, безконечне небо й зовсім уже безконечний світ – чудовий і байдужий до дрібних людських клопотів.

Що бачили ці сосни й що побачать ще?

Невже ця мирна, вкрита лісовими квітами галявина впочі перетвориться на поле бою?

Невже зроситься кров'ю і пропахне порохом?

Бобрьонок рішуче підвівся. Геть сентиментальні думки! Аби пережили що ніч люди, його люди, одягнуті в форму хлопці, які пильнують, щоб жоден ворожий агент не розклював по їхній землі.

Після заходу сонця знявся східний вітер, він приніс рвані хмари, потім вони погустішали, але повністю так і не затягнули неба.

Бобрьонок сидів на колоді біля бліндажа, поруч притулився на брезенті Толкунов, він усе ж таки поспав, і майор дивився на нього з заздрістю. Трохи нервував.

Спустився в бліндаж, де під охороною двох солдатів сиділи Олексюк з радистом. Ті, побачивши майора, підвелись. Бобрьонок махнув їм рукою, запитав:

– Ну як?

Олексюк зрозумів його одразу.

– Усе, як і домовлялися, громадянине майор! – Він догідливо вищирив зуби. Чомусь Бобрьонкові зробилося гидко від цієї догідливості – він різко повернувся і вийшов з бліндажа.

А по небу мчали хмари, й час уже наближався до півночі.

Став накрапати дощ, і майор одягнув ватянку. Ще раз обійшов навколо поля: тиша й спокій, лише пугукае сич, ошуканий цією настороженою тишею.

Потім Бобрьонок спустився в бліндаж, де сидів Толкунов. Вони налили з термоса гарячого чаю, сьорбали його, обпалюючи губи, мовчки й зосереджено, бо стрілки годинника вже наближалися до другої ночі.

За п'ять до другої майор віддав наказ запалити вогнища, й вони спалахнули майже одразу, якось зловісно висвічуючи шлях ворожому літакові.

«Арадо» стояв готовий до злету, з прогрітими моторами. Екіпаж уже зайняв свої місця, і лише командир літака стовбичив біля трапа.

Іполитова й Сулову проводжали Краусс, Кранке й Валбіцин. Минали останні хвилини, вони перекидалися якимись незначними словами, а від літака пахло залізом і мастилом, цей запах збуджував і тривожив, він свідчив про невідворотність того, що зараз станеться, відсутність усякого вибору, чітку запрограмованість усієї долі Іполитова. Він навіть трохи розгубився, подумавши про це, проте не виказав розгубленості, лише швидкоплинна тінь майнула обличчям, але її ніхто не помітив. Кожен був зайнятий самим собою, кожен думав про себе й про те, щоб скоріше злетів у небо літак, скоріше б покінчити з нудндою церемонією проводів ї повернутися до своїх буденних справ.

Валбіцин думав, що вдома є ще півпляшки коньяку, і не простого, а французького, котру він поцупив учора в котеджі Іполитова. Випити коньяк, закурити, посидіти, відчуваючи приємність від поступового сп'яніння, і заснути, щоб не бачити, не чути нічого принаймні до ранку.

Кранке непомітно переступав з ноги на ногу: вдома на широкому, конфіскованому в якогось місцевого багатія ліжку на нього чекала розкішна дівчина, справді вродлива, і він був з нею всього один раз – не встигла набриднути. Правда, нікуди вона не втече, все одно чекатиме хоч до ранку, та нетерплячка пойняла його, й Кранке пошепки, самими губами лаявся.

Краусс думав про те, що, незважаючи на пізній час, подзвонить зараз до Берліна давньому своєму приятелеві, одному з помічників Кальтенбруннера, – той знає, коли і що доповідати шефові, і завтра обергрупенфюрер буде докладно поінформований – знайомий мусить показати кого, Краусса, роль у найвигіднішому світлі. Нарешті командир літака підійшов до Краусса, – Час, штурмбанфюрере, – мовив коротко. Усі з полегшенням почали прощатися. Іполитов пропустив уперед Сулову, піднявшись по трапу, затримався на мить, помахав рукою і зник всередині. Командир зачинив люк літака, заревіли мотори, і «Арадо» почав вирулювати на злітну смугу.

Краусс повернувся і пішов до «опель-адмірала», що сиротливо притулився неподалік. Вони з Кранке сіли в машину, не попрощавшись з Валбіциним, який поплентався До «кадета», що стояв значно далі. Але Валбіцин не образився – приємна перспектива усамітнитися з пляшкою коньяку згладжувала все, навіть відверте нахабство есесівських офіцерів.

Літак набрав висоту й ліг на курс, мотори ревіли заспокійливо, Іполитов примостився в кріслі поруч Сулової, хотів розслабитися, та нервове напруження не спадало, відбував навіть, як тремтять кінчики пальців. Нарешті трохи заспокоївся, вільно простягнув ноги й заплющив очі, в літаку пахло тим же гіркуватим мастилом, до нього примішувався ще якийсь запах.

Іполитов не міг зрозуміти, чим пахне, це дратувало його, Вів поворушився в кріслі й нарешті збагнув, що пахне парфумами. Повернувся до Сулової,

– Для чого напарфумилася? – запитав сердито.

– Е-е… – махнула рукою. – Трохи на прощання. Через годину видихнуться.

– Справді, видихнуться, – погодився Іполитов і трохи заспокоївся. – Ти там теє… більше мовчи. Мовчи й слухай, в разі чого – я сам розмовлятиму. Якщо вже запитають, відповідай коротко – так чи ні, згідно з документами ти моя секретарка, твоя справа маленька. Зрозуміла?

– Багато на себе береш, – засміялася Сулова. – Я викручусь і там, де ти буль-буль…

– Я тобі дам буль-буль… – насварився на неї пальцем Іполитов і ображено замовк.

Минуло близько години. В салон вийшов бортрадист, повідомив, що підлітають до лінії фронту, а до місця посадки лишилося всього півгодини льоту.

Іполитов поворушився в кріслі, скосував погляд на Сулову. Даремно все ж він нагримав на неї: сидить спокійно хоч би що, наче чекає їх легка прогулянка по визначних місцях Москви й Підмосков'я. Певно, на неї можна покла стися: знає, на що йде й що з ними станеться в разі провалу.

Раптом салон літака залило яскравим світлом. Пору з «Арадо» розірвалися зенітні снаряди – літак кинулс вбік. Пілот зреагував на це одразу ж – почав набирать висоту. Але вирватися з вузького прожекторного променя не вдавалося.

– Опустіть жалюзі на вікнах! – наказав бортрадист. – І без паніки…

В літаку потемнішало, і, здається, розриви зенітних снарядів лишилися внизу. Але нараз «Арадо» здригнувся, Іполитову здалося, що літак зараз розвалиться на частини, злякано підвівся з крісла, проте одразу впав у нього, притиснутий невидимою силою: то пілот знову несподівано змінив курс, намагаючись вийти із зони обстрілу. Це йому не вдалося, спалахнули ще два прожектори, «Арадо» взяли в кліщі, й снаряди почали лягати все ближче.

Однак вів літак досвідчений пілот, він знову різко змінив курс, один снаряд вибухнув зовсім близько, осколки пробили фюзеляж, та літакові все-таки вдалося вийти з-під обстрілу.

Через кілька хвилин в салоні з'явився командир.

– Ці кляті зенітники зіпсували нам усе, – повідомив. – До визначеного місця посадки вже не дістанемось. Сідатимемо в іншому,

– Де? – затурбувався Іполитов.

– Кілометрів за сімдесят на північний схід.

– А там що?

– Наш колишній аеродром. Моя ескадрилья колись базувалася на ньому.

– Ви гарантуєте посадку? Командир посміхнувся:

– Гадаєте, мені хочеться помирати? Іполитов подумав кілька секунд.

– Валяйте, – погодився, – може, це й на краще.

– Навряд чи, – заперечив командир, – там нас зустрічатимуть вогнищами, а тут доведеться сідати всліпу. – Він повернувся і пішов до кабіни: через кілька хвилин літак мусив іти на посадку.

Іполитов дивився йому вслід і хитав головою. Не міг же він пояснити цьому асові, прямолінійній, як більшість військових, людині, що його цілий день мучили погані передчуття. Біс його зна, чи не чекають їх на визначеному місці контррозвідники? Чи не здалися чекістам агенти, закинуті в радянський тил для підготовки посадки?

Краусс, правда, казав, що це неможливо, їх перевіряли, якесь там хитре запитання, проте які можуть бути запитання і гарантії, коли сидиш під пістолетом і передаєш у ефір підготовлений для тебе текст?

На запасному ж аеродромі їх ніхто не чекає, ні свої, ні чужі – тепер усе залежить від майстерності командира літака, здається, не підведе, твердий і досвідчений.

А «Арадо» вже йшов на посадку, провалюючись у повітряні ями, і Іполитов міцніше схопився за ручки крісла.

Дай, боже, щоб пронесло!

Відчув, як літак торкнувся колесами землі. Побіг, підстрибуючи на вибоях, нараз, почувся удар, Іполитова кинуло на підлогу, боляче стукнувся об щось ліктем правиці, встиг подумати: оце зараз усе розвалиться і вибухне, прийшла смерть, закричав тонко й майже беззвучно, слава богу, беззвучно, бо наступної миті побачив зовсім близько злякані Лідчині очі, минуло ще кілька секунд, нічого не сталося, літак стояв, і, здається, ніхто, крім Сулової, не чув його крику.

Скочив на ноги й побачив у дверях пілотської кабіни Командира «Арадо».

– Що сталося? – запитав. Той лише махнув рукою.

– Вдарилися крилом об дерево, – повідомив, – можливо, пошкодили мотор. Зараз подивимось,

Іполитов полегшено зітхнув. Що йому турботи пілотів? Нехай проваляться хоч у пекло, головне, він за лінією фронту, живий, здоровий, і зараз..,

– Накажіть відкинути трап! – мовив владно, Командир корабля проминув його, наче й не почув. Відчинив двері, вистрибнув на землю.

– Ми не маємо права зволікати, – кинув йому в спину Іполитов, але пілот не звернув на нього уваги.

Слідом за командиром ще двоє членів екіпажу вистрибнули з літака. Іполитов визирнув у люк: льотчики метушилися біля крила.

– Що там у вас? – запитав голосно,

– Відірвало мотор, злетіти ніяк не зможемо, – відгукнувся командир.

– Нічого, проб'єтесь через лінію фронту пішки, – безжурно порадив Іполитов, – а зараз давайте трап.

Члени екіпажу заходилися опускати трап. Іполитов звільнив кріплення мотоцикла й наказав Суловій сідати в коляску. Мотоцикл завівся одразу, Іполитов вивів його з літака. Потім вони з командиром по карті визначили маршрут, і Іполитов рушив до найближчої ґрунтової дороги, що через кілька кілометрів з'єднувалася з шосе.

Вогнища горіли, й Бобрьонок стояв у окопі поблизу бліндажа, чекаючи ворожого літака. Минали хвилини, а його все не було. Через півгодини десь далеко почувся гул моторів, майор вистрибнув з окопу, але гул віддалився і ущух. Хвилини тягнулися повільно: п'ять, сім. Тиша, й тільки сосни шумлять над головою. Бобрьонок подумав, що, певно, ворожий літак пройшов зовсім поруч, і вони чули гуркіт його моторів. Але що ж сталося? Збилися з курсу? Не помітили вогнищ у передранковому тумані? Втратили орієнтацію? Запитань виникало багато, однак ніхто не міг дати на них відповідь.

Бобрьонок спустився до бліндажа, викликав по рації Карого. Доповів, що ворожий літак не приземлився.

– Слухай мене уважно, майоре, – почув трохи схвильований голос полковника, – невідомому літакові, мабуть, тому, якого ми чекаємо, вдалося пробитися через вогонь наших зенітників. Щойно з командного пункту повідомили: літак пішов на посадку в районі одного з колишніх німецьких аеродромів. Сімдесят кілометрів на північний схід од вас. Зараз я зв'яжусь з працівниками районної держбезпеки, нехай піднімають по тривозі групу перехоплення. Вам наказую перекрити тринадцяте шосе в районі за двадцять п'ять кілометрів од Квасова. Зрозуміло?

– Слухаюсь, товаришу полковник!

– Виконуйте.

– Що? – запитав Толкунов, який нетерпеливився поряд.

На пояснення не було часу, і Бобрьонок лише потягнув капітана за собою.

– На тринадцяте шосе, – тільки й мовив, – треба швидше перекрити шосе. – Лейтенанте, – підкликав командира взводу, – зв'яжіться із штабом, одержите вказівки від них, літака вже не буде.

Він скочив на мотоцикл, Толкунов примостився на задньому сидінні, й вони запетляли поміж дерев на дорогу, де у «вілісі» на них чекав Віктор.

Мотоцикл кидало на вибоях, і він натужно ревів, долаючи їх. Нарешті вискочив на ґрунтову дорогу метрів за триста від поля, де стояв пошкоджений «Арадо», мотор зревів ще раз, певно, Іполитов дав газ, долаючи останню перешкоду, – звук почав затихати, скоро перетворився на джмелине дзижчання й зовсім затих.

Командир літака наказав бортрадистові:

– Курте, передай на базу. Завдання виконали, пасажирів висадили благополучно. Літак пошкоджений, злетіти не можемо. Ніхто з екіпажу не постраждав, прийняли рішення лісами пробиватися через лінію фронту.

– Слухаюсь, гер гауптман. – Радист пішов передавати шифровку, а гауптман легко піднявся слідом за ним драбиною до літака, розстелив на якомусь ящику карту. Присвітив ліхтариком і покликав штурмана.

– Як гадаєш, Арвіде, – запитав, провівши пальцем по карті вздовж тонкої лінії шосе, – пробиватимемось тут чи лісами, в обхід Бреста?

– Уздовж шосе легше, – роздумливо відповів штурман, – але й небезпечніше. Зона обабіч шосе контролюеться військовими патрулями, та й взагалі значно більше шансів наштовхнутися на якусь іншу частину чи окремих солдатів. Для нас це смерть: з боями пробиватися навряд чи зможемо. На шістьох два автомати, а пістолети – так, полякати…

Командир наморщив чоло.

– Згоден. Єдиний порятунок – потаємність. Росіяни напевно засікли наш літак, не могли не засікти, їхні пошукові групи вже вирушили й скоро будуть тут. Підемо оцими лісами, – провів олівцем лінію на карті, – й не гаятимемо часу. З собою взяти тільки зброю і продовольство.

Другий пілот, який вийшов з кабіни й зупинився поруч, зауважив:

– Продовольства фактично нема. Хліб, масло, шоколад – на два дні. Все.

– Розтягнемо на три, – вирішив командир. – Поповнюватимемо запаси на лісових хуторах.

– Небезпечно, – заперечив штурман, – самі казали: наш порятунок – у потаємності.

Другий пілот, здоровань, що ледь не діставав маківкою стелю кабіни, реготнув і підважив шмайсер.

– Є різні методи забезпечення потаємності, – пояснив. – Той, хто нас побачить, вже не повинен говорити.

Штурман зиркнув на нього з огидою.

– Вам би в СС, Вальтере…

– Яка різниця? Всі ми – солдати фюрера, а фюрер що сказав? Знищувати ворогів рейху, а те, що зараз навколо нас усі вороги, не викликає сумніву.

– Логіка м'ясника, – пробуркотів штурман.

– Що ви сказали?

– Я вважаю, що мусить бути різниця між офіцером Люфтвафе і есесівцем.

– Я прошу не сваритися!.. – підвищив голос командир. – Що там у вас, Курте? – запитав, побачивши бортрадиста.

– Шифровку передав. Нам усім подяка.

– Хайль! – автоматично підвів руку командир. – Увесь екіпаж сюди!

П'ятеро вишикувались попід літаком, починаючи з обер-лейтенанта Вальтера Вульфа, другого пілота, який височів над усіма, й кінчаючи унтер-офіцером Куртом Мюллером, бортрадистом, вісімнадцятирічним юнаком, який ще фактично не знав, почім фунт лиха, і сприймав життєві негоди з дивуванням – наче не вірив, що саме він може потрапити в серйозну халепу. Либонь, лише один він з усього екіпажу ще не усвідомив до кінця усю серйозність їхнього становища – стояв крайнім у шерензі, переступав з ноги на ногу й витягував нішо, аби краще чути рожне слово гауптмана. А той сказав:

– Ми виконали завдання, і командування винесло нам подяку. Але літак пошкоджений, не лишається нічого іншого, як пробиватися через лінію фронту. Завдання серйозне й небезпечне. Продовольства обмаль, рюкзак з ним нестимемо по черзі. – Подумав трохи й простягнув руку до другого пілота.

– Віддайте мені автомат, Вальтере.

– Для чого, гауптмане? Ви ж знаєте, я стріляю значно раще за всіх вас.

Командир подумав трохи, лише секунду чи дві, й вирішив:

– Нехай буде по-вашому. Але попереджаю: наш успіх у потаємності. Стріляти тільки в крайньому разі, голосно не розмовляти, інтервал до п'яти метрів. Запитання є?

– Літак запалимо? – нараз вирвалося в Курта. – Щоб наш «Арадо» не дістався росіянам.

– Дурень! – обірвав його другий пілот. – Гадаєш, вони ще не шукають нас? А ти хочеш полегшити їм пошуки…

– Рушили! – наказав гауптман, і вони пішли від темного і якогось похмурого й самотнього «Арадо» в бік лісу, який починався за півкілометра.

Відразу розтягнулися вервечкою – попереду штурман з гауптманом, позаду обер-лейтенант – тримав автомат напоготові, наче охороняв усіх.

Справжній ліс почався одразу, без дрібнолісся, певно, кущі й підлісок вирубали не так давно, коли неподалік був польовий німецький аеродром. Саме тут колись служив гауптман Вайс, нинішній командир «Арадо», – він знав навколишні ліси й впевнено вів групу.

Спочатку йшли рідколіссям, та поступово ліс густішав, аоді доводилося продиратися крізь хащі, переходити поодинокі ручаї. Ліс шумів, і Куртові іноді робилося лячно, іколи ще не блукав такими хащами, ліси під Кенігсбергом, де він народився, скоріше нагадували парки, й він гадав, що вони всюди такі – світлі й проріджені, з акуратними просіками. А тут віти шмагали по обличчю і кущі іноді утворювали такі зарості, крізь які важко було пробитися, – командир якось інтуїтивно обходив їх.

Але Курт не втрачав гарного настрою, ішов, муркочучи яід ніс якийсь мотивчик і цим відганяючи ляк, що охоплював його від раптового сичевого пугукання чи тріску зламаної гілки.

Мюллер трохи відстав і порівнявся з обер-лейтенантом Вальтером Вульфом. Другий пілот був для нього уособленням справжнього мужчини. По-перше, рік воював на Східному фронті, збив кілька російських літаків і тільки після поранення та лікування в госпіталі потрапив до їхнього екіпажу. По-друге, міг випити, мабуть, цілу бочку шнапсу, принаймні сам хвалився цим, і дівчата липли до нього. Тому, побачивши, що обер-лейтенант крокує поруч, Курт мимоволі підтягнувся й мовив:

– Я дуже радий, гер обер-лейтенант, що ми виконали завдання і одержали подяку.

Вульф, певно, не дуже поділяв його оптимізм, бо нічого не відповів, пробуркотівши тільки щось невиразне.

– Шкода літака, – вів далі Курт.

– Помовч, – порадив нарешті обер-лейтенант, – жалій краще себе, бо невідомо, чи виберемося звідси.

– Але ж ми озброєні й можемо робити щодоби не менше тридцяти кілометрів.

– Єдина надія, що в росіян тут нема собак, – одповів Вульф похмуро. – Пустили б по наших слідах вівчарок, ото побачив би…

– Поки вони знайдуть «Арадо», ми будемо далеко.

– Ну-ну… – зневажливо кинув обер-лейтенант. – Тобі море по коліно, а мене збивали під Смоленськом, і вже блукав лісами. Слава богу, там лінія фронту була поруч…

– Невже вас збивали? – в словах Курта прозвучало щире здивування. – Вас?

Обер-лейтенант нічого не відповів, тільки засопів сердито й плечем розсунув кущі. Він-то знав, що через день-два або навіть раніше від юнацької бадьорості та оптимізму Курта не лишиться й сліду, розрюмсається, скавучатиме, скиглитиме – ну й біс з ним та всіма іншими, зрештою, він побачить, як складатимуться обставини, – звичайно, разом пробиватися краще, але в разі чого можна відокремитися, йому своя шкура дорожча, – та й заради чого мусить підставляти голову хоча б через цього сопливого нестелепу?

Гауптман, як і напочатку, йшов попереду, час від часу звіряючись з компасом. Думав: добре, минула вже майже година, вони відійшли від пошкодженого «Арадо» кілометрів на чотири, а далі, наскільки він пам'ятає, починаються мочарі й рідкі болота. Вони мусять пройти трохи мочарами, аби не лишити слідів, звичайно, про всяк випадок, бо навряд чи в росіян тут є собаки. За нинішніми поняттями – глибокий тил, і для чого тут тримати пошукові групи з собаками?

Вони дійшли до досить широкого, але мілкого струмка, і гауптман зупинився. Наказав:

– Кілометр пройдемо за течією.

Сам перший ступив у воду, за ним потягнулися інші. Штурман, який ішов другим, гаряче дихнув пілотові в потилицю й запитав:

– Для чого це, Петере? Хто нас переслідуватиме? Вони вже два роки літали разом, товаришували й цілком довіряли один одному.

– Мусимо застрахуватися, – одповів гауптман.

– І ти серйозно гадаєш, що нам удасться вийти?

– Шансів мало.

– Чи варто тоді мучитись?

– Вважаєш?..

– Мабуть, це було б для нас найкращим виходом. Я сам радив тобі йти лісом, далі від шосе. Зопалу радив, а тепер подумав і вирішив: треба вийти на шосе й здатися першій-ліпшій військовій частині.

– Ні.

– Чому?

– Ми офіцери, Арвіде. Й мусимо дотримуватися присяги.

– Фюрерові?

– Тихше, – застеріг гауптман.

Штурман озирнувся. За ним брів у воді радист Курт Мюллер, хлюпав чобітьми й, звичайно, нічого не міг почути. Стиснув плече пілота й сказав:

– Певно, всі думають так само. Крім Вульфа.

– І Мюллера.

– Той ще дитина й сам не знає, що йому треба. – Помовчав трохи й додав: – Образливо: самі мучимося і літак угробили заради якихось диверсантів.

– Бачив, як з ними носилися?

– Операцію забезпечував сам Скорцені, Мені сказав Кранке, що того гуся на мотоциклі начебто знає сам фюрер.

– Збрехав.

– І я так гадаю. То що вирішимо?

– Дочекаємось ранку, тоді поговоримо.

– Аби не було пізно: наскочимо на засідку – скосять усіх.

– Можуть скосити, – тяжко зітхнув гауптман. Він перетнув ручай, вийшов на берег і наказав: – Відпочинок п'ять хвилин. – Скинув взуття й викрутив мокрі шкарпетки. Чекати, поки висохнуть, не мали права – взулися й пішли далі слідом за гауптманом. Йшли, і мокрий грунт вгрузав під ногами.

Мотор прогрівся і гурчав заспокійливо. Вузький промінь фари освітлював вибоїсту нерівну дорогу, Іполитову хотілося витиснути газ до кінця, навіть спробував на порівняно рівній ділянці їхати трохи швидше, але вчасно не помітив чергового вибою, і мотоцикл кинуло так, що ледь не вилетів із сідла.

– Ти що, здурів? – обурилась Сулова. – Перекинемось.

Вона трималася на диво спокійно, може, тільки зовні – Іполитов не міг зазирнути їй у вічі, а хотілося: невже Лідка почувається краще, ніж він? Бо його не полишало відчуття, що хтось весь час стежить за ним, не спускає пильного погляду, мало не взяв на мушку, і зараз пролунає довга черга…

Іполитов знав, що це, звичайно, дурниці, гра розладнаних нервів, проте ніяк не міг позбавитися цього почуття – хотілося звернути на першу-лішпу бічну дорогу, метляти, як заєць, скошеними ланами, аби забитися потім в ліс, у хащі, завмерти, відлежатися.

Іполитов думав: дивно. Навіть дуже дивно. Ще два роки тому він ходив цими дорогами зовсім спокійно, як господар, невже ці два роки в Німеччині так зламали його? Адже нема жодних підстав для хвилювання. Кожен, хто зустріне його зараз, мусить розкрити рот від здивування і шаноби – Герой Радянського Союзу, майор Смершу, це дано лише винятковим людям, найкращим і найвідданішим.

Але думка про це чомусь не тішила, не радувало й те, що він знову серед так званих своїх – які вони свої, бидло кляте, свої там, по той бік лінії фронту, і треба зробити так, щоб якнайшвидше повернутися туди.

Дорога поступово ставала рівнішою, Іполитов додав газу, та раптом за поворотом з'явилися хати, почалося чи то велике село, чи то невеличке містечко – Іполитов інстинктивно збавив газ, боячись розбурхати сонні вулиці.

Селище спало, ніде не світилося, може, одне чи два вікна. Іполитову захотілося зазирнути в них, хоч якось прилучитися до цього життя. Це бажання було настільки гострим, що навіть пригальмував, та подивився на байдужу, зовсім спокійну Сулову (загорнулася в шинелю, підняла комір і, здається, навіть куняє – ото залізні нерви чи, може, емоціональна сухість?) і засоромився.

Проминули центр містечка з кількома двоповерховими будиночками, вулиця круто пірнула у видолинок, і раптом Іполитов побачив шлагбаум. До нього ще лишалося метрів п'ятдесят, та він натиснув на гальма, майже зупинився. З'явилося бажання розвернутися, югнути в якусь бічну вулицю, але зібрав усю силу волі й підкотив до шлагбаума вже по інерції, на всяк випадок намацавши ложе автомата, що стирчало з коляски.

Назустріч метнулася постать у шинелі, засвітився ліхтарик, промінь сковзнув по мотоциклові.

Іполитов невдоволено підвів руку, затуляючись. Тепер він мало не вперся кермом у шлагбаум – побачив ще одного солдата з підваженим на руці автоматом – дуло мало не впиралося в нього й готове було вивергнути з себе вогонь.

Як не дивно, а саме цей автомат і готовність солдата будь-якої секунди натиснути на гашетку заспокоїли Іполитова: все ж умів у скрутні хвилини опанувати себе, і він, не злізши з сідла, витягнув офіцерську книжку й сказав голосно і владно:

– Майор Таврин із Смершу армії.

Старшина – тепер Іцолитов призвичаївся до темряви й побачив його погони – простягнув руку по документ. Присвітив ліхтариком, кинув лише погляд на посвідчення, виструнчився і повернув Іполитову.

– Товаришу майоре, – доповів, – десь недалеко приземлився німецький літак, і є наказ перекрити всі дороги.

– Знаю, – Іполитов заховав офіцерську книжку. – Ми патрулюємо цю зону й шукаємо диверсантів. Ніхто не проїжджав тут?

– Ні, все поки що спокійно.

– Будьте уважним, старшина. Обстановка складна, і все трапитися.

– Хто з вами?

– Усе в порядку, старшина. Наша працівниця. Будьте пильним! – додав, уже зовсім увійшовши в нову роль. – Ретельно перевіряйте документи у всіх і за найменшої підозри затримуйте.

– Маємо такий наказ, товаришу майоре.

– Підніміть шлагбаум. І ще раз повторюю: пильність!

– Слухаюсь! – старшина відкозиряв і наказав солдаі тові: – Іваненко, хіба не чуєш? Піднімай…

Лише тепер солдат опустив автомат, і Іполитов зітхнув з полегшенням. Не дуже приємно, коли на тебе дивиться дуло, – начебто нісенітниця, дурниця, ніхто в тебе не збирається стріляти без наказу, навпаки, слухаються і козиряють, а все ж краще, коли автомат теліпається за плечем,

Нараз Іполитов подумав: оце б зараз скосити обох – старшину й солдата – короткою чергою. Дві-три секунди, й нема свідків, які бачили його, перші люди, з якими стрівся після приземлення. Може, й справді?

Іполитов потягнувся до зброї, але, намацавши холодне ложе, відсмикнув руку і облаяв себе: не гарячкуй, дурню, ти серед своїх, бачиш, як метушиться солдат, даючи дорогу, і як тягнеться старшина…

Для старшини майор Смершу справді велике начальство, він і гадки не має, хто перед ним насправді.

Недбало, як і належить начальству, підвів правицю до козирка кашкета, рушив повільно, обдавши патруль ядучою бензиновою парою, але майже одразу рвонув мотоцикл і набрав швидкість.

Проїхавши з кілометр, Іполитов скосив око на Сулову. Вона так і не вимовила жодного слова, мовчить і зараз: наче все, що відбулося, – зустріч з патрулем, роль, яку тай вдало зіграв Іполитов, – зовсім не стосується її. Ця байдужість образила Іполитова, хотів сказати щосі ущипливе, та втримався, вирішивши: сварки й навіть зовсім невеличкий розлад чи суперечки зараз непотрібні, більше, що Сулова виявилась на висоті. Трималася спокійно, не нервувала й не метушилася, нічим не виказала свій справжній стан – про таку помічницю можна тільки мріяти.

Іполитов повеселішав і збільшив швидкість: дорога, зда ється, стала зовсім рівною, а може, це тільки видалось йому?

Ні, точно, не така розбита, і можна їхати кілометрів сорок- п'ятдесят на годину…

Дізнавшись, у якому квадраті приземлився літак, полковник Карий негайно зв'язався із штабом фронту. До телефону підійшов сам генерал Рубцов. Вислухавши рапорт Карого, наказав:

– Перекрийте лісову зону в районі цього квадрата. На місце приземлення літака висилаю групу захоплення, ваше завдання – затримати екіпаж. Певно, у них трапилась якась аварія і не змогли піднятися в повітря. Екіпаж мусить пробиватися до своїх.

Карий підняв по тривозі всіх офіцерів армійського Смершу і ще роту солдатів з охорони тилу. Два взводи зайняли позиції в районі шосе, що пролягало на захід від зони приземлення літака, та підступи до нього. Карий з офіцерами Смершу й ще двома взводами перекрили виходи з лісової зони того квадрата.

Полковник з двома солдатами заліг у кущах на краю лісової галявини. Поки добиралися сюди, почався та одраз вщух доні, невеличкий і теплий, він пройшов вузькою смугою, та все ж зробив свою чорну справу – трава намокла навіть попід деревами й лежати було вогко й неприємно. Але з цими незручностями полковник змирився, дощ, зрештою, був їм на руку: якщо німецькі пілоти йдуть саме сюди, на захід від літака, то встигли намокнути, це зіпсувало їм настрій, отже, хоч трохи втратили пильність, знервована людина в мокрому одязі бережеться вже не так, обминає хащі й підсвідомо вибирає відкриті місця.

Карий лежав на правому боці, спираючись спиною на стовбур розлогої берези. Терпко пахло вогким листям, і полковник подумав, що зараз мусять піти гриби. Осінні маслята й опеньки, либонь, у цих лісах їх хоч косою коси, й нема в світі кращого заняття, ніж збирати гриби. Особливо восени в сонячну погоду, коли вже не спекотно й берези встигли визолотитися, коли синє небо дихає свіжістю, а між деревами літають нитки бабиного літа.

Карий заплющив очі й уявив собі галявину в березовому гаю, підгнилі пеньки, що лишилися на порослій вже травою сегельбі, й гриби на тонких ніжках попід пеньками, Бони тягнуться вгору, буцім хочуть роздивитися щось У високіїї траві, дивуються сонцю, березам і небесній синяві.

Карий навіть відчув запах опеньок, подумав, що, може, справді десь за крок-два пробилися крізь пріле листя, витягнувся на траві, аби роздивитися, проте, звичайно нічого не побачив і засопів невдоволено.

Солдат, що лежав поруч нього озирнувся, немов у чомусь завинив, і полковник заспокійливо підвів руку. Потім Карий, затулившись плащ-наметом, освітив ліхтариком циферблат годинника. Подумав: німці, якщо вони справді1 зирішили пробиватися лісами до лінії фронту, мусять бути вже десь недалеко. Після посадки літака минуло півтори години, звідси до колишнього гітлерівського аеродрому трохи більше п'яти кілометрів, і якщо просуватимуться із швидкістю чотири кілометри на годину, то повинні вже наблизитися. Але ж хвилин десять-п'ятнадцять слід відкинути на збирання, потім, поки зорієнтувалися, порадилися, прийняли рішення, ще хвилин п'ять- десять… Що-найбільше. Правда, ліс – не дорога, дуже не розженешся, та все одно ось-ось мусять бути тут.

Полковник вивільнив автомат з-під плащ-намета – звичайно, краще не стріляти, треба взяти їх живими, й вш віддав наказ: відкривати вогонь тільки в крайньому випадку.

Минуло ще хвилин п'ять-шість, тепер Карий не наважувався вмикати ліхтарик навіть під плащ-наметом. За кущами, метрів за сто від їхнього укриття, голосно тріснула гілка – невже німці?

Карий відчув, як мимоволі напружились м'язи, приготувався кинутися на ворога, наче він мусив справді вийти тільки на нього, кинувся б, як простий розшукувач, зовсім забув, що навряд чи йому доведеться зустрітися один на один з гітлерівцем, командир роти захоплення розташував їх так, що Карий опинився скраю, біля самої галявини, куди німці навряд чи сунуться, та ще за солдатами.

Звичайно, полковник міг залягти там, де хотів, однак командував тут не він, а старший лейтенант Туликов, і полковникові довелося підкоритися.

Попереду почувся шум, голосно вигукнули якусь команду німецькою, пролунала автоматна черга, строчили із шмайсера, сухо й коротко, і раптом усе затихло.

Затріщали кущі, хтось проламувався просто до них, полковник почав підводитися до кидка, та солдати, що лежали попереду, випередили його. Вони кинулися з двох боків на людину, що, важко дихаючи, бігла до галявини. Німець упав обличчям у мокре пріле листя, і один із солдатів сів йому иа спину, викрутивши руки.

– Здаюсь! – вигукнув німець, точніше, не вигукнув, прохрипів. – Капут, здаюсь…

Але не всі хотіли наслідувати його приклад – знову ліс розколола суха автоматна черга шмайсера, у відповідь застрочили з ПШШ, і відразу знову все стихло.

Карий повернув полоненого обличчям догори, увімкнув ліхтарик. Лежить, заплющивши очі чи то від різкого світла, чи то від переляку, зовсім ще зелений юнак. Нарешті закліпав очима й повторив:

– Капут…