Бронзовий чорт

Що ж, це також свідчило на користь Іполитова: отже, ретельно готувався до переходу через лінію фронту й прийшов не з порожніми руками.

Далі: в справі є письмова заява Іполитова, в якій він зобов'язується вірно служити німецькому командуванню і просить призначити його бургомістром одного з окупованих міст.

Грефе знову потер ніс. Так, у цього Іполитова губа, як кажуть, не з лопуцька, і на це треба зважити.

У сорок третьому Іполитов потрапив до Австрії, де ним зацікавилося гестапо. Тривалий час його прискіпливо перевіряли: виконуючи завдання гестапівців, Іполитов був провокатором у концтаборах та віденській тюрмі. Прикидаючись чесним радянським командиром і навіть політпрацівником, він завойовував довір'я військовополонених, виявляв комуністів та командирів Червоної Армії, виказував підпільників, попереджав гестапо про втечі полонених.

Намагаючись вислужитися, Іполитов сам підбурював полонених до втечі, інформуючи в останню хвилину табірне начальство.

У серпні сорок третього року після чергової провокації у віденській тюрмі, коли Іполитов виказав велику групу радянських патріотів, він був офіційно завербований співробітником СД «для виконання спеціальних, особливої державної ваги акцій».

В Австрії Іполитов закінчив школу агентів розвідки.

Боже мій, подумав Грефе, не людина, а уособлення позитивних якостей. Цей Іполитов уже ніколи не зможе перейти на бік росіян: розуміє, що там на нього чекає.

Далі в характеристиці перераховувались такі риси Іполитова, як винахідливість, уміння швидко орієнтуватися в складних обставинах, ненависть до всього радянського, страх перед покаранням за вчинені злочини. Негативними рисами слід вважати жадібність, кар'єризм, абсолютну безпринципність.

Але ж, вирішив Грефе, це скоріше свідчить на користь Іполитова: знатиме, що його чекатимуть винагорода й почесті третього рейху, – намагатиметься якнайретельніше виконати завдання.

Грефе натиснув на кнопку дзвінка, і в дверях кабінету з'явився унтерштурмфюрер Продль. Грефе кивнув, запрошуючи його сісти.

– Я задоволений вами, Продль, – сказав, – кандидатура видається мені придатною, гадаю, вона влаштує всі інстанції.

Продль ледь не підскочив на стільці від радості. Щоправда, він не знав, яка саме місія визначена Іполитову, йому сказали тільки, що потрібен рішучий, сміливий і розумний агент для виконання надзвичайно важливого завдання. Він перебрав їх уже десятки – Іполитов підходить найбільше, й дуже приємно, що його думку поділяє сам оберштурмбанфюрер.

– Цей тип тут? – запитав Грефе.

– Чекає, – кивнув на двері Продль.

– Давайте його сюди.

Іполитов зайшов до кабінету, виструнчився, пильно дивлячись на начальство. А в тому, що начальство високе, не сумнівався. Мундир оберштурмбанфюрера СС, підполковника по-армійському, наче не такий уже й великий чия, але тут, у Головному управлінні імперської безпеки, свої закони, і навіть всім відомий Отто Скорцені носить скромні відзнаки штурмбанфюрера.

Іполитов сподобався Грефе: обличчя енергійне, дивиться віддано, акуратний, підтягнутий.

– Сідайте, – вказав на стілець навпроти Продля. – Сідайте, гер Іполитов. Як вас влаштували в Берліні?

Іполитов задоволено всміхнувся. Двоповерховий комфортабельний котедж на околиці Берліна дуже сподобався йому. Дві спальні на другому поверсі з окремими ваннами, велика вітальня на першому з килимом на всю підлогу, бар з пляшками – не вистачало тільки жінок, але Продль пояснив, що, зрештою, будуть і вони – аби Іполитов справив враження на начальство.

– Усе дуже добре, гер оберштурмбанфюрер, – відповів зовсім щиро, – краще бути не може.

– Ми вміємо цінувати відданість, однак вимагаємо роботи, якщо хочете, віддачі.

– Цілком справедливо.

– Мені приємно, що ви усвідомлюєте це.

Іполитов не відводив погляду від видовженого обличчя есесівського підполковника. Бачив його наскрізь. Зараз почне обіцяти всякі блага, наговорить сім мішків вовни, обіцяти, звичайно, можна. Якщо виконають хоч половину, і то добре. Зрештою, все. правильно, його влаштовує й скромніший особняк, не все приходить одразу, потрібен трамплін…

– Унтерштурмфюрер, – нараз обернувся Грефе до Продля, – організуйте нам кави. І по чарці коньяку,

Продль збагнув, що його просто відсилають, але нічим не виказав незадоволення. Начальству завжди видніше, певно, він уже виконав своє завдання – далі з цим Іполитовим працюватимуть інші. І все ж якийсь хробачок ворухнувся в ньому: це ж треба, один виконує чорну роботу, інший знімає вершки. Але Продль твердо знав, що ніколи не слід виказувати свій справжній настрій – світ тримається на чиношануванні, а досягти великого можна, тільки почавши з малого, лише щасливчикам усе дається одразу, до таких Продль себе не зараховував.

Підвівся і покірно пішов по каву й коньяк – це ж треба, осити коньяк паршивій російській свині, яку Продль у душі глибоко зневажав. Але ж ця свиня справді потрібна рейхові, якщо сам оберштурмбанфюрер пригощатиме її.

Коли за Продлем зачинилися двері, Грефе мовив, уважно втупившись в Іполитова:

– Отже, ми зупинилися на тому, що вимагатимемо від вас роботи, гер Іполитов, віддачі, так би мовити, рівної вашим здібностям.

– Так.

– І ця робота небезпечна.

– Я не боягуз.

– Це приємно чути. Вам казали про завдання, яке ми збираємося поставити перед вами?

– Тільки в загальних рисах.

«Звичайно, – подумав Грефе, – бо ніхто нічого не знає. Крім кількох осіб у рейху». Посміхнувся і запитав:

– Уявляєте, що робитимете?

– Розвідка?

– Вас недаремо навчали в нашій школі.

– Так, – погодився Іполитов, – інструктори там досвідчені. І я згоден виконати будь-яке завдання.

– Я чекав саме такої відповіді. Ми покладаємо на вас великі надії, звичайно, й винагорода буде відповідною.. Якщо все закінчиться добре, Іполитов, ви станете заможною людиною.

– Чесно кажучи, гер оберштурмбанфюрер, я б не заперечував проти цього.

– Все у ваших руках. Ми мусимо вчинити велику акцію, Іполитов, яка набуде розголосу в усьому світі! – Грефе підвівся, бажаючи побачити, яку реакцію викличуть його слова. Невже злякається? – Ви казали, що маєте впливові знайомства в Москві?

Іполитов міцно стиснув пальці, але так, щоб Грефе не помітив його хвилювання. І біс його штрикнув похвалитися високими знайомствами – тепер відхаркується. Відповів ухильно:

– Йде війна, гер оберштурмбанфюрер, вона розкидає людей, і я не зовсім упевнений, що всі сидять на місцях. Хоча, – додав, – деякі зв'язки завжди можна поновити.

Двері відчинилися, сам Продль приніс каву й досить великі чарки з коньяком. Він поставив тацю на журнальний столик, і Грефе пересів туди, запропонувавши Іполитову м'яке крісло. Продль вийшов, не вимовившії ані слова, це сподобалося Грефе: завжди, приємно, коли підлеглий розуміє тебе й ставиться з належною пошаною.

Оберштурмбанфюрер узяв чарку й мовив трохи патетично:

– За ваші успіхи, Іполитов, точніше, за наші з вами успіхи, бо робитимемо спільну справу й відповідатимемо однаково.

«Овва, – подумав Іполитов, – ти сидітимеш тут у розкішному кабінеті й дудлитимеш каву з коньяком, а я підставлятиму там голову!.. І це називається спільною справою?» Однак нічим не виказав свого незадоволення, одним ковтком спорожнив півчарки й відсьорбнув справжньої кави – не ерзацу, який подавали по всій Німеччині, а ароматної бразільської кави, доступної тільки високим чинам рейху.

– Так точно, – відповів по-військовому, – і я радий, що ви довіряєте мені, гер оберштурмбанфюрер.

– Ми зупинилися на вашій кандидатурі, відкинувши десятки інших, – визнав Грефе.

– Я ціную це.

– Ми закинемо вас у радянський тил, – рішуче перейшов до діла оберштурмбанфюрер. – Ви мусите осісти десь у Підмосков'ї або в Москві. Знімете квартиру, поновите знайомства, вивчите обстановку… У вас будуть гроші, найнадійніші документи, засоби зв'язку і, нарешті, нова, найдосконаліша, особливо секретна зброя, портативна гармата, якщо хочете, вона вміщатиметься в рукаві вашого піджака й стрілятимете снарядами, спроможними пробивати п'ятисантиметрову броню.

– Невже? – не повірив Іполитов. – Оце штуковина!

– Як ви сказали? Що таке штуковина?

– Чудова річ! – не зовсім точно переклав Іполитов. – Це так кажуть там, гер оберштурмбанфюрер.

– З цієї штуковини вам доведеться стріляти, Іполитов. – Очі в Грефе звузилися, наче він прицілювався.

– Рука в мене тверда! – підняв угору правицю Іполитов.

– Ви чули про «Цепелін»?

– Розвідорган?

– Так. Ви мусите пройти спеціальну підготовку в «Цепеліні».

– Не завадить, гер оберштурмбанфюрер, – відповів нахабно, зрештою, тепер міг дозволити це собі, – я хочу, щоб ваші інструктори в процесі підготовки операції присухалися до моїх порад і побажань.

– Вас готуватимуть кращі спеціалісти рейху.

«Чхати я хотів иа ваших спеців, – подумав Іполитов. – В Австрії бачив». – Але вголос мовив поштиво:

– Я усвідомлюю це й глибоко вдятаий за піклування, проте ваші спеціалісти іноді не знають тонкощів життя росіян і не можуть врахувати всіх дрібниць.

Він мав рацію, цей пройда, і Грефе не міг не погодитися з ним. Пообіцяв твердо:

– Керівництво «Цепеліну» одержить таку вказівку.

– Я був упевнений, гер оберштурмбанфюрер, що ви погодитесь зі мною.

Грефе зміряв Іполитова важким поглядом. Цей тип нахабнішіав з кожною хвилиною, і його щастя, що не мав дублера. Але, тієї ж миті оберштурмбанфюрер погасив у собі почуття неприязні до Іполитова. Адже успіх справи залежить саме від цих рис його характеру: нахабства, самовпевненості, вміння швидко орієнтуватися в будь- яких обставинах. Зараз цей тип потрібен їм, і можна дозволити йому трохи амбіційності: зробить свою справу, повернеться, у що Грефе, чеспо кажучи, не вірив, тоді можна буде поставити його на місце, бо в кожного мусить бути своє місце і ніхто ще ие стрибав вище власної голови.

Грефе підвівся і потиснув руку Іполитову.

– Бажаю успіху, – мовив щиро. – Про нашу розмову не повинен ніхто знати. Відсьогодні ви – особливо засекречена особа.

– Так точно, – одповів Іполитов і вийшов з кабінету, випнувши груди. Чого-чого, а амбіції йому не треба було позичати.

Ліс приступав до самого путівця, і «віліс» стрибав на вибоях між деревами; гілки нависали над самою дорогою, і доводилося нахиляти їх і нахилятися, щоб не подряпати обличчя.

Віктор потихеньку бурчав щось собі під ніс, а Бобрьонок, насунувши кашкета иа лоба, вглядався в кущі. В таких місцях усього можна чекати, не кажучи вже про автоматну чергу з-за дерева.

Нарешті ліс трохи відступив, путівець пролягав невеличкою галявиною і попереду проглядався крутий завертень. Толкунов торкнувся Вікторового плеча.

– Зупинись тут, – наказав, – нам краще підійти до лісникової хати непомітно.

Бобрьонок, погоджуючись, кивнув. Справді, он розлога береза в глибині галявини, про яку казав їм Гавришків, а далі молодий дуб. Орієнтири визначені точно, й Толкувов має рацію: береженого бог береже – можливо, в лісниковій хаті засідка й вони потраплять до неї як останні дурні.

Толкунов зійшов з путівця і рушив попід деревами, вміло обираючи найзручніший шлях у густому підліску. Бобрьонок ішов слідом – ніхто краще за капітана не знав лісу й не орієнтувався в ньому: тут авторитет його був безперечний, так само як і в стрільбі з пістолета. Капітан народився в красноярській тайзі й з дитинства звик до таких лісів, у порівнянні з якими місцеві пущі виглядали мало не парками.

Хвилин через десять-п'ятнадцять Толкунов подав майорові знак зупинитися – постояв трохи, роздивляючись щось попереду, і підкликав Бобрьонка.

– Відчуваєш, димом пахне? – запитав.

Майор принюхався, проте, крім гострого запаху прілого листя і живиці, не відчув нічого. Невизначейо похитав головою.

– Невже не відчуваєш? – переможно посміхнувся Толкунов. – У лісника горить у печі.

– А що варять? – не без іронії запитав Бобрьонок, однак капітан, не сприйняв його під'юджування.

– Ступай обережно, – попередив. Витягнув свій знаменитий пістолет і засунув за пас: тепер ніхто не міг напасти на них зненацька, це було не раз перевірено досвідом – недаремно капітан мав близько тридцяти затримань, а сам лише двічі був поранений у плече й стегно.

Вони просувалися, часто зупиняючись та роззираючись уважно. Ліс порідшав, нарешті зовсім розступився – попереду за молодими берізками відкрилася галявина, засаджена картоплею, і якийсь чоловік копав там лопатою.

Толкунов зробив знак Бобрьонкові лишатися на місці – сам зник у кущах непомітно, наче й не було його зовсім. Не ворухнулася ані гілочка, тільки якась птаха свиснула стривожено й одразу замовкла. Бобрьонок стояв, спершись па шерехатий дубовий стовбур, і дивився на чоловіка, який порпався в городі. Від нього до майора було півсотні метрів, і Бобрьонок міг чітко розгледіти чоловіка. Той копав картоплю акуратно, обдивлявся кожен кущ, обмацував землю в ямках, шукаючи бульби – працював непоспішливо, безтурботно, не зупинявся і не роззирався, почувався в цілковитій безпеці и був цілком захоплений своєю нескладною та одноманітною роботою.

Толкунов виріс у нього за спиною непомітно: навіть Бобрьонок, який знав, що має статися і не спускав очей з підліску на краю галявини, не зміг помітити, як капітан виповз із кущів.

Толкунов ступив кілька пружних кроків по картоплищу, лише тоді чоловік почув легкий шерех і озирнувся, – побачивши незнайому людину та й ще наставлений пістолет, розгублено впустив бадилля, з якого обирав бульбини, відступив, спіткнувся об відро й мало не впав.

– Тихо, – наказав капітан, – бо я не жартую!

Чоловік випростався, Толкунов обшукав його, дивлячись, як з протилежного боку наближається майор. На похмурому обличчі каштана майнула ледь помітна посмішка, і Бобрьонок зрозумів Толкунова: радіє, що здибали лісника саме тут, на городі.

Лісник, – а це був саме він, усе відповідало словесному портретові, намальованому головою сільради: високий, сивий, довгоносий, – дивився на них не те що злякано, а якось нерозуміюче чи навіть здивовано.

– Чого треба панам? – запитав нарешті не зовсім твердо. – Бо, крім, бульби..

– От що… – мовив Толкунов. – Раджу самому признатися в усьому, бо інакше сам знаєш, чим це кінчається.

Капітан передав куті меду, й Бобрьонок втрутився:

– Хто тут у вас у домі й скільки їх? – запитав. Лісник заперечливо замахав руками.

– Нікого, – мовив сквапно, – нікого, прошу вас, і шановні пани офіцери можуть це легко перевірити.

Толкунов блиснув очима й мовив люто:

– Не дивись на мене вовком, бо тільки вовк переховуватиме диверсанта, ворог і сволота! – Він наступав на лісника, а той задкував, ступаючи по бадиллю, воно тріщало й ламалося під ногами, і чомусь Бобрьонкові нараз зробилося шкода картоплі – бульби лежали у відрі одна в одну, великі й рожеві, вони були, вічними й справжніми, і ляк на обличчі в лісника, вибух емоцій Толкунова подіяли на майора зовсім не так, як, певно, вимагала ситуація, – він заступив лісникові дорогу, поплескав його по плечу, мовив спокійно й розважливо:

– Давайте поміркуємо разом, Василю Івановичу. Я певен, що ми дійдемо згоди… Спокійно, капітане, хвилинку, я хочу щось сказати Василю Івановичу…

Толкунов здивовано зиркнув на Бобрьонка. Видно, вважкав свою лінію цілком правильною, а майор, несподівано втрутившись, усе зіпсував.

– Чого з ним панькатись! – вигукнув гнівно.

– Спокійно, – поглянув на нього Бобрьонок. – То як, шановний?

Лісник стояв, опустивши забабляні руки, й кліпав очима. Ніяк не міг збагнути, звідки ці офіцери знають його ім'я та по батькові, либонь, це здивувало його більше, ніж їхня з'ява на галявині, бо відповів розгублено:

– То дуже прошу…

– А якщо згодні, – вів далі Бобрьонок, – давайте поміркуємо разом. Зараз ми обшукаємо вашу садибу й знайдемо лейтенанта, який накульгує на ліву ногу. Або кількох чоловіків, переодягнених у військову форму. До речі, – вигадав, – садибу оточено й нікому не вдасться втекти. То що буде з вами, шановний? Суд за допомогу ворожим агентам. Час воєнний, і знаєте, скільки за це дають? Крім того, ваш син вчиться в Рівному. Уявляєте, яка пляма ляже на нього?

Лісник розгублено потер неголену щоку. Відповів нерішуче:

– Але звідки я міг знати, що Стьопа ворожий агент? Племінник мій, попросив притулку…

– Племінник з лейтенантськими погонами! – зловтішно зареготав Толкунов.

– І я здивувався. Та він каже: тимчасово натягнув, щоб урятуватися – не було іншого виходу…

– Крім Степана, хто в хаті? – швидко запитав Бобрьовок.

Лісник перехрестився.

– Я і жінка, бог свідок. І Степан пришкандибав учора.

– Озброєний?

– Пістоля має.

– Гранати?

– Не бачив.

– Рація?

– Ні.

– Коли з'явився?

– Вчора на світанку.

– Казав, куди йде і для чого?

– Попросив переховати його кілька днів. Ногу підломив, загоїться, тоді – далі.

– Куди?

– А мені що? – раптом мало не заплакав лісник, і Бобрьонок збагнув, що той справді злякався.

– Я так гадаю: до бандер подасться. Він з бандерами тут весь час крутився, крутитиметься і надалі.

– Чого ж переховуєте?

– Так племінник мій Стьопка. І бандер лячно. Мені в лісі самому з жінкою як? Я його викажу, люди знатимуть, люди все знають, і бандери довідаються. Гаплик мені, прийдуть вночі, й гаплик…

– І де зараз Степан? Як його прізвище?

– На горищі відлежується. Олексюк він, так моя сестра називається.

– Отакої, Василю Івановичу, – мало не весело мовив Бобрьонок, – значно пом'якшала ваша провина, а якщо здасте нам ворожого диверсанта…

– Так племінник же мій!

– Він диверсант, шановний, наш спільний ворог. Озброєний ворог, і все одно…

– Так, ви все одно візьмете його, – погодився лісник.

– Де в нього пістолет?

– На горищі ж…

– У кишені, під подушкою?

– Я йому сіна настелив і рядном прикрив, то він так на рядно й кинув.

Бобрьонок подумав трохи й запитав:

– Непомітно підійти до хати можна?

– Дуже прошу, через тин і в спіжарню.

– Ви підете з нами. Полізете на горище перший, я за вами. Якщо Степан обізветься, заспокоїте його.

Лісник вислухав мовчки, відповів твердо:

– То заспокою, пане офіцере. Толкунов заперечив:

– На горище полізу я.

– Це чому ж? – не погодився Бобрьонок. Капітан погладив руків'я пістолета.

– Ти свою справу зробив, тепер дай мені. Це було логічно, і Бобрьонок кивнув.

– Я тебе прикриватиму.

– Тільки врахуй, – попередив лісника Толкунов, – якщо зрадиш…

– Ясно… – лісник пішов до узлісся, але нараз повернувся і прихопив неповне відро картоплі. Ішов попереду розшукувачів, ледь помахуючи ним, і відро поскрипувало в його руці.

Вони непомітно дісталися спіжарні, лісник акуратно поставив відро в засторонку й вказав на ще одні двері. Пояснив:

– Звідси до ґанку десять кроків, прослизнемо непомітно, а в сінях драбина…

– Давай… – махнув пістолетом капітан.

Він сам визирнув із спіжарні і, переконавшись у правдивості господаря, пропустив його у двір. Пробіг слідом за ним, підштовхнув лісника, який, здається, не квапився, і югнув до напіввідчинених дверей. В ніс ударив гострий запах свіжовикопаної картоплі й квашених огірків. Капітан миттєво зорієнтувався: відсунув рядно, яке висіло на мотузку, затуляючи драбину, приставлену до стіни.

– Ну!.. – прошепотів.

Лісник ступив до драбини, і в цей час з хати почувся жіночий голос:

– Ти, Василю?

– Хто ж іще? Стьопа на горищі?

– Спить, здається.

– А-а… – Лісник почав підніматися напрочуд легко й тихо, капітан слідував за ним впритул, тримаючи пістолет напоготові.

Вони вилізли на горище майже одночасно – було темнувато й пахло свіжим сіном. Лісник ступив углиб – там, простягнувшись на рядні, спав чоловік у майці – парабелум лежав поруч.

Толкунов помітив зброю одразу, метнувся до неї, але шлях йому перетнув господар: лісник перший дотягнувся до пістолета, на мить капітанові здалося, що той сам хоче скористатися ним, однак лісник узяв парабелум за дуло й подав через плече Толкунову. Він виявився чесним, цей літпій чоловік у лляній вишиванці, проте капітан ні на секунду не відчув каяття за недовіру до нього, просто не мав часу ні на які роздуми – відсторонив лісника й тицьнувдулом пістолета в груди молодикові. Не без злостивості побачив, як той розплющив очі.

Молодик автоматично простягнув руку за своєю зброєю, очі в нього потемнішали й жах з'явився в них – напружився, щоб кинутися на Толкунова, але той сильно натиснув дулом на груди й наказав:

– Тихо, бо куля не дура, усьок?

Певно, диверсант не дуже зрозумів мовлене, просто стало боляче від пістолетного дула – скривився і одразу відкинувся назад на рядно.

– Чого вам треба від мене? – запитав, удаючи здивування.

– Не придурюйся! – мало не весело сказав Толкунов. – У тебе все вже позаду, і пізно придурюватись. – Почув на драбині легкі кроки Бобрьонка, не озираючись, додав: – Дивись, Ігоре, якого красунчика взяли. Красуні чик ти мій, – поплескав агента по щоках, – і ти хотів обманути Смерш?

Мабуть, лише тепер, почувши це жахливе для нього слово, молодик остаточно збагнув, що сталося: губи в нього засіпалися і обличчя перекривилося. Бобрьонок вирішив, що зараз неодмінно заплаче, але хлопець стиснув зуби, заплющив очі, певно, уявив, що вже вмер чи вмирає, бо ледь поворушив смажними вустами й прошепотів:

– Чого ж не стріляєте?

– Е-е, так не робиться! – нараз Толкунов посуворішав. – Ану підводься!

Той розплющив очі й покірно став на коліна – Толкунов спритно заломив йому руки за спину, зв'язав, і лише тоді хлопець випростався, наскільки дозволяли бантини горища.

– Давай ворушись, – підштовхнув його й спину капітан. Він перший ступив до люка й спустився з горища, за ним поліз агент – незручно, ледь не впав, і Толкунов підтримав його.

Бобрьонок прихопив гімнастерку з лейтенантськими погонами й рюкзак, який валявся в сіні, й пропустив поперед себе лісника.

Стара жінка стояла внизу й жалібно дивилася на них.

– Що ж буде?.. Що, ж буде?.. – майже беззвучно ворушились її губи, а руки безвільно метлялися вздовж тіла.

– А нічого особливого! – якось удавано весело відповів Толкунов. – Відвеземо до Смершу, там його допитають…

– Стьопо! – вирвалося в жінки. – Що ж ти накоїв! Толкудов підштовхнув молодика до виходу.

– Айда, ходімо!

Диверсант, покірно схиливши голову, вийшов на подвір'я. Толкунов з Бобрьонком швидко перебрали вміст його рюкзака. Нічого особливого: хліб, консерви, запасні обойми до пістолета, білизна. І гроші – три пачки по п'ять тисяч карбованців.

Майор уважно обшукав агента. В задній кишені галіфе знайшов два запасних комплекти документів, виписаних на два прізвища: лейтенантів Іванченка та Семеншнина.

Диверсант мав дві легенди. Згідно першої був представником запасного офіцерського полку, відряджений для розміщення особового складу частин. За другою версією він мав називатися представником штабу фронту, який уповноважений перевіряти виконання наказів про санітарний стан частин.

– Ну що ж, лейтенанте Іванченко, будемо розмовляти? – запитав Толкунов. – Чи гратимемо в мовчанку?

Той дивився тупо, наче нічого не розумів, і лише ліва повіка в нього тіпалася.

– Ти, Стьопо, розкажи все, – підійшла до нього стара. Зазирнула у вічі, але той наче не бачив її. – Ти розкажи, може, й пом'якшення вийде.

– Яке вже пом'якшення… – нараз мало не заплакав хлопець. – Кінець мені, тьотю, і вибачте, що вас зганьбив.

– Ви, тьотю, відійдіть, – наказав Толкунов. – Бо з заарештованими спілкуватися не дозволено.

– Племінник же він!

– Ворог! – різко кинув Толкунов. – Німецький диверсант.

– А якщо він сам…

– Сам – інша справа, але ж не сам, ми його взяли.

– Та ні, прошу вас, коли він сам зізнається?

– Чесне зізнання завжди враховується трибуналом! – мало не урочисто заявив капітан, пильно дивлячись на агента. Той кліпнув очима, перевів погляд з тітки на Толкунова й сказав нерішуче:

– А що я можу?

Капітан підійшов до нього мало не впритул.

– Відповідай швидко й правдиво, – наказав. – Єдиний твій порятунок. А ви, тітонько, ідіть до хати.

Хлопець гарячково ковтнув слину й нахилив голову. Мовив:

– Я скажу… Я все скажу!

– Прізвище?

– Олексюк.

– Ім'я?

– Степан.

– Скільки вас було?

– Троє.

– Де інші?

– Ми домовились через два дні зустрітися на базарі в Ковелі.

– Яке мали завдання?

– Знав тільки старший.

– Хто він?

– Ми всі з розвідшколи…

Олексюк назвав місто, де справді дислокувалася школа німецьких диверсантів.

– Прізвище двох інших?

– У школі їх називали Вячеславом Харитоновим і Григорієм Власюком.

– У нашій формі?

– Так. Харитонов – старший лейтенант, Власюк – як і я.

– Мають документи на чиї прізвища?

– Старший – Горохов, а Власюк – Васильченко.

– Ще раз подумай, для тебе це дуже важливо, яке завдання одержали?

– Чесно кажу: знає тільки Харитонов.

– Опиши його зовнішність.

– Ну, середнього зросту, як я. Метр шістдесят вісім чи сімдесят. Гостроносий, чорнявий. Він, якщо день не поголиться, чорний, як чорт.

– Власюк – радист?

– Так.

– Опиши його.

– Лисуватий, попереду в нього залисини. Середній він, ні чорний, ні білявий.

– Шатен?

– Точно. І ніс качиний. Казав, боксом займався і розплющили.

– Що мусили тут зробити?

– Я ж казав: тільки Харитонов…

– Ти мені зуби не заговорюй!

– Я сказав усе.

– Хто проводжав на завдання?

– Лейтенант Кнаппе.

Все було правильно, прізвище лейтенанта Кнаппе фігурувало й раніше, коли закидали диверсантів на наш бік.

– Ти родом звідки? Із Жашковичів? Олексюк похитав головою:

– З Квасова. П'ятнадцять верст звідси.

– І тебе закинули сюди як місцевого?

– Так.

– Ти невдало приземлився, закопав парашут у байраці, потім зустрівся з двома іншими?

– Вони самі знайшли мене.

– І кинули напризволяще?

– Сказали, що зустрінемося на базарі в Ковелі. Через два дні, коли оклигаю.

– Знають, де ти?

– Так.

– А вони де?

– Не сказали.

Зрештою, все було ймовірне: агент з пошкодженою ногою вибув із гри, можливо, старший групи списав його зовсім, але ж Олексюк місцевий, знає, судячи з усього, тутешні ліси як свої п'ять пальців, мабуть, його відібрали спеціально для виконання саме цього завдання, а тоді…

Капітан відкликав Бобрьонка, який сидів поруч і стежив, як управно веде допит Толкунов.

– Ну, що? – запитав.

– Сказав усе.

– Вважаєш?

– Треба вести до Карого, там допитаємо ще раз.

– На базар пустимо?

– Я – за.

– І я. Він нікуди не дінеться.

– Було б добре, якби ті двоє прийшли.

Толкунов розвів руками. Тут ніхто нічого не може гарантувати, звичайно, все залежить від досвіду та інтуїції двох інших агентів.

їм потрібна людина, яка добре знає тутешні ліси, – можуть і ризикнути. Але тепер все одно рано чи пізно їх візьмуть. Правда, напевно, мають ще комплект документів, однак відомі їхні прикмети, коли Олексюк не збрехав…

Навряд чи збрехав, і треба швидше повідомити Карого. Рація у «вілісі», а Віктор зупинився за кілометр. Але що таке кілометр для тренованої людини?

– Я до машини, – мовив Толкунов і швидко попростував галявиною.

Корова ремиґала в хліві, пахло гноєм, Юрка, який виріс у місті, запах гною дратував, він борсався на сіні й не міг заснути. Сотник Муха невдоволено пробуркотів:

– Крутишся, як муха в окропі…

Видно, він забув, що сам тепер називається Мухою, Юрко тіїхо засміявся, сотник нарешті збагнув, якої помилки припустився, й невдоволено засопів.

– А вам до окропу не хочеться, друже сотнику? – знущально запитав Юрко.

– Ти, Гімназисте, знай, з ким розмовляєш!

– З великим паном.

– Пан не пан, а тільки раз тебе цюкну, то вже й фертик по тобі…

– Не маєте права, друже сотнику.

– Це ж чому? Я тут усі права маю.

– Без мене не впораєтесь.

– А ти нахабний, – раптом розізлився Муха.

– Не нахабний, а розумний.

– Вже казав, що маєш світлу голову.

– А ні?

– Базікало.

– Не базікало, а ваш ідейний помічник. Комісар, так би мовити по- червоному.

– Ти мені таких слів не кажи. Мені від них стріляти хочеться.

– Ви й без них, друже сотнику…

– Так, – несподівано швидко погодився Муха, – без слів краще. Натиснеш на гашетку й строчиш! Файно!

Юрко промовчав, сотник полежав трохи, уявивши, як від його шмайсера падають люди, й вів далі:

– Ну, добре, я людина, скажімо, неодукована, але хазяїн. Знаєш, скільки землі мав?

– Звідки ж?

– Двадцять моргів.

– Ого!

– За двадцять моргів і воювати можна, – задоволено засміявся сотник, – а ти за що? От чого ти прийшов до організації?

– Вам що, освічені не потрібні?

– Баламкати кожен може…

– Це я – баламкаю! – не на жарт образився Юрко. – А хочете знати, я до ОУН пішов по справедливість. Поляки нас до університету не пускали, німці також… Та й годі про університет казати, я гімназію як скінчив? Чудом.

– То зараз, може, до більшовиків повернешся? – не без єхидства запитав сотник. – Вони, кажуть, гімназії поновили.

Юрко згадав Катрю та їхню умову – якби міг, сьогодні ж подався б до Ковеля, але відповів невизначено:

– Це ще треба перевірити, які там ті гімназії…

– А якщо справжні?

Юрко відчув підводний риф у цьому запитанні й сказав зовсім не те, що хотілося:

– Більшовицька наука…

– А тобі її не хочеться?

– Скажіть, друже сотнику, у вас діти є? – несподівано перевів розмову на інше Юрко.

– Синові тринадцять років.

– Де він?

– У Рівному з жінкою.

– Учиться?

– Звичайно.

– Отже, більшовицької науки набирається.

– Арифметика – вона для всіх: і для нас, і для червоних. Підросте, тоді подивимось. Ми ж з тобою не сидимо склавши руки.

– Якщо б від нас з вами, друже сотнику, щось залежало…

– Залежить! – одповів Муха твердо й рішуче. – Як кажуть, крапля й камінь точить.

Юрко подумав, скільки крапель потрібно, щоб видовбати хоча б ледь помітну ямку в камені, але сперечатися з Мухою не хотілося – повернувся на бік, побажав сотникові доброї ночі. Однак на того, мабуть, найшло безсоння, бо сів на сіні, спершись спиною об дилину хліва, де влаштувалися на ночівлю. Господар, правда, пропонував ліжко в хаті, проте кімната в нього була одна й маленька, до того ж брудна, й навіть такий невибагливий чоловік, як сотник, відмовився. Трохи далі біля дверей давно вже хропіли втомлені денним переходом хлопці, Юрко також утомився і хотів спати, бо на світанку мусили рушати далі, він дрімав, і слова Мухи ледь долинали до нього.

– Ми зробимо тебе професором, Гімназисте, – казав сотник, – і вчитимеш наших дітей справжньої науки, бо мушу мати вченого сина. Що двадцять моргів – тьху, прошу кана, це тільки для розгону, а ми візьмемо такий розгін!..

Юрко встиг подумати крізь сон, що в Мухи апетити справді великі й що пристав він до бандерівців тільки заради збільшення своїх моргів, як раптом пролунав одинокий постріл і відразу чітка автоматна черга відповіла йому.

Юрко злякано скочив, але сотник зупинив його, поклавши тверду й міцну руку на плече. На сіні заворушилися хлопці, не тямлячи спросоння, що сталося, однак Муха вже збагнувшеє й наказав владно:

– По одному… За хлів, скоріше!. Миколо й Федоре – до саду, допоможіть Іванові й прикривайте нас. Відходитимете до лісу, потім уздовж річки до Квасова…

Сотник підштовхнув Юрка до виходу й вислизнув слідом за ним з хліва. Його рішучий тон і чіткі команди вселили впевненість – двоє шмигонули до саду, за яким зав'язалася запекла стрілянина, решта безшумно, як тіні, подалися за хлів: тут починалися городи, за ними луки перед невеличкого лісового річкою, а далі вже тягнулися густі ліси, і дістатися до них було зараз головним завданням.

Все ж таки в Мухи була кебета – він одразу оцінив ситуацію, не схотів ризикувати й послав уперед двох хлопців. Вони обігнули городи й спустилися до річки, мало не зійшли до неї, і тут їх зустріли вогнем.

Муха з Юрком, які йшли позаду метрів за п'ятдесят, залягли.

– Оточили… – видихнув Юркові у вухо сотник. – Оточили хутір, хтось продав нас енкаведистам, буде важко.

У Юрка душа вскочила в п'яти: зараз їх або переб'ють усіх, або візьмуть живими – ні, він не хоче здаватися, не хоче ганьби й допитів, у нього автомат з двома запасними ріжками, й нехай спробують узяти голіруч!

– А якщо пробитися? – запитав у сотника.

– Скажеш, пробитися!.. – одказав той зневажливо. – Енкаведисти якщо оточують, то це вже кінець. Але ще не зовсім, лежи тут і чекай – головне, щоб ніхто тебе не помітив.

Юрко не встиг відповісти – Муха подався праворуч, там одразу заговорили автомати, черги поступово віддалялися, Юрко подумав, що сотник забув про нього або обдурив, коли нараз почув швидкі кроки: Муха, важко дихаючи, впав поруч нього на землю, підштовхнув уперед.

– Давай, – наказав, – там трохи далі дебра, неглибока дебра, але вона може виручити нас. Хлопці пішли на прорив там, – махнув рукою в бік стрілянини, – навряд чи прорвуться, проте відтягнули туди всіх енкаведистів, ми ж спробуємо тут…

Муха, пригнувшись, шаснув до кущів, від яких справді тягнувся невеличкий ярок, скоріше – стара канава, сотик сковзав по ній безшумно, і Юрко намагався йти за ним слід у слід. Біля самої річки під кущем майнула тінь.

– Хто? – почувся стривожений голос.

Сотник не відповів, його шмайсер сипнув вогнем, тінь заточилася, Муха кинувся вперед, річка тут сягала їм грудей – перебралися благополучно й нарешті вискочили на спаль. Обгорілі пні тут обросли вже кущами, вони пірнули в них, сотник, спритно орієнтуючись у темряві, просувався до лісу, і Юрко не відставав ані на крок.

Видно, енкаведисти зрозуміли свою помилку, кілька з них повернули до спалі, й кулі засвистіли над Юрковою головою. Але за кілька кроків уже починався ліс, і сотник пробуркотів зловтішно:

– Не на того натрапили, панове, вам Муху так просто не взяти, Муха ще побавиться з вами, бо він нічого й ніколи не забуває…

– А як інші? – вихопилося в Юрка.

– Ти вийшов? – коротко запитав сотник. – Ти вийшов і мовчи, бо сьогодні нам бог помагає, і без допомоги божої…

Ліс обступив їх – -густий і таємничий, сотник зупинився на хвилину, обтер рукавом спітніле обличчя.

– Ну, не тільки бог, – засміявся притишено, – добре, що я з вечора на ту дебру оком накинув – ніколи не знаєш, де знайдеш, а де втратиш…

Юрко подумав, що вибратися їм вдалося не лише завдяки сотниковому зіркому окові – десятеро хлопців полягло, прикриваючи їхній відступ, он ще автомати не вщухли. Муха рушив узліссям, не заглиблюючись у діброву.

– Тим краще, – пояснив, – тут гущавина й нас голіруч не візьмеш.

– Але ж, – завагався Юрко, – ви казали, що десь тут збиратимемось. А вже потім до Квасова.

– Ти, хлопче, про себе думай, – обірвав його сотник суворо. – Ті, хто вийде, також про себе турбуватимуться. До Квасова кожен шлях знайде: вздовж річки – не проминеш.

Вони пройшли ще з кілометр чи трохи більше. Автоматна тріскотнява вже не долинала до них. Муха зупинився і мовив із жалем:

– Рюкзак лишився на хуторі. Добрий рюкзак, прошу я тебе, сало там було й ковбаси ще кілька кілець, той хазяїн хоч трохи зиску матиме, якщо енкаведисти не заберуть. – Нараз плюнув собі під ноги. – Драб, а не господар. обідранець клятий, і як це він зміг на нас донести?

– Вважаєте, нас оточили тому, що господар…

– Як двічі по два.

Юрко згадав господаря лісового хутора: в полотняній сорочці, таких же штанях, босого і якогось виголодженого, певно, зовсім скапцанів на лісовому піску, а тут навалилися з лісу: давай картоплю, молоко, сало – дві курки були, й тих зарізали, бо кожен хоче смачної вечері й плювати їм на бідака.

А той, либонь, послав хлопчика до села – синок в нього крутився на хуторі, спритний хлопчина, років десяти, той суціга де завгодно пролізе: добіг до села, а там телефон, і енкаведисти на машинах примчали…

– Я того хлопа не забуду! – насварився кулаком Муха, і Юрко зрозумів: справді не забуде – сотник слова на вітер не кидає, помститься і вуйкові, і хлопчикові, відплатить за їхній сьогоднішній переляк і загибель цілої чоти.

Але ця думка чомусь не принесла Юркові задоволення… Перед, очима стояли чоловік у брудному домотканому одязі, білявий замурзаний хлопчик з розумними очима – маленька частка його народу, якому вони начебто несуть визволення і який чомусь не приймає їх…

Чому? Певно, господар з його вузлуватими від роботи руками знає, що Муха не віддасть йому жодного із своїх двадцяти моргів, навпаки, з задоволенням прибере до рук і його піщаний морг – то хто ж тоді друг, а хто ворог?

Юрко так і не розв'язав для себе цього питання, пробирався за Мухою в густих чагарниках, і віти боляче стьобали його по обличчю.

Чорний «опель-адмірал» швидко мчав по шосе, й гума повискувала на поворотах. Іполитов сидів на шкіряному задньому сидінні, поруч нього напівлежав його новий наставник штурмбанфюрер СС Краусс. Іполитову хотілося також вільно відкинутися на спинку сидіння і недбало простягнути ноги, але сидів напружено, вчепившись руками за переднє сидіння, і визирав у вікно, стежачи за дорогою. Від Берліна від'їхали вже понад двадцять кілометрів, нараз машина притишила швидкість і повернула на бічну дорогу: також асфальтова стрічка, проте вужча, і ліс ближче приступив до неї.

Іполитов не знав, куди вони їдуть, – товариський Краусс із задоволенням розмовляв про дівчат і ресторан, але – замикався в собі, коли йшлося про справи. Мав точно визначені інстанції: чим менше знатимуть поки що Іполитов та всі навколо про характер завдання – тим краще. Секрет перестає бути секретом, якщо про нього знатимуть більше трьох осіб.

А коли ще й жінка…

Жінок Краусс не цурався, вважав себе одним із знавців та поцінувачів прекрасної половини роду людського, однак всі його дівчата чомусь були схожі одна на одну: грудасті, біляві, з добре розвинутими стегнами.

– Чим більше матимуть дівчата, – полюбляв жартувати Краусс, – тим більше віддадуть, тут вони, вже нікуди не дінуться, та й взагалі, кому охота обіймати кістки?

Іполитов у глибині душі поділяв шефові уподобання, йому також подобалися дівчата в тілі, й тому, коли.постало питання про так звану подругу життя для нього, одразу згадав Ліду Сулову. Груди в Ліди, либонь, більші, ніж у берлінських крауссівських Кетхен і Гретхен, але тугі й високі, все інше, як кажуть, на місці. Найголовніше ж – зовсім своя, більшовиків ненавидить не менше, ніж він сам, хоробра, вміє стріляти й взагалі кебети не позичати.

Але Ліду ще не привезли до Берліна, вона прибуде завтра чи післязавтра, і цим слід скористатися: Краусс казав, що сьогодні в них зустріч із зовсім новими дівчатами, не в ресторані, а в інтимній компанії, про все вже домовлено, й красуні чекають на них.

За ці дні Іполитов і справді повірив у своє виняткове становище й аніскілечки не сумнівався, що все так і лишиться навічно. Німці – нація практична, даремно нічого не роблять і нічого не дають, але розкішний «опель-адмірал» із шкіряними сидіннями й не менш розкішні красуні – тільки задаток, скоро він стане одним із героїв рейху, а героїв слід і шанувати, і дбати про них.

Правда, десь далеко, в глибині, точив хробачок, він постійно нагадував про себе, хоч як Іполитов не глушив його пиятикою в ресторанах. Бо знав: одна справа йоржитися тут і зовсім інша – там, за лінією фронту.

Але сподівався на щасливий випадок, на свою кмітливість, на збіг обставин, біс його зна на що, на бога чи чорта, на обох разом, – зрештою, намагався не думати про це й жити сьогоднішнім днем.

Ліс розступився, й дорогу попереду перегородив шлагбаум. Похмурий унтерштурмфюрер перевірив документи. За шлагбаумом тягнувся високий бетонний паркан з колючим дротом нагорі – розчинилися залізні ворота, і «опель-адмірал» заїхав у них.

Відразу за ворітьми починалася довга сіра будівля, фактично кам'яний барак з вузькими заґратованими вікнами, казенний і неоковирний, як усі бараки в світі. – Іполитов, не поспішаючи, виліз з машини. Намагався копіювати Краусса й робив усе солідно й неквапливо, як людина, котра знає свою вагу, усвідомлює становище й воліє, щоб оточуючі віддавали їй належне.

Майор у формі технічних військ привітав їх, точніше, привітав лише Краусса, але Іполитов зупинився поруч штурмбанфюрера, й вийшло, що майор вітає і його, людину в цивільному, однак яке це має значення – люди в цивільному командують генералами… А цей недолугий майор…

Іполитов не встиг вигадати ще хоч би один дошкульний епітет, котрий якнайкраще схарактеризував би цього довготелесого носатого майора, як той чітко повернувся і запропонував гостям пройти до барака.

З коридора сходи круто вели вниз до просторого підвального приміщення. Майор з Крауссом пропустили Іполитова вперед, той сприйняв це як цілком закономірний вияв шани – спускався, гордо випнувши груди, ступив нарешті на останню приступку, і тут раптом на нього з обох боків кинулися молодики, одягнуті в форму офіцерів Червоної Армії.

Іполитов розгубився лише на мить. В австрійській школі розвідників їх навчили прийомів самозахисту – підставив ногу одному й пірнув під другого, однак, відчувши страшний біль у заламаній назад руці, заточився і впав на цементну підлогу незручно, трохи не подряпавши щоку.

Але чому тут, під Берліном, офіцери Червоної Армії?

А вони тримали його міцно, викрутивши руки й притиснувши обличчям до холодного цементу.

Іполитов над силу повернув голову й побачив зовсім близько, буквально за кілька сантиметрів, блискучий чобіт штурмбанфюрера, нараз йому видалося, що той вже приготувався до удару й розквасить йому зараз обличчя, заплющив очі від жаху, але його, підвели, поставили на ноги й відразу відпустили.

Краусе, побачивши розгублене обличчя Іполитова, зареготав весело.

– Не хвилюйтеся, це наші спеціалісти, – пояснив, – і вони випробували вашу реакцію.

Іполитов, щоб приховати збентеження, нагнувся й обтрусив коліна.

– Теж мені експерименти, – пробуркотів, – кидаються на людей, як навіжені!

Штурмбанфюрер махнув рукою, і спеціалісти зникли.

– Реакція у вас є, – схвалив Краусс, – але техніку треба ще відшліфовувати.

– Нас в Австрії вчили…

– Як рядового агента, а ви мусите стати асом.

– Але ж так несподівано…

– До цього ви й повинні звикнути. Не соромтеся, брала вас кращі спеціалісти рейху, у них і пройдете подальший курс. А тепер прошу… – Краусс відчинив важкі залізні двері, й вони зайшли до тиру, в кінці якого чорніли висвітлені лампочками мішені.

Штурмбанфюрер вибрав елегантний нікельований вальтер, любовно потримав його па долоні, підкинув і схопив міцно, видно, полюбляв зброю і вмів користуватися нею.

– Безвідмовна штука, – пояснив так, наче Іполитов уперше в житті бачив пістолет, – давайте випробуємо.

Мішені з'являлися й зникали з різними інтервалами і в різних місцях, Іполитов бив по них із задоволенням, уявляючи, що стріляє саме по переодягнених молодиках, котрі так принизили його, – поміняв обійму й знову стріляв, а Краусс і майор уважно стежили за ним.

– Досить, – нарешті зупинив його штурмбанфюрер, – Досить, бо патрони потрібні рейхові на фронті… – Задоволений жартом, зареготав перший, весело й голосно, проте одразу обірвав сміх і поцікавився в майора: – Ну, як?

– Дев'ять з десяти, – пояснив той. – Мусить бути десять з' десяти.

– Хочете зробити з мене снайпера? – Іполитов завжди пишався своїм мистецтвом стріляти й вважав, що дев'ять з десяти вибитих мішеней дуже пристойний результат.

Штурмбанфіорер помітив його невдоволення.

– Гансе, – попросив майора, – покажіть йому, як стріляють офіцери рейху.

Майор витягнув свій вальтер, подумав трохи, поклав назад до кобури й взяв пістолет Іполитова. Тепер мішені зникали вдвічі швидше – однак майор вибив усі десять. Відстрілявшись, повернув вальтер Іполитову.

– Я сам вибрав для вас зброю, – пояснив, – бережіть її, тут усе вивірене.

Іполитов не втримався від запитального погляду на Краусса, той кивнув ствердно, й Іполитов заховав вальтер до кишені не без задоволення – тепер знав, що йому довіряють цілком і, може, навіть прийняли до своєї компанії. Це одразу сповнило його пихою, а пістолет приємно обтяжував кишеню, надавав упевненості – Іполитов нараз зупинив Краусса, який уже рушив до дверей, і мовив твердо, наче наказав:

– Давайте ще… І швидше.

Побачив вдоволену посмішку на майоровому обличчі – тепер пістолет його працював, здається, як автомат, Іполитов стріляв розлютовано й несамовито, та рука не тремтіла – вважав, що всі кулі лягають у ціль.

Але майор знову констатував майже байдуже;.

– Дев'ять з десяти.

Іполитов засунув нову обойму до пістолета, але Краусс заспокійливо взяв його за лікоть.

– Нормально, – похвалив, – на сьогодні досить, Гане займеться шліфуванням вашої майстерності, – Штурмбанфюрер попрямував до дверей, не озираючись, – все ж він був тут начальством і приймав рішення самостійно. Іполитов зрозумів це, і відчуття зверхності раптом полишило його. Але ж, зрештою, все логічно, все йде, як і належить, він і справді поки що учень, а от коли повернеться звідти…

Нараз подумав: якщо повернеться, але тут же відкинув цю думку, як негідну справжнього мужчини – хіба не може зробити все, що захоче, людина, котра щойно вибила дев'ять з десяти мішеней?

І він попрямував за офіцерами, високо звівши голову й торкаючись пістолета в кишені.

Тепер вони зайшли до зали, схожої на тир, тільки в кінці її стояли не мішені, а досить велика сталева плита з дірками, певно, від снарядів.

Іполитов здивовано роззириувся, однак гармати не було, та яка взагалі може бути гармата в приміщенні, це тобі не полігон, а підземний тир.

Майор підвів їх до столу, на якому лежала чудернацька металева труба з ременями, дротами та кнопковим вмикачем. Він узяв трубу мало не урочисто, як беруть дуже коштовну річ, поштиво і обережно, підважив на долоні й доповів тоном доповідача, який зробив дуже важливий винахід і пишається ним:

– Нова зброя, панове, називається вона «панцеркнакке». Труба діаметром шістдесят міліметрів шкіряними пристяжками кріпиться до правої руки. Бачили плиту, – кивнув у кінець тиру, – так от, панове, снаряд, пущений з «панцеркнакке», пропалює мало не п'ятдесятиміліметрову броню, як розпечений дріт шматок масла. Стріляють з «панцеркнакке» реактивними снарядами кумулятивної дії. Снаряд має досить велику відстань польоту. Постріл безшумний. Уявляєте, панове, безшумний постріл з рукава пальта снарядом такої великої сили!

Іполитов вискалився від несподіванки та здивування, поштиво підійшов до столу, помацав нічим непримітну трубу, схожі на пляшки снаряди.

– Оберштурмбанфюрер Грефе казав мені про цю зброю, – мовив. – Це для мене?

– Рейх надає вам найкращу зброю, – відповів майор патетично.

Іполитову захотілося виструнчитися, вигукнути «хайль», але утримався і рішуче взяв «панцеркнакке».

– Можна спробувати? – запитав.

Майор перезирйувся із Крауссом. Видно, нетерплячка Іполитова сподобалася їм, бо відповів не роздумуючи:

– Прошу.

Іполитов дивився, як спритно прилаштовує довгоносий майор до його правиці «панцеркнакке», й думав, що це справді диявольська зброя.

Нарешті майор прилаштував трубу до руки, акуратно заклав снаряд і вивів умикач до лівої кишені піджака Іполитова. Той відійшов до стіни, повільно підвів правицю, наче хотів вигукнути нацистське вітання, прицілився і натиснув на кнопку.

Одразу правицю рвонуло, наче знову на нього хтось кинувся зненацька. Проте Іполитов не зважив на це, бо в кінці зали почувся вибух, в обличчя вдарила гаряча повітряна хвиля – майор з Крауссом рушили до броньованої плити, а він усе ще стояв незворушно, бо й так бачив нову дірку в броні – дірку, щойно пробиту ним, Іполитовим, із зброї, котрої ще не бачив світ.

Потім його вітали й майор навіть потиснув руку, а перед очима в Іполитова все стояла димуюча дірка в броні, й ніздрі жадібно вдихали запах пороху й розпеченої сталі.

Коли поверталися до міста, Іполитов уже не милувався навколишніми пейзажами. Сутеніло, а вони сьогодні ще не обідали, Іполитов відчув, що смертельно голодний, поскаржився штурмбанфюреру, н той пояснив – слід потерпіти щонайбільше півгодини: вони їдуть на квартиру, де все готове й дівчата чекають на них.

«Опель-адмірал» зупинився біля сірого чотириповерхового будинку на берлінській околиці, Іполитов трохи подивувався, бо мешкали вони з Крауссом у фешенебельному особняку й ресторани відвідували першокласні, а тут стіни облуплені й почорнілі від чаду – звичайний житловий будинок, де мешкають малозабезпечені службовці, дрібні крамарі, робітники.

На сходах пахло не дуже приємно, Іполитов зовсім уже розчарувався і хотів навіть висловити Крауссу своє невдоволення, але утримався і, виявилося, вчинив правильно, бо квартира на четвертому поверсі, куди вони нарешті дісталися, була великою і досить гарно умебльованою, навіть у передпокої лежав килим, бра на стінах висвітлювали дзеркала і якісь вази з квітами на низькому столику. Головне ж: у квартирі солодко пахло добре підсмаженим м'ясом, у передпокої стояла висока, грудаста, з розкішними стегнами дівчина, зовсім у стилі Краусса, а з кімнати визирала ще одна дівчина з кучмою білявого і, як одразу помітив Іполитов, нефарбованого волосся, вродлива й швидкоока, з прямим носиком і родимкою на правій щоці. В тонкому светрі, який обтягував її так, що, як не дивно, виглядала спокусливішою за першу дівчину в низько декольтованій сукні.

Блондинка в светрі одразу впала в око Іполитову – таке собі грайливе бісеня, від якого можна чекати всяких несподіванок.

– Ельза, – представив пишногруду дівчину Краусс. Та присіла маніжно, зовсім як дівчинка, за манерами якої суворо стежить добропорядна мати, – груди в неї випнулися, і ліфчик з трудом утримав їх. Подала штурмбанфюрерові руку, однак той безцеремонно обійняв її і поплескав по сідниці. – І Ніна, – вказав Краусс на другу дівчину, – сподіваюсь, вона сподобається вам, Петер. Ваша землячка.

Штурмбанфю'рер уперше назвав Іполитова по імені, либонь, це свідчило про те, що нарешті остаточно прийняв його у своє коло, – Іполитов вдячно зиркнув на Краусса й відповів недбало, але дивився пильно: як зреагує?

– Це дуже приємно, Гюнтере. Чудовий подарунок.

Штурмбанфюрер подивився на нього уважно, насмішкуватий вогник блиснув у сірих очах, а може, це тільки видалося Іполитову, бо Краусс жартівливо підштовхнув його до Ніни й заявив категорично:

– Вона сьогодні у вашому розпорядженні. Певно, що до цього не могло бути двох думок, однак дівчина все ж подивилася на Краусса осудливо й подала Іполитову руку, мов старшокласниця. Рука в неї була вузька й на перший погляд м'яка, але Ніна відповіла на рукостискання твердо й зазирнула Іполитову у вічі гостро й запитливо, однак одразу ж притулилася до нього – Іполитов відчув доторк її твердих грудей і навіть забув, що вони з Крауссом зранку нічого не їли. Але штурмбанфюрер додержувався зовсім іншої точки зору, твердо знав, що годину втісі, а роботі час і що від нього ніщо й нікуди не втече, з задоволенням утягнув у себе кухонні запахи й попрямував до кімнати, посеред якої уже стояв накритий стіл. Іполитов одразу, лише зиркнувши на нього, збагнув, що тут їх годуватимуть краще, ніж у найфешенебельніших ресторанах, – жорсткість карткової системи відбивалася навіть на відомстві Кальтенбруннера, а тут стояло блюдо з шинкою, чудовою копченою ковбасою, сардини й шпроти, не кажучи вже про салат та інші дрібниці.

І пляшки. Пляшки з розкішними наліпками. Переважно з Франції – коньяк, вина й шампанське. Справжнє французьке шампанське, яке Іполитову вдалося попробувати лише раз, – Краусс, добре підпивши в якомусь ресторані, забув про економію й замовив пляшку із срібною голівкою.

Дівчата заклопоталися біля столу, Ельза побігла по щось і на кухню, а Краусс рішуче відсунув стілець, кивнувши на протилежний бік столу Іполитову, того не треба було просити, вони наклали собі салату, ковбаси й шинки, штурмбанфюрер налив усім по келиху коньяку – випили без довгих тостів і накинулися на їжу, наче справді повернулися з голодного краю.

Потім, поважчавши трохи від коньяку й смачної їжі, вони перейшли до вина. Особливо сподобалося Іполитову червоне бургундське, він налив Ніні повний фужер і зажадав, щоб вона випила з ним на брудершафт. Гадав, що дівчина комизитиметься, але Ніна лише обтерла яскраво-червоні губи паперовою серветкою й з готовністю підставила їх Іполитову. Потім знову обтерла їх і мовила якось недбало:

– Хіба в цьому справа? Називай мене як хочеш, ти одразу впав мені в око, Петер. Оце найважливіше… – Вона притулилася знову до нього, це сподобалося Іполитову, й він попросив:

– Нехай я буду для тебе Петром. Який я Петер?

– Е-е… – насварилася Ніна тонким пальцем. – Якщо вже сам Краусс назвав тебе Петером…

– Добре, – погодився Іполитов, – і все це пусте, головне, що я познайомився з тобою. – Подумав, що, може, даремно викликав Ліду Сулову, зовсім даремно, бо Ніна не гірша, певно, вродливіша й стрункіша за Ліду, – правда, Сулова гарно стріляє і ніколи не нітиться, якщо їх закинуть разом, кращої помічниці не знайти…

Зрештою, хто цих жінок розуміє і як у них розібратися?…

Іполитов вирішив не зазирати далеко вперед: сьогодні йому доля і Краусс послали Ніну – чудово, хто відмовиться від такої дівчини, останній бовдур, і він поставив платівку з танго й запропонував потанцювати.

Ніна пішла охоче й танцювала добре, вся віддавалася танцеві, слухалася партнера, відчувала кожен його рух і бажання, наче вже належала йому, очі в неї блищали й над верхньою губою виступили краплинки поту.

Краусс вимкнув горішнє світло, тепер кімнату освітлював самий торшер – Ніна обійняла Іполитова за шию обома руками, і він уже не бачив нічого: як Краусс потихеньку розстібає ґудзики на Ельзиній кофтині, як підштовхує дівчину до сусідньої кімнати…

Вони залишилися з Ніною одні, нарешті Іполитов помітив це, він підвів дівчину до широкої тахти, і вона опустилася на неї втомлено, немов раптом смертельно захотілося спати. Іполитов сів поруч, Ніна одразу обійняла його, він потягнувся до неї, і дівчина поцілувала його затяжним і неймовірно смачним поцілунком. Іполитов пошукав руками, та, не знайшовши ґудзиків, подумав, що Ельзиііа кофтина все ж має переваги над Ніниним светром, видно, дівчина також зрозуміла це, бо прошепотіла:

– Чекай, я зараз…

Вона відірвалася від Іполитова й зникла, він навіть не встиг дібрати, в які двері, – потягнувся, як пересичений кіт, мало не замуркотів, розв'язав краватку, скинув туфлі й уважно, за звичкою, роззирнувся довкола.

Торшер освітлював кімнату м'яким рожевим світлом, поруч на низенькому столику стояла пляшка з водою і дві склянки, а на килимі за ним валялася жіноча сумочка.

Іполитов злодійкувато зиркнув на двері й потягнувся до сумочки. Не міг подолати в собі давньої виучки дрібного злодія, мабуть, це було вище за нього, жило в нього в крові – замок клацнув тихо, й Іполитов швидко перебрав вміст сумочки. Побачивши гроші, мало не витягнув і лише зусиллям волі примусив себе кинути їх назад. На дні сумочки лежали маленький бельгійський браунінг і посвідчення – Іполитов розгорнув його і одразу поклав, немов обпекло пучки. Поклав сумочку на місце й, вмить протверезівши, потягнувся до пляшки з мінеральною водою.

Ось тобі й Ніна, податлива й тендітна, з широко поставленими наївними очима. В такі очі. можна вік дивитися проте так і не дізнатися, що вони можуть бути жорсткими, уважними й злими, бо на роботі Ніна, мабуть, зовсім інша, вона й мусить бути зовсім іншою там, у гестапо, – адже згідно з посвідченням струнка дівчина з родимкою на правій щоці була унтерштурмфюрером СС.

І Краусс спеціально звів її з Іполитовим.

«Е-е… – подумав Іполитов і ковтнув ще води. – Це закономірно, ще одна перевірка, а що мені перевірки, я правильніший за самого Краусса, може, й за самого їхнього фюрера, і на його місці…»

Він не встиг додумати до кінця, що б учинив на місці фюрера, бо повернулася Ніна. Зиркнувши на неї, Іполитов начисто забув і про посвідчення, і про браунінг, та й для чого йому думати про якесь гестапо й пістолет, коли до нього йде таке чудове створіння в легкому розстебнутому халатику…

Іполитов автоматично, тремтячими пальцями почав розстібати ґудзики сорочки, Ніна присіла поруч і заходилася допомагати йому своїми тонкими пальчиками з червоними нігтями – Іполитов одразу заспокоївся й вимкнув світло.

Він увімкнув його через деякий час і жадібно спорожнив просто з горлечка півпляшки води. Ніна лежала поруч – халатик її давно валявся на підлозі, – аніскілечки не соромлячись, ліниво потягнулася й попросила:

– А мені налий шампанського.

Іполитов приніс їй золотистого граючого вина, дівчина тільки відсьорбнула й відразу відставила бокал. Поклала Іполитову голову на коліна, той скуйовдив їй волосся, вона гойднула головою, останні шпильки посипалися на килим і тахту, очі в дівчини округлилися й потемнішали, вона попестила Іполитова по щоці й запитала пошепки:

– Ти давно звідти?

– Давно, – відповів невизначено, бо вирішив відбувалися саме такими обтічними словами.

– Краусс казав, що скоро ти знову… – затнулася.

– Що?

– Що маєш важливе завдання. Іполитов зареготав зовсім щиро.

– Може, Гюнтер і знає щось, але мені це невідомо.

– Він казав, що сьогодні ви…

– Так, сьогодні вранці снідали в ресторані. Потім каталися Берліном, поки нарешті не завітали до вас.

– Для чого криєшся переді мною?

– Я криюся? – Очі в Іполитова дивилися зовсім чесно, такими очима він умів дивитися на прокурорів і слідчих, коли доводилося відповідати на їхні численні й настирливі запитання, іноді це допомагало йому, але Ніна, судячи з усього, не повірила, бо мовила пошепки:

– Ти сподобався мені, Петре, ніколи не зустрічалася з таким чоловіком, хочеш бути завжди зі мною?

– Хочу. – Справді, цієї- миті Іполитов не брехав, то інша справа, що через півгодини йому розхочеться, однак зараз був чесний навіть перед самим собою.

– Скажи Крауссу, щоб він послав мене з тобою.

– Куди?

– Не придурюйся. Я – радистка й не підведу.

– Це точно – не підведеш…

– Отож, – зраділа Ніна, – я всюди з тобою: куди ти, туди й я…

Іполитов нахилився й пошукав губи дівчини. Нараз вона буквально впилася в нього поцілунком, він задихнувся, але не відірвався, цілувалися довго й пристрасно, нарешті Ніна знеможено відкинулася на подушку й притягнула до себе Іполитова. Прошепотіла:

– Зроби так, щоб нас закинули разом.

– Для чого?

– Усе може трапитись… Ти мені одразу сподобався, і там, у наших…

– Що ти верзеш?

– Німцям уже кінець, бачиш, відступають і відступають. Прийдуть- наші сюди, що робитимемо? А там матимемо шанс…

Іполитов хотів відповісти, що є ще союзники на Заході, кожній розвідці потрібні кмітливі, хоробрі й сильні люди, та ще й з їхнім досвідом… Але вчасно втримався, відштовхнув Ніну й заперечив гнівно:

– Ти що, з глузду з'їхала? Як можна!

– Бо я хочу жити, і у нас із тобою єдиний вихід…

– Єдиний вихід – вірно служити великій Німеччині! – зірвався на пафос Іполитов.

– Дослужишся…

– Дурепо! – здавалося, Іполитов зараз ударить Ніну по щоці. Заніс навіть руку, та опанував себе. Все ж агент гестапо, і на всяк випадок не треба крайнощів. – Дурепо нещасна! Ти знаєш, що таке вермахт? То помовч, а я бачив німців у ділі. Успіхи більшовиків тимчасові, німці ніколи не підпустять їх навіть до кордонів рейху, і ми мусимо докласти всіх зусиль, щоб сприяти нашій перемозі.

– А що я кажу, – закліпала Ніна довгими нафарбованими віями, – я також кажу… Забудь, що я верзла…

Вона притягнула Іполитова до себе, і той забув, але не зовсім: вранці, коли вони з Крауссом сідали в машину, переповів усю розмову з Ніною. Нехай знають, що він до кінця відданий рейху, а цю шльондру, котра може зрадити будь-якої миті, слід негайно покарати.

Краусс кивав у відповідь, погоджуючись, але без помітного ентузіазму, а Іполитов задрімав у кутку «опель-адмірала». Ця ніч все-таки виснажила його, дрімав і прокидався, коли автомобіль круто повертав. Легка усмішка торкалася його губів. Думав: могли б підсунути значно гіршу, а такої жінки, як Ніна, не мав давно. От чортиця: все знає і все вміє.

Полковник Карий помацав пучками щоку, відразу відчувши колючість щетини. Минала друга година ночі, мабуть, слід було спати.

Полковник уважно подивився на втомлені обличчя майора Бобрьонка й капітана Толкунова, мовив категорично:

– Отже, ми про все домовились. О сьомій годині навколо базару будуть встановлені пости, ми візьмемо його в кільце, і, в разі чого, допомога завжди забезпечена вам. Олексюка доставляємо у провулок за школою, звідти він іде сам.

– Так точно, товаришу полковник! – Толкунов аж витягнувся на стільці: полюбляв висловлюватися чітко, як і належить за статутом.

Полковник утомлено махнув рукою, не схвалюючи статутну точність Толкунова, прискіпливо огледів капітана. Видно, огляд задовольнив його: стоптані чоботи й ношена гімнастерка надавали Толкунову вигляду ротного з запасного полку. Але все ж полковник зауважив:

– Дуже прошу вас, капітане, близько не підходити до Олексюка. Тримайтеся віддалік, ближче буде майор у цивільному – а втім, ми про все вже домовились. Ідіть, можете чотири години поспати, навіть чотири з половиною, а ви не спали… – Він не уточнив скільки, та й хто рахує години відпочинку контррозвідників – не лягай хоч тиждень, а шпигуна затримай.

– Я покладаюся на вас, – закінчив полковник, проводжаючи офіцерів до дверей.

– Зробимо, Вадиме Федотовичу, – зовсім по-домашньому пообіцяв Бобрьонок. – Якщо з'являться, нікуди не дінуться.

У глибині душі Бобрьонок не вірив, що агенти шукатимуть Олексюка. Старший групи міг обійтися і без нього, а в таких випадках не ризикують – для чого міфічним старшому лейтенантові та лейтенантові без крайньої потреби потикатися на базар?

Проте все могло статися, і контррозвідники не мали права не використати цей шанс.

…Стихія базару вирувала на великій площі з дерев'яними ятками навколо. Збоку стояло кілька возів, запряжених шкапами, на яких не накинули оком відступаючі німці, тітки біля них продавали курей, правили за них, мабуть, бозна-що, – городянки лише мацали курей, тужливо роздмухували пір'я, намагаючись побачити жовтий пташиний жир.

Олексюк, як і домовлялися, проминув вози й заглибився в середину базару, де продавали з рук всілякий мотлох – від старого, латаного й перелатаного одягу до зовсім пристойних, але старомодних драпових пальт і вузьких, у смужку штанів.

Проте тепер носили широкі, за тридцять сантиметрів. Моряк, котрий бозна-як потрапив до цього поліського містечка, підмітав пилюгу з бруківки надзвичайно розкішним кльошем; нарешті знайшов, що потрібно: попід ятками простягнулися дерев'яні ряди, на яких ковельські тітки виставили каструлі з різним їдлом: пропонували тут і смачний український борщ, і вареники з сиром, і печеню з картоплею.

Моряк, подумавши трохи, зсунув безкозирку на потилицю і рішуче попростував до величезної каструлі з борщем. Він мав рацію – навіть до Бобрьонка долинув апетитний запах борщу, вранішні бутерброди видалися майорові тепер такими негодящими й несмачними, що мало не піддався спокусі, але не мав права відволікатися на щось стороннє і тільки краєм ока дивився, як морячок мегелить борщ з великої миски.

Олексюк подивився, як насолоджується морячок борщем, і рішуче повернув до барахолки.

Він ішов, трохи накульгуючи, плечем розсуваючи натовп, звичайний, трохи втомлений піхотний лейтенант, який повертається після госпіталю до своєї частини, і, безперечно, ні в кого й думки не могло виникнути, що ця сіра й нічим непримітна людина вчилася в німецькій шпигунсько-диверсійній школі, відмінно володіє зброєю і може дати відсіч навіть високому, на півголови вищому за всіх присутніх верланеві, що закутав плечі жіночою спідньою сорочкою, а в руках тримав кілька шматків господарського мила.

Верлань голосно розхвалював своє мило. Бобрьонок подумав, що іншим разом він би обов'язково перевірив у нього документи, та нараз побачив, що в хлопця порожній лівий рукав, і не осудив його: ще не пристосувався до життя з однією рукою, пенсії з нинішніми цінами вистачає лише на кілька мисок борщу, і, певно, рахує кожний карбованець, який одержує за мило. Правда, навіть і цей карбованець офіційною мовою називається спекуляцією, але тільки в запеклих законників. Без базару тепер не проживеш, а він встановлює свої закони, котрі не подолати й найправеднішим юристам.

На краю базару Бобрьонок побачив військовий кашкет і одразу насторожився. Кашкет повільно просувався до Олексюка, майор не побачив обличчя військового й погонів, але, судячи з описів агента, той міг бути старшим групи Гороховим, – здається, чорнявий, точно, чорнявий, он потилицю видно, мало не циган.

«Циган» розминувся з Олексюком, не зупиняючись, але Бобрьонок міг дати голову на відсіч, що вони бачили один одного, можливо, обмінялися поглядами, може, Олексюк подав «циганові» якийсь потаємний знак, вони могли умовитися – коли щось негаразд, насупитися, тримати правицю в кишені, торкнутися носа, закусити губу, – хіба мало можна вигадати умовних знаків?

А «циган» ніби нагадує Горохова…

Майор підійшов до низького й лисуватого чоловіка, котрий продавав солдатську білизну, поцікавився, скільки коштує, а очима вказав на «цигана», той збагнув одразу, грубо висмикнув у Бобрьонка не зовсім нову сорочку, навіть пригримнув:

– Не хочеш, не купуй! Бачиш, який перебірливий: не нова… Міцна, носити її ще й носити, а йому – не нова… Де нову візьмеш?

Він зник у натовпі – наче розчинився, а майор тепер був спокійний: «цигана» затримають, перевірять документи і в будь- якому випадку доставлять до комендатури. Якщо не винен, пробачаться – що ж, такий суворий закон воєнного часу, й кожен мусить розуміти це.

Олексюк дійшов до краю базару, випив води у хлопчика, який торгував нею просто з відра: набрав у криниці за сотню метрів від базару й брав за кварту копійки. Олексюку на всяк випадок були видані дрібні гроші – він кинув хлопчикові карбованця, той схопив пожадливо й заховав до кишені, а Бобрьонок подумав, як негативно може вплинути на дитину така комерція: привчить хитрувати, в усьому шукати вигоду…

А може, у хлопчика нема іншого виходу й на зароблені копійки з'їсть хоч тарілку супу?

Бобрьонок побачив, як круто повернувся Толкунов: став, як мисливський собака, що відчув дичину. Майор простежив за напрямом погляду Толкунова й помітив двох військових, що наближалися до базару. Парканчик навколо нього був низенький, рідкий, і Бобрьонок дуже добре бачив, як військові перетинали вулицю. Йшли важко, втомлено, передній із Сидором за плечима – звідси не можна було розгледіти кількість зірочок на погонах, але що таке зірочки – миттєва справа зняти чи додати, головне – документи, а в тому, що ворожі агенти мають запасний комплект документів, майор не мав сумніву.

Офіцери зайшли на базар і зупинилися біля того ж спритного хлопчика попити води. Тепер Бобрьонок стояв од них за три кроки: певно не агенти, бо чорнявого нема, один зовсім лисий, а в другого з-під мокрої від поту пілотки вибивається біляве волосся.

Перший – лобань, чоло високе, обличчя вилицювате, й очі вузькі, казах не казах, а щось східне було в його косуватих очах. Білявий – типовий флегматик, сидір зняв повільно, поставив біля ніг, воду п'є маленькими ковточками, і весь він, великий, на голову вищий від товариша, якийсь неповороткий і наче лінивий, як кажуть, бецман. Підняв сидір, але не закинув знову за плечі, повісив на лікоть, а видно, що мішок важкий: цікаво, що в ньому?

Толкунов пройшов повз офіцерів, вони відкозиряли йому – обидва були старші лейтенанти: вузькоокий виконав цей ритуал ретельно, як і належить за статутом, і це трохи насторожило Бобрьонка – мало не рівні за званням, для чого ж так виструнчуватися, та й ще на базарі?

Краєм ока майор весь час бачив Олексюка. Той стояв спиною до старших лейтенантів – раптом високий з сидором попрямував просто до Олексюка, підійшов до нього мало не впритул, здається, навіть штовхнув, але не зупинився і не сказав ані слова, проминув і підійшов до чоловіка, який продавав мило. Вони швидко сторгувалися, старший лейтенант повернувся до товариша – поклали мило в сидір і пішли з базару.

Бобрьонок помітив, як зупинив їх патруль. Однак старші лейтенанти не дуже цікавили його. Точно бачив, що білявий не спілкувався з Олексюком.

Агент стояв тепер у центрі базару, де продавали ношені речі. Поруч нього інвалід на милицях пропонував купити капелюха, звичайного чорного капелюха з вузькими крисами. Одягнув капелюха на стрижену голову, трохи набік, либонь, вважав, що це робить його елегантним, вигукував голосно, торкаючись пучками крисів:

– Кому довоєнного капелюха? Дешево віддам. Кожний мужчина в ньому подебатиметься найвродливішій дівчині! Хто хоче подобатись гарним дівчатам? Налітай!

Але нідто не зважав на заклики інваліда, і, мабуть, не тому, що чоловікам не хотілося подобатися вродливім дівчатам, просто на базарі було дуже мало цих чоловіків – поодинокі військові, старі та інваліди, більшість жінки, мабуть, самі вони хотіли подобатися чоловікам. Однак де їх візьмеш під час війни?

На заклик інваліда на милицях відгукнувся лише однорукий верлань, що продавав жіночу сорочку й мило. Проштовхавшись до товариша, зупинився, вражений до глибини душі, бо вирячився на нього із щирим подивом.

– Брательник у котелку! – вигукнув нараз радісно й здивовано. – Точно, брательник у котелку. Де ти його доп'яв, друже?

Але інвалідові на милицях було не до жартів.

– Відчалюй, – огризнувся сердито, – і не заважай комерції!

– Хіба так торгують? – Верлань забрав у інваліда одну милицю, підніс на ній капелюха над усім базаром, похилитав, як прапором, і справді, до них одразу став пробиватися крізь натовп сивий старий – він довго м'яв криси капелюха, нарешті сторгувались, вони розійшлися з інвалідом, задоволені один одним, а верлань з товаришем попрямували до рядів з їжею, мабуть, щоб зміцнити свої сили для майбутніх торговельних боїв.

Олексюк усе ходив по базару, певно, йому вже набридли штовханина й метушня, кілька разів зиркав запитально на майора, але той лише хитав головою: до десятої години, – а Горохов наказав Олексюкові вештатися по базару саме з восьмої до десятої, – лишалося ще п'ятнадцять хвилин, і все могло статися. Проте не сталося: минула десята година, Бобрьонок глянув на Толкунова, той схвально кивнув, і майор подав знак Олексюкові, що можна йти.

Тепер агент не дуже цікавив Бобрьонка: ним займуться і доставлять до контррозвідки. Він же мав подзвонити Карому.

Полковник одразу взяв трубку, вислухав рапорт Бобрьонка й мовив:

– Так я і знав. Вони не прийдуть. Чверть години тому в лісі поблизу Маневичів вийшла в ефір невідома рація. Негайно повертайтеся.

«Віліс» стояв за рогом, Толкунов уже сидів у ньому – похмурий і незадоволений, напучував Віктора, але той вже звик до капітанових сентенцій, пропускав їх, повз вуха – іронічна посмішка ледь торкалася його вуст.

Почувши новину, Толкунов на хвилину задумався.

– Вони вирішили обійтися без Олексюка, – констатував уже очевидне. – Пересиділи десь у лісі або на селі, тепер зв'язалися з «Цепеліном» – дали знак, що приступають до виконання завдання.

– Знати б, якого?

– Дізнаємось.

– Як?

– Захопимо їх і дізнаємось.

Така впевненість була в тих капітанових словах, що Бобрьонок утримався від ущипливої репліки. То більше, що Толкунов таки мав рацію: колись вони все одно спіймають агентів, не мають права не спіймати – зараз слід блокувати ліси під Маневичами…

Але легко сказати: блокувати ліси. Он їх скільки – з гущавинами, болотами…

У Карого вже сиділо чоловік з десять… Розшукувачі та інші працівники контррозвідки – тепер усі, хто міг, мусили прилучитися до операції по затриманню ворожих агентів.

Полковник супився і кашляв у кулак – щойно мав розмову з Рубцовим, генерал квапив його, правда, пообіцяв прислати з фронтового резерву кілька розшукувачів. Але що важать чотири чи п'ять осіб?

Карий відсунув шторки на карті, показав, звідки вийшла в ефір рація. Місця гиблі, болота, рідкі лісові хутори, тут і сам чорт ногу зламає. Але кілометрів за чотири-п'ять від орієнтовного місцезнаходження радиста тягнулася пожвавлена дорога, розбита технікою, проте досить пристойна, й виходила вона на шосе, що вело до Луцька.

– Навряд чи диверсанти лишилися в лісі, – говорив Карий рівним тоном, здається, зовсім не хвилювався, однак Бобрьонок, котрий добре знав полковника, догадувався, які почуття вирували зараз в душі Карого. – Знають чи не знають, що ми взяли Олексюка, та мусять догадуватися, що рацію запеленговано. Мабуть, лишили її в тайнику, а самі вийшли на дорогу. Чи просуваються до неї зараз, саме в ці хвилини. Тут у них з'являється простір: можна і в Маневичі, і до Луцька, і в Сарни… Не виключаю, що відлежуються десь на хуторі, в лісі є ще залишки бандерівських банд. Можливо, диверсанти вступили з ними в контакт. Ми ж мусимо патрулювати найперспективніїш виходи з лісу… – полковник поставив перед розшукувчами конкретні завдання.

Бобрьонок догадувався, що запідозрений ним на базарі чорнявий офіцер не має ніякого відношення до ворожої агентури. І все ж не витримав і запитав про «цигана».

– Усе гаразд, – заспокоїв його полковник. – Старший лейтенант Удальцов, його особу ми встановили одразу, інтендант запасного полку. – По паузі запитав: – Завдання всім зрозуміле? Тоді прошу вирушати.

Бобрьонок подумав, що знову доведеться обійтися без обіду, і з сумом згадав, як змегелив миску борщу морячок У розкішних штанях. Видно, Толкунов думав також про це, бо сердито дихав йому в потилицю і буркотів щось про інтендантів, у яких завжди спокійне життя і котрим нема ніякого діла до трударів, – він назвав себе саме так: трударем військової справи.

Але Толкунов ремствував часто. Незважаючи на це, Бобрьонок знав, що важко знайти такого невибагливого офіцера, як капітан, – кусня хліба й фляги води йому вистачало на добу, але чому не побуркотіти: все ж якась розрядка…

Через годину вони дісталися визначеного місця. На розбите шосе, що вело до Луцька, виходила бруківка з досить великого села Микулинці. Село лежало кілометрів за десять, а бруківка огинала ліс – приблизно з цього району виходила в ефір невідома рація.

Віктор з'їхав у густий підлісок метрів за сто від перехрестя, тепер «віліс» можна було побачити, лише наштовхнувшись на нього. Майор з Толкуновим обрали собі місце неподалік, метрів за тридцять від схрещення доріг, під крислатим дубом, Звідси контролювалися і шосе, і бруківка – усі виходи з лісу, а розшукувачів побачити було неможливо: одразу за дубом тягнулися густі ліщинові хащі, й тільки лісовий звір міг би виявити тут людину.

Толкунов стояв під розлогим дубом, а Бобрьонок простягнувся просто на траві, спершись ліктями на землю і поклавши підборіддя на долоні. Слухав ліс, і ніщо підозріле не пройшло б непоміченим повз його увагу. Слух мав справді гострий, взагалі, – з них із Толкуновим вийшла непогана пара, капітан бачив на кілометр і далі, немов у польовий бінокль, а Бобрьонок мало не за чверть кілометра чув у лісі кроки людини.

Різко закричала сорока. Сороку слід слухати, сорока завжди попередить тебе чи викаже, але птаха так само різко обірвала своє цокання, як і почала. Зовсім близько застукав дятел. Бобрьонок підвів очі й помітив його – красивий, вічно заклопотаний лісовий трудар.

Тихо, тільки тріпоче листя дуба й сюркочуть коники.

Сорока знову зацокотіла знервовано, й Бобрьонок пот чув якийсь звук на бруківці. Прислухався і підвівся: до перехрестя наближалася фіра, запряжена конем чи кіньми.

– Що? – одразу насторожився Толкунов.

– Хтось їде.

Бобрьонок зняв з плеча автомат, а капітан, який волів обходитися лише пістолетом, намацав його в кишені.

Тепер і Толкунов почув скрипіння коліс на бруківці. Фіра їхала повільно, й кінь ступав утомлено, ось він уявився поміж кущів – та й як не втомитися, стара шкапа з розбитими ногами.

Чоловік, що супроводжував фіру, чвалав важко, як і коняка, і були вони обоє зовсім уже похилого віку.

Бобрьонок вийшов із свого укриття, старий побачив офіцера, проте не зупинився, навпаки – підігнав коняку.

Майор підвів руку й наказав:

– Спиніться на хвилю.

Старий зупинився, проте не підійшов, дивився якось байдуже, наче і цей військовий з автоматом у руках, і другий, що виходить слідом з кущів, його зовсім не обходять, ніби його зовсім не обходить усе на світі і плуганитвся він за конем лише тому, що нема іншого виходу.

Одягнутий старий був у темну сорочку, пошарпане солдатське галіфе й такі ж солдатські, давно не чищені, розбиті черевики на босу ногу.

Бобрьонок привітався, але старий не відповів, буцім і не почув його, і майор підійшов ближче.

– Що робите, діду? – запитав.

Якась іскра майнула у вицвілих очах старого.

– Хіба не бачиш, сіно вожу.

Бобрьонок тепер і справді побачив залишки сіна на дні фіри.

– Звідки?

Старий вказав головою на шосе – за ним тягнулися луки з рідкими стіжками. Запитав нараз:

– Курити не знайдеться?

Дивився жадібними очима, як Бобрьонок дістає пачку цигарок, узяв одну чорними й зашкарублими від роботи пальцями, майор навіть подивувався, як він зміг витягти з пачки цигарку. Дістав кресало, та Бобрьонок чиркнув запальничкою.

– І куди возите сіно? – запитав майор.

Старий кивнув на будівлі, що чорніли за кілометр. Затягнувся з задоволенням, повернувся до фіри, вже хотів вйокнути, але, певно, подумав, що мусить якось віддячити за цигарку, бо повернувся і запитально подивився на офіцерів.

Толкунов негайно скористався з цього.

– Ти скажи нам, батьку, – попросив, – нікого тут поблизу не було? Чужих не бачив?

Старий енергійно похитав головою, і цей рух явно не гармоніював з його немічністю.

– Ні, пане, чужих не було, тільки такі ж офіцери, як і ви.

У Бобрьонка тихенько, зовсім тихенько тенькнуло серце, а Толкунов аж потягнувся до діда.

– І давно? – запитав.

Старий поплямкав губами, пошукав щось очима над головою в капітана й сказав:

– От фіру відвіз…

– Звідки ті офіцери?

– Та вийшли з лісу.

– Точно офіцери?

– Звідки ж я знаю? Погони, це бачив… Толкунов поплескав Бобрьонка по погону.

– Такі?

– А хто ж його зна…

– Ви вже поверталися, коли ті військові вийшли з лісу? – втрутився Бобрьонок.

– Якраз до соті доїхав.

– І куди вони подалися?

– А тут машина нагодилася. Вони сіли й поїхали.

Бобрьонок швидко підрахував: до хутора шкапа довезе фіру хвилин за п'ятнадцять, ще назад п'ятнадцять, розвантажити – стільки ж чи трохи більше. Отже, військові вийшли з лісу близько години тому. Все збігалося, і не можна було гаяти часу.

– На яку машину сіли й куди поїхали? – уточнив.

– А вантажівка… До Луцька подалися… – махнув дід рукою ліворуч на шосе.

– Номер? – занетерпеливився Толкунов. – Номер машини бачив?

– Так я ж неписьменний…

– Стільки років прожив, а цифр не знає! – розсердився капітан. – Ось тобі наслідки проклятого панського режиму!

Бобрьонок підступив до старого близько-близько, витягнув з пачки одразу кілька цигарок, подав на розкритій долоні.

– Пригощайтеся, – мовив мало не улесливо, – і скажіть, будь ласка, один з них був чорнявий? Схожий на цигана? А другий лисуватий?

– Так у кашкетах же… – завагався дід.

– Але ж цигана і під кашкетом примітиш!

– Цигана, це точно. – Старий на хвилину замислився: – Здається, один був горбоносий. Точно не скажу, та, прошу пана, чорнявий.

– Озброєні? – Бобрьонок поплескав долонею по ложу автомата.

– Ні. Хіба що з пістрлями.

– Щось несли? Рюкзаки чи мішки?

– Ні, з порожніми руками.

Толкунов зазирнув старому у вічі й запитав нараз грубувато:

– І ти нічого не переплутав?

– А що ж тут плутати? У машину, сіли й поїхали…

– Машина, кажеш, вантажна? Бачив, є такі великі й менші?..

– Невелика, – похитав головою старий. – І дошка в неї відірвана. Чи дві… Позаду, отже, вони й повистрибували ззаду, бо легше.

Це був орієнтир, і тепер занетерпеливився Бобрьонок: мусив негайно зв'язатися з Карим.

– Спасибі, вуйку, – хотів віддати дідові всю пачку цигарок, але згадав, що більше не має, а їм, певно, доведеться зараз мчати за вантажівкою з пошкодженим заднім бортом, і невідомо, коли ця гонитва скінчиться.

Старий кивнув і вйокнув, шкапа рушила з місця неохоче, й фіра знову заскрипіла, наче нічого й не сталося. А Бобрьонок вже продирався крізь кущі до «віліса», відчуваючи на потилиці легке капітанове дихання:

– Вони, – вигукнув Толкунов із злістю, – вони, падлюки, й мають годину фори!

– У нас «віліс», а не стара вантажівка, і ця фора…

– Не кажи, до Луцька звідси скільки? П'ятдесят кілометрів, і вони вже зовсім близько до міста. А ми на цих вибоях не розженемося…

Карий одізвався одразу, либонь, чергував біля рації, – вислухав майорову доповідь і наказав:

– Негайно до Луцька. Швидше!.. Скажіть Вікторові, щоб не шкодував машини. А ми зараз спробуємо перекрити в'їзд до міста.

«Віліс» стрибав на вибоїстому шосе так, що невідомо було, як машина витримує. Толкунов з майором трималися за скоби, а Віктор тиснув на акселератор і скаржився:

– Добре, машина гарна, а що б ви з полуторкою робили? І треба ж: з-за якихось двох паршивих шпигунів такий «віліс» гробити! На чому далі їздитимете? Машина – це тобі не агент, спробуй таку дістати…

Але буркотів «для порядку» – спритно об'їжджав вибої, мчав в основному узбіччям, з ходу пірнав до об'їзних ґрунтових доріг, і за «вілісом» тягнувся довгий шлейф куряви.

Вони подолали відстань до підміського КП хвилин за сорок. Старший сержант і солдат, які чергували на ньому, були вже в курсі справи, бо старший сержант запитав просто:

– Ви із Смершу?

Бобрьонок: показав посвідчення, і старший сержант доповів:

– Ми одержали розпорядження затримати вантажівку з пошкодженим заднім бортом і двох військових на ній, – зиркнув на годинник, – тридцять шість хвилин тому. Але вона проїхала до міста раніше.

– Коли?

– Хвилин за десять до розпорядження.

– Документи перевіряли?

– Аякже, – аж розсердився старший сержант, – порядок,

– Якої часїини машина?

Старший сержант похитав головою осудливо.

– Їздять тут… Усіх не запам'ятаєш.

– А військові на ньому?

– Старший лейтенант і лейтенант.

– Прізвища? – все ще сподіваючись хоч на якийсь успіх, запитав Бобрьонок, але, звичайно, старший сержант не пам'ятав їх.

– Пень, точно пень! – незадоволено вилаяв старшого сержанта Толкунов, коли «віліс» рушив.

Лаявся капітан, мабуть, для розрядки: спробуй запам'ятати всіх, хто минає КП! Документи в порядку, нічого підозрілого – давай їдь, нема чого затримуватися, час воєнний, все в русі, і чим швидше цей рух, тим краще.

Нараз Бобрьонок подумав, що доля була прихильною до цього старшого сержанта, котрого Толкунов обізвав «пнем». Коли б запідозрив щось і намагався затримати двох озброєних, навчених і досвідчених диверсантів, навряд чи вціліли б вони з напарником – зовсім ще «салагою». То більше, що агенти мали перевагу, вони завжди в чеканні, напруженні, вміють бездоганно користуватися зброєю – навряд чи старший сержант з солдатом упоралися б з ними…

Комендант, міста, літній і втомлений майор, уважно вислухав Бобрьонка, покликав свого помічника й розпорядився:

– Накажіть постам і черговим стежити за всіма грузовиками, машину з пошкодженим заднім бортом негайно затримати й доставити сюди. І старшого лейтенанта з лейтенантом, вони ходять разом, один чорний і горбоносий… Тільки обережно, певно, це шпигуни, можуть учинити збройний опір.

Очі в помічника коменданта округлилися, мабуть, уперше одержав таке важливе завдання, зник одразу, наче розчинився, і Бобрьонок з його досвідом навіть не встиг помітити, як вислизнув з кімнати цей піжонистий лейтенант у свіжовипрасуваній гімнастерці. Але був певен: той виконає наказ.

– Обідали? – запитав комендант. – У нас непогана їдальня, і я дам розпорядження…

– Спасибі, – подякував Бобрьонок, хоч так захотілося гарячого борщу, чи навіть пшоняної каші з салом, що під грудьми аж засмоктало. – Спасибі, нема часу. Мусимо поїздити містом, може, щось і надибаємо.

Вони їздили годину й навіть трохи більше, на ходу й перекусили бутербродами з салом, – звичайно, бутерброди це не гарячий борщ, пропонований комендантом, проте не така вже й погана їжа.

Біля центру міста розшукувачів зупинив патруль.

– Комендант просив негайно прибути. Знайшли грузовик, – доповів старший наряду.

Бобрьонок поклав Вікторові руку на плече, і той рвонув з місця, обдавши молодшого лейтенанта пилюгою.

Біля комендатури справді стояла вантажівка – в задньому борті не вистачало двох дощок, і взагалі машина мала якийсь пошарпаний вигляд, навіть дивно було, що бігає і півсотні кілометрів подолала за годину. А в приймальній коменданта стояв солдат: у брудній замасленій гімнастерці, з такими ж промасленими погонами, дивився спідлоба й тривожно. Його можна було зрозуміти: кому приємно, коли тебе затримують, доставляють до комендатури та й ще не кажуть чому.

Комендант дивився на солдата зверхньо. Був на голову вищий низькорослого шофера, певно, він щойно давав йому прочуханку: очі в нього горіли благородним гнівом і буквально випромінювали презирство до такого нікчемного, брудного й зачучвереного вояки, який ганьбить гарнізон міста.

Побачивши Бобрьонка, комендант тицьнув у солдата пальцем, немов запрошував усіх помилуватися таким не дуже приємним видовиськом, і мовив:

– Солдат Павло Гончаренко. Мені соромно за автобат, в якому він служить!

Мабуть, комендант тільки набирав силу для розносу, ще тільки розпалював себе, Бобрьонок одразу збагнув це – він не зовсім поділяв комендантову точку зору, бо зустрічав зовні недбалих і нехлюйськи одягнених солдатів, але справжніх бійців і чудових знавців своєї справи. Взяти хоча б Толкунова – мимоволі скосував на капітана, однак одразу осмикнув себе й попросив коменданта:

– Дозвольте нам поговорити з Гончаренком. Комендант подивився на Бобрьонка трохи здивовано, та біс їх знає, цих «смершистів», може, й справді цей зачучіверений солдат стане їм у нагоді.

– Прошу, – вказав на двері свого кабінету. Він залишив їх на самоті з шофером.

Бобрьонок сам підсунув солдатові стільця, той не чекав цього, відступив на крок, але одразу боком повернувся і сів, насторожено дивлячись на офіцерів. Для чогось стягнув пілотку, бгав її чорними від мастила пальцями – цей жест був такий домашній, що майор засміявся і присунув стільця мало не впритул до шофера, вмостився на ньому верхи, упершись підборіддям у спинку, й запитав:

– Ви взяли на розвилці під Микулинцями двох офіцерів?

Солдат зробив спробу підвестися, та Бобрьонок зупинив його коротким жестом.

– Так… – відповів солдат.

– В якій частині служите?

– Рядовий Гончаренко, шофер окремого автобату.

– Угу, – кивнув Бобрьонок, наче почуте дало йому задоволення. – І ті два офіцери чекали на дорозі?

– Якраз вийшли з лісу. Старший лейтенант махнув рукою, я і загальмував. Хіба не можна?

– Можна, Гончаренко, нема тут криміналу. Вони обидва сіли в кузов?

– Я пропонував старшому до кабіни, але не схотів.

– Де висадили їх у місті?

– В центрі.

– І куди вони пішли?

Гончаренко трохи подумав і сказав твердо:

– Ліворуч. До готелю.

У Бобрьонка засвербіли пучки, що бувало в секунди найбільшого нервового напруження.

– Точно пам'ятаєте?

– Один з них казав, що там живуть.

– Коли казав?

– Ну, висіли вони, через задній борт пострибали, я його відремонтувати не встиг, вчора важкі ящики розвантажували й поламали. А офіцери висіли й стоять. Я до Луцька часто їжджу – питаю: куди потрібно? А старшбй і каже: приїхали, ми тут живемо. Ну й пішли до готелю.

– Зможете їх упізнати?

– Чого ж… Дуже просто. Старшой – чорнявий, а лейтенант, значить, звичайний.

– Не лисий?

– Хто ж його зна… У кашкетах обидва, чорного – того видно, чорнявих, воно, значить, завжди видно, а інших…

Бобрьонок зробив шоферові знак, щоб помовчав. Запитально зиркнув на Толкунова – той кивнув, у такі хвилини вони розуміли один одного без слів. Майор наказав солдатові:

– Почекайте тут. – І слідом за Толкуновим вийшов із кабінету.

Комендант сидів біля друкарки, перебирав папери. Глянув на, Бобрьонка і, одразу, без прохання відклав папку. Бобрьонок подумав: приємно, коли в комендатурі сидить людина тямуща, можливо, цей комендант і службист, як усі вони, а от кебету бог йому дав, і треба скористатися з цього.

– Маєте список військовослужбовців, які живуть у готелі? – запитав.

– Звичайно, всі зареєстровані в нас.

– А можна подивитися?

– Прошу.

Виявилось, що в готелі мешкали лише двоє лейтенантів і троє старших, переважно тут селилися полковники й підполковники, а для цих було зроблено виняток, зокрема, старший лейтенант Сахаров і лейтенант Колісниченко мали відрядження штабу фронту.

– Чи не могли б ви влаштувати перевірку документів у готелі? – попросив Бобрьонок.

– Елементарна справа.

– Нас цікавлять Сахаров і Колісниченко.

– Як, дозвольте, це зрозуміти?

– Треба якось показати їх шоферові. Якщо не ті, покажемо інших.

Комендант замислився.

– Зробимо так, – запропонував, – мій помічник зайде з нарядом до їхньої кімнати. Перевірить документи й попросить вийти до адміністратора. Шофер з вами сидітиме там.

– Ні, – категорично заперечив Бобрьонок, – якщо це люди, на яких ми полюємо, одразу зрозуміють що й до чого, а вони дуже небезпечні при затриманні.

Комендант знизав плечима:

– З вами підуть солдати з автоматами й мій помічник з пістолетом. Чорта затримають.

Що вдієш: навіть комендант міста не уявляє собі, наскільки хитрими й спритними бувають ворожі агенти. Бобрьонок рішуче заперечив:

– З патрулем піду я. Випишіть мені відповідні документи. А капітан Толкунов підстраховуватиме нас,

Комендант скривився.

– Будь ласка, але…

– Якщо це справді диверсанти, – втрутився Толкунов, – вони зроблять з ваших людей відбивну. Або рублену котлету, якщо хочете.

– Ну… ну… – покрутив головою комендант, але видно було, що не повірив. – Звичайно, вам видніше, проте і в моїх людей губа не з лопуцька.

– І все ж я підстраховуватиму вас, – заперечив Толкунов.

Комендант знизав плечима, однак сперечатися не став.

За чверть години комендантський патруль почав перевірку документів у мешканців готелю. Бобрьонок уже знав, що Сахаров з Колісниченком мешкають на другому поверсі в сімнадцятому номері, однак почав перевірку з першого, як і належить патрулеві. За ним слідували два бійці з автоматами, та знали, що стріляти суворо забороняється, ні в якому разі й що б не сталося, – так наказав майор, навіть коли хтось чинитиме збройний опір. Двері кожного номера під час перевірки лишалися відчиненими, й біля них стояв Толкунов, готовий кожної миті втрутитися в події. У шістнадцятій кімнаті мешкали полковник і майор, штабіст та інтендант, Бобрьонок знав їхні прізвища й те, що вони живуть давно, вселилися за тиждень до висадки агентів – отже, швидко й трохи недбало перевіривши документи, погрюкав у сімнадцятий номер.

– Увійдіть! – відізвався хтось басом.

Бобрьонок натиснув на ручку дверей і зайшов до кімнати – невеличкої і вузької, майже всю її площу займали три ліжка, тумбочки біля них і маленький столик, за яким сидів у розстебнутому кітелі чоловік із погонами майора медичної служби. Щось писав, весь столик був завалений паперами, майор невдоволено відірвався від них, але, побачивши людину з червоною пов'язкою на рукаві й озброєних солдатів, пом'якшав і, нічого не питаючи, поліз до внутрішньої кишені по документи.

Майор медичної служби Попов також не викликав жодних підозр: приїхав з Києва два тижні тому для організації допомоги армійським медикам. І все ж Бобрьонок перевірив його документи прискіпливо й по тому запитав:

– А де ваші сусіди?

Майор невизначено знизав плечима.

– Вони не в моєму підпорядкуванні.

– Гадав, що знаєте.

– Діло молоде, – осміхнувся майор, – мабуть, зайшли до когось…

– Чому так гадаєте?

– А вони не дуже й криються.

– Звичайно, – іронічно мовив Бобрьонок, – і вертаються пізно й напідпитку?

Майор заперечливо похитав головою:

– Мої хлопці не такі. Спиртного не вживають.

– Щоб з жінйами й не випити?

– Сам дивуюсь… Молоді хлопці, гадав, грошей нема, та ні, у Володі півсумки тридцяток. Просто характер мають, а це серед сучасної молоді…

Майора явно заносило, як кажуть, убік, мабуть, любив побазікати, але Бобрьонкові слід було обійти ще багато кімнат – відкозиряв і вийшов. Пошепотівся з Толкуновим, і капітан, затулившись газетою, влаштувався в холі.

Повідомлення майора-медика зацікавило Бобрьонка: непитущі молоді грошовиті хлопці, котрі допізна затримуються щовечора, а вдень вийшли з лісу, де працювала ворожа рація!..

Майор ходив з кімнати до кімнати. Двох інших старших лейтенантів та лейтенанта, які мешкали в готелі, він непомітно показав шоферові, – адміністраторка викликала їх для уточнення якихось формальностей, – проте Гончаренко не признав у них своїх сьогоднішніх пасажирів.

Лишалося чекати повернення Сахарова й Колісниченка. Шофера посадили в куток нижнього холу. Бобрьонок влаштувався близько сходів, що вели на другий поверх, Толкунов удавав, що куняє в м'якому кріслі за два кроки від нього. Патруль відпустили, але на всяк випадок у бічній вулиці стояла машина з трьома озброєними солдатами.

Агенти, – а тепер Бобрьонок майже не мав сумніву, що в сімнадцятій кімнаті поселилися ворожі диверсанти, – мусили з'явитися з хвилини на хвилину. Майор несхвально дивився на шофера, який куняв за колоною, людина, правда, втомилася, півдня крутила «бублика», потім навіть не пообідала. Вони з Толкуновим посмакували хоч бутербродами, а при чому тут шофер?..

І все ж майор не міг подолати роздратовання – куняє, сучий син, ще засне, а тут з'являться агенти… Та коли двері відчинялися, шофер аж підхоплювався, однак який вже раз даремно…

Скляні двері знову відчинилися, проте зайшов чоловік у цивільному, він ковзнув байдужим поглядом по Бобрьонку з Толкуновим і взяв ключ в адміністраторки. Почав підніматися сходами, і в цей час двері знов розчинилися. Бобрьонок побачив, як Толкунов розплющив одне око, – хвалився, що може спати лише з одним заплющеним оком, звичайно, брехав, проте мав феноменальну здібність за потреби негайно засинати, прокидаючись також швидко й лише на кілька секунд. Зараз, правда, – Бобрьонок був упевнений в цьому, – не спав, тільки прикидався: не ті обставини, щоб розслабитися хоч на хвилину.

До готелю зайшов якийсь полковник з валізою й плащем через руку, попрямував до адміністраторки, і Толкунов знову заплющив око. Минуло кілька хвилин, полковник, либонь, мав броню, бо оформився й пішов до свого номера, шофер куняв усе відвертіше, коли нарешті зайшли вони.

Двері зарипіли якось тихіше, ніж звичайно, першим з'явився старший лейтенант, чорнявий, підтягнутий, з сумкою через плече, а за ним – лейтенант, трохи нижчий, але кремезний, широкоплечий, мав груди борця чи штангіста, і Бобрьонок подумав, що впоратися з ним буде не так уже й просто.

Майор скоса зиркнув на шофера. Той дивився на старшого лейтенанта, не відриваючись, нарешті глянув на Бобрьонка, повільно підвівся й заховався за колону, він зробив усе, як було домовлено, і майор удруге за сьогоднішній день відчув, як засвербіли в нього пучки. Навіть не глянув у бік Толкунова, однак знав, що капітан також напружився й готовий в будь-який момент прийти йому на поміч.

А ті двоє йдуть через хол до адміністраторки, сміються й розмовляють про щось, мабуть, весело провели вечір і діляться враженнями.

Майор повільно підвівся і намацав пістолет у кишені брюк.

– Віро, наш професор тут? – запитав у адміністраторки старший лейтенант.

Отак-то просто: Віро…

– Мабуть, не спить ще.

Старший лейтенант невдоволено поморщився.

– Знову буркотітиме.

– А ви не запізнюйтесь.

– Справи.

Так, у них, звичайно, багато справ, шпигунів клятих, але зараз…

Бобрьонок ступив крок до чорнявого, який неминуче мусив пройти до сходів повз нього, куточками очей побачив, як Толкунов пристроївся за кремезним лейтенантом, – і коли встиг капітан так швидко зорієнтуватися?

– Старший лейтенант Сахаров? – запитав Бобрьонок, підійшовши мало не впритул до чорнявого.

– Так… – той не стривожився, Бобрьонок міг заприсягтися, що очі старшого лейтенанта лишалися спокійними.

– Помічник коменданта міста. – Бобрьонок показав посвідчення. – А ви лейтенант Колісниченко?

– Так точно! – витягнувся.другий. – Слухаю вас, товаришу майор.

Поки що вони грали бездоганно, жодного фальшу не було в їхній поведінці.

– Прошу пройти до цієї кімнати. – Майор вказав на двері поруч з адміністраторською.

– Для чого?

– Зараз дізнаєтесь.

За ідеєю, агенти вже мусили якось діяти. Бобрьонок стежкив за кожним рухом старшого лейтенанта – зараз він потягнеться до кобури, але дістати пістолет не встигне, майор обеззброював і не таких спритників: крок уперед, один удар ребром долоні, ще один удар, якщо знадобиться, – сімдесят шансів із ста, що чорнявий через три-чотири секунди лежатиме на підлозі, а коли не допоможе й це…

Але старший лейтенант слухняно повернувся й пішов до кімнати – що ж, хоче першим зайти туди, матиме секунду чи півсекунди переваги саме для того, щоб витягнути зброю з кобури, однак не знає, що в Толкунова другий пістолет у кишені, – цим урівноважувалися їхні шанси…

Старший лейтенант удавано байдуже потягнув на себе двері, зараз…

Але чорнявий спокійно зайшов до кімнати й зупинився одразу, пропускаючи майора. Поруч нього став лейтенант,

А в дверях уже стовбичить Толкунов.

– Прошу пред'явити документи, – наказав Бобрьонок. Лейтенант потягнувся до кишені гімнастерки, але чорнявий заперечив:

– На якій підставі, товаришу майор?

– Прошу не сперечатися.

Обидва подали свої офіцерські книжки, Бобрьонок почав розглядати їх. Вивчав документи уважно, але бачив кожен рух офіцерів, їхні напружені пози, почервонілі обличчя.

Офіцерські книжки як слід, і не скажеш, що підроблені. Проте кому-кому, а Бобрьонкові було відомо, яких успіхів досяг ворог у фабрикуванні документів.

– Ваші командировочні! – владно простягнув руку. Подали не вагаючись.

Старший лейтенант Сахаров відряджається для перевірки складів і дотримання правил зберігання боєзапасу… Лейтенант Колісниченко в його підпорядкуванні…

Спокійно заховав документи обох офіцерів до кишені.

– Прошу здати зброю! – наказав. Чорнявий сіпнувся.

– Це свавілля! – вигукнув. – Я скаржитимусь. Толкунов ступив з порога, безцеремонно поклав руку на кобуру лейтенанта.

– Розберемося, – мовив розважливо, – а ти, старлей, не вибрикуй!

Чорнявий потягнувся до кобури, ще мить – і витягнув би пістолет, та Бобрьонок перехопив його руку й сам дістав зброю. Дивився в розширені від жаху очі старшого лейтенанта, швидко обмацав його, шукаючи ще пістолет чи гранату, проте не знайшов нічого й наказав:

– Прошу йти за мною. До комендатури. Там розберемося.

– Я скаржитимусь, – заволав старший лейтенант, – це вам дорого коштуватиме, майоре!

– Що робили вдень у лісі під Микулинцями? – запитав Толкунов.

– Як що! – закипів старший лейтенант. – Ми із штабу фронту й маємо перевірити тут склади. А в Микулинцях склад, і ми півдня працювали там.

Бобрьонок пильно подивився на чорнявого й раптом усвідомив, що той не бреше. Зараз вони зроблять запит до штабу фронту, й вранці надійде відповідь, що справді старший лейтенант Сахаров і лейтенант Колісниченко відряджені для перевірки складів, потім приїде начальник микулинецького складу й підтвердить, що саме ці офіцери півдня провели в нього – і це кінець так гарно задуманої і проведеної операції. Безславний кінець.

Але скільки таких випадків було в нього й скільки разів доводилося вибачатися перед затриманими.

Але краще сто разів вибачитися перед невинними, ніж проґавити одного ворога.

Бобрьонок повторив суворо:

– Прошу йти за мною.

Цілий день вони ховалися на узліссі поблизу Квасова. Натрапили на густі зарості шипшини, куди й сам чорт побоявся б носа всунути, якось витолочили місце посеред них і відлежувалися після страшної ночі. Мучили спрага й голод, надто спрага, Юрко зовсім уже вирішив піти пошукати якесь лісове джерело, та Муха не дозволив.

– Сиди тут! – наказав і на підтвердження своїх слів підважив шмайсера. – Бачиш, ліс тут рідкий, люди по ягоди та гриби ходять. Жити набридло?

З сотником не можна було не погодитись, але сонце підбивалося все вище, спека ставала нестерпною, і Юрко заради кухля холодної води готовий був ризикнути й життям.

Уявляв собі дзюрок, що тече з крана, вода лилася чомусь весь час на грубий камінь, розбивалася на тисячі бризок, холодних, живодайних, він підставляв обличчя під воду й пив без кінця. Ці думки роз'ятрювали Юрка, сотник розумів його. Але чим міг зарадити?

– Терпи, – лише повторював, – гадаєш, мені легше? Та зваж, дотепер мались-мо квіточки, а ягідки попереду. Нам зараз, як вовкам, ховатися треба, збагнув?

Але Юрко вважав, що сотник не мав рації. Певно, Мусі хочеться пити зовсім не так, як йому, Юркові, звик у лісових походах обмежуватися малим, загартувався і плювати хотів на все. В тому числі й на Юркові страждання.

Нарешті сонце закотилося за ліс, і трохи полегшало. Юрко облизував сухим язиком смажні вуста, але тепер хоч не припікало згори і вечірній вітерець ніс прохолоду.

Коли перші зірки замерехтіли на небі, Юрко запропонував:

– Пішли?

– Почекаємо ще годину, – твердо вирішив Муха, – нехай село заспокоїться.

Між лісом та Квасовом лежали поля, хліб уже зібрали й звезли, і доводилося весь час іти відкритою місциною. Хата мірошника була третьою скраю, проте йти селом Муха не схотів: небезпечно. Вирішили дістатися до неї городами, там, поміж кукурудзинням та соняшниками, могли в разі потреби заховатися.

Нарешті сотник вирішив, що настав їхній час: поки місяць не піднявся над лісом. Вони видряпалися з шипшини, проминули узлісся і вийшли на вузьку звороту, що вела просто до села. Просувалися повільно, скрадаючи кроки, проте Юркові здавалося, що їх чути ледь не на версту, що ьже побачили, засікли, – «яструбки» причаїлися в своїх засідках і тільки чекають, поки вони з Мухою наблизяться.

Однак нічого не трапилося. Зворота нарешті привела їх до городів, тут вони посиділи трохи в соняшниках, орієнтуючись: у третій хаті скраю світилися вікна – три яскравих цяточки, що обіцяло питво і їжу. Тепер Юркові до біса були «яструбки» й засідки, лише б скоріше напитися.

Вони пройшли просто городом через полегле вже картоплиння і дісталися обгородженого тином подвір'я. Надворі нікого не було, ліворуч стояла спіжарня, а між нею та хатою темніла криниця.

Юрко, незважаючи на застережливий знак Мухи, посунув просто до неї – на криниці побачив відро з водою, припав до нього, вмочивши обличчя, пив і пив, відірвався і знову ковтав жадібно, поволі відчуваючи, як остуджується його нутро, та не міг вгамувати спрагу.

Зовсім забув про сотника – нарешті той безцеремонно відштовхнув його од відра й напився сам: статечно, піднявши важке відро на витягнутих руках і наче й тут милуючись своєю силою.

Після сотника Юрко знову потягнувся до відра, але Муха зупинив його.

– Що занадто, то нездорово, – мовив, розтягуючи слова, але Юрко вмочив таки руки й вилив повну пригорщу на голову, з задоволенням відчуваючи, як холодна вода стікає за комір.

– Файно… – засміявся стиха. Знову стало легко на душі, ніби й не було виснажливої спеки і не готовий був пожертвувати півжиття заради ковтка звичайної водш Ось вона, вода, залийся нею, пий, скільки хочеш, і нічого в ній нема особливого.

Муха, м'яко ступаючи, подався до хати. Двері були замкнені, сотник зазирнув до освітленого вікна, однак нічого не побачив за фіранками й перейшов до другого. В маленьку щілинку вловив якийсь рух у кімнаті. Сотник постукав у шибку обережно, пучками, постукав коротко, прислухався і знову постукав,

У хаті, здається, знялася метушня, нараз світло погасло, і Муха скоріше відчув, ніж побачив, що хтось розглядає його в щілину. Нарешті фіранки трохи розсунулись і чоловічий голос запитав коротко:

– Хто?

– Тут мешкає Петро Семенюк?

– Так.

– Прошу відчинити.

– Хто ви?

– Від Сороки.

Фіранки зсунулися, і через кілька секунд клацнула клямка на дверях. На подвір'я викотився низький, опецькуватий чоловік з великим черевом. Уважно роздивився гостей з автоматами і, – не кажучи ані слова, пропустив до хати.

У кімнаті знову світилася гасова лампа, апетитно пахло свіжоспеченим хлібом, і від того запаху в Юрка запаморочилася голова, відчув такий напад голоду, що зупинився просто в дверях, і сотник вимушений був підштовхнути його.

Господар зайшов останній, але проминув гостей і став так, щоб розгледіти прибульців, – просвердлив буравчиками близько поставлених пронизливих очей, видно, перше враження було позитивне, бо запитав без церемоній:

– І що звелів передати мені пан Сорока?

– Сьогодні в лісі спекотно, – не гаючись, заявив Муха.

– Дяка богу, погода, здається, встановилася, – відповів Семешок і одразу заметушився: – Ми чекали на вас ще вчора, влаштовуйтесь, панове, але хіба вас тільки двоє?

– Так, тільки двоє. – Сотник поклав шмайсер в кутку на лавку, і Юрко приладив поруч свого. – Оточили нас на хуторі, може, чули хутір Раковий, оточили енкаведисти й поклали всіх, тільки нам з Гімназистом пощастило прорватися.

Юрко відчув, що ця новина не дуже засмутила мірошника, але Семешок усе ж журливо похитав головою і мовив скрушно:

– Яке нещастя, панове, яке страшне нещастя, прошу я вас, та що поробиш? Усі під богом ходимо, й на те божа воля. – Він перехрестився якось дрібно й відразу ж почухав тими ж пучками волохаті груди, що видніли з-під розстебнутої сорочки.

Сотник опустився на важкого дубового стільця біля застеленого квітчастою скатертиною столу.

– Стомилися ми, – мовив сухо, – й голодні.

– Авжеж, – заметушився господар, – звичайно, стомилися і голодні, зараз усе буде, зараз вас нагодуємо. – Він визирнув до сусідної кімнати й мовив ніжно й мало не улесливо: – Тут, Зіно, до нас дорогі гості, то прошу тебе…

Зіну, либонь, не треба кликати, з'явилася одразу, і не в простому домашньому одязі, а в шовковій сукні з хусткою на плечах – була вона років на п'ятнадцять молодша за свого опецькуватого чоловіка, чорнява й струнка, і, здавалося, саме життя пульсувало в ній. Ходила стрімко, дивилася виклично, й повновиде її обличчя аж світилося від цікавості.

Сотник блиснув на неї очима, видно, це сподобалося господині, бо поправила хустку й прослизнула на кухню, озирнувшись у дверях.

– Ходи сюди, Петрику, – не мовила, а проспівала звідти, і Петрик, випнувши черево слухняно прослідував за нею.

Юрко сів на цератовий диван, вільно простягнувши ноги. Домашній затишок і смачні запахи, що долинали з кухні, знову надали йому душевної рівноваги, немов і не було нічного бою, ні денного пекла в шипшинових заростях. А господиня, скинувши хустку й запнувшись фартухом, звичайним домашнім і не зовсім чистим фартухом, котрий чомусь також дуже личив їй, вже принесла й поставила на стіл таріль з нарізаним великими шматками хлібом, пляшку самогону, сало, свіжі огірки, помідори. Кращої їжі, здавалося, ніколи не було й не буде на світі, бо поміж огірків лежали ще й обчищені соковиті білі цибулини. Юрко рішуче пересів з цератового дивана на стілець, відкусив хліба й захрумтів цибулиною – не міг чекати, поки накрають сала.

Сотник виявився стійкішим: налив усім у чарки, поставлені Семенюком, почекав, поки Зіна принесла з кухні ковбасу й холодець, і тільки тоді, мовивши коротке «будьмо», вихилив чарку й непоспішливо закусив помідором. Потім переклав собі мало не півтарелі холодцю і почав мегелити його жадібно, плямкаючи губами й ні на кого не звертаючи уваги.

Коли вгамували перший голод, Семенюк, який дивився поблажливо, налив ще по чарці й запропонував:

– За нашу справу, панове, за справу, яка не обходиться без втрат, але ж ми боремось і сподіваємось на краще!

Сотник вихилив чарку одразу, зрештою, йому, було байдуже, за що пити: самогон господар поставив непоганий, і він смакував Мусі, а Юрко відсунув свою чарку й взявся до ковбаси. Семенюк спробував був заперечити – мовляв, за справу ж, але Муха підтримав хлопця:

– Не п'є він, і не треба вмовляти, бо нам більше зостанеться. – Він весело зареготав і глипнув очима в бік кухні, в дверях якої з'явилася господиня із сковорідкою підсмаженої картоплі. Коли вона встигла це зробити, було таємницею, але факт залишався фактом, картопля парувала й пахла підсмаженим салом, вона викликала ентузіазм не тільки в гостей, Семенюк, який, певно, вже повечеряв, але був не від того, щоб повторити все спочатку, наклав собі півтарілки й налив ще під картоплю, та й грішно було б не випити під неї, бо засмажила її господиня із знанням справи, й великі шкварки лежали в ній.

Тепер випила й Зіна, вона присіла на край стільця, пила, маніжно випнувши губи, здавалося, з огидою, але вихилила чарку до дна, закусила помідором і почала пробачатися за скромний стіл.

Звичайно, він програвав у порівнянні з Сорочиним застіллям, але Юрко цілком законно обурився і висловив своє обурення, може, дещо запально, проте саме ця запальність і припала до душі господині, бо сама підклала хлопцеві холодцю і підсунула ковбасу – справжню домашню ковбасу з часником у топленому салі.

Юрко вже наївся, проте від ковбаси не зміг відмовитися, поклав шмат і посміхнувся господині, але та, либонь, не помітила його посмішки, бо зайнялася вже сотником.

Муха сидів, відкинувшись на тверду спинку грубого стільця, очі в нього блищали, і всім виглядом своїм він наче виказував умиротворення і задоволення життям. Що значить нарешті напитися і наїстися, подумав Юрко, одразу забуваються всі неприємності.

Господар, наливши по останній чарці, нарешті почав розмову:

– Я вже казав: ми чекали на вас учора, точніше – люди, яких закинули звідти. їм нетерпеливиться…

Сотник невдоволено відсунув чарку, скосувавши на господиню, і зауважив:

– То справа, прошу я вас, делікатна, і…

– Киньте, – обірвав його Семенюк, – перед Зіною не можна критися, Зіна в курсі всіх наших справ, через неї триматимете зв'язок зі мною.

– Ну, якщо так… – обличчя Мухи розпливлося в посмішці: знову взяв чарку й вихилив одним духом. – То ми уважно слухаємо шановного пана.

– Отже, – мовив той ще раз, – двох чоловіків закинули до нас, точніше, трьох, та один пошкодив ногу й відсиджується десь, чи, може, взяли його, – зрештою, лишилися двоє з рацією, вони чекають на вас, бо мають якесь завдання. Мені вони не казали яке, – додав трохи ображено, – проте це їхня справа, і я розумію, чим менше ми знаємо, тим краще.