Бронзовий чорт

– Тобі – капут! – не без задоволення ствердив солдат, який взяв гітлерівця. – Точно.

– Відставити! – суворо зауважив полковник. – Знаєте, як поводитися з полоненими?

– Слухаюсь, товаришу полковнику! – підтягнувся. – Але ж сам фріц каже…

– Підведіть його.

Німець йиявився невисоким і миршавим.

– Хто ти? – запитав полковник німецькою.

– Бортрадист Курт Мюллер, – виструнчився, наскільки дозволяли скримцьовані позаду руки.

– Хто твій командир?

– Гауптман Петер Шульц.

Карий хотів запитати, з яким завданням летіли й що трапилося з літаком, та розсунулися кущі й з'явився старший лейтенант Туликов. Доповів:

– Затримали п'ятьох. Одного вбито.

– Командир живий? – Здається.

– Давайте сюди.

– Тут поруч, – вказав рукото Туликов. Полковник ступив туди, та нараз зупинився і обернувся до бортрадиста.

– Ваше завдання? – запитав.

– Не знаю.

– Хто був у літаку, крім екіпажу? Десант?

– Я нічого не знаю. Я – простий солдат, і мені нічого не кажуть…

– Після посадки літака виходили в ефір?

– Так.

– Що передав?

– Завдання виконане.

– Яке завдання?

– Це знає лише командир.

– Кого висадили?

– Не знаю.

– Скільки їх було?

– Двоє.

– Їхнє завдання?

– Нам нічого не казали.

Він мав рацію: звичайно, бортрадист нічого не міг знати про операцію. Карий розсунув плечем кущі, протиснувся крізь них до невеличкої галявини, де попід деревами тирлувалися полонені.

– Хто командир? – запитав. Темна постать відділилася від інших.

– Ваше прізвище та звання?

– Гауптман Петер Шульц.

Усе сходилося, і бортрадист сказав правду.

– Ви висадили диверсантів, – мовив полковник так, наче знав усі плани гітлерівців, – кого і з якою метою?

– У наше завдання входило тільки висадити їх, – одповів гауптман. – Більше ніхто й нічого не знає.

– Хто вони: німці чи росіяни?

– Я давав присягу… – почав гауптман не дуже рішуче. – І полонений не мусить…

– Ви приземлилися на чужій території із шпигунсько-диверсійною метою, – жорстко обірвав його Карий. – А за законами військового часу з шпигунами…

– Ми не шпигуни – екіпаж літака виконував завдання командування.

– Це ще треба довести.

– Усе одно, кінець один, – безнадійно махнув рукою гауптман, – розстріл.

Від групи полонених відділився невисокий, худорлявий чоловік. Назвався:

– Штурман Арвід Гейдеман. Ми справді не диверсанти, тут тільки екіпаж літака, два стрілки та бортрадист. Другий пілот вбитий. Я скажу все, і ти, Петере, – обернувся до гауптмана, – неправий. Для нас усе скінчено, присягу давали фюрерові, а Гітлеру кінець. Капут нашому фюреру… – додав російською, – так, Гітлеру капут, і ми мусимо розповісти все.

– Що? – запитав полковник.

– Диверсанти виїхали з літака на мотоциклі. Спеціальним трапом. Чоловік і жінка. Ніхто не знає, як називаються. Але мають якесь дуже важливе завдання. Ходили чутки: їх готував сам Скорцені, ви знаєте, хто такий Скорцені?

– Так.

– І ще казали: про що операцію відомо самому фюрерові. Ми, правда, не віримо, але все можливе.

– Самому Гітлерові? – засумнівався Карий,

– Так казали.

– Маршрут? – запитав полковник. – Куди подалися диверсанти?

– Дорогою на Сарни.

– Їхні прикмети?

– Чоловік у формі вашого майора. Середнього росту, чорнявий, у такому ж плащі, як і ви. Жінка – молодший лейтенант. Вродлива. Їдуть на російському мотоциклі, певно, трофейному…

Полковник підвів руку, й Туликов підійшов до нього.

– Рацію, – наказав Карий, – негайно сюди. Старший лейтенант кивнув на темну постать трохи оддалік.

– Готова.

Полковник владним жестом зупинив штурмана, бо решта – дрібниці, принаймні тепер – дрібниці, і слід негайно передати наказ по рації. Апарат світився зеленим вічком, полковник схилився над ним і мовив чітко:

– Говорить третій. Повторюю, говорить третій. З чотирнадцятого квадрата, де приземлився ворожий літак, орієнтовно дорогою на Сарни рушив мотоцикл з двома диверсантами. Чоловік і жінка, чоловік у формі радянського майора, жінка – молодшого лейтенанта. Чоловік середнього росту, чорнявий, жінка вродлива. Негайно всім групам перехоплення вжити заходів до затримання. Повторюю… – і ще раз передав у ефір наказ. Зробив паузу й додав: – Можливі уточнення. Мій наступний вихід до ефіру хвилин через десять- дванадцять. – Круто повернувся і пішов до полонених.

«Віліс» вискочив з лісу й буквально поплив роз'їждженою дорогою. Його носило від краю до краю, Віктор крутив кермо і лаявся стиха. На невеличкому бугрі машина мало не зупинилася, і довелося включити передній міст. Тепер повзли баюристою, глинистою дорогою поміж полями, вже всіяними озиминою, із швидкістю кілометрів двадцять а'ять – тридцять на годину. Й Віктор молив бога, аби не зупинитися, – тоді на такому глевкому, грунті загрузли б остаточно, не допоможе й передній міст.

Почало розвиднюватися, хмари пливли низько, та дощ ущух ще вночі, години дві тому. Толкунов дістав з-під заднього сидіння термос, покалатав і, з'ясувавши, що повний, схвально поплескав Віктора по плечу.

– З тобою не пропадеш, – сказав, – і що б ми робили без тебе?

У Віктора від похвали порожевіли вуха, пояснив:

– Гарячий чай і солодкий. Візьміть кварту – там, у кошику.

Машину кинуло, й Толкунов сказав щось несхвальне на адресу людей, які можуть миритися з такими дорогами та все ж примудрився налити півкварти чаю і подав Бобрьонкові.

– Давай, майоре, зігрій душу, – порадив. – Бо жизня в нас – як ця дорога: роз'їжджена й баюриста, і не знаєш, де закінчиться.

Бобрьонок не відмовився, та й який би дурень відмовився зараз від гарячого чаю? Ковтнув, обпалюючи губи, й передав кварту Толкунову. Так і пили по черзі, відчуваючи, як тепло розливається по тілу.

Допили, й Толкунов налив ще, запропонував Вікторові, але той лише покрутив головою – йому не вистачало тільки чаю: і так ледь вправлявся з машиною.

«Віліс» кидало, Віктор стиха лаявся, і Толкунов заспокійливо погладив його по плечу – був упевнений, що виїдуть, не по таких дорогах їздили…

Певно, після гарячого чаю капітана потягло на розмову, бо поправив кашкет, який ледь не злетів на черговому вибої, й почав начебто скрушно:

– Оце поспішаємо, несемося невідомо куди, а я так гадаю: даремно. Прикмета в мене така: що гарно починається, погано скінчиться. Ось і сьогодні: літак начебто точно мусив сісти, а дзуськи! Велика дуля під ніс. Бо все спочатку пішло гладко: жевжика на хуторі голіруч узяли, потім другого із схрону витягай. Наче побавились. А тепер що?… Сів літак у відкритому полі, йди на всі чотири сторони, гуляй, Вася, а документи в нього, гадаю, комар носа не підточить, спробуй знайти…

– Наче тільки ми з тобою, – не погодився Бобрьонок. – Усю зону перекрили, кругом астави, на дорогах патрулі.

– А якщо вій по бездоріжжю?

– Місцеві люди чужинця помітять.

– Бандери в цих лісах, кажуть, ще є, – заперечив Толкупов, – може, до них паняє?

Бобрьонок подумав: це був би найгірший варіант. Справді, залишки бандерівських банд ще крилися в навколишніх лісах: якщо диверсанти зв'яжуться з ними, знайти їх буде значно складніше.

– Може, й паняють, – мовив похмуро, – за оперативними даними в цих місцях є залишки банд.

– Тому вони й посадили літак у цьому квадраті.

– Що нам гадати? Є наказ – перекрити тринадцяте шосе, перекриємо так, що ніхто не проскочить.

Толкунов непомітно просунув руку під шинелю, погладив орден, пришпилений вчора Карим. Його перший Червоний Прапор. Мовив:

– Шкода, якщо ті диверсанти на когось іншого вийдуть. Але Бобрьонок зрозумів, про що саме думає капітан.

Ледь помітно посміхнувся і зауважив:

– Ще одного ордена захотів? Навряд чи – щойно ж одержав.

Толкунов знітився і запитав:

– Що ти, наче за ордени воюємо? Воно, звичайно, приємно, коли начальство цінує, але ж, сам розумієш, якщо німці літак у нашому тилу садять, певно, важливу операцію задумали, й мусимо їм зашкодити.

– Мусимо, – кивнув Бобрьонок, – не шкодуючи життя! Він сказав це просто й впевнено, декому ці слова могли б видатися пишномовними, проте сказав те, що думав насправді, та й не тільки він – тисячі й тисячі…

Кожен щоденно ризикував життям – чи то в атаці на окопи ворога, чи то в далекому небі під обстрілом зенітних батарей, чи то тягнучи телефонний кабель від командного пункту, чи так, як вони, – начебто далеко від лінії фронту, від самісінького пекла…

Але ж усюди була небезпека, ніхто не міг сказати, чи лишиться живий через годину або навіть хвилину, кожної секунди на людину чигала смерть, усі знали це, бо таку вже мали важку долю – бути воїном. Поля кінчалися, за кілометр уже темнів ліс, за ним лежало тринадцяте шосе, яке вони мусили перекрити. «Віліс» уже не водило роз'їждженим багновиськом, почалася лісова піщана дорога.

Толкунов заховав термос під сидіння і поправив автомат, на колінах. Якщо б мали у «вілісі» рацію, саме цієї хвилини почули б схвильований голос Карого:

«Говорить третій… З чотирнадцятого квадрата, де приземлився ворожий літак, орієнтовно дорогою на Сарни рушив мотоцикл з двома диверсантами. Чоловік і жінка…»

Дорога на Сарни й була отим тринадцятим шосе, що пролягло за лісом. Однак у «вілісі» тепер не було рації і Бобрьонок з Толкуновим не могли знати того, що вже стало відомо сотням піднятих по тривозі людей, які оточили величезний район навколо приземлення гітлерівського літака.

Але все ж вони наближалися до тринадцятого шосе, де зустріч з ворогом була найімовірнішою, і зігрітий гарячим чаєм Бобрьонок відчув, як легкий морозець торкнувся шкіри попід потилицею, – явна ознака того, що він приготувався до бою і цей бій міг початися кожної миті.

Іполитов зупинив мотоцикл на узліссі й вимкнув мотор. Тиша одразу огорнула їх, Іполитов зліз з сідла й розпростувався. Запитав:

– Ну, як я їх?

Сулова відкинула брезентову запону з колін.

– А що, – відповіла впевнено, – тепер ми серед своїх, і мусять шанувати своїх героїв.

Сказала так, що тільки Іполитов відчув легкий іронічний підтекст. Він кілька разів присів, розминаючись, – гарний настрій уже повернувся до нього. Дістав флягу з коньяком, ковтнув лише раз, наче святкував свою першу перемогу, подав Лідці, проте вона відмовилась,

– І тобі не раджу, – сказала осудливо.

– Символічно, – осміхнувся той.

Але Сулова похитала головою, і Іполитов заховав флягу.

Сулова легко вистрибнула з коляски, підвела руки, груди в неї випнулися, Іполитов жартівливо ляснув її по сідниці й мовив:

– Живемо! Тепер самі собі хазяї… Грошей навалом, документи гарні, гуляй…

– Трохи можна й погуляти, – погодилась Сулова. – Влаштуємось у Москві, десь у готелі, там зараз магазини з комерційними цінами, пам'ятаєш, Валбіцин казав, усе є, день-два відпочинемо…

– Ні, – заперечив Іполитов, – в готелі небезпечно. Всі готелі під наглядом, краще знімемо квартиру. Кімнату під Москвою, є таке селище Красково, там у мене знайомі, житимеш на дачі, як пані.

– Не на дачу їдемо.

– Звичайно, але звідти на Москву приміські поїзди ходять. Сорок хвилин – і в центрі.

– Мабуть, маєш рацію, – погодилась Сулова. Правда, бурхливе готельне життя з вечірніми ресторанними посиденьками більш імпонувало їй, проте їхали в Москву не для гулянок.

– Головне, не поспішати; – мовив їполитов. – І виважувати кожний крок. Спіткнешся – не підведешся.

– Але ж Краусс наказував не зволікати.

– Де той Краусс? Нам з тобою, Лідо, тепер Краусс до фені, – заперечив Іполитов. – Про себе мусимо насамперед дбати. Бо тепер ми самі, а проти нас усі, – розвів руки, наче показуючи. – Усі без винятку, слова сказати не можна, краще й думки ховати.

– Так, самі, – погодилась Сулова. – Ніхто не допоможе. Самі проти всіх, ти над цим думав? І тобі не буває лячно?

– Ти ці жіночі вибрики кинь. Лячно не лячно, своє мусимо робити. Боязких сюди б не посилали, – заперечив Іполитов якнайупевненіше, але сам подумав, що все залежатиме від ситуації і розумна людина на його місці мусить насамперед роздивитися і зважити на все. Буде можливість виконати завдання – виконуй. Чому не підкласти міну під час якихось зборів, навіть цікаво, разом з Верховним та його оточенням загинуть ще десятки людей – розголос на весь світ. А хто вчинив? Він, Іполитов, або майор Таврин, – і його ім'я прославиться у віках. Чи вистежити машину, в якій Верховний їздить до Кремля…

Заліг десь у потайному місці, звідки легко втекти, – один постріл з «панцеркнакке», машина горить, довкола сум'яття, а ти тікаєш…

Правда, охорона там, певно, метикована, одразу почнуть переслідувати – треба добре вивчити місцевість, десь поблизу поставити мотоцикл, на ньому можна рвонути навіть лісовими стежками: наше вам з китичкою, як казали до війни, бувайте здорові, не чхайте…

Щоправда, варіант з міною в театрі – безпечніший, Іполитов більше схилявся до нього. Головне – одержати перепустку на урочисте засідання, звичайно, одразу таке не робиться, треба налагодити зв'язки, увійти в довір'я, знайти впливових знайомих.

І зважити на все. Так, недарма каже народна мудрість: сім разів мір, а раз утни.

Зрештою, можна утнути, а можна й не утнути. Є чудовий край – Середня Азія. Колись він жив і працював там – на Турксибі. М'який клімат, довірливі люди, чудові старовинні міста. Якщо виникнуть якісь ускладнення, можна податися туди. Героєві Радянського Союзу там узагалі можна ханьки м'яти. До того ж він чув: таджички дуже вродливі й пристрасні – прибитися до якоїсь красуні, а там – що бог дасть.,.

Іполитов уважно зиркнув на Сулову. Не відводить від нього очей, і навіть тепер, коли тільки почало розвиднюватися і небо на сході лише посвітлішало, можна розгледіти на її обличчі саркастичну посмішку.

Невже прочитала його думки?

Що ж, у проникливості їй не можна відмовити, але ж, дорогенька, думай, що хочеш, а останнє слово за ним.

Так, за ним!

– Сідай, Лідо, – наказав Іполитов, – чула, вони перекрили зону й шукають нас.

– Щось ти став харапудливим, – одповіла безжурно, – шлагбаум минули, тепер усе позаду.

– Ну й дурепа, – лагідно зауважив Іполитов. – Чим далі від'їдемо, тим краще.

Ліда не стала заперечувати. Сіла в коляску якось хильцем, немов змерзла, Іполитов навіть розчулився і погладив її по плечу – що не кажи, а подругу життя на крутих поворотах слід підбадьорити.

Вони проїхали лісом з кілометр чи трохи більше, уже майже зовсім розвиднилося, дорога звузилася, проминули роздоріжжя, і нараз попереду, буквально метрів за п'ятдесят, впало дерево. Іполитов, хоч яку реакцію мав, проїхав ще кілька метрів, не одразу усвідомив, що сталося, але вже через секунду чи дві збагнув: дерева за тихої погоди самі не валяться – різко викрутив кермо й потягнувся до автомата, та його вже схопила Сулова.

– Давай! – вигукнула. – Назад і швидше!

Пролунала автоматна черга – стріляли по них, Іполитов почув свист куль над головою. Газонув і рвонув просто в кущі, а Ліда вже обернулася й відкрила вогонь – куди вона стріляє, адже ж по них б'ють із шмайсерів від поваленого дерева, а вона строчить убік…

Їх урятувало те, що Іполитов кинув мотоцикл узбіччям по кущах, а за кілька метрів дорога повертала. Вже вискочіїли в безпечну зону, а Сулова, незручно спершись коліньми на сидіння коляски, все ще строчила в білий світ. Іполитов поклав їй правицю на плече, стиснув.

– Досить, – наказав, та Ліда не почула. – Кажу, досить, – повторив і легко вдарив по потилиці.

Сулова припинила стрілянину, здивовано повернулася до Іполитова: чого б'ється, адже вона, тільки вона врятувала їх…

Через кілька хвилин вони знову виїхали на роздоріжжя, Іполитов повернув праворуч, бо тут скоро кінчався ліс і можна було об'їхати його.

– Молодець, Лідо, – мовив зовсім щиро. – А ти казала: все позаду. Бачиш, тільки починається.

– Але ж вони стріляли у своїх… – відповіла розгублено. – Ми ж тепер свої, а вони чомусь стріляють…

– Бандери, – пояснив Іполитов, – хіба не зрозуміла? Ми наштовхнулися на бандерівську засідку.

– Так бандери ж – наші… – Сулова заховала автомат. – Виходить, стріляли по своїх…

Іполитов переможно посміхнувся. Був задоволений собою, своєю миттєвою реакцією, вмінням моментально оцінити становище й прийняти єдино правильне рішення. І ще, хоч і лютував на бандер, які могли покласти їх на лісовій дорозі, подумав: усе гарно і все йде так, як треба. Адже бандери мусять стріляти по них – радянських офіцерах, фронтовиках, які виконують завдання командування. Справді, все йде так, як належить.

Іполитов дав газ і вискочив на бруківку. Згадав: ця дорога позначена на карті і через кілька кілометрів повинна пересікти шосе.

Стара вантажівка гуцала й скрипіла на розбитому шосе, в кузові тряслися четверо з автоматами: лейтенант держбезпеки Юров, капітан з військкомату Шалалай і два бійці. На розвилці машина зупинилася, капітан Шалалай з автоматником вилізли, а машина подеренчала далі.

Шалалай попрвив плащ-намет, суворо подивився на солдата з автоматом.

– Завдання ясне? – запитав.

Перед виїздом усіх їх інструктував начальник районного відділу держбезпеки капітан Варавка, і Шалалай запитав солдата просто так, з цікавості, щоб почути його голос, – був солдат ще зовсім молодий, років вісімнадцяти-дев'ятнадцяти, а виглядав ще молодшим, мало не хлопчаком, з-під пілотки видніла недавно підстрижена під «нулівку» голова – шкіра там ще не встигла засмагнути й робила солдата якимсь беззахисним з вигляду, він часто шморгав носом і витирав його рукавом шинелі – старої, засмальцьованої і завеликої для хлопця.

– Ясне, товаришу каштан! – відповів солдат тонким голоском і шморгнув носом.

«Теж мені вояка…» – подумав Шалалай і ще раз поправив плащ- намет. Звичайно, поруч солдата з червоним кирпатим носом і тривожними очима капітан видавався досвідченим військовим вовком. Плащ-намет пригнаний на зріст, кашкет з твердою туліею, начищені чоботи. Справжній бойовий офіцер – принаймні Шалалай вважав себе таким: ходив з вип'яченими грудьми й по можливості карбуючи крок, хоч і служив весь час по штабах та військкоматах. Рожевою мрією його був орден, хоча б один бойовий орден, бо поки що кітель його прикрашала тільки одна медаль – «За бойові заслуги». Однак Шалалай був упевнений: неодмінно заслужить орден – ставився до своїх обов'язків педантично, був вимогливий до інших, особливо до призовників, не любив нехлюйства й завжди примушував підлеглих козиряти йому й доповідати за всіма вимогами статуту.

От і зараз: солдат відповів, як і належало, по формі, але не став струнко, і Шалалай зауважив йому.

Солдат одразу підтягнувся, це сподобалося капітанові, але той не витримав і знову шморгнув носом. Шалалай скосував на нього грізно, проте солдат усе ж витер ніс рукавом.

Зрештою, подумав Шалалай, яке йому діло до цього сонливого хлопчака? Через дві чи три години патрулі знімуть, і він більше ніколи не побачить його. Та все ж увесь вигляд цього солдата з синюватою шкірою на голові викликав у нього якщо не роздратування, то підсвідомий протест, він сердито відвернувся від хлопця і почав роздивлятися довкруж.

Їхній пост розташувався на розвилці доріг. Одна вела на схід – вибите машинами й танками асфальтоване шосе, друга – бруківка з півночі на південний захід.

Ще місяць тому, коли фронт проходив близько, тут стояли військові регулювальники, йшла техніка, тепер рідко, коли проїжджала тилова машина або віз тутешнього селянина. Ліворуч до бруківки притулився ліс, за розвилкою він трохи відступав, далі виднілося поле, було воно засіяне житом чи пшеницею, врожай уже давно зібрали й вивезли, але поле ще не зорали під озимину – стояло сиротливе, незатишне.

Хмари затягнули небо, висіли над самими деревами. Вже розвиднилося, повітря було важке й пронизливе, й Шалалай пошкодував, що не одягнув шинелі. Правда, плащ-намет був у капітана зовсім новий, хотілося похизуватися ним перед іншими офіцерами райцентру, піднятими посеред ночі по тривозі, та навряд чи хтось у нічному безладному тлумі помітив його, а зараз капітан трохи замерз і заздрісно подивився на солдата у великуватій, але теплій шинелі. Різко повернувся до нього.

– Прізвище? – запитав, наче скомандував.

– Горобець! – солдат для чогось посміхнувся, хоч за статутом цього не можна було робити. І додав: – Горобець Микита.

Десь удалечині попід лісом почувся гуркіт мотора, й скоро до розвилки під'їхала, скрегочучи іржавим залізом, півторатонка. Вів її чоловік у старій гімнастерці, поруч нього сидів ще один у кітелі, а в кузов набилося десятка півтора жінок, переважно у ватянках.

Шалалай підвів руку, щось заскреготало в машині, вона викинула клуб чорного диму і якось нехотя зупинилась.

Капітан підійшов до машини. Він знав чоловіка, котрий сидів у кабіні, сам виписував йому документи після демобілізації, – нинішній голова тутешнього колгоспу імені Леніна Іван Сидорович Мурейко, а за кермом відомий на весь район аматор-механік і колишній танкіст Микола Жила – це він фактично з металобрухту склав єдину на весь район колгоспну півторатонку, предмет заздрості голів навколишніх артілей.

– Привіт, капітане, – помахав йому рукою Мурейко. – Щось сталося?

З цією машиною та її пасажирами все було ясно, але Шалалай запитав суворо:

– Сторонніх нема?

– Які сторонні, капітане, дівчат на поле везу.

Дівчата були, правда, переважно підстаркуваті, та Шалалай не сприйняв жарту голови. Заліз на приступку, зазирнув у кузов: чи не заховався бодай хтось. Зліз і махнув рукою, дозволяючи їхати, та Мурейко запитав:

– Кого шукаєте на світанку?

– Ви з села? – ухилився від відповіді Шалалай.

– Звідки ж іще?

– Нікого по дорозі не бачили?

– Ні.

– Давайте… – махнув капітан рукою.

Машина рушила, Шалалай відійшов на узбіччя і закурив. Походив трохи по краю дороги, затоптав недокурок.

У цей час вдалині щось ледь-ледь загуло, буцім задзичав джміль, звук поступово посилювався, і скоро стало ясно, що до розвилки наближається мотоцикл.

Шалалай, поправивши автомат, повернувся в той бік і нарешті побачив рухому цяточку попід лісом. Зиркнув на Горобця, хотів попередити, щоби той був уважний, але побачив, як солдат зняв з плеча автомат, і заспокоївся. Коли мотоцикл під'їхав до розвилки, Шалалай вийшов на середину шосе й владно підвів руку, наказуючи зупинитися.

Мотоцикліст притиснувся до узбіччя – їхали на ньому двоє: чоловік за кермом у такому ж плащ-наметі, який був на капітанові, й жінка в шинелі з погонами молодшого лейтенанта.

– У чому справа? – запитав чоловік. Він не зліз з сідла машини й не вимкнув мотор.

– Перевірка документів. Прошу пред'явити! – наказав Шалалай суворо.

Чоловік розстебнув плащ-намет і відкинув його. Шалалай побачив майорські погони й Зірку Героя Радянського Союзу – інстинктивно виструнчився і сказав:

– Прошу вибачити, товаришу майор, але ми перевіряємо документи у всіх. Такий наказ.

Майор подав йому свої документи, посміхнувшись чи то зневажливо, чи то іронічно. Шалалаеві принаймні зробилося незручно, й він швидко переглянув їх.

Майор Таврин Петро Іванович. Заступник начальника ОКР Смерш армії… Згідно з наказом командувача фронту їде до Москви.

– Все в порядку, товаришу майор, – Шалалай повернув документи Таврину й обернувся до жінки. – Прошу ваші.

Молодший лейтенант адміністративної служби Сулова Лідія Яківна. Їде разом з майором для виконання робіт, пов'язаних з його відрядженням.

Повернув документи, козирнув, дивлячись, як майор ховає їх до нагрудної кишені гімнастерки.

Заховавши, майор поправив плащ, Шалалай затримав око на плащі, зовсім сухому й новому плащі-наметі, й нараз тривожна думка майнула в нього в голові.

– Звідки їдете? – запитав.

– З-під… – майор назвав місто, розташоване приблизно за сто п'ятдесят кілометрів.

– І їдете всю ніч?

– Так.

«Їдуть усю ніч, зовсім свіжі й сухі, – подумав Шалалай. – А дощ ущух півгодини тому. Отже…» – Зиркнув на солдата. Непомітно подав знак, щоб той був насторожі. Мовив:

– Товаришу майор, ви виїжджаєте з прифронтової зони. Мусите заїхати до райцентру й відмітити докумен ти. Сюди, – вказав на дорогу ліворуч, – там…

Певно, він на якусь секунду чи дві випустив з кута зору майора та його супутницю, цих секунд вистачило Таврину, щоб вихопити з- під плаща пістолет, – капітан не встиг більш нічого сказати, бо куля вдарила його в груди, відкинула від мотоцикла, він ступив крок назад і захитався…

Таврин не чекав, поки впаде, вистрілив у солдата, той також почав осідати на землю, і майор, не випускаючи пістолета, наддав газу.

Мотоцикл рвонув з місця, Таврин усе ж випустив вальтера, та не зупинився, зрештою, вистачить йому зброї, аби тільки відірватися від цього поста.

Ще наддав газу, але позаду пролунала автоматна черга, мотоцикл розвернуло до кювету, але Таврин зумів вирівняти його – ще сто метрів, там поворот. Аби дістатися до Цього рятівного повороту…

Таврин інстинктивно пригнувся, та ззаду не стріляли, певно, той солдат дав чергу з останніх сил і пробив йому шину, біс із нею, шиною, вони від'їдуть на ободі й поміняють колесо, аби дістатися повороту…

Але з-за цього рятівного повороту раптом вискочила машина – розвернулася впоперек шосе.

Іполитов вискочив на узлісся, треба об'їхати, але мотоцикл занесло в кювет і він перевернувся, причавивши йому ногу. Й мало не одразу на Іполитова навалився хтось, він рвонувся і трохи не вивільнився, але йому боляче вивернули руку, втиснули обличчям у мокру траву, і Іполитов люто вкусив землю – знав, що це кінець, та не міг змиритися, шматував би й кусав, однак руки йому вже скрутили і він тільки безсило скрипів зубами…

Бобрьонок перевернув Іполитова горілиць і лише тепер побачив у нього на грудях Зірку Героя.

– Ого! – мовив. – Невже ми помилилися?

Іполитов подивився на нього з ненавистю.

– Ви відповідатимете за свої вчинки! – вигукнув загрозливо.

– Звичайно… – спокійно відповів Бобрьонок і переглянув документи Іполитова. Показав їх Толкунову. Чомусь він посміхнувся весело, й Іполитов зиркнув нерозуміюче: невже фортуна знову змилостивилася над ним?

– Колеги… – сміявся Бобрьонок. – Отже, заступик начальника армійського Смершу.

– Ну й що? – випростався Таврин-Іполитов. Побачив Сулову з піднятими руками. – Опусти руки! – наказав. – Не бачиш, справді колеги, й вийшло якесь непорозуміння, Розв'яжіть мене.

– А ти нахабний! – приступив до нього Толкуної. – Тільки от що: ми добре знаємо заступника начальика контррозвідки тої армії.

Таврин-Іполитов ступив крок назад.

– Ви пошкодуєте, капітане! – вигукнув, проте Толкунов тільки посміхнувся і почав обшукувати його. Дістав цигарки, намацав у лівій кишені гімнастерки якусь річ, витягнув і подивився – якийсь непотріб, підкинув на долоні, але Бобрьонок спритно перехопив його руку й відібрав брелок для ключів.

Усе точно: бронзовий чорт з подряпиною посередині. Майор підкинув талісман на долоні.

– Ну, що, – сказав весело, – не допоміг вам талісман! Точно кажу, не допоміг навіть бронзовий чорт, хоч тільки чорти допомагають шпигунам. І подарований він самим Скорцені… Чи не так?

Іполитов дивився на нього люто, дивився і майже небачив усміхнене й ненависне обличчя. Нараз Бобрьонок забув про талісман, повернувся і глянув на солдата у великій, незграбній шинелі, який шкандибав до них від розвилки. Він стискав автомат у лівій руці, права метлялася, але шкандибав уперто й дивився на Бобрьонка з надією.

– Там капітан Шалалай, – вказав головою назад. – Непритомний, але ще живий…

Бобрьоиок одразу збагнув, що сталося на розвилці. Наказав Толкунову:

– Покладіть шпигунів на траву, щоб не рухалися! А сам попрямував до «віліса» – послати Віктора до райцентру, аби викликав допомогу.