Буба : мертвий сезон

НЕСПОДІВАНКА НА ЦВИНТАРІ

Листопад завжди починався однаково. Не лише вогниками свічок на приміських кладовищах, але й пронизливим холодом, який примушував перехожих піднімати коміри, і вітром, котрий видирав у них з рук кольорові парасольки.

— Із чим у тебе асоціюється листопад? — запитала Буба в Сироти. Вони швидко прямували до кладовища, несучи свічки, котрі збиралися поставити на занедбаних могилах. Цей щорічний ритуал, який уже багато років здійснювали Буба з дідом, дуже сподобався Стасеві. Настільки, що він погодився замінити літнього добродія, бо той не міг відірватися від свого монітора. Сирота гордо ніс кільканадцять свічок у пластикових баночках, які голосно брязкотіли в його рюкзаку.

— Листопад насамперед із холодом, бо тоді в мене червоніють руки. Я завжди забуваю рукавички. А ти?

— А в мене з мокрими мартенсами. Бо вони починають промокати, — зітхнула дівчина.

Друзі йшли мовчки, із приємним відчуттям, що на цвинтар їх провадить внутрішня потреба, а це зовсім інша справа, ніж відвідування могил рідних чи близьких.

— Ти теж це бачиш? — Сирота зупинився як стій.

Перед ворітьми старого кладовища різко спинився блискучий лімузин. Добре знайомий друзям як засіб перевезення Йольки.

— Невже пан директор з нареченою? — висловила Буба думки вголос. — Якось я їх собі тут не уявляю… Ресторани, торгові центри, демонстрації моди, кінотеатри — це зрозуміло. Але тут? Йолька на цвинтарі виглядає більш, ніж дивно, якщо ти доганяєш, про що я.

— Авжеж! — пирхнув Стась. — Йолька навіть у школі виглядає дивно, — додав він замогильним голосом, і Буба подумала, що Сирота пристосував свій голос до оточення.

Тим часом з машини, для якої насилу знайшлося місце між іншими авто, вийшов Ксавер. Послужливо підбіг до дверцят з іншого боку й відчинив їх перед своєю супутницею.

— Оце-то так! Ну й краля! — захоплено промовив Стась. — Щось мені здається, що нашій Йольці доведеться купити собі велосипед. А ти, Бубо, не переживай! — потішив він раптово поблідлу подругу. — У хлопця розвинувся гарний смак, от і все!

— Якби ж то все, — прошепотіла Буба. — Із цим піжоном приїхала моя сестра…

— Ти що, жартуєш? Хоча… не знаю, — Сирота силкувався виправити ситуацію й утупився в Бубу. — Може, ви трохи й схожі… Наприклад, щоки у вас майже однакові.

Буба сповільнила кроки. Фіолетовий плащик Ольки, яка висіла на директоровому плечі, жваво попрямував до головного входу. На щастя, на цвинтар провадила ще одна хвіртка, стежка від якої вела до найстарішої частини кладовища. Буба рушила туди.

— Тут найбільше занедбаних могил, — сказала дівчина. Вона намагалася посміхатися, але щойно побачена картина не давала їй спокою. Тож Буба простувала мовчки, торкаючись кінчиками пальців порослих мохом хрестів, які гордовито стояли на сторожі вічного спокою.

— Даремно ти переймаєшся, — Сирота спробував повернутися до теми. — Навіть, якщо твоя сестра й зустрічається із цим прилизаним клоуном, то вона ж не дурна, і це захоплення в неї швидко минеться, — утішав він подругу, шкодуючи, що їхній піднесений настрій де й подівся.

— Помиляєшся, — тихо відповіла Буба.

Спершу їй хотілося обуритися, вихлюпнути на сестру тонни гніву й зневаги, яка в ній аж закипала. Та за хвилю дійшла висновку, що ця справа вимагає розмови із самою Олькою, а не зі Стасем.

— Поговоримо про це іншим разом, о’кей? — запропонувала вона, помовчавши, а Сирота широко посміхнувся у відповідь.

— Дідусю, я хотіла б порадитися. — Буба благально вдивлялася в плечі старого, схилені над клавіатурою.

— Ентер! — вигукнув дід і глянув на онуку блакитними очима крізь скельця окулярів. — Хіба це так терміново? Бо зараз, моя дорогенька, я саме обмінююся з Лавиною поглядами щодо самотності.

— То й що? — Бубі вривався терпець.

— А те, — ледь роздратовано пояснював дідусь Генрик, — що ми з нею страшенно самотні люди. І я не можу покинути цю, можливо зневірену, усіма покинуту людину лише тому, що тобі заманулося теревенити…

— Не вірю власним вухам, — навіть глухий почув би, що Буба от-от заплаче. — Може, я теж самотня? Колись, принаймні, це тебе цікавило… — додала вона замислено.

Фортепіанний концерт лунав так голосно, що дівчина не почула, як відчинилися двері.

— Я прийшов побазікати. І перепросити, — дідусь почав з того, що зменшив гучність Бетховена. — О, тепер краще, — сказав він, коли в кімнаті запала тиша.

Буба сіла на ліжку й витерла рукавом очі. Сльози зникли, залишився тільки глибокий смуток, який важко було подолати.

— Обіцяю, — дідусь підніс правицю, — що завжди, коли буду потрібен, я тебе вислухаю. Навіть, якщо доведеться перестати переписуватися з Лавиною.

— Це незвичайна справа, тому мені потрібна твоя порада, — Бубині губки знову викривилися підківкою, але дідусь швидко заговорив.

— Я знаю. Ти ж ніколи не морочиш мені голову дурницями. Тому ми з тобою й схожі, — зробив онуці комплімент старенький. — Шкода, що про твоїх батьків цього не скажеш, але на щастя, у тебе є я.

— Я бачила нині на цвинтарі Ольку…

— Співчуваю. Завжди, коли вона до нас приходить, у мене поганий день, — зізнався дід.

— Але вона була не сама… Тобто, — дівчина заплуталася, — з таким собі прилизаним Ксавером, директором, під яким двадцятеро людей.

— Двадцятеро з Олькою чи без неї? — прискіпувався дід Генрик, але Буба лише зневажливо посміхнулася у відповідь.

— Ти даремно непокоїшся, — мовив дід. — Може, вони разом були на роботі.

— На кладовищі? Першого листопада? — недовірливо спитала Буба.

— Ага, то в нас нині свято? — здавалося, дід живе за власним химерним календарем, у якому позначено інші свята й інша дійсність.

— Ти ходила на кладовище зі свічками? — допитувався старий, неспокійно вмощуючись на краєчку ліжка. Йому стало соромно, що він забув про їхню щорічну традицію.

— Так, із Сиротою.

— Боже мій! — співчутливо зітхнув дідусь. — На могилу його батьків?

— Ні, у Сироти є батьки, — заперечила Буба, зрозумівши, що дідові небагато відомо про її друзів.

— Дивно, але буває. Я, наприклад, вважаю, що всі ми до певної міри сироти. Наприклад, ти. У тебе теж є батьки. І нічого хорошого із цього не випливає, — почав він розвивати складну теорію.

— А Ксавер, ну, той, із яким Олька, — Буба повернулася до розмови про сестру, — він зустрічався останнім часом з Йолькою. Тобто, підвозив її… І Йолька, мабуть, думає, що вони й досі зустрічаються…

— Ну, твоєю Йолькою я б узагалі не переймався. Тим більше, що вона взагалі не думає.

— Я не через неї переймаюся. Мене цікавить, що робить моя сестра на кладовищі із чужим хлопцем.

— Слушне запитання. Кладовище взагалі мало відповідне місце для побачень. Зателефонуй до неї, може, вона тобі пояснить.

І перш ніж Буба зраділа такому легкому розв’язанню проблеми, пролунав сигнал домофона.

— Це ти, Оленько? — допитувалася в слухавки бабця Рита.

— Мені здається, що вже немає потреби дзвонити, — підморгнув дідусь і подався до себе, на позиції командувача комп’ютерною мишкою.

Ольчин фіолетовий плащик важко ліг на «Людовикові», а його власниця обмінювалася з бабусею повітряними поцілунками.

— Ну! — вираз бабчиного обличчя свідчив, що та пишається старшою онукою, — бачу, що ти вдалася в батька! Ти схожа на мене в молодості. Навіть якісь гени Мизгальських у тобі присутні. Тобто, я не певна, але щось таке є…

— Не знаю я жодних Мизгальських. Привіт, Бубо! Усім привіт!

— А де решта? — допитувалася мама, яка встигла приєднатися до вітального комітету. — Я так давно не бачила Францішека.

— Він почав говорити, — похвалилася Олька. — Навіть пащекувати!

— По-англійському? — допитувалася мама.

— По-англійському він намагається вийти з балкону на вулицю. Постійно треба за ним стежити.

— А Роберт із тобою не прийшов? — запитав тато, визирнувши до передпокою.

— Ні, бо саме пильнує Францішека, аби той не випав з балкона на вулицю.

— Як добре, що ти прийшла! Ти ж іще не знаєш останніх новин! — Мамине обличчя набуло таємничого виразу.

— За мотивами роману твоєї мами зніматимуть фільм, — не втрималася бабця.

— Мамо, не за мотивами, а екранізуватимуть весь роман! Пан Протек каже, що такого незрівнянного сюжету не можна скорочувати, бо це знищить мистецьку вартість фільму.

— Клас! — Ольчині очі зробилися ще більші. — А матимеш вплив на вибір акторів? — допитувалася вона, сягаючи по сухофрукти. — Я тут подумала, що було б чудово дебютувати у творі власної матері. Якусь епізодичну роль, щось таке…

— Епізодичну, кажеш… — Мама глибоко замислилася. — Ти могла б грати молодшу сестру чоловіка Сандри, яка наприкінці виявляється зовсім не його сестрою, а сестрою конюха. Він, звісно, маловажливий герой, але потому цей конюх отримує за заповітом від матері чоловіка-тирана чималий спадок. Звісно, із кіньми, — додала мама набираючи й собі пригорщу чорносливу.

— Та можу бути і його сестрою, чого б і ні? — зраділа Олька. — А Роберт не дзвонив?

— А мав дзвонити? — запитала Буба.

Олька лише стенула плечима, не відповідаючи сестрі. Потягнулася з насолодою й театрально позіхнула. Захоплена нею бабця Рита гордовито поправила свіжу завивку.

— Боже мій, — бабуся піднесла руки вгору, наче грала на сцені. — Я немовби себе бачу! Щоправда, у мене був дещо більший бюст і трішечки вужча талія, але такі дрібниці можна легко виправити. До того ж, за невеликі гроші, наскільки я знаю, — закінчила вона вже тихіше, проте всі, включно з татом, глянули на неї з раптовим подивом.

Олька залишила по собі кілька кісточок від чорносливу, ледь відчутний аромат парфумів і… неспокій. Так Буба подумала про відвідини старшої сестри, і попередні побоювання, які стосувалися Ольчиних особистих справ, набули небувалих розмірів.

Бо Олька збрехала.

Із її скупої розповіді про сьогоднішній ранок випливало, що Ксавера насправді звати Францішек, що він егоїстичний одинак, який зганьбив маму на цвинтарі, а крім того ще й упісявся в штани. Весь час, доки сестра натхненно вигадувала, Буба питально дивилася на неї, але та лише надягла своє фіолетове пальтечко й рушила до виходу.

Буба не вперше залишалася сам на сам з родинними проблемами. Незважаючи на прикре відчуття, яке залишилося після Ольчиних відвідин, дівчина відчувала полегшення, що разом із сестрою зникли всі незручні запитання. Проте Бубу не полишало передчуття, що справжні проблеми ще попереду.

— Може, я перебільшую? — намагалася вона втишити емоції. Рушила до кухні, вирішивши, що найкращим заспокійливим засобом для неї зараз стане плитка шоколаду. Але в місці, де зазвичай лежали солодощі, дівчина побачила тільки злиплу грудку кураги. І хоча бабці Рити поруч не було, Буба дала б голову на відсіч, що за спиною лунає її переможний сміх.