Буба : мертвий сезон

ДВА ТЕСТИ НА МУЖНІСТЬ

Від тієї злощасної суботи минув тиждень, і крім жовтої шахівниці на Бубиній голові, ніщо більше не нагадувало про нещодавні плани. Хіба що вражена гордість, бо щойно на горизонті з’являвся Мілош, як дівчина червоніла від сорому.

— Знаєш, це не так уже й погано виглядає! — Сирота звично сів на Бубиній парті. — Як жовтки, перемішані із шоколадом, — додав Стась, спинившись поглядом на злощасній меліровці.

— Мені байдужісінько, як воно виглядає, — Буба відкопилила губу й зайняла захисну позицію.

— Нарешті! — зрадів Сирота.

— Що «нарешті»? — з підозрою глянула вона на Стася.

— Ну, ти застосовуєш мій принцип і перестаєш перейматися іншими, — закінчив він з розумним виразом обличчя.

Бубі раптом закортіло вилити на нього свою злість. Вона усвідомлювала, що чинить неслушно, та зі злістю так уже буває, що вона дістається тому, хто найменше завинив.

— Якщо ти думаєш, що мені потрібен якийсь утішальник… або що я погоджуся податися з тобою на велосипедну прогулянку, бо мене покинуто…

— Та що ти, Бубо! — Сирота перестав посміхатися. — Я тебе зовсім не втішаю! І точно не збираюся кликати тебе на побачення! Ти не сердься, але на такі речі в мене просто часу немає. — Стась тихенько зліз із парти й знічено сів на своє місце.

Дівчина підійшла до нього, щоб перепросити за свій дурний вчинок, але біля Сироти раптом опинився Мілошів рюкзак, а тоді його власник.

— О, Буба! — зробив відкриття Мілош, пригадуючи собі про її існування. Таке траплялося завжди, коли він прохав про допомогу у вигляді якоїсь шпаргалки. Останнім часом вдавався до чужої допомоги чимраз частіше, і півкласу працювало заради його оцінок.

— От добре, що я тебе побачив, — глянув на неї колишнім поглядом. — Скажи чесно: ти можеш підготувати замість мене цей експериментальний показ із фізики? Бо справа в тому, що я мушу поїхати… що ми з Ребеккою їдемо в триденний табір виживання… І я не встигаю.

— Мені шкода, але я цього не робитиму, — вираз Бубиного обличчя був сповнений співчуття.

— Що таке? — недовірливо глянув на неї Мілош.

— Те, що я тобі не можу допомогти, — терпляче пояснила вона.

— Як це не можеш?

Зараз він її вперше по-справжньому помітив. Хоча відповідь його спантеличила, зате Мілош нарешті уважно подивився на Бубу.

— Просто так. Не можу, і все, — відповіла вона.

— Не дурій, — Мілош зніяковів, бо розмову супроводжувала знущальна посмішка Сироти, який грав очима в невидимий пінг-понг. Він переводив погляд з Буби на Мілоша й вочевидь чудово розважався.

— Чому це ти не можеш? — не здавався Мілош.

— Бо на відміну від тебе, я вже пройшла школу виживання. І з власного досвіду знаю, що краще з тобою не мати справ. І вже точно нічого не робити з тобою разом, — Буба відшукала відповідний тон і говорила чітко й упевнено.

— Я зовсім не хочу робити щось разом з тобою! — Мілош поступово втрачав свою безтурботність. — Я думав, що ти цей показ підготуєш… ну, сама, а я б тобі якось… ну, якось віддячив…

— Подякуй краще комусь іншому. А найкраще — самому собі. Без образ, Мілоше, але я твердо вирішила.

Ніколи досі за всю історію виду канарка-переросток не йшла з такою гідністю. Не проходжувалася між партами так упевнено, що навіть орел міг би позаздрити.

Уже вкотре поправляючи в роздягалці свого кашкета, щоб бодай трохи приховати жовті пасма, Буба помітила в дзеркалі Мілоша. Він спостерігав за її спробами, проте без звичної останнім часом злостивості.

Підійшов якось невпевнено і, дивлячись Бубі у вічі, попрохав вислухати.

— Кажи, — кашкет перехнябився, і Буба перестала з ним змагатися.

— Вибач мені, — буркнув Мілош. — За ці мої дурні прохання… і за суботу пробач…

— Нормально, — Буба спромоглася на цілком щиру усмішку. — Приємно, що ти перепрошуєш.

— Я повівся, як останній ідіот. А найгірше, що лише сьогодні це допетрав.

— Добре, що таки допетрав, — утішила його Буба. І з кашкетом набакир рушила до виходу.

Біля ліцею знову наштовхнулася на Сироту. Той подзенькував поламаним дзвоником свого кумедного велосипеда й здавався, як завжди, задоволеним.

— Класно ти його провчила, — оцінив він розмову, свідком якої став. — Чесно кажучи, я був переконаний, що ти зробиш за Бродзевича всю чорну роботу.

— Погано ж ти про мене думаєш, — скривилася Буба.

— Неправда, — Сирота знехотя глянув на небо, наче шукаючи там нового дзвоника. — Аж ніяк. Зрештою, лише ти нещодавно намагалася захистити мене від ваших культуристів.

— Щось не пригадую, — миттєво збрехала Буба.

— То й не треба. Я просто чув і досить, що не забув, — Сирота перестав посміхатися. — А з Мілошем я був певен, що ти не даси собі ради. Ну, знаєш, страждання, розрив, прощення, всяке таке…

— Краще пильнуй себе, — спохмурніла Буба. — Останнім часом ти щось почав уроки пропускати, невдовзі самому допомога знадобиться, — додала вона трохи зловтішно.

— Е-е-е, я собі раду дам, — знизав плечима Стась і весело глянув на Бубу.

— Ну, чао, — дівчина махнула йому рукою й подалася самотою додому.

Вона анітрохи не поспішала. Жовтень попорядкував на осінніх клумбах, перетворюючи їх на сіру масу, а зараз командував зграєю змерзлих граків та галок, шмагаючи їхні сіро-чорні ряди пронизливим вітром.

— Бубо, зачекай! — почувся на півдорозі Йольчин голос. — Через тебе ледь нові шпильки не поламала! — відсапувалася однокласниця, ступаючи між вищербленими плитами тротуару.

— Ти нині пішки? — здивувалася Буба.

— Ага, — важко дихала Йолька. — Ксавер поїхав у відрядження. У нього, розумієш, така велика фірма…

— Знаю. Двадцятеро підлеглих, — підказала Буба подружці.

— От-от. Але я хотіла з тобою побалакати про свою фірму…

— Що? — Буба глянула на однокласницю так, ніби вперше в житті її побачила. — Ти що, натякаєш, що теж стала якимсь директором? — спитала, затинаючись.

— Помічником, — виправила її Йолька. — Поки що лише помічником, але якщо в мене все виходитиме, стану самостійним консультантом.

— Чиїм консультантом? — Буба забула навіть рота закрити, хоча вроди їй це явно не додавало.

— Консультантом головного консультанта, — продовжувала Йолька. — А ставши головним консультантом, я можу дійти до керівника відділу збуту.

— Якого збуту?

— Ходи на піцу, — Йолька потягнула подружку за рукав куртки. — Я тобі все поясню, і при нагоді зроблю презентацію товарів. От є в мене, наприклад, такий блиск для губів… Зовсім недорогий… Ну, він дещо коштує, це факт, зате глянь! — Йолька випнула губенята, як риба, і кінчиком язика провела по блискучих вустах. — Чудо! Із самого ранку тримається. А нині я глянула на тебе й подумала, що ти повинна щось із собою зробити. Моя фірма допоможе тобі краще за інших.

Дівчата сиділи в піцерії «Брудзьо». Біля столика, який нагадував Бубі про інші, щасливі часи, коли вони приходили сюди з Мілошем, довго сперечалися, кому дістанеться останній шматочок піци, а його ніжні долоні завжди знали, коли погладити Бубину щоку чи руку. А тепер на її щоках опинилася якась дивна пудра, котру Йолька витягла з великої торби. І рум’яна, такі яскраві, аж сором. А на Бубині зап’ястки Йолька розбризкувала парфуми з тестерів, від яких аж роїлося в її велетенській косметичці.

— Я б тобі радила оцей блиск і пудру. Це в першу чергу. Потім ти повинна купити молочко для зняття макіяжу й оці парфуми (пшик-пшик). Або краще ці (пшик-пшик). Ні, усе-таки ці, — не вгавала Йолька. Насамкінець вона повитягала креми.

— Ось, тобі підійде цей, живильний, бо в тебе шкіра така занедбана. Або ні. Краще візьми цей. Проти вугрів. Глянь. Сто відсотків успіху в боротьбі із прищами. Або почни із цього. Багатофункціональний захист. П’ять в одному. Тобі точно треба п’ять в одному, бо твоя шкіра виглядає просто жахливо!

— Такою вона й залишиться, — сумно зітхнула Буба. — У мене немає грошей на таку розкіш. А навіть, якби були, розумієш… Я майже не користуюся косметикою…

— Я знаю, — Йолька зневажливо глянула на Бубу. — Тому й намагаюся тобі допомогти. Те, що сталося з Мілошем… Ти ж не думаєш, що він тебе покинув без причини?

— Але я не думаю, — спалахнула Буба, — що він покинув мене через відсутність багатофункціонального захисту шкіри обличчя…

— От і помиляєшся! — Йолька аж тріумфувала. — Ти цю його Ребекку бачила? Та з неї фарби аж течуть! Зрозумій ти, що в певному віці, аби домогтися успіху, треба почати над собою працювати.

— Я це розумію, але з допомогою маски з мінералами працювати не збираюся! — обурилася Буба.

— Треба ж із чогось почати. Купи поки що блиск, а гроші віддаси, коли зможеш, — у Йольчиному голосі забриніли нотки співчуття.

— Не розумію, чого це ти почала продавати косметику… Не зарано тобі перетворюватися на крамницю?

— Я вже маю величезні успіхи, — Йолька витягла загального зошита й записала туди Бубу, а біля імені — ціну блиску. — У мене півшколи купує цю чудову косметику. Більше такого ніде не дістанеш.

— А зрозуміліше можна? — попрохала Буба, хоча відтоді, як стала володаркою блиску для губ, геть утратила бажання продовжувати торгівельні операції.

— Я працюю, як твій батько. Тільки не на телебаченні. — Йолька задивилася в маленьке дзеркальце й гордовито погладила свої свіжо накручені кучері. — Такі товари можна придбати виключно поза крамницями. Це надзвичайно якісні вироби американських фірм… — Йольчин голос зробився піднесеним і безперешкодно долав вибоїстий шлях торгівельних аргументів.

Буба дивилася на неї з німим подивом. Іноді цей безперервний монолог показував їй зовсім нову Йольку. Буба була переконана, що навколо голови її однокласниці з’явився ве личезний бізнесовий німб, яскраве сяєво, яке вінчало чоло свіжоспеченого генія торгівлі.

Ніколи я не стану такою, як вона, — подумала Буба, коли дівчата вже попрощалися, і шпильки подружки рішуче зацокотіли, наздоганяючи нову клієнтку. — Ніколи не знатимусь на кремах, цінах, мережевій торгівлі, — майнула їй сумна думка. — І не стану помічницею помічниці, не кажучи вже про консультанта помічниці. А може, Йолька має рацію? Може, якби в мене був цей блиск і туш, яка робить вії учетверо довшими, і пілінг, завдяки котрому худнеш утричі швидше, то Мілош і далі називав би мене «своїм співучим дроздом»?

Та навіть думка про те, що Мілош продовжував би називати її «дроздом», не зіпсувала Бубі настрою.