Брутальний лікар

Коли мрії стають реальністю

Час швидко спливав у щоденних турботах. Налагоджувалися стосунки із Сергієм. Віка наче заново відкривала його для себе, пригадавши те, що так довго тримало її за зачиненими дверима. Хоч і пригадала, ким він був для неї, але зараз бачила, ким він для неї став. І цей Сергій їй подобався значно більше. Жінка дуже боялася це диво сполохати, бо в душі поселилось якесь світле тепло й тиха радість. Її не рвало на шматки, серцебиття не пришвидшувалося, але виникало щось невловимо близьке й рідне, коли він був поруч. Існувала єдина річ, що її повсякчас засмучувала й гнітила десь у глибині єства, та Віка про це намагалася не думати. Зареклася. Цього вже ніколи не змінити. Головне, що це не турбувало більше Сергія. Вона анічогісінько такого не помічала й намагалася навіть не дозволяти собі вбивчих думок. Усе було добре.

Серед усіх клопотів з фестивалем і надолуженням втраченого в роботі геть забула про свій день народження. А Сергій пам’ятав. І, здається, дехто ще.

Прокинувшись уранці та звично підливаючи квіти в горщиках на балконі й на підвіконнях, що виходили на Коновальця, помітила біля під’їзду щось дуже незвичне. Там стояло жовтого кольору авто «ауді Q 3», перев’язане великим червоним бантом на даху. «Патріот перев’язав би блакитним!» — усміхнулась і пішла готувати собі каву.

Засипала дві мірні ложечки духмяної арабіки, залила її кип’ятком і додала два горошки пахучого перцю. Тричі ставила на газ, доводячи до закипання. Аромат, неповторний, смачний і солодкий, ширився кухнею, поки кава настоювалася. Наприкінці, коли напій уже був не такий гарячий, розмішувала в ньому ложку натурального меду.

Вікторія, насолоджуючись кавою, перевіряла пошту та відповідала в месенджерах. Привітання лилися стрімкою гірською рікою з гарячими, як вітри в пустелі, побажаннями від клієнтів, друзів, родичів і Сергія. Воно прийшло першим, ще вночі, тож добралася до нього в останню чергу. Відкрила. Два квитки Львів — Париж — і назад через три дні з маленьким привітанням:

«Солодкий мій котусику, зі святом Тебе! Нехай мрії стають реальністю. А я буду твоїм чарівником. Їдьмо?! Сьогодні о 22:00 чекаю тебе в нашій улюбленій місцині. Завжди твій, з любов’ю, Сергій».

Внутрішньо застрибала від радості. Париж був давньою її мрією, ще зі школи, якось обмовилася йому поміж іншим. А він запам’ятав. Як це цінно, ні — важливо, коли хтось так уважно й трепетно ставиться до тебе та твоїх бажань, незважаючи на те, що у вас ніколи не буде спільних дітей. Але про це сьогодні й узагалі не варто думати.

Вікторія одразу вирішила зателефонувати коханому, та він її випередив своїм дзвінком, ніби відчув цей намір телепатично:

— Готуєш валізи?! І не маєш терпіння!

— Та-а-а-ак, готую, хоч завтра! — мало не скрикнула Віка. — Але добре, що у вихідні, бо справ — гора!

— Ти ж моя люба кицюня! — Сергій чмокнув у трубку. — Це буде найфантастичніший час у нашому житті. А на сьогоднішній вечір усе в силі?

— Аякже! Я буду.

Вікторія вискочила на вулицю, ще раз обвела дивним поглядом автівку з бантом і вже майже сіла в замовлене таксі, як задзвонив телефон і на дисплеї висвітилось «Іван». У Віки одразу зіпсувався настрій. Але не відповідати вона не могла.

— Алло.

— З уродинами вас, найпрекрасніша жінко у світі! Нехай усі ваші мрії здійснюються.

— Дякую щиро! Якраз почали. — Віка сіла в таксі й сказала: — Їдьмо!

— Це ви кому? Хто за кермом? — здивовано запитала трубка.

— Водій таксі, — смішком відповіла Віка, та раптом зрозуміла, чиє новеньке жовте авто стояло під її вікнами. — Ой! То це ви?

— А ви навіть не здогадалися. Хороший же з мене конспіратор! — розсміявся Іван. — Отже, ви не перечитали мого повідомлення. Про це я й подумав, тому телефоную. Ключі від автівки — у вашій поштовій скриньці в під’їзді.

— Дякую, я дуже зворушена й вражена. Але я не прийму ваш дарунок.

— Чому? Вам так необхідна нова машина. Ви постійно розриваєтеся між Жовквою і Львовом. Стара завжди на сервісі!

— Пане Іване!

— О, знову! Просто Іван. Ми ж домовилися!

— Послухайте, прошу вас! Я не можу, просто не можу прийняти такий дорогий подарунок.

— Ви мене цим ображаєте, Віко! Техпаспорт на ваше ім’я в бардачку. Я дуже засмучений вашою відповіддю.

— Пане Іване!

— Дуже шкода. Але назад авто я не візьму.

— Пане Іване! — намагалася вставити пояснення Вікторія.

— Гарного вам святкування. І задоволення від кермування.

— Я не сяду за кермо!

— Усього найкращого, — сказав він незадоволено й вимкнувся.

Вікторія видихнула. Їй була неприємна його настирна увага, а тепер усе ще й ускладнилося дорогими подарунками. Він її відверто купував. Точніше, хотів би купити. Як вийти з цієї ситуації, вона не знала. У всякому разі йому доведеться забрати авто. Ну, не буде ж воно там вічність стояти! Її думки перервав дзвінок від Мар’янки, яка також спішила з привітаннями. Інший, робочий, телефон теж почав дзеленчати…

Вечір вони із Сергієм провели в їхньому улюбленому ресторанчику, звідки відкривалася мальовнича панорама всього міста. Милувались одне одним, як молодята, на тлі львівського шарму. Того вечора вона залишилась у нього. Свобода тепер стала для неї дуже цінною: не хотіла відчувати жодного дискомфорту в житті. І присутність ще когось, хай навіть близького й коханого, видавалася їй грубим втручанням в особистий простір. А може, ще досі відчувала той бар’єр з минулого — вона не знала достеменно. Їй видавалося це цілком справедливим: жити так, як це було зручно їй, не створюючи нікому дискомфорту й не кривдячи найперше себе. А найзатишніше було вдома.

За тиждень вилетіли із Сергієм до Парижа. І не лоукостом, а звичайним рейсом від німецької «Люфтганзи». Напівпорожній салон літака, гарна музика — «Місячна соната» Бетховена. Напої і снеки за бажанням пасажира. Вікторії дуже подобалося те, що на ній відверто не економлять, хоча й звикла до уваги статусних чоловіків. Чого тільки Іванова витівка з авто була варта! Та для неї важило, що це робить саме той мужчина, який їй подобається, той, інший Сергій, якого тепер пізнавала.

Сергій внутрішньо торжествував, але намагався стримувати ці емоції. Надто складними були всі ці випробування для нього. Гортав сторінки свого щоденника, поки вона спала, розкинувши лискуче й гладке волосся по подушці, яку принесла стюардеса на його прохання. «Кохання — це страшенна сила. Я звик до гострих емоцій і зміни декорацій. Наче той парашутист, стрибаю і стрибаю — і хочу щоразу ще. Як наркоман, якому потрібна доза. Після трагічної загибелі моєї родини я зовсім утратив життєвий орієнтир. Не бачив більше жодної необхідності у творенні сім’ї. Це сталося випадково, коли моя дружина Світлана сказала, що вагітна. Я не дуже важив нашими стосунками до цього. Направду, я ані добрим чоловіком не був, ані батьком. Лише тоді, коли втратив їх, переоцінив усе своє життя і пріоритети в ньому.

Мої емоції щодо жінок завжди були гострими. Панянки мене приваблювали, як авто, на якому обов’язково хочеться проїхатися. І жодна з цих машин ніколи не була такою цікавою, щоб хотілося поставити її у свій гараж. Суцільні «лади», «шкоди», «пежо-рено» та інші, часом траплялися «ауді» та «бмв», але вона… Це «порше», яку я завжди прагнув мати. Мені раптово захотілося прокидатися щодня і знати, що вона моя назавжди, у моєму гаражі, тобто в моєму ліжку. Це моя друга велика любов після медицини. Неправда: це просто любов, і вона найголовніша. Я хочу разом із нею зустріти спільну старість, сидіти на терасі, загорнувшись у вовняні пледи, обійнявши її однією рукою і з келихом доброго вина у другій.

Дуже сподіваюся, що вона мені це дозволить, і так і буде. Вона стала трохи іншою після амнезії. Більш незалежною й обережною, у ній поселилася таємниця, яку вона знає, але, здається, свято береже. Це мене не лякає, навпаки, додає азарту. Я стільки вклав у наші стосунки й не відступлюся так легко». Загорнув записник і заснув також. До прильоту в Париж залишалося ще дві години.

Світова столиця моди й торгівлі зустріла спекотним сонцем та сюрчанням цвіркунів у зелені дерев. Здавалося, що десь поблизу плюскочеться море, так вогко й гаряче було довкола! А ще височенні араукарії, які вдома ростуть лише в горщиках, і нестримний людський потік довкола. Вікторію дивувала й тішила кожна агава на газоні чи в парку й кожен фікус величиною з дерево. А ще неймовірно піднесена атмосфера Парижа — люди барвисті й колоритні, такі різнокольорові, що почувалася блідим нічним метеликом. Виразний мультикультуралізм, усі ефектні й неординарні: з національними тюрбанами на голові та з об’ємними важкими намистами на шиях, із люлькою в зубах і з телефонами в руках, стильні, гарні!

Усе так красиво, як у кіно. Доброму французькому кіно із завжди наявним гумором і романтичним коханням, із веселими й легкими героями й тими самими мальовничими місцинами, що й у житті. Париж — це справжній знімальний майданчик без будь-яких декорацій. І, як і в кіно, але вже, на жаль, усюди повно поліції. Вона просочується поміж натовпами й сидить чи ходить — полює у звичному вбранні посеред звичайних перехожих. Агентів легко розпізнати по зосереджених обличчях, але вдавано-байдужих пересуваннях. Вони погано приховують зброю, що випирає з-під одягу, а можливо, й не приховують зовсім.

Довкола повно молоді й ефектних спортивних авто — жодних заторів і кількагодинного трафіку — усе, навпаки, спокійно та вільно, у такому просторі непомітно велелюддя. Почався час літніх відпусток, і місто помітно спорожніло.

Вікторія настільки захоплена всім довкола, що й словами не може передати. Здійснилася ще дитяча мрія — побачити цей оспіваний у книгах світових класиків романтичний Париж. Її все дивує і тішить: маленькі затишні кав’ярні з безліччю столиків на вулицях, довгі світлофори з натовпами барвистих пішоходів. Довгий вечір-ніч розпирає від грандіозних вражень і скаженого захоплення колишньою архітектурною величчю, масштабом, польотом фантазії, неземними талантами та багатством утілення. Як у Львові, співають, танцюють, малюють, сплять і сидять на кожному кроці — «жити тут і не творити — гріх!» А скільки писали — недописали: Мопассан, Бальзак, Дюма… Величезні ворота для карет і вузесенькі двері для людей, в основному прислуги, бо знать заїжджала на конях.

За три дні, що вони мали провести в Парижі, хотілося побачити все й потрапити всюди. Але вирішили просто прогулятися романтичним містом, помилувавшись його красою і занурившись у гамірну й одночасно вишукану атмосферу. Лувр — велетенський палац у формі літери «п», із внутрішніми двориками й квадратним капелюхом на вершині, справляв неймовірно величне враження.

— Такі вони схожі, усі ці колишні імперії. Австро-Угорська з військовою монументалістикою в Будапешті й палацами у Відні, — зауважила Віка.

— Так, кожна імперія намагалася закарбуватися в історії так, щоб її ще довго згадували. От і Париж був зруйнований і перебудований Жоржем Османом у період його обіймання посади префекта в департаменті Сена. І з’явилося місто, яким ми прогулюємося зараз, — з великими проспектами й широкими вулицями, де все впорядковано й зрозуміло. А до того це були дрібні хаотичні забудови, як і будь-де. Пізніше його ідеями скористався Гітлер під час перебудови Берліна.

— Фантастично!

— Усе продумано й розташовано у певній послідовності, так що ніщо й нічого не заступає з величних споруд. Повно зелені та скверів, простору, повітря й неба.

І справді, коли вони пішли вглиб центру міста, де розміщена штаб-квартира ЮНЕСКО, то там практично не зустрічали перехожих, а все більше голубів та інших пташок. Навіть ворони були, чому Віка неабияк здивувалася.

— Ой, дивися! І де вони тут узялися?!

А тоді зайшли в одне затишне кафе на розі двох вулиць із видом на понівечений Нотр-Дам. Легендарний храм Есмеральди та Квазімодо, оспіваний у піснях і легендах, велично стояв над Сеною, задивляючись на своє відображення в ній. Його могутні відреставровані дерев’яні опори й біблейські розетки над входами справляли якесь неймовірне благоговіння. Той, що пережив кілька століть, аж ніяк не збирався зотліти в сучасності. Один із символів Парижа, одна з його перших будівель, з якої починалося це місто, самим своїм існуванням спонукав європейське товариство меценатів і філантропів відродити його з попелу, як птаха фенікс. Очевидно, що кожен камінь у цьому світі має свою суть і призначення. Але чи дано людині пізнати це?! Може, варто приймати все, як є, і спокійно жити. І так приємно просто сидіти навпроти, пити каву й насолоджуватися красою та незвичним гамором на вулиці над рікою. Сергій був мовчазним і тихим, говорив мало, а більше спостерігав за Вікиним захопленням усім, що її оточувало.

Вона горнулась і тішилася, наче дитина. Фотографувалася біля кожного місця, що її чимось привабило. Наче танула — і поверталася та сама, знайома йому Вікторія. І чоловік дуже сподівався, що ця подорож розтопить її серце остаточно.

До Лувру стояла довжелезна черга. Та сама палацова споруда вселяла благоговіння і захоплення. Ця неймовірна будівля над Сеною у кілька кілометрів завдовжки тільки тепер стала зрозумілою після старих романів Дюма, Мопассана та інших французьких класиків, котрі писали, що часом траплялося так: людина пропадала в Луврі навіки. Могла туди зайти й не вийти. І це було щастям, коли родичі знаходили її потім за течією Сени. Сьогодні все не так: там розташувався один із найбільших і найцікавіших музеїв світу, де зберігаються справжні перлини творчості. Вражає невловима велич духу й розкіш королівської доби минулого Франції на контрасті з теперішнім республіканським, коли всі недоліки й хиби вилазять назовні, як неоковири.

Усе їм обом тут подобалося. Атмосфера Парижа й справді трохи нагадувала Львів: різні музиканти, танцюристи, художники та інші люди мистецтва траплялися повсюдно й повсякчас. Але камерність Львова контрастувала з гігантськими відстанями й королівськими палацами цього міста та його тяжінням до артнуво, тоді як маленький Париж — це все ж таки нащадок військової Австро-Угорщини з її більшою стриманістю та раціоналізмом.

Та найбільше Вікторію вразили прості парижанки: маленькі, тендітні мадам чи мадемуазель — складно було сказати. Але такі ж стрімкі й значно сильніші за характером при ближчому знайомстві, як і у випадку із рікою Сеною. Легка усмішка, привітний погляд і безтурботний вираз обличчя. Одяг просторий і ненав’язливий, без жодних проявів шику й гламуру. Стильно, красиво і з шармом, притаманним кожній окремо жінці — від юнки до мадам поза шістдесят. В Україні їх криком кричи! Де ж вони?! Сидять по домівках чи на городах і допомагають виживати своїм дітям й онукам. А тут, у Франції, їх повно всюди. Вони провадять своє світське життя, відвідуючи з подругами музеї, концерти, виставки й кабаре, вештаються по крамницях і сидять у рестораціях та кафетеріях. Їх чутно по голосному сміху й видко по доглянутих наманікюрених пальцях, хоч і вкритих ущент зморшками й сухою тонкою шкірою. У багатьох із них нарощені вії, нафарбовані вуста і вкладене власними руками волосся, але не більше. Вони наче згадують про те, що є жінками і мають право на такі слабкості, як прикрашати себе: чи то низка перлів, чи то густі чорні вії, навіть молодий коханець — адже життя продовжується і не накладає більше жодних обов’язків за такі адюльтери й вибрики. І взагалі життя на пенсії у них лише починається насправді, хоча останнім часом і зовсім юні мадемуазелі почали залишати за собою право вирішувати: бути вільною чи підкорятися комусь і отримувати дивіденди у вигляді дітей та обов’язків одруженої мадам. І більшість вирішують не на користь матримоніальних планів їхніх старосвітських батьків. Молоді жінки будують кар’єри та власні житла, народжують дітей і виховують їх усе частіше самі, вважаючи за краще жити, можливо, гірше, зате вільно й самостійно вибирати, з ким залишатися на ніч та чи й залишатися взагалі. Вони з усіма поспіль фліртують та заграють, але не дуже охоче погоджуються на довгі й тривалі стосунки, що затягують і зобов’язують. Одне слово, непереборна легкість буття — суцільно те ж саме, що й у французьких фільмах, які не брешуть, а, навпаки, з гумором підкреслюють те, що є насправді.

А ввечері, після палкого кохання, коли обоє почувалися на вершині світу, коли відчували одне одного, як самих себе, коли здавалося, наче то небо опустилося на них, а може, самі літають у небесах, вони подовгу дивилися у вічі одне одному й мовчали. Кажуть, що не так важливо багато говорити й спілкуватися з тим, з ким тобі є про що глибокодумно помовчати.

— Можемо взяти таксі, і ти подивишся на райони довкола центру. Тоді зрозумієш, про що кінофільми «13 район» та інші, — запропонував Сергій, бо вони ніяк не могли заснути, а просто лежали в теплих обіймах одне одного. — Париж не тільки красивий і романтичний. Він також брудний і занедбаний, із купою страшних кварталів, там живуть не французи, а люди з колишніх колоній та араби, китайці…

І вона побачила ті місцини на околицях. З типовою сучасною архітектурою спальних районів, горами сміття і мешканців у лахміттях, з погрозливими вигуками навздогін таким самим, як вони, навіть постріли чула. І тоді попросила Сергія швидше вибратися із тих нетрів.

— Немає нічого однозначного. І Париж — дволикий, як Янус. І на Монмартрі треба міцно тримати свій гаманець та торбинку, і в метро ґав не ловити, затуливши носа від місцевого клошара, — похнюплено зауважила Віка, розглядаючи мерехтіння Ейфелевої вежі на тлі вечірнього неба.

Та погане забувається, і враження від подорожі залишилися романтичні й теплі. Тепер їм обом хотітиметься повертатися туди знову й знову, тим пак що Віка забула десь у номері готелю свою косметичку. Кажуть, це означає, що Париж їх чекає в гості ще раз.

Після прильоту додому Вікторія неабияк здивувалася: подарована їй автівка все ще спотворювала своєю технічною красою класику вулиці Коновальця. Паперовий червоний бант, щоправда, кудись подівся, капот припорошило липневим пилом, але загалом було зрозуміло, що господар подарунка забирати його не збирається. Як вчинити в цій ситуації, Віка не знала. Довго роздумувала, як переконати Івана не ґвалтувати її своєю надмірною увагою, і зрештою вирішила бути з ним відвертою. За кілька днів після повернення з вікенду зателефонувала йому й викликала на серйозну розмову до Жовкви.

Вони зустрілися в одному із затишних придорожніх ресторанчиків. Альтанки зі зрубу, дерев’яний паркан довкруж й ошатні квіткові окрайчики з мальв попід огорожею створювали затишок і гармонію.

Іван не йшов, а летів над землею. Його білосніжна усмішка віддзеркалювала сонце, а погляд випромінював задоволення. У душі він тріумфально святкував перемогу. Як завжди, красивий та елегантний, привернув увагу всіх присутніх у закладі, особливо жінок. Його хода була впевнена, розмірена, з чітким карбуючим кроком, як зазвичай ходять ділові люди.

Вікторія розслаблено сиділа на відкритій веранді ресторану і, завидівши його здалеку, помахала рукою. Чоловік стримано відповів кивком голови. Ледь не одним стрибком потрапив через три сходинки до крайнього столика, за яким вона його очікувала.

— Дозвольте вашу руку, прекрасна пані.

— Добридень, Іване. Я замовила чай із карпатських трав на двох.

— Чудово! Але, може, ми б пообідали також?

— Так, звісно, ви можете замовляти собі будь-що, але я не хочу. Хіба якийсь десерт із морозивом.

— Тоді я також буду десерт із морозивом і… Може, щось міцніше?

— Ні, дякую! Я за кермом.

— Сподіваюсь, ауді, — вдоволено усміхнувся він й оглянувся на парковку ресторану.

— Дорогий Іване, — після паузи, яка виникла поміж ними, почала Вікторія. — Ваш подарунок і досі стоїть навпроти мого будинку у Львові. Я не можу його прийняти, бо дуже добре розумію, на що ви ним натякаєте.

— Ну, що ж… — Він помітно похнюпився. — Ви все правильно зрозуміли. Це остаточна пропозиція одруження. Але я все ж готовий вислухати причини вашої відмови! Гаразд, продовжуйте.

— Дякую! Я вас дуже поважаю як людину й успішного бізнесмена. Ба більше: ви виявили величезне благородство, викупивши будинок для сиріт моєї померлої однокласниці.

— Це ви купили, дорога Вікторіє. Я лише покрив частину ваших витрат. І зробив це саме для вас.

— Я це трактую як благодійний вчинок заради чужих дітей-сиріт, — наполягла вона. — Усе це характеризує вас як дуже доброго чоловіка. Ви, безумовно, гідна й авторитетна в суспільстві людина, мені лестить ваша пропозиція, але… Сучасна жінка, тобто сучасна самодостатня жінка, яка може забезпечити всі свої потреби й потреби своїх дітей, — щаслива й соціально реалізована… Вона, прямо кажучи, заміж не хоче. Їй зручно жити самій і насолоджуватися цим до тієї міри, що вона вважає достатнім чи прийнятним.

— Я так не думаю. Але гаразд. Це не обов’язково мусить супроводжуватися офіційною церемонією, а наприклад, статусом пари, яка для інших…

— Очевидно, я неправильно пояснила! Я не прагну додаткових обов’язків на кшталт звітувати за свої вчинки, приходити й виходити з дому у визначені години, узгоджувати свої дії з кимось іще. Зважати на небажання приймати мій спосіб життя чи мислення і відміняти свої плани, змінюючи стиль життя на мені не властивий. Хвилюватися і переживати ще за когось, бо в мене є сім’я — мій син. І я хочу повністю приділяти увагу йому.

— Люба Вікторіє, але ж діти виростають, і ваш син також достатньо дорослий. Ви ризикуєте залишитися на старості років самотньою з такою філософією. І повірте мені, давньому холостяку, що це дуже й дуже сумно, м’яко кажучи.

— Усе це індивідуально. Мені є чим зайняти себе на самоті.

— Двоє дорослих реалізованих людей можуть зійтися і бути разом, коли їм удвох добре, комфортно, як ви кажете. Але їм так само затишно й окремо. Однак разом таки трохи тепліше. Я лише не поцікавився, можливо, у вас уже є кандидатура? І тому ви відмовляєте собі в тому, чого, по суті, не знаєте. Якщо кандидат є, то мені дуже шкода, але я відступлю. Та якщо…

— Є, — коротко й чітко відповіла Віка.

— Зрозуміло. Щось пройшло повз мене, — скрушно вимовив Іван. — Це не дивно, адже ви дуже приваблива жінка. З мого боку, зрозуміло, це було великим промахом — не взяти до уваги, що ви можете бути з кимось у таких «вільних» стосунках.

— Мені дуже шкода. Але…

— Прошу вас не вибачатися! Я сам винен, не розгледів. Чомусь сприймав вас у дуже класичному, патріархальному плані. А ви — жінка сучасних поглядів.

— Дякую. Це, я сподіваюся, не вплине на наші з вами бізнес-проєкти?!

— Ну що ви?! Та лише допоки це взаємовигідно.

— О, Віка! Привіт, люба! — Біля їхнього столу несподівано виросла струнка ефектна молода панянка в сукні помаранчевого кольору з глибоким декольте.

— Олена! Привіт-привіт, що ти тут робиш?

— Я?! Це ти тут у такому товаристві… Несподівано. — Вона стріляє очима на Івана й лукаво додає: — Перепрошую, що увірвалась у вашу приватність.

— Усе гаразд, не хвилюйся, — спокійно відповідає Вікторія і блискавично вирішує скористатися ситуацією. — Дозвольте вас познайомити: це — Олена, власниця модельної студії і колишня манекенниця та модель. А це Іван — один із моїх найвпливовіших бізнес-партнерів.

— Ох, як же цікаво! Тільки я не колишня, а й тепер працюю моделлю.

— Дуже приємно. Іван. — Він припиняє сканувати дівчину поглядом і поштиво цілує подану руку.

— Який ви ще й галантний! Ну, я мушу йти, на жаль. Мене чекають у Львові. До зустрічі!

Вона обережно спустилася на своїх височенних лабутенах східцями й удавано повільно пішла до свого авто. Тієї ж миті Іван устав, поправив піджак, і лише тепер Віка зауважила, що він прийшов з маленьким пакунком від знаного ювелірного бренду. Збентежено покалатав паперовим пакетом, глянув на Віку й сказав:

— Смачного вам десерту, прекрасна пані.

— Ви передумали?

— Втратив бажання, так! Усього найкращого вам. — Він розвернувся й так само швидко, як і прийшов, проте ледь помітно знервовано покрокував до свого авто.

Усередині ресторану за цією сценою спостерігала Мар’янка. Коли Іванова автівка поїхала, вона вийшла зі свого сховку зі склянкою помаранчевого фрешу в руках і підсіла за стіл до Віки.

— О Боже! Хто ця вертихвістка?

— То давня Сергієва пацієнтка. Я ледве цього не сказала, уяви! — вирячує очі Віка. — Вона вчасно тут з’явилася. Упевнена, що то Іванів формат. Ич, як швидко вшився, одразу за нею.

— Так, догнав її біля машини й перепинив. Та вона йому на один зуб. Ну, але й солідний джентльмен той твій Іван. Аж шкода, що у нас не дозволяється тримати чоловічі гареми, — і розсміялася.

— Ага! Вони ніде не дозволені. Уяви, яка б це була морока! — підтримала жарт Вікторія. — Кожному приділи час і увагу, вислухай і підтримай, порадь і допоможи. Знаєш, є така східна приказка: хочеш іти весело — візьми собі когось у компанію, а хочеш іти швидко — йди сам.

— Так, і не кажи. Я одружилася зі своїм Річардом, бо як інакше, якщо ми з різних країн?! Офіційний шлюб накладає на нас певну відповідальність і дозволяє безперешкодно їздити одне до одного. А все інше справді страшенна морока. Рятує те, що ми живемо на дві країни й цінуємо час, який проводимо разом.

Офіціант приніс два мальовничо красивих десерти з морозивом — шоколадний фондан.

— Ой, яка чарівна смакота!

— І калорії, — зауважила Мар’янка й розсміялася: — Але я з’їм! Не пропадати ж добру такому?!

Вона встромила десертну виделку у м’яку поверхню випічки, з якої враз полився густий чорний шоколад і запаморочливо запахкотів. Тоді жінка взяла шматочок білосніжного ванільного морозива, занурила в гарячу чоколядову масу й поклала все це до рота.

— М-м-м-м…

— Королівські ласощі! — також смакуючи, підкреслила Віка й запитала: — Скажи мені, люба, а як справи з вашим малюком?

— Ой! Усе закрилося. У хлопчиська виявилася рідна бабуня, яка запротестувала проти його всиновлення, — засмучено відповіла подруга.

— Як? А де вона раніше була?! Що це за форс-мажор?

— От, таке буває. Саме так і я сказала, що це якийсь форс-мажор. Я стільки нервів потратила, збираючи ці всі документи, часу. Грошей зрештою. А вони…

— Ти з директором дитбудинку переговорила?

— Та що тут уже говорити?! Бабуня — безпосередній родич. Усе!

— Ну, так вона ж старенька, мабуть. Під’їдьмо ще раз туди.

— Не хочу! — Мар’янка втомлено відмахується.

— Як ти можеш так легко відмовитися? Не вигадуй, треба довести цю справу до кінця. Розвідати. Натиснути на всі кнопки, а тоді лише складати зброю. Ти що?! Вдумайся тільки, що ти можеш дати цій дитині і що йому від бабульки?!

— Це правда, дитині там мало світить. Але ж і Річард одразу похнюпився, м’яко кажучи. А все через цю бабу, — вголос метикувала подруга. — Ну, добре. Спробую ще раз.

Кожен день як попередній

(задовго до аварії)

Лікарняні будні в Сергія однакові, за єдиним винятком: дуже рідко буває, що нічого не трапляється екстраординарного. Метушня в коридорах — звичне діло, особливо вранці. Маніпуляційні зайняті, процедурні забиті пацієнтками, одних у палати привозять, інших вивозять, треті приходять самі. В ординаторській повно лікарів та їхніх приватних пацієнтів, які забігають хто чергові аналізи зробити, хто на огляд, а хто зі скаргами. І завжди в таку мить, як на зло, привезуть жінку або з розривом труби, або з кровотечею внаслідок позаматкової, або різкими болями невизначеної етимології, або, або, або… І тоді завідувач, незважаючи на свій статус і прямі обов’язки, що здебільшого пов’язані з організаційною та паперовою роботою, летить першим в операційну, щоб оглянути пацієнтку. Це — його життя, найбільше, що там є цікавого й такого, де він точно знає, що треба робити. Завжди мав якесь шосте чуття до цього. Навіть тоді, коли точно всі вважали, що пацієнтка безнадійна, він ризикував і рятував ситуацію.

Пізніше чув від нових пацієнток відгуки про себе на різних жіночих сайтах і форумах:

— Я прочитала про вас у фейсбучній групі «Людоньки, порадьте!»

— Справді? — Він усміхається. — Компетентне видання?

— Не смійтеся, там якщо порадять, то це — стовідсоткова гарантія.

— Ага! Ну, якщо так, то давайте ваші аналізи, ультразвуки, усе, що маєте, і будемо розбиратися з гарантією ваших «людоньків».

Сміх сміхом, але насправді, за оцінкою одного зі спеціалізованих медичних сайтів, його прізвище — серед найвправніших лікарів-гінекологів в Україні. Він про це знає, звісно, це йому лестить, але німба над головою не робить. Так само щоранку їде до себе на роботу, вітається за руку з охороною при в’їзді до лікарні, вигукуючи крізь опущене бокове віконце авто:

— Сьогодні без авралу?!

— А-я, з ним! Усю ніч туди-сюди воротами махав! — бідкається сивочолий дідуган. — І хоч би хто «насерматер» сказав!

— То «насерматер», дякую! — сміючись, ручкається Сергій.

— О, то людина! — задоволено відповідає охоронець і віддає йому по-військовому честь.

Завідувач гінекології відповідає кивком голови і, проїхавши, недалечко паркує свою автівку в тіні поміж кущами бушпану.

У цей час лікарня лише прокидається: порожньо на подвір’ї, на сходовій клітці (він ліфтом принципово не користується) запах вогкості й хлорки. Щойно помили підлогу. Сонце запустило свої ніжні вранішні промінчики на мокру поверхню і витанцьовувало на ній свій сором’язливий танок. Узагалі в гінекології постійно все миють, бо він пильно стежить за гігієною приміщень. «Красуні, підлога слизька, як льодовий каток. Хто прийшов без ковзанів — лежати в ліжку, поки не дозволю вийти!» І жінки покірно сиділи по своїх палатах. Придбав він також кварцові лампи, як і в пологових залах, щоб тут знезаражували повітря. Щоправда, не так часто, та все ж двічі на день.

— Доброго ранку, Світлано Петрівно! Як чергування?

— У раю без змін. Чи як там у тій кінострічці казали?! — тримаючи руки в кишенях коротенького, наче в медсестри, халатика, відповіла лікарка, вийшовши назустріч йому з ординаторської. — «Облівіон» чи «Обміліон», з красунчиком Крузом.

— Зайдеш? Поговоримо?! — запитав Сергій по-начальницьки.

— Із задоволенням, любий, — усміхнулась у відповідь. — Ти сьогодні дуже рано.

— Так, раніше почну — раніше закінчу. Усе гаразд із нашими пацієнтками, кажеш?

— Так, навіть температури ніхто не мав. Спали, як янголятка. От лише із Сущенковою маю деякі питання, але в неї вже пішов двадцять шостий тиждень, тож я її більше не можу тут спостерігати. Відправляю в патологію. Нехай там собі голови морочать.

— А що там у неї?

— «ПеДеПе» підозрюють діагностики.

— Діагностики! А ти що ж? Не дивилася?!

— Я не узедист. До того ж термін у неї який!

— Свєтка! Ти повинна була її обстежити! Вона в тебе завагітніла, ти її вела, то маєш зробити по-людськи все до кінця.

— Я зробила все, любий, до двадцять четвертого тижня. Зараз уже не моя компетенція.

— Гаразд! Я сам подивлюся те її передчасне дозрівання плаценти. Вона в нас?

— А де ж їй бути?! На збереженні. Такі проблеми були із зачаттям.

— Добре. Діагностики в нас часто філософствують забагато, ти ж знаєш.

— Ну, так! От тому й не хочу собі голову морочити. Піде в патологію, вони там краще знають, що робити. Я б на твоєму місці… — Вона підходить упритул до його крісла й намагається сісти на бильце збоку.

— Ти не на моєму місці! Припини.

— Звісно, що ні. Я стільки років, як твій хвіст, при тобі!

— О, знову починається!

— Та що ж починається?! То все продовжується. Я почуваюся обманутою і використаною!

— Хіба я тобі колись щось обіцяв, Світлано?

— Такі стосунки самі собою… Це — як сім’я! І раптом з’являється ця твоя Вікторія, і все різко змінюється!

— Послухай, уже стільки часу минуло, а ти все ніяк не вгамуєшся.

— Ні! Авжеж ні! Я не можу, бо досі тебе люблю.

— О Боже мій! Тільки не починай із самого ранку. Усе! Достатньо. Каву будеш? Я заварю так, як ти любиш.

Він відмахується словами й холодним невдоволеним поглядом.

— Приємно, що хоч це ти пам’ятаєш. О!

— Авжеж! Я все пам’ятаю. Але згадувати не буду, бо не хочу. Усе змінилося.

— Я не вірю! Ми разом були кілька років.

— Тобі з цукром? — Кавоварка в цей час голосно перемелює зерна.

— Я не вживаю цукру, ти це знаєш.

— Так спитав, може, вже їси. А молока додати?

— Ні! Я лише чорну п’ю! Та що ж таке?! — Вона відверто дратується.

— Прошу, твоя кава! — Він ставить перед лікаркою на своєму столі мініатюрну чашечку чорної, як смоль, рідини. — Подай мені, будь ласка, черговий журнал. Я там десь учора поклав історію твоєї Сущенкової.

Світлана Петрівна невдоволено розвертається разом із офісним кріслом, під’їжджає на ньому до шафи з папками й витягає відтам те, про що її просить Сергій.

— Я маю таке враження, що ти мене не слухаєш. — У її голосі відчутні істеричні нотки.

— Дякую! Я слухаю, — спокійно відповідає він, розгортаючи папери. — Терапію ти їй прописувала чи я, не пригадуєш?!

— Зрозуміло, що я!

— Ага, ну тут усе добре, усе правильно. Так, так: «Підвищена акустична щільність плаценти з точковим розподілом у тканині. Візуалізуються заглибини в хоріальній пластині». Ну, тут можлива філософія найвищого ґатунку, — каже, здіймаючи брови догори. — Не мало б бути ніяких ускладнень, бо всі інші аналізи в нормі. Тому треба все ж таки пройти повторне УЗД. Підемо разом?

— Ні! Любий мій, тут ти вже сам. Я свої повноваження склала. А те, що ти її тримаєш у нас, — твої турботи.

— Гаразд! Мої, то й мої, — відповідає спокійно. Загортає історію і випиває одним ковтком свій наперсток кави.

Світлана різко встає і підходить до балконних дверей. Чітким і впевненим рухом відчиняє їх, і в кабінет вривається свіже вранішнє повітря.

— Хочу покурити, — пояснює вона й виходить на балкон.

— Коли ти вже кинеш цю звичку?!

— А тобі не все одно?! Ти он за своєю дивися. А я як-небудь уже сама, — роздратовано кинула. — Стільки років даремно минуло! Стара стала, нецікава тобі.

— Припини. Ти красива й молода. А я вже застарий для тебе. У тебе все ще складеться!

— Боже мій! З ким?! Ти здурів! Щось як зривав з мене одяг першого разу, то про свою старість не думав. А я ж нікого, окрім тебе, ніколи не бачила й не бачу!

— Ну-ну, ти ж якось вийшла заміж.

— Це ж я молоде-дурне було. Добре, що розібралася через два роки. І після того лише як тут працювати почала, то знову захотіла одружитися… з тобою. А ти мені жодного разу не пропонував!

— Ну, от! Я й не хотів більше вдруге, ти знаєш. І тому ніколи тобі нічого не обіцяв.

— Так, але чомусь захотів, коли зустрів Віку!

Сергій ледь не зізнався в тому, що «біда, бо вона не хоче», але вчасно стримався. Світлана одразу б узяла цю інформацію на озброєння, і тоді — ой-йой!

На вулиці пахло ранковою свіжістю після дощу. Сонце бадьоро золотило все довкола й розсипало зайчиків по лікарняному подвір’ю. День починався звичною метушнею і лінивим гамором. У вже відчинену браму обласної лікарні заїжджали автівки, попередньо затримані охоронцем, проходили відвідувачі й пацієнти. Усе було, як і завжди.

У двері кабінету голосно постукали. Він ще не встиг нічого відповісти, як клямка порухалась і в просвіт просунулася голова Ганни Павлівни:

— Дмитровичу, можна?

— Так, аякже ж, Ганю, заходьте!

Її голова зникла на якусь мить, тоді спочатку пропхався велетенський пакет зі скрипучої золотої фольги, а потім уже й сама головна медсестра, яка його ледь несла.

— О Господи! Що ж це воно таке?! — Сергій, приємно здивований, повернувся з балкона до кабінету.

— А я відки знаю? Але пахне так, що хочеться з’їсти! Приніс чоловік пацієнтки ще рано-ранесенько. Та там десь візитівка є, розкривайте! Я не сміла, пане.

— Розривай пакет, Ганно Павлівно! Ти ж знаєш, що лише ти маєш таке право від мене!

Вона обережно розв’язує звичайний кручений картонний шнур, що скріплює всю конструкцію, і розкриває пакунок, у якому великий кошик, повний розмаїтих смаколиків: від екзотичних фруктів до сирів і ковбас-салямі з двома пляшками віскі та справжнього французького коньяку. Сергій усміхається:

— Гарненький презентик! А кого вчора виписали такого колоритного?

— Так онуку ж власника базару на Сихові, — пояснює медсестра.

— А, точно! Ну, маємо тепер чим тішитися в обідню пору. Алкоголь, Павлівно, заховай, нехай очі дурно не мозолить і душу не бентежить.

— Так, як скажете. Хороші пляшки! Сама таких не бачила досі.

— Ну, дякую! — Сергій наче візитівці говорить. — Залиш нас, Ганю. Ми тут маємо розмову.

Вона скоренько ховає все до великої шафи й виходить.

— Ти у відпустку йдеш цього року? — питає в колишньої пасії та співробітниці.

— Хочеш мене кудись повезти?! — єхидно хмикнула Світлана.

— Припинімо раз і назавжди це постійне з’ясування стосунків, гаразд?! Я ніколи тобі нічого не обіцяв. У нас періодично було дещо, але без будь-яких зобов’язань. Ти ніколи не могла ні на що розраховувати.

— Я єдина, хто був у тебе постійно. Інших своїх бабів ти також мав періодично, як сам кажеш, але я була тобі всім протягом чотирьох років. Як ти думаєш, я просто так тобі прощала твої маленькі гріхи?! Чи на щось, мабуть, розраховувала?

— Ти можеш вигадувати що завгодно, але я ніколи не казав тобі про можливе одруження, Свєта! І не дофантазовуй ще якісь гріхи. Моє приватне життя тебе не стосується.

— Ну, звісно! Як секс, то: «Світлано Петрівно, зайдіть, прошу, до мого кабінету, бо треба порадитися!» А поїздки в Карпати спільні, а конференції, закордонні відрядження, а поплакатися в жилетку на дружину — це не серйозні стосунки?! «Ти ніколи не могла ні на що розраховувати»! — вона нервово курила сигарету і з силою видихала дим.

— Ані слова про моїх! Нема їх більше в цьому світі — і в тому є також моя провина. Я ніколи її не спокутую, ба більше: я повинен був уже тоді припинити з тобою все.

— Тоді?! Чого ж не припинив? Бо тяжко було, розради потребував… А тепер добре! Тепер нова молода фіфа з’явилася, і ти розплився, як млинець на пательні. Ніякого почуття поваги й обов’язку до жінки, з якою в тебе тривалі стосунки.

— Припини! Зрештою, я ніколи тобі навіть не казав, що люблю. Це був просто секс, який задовольняв нас обох.

— Ага! Використав мене, як ідіотку!

— Усе, Світлано Петрівно! Досить розмов. Починається робочий день. Прошу вас зробити обхід. За годинку беріть вашу пацієнтку на УЗД. Я вас чекатиму вже внизу.

— Але…

— І жодних розмов про минуле. Забудьте! Не змушуйте мене вдаватися до крайніх заходів.

— Це яких же? От, мені просто цікаво! — Вона аж побагровіла від обурення.

Та завідувач уже її не слухав. Він набирав якийсь номер на телефоні, виходячи зі свого кабінету. Протяг голосно ляснув за ним дверима.

— Якщо він думає, що я йому це просто так подарую, то дуже помиляється. Козел! — зі злістю прошепотіла собі під ніс Світлана, докурюючи сигарету.