Цілодобова книгарня містера Пенумбри

Шукаємо працівника

Я загубився поміж затінених книжкових стелажів і ледь не впав із драбини. Завис якраз посередині. Підлога книгарні, наче поверхня планети, яку я нещодавно покинув, видніє десь далеко внизу. Угорі нависають верхівки полиць, огорнуті непроглядною темрявою, — вони тісно напхані книжками й не пропускають світла. І повітря тут немовби якесь розріджене. Здається, я навіть розгледів кажана.

Рятуючи своє дорогоцінне життя, я тримаюсь однією рукою за щабель драбини, а другою щосили вхопився за край полиці, аж пальці побіліли. Блукаю поглядом понад своєю рукою, очі вихоплюють назви на книжкових корінцях — ось вона. Книжка, яку я шукаю.

Але повернімося до попередніх подій.

Звуть мене Клей Дженнон, і були в моєму житті такі часи, коли я майже не торкався паперу.

Я вмощувався за кухонним столом разом із ноутбуком і брався переглядати сайти з вакансіями, аж раптом у браузері починала­ блимати яка-небудь вкладка, я миттю на неї відволікався і переходив за посиланням на довгу статтю про генетично модифікований виноград. Стаття зазвичай виявлялась аж надто довгою, тож я відкладав її на потім і додавав у закладки. Потім переходив за іншим посиланням на чию-небудь рецензію на книжку. Знову ж таки додавав її в закладки й завантажував перший розділ книжки — третьої частини із серії романів про вампірську поліцію. А тоді, вже й не згадуючи про пошук роботи, йшов до вітальні, ставив ноутбук собі на живіт і цілісінький день читав. Вільного часу мені не бракувало.

Я став безробітним унаслідок масового скорочення в мережах швидкого харчування, що накрило Америку на початку ХХІ століття, залишивши по собі збанкрутілі фастфуди та розорені суші-імперії.

Роботою, яку я втратив, була посада в головному офісі «Нового бейґла», розташованому не в Нью-Йорку чи ще якомусь «бейґловому» місті, а тут, у Сан-Франциско. Компанія була маленькою і новенькою. Її заснували двоє колишніх працівників Google, які розробили спеціальну програму для створення й випікання без­доганних бейґлів — із гладенькою хрусткою скоринкою, м’яким і пухким тістом усередині, та ще й ідеальної круглої форми. То була моя перша робота після закінчення коледжу мистецтв, і я отри­мав посаду дизайнера. Я займався маркетингом, розробляв матеріали для реклами й промоції тих смаковитих кружалець: меню, купони, діаграми, усілякі плакати для вітрин, а якось навіть прикрасив цілісінький прилавок для виставки хлібобулочних виробів.

Роботи було чимало. Спершу один із колишніх ґуґлівців попросив мене взятися за новий дизайн логотипа компанії. В оригіналі то були великі веселкові літери, абияк розкидані в колі на блідо-коричневому тлі. Імовірно, його створили за допомогою програми MS Paint. Я переробив лого, використавши новий шрифт із зарубками, що, як мені здалося, нагадував обриси єврейського письма. Такий логотип додав «Новому бейґлу» трохи солідності, а мені приніс відзнаку місцевого відділення Американського інституту графічного мистецтва. Пізніше, коли я випадково бовкнув іншому колишньому ґуґлівцю, що трохи знаюсь на програмуванні (начебто), мені одразу ж доручили роботу із сайтом. Отак я поміняв і його­ дизайн, навіть випросив трохи грошей на рекламу, аби потенційні клієнти могли знайти компанію в пошуковику за запитами «бейґл», «сніданок» і «топологія». Я також був голосом «Нового бейґла» у Twitter, ще й залучив кількасот підписників різноманітними цікавинками про сніданок та купонами.

Усе це, звісно ж, не назвеш новим етапом еволюції, але так я чогось навчався. Удосконалював свої вміння. А тоді економіка обвалилась і виявилось, що в період рецесії людям кортить старих добрих, подекуди підгорілих кривобоких бубликів, а не гладеньких та бездоганно круглих, як літальні тарілки, нехай навіть щедро посипаних ретельно змеленою кам’яною сіллю.

Колишні ґуґлівці були звиклі до успіху й аж ніяк не збирались так легко поступатися. Вони швиденько поміняли концепцію і стали називатися «Староєрусалимською бейґловою компанією», облишили свій алгоритм і взялися випікати підгорілі бублики далеко не бездоганної форми. Вони попросили мене переробити сайт, щоб він виглядав під старовину, і це завдання важким тягарем лягло мені на серце й не принесло жодної дизайнерської нагороди. Рекламний бюджет скоротився, а тоді й зовсім щез. Роботи ставало все менше й менше. Я більше не вчився й нічого не вдосконалював.

Урешті колишні ґуґлівці не витримали лихої долі й подалися до Коста-Рики. Печі охололи, сайт потьмянів. Я не отримав жодної грошової компенсації, зате мені лишилися робочий ноутбук та обліковий запис у Twitter.

Отож, пропрацювавши менш ніж рік, я став безробітним. Як потім з’ясувалось, економічний спад вплинув не тільки на фастфуди. Люди переселялися в мотелі та наметові містечка. Враз економіка перетворилася на гру у вільний стілець, і я був пере­конаний, що мушу сісти на той стілець, будь-який, головне — якомога швидше.

Проте, з огляду на конкуренцію, мої шанси були геть невтішними. Мої друзі, такі ж дизайнери, як і я, уже встигли розробити всесвітньовідомі сайти чи передові інтерфейси для пристроїв із сенсорними екранами, а не якісь там логотипи для новоспеченої бейґлової компанії. Дехто з моїх друзів працював в Apple. Мій найліпший друг, Ніл, керував власною компанією.

Ще б один рік у «Новому бейґлі», і я теж міг би щось показати, та мені забракло часу створити пристойне портфоліо чи бодай щось ґрунтовно освоїти. Серед моїх досягнень були дипломна робота про книгодрукування у Швейцарії в 1957—1983 роках і сайт у три сторінки.

Та я не облишав надії знайти роботу. Утім, моїх критеріїв ставало все менше. Спочатку я постановив, що працюватиму лише в тій компанії, мета якої буде мені близькою. Тоді подумав, що вистачить бодай можливості навчитися чогось нового. Потому вирішив: що-небудь, аби тільки не якесь неподобство. А тепер узявся з’ясовувати, чим для мене є оте «неподобство».

Саме папір мене й урятував. Як виявилось, я міг зосередитись на пошуку роботи лише тоді, коли тримався далі від Інтернету, отож я роздруковував цілу купу вакансій, закидав свій телефон у шухляду й ішов на прогулянку. Ті оголошення, які вимагали чимало досвіду, я жмакав і посилав на дно зазубрених зелених сміттєвих баків, що траплялися мені дорогою, і зазвичай до того часу, коли я геть утомлювався й застрибував до автобуса, щоб їхати додому, у задній кишені моїх штанів лишалися дві-три потенційні вакансії.

Таким от чином я й натрапив на свою нову роботу, хоча й не зовсім так, як того сподівався.

Сан-Франциско — непогане місто для прогулянок, якщо, звісно, маєте міцні ноги. Це такий собі квадратний клапоть землі, укритий крутими пагорбами і з трьох боків оточений водою, тож куди не глянь — усюди неймовірні краєвиди. Отак спокійнісінько крокуєш собі вулицею зі стосиком роздруків, поринувши у власні думки, аж раптом земля під ногами обривається, а попереду видно бухту, до якої тягнуться будинки, що виблискують помаранчевими й рожевими вогнями. Такого архітектурного стилю, як у Сан-Франциско, вам більше ніде не зустріти, і навіть якщо проживете тут усе своє життя, вам ніколи не вдасться цілковито звикнути до всіх його дивовиж: високі вузькі будівлі з вікнами, схожими на очі й зуби, усі ті завитки, як на весільному торті. А позаду них маячіє, якщо дивитись у правильному напрямку, поржавіла примара мосту Золота Брама.

Я рушив до одного з тих дивовижних краєвидів, подолав круті східці, пройшов узбережжям і довшою дорогою повертався додому. Я проходив шереги старих причалів, обминаючи бурхливе вариво Рибальської пристані, і споглядав, як рибні ресторани змінюються навігаційно-інженерними фірмами, а ті, у свою чергу, поступаються місцем новоствореним інтернет-компаніям. Урешті-­решт, коли мій шлунок буркнув, нагадуючи, що вже час обідати, я повернув назад, у напрямку міста.

Прогулюючись вулицями Сан-Франциско, я повсякчас видивляв­ся, чи, бува, немає на вітринах оголошень про пошук працівників, — зазвичай ви так не робите, правда ж? Мабуть, мені варто бути обережнішим. Справжні роботодавці використовують Craiglist[1].

Що й казати, оголошення на вітрині цілодобової книгарні аж ніяк не назвеш чимось від справжнього роботодавця:

Так от, я був упевнений, що «цілодобова книгарня» — евфемізм для чогось геть іншого. Я ж був на Бродвеї, у тій частині міста, яка рясніє евфемізмами. У пошуках роботи забрів далеко від дому; біля книгарні був заклад під назвою «Дупці» — біля входу висіла вивіска, на якій схрещувались, а потім розходились неонові ніжки.

Я штовхнув скляні двері книгарні. Десь угорі радісно теленькнув дзвоник, і я повільно переступив через поріг. Тієї миті я ще не знав, яку важливу межу тільки-но перетнув.

Усередині було ось що. Уявіть собі форму й розмір пересічної книгарні, лишень перевернутої на один бік. Приміщення було неймовірно вузьким і запаморочливо високим, угору пнулися численні книжкові стелажі — три поверхи книг, а то й більше. Я задер голову (і чому ті книгарні постійно примушують нас задирати голову чи вивертати шию?), та верхівки книжкових стелажів губились у тіні, ніби натякаючи, що нема їм кінця і краю.

Стелажі тісно тулились один до одного, і в мене закралося відчуття, ніби я стою на краю густого лісу — не того привітного каліфорнійського лісу, а трансильванського, що кишить вовками, відьмами й усілякими розбійниками з кинджалами напоготові, які чигають на мене за межею місячного світла. До стелажів було прилагоджено кілька драбин, що совались у різні боки. Зазвичай вони виглядають привабливо, але тут, сягаючи мороку, здавалися якимись лиховісними. Так і шепотіли про різні напасті в тій пітьмі.

Отож я вирішив триматися передньої частини книгарні, куди ще потрапляли промені яскравого полуденного сонця, відлякуючи ймовірних вовків. Стіна обабіч дверей була скляною: товсті прозорі панелі, уставлені в чорні ковані рами, на яких півколом виведено високі золоті літери (задом наперед):

Під літерами, під склепінням півкола, був якийсь символ — дві долоні, зовсім пласкі, ніби виростали з розкритої книги.

Хто ж такий отой містер Пенумбра?

— Вітаю, — з лісу стелажів почувся тихий голос. Тоді вигулькнув чоловік — високий і худий, як одна із драбин, одягнений у світло-сіру сорочку та блакитний кардиган. Він ступав похитуючись і спирався рукою на книжкові полиці. Він вибрався із затінку, і я помітив, що колір кардигана пасує до його очей, які теж блакитні й ховаються в павутинні зморщок. Він був дуже старий.

Чоловік кивнув і легенько махнув рукою.

— Що ви шукаєте серед цих полиць?

Гарно сказано, і хтозна-чому, але від його слів мені стало спокійніше. Я запитав:

— Ви містер Пенумбра?

— Так, я Пенумбра, — він кивнув, — і я є хранителем цього місця.

Я й сам не сподівався, що скажу це, доки слова не зірвалися мені з язика:

— Я шукаю роботу.

Пенумбра кліпнув, тоді кивнув і неквапом рушив до столу, що стояв якраз біля вхідних дверей. То була масивна різьблена брила з темного дерева — надійна фортеця на межі лісу. Він міг би витримати не один день облоги, якби раптом полиці надумали наступати.

— Роботу, кажете. — Пенумбра знову кивнув. Він опустився на стілець за столом і тепер уважно роздивлявся мене зі свого місця. — Ви раніше працювали в книгарні?

— Ну, — озвався я, — у школі я підробляв офіціантом у рибному ресторані, а його власник продавав свою кулінарну книжку. — Книжка називалася «Таємний код» і до найменших подробиць розповідала про тридцять один спосіб, як… Гадаю, ви зрозуміли. — Але це, мабуть, не зовсім те, що треба.

— Ні, зовсім не те, але байдуже, — сказав Пенумбра. — Досвід із продажу книжок вам тут не знадобиться.

Отак… то, може, тут справді суцільна еротика? Я роззирнувся, але не побачив жодного корсета, роздертого чи цілого. Навпаки, на низенькому столику біля мене лежав запилюжений стосик романів Дешила Гемметта[2]. Добрий знак.

— Розкажіть-но, — продовжив Пенумбра, — про вашу улюблену книжку.

Я миттю відповів. Тут нічого й гадати.

— Містере Пенумбра, це не одна книжка, а ціла серія. Може, й не шедевр красного письменства, та й, мабуть, занадто довга, і кінець у неї жахливий, але я вже тричі її перечитував, а ще за її допомогою познайомився зі своїм найліпшим другом, бо в шостому класі ми обидва були схиблені на тих книжках. — Я перевів подих. — Я просто обожнюю «Хроніки Співочих Драконів».

Пенумбра здійняв одну брову, тоді всміхнувся.

— Це добре, дуже добре, — сказав він, розпливаючись в усмішці, що показувала його дрібні білі зуби.

По тому він примружився, з голови до ніг міряючи мене поглядом.

— А ви зможете видертися на драбину?

Отак я й опинився на драбині на рівні третього поверху, якщо відняти поверх із цілодобовою книгарнею містера Пенумбри. Книжка, яку я маю дістати, називається «Аль-Асмарі» і розміщена на відстані в півтори руки ліворуч від мене. Ясна річ, мені треба повернутися на землю й трохи посунути драбину. Та десь далеко внизу Пенумбра гукає:

— Тягніться, мій хлопчику! Тягніться до неї!

Ех, невже я справді мріяв про таку роботу?

Ґудзики пальта

То було ще минулого місяця. А тепер я працюю нічним продавцем у книгарні Пенумбри і вже навчився не гірше від мавпи дряпатися драбиною вгору і вниз. Для цього необхідні спеціальні вміння. Спершу треба присунути драбину, зафіксувати її коліщатка, зігнути коліна і, підстрибнувши, сягнути одразу третього або четвертого щабля. Міцно вхопитися обома руками, відштовхнутись, і ось ви вже висите в п’яти футах[3] над землею. Коли дряпаєтесь, дивитися варто тільки перед собою, у жодному разі не вгору чи вниз; очі треба сфокусувати на тому, що за фут від вашого обличчя, й перед вами пропливатимуть міріади різнобарвних кольорових корінців. Подумки рахуйте щаблі, а тоді, коли врешті дістанетесь потрібного рівня, простягніть руку, щоб узяти необхідну книжку, і… ну звісно ж, потягніться до неї.

З професійної точки зору це вміння, певна річ, не таке затребуване, як веб-дизайн, утім, це куди веселіше, та й, зрештою, у той час я радів і такій роботі.

Лишень би частіше його застосовувати. Цілодобова книгарня містера Пенумбри працює за таким графіком не тому, що тут нема відбою від покупців. Насправді їх майже немає, й іноді я радше почуваюся нічним сторожем, аніж продавцем.

Пенумбра торгує вживаними книжками, але всі вони в такому неймовірно гарному стані, що цілком могли б бути новими. Він купляє їх удень — адже такі продають лише людині, чиє ім’я написане на вітрині книгарні, — і, либонь, йому не так уже легко догодити. Схоже, він не надто цікавиться списками бестселерів. У нього розмаїта колекція книжок, але годі зрозуміти, за яким принципом чи з якою метою він їх обирає — припускаю, що це його власні вподобання. Отож тут ви не знайдете романів про юних чаклунів чи вампірську поліцію. А дарма, бо це якраз те місце, де хочеться придбати книжку про юного чаклуна. Це якраз та крамниця, де хочеться й самому стати юним чаклуном.

Я розповів своїм друзям про книгарню Пенумбри, і кілька з них зазирнули сюди повитріщатись на книжкові стелажі й подивитись, як я видираюся на їхні запилюжені вершини. Зазвичай я вмовляв їх щось придбати: чи то роман Стейнбека, чи щось із Борхеса, чи товстий том Толкіна — ймовірно, то улюблені автори Пенумбри, бо в книгарні були всі їхні твори. Щонайменше переконував купити­ бодай листівку. На моєму столі лежить цілий стос. Чорнилом нама­льовано фасад книгарні — таке майстерне зображення, але водночас виконане в старомодній і колись непопулярній техніці, що знову стала популярною, — і Пенумбра продавав їх по долару за штуку.

Але одного бакса на кілька годин аж ніяк не вистачить на мою зарплатню. Не можу збагнути, із чого береться моя зарплатня, і тим більше не можу збагнути, як ця книгарня ще досі працює.

Є одна особа, яка заходила вже двічі, — жінка, що явно працює в сусідніх «Дупцях». Я впевнений у цьому, тому що обидва рази її макіяж виглядав, як очі єнота, і від неї чувся запах цигарок. У неї була широка, привітна усмішка й попелясто-біляве волосся. Так одразу й не скажеш, скільки їй років, — цілком можливо, що ­вона кепсько виглядає на двадцять три або чудово на тридцять один. Я не знаю її імені, але добре знаю, що вона цікавиться біографіями.

У перший свій візит вона, човгаючи ногами і ніби знічев’я потягуючись, повільно оглянула передні стелажі, а тоді підійшла до мого столу.

— Маєте ту книжку про Стіва Джобса? — запитала вона. Дамочка була одягнена в джинси й коротку стьобану куртку поверх рожевої майки, а її голос був трохи гугнявий.

Я насупився і сказав:

— Сумніваюся. Але все-таки перевірю.

У Пенумбри була інформаційна база, внесена до старенького бежевого Mac Plus. Я поклацав клавіатурою, вписуючи ім’я його творця, і ноутбук тихенько загув — гарний знак. Дамочці сього­дні пощастило.

Ми обоє схилили набік голови, роздивляючись відділ із біографіями, і знайшли її: єдиний примірник, лискучий, ніби щойно з друкарні. Може, то був різдвяний подарунок татові, керівникові якої-небудь IT-компанії, який узагалі не читає книжок. А може, ультрасучасний татусь хотів прочитати її в електронному вигляді. Хай там що, але хтось продав цю книжку Пенумбрі, і вона пройшла його відбір. Дива та й годі.

— Він був таким красунчиком, — озвалась Коротка Курточка, тримаючи книжку у витягнутих руках. З білої обкладинки на неї дивився Стів Джобс — рука на підборідді, круглі окуляри, трохи схожі на ті, що їх носив Пенумбра.

Десь за тиждень дамочка повернулась; пританцьовуючи, зайшла до книгарні, широко всміхнулась і, легенько плескаючи в долоні, — усе-таки вона виглядала радше на двадцять три, аніж на тридцять один, — сказала:

— Ой, та книжка була просто чудова! Дивіться, — тут вона посерйознішала, — він написав ще одну, про Ейнштейна. — Вона простягла свій телефон, на екрані якого була сторінка із сайту Amazon із біографією Ейнштейна авторства Волтера Айзексона. — Я знайшла її в Інтернеті, але подумала, що могла б купити у вас.

Дозвольте вам пояснити: це було щось неймовірне. Просто мрія продавця книжок. Стриптизерка, що пішла наперекір історії з криком «Стоп!», — а тоді ми, з надією схиливши голови набік, з’ясували, що у відділі біографій Пенумбри немає книжки «Ейнштейн: його життя і його Всесвіт». Там було п’ять різних видань про Річарда Фейнмана[4], але жодної про Альберта Ейнштейна. Так сказав Пенумбра.

— Справді? — Коротка Курточка закопилила губи. — Чорт. Ну добре, тоді куплю її в Інтернеті. Дякую. — Вона вийшла з книгарні, зникла в нічній темряві й поки що більше не приходила.

Скажу відверто: якби мені довелося скласти рейтинг на основі власного досвіду купівлі книжок за такими критеріями, як зручність, легкість та рівень задоволення, мій перелік виглядав би якось так:

1. Бездоганна незалежна книгарня на кшталт «Пігмаліона» у Берклі[5].

2. Простора і світла від Barnes & Noble. Я знаю, що це велика корпорація, але не будемо лукавити — їхні книгарні справді чудові, особливо ті, що з великими канапами.

3. Книжковий ряд у супермаркеті Walmart (поряд із ґрунтом для вазонів).

4. Бібліотека на борту «Західної Вірджинії», атомного підводного човна десь у глибинах Тихого океану.

5. Цілодобова книгарня містера Пенумбри.

Отож я намірився якось виправити цю ситуацію. Ні, я геть нічого не тямлю в управлінні книгарнею. Ні, я не слідкую за книжковими вподобаннями публіки, яка виходить зі стрип-клубу. Ні, мені ще ніколи не доводилось рятувати нічийого бізнесу, якщо не враховувати того випадку, коли я врятував від банкрутства фехтувальний клуб Род-Айлендської школи дизайну, організувавши цілодобовий перегляд фільмів з Ерролом Флінном[6]. Але я добре знаю, що Пенумбра робить неправильно, точніше, чого взагалі не робить.

Реклами, наприклад.

У мене є план. Спершу я проявлю себе невеликими досяг­неннями, тоді попрошу трохи грошей на друковану рекламу, почеплю кілька плакатів на вітрині, може, навіть доб’юся розміщення банера на автобусній зупинці поблизу: «Поки автобус чекаєте, може, до нас завітаєте?» А ще завантажу собі на комп’ютері розклад автобусів і за п’ять хвилин до прибуття попереджатиму покупців. Геніально.

Утім, починати треба з малого, і, поки мене не відволікають покупці, я працюю не покладаючи рук. Для початку під’єднуюсь до не захищеної паролем сусідської Wi-Fi мережі під назвою «Дупцьонет». Тоді беруся по черзі переглядати всі місцеві сайти й писати оди про цю на перший погляд непримітну перлину. Розсилаю дружні листи зі смайликами-підморгуваннями на всі тутешні блоги. Створюю групу у Facebook з одним учасником. Підписуюсь на суперцільову місцеву рекламну програму від Google — такою ж я послуговувався для «Нового бейґла», — яка дозволяє з неймовірною точністю визначити цільову аудиторію. З довгого переліку обираю необхідні характеристики:

• мешкає в Сан-Франциско

• любить книжки

• опівнічник

• користується готівкою

• не має алергії на пил

• захоплюється фільмами Веса Андерсона[7]

• нещодавно в радіусі п’яти кварталів звідси визначав напрямок за допомогою GPS

На цю справу я маю лише десять доларів, тож варто бути конкретним.

Це стосовно попиту. Тепер ще треба подбати про асортимент — а в Пенумбри він досить дивний, м’яко кажучи, — але це тільки частина всієї історії. Як виявилось, цілодобова книгарня містера Пенумбри поєднує в собі дві крамниці.

Тут є більш-менш нормальна крамниця — та, що займає перед­ню частину приміщення й тулиться до мого столу. Тут ви знайдете невисокі стелажі з позначками «Історія», «Біографія» та «Поезія». Тут є «Нікомахова етика» Аристотеля і «Шибумі» Треваньяна. Більш-менш нормальна крамниця — різношерста, а когось навіть може збентежити; але принаймні тут є книги, які можна знайти в бібліотеці чи в Інтернеті.

Друга крамниця ховається позаду і вгорі, на довжелезних стелажах із прикріпленими до них драбинами, і складається вона з книжок, яких, якщо вірити пошуковику Google, узагалі не існує. Повірте, я шукав. Більшість із них мають старовинний вигляд — потріскані шкіряні палітурки, тиснені золотом назви, — інші ж здаються новісінькими, у них барвисті хрусткі обкладинки. Не всі книжки стародавні, але всі вони… унікальні.

Я називаю цю частину книгарні «Захмарною колекцією».

Коли я тільки-но почав тут працювати, я припускав, що всі ті книги — з невеличких видавництв. Із крихітних видавництв аманітів[8], які не вельми цікавляться оцифруванням своїх видань. Або ж то самвидав — ціла колекція зшитих вручну єдиних примірників, що так і не потрапили до Бібліотеки Конгресу та й узагалі не покидали цих полиць. Може, Пенумбра організував такий собі притулок для цих сиріток.

Але тепер, через місяць роботи, у мене закрадаються підозри, що тут не все так просто. Річ у тім, що до другої крамниці наві­дуються особливі покупці — невеличка група людей, які обертаються навколо книгарні, як Місяць навколо Землі. Вони зовсім не схожі на Коротку Курточку. Набагато старші. Приходять із алгоритмічною регулярністю. Нічого не шукають на полицях. Вони приходять бадьорі, абсолютно тверезі й тремтять від нетерплячки. Наприклад.

Дзвоник над дверима теленькає і ще не встигає стихнути, як містер Тінделл, захекавшись, уже кричить:

— «Кінґслейк»!

Тоді відриває руки від своєї голови (невже він і справді біг усю дорогу, обхопивши голову руками?) і ляскає ними по столу. І знову повторює, наче вже сказав мені, що моя сорочка спалахнула, і ніяк не може збагнути, чом це я не кидаюся її гасити.

— «Кінґслейк»! Швидше!

База даних у моєму комп’ютері містить і звичайні книги, і ті, що в «Захмарній колекції». Останні не класифіковані ані за назвою, ані за темою (чи є в них узагалі якісь теми?), тому ніяк не обійтися без допомоги комп’ютера. Я набираю на клавіатурі «К-І-Н-Ґ-С-Л-Е-Й-К», ноутбук починає стиха шуміти (Тінделл тим часом переступає з ноги на ногу), тоді дзенькає й видає зашифровану відповідь. Не «Біографія», «Історія» чи «Фантастика», а просто: «3-13». Це означає: «Захмарна колекція», третій ряд, тринадцята полиця — усього три фути над землею.

— Ой, слава Богу, дякую, так, слава Богу, — схвильовано повторює Тінделл. — Ось моя книжка… — Бозна-звідки, може, й зі штанів, він видобуває величезний том. Повертає його в обмін на «Кінґслейк». — А це ось візьміть мою картку. — Він ковзає по столу ламінованою карткою, на якій зображено той же символ, що оздоблює вітрину книгарні. На картці є загадковий код, добряче втиснений у цупкий папір, і я його переписую. У Тінделла, як завжди, щасливий номер 6WNJHY. Переписуючи його, я двічі помиляюсь.

Досхочу подряпавшись драбиною, я загортаю «Кінґслейк» у коричневий папір. Намагаюся завести буденну розмову:

— Як минає ваша ніч, містере Тінделл?

— Ой, дуже добре, краще, ніж зазвичай, — наспіх кидає він і тремтливими руками забирає пакунок. — Рухаюся вперед, поволі, поступово, але впевнено! Festina lente[9], дякую, дякую! — Дзвоник знову теленькає, і Тінделл поквапом виходить на вулицю. На годиннику третя ночі.

Це якийсь книжковий клуб? Як туди вступити? Чи треба щось платити?

Ось такі питання крутяться в моїй голові після відвідин Тіндел­ла, Лапін чи Федорова, коли я знову лишаюся на самоті. Схоже, Тінделл — найдивакуватіший із них, хоча вони всі досить дивні: посивілі, зациклені й наче з іншого часу чи місця. Жодних смартфонів. Ані слова про поточні події, поп-культуру чи бодай що-небудь, окрім їхніх книжок.

Я таки схиляюся до думки, що то якийсь клуб, хай навіть і не маю доказів, що вони між собою знайомі. Вони приходять поодинці й ведуть мову лише про черговий об’єкт свого нестямного жадання.

Я не знаю, що написано в тих книжках, і це входить до моїх обов’язків. Ще того дня, коли я вперше сюди прийшов і склав іспит із драбинолазіння, Пенумбра, який стояв за столом, пильно глянув на мене яскраво-блакитними очима й сказав:

— Ця робота передбачає три вимоги, дуже суворі. Не поспішайте погоджуватись. Продавці книгарні майже століття дотримувалися цих правил, і я не дозволю порушувати їх нині. Перше: з десятої вечора до шостої ранку ви завжди мусите бути в книгарні. Жодних спізнень. Відпрошуватись раніше теж не можна. Друге: вам заборонено переглядати, читати або вивчати томи, що на дальших полицях. Лише приносити їх читачам. І все.

Я знаю, що у вас на думці: в усі ці ночі на самоті я жодного разу навіть не зазирнув під обкладинку? Ні, не зазирнув. Наскільки я розумію, у Пенумбри десь тут є камера спостереження. Якщо я поткну свого носа до книжки й він побачить це — прощавай, робото. Мої друзі вилітають із роботи, як мухи. Цілі галузі, цілі компанії закриваються. Я не хочу мешкати в наметі. Мені потрібна ця робота.

До того ж, третє правило компенсує друге.

— Ви маєте детально описувати всі операції. Час. Зовнішність покупця. Його настрій. Як він попросив книгу. Як узяв її. Чи, бува, не виглядав ображеним. Чи має гілочку розмарину на капелюсі. І таке інше.

Здогадуюсь, що за нормальних обставин такі вимоги здавалися б досить химерними. Та за наявних — маю на увазі видачу дивних книжок ще дивнішим ученим, і все це посеред ночі — вони вельми доречні. Отож замість того, щоб цілу ніч витріщатися на заборонені полиці, я детально описую покупців.

У мою першу робочу ніч Пенумбра показав мені невелику полицю, вмонтовану в мій стіл, де рядочком вишикувались чималі томи в шкіряних палітурках, однаковісінькі, за винятком яскравих римських цифр на корінцях.

— Оце наші журнали, — сказав він, пробігши пальцем по їхніх корінцях, — охоплюють майже століття. — Він вийняв крайній справа і з глухим звуком бухнув його на стіл. — Тепер ви будете їх заповнювати.

На обкладинці журналу було слово «NARRATIO», добряче втиснене в шкіряну палітурку, і символ — той самий, що на вітрині. Дві долоні, розкриті, ніби книжка.

— Розгорніть його, — сказав Пенумбра.

Широкі сіруваті сторінки журналу були помережані темними написами. Там також були замальовки: чіткі портрети бородатих чоловіків, складні геометричні малюнки. Пенумбра перегорнув сторінки й десь посередині журналу знайшов місце із закладкою зі слонової кістки, де записи уривалися.

— Вам слід зазначати імена, час і назви книжок, — він постукував пальцями по сторінці, — а також, як я вже казав, настрій та зовнішній вигляд. Ми ведемо облік усіх читачів і тих покупців, які можуть стати нашими читачами, аби прослідковувати їхні досягнення. — Він замовк, а тоді додав: — Дехто з них працює направду завзято.

— Що вони роблять?

— Хлопчику мій! — вигукнув Пенумбра, здійнявши брови. Наче це було ясно як білий день. — Вони читають.

Відтоді на сторінках журналу «NARRATIO» під номером «IX» я намагаюся якомога зрозуміліше й точніше описувати все, що трапляється за час моєї зміни, лише зрідка вдаючись до пишномовства. Мабуть, можна сказати, що друге правило не зовсім безумовне. Таки є одна дивна книжка, якої я можу торкатися. Якраз у ній пишу.

Коли Пенумбра приходить уранці, він питає мене про відвідувачів, якщо вони були. Я читаю йому свої записи в журналі, а він зазвичай схвально киває. А тоді береться вивідувати ще більше:

— Вдалий опис містера Тінделла, — зауважує він. — Але скажіть-но, може, пригадуєте, ґудзики його пальта були перламутрові? Чи рогові? А може, металеві? Бува, не мідні?

Погоджуся: воно й справді дивно, що Пенумбра цікавиться всім до найменших дрібниць. Не можу уявити, з якою метою, хай навіть найнепристойнішою. Утім, коли люди перетинають певний віковий рубіж, ніхто вже не питає їх, навіщо вони роблять те чи інше. Якось лячно. От, приміром, я питаю: «Скажіть-но, містере Пенумбра, навіщо вам знати, які ґудзики на пальті містера Тінделла?» — а він мовчить, шкрябає підборіддя, книгарню сповнює ніякова тиша, і ми обидва розуміємо, що він не може пригадати.

А що, як він одразу ж мене звільнить?

Пенумбрі краще знати, і він чітко дає мені зрозуміти: роби свою роботу, і то без зайвих питань. Минулого тижня звільнили мого друга Аарона, і він збирається повернутися до батьків у Сакраменто. У нинішній економічній ситуації не варто випробовувати терпіння Пенумбри. Мені потрібна ця робота.

А ґудзики Тінделлового пальта були нефритові.

Метрополіс

Аби цілодобова книгарня містера Пенумбри могла працювати і вдень, і вночі, один власник і двоє продавців ділять добу на три частини, і мені дістався її найтемніший шматок. Пенумбра взяв собі ранки — мабуть, цей час можна назвати годиною пік, лишень у цієї книгарні нічого подібного немає. Один покупець — це вже неабияка подія, та й імовірність його появи однакова що опівночі, що по обіді.

Отож я передаю крамничну естафету Пенумбрі, а приймаю її від Олівера Ґрона, тишка, який несе службу ввечері.

Олівер — високий кремезний парубок із міцними кінцівками та чималим розміром взуття. У нього хвилясте волосся мідного відтінку, а вуха стирчать перпендикулярно до голови. В іншому житті він міг би грати у футбол, займатися спортивним веслуванням або ж витуряти непристойну публіку із сусіднього стрип-клубу. Та в цьому житті Олівер на останньому курсі університету Берклі й вивчає археологію. Він хоче стати музейним куратором.

Він спокійний, навіть занадто спокійний як для його комплекції. Відповідає короткими простими реченнями, і чомусь здається, ніби його думки літають деінде, у сивій давнині і/або десь далеко-далеко. Оліверу маряться йонічні колони.

Знання в нього дуже глибокі. Якогось вечора я вирішив перевірити їх, послуговуючись книжкою під назвою «Легендарні арте­факти», яку видобув із самого дна невеликого стелажа з позначкою «Історія». Я затуляв описи рукою й показував йому лише зображення:

— Мінойський тотем-бик, вісімнадцяте століття до нашої ери, — сказав він. Точно.

— Глек із Басс-Юц, середина п’ятого століття до нашої ери, може, шосте століття. — Так.

— Черепиця, сьоме століття нашої ери. Здається, корейська. — Знову так.

У підсумку Олівер мав десять правильних відповідей із десяти. Я впевнений, що його мозок працює в якомусь іншому часовому вимірі. Мені важко пригадати, чим я вчора обідав, а от Олівер, наче то цілком буденне явище, знає, що відбувалося тисячу років тому і як воно все виглядало.

Я йому заздрю. Але зараз ми з Олівером Ґроном рівні: маємо однаковісіньку роботу, сидимо на тому самому стільці. Утім, скоро, дуже скоро він досягне значно вищого рівня і рвоне вперед. Він знайде своє місце в реальному світі, бо добре знається на своїй справі — я не кажу про видирання драбиною в непримітній книгарні.

Щовечора о десятій, коли я приходжу прийняти естафету, не­одмінно бачу Олівера за столом із якоюсь книжкою — чи то «Як доглядати і зберігати кераміку», чи «Атлас наконечників стріл у доколумбовій Америці». Щовечора я барабаню пальцями по столу, він підіймає голову й каже: «Привіт, Клею». Щовечора займаю його місце й ми киваємо один одному на прощання, як солдати — як люди, що добре знають становище одне одного.

Коли моя зміна завершується, надворі шоста ранку, а це вельми дивний час для пошуку розваг і всіляких походеньок. Зазвичай я йду додому, читаю або граю у відеоігри. Я б міг сказати, що таким чином розслабляюсь, от тільки нічні зміни в книгарні Пенумбри ще жодного разу не викликали в мене стресу. Здебільшого я просто вбиваю час, доки не прокинуться мої співмешканці.

Метью Міттелбренд — наш квартирний митець. Він худий, як штахетина, блідий і живе за дивним розпорядком дня — навіть дивнішим за мій, бо в нього він геть непередбачуваний. Нерідко вранці я не мушу чекати, доки він прокинеться, — приходжу додому й виявляю, що він навіть не лягав, а безупинно працював над черговим проектом.

За дня (переважно) Мет розробляє спецефекти для компанії Industrial Light and Magic[10], що в Президіо[11], виготовляє реквізити й декорації для фільмів. Йому платять за дизайн і створення лазерної зброї та замків із привидами. Але — і це, як на мене, вражає — він робить усе це без допомоги комп’ютера. Мет належить до вже майже вимерлого племені творців спецефектів, які досі послуговуються ножицями та клеєм.

У позаробочий час Мет працює над власними проектами. Працює зі скаженою наполегливістю, години в нього згоряють, як сухі гілочки в багатті, він не марнує ні секунди, спалює їх дотла. Спить він сторожко й недовго, часто прямісінько в кріслі або ж на канапі в позі фараона. Він ніби чарівник із казки, маленький джин, от тільки замість повітря чи води його стихією є фантазія.

Останній проект Мета — найбільший з усіх — такий великий, що скоро забракне місця для мене й для канапи. Він просто-таки загарбує нашу вітальню. Мет називає його Метрополіс, і складається він із коробок, бляшанок, паперу та пінопласту. Це модель залізниці, але без рейок. Ландшафт являє собою пагорби з полі­стиролових кульок, скріплених металевою сіткою. Усе почалося на одному столику, та згодом Мет додав ще два, розмістивши їх на різних рівнях, ніби то тектонічні плити. Отак на поверхні столиків розкинулося ціле місто.

Це зменшена модель фантастичного краєвиду, яскраве мерехтливе місто, складене зі знайомих шматочків. Тут є вигини в стилі Френка Ґері[12], витворені гладенькою олов’яною фольгою. Готичні шпилі й зубці, вибудувані із сухих макаронів. А також хмарочос Емпайр-Стейт-Білдинг з уламків зеленого скла.

На стіні позаду столиків поприклеювано фотографії потенційних моделей: музеїв, соборів, офісних веж та рядів приліплених один до одного будинків. Деякі знімки показують їх згори, та більшість — крупним планом: поверхні й текстури в збільшеному масштабі, зняті самим Метом. Він частенько стоїть і роздивляється їх, потираючи підборіддя, вивчає зернистість і блиск, а тоді розбиває на частинки й відтворює за допомогою власного неповторного Lego. Мет так винахідливо застосовує повсякденні речі, що геть забуваєш про їхнє першочергове призначення і перед очима лише крихітні будівлі, на які вони перетворилися.

На канапі лежить чорний пластиковий пульт управління. Я беру його й тисну одну з кнопок. Іграшковий дирижабль, який дрімав біля порога, із дзижчанням прокидається і мчить у бік Метрополіса. Його власник керує ним так вправно, що з легкістю може посадити на вершечок Емпайр-Стейт-Білдинг, а я можу хіба що врізатися ним у вікно.

Далі коридором, одразу за Метрополісом, — моя кімната. У нас три кімнати для трьох мешканців. Моя найменша, усього лиш невеликий білий куб з едвардіанським орнаментом на стелі. У Мета найбільша кімната, але там завжди протяги, адже вона на горищі, на самій вершині крутих вузеньких сходів. А третя кімната — з ідеальним співвідношенням розміру й комфорту — належить нашій третій співмешканці Ешлі Адамс. Вона поки що спить, але це ненадовго. Щоранку Ешлі прокидається рівно о шостій сорок п’ять.

Ешлі вродлива. Можливо, й занадто вродлива — надміру ефект­на, з бездоганною фігурою, ніби 3D-модель. У неї пряме світле волосся завдовжки чітко до плеча. Її руки в чудовій формі за­вдяки заняттям зі скелелазіння двічі на тиждень. Шкіра незмінно засмагла. Ешлі працює у відділі роботи з клієнтами однієї PR-агенції, і якось їй довелося проводити PR-кампанію для «Нового бейґла». Отак ми й познайомились. Їй сподобався мій логотип. Спершу мені здалося, що я в неї закохався, а тоді до мене дійшло, що вона андроїд.

Я не маю на думці нічого поганого! Тобто якщо гарненько з’ясувати, хто вони такі, ці андроїди, то виявиться, що вони просто чудові, еге ж? Розумні й сильні, організовані й помірковані. Усе це про Ешлі. А ще вона наша покровителька: квартира належить їй. Вона мешкає тут уже не один рік, і наша невелика орендна плата — це наслідок її довготривалої оренди.

Я, наприклад, тільки радий вітати наших нових повелителів-­андроїдів.

Я прожив тут майже дев’ять місяців, коли наша тодішня спів­мешканка Ванесса перебралася до Канади здобувати науковий ступінь у галузі екології, і саме я знайшов їй на заміну Мета. Він був другом мого друга з художнього коледжу. Я бачив його виставку в крихітній галереї з білими стінами. То були мініатюрні копії міських кварталів, поміщені в пляшки з-під вина та лампочки. Коли з’ясувалося, що ми шукаємо співмешканця, а він якраз потребує квартири, я страшенно втішився, що зможу мешкати разом із митцем, хоча й не був певен, чи погодиться на це Ешлі.

Мет прийшов до нас у гості в обтислому синьому блейзері та штанях із бездоганними кантами. Ми сиділи у вітальні (на той час чільне місце в ній займав плоский телевізор, а про настільні міста ніхто навіть не мріяв), і він розповідав про свій черговий проект для ILM: дизайн і створення кровожерливого демона з яскраво-блакитною шкірою. То був один із персонажів фільму жахів, який промишляв в Abercrombie & Fitch[13].

— Я вчуся шити, — пояснив він. Тоді вказав на манжету блузки Ешлі. — Направду гарні шви.

Пізніше, коли Мет уже пішов, Ешлі зауважила, що їй сподобалась його охайність.

— Якщо ти думаєш, що він нам підійде, я не проти, — ска­зала вона.

У цьому й полягає таємниця нашого мирного співіснування: хоча інтереси в них різні, Мета й Ешлі єднає прискіплива увага до деталей. Для Мета це малесеньке графіті на стіні малесенької станції метро. Для Ешлі — спідня білизна, яка пасує до її ділового костюма.

Та справжня перевірка трапилась невдовзі після його переїзду, коли Мет узявся за свій перший проект. Усе відбувалося на кухні.

Так от, для Ешлі кухня — це святая святих. Я заходжу туди навшпиньках; готую їжу, яку легко відмити, як-от пасту чи печиво, підігріте в тостері. Навіть не торкаюся її новомодних терток або хитромудрої часникочавилки. Я знаю, як запалювати й вимикати конфорки, але не вмію вмикати конвекційну камеру духовки — підозрюю, що для цього необхідні два ключі, як для пускового механізму ядерної ракети.

Ешлі дуже любить свою кухню. Вона гурманка, гедоністка і зазвичай буває найвродливішою, чи то по-андроїдівськи бездоганною, у вихідні, коли, одягнувши фартух відповідного кольору й стягнувши волосся в білявий хвіст на самій маківці, готує ароматне ризото.

Мет міг би обрати для свого першого проекту горище або ж невеликий порослий чагарником задній двір, але ж ні. Йому заманулося зробити його на кухні.

Усе відбувалося в період мого післяновобейґлівського безробіття, тож я мав змогу спостерігати за всім процесом. Навіть більше, я зблизька роздивлявся Метові творіння, як раптом на кухню зайшла Ешлі. Вона щойно повернулася з роботи й ще не встигла зняти свій стильний діловий костюм у графітовому й кремовому кольорах. Їй перехопило подих.

Мет виставив на плиту здоровенний казан, у якому повільно булькотіло вариво з олії та фарби. Воно було густе, вельми в’язке й під дією вогню з конфорок вирувало й розбухало, ніби в сповільненій зйомці. Світло було вимкнене, а позаду казана Мет розмістив дві яскраві дугові лампи. Вони кидали червоні й фіолетові тіні, що розповзалися гранітом і травертином.

Я випростався і стояв як укопаний. Востаннє мене отак спіймали на гарячому, коли мені було дев’ять і після школи я зводив на кухонному столі вулкани з харчової соди та оцту. У моєї мами були такі ж штани, як в Ешлі.

Мет повільно підвів очі. Він засукав рукави аж до ліктів. Його темні шкіряні черевики виблискували в півтемряві, як і кінчики його пальців, змочені в олії.

— Це відтворення туманності Кінська Голова, — озвався Мет. Авжеж.

Ешлі мовчала й навіть не кліпала. Вона відкрила рота. Ключі погойдувались на її пальці, затримавшись на півдорозі до невеликого кілочка, де вони мешкали, одразу над переліком справ.

На той момент Мет жив із нами всього лиш три дні.

Ешлі ступила два кроки й схилилась над казаном, як перед тим я, роздивляючись космічні глибини. Помаранчева бульбашка пробивалась нагору крізь каламутний верхній шар зеленкувато-­золотого відтінку.

— Чорт забирай, Мете, — вона перевела подих. — Це прекрасно.

Отож астрофізичне вариво Мета продовжувало булькотіти, а слідом за ним з’являлися все нові проекти, з кожним разом розростались і створювали все більше безладу, потроху загарбуючи нашу квартиру. Ешлі зацікавилась його творіннями. Зайде, бувало, до кімнати, поставить руку на стегно, наморщить носа й кине влучний коментар. Вона власноруч винесла з вітальні телевізор.

Отака в Мета секретна зброя, перепустка, порятунок із будь-якої халепи: він створює прекрасні речі.

Певна річ, я запросив Мета навідатись до книгарні, і сьогодні, десь о пів на третю, він прийшов. Дзвоник над дверима теленькає, сповіщаючи мене про його прихід, і, не встигнувши вимовити й слова, Мет задирає голову та обнишпорює очима високі стелажі, що губляться в затінених висотах. Тоді повертається до мене, рукою в картатому піджаку вказує на стелю й каже:

— Хочу туди залізти.

Я пропрацював тут усього місяць і сам ще не набрався сміливості для такої затії, та Метова цікавість передається й мені. Він підходить прямісінько до «Захмарної колекції», зупиняється перед полицями, нахиляється до них, вивчає деревні кільця, розглядає текстуру книжкових корінців.

Я поступаюся:

— Добре, але міцно тримайся за драбину. І не торкайся книжок.

— Не торкатися? — питає він, перевіряючи драбину. — А що, як мені захочеться котрусь із них придбати?

— Вони не для продажу, їх просто беруть почитати. Але для цього треба бути членом клубу.

— Рідкісні книги? Перші видання? — Він уже над землею. Він прудкий.

— Радше єдині видання, — відказую я. — Жодних ISBN.

— Про що вони?

— Не знаю, — ледь чутно зізнаюся.

— Що?

— Не знаю. — Повторивши голосніше, я усвідомлюю, як по-дур­ному це звучить.

— Ти ніколи не відкривав їх? Бодай одну? — Він зупиняється на драбині й дивиться вниз із підозрою.

Я починаю нервувати. Розумію, куди він хилить.

— Справді? Ніколи? — Він тягнеться до полиць.

Я обмірковую, чи, бува, не потрясти драбину, щоб показати йому своє невдоволення, та єдине, що може бути гіршим за Мета, який зазирає до однієї з книжок, буде Мет, який гепнувся з драбини й розбився на смерть. Мабуть. Він уже тримає книжку в руках — товстий том із чорною палітуркою, що своєю вагою загрожує потягти його донизу. Мет балансує на драбині, а я зціплюю зуби.

— Слухай, Мете, — озиваюсь я, мій голос несподівано пронизливий і скиглявий, — чом би тобі не облишити її…

— Дуже цікаво.

— Не варто…

— Дженноне, це направду дуже цікаво. Ти не бачив цього? — Він притискає книжку до грудей і починає спуск.

— Стій! — Мені чомусь здається, що, коли не відносити книжку далеко від її полиці, порушення буде не таким серйозним. — Я підіймусь до тебе. — Я підсуваю іншу драбину й деруся вгору. За мить я вже на одному рівні з Метом і на висоті в тридцять футів ми тихенько перемовляємось.

Правду кажучи, мені й самому кортить зазирнути до тих книжок. Я трохи серджуся на Мета, але водночас вдячний, що він виконує роль чортика на моєму плечі. Він тягне важкий том до себе й киває на нього. Нагорі досить темно, тому мені доводиться схилитися до проходу між стелажами, аби хоч що-небудь розгледіти.

Невже по оце Тінделл і компанія приганяють посеред ночі?

— Я очікував побачити енциклопедію темних ритуалів, — сказав Мет.

Дві розгорнуті сторінки помережані рядами літер, силою-силенною знаків, майже не розділених пробілами. Літери великі й жирні, втиснені в папір зазубреним шрифтом. Я впізнаю алфавіт — це латиниця, тобто він мені знайомий, — а от слів не розумію. Сторінки вкриті довгими рядами літер — якась заплутана мішанина.

— Хоча, — продовжує Мет, — звідки нам знати, що це не енциклопедія темних ритуалів.

Я виймаю з полиці іншу книжку, високу й тонку, в яскраво-­зеленій палітурці з коричневим корінцем, на якому написано «Кресимир». Усередині те саме.

— Може, то якась розважальна головоломка, — припускає Мет. — Якесь суперскладне судоку.

Клієнти Пенумбри були якраз із тих химерників, яких ви можете побачити в кав’ярні, коли вони самі з собою грають у шахи або ж розв’язують суботній кросворд, щосили втискаючи ручку в газетний папір.

Десь унизу теленькає дзвоник. Крижаний страх миттю сковує мій мозок, розливається по спині й сягає аж кінчиків пальців. Біля дверей гукає низький голос:

— Є тут хто?

Я сичу Метові на вухо:

— Постав її на місце.

Тоді спускаюся драбиною.

Засапавшись, я виринаю із затінку стелажів і бачу Федорова. З усіх клієнтів, які мені траплялися, він найстарший — має біло­сніжну бороду, а шкіра на його пальцях тонка, як папір. І, як на мене, він ще й найтямкіший. Правду кажучи, дуже нагадує мені Пенумбру. Ось він ковзає книжкою по столу — повертає «Клотьє», — тоді стукає двома пальцями й каже:

— Тепер мені тре’ «Мурао».

До роботи. Я знаходжу в базі «Мурао» і відправляю Мета знову дертися нагору. Федоров кидає на нього допитливий погляд:

— Ше один продавець?

— Друг, — відказую я. — Просто допомагає.

Федоров киває. Зненацька мені спадає на думку, що Мета запросто можна сприйняти за молодого члена їхнього клубу. Сьогодні вони з Федоровим обидва в коричневому вельветі.

— Ви пробули тута скільки, тридцять сім днів?

Я й сам точно не знав, але так, певно, пробув тут рівно тридцять сім днів. Ці диваки полюбляють, щоб усе було точно.

— Саме так, містере Федоров, — відповідаю бадьоро.

— І шо ви можете сказати?

— Мені тут подобається, — кажу. — Краще, ніж сидіти в офісі.

Федоров киває й дає мені свою картку. У нього номер 6KZVCY, звісно ж.

— Колись я працював у HP, — він вимовляє це як «гейч пі», — тридцять років. Та, ото був офіс. — І править своєї: — Ви коли-небудь користувалися калькулятором від HP?

Мет повертається з «Мурао». Це велика, товста й широка книжка в поцяткованій шкіряній палітурці.

— Так, звичайно, — примовляю я, загортаючи книжку в коричневий папір. — У школі я завжди користувався графічним калькулятором HP-38.

Федоров сяє, як гордий дідусь.

— Я працював на двадцять восьмому, то був його попередник!

Його слова викликають у мене усмішку.

— Може, він і досі в мене є, — кажу я й простягаю йому «Мурао».

Федоров хапає книжку обома руками.

— Пасибі, — каже він. — Знаєте, а в тридцять восьмому нема польського інверсивного запису, — він задумливо барабанить пальцями по своїй книжці (ймовірно, темних ритуалів), — та маю вам сказати, що інверсивний запис дуже помічний для такої роботи.

Гадаю, Мет таки мав рацію: вони розв’язують судоку.

— Візьму до уваги, — відповідаю я.

— Ну добре, ще раз пасибі. — Дзвоник теленькає, і ми ди­вимось, як Федоров повільно човгає тротуаром до автобусної зупинки.

— Я зазирав у його книжку, — озивається Мет. — Те саме, що й в інших.

Те, що здавалося дивним раніше, тепер здається ще дивнішим.

— Дженноне, — Мет повертається й дивиться мені прямо в очі. — Маю щось у тебе запитати.

— Дай-но здогадаюся, — кажу я. — Чому я ніколи не зазирав до тих…

— Тобі подобається Ешлі?

Такого я аж ніяк не очікував.

— Що? Ні.

— От і добре. Бо мені вона подобається.

Я кліпнув і спантеличено витріщився на Мета Міттелбренда, що стояв переді мною у своєму обтислому, бездоганно поши­тому піджаку. Ніби Джиммі Олсен[14] щойно зізнався, що закохався в Диво-Жінку[15]. Вони ж геть різні. Утім…

— Я хочу до неї позалицятися, — цілком серйозно продовжив Мет. — Це може виглядати дещо дивно. — Він говорив, як десантник, що готується до нічного наступу. Щось на кшталт: «Певна річ, це буде надзвичайно небезпечно, але не варто хвилюватись, я вже робив таке раніше».

У моїй уяві зринає інший образ. Може, Мет ніякий не Джиммі Олсен, а Кларк Кент, під личиною якого ховається Супермен. Тоді він мав би бути принаймні п’ять футів заввишки, та все ж…

— Насправді між нами вже дещо було.

Хвильку, що?..

— Два тижні тому. Тебе якраз не було вдома. Ти був у книгарні. Ми випили вина.

Мені трохи паморочиться в голові — зовсім не від того, яку химерну пару складають Мет та Ешлі, а від розуміння, що ця нитка їхньої взаємної симпатії розкручувалась прямісінько в мене перед носом, а я про це навіть не здогадувався. Ненавиджу такі ситуації.

Мет киває, наче все вже давно вирішено.

— Гаразд, Дженноне. Це місце вражає. Але мені вже час іти.

— Повертаєшся до квартири?

— Ні, піду в офіс. Працюватиму всю ніч. Чудовисько із джунглів.

— Чудовисько із джунглів, кажеш.

— Із живих рослин. У студії страшенна спека. Може, ще зайду до тебе під час наступної перерви. У вас тут сухо й прохолодно.

Мет іде. Пізніше я записую в журналі:

У книгарні мертва тиша. Я підпираю підборіддя долонею, пригадую всіх своїх друзів і міркую, що ще ховається прямісінько в мене перед очима.

Хроніки Співочих Драконів: том І

Наступної ночі до книгарні навідався ще один друг, і не просто друг, а мій найдавніший.

Ми з Нілом Шахом товаришуємо ще з шостого класу. У непередбачуваній гідродинаміці середньої школи я плавав майже біля поверхні — сумирний пересічний учень, непогано грав у баскетбол, не страждав від смертельного страху перед дівчатами. Ніл, навпаки, бовтався майже на дні, і його цуралися як шкільні крутелики, так і ботани. Знайомі, з якими я сидів за одним столом у їдальні, кепкували з нього, бо він дивно виглядав, дивно говорив і дивно пахнув.

Але тієї весни нас об’єднало спільне захоплення книжками про Співочих Драконів, і відтоді ми з Нілом найліпші друзі. Я заступався за нього, захищав його, витрачав на нього свій підлітковий політичний капітал. Я вибивав для нього запрошення на вечірки з піцою й навіть заманив гравців шкільної баскетбольної команди до нашої рольової спільноти «Ракети і маги». (Довго вони не протримались, бо Ніл завжди був владикою підземелля й постійно насилав на них причепливих дроїдів та зомбі-орків.) У сьомому класі я наплів Емі Торґенсен, гарненькій білявій дівчинці, яка обожнювала коней, що батько Ніла — принц у вигнанні й володіє незчисленними багатствами, переконавши її, що Ніл буде їй гарною парою на зимовому балу. То було його перше побачення.

Можна сказати, що Ніл переді мною в боргу, ось тільки за той час, що минув, ми зробили одне одному стільки послуг, що втратили лік окремим учинкам, усі вони разом стали яскравим символом нашої відданості. Наша дружба — це туманність.

А зараз Ніл Шах стоїть на порозі книгарні, високий і кремезний, в обтислій чорній спортивній куртці, і йому байдужісінько до запилюжених висот «Захмарної колекції». Він націлився на невисокий стелаж із позначкою «Фантастика».

— Хлопче, я бачу, у вас тут є Моффат! — вигукує він, тримаючи в руці товсту книжку в м’якій обкладинці. Це «Хроніки Співочих Драконів: том І» — та сама книга, яка звела нас у шостому класі й досі є нашою улюбленою. Я прочитав її тричі. Ніл, певно, не менш як шість разів.

— Та ще й старе видання, — продовжує Ніл, гортаючи сторінки. Він має рацію. У найновішому виданні трилогії, опублікованому після смерті Моффата, на обкладинках простий геометричний малюнок, який утворює суцільний візерунок, якщо всі три книжки поставити одну біля одної. А на обкладинці цієї з допомогою аерографа зображено великого блакитного дракона, оповитого морською піною.

Я раджу Нілові придбати книжку: це колекційне видання, і, мабуть, варта вона більше, ніж її поціновує Пенумбра. До того ж за останні дні в мене продавалися самі листівки. Здебільшого я почуваюсь ніяково, припрошуючи друзів купити яку-небудь книжку, але Ніл Шах, навіть якщо й не володіє незчисленними багатствами, точно не бідніший за принців невисокого роду. Десь у той час, коли я гнув спину за мінімальну зарплатню в риб­ному ресторані в Провіденс, Ніл уже відкривав власну компанію. Прокрутіть на п’ять років уперед і уздріть, на які дива здатні цілеспрямовані зусилля: у Ніла, за моїми приблизними підрахунками, кількасот тисяч доларів на банківському рахунку, а його­ компанія оцінюється мільйонами. На моєму рахунку, для порівняння, рівно 2357 доларів, а компанія, у якій я працюю, — якщо її взагалі можна назвати компанією, — існує десь у позафінан­совому просторі, залюдненому відмивачами грошей та маленькими церквами.

Хай там як, а я подумав, що Ніл може дозволити собі стару книжку в м’якій обкладинці, навіть якщо йому й бракує часу на читання. Поки я, вишукуючи решту, копирсаюсь у темних закутках шухляди свого столу, Нілову увагу нарешті привертають затінені стелажі, що займають дальшу частину книгарні.

— Що там таке? — питає він. Він ще не певен, чи це справді його цікавить. Як правило, Ніл віддає перевагу новим і лискучим речам, а не старим і запилюженим.

— Це, — кажу я, — справжня книгарня.

Завдяки втручанню Мета я набрався трохи сміливості й уже не остерігаюся «Захмарної колекції».

— А що, як я скажу тобі, — веду Ніла до дальніх стелажів, — що до цієї книгарні навідується групка дивакуватих учених?

— Круто, — Ніл киває. Він зачув чаклунів.

— А до цього додам, — я витягаю з нижньої полиці книжку в чорній палітурці, — що всі ці книжки написані таємним кодом? — Я розкриваю книжку й показую мішанину літер.

— Нічогенько, — відказує Ніл і проводить пальцем уздовж сторінки, блукає лабіринтом знаків. — У мене є хлопчина з Білорусі, він розшифровує коди. Захист від копіювання й таке інше.

Це речення показує, у чому полягає різниця між моїм життям і життям Ніла після закінчення школи: у Ніла є хлопці, які виконують для нього різні завдання. У мене таких хлопців немає. Добре, що хоч маю ноутбук.

— Я міг би показати йому, — продовжує Ніл.

— Я не впевнений, чи це справді код. — Я закриваю книжку і ставлю її на місце. — Та й навіть якщо це код, не знаю, чи вартий він витрачених зусиль. Клієнти, які беруть ці книги, досить химерні.

— Із цього все й починається! — Ніл гамселить мене по плечу. — Пригадай «Хроніки Співочих Драконів». Хіба Телемах Напівкровний зустрівся нам на першій сторінці? Ні, хлопче. Першим нам трапився Фернвен.

Головний герой «Хронік Співочих Драконів» — Фернвен, гном-­учений, низькорослий навіть за гномівськими мірками. Ще в юному віці його вигнали з воїнського клану і… нехай, може, Ніл таки має рацію.

— Ми мусимо все з’ясувати, — каже він. — Скільки?

Я пояснюю, як це відбувається: усі члени клубу мають картки, але зараз то не прості балачки. Якою б не була ціна вступу до загадкового клубу Пенумбри, Ніл може її заплатити.

— Дізнайся, скільки це коштує, — продовжує Ніл. — Та це справжнісінький сюжет із «Ракет і магів», побий мене грім. — Він лукаво всміхається й переходить на свій низький голос володаря підземелля: — Пізно відступати, Клейморе Багрянорукий.

Ох. Він використав проти мене моє ігрове ймення з «Ракет і магів». Це могутнє давнє заклинання. Я поступаюся. Я запитаю Пенумбру.

Ми повертаємось до низеньких стелажів і розмальованих обкла­динок. Ніл гортає ще одну нашу улюблену книжку — це історія про величезний циліндричний космічний корабель, що повільно наближається до Землі. Я розповідаю йому про плани Мета стосовно Ешлі. Тоді цікавлюся, як справи в його компанії. Він розстібає спортивну куртку й гордо показує свою сталево-­сіру футболку.

— Виготовляємо такі, — пояснює Ніл. — Орендували 3D-сканер тіла, кожну футболку шиємо на замовлення. Вони сидять ідеально. У буквальному сенсі ідеально.

Ніл у чудовій формі. Щоразу, коли бачу його, мені пригадується товстун, яким він був у шостому класі, бо зараз у нього звідкись узявся неприродний V-подібний торс, точнісінько як у супергероя з коміксів.

— Це гарна промоція, — пояснює Ніл.

На обтислій футболці на рівні грудей надруковано логотип його­ компанії. Високими яскраво-синіми літерами написано «Анатомікс».

Уранці, коли приходить Пенумбра, я заводжу мову про те, що мій друг хотів би купити собі доступ до «Захмарної колекції». Він скидає з плечей своє пальто — нічогеньке, скажу я вам, пальто, гарно пошите, з вовни найчорніших овець — і сідає на стілець за столом.

— Тут річ не в грошах, — відказує він, складаючи пальці докупи, — а радше в намірі.

— Ну, мій друг дуже зацікавився, — продовжую я. — Він затятий бібліофіл. — Це не зовсім правда. Ніл більше полюбляє фільми, зняті за книжками. Його страшенно обурює, що досі ніхто не перетворив «Хроніки Співочих Драконів» на кінострічку.

— Що ж, — задумливо мовить Пенумбра, — зміст цих книг може здатися йому… важким для розуміння. А щоб отримати до них доступ, він мусить підписати договір.

— Хвилиночку… то виходить, що все-таки треба платити?

— Ні, ні. Ваш друг просто має пообіцяти, що уважно читатиме. Це особливі книги, — він показує рукою в бік «Захмарної колекції», — з особливим змістом, який потребує ретельної уваги. Ваш друг довідається, що вони відкривають дещо надзвичайне, але тільки в тому випадку, якщо він готовий докласти всіх зусиль.

— Це філософія? — питаю. — Математика?

— Не настільки абстрактне, — Пенумбра хитає головою. — У цих книжках містяться загадки, — він схиляє голову на один бік, — але ви й так про це знаєте, хлопчику мій, правда ж?

Я морщу лоба й зізнаюсь:

— Так, я зазирав.

— От і добре. — Пенумбра різко киває. — Немає нічого гіршого за байдужого продавця. — Він підморгує. — Загадки можна розгадати, але для цього знадобляться час і старанність. Я не можу сказати, що відкриє розв’язок, та варто зауважити, що багато людей присвятили цьому все життя. Чи отримає ваш… друг бажаний результат, цього я не знаю напевне, але підозрюю, що таке може бути.

Він хитро всміхається. Нарешті я докумекав: Пенумбра думає, ніби історія про друга вигадана, а насправді ми говоримо про мене. Що ж, може, й так, принаймні трішки.

— Певна річ, стосунки між читачем і книжкою — справа приватна, — продовжує він, — тому в нас усе тримається на довірі. Якщо ви переконані, що ваш друг уважно читатиме книги, цим виказуючи пошану їхнім авторам, то я вам повірю.

Я точно знаю, що Ніл не буде читати їх, як того вимагається, та й сам я не впевнений, що хочу на щось таке погоджуватись. Не зараз. Усе це однаковою мірою зацікавило й налякало мене. Тож я просто кажу:

— Добре. Я йому передам.

Пенумбра киває.

— Якщо ваш друг поки що не готовий до такої роботи, тут немає чого соромитись. Може, з часом йому стане цікавіше.

Чужинець у чужій країні

Одна ніч переходить в іншу, а в книгарні робиться все тихіше. Минув тиждень, а в мене не було жодного покупця. Я відкриваю на ноутбуці панель керування своєю суперцільовою рекламною кампанією й виявляю, що до цього часу мені не вдалося залучити бодай одного потенційного клієнта. У кутику екрана блимає жовте повідомлення від Google, який припускає, що мій перелік критеріїв стосується надто вузького кола цільової аудиторії й такої клієнтської бази може взагалі не існувати.

Цікаво, що відбувається за дня, у залиту сонцем зміну Пенумбри. Цікаво, чи в Олівера немає відбою від клієнтів увечері, коли всі повертаються з роботи. Хто знає, може, ця тиша й усамітнення таки роз’їдають мій мозок. Не зрозумійте мене неправильно: я вдячний, що маю роботу, можу сидіти в цьому кріслі й неквапом накопичувати долари (насправді їх не так уже й багато), якими сплачую оренду, за які купую піцу та всілякі додатки для свого смартфона. Але раніше я працював в офісі. У команді. А тут тільки я й кажани. (Угу, я точно знаю, що там, нагорі, є кажани.)

Останнім часом навіть читачі «Захмарної колекції» кудись пропали. Невже вони спокусились іншим книжковим клубом у протилежній частині міста? А може, вони всі купили собі електронні книжки?

У мене є така, і зазвичай я читаю її в нічні зміни. Мені завжди уявляється, як книжки на полицях гнівно дивляться на мене й шепочуть: «Зрадник!», — але що вдієш, у мене ціла купа безкоштовних перших розділів, які чекають своєї черги. Моя електронна книжка дісталась мені від батька — це одна з перших моделей Kindle, скошена асиметрична пластина з крихітним зеленим екраном і розміщеними під кутом клавішами. Вона схожа на реквізит із фільму «Космічна одіссея 2001 року». Зараз є новіші моделі, з більшими екранами й витонченим дизайном, а моя ніби листівки Пенумбри — така стародавня, що знову стала популярною.

Десь на середині першого розділу «Консервного ряду» Стейнбека екран блимає чорним, застигає й темніє. Таке трапляється майже щоночі. Заряду батареї мало б вистачити десь на два місяці, але якось моя книжка надто довго пролежала на пляжі й тепер без підзарядки працює не більш ніж годину.

Я вмикаю ноутбук і берусь до звичної рутини — переглядаю сайти з новинами, блоги, записи у Twitter. Гортаю донизу, аби знайти діалоги, які відбувалися вдень без мене. Якщо всі відомості, що трапляються в Інтернеті, існують у якомусь зміщеному часі, чи, бува, не означає це, що насправді саме я живу в зміщеному часі?

Нарешті я заходжу на свій улюблений сайт — до Буркотуна.

Буркотун — це людина, ймовірно чоловік, таємничий програміст, який промишляє десь на межі літератури й кодування — частково Hacker News[16], частково Paris Review[17]. Після відвідин книгарні Мет надіслав мені посилання на цей сайт, припускаючи, що робота Буркотуна може якось стосуватися моєї роботи. Він не помилився.

Буркотун завідує великою піратською бібліотекою. Він пише складні коди для зламу програм із захисту авторських прав елект­ронних видань. Конструює хитромудру апаратуру, здатну ко­піювати текст паперових книжок. Він міг би непогано розбага­тіти, якби працював в Amazon. Натомість він зламав нібито не­зламну серію книг про Гаррі Поттера й виклав усі сім томів на своєму сайті для безкоштовного завантаження — з певними корективами. Тепер, якщо захочеться безкоштовно почитати про пригоди Поттера, вам доведеться змиритися з постійними згадками про юного чарівника Бурковія, який навчається в Гоґвортсі разом із Гаррі. Та все не так погано — у Бурковія трапляється кілька хороших реплік.

Та найбільше мене зачарував останній проект Буркотуна. Це карта, на якій позначено місця дії всіх науково-фантастичних істо­рій, виданих у ХХ столітті. Він повисмикував їх із книжок за допомогою програми й розмістив у 3D-макеті космосу. Відтак ви можете спостерігати, як рік за роком колективна уява людства сягає все далі й далі — до Місяця, до Марса, Юпітера, Плутона, до Альфи Центавра й ще далі. Ви можете наближати та обертати цілий Всесвіт, навіть застрибнути у крихітний багатокутний космічний корабель і облетіти всі усюди. Ви можете вирушити на побачення з Рамою[18] або знайти планети із всесвіту «Фундації»[19].

Отже, два зауваження:

1. Ніл буде від цього в захваті.

2. Я хочу бути як Буркотун. Себто: а раптом мені вдасться створити щось не менш дивовижне? Це можна вважати справжнім хистом. Тоді я міг би започаткувати власну справу. Міг би влаштуватись на роботу в Apple. Міг би зустрічатися й спілкуватися з іншими представниками людського роду, і все це — у теплих променях денного світила.

На щастя, Буркотун, як личить хакеру-героєві, опублікував програму, на якій базується його карта. Це громіздка тривимірна графічна програма, написана мовою програмування Ruby — за її допомогою я створював сайт «Нового бейґла» — й абсолютно безкоштовна.

Зараз я застосую програму Буркотуна, аби й самому щось створити. Роззирнувшись, я збагнув, що мій проект у мене перед очима: я опаную тривимірну графіку, створивши модель цілодобової книгарні містера Пенумбри. Самі подумайте — це висока й вузька коробка, напхана маленькими коробками, — що тут може ­бути складного?

Для початку я мав скопіювати базу даних зі старенького ноутбука Пенумбри на свій, що виявилось не так уже й легко, бо в старій моделі записувати можна тільки на пластикові дискети, а їх у моєму сучаснішому ноутбуці вставити просто нікуди. Довелося замовити на eBay старий USB-дисковод. Обійшлося мені це в три долари плюс іще п’ять за доставку, і було якось незвично під’єднувати його до свого ноутбука.

А тепер, володіючи всіма даними, я створюю свою модель книгарні. Вона досить груба — просто купка сірих блоків, складених докупи, ніби віртуальний конструктор Lego, — але потроху починає набувати знайомих обрисів. Як і належить, вона не більша за взуттєву коробку, але всі полиці вмістилися. Я розмістив їх у системі координат, і програма сама може знайти третій стелаж і тринадцяту полицю. Цифрове світло з цифрових вікон відкидає в цифровій книгарні гострокутні тіні. Якщо вас це вражає, вам точно за тридцять.

Мені знадобилися три ночі спроб і помилок, зате тепер я набираю довжелезні коди й паралельно вдосконалюю свої навички. Це так чудово — щось створювати: досить переконлива багатокутна апроксимація книгарні Пенумбри обертається на моєму екрані, і я щасливий як ніколи, можливо, уперше після закриття «Нового бейґла». З гучномовців мого ноутбука гримотять жваві пісні з нового альбому тутешнього гурту під назвою «Місячне самогубство», і я якраз намірився завантажити базу даних до…

Теленькає дзвоник, і я вимикаю звук. «Місячне самогубство» стихає, я підіймаю голову й бачу незнайоме обличчя. Зазвичай мені одразу вдається вирахувати, чи переді мною стоїть член найхимернішого у світі книжкового клубу, чи звичайний запізнілий покупець. Але зараз моє павуче чуття заклинило.

Відвідувач невисокий, але міцний, його вік завис десь на рівні середніх літ. Він одягнений у синювато-сірий костюм і білу сорочку з розстебнутим коміром. На перший погляд, нічого незвичного, якби не обличчя: він мертвотно-блідий, зі щетинистою чорною бородою та очима як темні вістря олівців. А під пахвою тримає пакунок, дбайливо загорнутий у коричневий папір.

Його погляд миттю стрибає до низеньких передніх стелажів, а не до «Захмарної колекції», і я припускаю, що він пересічний покупець. Може, щойно вийшов із сусіднього стрип-клубу. Я питаю:

— Чим можу допомогти?

— Що це таке? Що це все означає? — буркоче незнайомець, гнівно зиркаючи на передні стелажі.

— Знаю, вибір невеликий, — кажу я. З наступним видихом я готуюсь назвати кілька особливо цінних екземплярів зі скупого асортименту Пенумбри, але він обриває мене:

— Це у вас жарти такі? Небагато? — він кидає свій пакунок на стіл — гуп — і крокує до стелажа з позначкою «Фантастика». — Що це тут робить? — Він виймає єдиний примірник «Путівника Галактикою для космотуристів» Адамса. — А це? Ви знущаєтесь? — Виймає «Чужинця в чужій країні» Гайнлайна.

Я не знаю, що казати, бо й гадки не маю, що тут відбувається.

Чоловік повертається до мого столу з обома книжками в руках. Ляскає ними по дереву.

— А ви взагалі хто такий? — Його темні очі загрозливо спа­лахують.

— Я керую цією книгарнею, — відповідаю якомога спокійніше. — Ви хочете щось придбати чи як?

Його ніздрі надуваються.

— Ви нічим тут не керуєте. Ви навіть не початківець.

Я ледь не образився. Певна річ, я пропрацював у книгарні трішки більше ніж місяць, але направду тут немає нічого складного…

— Вам невтямки, хто насправді керує цією книгарнею, правда ж? — продовжує він. — Пенумбра вам не розповів?

Я мовчу. Це точно не пересічний покупець.

— Ні. — Він шморгає носом. — Значить, не сказав. Щоб ви знали, десь рік тому ми вже казали вашому босові здихатися цього мотлоху. — З кожним словом, ніби наголошуючи, він барабанить пальцями по обкладинці «Путівника Галактикою для космотуристів». Останні ґудзики на рукавах його піджака розстебнуті. — І то не вперше.

— Послухайте, я справді не знаю, про що ви говорите. — Я буду спокійний. Я буду ґречний. — А тепер серйозно: ви хочете щось придбати?

На мій подив, він витягає з кишені штанів зіжмакану двадцятидоларову купюру.

— Аякже, — каже він і кидає гроші на стіл. Ненавиджу, коли так роблять. — Мені потрібні докази непослуху Пенумбри. — Пауза. Його темні очі зблискують. — У твого боса будуть проблеми.

Чого це? Бо він торгує фантастикою? За що цей тип так ненавидить Дуґласа Адамса?

— А це що таке? — різко кидає він, указуючи на ноутбук. На екрані повільно обертається модель книгарні.

— Це вас не стосується, — я відвертаю екран.

— Не стосується? — пирхнув чоловік. — Та ви хоч знаєте… Ні, не знаєте. — Він закочує очі, ніби йому трапився найгірший продавець за всю історію Всесвіту. Тоді хитає головою і спокійно продовжує: — Слухайте мене уважно. Це важливо. — Двома пальцями він штовхає до мене пакунок. Він широкий, плескатий і має знайомий вигляд. Незнайомець прикипів до мене поглядом і каже: — У цій книгарні коїться бозна-що, та я маю знати, що ви неодмінно передасте це Пенумбрі. Прямісінько в руки. Не ставте на полицю. Не залишайте для нього. Передайте прямісінько в руки.

— Добре, — кажу я. — Звісно. Жодних проблем.

Він киває.

— Гаразд. Дякую. — Він згрібає зі столу свої покупки й штовхає вхідні двері. І вже на порозі обертається. — Перекажіть своєму босу, що Корвіна передає йому вітання.

Уранці Пенумбра ще не встигає переступити поріг, як я вже кидаюсь переповідати йому вчорашні події, швидко й безладно, дивуючись, чого хотів той тип, хто такий Корвіна, що це за пакунок і, серйозно, чого хотів той тип…

— Заспокойтеся, хлопчику мій, — підвищує голос Пенумбра й здіймає руку, аби мене втихомирити. — Заспокойтеся. Не по­спішайте.

— Ось він. — Я показую на пакунок, ніби то якась дохла тварина. А звідки мені знати, може, там справді дохла тварина або її кістки, якими акуратно викладено пентаграму.

— А-а-а, — Пенумбра зітхає. Він обхоплює пакунок довгими пальцями й легенько підіймає його. — Чудово.

Та певно, що то не коробка з кістками. Я добре знаю, що це, я знав уже тоді, коли блідошкірий незнайомець тільки-но переступив поріг книгарні, і чомусь це усвідомлення лякає мене ще більше, адже воно означає, що все, що тут відбувається, значно масштабніше за дивацтва одного старого.

Пенумбра роздирає коричневий папір. Під ним ховається книжка.

— Поповнення нашої книгозбірні, — каже він. — Festina lente.

Книжка тонесенька, але дуже гарна. У неї лискуча сіра палітурка з якогось незвичного матеріалу, що на світлі виблискує сріблом. Корінець чорний, на ньому перловими літерами написано «Ердос». Ще один мешканець «Захмарної колекції».

— Ми вже давненько не отримували нових книжок, — каже Пенумбра. — Це варто відсвяткувати. Заждіть, хлопчику мій, заждіть.

Він минає стелажі й іде до дальньої кімнати. Його кроки долинають зі сходів, що ведуть до його кабінету, по той бік дверей із табличкою «Стороннім вхід заборонено», яких я ніколи не відчиняв. Він повертається з двома пластиковими стаканчиками й напівпорожньою пляшкою віскі. На етикетці написано Fitzgerald’s, і на вигляд воно таке ж старе, як сам Пенумбра. Він наливає в обидва стаканчики по півдюйма золотистого питва й простягає один мені.

— А зараз, — каже він, — опишіть мені його. Відвідувача. Прочитайте з вашого журналу.

— Я нічого не записував, — зізнаюсь. Насправді тієї ночі я взагалі нічого не робив. Я ходив туди-сюди книгарнею, намагаючись триматися далі від свого столу, боячись торкатися пакунка, дивитися на нього чи надто довго про нього думати.

— Ах, це теж має бути в журналі, хлопчику мій. Розповідайте й одразу записуйте. Розповідайте.

Я розповідаю й водночас записую до журналу. Мені стає краще, ніби всі ці дивацтва через темне вістря ручки перетікають із моєї крові на сторінку.

— До книгарні навідався задерикуватий бовдур…

— Е… Мабуть, краще такого не писати, — безтурботно каже Пенумбра. — Може, напишіть, що він був схожий на… кур’єра з терміновим дорученням.

Добре, тоді так: «До книгарні навідався з терміновим дорученням кур’єр на ім’я Корвіна, який…»

— Ні, ні, — перебиває мене Пенумбра. Він заплющує очі й потирає перенісся. — Заждіть. Поки не пишіть, я поясню. Неприродно блідий, хижий погляд, сорок один рік, міцної статури, з настовбурченою бородою, одягнений у костюм із м’якої вовни, однобортний, з розстебнутими ґудзиками на манжетах, у чорних шкіряних туфлях із гострими носаками, так?

Точно. Я не розгледів його туфель, та в іншому Пенумбра не помилився.

— Аякже. Його звуть Ерік, а його подарунок — це справжній скарб. — Він збовтав віскі в стаканчику. — Нехай навіть він занадто вжився у свою роль. Цього він набрався в Корвіни.

— А хто такий Корвіна? — Воно звучить якось дивно, але я кажу. — Він передає вам вітання.

— Певно, що так, — Пенумбра закочує очі. — Ерік ним захоплюється. Як і багато інших молодих. — Він уникає відповіді на питання. Якусь мить він мовчить, а тоді підіймає голову й дивиться мені прямо в очі. — Це більше, ніж книгарня, про що ви, безперечно, вже здогадалися. Це свого роду бібліотека, одна з багатьох по всьому світу. Ще одна є в Лондоні, а також у Парижі — усього їх дванадцять. Вони різні, але функції однакові. А наглядає за ними всіма Корвіна.

— То він ваш бос.

На цих словах Пенумбра хмуриться.

— Я б радше назвав його нашим покровителем, — відказує він, зупиняючись на кожному слові. Це слово «нашим» привертає мою увагу й чомусь викликає усмішку. — Та я підозрюю, що Корвіна залюбки погодився б із вашим означенням.

Я переповідаю, що Ерік говорив про книжки на передніх стелажах — про непослух Пенумбри.

— Так, так, — він зітхає. — Через це я вже проходив. Безглуздя. Сутність бібліотек якраз у тому, що вони всі різні. У Берліні Костер зі своєю музикою, в Петербурзі Грибоєдов з величезним самоваром. А тут, у Сан-Франциско, найразючіша відмінність.

— Яка це?

— У нас є книжки, які людям справді хочеться читати! — Пенумбра регоче, демонструючи зубату усмішку. Я теж сміюся.

— То нам немає чого хвилюватися?

Пенумбра знизує плечима.

— Це залежить від того, — пояснює він, — наскільки серйозно ви сприймаєте старого затятого наглядача, який уперся, що завжди й усюди все має бути однаковісіньким. — Він замовкає. — Якщо вже про це, я не сприймаю його надто серйозно.

— Він приходить до книгарні?

— Ніколи, — різко відповідає Пенумбра й хитає головою. — Він уже давно не приїздив до Сан-Франциско… понад десять років. Ні, він заклопотаний іншими справами. То й слава Богу.

Пенумбра здіймає руки й махає на мене, виганяючи з-за столу.

— А тепер ідіть. Ви стали свідком рідкісної й такої значної події, що годі собі уявити. Вам неабияк поталанило. Допивайте своє віскі, мій хлопчику! Допивайте!

Я закидаю на плече лямку своєї торби і спорожнюю стаканчик двома великими ковтками.

— Це, — каже Пенумбра, — тост на честь Евелін Ердос. — Він тримає в руці лискучу сіру книжку і, немов звертаючись до неї, проголошує: — Ласкаво просимо, дорога. Гарна робота. Гарна робота!

Прототип

Наступного вечора я вже звично заходжу до книгарні й привітно махаю Оліверові Ґрону. Мені кортить спитати його про Еріка, та я не знаю, як краще до нього підступитися. Ми з Олівером ніколи не обговорювали прямо химерностей цієї книгарні, тож я починаю здалеку:

— Олівере, маю щось запитати. Вам траплялися звичайні покупці?

— Небагато.

— Ото ж бо. А ще є члени клубу, які позичають книжки.

— Такі, як Моріс Тінделл.

— Ага. — Я навіть не знав, що його звуть Моріс. — Ви коли-небудь бачили, щоб хтось приносив нову книжку?

Олівер замислився, а тоді коротко відповів:

— Ні.

Щойно він виходить за двері, як у моїй голові виникає ціла купа теорій. Може, Олівер теж належить до того клубу. Може, він шпигун Корвіни. Всевидющий тишко. Ідеальне прикриття. А може, він уплутався до ще таємничішої змови. Може, я дістався тільки вершечка цього айсберга. Я знаю, що є й інші книгарні, чи то пак бібліотеки, на кшталт оцієї, але досі не відаю, що ж означає оте «на кшталт». Я й гадки не маю, яким є призначення «Захмарної колекції».

Я гортаю журнал до самого кінця, вишукуючи якісь підказки, що-небудь. Бодай якесь попередження з минулого, щось типу: «Остерігайся, мій добрий продавцю, гніву Корвіни». Але ж ні. Мої попередники робили ті самі одноманітні записи, що і я.

Вони заповнили журнал простими й деталізованими описами відвідувачів книгарні. Декого я впізнаю: Тінделла, Лапін та ще кількох. Інші ж для мене — суцільна загадка. Вони заходять до книгарні тільки за дня, а хтось уже давненько не з’являвся. Судячи з дат, розкиданих на сторінках журналу, він охоплює трохи більше ніж п’ять років. А заповнений лише наполовину. Невже я заповнюватиму його п’ять наступних років? Роками старанно строчитиму свої записи, навіть не розуміючи, про що я пишу?

У мене розтане мозок, якщо я всю ніч ламатиму над цим голову. Треба себе відволікти — чимось важливим і значним. Отож я відкриваю ноутбук і знову беруся за створення 3D-моделі книгарні.

Щокілька хвилин я визираю у вікно й роздивляюся вулицю. Я вишукую тіні, краєчок сірого піджака чи полиск темних очей. За вікном ані душі. Потроху робота розвіює мої страхи, і я входжу в ритм.

Аби 3D-модель книгарні приносила якусь користь, вона мала б не лише показувати розташування книг, але й інформувати, котрі книги взяли почитати й хто їх узяв. Я нашвидкуруч вніс до програми свої записи за останні тижні й навчив її показувати час.

Тепер книжки світяться на масивних 3D-полицях, ніби лампочки, та ще й різними кольорами: книжки, які позичав Тінделл, — синім, книжки Лапін — зеленим, Федорова — жовтим і так далі. Вийшло круто. Та виникла якась помилка — коли я обертаю модель книгарні, полиці чомусь гаснуть.

Я сиджу згорбившись і марно намагаюся знайти ту помилку, аж тут жваво теленькає дзвоник.

Я мимоволі скрикую від несподіванки. Невже це Ерік повернувся, щоб знову мене вилаяти? А може, то Корвіна, сам генеральний директор, нарешті заявився, аби вихлюпнути свій гнів на мою бідну голову…

Це дівчина. Вона спинилась на порозі й зазирає до книгарні. Дивиться на мене й питає:

— У вас відчинено?

О, так, дівчино з каштановим волоссям до підборіддя й у червоній футболці з написом «Бабах!» гірчичного кольору, так, у нас відчинено.

— Аякже, — кажу я. — Проходьте. У нас завжди відчинено.

— Я чекала на автобус, аж раптом задзижчав телефон — здається, я отримала купон.

Вона підходить до мого столу, підсуває свій телефон, і на його невеличкому екрані я бачу свою суперцільову рекламу — я вже й забув про неї, а вона досі функціонує й урешті на когось натрапила. А ось і цифровий купон, який я створив, дивиться на мене з екрана її подряпаного смартфона. У неї гладенькі блискучі нігті.

— Так! — підтверджую я. — Це чудовий купон. Найкращий! — Я говорю надто голосно. Зараз вона розвернеться й піде. Прекрасний алгоритм рекламної програми Google привів до мене суперпривабливу дівчину, а я й гадки не маю, що з нею робити. Вона крутить головою, роздивляючись книгарню. Наче трохи насторожено.

Такі ось дрібниці й роблять історію. Різниця в тридцять градусів, і тут би все й завершилося. Та мій ноутбук повернений якраз так, що 3D-книгарня, яка, мов навіжена, обертається на двох осях, ніби зореліт у відкритому космосі, привертає увагу дівчини, і…

— Що це? — питає вона і здіймає брову. Красиву темну брову.

Добре, тепер головне не осоромитись. Не здатись їй закінченим ботаном.

— Модель цієї книгарні, і тут ви можете бачити, які книжки в наявності…

Очі дівчини спалахують.

— Візуалізація даних! — Настороженості як не було, вона раптово змінилася захватом.

— Саме так, — кажу я. — Ось, подивіться.

Ми зустрічаємось біля краю мого столу, і я показую їй 3D-модель, яка постійно гасне, коли книгарня різко обертається навколо осі. Вона присувається ближче.

— Можна глянути на початковий код?

Якщо Ерікова злість дивувала, то зацікавлення цієї дівчини просто зачаровує.

— Так, звичайно, — кажу я, одне по одному згортаючи темні програмні вікна, доки на екрані залишається чиста Ruby з червоними, золотистими й зеленими рядками.

— Я займаюся цим на роботі. — Дівчина роздивляється код, ледь не торкаючись носом екрана. — Візуалізацією. Не заперечуєте? — Вона вказує на клавіатуру. Та що ви, прекрасна опівнічна хакерко, хіба я можу заперечувати?

Моя лімбічна система налаштована на певний (дуже незначний) рівень контактів із людьми (жінками). А зараз, коли вона стоїть поруч і легенько торкається мене ліктем, я почуваюся п’яним. Намагаюся спланувати свої наступні дії. Я пораджу їй книжку «Візуальне відоб­раження кількісної інформації» Едварда Тафті[20]. У Пенумбри є один примірник. Я бачив його на полиці. Здоровенна книжка.

Вона швидко прокручує мій код, а мені стає трохи ніяково, бо там усюди проскакують коментарі на зразок: «А щоб тебе!» та «Ану, машино, скорися моїй волі!».

— Чудово, — каже вона й усміхається. — А ви, мабуть, Клей?

Вона прочитала це в коді. Там є алгоритм під назвою «клей_неперевершений». Гадаю, таке буває в кожного програміста.

— А я Кет, — відрекомендовується дівчина. — Здається, я знайшла вашу помилку. Хочете подивитися?

Я годинами марудився над тим кодом, а ця дівчина — Кет — знайшла помилку в моїй моделі за якихось п’ять хвилин. Та вона просто геній. Вона розповідає мені, як її виправити, і пояснює хід власних думок, усе швидко й упевнено. А тоді клац, клац — і помилки більше немає.

— Вибачайте мою нахабність, — вона повертає ноутбук до мене, прибирає пасмо волосся за вухо, випрямляється й насмішкувато питає: — Отож, Клею, навіщо ви створюєте модель цієї книгарні? — На цих словах її очі рухаються полицями аж до стелі.

Я сумніваюся, чи варто розповідати їй про всі химерності цієї книгарні. «Привіт, приємно познайомитись. Я продаю зашифровані книги старим дивакам. Чи не хотіли б ви зі мною повечеряти?» (Аж раптом мене охоплює впевненість, що один із них от-от увірветься до книгарні. Прошу вас, Тінделле, Федоров та всі інші: залишайтеся сьогодні вдома. Читайте свої книжки.)

Я заходжу з іншого боку.

— Це все для історії, — кажу я. — Ця книгарня працює майже століття. Думаю, це найстаріша книгарня в цілому місті, а може, й на всьому Західному узбережжі.

— Неймовірно, — відказує дівчина. — Google у порівнянні з нею ще дитя. — Тепер усе зрозуміло: вона працює в компанії Google. То виходить, що вона справді геній. А ще один із її зубів так мило надщерблений.

— Мені подобаються такі дані, — продовжує вона. — Дані з реального світу. Стародавні дані.

У цій дівчині є іскра життя. Це мій основний критерій добору нових друзів (дівчат і не тільки) і найкращий комплімент, який ви можете від мене почути. Не раз я намагався визначити, що саме запалює ту іскру, — яка суміш характеристик поєднується в холодному темному космосі, щоб утворити зірку. Я знаю, що переважно все читається по обличчю — і це не тільки очі, а й брови, щоки, рот і мікром’язи, які все це з’єднують.

У Кет такі привабливі мікром’язи.

— А ви не пробували створити візуалізацію з часовою динамікою? — питає вона.

— Ні, поки що не пробував.

— На роботі ми створюємо їх для пошукових логів, — каже вона. — Це круто — ти бачиш, як нова ідея шириться світом, мов невеличка епідемія, а за тиждень вона вже вигоряє.

Усе це видається мені цікавим, та здебільшого тому, що мене зацікавила ця дівчина.

Телефон Кет жваво тенькає, і вона дивиться на екран.

— Ой, — каже вона, — це мій автобус. — Я проклинаю міський громадський транспорт за його випадкову пунктуальність. — Я можу показати вам ті штуки з часовою динамікою, — продовжує дівчина. — Може, якось зустрінемось?

Чом би й ні, залюбки. Може, я наберуся сміливості й куплю їй книжку Тафті. Принесу її, загорнену в коричневий папір. За­ждіть — а це не виглядатиме трохи дивно? Книжка все-таки дорога. Можливо, є дешевший примірник, у м’якій обкладинці? Я міг би замовити її на Amazon. Безглуздя якесь, я ж працюю в книгарні. (Чи зможе Amazon доставити її вчасно?)

Кет усе ще чекає моєї відповіді.

— Звісно, — лепечу я.

Вона записує свою електронну адресу на одній із листівок Пенумбри: katpotente@, звичайно ж, gmail.com.

— Скористаюся купоном іншим разом. — Вона махає своїм телефоном. — До зустрічі.

За нею ще не встигли зачинитися двері, а я вже відкриваю сторінку своєї суперцільової рекламної кампанії. Невже я випадково поставив галочку в графі «красуня»? (А як же графа «незаміжня»?) Чи можу я дозволити собі такі характеристики? З маркетингової точки зору моя рекламна кампанія з тріском провалилася: я не продав жодної книжки, ані дорогої, ані дешевої. Насправді я ще й влетів на долар через пописану листівку. Та хвилюватися не варто: з мого початкового бюджету в одинадцять доларів Google стягнув тільки сімнадцять центів. Натомість я отримав один-єдиний відгук на свою рекламу — один-єдиний бездоганний відгук, що трапився мені рівно двадцять три хвилини тому.

Пізніше, коли година опівнічної самотності й вдихання лігніну трохи мене протвережують, я роблю дві справи.

Перше: пишу повідомлення Кет і питаю, чи не хотіла б вона завтра, тобто в суботу, зі мною пообідати. Іноді я буваю лякливий, але цього разу вирішив кувати залізо, доки воно ще гаряче.

Друге: я набираю в пошуковику «візуалізація з часовою динамікою» й беруся до роботи над новою версією своєї моделі — може, цим прототипом мені вдасться справити враження на Кет. Мені направду подобаються дівчата, на яких можна справити враження прототипом.

Весь задум полягає в тому, щоб не просто показати всі книжки, які є в книгарні, а за допомогою анімації визначати, коли брали книжки і які саме. Для початку я переношу додаткову порцію імен, назв і дат зі свого журналу в комп’ютер. Тоді пишу коди.

Програмування буває різним. Звичайна мова має різну рит­мічність і містить усілякі фразеологізми, еге ж? Те саме й у мові програмування. Мова, що називається C, — суцільний грубий наказовий спосіб і майже голий машинний код. Мова під назвою Lisp являє собою довгі закручені речення, та ще й із купою підпунктів, тому частенько трапляється так, що в кінці вже годі пригадати, що там було на початку. Мова програмування Erlang — це той варіант, коли назва говорить сама за себе: ексцентрична й скандинавська. Я не вмію кодувати жодною із цих мов, бо вони заскладні для мене.

А от Ruby, яку я обрав ще тоді, коли створював сайт для «Нового бейґла», розробив життєрадісний японський програміст, і вона читається, як легкі, мелодійні вірші. Біллі Коллінз[21] у ролі Білла Ґейтса.

Та, певна річ, суть мови програмування не в тому, щоб її читали. Вона створена для того, щоб нею писати, примушувати її виконувати ваші команди. І в цьому, як на мене, Ruby не має рівних.

Уявіть, що ви куховарите й замість того, щоб невідступно дотримуватись рецепта з надією на краще, можете виймати інгредієнти з каструлі чи додавати їх, коли вам заманеться. Можете додати солі, спробувати ваше вариво, похитати головою й прибрати звідти сіль. Можете окремо спекти бездоганну хрустку скоринку й уже опісля додати до неї все, що забажаєте. Це більше не лінійний процес, який закінчується успіхом чи (зазвичай у моєму випадку) прикрою невдачею. Ні, це спіраль, завитушка або ж маленька закарлюка. Це гра.

Отож я додаю трохи солі, присмачую все маслом і близько другої ночі отримую прототип нової візуалізації. І тут помічаю щось дивне: вогники йдуть один за одним.

На екрані я бачу, що Тінделл візьме книжку з вершечка стелажа в другому ряду. Потому, десь за місяць, Лапін попросить книгу з тієї самої полиці. Через п’ять тижнів по книгу з тієї ж полиці прийде Імберт, а Тінделл тим часом уже візьме нову — з самого низу стелажа в першому ряду. Він на крок попереду.

Я не помічав цієї закономірності раніше, бо вона розтяглась у просторі й часі, як музичний твір, у якому інтервал між нотами становить три години, а всі ноти в різних октавах. Але тут, коли я стиснув і прискорив її на своєму екрані, закономірність стає очевидною. Усі вони грають ту саму мелодію, або танцюють той самий танець, або — так — розгадують ту саму загадку.

Теленькає дзвоник. Це Імберт — невисокий міцний чоловічок із чорною щетинистою борідкою в хлоп’ячому кашкеті набакир. Він гримає на стіл свою книгу (велетенський томище в червоній палітурці) і суне її до мене. Я швиденько зиркаю на свою модель, щоб знайти його місце в загальній системі. На екрані блимає помаранчевий вогник, і не встигає Імберт ще й розкрити рота, а я вже знаю, що він попросить книжку в самому центрі стелажа в другому ряду. Це буде…

— «Прохоров», — із присвистом каже Імберт. — Далі має бути «Прохоров».

Я деруся драбиною й десь на півдорозі вгору мені паморочиться в голові. Що тут відбувається? Цього разу жодних вихилясів — просто втримую рівновагу, коли виймаю з полиці тоненького «Прохорова» в чорній палітурці.

Імберт дає мені свою картку — 6MXH21 — і забирає книжку. Дзвоник знову теленькає, і я вже вкотре залишаюсь на самоті.

Я записую цей обмін до журналу, не оминаючи увагою Імбертів кашкет і запах часнику в нього з рота. А тоді на користь якогось майбутнього продавця, а може, й для того, аби довести собі, що все це відбувається насправді, я дописую:

Щось дивне коїться в цілодобовій книгарні містера Пенумбри.

Найбільше уявне щастя

— ...Називається «Сингулярні одинаки», — розповідає Кет Потенте.

Вона вдягнена в ту саму червоно-жовту футболку з написом «Бабах!», а це означає, що вона: а) спала в ній, б) має кілька однакових футболок або в) вона мультиплікаційний персонаж. Усі три варіанти мені подобаються.

«Сингулярні одинаки». Подивимось. Я знаю (велика дяка Інтернету), що сингулярність — це гіпотетичний момент у майбутньому, коли крива технологічного прогресу робиться вертикальною й цивілізація мовби перезавантажується. Комп’ютери стають розумнішими за людей, і ми передаємо їм усю владу. А може, вони самі її в нас забирають…

Дівчина киває.

— Щось схоже.

— А «Сингулярні одинаки»?

— Це швидкі побачення для ботанів, — пояснює вона. — Такі щомісяця проводяться в Google. Пропорція хлопців і дівчат буває ідеальною або зовсім поганою. Усе залежить…

— Ти теж брала участь.

— Так. Познайомилася з хлопцем, який програмував ботів для хедж-фонду. Ми трохи зустрічалися. Йому дуже подобалось скелелазіння. У нього були гарні плечі.

Гмм.

— Але жорстоке серце.

Ми сидимо в «Гурманському гроті», що міститься в яскравому шестиповерховому торговельному центрі. Це в самому серці міста, поблизу кінцевої станції фунікулера, але, здається, туристи навіть не здогадуються, що перед ними торговельний центр, адже тут немає паркінгу. «Гурманський грот» — це такий собі ресторанний дворик, може, найкращий у світі. Тут ви знайдете салати з місцевого шпинату, такос зі свинячою вирізкою й суші без ртуті. А ще він розташований під землею і сполучений зі станцією метро, тому навіть немає потреби підійматися нагору. Щоразу, коли буваю тут, уявляю, що живу в майбутньому, де атмосфера радіоактивна, а на курній поверхні гасають банди байкерів на біодизельних мотоциклах. Справжнісінька сингулярність, еге ж?

Кет похмурніє.

— Це двадцять перше століття. Коли досягнемо сингулярності, зможемо вирішувати такі проблеми. — Вона розламує надвоє фалафель і пропонує половину мені. — І ми житимемо вічно.

— Та ну, — кажу я. — Знову ця давня мрія про безсмертя…

— Нехай так, це мрія про безсмертя. І що? — Вона замовкає, жує. — Спробую пояснити інакше. Це звучатиме дивно, тим більше що ми тільки-но познайомились. Але я знаю, що я розумна.

Чиста правда…

— Гадаю, ти теж розумний. То чому ж усе це має скінчитися? Ми могли б ще стільки досягти, якби мали більше часу. Розумієш?

Я жую свій шматок і киваю. Мені трапилась дуже цікава дівчина. Її неприхована прямолінійність указує на домашню освіту, проте вона неймовірно мила. Мабуть, мене притягує й те, що вона вродлива. Я дивлюся на її футболку. Думаю, що вона має кілька однакових.

— Треба бути оптимістом, щоб вірити в сингулярність, — продовжує Кет, — а це важче, ніж видається на перший погляд. Ти коли-небудь грав у «Найбільше уявне щастя»?

— Звучить як японська телевікторина.

Дівчина розправляє плечі.

— Добре, зіграймо. Для початку уяви собі майбутнє. Хороше майбутнє. Без ядерних бомб. Уяви, що ти пишеш науково-фантастичний роман.

Гаразд.

— Світовий уряд… немає раку… літальні дошки.

— Далі. Яке хороше майбутнє настане після цього?

— Зорельоти. Вечірки на Марсі.

— Ще далі.

— «Зоряний шлях»[22]. Транспортери. Можна перенестися куди завгодно.

— Далі?

На мить я замовкаю, а тоді зізнаюсь:

— Не знаю.

Кет хитає головою.

— Це справді важко. І скільки ми нарахували, якусь тисячу років? Що може настати після цього? Навіть уяви бракує. Але ж таке цілком можливе, правда? Напевне, усі наші уявлення ґрунтуються на тому, що ми знаємо, і на тридцять першому столітті аналогії закінчуються.

Я силкуюся уявити звичайний день у 3012 році. Мені не вдається побачити бодай яку-небудь цілісну картину. Чи житимуть люди в будинках? Чи носитимуть одяг? Моя уява майже фізично напружується. Наче думки своїми пальцями нишпорять поміж подушками, вишукуючи заблукалі ідеї, але так нічого й не знаходять.

— Я, приміром, вважаю, що великих змін зазна`є наш мозок, — мовить Кет і стукає пальцем по скроні, понад своїм рожевим симпатичним вушком. — Я вважаю, що завдяки комп’ютерам ми відкриємо нові способи мислення. Ти й чекав, що я це скажу…

(так і є)

— …але ж таке вже було раніше. У нас не такий мозок, як у людей, що жили тисячу років тому.

Стоп-стоп.

— Та ні, такий самий.

— У нас та сама оболонка, але зовсім інакше начиння. Ти знав, що поняття особистого життя виникло зовсім нещодавно? Як і, зрештою, поняття романтичних стосунків.

Так, правду кажучи, поняття романтичних стосунків якраз прийшло до мене минулої ночі. (Я не кажу цього вголос.)

— Кожна така значна ідея — це ніби модернізація операційної системи, — вона всміхається. Втішна теорія. — Частиною цих ідей ми завдячуємо письменникам. Кажуть, що Шекспір вигадав внут­рішній монолог.

О, я добре знаю, що таке внутрішній монолог.

— Але мені здається, що письменники вже використали свою можливість, — продовжує вона, — і тепер прийшла черга програмістів удосконалювати людську операційну систему.

Я точно маю справу з дівчиною з Google.

— То яким буде наступне покращення?

— Воно вже відбувається, — каже Кет. — Усі ті речі, які ми можемо робити водночас, ніби нараз перебуваємо в кількох місцях. Просто роззирнись навколо.

Я кручу головою й бачу те, про що вона каже: десятки людей, що сидять за крихітними столиками, прикипіли очима до своїх телефонів, які показують їм місця, що їх насправді не існує, та все ж вони видаються їм цікавішими за «Гурманський грот».

— І в цьому немає нічого дивного, це аж ніяк не наукова фантастика, це…

Дівчина потроху втрачає свій запал, її очі гаснуть. Мабуть, вона думає, що надто захопилась. (І звідки мені про це відомо? Невже в моєму мозку є якась спеціальна програмка?) Її щоки спалахують. Кров прилила до її шкіри, і Кет зробилася неймовірно красивою.

— Тобто, — врешті каже вона, — я вважаю, що ми цілком реально можемо уявити собі сингулярність.

Її щирість викликає в мене усмішку, і я почуваюся щасливим, бо десь глибоко під землею в забрудненому радіацією майбутньому поряд зі мною сидить оця розумна й життєрадісна дівчина.

Я вирішую, що вже пора показати їй удосконалену 3D-модель книгарні, оснащену новими можливостями часової динаміки. Ну, ви зрозуміли — мій прототип.

— Ти зробив це вчора вночі? — питає вона і здіймає брову. — Вражає.

Я не зізнаюся, що ця робота забрала в мене всю ніч і частину ранку. Сама вона, імовірно, зліпила б її за п’ятнадцять хвилин.

Ми дивимося, як на екрані кружляють різнобарвні вогники. Я прокручую на початок, і ми дивимося ще раз. Я розповідаю їй про випадок з Імбертом — про здатність програми до передбачень.

— Може, це випадковість, — каже Кет і хитає головою. — Треба перевірити більше інформації, щоб визначити, чи це справді закономірність. Тобто це може бути лише проекція. Як те обличчя на Марсі.

Або ж як у тому випадку, коли ти на сто відсотків упевнений, що подобаєшся дівчині, а потім виявляється, що помилився. (Цього я теж не кажу вголос.)

— Чи є ще якісь дані, які ми могли б додати до візуалізації? Ті, що є, охоплюють лише кілька місяців, так?

— Ну, є й інші журнали, — кажу я. — Але це не зовсім дані, радше описи. Мені не вистачить життя, щоб внести їх усі до комп’ютера. Усе написано від руки, а я ледве розбираю власний почерк…

В очах Кет спалахує вогник.

— Корпус природної мови! Я вже давненько шукала причину скористатися книжковим сканером. — Вона сміється й ляскає рукою по столу. — Принеси їх у Google. У нас є необхідне обладнання. Ти просто мусиш принести їх.

Вона легенько совається на своєму стільці, а її губи так гарно округлюються, коли вона вимовляє слово «корпус».

Запах книжок

Моя місія: винести книжку з крамниці. Якщо мені це вдасться — хтозна, може, я дізнаюся щось цікаве про це місце і його призначення. Та найважливіше: можливо, мені вдасться справити враження на Кет.

Проте я не можу просто взяти з собою журнал, бо Олівер і Пенумбра теж у ньому пишуть. Журнал — це частина книгарні. Аби забрати його додому, мені знадобиться вагома причина, а я й гадки не маю, що б такого вигадати. «Агов, містере Пенумбра, я хочу написати портрет Тінделла аквареллю». Аякже.

Є інакший спосіб. Я міг би взяти інший журнал, старіший — не IX, а VIII чи навіть II або I. Та це теж ризиковано. Деякі з тих журналів старші за самого Пенумбру, і я боюся, що вони розсиплються, щойно торкнуся їх. Отже, останній із заповнених журналів під номером VIII мав би бути найміцнішим і найбезпечнішим варіантом… але він завжди на виду. Потрапляє на очі щоразу, коли ставиш на полицю поточний журнал, і я навіть не сумніваюся, що Пенумбра помітить його відсутність. Тож, може, краще взяти VII або VI…

Я присідаю під стіл і торкаюся пальцями корінців журналів, аби перевірити цілісність їхньої структури, як раптом теленькає дзвоник над дверима. Я різко випростуюсь. Це Пенумбра.

Він розмотує тонкий сірий шарф і описує криве коло навколо мого столу, вистукує по ньому суглобами пальців, зиркає на низенькі полиці, а тоді переводить погляд на «Захмарну колекцію». Легенько зітхає. Він має щось на думці.

— Сьогодні той самий день, хлопчику мій, — урешті мовить Пенумбра, — коли я взяв на себе управління книгарнею, рівно тридцять один рік тому.

Тридцять один рік. Пенумбра просидів за цим столом довше, ніж я прожив на світі.

Аж тепер я відчув, який новий для цього місця — таке собі швидкоплинне доповнення.

— Та лишень одинадцять років по тому, — продовжує він, — я змінив ім’я на вітрині книгарні.

— Чиє ім’я було там раніше?

— Аль-Асмарі. Він був моїм наставником і протягом багатьох років ще й роботодавцем. Мохаммед Аль-Асмарі. Мені завжди здавалося, що на вітрині його ім’я виглядає набагато краще. Та й зараз так думаю.

— Пенумбра теж виглядає гарно, — кажу я. — Навіть загадково.

Він усміхається.

— Я змінив ім’я на вітрині й думав, що зможу змінити й книгарню. Але відтоді вона зовсім не змінилась.

— Чому?

— Ох, це має багато причин. І добрих, і поганих. Це певною мірою стосується нашого фінансування і… я був трохи лінивим. Раніше я більше читав. Вишукував нові книжки. Але тепер, схоже, зупинився на своїх улюблених.

Ну, якщо ви вже про це заговорили…

— Може, варто подумати про придбання популярніших книжок, — насмілююся припустити я. — Існує цілий ринок незалежних книгарень, і більшість покупців навіть не здогадуються про існування цієї, а коли дізна`ються про неї, то їм не буде що тут вибрати. Я веду до того, що кілька моїх друзів заходили подивитись, і… тут немає нічого, що вони хотіли б купити.

— Я й не знав, що люди вашого віку досі читають книжки, — відказує Пенумбра. Він здіймає одну брову. — Мені чомусь здавалося, що вони все читають на своїх телефонах.

— Не всі. Є багато людей, яким… ну, знаєте, яким досі подобається запах книжок.

— Запах! — повторює Пенумбра. — Коли справа доходить до запаху книжок, вважайте, що то вже гаплик. — На цьому він усміхається, а тоді щось укотре спадає йому на думку, і Пенумбра примружує очі. — А ви часом не маєте… електронної книжки?

Ого. Таке відчуття, ніби директор школи питає, чи немає в мене в наплічнику марихуани. Але так, по-дружньому, мовби хоче, щоб я з ним поділився. Так трапилось, що електронна читалка була якраз зі мною. Я виймаю її з торби. Вона трохи потерта, на задній панелі — довга подряпина, а внизу, біля самого екрана, залишилися позначки кульковою ручкою.

Пенумбра підіймає її вгору й супиться. Екран чорний. Я простягаю руку, тицяю в кутик, і читалка оживає. Він різко втягує повітря, і бляклий сірий прямокутник відбивається в його яскраво-блакитних очах.

— Дивовижно, — каже він. — Хто б міг подумати, що я досі під враженням від отих різноманітних… — він киває на ноутбук, — магічних дзеркал.

Я обираю налаштування й трохи збільшую для нього шрифт.

— Чудове оформлення, — зауважує Пенумбра й придивляється, присунувши окуляри до самого екрана. — Мені знайомий цей шрифт.

— Угу, — відповідаю я, — це стандартний. — Мені він теж подобається.

— Це класичний шрифт. Gerritszoon. — Пенумбра змовкає. — Ми використали його для напису на вітрині. У цій штуці колись закінчується електрика? — Він легенько трясе читалку.

— Батарея мала б тримати заряд кілька місяців. Але моя не тримає.

— Мабуть, це навіть добре. — Він зітхає й повертає мені Kindle. — Наші книжки поки що не потребують батарей. Але я не простак. Розумію, що це незначна перевага. Гадаю, нам пощастило мати… — і тут він підморгує, — такого щедрого покровителя.

Я запихаю читалку в торбу. Його слова мене зовсім не втішили.

— Направду, містере Пенумбра, якби нам більше популярних книжок, люди б закохались у цю книгарню. Тут стане… — Я затинаюсь, тоді вирішую сказати те, що думаю. — Тут стане веселіше.

Він потирає підборіддя, а сам дивиться кудись удалину.

— Може, й так, — урешті озивається Пенумбра. — Може, й час зібрати докупи всю ту енергію, яка вирувала в мені тридцять один рік тому. Я подумаю про це, хлопчику мій.

Я не облишив ідеї віднести один із журналів до Google. Удома, у тіні Метрополіса, що розкинувся вже й на канапі, я, потягуючи пиво, — і байдуже, що на годиннику сьома ранку — розповідаю про свій задум Метові, а він тим часом пробиває малесенькі дірочки в стінах якоїсь схожої на фортецю будівлі з блідо-мар­муровою штукатуркою. Він миттю випалює план. Саме цього я й сподівався.

— Я можу виготовити ідеальну копію, — каже він. — Жодних проблем, Дженноне. Просто принеси мені фотографії оригіналу.

— Але ж ти не зможеш виготовити копію кожнісінької сторінки? Чи зможеш?

— Тільки зовнішній вигляд. Палітурку й корінець.

— А що, як Пенумбра відкриє його?

— Не відкриє. Ти ж сам казав, що всі ті журнали архівні, так?

— Так…

— Тому для нас важлива тільки обгортка. Люди хочуть, щоб усе виглядало натуральним. Достатньо знайти хорошу картинку, і тобі повірять. — Коли таке говорить майстер спецефектів, звучить переконливо.

— Добре, отже, тобі потрібні тільки фотографії?

— Гарні фотографії. — Мет киває. — Багато фотографій. З усіх можливих ракурсів. Яскраві й чіткі. Розумієш, що я маю на увазі, коли кажу «яскраві й чіткі»?

— Без тіней?

— Без тіней, — погоджується він, — а у твоїй книгарні зробити такі фотографії просто нереально. Фактично, у вас там завжди сутінки.

— Еге ж. Темрява й запах книжок — такого в нас удосталь.

— Я міг би принести трохи світла.

— Боюсь, що це мене видасть.

— Твоя правда. Може, трохи тіні не завадить.

Отже, ми все спланували.

— Якщо вже зайшла мова про темні справи, — кажу я, — як там у тебе з Ешлі?

Мет шморгає носом.

— Я залицяюся до неї в традиційній манері, — каже він. — До того ж, мені заборонено говорити про це у квартирі, але в п’ятницю ми йдемо на вечерю.

— Нічого собі, як ти все порозкладав по поличках.

— Наша співмешканка шаленіє від порядку на поличках.

— А вона… тобто… про що ви розмовляєте?

— Ми розмовляємо про все, Дженноне. Нізащо не повіриш, — він указує на блідо-мармурову фортецю, — вона знайшла оцю коробку. Витягла її зі смітника біля свого офісу.

Неймовірно. PR-менеджер Ешлі Адамс, любителька скелелазіння й авторка смачнющого ризото, долучається до творення Метрополіса. Зрештою, може, вона ніякий не андроїд.

— Це прогрес, — кажу я й підіймаю на їхню честь пляшку з пивом.

Мет киває.

— Це прогрес.

Павичеве перо

У мене теж спостерігається прогрес: Кет запросила мене до себе на вечірку. На жаль, я не можу прийти. Я взагалі не маю змоги ходити на вечірки, бо моя зміна починається якраз о «вечірковій годині». У моєму серці гніздиться розчарування. Кет виявила ініціативу, вона вручила мені перепустку до свого світу, а в мене зв’язані руки.

— шкода, — набирає вона. Ми переписуємось у чаті Gmail.

Дійсно, шкода. Хоча… Зажди-но.

Кет, ти ж віриш, що одного дня люди вийдуть за межі своїх тілесних оболонок і витатимуть у такому собі безкрайому цифровому просторі?

так!!

Закладаюся, що ти не схочеш випробувати це на практиці.

що ти маєш на увазі?

Ось що я маю на увазі:

Я прийду на твою вечірку, але через ноутбук, у відеочаті. А ти будеш мене супроводжувати: носитимеш усюди, знайомитимеш із людьми.

Вона нізащо на таке не погодиться.

боже, це геніально! так, зробимо це! але ти маєш гарно вдягтись. а ще тобі доведеться щось пити.

Вона погодилась. Але:

Чекай, я ж буду на роботі, я не можу пити…

мусиш. інакше яка то буде вечірка?

Я вчуваю певну суперечність між вірою Кет у безтілесне майбутнє людства і її наполегливим бажанням уживати алкоголь; та, зрештою, чорт із ним, адже я йду на вечірку.

Годинник показує десяту вечора, і я сиджу за своїм столом у книгарні Пенумбри, вдягнений у світло-сірий светр поверх блакитної смугастої сорочки і, задля жарту, що його я маю надію тріумфально виголосити в якийсь підхожий момент вечора, у штани з божевільним фіолетовим візерунком пейслі[23]. Втямили? Ніхто ж не зможе побачити, у що я вдягнений нижче пояса. Гаразд, думаю, ви втямили.

Кет з’являється онлайн о 10:13, і я натискаю зелену кнопку у вигляді камери. Дівчина зринає на моєму екрані, у все тій же червоній футболці з «бабахом».

— Маєш гарний вигляд, — каже.

— А ти чомусь не вбралась особливо, — зауважую я. Ніхто з її гостей не вбрався особливо.

— Угу, але ж ти в нас летюча голова, — відказує вона. — Ти мусиш виглядати на всі сто.

Книгарня розпливається, і я з головою поринаю у квартиру Кет, у якій, маю нагадати, я ще жодного разу не бував. Вона доволі простора, і Кет крутить свій ноутбук, показуючи мені, що і де.

— Це кухня, — розповідає вона. Блискучі шафки зі скляними дверцятами, новомодна плита, зображення кумедного чоловічка, приклеєне до холодильника. — Ось вітальня, — продовжує дівчина, обертаючи ноутбук. Спершу екран заповнюють смуги чорних пікселів, а тоді вимальовується витягнута кімната з широким телевізором і довгими низькими канапами. На стінах у вузеньких рамах висять плакати з фільмів «Той, що біжить по лезу», «Планета мавп», «ВОЛЛ-І». Гості сидять у колі — половина на канапах, решта на килимі — і грають у якусь гру.

— Хто це? — щебече чийсь голос. Мене знов обертають, і я бачу перед собою круглолицю дівчину з темними кучерями й у чорних окулярах із товстою оправою.

— Це експериментальний симулятор штучного розуму, — відповідає Кет, — створений для того, щоб розважати теревенями гостей на вечірках. Ось, протестуй. — Вона ставить ноутбук на гранітну поверхню столу.

Темні Кучерики нахиляються ближче — навіть занадто близько — і примружують очі.

— Та ну, серйозно? Агов, ти справжній?

Кет не кидає мене напризволяще. Це було б не так уже й важко: поставити ноутбук, відійти, коли хтось покличе, і більше не повернутись. Але ні, вона цілісіньку годину носиться зі мною по квартирі, знайомить зі своїми співмешканцями (Темні Кучерики одна з них) і друзями з Google.

Вона приносить мене до вітальні, і ми, сидячи в колі, граємо в гру. Вона називається «Зрадник», і сухоребрий хлопака з ріденькими вусами нахиляється ближче й пояснює, що вигадали її в КҐБ і в шістдесятих у неї грали всі таємні агенти. Це гра про брехню. Ви отримуєте якусь роль, але маєте переконати всіх, що ви зовсім інша людина. Ролі написані на гральних картах, і Кет підносить мою до камери.

— Так буде несправедливо, — каже дівчина, що сидить навпроти мене, з бляклим, майже білим волоссям. — У нього є перевага. Ми не знаємо, як він поводиться.

— Твоя правда, — супиться Кет. — Однак я точно знаю, що він носить штани з пейслі, коли бреше.

Я миттю нахиляю камеру й демонструю їм свої штани, і кімната вибухає гучним сміхом, аж тріщать мої динаміки. Я теж сміюсь і доливаю собі пива. Я п’ю з червоного пластикового стаканчика, і все це тут, прямісінько в книгарні. Кожні п’ять хвилин я зиркаю на двері, а кинджал страху пританцьовує навколо мого серця, та захисна оболонка з адреналіну й алкоголю пом’якшує його уколи. Сьогодні ніхто не прийде. Сюди ніколи ніхто не приходить.

Я долучаюся до розмови з товаришем Кет на ім’я Тревор, який теж працює в Google, і мою захисну оболонку пронизує інший кинджал. Тревор затягує довжелезну розповідь про мандрівку до Антарктики (хто їздить до Антарктики?), і Кет схиляється до нього. Може, виною всьому сила тяжіння, а може, просто її ноутбук стоїть під кутом. Поволі інші слухачі розходяться, і Тревор зосереджується на одній Кет. Її очі світяться, і вона раз у раз киває.

Агов, розслабся. Що тут такого? Цікава історія, от і все. Вона трохи захмеліла. Я трохи захмелів. Утім, я не певен, чи Тревор щось пив…

Теленькає дзвоник. Я відриваю очі від екрана. Дідько. Це не який-небудь заблукалий перехожий, на якого я можу не зважати. Це з клубу: міс Лапін. Вона єдина жінка (наскільки мені відомо), яка бере книжки із «Захмарної колекції», і саме цієї миті вона неквапом заходить до книгарні, притискаючи до себе громіздку сумочку, ніби якийсь щит. У її капелюх устромлено павичеве перо. Це щось нове.

Я намагаюсь одним оком дивитися на ноутбук, а другим на Лапін, але мені не вдається.

— Вітаю, добрий вечір, — каже вона. Її голос лунає як стара касета, плівка в якій розмоталась, тому звук постійно здригається й змінює висоту. Вона здіймає руку в чорній рукавичці, аби розгладити павичеве перо, а може, пересвідчитись, що воно досі там. Тоді витягає зі своєї сумки книжку. Вона повертає «Барнса».

— Здрастуйте, міс Лапін! — відказую я надто голосно й надто швидко. — Що вам принести? — Я думаю про те, щоб скористатися своїм страшнуватим прототипом, який наперед визначить її наступну книжку, однак мій екран зараз зайнятий…

— Що ти сказав? — булькає голос Кет. Я вимикаю звук на ­ноутбуці.

Лапін нічого не помічає.

— Ну, — каже вона й підходить до мого столу, — точно не знаю, як воно вимовляється, але це щось схоже на Пши-бли-ви чи, може, При-во-ли…

Та вона знущається. Я силкуюся транслітерувати те, що вона каже, та в базі даних немає нічого схожого. Пробую інший набір фонетичних припущень. Ні, усе марно.

— Міс Лапін, — кажу я, — як воно пишеться?

— Ох, спочатку П, Ш, тоді Б, Ш, Б, ні, вибачте, И…

Та… вона… просто… знущається.

— Знову Б, тільки одна літера Б, далі И, ні, чекайте, ага, так, точно, И…

База даних видає мені: «Пшибилович». Я квапливо дряпаюся драбиною, щосили смикаю «Пшибиловича», мало не скидаючи сусідню книжку на підлогу, і повертаюся до Лапін із маскою холодної невдоволеності на обличчі. Кет беззвучно пересувається екраном, махає комусь рукою.

Я загортаю книжку, а Лапін виймає свою картку — 6YTP5T, — та враз вона зиркає на один із передніх низьких стелажів, зі звичайними книжками. Ні, тільки не це.

Минають довжелезні секунди. Вона розглядає стелаж із позначкою «Любовні романи», павичеве перо колихається, коли вона нахиляє голову, аби прочитати назви на корінцях.

— Ох, мабуть, візьму ще й оцю, — врешті промовляє жінка й повертається з книжкою Даніели Стіл у яскравій червоній палітурці. Не минає й трьох днів, як вона знаходить свою чекову книжку.

— Отож, — вона вагається, — тринадцять, ану, тринадцять доларів і скільки центів?

— Тридцять сім.

— Тринадцять… доларів… — Вона пише нестерпно повільно, але мушу визнати, що в неї гарний почерк. Чіткий і закручений, майже каліграфічний. Вона розпрямляє чек і неспішно його підписує: «Розмарі Лапін».

Вона передає його мені, і в самій горі я бачу рядок, написаний дрібним шрифтом, який сповіщає мене про те, що вона є членом кредитної спілки «Телеграф Гілл» із — ого, нічого собі, — аж із 1951 року.

Боже. І чого це я напосівся на стареньку? Щось тепліє в мене всередині. Моя маска тане, і я всміхаюся — по-справжньому.

— Бажаю вам доброї ночі, міс Лапін, — кажу я. — Приходьте частіше.

— Ой, та я працюю так швидко, як можу, — відказує вона й усміхається своєю лагідною усмішкою, від якої її щоки округлюються, як бліді сливи. — Festina lente. — Вона ховає до сумки свій скарб із «Захмарної колекції» разом зі своїм сороміцьким задоволенням. Обидві книжки визирають із сумки: матово-коричнева і яскраво-червона. Дзвоник знову теленькає, і жіночка з павичевим пером зникає за дверима.

Відвідувачі іноді щось таке кажуть. Кажуть: «Festina lente».

Я миттю повертаюся до екрана. Вмикаю звук — Кет і Тревор досі весело щебечуть. Він розповідає чергову історію — цього разу про експедицію з метою підбадьорити засмучених пінгвінів, і вона, вочевидь, дуже кумедна. Кет сміється. Мої динаміки тріщать від її веселого сміху. Схоже, що Тревор чи не найкмітливіший та найцікавіший чоловік у всьому Сан-Франциско. Їх обох не видно на екрані, і я припускаю, що вона торкається його руки.

— Агов, люди, — кажу я. — Агов, люди.

І тут я втямлюю, що вони теж вимкнули звук.

Ураз я почуваю себе цілковитим дурнем і розумію, якою жахливою була моя ідея. Уся суть вечірки у квартирі Кет полягала в тому, щоб я був тим хлопцем, який розповідає кумедну історію, і щоб Кет торкалася моєї руки. А вся ця затія з віддаленою присутністю через екран ноутбука видається безглуздою. Мабуть, усі гості кепкують із мене й кривляються, коли від них відвертають камеру. Моє обличчя палає. Чи можуть вони це бачити? Може, на екрані воно набуло якогось дивного відтінку червоного?

Я підводжуся й відступаю за межі огляду камери. Мій мозок заповнює втома. До мене дійшло, що дві години я грав роль клоуна — скалив зуби в алюмінієвому проскеніумі[24]. Яка ганьба.

Я притискаю долоні до широкої вітрини книгарні й визираю надвір крізь сплетіння високих золотистих літер. Gerritszoon — клаптик знайомої грації в цьому самотньому місці. Вигин літери «П» просто чудовий. Скло пітніє від мого подиху. Будь собою, кажу я. Повертайся до них і просто будь собою.

— Агов, — із динаміків лунає голос. Кет.

Я повертаюся на своє місце за столом.

— Привіт.

Тревора немає. Кет залишилась сама. І тепер вона в якомусь іншому місці.

— Це моя кімната, — тихенько каже дівчина. — Подобається?

Спартанські умови, саме лише ліжко, стіл і кремезна чорна шафа. Схоже на каюту круїзного лайнера. Ні, на відсік космічного корабля. У кутку кімнати стоїть білий пластиковий кошик для брудної білизни, а навколо нього валяються — мабуть, не втрапили до кошика — десятки однакових червоних футболок.

— Була в мене така теорія, — кажу я.

— Ага, — відповідає Кет, — я вирішила не витрачати своїх ­мозкових сил, — вона позіхає, — і не мучитись щоранку вибором одягу.

Ноутбук тремтить, картинка розпливається, і ось вона вже на ліжку, підпирає однією рукою голову, і я бачу вигин її грудей. Раптово моє серце починає шалено вистукувати, ніби я вже там, поряд із нею, з дівчиною, що очікувально розляглась на ліжку, — а не тут, сиджу на самоті в цій скупо освітленій книгарні, вдягнений у штани з візерунком пейслі.

— Було весело, — тихенько каже вона, — та мені б хотілося, щоб ти прийшов насправді.

Вона потягується і мружиться, ніби кішка. Я не знаю, що сказати, тому просто підпираю долонею підборіддя й дивлюся в камеру.

— Було б добре, якби ти був тут, — шепоче вона. І засинає. Я залишаюся сам у книгарні й через ціле місто дивлюся, як вона спить, освітлена тьмяним сяйвом ноутбука. Невдовзі й він засинає, екран темніє.

Залишившись на самоті, я беруся за своє домашнє завдання. Я зробив вибір: обережно витягаю журнал VII (давній, але не надто) і роблю фотографії для Мета. Віддалені й наближені, я роб­лю їх на телефон з усіх можливих ракурсів — усюди той самий плаский пошарпаний коричневий прямокутник. Роблю деталізовані фотографії закладки, палітурки, вицвілих сірих сторінок і глибоко втисненого напису «NARRATIO» на обкладинці понад символом книгарні; і, коли вранці приходить Пенумбра, мій телефон лежить у кишені, а фотографії вже прямують до електронної скриньки Мета. Вони легенько тріпотять на льоту.

Я залишаю поточний журнал на столі. Віднині я завжди так роб­лю. Нащо його постійно ставити на полицю? Як на мене, це пряма дорога до хворої спини. Якщо поталанить, ця моя звичка приживеться й відкине нову тінь нормальності, у якій я зможу принишкнути й заховатись. Адже так діють шпигуни, хіба ні? Вони заходять до пекарні й щодня купують буханець хліба — цілком звична річ, — а тоді котрогось дня купляють буханець із ураном.

Тип і модель

У наступні дні я проводжу з Кет усе більше часу. Роздивляюся її квартиру без посередництва камери. Ми граємо у відеоігри. Ми цілуємось.

Котрогось вечора ми намагаємося приготувати вечерю на її новомодній плиті, але десь посеред процесу обоє погоджуємось, що паруючий слиз, який мав би бути капустяним супом, стравою ніяк не назвеш, і замість цього вона дістає з холодильника пластикову коробочку, наповнену гострим салатом із кускусом. Кет не може знайти ложок, тому подає його з паличками для морозива.

— Ти сама приготувала? — питаю я, хоча вельми в цьому сумніваюся. Салат неймовірний.

Вона хитає головою.

— Це з роботи. Здебільшого я приношу їжу з роботи. Усе-таки вона безкоштовна.

Майже весь свій час Кет проводить у Google. Більшість її друзів працюють у Google. Майже всі її розмови обертаються навколо Google. А тепер я дізнаюсь, що більшість її калорій теж беруться з Google. Як на мене, це вражає: вона розумна й захоплюється своєю роботою. Але це також трохи лякає, бо моє робоче місце — далеко не блискучий кришталевий замок, заповнений люб’язними слугами. (Саме так мені уявляється компанія Google. А ще — багато смішних головних уборів.)

Утім, наші з Кет стосунки обмежуються її позаробочим часом, якого в неї небагато, а мені хочеться більшого. Я хочу заслужити перепустку до її світу. Хочу побачити принцесу в її замку.

Мій квиток до Google — це журнал VII.

Протягом наступних трьох тижнів ми з Метом старанно створюємо копію журналу. Поверхня — це Метова спеціалізація. Він бере шматок шкіри й залишає на ньому плями від кави. Тоді приносить зі свого лігва на горищі старі туфлі для гольфу. Я взуваю їх і дві години безперестанку товчу ними шматок шкіри.

Нутрощі журналу вимагають ретельнішого вивчення. Пізно вночі у вітальні Мет працює над своїм мініатюрним містом, а я сиджу з ноутбуком на канапі, вишукую інформацію про створення книжок і зачитую її вголос. Ми вчимося скріплювати сторінки. Шукаємо торгівців пергаментом. Знаходимо тканину кольору потемнілої слонової кістки й товсту чорну нитку. Замовляємо на eBay книжковий блок[25].

— У тебе гарно виходить, Дженноне, — каже Мет, коли ми намазуємо пусті аркуші клеєм.

— Що, створювати книжки?

Ми робимо все на кухонному столі.

— Ні, схоплювати все на льоту, — відказує він. — Саме це ми й робимо на роботі. Не те, що всі ті програмісти, розумієш? У них завжди все однакове. Завжди пікселі. А в нас кожен проект інакший. Нові інструменти, нові матеріали. Завжди все нове.

— Як у випадку з монстром із джунглів.

— Саме так. За сорок вісім годин мені довелося стати майстром бонсай.

Мет Міттелбренд ще не знайомий із Кет Потенте, та мені здається, що вони неодмінно порозуміються: Кет, яка так щиро вірить у потенціал людського мозку, і Мет, який що завгодно може вивчити лише за день. Коли я думаю про це, то починаю розуміти погляди Кет. Якби нам вдалося на тисячу років продовжити Мето­ві життя, цілком імовірно, що він міг би створити новий світ.

Вінець нашого творіння й найскладніша деталь журналу — тиснення на його обкладинці. На оригіналі є глибоко втиснений у шкіру напис «NARRATIO», і, ретельно роздивившись його на зближених фотографіях, я бачу, що його теж зроблено старим добрим шрифтом Gerritszoon. Це погана новина.

— Чому? — питає Мет. — Здається, такий шрифт є на моєму комп’ютері.

— У тебе є Gerritszoon, — пирхаю я, — який підходить для електронних листів, рецензій і резюме. А це, — я вказую на збільшений напис «NARRATIO» на екрані мого ноутбука, — Gerritszoon Display, який використовують для оголошень, заголовків і, схоже, обкладинок окультних книг. Бачиш, які тут гострі зарубки.

Мет скрушно киває.

— Зарубки справді гострі.

Ще коли я працював у «Новому бейґлі» й займався створенням меню, постерів і (мушу нагадати) відзначеного нагородою логотипа, я дізнався все, що тільки можна, про ринок цифрових шрифтів. Більше ніде немає такого чіткого співвідношення доларів до байтів. Поясню вам, про що я: електронна книжка коштує близько десяти доларів, правильно? І її розмір зазвичай не перевищує одного мегабайта. (Для уточнення: ви завантажуєте більший обсяг даних, коли відкриваєте свій обліковий запис у Face­book.) В електронній книжці ви бачите, за що платите: слова, абзаци, імовірно, набридливі вставки реклами. Річ у тому, що цифровий шрифт коштує не десять доларів, а сотні, іноді навіть тисячі, а це — абстракція, фактично невидима — тоненький конверт із математичними розрахунками, які описують крихітні ­літерки. І ця оборудка ображає споживацькі інстинкти біль­шості людей.

То й не дивно, що люди користуються піратськими шрифтами. Я до таких не належу. У школі я проходив курс типографії, наприкінці якого кожен учень мав створити власний шрифт. Я покладав на свій великі надії — я нарік його Телемах, — але мав намалювати стільки літер, що просто не встиг би закінчити вчасно. Тому я обмежився тільки великими літерами, підхожими для крик­ливих постерів і викарбуваних у камені написів. Повірте, я добре знаю, скількох зусиль потребують такі символи. Типографи — це ті ж дизайнери, а дизайнери — це свої люди, тому я завжди буду їх підтримувати. Так от, FontShop.com повідомляє мене, що шрифт Gerritszoon Display, який продає нью-йоркська цифрова словолитня FLC, коштує 3989 доларів.

Тому я, звісно ж, шукаю його піратську версію.

Ідея зиґзаґом рухається крізь мій мозок. Я закриваю вкладку із сайтом FontShop і заходжу до бібліотеки Буркотуна. Тут не тільки піратські електронні книжки. Там також є шрифти — нелегальні літери будь-яких форм і розмірів. Я проглядаю перелік: Metro, Gotham і Soho, усі можна завантажити безкоштовно. Myriad, Minion та Mrs Eaves. А ось і він, Gerritszoon Display.

Я завантажую його й відчуваю укол каяття, проте зовсім незнач­ний. Швидше за все, цифрова словолитня FLC — це дочірня компанія корпорації Time Warner. Gerritszoon — старий шрифт, його творець, якому він завдячує своїм іменем, уже давно помер. Яка йому різниця, хто і яким чином використовує його творіння?

Мет розміщує літери понад ретельно скопійованим символом книгарні — двома долонями, розкритими, як книжка, — і наш дизайн готовий. Наступного дня в ILM за допомогою плазмового різака він вирізає його зі шматка металу — у світі Мета плазмовий різак така ж звична річ, як ножиці, — і врешті, послуговуючись затискачем, ми втискаємо літери в навмисне пошарпану шкіру. Напис повільно впивається в шкіряну поверхню, що протягом трьох днів і трьох ночей лежить на кухонному столі, і, коли Мет знімає затискач, ми бачимо бездоганну обкладинку.

Отже, час настав. Надходить ніч. Я заступаю Олівера Ґрона за столом і починаю свою зміну. Сьогодні я отримаю перепустку до захопливого світу Кет. Сьогодні поміняю журнали.

Аж тут виявляється, що шпигун із мене нікудишній — я ніяк не можу заспокоїтись. Я вже все перепробував: читав довжелезні статті журналістських розслідувань, грав у комп’ютерну версію «Ракет і магів», походжав під стелажами «Захмарної колекції». Мені­ навіть на три хвилини не вдається зосередитися на чомусь одному.

Нарешті повертаюся за стіл, та мене й далі трусить. Якби для заспокоєння я взявся редагувати статті у Вікіпедії, то вже давно переписав би статтю про почуття провини й переклав би її п’ятьма мовами.

Нарешті за чверть шоста. Зі сходу до книгарні пробиваються тонесенькі промінчики світанку. Мешканці Нью-Йорка потихеньку вже почали робити дописи у Twitter. Я до краю виснажений, бо цілісіньку ніч не знаходив собі місця.

Справжній журнал VII лежить у моїй сумці, та він завеликий, і сумка випинається з боків, що, як на мене, має вигляд най­без­глуздішого у світі доказу моєї провини. Щось на кшталт того, як гігантські африканські змії заковтують тварину повністю й ви бачи­те, як нещасна істота тріпоче всередині, рухаючись усе далі й далі.

Фальшивий журнал стоїть поряд зі своїми зведеними братами. Я ставлю його на місце й бачу, що він залишив по собі зрадницьку смужку пилюки на самісінькому краю полиці. Спочатку я панікую. Тоді занурююсь у глибини «Захмарної колекції», згрібаю звідти трохи пилюки й розсипаю її перед фальшивим журналом, доки своєю кількістю й консистенцією вона не дорівнюється тій пилюці, що лежала тут споконвіку.

Я підготував добрий десяток пояснень (із розгалуженими сюжет­ними лініями), якщо Пенумбра таки помітить різницю. Та мушу визнати — фальшивий журнал удався нам на славу. А моя ретуш пилюкою аж ніяк не поступається фахівцям з ILM. Усе виглядає натурально, і я б сам навіть не подумав приглядатися, коли це над дверима теленькає дзвоник…

— Доброго ранку, — вітається Пенумбра. — Як минула ваша ніч?

— Нормально, добре, чудово, — кажу я. Занадто швидко. Схаменися. Згадай про тінь нормальності. Заховайся в ній.

— А знаєте, — Пенумбра стягує своє пальто, — я тут міркував. Час відправити на пенсію цього парубка, — двома пальцями він легенько стукає по кришці ноутбука, — і придбати щось но­віше. Не надто дороге. Чи могли б ви порекомендувати якийсь тип і модель?

Тип і модель. Ніколи не чув, щоб хтось говорив так про комп’ютери. Ви можете купити ноутбук у будь-якому кольорі, головне, щоб усередині було хороше начиння.

— Так, це гарна ідея, — кажу я. — Авжеж, я щось пошукаю, містере Пенумбра, можна взяти навіть уживаний ноутбук, гадаю, що вони нічим не гірші за нові. — Я кажу це на одному диханні й уже прямую до дверей. У мене паморочиться в голові.

— А ще, — ніяково додає він, — може, ви б за його допомогою створили сайт книгарні.

Моє серце от-от розірветься.

— Книгарні не завадить свій сайт. Уже давно пора.

Ось і все, моє серце розірвалось, а разом із ним луснули ще кілька дрібних органів, але я нізащо не зійду зі шляху — мушу віднести цей корпус Кет Потенте.

— Ого, класна ідея, ми неодмінно маємо це зробити. Мені подобається створювати сайти, але зараз я направду мушу йти. До зустрічі, містере Пенумбра.

Він мовчить, а тоді легенько всміхається.

— Гаразд. Гарного вам дня.

Двадцять хвилин по тому я вже сиджу в потязі до Маунтін-В’ю і притискаю до себе роздуту сумку. От дивина — я не зробив нічо­го протизаконного. Кому яке діло до того, куди на шістнадцять нещасних годин подівся старий журнал із нікому не відомої химерної книгарні? Та чомусь почувався я зовсім інакше. Ніби я був одним із двох людей у цілому світі, на яких Пенумбра міг покластись, а виявилося, що я не виправдав його довіри.

І все це лише для того, щоб справити враження на дівчину. А потяг тим часом гуркоче, його легеньке коливання заколисує мене.

Павук

Веселковий знак біля залізничної станції, що вказує шлях до Google, трохи вилиняв під сонцем Кремнієвої долини. Я рушаю в напрямку, що його мені вказала бліда стрілка, і крокую звивистою доріжкою, оточеною евкаліптами та стійками для велосипедів. За рогом видніють широкі галявини й низькі будівлі, а поміж дерев проглядають кольори бренда: червоний, зелений, жовтий, блакитний.

Нині про Google кажуть, що компанія — як сама Америка: досі найбільша в галузі, проте неминуче й безповоротно занепадає. І Америка, і Google — наддержави з неймовірними ресурсами, та їх обох наздоганяють стрімкі в розвитку суперники, які зрештою поступово їх перевершать.

Таким суперником Америки є Китай. Суперник Google — це Facebook. (На ці відомості я натрапив у блогах програмістів-пліткарів, тому не певен, чи можна вірити їм на слово. Вони також віщують, що стартап під назвою MonkeyMoney наступного року набуде шаленої популярності.) Та є певна різниця: зазираючи в прірву, Америка платить військовим підрядникам, аби ті конструювали авіаносці. А Google платить обдарованим програмістам, аби ті робили, що їм заманеться.

Кет зустрічає мене біля блакитного пропускного пункту, отримує для мене гостьовий бейдж — на ньому червоними літерами написано моє прізвище та ім’я того, хто мене сюди запросив, — і веде до свого королівства. Ми проходимо широку стоянку, де асфальт уже плавиться на сонці. Тут немає жодної автівки, увесь простір заповнюють білі контейнери для транспортування, розміщені на коротких палях.

— Це все частинки Великого Ящика, — Кет показує на контейнери. Невелика вантажівка з гуркотом і шипінням під’їжджає до дальшого кінця стоянки. Її кузов розфарбований яскравими червоними, зеленими та блакитними кольорами, і вона тягне за собою один із тих білих контейнерів.

— Це ніби блоки конструктора Lego, — продовжує вона, — ось тільки тут кожен блок має жорсткий диск із чималим обсягом пам’яті, процесори й усе таке, а також забезпечений водою, електроенергією та Інтернетом. Їх конструюють у В’єтнамі, а потім доправляють сюди. Вони з’єднуються автоматично, де б не були. Разом вони утворюють Великий Ящик.

— Який потрібен для…?

— Для всього, — відповідає Кет. — У Google усе відбувається у Великому Ящику. — Засмаглою рукою вона вказує на контейнер, на стінці якого великими зеленими літерами написано WWW: — Там міститься копія всього Інтернету. — YT: — Усі відео, що є на YouTube. — MX: — Уся твоя пошта. Узагалі вся світова пошта.

Стелажі Пенумбри вже не здаються мені такими високими.

Центральну галявину перетинають широкі пішохідні доріжки. Неподалік пробігає велодоріжка, і ґуґлівці минають нас на новомодних велосипедах з акумуляторами. Парочка стариганів крутить педалі лежачих велосипедів, а якийсь довготелесий хлопака з дредами намагається втримати рівновагу на моноциклі.

— Я записала нас на сканер на 12:30, — каже Кет. — Спершу пообідаємо?

Перед нами з’являється їдальня — широкий і присадкуватий білий павільйон, що розкинувся тут, ніби для якої садової вечірки. Передня його частина відкрита, над входом відкинуті брезентові запони, а на галявині витягуються недовгі черги ґуґлівців.

Кет спиняється й примружує очі. Міркує.

— Ось ця, — нарешті каже дівчина й тягне мене до крайньої черги ліворуч. — Я нічогенький че´рговий стратег. Але тут буває нелегко…

— Тому що в Google усі нічогенькі че´ргові стратеги, — припускаю я.

— Саме так. Тому буває, що хтось починає блефувати. Оцей, наприклад, точно блефує. — Вона штурхає ліктем ґуґлівця, який стоїть у черзі перед нами. Він високий, з русявим волоссям і чимось схожий на серфера.

— Привіт, я Фінн. — Хлопець простягає масивну руку з довгими пальцями. — Ти вперше в Google? — Він вимовляє це слово як «ґув-ґелл», із невеличкою паузою посередині.

Твоя правда, мій імовірно європейський друже. Я починаю розмову на буденні теми.

— Яка тут їжа?

— Ох, надзвичайна. Для нас готує відомий шеф-кухар… — Він зупиняється. Щось перемкнулось у його мозку. — Кет, він має стати в іншу чергу.

— Точно. Я завжди забуваю, — погоджується Кет і береться пояснювати: — У нас тут індивідуальне меню. Вітаміни, природні стимулятори.

Фінн бадьоро киває.

— Я експериментую з рівнем калію. Щодня з’їдаю одинадцять бананів. Випробовую свій організм! — Його обличчя розпливається в широкій усмішці. Заждіть-но, у салаті з кускусом теж були стимулятори?

— Вибачай, — звертається до мене Кет і супиться. — Черга для гостей он там.

Вона вказує на інший бік галявини, і я залишаю її в компанії євросерфера, який полюбляє випробовувати свій організм.

Отож тепер я стою біля вказівника «ГОСТІ КОМПАНІЇ», а поряд зі мною ще троє хлопців у штанях кольору хакі, блакитних сорочках та зі шкіряними чохлами для телефонів. По інший бік галявини всі ґуґлівці одягнені в обтислі джинси та яскраві футболки.

Кет уже знайшла собі іншого співрозмовника — стрункого смаглявого хлопця, який став у чергу якраз позаду неї. Цей одягнений як скейтер, і я припускаю, що в нього є докторський ступінь у галузі штучного інтелекту. Спис ревнощів штрикає мене межи очі, та я готовий до цього. Я добре знав, що так буде тут, у цьому кришталевому замку, де Кет знає всіх і всі знають Кет. Тому я надто цим не переймаюсь і нагадую собі, що вона сама мене сюди запросила. У таких випадках це справжній козир. Так, нехай усі тут дуже розумні, круті, здорові й привабливі, але вона сама тебе сюди запросила. Такий аргумент потрібно носити як значок, як бейдж.

Я опускаю очі й бачу, що на моєму бейджі написано:

ІМ’Я: Клей Дженнон

КОМПАНІЯ: Цілодобова книгарня містера Пенумбри

ЗАПРОСИВ (ЛА): Кет Потенте

Тож я відстібаю його й пришпилюю вище, аби його було видно в мене на грудях.

Тутешня їжа, як і обіцяли, просто неймовірна. Я беру дві ложки салату із сочевиці, товсту рожеву смужку риби, сім чималих зеле­них стебел спаржі й одненьке печиво з шоколадними крихтами з оптимізованим рівнем хрумкості.

Кет махає мені, вказуючи на столик недалеко від самого павільйону, де легенький вітерець колихає білу матерію навісу. Невеликі скибки світла стрибають по білій скатертині в синю клітинку. Тут вони навіть їдять на міліметрівці.

— Це Радж, — каже Кет і тицяє виделкою, повною сочевиці (її салат точнісінько такий, як у мене), у бік скейтера з докторським ступенем. — Ми разом навчалися. — Кет вивчала знакові системи в Стенфорді. Невже тут усі закінчили Стенфорд? Невже всім випускникам Стенфорду одразу дають роботу в Google?

Радж починає говорити й ураз робиться на десяток років старшим.

— То чим ти займаєшся?

Я сподівався, що тут подібне запитання під забороною, замінене якимось химерним ґуґлівським еквівалентом на кшталт: «Яке ваше улюблене просте число?» Я вказую на свій бейдж і зізнаюсь, що працюю в цілковитій протилежності компанії Google.

— О, книжки, — Радж на мить змовкає, жує. Тоді його мозок налаштовується на потрібну хвилю. — Знаєш, старі книжки — це для нас велика проблема. Та й усі старі знання загалом. Ми називаємо їх СЗ. Старі знання, СЗ. Ти знав, що дев’яносто п’ять відсот­ків усього, що є в Інтернеті, створено не більш ніж п’ять років тому? Та нам добре відомо: коли йдеться про всі людські знання, співвідношення цілком протилежне — направду СЗ містять у собі­ більшість відомостей, якими володіють більшість людей, тобто все, що люди коли-небудь знали.

Радж не кліпає і, ймовірно, навіть не дихає.

— То де ж усе це знаходиться? Де містяться СЗ? Ну, частково в старих книгах. — Він знімає кришку з маркера (і звідки він у нього взявся?) і береться малювати на білій скатертині-міліметрівці. — А також у головах людей зберігається чимало традиційних знань, які ми називаємо ТЗ. СЗ і ТЗ. — Він малює невеликі круги, що перетинаються, і підписує їх уже відомими акронімами. — Тільки уяви, що було б, якби ми могли зробити всі ці СЗ/ТЗ загальнодоступними в будь-який час, усім людям. В Інтернеті, у телефоні. Жоднісіньке запитання не залишилося би без відповіді.

Я цікавлюся, що в Раджа на обід.

— Вітамін D, омега-3, ферментовані чайні листочки, — відказує він, продовжуючи щось креслити. Збоку біля кругів він ставить жирну цятку, щосили втискаючи кінчик маркера в скатертину, аж із нього витікає чорнило. — Саме це якраз і зберігається в нашому Великому Ящику, — він вказує на цятку. — Тільки уяви, яка це цінність. Якби нам вдалося все це поєднати, — він проводить рукою над СЗ/ТЗ кругами, ніби генерал, який планує наступ, — то була б дійсно серйозна річ.

— Радж уже давно працює в Google, — розповідає Кет. Ми ви­ходимо з ідальні. Дорогою я прихопив ще одне печиво й зараз потроху його надкушую. — Він з’явився тут іще до проведення ППП і хтозна-скільки років був ПМ.

Усюди ці акроніми! Та, схоже, останній мені відомий.

— Зажди-но, — я дещо спантеличений, — у Google є прем’єр-­міністр?

— Ха, ні, — заперечує вона. — Проектний Менеджмент. Це такий комітет. Раніше туди входило двоє людей, потім четверо, а зараз іще більше. Шістдесят чотири. ПМ керує компанією. Вони затверджують нові проекти, призначають інженерів, розподіляють ресурси.

— То всі вони головні керівники?

— Ні, у тому й річ. Це лотерея. Якщо витягнуть твоє ім’я, ти дванадцять місяців працюватимеш у ПМ. Обрати можуть будь-кого. Раджа, Фінна, мене. Навіть Перця.

— Перця?

— Він кухар.

Нічого собі, тут панує така егалітарність, що куди там тій демократії. Я починаю розуміти:

— Це ніби колегія присяжних.

— Не обирають тільки тих, хто пропрацював у компанії менш ніж рік, — пояснює Кет. — А ще можна вийти з ПМ, якщо працюєш над якимось супер-суперважливим проектом. Але всі ставляться до цих обов’язків дуже серйозно.

Я питаю, чи саму Кет обирали до ПМ.

Дівчина хитає головою.

— Ще ні, — відказує вона. — Але мені б цього дуже хотілося. Проте шанси не надто високі. Тут працюють тридцять тисяч людей, а до ПМ обирають лишень шістдесятьох чотирьох. Сам розумієш. Але ПМ постійно розширюється. Подейкують, що незабаром комітет розшириться знову.

Зненацька я замислююсь, що було б, якби цілою країною керували в такий спосіб.

— Саме цього й прагне Радж! — Кет сміється. — Після того як збере докупи всі СЗ і ТЗ, певна річ. — На цих словах вона хитає головою. Вона трохи кепкує з його ідей. — Він склав цілий план, як внести поправку до Конституції. Якщо комусь це й удасться… — Вона знову пирхає від сміху. — А взагалі, то, мабуть, буде не Радж. — Вона сміється, і я приєднуюсь до неї. Еге ж, Радж аж надто запальний для пересічних американців.

Отож я питаю:

— Кому б це вдалося?

— Може, мені. — Кет випинає груди.

Може, й так.

Ми проходимо біля її ділянки — відділу візуалізації даних. Він розташований на низенькому пагорбі — у вигляді кількох збірних модулів, розміщених навколо амфітеатру, кам’яні східці якого збігають униз, до цілого ряду велетенських екранів. Ми зазираємо всередину. На східцях сидять двоє інженерів із ноутбуками на колінах і дивляться на купки бульбашок, поєднаних хвилястими лініями, які плавають на одному з екранів. Щокілька секунд бульбашки застигають на місці, а лінії виструнчуються, ніби волосини, які стають дибки. Потому екран стає червоним. Дівчина-інженерка ледь чутно лається й присувається до екрана свого ноутбука.

— Робочий процес. — Кет знизує плечима.

— Що вони роблять?

— Точно не знаю. Імовірно, щось внутрішнє. Ми переважно працюємо над внутрішніми проектами. — Вона зітхає. — Компанія Google величезна, вона сама по собі споживач. Я здебільшого працюю над візуалізацією, якою потім користуються інші інженери, або маркетологи, або ПМ… — Вона змовкає. — Правду кажучи, мені б дуже хотілося зробити щось таке, що могли б побачити всі! — Вона всміхається так, ніби їй відлягло від душі, коли вона промовила це вголос.

Ми йдемо алеєю з кипарисами на самому краю ґуґлівського містечка — вони відкидають на доріжку чарівні золотисті тіні — і наближаємось до присадкуватої цегляної будівлі без жодної позначки, крім написаного від руки вказівника, причепленого до темних скляних дверей:

КНИЖКОВИЙ СКАНЕР

Усередині приміщення схоже на польовий шпиталь. Там темно й трохи спекотно. Різке світло прожекторів падає на операційний стіл, обрамлений довгими, багатосуглобовими металевими руками. Повітря кусає, ніби сповнене хлоркою. Усюди навколо столу лежать книжки, стоси книжок, нагромаджені на металеві возики. Там великі книжки і маленькі, бестселери і старі фоліанти, які пасували б до полиць Пенумбри. Я помічаю Дешила Гемметта.

Книжковим сканером оперує довготелесий ґуґлівець на ім’я Джад. У нього ідеально трикутний ніс над кошлатою каштановою бородою. Він нагадує мені грецького філософа. Може, річ у його сандалях.

— Вітаю, ласкаво просимо. — Хлопець усміхається, тисне руку Кет, а тоді мені. — Радий бачити в себе представника відділу візуалізації. А ти…? — Він міряє мене поглядом, здійнявши брови.

— Я не ґуґлівець, — зізнаюсь я. — Я працюю в старій книгарні.

— О, круто, — вигукує Джад, але раптом похмурніє. — Тобто мені дуже шкода, вибачайте.

— За що?

— Ну, за те, що витісняємо вас із ринку, — каже він цілком буденним тоном.

— Кого це ви витісняєте?

— Книгарні?..

Точно. До цього часу я не вважав себе частиною книжкового бізнесу. Книгарня Пенумбри видається чимось геть химерним. Проте… я таки продаю книжки. Я запустив рекламну кампанію від Google, розраховану на залучення потенційних книгоманів. Раптом до мене дійшло: я торгую книжками.

Джад продовжує:

— Я веду до того, що, тільки-но ми все перескануємо й в усіх з’являться дешеві читалки… більше ніхто не потребуватиме книга­рень, хіба ні?

— То це така бізнес-модель? — питаю я й киваю в бік сканера. — Продавати електронні книжки?

— У нас немає конкретної бізнес-моделі. — Джад знизує плечима. — Вона нам не потрібна. Ми добряче заробляємо на рекламі. Можна сказати, що реклама покриває всі наші витрати. — Він повертається до Кет. — Я правильно кажу? Навіть якщо ми заробимо, скажімо, п’ять… мільйонів… доларів… (Він не був певен, чи це звучить як багато грошей. Офіційно заявляю: ще й як багато!) …цього ніхто навіть не помітить. Он там, — він махає довгою рукою кудись у бік центральної частини ґуґлівського містечка, — вони зароблять стільки всього за двадцять хвилин.

Це звучить якось аж надто гнітюче. Якби я міг заробити п’ять мільйонів доларів, торгуючи книжками, я б звелів носити мене в паланкіні, зробленому з перших видань «Хроніки Співочих Драконів».

— Авжеж, десь так воно і є, — киває Кет, — але це навіть добре. Це дає нам свободу. Ми можемо займатися довготривалими проектами. Можемо інвестувати в щось таке. — Вона наближається до сканера на освітленому столі, до його довгих металевих рук. Її очі широко розкриті, вони виблискують у світлі прожекторів. — Ти тільки поглянь.

— Хай там як, вибачай, — тихенько каже мені Джад.

— Та все в нас буде добре, — відповідаю я. — Людям досі подобається запах книжок.

До того ж, Джадів сканер — не єдиний проект зі щедрим фінансуванням. У Пенумбри теж є покровитель.

Я витягаю з торби журнал і передаю його Джадові.

— Ось мій пацієнт.

Хлопець роздивляється його під світлом прожектора.

— Гарна книжка, — довгими пальцями він гладить тиснення на палітурці. — Що це таке?

— Особистий щоденник. — По хвилі додаю: — Дуже особистий.

Він обережно розкриває журнал і закріплює передню й задню палітурки зігнутими під прямим кутом металевими рамами. Тут не ламають корінців. Потому він кладе раму на стіл і затискає її чотирма скобами. Нарешті задля перевірки він пробує поторсати журнал — рама та її пацієнт надійно зафіксовані. Журнал пристебнутий, як льотчик-випробувач чи манекен для краш-тестів.

Джад відганяє нас від сканера.

— Стійте за нею, — він указує на жовту лінію на підлозі. — Руки дуже гострі.

Його довгі пальці вистукують по клавіатурі за стіною пласких моніторів. Кімнатою котиться низький гуркіт, тоді лунає попереджувальний сигнал, і книжковий сканер миттю береться до роботи. Прожектори пульсують, перетворюючи все навколо на сповільнене кіно. Кадр за кадром павучі лапи сканера тягнуться до журналу, хапають кутики сторінок, гортають їх. Це зачаровує. Я ще ніколи не бачив машинерії, яка б одночасно працювала так швидко й так бережно. Ця штукенція, безперечно, любить книжки.

З кожним зблиском світла дві фотокамери, прикріплені над столом, повертаються й синхронно фотографують сторінки. Я нишком присуваюся до Джада, аби мати можливість бачити, як сторінки журналу складаються в стоси на екранах його моніторів. Дві фотокамери як пара очей, тому й фотографії виходять триви­мірні, і я спостерігаю, як комп’ютер вириває слова прямісінько із бляк­лої, сірої поверхні сторінок. Усе це схоже на екзорцизм.

Я повертаюся до Кет. Її пальці заступають за жовту лінію, вона тягнеться вперед, ближче до сканера. Я боюся, щоб сталеві руки не вихопили їй очі.

— Це дуже круто. — Вона затамовує подих.

Не те слово. Якоїсь миті мені навіть шкода свого журналу — за кілька хвилин цей вихор зі світла й металу висмокче всі його таємниці. Були часи, коли книжки вважалися високими технологіями. Однак ті дні вже минули.

Загадка Засновника

Пізніше того ж дня, близько восьмої вечора, ми з Кет уже в її схожій на кабіну зорельота спальні, за її космічним столом-­пультом. Вона сидить у мене на колінах, зігнувшись над своїм ноутбуком. Вона пояснює мені про оптичне розпізнавання символів, процес, у ході якого комп’ютер перетворює потоки чорнила й ниточки графітових знаків на символи, які можна зрозуміти, як-от літери К, Е чи Т.

— Не все так просто, — каже вона. — Книжка величенька. — А ще в моїх попередників був такий же паскудний почерк, як і в мене. Але Кет має план. — Щоб розчитати всі ці сторінки, моє­му комп’ютеру знадобиться ціла ніч. Але ж ми нетерплячі, правда? — Вона клацає клавіатурою зі швидкістю світла, складаючи довжелезні команди, у яких я нічого не тямлю. Так, ми, без сумніву, нетерплячі.

— Тому ми залучимо до цієї роботи сотні машин водночас. Ми скористаємось програмою Hadoop.

— Hadoop.

— Її використовують усі. Google, Facebook, Агентство нацбезпеки. Ця програма… вона розбиває великі обсяги роботи на купку дрібних частинок і роздає їх одночасно силі-силенній різних комп’ютерів.

Hadoop! Мені подобається, як звучить ця назва. Кет Потенте, у нас із тобою буде син, і ми наречемо його на честь цієї програми, і він стане великим воїном, королем!

Дівчина потягується, впирається руками в поверхню столу.

— Обожнюю цю штукенцію. — Її очі прикипіли до екрана, на якому розпускається діаграма — скелетоподібна квітка з ми­готливою серединкою й десятками, ні, сотнями пелюсток. Вона стрімко більшає, з ромашки перетворюється на кульбабу, а тоді робиться соняхом. — Саме в цю мить тисячі комп’ютерів виконують те, що я їм загадала. Мій розум перебуває не лише тут, — вона стукає себе по чолі, — але й там. Мені страшенно подобається це відчуття.

Вона тулиться до мене. Ураз я гостро відчуваю її аромат; її волосся, яке ще досі пахне шампунем, торкається мого обличчя. Мочки її вух, рожеві й круглі, трішки стирчать убік. Її спина міцна від регулярного дряпання ґуґлівським скеледромом. Я проводжу великим пальцем по її лопатці, перечіпаюся за лямку ліфчика. Вона совається в мене на колінах, обертається. Я задираю її футболку, і на екрані відбиваються сплющені літери: «Бабах!»

Трохи пізніше комп’ютер Кет приглушено тенькає. Вона вислизає з моїх обіймів, зістрибує з ліжка й видирається на стілець перед столом. Впираючись у підлогу самими пальцями й згорбившись перед екраном, вона скидається на ґарґулью. Вродливу ґарґулью у вигляді голої дівчини.

— Вдалося, — вона обертається до мене, залита рум’янцем, її темне волосся трохи сплуталось. Вона вдоволено усміхається. — Нам вдалося!

Уже далеко за північ, і я знов у книгарні. Справжній журнал ­щасливо повернувся на своє місце. Фальшивий журнал сховався в моїй сумці. Усе так, як я й планував. Я бадьорий, у доброму ­гуморі й уже готовий братися за візуалізацію. Я завантажую з Великого Ящика скановані сторінки — завдяки «дупцьонету» це займає не більш ніж хвилину. Усі невеличкі історії, нашкрябані кимось у журналі, бездоганно розчитані, перелітають у мій ноутбук.

Отож, комп’ютере, настав час виконувати мою волю.

Такі авантюри ніколи не вдаються добре з першого разу. Я заливаю текст у свою візуалізацію, і виглядає це так, ніби до мого прототипу доклав рук Джексон Поллок. Весь екран забризканий ляпками даних, усіяний калюжками рожевого, зеленого, жовтого кольорів різких відтінків, як в аркадних іграх.

Найперше я змінюю палітру. Пастельні кольори, будьте такі ласкаві.

Далі: у мене тут забагато інформації, а я лише хочу бачити, хто яку книжку взяв. Програма Кет виявилась такою розумною, що позначила в тексті імена, назви та час, але візуалізація сама знає, як усе це гарно розмістити, тому я поєдную дані з картинкою й урешті бачу щось знайоме: полицями стрибають міріади різнобарвних маячків, кожен із яких позначає окремого клієнта. Проте це ті клієнти, які навідувались до книгарні багато років тому.

На вигляд нічого особливого — кольорова мішанина, що гуляє полицями «Захмарної колекції». А тоді, ніби щось передчуваю, я з’єдную світляні цятки, і тепер це вже не просто мішанина, а мапа миготливих сузір’їв. Кожен клієнт залишає свій слід, ламаний зиґзаґ, який перетинає полиці. Найкоротше сузір’я цегляного кольору має обриси невеликої літери Z і складається всього з чотирьох маячків. Найдовше, болотисто-зеленої барви, зазубреним овалом огинає всю ширину стелажів.

Утім, тут усе одно немає чогось надзвичайного. Я даю 3D-моделі книгарні легенький поштовх, і вона починає обертатись на осях. Я підводжусь, аби трохи розім’яти ноги. По інший бік столу беру один із примірників Дешила Гемметта, не торканого ніким відтоді, як я помітив його ще у свій перший день роботи в книгарні. Це сумно. Усі товчуться біля полиць, напханих усіляким мотлохом, а «Мальтійський сокіл» збирає пилюку? Так сумно, що годі словами описати. Дурня якась. Треба шукати собі нову роботу. Ця місцина зведе мене з глузду.

Коли я повертаюся до столу, книгарня на екрані продовжує обертатися, кружляє, ніби карусель… і тут стається щось дивне. За кожним обертом болотисто-зелене сузір’я потрапляє у фокус. На якусь частку секунди воно утворює малюнок, і… цього не ­може бути. Я тицяю тачпад, сповільнюю обертання аж до його зупинки й кручу у зворотному напрямку. Болотисто-зелене сузір’я утворює чіткий малюнок. У нього вписуються інші сузір’я. Жодне з них не є таким довершеним, як болотисто-зелене, але всі вони повто­рюють його траєкторію, вимальовуючи вигин ­підборіддя, нахил очей. Коли модель обернена прямо і я бачу її так, ніби зазираю від вхідних дверей — майже звідти, де зараз сиджу, — мапа сузір’їв оживає. Усі разом вони утворюють обличчя.

Обличчя Пенумбри.

Теленькає дзвоник, і він заходить до книгарні, а за ним тягнеться довгий хвіст туману. Я ніби в рот води набрав, не знаю, із чого почати. Переді мною одразу два Пенумбри: один — безмовний миготливий обрис, що дивиться на мене з екрана ноутбука, а другий — літній чоловік у дверях, який от-от розпливеться в усмішці.

— Доброго ранку, хлопчику мій, — бадьоро вітається Пенумбра. — Чи трапилося цієї ночі що-небудь значуще?

Якусь мить я рішуче налаштований захряснути кришку ноутбука й більше ніколи про це не говорити. Але ж ні, я надто допитливий. Я не можу спокійно сидіти за столом і не зважати на ту павутину химерій, яка сплітається довкола мене. (Визнаю, так можна описати не одну роботу, однак тут має місце особливий вид химерій, у дусі Алістера Кроулі.)

— Що це там у вас? — питає він. — Ви вже почали створювати сайт?

Я повертаю ноутбук, аби й він міг бачити.

— Не зовсім.

Із напівусмішкою він трохи зсуває окуляри на перенісся й при­глядається до екрана. Його обличчя витягується, а тоді він ти­хенько каже:

— Засновник. — Він повертається до мене. — Ви розгадали загадку. — Він ляскає себе долонею по лобі, його вуста розтягуються в спантеличеній усмішці. — Ви вже розгадали! Подивіться на нього! Онде він, на екрані!

Подивитись на нього? А хіба це не… Ох, аж тепер, коли Пенумбра нахилився до мене, я розумію, що припустився поширеної помилки, коли видається, що всі літні люди на одне лице. У дротяного портрета на екрані ніс Пенумбри, але рот схожий на крихітний вигнутий лук. А в Пенумбри прямий і широкий, якраз для усмішок.

— Як вам це вдалося? — продовжує він. Я бачу, що він пишається, наче я його внук і щойно вибив хоум-ран чи знайшов ліки від раку. — Я мушу побачити ваші записи! Ви скористалися методом Ейлера? Чи оберненим перетворенням Бріто? Тут немає чого соромитись, за допомогою цих методів можна усунути більшу частину плутанини на ранньому…

— Містере Пенумбра, — кажу я з тріумфом у голосі, — я зісканував сторінки старого журналу… — Тоді я втямлюю, що це потребує більше пояснень, і, затинаючись, зізнаюсь. — Тобто я взяв один зі старих журналів. Позичив його. Ненадовго.

Пенумбра примружує очі.

— Ох, я знаю, мій хлопчику, — незлостиво відказує він і змовкає. — Ваша імітація наскрізь пропахла кавою.

Он воно що.

— Отож я позичив старий журнал, і ми його зісканували… — Його обличчя міняється й ураз робиться стурбованим, ніби ­замість лікувати рак я сам на нього захворів, — бо Google має спеціальне обладнання, воно супершвидке, і Hadoop, він працює… тобто тисячі комп’ютерів… блискавично! — Я клацаю пальцями задля ефекту. Сумніваюся, що Пенумбра має бодай найменше уявлення про те, що я розповідаю. — Так от, секрет у тому, що ми просто витягли дані з журналу. Автоматично.

У Пенумбри тремтять мікром’язи. Я бачу його так близько й нагадую собі, що він усе-таки дуже старий.

— Google, — шепоче він і надовго змовкає. — Цікаво. — Він випростується. На його обличчі застиг дивний вираз — емоційний еквівалент сторінки з помилкою 404. Звертаючись радше до самого себе, він каже: — Доведеться про це повідомити.

Хвилиночку, куди це повідомити? Ви говорите про поліцію? Невже мова йде про крадіжку у великих розмірах?

— Містере Пенумбра, щось не так? Я не розумію, чому…

— О так, до мене дійшло, — він різко обриває мене й зиркає, обпікаючи поглядом. — Я зрозумів, у чому річ. Ви зшахраювали — я правильно потрактував? І, як наслідок, ви й гадки не маєте, що зробили.

Я опускаю голову. Усе так і є.

Я підіймаю очі й бачу, що погляд Пенумбри трохи злагіднів.

— Та все ж… ви таки це зробили. — Він розвертається й іде до «Захмарної колекції». — Дуже цікаво.

— Хто він? — зненацька виривається в мене. — Чиє це обличчя?

— Це Засновник, — відказує Пенумбра й проводить довгою долонею вздовж однієї з полиць. — Той, хто криється й чекає. Він роками мордує початківців. Роками! А вам вдалося знайти його за… скільки? За якийсь місяць?

Не зовсім.

— За день.

Пенумбра різко втягує повітря. Його очі знову спалахують. Вони широко розплющені, у них відбивається світло з вікон, танцюють яскраво-блакитні вогники. Ніколи раніше я такого не бачив. Він зітхає.

— Неймовірно. — Він знову глибоко вдихає. Виглядає приголом­шеним і захмелілим. Правду кажучи, він видається трохи схибленим. — Я маю роботу, — каже він. — Мушу все спланувати. Ідіть додому, мій хлопчику.

— Але ж…

— Ідіть додому. Розумієте ви це чи ні, та сьогодні вам вдалося зробити щось дуже важливе.

Він розвертається і ще глибше занурюється в темряву запилюжених полиць, стиха розмовляючи сам із собою. Я беру свій ноутбук і торбу та вислизаю за двері. Дзвоник ледь чутно теленькає. Я зазираю до книгарні крізь високу вітрину, але Пенумбра вже зник за завитками золотих літер.

Чому ви так любите книжки?

Я повертаюсь до книгарні наступної ночі й бачу щось таке, чого зроду тут не бачив, щось таке, від чого мені перехоплює подих і я стаю мов укопаний.

У «Цілодобовій книгарні містера Пенумбри» темно.

Тут щось не те. Книгарню завжди відчинено, вона ніколи не спить, ніби крихітний маяк у водах цієї задрипаної частини Бродвею. Але сьогодні світло згасло, а на дверях із внутрішнього боку висить акуратний аркушик. В’юнким почерком Пенумбри написано:

ЗАЧИНЕНО (AD LIBRIS)

У мене немає ключів від книгарні, бо я ніколи їх не потребував. У нас тут завжди була естафета: Пенумбра передавав книгарню Оліверу, Олівер мені, а я Пенумбрі. Якусь хвилю я обурююсь, мене переповнює егоїстична лють. Що це, у біса, означає? Коли її знову відчинять? Хіба не можна було написати мені на електронну пошту чи попередити якимсь іншим способом? Це геть безвідповідально з боку роботодавця.

А тоді я починаю хвилюватися. Наша вранішня розмова була вельми незвичною. А що, як вона не на жарт стривожила Пенумбру й у нього стався серцевий напад? А що, як він помер? А може, він схлипує у своїй самотній квартирі, де його ніколи не навідують родичі, бо дідусь Пенумбра дивакуватий і пахне книжками? Потік сорому розливається моїми венами, з’єднується з люттю, і вони перемішуються в густий суп, від якого мені робиться зле.

Я заходжу до алкомаркету на розі, щоб купити чіпсів.

Протягом наступних двадцяти хвилин я стою на тротуарі, бездумно жую чіпси, витираючи руки об штани, без найменшого поняття, що робити далі. Іти додому й прийти завтра? Пошукати Пенумбру в телефонному довіднику і спробувати йому зателефонувати? Маячня. Я добре знаю, що не знайду Пенумбру в телефонному довіднику, до того ж я й не знаю, де взяти той довідник.

Отак я стою, силкуючись придумати якийсь розумний план дій, аж раптом помічаю знайому постать, що якраз чимчикує вулицею. Це не Пенумбра, він так не ходить. Це… це міс Лапін. Я присідаю за сміттєвим баком (з якого це дива я присідаю за сміттєвим баком?) і дивлюся, як вона квапиться до книгарні, наближається на достатню відстань, аби розгледіти, що всередині жодної душі, і легенько скрикує, а тоді кидається до вхідних дверей, стає навшпиньки і, притиснувшись носом до скла, читає оголошення «ЗАЧИ­НЕНО (AD LIBRIS)», без сумніву, вбачаючи в цих трьох словах якийсь глибокий зміст.

Потому вона крадькома роззирається навколо, і, коли блідий овал її обличчя повертається в мій бік, я вбачаю в її виразі прихований страх. Вона розвертається й тупцяє туди, звідки прийшла.

Я викидаю пачку з чіпсами в смітник і йду за нею.

Лапін звертає з Бродвею на доріжку, що веде до Телеграфного пагорба. Вона не збавляє швидкості навіть тоді, коли рельєф починає здійматися вгору. Хто б міг подумати, що ця химерна бабця має стільки сил. Я сопу й хекаю, квапливо крокуючи за квартал позаду, і ледь за нею встигаю. На пагорбі понад нашими головами стримить Вежа Койт, змазаний сіруватий обрис на тлі безпросвітного чорного неба. Десь посередині вузенької вулички, що огинає контур пагорба, Лапін зникає.

Я біжу до того місця, де бачив її востаннє, і натрапляю на вузькі кам’яні сходи, втиснені в бік пагорба. Вони схожі на провулок між будинками і стрімко тягнуться вгору, затінені переплетінням гілок. Хтозна-як, але Лапін уже піднялася до половини.

Я пробую погукати її: «Міс Лапін!» — та я геть захекався і, замість кричати, хриплю. Я прокашлююсь, невдоволено буркаю, нахиляюся вперед і йду за нею.

На сходах тихо. Світло падає лише з крихітних віконець, розміщених високо в будинках, що здіймаються по обидва боки. Воно розхлюпується на гілки вгорі, які гнуться під вагою темних слив. Попереду вчуваються голосний шурхіт та різноголосе ґелґотання. За мить зграя сполоханих диких папуг, спритно маневруючи тунелем із переплетених гілок, виривається на відкритий простір нічного неба. Кінчики їхніх крил черкають мене по голові.

Трохи далі згори долинає різке клацання, риплять двері, а тоді зі смужки світла виростає великий квадрат. На мить його заступає тінь переслідуваної, і світло зникає. Розмарі Лапін уже вдома.

Я дістаюся до майданчика й опускаюся на сходинку, аби перевести подих. У цієї жіночки нічогенька витривалість. Може, вона легка й кістки має, як у пташки. Може, вона ходить, не торкаючись ногами землі. Я дивлюся вниз, на дорогу, якою ми прийшли, і крізь мереживо чорних гілок ген-ген унизу бачу вогні міста.

Усередині дзенькають і брязкають тарілки. Я стукаю у двері міс Лапін.

Залягає довга сторожка тиша.

— Міс Лапін? — гукаю я. — Це Клей із… е-е-е… із книгарні. Продавець. Я лише хотів у вас про дещо запитати. — А може, і не про дещо, а про все.

Знову западає тиша.

— Міс Лапін?

Я бачу тінь, що затуляє смужку світла під дверима. Вона якусь мить вагається, а тоді замок скрегоче і з-за дверей визирає міс Лапін.

— Вітаю, — лагідно каже вона.

Її помешкання скидається на нору гобіта-бібліофіла — низенька стеля, зусібіч обступають стіни, і де не глянь — усе книжки й книжки. Приміщення маленьке, але досить затишне. Повітря пахне корицею й трішки марихуаною. Крісло з високою спинкою повернене до ошатного каміна.

Лапін не сідає в крісло. Вона задкує в куток схожої на камбуз кухні, якомога далі від мене, тільки б не бути зі мною в одній кімнаті. Гадаю, вона вистрибнула б у вікно, якби змогла до нього дістатися.

— Міс Лапін, — кажу я, — мені потрібно зв’язатися з містером Пенумброю.

— Може, хочете чаю? — питає вона. — Так, вип’єте чаю, а тоді підете у своїх справах. — Вона возиться з важким мідним чайником. — Молодь така заклопотана вечорами, усюди треба встигнути, з усіма зустрітися…

— Насправді я мав би зараз бути на роботі.

Її руки, що застигли над конфорками, здригаються.

— Аякже, так, не хвилюйтеся, для вас знайдеться стільки робіт…

— Я не шукаю роботу! — Уже спокійніше я продовжую: — Міс Лапін, я серйозно. Мені потрібно зв’язатися з містером Пенумброю.

Лапін мовчить, та за мить озивається.

— Є стільки професій. Ви могли б стати пекарем, таксидермістом, капітаном порома… — На цих словах вона повертається й чи не вперше за весь час дивиться прямісінько на мене. У неї сірувато-зелені очі. — Містер Пенумбра поїхав.

— А коли він повернеться?

Лапін нічого не відповідає, вона просто дивиться на мене, а тоді повертається до чайника, який уже почав шипіти й підстри­бувати на конфорці її невеличкої плити. Іскриста суміш ціка­вості й страху просочується в мій мозок. Я змушений ужити крайніх заходів.

Я витягаю свій ноутбук — мабуть, найпрогресивніший з усіх технічних пристроїв, що будь-коли перетинали поріг цієї гобітської нори, — і ставлю його на стос важких томів — усі вони із «Захмарної колекції». Лискучий ноутбук видається безпорадним прибульцем, який марно намагається знайти своє місце поміж високих землян. Я відкриваю його — освітлені нутрощі прибульця виставлено напоказ! — і завантажую свою візуалізацію, а Лапін тим часом несе до мене два блюдця з чашечками чаю.

Вона зиркає на екран, упізнає в 3D-моделі книгарню і, ледь не випустивши блюдця з рук, із брязкотом ставить їх на стіл. Сплеснувши в долоні, вона схиляється до екрана й дивиться, як набуває форми миготливе дротяне обличчя.

— Ви знайшли його! — скрикує вона.

Лапін розпрямляє на столі, звільненому від книг, тонесенький, майже прозорий аркуш. Тепер моя черга дивуватися. На папері зображено схему книгарні, накреслену сірим олівцем, і на тій схемі також є лінії, що з’єднують книжки на полицях. Та її малюнок ще не завершено, навіть, я б сказав, щойно розпочато. Є тільки вигин підборіддя, лінія носа й більше нічого. Ці лінії, темні й упевнені, обросли павутиною стертих — нашарована історія примарних ліній, що їх раз по раз малювали й стирали.

Цікаво, як довго Лапін працює над своїм малюнком?

Усе написано в неї на обличчі. Її щоки тремтять, ніби вона от-от розплачеться.

— Ось тому містер Пенумбра й поїхав. Ох, але що ви зробили? Як вам це вдалося?

— Завдяки комп’ютерам, — кажу я. — Великим комп’ютерам.

Лапін зітхає й урешті безсило опускається в крісло.

— Це жахливо, — каже вона. — Стільки роботи було зроблено.

— Міс Лапін, — питаю я, — над чим ви працювали? Про що взагалі йдеться?

Лапін заплющує очі й мовить:

— Мені заборонено про це розповідати. — Одним оком вона крадькома зиркає на мене. Я спокійний, намагаюся показати, що я привітний і їй нема чого мене боятися. Вона знову зітхає. — Але ви направду подобалися містерові Пенумбрі. Він дуже вас цінував.

Мені не до вподоби, що вона говорить у минулому часі. Лапін тягнеться до своєї чашки, але не може її дістати, тож я підіймаю блюдце й простягаю їй.

— Знаєте, так приємно про це говорити, — продовжує вона, — коли минуло стільки років читання, читання, читання. — Вона вмовкає й потихеньку п’є свій чай. — Ви ж нікому про це не розкажете?

Я хитаю головою. Нікому.

— Так от, — вона глибоко вдихає. — Я початківець, новачок у братстві Нерозривного Корінця. Воно існує вже понад п’ятсот років. — І поважно додає: — Таке ж давнє, як і самі книжки.

Нічого собі. Лапін тільки початківець? Та їй, мабуть, не менш ніж вісімдесят.

— Як ви туди потрапили? — цікавлюсь я.

— Усе через книгарню, — провадить вона. — Я відвідувала її протягом шести чи семи років, а тоді одного дня, коли платила за книжку (я добре пам’ятаю ту мить), містер Пенумбра подивився мені у вічі й запитав: «Розмарі, — їй добре вдається імітувати Пенумбру, — Розмарі, чому ви так любите книжки?» А я відповіла: «Та й сама не знаю». — Вона бадьорішає, її голос робиться молодшим. — «Мабуть, тому, що вони безмовні і я можу брати їх із собою в парк». — Вона примружує очі. — Він дивиться на мене й нічого не каже. Тоді я додаю: «Ну, насправді я люблю книжки, бо вони — мої найліпші друзі». Відтак він усміхається — у нього чудова усмішка, — підходить до стелажів, видирається драбиною так високо, як ніколи раніше.

Звісно. Я здогадався.

— Він дав вам книжку із «Захмарної колекції»?

— Як ви сказали?

— О, ну… ну, ви знаєте, з полиць у дальшій частині книгарні. Зашифровані книжки.

— Це codex vitae, — каже вона. — Так, містер Пенумбра дав мені одну з тих книжок і ключ для її розшифрування. Але він сказав, що то єдиний ключ, який він може мені дати. Наступний мені доведеться знайти самотужки, а після нього ще один, і так далі. — Лапін трішки похмурніє. — Він казав, що невдовзі я приєднаюся до непереплетених, однак у мене виникли великі труднощі.

Заждіть-но.

— Непереплетені?

Вона киває.

— Є три звання, — пояснює Лапін і загинає тоненькі пальці. — Початківець, непереплетений та переплетений. Аби стати непере­плетеним, потрібно розгадати Загадку Засновника. Усі відповіді — в книгарні. Ви йдете від однієї книжки до іншої, розшифровуєте кожну, шукаєте ключ до наступної. Усі вони розміщені в певному порядку. Ніби заплутані нитки.

Тепер я втямив.

— То саме цю загадку я й розгадав.

Вона киває, супиться й потягує чай. І враз, ніби щойно пригадала, вигукує:

— А знаєте, я теж колись була програмістом.

Не може бути.

— Ще в той час, коли комп’ютери були великими й сірими, як слони. Ох, то була важка праця. Ми були першими, хто взявся за цю справу.

Неймовірно.

— А де це було?

— У Pacific Bell, отам, на вулиці Саттер, — вона вказує пальцем у бік центру міста, — у ті часи, коли телефон вважали високою технологією. — Вона всміхається і грайливо підморгує. — У молодості я була дуже сучасною дівчиною.

Я навіть не сумніваюсь.

— Та вже минуло хтозна-скільки років, відколи я востаннє користувалась такою технікою. Мені ніколи навіть на гадку не спадало скористатися вашим методом. Якби ви знали, — вона махає рукою на стоси книжок і паперів, — як я із цим намордувалася. Продиралась від однієї книжки до іншої. Деякі історії були цікаві, а от інші… — Вона зітхає.

Знадвору долинає гуркіт і тупіт, знову лопотять сполохані папуги, а тоді хтось нетерпляче барабанить у двері. Лапін широко розплющує очі. Стукіт не припиняється. Двері аж здригаються.

Лапін різко підводиться з крісла, повертає ручку, і ми бачимо, що за дверима стоїть Тінделл — із виряченими очима й розпатланим волоссям, однією рукою він тримається за голову, а друга зависла в повітрі, наготувавшись знову гатити у двері.

— Він поїхав! — кричить він і залітає до кімнати. — Викликали до бібліотеки! Як таке може бути? — Він бурмоче щось собі під ніс і метушливо кружляє кімнатою, ніби розкручує клубок нервів. Кидає погляд на мене, але не зупиняється й навіть не сповільнює крок.

— Він поїхав! Пенумбра поїхав!

— Морісе, Морісе, вгамуйся, — каже Лапін. Вона садовить його у своє крісло, і він безсило опускається, зіщулюється й тремтить.

— Що ми будемо робити? Як можемо зарадити? Як маємо вчинити? Без Пенумбри… — Тінделл затинається, а тоді, схиливши голову набік, дивиться на мене. — Ви можете керувати книгарнею?

— Агов, постривайте, — кажу я. — Він же не помер. Він просто… ви ж самі щойно сказали, що він поїхав до бібліотеки.

На обличчі Тінделла написано зовсім інше.

— Він більше не повернеться, — каже він і скрушно хитає головою. — Не повернеться, не повернеться.

Уже знайома суміш — та цього разу в ній більше страху, ніж цікавості, — розливається в мене в животі. Це паршиве ­відчуття.

— Мені сказав Імберт, а він почув це від Монсефа. Корвіна лютує. Пенумбру спалять. Спалять! Це мій кінець! Це твій кінець! — Він тицяє пальцем у Розмарі Лапін. У неї тремтять щоки.

Я геть нічого не розумію.

— Що ви маєте на увазі, коли кажете, що містера Пенумбру спалять?

— Не його самого, а книжку… його книжку! Це нічим не краще, навіть гірше. Краще б тіло, а не слова. Вони спалять його книжку, як це було із Саундерсом, Моффатом, Доном Алехандро, ворогами Нерозривного Корінця. Він, його, Ґленко, та що найгірше — у нього десяток новачків. Усі покинуті, загублені. — Він дивиться на мене вологими розпачливими очима й жалібно додає: — Я майже закінчив!

Я таки втрапив до якогось культу.

— Містере Тінделл, — сухо кажу я, — де вона? Де та бібліотека?

Тінделл хитає головою.

— Не знаю. Я ж тільки початківець. А тепер ніколи, ніколи не стану… якщо тільки… — Він підводить голову. У його очах зблискує вогник надії, і він ще раз питає мене: — Ви можете керувати книгарнею?

Я не можу керувати книгарнею, але можу її використати. Завдяки Тінделлу я дізнався, що Пенумбра десь утрапив у біду, і я певен, що з моєї вини. Я не розумію як і чому, але це точно через мене Пенумбра кинувся пакувати речі, і тепер я не на жарт за нього непокоюся. Цей культ, схоже, вигадано для того, щоби вводити в оману старих книголюбів — така собі саєнтологія для вчених пенсіонерів. Якщо це справді так, то Пенумбра вже добряче заплутався в їхніх тенетах. Отож годі тупцяти на місці й губитися в здогадах: необхідно обнишпорити цілодобову книгарню містера Пенумбри, і, може, вдасться знайти якісь відповіді.

Та спершу мені треба проникнути всередину.

Близько полудня наступного дня я, зіщулившись, стою на Бродвеї й роздивляюся товсте скло вітрини, аж тут біля мене нізвідки з’являється Олівер Ґрон. Господи, як можна ходити так нечутно з його комплекцією?

— У чому річ? — питає він.

Я уважно дивлюсь на нього. А що, як Олівера теж уже затягли до цього культу?

— Чому ми стоїмо надворі? — продовжує він. — Тут холодно.

Ні. Він така ж стороння людина, як і я. Та, може, у цієї сторонньої людини є ключі.

Він хитає головою.

— Двері ніколи не зачинялися. Я просто заходив і займав місце містера Пенумбри.

Так, а я займав місце Олівера. Але зараз Пенумбри немає.

— Доведеться стовбичити тут.

— Ну, можна спробувати пожежний вихід.

Двадцять хвилин по тому ми з Олівером кидаємо в бій свої навички скелелазіння, натреновані завдяки тінистим стелажам Пенумбри. У крамниці господарських товарів за п’ять кварталів звідси ми придбали розкладну драбину й поставили її у вузенькому завулку між книгарнею і стрип-клубом.

Сухорлявий бармен, що працює в «Дупцях», теж тут, він сидить на перевернутому відрі й потягує цигарку. Кидає на нас однісінький погляд і повертається до свого телефона. Здається, він грає у «Фруктового Ніндзю».

Першим іде Олівер, а я тримаю драбину. Потім лізу за ним. Ми приземляємось на якійсь незвіданій території. Я непевно уявляв, що мав би бути такий завулок і десь у ньому — пожежний вихід, та досі не збагну, як той пожежний вихід сполучається із самою книгарнею. Ми перебуваємо в дальшій частині володінь Пенумбри, куди я заходив украй рідко. Окрім яскравих передніх полиць і затінених висот «Захмарної колекції», є ще й крихітна відпочинкова кімнатка з маленьким столом і невеличкою вбиральнею, а за нею — двері з табличкою «Стороннім вхід заборонено», які ведуть до кабінету Пенумбри. Я сприймав цю заборону серйозно, як і друге правило (воно стосується недоторканності книжок із «Захмарної колекції»), ну принаймні доти, доки його не порушив Мет.

— Ага, двері ведуть до сходів, — каже Олівер. — Вони тягнуться вгору. — Ми обидва стоїмо на пожежній драбині, яка пронизливо рипить і скрегоче металом, коли хтось із нас починає рухатись. Тут є широке вікно — старе скло, вставлене в подряпану й потріскану дерев’яну раму. Я тягну, та воно не піддається. Олівер схиляється, щось буркає на студентському сленгу, і вікно з ляскотом і скрипом відчиняється. Я зиркаю вниз, на бармена, який залишився в завулку. Він ігнорує нас зі старанністю людини, для якої не зважати на справи інших — це частина роботи.

Ми перелазимо через раму й зістрибуємо в темний кабінет Пенумбри на другому поверсі.

Виникає сум’яття і штурханина, Олівер голосно скрикує: «Ой!» — і нарешті знаходить вимикач. Яскравим помаранчевим світлом загоряється лампа на довгому столі, і нам відкривається навколишній простір.

Пенумбра ще химерніший, ніж видавалося на перший погляд.

Увесь стіл заставлено комп’ютерами, і їх усі виготовлено не пізніше за 1987 рік. Ось старенький TRS-80, під’єднаний до приземкуватого коричневого телевізора. Довгастий Atari та IBM PC в яскраво-синьому пластиковому корпусі. Усюди коробки, набиті дискетами, і стосики посібників — їхні назви надруковані квадратними літерами:

НАДКУСІТЬ ВАШЕ «ЯБЛУКО»

ПРОСТІ ПРОГРАМИ ДЛЯ РОЗВАГИ Й КОРИСТІ

МАЙСТЕР-КЛАС ІЗ VISICALC

Біля PC лежить довга металева коробка з двома гумовими ковпачками вгорі. Біля неї — старенький дисковий телефон із довгою вигнутою слухавкою. Припускаю, що металева коробка — то модем, найдавніший у світі. Якщо наготувалися виходити в Інтернет, устроміть слухавку в гумові ковпачки, ніби комп’ютер у буквальному сенсі комусь телефонує.

Я ніколи не бачив такого на власні очі, лише в глузливих постах блогерів під назвою «ви тільки подивіться, як воно працювало». Я спантеличений, адже переді мною доказ того, що в якийсь період свого життя Пенумбра теж крадькома проникав у кіберпростір.

На стіні позаду столу висить велика й старовинна карта світу. На ній немає Кенії, Зімбабве та Індії. Замість Аляски — пустир. У карту встромлено лискучі канцелярські кнопки. Вони позначають Лондон, Париж, Берлін, Санкт-Петербург, Каїр, Тегеран та інші міста — імовірно, там є книгарні, невеликі бібліотеки.

Поки Олівер проглядає стоси паперів, я вмикаю комп’ютер. Перемикач звучно клацає, і машина з гуркотом оживає. Звучить так, ніби десь поблизу злітає літак: спершу гучне ревіння, тоді скрегіт, а потому стакато з коротких гудків. Олівер різко обертається.

— Що ти робиш? — шепоче він.

— Як і ти, шукаю зачіпки. — Не розумію, чого він шепоче.

— А що, як там якесь паскудство? — він продовжує шепотіти. — Порнографія чи щось таке.

Комп’ютер показує командну стрічку. Нічого складного. Із цим я можу дати собі раду. Коли створюєте сайти, доводиться спілкуватися з віддаленими серверами, а способи такого спілкування з 1987 року майже не змінилися, тож я пригадую «Новий бейґл» і вношу кілька пробних команд.

— Олівере, — кажу я неуважно, — ти коли-небудь займався цифровою археологією?

— Ні, — відповідає він, згорбившись над комодом із шухлядами. — Я не дуже цікавлюсь тим, що було пізніше за дванадцяте століття.

Крихітний жорсткий диск забитий текстовими файлами з таємничими назвами. Я відкриваю один із них, а всередині — мішанина символів. Це або початкові дані, або шифр, або… так. Це одна з книжок із «Захмарної колекції», одна з книжок, яку Лапін назвала codex vitae. А це означає, що Пенумбра завантажував їх на комп’ютер.

Тут є програма під назвою «Метод Ейлера». Я вписую її в командну стрічку, затамовую подих, натискаю «Пуск»… Комп’ютер невдоволено пікає. Яскравими зеленими літерами написано, що в коді виявлено помилки, багато помилок. Програма не працюватиме. Може, й ніколи не працювала.

— Поглянь, — гукає Олівер із протилежного кінця кімнати.

Він схилився над товстою книжкою, що лежить на картотечній шафці. У неї шкіряна палітурка й тиснення, як на журналах, і називається вона «PECUNIA». Може, то якийсь таємний журнал для всіх пікантних подробиць цієї історії з книжками. Але ні: Олівер розкриває книжку, і ми розуміємо, яке в неї призначення. Це грос­бух, бухгалтерська книга, кожну сторінку якої поділено на дві широкі колонки й десятки вузеньких рядочків, заповнених крученим почерком Пенумбри.

FESTINA LENTE CO. $10 847,00

FESTINA LENTE CO. $10 853,00

FESTINA LENTE CO. $10 859,00

Олівер гортає сторінки гросбуха. Записи тягнуться місяцями, і всі датовані десятками років тому. То ось хто наш покровитель — компанія Festina Lente мусить мати якийсь стосунок до Корвіни.

Олівер Ґрон — досвідчений археолог. Поки я бавився в хакера, він натрапив на справді корисну інформацію. Я беру з нього приклад і крок за кроком обнишпорюю кімнату, сподіваючись розшукати ще якісь зачіпки.

Ось іще одна приземкувата шафка. На ній: словник, тезаурус, зім’ятий примірник журналу Publishers Weekly за 1993 рік і меню бірманського ресторану для замовлення доставки їжі. Усередині: папір, олівці, канцелярські гумки та степлер.

Є тут і вішалка, порожня, за винятком вузького сірого шарфа. Раніше я бачив його в Пенумбри.

На дальшій стіні, якраз біля сходів, що ведуть донизу, висять фотографії в чорних рамах. На одній зображено книгарню, але зробили ту світлину, певне, кілька десятиліть тому. Сама вона чорно-біла, і вулиця виглядає по-іншому. Замість стрип-клубу «Дупці» по сусідству розташований ресторан під назвою «Аріґоні», зі свічками й картатими скатертинами. На іншому фото, уже на кольоровій фотоплівці Kodachrome, симпатична жінка середніх років із коротко обстриженим білявим волоссям обіймає секвою, кокетливо закинувши назад одну ногу, і радісно усміхається в об’єктив.

На останній фотографії троє чоловіків позують на фоні мосту Золота Брама. Один уже літній і скидається на професора: гострий гачкуватий ніс і лукава посмішка переможця. Двоє інших значно молодші. Один із них широкоплечий і має міцні руки, як у накачаного старшокласника. У нього чорні вуса й високі залисини. Однією рукою він показує в камеру великий палець, другою — обіймає за плечі третього, високого й худорлявого чоловіка… Заждіть-но. Третій чоловік — це Пенумбра. Так, Пенумбра, яким він був багато років тому, із гривою каштанового волосся та рум’янцем на щоках. Він усміхається. Такий молодий.

Я розкриваю раму й виймаю фотографію. На звороті рукою Пенумбри підписано:

Двоє початківців і великий учитель.

Пенумбра, Корвіна, Аль-Асмарі.

Неймовірно. Найстарший, мабуть, Аль-Асмарі. Тоді виходить, що той із вусами — Корвіна, теперішній бос Пенумбри, генеральний директор «Всесвітньої корпорації химерних книгарень», яка, імовірно, і є компанією Festina Lente. І, певне, саме цей Корвіна викликав Пенумбру до бібліотеки, аби покарати його, звільнити, спалити чи ще щось гірше. На цій світлині він виглядає здоровим і міцним, та зараз він такий же старий, як Пенумбра. Мабуть, став злостивим дідуганом.

— Поглянь, — знову гукає Олівер з іншого кінця кімнати. Вочевидь, детективна робота дається йому краще, ніж мені. Спершу гросбух, а тепер ще й це: він тримає свіжовидрукуваний розклад поїздів. Розпрямляє його на столі, і ось він, обведений чотирма різкими лініями, — пункт призначення нашого роботодавця.

Пенсильванський вокзал.

Пенумбра прямує до Нью-Йорка.

Імперії

Ситуація, наскільки я розумію, складається так.

Книгарню зачинено. Пенумбра поїхав, отримавши виклик від свого боса Корвіни, до таємної бібліотеки, яка насправді є штаб-­квартирою культу бібліофілів, відомого під назвою Нерозривного Корінця. Там щось палитимуть. Бібліотека розташована в Нью-Йорку, але ніхто не знає, де саме, принаймні поки що.

Олівер Ґрон вирішив, що проникатиме до книгарні через пожежний вихід і відчинятиме її бодай на кілька годин щодня, аби Тінделл та інші трохи вгамувались. Може, Оліверу навіть вдасться вивідати більше інформації про Нерозривний Корінець.

А в мене свій квест. Дата прибуття Пенумбри до пункту призначення — він, певна річ, поїде потягом — аж через два дні. Зараз він плуганиться через цілу країну, і я, якщо діятиму швидко, зможу його випередити. Так, я встигну перехопити його й урятувати. Зможу все владнати й повернути свою роботу. І врешті дізнаюся, що тут, у біса, коїться.

Я про все розповідаю Кет, як уже звик робити останнім часом. Відчуття таке, ніби завантажуєш у комп’ютер надскладну математичну задачу. Я лише вношу змінні величини, тисну кнопку «Пуск», і…

— Нічого не вийде, — каже вона. — Пенумбра — уже літній чоловік. Чомусь мені здається, що вся ця історія давно стала частиною його життя. Тобто вона фактично і є його життям, так?

— Воно-то так, але…

— Тому я сумніваюся, що тобі вдасться переконати його просто… облишити це все. Візьми, наприклад, мене. Я пропрацювала в Google скільки — три роки? Далеко до цілого життя. Та навіть зараз ти не можеш просто підійти до мене на вокзалі й попросити від усього відмовитись. Ця компанія — найважливіша частина мого життя. Найважливіша частина мене самої. Я б пішла від тебе й навіть не озирнулась.

Вона має рацію, і це мене засмучує. Не тільки тому, що тепер мені доведеться вигадувати новий план, а ще й тому, що, хоч я й розумію правдивість її слів, проте не бачу в них жодного сенсу. Я ніколи не почував нічого схожого щодо роботи (чи культу). Ви можете підійти до мене на вокзалі й намовити на що завгодно.

— Та я вважаю, що ти обов’язково маєш поїхати до Нью-Йорка, — каже Кет.

— Так, а тепер я геть спантеличений.

— Ця історія аж надто цікава, щоб її так легко облишити. Яка в тебе альтернатива? Знайти нову роботу й довіку мучити себе питанням, що скоїлося з твоїм колишнім роботодавцем?

— Ну, це вже можна назвати планом Б…

— Твій перший порив був правильний. Тобі лише потрібно попрацювати над… — вона вмовкає й закопилює губу, — стратегією. І взяти мене з собою. — Кет усміхається. А як інакше? Хіба я можу відмовити?

— Google має велике представництво в Нью-Йорку, — продовжує вона, — і я ще там ніколи не була, тож просто скажу, що ­хотіла б познайомитися з тамтешньою командою. Мій менеджер не заперечуватиме. То що скажеш?

Що я скажу? У мене є квест, а тепер і союзник. Бракує тільки покровителя.

Дам вам одну пораду: потоваришуйте з мільйонером, коли він самотній шестикласник. Ніл Шах має багато друзів — інвесторів, підлеглих, інших підприємців, — та на якомусь підсвідомому рівні вони знають, та й він знає, що всі вони — друзі Ніла Шаха, генерального директора компанії. Я ж, на відміну від них, був і завжди буду другом Ніла Шаха, володаря підземелля.

Саме Ніл і стане моїм покровителем.

Його дім водночас слугує головним офісом його компанії. Давно, у ті часи, коли Сан-Франциско тільки спиналося на ноги, його будинок був просторим цегляним пожежним депо. А нині це просторий цегляний техно-лофт із хитромудрими колонками й надшвидким інтернетом. Компанія Ніла розташована на першому поверсі, де пожежники ХІХ сторіччя наминали позаминуло­вікове чилі та обмінювались позаминуловіковими анекдотами. Тепер їх замінила групка худорлявих юнаків — цілковита протилежність пожежникам. Замість масивних чорних черевиків вони носять неонові кеди, а коли тиснуть руку, то не здушують її щосили, а ледве торкаються. І більшість говорять з акцентом — хто­зна, може, саме це й не змінилося?

Ніл розшукує обдарованих програмістів, привозить їх до Сан-­Франциско й допомагає тут освоїтись. Ось такі вони, Нілові хлопці, а найкращий із них — Ігор, дев’ятнадцятирічний розумник із Білорусі. Якщо вірити Нілові, Ігор самотужки вивчив матричну алгебру, записуючи розв’язки на шуфлі, у шістнадцять став головним хакером Мінська й далі блукав би небезпечними манівцями цифрового піратства, якби Нілу не трапилось на YouTube демо-­відео з його 3D-творінням. Ніл зробив йому візу, придбав квиток на літак і до його приїзду облаштував йому робоче місце в колишньому пожежному депо. Біля столу на нього чекав спальний мішок.

Ігор пропонує мені своє крісло й вирушає на пошуки боса.

Голі цегляні стіни, подекуди обшиті товстими дошками, обклеєні величезними глянцевими чорно-білими постерами з відомими красунями: Рита Гейворт, Джейн Рассел, Лана Тьорнер. Тема продовжується на моніторах. На деяких екранах жінки збільшені аж до крупних пікселів, на інших зображення дублюються з десяток разів. На екрані Ігоря Елізабет Тейлор в образі Клеопатри, ось тільки половина її тіла — схематична тривимірна модель, зелені штрихи, які синхронно з кадрами кінофільму розходяться екраном.

Ніл заробив свої мільйони на проміжних програмах. Іншими словами, він створює програмне забезпечення, яке люди використовують для створення власних програм, здебільшого відео­ігор. Він продає інструменти, необхідні цим людям, як художникові палітра чи режисеру відеокамера. Продає інструменти, без яких їм ніяк не обійтись і за які вони готові платити купу доларів.

Перейду до суті справи: Ніл Шах — провідний експерт із фізики цицьок.

Він розробив першу версію своєї інноваційної програми з моделювання жіночих грудей ще тоді, коли навчався на другому курсі університету Берклі, і незадовго після того продав ліцензію на неї одній із корейських компаній, яка створювала тривимірну графіку для гри в пляжний волейбол. Гра була паскудна, а от цицьки вдалися на славу.

Нині його програма — називається вона Anatomix — фактично являє собою інструмент для моделювання й зображення жіночих грудей у цифровій сфері. Це цілісний пакет, який дозволяє створювати й моделювати з надзвичайним реалізмом цілі всесвіти людських цицьок. Один модуль надає дані для розміру, форми,справжності. (Груди — це зовсім не сфери, скаже вам Ніл, і не кулі з водою. Це складні конструкції, майже архітектурні.) ­Інший модуль передає колір грудей — забарвлює їх пікселями. Це особливий вид шкіри, мерехтливий, такого важко домогтися без допомоги комп’ютера. Для цього використовується підповерхневе розсіювання.

Якщо ви займаєтеся створенням цифрових цицьок, Нілова програма — єдиний підхожий варіант. Вона здатна й на більше — відтепер завдяки старанням Ігоря Anatomix може моделювати все людське тіло з бездоганно каліброваними коливаннями й мерехтінням у тих місцях, про які ви навіть не здогадувались. Утім, цицьки досі залишаються головним джерелом доходів компанії.

Насправді ж я вважаю, що Ігор та інші Нілові хлопці займаються перетворенням. Усі вхідні дані — незрівнянні красуні світового кінематографу — висять на стінах і блимають на екранах. У результаті — узагальнені моделі й алгоритми. І все йде по колу. Ніл розкаже вам, дуже секретно, що зараз його програму використовують для створення кінофільмів.

Ніл квапливо спускається гвинтовими сходами, махає рукою й широко всміхається. На ньому обтисла до міліметра сіра футболка, страшенно немодні «виварені» джинси і яскраві нові кросівки з розпухлими білими язиками. Мабуть, у чомусь ми назавжди залишаємося шестикласниками.

— Ніле, — пояснюю я, коли він підсуває свій стілець, — завтра мені потрібно вирушити до Нью-Йорка.

— Нащо? По роботі?

Ні, цілковита протилежність роботі.

— Мій літній роботодавець зник, і я намагаюся його вистежити.

— Я зовсім не здивований, — каже Ніл і примружує очі.

— Ти мав рацію, — визнаю я. Чарівники.

— Розповідай, у чому річ.

Він умощується на стільці.

Підходить Ігор. Я поступаюся йому стільцем і зводжуся на ноги, аби звучати переконливіше. Я розповідаю Нілові, у чому річ. Я пояснюю все у формі прологу до пригод у «Ракетах і магах»: передісторія, герої, мета квесту. Товариство зібралося ось яке, кажу я: у нас є злодій (це я) і чародійка (Кет). Бракує тільки воїна. (Чому типове товариство шукачів пригод складається з чарівника, воїна та злодія? Це мали б бути чарівник, воїн і якийсь багатій. Інакше хто буде оплачувати мечі, заклинання й готельні номери?)

Очі Ніла спалахують. Я знав, що така стратегія дасть свої плоди. Потому я показую йому 3D-модель книгарні зі зморшкуватим обличчям загадкового Засновника.

Він здіймає брови. Я зумів справити на нього враження.

— Я й не знав, що ти вмієш кодувати, — каже Ніл. Він примружує очі, його біцепси напружуються. Він думає. Урешті він мовить: — Хочеш показати це одному з моїх хлопців? Ігоре, глянь…

— Ні. Модель тут ні до чого.

Ігор усе одно нахиляється до екрана.

— По-моєму, виглядає непогано, — добродушно каже він. На екрані позаду нього Клеопатра кліпає тривимірними віями.

— Ніле, мені лишень потрібно полетіти до Нью-Йорка. Завтра. — Я по-дружньому йому підморгую. — А ще… мені бракує воїна.

Він морщить обличчя.

— Навряд… У мене стільки роботи.

— Але ж це точнісінько як у «Ракетах і магах». Ти ж сам про це мріяв. Скільки разів ми вигадували схожі сюжети? А тепер усе відбувається насправді.

— Я знаю, та невдовзі ми випускаємо важливу програму, і…

Я стишую голос.

— Сміливіше, Нілріку Напівкровний.

Це удар у живіт отруйним кинджалом злодія, і я добре знаю про це.

— Ніл… рік? — здивовано повторює Ігор. Ніл злісно зиркає на мене.

— У літаку є Wi-Fi, — кажу я. — Ці хлопці за тобою не сумуватимуть. — Я повертаюся до Ігоря. — Правду я кажу?

Білоруський Беббідж усміхається й киває.

Коли я був підлітком і читав фентезійні романи, то мріяв про спокусливих чародійок. Ніколи не думав, що мені трапиться одна з них, адже й гадки не мав, що чародії ходять поміж нас і називаємо ми їх ґуґлівцями. А зараз я в спальні цієї спокусливої чародійки, і ми сидимо на її ліжку, силкуючись знайти розв’язання важкенької проблеми.

Кет переконала мене, що нам нізащо не впіймати Пенумбру на Пенсильванському вокзалі. Занадто велика площа, пояснює вона — забагато шляхів, якими Пенумбра може покинути вокзал, зійшовши з потяга. Це можна довести за допомогою математичних розрахунків. Вірогідність того, що ми знайдемо його, становить 11 відсотків, але якщо розминемося, то втратимо його назавжди. Нам потрібно знайти таке місце, де нам годі буде розминутися.

Найбільше підійде, звісно ж, бібліотека. Але де ж переховується Нерозривний Корінець? Тінделл не знає. Лапін не знає. Ніхто нічого не знає.

Інтенсивні пошуки в Інтернеті не виявили ані сайту, ані адреси компанії Festina Lente. Про неї немає жодної згадки в газетах, журналах чи рекламних оголошеннях за останню сотню років. Ці хлопці не просто літають нижче за радари, вони залягли на дно.

Але ж мусить бути якесь конкретне місце, із вхідними дверима, так? Чи воно якось позначене? Мої думки повертаються до книгарні. На вітрині написано ім’я Пенумбри, а під ним — символ, той самий, що й на обкладинках журналу й гросбуха. Дві долоні, розкриті, ніби книга. Я сфотографував цей символ на телефон.

— Гарна ідея, — погоджується Кет. — Якщо на будівлі, хоч де-­небудь — намальоване на вікні чи висічене на камені — є таке зображення, ми зможемо знайти бібліотеку.

— Як? Оглянувши всі будинки на Мангеттені? Це займе в нас… скільки, п’ять років?

— Двадцять три, якщо точніше, — каже Кет. — Якщо робити все по-старому.

Вона ставить свій ноутбук на ліжко, і той оживає.

— Угадай, що є в програмі Google «Перегляд вулиць»? Зображення всіх будівель на Мангеттені.

— Що ж, зменшується час на ходіння й залишається скільки — тринадцять років?

— Пора тобі вже мислити по-іншому, — сміється Кет і хитає головою. — Саме цього й навчають у Google. Те, що колись було важким… більше таким не є.

Я все одно не розумію, яким чином комп’ютери зарадять нам із конкретно цією проблемою.

— Ну а якщо подумати про ком-п’ю-те-ри-і-лю-дей, — каже Кет пронизливим голосочком, ніби мультиплікаційний робот, — я-кі-пра-цю-ють-ра-зом? — Її пальці пурхають над клавіатурою, і я починаю впізнавати команди: король Hadoop і його армія знову вирушають у похід. Кет повертається до свого звичного голосу. — Ми використали Hadoop, щоб розчитати сторінки журналу, так? Точнісінько так само можемо скористатися програмою, аби прочитати позначки на будівлях.

Звісно.

— Проте траплятимуться помилки, — зауважує Кет. — Швидше за все, Hadoop зменшить наш перелік із сотень тисяч будівель до, скажімо, п’яти тисяч.

— То замість п’яти років це забере в нас п’ять днів.

— Помиляєшся! — каже Кет. — А знаєш чому? Бо в нас є десять тисяч друзів. Це називається, — вона тріумфально клацає на вкладку, і на екрані вигулькують товсті жовті літери, — Mechanical Turk. Замість того щоб розподіляти роботу між комп’ютерами, як це робить Hadoop, ця програма розподіляє роботу між живими людьми. І таких людей чимало. Здебільшого естонці.

Кет повеліває королем на ймення Hadoop і десятьма тисячами естонських піхотинців. Її годі спинити.

— Що я тобі завжди повторюю? — питає Кет. — У нас тепер з’явилися нові можливості, але всім невтямки. — Вона хитає головою й повторює: — Усім невтямки.

Тепер уже я імітую голос мультиплікаційного робота.

— Син-гу-ляр-ність-близь-ко!

Кет сміється й соває символи по екрану. Велика червона цифра в кутку повідомляє, що 30 347 працівників чекають наших команд.

— Зем-ні-дів-ча-та-ду-же-гар-ні! — Я лоскочу Кет, і вона натискає не ту вкладку. Вона відпихає мене ліктем і знову береться до роботи. Я спостерігаю, як вона вишиковує в чергу тисячі світлин із мангеттенськими будинками. Там є розкішні особняки, хмародряпи, школи, вітрини крамниць — усіх їх сфотографували ґуґлівські автомобілі, усі вони позначені як такі, що можуть містити символ книжки, яка виростає з розкритих долонь, хоча здебільшого (насправді в усіх випадках, крім одного) то інші символи, які комп’ютер сприйняв за символ Нерозривного Корінця: дві долоні, складені в молитві, вигадливі готичні літери, малюнок скрученого коричневого брецеля.

Тоді вона посилає зображення до Mechanic Turk — цілої армії охочих до роботи людей, що чекають перед ноутбуками по всьому світу, — а з ними й моє фото символу і просте запитання: «Збігається? Так чи ні?»

Маленький жовтий таймер на її екрані показує, що цю роботу буде виконано через двадцять три хвилини.

Тепер я розумію, про що говорить Кет. Це й справді одурманює. Тобто король Hadoop із його армією комп’ютерів — це одне, а тут ми маємо справу з живими людьми. І їх тисячі. Здебільшого естонці.

— Ой, а знаєш що? — раптом вигукує Кет, її обличчя спалахує від хвилювання. — Невдовзі назвуть новий склад Проектного ­Менеджменту.

— Ого. Побажати успіху?

— Ну, ти ж знаєш, це не просто випадковий вибір. Тобто частково випадковий, але існує також певний алгоритм. І я попросила Раджа замовити за мене слівце. Перед алгоритмом.

Звісно. Тоді в нас виходить ось що: (1) кухаря Перця, напевне, ніколи не оберуть до управлінського органу компанії; (2) якщо Google не дасть цій дівчині покерувати, я перейду на інший по­шуковик.

Ми витягуємось бік до боку на її грузькому космічному ліжку, наші ноги переплітаються, і ми командуємо більшою кількістю людей, ніж населення містечка, у якому я виріс. Вона — королева Кет Потенте зі своєю скороминущою імперією, а я — її вірний чоловік. Ми керуватимемо імперією недовго, але ж ви й самі ­знаєте — ніщо не триває вічно. Ми всі народжуємося, шукаємо союзників, будуємо імперії й помираємо, і все це в одну мить — може, в один поштовх якогось велетенського процесора.

Ноутбук приглушено тенькає, і Кет перевертається на бік, щоб дістати до клавіатури. Усе ще важко дихаючи, вона всміхається й ставить ноутбук собі на живіт, аби показати мені результати цього грандіозного союзу комп’ютерів і людей, цієї співпраці тисяч ­машин, десятків тисяч людей та однієї дуже кмітливої дівчини.

Перед нами — вицвіле зображення невисокої кам’яної будівлі, не дуже великої. Розмиті фігури переходять дорогу поблизу. Одна­ з них несе кумедний рожевий вузлик. Невеликі вікна забрані залізними ґратами, темні двері ховаються під тінистим навісом. І висічений на камені, сірий на сірому, наш символ: дві долоні, розкриті, ніби книжка.

Символ крихітний — не більший за звичайні долоні. Якби проходили повз, то, мабуть, зовсім би його не помітили. Будинок розташований на П’ятій авеню, навпроти Центрального парку, неподалік музею Ґуґґенхайма.

Нерозривний Корінець ховається там, де всім видно.