У «Брудзеві» було порожньо.
— Почуваюся жахливою неробою. Завтра свят-вечір, а я собі розважаюся, — зітхнула Буба.
— Мої батьки навіть зраділи, що я вшився, — заявив Сирота. — Минулого року я ненавмисне вирубав їм струм на всі свята. Так що вони мене відтоді звільнили від домашніх обов’язків.
— Непогано! — засміялася Агата. — Якщо ти й в Америці щось таке втнеш, то в темряві навіть додому не потрапиш!
— Потраплю. До вас завжди знайду дорогу, — ледь зашарівся Стась.
— А ось і я! — погукав від дверей Мілош. Був задиханий, але настрій мав пречудовий. — Бубо, суперкласна ідея зібрати тут друзів! Усі на місці?
— Почекаймо ще на декого. Сподіваюся, ви мене зрозумієте… Я запросила Йольку. Просто така нагода…
— Йольку? — здивувався Мілош. — Ми ж збиралися погомоніти, а всім відомо, що вона із цим не має нічого спільного.
— Я подумала, що нехай посидить з нами, Йолька не заважатиме, зате їй буде приємно. Вона така пригнічена, самотня і… нещасна.
— Мабуть, перукар або косметолог завинили, — засміявся Сирота. — Важко буде повернути її до тями після такого шоку.
— А може, то через якусь дурницю? Ніготь зламала чи не сподобався рінгтон в мобільнику? — покепкував Мілош.
— Ні, йдеться про її… хлопця.
— Отого здоровила? Із крутою тачкою?
— Яким би він не був, сів до в’язниці, а Йолька залишилася сама.
— Якби мені довелося вибирати між Йолькою й цюпою, я б краще сидів, — зізнався Мілош.
— Буба має рацію, — утрутилася Агата. — Ніхто не гине за її спокусливими шмотками, але нині переддень свят, давайте обійдемося без прикрощів. Краще приготувати носовички, щоб було чим втирати невтішні сльози.
— Усім привіт! — на порозі «Брудзя» стояла Йолька. — Ну, чого так повитріщалися? — глянула вона на приголомшену четвірку. Із фарбованим чорним волоссям, сміливим макіяжем і в шовковій блузці Йолька нагадувала Бубі помолоділу й схудлу Маньчакову.
— Я лише на хвилинку, бо на мене чекає Кароль, — щебетала вона, легенько торкаючись своєї нової зачіски кольору чорного дерева. — Я б посиділа, але щиро кажучи, усе це пашталакання про святкові традиції вважаю ідіотизмом, і в мене немає часу слухати ваші дитячі жартики. Ой, зовсім забула! Ми з Каролем їдемо на лижі! До того ж, там є басейн, і я можу взяти ті два купальники, придбані для поїздки на цю… як її…
— Рив’єру, — замогильним голосом підказав Сирота.
— От-от. І добре, що я туди не поїхала, бо Кароль бачив цю Рив’єру з пташиного польоту…
— Звідки бачив? — негайно поцікавився Мілош.
— Кароль — пілот літака, — Йолька гордовито роззирнулася довкола. — Так-от, він її бачив, і каже, що нічого особливого, шкода марнувати час… Сорі, але й мені шкода часу. Невдовзі виїжджаємо, а мусимо ближче познайомитися…
Йолька надіслала всім повітряний поцілунок унизаною перснями ручкою й зробила крутий пірует на своїх височезних шпильках.
— Така нещасна, — зітхнув з удаваним співчуттям Мілош.
— А яка самотня! — докинув Сирота.
— Не кажучи вже про те, що абсолютно пригнічена, — закінчила Агата, і всі із зацікавленням глянули на Бубу.
— Ну, що ж… — зітхнула та. — Це була данина традиції. Невеличка новорічна вистава для… наївних.
— У мене є ідея, — запропонувала Агата, готова забути Йольку з її Каролем і басейном. — Давайте умовимося, що завжди зустрічатимемося перед свят-вечором. Щороку. Незалежно, яка кого спіткає доля.
— А якщо Сирота залишиться в Штатах? — засумнівався Мілош.
— Тоді ми зможемо побачити його за допомогою камери. Поставимо на його місці комп’ютер і будемо разом.
— Не залишуся я там! — запевнив Стась, запихаючись піцою. — Там погано годують, і немає таких божевільних, як ви.
— Ото було б чудово, — Буба замріялася. — Уявіть, нам по вісімдесят, а ми втікаємо з будинку для пристарілих на наше побачення!
— Приєднуюся, — утішився Мілош. — Може, мені вдасться повернути Бубу, якщо кожного року перед Святвечором нагадуватиму їй про мої почуття, — зітхнув він, і дівчина зашарілася.
— Припини, бо більше не прийду, — пригрозила Буба й поклала перед ним невеличкий згорток.
І всі, як за командою, сягнули до своїх рюкзаків, і за мить столик перетворився на крамничку з подарунками.
— Це мені?
— І мені!
— Дяки, Бубо!
— Ой, Сирота, спасибі!
— Мілоше, справді? Звісно, розгорну лише завтра!
— Слухайте, усі розгорнемо завтра! А в перший день свят запрошую вас до Котанського гаю. Прогулянка нікому не завадить, особливо Сироті, бо в нього вже живіт, як у слона.
Жартуючи й незлостиво передражнюючись, друзі поверталися додому. Мілош поцілив Бубу величезною сніжкою й зробив невинне обличчя. Агата запропонувала Сироті потримати його рюкзак, а той, розмовляючи англійською по мобільному й забувши про все на світі, ускочив у трамвай, що саме під’їхав.
— Ой, Стасю, ти як Ейнштейн! — реготали з нього дівчата й Мілош, вручаючи хлопцеві рюкзак на наступній зупинці.
— Це неймовірно, — несподівано зізнався Стась. — Щойно відбулася наша перша передсвяткова зустріч, а я вже чекаю наступного року. Це свідчення того, що я старію!
— Веселих свят!
— Вдалих!
— І щоб швидко минули, а ми пішли разом до гаю!
— І щоб були… спокійні, — додала Агата.
— Так, спокійні…
— А тут, — мама показала на край столу, — як і щороку поставимо ще одну тарілку для гостя. Ким би він не був, — великодушно додала вона.
— Не може бути, щоб отак, у переддень свят-вечора, — скривилася пані Марися, почувши сигнал домофона. Але ні в кого не залишалося жодних сумнівів, що унизу стоять Маньчаки.
— Ти щойно сказала «ким би він не був», — нагадала Буба.
— Але я не мала на увазі Маньчаків!
— Вони живуть за іншим календарем, — виправдовував своїх бриджевих партнерів дідусь.
— Я теж, — покепкував тато. — У мене нині початок Великого посту!
— Усі вдома? — здивувався Маньчак, загородивши собою двері.
— Марися з Павлом удома? — вторувала чоловікові пані Віолетта, вдаривши його якимсь дивним предметом по спині.
— Але ж… свята, — мама силкувалася невимушено посміхатися.
— До свят ще ого-го! — заперечив Маньчак.
— А наша пані Маньчакова, бачу, собі інструменти купила… — Дідусь пильно оглядав великий ящик, який пані Віолетта втягла до передпокою.
— Про що це ви?
— Ну, я мав на увазі цей дивний предмет…
— Це, пане Генрику, наш багажник. Автомобільний, — перевела подих Маньчакова, утираючи піт із чола.
— Навіщо вам багажник? — дивувався старий.
— Щоб перевозити важкі речі, — пояснив Маньчак.
— Мабуть, щоб переносити, якщо ви вже його так тягаєте.
— Це новий багажник, — розсердився Маньчак. — І ми його забрали, щоб нам його не вкрали.
— Хто? — здивувався тато.
— Звідки мені знати, — відказала пані Віолетта. — Зараз такі часи, що нікому довіряти не можна. Навіть друзям, — глянула вона на присутніх. — Але який у вас безлад! — Вона несхвально роззирнулася вітальнею. — У таких умовах навіть апетит пропадає.
— А в нас нині піст, — радісно поділився новиною дідусь.
— Ксьондз Корек наголошував на важливості посту, коли я востаннє була в нього, — мама випнула груди й легким кроком рушила на кухню. — Але чаю можна випити, — додала вона тоном зразкової господині.
— Цей багажник, пані Віолетто, краще залишити в коридорі, — порадив дід Генрик, побачивши, що Маньчакова потягла ящика до вітальні. — От якби в ньому були якісь напої…
— Я давно підозрювала, що у вас проблеми з алкоголем, — попри невдоволення всієї родини, Маньчакова поклала багажник на дивані.
— Ну, чого ви так повитріщалися? — роздратовано спитала вона. — Багажника не бачили, чи що?
— На дивані не бачив, — погодився дід.
— Ми прийшли у важливій справі, — пан Вальдек поправив сріблястого метелика, який звисав з його худої шиї. — Нам потрібні свідки.
— Якщо Єгови, то це не до нас, — попередив старий.
— Пане Генрику, ми не до вас прийшли, — неввічливо перебив Маньчак.
— Свідки? — тато глянув на Маньчакову, яка стояла перед ним у вечірній сукні, скидаючись на велетенську Попелюшку через п’ятдесят років після пам’ятного балу.
— У вас нині якась урочистість? — тато втупився в широкий кринолін.
— Ні, сьогодні лише генеральна репетиція, а все відбудеться наступного тижня, — пояснила кремезна Попелюшка. — Ми вирішили дещо повторити.
— Що ви надумали? — утрутився дідусь.
— Що ви хочете повторити? — тато вимагав пояснень.
— Наше вінчання, звісно! — пирхнув Маньчак. — Ми збираємося повінчатися, — повагом пояснив він.
— То ви стільки років живете на віру? — у маминих руках затремтіли чашки із чаєм. — Ксьондз Корек не в захопленні від громадянського шлюбу. Каже, що це сурогат порядного життя.
— Ми одружені, — процідив крізь зуби Маньчак. — Але хочемо знову стати на шлюбний килимок і присягтися у вірності…
— Навіщо? — не зрозумів дідусь. — На біса двічі брехати, якщо ви вже колись це робили.
— Заберіть звідси старигана! — зажадала Маньчакова. — Інакше… я сама його звідси винесу!
— Не сумніваюся, — дідусь із повагою глянув на багажник. — Ви наче супермен!
— І честь бути нашими свідками хочемо довірити саме вам, — закінчив Маньчак. — А шлюбні подарунки повинні бути неабиякі, бо це ж удруге, — попередив він з усмішкою.
— Навіть не знаю… — мама вагалася й шукала допомоги в тата.
— Ну, що ж, крихітко, — той безпорадно розвів руками, — молодятам не відмовляють.
— Молодятам, кажеш? — перепитала мама, пильно вивчаючи поглядом Маньчаків.
— Цей багажник ми приготували для весільної подорожі, — прошепотіла Маньчакова, затуляючи долонями сором’язливий рум’янець.
— Тобто… після весілля ви кудись їдете?
— Так, на медовий місяць, — притакнув пан Вальдек.
— А куди саме? — допитувалася мама. — Мабуть, за кордон? — у її голосі забриніла прихована нотка заздрощів.
— Ми їдемо до Папроцьких, Леонтини й Зюта.
— Але ж вони мешкають неподалік нас! — вигукнув дід.
— То й що з того? — обурилася пані Віолетта. — Нам це не заважає, — ворухнула вона пухким плечем.
— А пішки не підемо, — мовив Маньчак. — Та й сюди буде близенько, тож ми вас навідуватимемо.
— Цілий місяць у Папроцьких!.. — дивувалася мама.
— Ну, ми ж тобі пояснили, Марисю, що й до вас зазирнемо, не хвилюйся.
— Авжеж, не можна не погостювати у свідків! — скривився Маньчак. — Ми про вас ніколи не забуваємо, — патетично запевнив він, і всі глибоко зітхнули.
— Ну, ну! — Маньчакова покивала пальцем. — Не можна в нас так сумніватися. — І, поправивши кринолін, розсілася в кріслі.
— Щоправда, перед весіллям я збиралася схуднути, але для маківника тієї вашої Бартошової зроблю виняток. Принеси мені, Бубо, шматок, а для Вальдусика сирник, бо йому мак так неестетично набивається між зубами…
— Принеси, Бубо, — розгублено мовила мама й майже впала на стілець.
Маньчаки з радістю вислухали її розповідь про фільм, якого не буде.
— Такий-от ляпас від пана Протека, — закінчила вона із сумними очима.
— А я, Марисю, від самого початку знала, що нічого не вийде, бо фільми завжди знімають лише за гарними книжками, — Маньчакова сягнула по маківник.
— А моя тобі не сподобалася?
— Руки ще не дійшли, — щиро зізналася пані Віолетта. — Зрештою, у мене такий слабкий зір, що не можна псувати його читанням.
— Я б вам порадив звернутися до окуліста, — озвався дідусь. — І читати те, що написано на білбордах. Там написи великі й рідко рекламують абищо.
— То ми вже підемо, — Маньчак із жалем поглянув на порожні блюдця. — Тільки не забудьте про наше весілля, бо воно на противагу фільмові, напевне буде вдалим.
Буба полегшено зітхнула, щойно Маньчаки, забравши багажника, покинули квартиру.
— Жодних додаткових тарілок на свят-вечір! — розпорядився дідусь Генрик. — Це вочевидь приносить нам нещастя!