Буба : мертвий сезон

КОМУ РИВ’ЄРА, А КОМУ Й КАР’ЄРА

Настрій у Йольки був пречудовий, та й виглядала вона так, ніби її щойно призначили начальницею асистенток, або навіть начальницею над начальницями.

— Мій Ксавер бере мене за кордон! Клас, правда? — похвалилася вона Бубі й Сироті, щойно дзвоник припинив терор Пандемії.

— Це чудово! — радісно відреагувала Буба, попри те, що саме отримала двійку й могла поводитися стриманіше.

— Ксавер такий закоханий! — щебетала Йолька, а Бубі хотілося одного: щоб так було насправді. — Ми полетимо літаком, от тільки не знаю, що взяти, голубе бікіні чи той купальник з пальмами, — дівчина переймалася своїм гардеробом більше, ніж черговою одиницею.

— А куди ви полетите? — запитав Сирота.

— На Равіолі, — гордо заявила Йолька. — Кажуть, там дуже гарно.

— Равіолі? — засумнівався Стась. — Мабуть, на Рив’єру, от тільки скажи, яку саме.

— Закордонну, — Йолька зверхньо глянула на однокласника. — Як наклацаю фоток, то побачиш, — додала вона директорським тоном. — Принаймні, трохи побачиш світу, бо на своєму поламаному велику ти навіть до школи не можеш доїхати.

Сирота подивився на Йольку співчутливим поглядом, а Буба перестала посміхатися. От уже кілька тижнів, як Стась регулярно пропускав уроки математики й фізики. Навіть Йолька, котра не надто зловживала відвідуванням школи, зневажливо називала його сачкістом. З англійської Сирота теж ушивався, хоча перші контрольні понаписував на шістки, за що його замалим не прозвали Англюком. Класом поповзли чутки, що Стась покине навчання після першого семестру, а Йолька навіть цьому раділа.

— Нарешті з’явився хтось, поряд із ким мене можна вважати зубрилкою, — задоволено сказала вона. Буба знала, що Йолька приязніше ставилася б до Стася, якби той попрохав у неї номер телефону чи запропонував піти до «Брудзя». Тобто, номера б вона йому не дала, до «Брудзя» б не пішла, але принаймні ставилася до хлопчини поблажливіше.

Проте Сирота аж ніяк не збирався підбивати до Йольки клинці. Він проходив повз неї, наче дівчина була манекеном у крамниці з вишуканими жіночими блузками, які його анітрохи не цікавили.

На уроці географії Буба думала про те, що мусить серйозно поговорити зі Стасем. Вона в жодному разі не збиралася нахабно втручатися в його життя, бо й сама ненавиділа надокучливі поради, але ситуація стала загрозливою.

Зрештою, — думала вона, вивчаючи карту вугільних покладів, — це мій друг. І я гарно до нього ставлюся, бо Стась не пхає свого носа в чужі справи… Та чи маю я право влаштовувати йому допит? Ми не настільки добре знаємо одне одного…

— І якщо на випускних іспитах, — почула вона над собою бас учителя географії, — ви шукатимете вугілля в Атлантичному океані, як це зараз робить Буба, то доведете світові, що ваша дурість сягає тріасового, юрського та крейдяного періодів!

Буба підвела на географа очі й швиденько витягла іншу карту.

— У мене є непогані диски, — похвалилася вона після уроків Сироті, якого наздогнала біля шкільних воріт. Здавалося, перший липкий і мокрий сніг знеохотив Стася до велосипедних поїздок.

— Намагаєшся мене дисками спокусити? — здивувався хлопець, як завжди, посміхаючись.

— Чого це ти! — обурилася Буба. — Я просто подумала, що ми могли б разом послухати. Наприклад, завтра. Буде Бартошова і, можливо, потай від бабці Рити, спече сирник, — дівчина відчула, як почервоніла, і вже пожалкувала, що взагалі почала цю розмову.

— А новий Смолик у тебе є?

— Ще ні.

— От і добре, — посміхнувся Стась. — Бо в мене є, принесу, — пообіцяв він, і кожен рушив у свій бік.

Життя на Звіринецькій, вочевидь під упливом майбутнього фільму, поверталося на круги своя.

Мама з татом сиділи на дивані, обійнявшись і пригощаючи одне одного солодощами, наче двоє голубків. Бабуся Рита у спортивному костюмі робила гімнастичні вправи під телевізійні новини, а дідусь смалив смердючу сигару й нікому це не заважало.

— О, Бубо, ти вже прийшла! — зраділа мама. — А ми тут саме обговорювали твоє майбутнє!

— Моє майбутнє? — здивувалася дівчина.

— Атож, твоє, бо моє вони вже спланували, — закашлявся від диму дід. — 3 усього сказаного ними я зрозумів, що в маленькому білому будиночку для мене кімнати не буде.

— Не перебріхуйте, тату! — роздратовано озвалася мама. — Просто ми говорили про нашу вітальню й спальню. Для вас теж щось знайдеться, — буркнула вона.

— Вони мене поселять у стайні, — зітхнув старий. — Уяви лишень, твої батьки збираються купити коней.

— Яких іще коней? — Буба присіла на бильцях дідового крісла.

— Коней ми справді купимо, — пояснила мама. — На згадку про фільм, який приніс нам таке багатство.

— Яке багатство? — поцікавилася Буба. — Бо мені саме потрібно трохи грошенят на додаткові заняття з англійської.

— Це правильно, що ти вчиш англійську. Ми збираємося багато подорожувати, — підхопив тато. На доньчин подив, він був акуратно одягнений і поголений. — А найважливіше, що мама вирішила призначити частину наших грошей на твоє навчання за кордоном, — гордо закінчив він і закохано глянув на дружину.

— Ми тут наразі вирішили, що ти повинна вступити до американського університету на економіку, — мама скромно потупилася, ніби побоюючись, що донька в пориві безмежної вдячності кинеться їй на шию.

— Ти будеш менеджером нашого майна, — тато енергійно потер руки.

— Коротко кажучи, вони хочуть, аби ти стала їхнім головним бухгалтером, — пояснив дід.

— Ти ж не можеш усе життя грати в карти! — обурилася мама, зрозумівши, що її щедрість викликала в Буби паніку. — Я також уважаю, що товариство дідуся й Маньчаків згубно на тебе впливає.

— Ти права, — задихано підтвердила бабуся, припинивши біг на місці. — Наша дитина опинилася в павутині азартних ігор.

— У павутині азартних ігор… — тихенько повторила мама. — Павле, тобі не здається, що це дуже гарна назва для книжки?

— Це ти, Марисю, дуже гарна, — прошепотів батько. — А що стосується палітурки, то вона в тебе бездоганна.

— А як тобі зміст? — мама кокетливо примружилася.

— Зміст цікавий і непередбачуваний… — замріяно відповів тато, і майбутня бухгалтерка полегшено зітхнула, бо таким чином її від’їзд до Америки віддалився принаймні на певний час.

— Мені нудно, — капризно заявив дідусь, коли Буба вирішила чесно з ним поділитися своєю порцією картоплі-фрі.

— У тебе що, день без комп’ютера? — запитала онука, запихаючись хрумкими скибочками.

— День без комп’ютера і м’яса прожитий надаремно, — буркнув дід Генрик, простягаючи руку до картоплі. — Хіба що зіграємо в бридж.

— Нічого не вийде, — відповіла дівчина з повним ротом. — За кілька хвилин буде обід, а потім до мене приходить однокласник, Сирота.

— То що мені робити? — старий розгнівано смикнув себе за вуса.

— Можеш приєднатися до бабці й потренуватися, — запропонувала Буба. — Або піди погуляй з Добавкою.

— Якщо вже вибирати із двох нещасть, то я волів би собаку, — нечемно відповів дідусь. — Але нікуди не піду, бо може, Лавина повернеться до нашої розмови…

— Ого! То ти дістав відкоша?

— Ні, що ти! — замріяно зітхнув дід. — Хіба я тобі не казав, що Лавина — мій друг?

— Ти нещодавно був переконаний, що це приваблива пані, яка розумом перевершила всіх чоловіків! — нагадала Буба.

— Мабуть, щодо статі я помилився. Варто мені подумати про жінку, що вона надзвичайно розумна, як та виявляється чоловіком, — скривився старенький.

— Але ти мене заспокоїв, — дівчина притулилася до дідової камізельки. — Бо ця ситуація здавалася мені дивною. Ти вдавав блондинку, він — якусь пані, а потім зустрілися б насправді й розчарувалися…

— Ну, я тобі й кажу, — зашепотів старий, — що коли ми з’ясували хто є хто, наше духовне єднання лише зміцніло. Уяви, він, так само, як і я, ненавидить варену рибу! І теж страждає від синдрому самотності. Рідні його не розуміють, усі довкола ставляться вороже, а він відома людина!

— Відома? — здивувалася Буба. — Може, ти спілкуєшся із самим президентом?

— Зараз я ні з ким не спілкуюся, — відповів дід Генрик. — Після моїх порад Лавина саме зміцнює зруйновані родинні зв’язки. А я нічого не зміцнюю, бо доки не пообідаю, то й почуваюся безсилим. Це через твою бабусю я постійно голодний.

— І все-таки тобі пощастило, — посміхнулася Буба. — Ти з’їв мою картоплю, на кухні досмажуються смачнющі зрази, крім того, у мене для тебе є подарунок.

Дівчина поклала перед стареньким останній номер журналу «Бридж» і рушила на кухню.

— Пані Аню, — лагідно звернулася вона до сердитої Бартошової, змученої змаганням з каструлями та бабцею Ритою, — я саме чекаю на приятеля, Сироту. Він такий приємний… Для нього теж вистачить зраз?

— За умови, що не прийдуть оті ваші ненажерливі Маньчаки, — засопіла хатня робітниця, проте її розгніване обличчя проясніло, і вона посміхнулася до Буби.

— Не прийдуть! — запевнила дівчина пані Аню. — Дідусь їх смертельно образив.

— Що ж, бодай один раз він зробив щось корисне, — буркотіла Бартошова, звертаючись, швидше, до зраз, ніж до Буби.

Невинно усміхаючись, Стась приніс до квартири стільки грязюки, скільки помістилося на підошвах його здоровенних черевиків.

— Привіт, — роззирнувся він довкола. — Класно в тебе. Пахне чимсь смачним. Мабуть, я зарано прийшов.

— Навпаки! Це Добавка, — Буба кивнула в бік чималої волохатої кулі, яка квапливо вилизувала мокру підлогу.

— Нічогенька щітка! — засміявся Сирота й погладив Добавку, яка понад усе любила пестощі.

— Обід! — погукала Бартошова, виманюючи дідуся з кімнати.

— Це мій однокласник, Сирота, — сказала Буба.

— Мої співчуття. — Дідусь міцно обійняв спантеличеного Стася й потиснув йому руку. — Прийміть мої співчуття, будьте мужні, юначе. Нещастя гартують дух, — додав він і майже бігцем подався на кухню.

Перш ніж пролунали початкові акорди концерту, який Буба встигла поставити, у дверях з’явилася пані Аня.

— Підживляйтеся, — мовила вона, простягаючи Бубі й Сироті дві тарілки. На Стасевій височіла гора зраз. — Їж, бідолашна дитино. На здоров’я, — пробурмотіла вона, а тоді міцно обняла хлопця й мовчки погладила по голові.

— Нічого не розумію, — вимовив той, щойно пані Аня вийшла з кімнати. — Твої рідні мене з кимось переплутали!

Протягом години вони слухали диски. Потому Сирота неохоче сягнув по рюкзак. Буба зупинила його благальним поглядом.

— Мені треба з тобою поговорити, але не знаю, із чого почати, — вона потупилася.

— Та давай уже, — заохотив, посміхаючись, Стась. Проте відразу насторожився, і Буба знітилася ще більше.

— Я хочу, аби ти взявся за розум, — невпевнено мовила дівчина.

— Якщо ти переконана, що він у мене є, то будь ласка.

— Я знаю, що твоєю тямущістю можна було б наділити десяток ідіотів, — у Бубиному голосі вчувався подив. — 3 усім, крім тієї нещасної фізри, ти суперово даєш собі раду. Ну, тобто з усього шістки й п’ятірки… Але… У класі подейкують, що в тебе будуть проблеми, бо ти сачкуєш із уроків. Добре, що вчителі не спохопилися, але коли порахують твої пропуски… — Вона замовкла, вражена власно. сміливістю. — Можеш відразу сказати, що це не моя справа. Бо й справді, не моя, але мені б не хотілося, щоб у тебе були неприємності, — мужньо закінчила Буба й занепокоєно глянула на Стася.

Той сидів зі своєю таємничою посмішкою й, здавалося, анітрохи не збентежився.

— Дякую, що сказала. Ти класна дівчина, — підморгнув Огась. — Мені не дуже хочеться тобі розповідати, чому я пропускаю школу, але обіцяю, що все під контролем і проблем у мене не буде. А якщо тобі потрібна допомога з англійської чи фізики, то я завжди готовий… З матьохи теж можу підтягнути, але тобі, здається, це не потрібно, — закінчив він.

— Якщо знадобиться твоя допомога, я обов’язково скажу, — полегшено зітхнула Буба. І хоча розмова тривала коротше, ніж приспів пісні, сумніви випарувалися, залишаючи місце для приємніших думок.

Як добре мати друга, — подумала Буба, проводжаючи Стася до трамвайної зупинки. — Іноді це навіть краще, ніж мати хлопця. Бо навіть тоді, коли друг закохається в яку-небудь Ребекку, із ним і далі можна буде поговорити про музику чи книжки, а не лише про його дівчину, — вирішила Буба, спостерігаючи, як Добавка «вигулює» Сироту. Єдине, чим не міг похвалитися веснянкуватий окулярник, були фізичні вправи на свіжому повітрі…