Брутальний лікар

Дитячий будинок

Цього разу до відвідин малюків Вікторія приготувалася заздалегідь: закупила кілька ящиків здобної випічки на одній із львівських приватних пекарень, заїхала на панчішну фабрику й узяла партію колготочок і шкарпеток для дітлахів, а найголовніше — накупила різних барвистих дитячих книжок: розмальовок — для найменшеньких, казок — для малят і абеток — для дітлахів дошкільного віку. Доверху забили багажник автомобіля Мар’янки ще й різними іграшками та фруктами. Збоку джип мав такий вигляд, наче їде на якийсь ярмарок.

Завантажені по вінця дорогим крамом, вони в піднесеному настрої рухалися в напрямку Таджицької. Передчуття зустрічі з малюками, які раді будь-якій увазі, будь-яким дарункам і частункам, є тим складно описуваним явищем, що називається вдячністю. Коли ти можеш не лише побачити її у щирому сяйві дитячих очисьок, але й відчути фізично в надзвичайній атмосфері радісних скриків, обіймів та цілунків від малюків. Обидві колежанки в передчутті тих позитивних емоцій заїхали на територію закладу майже під самий парадний вхід, наскільки це було можливо. Директорка сиротинцю і завгосп, повідомлені жінками заздалегідь, радо зустрічали їх біля вхідних дверей, по обидва боки від яких росли два кущі, вщент завішані паперовими янголами, талановито створеними дитячими пальчиками разом із виховательками. Чоловік одразу почав допомагати переносити важливий для малюків багаж.

— Вітаю вас, пані Мар’яно! Як добре, що ви саме зараз приїхали, — діти якраз обідають і будуть дуже раді солодкому на десерт.

— Так?! Чудово! Ми, напевно, не зможемо всім одразу все роздати, а зайдемо в якусь одну-дві групи, гаразд? — миттю зорієнтувалася Вікина подруга.

— Звісно! У нас сьогодні також велике свято — двох хлопчиків усиновили!

— Справді, яка чудова новина! Вітаю вас, пані Ярино.

— А довго ті люди обирали малюків?

— Ці — ні. Коли потенційні батьки вже отримали статус кандидатів в усиновлювачі, у подальшому багато залежить від них. Минуло лише три місяці, як одні подали документи, а інші — у той самий день, тобто сьогодні, подали й сьогодні ж визначилися. Але так буває рідко. Зазвичай батьки обирають довше. Є такі кандидати, які думають, що «хтось» їм зобов’язаний знайти дитину, налагодити контакт поміж ними. Але це просто смішно: ніхто нікому нічого не винен. Люди шукають дитину, як то кажуть, щоб серце «тьохнуло».

— І це правильно, адже вибір на все життя, — резонно зауважує Віка.

— За моєї тут присутності найкоротший термін — це місяць, тобто від прийняття всіх документів і до всиновлення. А найдовший — певно, десь років зо два. А що я вам розповідаю! У вас є власний досвід, Мар’яно!

— Та так, але однаково цікаво! — пояснює жінка.

— Хороше дуже хлоп’ятко, ваш Ромчик! Шкода таку дитинку, розумненьку й милу. Ваш чоловік так і не передумав?

— Ех! Ярино Василівно, не питайте. Я працюю над цим. Складно все, дуже складно.

— Ну, так. Коли вже є в нього дитина, то йому все одно.

— Та йому й до свого все одно — ось у чім річ. Він мене геть не розуміє. У нього закон є закон і рідна бабуся — головне. Але я не відступлюсь. Я готова на все. І стареньку просто теж візьму під свою опіку, вмовлю її, а заразом і чоловіка не псувати дитині перспективи.

— І на розлучення готова, яким він тобі погрожував? — ураз запитала Віка.

— Обіцяти — не означає одружитися, — всміхнулася Мар’янка, — це він так мене випробовує. Дайте нам ще трохи часу, пані Ярино. Усе буде добре! Чи можу я зараз бачити Ромчика?

— Аякже! Група якраз піде на прогулянку, а ви підходьте на дитячий майданчик. Навіть не уявляєте, як дитина на вас чекає.

— Справді?! — щиро здивувалася жінка. — Це на нього не схоже. Невже він почав мене відчувати?! Це найліпше, що ви могли мені сказати, Ярино Василівно.

Мар’янка поквапилася через головний вхід сиротинцю навпростець на майданчик. Навіть не дала цінних вказівок, як зазвичай робила це в дитячому будинку, де з усіма була на «ти».

— Скільки енергії додала їй ця новина! — всміхнулася директорка закладу. — А ми поки розберемо ці подарункові завали, якщо ви не проти, звісно.

— Авжеж, я вам допоможу. Ми купили все, що ви казали, і трошки більше, але вже те, що нам сподобалося. Сподівалися, що ви приймете!

— Дорога моя, тут усе згодиться. Іноді ці діти здатні з’їсти за цілий полк, а іноді їм і печивка забагато в обід. Зате наступного ранку зметуть усе! Діти — це діти. Тому ми з вдячністю приймаємо всі пакунки, що нам дарують. На все це Божа ласка!

І жінки попрямували до їдальні на аромати, так знайомі з дитинства тим, хто відвідував дитячий садочок. Нічого не змінилося відтоді, меню таке саме: розмаїті кашки, картопляне пюре, сосиска або котлетка, тушкована капуста, квашений огірочок, нарізаний дольками, розсольник або борщ, а на десерт — сирничок зі сметаною чи печивко, узвар. Лише фруктовий йогурт — одна з небагатьох новацій у меню сьогодення.

Вікторія приємно вражена просторою і чистою кухнею, а на додачу — усміхненими кухарями. Одразу складається враження, що все це напускне, фальшиве, але ж ні! Одночасно до кухні залітає якийсь пухкенький малюк і, шпортаючись за одвірок, питає про добавку:

— Мозна мені сче?

— А «прошу» чи «будь ласка»? — корегує його директорка лагідно.

— Ой! Пошу, будь ласка, сче, — виправляється дитина років трьох-чотирьох і підносить догори майже вилизану тарілочку, на яку отримує додаткову порцію пюрешки й курячого філе у сметанковій підливці.

— Дяку! — мало не підстрибує маля, але отримує бажане і, тремтячи над тарілочкою, поволі човгає до себе в групу.

— На здоров’я! Будь обережний, Івасику! — кидає навздогін шеф-кухарка й додає: — Бідні-бідні діти, хто знає, що їх ще чекає в житті. Нехай хоч тут почуваються по-домашньому, любленими.

Вікторія лише кволо всміхнулася: складно почуватися по-домашньому в сирітському притулку. Але життя в кожного своє, і ти ніколи не зрозумієш того, що відчувають ці малюки й ті люди, які їх оточують. Це інший світ і окрема душа кожного, хто перебуває у зоні впливу цього всесвіту. Усі вони пов’язані якимись своїми особливими пуповинними зв’язками, що даються взнаки протягом усього їхнього життя. І не можна сказати однозначно, що то погано, бо з багатьох сиріт виростають дуже пристойні й шановані люди — так само як відсоток мерзотників і нездар виходить із цілком благополучних і щасливих сімей. У чому полягає успіх і щастя — достеменно не відомо, усе це дуже індивідуально. А Вікторія вважала, що й тут має простежуватися родинна історія кожного малюка впродовж тривалого часу. Усе це лірика й фізика водночас, бо взаємозв’язок поколінь — незаперечний, родинні стосунки й успіх чи життєвий провал кожного родича накладає безсумнівний відбиток на життєву карту дитини. Недаремно ж у Біблії сказано, що до сьомого коліна ми несемо відповідальність за всі наші вчинки. І хіба не це зараз нам доводять генетики: усе записано в наших генах. І якщо розшифрувати ланцюг генетики будь-кого з живих істот, то можна дійти аж до початкової точки виникнення цього світу. Історію цілого Універсуму можливо буде колись дізнатися лише з якогось одного запису. Ні, не якогось, а божественного, тому що впорядкувати таку складну комбінацію могла тільки надприродна сила — у цьому була свято переконана Вікторія.

— Ну, що ж, — вирвала її з роздумів директорка, коли вони попереносили всі подарунки, — усе вже складено, і ви також можете йти до дітлахів, якщо хочете.

— Так, авжеж хочу! Я привезла їм кілька настільних ігор і легкі надувні м’ячики. Сьогодні безвітряно, тож, може, я…

— Ти гарна! Я візьму тебе за руку, можна? — Раптом нізвідки у Вікторіїній руці опинилася малесенька тепла дитяча долонька.

Очі небесної чистоти подивилися на неї — і наче музика зазвучала довкола, так піднесено й радісно відчула себе Віка, побачивши це янголятко з русявим довгим волоссячком і рожевими щічками. А цей тихий і лагідний дитячий голосочок! Вона наче дивилася на себе саму в дитинстві, аж затаїла дихання. Тим часом дитина продовжувала:

— Не бійся! Ти тут перший раз?! Я зараз покажу тобі тут усе, — і потягла Вікторію за собою. — Ти хочеш вибрати собі дитинку? Тут багато різних дітей. Дівчинку чи хлопчика? Хлопчиків є багато!

— Я… Я не знаю, — чесно відповіла Віка, заскочена таким запитанням.

— Не знаєш?! — Дитя зупинилося і, дивлячись їй у самісіньку душу, наче це не очі були, а небесне світло, попросило: — Тоді візьми мене, добре?

У Вікторії бризнули сльози з очей і потекли гарячими потічками по щоках, змиваючи дорогою макіяж. Вона присіла навпочіпки й міцно-міцно обійняла малу. Так вони простояли кілька митей, і Віка, оговтавшись, сказала:

— Ану, ходімо зі мною!

Дівчинка високо підстрибнула і з радістю задріботіла поруч.

Пані Ярина, завидівши, що вони заглянули в прочинені двері, одразу встала з-за свого столу.

— Проходьте, пані Вікторіє.

— А ми разом, можна?

— Ні! Зараз у Зоряниної групи прогулянка. Іди, дитино. Ти ж знаєш дорогу?!

— Так, — засмучено відповіла дівчинка, глянула на Віку і вийшла з кабінету.

— Я б хотіла вас… — почала Вікторія.

— Бачу. Розумію, — щиро й зі співчуттям відповіла директорка, — але це не ваш варіант.

— Чому?! — спантеличено запитала Віка.

— Ця дитинка з трійні. Вона не одна, там ще дві дівчинки.

— Ну й нехай! Це ще краще! Це зовсім не проблема, бо в мене і стабільний бізнес, і житло, і авто, і старший брат — мрія всіх дівчаток…

— А чоловіка немає, — вимовила директорка тихим тоном, наче ножа під шкіру запхала. — Розлученій, офіційно самотній жінці ніхто трійню не віддасть. Але ви можете придивитися іншу, нічим не гіршу дитину.

— А як же ці?

— Ну, і на них знайдуться свої мама-тато. Хороші дітки. Наші!

— Ваші?!

— Наші, — ще раз підтвердила сувора жінка. — Їхня покійна мама — також з нашого будинку. Молоденькою їх народила, вісімнадцятирічною, без батька. А потім випала з вікна десятиповерхівки.

— О Господи!