Надія

Вікторія підіймалася сходами гінекологічного й думала про те, як швидко все відбувається в житті. Нещодавно — ще й рік не минув — приходила сюди зі своєю проблемою як пацієнтка, стояла під дверима його кабінету в довжелезній черзі. Потім злилась і з нерозумінням спілкувалася з цим бруталом, а сьогодні вони разом, і Сергій уже зовсім не видається таким жорстким і нестерпним. Він уміє бути різним, і це допомагає в його роботі. У їхніх стосунках усе було рівно й гармонійно. Уже згладилися всі непорозуміння та складнощі, Вікторія сама втомилася ставити свої інтереси вище за їхні спільні й намагалася завжди знайти спільний знаменник у всіх критичних ситуаціях. Вона втомилася від драматургії: тої достатньо було в її попередньому житті, та й він мав доволі трагедій на роботі. Тому перебування вдвох для них стало саме тими теплими й довірливими моментами спілкування, коли можна відкритися й отримати мудру відповідь, розуміння і підтримку, поділитися своїми міркуваннями й хвилюваннями, збудувати спільні плани, подивитись улюблений фільм, поспівати під гітару на два голоси… А найсмішнішим й одночасно найприємнішим для неї стало те, що Сергій потроху починав цікавитися квітникарством, хоча це й стосувалося лише економічної частини та сезонності поставок. Та все одно для неї то було дуже цінним. Вона завжди могла на нього покластися — на його поради й виважене ставлення до непомірних складнощів і вивертів її власної долі, що сама постійно створювала своєю невгамовністю та надмірною активністю. Утім, це було компенсацією за кілька довгих років забуття в домашніх клопотах колишнього шлюбу. Він це також добре розумів і осмикував її повсякчас, як їй знову кортіло взяти на себе непомірні навантаження — як із фестивалем квітів. Тепер її життя стало тісно пов’язане з цим чоловіком. Та суть у тім, що Вікторія мала намір укотре зробити те, що таки вельми ускладнить їхнє життя, і дуже боялася, що він її не зрозуміє і не підтримає, адже всиновити дитину — то надвідповідально, а тут ще й одразу трьох. До того ж їм ще й належало узаконити свої стосунки — саме те, чого вона не мала наміру робити ще пів року тому. Віка не боялася, що він не одружиться, але була майже впевнена в тому, що він відмовиться взяти із сиротинцю аж трьох дітлахів. Та в неї була купа аргументів. Вікторія думала про це всю ніч, ані словом не обмовившись йому про ті помисли й плани, які виношувала вже кілька днів.

Учора до пізньої ночі сиділа в сестри Улянки й довго обговорювала з нею те, на що наважувалася.

— Не знаю навіть, що тобі сказати, — видихнула сестра на цю новину. — У нашій родині ніколи такого не було. Ніхто ніколи не всиновлював дітей.

— Я знаю, так. Але раніше то не було проблемою в Галичині. До Першої світової й дитячих будинків не існувало.

— Так? Я не знала.

— Я також нещодавно дізналася. Дітей померлих родичів чи когось із обслуги одразу забирали найближчі родини. І виховували їх так само, як і своїх. Чужі діти почувалися повноцінними членами сім’ї.

— Хороший звичай. Чому ж його було забуто?

— А радянська влада прийшла й усе перекроїла. Не одразу, звісно. Спочатку ними ще монахи опікувалися, дуже про це дбав сам Шептицький. Просив піклуватися про кожну дитину, яка залишилася без батька-матері. А от після Другої світової ми отримали притулки й будинки сиріт.

— Я десь чула, що зараз їх переформатовують у будинки сімейного типу. Що то є, я не дуже й розумію…

— Це родини, що мають — або й не мають — своїх дітей, усиновлюють по кілька сиріт і живуть великими сім’ями. Щось таке подібне до довоєнного періоду.

— Зрозуміло. Слухай, а може б, ти краще взяла когось із малих нашої Марічки? — раптом схопилася сестра, згадавши про свою покійну однокласницю. — Ти ж їх знаєш, зробила для них усе можливе й неможливе, стільки грошей стратила…

— Знаю, Улянко! Знаю. Я цікавилася в нашого голови. Він сказав, що тих дітлахів уже придивилася родина з Іспанії. Усе там буде добре. А от я навіть і не думала ніколи про прийомну дитину, розумієш?! А тут як серце обірвалося. І головне, що я ж можу це зробити! Лише от питання до Сергія.

— Не знаю… У нього ніколи дітей не було…

— Була донька, трирічною загинула разом з його дружиною в аварії.

— Ой, мати рідна! Ти ж не казала.

— Та якось не було причини.

— А то важливо, Віко, то дуже важливо. Як він до тої дитини ставився, чи пильнував, чи дбав про неї.

— Усе було добре.

— Ну, якщо ти така певна, роби як знаєш. Але коли тебе цікавить моя думка, то я б на твоєму місці добре поміркувала перед тим, як брати трьох дітей.

— Дякую, сестро.

Наступного ранку, повна самоусвідомлення і щиро переконана у своєму правильному рішенні, Вікторія квапилася до Сергія в лікарню. Бадьоро проскочила через кожну сходинку на четвертий поверх у гінекологію — звикла стрибати так останнім часом, відкривши для себе заново спортивне взуття, — і одразу ж уперлася головою в зачинені двері завідувача. Стала навпроти, спершись на підвіконня, і вирішила чекати. Телефонувати й турбувати — не найкраща ідея, коли ти в нього на роботі.

Попід стіною його очікував загін жіночок із приватними питаннями, кілька з них сиділи в халатиках.

— Скоро обіцяв прийти, але вже годину немає, — повідомила раптом одна літня пані Вікторії. — А черга он там завершується, жіночка біля першого вікна стоїть.

— Дякую! Я не на прийом.

— Усі так кажуть, — усміхнулась іронічно пані. — Але Сергій Дмитрович так і не пропустить. Лише жива черга.

— Дякую, я знаю, — поштиво відповіла Віка.

— Вікусю, люба! — У коридорі з’явилася округла фігура головної медсестри. — Що ж ви тут стоїте?! Він уже скоро буде. Оглядає пацієнтку, потім познімає шви — і все. Ходіть, я вас чаєм з пляцком яблучним пригощу.

Черга майже фізично відчутно зітхає. Вікторія вдячно вітається і йде за Ганною Павлівною. Ця жінка зуміла не тільки прихилити до себе Сергія Дмитровича, а і її. По-материнськи, дуже людяно вміє ставитися до кожної пацієнтки, а Вікторію, здається, просто любить.

— Чого ти стала там, дитино?! — запитує вона, прочиняючи двері до ординаторської, де трохи бедлам і стоїть столик з наїдками та холодильник із сестринської. — Ти ж своя, маєш заходити вільно й свобідно, не питаючи, хто, що й де.

— У вас тут перестановка…

— Так, тимчасово ми з лікарями, бо в сестринській Сергій Дмитрович робить ремонт. І до нас нарешті справа дійшла. Будемо й ми тепер модні, як то кажуть.

— Це добре. Вітаю вас!

— А ти проходь! Сідай тут, а якщо хочеш, то на канапу. Ми столик Світлани Петрівни прибрали — щоб їй добре було. — Раптом чортихається і, переключившись, усміхається до Віки: — Ну, як почуваєшся, розповідай! А я за твоїми квіточками доглядаю. Ставлю в кожну орхідею під час бутонів підживку, купаю раз на тиждень. Юки протираю від пилюки, поливаю, коли згадаю… Усе, як ти й казала, усе роблю. У нас тепер найкрасивіше відділення.

Вікторія слухає це з величезним задоволенням, адже озеленила відділення лише з власного бажання. Але її холодить згадка про «язикату Хвеську», вона раптом уся внутрішньо стискається і завмирає…

— А що зі Світланою?

— Звільнили за службову недбалість. Та й добре! Нам усім без неї легше. Про таких знаєш, як кажуть: «Аж трясеться заміж, та ніхто не сватає». На всіх нежонатих лікарях грушею висла.

— О Боже, та що ж сталося?! Коли? — уривається терпець Вікторії, а в грудях починає прискорено стукотіти.

— То давненько сталося, що на неї до суду подали, весною, якраз ще те свято Восьмого березня було. Наш завідувач — «золоті руки», най дасть Бог йому здоров’ячка — врятував і дівчину, і нас, бо то одного «папіка» доця була, а в них усе «схвачено», сама знаєш. Нащо тобі ті подробиці, дорога моя. Головне, що Сергій Дмитрович вчасно прибув, провів операцію — і дівка виздоровіла. Скандалила тут зі Свєткою на другий день, аж шиби вилітали! Погрожувала судом і засудила! А татусь її потім нам у відділення новий ультразвук купив і робота обіцяв якогось у хірургію.

— То Сергій Дмитрович приїхав сюди в жіноче свято, у вихідний?!

— Аякже ж, дитино моя! Я сама йому й телефонувала, він ще на забаві був тоді, казав, добре, що ще не встигли забагато випити. Та, певно, ви всі разом були тоді, старою його кумпанією…

«Так, таки правду сказав тоді Ромко! Він терміново поїхав у відділення!» — Вікторія вже не слухає, бо їй відлягає, попускає від сказаного Павлівною. Вона раптом розуміє, що вчинила правильно, що тепер усе вже буде добре. А то лише хибний дзвінок або чийсь злий жарт. Чи, може, помста, бо і в Сергія багато «доброзичливих пацієнток» також. А виявляється, усе вже давно добре, лише її уява малювала привидів.

— Котусику! — В ординаторську заглядає Сергій. — А що це ти тут робиш із самого ранку, чому не зателефонувала?

Віка раптом зривається, наче підстрибує до нього, обіймає обома руками за голову, абсолютно не встидаючись своїх емоцій, цілує і:

— Ти ж одружишся зі мною, коханий?!

— Що ти з нею зробила, Ганно Павлівно? — щасливий, здивовано вибалушує очі Сергій.

Загрузка...