Цілодобова книгарня містера Пенумбри

Маленькі шматочки металу

Метрополіс уже загарбав цілу вітальню. Мет і Ешлі винесли звідти канапу, і тепер, щоби пройти кімнатою, доводиться маневрувати вузеньким каналом між рядами столиків — то Міттелрівер із двома містками. Комерційний район теж розрісся, позаду старого дирижабельного доку тягнуться вгору нові хмарочоси, вони майже торкаються стелі. Підозрюю, що Метові заманеться продовжити своє будівництво й угорі. Невдовзі Метрополіс загарбає ще й небо.

Уже за північ, а мені все не спиться. Мені досі не вдалося відновити свій добовий ритм, хоча після нашої нічної фотозйомки минув цілий тиждень. Отож я лежу на підлозі, пірнувши в глибини Міттелрівер, і переписую «Хроніки Співочих Драконів».

Аудіокнижку, яку я замовив для Ніла, було видано в 1987 році, та у своєму каталозі постачальник не зазначив, що її записано на звичайнісінькі касети. Касети! А може, це й було зазначено, а я просто не звернув уваги, коли захоплено робив це оптове замовлення. Хай там що, але я дуже хочу, щоби Ніл отримав цю аудіокнигу, тому й придбав на eBay за сім доларів чорний mp3-плеєр Sony Walkman і зараз відтворюю касети, записую на свій ноутбук і заливаю одну по одній у велетенський цифровий музичний автомат на небесах.

Зробити це можна тільки в режимі реального часу, тож мені доводиться сидіти тут і заново прослуховувати перші два томи. Але то не біда, адже читає книжку сам Кларк Моффат. Я ніколи не чув його голосу, і тепер, коли стільки про нього дізнався, відчуття таке, ніби зустрівся з його привидом. У нього гарний голос, трохи хрипкий, проте виразний, і я уявляю, як він відлунював від стін книгарні. Можу уявити, як Моффат уперше зайшов у ті двері — теленькнув дзвоник, зарипіли дошки на підлозі.

Пенумбра спитав:

— Що ви шукаєте серед цих полиць?

Моффат роззирнувся, зміряв оком приміщення, запримітив тінисті вершини «Захмарної колекції» — а як інакше — і відказав:

— А що читають чарівники?

На цих словах Пенумбра мав би усміхнутись.

Пенумбра.

Він зник, а його книгарня стоїть пусткою. Я й гадки не маю, де його шукати.

У мить просвітлення перевіряю, на кого зареєстровано домен penumbra.com, і, звісно ж, — його власник Пенумбра. Домен ще в первісну епоху Інтернету придбав Аякс Пенумбра, а у 2007 році його дію продовжили на оптимістичний десятилітній термін. Однак у реєстраційній формі зазначено лише адресу крамниці на Бродвеї. Дальший пошук нічого не дає. Пенумбра залишив по собі ледь помітну цифрову тінь.

Іншої, трохи тьмянішої миті просвітлення я знаходжу срібноволосу Мюріель і її козячу ферму, розташовану трохи південніше від Сан-Франциско на клаптях затуманених лугів, що називаються Пескадеро. Вона теж не знає, де він.

— Він уже робив так раніше, — каже вона. — Щезав. Та зазвичай телефонував. — Її гладеньке обличчя трохи похмурніє, і ледь помітні зморщечки навколо очей темнішають. Коли я вже збираюся йти, жінка дає мені невелике, завбільшки в долоню кружальце свіжого козячого сиру.

Тоді, останньої відчайдушної миті просвітлення, я відкриваю на комп’ютері скановані сторінки «Пенумбри». Google не зміг розшифрувати «Мануція», але теперішні книги життя не так хитромудро зашифровані, а тим більше (я був цілком певен), у цій книжці точно є якесь послання. Я надіслав Кет запитальне повідомлення, і її відповідь була миттєва й непохитна: «Ні». Ще за тринадцять секунд: «Про це не може бути й мови». А ще за сім секунд: «Цей проект закрили».

Кет страшенно розчарувалась, коли її Велике Розшифрування зазнало невдачі. Вона щиро вірила, що в тому тексті крилася якась глибока істина. Вона щиро хотіла, щоб там було щось важливе. А зараз вона з головою пірнула в ПМ і здебільшого не звертала на мене уваги. Хіба що відписала: «Про це не може бути й мови».

Та, певно, то навіть на краще. Книжкові розвороти на екрані ноутбука — масивні гліфи шрифту Gerritszoon, вихоплені різким спалахом фотокамер «БуркоСкана», — викликали в мене дивні відчуття. Пенумбра вважав, що його codex vitae читатимуть тільки після того, як він спочине вічним сном, отож я вирішив, що не буду копирсатись у його книзі життя лише для того, щоб знайти його домашню адресу.

Урешті-решт, коли просвітлення остаточно згасає, я звертаюся до Тінделла, Лапін і Федорова. Вони теж не знають, де шукати Пенумбру. Усі вони готуються перебратися на схід, щоб знайти прихисток у нью-йоркській філії Нерозривного Корінця і приєднатися до ватаги Корвіни. Як на мене, то всі їхні потуги марні — ми гнули codex vitae на всі боки, аж доки не порвали. У кращому випадку товариство тримається на хибній надії, а в гіршому — на брехні. Тінделл та інші поки не готові цього визнати, та колись їм таки доведеться подивитися правді у вічі.

Якщо справа здається пропащою, то так воно і є. Я почуваюся кепсько, бо якщо ви крок за кроком відмотаєте всі події на самісінький початок, то не буде чим заперечити той факт, що винуватцем усіх наших пригод був саме я.

Мої думки десь заблукали. Я витратив не одну ніч, щоб дістатися до цього місця, і от нарешті Моффат дочитує другий том. Мені ще не доводилося слухати аудіокнигу, і мушу сказати, що відчуття зовсім інакше. Коли читаєш книжку, події розгортаються у твоїй голові. Коли ж слухаєш, то здається, що все дійство відбувається в маленькій хмарці, яка огортає твою голову, ніби ворсиста плетена шапка, натягнута на очі.

— Золоту Сурму Ґріффо гарно викували, — каже Зенодот, погладжуючи пальцями вигин Телемахового скарбу. — Усі чари в тому, як її викували. Розумієш? У ній немає магії — я її не чую.

Голос Зенодота у виконанні Моффата зовсім не такий, як я очікував. Замість глибокого й розкотистого чарівницького басу я чую монотонний діловий тон. Такий би пасував корпоративному консультантові з магічних питань.

Фернвен здивовано округлює очі. Адже заради цієї чарівної сурми вони витерпіли всі жахіття мертвих мочарів. А Перший Маг заявляє, що вона не має жодної магічної сили.

— Магія — не єдина сила в цьому світі, — неголосно продовжує старий чаклун, повертаючи сурму її королівському власникові. — Ґріффо створив такий бездоганний інструмент, що навіть мертві мусять піднятися, коли вчують його поклик. Він викував сурму своїми руками, без жодного заклинання чи пісні дракона. Хотів би і я володіти такими вміннями.

Моффат читає, і голос Першого Мага видає його лихий намір. Цілком очевидно, що буде далі.

— Навіть Альдраґ, Батько Драконів, позаздрив би такому скарбу.

Заждіть-но, що він сказав?

До цього моменту кожен рядок, який лунав із вуст Моффата, був для мене приємним повтором. Його голос, мовби грамофонна голка, легенько підстрибував на платівці в моєму мозку. Але цей рядок — я ніколи раніше його не чув.

Це новий рядок.

Мій палець зависає над кнопкою паузи, але я не хочу псувати Нілову аудіокнигу. Я мчу до своєї кімнати й висмикую з полиці другий том. Гортаю до самого кінця.

Таки-так, я не помилився — немає тут жодної згадки про Альдра­ґа, Батька Драконів. Він був першим Співочим Драконом і використав силу драконівської пісні, щоб із розплавленої скелі витворити перших гномів, але зараз не про це, а про те, що такого рядка немає в книжці.

Чого ще немає в книжці? Які тут ще відмінності? Чому це Моффат удався до імпровізації?

Ці аудіокниги видано в 1987 році, одразу після того, як вийшов друком третій том, а також після того, як Кларк Моффат почав мати справи з Нерозривним Корінцем. Заворушилося моє павуче чуття: це якось між собою пов’язане.

Та мені на думку спадають лише три людини, які можуть знати, що Моффат мав на меті. Перша людина — це Темний Повелитель Нерозривного Корінця, але я не маю ані найменшого бажання звертатися до Корвіни чи котрогось із його посіпак з компанії Festina Lente — ні тих, які над землею, ні тих, які під нею. До того ж, я досі маю побоювання, що мою IP-адресу внесено до одного з їхніх піратських реєстрів.

Друга людина — це мій колишній роботодавець. Мені страшенно кортить поспілкуватися з Пенумброю, та я не знаю, де його шукати. Отак лежачи на підлозі й прислухаючись до шипіння чистої плівки, я усвідомлюю вельми сумну річ: цей сухорлявий блакитноокий чолов’яга скрутив моє життя в якусь чудернацьку закарлюку, а все, що мені про нього відоме, написане на вітрині його книгарні.

Є ще третій варіант. Формально Едґар Декл належить до ватаги Корвіни, але є кілька переконливих аргументів на його користь:

1. Він надійний спільник.

2. Він стереже вхід до Читального Залу, а це означає, що в товаристві він посідає досить високе місце, а отже, має доступ до багатьох таємниць.

3. Він знав Кларка Моффата. І, що найважливіше:

4. Він є в телефонному довіднику. Бруклін.

Мені видається, що було б доречно й цілком у дусі Нерозривного Корінця написати йому листа. Я не робив такого вже з десяток років. Мій останній лист, який я писав чорнилом на папері, був сентиментальним посланням моїй далекій псевдодівчині, котре я надіслав їй одразу по приїзді з наукового табору. Мені було тринадцять. Леслі Мердок так і не відписала.

Для цієї нової епістоли я обираю цупкий, трохи пожовклий папір. Купляю кулькову ручку з тоненьким вістрям. Неквапливо складаю своє послання: спершу розповідаю про те, що показали нам яскраві ґуґлівські екрани, а тоді запитую Едґара Декла, що йому відомо (якщо йому щось відомо) про аудіокниги Кларка Моффата. У процесі я жмакаю шість аркушів, бо постійно роблю орфографічні помилки чи ліплю слова докупи. Мій почерк досі жахливий.

Нарешті я опускаю листа до блакитної поштової скриньки й плекаю надії на краще.

Через три дні я отримую електронного листа. Від Едґара Декла. Він пропонує поговорити у відеочаті.

Як скажете.

У неділю по обіді я натискаю зелену іконку у формі камери. Програма завантажується, і на екрані вигулькує Декл — він вдивляється у свій комп’ютер, і з такого ракурсу його круглий ніс видається трохи приплюснутим. Він сидить у вузенькій залитій світлом кімнаті з жовтими стінами. Мабуть, десь над ним — скляна стеля. За його пухнастим чубом видніють мідні казанки на гачках і дверцята лискучого чорного холодильника, оздоблені барвистими магнітиками й вицвілими малюнками.

— Мені сподобався ваш лист, — каже Декл, усміхається й показує мій пожовклий, акуратно складений аркушик.

— Я так і подумав.

— Я вже знаю, що трапилося в Каліфорнії, — продовжує він. — У Нерозривному Корінці новини ширяться з блискавичною швидкістю. Ви добряче всіх розворушили.

Я очікував, що він лютуватиме, але ж ні, він усміхався.

— Корвіні трохи перепало. Люди злостилися.

— Не хвилюйтеся, він доклав усіх зусиль, щоб нас зупинити.

— Та ні, вони злостилися через те, що ми самі такого не спробували. «Як ми могли допустити, щоб усі розваги перепали цим вискочкам із Google», — казали вони.

Його слова викликають у мене посмішку. Може, влада Корвіни не така безмежна, як мені здавалося.

— Але ви досі шукаєте розгадку? — питаю я.

— Навіть після того, як потужні ґуґлівські комп’ютери нічого не знайшли? Певна річ. У мене теж є комп’ютер. — Він тарабанить пальцями по кришці ноутбука, і зображення починає тремтіти. — Вони ж не чарівні. Їхні можливості обмежуються вміннями програмістів, погоджуєтесь?

Воно-то так, але до наших послуг були чи не найвправніші програмісти.

— Правду кажучи, — каже Декл, — від нас пішло кілька людей. Дехто з молодих непереплетених початківців. Але то не біда. Це ніщо порівняно з…

Позаду Декла виникає якась нерозбірлива метушня, і за його плечем з’являється маленьке личко. Дитина тягнеться ближче до екрана. Це маленька дівчинка, і я вражений, наскільки вона схожа на Декла — його мініатюрна копія. У неї сонячно-русяве волосся, довге і сплутане,­ і точнісінько такий же, як у батька, ніс. На вигляд їй десь шість років.

— Хто це? — питає дівча й тицяє в екран. Виходить, Едґар Декл перестрахувався — безсмертя за книжкою й безсмертя за кров’ю. Цікаво, чи інші члени товариства теж мають дітей?

— Це мій друг Клей, — каже Декл і пригортає до себе доньку. — Він знає дядечка Аякса. Він теж мешкає в Сан-Франциско.

— Мені подобається Сан-Франциско! — вигукує дівчинка. — Мені подобаються кити!

Декл нахиляється до неї й по-змовницькому питає:

— Серденько, а як кит співає?

Дівча вислизає з батькових обіймів, стає навшпиньки, починає чи то мукати, чи то нявчати й повільно обертається в один бік. Так вона уявляє собі кита. Я сміюсь, а дівчинка дивиться на мене, її очі іскряться, вона тішиться моєю увагою. Вона знову заводить китячу пісеньку, обертається в протилежний бік і тікає з кухні, ковзаючи ногами по підлозі. Муко-нявкання стихає в сусідній кімнаті.

Декл усміхається й дивиться їй услід.

— Отже, до справи, — він повертається до мене. — Ні, я не можу вам допомогти. Я зустрічав Кларка Моффата в книгарні, та, розгадавши загадку Засновника — приблизно за три місяці, — він подався до Читального Залу. Відтоді я більше його не бачив, і мені геть нічого не відомо про його аудіокниги. Чесно кажучи, я ненавиджу аудіокниги.

Але ж вони — як ворсиста плетена шапка, натягнута на…

— Ви й самі знаєте, до кого звернутися, хіба ні?

Звісно ж, знаю.

— До Пенумбри.

Декл киває.

— Він зберігає ключ до книги життя Моффата — ви про це знали? Вони товаришували, принаймні якийсь час, поки обидва мешкали в Сан-Франциско.

— Але я ніде не можу його знайти, — понуро відказую я. — Розчинився в повітрі. Ніби привид. — Аж тут я докумекую, що розмовляю з улюбленим учнем Пенумбри. — Заждіть-но… Ви знаєте, де він живе?

— Знаю, — підтверджує Декл. Він дивиться прямісінько в камеру. — Але не скажу.

Мабуть, я маю такий засмучений вигляд, що Декл виставляє вперед розкриті долоні й квапиться мене заспокоїти:

— Ні, я пропоную вам угоду. Я порушив усі правила, записані в книзі, — а книга дуже давня — і дав вам ключ від Читального Залу, коли ви його потребували, правильно? А тепер я хочу, щоб ви зробили дещо для мене. В обмін на це я залюбки скажу вам, де шукати нашого друга, містера Аякса Пенумбру.

Я зовсім не чекав такого випаду від товариського й завжди усміхненого Едґара Декла.

— Пригадуєте літери шрифту Gerritszoon, котрі я показував вам у нашій друкарні?

— Так, звісно. — Це в тій, що під землею. — Небагато їх залишилось.

— Ваша правда. Здається, я розповідав, що оригінальні літери хтось украв. Це трапилося сто років тому, одразу після того, як ми прибули до Америки. Нерозривний Корінець шаленів од люті. Найняли цілий загін детективів, щедро заплатили поліції, і злодія впіймали.

— І хто це був?

— Один із наших… із переплетених. На прізвище Ґленко. Його книжку спалили.

— Чому?

— Його спіймали на гарячому, коли він займався сексом у бібліотеці, — цілком буденно відказує Декл. Тоді здіймає палець і стишеним голосом додає: — Такі витівки засуджуються і в наш час, але не караються спаленням.

То виходить, що Нерозривний Корінець таки рухається в бік прогресу, хоча й доволі повільно.

— Отож він поцупив кілька книг життя і якісь там срібні ложки й виделки — у ті часи ми мали вишукану їдальню. А заразом прихопив із собою ще й наші пуансони. Дехто каже, що то він так хотів нам помститися, та я схиляюся до думки, що він зробив це з відчаю. У Нью-Йорку самим знанням латини ситий не будеш.

— Ви сказали, що його впіймали.

— Так. Охочих придбати книжки не знайшлося, тож ми їх повернули. Ложки зникли безслідно. Пуансонів у нього теж не знайшли. Відтоді ми їх і не бачили.

— Дивна історія. До чого ви хилите?

— Я хочу знайти їх.

Гм.

— Серйозно?

Декл усміхається.

— Цілком. Я розумію, що вони можуть валятися на дні якоїсь канави. Але я також не відкидаю можливості, — його очі спа­лахують, — що вони ховаються в нас під носом.

Маленькі шматочки металу, втрачені сотню років тому. Певно, буде легше знайти Пенумбру, обійшовши всі будинки в місті.

— Гадаю, ви зможете їх знайти, — каже Декл. — Ви здаєтесь мені дуже винахідливим.

Питаю ще раз:

— Ви серйозно?

— Дайте звістку, коли знайдете їх. Festina lente. — Він усміхається, і наш зв’язок обривається. Екран темніє.

Чудово, тепер я лютую. Я сподівався, що Декл допоможе мені. А замість того отримав домашнє завдання. Нездійсненне завдання.

Проте… «ви здаєтесь мені дуже винахідливим». Такого мені ще ніхто не казав. Я обдумую це слово. Винахідливий — той, хто завжди винаходить щось нове. У пошуках винаходу для розв’язання цієї халепи мені на гадку спадає Ніл. Може, Декл має слушність. Донині в скрутну хвилину мені щоразу хтось приходив на допомогу. Я таки знаю кількох людей з особливими вміннями й знаю, як ці вміння застосувати.

Якщо подумати, то для цього завдання в мене теж знайдеться помічник.

Аби знайти щось давнє й малозрозуміле, щось дивне й дуже цінне, я звертаюся до Олівера Ґрона.

Коли Пенумбра зник і книгарня зачинилась, Олівер швиденько знайшов собі нову роботу — підозрюю, він уже давненько тримав її в кишені про всяк випадок. Він улаштувався в «Пігмаліон», одну з популярних незалежних книгарень, що її відкрив колишній учасник «Руху за свободу слова» на вулиці Енґельса в Берклі. Тож ми з Олівером сидимо в тісній пігмаліонівській кав’ярні, що тулиться позаду великого стелажа з позначкою «Продовольча політика». Ноги Олівера задовгі для такого крихітного столика, тому він витяг їх збоку. Я гризу коржик із малиною та паростками квасолі.

Схоже, Оліверові подобається на новій роботі. Книгарня «Пігмаліон» велетенська, майже цілий міський квартал, ущерть за­повнений книжками, і все тут бездоганно організоване. Яскраві кольо­рові блоки на стелі позначають межі різних секцій, а підлогою тягнуться смуги відповідних кольорів, утворюючи вигадливі візерунки. Коли я прийшов, Олівер переносив чималий стос книжок до стелажів у секції «Антропологія». Може, його кремезна статура — це якраз те, що не завадило б кожному бібліотекареві.

— То що таке ті пуансони?

Його знання про маловідомі застарілі об’єкти не такі глибокі, якщо стосуються часу після дванадцятого століття, та мене це анітрохи не бентежить.

Я пояснюю, що система ручного набору побудована на маленьких металевих літерках, з них складають речення, розміщують їх у відповідному порядку й так отримують сторінки. Протягом ­сотень років окремо виготовляли кожну таку літерку, виливаючи їх вручну. Щоб виготовити нову літерку, необхідно мати оригінальний шаблон, вирізьблений із товстого металу. Такий шаблон називали пуансоном і створювали для кожної літерки.

Олівер хвилю мовчить, у погляді задума. Тоді каже:

— Маю тобі дещо сказати. Насправді у світі є всього два типи об’єктів. Може, це прозвучить химерно, але… одні предмети мають ауру. Інші не мають.

У такому разі я ставлю на ауру.

— Мова йде про один із найважливіших атрибутів багатовікового культу.

Він киває.

— Це добре. Повсякденні об’єкти… як-от предмети побуту, вони пропали. — Він клацає пальцями: пуф. — Неабияка удача, якщо трапиться, скажімо, крутезна салатниця. Релігійні атрибути? Ти не повіриш, скільки церемоніальних урн розкидано навколо. Ніхто не хоче ризикувати, викинувши ритуальну урну.

— Тобто, якщо мені поталанить, ніхто не зважився ризикнути й викинути пуансони літерок Gerritszoon.

— Угу, і якщо хтось украв їх, це теж добрий знак. Бути вкраденим — це найліпше, що може трапитися зі старовинним об’єктом. Украдені речі завжди в обігу. Вони не ховаються під землею. — Він прикушує губу. — Але не тішся передчасно.

Занадто пізно, Олівере. Я доїдаю коржик і питаю:

— Припустімо, наш об’єкт має ауру. Що далі?

— Якщо ті пуансони існують десь у моєму світі, — каже Олівер, — є лиш одне місце, де ти можеш їх знайти. Тобі потрібен доступ до Інвентарного реєстру.

Перший клас

Табіта Трюдо — найліпша подруга Олівера з Берклі. Вона невисока й міцна, має кучеряве каштанове волосся, а за товстими скельцями темних окулярів ховаються густі, широкі брови. Тепер вона обіймає посаду заступника директора найзагадковішого музею на всю територію затоки — невеличкого приміщення в Емервілі, що зветься «Каліфорнійським музеєм мистецтва плетіння та вишивальної науки».

Олівер познайомив нас через електронну пошту й пояснив Табіті, що в мене особлива місія, на яку він дав своє благословення. Він також дав мені тактичну пораду — не зайвим буде зробити невелику пожертву. Гідна пожертва дорівнює щонайменше 20 відсоткам усіх моїх статків, але в мене є щедрий покровитель, і я пишу Табіті, що міг би передати їхньому музею тисячу доларів (від імені Фонду Ніла Шаха для жінок-митців) — якщо вона погодиться мені допомогти.

Зустрівши її в музеї — свої називають його просто Каліфорнійським Клубком, — я одразу відчуваю себе як удома, бо цей Клубок такий же химерний, як і книгарня Пенумбри. Це одна велика кімната (колишнє приміщення школи), заповнена яскравими експозиціями та інтерактивними забавками для дітей. У великому ­відрі біля входу наїжачилися, ніби списи, спиці для плетіння. Одні товсті, інші тоненькі, декотрі зроблені з різнобарвної пластмаси, інші вирізьблені з дерева у формі людського тіла. Кімната наскрізь пропахла вовною.

— Скільки у вас буває відвідувачів? — питаю я, роздивляючись одну з дерев’яних спиць. Вона схожа на худий тотемний стовп.

— Ох, багато, — відказує Табіта й поправляє окуляри. — Здебільшого школярі. До нас якраз прямує автобус, тож краще вам братися до справи.

Вона сидить за реєстраційною стійкою з табличкою «Вхід вільний. Приймаємо пожертви вовною». Я знаходжу в кишені Нілів чек і розпрямляю його на стійці. Табіта приймає його з усмішкою.

— Вам уже доводилося працювати з таким? — питає вона й клацає клавішу на блакитному комп’ютерному терміналі. Він голосно пікає.

— Ніколи, — кажу я. — Щойно два дні тому дізнався, що існують такі реєстри.

Табіта відриває очі від екрана, і я повертаюся за її поглядом. З-за рогу вигулькує шкільний автобус і заїжджає на крихітну музейну стоянку.

— Ну, — зітхає вона, — як бачите, існують. Гадаю, ви дасте собі раду. Тільки не віддавайте наші експонати іншим музеям.

Я киваю і пірнаю за стійку, міняючись місцем із Табітою. Вона сновигає музеєм, рівняє стільці й витирає пластикові столики антисептичними серветками. А я займаюся своїми справами — переді мною відкрився Інвентарний реєстр.

Як я дізнався від Олівера, Інвентарний реєстр — це велетенська база даних, куди внесено всі артефакти з усіх музеїв. Його почали вести десь у середині ХХ століття. У ті часи всі відомості записували на перфокарти, копіювали й зберігали в каталогах. У світі, де реліквії постійно в русі — чи то їх переносять із підвального сховища до виставкового павільйону, чи передають іншому музеєві (котрий може бути в Бостоні або в Бельгії), — без такого реєстру ніяк не обійтись.

Інвентарним реєстром користуються всі музеї світу — від найдрібніших місцевих краєзнавчих товариств до найбагатших національних зібрань, і в кожному музеї розміщено точнісінько такий самий екран. Це Блумберзький термінал старожитностей. Коли знаходять або купляють котрийсь артефакт, до цієї музейної матриці вносять новий запис. Якщо його продано або ж він згорів дотла, запис видаляють. Та допоки найменший клапоть тканини, шматок срібла чи осколок коштовного каменя перебу­ває в якій-небудь колекції, інформацію про нього можна знайти в цьому реєстрі.

Інвентарний реєстр допомагає виявляти підробки: кожен музей налаштовує свій термінал на відстежування нових записів про об’єкти, підозріло схожі на ті, які вже числяться в їхній колекції. Якщо Інвентарний реєстр б’є на сполох, це означає, що десь когось обшахрували.

Якщо пуансони, котрі я шукаю, належать до колекції якогось музею, їх неодмінно внесли до реєстру. Мені лиш треба хвилинку покопирсатися в терміналі. Та, правду кажучи, куратор будь-якого­ порядного музею вжахнувся б від мого прохання. Ці термінали — секретні знання музейного культу. Тому Олівер запропонував мені зайти через чорний хід, себто звернутися до невеликого музейчика, де знайомий куратор посприяє нашій справі.

Стіл за стійкою рипить під моєю вагою. Я чекав, що Інвентарний реєстр вразить мене високими технологіями, а насправді він сам схожий на артефакт. Це яскраво-блакитний екран старої моделі, під його товстим склом проступають пікселі. Нові надбання з усього світу прокручуються збоку. Серед них я бачу середземноморські керамічні тарелі, японські самурайські мечі та могольські фігурки — символи плодючості: досить звабливі могольські фігурки, з крутими стегнами, справжні якшині — і ще багато всякої всячини, як-от: старі­ секундоміри, зотлілі мушкети й навіть книжки, гарні старовинні фоліанти з блакитними палітурками й тисненими золотими хрестами.

І як це кураторам вдається працювати, коли можна на цілий день зависнути в цьому терміналі?

Галасливі першокласники з вищанням вриваються в Клубок. Двоє хлопчаків висмикують із відра біля дверей дві спиці, вступають у двобій і, бризкаючи слиною, імітують дзенькіт схрещених шабель. Табіта відводить їх до інтерактивних забавок, розповідаючи дорогою всілякі байки. На стіні позаду неї висить плакат із написом «Плетіння — це красиво».

Повернімося до реєстру. На іншому боці термінала є діаграми, що їх, вочевидь, намалювала Табіта. Вони показують нові надходження в різних сферах, наприклад, «Текстиль», «Каліфорнія» і «Немає у фондах». Діаграма «Текстиль» скидається на шпичастий гірський хребет. «Каліфорнія» — ніби крутий схил, що пнеться вгору. «Немає у фондах» — рівненьке плато.

Так, із чого почати?

Табіта вже взялася за клубки ниток. Першокласники порпаються у великих пластикових контейнерах, шукаючи улюблені кольори. Одна дівчинка беркицьнулась у контейнер і пронизливо верещить, а дві подружки тицяють у неї спицями.

Я не бачу пошукової стрічки.

Клацаю щось навмання, доки вгорі не з’являється покажчик (його викликала клавіша F5). Переді мною розгортається повна й детальна класифікація. Хтось десь розсортував усе, що є на світі, за категоріями:

МЕТАЛ, ДЕРЕВО, КЕРАМІКА

XV СТОЛІТТЯ, XVІ СТОЛІТТЯ, XVІІ СТОЛІТТЯ

ПОЛІТИКА, РЕЛІГІЯ, РИТУАЛИ

Заждіть-но, у чому різниця між категоріями «Релігія» і «Ритуали»? У мене всередині наче щось надірвалося. Я вивчаю категорію «Метал», але там лише монети, браслети й риболовні гачки. Жодного меча — мабуть, вони в категорії «Зброя». Або «Війна». А може, «Гострі предмети».

Табіта схиляється над першокласником, допомагаючи йому правильно схрестити спиці й виплести свою першу петлю. Він супить брови в глибокому зосереджені — я зустрічав такі обличчя в Читальному Залі, — нарешті йому вдається, петля готова, і він усміхається, а тоді заливається радісним сміхом.

Табіта повертається в мій бік.

— Уже знайшли?

Я хитаю головою. Ще не знайшов. Пуансонів немає в категорії «XV століття». Ну, може, вони там є, але проблема в тому, що все інше теж датується п’ятнадцятим століттям. Я тупцяю на одному місці, шукаючи голку в копиці сіна. Цілком можливо, що це копиця сіна династії Сун, котру разом з усім іншим спалили монголи.

Я підпираю підборіддя рукою, присуваюся ближче до екрана і вдивляюся в блакитний термінал — він показує мені зображення якихось кривобоких позеленілих монет, що їх підняли зі старого затонулого іспанського галеона. Невже я змарнував Нілову тисячу? Що мені робити із цією штукенцією? Чому Google досі не склав покажчика реліквій у музеях?

Дівча з яскраво-рудим волоссям, хихикаючи й затягаючи на шиї зелені нитки з розплетеного клубка, підбігає до моєї стійки. Гм… гарненький шарф? Вона всміхається й починає підстрибувати на місці.

— Привіт, — кажу я. — Можна дещо запитати? — Вона хихикає й киває. — Як знайти голку в копиці сіна?

Дівчинка зупиняється й поринає в роздуми, час від часу сми­каючи зелені нитки навколо шиї. Вона справді шукає відповідь. Крутяться малесенькі шестерні. Вона зчіплює пальці, міркує. Це так мило. Нарешті вона підіймає на мене очі й серйозно заявляє:

— Я би попросила сіно знайти її. — Тоді вона скрикує, як банші, і стрибає назад на одній нозі.

У моїй голові гучно б’є гонг династії Сун. Та мала — просто геній! Хихикаючи про себе, я натискаю кнопку «Вийти», доки з екрана повністю не щезають усі таблиці термінала. Тоді обираю команду «Нові надходження».

Як усе просто. Ну звісно. Першокласниця має рацію. Знайти голку в копиці сіна зовсім нескладно! Попроси сіно знайти її!

Пошукова форма довга й складна, але я мигцем її заповнюю.

ТВОРЕЦЬ: Ґріффо Ґеррітсзон

РІК: близько 1500

ОПИС: Металевий шрифт. Пуансони Gerritszoon. Усі літери

ПОХОДЖЕННЯ: Загублені близько 1900 року. Знайшлись у вигляді анонімного дару

Інші поля я залишаю незаповненими, тицяю клавішу «Введення», щоб надіслати новий, щойно вигаданий мною артефакт до Інвентарного реєстру. Якщо я правильно зрозумів принцип його дії, моє послання зараз прокручується в усіх терміналах, у кожному музеї світу. Куратори перевіряють його, шукають серед своїх експонатів — тисячі кураторів узялися до роботи.

Минає хвилина. Ще одна. Інший першокласник із кучмою темного волосся незграбно крадеться до стійки, стає навшпиньки й по-змовницькому присувається до мене.

— Там є якісь ігри? — пошепки питає він, показуючи на екран. Я скрушно хитаю головою. Вибачай, малий, але, може…

Зненацька Інвентарний реєстр озивається гучним «ууу, ууу». Це пронизливий, дедалі гучніший звук, що нагадує пожежну сирену. Розпатланий першокласник підстрибує від несподіванки, і всі його товариші повертають голови в наш бік. Табіта теж дивиться на мене, вигнувши одну широку брову.

— У вас там усе добре?

Я киваю. Я надто схвильований, не можу говорити. У самому низу екрана блимають жирні сердиті червоні літери:

НОВЕ НАДХОДЖЕННЯ ВІДХИЛЕНО

Так!

АРТЕФАКТ ІСНУЄ

Так, так, так!

ПРОСИМО ЗВЕРНУТИСЯ ДО КОМПАНІЇ «ОБ’ЄДНАНІ УНІВЕРСАЛЬНІ ДОВГОСТРОКОВІ СХОВИЩА»

Інвентарний реєстр дзеленчить — хвилиночку, невже він може дзвонити? Я оглядаю стійку й збоку помічаю яскраво-блакитну телефонну слухавку. Це гаряча музейна лінія? «На поміч, гробниця фараона Тутанхамона порожня!» Телефон знову дзеленчить.

— Агов, хлопче, чим ви там займаєтесь? — гукає Табіта з іншого кінця кімнати.

Я жваво махаю рукою — усе в порядку, — швиденько хапаю слухавку, притискаю до вуха й шепочу:

— Алло. Каліфорнійський Клубок.

— Вам телефонують з «Об’єднаних універсальних довгострокових сховищ», — каже голос у слухавці. Це жінка, і вона трішки гугнявить. — Чи не могли б ви з’єднати мене з відділом ваших фондів?

Я зиркаю в протилежний бік кімнати. Табіта виплутує двох першокласниць із кокона зелених і жовтих ниток. Обличчя в однієї­ дівчинки трохи почервоніло, ніби їй бракує повітря. Я повер­таюся до слухавки.

— Відділ фондів? Це я, мем.

— Ой, ви такі ввічливі! Послухайте, любчику, хтось намагається пошити вас у дурні, — каже вона. — Той — подивіться — той церемоніальний артефакт, котрий ви щойно надіслали, уже внесено до реєстру. Він у нас уже багато років. Завжди спершу треба перевіряти, серденько.

Я насилу стримуюся, щоб не зірватися на рівні ноги, від радості готовий танцювати. Та я опановую себе й відказую:

— Ого, дякую, що повідомили. Я негайно ж виставлю цього пройдисвіта за двері. Він якийсь підозрілий, каже, що належить до таємного товариства, яке володіло цим артефактом не одну сотню років, — звичні побрехеньки.

Жінка співчутливо зітхає.

— Як я вас розумію, серденько.

— Слухайте, — безтурботно продовжую я, — як вас звати?

— Черил, серденько. Мені справді шкода, що таке з вами трапилось. Ніхто не любить дзвінків із нашої компанії.

— Неправда! Я вдячний за вашу пильність, Черил! — Я вживаюсь у свою роль. — Але ми невеличкий музей, і я насправді вперше чую про «Об’єднані універсальні…»

— Любчику, ви це серйозно? Ми всього лиш найбільше й найсучасніше незалежне сховище, у якому зберігаються історичні цінності з усього регіону на захід від Міссісіпі, — тараторить вона на одному подиху. — Ми знаходимося в Неваді. Бували ­колись у Веґасі?

— Ем… ні…

— Найсухіше місце в усій Америці, серденько.

Ідеально для кам’яних скрижалей. Гаразд, годі зволікати. Користуюся моментом.

— Слухайте, Черил, чи не могли б ви мені допомогти? Наш музей нещодавно отримав чималий грант від… ем… Фонду Ніла Шаха…

— Це чудово.

— Ну, чимало — це за нашими мірками, а насправді не така вже й велика сума. Але ми якраз готуємо нову експозицію, і… ті пуансони зараз у вас, так?

— Не знаю точно, що воно таке, любчику, але воно точно зберігається в нас.

— Тоді ми хотіли б їх позичити.

Я випитую в Черил усі деталі, дякую, прощаюсь і кладу слухавку. Через кімнату, описуючи дугу, летить клубок зелених ниток, падає на стійку, скочується мені на коліна й дорогою розмотується. Я підіймаю голову і знову бачу рудоволосу малу — вона стоїть на одній нозі й показує мені язика.

Першокласники повертаються до автобуса, дорогою вовту­зяться і штовхають одне одного. Табіта зачиняє за ними двері, замикає й поволі плентається до стійки. У неї на щоці рожевіє легенька подряпина.

Я беруся змотувати зелений клубок.

— Бешкетний клас?

— Тільки встигай слідкувати за тими спицями, — зітхає вона. — А у вас як справи?

Я записую на музейному бланку назву сховища і його адресу в Неваді. Посуваю аркуш до Табіти.

— Воно й не дивно, — каже вона. — Певно, дев’яносто відсотків усього, що показує цей екран, перебуває в сховищах. Ви знали, що Бібліотека Конгресу більшість своїх книжок зберігає за межами округу Колумбія? Вони мають десь сімсот миль полиць. Усе на складах.

— Гм. — Безглуздя якесь. — Який у цьому сенс, якщо ніхто не зможе їх побачити?

— Таке вже в музеїв завдання — зберігати надбання для наступних поколінь, — пирхає Табіта. — Ми маємо сховище зі спеціальним температурним режимом, заповнене різдвяними светрами.

Хто б сумнівався. Знаєте, а я вже починаю вірити в те, що наш світ — це ковдра, пошита з клаптиків усіляких божевільних культів, кожен із яких має свій таємний сховок, свої архіви і свої правила.

У потязі, повертаючись до Сан-Франциско, я пишу з телефона три повідомлення.

Перше — до Декла: «Я натрапив на дещо цікаве».

Друге — до Ніла: «Можна позичити твоє авто?»

А останнє — до Кет, лиш одне слово: «Привіт».

Буря

«Об’єднані універсальні довгострокові сховища» — це довжелезна приземкувата будівля біля автостради на виїзді з містечка Ентерпрайз у штаті Невада. Я завертаю на довгу стоянку й відчуваю, як на мене тисне ця сіра, безлика маса. Сподіваюся, це одиноке втілення промзони ховає в собі обіцяні скарби. Applebee’s[28], трьома милями далі автострадою, своїм виглядом теж наводить нудьгу, проте ви точно знаєте, що чекає вас усередині.

Аби потрапити до «Об’єднаних сховищ», мені доводиться пройти через два металодетектори та рентген, а тоді мене ще обмацує з ніг до голови охоронець на ім’я Баррі. Усі мої речі, тобто торбу, куртку, гаманець і дрібні монетки з кишень, конфісковують. Баррі перевіряє, чи я, бува, не маю ножів, скальпелів, шпичаків, шила, ножиць, пензлів і ватних паличок. Дивиться на довжину моїх нігтів і примушує вдягти рожеві латексні рукавички. Нарешті він запаковує мене в білий прогумований комбінезон із гумками на зап’ястях і бахілами. Я занурююсь у сухе продезінфіковане повітря сховища й роблюся незграбним і геть неповоротким: не можу черкнути, пошкрябати, торкнутися та й узагалі якимось чином взаємодіяти з фізичними об’єктами відомого нам Всесвіту. Хоча я таки можу щось лизнути. Дивно, що Баррі не заклеїв мені рота скотчем.

Черил зустрічає мене у вузенькому коридорі, яскраво освітленому люмінесцентними лампами, і проводить до дверей, що на них велики­ми чорними трафаретними літерами написано «Надходження / списання», — а таке враження, що то двері до «Активної зони реактора».

— Ласкаво просимо до Невади, любчику! — вона жестом запрошує мене й широко всміхається, від чого на її щоках з’являються ямочки. — Страшенно рада зустріти тут нове обличчя.

Черил — жіночка середніх літ із кучерявим чорним волоссям. Вона вдягнена в зелений кардиган із чітким зиґзаґовим візерунком і витерті блакитні мішкуваті джинси — ніякого тобі прогумованого комбінезона. У неї на шиї висить службовий бейдж, і фото на ньому видається на десять років молодшим.

— Отож, любчику, тримайте бланк міжмузейного обміну. — Вона дає мені шелесткий аркуш блідо-зеленого кольору. — А це дозвіл на вивезення. — Ще один аркуш, цього разу жовтий. — А ще вам потрібно підписати ось це. — Рожевий папірчик. Черил важко переводить подих. Супиться, а тоді каже: — Річ у тім, серденько, що ваш музей не має національної акредитації, тому ми не можемо забезпечити вам комплектування та упакування. Заборонено правилами.

— Комплектування та упакування?

— Вибачайте. — Вона дає мені старенький айпад у чохлі з шипованої гуми. — Але тут є карта. Тепер у нас ці зручні маленькі планшети. — Вона всміхається.

На карті показано крихітний коридор (Черил тицяє в нього пальцем: «Бачите, ми ось тут»), який веде до гігантського порожнього прямокутника.

— А це наше сховище, он там. — Вона підіймає руку, брязкаючи браслетами, і вказує в кінець коридору до широких подвійних дверей.

Одна з форм — та, що жовтого кольору, — повідомляє мене, що пуансони Gerritszoon розміщені на стелажі ZULU-2591.

— То де мені їх шукати?

— Чесно кажучи, серденько, це важко пояснити, — відказує Черил. — Самі побачите.

Тутешнє сховище — найдивовижніше з усіх місць, які мені будь-­коли доводилося бачити. Не забувайте, не так давно я працював у вертикальній книгарні, а нещодавно ще й відвідав таємну підземну бібліотеку. Не забувайте також, що я побував у Сикстинській капелі, а в науковому таборі нас возили подивитись на прискорювач заряджених частинок. Та це сховище перевершило все.

Стеля тут дуже висока й рифлена, як в ангарі для літаків. Унизу — лабіринт високих металевих стелажів, заставлених коробками, каністрами, контейнерами та відрами. Наче нічого незвичного. Але стелажі… вони рухаються.

Якусь хвилю мені паморочиться в голові, бо перед очима все пливе. Усе тут звивається й ворушиться, ніби я потрапив у банку з черв’яками. Я ледве встигаю слідкувати за плутаниною рухів. Усі стелажі мають товсті гумові коліщата і вправно ними послуговуються. Вони рухаються короткими уривчастими поштовхами, а тоді плавно ковзають вільними ділянками підлоги. Зупиняються й чемно поступаються дорогою іншим. Збираються групками й шикуються в довжелезні каравани. Кошмар. Точно як у фільмі «Учень чаклуна».

Тепер я розумію, чому карта на айпаді порожня, — сховище постійно перебудовується.

Усередині темно, зі стелі нічого не світить, але кожен стелаж угорі має невелику помаранчеву лампочку, яка постійно обертається і блимає. Лампочки відкидають химерні тіні, що стрибають поміж стелажами, поки ті курсують своїми вигадливими маршрутами. Повітря сухе — неймовірно сухе. Я облизую губи.

Повз мене зі шварґотінням пролітає стелаж зі стійкою, повною довгих списів і пік. Тоді різко повертає — списи брязкають, — і я бачу, що прямує той стелаж до широких дверей у дальшому кінці приміщення. Там темряву пронизує холодне синє світло й кілька людей у білих комбінезонах знімають зі стелажів коробки, звіряють їх зі своїми паперами й кудись забирають. Стелажі шикуються, як школярі в їдальні, соваються і штовхаються.

А тоді, коли працівники в комбінезонах закінчують свою роботу, стелажі посуваються назад і знову стають частиною лабіринту.

Тут, у найсучаснішому незалежному сховищі, де зберігаються історичні цінності з усього регіону на захід від Міссісіпі, не ви шукаєте артефакти, а вони шукають вас.

Айпад блимає й показує мені блакитну цятку майже в центрі сховища, яка позначає стелаж ZULU-2591. Це вже щось. Мабуть, то пошуковий маячок. Або магічне заклинання.

На підлозі переді мною намальована широка жовта лінія. Ступаю на неї носаком черевика, і найближчі до мене стелажі відскакують і повертають в інший бік. Чудово. Вони знають, що я тут.

Я повільно заглиблююся в їхню круговерть. Декотрі стелажі не сповільнюються, проте змінюють траєкторії руху й шугають десь позаду або попереду мене. Я ступаю обережно, повільно, але впевнено. Обабіч пропливають стелажі — справжнісінький парад чудес. Я бачу великі урни, укриті золотою і блакитною емаллю, зв’язані й закутані в пухирчасту плівку. Широкі скляні циліндри, наповнені бурим формальдегідом, у якому ледве помітні покручені щупальця. З товстих чорних кам’яних брил, зеленаво переливаючись у темряві, стримлять шматки кристалів. На одному зі стелажів розміщено лише картину в шість футів заввишки — портрет набундюченого середньовічного крамаря з тоненькими вусиками. Стелаж від’їжджає, а мені здається, що він стежить за мною поглядом.

Цікаво, чи Метове мініатюрне місто — тобто не тільки Метове, бо тепер воно належить ще й Ешлі, — коли-небудь теж опиниться на одному із цих стелажів? Його з усіх боків прив’яжуть мотузками? Чи, може, обережно розберуть його й кожну будівлю покладуть окремо, перед тим загорнувши в марлю? А тоді стелажі з частинками міста порозбігаються в різні боки? І Метрополіс розпорошиться по всьому сховищу, ніби хмарка космічного пилу? Стільки людей мріють, щоб їхні творіння потрапили до музею… Невже вони мріють про це?

Зовнішній периметр сховища схожий на автостраду — певно, тут курсують найпопулярніші артефакти. Та чим ближче я просуваюся до середини залу, рухаючись у напрямку маячка на планшеті, тим повільніше сновигають навколо мене стелажі. Тут є стійки з плетеними масками, чайні сервізи в коробках, обкладені шматками пінопласту, товсті металеві планки, обліплені засохлими мушлями. Он промайнув пропелер літака, а за ним — костюм-трійка. У цій частині сховища артефакти ще химерніші.

Але трапляються тут не лише стелажі. Дорогою я минаю сейфи — величезні металеві ящики на танкових гусеницях. Декотрі повільно повзуть, інші стоять на місці. Усі вони мають вигадливі замки, а зверху до кожного прилаштовано лискучу чорну відеокамеру. На одному сейфі я бачу яскравий знак, який застерігає про біологічну небезпеку. Обминаю його.

Раптом я чую хрускіт гідравліки, й один із сейфів оживає. Він зривається з місця, спалахує помаранчева лампочка. Я відстрибую вбік, і сейф прокочується по тому місцю, де я щойно стояв. Усі стелажі розступаються, даючи йому дорогу, і сейф неквапом повзе до широких дверей.

Підозрюю, що знайдуть не скоро, якщо мене тут чим-небудь розчавить.

Я помічаю легенький порух. Частина мого мозку, яка відповідає за розпізнавання людей (особливо грабіжників, убивць і ворожих ніндзя), спалахує, як одна з тих помаранчевих лампочок. З темряви до мене хтось наближається. Режим хом’яка ввімкнено. Хтось насувається на мене, дуже швидко, і схожий він на Корвіну. Я повертаюся до нього обличчям, простягаю руки вперед і кричу: «Ааа!»

Це картина — портрет вусатого купця. Прокотився ще раз, щоб знову на мене подивитися. Стежить за мною? Ні, звісно ж, ні. Серце мало не вискакує з грудей. Заспокойся, Містере Пухнастику, заспокойся.

У самому центрі сховища нічого не рухається. Тут важко що-небудь розгледіти, стелажі повимикали свої лампочки — мабуть, економлять електроенергію, а може, впали у відчай. Тут тихо, як в епіцентрі бурі. Промінці світла з метушливих околиць де-не-де пробиваються між пом’ятими картонними коробками, стосами газет і кам’яними плитами. Я дивлюся на планшет і бачу блакитну миготливу цятку. Певно, я вже близько, тому беруся переві­ряти стелажі.

Усі вони вкриті товстим шаром пилюки. Полиця за полицею я стираю порох і читаю ярлики. Великими чорними літерами на жовтому тлі написано: BRAVO-3877, GAMMA-6173. Я продовжую пошуки, використовуючи телефон як ліхтарик. TANGO-5179, ULTRA-4549. Нарешті ZULU-2591.

Я сподівався побачити важезний ящик чи якусь майстерно викувану скриню для великого творіння Ґеррітсзона. Натомість переді мною картонна коробка із загорнутими всередину відкидними бортиками. Усередині лежать пуансони, кожен загорнуто в пластиковий пакет і стягнуто гумкою. Схожі на старі автомобільні деталі.

Я беру один пуансон — це літера X, і вона досить важка, — і мене накриває хвиля тріумфу. Не можу повірити, що тримаю цю літеру в руці. Не можу повірити, що таки знайшов їх. Відчуваю себе Телемахом Напівкровним, який тримає Золоту Сурму Ґріффо. Відчуваю себе героєм.

Ніхто за мною не стежить. Я здіймаю літеру X високо над головою, ніби тримаю в руці міфічний меч. Уявляю, як зі стелі в нього вдаряє блискавка. Уявляю, як німіють темні сили королеви Дракенії. Я зі свистом замахуюсь наелектризованим мечем: шух!

А тоді обхоплюю коробку обома руками, підіймаю її і, похитуючись, плентаюся назад, від круговерті стелажів.

Хроніки Співочих Драконів: том ІІІ

Уже в кабінеті Черил я заповнюю всі папери й терпляче чекаю, поки вона внесе зміни до Інвентарного реєстру. Термінал на її столі точнісінько такий самий, як у Каліфорнійському Клубку: блакитний пластик, товсте скло і вмонтований телефон. Поряд стоїть відривний календар із зображеннями котів у костюмах славетних історичних діячів. Сьогодні це пухнастий білий Юлій Цезар.

Я питаю Черил, чи знає вона, яку історичну цінність мають пуансони в цій коробці.

— Ох, серденько, — вона махає рукою, — тут усе для когось цінне.

Вона нахиляється до термінала, ще раз перевіряє, чи все правильно.

Так, вона має рацію. Які ще скарби дрімають у самому серці бурі, дожидаючи, поки хтось їх звідти забере?

— Не хочете її поставити, любчику? — Черил киває на коробку в моїх руках. — Виглядає важкою.

Я хитаю головою. Ні, я не хочу її ставити. Боюся, що вона розчиниться в повітрі. Мені досі не віриться, що я тримаю в руках ці пуансони. П’ятсот років тому їх вирізьбив чоловік на ім’я Ґріффо Ґеррітсзон — кожну літерку. Минули століття, і мільйони, може, мільярди людей споглядали їхні відбитки, навіть не усвідомлюючи, що їм випало побачити. Я пригортаю їх до себе, як новонаро­джене дитя. Важкеньке дитя.

Черил клацає клавіатурою, і принтер біля термінала починає гудіти.

— Майже готово, любчику.

Як для об’єктів значної естетичної цінності, ці пуансони виглядають досить просто. Тоненькі брусочки з якогось темного сплаву, шорсткі й пошкрябані, і лише на самих кінчиках проступає їхня краса — з металу, ніби гірські шпилі з туману, виростають карбовані гліфи.

Ураз мені спадає на думку запитати:

— Кому вони належать?

— Ох, нікому, серденько, — відказує Черил. — Тепер уже ні­кому. Якби в них були власники, ти говорив би зараз із ними, а не зі мною.

— То… що вони тут роблять?

— Любий, та в нас тут справжнісінький притулок для сили-силенної нічиїх артефактів, — каже вона. — Подивимось. — Жінка поправляє окуляри й прокручує коліщатко мишки. — Нам наді­­слав їх Флінтівський музей сучасних ремесел, але вони зачинились у 88-му. Гарний був музей. І чудовий куратор, Дік Сондерс.

— Він просто залишив усе тут?

— Ну, він приїжджав, забрав якісь старі автівки й вивіз їх на спеціальній вантажівці, а все інше передав нашому сховищу.

Може, «Об’єднаним сховищам» варто відкрити власну виставку — «Безіменні артефакти різних епох».

— Ми намагаємося продавати деякі об’єкти на аукціонах, — веде далі Черил, — але трапляються такі… — Вона знизує плечима. — Як я вже казала, тут усе для когось цінне. Та не завжди вдається знайти таких поціновувачів.

Невтішні новини. Якщо ці невеличкі літерки, такі важливі для історії книгодрукування, видавничої справи та й людського спілкування загалом, загубились у цьому гігантському сховищі, то що вже говорити про нас?

— Гаразд, містере Дженноне, — удавано формальним тоном завершує Черил, — усе готове. — Вона кладе папери до коробки і гладить мене по руці. — Ми позичаємо вам їх на три місяці. Можете продовжити термін до року. Вам уже кортить зняти ці велетенські повзунки?

Я повертаюся до Сан-Франциско на гібридній автівці Ніла, коробка з пуансонами лежить на пасажирському сидінні. Вони наповнюють салон густим запахом гартованого металу, від якого мені лоскоче в носі. Я замислююся, чи не краще буде промити пуансони в кип’яченій воді. А що, як той запах в’їсться в сидіння?

Додому ще далеко. Якийсь час я стежу за витратами енергії на панелі приладів і намагаюся побити свій попередній рекорд з економії пального. Та мені швидко набридає, тому я вмикаю плеєр і починаю слухати третій том «Хронік Співочих Драконів» у виконанні самого Кларка Моффата.

Я розслабляю плечі, відкидаюся на спинку сидіння, міцно беруся за кермо й поринаю в невідомість. Мене оточують брати з Нерозривного Корінця, яких одне від одного відділяють сотні років: Моффат у програвачі, Ґеррітсзон на пасажирському сидінні. Миля за милею одноманітно тягнеться пустеля Невади, а у вежі королеви Дракенії відбуваються вельми дивні речі.

Пригадуєте, ця сага починається з того, що заблукалий у морі дракон кличе на поміч дельфінів і китів? Його рятує корабель, який випадково пропливав повз, і на його борту перебуває гном-­учений. Гном, потоваришувавши з драконом, виходжує його, а тоді рятує йому життя, коли однієї ночі капітан корабля намагається перерізати драконові горлянку, аби отримати заховане в ній золото, і це тільки перших п’ять сторінок. Як бачите, нашпигувати цю історію ще більшою химерщиною — рішення неоднозначне й непросте.

Але тепер я, звісно ж, знаю причину — третій і останній том «Хронік Співочих Драконів» водночас був і книгою життя Кларка Моффата.

Усі події в цій частині відбуваються у вежі королеви Дракенії, і та вежа — ніби окремий світ. Вона сягає зірок, а кожен поверх має свої правила й загадки, які потрібно розгадувати. У перших двох томах були пригоди, битви і, звичайно ж, підступні зради. А в цьому — самі загадки, загадки, загадки…

Усе починається з того, що з’являється дружній привид, аби звільнити гнома Фернвена й Телемаха Напівкровного з темниці королеви Дракенії та допомогти їм розпочати підняття на вер­шину вежі. Через програвач «Тойоти» Моффат описує привида:

«Висока, зіткана з блідого блакитного мерехтіння істота з довгими руками й довгими ногами, з тінню усмішки, а вгорі — блакитні вогники очей, вони світилися яскравіше за все тіло».

Хвилиночку, а це що таке?

« — Що ви шукаєте в цьому місці? — прямо спитала примара».

Намацую кнопку, щоб відмотати запис. Відмотую задалеко й мушу трохи перемотати вперед. Знову пропускаю цей уривок і мушу відмотувати назад, а тоді «Тойота» підстрибує на запобіжній смузі. Викручую кермо, повертаю автівку назад на автостраду й урешті натискаю кнопку відтворення.

«…блакитні вогники очей, вони світилися яскравіше за все тіло.

— Що ви шукаєте в цьому місці? — прямо спитала примара».

Знову:

«…яскравіше за все тіло.

— Що ви шукаєте в цьому місці?»

Мені не вчулося: на цих словах Моффат імітує голос Пенумбри. Ця частина оповіді мені знайома. Я пригадую дружнього блакитного привида у в’язниці ще з першого прочитання книжки. Та, певна річ, у той час я не міг знати, що Моффат додав до своєї саги дивакуватого продавця книжок із Сан-Франциско. Та й пізніше, переступаючи поріг цілодобової книгарні, я б нізащо не здогадався, що вже декілька разів зустрічався з містером Пенумброю.

Аякс Пенумбра якраз і є тією блакитноокою примарою в темниці королеви Дракенії. Жодних сумнівів. Я слухаю, як Моффат із хрипким трепетом у голосі завершує сцену…

«Маленькі долоні Фернвена горіли на щаблях драбини. Залізо було холодним, як лід, і здавалося, що кожен щабель вгризався йому в шкіру, злостиво примушуючи гнома відірвати руки й сторчголов летіти вниз, у темну безодню в’язниці. Телемах видерся на чималу висоту, майже дістався порталу. Фернвен озирнувся і глянув униз. Примара була там, зависла на порозі таємних дверей. Вона всміхнулась, напівпрозорим обличчям пробіг світловий імпульс. Примара махнула довгою рукою й вигукнула:

— Підіймайтеся, мій хлопчику! Підіймайтеся!

І він подерся вгору».

…неймовірно. Безсмертя вже торкнулося Пенумбри. А він про це знає?

Я додаю газу, виходжу на крейсерську швидкість, легенько хитаю головою й сам до себе всміхаюсь. Оповідь теж набирає темпів. Тепер хрипкуватий голос Моффата супроводжує героїв з одного поверху на інший, де вони розгадують загадки і здобувають нових союзників: крадія, вовка, балакуче крісло. Тільки зараз уперше я втямлюю, що поверхи вежі — це метафора для багаторівневого процесу розшифровування закодованих книжок Нерозривного Корінця. Моффат використовує вежу, щоб розповісти про власний шлях у братстві.

Це справді очевидно, якщо знаєш, на що звертати увагу.

У самому кінці, після тривалих пригод, герої видираються на вершечок вежі, звідки королева Дракенія оглядає світ і плете свої загарбницькі інтриги. Там вона чекає на героїв, а з нею — її темне військо. Тепер їхні чорні мантії набувають цікавого значення.

Поки Телемах Напівкровний кидається в останній бій разом зі зграйкою союзників, гном-учений Фернвен виявляє дещо дивовижне. У скаженій колотнечі він підкрадається до магічного телескопа королеви Дракенії й зазирає в нього. З цього оглядового майданчика, на захмарній висоті, його очам відкривається щось неймовірне. Гори, які розділяють Західний Континент, складаються в літери. Фернвен розуміє, що це послання — не просте послання, а те саме, що його багато віків тому заповідав Альдраґ, Батько Драконів. Коли Фернвен читає його вголос, він…

Ні фіга собі.

Коли я врешті перетинаю міст на в’їзді до Сан-Франциско, голос Кларка Моффата в заключних розділах його книги набуває нового відтінку. Певно, касетна плівка розтяглась від постійного перемотування вперед і назад, частих повторів. Здається, мій мозок теж трохи розтягся. У ньому вкоренилася нова теорія, вона народилась із зернятка, а тепер хутенько розростається, ґрунтуючись на тому, що я тільки-но почув.

Моффате, ти справжній геній. Ти побачив те, чого не помітив ніхто за всю історію існування Нерозривного Корінця. Ти блискавично подолав усі рівні посвячення, став одним із переплетених (може, лише для того, щоб отримати доступ до Читального Залу), а тоді вплів усі їхні таємниці до сюжету своєї книжки. Заховав їх у всіх під носом.

Мені просто треба було послухати, і я все збагнув.

Уже пізно, далеко за північ. Біля дому я ставлю гібридну автівку Ніла в другий ряд, натискаю кнопку, що вмикає аварійну сигналізацію, і аварійні вогники починають блимати. Вистрибую з автівки, хапаю коробку на пасажирському сидінні й кидаюся сходами нагору. Шкрябаю ключем у замку — в темряві ніяк не можу втрапити в шпарину, руки зайняті, та ще й мене трусить від нетерплячки.

— Мете! — Підбігаю до сходів і гукаю в його кімнату. — Мете! Маєш мікроскоп?

Ледь чутне бурмотіння — голос Ешлі, — і на сходах з’являється Мет у самих трусах-боксерках, на яких у всіх кольорах зображено репродукцію картини Сальвадора Далі. Він махає мені велетенським збільшувальним склом. Із цією лупою він схожий на мультяшного детектива.

— Ось, тримай, — тихенько каже він і збігає сходами донизу, щоб віддати мені лупу. — Це все, що я маю. З поверненням, Дженноне. Тільки не впусти. — Потому він швиденько підіймається нагору і, легенько клацнувши, замикає двері.

Я беру оригінальні літери Ґеррітсзона на кухню і вмикаю всі лампи, які там є. Я дещо схвильований, але в хорошому розумінні. Обережно дістаю з коробки один пуансон — знову літера X. Виймаю її з пластикового пакета, витираю рушником і підношу до яскравого флуоресцентного світла плити. Наводжу на літеру Метове збільшувальне скло і вдивляюся в нього.

Гори — це послання Альдраґа, Батька Драконів.

Пілігрим

Минув тиждень, і я чимало досягнув, і то не в одному напрямку. Написав електронний лист Едґарові Деклу й сказав, що йому краще самому приїхати до Каліфорнії, якщо він хоче забрати пуансони. І додав, що було б добре, якби він у четвер увечері навідався до книгарні «Пігмаліон».

Я запросив усіх: своїх друзів, братів і сестер із Нерозривного Корінця, усіх, хто мені допомагав. Олівер Ґрон умовив свого адміністратора дозволити мені скористатися дальшим залом, де в них стоїть аудіо- та відеоапаратура для презентації книжок і поетичних вечорів. Ешлі напекла вегетаріанського вівсяного печива — чотири тарілки. Мет розставив стільці.

Ось у першому ряду сидить Табіта Трюдо. Я познайомив її з Нілом (новим благодійником її музею), і він одразу ж запропонував організувати експозицію, присвячену тому, як жіночі груди виглядають у плетених светрах.

— Це найвдаліший одяг, — каже він. — Найсексуальніший. Я кажу правду. Ми проводили опитування. — Табіта супиться і зводить брови докупи. Ніл гне своєї: — Додатково можна крутити кадри з культових фільмів. Ми могли б знайти светри, що були на акторках, і розвішати їх…

У другому ряду сидить Розмарі Лапін, а біля неї Тінделл, Федоров, Імберт, Мюріель та інші — здебільшого та сама публіка, яка не так давно одного сонячного ранку була на ґуґлівській презентації. Федоров схрестив руки на грудях, а на обличчя натягнув скептичну гримасу, що ніби промовляє: «Я вже все це бачив». Та то пусте, бо сьогодні я його не розчарую.

Є тут двоє непереплетених братів із Японії — молодики з розпатланим волоссям у вузьких темно-синіх джинсах. Якимось чином від інших членів товариства до них долетіли чутки про нинішню подію, і вони, вирішивши, що це варте їхньої уваги, застрибнули в останній літак до Сан-Франциско. І правильно зробили. Біля них сидить Ігор і спокійнісінько говорить із ними японською.

На кріслі в першому ряду стоїть ноутбук, через який за всім спостерігатиме Черил з «Об’єднаних сховищ». Її обличчя у відео­чаті, чорні кучері займають ледь не весь екран. Буркотуна я теж запросив, але він зараз у літаку — сказав, що летить у Гонконг.

Крізь парадні двері до книгарні вливається чорнота — прибув Едґар Декл, а з ним цілий почет нью-йоркських чорних мантій. Зараз вони не мають на собі мантій — вони ж бо не в Читальному Залі, — та все ж одяг видає в них чужаків: костюми, краватки, вугільно-чорні спідниці. Один по одному вони заходять у двері — їх із десяток, а за ними з’являється Корвіна. Він одягнений у сірий лискучий костюм. Він досі виглядає кремезним, але здається, ніби трохи всох. Без помпезності й підземних декорацій він звичайнісінький старигань… Його темні очі зблискують і знаходять мене. Гаразд, може, й не всох.

Покупці в «Пігмаліоні» обертаються й здивовано зиркають на процесію чорних мантій, які перетинають книгарню. Декл злегка усміхається. Корвіна набундючений і серйозний.

— Якщо пуансони Ґеррітсзона справді у вас, — сухо кидає він, — ми їх заберемо.

Я виструнчуюсь і трохи задираю підборіддя. Ми вже не в Читальному Залі.

— Вони справді в мене, — кажу я, — але це тільки початок. Прошу сідати. — Нічого собі. — Будь ласка.

Він кидає оком на гамірну юрбу, супиться, але таки подає знак чорним мантіям, щоб ті сідали. Вони займають останній ряд, чорною дужкою замикаючи наше зібрання. Корвіна стає позаду них.

Повз мене проходить Декл, і я хапаю його за лікоть.

— Він прийде?

— Я повідомив його, — каже він і киває. — Хоча він уже й так знав. У Нерозривному Корінці новини ширяться з блискавичною швидкістю.

Кет теж прийшла. Вона стоїть попереду, на краю залу, і стиха перемовляється з Метом і Ешлі. На ній знову блейзер у дрібну клітинку. На шиї зелений шарф, а з часу нашої останньої зустрічі її волосся стало ще коротшим — тепер ледь накриває вуха.

Ми більше не зустрічаємось. Офіційного оголошення не було, але це об’єктивна істина, як, скажімо, атомна маса Карбону чи біржовий курс акцій GOOG. Та це не стало мені на заваді, і я докучав їй, доки вона не пообіцяла прийти. Хто-хто, а вона має це побачити.

Публіка совається на стільцях, вегетаріанського печива майже не залишилось, та я мушу ще трохи почекати. Лапін нахиляється до мене й питає:

— Ви поїдете до Нью-Йорка? Працювати в бібліотеці абощо?

— Гм, ні, не поїду, — сухо відказую я. — Нащо воно мені?

Вона хмуриться і складає долоні докупи.

— Я б могла поїхати, але щось не хочеться. — Вона дивиться на мене. Виглядає спантеличеною. — Я сумую за книгарнею. Сумую за…

Аякс Пенумбра.

Він прослизає до книгарні «Пігмаліон», ніби заблукалий привид, — застебнуте під саму шию темне пальто, піднятий комір, тонкий сірий шарф. Він оглядає зал, а коли помічає делегацію в останньому ряду — чорні мантії й усе таке, — його очі розширюються.

Я підбігаю до нього.

— Містере Пенумбра! Ви прийшли!

Він стоїть до мене впівоберта, кістлявою рукою тримається за шию. Не хоче на мене дивитися, його блакитні очі втупилися в підлогу.

— Хлопчику мій. Вибачте, — тихенько каже він. — Не треба було так зникати… ох… Просто… — Ледь чутно зітхає й пошепки додає: — Мені було так соромно.

— Містере Пенумбра, будь ласка, не треба цим перейматися.

— Я був такий упевнений, що нам вдасться, — продовжує він, — але не вдалося. Це бачили всі, ви і ваші друзі, усі мої учні. Я почуваюся старим дурнем.

Бідолашний містер Пенумбра. Мені уявляється, як він десь переховується, замучений відчуттям провини за те, що його ідея осоромила товариство на зелених ґуґлівських галявинах. Ставить під сумнів власну віру й гадає, що буде далі. Він зважився на велику ставку — найбільшу у своєму житті — і програв. Та робив він цю ставку не сам.

— Проходьте, містере Пенумбра. — Я відступаю до своєї апаратури і вказую йому на ряди стільців. — Проходьте, сідайте. Ми всі ду´рні — всі, крім одного. Сідайте й дивіться.

Усе готове. На моєму комп’ютері вже зачекалася презентація. Я розумію, що велике викриття має відбуватись у прокуреному кабінеті, коли детектив заворожує стурбовану публіку самим лише голосом і власними дедуктивними вміннями. Проте я віддаю перевагу книгарням і слайдам.

Отож я вмикаю проектор і займаю своє місце, яскраве світло ріже мені очі. Я зчеплюю руки за спиною, розправляю плечі і, примружившись, дивлюся на аудиторію. Натискаю кнопку на пульті й починаю:

СЛАЙД 1

Ви хочете залишити послання, яке переживе століття? Як це зробити? Викарбувати його на камені? Вигравіювати на шматку золота?

Залишити по собі таке масштабне послання, що люди неодмінно передаватимуть його майбутнім поколінням? А може, започаткувати на його основі нову релігію й залучити до неї якомога більше людських душ? Чи навіть заснувати таємне товариство?

Або вчинити так, як Ґріффо Ґеррітсзон?

СЛАЙД 2

Ґріффо Ґеррітсзон народився в середині XV століття на півночі Німеччини в сім’ї фермера. Його батько не був заможним, але мав гарну репутацію й славився глибокою побожністю, завдяки цьому йому вдалося прилаштувати сина підмайстром до місцевого ювеліра. У XV столітті це відкривало неабиякі можливості. Фактично, юний Ґеррітсзон міг забезпечити себе на все життя, якщо, звісно, не змарнує такий шанс.

Та він його змарнував.

Він був побожним юнаком, і ювелірне ремесло не припало йому до душі. Він цілими днями переплавляв старі прикраси, щоб виготовити нові, і добре знав, що його власні творіння чекає та сама доля. Його віра підказувала, що все це не має жодного значення. У Царстві Божому немає золота.

Тож він робив усе, що йому веліли, навчався ремесла, став умілим ювеліром, а тоді, коли йому виповнилося шістнадцять, попрощався з господарем і полишив майстерню. Та й узагалі полишив Німеччину. Він став пілігримом.

СЛАЙД 3

Я знаю це, тому що Альд Мануцій знав це й записав у своєму codex vitae, який я розшифрував.

(Публіка тихенько охкає. Корвіна досі стоїть позаду, його обличчя напружилось, рот скривився, а чорні вусики поникли. Інші облич­чя сповнені подиву, вони чекають, що буде далі. Я дивлюся на Кет. У неї такий серйозний вираз, ніби вона непокоїться, що в моєму мозку щось перегоріло.)

Дозвольте відразу вас запевнити — у цій книжці немає ніяких секретних формул. Жодних магічних заклинань. Якщо таємниця безсмертя справді існує, тут ви її точно не знайдете.

(Корвіна робить свій вибір. Він розвертається і крокує до виходу, минаючи дорогою секції з позначками «Історія» та «Самодопомога». Проходить повз Пенумбру, що стоїть трохи збоку, прихилившись до невеликого стелажа. Він дивиться вслід Корвіні, тоді повертається до мене, складає долоні біля рота й гукає: «Продовжуйте, мій хлопчику!»)

СЛАЙД 4

Насправді codex vitae Мануція абсолютно виправдовує свою назву — це книга про його життя. Як історична праця вона дійсно безцінна. Але я хотів би зосередитись на тій частині, яка стосується Ґеррітсзона.

Для перекладу з латини я скористався ґуґлівським перекладачем, тому пробачте, якщо трохи наплутав із деталями.

Молодий Ґеррітсзон мандрував Святою Землею, час від часу заробляючи на життя своїми вміннями в обробці металу. Мануцій пише, що він зустрічався з містиками: каббалістами, гностиками, суфіями різного штибу, — намагаючись з’ясувати, що йому робити зі своїм життям. Водночас через братів по ремеслу до нього долітали чутки про всілякі дивовижі, які відбувались у Венеції.

Це карта мандрів Ґеррітсзона, наскільки мені вдалося її відтворити. Він блукав Середземномор’ям — через Константинополь потрапив до Єрусалима, тоді подався в Єгипет, а потім через Грецію — до Італії.

У Венеції він познайомився з Альдом Мануцієм.

СЛАЙД 5

Саме в друкарні Мануція Ґріффо Ґеррітсзон знайшов своє місце в цьому світі. Книгодрукування потребувало всіх його навичок у роботі з металом і давало змогу застосувати їх для нової мети. Книгодрукування — це не браслети й золоті цяцьки. Це слова та ідеї. До того ж, фактично, то був тодішній Інтернет. Одним словом, дуже захопливо.

І точнісінько як нинішній Інтернет, книгодрукування в XV столітті мало багато клопотів. Як зберігати чорнила? Які сплави металів використовувати? Як відливати шрифт? Відповіді на ці питання мінялися щопівроку. У кожному великому місті Європи працювало з десяток книгодрукарень, і кожна з них намагалася першою знайти вирішення. Найбільша книгодрукарня Венеції належала Альдові Мануцію, і саме туди подався Ґеррітсзон у пошуках роботи.

Мануцій відразу розпізнав його талант. А ще він пише, що розпізнав його дух. Він помітив, що Ґеррітсзон теж був шукачем. Тож він найняв його, і вони багато років працювали разом. Стали найліпшими друзями. Мануцій понад усе довіряв Ґеррітсзону, а Ґеррітсзон понад усе поважав Мануція.

СЛАЙД 6

Нарешті, по кількох десятиліттях, налагодивши нове ремесло й надрукувавши сотні книжок, які ми досі вважаємо найгарнішими виданнями в історії людства, двоє книгодрукарів постаріли. І вирішили разом утілити в життя останній, найзначніший проект, вклавши в нього весь досвід і всі свої знання, щоб залишити його для наступних поколінь.

Мануцій написав свій codex vitae й відверто розповів про своє життя. Про те, як ішли їхні справи у Венеції. Про сумнівні угоди, які він укладав, щоб отримати виключне право видавати праці класиків. Про те, як конкуренти намагалися потопити його книго­друкарню і як він сам потопив кілька їхніх.

Якраз через те, що він відверто про все розповів, його книга, якби її одразу видали, добряче нашкодила б його справі, яку він залишав у спадок своєму синові, і Мануцій вирішив її зашифрувати. Але як?

У той же час Ґеррітсзон вирізьблював шрифт — найкращий з усіх — не баченої раніше нової форми, який мав забезпечити книгодрукарні процвітання навіть після смерті Мануція. Він поцілив у яблучко, бо й нині цей шрифт носить його ім’я. Та, вирізьб­люючи літери, він зробив дещо несподіване.

Альд Мануцій помер у 1515 році, залишивши по собі відверті мемуари. Якраз перед тим, якщо вірити легенді Нерозрив­ного Корінця, він довірив Ґеррітсзону ключ до розгадки його ­зашифрованої книги. Та з плином часу деякі подробиці загу­билися.

Ґеррітсзон не отримав ніякого ключа.

Ґеррітсзон був тим ключем.

СЛАЙД 7

Ось зображення одного з пуансонів, що їх вирізьбив Ґеррітсзон, — літери X.

Ось її збільшене зображення.

І ще трохи збільшене.

Ось як вона виглядає через лупу мого друга Мета. Ви бачите крихітні зарубки на краях літери? Схожі на зубці шестерні, правда? Чи зубці ключа.

(Лунає гучний приголомшений вигук. Це Тінделл. Я завжди можу розраховувати на його бурхливу реакцію.)

Ці крихітні зарубки з’явилися не випадково, вони мають певне значення. Схожі зарубки є на всіх літерах і їхніх копіях, виготовлених на основі цих пуансонів, і всіх знаках шрифту Gerritszoon, що будь-коли випускались. Аби збагнути це, мені довелося їхати до Невади. А остаточно до мене дійшло, коли я послухав запи­саний на плівку голос Кларка Моффата. Якби я знав, що шукати, міг би просто ввімкнути свій ноутбук, надрукувати кілька слів шрифтом Gerritszoon і збільшити їх до 3000 відсотків. Літери в цифровій версії теж мають зарубки. У підземній бібліотеці Нерозривного Корінця не користуються комп’ютерами… але нагорі, у компанії Festina Lente, послуговуються доволі потужними машинами.

Це і є код, ось він перед вами. Ці крихітні зарубки.

За п’ять сотень років нікому в товаристві на спало на думку краще придивитися до цих літер. Як і ґуґлівським розшифровувачам. Ми намагалися розгадати зашифрований текст, написаний зовсім іншим шрифтом. Розглядали послідовність знаків, а не їхню форму.

Цей код складний і простий водночас. Складний, тому що велика літера F відрізняється від маленької f. Складний, тому що поєднання ff — це не дві маленькі літери f, а зовсім інший пуансон. Gerritszoon має безліч змінних гліфів — три літери P, дві C, направду неперевершена літера Q — і всі вони означають щось своє. Щоб розгадати цей шифр, треба мислити по-друкарськи.

А далі все просто, бо треба всього-на-всього порахувати зарубки, що я й зробив: обережно, зі збільшувальним склом, за кухонним столом, без жодного потужного сервера. Такий код зустрічається в коміксах: певна цифра відповідає певній літері. Простенька заміна, і ви без зайвих зусиль розшифруєте codex vitae Альда Мануція.

СЛАЙД 8

Та можна зробити ще дещо. Якщо розкласти пуансони по порядку — у тій послідовності, у якій вони розміщувались у типовій складальній касі книгодрукарні XV століття, — отримаємо інше послання.

Це послання самого Ґеррітсзона. Його останні слова, адресовані світу, п’ятсот років ховались у всіх під носом.

Там немає нічого страхітливого, жодної містики. Це звичайні слова людини, котра жила задовго до нас. Проте є й невеличка страхітлива деталь: роззирніться навколо.

(Усі роззираються. Лапін викручує шию. Вона виглядає стривоженою.)

Бачите позначки на стелажах — написано «Історія», «Антропологія», «Паранормальна підліткова романтика»? Я помітив це раніше — усі їх надруковано шрифтом Gerritszoon.

Цей шрифт встановлено у смартфонах. Усі нові документи в програмі Microsoft Word за змовчанням набираються шрифтом Gerritszoon. Газета The Guardian друкує цим шрифтом свої заголовки. Раніше його використовувала Британська енциклопедія. Минулого місяця на нього перейшла Вікіпедія. Згадайте курсові роботи, життєписи й навчальні плани. Резюме, оголошення та заяви на звільнення. Угоди й позови. Некрологи.

Вони всюди. Ви щодня бачите шрифт Gerritszoon. Він завжди був тут, дивився на нас протягом п’яти століть. Усі друковані видання — романи, газети, різноманітні документи — усі вони несли в собі таємне послання, заховане в колофоні.

Ґеррітсзон знайшов його — ключ до безсмертя.

(Тінделл із криком зривається з місця. «Але що це?» Він рве на собі волосся. «Що написано в тому посланні?»)

Ну, його написано латиною. Google переклав його, приблизно. Зверніть увагу, що Альд Мануцій при народженні отримав інше ім’я: його нарекли Теобальдо, і так його називали друзі.

Отже, ось воно. Послання Ґеррітсзона до вічності.

СЛАЙД 9

Дякую тобі, Теобальдо.

Ти мій найліпший друг.

І це стало ключем до всього.

Товариство

Шоу скінчилось, і публіка потихеньку розходиться. Тінделл і Лапін стають у чергу по каву в невеличкій кав’ярні «Пігмаліона». Ніл знову причепився до Табіти зі своїми теревенями про красу грудей у плетених светрах. Мет і Ешлі захоплено перемовляються з Ігорем і двійкою японців. Їхній гурт теж повільно просувається до дверей.

Кет сидить сама, догризаючи останнє вегетаріанське печиво. З обличчя видно, що вона засмутилася. Я питаю, що вона думає про безсмертне послання Ґеррітсзона.

— Вибач, — каже вона й хитає головою. — Але цього недостатньо. — Погляд у неї похмурий, вона дивиться собі під ноги. — Він був таким талановитим, та все одно помер.

— Усі помирають…

— І тобі цього достатньо? Він залишив нам послання, Клею. Він залишив нам послання. — Вона викрикує останні слова, і з її губ злітають вівсяні крихти. Від стелажів у секції «Антропологія», здійнявши брови, на нас озирається Олівер Ґрон. Кет знов опускає очі. І ледь чутно додає: — Не називай це безсмертям.

— А що, як це найкраще, що в ньому було? — кажу я й на ходу вигадую теорію. — А що, як… а може, товаришувати з Ґріффо Ґеррітсзоном не завжди було легко? Може, він був ще тим химерником. А що, як ті літери, які він різьбив із металу, — це найкраще, що в ньому було? Ця його частина дійсно безсмертна. Настільки безсмертна, наскільки це взагалі можливо.

Кет хитає головою, зітхає і трохи присувається до мене, запихаючи в рот останній шматочок печива. Я знайшов старі знання, СЗ, котрі ми так шукали, та їй не до вподоби те, що вони нам відкрили. Кет Потенте шукатиме далі.

За мить вона відсувається, різко втягує повітря й підіймається зі стільця.

— Дякую, що запросив, — каже вона. — Побачимось. — Одягає блейзер, махає на прощання й іде до дверей.

Тепер мене кличе Пенумбра.

— Це неймовірно, — вигукує він, знову ставши самим собою: блискучі очі й широка усмішка. — Увесь цей час ми грали в гру Ґеррітсзона. Хлопчику мій, адже його літери прикрашають вітрину нашої книгарні!

— Кларк Моффат знайшов розгадку, — кажу я. — Не знаю як, але він її знайшов. А тоді, певно… вирішив підіграти. Щоб гра продовжувалась. — Доки хтось не знайде розгадку в його книжках.

Пенумбра киває.

— Кларк був справжнім генієм. Завжди сам, він усюди йшов за своєю інтуїцією, куди б вона його не вела. — Він зупиня­ється, схиляє голову набік і легенько всміхається. — Він би вам сподобався.

— То ви не розчаровані?

Пенумбра здивовано витріщається.

— Розчарований? Анітрохи. Це не зовсім те, чого я сподівався, але чого я насправді сподівався? Чого ми всі сподівалися? Ось що я вам скажу — я не сподівався, що доживу до розгадки цієї таємниці. Це безцінний подарунок, і я безмежно вдячний Ґріффо Ґеррітсзону й вам, хлопчику мій.

Тепер до мене підходить Декл. Він аж сяє від радості й ледь не підстрибує.

— Ви це зробили! — вигукує він і ляскає мене по плечу. — Ви знайшли їх! Я знав, що вам це вдасться, знав, але ніколи б не міг подумати, як далеко це нас заведе. — У нього за спиною жваво перемовляються чорні мантії. Вони всі страшенно схвильовані. Декл озирається. — Можна до них торкнутися?

— Усі вони ваші, — кажу я і з-під стільця в першому ряду витягаю пуансони в їхній картонній скрині. — Вам треба буде офіційно придбати їх в «Об’єднаних сховищ», але я маю всі необхідні документи, і навряд чи…

Декл підіймає руку.

— Жодних проблем. Направду, жодних проблем. — До нас наближається один із нью-йоркських гостей, за ним підходять інші. Вони схиляються над коробкою, охають і ахають, ніби всередині лежить гарненьке немовля.

— То це ти, Едґаре, вказав йому напрямок? — вигнувши брову, питає Пенумбра.

— Сер, просто я подумав, — каже Декл, — що в моєму розпорядженні опинився хлопець із рідкісним талантом. — Він зупиняється, усміхається і продовжує: — Ви таки вмієте знаходити гарних продавців. — Пенумбра пирхає й розпливається в усмішці. — Це тріумф, — додає Декл. — Ми виготовимо нові літери, передрукуємо деякі старі книжки. Корвіна не зможе нічого заперечити.

На згадку про Першого Читача — його давнього друга — Пенумбра супиться.

— А що з ним? — питаю я. — Він… здається, він дуже засмутився.

— Мусиш пригледіти за ним, Едґаре, — серйозно каже Пенумбра. — Незважаючи на його вік, Маркусу бракує досвіду розчарувань. Хоч він і здається сильним, насправді дуже вразливий. Я хвилююся за нього, Едґаре. Справді хвилююся.

Декл киває.

— Ми подбаємо про нього. Нам треба вирішити, що робити далі.

— Ну, — кажу я, — для початку я можу вам дещо запропонувати.

Я нахиляюсь і витягаю з-під стільця ще одну картонну коробку. Вона нова, складені докупи бортики хрест-навхрест заклеєні широкими смугами скотчу. Я відриваю скотч, відкидаю бортики й показую їм, що коробка доверху заповнена книжками — вони щільно поскладані стосами й запаковані в товсту прозору плівку. Я пробиваю плівку й виймаю одну книжку. Вона має просту блакитну палітурку й напис «Мануцій» великими білими літерами.

— Це для вас, — кажу я і простягаю книжку Деклові. — Сто примірників розшифрованої книжки. Оригінал латиною. Я подумав, ваші хлопці самі захочуть її перекласти.

Пенумбра сміється.

— То тепер ви ще й книговидавець, хлопчику мій?

— Друк на замовлення, містере Пенумбра, — відказую я. — Два бакси за примірник.

Декл і гурт чорних мантій забирають свої скарби — одну стару коробку й одну нову — до орендованого фургончика, припаркованого біля книгарні. Сивий адміністратор книгарні насторожено спостерігає з кав’ярні, як ті диваки покидають «Пігмаліон», весело наспівуючи грецькою якийсь гімн.

У Пенумбри задумливе обличчя.

— Мені тільки шкода, — каже він, — що Маркус усе одно спалить мій codex vitae. Як і наш творець, я писав про своє життя, і мені буде прикро, якщо мою книгу знищать.

Здивую його вдруге.

— Тоді в бібліотеці я зісканував не тільки «Мануція», — кажу я, засовую руку до кишені, виймаю синю флешку і вкладаю її в кіст­ляву долоню Пенумбри. — Не така красива, як справжня книжка, але тут є всі слова.

Пенумбра підіймає флешку над головою. Пластик виблискує під лампами книгарні, а вуста Пенумбри тремтять і складаються в зачудовану усмішку.

— Хлопчику мій, — шепоче він, — ви не припиняєте дивувати. — І, вигнувши брову, питає: — Я зможу надрукувати її всього за два долари?

— Ще б пак.

Худою рукою Пенумбра обіймає мене за плечі, нахиляється ближче й тихенько каже:

— Наше місто… Мені знадобилося багато часу, аби це збагнути, але ми у Венеції нинішнього світу. У Венеції. — Він широко розплющує очі, тоді мружиться й хитає головою. — Як наш Засновник.

Не певен, що розумію, куди він хилить.

— Нарешті я дещо зрозумів, — продовжує Пенумбра. — Ми маємо думати, як Мануцій. У Федорова є гроші, і у вашого товариша — того, кумедного. — Ми обидва спрямовуємо погляди вглиб книгарні. — Як ви дивитесь на те, щоб знайти покровителя або й двох… і почати все спочатку?

Не вірю своїм вухам.

— Мушу визнати, — хитає головою Пенумбра, — я вклоняюся Ґріффо Ґеррітсзону. Його досягнення неповторне. Та в мене залишилося ще трохи часу, хлопчику мій, — він підморгує, — а у світі є ще стільки загадок, котрі чекають своєї розгадки. Ви зі мною?

Містере Пенумбра, ви ще й питаєте?