Цілодобова книгарня містера Пенумбри

Найдивніший продавець за п’ятсот років

Я тримаю в руках білий бінокль, як у бійців-штурмовиків. Я роздивляюся той самий крихітний сірий символ — дві долоні, розкриті, ніби книжка, — витесаний на потемнілому сірому камені. Я сиджу на лавці на П’ятій авеню, позаду — Центральний парк, по обидва боки від мене — торговельний автомат із газетами й стійка, де продають фалафель. Ми в Нью-Йорку. Перед від’їздом я позичив бінокль у Мета. Він застеріг мене, щоб я його не загубив.

— Що ти бачиш? — питає Кет.

— Поки нічого. — Невеликі вікна розташовані досить високо, і всі вони забрані важкими ґратами. Це маленька похмура фортеця.

Нерозривний Корінець. Звучить так, ніби це водночас і товариство книголюбів, і банда вбивць. Що ж відбувається в тій будівлі? Чи є там сексуальні фетиші, пов’язані з книжками? Цілком може бути. Намагаюся не думати, як це все може виглядати. Чи потрібно щось платити, щоб приєднатися до Нерозривного Корінця? Напевне, цілу купу грошей. Може, вони їздять у дорогі круїзи. Я хвилююся за Пенумбру. Він так глибоко загруз у цьому всьому, що навіть не помічає, наскільки дивні речі тут відбуваються.

Саме займається ранок. Ми приїхали сюди прямісінько з аеропорту. Ніл частенько навідується до Мангеттену в справах, я колись їздив сюди потягом із Провіденса, а Кет у Нью-Йорку вперше. Вона, розкривши рота, задивлялась на досвітнє мерехтіння міста, поки літак заходив на посадку в аеропорту імені Джона Кеннеді, і, притиснувши пальці до білої пластикової рами ілюмінатора, прошепотіла: «Навіть не думала, що Нью-Йорк такий худий».

А зараз ми тихенько сидимо на лавці в самому серці худого міста. Небо світлішає, та нас усе ще огортають сутінки. Ми снідаємо бездоганно небездоганними бубликами та чорною кавою й намагаємося нічим не виділятися. Повітря здається вогким, ніби скоро піде дощ, а вулицями з шелестом пролітає вітер. Ніл щось шкрябає в невеликому блокноті, малює фігуристих дівок із фігурними мечами. Кет купила газету The New York Times, але не дала собі з нею ради й знову копирсається у своєму телефоні.

— Офіційні новини, — каже вона, не відриваючись від телефона. — Сьогодні оголосять новий склад Проектного Менеджменту.

Вона раз по раз оновлює сторінку. Підозрюю, що її батарея розрядиться ще до полудня. Я гортаю сторінки «Путівника по Центральному парку» (придбав його в книгарні аеропорту) і крадькома зиркаю на будівлю крізь Метів бінокль.

Ось що я бачу.

Гамір і метушня на П’ятій авеню поступово наростають, і я помічаю одиноку постать, що квапливо крокує тротуаром на протилежному боці вулиці. Це чоловік середніх літ із пухнастим каштановим чубом, що має на вітрі. Я налаштовую фокус на біноклі. У нього круглий ніс і повні щоки, які рожевіють на холоді. Він одягнений у темні штани й твідовий піджак, бездоганно припасований до його фігури — опуклого живота й пониклих плечей. Він трішки підстрибує, коли ходить.

Моє павуче чуття нашорошилось, бо, певна річ, Круглий Ніс зупиняється біля входу до сховку Нерозривного Корінця, крутить ключем у замку і сторожко заходить усередину. Загоряються два канделябри обабіч дверей.

Я торсаю Кет за плече й указую на миготливі канделябри. Ніл примружує очі. Потяг Пенумбри прибуде на вокзал о 12:01, і до того часу нам залишається чекати й спостерігати.

Слідом за Круглим Носом за темними дверима зникає ціла вервечка абсолютно звичайних на вигляд нью-йоркців. Дівчина в білій блузці і строгій чорній спідниці. Чоловік середніх літ у вицвілому зеленому светрі. Хлопець із бритою головою, який цілком підійшов би для роботи в Anatomix. Невже всі вони належать до Нерозривного Корінця? Щось тут не те.

— Може, тут у них інша цільова аудиторія. Молодші, спритніші, — шепоче Ніл.

Набагато більше нью-йоркців, звісно, минають темні двері. Тротуари з обох боків П’ятої авеню заполонили перехожі, високі й низькі, молоді і старі, сучасні і старомодні. Юрби людей проходять повз нас і заступають мені огляд. Кет не знаходить собі місця від нетерплячки.

— Усе таке крихітне, і стільки людей, — каже вона, споглядаючи людський потік. — Вони… ніби зграя риб. Чи птахів, чи мурах. Якийсь суперорганізм.

— Де ти виросла? — втручається Ніл.

— У Пало-Альто, — відказує вона.

Звідти до Стенфорду, а тоді в Google. Як для дівчини, одержимої крайніми межами людських можливостей, Кет не надто віддалилася від дому.

Ніл киває з розумінням.

— Розумникам із передмістя не осягнути раптової складності нью-йоркських вулиць.

— Не знаю, про що ти, — Кет примружує очі. — Я добре даю собі раду зі складністю.

— От бачиш, я знаю, про що ти думаєш, — Ніл хитає головою. — Ти думаєш, що це просто багатоагентна симуляція й кожен перехожий дотримується набору нескладних правил, — Кет киває, — і, якщо тобі вдасться розгадати ці правила, ти зможеш усе змоделювати. Вулиці, квартали й навіть ціле місто. Я маю рацію?

— Саме так. Тобто я, певна річ, не знаю цих правил, але можу вдатися до експерименту й визначити їх, а тоді все просто…

— Помиляєшся, — каже Ніл і скрикує, як гудок на телевікторині. — У тебе нічого не вийде. Навіть якщо визначиш правила — а, щоб ти знала, немає ніяких правил — та навіть якби були, тобі не вдасться нічого змоделювати. Знаєш чому?

Мій найліпший друг і моя дівчина затіяли суперечку через симуляцію. Мені залишається відкинутись на спинку лавки й слухати.

— І чому? — супиться Кет.

— Тобі забракне пам’яті.

— Та ну…

— Еге ж, тобі не під силу все це запам’ятати. Жоден комп’ютер не має такого обсягу пам’яті. Навіть отой ваш, як він там називається…

— Великий Ящик.

— Так, він. Навіть йому забракне пам’яті. Цей ящик… — Ніл розчепірює руки, ніби хоче обійняти тротуар, парк і вулиці, — набагато більший.

А вулицями й далі зміяться юрми перехожих.

Нілові обридає сидіти, і він іде до музею Метрополітен, де має намір зробити кілька знімків грудей античних статуй. Кет великими пальцями строчить коротенькі нетерплячі повідомлення ґуґлівцям, винюхуючи останні плітки навколо ПМ.

Об 11:03 вулицею неквапом шкандибає зсутулена постать у довгому пальті. Моє павуче чуття знову нашорошується. Мені здається, що я навчився з лабораторною точністю визначати в людях певний тип химерності. У старого шкандибайла обличчя, як у сови, чорна хутряна папаха натягнута на самі очі, тільки стримлять кошлаті брови. Я навіть не сумнівався — він зникає за темними дверима.

О 12:17 таки пускається дощ. Ми ховаємося під високими деревами, та на П’ятій авеню швидко темніє.

О 12:29 навпроти Нерозривного Корінця зупиняється таксі, і з нього виходить високий чоловік у пальті. Він щільно запинає його навколо шиї, коли схиляється, аби розрахуватися з водієм. Це Пенумбра, і мені геть незвично бачити його тут, на тлі темних дерев і блідого каміння — справжнісінький сюрреалізм. Я ніколи не міг собі уявити його деінде, крім книгарні. Вони йдуть у комплекті, неможливе одне без другого. Та ось він, стоїть посеред вулиці на Мангеттені й копирсається у своєму гаманці.

Я зриваюся з лавки й біжу вулицею, проскакуючи поміж повільними автівками. Таксі від’їжджає, ніби жовта завіса, — і та-дам! Ось він я! Спершу на обличчі Пенумбри жодних емоцій, тоді він примружує очі, а потому всміхається, закидає голову назад і голосно регоче. Він ніяк не може заспокоїтись, і тоді вже я починаю сміятись. Отак ми стоїмо якусь хвилю один навпроти одного й регочемо. А я ще й трохи відсапуюсь.

— Хлопчику мій! — каже Пенумбра. — Ви, певно, найдивніший продавець, який траплявся нашому товариству за п’ятсот років. Ходімо, ходімо. — Він запрошує мене на тротуар і далі всміхається. — Що ви тут робите?

— Я приїхав, щоб зупинити вас, — відказую я навдивовижу серйозним голосом. — Ви не мусите… — Я важко переводжу подих. — Ви не мусите туди йти. Не дозволяйте їм спалити вашу книжку. Чи що вони там хочуть зробити.

— Хто розповів тобі про спалення? — тихенько питає Пенумбра й здіймає брову.

— Ну, — я затинаюся, — Тінделл почув про це від Імберта. — Пауза. — А йому розказав… е-е-е… Монсеф.

— Вони помилилися, — різко перебиває мене Пенумбра. — Я не приїхав сюди обговорювати покарання. — Він пирхає на слові «покарання», наче воно навіть не гідне його уваги. — Ні, я приїхав сюди, щоб озвучити своє бачення.

— Бачення?

— Комп’ютери, хлопчику мій, — пояснює він. — Вони дадуть нам ключ до розгадки. Я вже думав про це раніше, але не мав достатніх доказів, що вони допоможуть у нашій роботі. А ви знайшли ці докази! Якщо комп’ютери допомогли вам розгадати загадку Засновника, вони можуть зробити набагато більше для нашого товариства. — Він стискає худорляву долоню в кулак і розмахує ним у повітрі. — Я приїхав, аби сказати Першому Читачеві, що нам просто необхідно залучити до роботи комп’ютери. Ми мусимо це зробити!

Голос Пенумбри зривається на високі ноти, як у підприємця, що презентує свій стартап.

— Ви маєте на увазі Корвіну, — кажу я. — Перший Читач — це Корвіна.

Пенумбра киває.

— Ви не можете зайти туди зі мною, — він указує рукою на темні двері, — але ми поговоримо, коли я закінчу свої справи. Поміркуємо, яке обладнання варто придбати… з якими компаніями налагодити співпрацю. Мені знадобиться ваша допомога, мій хлопчику. — Він підіймає голову й зазирає мені за плече. — Ви тут не сам, правда ж?

Я дивлюсь на протилежний бік П’ятої авеню — Кет і Ніл стоять на тротуарі й придивляються до нас. Кет махає рукою.

— Вона працює в Google, — кажу я. — Вона мені допомогла.

— Добре, — киває Пенумбра. — Дуже добре. Та скажіть-но мені от що: як ви знайшли це місце?

Я усміхаюсь і зізнаюсь:

— За допомогою комп’ютерів.

Він хитає головою.

Тоді запихає руку до внутрішньої кишені пальта й виймає ­тоненьку чорну електронну книжку марки Kindle, увімкнену, з гостробокими літерами на блідому тлі.

— Ви й собі придбали, — кажу усміхаючись.

— І не одну, мій хлопчику, — відказує Пенумбра й виймає іншу читалку — марки Nook. Тоді ще одну — Sony, і четверту — Kobo. Серйозно? Хто взагалі користується читалкою Kobo? Невже ­Пенумбра через усю країну тягнув із собою чотири електрон­ні книжки?

— Довелося трохи надолужити згаяне, — пояснює він, показуючи мені свій стосик читалок. — Але, знаєте, ось ця, — він виймає останній пристрій, супертонкий, у блакитній оправі, — сподобалась мені найбільше.

На електронній книжці немає логотипа.

— Що це?

— Це? — Він обертає в руці загадкову читалку. — Мій учень Ґреґ — ти його не знаєш поки що. Він позичив мені її на час мандрівки. — І додає по-змовницькому: — Він казав, що це прототип.

Безіменна читалка просто неймовірна: тонесенька й легка, корпус не пластиковий, а з тканини, ніби книжкова палітурка. Як Пенумбрі вдалося дістати цей прототип? У мого боса є знайомі з Кремнієвої долини?

— Це надзвичайний пристрій, — каже він, кладе його до інших читалок і ніжно погладжує весь стосик. — Вони всі надзвичайні. — Він замовкає й переводить погляд на мене. — Дякую, хлопчику мій. Саме завдяки вам я нині тут.

Його слова викликають у мене усмішку. Ану покажіть їм, містере Пенумбра.

— То де нам із вами зустрітися?

— У «Дельфіні і якорі», — відказує він. — Приводьте своїх друзів. Ви ж зможете самі знайти адресу? Скористайтеся своїми комп’ютерами. — Він підморгує мені, відвертається, штовхає ­важкі двері й зникає в таємній бібліотеці Нерозривного Корінця.

До місця призначення нас приводить телефон Кет. З неба ллє так, ніби хтось забув закрутити кран, і майже всю дорогу ми біжимо.

Ми знаходимо його, і виявляється, що «Дельфін і якір» — це бездоганний сховок, з темними дерев’яними панелями та приглушеним бордовим світлом. Ми вмощуємося за круглим столом біля вікна, поцяткованого дощовими краплями. Підходить наш офіціант, і він теж виявляється ідеальним: високий, широкоплечий, із густою рудою бородою та манерами, від яких нам усім тепліє на душі. Ми замовляємо по кухлеві пива. До пива він приносить нам тарілку з хлібом і сиром.

— Щоб відновити сили після грози, — підморгує офіціант.

— А що, як містер П не прийде? — питає Ніл.

— Він прийде, — запевняю я. — Усе не так, як я собі думав. У нього є план. Тобто він узяв із собою читалки.

Кет усміхається, але не підводить голови. Вона знову прикипіла до свого телефона. Ще гірше, ніж кандидат у день виборів.

На столі лежить стос книжок і стоїть металева склянка, наповнена гостроносими олівцями, і пахнуть вони так, ніби їх щойно підгострили. У стосі є «Мобі Дік», «Улісс» та «Невидимець». Ми в барі для книголюбів.

На задній палітурці «Невидимця» видніється вицвіла пляма від пива, а поля сторінок помережані написами олівцем. Вони так щільно туляться один до одного, що за ними годі розгледіти папір, — тут збилися докупи й штовхаються ліктями думки десятків читачів. Я гортаю книжку — усі сторінки пописані. Деякі помітки стосуються самого роману, та здебільшого це розмова між читачами. Коментарі частенько переходять у суперечки, але тут є й інші написи. Деякі геть незрозумілі, одні цифри нанизані на інші. А ось і зашифроване графіті:

Тут був 6HV8SQ

Я притискаю до себе кухоль із пивом і жую сир, намагаючись докумекати, про що ведеться розмова на сторінках.

Аж раптом Кет тихенько зітхає. Я дивлюся через стіл і бачу, що її обличчя морщиться й вона невдоволено супиться. Вона кладе телефон на стіл і накриває його товстою синьою серветкою.

— Що трапилось?

— Надіслали список нових членів ПМ. — Вона хитає головою. — Значить, іншим разом. — Натягнуто посміхається й простягає руку до стосу, щоб узяти одну з пошарпаних книжок. — Нічого страшного. — Гортає сторінки, аби чимось себе відволікти. — Це те саме, що виграти в лотерею. Шансів було небагато.

Я не підприємець і не дуже тямлю в бізнесі, але тієї миті мені понад усе на світі хочеться заснувати компанію, розвинути її до масштабів Google, і все лише для того, щоб довірити управління Кет Потенте.

На нас дмухає вогкий вітер. Я відриваю очі від «Невидимця» й бачу, що у дверях стоїть Пенумбра. Пасма волосся над вухами сплутались, потемніли від дощу. Він цокотить зубами.

Ніл зривається на ноги, аби провести його до столу. Кет допомагає йому з пальтом. Пенумбра тремтить і тихенько примовляє: «Дякую вам, серденько, дякую». Важко ступаючи, він підходить до столу й хапається за спинку стільця.

— Містере П, радий познайомитися з вами, — каже Ніл і простягає руку. — Обожнюю вашу книгарню. — Пенумбра міцно потискає його долоню. Кет привітно махає рукою.

— То це ваші друзі, — каже Пенумбра. — Радий з вами познайомитися, з вами обома. — Він сідає й різко втягує повітря. — Я не сидів у цьому закладі навпроти таких юних облич, відколи… та що там, відколи в самого було таке ж юне обличчя.

Мені вже не терпиться дізнатися, що було в бібліотеці.

— З чого ж почати? — Він витирає маківку серветкою. Занепокоєно хмуриться. — Я розповів Корвіні про все, що в нас трапилося. Про журнал, про вашу винахідливість.

Він називає це винахідливістю. Гарний знак. З’являється наш рудобородий офіціант і ставить на стіл перед Пенумброю ще один кухоль пива. Пенумбра махає йому рукою й каже:

— Запишіть це на рахунок компанії Festina Lente, Тімоті. Усе замовлення.

Тут він у своїй стихії. Він продовжує:

— Консерватизм Корвіни дійшов до краю, хоч я й не думав, що таке можливе. Він наробив стільки шкоди. Я й гадки не мав. — Він хитає головою. — Корвіна каже, що Каліфорнія мене одурманила. — На слові «одурманила» він презирливо пирхає. — Сміх та й годі. Я розповів йому, що ви зробили, хлопчику мій, розповів, які в нас є можливості. Та він уперся на своєму.

Пенумбра піднімає кухоль і довго потягує пиво. Зиркає на Кет і Ніла, а тоді переводить погляд на мене й повільно мовить:

— Друзі, маю для вас пропозицію. Але спершу вам потрібно дещо дізнатися про наше товариство. Ви простежили за мною аж до його осередку, проте не знаєте, у чому полягає його мета… чи ваші комп’ютери теж вам про це розказали?

Ну, я знаю, що сюди вплутані бібліотеки, початківці й переплетені, а ще тут палять книжки, але що воно все таке — мені невтямки. Кет і Ніл знають тільки те, що побачили на екрані мого ноутбука: світляні цятки, які блукають полицями химерної книгарні. Якщо шукати «нерозривний корінець», Google уточнює: «Можливо, ви шукали “нерозвинений корінець”?» Тож правильна відповідь: «Ні, нічого ми не знаємо».

— Тоді зробімо ось як, — каже Пенумбра й киває. — Спершу я коротко повідаю вам історію нашого товариства. А потому, аби ви краще зрозуміли, вам необхідно відвідати Читальний Зал. Там моя пропозиція буде зрозумілішою, і я щиро сподіваюся, що ви її приймете.

Звісно, ми її приймемо. Саме так і буває в епічних пригодах. Старий маг ділиться з вами своєю проблемою, і ви обіцяєте йому допомогти.

Пенумбра складає долоні докупи.

— Чи вам знайоме ім’я Альда Мануція?

Кет і Ніл заперечно хитають головами. Може, бодай цього разу мистецький коледж стане мені в нагоді.

— Мануцій був одним із перших книгодрукарів, — кажу я, — відразу після Ґутенберґа. Його книжки знамениті й нині. Вони прекрасні. — Я бачив слайди.

— Так, — Пенумбра киває. — То було наприкінці п’ятнадцятого століття. Альд Мануцій зібрав писарів і вчених у своїй друкарні у Венеції й там надрукував перші видання класиків. Софокла, Аристотеля і Платона. Вергілія, Горація та Овідія.

Я приєднуюся:

— Так, надрукував їх, використовуючи новий шрифт, розроб­лений митцем Ґріффо Ґеррітсзоном. Чудовий шрифт. Я не бачив нічого подібного, та він і досі один із найпопулярніших шрифтів. Gerritszoon установлено на всіх комп’ютерах фірми Apple. — Але не Gerritszoon Display. Його доводиться красти.

Пенумбра киває.

— Усе це добре відоме історикам і, як з’ясувалося, — він здіймає брову, — продавцям книгарень. Гадаю, вам також було б цікаво дізнатися, що творіння Ґеррітсзона слугує джерелом достатків нашого товариства. Навіть сьогодні, коли видавці купляють цей шрифт, вони купляють його в нас. — Він стишує голос. — І ми правимо за нього чималі гроші.

Я відчуваю, як два шматочки пазла стають на свої місця: словолитня FLC — це і є компанія Festina Lente. Культ Пенумбри існує за рахунок нечуваних цін на ліцензійні шрифти.

— Та суть полягає в тому, — продовжує він, — що Альд Мануцій був не лише книгодрукарем. Він був філософом і вчителем. Він був першим із нас. Він був Засновником Нерозривного Корінця.

Що ж, такого на заняттях із типографії нам точно не розпо­відали.

— Мануцій вірив, що в працях класиків криються одвічні істини, а серед них — відповідь на наше найголовніше запитання.

Нас огортає напружена тиша. Я прокашлююсь і питаю:

— Яке це… найголовніше запитання?

Кет миттю видає:

— Як жити вічно?

Пенумбра повертає голову й уважно дивиться на неї. Його широко розплющені очі зблискують, він киває:

— Коли Альд Мануцій помер, — неголосно каже він, — його друзі та учні наповнили його могилу книжками — примірниками всіх його видань.

Вітер знадвору щосили кидається на двері, і ті аж здригаються.

— Вони зробили це тому, що могила була пуста. Після його смерті тіла не знайшли.

Значить, культ Пенумбри має власного месію.

— Він залишив по собі книжку під назвою «Codex Vitae» — книга життя. Її було зашифровано, а ключ до шифру він дав лише одній людині — своєму найліпшому другові й партнеру, Ґріффо Ґеррітсзону.

Поправка: цей культ має месію й першого апостола. Ну принаймні апостол був митцем. Круто. А codex vitae… Я вже чув це раніше. Однак Розмарі Лапін казала, що codex vitae — це книжки «Захмарної колекції». Я заплутався…

— Ми, учні Мануція, віками працювали над тим, щоб розгадати його codex vitae. Ми переконані, що там містяться всі таємниці, які він відкрив, вивчаючи праці класиків, а найперша серед них — секрет вічного життя.

Дощ тарабанить по вікні. Пенумбра переводить подих.

— Ми віримо, що, коли нам удасться розгадати його таємниці, усі члени Нерозривного Корінця, які коли-небудь жили на цьому світі… знову оживуть.

Месія, перший апостол і воскресіння. Десь я вже бачив цей перелік. Зараз Пенумбра балансує на грані між чарівним химерним дідусем і моторошним химерним дідусем. Але є дві речі, які схиляють шальки терезів на бік чарівності. По-перше, його лукава усмішка, яка зовсім не схожа на посмішку схибленого, а мікром’язи не брешуть. По-друге, погляд Кет. Вона зачудовано дивиться на Пенумбру. Гадаю, люди вірять у ще більші химерії, хіба ні? Президенти й Папи вірять у ще й не такі дивовижі.

— Про яку кількість членів товариства йдеться? — питає Ніл.

— Нас небагато, — відказує Пенумбра, відсуває стілець і підводиться. — Усі можуть поміститися в одній кімнаті. Ходімо, друзі. Читальний Зал чекає.

Codex vitae

Ми йдемо під дощем, усім гуртом ховаючись під крислатою чорною парасолею, яку нам позичили в «Дельфіні і якорі». Ніл тримає її над нашими головами — воїн завжди тримає парасолю. Пенумбра йде посередині, ми з Кет тулимося до нього з боків. Пенумбра не займає багато місця.

Ми підходимо до темних дверей. Це місце кардинально відрізняється від книгарні Пенумбри в Сан-Франциско. Якщо в Пенумбри замість стін — величезні вітрини, а зсередини ллється тепле світло, то тут бачимо перед собою суцільну кам’яну брилу й двійко миготливих канделябрів. Це місце ніби застерігає: «Ні, краще сюди не заходити».

Кет штовхає двері. Я заходжу останнім і ловлю її зап’ястя.

Я геть не очікував, що всередині все буде таким прісним. Сподівався побачити ґарґулій. Натомість перед нами дві присадкуваті канапи й круглий скляний столик — от вам і весь вестибюль. Трохи далі попереду стоїть вузький письмовий стіл, за яким сидить молодий чоловік із голеною головою, котрого я вже бачив цього ранку на вулиці. На ньому синій кардиган. Угорі, над ним, квадратні літери без зарубок сповіщають:

FLC

— Ми прийшли, щоб зустрітися з містером Деклом, — Пенумбра звертається до реєстратора, а той лиш кидає на нас побіжний погляд. Пенумбра проводить нас за двері з матовим склом. Я все ще сподіваюся побачити ґарґулью, але ні: це сіро-зелений натюрморт, прохолодна савана широких моніторів, низьких перегородок і вигнутих чорних офісних крісел. Звичайний офіс. Майже такий, як у «Нового бейґла».

За панелями на стелі дзижчать люмінесцентні лампи. Робочі столи розставлено групками, і за ними працюють люди, що їх я сьогодні вранці роздивлявся в бінокль. Більшість із них у навушниках. Жоден не відірвав очей від монітора. За їхніми зсутуленими спинами я помічаю таблиці, відкриті електронні скриньки, облікові записи у Facebook.

Я спантеличений. Я бачу, що тут ціла купа комп’ютерів.

Ми рухаємось звивистою стежкою поміж столів. Тут є всі тотеми офісної нудьги: експрес-кавоварка, гуркітливий міні-холодильник, велетенський багатофункційний лазерний принтер, на якому блимає червоний датчик: зажувало папір. На білій дошці напівстерті діаграми «мозкового штурму». Зараз на ній яскраво-блакитними писаними літерами виведено:

НЕВРЕГУЛЬОВАНІ ПОЗОВИ: 7!!

Я все чекаю, що хто-небудь підведе голову й зверне увагу на нашу невеличку процесію, але всі, здається, зосередилися на своїй ­роботі. Тихеньке клацання клавіш звучить як той дощ, що залишився надворі. У кутку хтось хихикає. Я дивлюсь у той бік — ­чоловік у вицвілому зеленому светрі всміхається до свого екрана. Він їсть йогурт із пластикового стаканчика. Напевне, переглядає якесь відео.

Зусібіч нас оточують кабінети й конференц-зали, усі двері з матовим склом і крихітними табличками. Ті, до яких ми прямуємо, розташовані в дальшому кінці кімнати, а табличка повідомляє нас:

ЕДҐАР ДЕКЛ / ОСОБЛИВІ ПРОЕКТИ

Пенумбра кладе худорляву долоню на ручку, один раз стукає в скло й відчиняє двері.

Кабінет невеликий, проте кардинально відрізняється від попереднього приміщення. Мої очі напружуються, силкуючись призвичаїтись до нової гами кольорів: стіни тут насиченого темного кольору, обклеєні шпалерами із золотистими й зеленими завитками.

Підлога дерев’яна, рипить у мене під ногами, а каблуки Пе­нумбри легенько цокають, коли він повертається, щоб зачинити за нами двері. І світло тут інакше, тепліше, бо випромінюють його канделябри, а не флуоресцентні лампи. Двері зачиняються, і зовнішнє гудіння враз змовкає, змінюючись приємною гус­тою тишею.

У кабінеті стоїть масивний стіл — близнюк того, що в книгарні Пенумбри, — а за ним сидить той чоловік, котрого я першим помітив уранці: Круглий Ніс. Та поверх свого вуличного одягу він натягнув чорну мантію. Спереду її зчеплено срібною брошкою — дві долоні, розкриті, ніби книжка.

Оце вже щось цікаве.

Навіть повітря тут пахне по-іншому. Тут витає запах книжок. За столом, позаду Круглого Носа, високі стелажі, що сягають стелі, напхом напхані книжками. Але ж кабінет невеликий. Скидається на те, що таємна бібліотека Нерозривного Корінця не більша від книгарні провінційного аеропорту.

Круглий Ніс усміхається.

— Сер! Ласкаво просимо, — він підводиться. Пенумбра здіймає руки й жестом просить його сісти. Круглий Ніс переводить погляд на мене, Кет і Ніла. — Хто ваші друзі?

— Вони непереплетені, Едґаре, — поспіхом відказує Пенумбра й повертається до нас. — Учні, це Едґар Декл. Він вартує двері до Читального Залу — скільки, Едґаре? Одинадцять років?

— Точнісінько одинадцять, — підтверджує Декл і всміхається. Я помічаю, що ми теж усміхаємось. Він і його кабінет — як зігрівальний еліксир після холодної вулиці й ще холоднішого ­лабіринту столів.

Пенумбра дивиться на мене, примруживши очі.

— Як і ви, мій хлопчику, Едґар теж був продавцем у Сан-Франциско.

Я почуваю легку дезорієнтацію — ознаку того, що все у світі пов’язане між собою тісніше, ніж здавалося на перший погляд. Невже ті похилі рядочки в журналі написані рукою Декла? Він теж працював у нічну зміну?

Декл утішено всміхається й каже з удаваною серйозністю:

— Моя вам порада. Якщо котроїсь ночі вам стане цікаво, що там у тому сусідньому клубі, і ви подумаєте, чом би туди не навідатися… — Він на хвилю вмовкає. — Не робіть цього.

Точно, він теж працював у нічну зміну.

Навпроти столу стоїть стілець — із полірованого дерева, з високою спинкою, — і Декл жестом запрошує Пенумбру присісти.

Ніл нахиляється й по-змовницькому тицяє великим пальцем через плече, у бік офісу за дверима.

— То все це тільки прикриття?

— О ні, ні, — заперечує Декл. — Компанія Festina Lente — це справжня організація. Такої справжньої ще пошукати. Вона продає ліцензійний шрифт Gerritszoon… — Кет, Ніл і я киваємо, як новачки, що їм розкрили велику таємницю, — …і багато інших шрифтів. Та цим її діяльність не обмежується. Наприклад, є новий проект, пов’язаний з електронними книгами.

— Який проект? — питаю я. Схоже, ця компанія набагато більша, ніж нам розповідав Пенумбра.

— Я й сам достеменно не знаю, — відказує Декл. — Але йдеться про те, що ми на замовлення видавців якимось чином відстежуємо піратське поширення їхньої продукції. — На цих словах мої ніздрі роздуваються. Я вже чув історії про студентів, які отримували мільйонні штрафи. Декл пояснює:

— Це новий проект. Дітище Корвіни. Імовірно, вельми прибуткова справа.

Пенумбра киває.

— Саме завдяки старанню людей у тому офісі й існує наша книгарня.

Прекрасно. То моя зарплатня береться з оплати ліцензійних шрифтів і судових позовів за порушення авторських прав?

— Едґаре, ось ця трійця розгадала загадку Засновника, — каже Пенумбра. Кет і Ніл здивовано здіймають брови. — І їм настав час побачити Читальний Зал. — Він вимовляє це так, що я просто чую великі літери.

Декл усміхається.

— Чудово. Мої вітання, і ласкаво просимо. — Він киває в бік цілого ряду гачків на стіні — половина з них завішані звичай­ними куртками й светрами, а другу половину займають темні мантії, такі ж, як у Декла. — Для початку перевдягніться, будь ласка, у мантії.

Ми скидаємо свої мокрі куртки. Поки натягаємо на себе мантії, Декл пояснює:

— Унизу ми маємо підтримувати чистоту. Знаю, вони вигля­дають кумедно, але насправді скроєні дуже вдало. З боків є розрізи, щоб не сковувати рухів, — Декл демонстративно розмахує руками, — а всередині — кишені для паперу, олівців, лінійки та компаса. — Він розкриває свою мантію й показує нам. — Унизу теж є письмове приладдя, проте інструменти треба приносити самому.

Як це мило: «Для першого дня в нашому культі не забудьте прихопити із собою лінійки!» І де це «внизу»?

— І наостанок, — каже Декл. — Ваші телефони.

Пенумбра показує порожні долоні й ворушить пальцями, а ми віддаємо наших темних тремтливих спільників. Декл кладе телефони в неглибокий дерев’яний ящичок на столі. Там уже лежать три представники бренда iPhone, один чорний Samsung Neo й потерта бежева Nokia.

Декл підводиться, поправляє свою мантію, напружується і щосили штовхає стелажі в себе за спиною. Вони плавно й безшумно повертаються — таке враження, що вони геть невагомі й навіть не торкаються підлоги, — і перед нами з’являються тінистий майданчик і широкі гвинтові сходи, які спускаються в непроглядну темряву. Декл простягає руку, жестом запрошує нас проходити.

— Festina lente, — цілком буденно кидає він.

Ніл різко втягує повітря, і я добре знаю, що це означає. Він ніби каже: «Я ціле життя чекав на можливість увійти до таємного тунелю, захованого за книжковою шафою». Пенумбра підводиться зі стільця, і ми йдемо за ним.

— Сер, — Декл звертається до Пенумбри й відступає від поділених на частини полиць, — якщо пізніше матимете вільний час, я залюбки пригостив би вас чашечкою кави. Стільки всього треба обговорити.

— Так і зробимо, — усміхається Пенумбра. Минаючи Декла, він ляскає його долонею по плечу. — Дякую, Едґаре.

Пенумбра веде нас сходами донизу. Він ступає обережно, спираючись на поруччя — широку смугу з дерева на масивних металевих скобах. Ніл тримається біля нього, готовий підхопити Пенумбру, якщо він раптом перечепиться. Сходи широкі, з блідого каменю, вони різко закручуються в спіраль і ведуть нас у надра підземелля, а дорогу нам скупо освітлюють дугові лампи в старих канделябрах, що подекуди трапляються на стінах.

Отак ми спускаємось крок за кроком, і до мене долинають якісь звуки. Приглушене бурмотіння, тоді якесь гудіння й відлуння голосів.

Сходи обриваються, і попереду видніє освітлена арка. Ми прямуємо до неї. Кет охкає, і її подих виривається з уст маленькою хмаринкою.

Це ніяка не бібліотека. Це печера Бетмена.

Перед нами простягається довгий і низький Читальний Зал. Стелю підпирають товсті перехрещені балки. Поміж них видно поцяткований грубий камінь, помережаний прожилками й зазубреними тріщинками, які виблискують так, наче всередині в камені заховані сяйливі кристали. Балки тягнуться вздовж усього приміщення, малюючи чітку систему координат. На ­перетині балок висять яскраві лампи, які освітлюють простір унизу.

Підлога теж кам’яна, але відполірована так, що в неї можна дивитись, як у дзеркало. Квадратні дерев’яні столи, по два в ряд, рівними шерегами тягнуться вглиб залу. Столи прості, але міцні, і на кожному з них лежить товста книжка. Усі книжки чорні, і кожнісінька прикута до столу міцним ланцюгом, теж чорним.

Довкола столів рояться люди. Хтось сидить, хтось стоїть, але всі вони, і чоловіки, і жінки, одягнені в темні мантії, як у Декла. Вони розмовляють, бурмочуть, сперечаються. Тут їх десь із десяток, і складається таке враження, ніби ви потрапили до офісу невеличкої біржі. Звуки зливаються й перебивають один одного: шикання й шепіт, шаркання ніг. Шкряботіння ручки по папері, скрипіння крейди по дошці. Кашель і шморгання. Це місце найбільше схоже на клас, ось тільки учні тут дорослі, а то й літні, і вони гадки не мають, що вони тут вивчають.

Уздовж стін тягнуться стелажі. Вони зроблені з того ж дерева, що й балки та столи, і вщерть заповнені книжками. Проте ці книжки, на відміну від чорних фоліантів на столах, мають різнобарвні палітурки — червоні, сині й золотисті, полотняні й шкіряні, деякі пошарпані, інші новенькі, ніби щойно з друкарні. Вони як засіб від клаустрофобії. Без них це місце нічим не відрізнялося б від катакомб, а книжки додають трохи кольору й текстури, від чого цей зал робиться затишнішим і теплішим.

Ніл щось схвально бурмоче.

— Що це за місце? — питає Кет і потирає руки, тремтячи від холоду. Барви додають тепла, але повітря тут просто крижане.

— Ходіть за мною, — кличе Пенумбра.

Він заходить до Читального Залу і продирається поміж групками чорних мантій, які юрмляться навколо столів. Я чую уривок розмови: «…вся проблема у Бріто, — каже високий чолов’яга зі світлою бородою й тицяє пальцем у товсту чорну книжку, прикуту до столу. — Він наполягав, що всі операції мають бути оборотними, а насправді…» Його голос стихає, натомість я чую інший: «…занадто зациклились на сторінці як на об’єкті аналізу. Погляньте на книжку з іншого боку. Книжка — це набір символів, правильно? У неї не два виміри, а лише один. Отож…» Це говорить чоловік з обличчям сови й кошлатими бровами, якого я нині вранці бачив на вулиці. Він і далі сутулиться й навіть не подумав зняти свою кудлату шапку. У поєднанні з мантією виходить стовідсот­ковий образ чаклуна. Різкими рухами він щось креслить крейдою на невеликій дощечці.

Пенумбра втрапляє ногою в ланцюгову петлю, і ланцюг розкотисто брязкає, поки він намагається вивільнитись. Пенумбра морщиться й роздратовано бурмоче: «Сміх та й годі».

Ми тихенько йдемо за ним — коротенька процесія чорних овець. У кількох місцях стелажі розриваються: двічі — дверима по обидва боки залу, і ще раз — у самому кінці приміщення, де вони поступаються місцем гладенькій кам’яній стіні й дерев’яному помосту, освітленому яскравою лампою. Поміст високий і має якийсь грізний вигляд. Певно, тут здійснюють ритуальні жертвопринесення.

Кілька чорних мантій, яких ми минаємо дорогою, підіймають голови і, здивовано вирячивши очі, вигукують: «Пенумбра!» — усміхаються й простягають йому руки. Пенумбра киває, усміхається у відповідь і привітно потискає простягнуті долоні.

Він веде нас до вільного столу недалеко від помосту, у затіненому закутку між двома лампами.

— Ви прийшли до особливого місця, — каже Пенумбра та опускається на стілець. Ми теж сідаємо, підбираючи поли наших мантій. Він говорить тихо, довколишній гамір майже заглушує його слова. — Вам заборонено будь-кому розказувати про нього чи повідомляти його розташування.

Ми дружно киваємо.

— Дивовижно, — шепоче Ніл.

— Ет, у самому залі немає нічого особливого, — відказує Пенумбра. — Приміщення, безперечно, давнє, проте всі підземелля однакові — підвал, міцні кам’яні стіни, холоднеча й сухе повітря. Справді, нічого особливого. — Він змовкає. — Дивовижним є те, що зберігається в цьому підземеллі.

Ми всього кілька хвилин провели в цьому льоху, заповненому книжками, а я вже забув про існування іншого світу десь там, нагорі. Припускаю, що раніше це був якийсь бункер і тут можна заховатися на випадок ядерної війни. За котримись із дверей має бути склад із консервованими бобами.

— Тут є два скарби, — продовжує Пенумбра. — Перший — це зібрання книжок, а другий — один-єдиний примірник. — Він опускає кістляву долоню на чорний том, прикутий до нашого столу, — такий самий, як на інших столах. На обкладинці великими сріб­лястими літерами викарбувано: «МАНУЦІЙ».

— Ось ця книга, — каже Пенумбра. — Це codex vitae Альда Мануція. Вона є тільки в цій бібліотеці.

Тобто?

— Її немає навіть у вашій книгарні?

Пенумбра хитає головою.

— Початківці її не читають. Лише втаємничені члени нашого товариства — непереплетені й переплетені. Таких у нас небагато, і всі ми читаємо «Мануція» тільки тут.

То ось що тут відбувається. Ось над чим так завзято ламають голови всі присутні. Утім, я помічаю, що деякі чорні мантії повертають голови в наш бік. Певно, не такі вони вже й завзяті.

Пенумбра повертається на стільці й указує рукою на стелажі, що підпирають стіни.

— А це інший скарб. Наслідуючи нашого Засновника, кожен член цього товариства пише власний codex vitae, себто книгу життя. Це завдання непереплетених. Федоров, наприклад, — ви його знаєте, — він киває в мій бік, — належить до непереплетених. Коли він закінчить свою роботу, він утілить усе, чого навчився, усі свої знання, у таку книжку.

Я пригадую Федорова і його сніжно-білу бороду. Еге ж, напевне, він чогось таки навчився.

— За допомогою журналу, — Пенумбра звертається до мене, — ми можемо переконатися, що Федоров чесно здобув свої знання. — Він здіймає одну брову. — Ми мусимо впевнитися, що він розуміє, чого йому вдалося досягти.

Он воно що. Вони хочуть переконатися, що він не закинув стос книжок у сканер.

— Коли codex vitae Федорова затверджу я і прийме Перший Читач, він приєднається до переплетених. А тоді нарешті він здійснить останнє жертвопринесення.

Ага: темний ритуал на Жертовнику Сущого Зла. Я так і знав. Мені подобається Федоров.

— Книжку Федорова зашифрують, надрукують кілька примірників, і вона займе своє місце на полиці, — буденно каже Пенумбра. — Ніхто не зможе прочитати її аж до його смерті.

— Паскудство, — шепоче Ніл. Я роздратовано зиркаю на нього, але Пенумбра всміхається й здіймає розкриту долоню.

— Ми йдемо на цю жертву через глибоку віру, — пояснює він. — Я кажу цілком серйозно. Коли ми розгадаємо codex vitae Мануція, кожен член нашого товариства, який наслідував його — який написав власну книгу життя й віддав її на зберігання до цієї бібліо­теки, — знов оживе.

Я намагаюся не показувати скептицизму, що так і рветься вискочити на моєму обличчі.

— Тобто? — питає Ніл. — Як зомбі? — Він вимовляє останнє слово вголос, і деякі чорні мантії повертаються в наш бік.

Пенумбра хитає головою.

— Природа безсмертя нам досі невідома, — відказує він ледь чутно, і нам доводиться присунутися ближче. — Та все, що я знаю про письменництво й читання, вказує на те, що безсмертя насправді існує. Я відчуваю його на цих полицях, та й на інших теж.

Я не вірю в балачки про безсмертя, проте мені теж знайоме відчуття, про яке щойно згадав Пенумбра. Коли блукаєте поміж стелажами в бібліотеці, коли торкаєтесь пальцями різнобарвних корінців, — у таку мить важко не відчути присутності духів, занурених у сон. Це лишень відчуття, а не факт, але не забувайте (повторюся): люди вірять ще й не в такі химерії.

— Але чому вам не вдається розшифрувати книгу Мануція? — питає Кет. Так, це її спеціалізація. — Куди подівся ключ?

— Ох, — зітхає Пенумбра. — Направду, куди ж він подівся. — Він зупиняється, переводить подих. — Ґеррітсзон, у певному сенсі, був такою ж винятковою людиною, як і Мануцій. Він вирішив не передавати ключа своїм послідовникам. Ось уже п’ять сотень років… ми обговорюємо його рішення.

Він каже це з такою інтонацією, що мені уявляється, ніби ті запеклі дискусії не обійшлися без стрілянини чи кинджалів.

— Ми не маємо ключа, тому перепробували всі відомі нам способи, аби розгадати шифр codex vitae Мануція. Ми зверталися до геометрії. Шукали приховані форми. На них ґрунтується загадка Засновника.

Обличчя на моїй візуалізації… Звісно. Я вкотре почуваюся дезорієнтованим. З екрана ноутбука на мене дивився Альд Мануцій.

— Ми зверталися до алгебри, логіки, лінгвістики, крипто­графії… серед членів нашого товариства були великі матема­тики, — продовжує Пенумбра. — Люди, яких удостоювали премій там, нагорі.

Кет присунулась так близько, що ледь не вилазить на стіл. Це неабияка приманка: код, який треба зламати, і ключ до безсмертя — два в одному. На хвилю мене сповнює гордість, адже це я привів її сюди. Тут Google іде погуляти. Справжня пригода трапилася нам під землею, в Нерозривному Корінці.

— Вам треба збагнути, любі друзі, — каже Пенумбра, — що наше товариство існує і працює згідно з правилами, які практично не змінювалися з дня його заснування п’ятсот років тому. — Він тицяє пальцем на групку гамірливих чорних мантій. — Ми користуємося крейдою та дощечками, чорнилом і папером. — Ураз його тон змінюється. — Корвіна вважає, що ми повинні ретельно дотримуватись усіх правил. Вважає, що якщо ми бодай щось поміняємо, то навіки втратимо свою винагороду.

— А ви, — звертаюсь я до чоловіка, який має комп’ютер, — ви не погоджуєтесь.

У відповідь Пенумбра повертається до Кет, і тепер його голос перетворюється на тихесенький шепіт.

— Ось тепер ми дійшли до моєї пропозиції. Якщо я не поми­ляюся, серденько, ваша компанія перегнала чималу кількість ­книжок, — він зупиняється, намагаючись дібрати правильні слова, — на цифрові полиці.

Кет киває й миттю шепоче у відповідь:

— Шістдесят один відсоток усіх будь-коли виданих.

— Але у вас немає книги життя нашого Засновника, — провадить Пенумбра. — Ні в кого її немає. — Він замислюється. — Певно, вам би варто її мати.

Мене ніби вдарило блискавкою: Пенумбра пропонує нам учинити бібліографічну крадіжку.

Повз наш стіл неквапом човгає жіночка в чорній мантії з товстою зеленою книжкою в руках. Вона висока і струнка, на вигляд їй не більше сорока, у неї заспані очі й коротко стрижене чорне волосся. Під мантією видніє синя квітчаста тканина. Ми змовкаємо, чекаємо, поки вона трохи віддалиться.

— Я думаю, що нам пора відійти від традицій, — продовжує Пенумбра. — Я вже старий і, якщо це насправді можливо, хотів би побачити завершення наших трудів ще до того, як від мене залишиться тільки книга на полиці.

Мене ще раз осяяло: Пенумбра належить до переплетених, тож його власний codex vitae має бути десь тут, у цьому підземеллі. Від цієї думки в мене трохи паморочиться в голові. Що ж у тій книжці? Яку історію вона розповідає?

Очі Кет спалахують.

— Ми можемо її зісканувати, — вона гладить книжку на столі. — Якщо там дійсно шифр, ми зможемо його зламати. У нас є машини, такі потужні, що годі уявити їхні можливості.

Повітря сповнюється приглушеним бурмотінням, чорні мантії пожвавлюються. Усі вони випрямляються, чутно шепіт і шемрання, що свідчить про їхню увагу й настороженість.

У дальшому кінці, там, де широкі сходи закінчуються освітленою аркою Читального Залу, з’являється висока постать. Її мантія відрізняється від усіх інших: вона ошатніша, з додатковими складками чорної матерії навколо шиї та червоними вставками на рукавах. Мантія вільно лежить у чоловіка на плечах, ніби він щойно її накинув, а під нею проглядає сірий переливчастий костюм.

Він іде прямісінько до нас.

— Містере Пенумбра, — шепочу я. — Може…

— Пенумбро, — гукає чоловік. Не дуже гучно, проте голос у нього такий глибокий, що долинає аж до самого кінця залу. — Пенумбро, — повторює він і пришвидшує крок. Він старий — може, трохи молодший за Пенумбру, — але міцної статури. Він не сутулиться, ступає впевнено, і цілком може бути, що під костюмом у нього накачані мускули. Голова в нього голена, темні акуратні вуса. Носферату в образі сержанта морської піхоти.

Аж тепер я його впізнаю. Це ж він на тій світлині стоїть поряд із молодим Пенумброю — кремезний чоловік, який показує великий палець на тлі мосту Золота Брама. Це бос Пенумбри, завдяки якому ніколи не вимикається світло в книгарні, генеральний директор щедрої компанії Festina Lente. Це Корвіна.

Пенумбра підводиться зі стільця.

— Прошу познайомитись із трьома непереплетеними із Сан-­Франциско, — каже він. І звертається до нас: — Це Перший Читач і наш покровитель. — Зненацька він набуває образу смиренного підлеглого. Він удає.

Корвіна міряє нас поглядом, геть непривітним. Його темні очі раз по раз спалахують — у них видніє заповзятливий і ненаситний розум. Тоді він зиркає на Ніла, хвилю щось обмірковує й питає:

— Скажіть-но, яку працю Аристотеля наш Засновник опублікував першою? — Спокійно, проте невблаганно він вистрілює кожне слово, ніби кулі з пістолета з глушником.

Ніл збентежено мовчить. Затягується ніякова пауза.

Корвіна схрещує руки на грудях і повертається до Кет.

— Ну а ви що скажете? Є якісь ідеї?

Кет ворушить пальцями, ніби хоче пошукати відповідь у своєму телефоні.

— Аяксе, тут роботи непочатий край, — він дорікає Пенумбрі, не підвищуючи голосу. — Вони повинні цитувати всю нашу книго­збірню. Переказувати з кінця до початку давньогрецькою.

Я б скривився, якби в моїй голові не паморочилося від новини, що Пенумбра має ім’я, і це ім’я…

— Вони ще новачки в нашій справі, — зітхає Аякс Пенумбра. Він трохи нижчий за Корвіну й насилу випростується, час від часу легенько похитуючись. Його великі блакитні очі блукають підземеллям, і він морщить лоба. — Я сподівався надихнути їх відвідуванням бібліотеки, але ці ланцюги — уже трохи занадто. Сумніваюся, що це в дусі…

— У нас тут не легковажать книжками, Аяксе, — обриває його Корвіна. — Тут вони не пропадають.

— Ох, журнал — це ж не codex vitae нашого Засновника, і він нікуди не пропав. Ти чіпляєшся за кожен привід…

— Бо ти сам їх мені даєш, — різко кидає Корвіна. Голос у нього спокійний, проте він лунко відбивається від стін підземелля. Читальний Зал принишк. Ніхто не розмовляє, усі завмерли і, може, навіть не дихають.

Корвіна закладає руки за спину — як учитель.

— Аяксе, я радий, що ти повернувся, бо я прийняв рішення й хотів повідомити тебе особисто. — Він замовкає й урочисто киває головою. — Час тобі повертатися до Нью-Йорка.

Пенумбра морщиться.

— Але ж на мене чекає книгарня.

— Ні, так не може тривати, — Корвіна хитає головою. — Доти, доки там будуть книжки, які не мають жодного стосунку до нашої справи. Доти, доки там юрмитимуться люди, які не мають ані найменшого поняття про наші обов’язки.

Ну, я б посперечався про юрми людей.

Пенумбра мовчить, він похмуро опустив голову, його чоло поорали глибокі зморшки. Сиве волосся стирчить у всі боки, ніби хмара заблуканих думок. Якщо він поголить його, то стане таким же вилощеним і статечним, як Корвіна. А може, й ні.

— Так, я продаю інші книжки, — врешті озивається Пенумбра. — Я продавав їх роками. Як і наш учитель переді мною. Я доб­ре знаю, що тобі про це відомо. Тобі також відомо, що половина моїх новачків приєдналися до нас тому…

— Тому, що в тебе низькі критерії, — обриває його Корвіна. Він пронизує поглядом спершу Кет, потім Ніла й мене. — Яка користь від непереплетених, які не сприймають нашу роботу серйозно? Вони роблять нас слабшими, а ніяк не сильнішими. Вони наражають нашу справу на великий ризик.

Кет похмурніє. Ніл напружує біцепси.

— Ти занадто довго блукав у пустелі, Аяксе. Повертайся до нас. Проведи той час, що тобі залишився, серед своїх братів і сестер.

Обличчя Пенумбри морщиться.

— У Сан-Франциско лишились початківці й непереплетені. Їх чимало. — Він починає хрипнути й переводить погляд на мене. Його очі сповнені болю, і я знаю, що він думає про Тінделла, Лапін та інших, а ще про мене й Олівера Ґрона.

— Початківці є всюди, — Корвіна здіймає руку, ніби хоче відмахнутися від його слів. — Непереплетені приїдуть сюди слідом за тобою. Або не приїдуть. Аяксе, слухай мене уважно. Компанія Festina Lente більше не буде фінансувати твою книгарню. Ти більше нічого від нас не отримаєш.

У Читальному Залі западає гнітюча тиша: ані шереху, ані звуку. Чорні мантії втупились у свої книжки й нашорошили вуха.

— У тебе є вибір, друже, — м’яко додає Перший Читач, — і я намагаюся допомогти тобі його розгледіти. Ми вже немолоді, Аяксе.­ Якщо ти знову присвятиш себе нашій справі, ти зможеш стільки всього зробити. Якщо ні, — він переводить погляд угору, — то можеш змарнувати свій час десь там.

Він пильно дивиться на Пенумбру — ніби з тривогою, але й дещо зверхньо, і востаннє повторює:

— Повертайся до нас.

Потому розвертається й повагом прямує до сходів, за спиною має його чорна з червоними вставками мантія. Навколо знову наростає шурхіт, усі натхненно шелестять папером, удаючи, що зосереджено працюють.

Коли ми повертаємось із Читального Залу, Декл знову питає про каву.

— Нам знадобиться щось міцніше, хлопчику мій, — відказує Пенумбра, силкуючись усміхнутись, і йому це майже вдається. — Мені б дуже хотілося поговорити з тобою ввечері… Де? — Пенумбра повертається до мене.

— «Північний міст», — втручається Ніл. — На розі Двадцять Дев’ятої Західної і Бродвею. — Це місце, де ми зупинились, бо Ніл знайомий із його власником.

Ми знімаємо мантії, забираємо свої телефони й бредемо назад сіро-зеленим мілководдям компанії Festina Lente. Поки мої кросівки човгають смугастим килимовим покриттям офісу, мені спадає на думку, що ми перебуваємо над Читальним Залом — фактично, ходимо по його стелі. Не можу визначити, наскільки глибоко він під землею. Двадцять футів? Сорок?

Там, унизу, зберігається книга життя самого Пенумбри. Я не бачив її — вона має бути на котрійсь із тих полиць, один корінець у морі інших, — але в моїх думках вона чомусь набагато більша за товстий примірник «Мануція» в чорній палітурці. Ми поспіхом відступаємо, а за нами тягнеться тінь ультиматуму, і схоже на те, що Пенумбра лишає позаду щось надзвичайно цінне.

Один із кабінетів здається більшим за інші, його двері з матовим склом розташовані віддалік від інших дверей. Тепер я чітко бачу табличку:

МАРКУС КОРВІНА / ВИКОНАВЧИЙ ДИРЕКТОР

То Корвіна теж має ім’я.

За матовим склом рухається тінь, і я розумію, що він у кабінеті. Що він робить? Розмовляє по телефону з видавцем, вимагає нечувані гроші за використання старовинного шрифту Ger­ritszoon? Видає імена та адреси надокучливих книжкових піратів? Закриває ще одну чудову книгарню? Говорить із банком, скасовує черговий платіж?

Це не просто культ. Це ще й корпорація, і заправляє тут усім Корвіна, як угорі, так і внизу.

Альянс повстанців

На Мангеттені дощить — темна, кипуча злива. Ми знайшли прихисток у супермодному готелі, яким володіє товариш Ніла Андрій, теж генеральний директор якогось стартапу. Він називається «Північний міст», і це справжнісіньке лігво хакерів: ро­зетки на кожному кроці, повітря насичене радіохвилями Wi-Fi, а в підвалі є пряме під’єднання до інтернет-кабелю, який тягнеться під Волл-стрит. Якщо «Дельфін і якір» був стихією Пенумбри, то зараз ми перебуваємо на території Ніла. Його знає консьєрж. Камердинер подає йому руку.

Вестибюль готелю — це осередок нью-йоркських стартапів: якщо двоє або більше сидять поряд, пояснює Ніл, це, найімо­вірніше, нові партнери обговорюють пункти статуту. Ми згуртувалися навколо невисокого столика, зробленого зі старих магнітофонних котушок, і теж трохи схожі якщо не на стартап, то принаймні на якусь новостворену компанійку. Ми — невеликий Альянс Повстанців, і Пенумбра наш Обі-Ван[26]. А хто Корвіна, ви й самі знаєте.

Відколи ми сюди прийшли, Ніл безперестанку перемиває кісточки Першому Читачеві:

— І що це за вуса? — він ніяк не може заспокоїтись.

— Вони в нього ще відтоді, як ми вперше зустрілися, — каже Пенумбра й сяк-так усміхається. — Але тоді він ще не був таким затятим.

— А яким був? — питаю я.

— Таким, як і всі ми, таким, як я. Допитливим. Сповненим сумнівів. А я й досі сповнений сумнівів стосовно багатьох речей.

— Ну, зараз він здається досить… самовпевненим.

Пенумбра похмурніє.

— А як інакше? Він же Перший Читач, і він хоче, щоб наше товариство залишалося незмінним. — Він впирає кістлявий кулак у м’яку канапу. — Він не піде на жодні поступки. Не погодиться на експеримент. Навіть не дозволить нам спробувати.

— Але ж компанія Festina Lente має комп’ютери, — зауважую я. Насправді ж у них там ціла цифрова поліція.

Кет киває.

— Еге ж, скидається на те, що в них там найсучасніші технології.

— Так, але тільки нагорі, — каже Пенумбра й махає пальцем. — Комп’ютери годяться для мирської роботи компанії Festina Lente, але не для справи Нерозривного Корінця. Ні, аж ніяк.

— А телефони? — питає Кет.

— Ні телефонів, ні комп’ютерів, ніякої техніки, — відказує ­Пенумбра й хитає головою, — якою не міг би послуговуватись Альд Мануцій. Електричні лампи — ви не повірите, які супе­речки точилися навколо тих ламп. Цілих двадцять років. — Він хмикає. — Я впевнений, що Мануцій і сам би не відмовився від кількох лампочок.

Усі мовчать.

Нарешті озивається Ніл:

— Містере П, не здавайтеся. Я можу фінансувати вашу книгарню.

— Забудьмо поки про книгарню, — махає рукою Пенумбра. — Я люблю наших покупців, але є кращий спосіб їм прислужитися. Я більше не буду чіплятися за старе, як це робить Корвіна. Якби нам вдалося привезти «Мануція» до Каліфорнії… якби ви, серденько, змогли зробити те, про що ми говорили… книгарня нам більше не знадобилася б.

Ми сидимо і складаємо плани. В ідеальному світі ми доправили б цей codex vitae до сканера Google і віддали б його на поталу павучих лап. Але ми не можемо винести книжку з Читального Залу.

— Болторіз, — каже Ніл, — нам потрібен болторіз.

Пенумбра хитає головою.

— Усе треба зробити таємно. Якщо Корвіна про це дізнається, він не дасть нам спокою, а компанія Festina Lente має неабиякі можливості.

А ще в них багато адвокатів. Проте, аби віддати «Мануція» ґуґлівцям, нам не потрібна сама книга. Нам вистачить її електронної версії. Тому я кажу:

— А що, як ми принесемо сканер до книжки?

— Його неможливо перенести, — Кет хитає головою. — Тобто можна транспортувати, але це купа мороки. Тільки щоб пере­везти його і встановити в Бібліотеці Конгресу, знадобився цілий тиждень.

Отже, нам потрібен інший пристрій. Сканер, спеціально пристосований для таємного використання. Нам потрібен Джеймс Бонд із навиками спритного бібліотекаря. Нам потрібен… За­ждіть-но. Я знаю, що нам потрібне.

Я хапаю ноутбук Кет і заходжу на піратський сайт Буркотуна. Нишпорю в його архіві, гортаю сторінки назад, ще далі, до його найперших проектів, з яких усе й почалось. Ось він.

Я розвертаю ноутбук, щоб усі могли бачити. На екрані чітке фото «БуркоСкана 3000» — книжкового сканера, зробленого з картону. Його деталі можна зібрати зі старих коробок, якщо за допомогою лазера під правильними кутами вирізати необхідні пази та кріплення. Коли скріпити всі частини докупи, виходить рама, а після закінчення роботи її можна знову скласти в плаский шматок картону. Там є два гнізда для фотокамер. Усе разом поміщається в невелику сумку.

Фотокамери — примітивні туристичні цифровики, які можна знайти в будь-якій крамниці побутової техніки. Унікальною є конструкція самої рами. З самою лише фотокамерою вам довелося б вигинатися, щоб тримати книжку під правильним кутом, і щоразу марудитися з перегортанням сторінок. Ця робота забрала б у нас кілька днів. Але з двома фотокамерами, розміщеними паралельно в «БуркоСкані 3000», за допомогою розробленої Бурко­туном програми, одним рухом ми отримуємо знімок одразу двох сторінок із бездоганним фокусом, з найкращого ракурсу. Це високо­швидкісний і простий у використанні апарат.

— Він виготовлений із картону, — пояснюю я, — тому з ним можна пройти через металодетектор.

— Тобто його можна пронести навіть на літак? — дивується Кет.

— Ні, його можна пронести до бібліотеки, — кажу я. У Пенумбри розширюються очі. — Так от, Буркотун опублікував інструкцію. Ми можемо її завантажити. Нам лише потрібно зібрати деталі й знайти лазерний ніж.

Ніл киває та обводить пальцем вестибюль.

— Тут збираються комп’ютерні генії з усього Нью-Йорка. Думаю, що лазерний ніж ми точно знайдемо.

Припустімо, нам удасться зібрати й налаштувати «БуркоСкан 3000». Як зробити так, щоб під час роботи нас ніхто не відволікав? Codex vitae Мануція величенький, і його сканування займе щонайменше кілька годин.

Хто здійснить цей подвиг? Пенумбра занадто старий для таємного агента. Кет і Ніл були б надійними поплічниками, але в мене інший план. На обрії тільки-но з’явилася місія «зісканувати книжку», а я вже прийняв рішення: зроблю це сам.

— Я хочу піти з тобою, — наполягає Ніл. — Це ж найзахопливіша частина всієї затії!

— Не примушуй мене звертатися до твого імені з «Ракет і магів», — кажу я, здіймаючи вказівний палець. — Тільки не в присутнос­ті дів­чини. — Я напускаю на себе серйозний вигляд. — Ніле, у тебе компа­нія, працівники та клієнти. У тебе є обов’язки. Якщо тебе впіймають чи ще гірше… не знаю… заарештують, буде не дуже гарно.

— А якщо тебе заарештують, то буде гарно? Клейморе ­Багряно…

— Агов! — перебиваю я. — По-перше: у мене немає офіційних обов’язків. По-друге: я фактично новачок товариства Нерозривного Корінця.

— Ви направду розгадали загадку Засновника, — киває Пенумбра. — Едґар поручився б за вас.

— До того ж, — продовжую я, — у цій пригоді я злодій.

Кет здіймає брову, і я кваплюся пояснити:

— Він — воїн, ти — чародійка, а я — злодій. А тепер забудь про цю розмову.

Ніл повільно киває. Він досі супиться, але більше не протестує. Чудово. Я піду сам і зісканую не одну книжку, а дві.

Крізь двері до вестибюля вривається холодний вітер, і до готелю, тікаючи від дощу, застрибує Едґар Декл. Його кругле обличчя облямоване каптуром тісної фіолетової водонепроникної куртки. Пенумбра махає, запрошуючи його до нас. Кет ловить мій погляд. Вона виглядає стурбованою. Це буде вирішальна зустріч. Якщо ми хочемо отримати доступ до Читального Залу й «Мануція», Декл — наш ключ, точніше, Декл має ключ.

— Сер, я чув про книгарню, — захекавшись, каже він і сідає на канапу поруч із Кет. Обережно стягує каптур. — Навіть не знаю, що сказати. Це жахливо. Я поговорю з Корвіною. Може, вдасться його вмовити…

Пенумбра жестом зупиняє його й розкриває перед ним усі карти. Він розповідає про журнал, про Google і загадку Засновника. Розповідає про свою пропозицію й відмову Корвіни.

— Ми попрацюємо над ним, — каже Декл. — Я час від часу нагадуватиму йому про це, щоб зрозуміти, як…

— Ні, — обриває Пенумбра. — Він не відступиться від свого, Едґаре, а мені забракне терпіння. Я все ж таки трохи старший за тебе, мій хлопчику. Я вірю в те, що codex vitae можна розшифрувати сьогодні — не за десять років, не за сто, а сьогодні!

Аж тут я розумію, що Корвіна не єдиний упевнений у своїй правоті. Пенумбра направду вірить у те, що комп’ютери здатні на дивовижні речі. І навіть дивно, що я, людина, яка воскресила цю ідею, не маю такої впевненості.

Декл приголомшено дивиться на нас. Він роззирається до­вкола, ніби боїться, що десь тут, у «Північному мості», причаї­лися чорні мантії. Навряд чи. Дуже сумніваюся, що хто-небудь у цьому вестибюлі за останній рік бодай раз торкався паперової книжки.

— Ви жартуєте, сер, — шепоче Декл. — Тобто я пригадую, як ви колись звеліли мені внести всі назви до ноутбука. Ви тоді були такі схвильовані… Та я навіть не міг би подумати… — Він хапає ротом повітря. — Сер, ви ж знаєте, що це суперечить правилам нашого товариства.

То виходить, що це Едґар Декл створив базу даних книгарні. Мене накриває хвиля професійної приязні. Ми з Деклом тарабанили по тій самій невеликій цокотливій клавіатурі.

Пенумбра хитає головою.

— Це видається дивним тільки тому, що ми тупцюємо на одному місці, — каже він. — Корвіна заморозив нас. Перший Читач провадить нас не так, як заповідав Мануцій. — Його очі зблискують, ніби блакитні лазери, він тицяє тонким пальцем у касетний стіл. — Він був підприємцем, Едґаре!

Декл киває, але вигляд має досить знервований. Його щоки заливає рум’янець, він раз по раз пригладжує своє волосся. Невже ось так починаються всі перевороти? Групка людей, перешіптуючись, обговорює таємні плани?

— Едґаре, — спокійно каже Пенумбра, — з усіх моїх учнів ти був мені найдорожчий. Ми багато років пропрацювали разом у Сан-­Франциско. У тебе є справжній дух Нерозривного Корінця, хлопчику мій. — Він замовкає. — Позич нам ключ від Читального Залу, усього на одну ніч. Це все, чого я прошу. Клей не залишить жодного сліду. Я за нього ручуся.

Обличчя Декла витягується. Його вологе волосся стирчить у всі боки. Він ніяк не може дібрати слів.

— Сер, я навіть не міг подумати… я навіть не міг собі уявити… сер. — Він затинається. Вестибюля більше не існує. Весь світ тепер на обличчі Едґара Декла, на його задумливо вигнутих губах, які можуть сказати нам «ні» або…

— Так. — Він випростується. Глибоко вдихає й повторює: — Так, звісно. Я вам допоможу. — Він різко киває й усміхається. — Звісно.

Пенумбра всміхається у відповідь.

— А я таки вмію знаходити гарних продавців, — він простягає руку, щоб поплескати Декла по плечі. І починає реготати. — Я таки вмію знаходити гарних продавців!

Отже, план готовий.

Завтра Декл принесе запасний ключ у конверті, адресованому на моє ім’я, і передасть його консьєржу. Ми з Нілом знайдемо спосіб виготовити «БуркоСкан», Кет піде до тутешнього офісу Google, а Пенумбра зустрінеться з групкою чорних мантій, котрі підтримують його ідею. З настанням ночі я візьму сканер та ключ і проберуся до таємної бібліотеки Нерозривного Корінця, щоб звільнити «Мануція», а заразом і ще одну книжку.

Але все це завтра. А зараз Кет пішла до нашої кімнати, Ніл приєднався до групки нью-йоркських стартаперів, а Пенумбра сидить наодинці біля барної стійки, гріє в долонях чашку якогось золотистого питва й блукає у своїх думках. У цьому вестибюлі він виглядає вельми незвично: на кількадесят років старший за всіх присутніх, а його сива голова — наче блідий маяк у навколишніх сутінках.

Я сиджу сам-один на низенькій канапі й вдивляюся в екран свого ноутбука, мізкуючи над тим, де нам узяти лазерний ніж. Нілів товариш Андрій дав нам адреси двох хакерських організацій на Мангеттені, та лише одна з них володіє лазерним ножем, і той заброньовано на кілька тижнів наперед. Усі щось майструють.

Мені спадає на думку, що Мет Міттелбренд міг би знати когось із лазером. Тут мусить бути якась майстерня зі створення спецефектів, де є потрібний нам інструмент. Я пишу екстрене повідомлення:

Треба лазерний ніж у нью-йорку. НЕГАЙНО. Є ідеї?

Через тридцять сім секунд я отримую Метову відповідь:

Запитай буркотуна.

Точно. Я місяцями нишпорив у його піратській бібліотеці, та жодного разу нічого не писав, хоча на його сайті є форум, де жваво обговорюють усяку всячину, просять певні електронні книжки, а потім скаржаться на якість отриманого. Там також є окремий технічний підфорум, на якому обговорюють болти, гайки й способи оцифровування книжок. Там виходить на зв’язок сам Буркотун, стисло й чітко відповідає на запитання, і все з маленької літери. От на тому підфорумі я й прохаю про допомогу:

Привіт усім. Я мовчазний член Буркоматриці й сьогодні пишу тут уперше. Зараз я в Нью-Йорку й дуже потребую лазерного ножа «Епілог» (чи щось подібне), як зазначено в інструкції до «БуркоСкана 3000». Мені дуже треба якомога швидше здійснити таємне сканування, а моя мета — одна з найважливіших книжок в історії книгодрукування. Іншими словами: це може бути важливішим за Поттера. Хто-небудь може мені допомогти?

Я затамовую подих, тричі перевіряю своє послання на помилки й таки публікую його. Сподіваюся, що антипіратська поліція компанії Festina Lente цього не читає.

Кімнати в «Північному мості» дуже схожі на білі контейнери з ґуґлівського містечка: довгі коробки з розетками, водою та Інтернетом. Тут є ще й вузькі ліжка — вимушена поступка для відновлення сил і підзарядки мозку.

Кет сидить на підлозі зі схрещеними ногами, з одягу на ній тільки білизна й червона футболка. Вона схилилась над своїм ноутбуком. Я сиджу на бильці ліжка в неї за спиною, моя електронна книжка заряджається від її комп’ютера, і я вже вчетверте — ні, не жартую — перечитую «Хроніки Співочих Драконів». Вона вже трохи заспокоїлась після розчарування з ПМ і, повернувши до мене голову, каже:

— Це страшенно цікаво. Не можу повірити, що ніколи не чула про Альда Мануція. — На її екрані сторінка з його біографією у Вікі­педії. Я впізнаю цей вираз на її обличчі — таким воно буває, коли вона говорить про сингулярність. — Я завжди думала, що ключем до безсмертя будуть, наприклад, крихітні роботи, які лагодитимуть поламки в нашому мозку, — каже вона. — Але ніяк не книжки.

Мушу зізнатися їй, що думаю про все це насправді.

— Не певен, що книжки є ключем до будь-чого. Сама подумай, ми маємо справу з культом. Насправді. — Вона недовірливо примружує очі. — Проте загублена книжка самого Альда Мануція — це дуже важлива знахідка. Зіскануємо її й заберемо Пенумбру до Каліфорнії. Самі будемо керувати книгарнею. У мене є маркетингова стратегія.

Та, схоже, Кет мене не чує.

— У Маунтін-В’ю є команда… — каже вона. — Треба розповісти їм про це. Вона називається «Google навіки». Вони працюють над збільшенням тривалості життя. Лікування раку, регенерація органів, відновлення молекул ДНК.

Ну це вже якесь безглуздя.

— А кріогенікою у вільний час вони не займаються?

Вона докірливо зиркає на мене.

— У них цілісний підхід.

Я проводжу пальцями по її волоссю. Воно досі вологе після душу. Вона пахне чимось цитрусовим.

— Я просто не розумію, — каже вона й повертається до мене. — Як ти можеш миритися з тим, що наше життя таке коротке? Надто коротке, Клею.

Правду кажучи, у моєму житті траплялися дивні, а подекуди не вельми приємні явища, проте на тривалість я ніколи не скаржився. У мене таке враження, що минула ціла вічність, відколи я пішов у перший клас, і ціла техногенна епоха, відколи я переїхав до Сан-Франциско. У ті часи мій телефон навіть не мав доступу до Інтернету.

— Щодня ми дізнаємося про щось дивовижне, — продовжує Кет, — як-от про те, що під Нью-Йорком ховається таємна бібліотека. — Вона зупиняється й роззявляє рота, удаючи здивування, і від того мені робиться смішно. — Ти ж розумієш, що попереду на нас чекають ще й не такі дивовижі. Вісімдесят років чи навіть сотня — це дуже мало. Цього недостатньо. — Її голос тремтить, і я розумію, як сильно Кет Потенте перейнялась цією проблемою.

Я нахиляюся, цілую її в скроню й шепочу:

— Ти б справді погодилася заморозити свою голову?

— Я без найменших вагань заморозила б свою голову. — Вона дивиться на мене й додає цілком серйозно: — Твою голову я б теж заморозила. А через тисячу років ти сам би мені подякував.

Швидкі пироги

Коли я прокидаюся вранці, Кет уже немає, вона пішла до нью-йоркського офісу Google. На електронній пошті мене чекає повідомлення — копія відповіді з форуму Буркотуна. Час відправлення — 3:05, а відповідь написав… побий мене грім — сам Буркотун. Повідомлення коротеньке:

важливіше за поттера, еге? скажи, що тобі треба.

Кров гупає мені у вухах. Крутизна.

Буркотун мешкає в Берліні, але більшість часу мандрує, здійснює спецоперації зі сканування книжок у Лондоні, Парижі чи Каїрі. Може, іноді зазирає й до Нью-Йорка. Ніхто не знає його справжнього імені, ніхто не знає, як він виглядає. Цілком можливо, що він — це вона або навіть група людей. Проте в моїй уяві він трохи старший за мене чоловік. У моїй уяві він працює самостійно — проникає до Британської бібліотеки в сірій пуховій куртці, ховаючи під нею, наче бронежилет, свій картонний сканер, — але в нього всюди є спільники.

Може, ми зустрінемось. Може, навіть станемо друзями. Може, я зроблюся його хакером-помічником. Але треба поводитися природно, а то ще подумає, що я з ФБР чи ще гірше — з компанії Festina Lente. Отож я пишу:

Привіт, Буркотуне! Дякую за відповідь. Я великий фанат…

Стоп, так не піде. Я стираю написане й починаю знову:

Привіт. Ми дістанемо фотики й картон, але ніде не можемо знайти лазера. Можеш допомогти? P. S. Добре, мушу визнати, що Дж. К. Ролінґ — це велика риба… та книжка Альда Мануція теж неабищо.

Я надсилаю повідомлення, закриваю кришку ноутбука й іду до ванни. З думками про героїв-хакерів і заморожені голови я намилюю волосся шампунем під готельним душем каліброваної інтенсивності, вочевидь створеним для роботів, а не людей.

Ніл чекає на мене у вестибюлі. Він доїдає миску простої вівсянки й потягує капустяний фреш.

— Слухай, — каже він, — у твоєму номері теж біометричний замок?

— Ні, просто картка-ключ.

— Мій замок мав би розпізнавати моє обличчя, але він мене не пускає. — У Ніла невдоволене обличчя. — Певно, розпізнає тільки білих.

— Продай своєму товаришеві кращу програму, — відказую я. — Розширюйся і працюй з готельним бізнесом.

Ніл закочує очі.

— Ще чого. Не хочу я розширюватись і мати справу з іншими бізнесами. Я казав тобі, що отримав лист від Міністерства національної безпеки?

Я стою мов укопаний. Невже це якось пов’язане з Буркотуном? Ні, не може бути.

— Коли? Нещодавно?

Він киває.

— Вони хочуть програму, яка допоможе розпізнати різні типи тілобудови під цупким одягом. Під паранджею абощо.

Фух, а я вже налякався.

— Ти візьмешся за цю справу?

Він морщиться.

— Нізащо. Навіть якби ця ідея не була такою бридкою — а вона таки бридка, — у мене й без цього купа роботи. — Він сьорбає своє питво, і соломинкою підіймається яскраво-зелений ­циліндр.

— Але ж тобі це подобається, — весело зауважую я. — Робити кілька справ нараз.

— Ну так, кілька справ, — каже він, — але ж не сотню. Хлопче, у мене немає партнерів. Немає спеціалістів із розвитку бізнесу. І я вже давно не роблю нічого цікавого! — Він говорить про кодування… чи, може, про цицьки, точно не знаю. — Чесно кажучи, усе, чого мені хочеться, — бути ВК.

Ніл Шах, венчурний капіталіст. У шостому класі ми навіть не могли про таке мріяти.

— То в чому проблема?

— Гм, ти, мабуть, переоцінюєш прибутки компанії Anatomix, — каже він і здіймає брови. — Це тобі не Google. Щоб бути ВК, потрібно багато К. А в мене є лише кілька контрактів із п’ятьма нулями, які я підписав із виробниками комп’ютерних ігор.

— І з кіностудіями, еге ж?

— Т-с-с, — шикає на мене Ніл і роззирається вестибюлем. — Нікому не можна про це знати. Там дуже важливі документи, хлопче. — Він затинається. — З підписом Скарлетт Йоханссон.

Ми спускаємось у метро. Наступне повідомлення від Буркотуна я отримав після сніданку, і він написав:

буркоскан 3000 чекає вас на джей стрит 11 у дамбо.

попросіть спеціальний гоґвортс. але без грибів.

Це, певно, найкраще повідомлення, яке потрапляло до моєї елект­ронної скриньки. Це хакерський сховок, і ми з Нілом прямуємо туди. Ми назвемо таємний пароль і отримаємо шпигунський сканер.

Потяг гойдається і з гуркотом тягнеться тунелем попід Іст-Ривер. У вікнах темрява. Ніл тримається за поручень над головою й каже:

— Ти впевнений, що не хочеш податись у бізнес? Ти міг би посприяти проекту з паранджею. — Він сміється й підморгує мені. Я розумію, що він цілком серйозно, принаймні про бізнес.

— Я найгірший кандидат для розвитку твоєї компанії, — відказую я. — Повір мені на слово. Тобі доведеться мене звільнити. Паскудна ситуація.

Я не жартую. Якщо працюватиму на Ніла, зіпсую нашу дружбу. Він стане Нілом Шахом, моїм босом, чи Нілом Шахом, моїм бізнес-наставником — і більше не буде Нілом Шахом, володарем підземелля.

— Я б не звільняв тебе, — каже Ніл. — Просто понизив би.

— І ким би я став, помічником Ігоря?

— Ігор уже має помічника. Дмитра. Такого розумника тільки пошукати. Ти міг би стати його помічником.

Чомусь я впевнений, що Дмитрові не більш ніж шістнадцять. Не до вподоби мені така перспектива. Я змінюю тему:

— Зажди, а як щодо створення кінофільмів? — питаю я. — Застосуй усі Ігореві вміння. Започаткуй новий Pixar.

Ніл киває і якусь хвилю обдумує мої слова. Нарешті каже:

— Залюбки. Якби я знав якогось режисера, то взяв би його на роботу негайно. — Він зупиняється. — Або режисерку. Її роботу я фінансував би зі свого Фонду.

Точно: Фонд Ніла Шаха для жінок-митців. Це «податковий притулок», створений за порадою хитрого бухгалтера з Кремнієвої долини. Ніл попросив мене розробити тимчасовий сайт, аби все виглядало по-справжньому, і цей сайт другий у списку найгірших сайтів, які я будь-коли розробляв (пальму першості досі утримує сайт «Нового бейґла», який мені довелося переробити на староєрусалимський зразок).

— То знайди режисера, — кажу я.

— А чом би тобі не знайти мені режисера, — відрізає Ніл. Таке враження, що ми знову в шостому класі. Та враз його очі зблискують. — А знаєш… це чудова ідея. Точно. В обмін на фінансування цієї пригоди, Клейморе Багрянорукий, я попрошу тебе про таку послугу. — Він стишує голос і вживається в роль володаря підземелля. — Ти знайдеш мені режисера.

Мій телефон веде нас до потрібної адреси в районі Дамбо. Це тихенька вуличка біля річки, будівля розташована біля загоро­дженої ділянки, заставленої високовольтними трансформаторами. Будинок темний і вузенький, худіший навіть за Пенумбру, і геть занедбаний. Скидається на те, що не так давно тут була пожежа, — від дверей угору тягнуться довгі чорні смуги. Дім виглядав би покинутим, якби не дві деталі. По-перше, перекошений вініловий знак на фасаді, який повідомляє: «Швидкі пироги». По-друге, приємний запах свіжої піци, що стелиться навколо нас.

Усередині розгардіяш — так, тут, безперечно, була пожежа, — а повітря густе й духмяне, сповнене вуглеводами. Попереду стоїть невеликий столик, а на ньому — погнута коробочка для грошей. Трохи далі зграйка рум’янощоких підлітків товчеться біля такої-сякої кухоньки. Якийсь хлопчина підкидає над головою кружальця тіста. Інший кришить помідори, цибулю й перець. Ще троє стоять без діла, теревенять і сміються. Позаду них видніється висока пічка для випікання піци — потовчена металева штука з широкою синьою смугою посередині. Вона має коліщатка.

Із пластикових колонок виривається якась музика — стрекотливі наспіви, які, можу закластися, чули не більш ніж тринадцятеро людей у всьому світі.

— Що вам приготувати, чуваки?

Це один із підлітків перекрикує оглушливу музику. Чи на вигляд він і старший за підлітка. Весь тутешній колектив перебуває в безвусому перехідному періоді — мабуть, навчаються в мистецькому коледжі. Хлопчина, котрий до нас звернувся, одягнений у білу футболку з Міккі Маусом, що корчить страшну гримасу й тримає в руках автомат Калашникова.

Тут головне не помилитися.

— Один спеціальний Гоґвортс, — гукаю я у відповідь. Бунтівний Міккі киває. Раптом я пригадую: — Але без грибів. — Я затинаюсь. — Грибів не треба. Мабуть. — Та Бунтівний Міккі вже відвернувся й щось обговорює зі своїми товаришами.

— Він тебе почув? — шепоче Ніл. — Мені не можна їсти піцу. Якщо нам таки всунуть піцу, тобі доведеться самому її з’їсти. Не давай мені жодного шматочка. Навіть якщо я дуже проситиму. — Він замислюється. — А я напевне проситиму.

— Прив’яжи себе до щогли, — кажу я. — Як Одіссей.

— Як капітан Криваві Чоботи, — відказує Ніл.

У «Хроніках Співочих Драконів» гном-учений Фернвен переконує команду «Зоряної лілеї» прив’язати капітана Криваві Чоботи до щогли після того, як він намагався перерізати горлянку співо­чому драконові. Так, як капітан Криваві Чоботи.

Бунтівний Міккі повертається з коробкою для піци. Швидко він.

— З вас шістнадцять п’ятдесят, — каже хлопець. Заждіть-но, хіба я сказав щось не те? Це такий жарт? Невже Буркотун від­правив нас бозна-куди, і все намарне? Ніл здіймає брови й неохоче простягає хлопцеві новеньку двадцятку. За ці гроші ми отримуємо екстравелику коробку для піци зі змазаним штампом «Швидкі пироги».

Коробка не гаряча.

Ми виходимо надвір, і я відкриваю її. Усередині акуратно поскладані шматки товстого картону, довгі вузькі витинанки з необхідними пазами та кріпленнями. Це «БуркоСкан» у розібраному вигляді. Краї шматків обпалені до чорного. Одразу видно, що їх вирізали за допомогою лазера.

На внутрішньому боці кришки грубим маркером написане ­послання від Буркотуна. Писав він його власноруч чи доручив цю роботу одному зі своїх бруклінських посіпак — цього я не дізнаюся ніколи.

SPECIALIS REVELIO[27]

Дорогою до готелю ми заходимо до якоїсь дрібної крамниці побутової техніки й купляємо дві недорогі фотокамери. Ідемо до «Північного мосту», петляючи вуличками нижнього Мангеттену. Ніл несе коробку з начебто піцою, а я — пакет із двома фотокамерами, що раз по раз ударяються об моє коліно. У нас є все, що треба. «Мануцій» буде наш.

Довкола гамірно від автівок і вуличних торгівців. Під світлофорами, що міняють колір на жовтий, уже сигналять одне одному таксі, а П’ятою авеню сновигають довгі вервечки метушливих покупців. Ледь не на кожному розі товчуться підозрілі компанійки, чутно регіт, стелиться цигарковий дим, на прилавках продають шаурму. Сан-Франциско — чудове місто, дуже гарне, але там на вулицях ніколи не буває так людно. Я глибоко вдихаю — повітря холодне й гостре, присмачене цигарковим димом і запахом невідомо чийого м’яса, — і пригадую собі, як Корвіна застерігав Пенумбру: «Ти можеш змарнувати свій час десь там». Господи. Безсмертя в напханому книжками підвалі глибоко під землею — або смерть тут, у цій круговерті людей? Я за смерть і шаурму. А що обере Пенумбра? Чомусь мені здається, що він теж людина світу. Я пригадую книгарню з широкою скляною вітриною. Я обмір­ковую ті слова, якими він привітав мене, з широкою й добродушною усмішкою: «Що ви шукаєте серед цих полиць?»

Колись Корвіна й Пенумбра були добрими друзями. Я бачив фотодоказ. Мабуть, у той час Корвіна був зовсім інакшим… насправді, зовсім іншою людиною. Коли настає та сама мить? Коли ви змушені дати людині нове ім’я? «Вибачайте, але ви більше не можете бути Корвіною. Віднині ви Корвіна 2.0 — сумнівний покращений варіант». Я думаю про чоловіка на старій світлині, який показує великий палець. Невже його більше не повернути?

— Я справді думаю, що було б краще знайти режисерку, — каже Ніл. — Направду, мені треба підкинути грошенят у той фонд. Я видав тільки один грант, і той своїй кузині Сабрині. — Він щось обмірковує. — Підозрюю, то було незаконно.

Я намагаюсь уявити, яким буде Ніл через сорок років: лисий і в костюмі — зовсім інша людина. Я намагаюсь уявити Ніла 2.0 чи Ніла Шаха, бізнес-наставника, та мені це ніяк не вдається.

Ми повертаємось до готелю, і я з подивом виявляю, що Кет і Пенумбра сидять на низеньких канапах і зацікавлено про щось розмовляють. Кет жваво жестикулює, а Пенумбра всміхається й киває, його блакитні очі іскряться.

Кет підіймає голову й вітає нас усмішкою.

— Я отримала ще одне повідомлення, — спішить вона звістити нас. Тоді на мить змовкає, а в самої обличчя аж світиться, щоки тремтять, ніби вона не може втримати в собі наступні слова. — ПМ розширюється до ста двадцяти восьми людей, і я — одна з них.

Її мікром’язи напружуються, і вона майже вигукує:

— Мене обрали!

Я розкриваю рота. Кет зривається з канапи й кидається мені на шию. Я теж її обіймаю, і ми танцюємо, кружляємо в ультрамодному вестибюлі готелю.

— І що це все означає? — питає Ніл і ставить коробку на столик.

— Гадаю, наш невеличкий проект щойно одержав додаткову підтримку від керівництва, — кажу я, а Кет здіймає руки вгору.

Щоб відсвяткувати успіх Кет, наша четвірка переходить до барної стійки готелю, обличкованої крихітними чорними квадратиками мікросхем. Ми примостились на високих стільцях, і Ніл пригощає всіх випивкою. Я потягую якийсь коктейль під назвою «Синій екран смерті», який насправді яскраво-блакитного кольору, а всередині одного з кубиків льоду блимає світлодіод.

— Якщо я правильно розумію, тепер ти — одна сто двадцять восьма генерального директора Google? — питає Ніл.

— Не зовсім, — пояснює Кет. — У нас є генеральний директор, однак Google — занадто складна структура, щоб нею могла управляти одна людина. Із цим допомагає Проектний Менеджмент. Ну там… чи варто виходити на такий-то ринок, чи потрібно купляти таку-то компанію.

— Слухай! — Ніл зіскакує зі стільця. — Купіть мене!

Кет сміється.

— Не впевнена, що 3D-цицьки…

— У нас не тільки цицьки, — перебиває її Ніл. — Ми моделюємо все тіло. Руки, ноги, дельтоподібні м’язи, що завгодно.

Кет лише всміхається й потягує свій напій. Пенумбра гріє в долонях склянку з товстим дном, у якій хлюпається невеличка порція золотистого віскі. Він повертається до Кет.

— Серденько, — каже Пенумбра. — Як ви думаєте, Google існу­ватиме через сотню років?

На мить вона замислюється, а тоді впевнено киває.

— Так, звісно.

— А знаєте, — продовжує він, — досить відомий член товариства Нерозривного Корінця близько товаришував із молодим чоловіком, який заснував не менш амбітну компанію. І він був точнісінько таким же впевненим.

— Що за компанія? — питаю я. — Microsoft? Apple? — Хтозна, може, Стів Джобс теж утрапив до цього товариства. Може, тому шрифт Gerritszoon встановлено на всіх їхніх ноутбуках…

— Ні, ні, — хитає головою Пенумбра. — Це Standard Oil. — Він усміхається. Підловив нас. Він обертає склянку в руках і продовжує. — Ви зуміли вплутатися в історію, яка розгортається віддавна. Хтось із моїх побратимів сказав би, що ваша компанія, серденько, нічим не відрізняється від усіх тих, що були до неї. А хтось із затятих членів нашого товариства наполягав би, що ми не потребуємо нікого й нічого, окрім Нерозривного Корінця.

— Такі, як Корвіна, — невесело кажу я.

— Так, Корвіна, — Пенумбра киває. — І деякі інші.

Він дивиться на нас трьох — на мене, Кет і Ніла — і тихенько додає:

— Але я радий, що ви на моєму боці. Не знаю, чи ви розумієте, якою епохальною буде наша справа. Методи, напрацьовані століттями, у спілці з новими технологіями… Я вірю в наш успіх. Я нутром чую, що все в нас вийде.

Об’єднавши зусилля — Ніл читає інструкцію на моєму ноутбуці, а Пенумбра передає мені деталі, — ми таки збираємо докупи «БуркоСкан 3000». Деталі, вирізані з гофрованого картону, приємно риплять, коли натиснути на них пальцем. Скріплені належним чином, вони утворюють незвичну конструкцію. Тут є на­хилена підставка для книжки й дві довгі лямки над нею, а під кожною — хитромудре гніздо для фотокамери, по одному на кожну сторінку. Фотокамери під’єднані до мого ноутбука, де я вже запустив програму під назвою «БуркоСканівка». Програма, у свою чергу, перекидає зображення на зовнішній жорсткий диск обсягом у терабайт — невеликий чорний пристрій, захований у тонку коробочку з-під гральних карт. Коробочка — це жартівлива ідея Ніла.

— Нагадай мені, хто придумав оцю штуку? — каже він, про­кручуючи інструкцію.

— Чолов’яга на ім’я Буркотун. Він справжній геній.

— Треба взяти його до себе, — відказує Ніл. — Хороший програміст. Гарне чуття просторових зв’язків.

Я відкриваю свій «Путівник по Центральному парку» й розміщую його в сканері. Творіння Буркотуна зовсім не схоже на ґуґлівський апарат — тут немає павучих лап, які перегортають сторінки, тому доведеться робити це самостійно, а ще потрібно натискати кнопки на фотокамерах, — та головне, що все працює. Перегорнув, спалах — і маєш знімок. Детальний опис перелітного дрозда мандрує до замаскованого жорсткого диска. Потому я розбираю сканер на деталі, а Кет засікає час. Сорок одна секунда.

Нині, трохи за північ, із цією секретною зброєю за плечима я прокрадуся до Читального Залу. Він буде в моєму цілковитому розпорядженні. Якщо робитиму все швидко і вправно, то зісканую не одну книжку, а дві, і негайно покину місце злочину. Декл за­стеріг мене, щоб я закінчив роботу до світанку й ушивався звідти, не залишаючи по собі жодного сліду.

Чорна діра

Трохи за північ. Я квапливо крокую П’ятою авеню, раз по раз зиркаючи на темну масу Центрального парку по інший бік вулиці. Дерева — лишень чорні силуети на тлі сіро-пурпурових пасем, що ними посмуговане нічне небо. З автівок тільки жовті таксі, вони сумовито кружляють вулицею, видивляючись потенційних клієнтів. Одне з них блимає мені фарами. Я заперечно хитаю головою.

Ключ Декла клацає в замку, який відмикає двері компанії Festina Lente, і ось я вже всередині.

У темряві горить червоний вогник, але Декл попередив мене, що то безшумна сигналізація, яка викликає дуже таємничу приватну охоронну фірму. Моє серцебиття пришвидшується. У мене всього тридцять одна секунда, щоб увести код, і я поспіхом натискаю кноп­ки: 1-5-1-5. Це рік, коли помер Альд Мануцій, або, якщо ви дотримуєтесь версії Нерозривного Корінця, — рік, коли він не помер.

У вестибюлі темно. Я виймаю з торби наголівний ліхтарик і прикріплюю його на лоб. Це Кет порадила взяти його замість звичайного. «Так тобі буде легше перегортати сторінки», — сказала вона. Його промінь освітлює напис FLC, зазубрені літери відкидають химерні тіні. На мить я замислююся над тим, щоб здійснити незаплановану диверсію — чом би не видалити з тутешньої бази даних імена книжкових піратів? Але вирішую, що моя основна місія й так доволі ризикована.

Я крадуся принишклими просторами зовнішнього офісу, освітлюючи ліхтарем робочі столи, що тягнуться по обидва боки. Тихенько деренчить холодильник. Самотньо блимає вогник багатофункційного принтера. Скринсейвери на екранах освітлюють приміщення слабким блакитним сяйвом. І більше ніяких порухів чи звуків.

У кабінеті Декла я минаю вішаки з мантіями й лишаю телефон у своїй кишені. Легенько штовхаю книжкові стелажі й вельми дивуюся, коли вони плавно обертаються, геть безшумно, ніби й не торкаються підлоги. Вочевидь, завіси на потаємних дверях добряче змастили.

Попереду непроглядна чорнота.

Зненацька я зовсім по-іншому дивлюся на всю цю затію. До цієї секунди я все ще уявляв собі Читальний Зал таким, яким він був учора за дня: яскравим, метушливим, якщо й не надто привітним, то бодай добре освітленим. А зараз я, фактично, зазираю в чорну діру. Це космічний об’єкт, з якого не можуть вивільнитись ані матерія, ані енергія, і я от-от втраплю саме туди.

Я нахиляю голову й свічу ліхтариком собі під ноги. Спускатися доведеться довго.

Треба було спитати Декла, де тут у них вимикач. І чого я не додумався запитати Декла про вимикач?

Мої кроки відбиваються від стін, утворюючи довгу луну. Я проходжу під аркою й зупиняюся на порозі Читального Залу. Темно, хоч в око стрель. Мені ще ніколи не доводилося бачити такої непроникної темряви. Та ще й збіса холодно.

Я роблю крок і вирішую світити ліхтариком униз, бо тоді його світло відбивається від гладенької підлоги, а якщо вгору, то промінь губиться в густих сутінках.

Я хочу зісканувати ті книжки й чимшвидше забратися звідти. Спершу мені треба знайти стіл. Тут їх десятки, та це має бути нескладно.

Я починаю обходити приміщення по периметру, торкаюся пальцями полиць, підстрибую на горбиках книжкових корінців. Другою рукою я мацаю простір навколо, як миша своїми вусиками.

Сподіваюся, що тут немає мишей.

Ось він. Промінь ліхтарика вихоплює край столу, а тоді я бачу масивне чорне крісло й прикуту книжку. На палітурці зблискують яскраві сріблясті літери назви: «Мануцій».

Спочатку я виймаю з торби свій ноутбук, а потому — розібраний на кісточки скелет «БуркоСкана». У темряві збирати його докупи набагато важче, і я незграбно вовтужуся зі шматками картону. Боюся, щоб часом їх не зламати, тому складання забирає в мене купу часу. Наступними я видобуваю із сумки дві фотокамери й однією з них роблю пробну фотографію. Спалах на частку секунди освітлює підземелля, і я одразу жалкую про це, бо перед очима мені все попливло й замигтіли фіолетові цятки. Я починаю часто кліпати й чекаю, доки все мине, гадаючи, чи я, бува, не розбуркав мишей, і / або кажанів, і / або мінотавра.

«Мануцій» просто гігантський. Навіть якби книжку не прикували до столу, сумніваюся, що хтось зумів би винести її з бібліотеки. Аби помістити її в сканер, мені доводиться незграбно обійняти її й притиснути до себе. Я боюся, що картон не витримає такої ваги, але нині фізика на моєму боці. Буркотун сконструював міцну штуку.

Отож я беруся за сканування. Перегорнув, спалах, фотографія. Усередині книжка нічим не відрізняється від тих, які я бачив у «Захмарній колекції»: щільні шереги зашифрованих символів. Перегорнув, спалах, фотографія. Друга сторінка така ж, як перша, і така сама третя, сьома й інші сторінки. Я впадаю в транс, машинально перегортаю широкі сторінки й рахую їх про себе. Перегорнув, спалах, фотографія. Похмурі символи «Мануція» — це все, що зараз існує в моєму світі. Поміж спалахами фотокамер я помічаю тільки глуху, непроглядну темряву. Мої пальці вже самі намацують наступні сторінки.

Раптом я відчуваю поштовх. Невже тут хтось є? Це був легенький струс столу.

Поштовх удруге. Я хочу запитати: «Хто тут?» — але слова застрягли мені в горлі, що й так пересохло, і я тихенько хриплю.

Знову поштовх. Ще до того, як я встигаю додумати жахалку про Рогатого Вартового Читального Залу — імовірно, перевертня Едґара Декла в його звіриній подобі, — я відчуваю ще один по­штовх, а тоді все підземелля починає стрясатися, щось гуркотить, і я хапаю сканер обома руками, щоб той не впав. І тут полегшено видихаю: десь поблизу під землею гримотить потяг метро. Це всього-на-всього потяг метро. Гуркіт наростає, він відлунює від стін, а тоді потроху стихає, залишаючи по собі приглушений стогін, що губиться в сутінках підземелля. Урешті все втихомирюється, і я знову беруся до сканування.

Перегорнув, спалах, фотографія.

Минає чимало хвилин, а може, й не хвилин, і темрява ніби поглинає мене. Може, річ у тому, що я сьогодні не вечеряв, тому рівень цукру в моїй крові впав до мінімуму. А може, й через те, що я стою сам-один у непроглядній чорноті льоху. Та якою б не була причина, вона наштовхує мене на роздуми: враз я гостро відчуваю всю безглуздість нашого квесту, абсурдність цього культу. Книга життя? Та цей збірник шифрів заледве чи можна назвати книжкою. «Хроніки Співочих Драконів: том ІІІ» набагато краща книжка, аніж оця.

Перегорнув, спалах, фотографія.

Певна річ, я не можу її прочитати. Я те саме сказав би про книжку, написану китайською, корейською чи івритом? Величезні Тори в юдейських храмах схожі на того «Мануція», хіба ні? Перегорнув, спалах, фотографія — густа сітка загадкових символів. Може, виною всьому моя власна обмеженість. Моя не­здатність зрозуміти, що сканую. Перегорнув, спалах, фотографія. А що, якби я вмів це прочитати? Отак пробіг очима рядки — і вловив прихований жарт? Чи розкрив рота від захопливого сюжету?

Перегорнув, спалах, фотографія.

Ні. Гортаючи сторінки цього зашифрованого рукопису, я розумію, що мої улюблені книжки схожі на просторі міста, де можна блукати стежками й звивистими вуличками. А ця — ніби фортеця без брами. Ви мусите дертися на стіну, чіпляючись за камені.

Я промерз до кісток, страшенно втомився й потерпаю від голоду. Я й гадки не маю, скільки часу минуло. Таке враження, що я провів у цьому підземеллі ціле життя, а сонце бачив хіба в снах. Перегорнув, спалах, фотографія, перегорнув, спалах, фотографія, перегорнув, спалах, фотографія. Мої руки перетворилися на обмерзлі клешні, скоцюрбились і заніміли, ніби я цілий день бавився у відеоігри.

Перегорнув, спалах, фотографія. Це паскудна відеогра.

Нарешті я закінчую.

Я переплітаю пальці й вигинаю долоні вперед. Стрибаю на місці, намагаючись відновити нормальне функціонування кіс­ток і м’язів. Усе марно. Коліна ниють і підкошуються. Спина затерпла. Біль струменем б’є від моїх пальців до зап’ясть. Дуже сподіваюся, що це мине.

Я хитаю головою. Настрій у мене кепський. Треба було прихопити енергетичний батончик. Зненацька мені спадає на думку, що голодна смерть у темнющому підземеллі — то найгірша смерть, яка тільки може бути. Далі мої думки мандрують до книг життя, що виструнчились на полицях, і мені робиться зовсім лячно. Скільки померлих душ примостились — і чекають — на полицях навкруг мене?

Та є одна душа, яка важить більше, ніж інші. Настав час пере­йти до другої фази моєї місії.

Десь тут є codex vitae Пенумбри. Я змерз, цокаю зубами й хочу чкурнути звідси, але я спустився в ці надра, щоб звільнити не лише Альда Мануція, а ще й Аякса Пенумбру.

Відверто кажучи, я не вірю в ці казочки. Я не вірю, що котрась із цих книжок здатна подарувати безсмертя. Я щойно перелопатив одну з них і мушу сказати, що це всього-на-всього вицвілий папір, скріплений пошарпаною шкіряною палітуркою. Це шмат мертвого дерева й мертвої плоті. Проте якщо codex vitae Пенумбри — це найбільше творіння його життя, усі його відкриття, усі його знання в одній книжці, то, певно, таки варто зробити резервну копію.

Може, то й даремна затія, та більше я не матиму такої можливості. Отож я берусь обходити приміщення по периметру й вивертаю шию, силкуючись прочитати назви на корінцях. Я помічаю, що книжки розміщені не в алфавітному порядку. Ні, певно, що ні. Мабуть, їх розмістили за якимось суперсекретним внутрішньокультовим порядком, чи улюбленим числом, чи довжиною штанів, чи ще якимось невідомим критерієм. Тому я просто переходжу від полиці до полиці, усе більше заглиблюючись у темряву.

Усі книжки різні. Деякі товсті, деякі тоненькі. Одні високі, як атла­си, інші завбільшки з кишенькові видання. Я дивуюся, чи в цьому­ теж є якась логіка. Може, формат книжки залежить від статусу її автора? Деякі книжки мають тканинні або шкіряні палітурки, інші обгорнуті в якесь невідоме мені сукно. Одна книжка яскраво зблис­кує у світлі мого ліхтарика — у неї палітурка з тонкого алюмінію.

Я обійшов уже тринадцять полиць і досі не знайшов «Пенумбри». Мене охоплює тривога. А що, як я прогледів його книжку? Ліхтарик у мене на чолі створює вузенький світляний конус, і я не можу розгледіти кожнісінький корінець, а особливо ті, що на нижніх полицях.

На одній із полиць я помічаю прогалину між книжками. Придивившись, я розумію, що то не прогалина, а чорний корінець. Почорніла оболонка книжки, на якій ледь-ледь видніє назва:

МОФФАТ

Не може бути… Кларк Моффат, творець «Хронік Співочих Драконів»? Ні, цього не може бути.

Я торкаюся корінця й тягну книжку, та щойно я зрушую її з місця, як вона розсипається. Палітурка тримається купи, але стосик почорнілих сторінок розлітається навсібіч й осідає на підлозі. Я пошепки сиплю чортами й заштовхую залишки книжки назад на полицю. Певно, це і є славнозвісне спалення. Книжку знищено, залишається тільки обгорілий кістяк. Може, це по­передження.

Мої пальці теж почорніли й зробилися слизькими від сажі. Я обтрушую долоні, і клаптики «Моффата» летять додолу. Може, то якийсь предок або троюрідний брат. Адже в цьому світі не один Моффат.

Я схиляюся, щоб зібрати обвуглені рештки, і мій ліхтарик вихоплює книжку, високу й тонку, із золотими літерами, що розтяглися на всю довжину корінця:

ПЕНУМБРА

Я знайшов її. Я ніяк не можу наважитись торкнутися книжки. Вона ось тут, прямісінько переді мною, я знайшов її, та враз вона здається мені аж надто особистою — ніби я збираюся запхати свій ніс у податкові декларації Пенумбри чи його шухляду з білизною. Що ж там усередині? Яку історію вона розповідає?

Я зачіпаю пальцем краєчок корінця й повільно нахиляю книжку до себе. Вона дуже гарна. Вища й стрункіша за своїх сусідів, її палітурка надзвичайно цупка. Її формат нагадує швидше збільшену дитячу книжку, аніж окультний щоденник. Обкладинка блакитна, точнісінько така ж, як очі Пенумбри, і навіть трохи світиться: під променем ліхтарика палітурка міниться й мерехтить. На дотик вона м’яка.

Зотлілий «Моффат» чорною купкою лежить у мене під ногами, і я нізащо не дозволю, щоб та сама доля спіткала книжку Пенумбри, хай чого мені це коштуватиме. Я зісканую «Пенумбру».

Я приношу книгу життя свого колишнього роботодавця до «БуркоСкана» і — з якого дива я так нервую? — відкриваю першу сторінку. Та сама мішанина символів, що й в інших книжках.

Завдяки тому що вона тоненька — лише невелика частина «Мануція», — її сканування не мало б забрати багато часу, але хто­зна-чому я дуже повільно гортаю сторінки, намагаючись бодай щось видобути з тих записів. Я розслабляю очі й зміщую фокус, щоб символи перетворилися на розпливчасті тіні. Мені страх як хочеться розгледіти щось у цій мішанині — направду, дуже хочеться, щоб трапилося диво. Але не все так просто: якщо я дійсно хочу прочитати опус мого дивакуватого літнього друга, мені доведеться вступити до цього культу. У таємній бібліотеці Нерозривного Корінця немає безкоштовних сторінок.

Часу минуло більше, ніж я сподівався, але врешті я закінчив і сторінки «Пенумбри» надійно збережено на прихованому жорсткому диску. І навіть сильніше, ніж після «Мануція», я відчуваю, що здійснив щось вельми важливе. Я закриваю кришку ноутбука, повертаюся до тієї полиці, де знайшов книжку, — орієнтуюся на рештки «Моффата» на підлозі — і ставлю мерехтливий блакитний codex vitae на місце.

Востаннє пробігаю пальцями по корінцю й кажу: «Спіть спокійно, містере Пенумбра».

Аж раптом загоряється світло.

Мене засліплює. Я, геть спантеличений, починаю кліпати, і тут мене охоплює паніка. Що, в біса, скоїлося? Невже я ненароком зачепив сигналізацію? Невже активував якусь хитру пастку, призначену для крадіїв?

Я витягаю з кишені телефон і несамовито тицяю в екран, щоб збудити його зі сну. Майже восьма ранку. Як таке може бути? Скільки часу я витратив на мандри між полицями? Скільки часу сканував «Пенумбру»?

Світло не гасне, і я чую голос.

У дитинстві я мав хом’ячка. Здавалося, він боявся абсолютно всього — постійно виглядав загнаним і без упину тремтів. Саме тому володіння хом’ячком не приносило мені жодного задоволення протягом усіх вісімнадцяти місяців, що він жив у мене.

А зараз, чи не вперше в житті, я на сто відсотків відчуваю себе Містером Пухнастиком. Моє серце гупає в грудях із хом’яковою швидкістю, і я гарячково озираюся навколо, видивляючись якийсь вихід чи сховок. Яскраві лампи — ніби прожектори над подвір’ям в’язниці. Я бачу свої руки, купку обвугленого паперу під ногами й стіл, на якому лежить мій ноутбук, а поряд розпростерся картонний сканер.

А ще, якраз навпроти мене, я бачу темні двері.

Я кидаюся до столу, згрібаю ноутбук, затискаю під пахвою сканер і біжу до дверей. Я й гадки не маю, що то за двері й куди вони ведуть — до складу з консервованими бобами? — а згори долинає вже не один, а кілька голосів.

Я хапаюся за дверну ручку. Затамовую подих — благаю, тільки будьте відчинені — і тягну її донизу. Бідолашний вічно переляканий Містер Пухнастик ніколи не відчував такого полегшення, як оце щойно я, коли двері подались і відчинились. Я прослизаю всередину й зачиняю їх у себе за спиною.

Я знову пірнаю в темряву. Якусь мить не можу зрушити з місця. Я незграбно тулю до себе такий цінний вантаж і впираюся спиною у двері. Насилу переводжу подих. Прошу своє хом’яче серце втихомиритись.

Позаду вчувається метушня, долинають уривки розмови. Двері не дуже щільно прилягають до кам’яного отвору — ніби кабінка в туалеті, крізь яку, здається, усе видно. Але тут я можу від­класти вбік сканер, розпластатися на холодній гладенькій підлозі й підглядати крізь вузеньку, з півдюйма, шпарину під дверима.

До Читального Залу сходяться чорні мантії. Їх уже назбирався добрий десяток, а вони все йдуть і йдуть. Що тут відбувається? Декл забув звіритися з календарем? Невже він зрадив нас? А може, нині щорічний конвент?

Я сідаю під дверима й роблю те, що перш за все має зробити людина в скруті: пишу повідомлення. Якби ж то все було так просто. Телефон сповіщає, що тут немає мережі, і хоч як стараюся розмахувати ним, стоячи навшпиньках, усе марно.

Треба сховатися. Я надибаю якийсь закуток, згорнуся калачиком, зачекаю настання ночі й вислизну звідси. Доведеться стерпіти голод і спрагу, може, навіть потребу туалету… але все у свою чергу. Мої очі знову звикають до темряви, і, посвітивши ліхтариком навколо, можна роздивитися форму приміщення. Це невелика кімнатка з низькою стелею, напхана якимись темними предметами, сплутаними й нагромадженими один на одного. У пітьмі все це скидається на кадр із наукової фантастики: гостробокі металеві ребра та довгі трубки, що тягнуться до самої стелі.

Я й далі навпомацки досліджую кімнатку, коли чую легеньке клацання дверей і знову переходжу в режим хом’яка. Гарячково кидаюсь назад і ховаюся за якимось великим темним предметом. Щось упирається мені в спину й тремтить, я заводжу руку назад і виявляю, що то металевий прут, страшенно холодний і слизький від пилюки. Чи зможу я вдарити чорну мантію цим прутом? Куди завдати удару? В обличчя? Не певен, що мені стане духу вдарити когось прутом в обличчя. Я все ж таки злодій, а не воїн.

Кімнатку заливає тепле світло, і я бачу у дверях темний силует. Круглобокий силует. Це Едґар Декл.

Він заходить до кімнати, шаркаючи ногами, і я чую плюскіт. Він несе швабру й відро, якось ніяково тримаючи їх в одній руці, а другою обнишпорює стіну. Звідкись вчувається приглушене дзижчання, і кімнатку наповнює помаранчеве світло. Я морщусь і примружую очі.

Декл здивовано скрикує, коли бачить мене, скоцюрбленого, у кутку, з металевим прутом у руках, який я заніс, ніби якусь готичну бейсбольну биту. Він приголомшено витріщається на мене.

— Ви вже давно мали піти! — шипить він.

Я вирішую за краще не розказувати йому, що мене затримали «Моффат» і «Пенумбра».

— Там була непроглядна темрява, — кажу я.

Декл із брязкотом ставить відро й швабру на підлогу. Зітхає й витирає чоло чорним рукавом. Я опускаю прут. Тепер я бачу, що притулився до великої печі, а металевий прут — це коцюба.

Я оглядаю локацію й розумію, що немає тут ніякої наукової фантастики. Мене оточують друкарські верстати. Тут зібралися втікачі з різних епох: старий монотип, що наїжачився ручками й важелями, широкий масивний циліндр, розміщений на довгій колії, і якась машинерія родом зі складу Ґутенберґа — важкий вигнутий шмат деревини, з якого стримить чималий штопор.

Тут безліч скриньок і комодів. На широкому потертому столі розкладені знаряддя друкарського ремесла: товсті книжкові блоки й великі котушки із цупкими нитками. Під столом згромадилися довгі ланцюги, скручені широкими петлями. Піч біля мене шкіриться здоровенною пащею, а з її вершечка виповзає товста труба й губиться десь угорі.

Тут, глибоко під землею в серці Мангеттену, я знайшов найхимернішу у світі друкарню.

— Але ви посканували книжку? — шепоче Декл.

Я показую йому жорсткий диск у коробочці з-під гральних карт.

— Посканували, — полегшено видихає він. Шок минув швидко, Едґар Декл уже цілковито опанував себе. — Гаразд, думаю, ми зможемо все владнати. Так, щось придумаємо. — Він киває сам собі. — Я лишень заберу їх… — Він підіймає зі столу три важкі абсолютно однакові томи, — і миттю повернуся. Не шуміть.

Притримуючи книжки, він неквапом іде до дверей, залишаючи світло ввімкненим.

Поки чекаю, я вирішую оглянути друкарню. Тут дуже гарна підлога — мозаїка з літер, кожна викарбувана на окремій плиточці. Алфавіт у мене під ногами.

Один металевий ящик більший за інші. На його кришці вже знайомий символ — дві долоні, розкриті, як книжка. І чого це вони кожнісіньку річ позначають тим символом? Ніби пес, який мітить дерева. Те саме робить і Google. І в «Нового бейґла» теж була така звичка.

Крекчучи, я обома руками підіймаю кришку. Усередині ящик поділений на відділи — одні довгі й широкі, інші квадратні. Усі відділи заповнені металевими символами — барилкуватими 3D-літерами, які розкладають на друкарському верстаті, створюючи слова, абзаци й цілі сторінки. Раптом я розумію, що це за ящик.

Це шрифт Gerritszoon.

Двері знову клацають, і я обертаюся. На порозі стоїть Декл, його руки ховаються в складках мантії. На мить мене сповнюють підозри, що він прикидається, а насправді вже давно зрадив нас і повернувся, щоб мене прикінчити. Він виконає всі накази Корвіни — може, навіть розчавить мені череп Ґутенберґовим верстатом. Якщо він замислив пролити кров нічного продавця книжок, то вдає він майстерно: у нього привітний і навіть трохи змовницький вираз обличчя.

— Це наш спадок, — каже Декл і киває на ящик. — Нічогенько, еге ж?

Він неспішно підходить до мене, наче ми спустилися сюди, у надра підземелля, аби просто розважатись. Простягає руку й торкається пухкими пальцями літер. Бере невеличку фігурку літери е й підносить до очей.

— Найуживаніша літера алфавіту, — каже Декл і обертає її в руці. Тоді хмуриться. — Добряче стерлася.

Потяг метро гуркоче десь за стіною, і вся кімнатка дрижить. Gerritszoon дзенькає й підстрибує в ящику. Сходить невеличка лавина з літерок а.

— Не так уже й багато їх залишилось, — зауважую я.

— Стираються, — відказує Декл, кидаючи літеру е до її відділення. — Старі літери псуються, а нових ми виготовити не в змозі. Ми втратили оригінальні літери. Це одна з найбільших трагедій нашого товариства. — Він дивиться на мене. — Декотрі з нас вважають, що, коли поміняємо шрифт, нові книги життя не матимуть сили. Вважають, що ми навіки пов’язані зі шрифтом Gerritszoon.

— Могло бути й гірше, — кажу я. — Може, воно й на краще…

З Читального Залу долинає приглушений звук. Гучно теленькає дзвоник, і підземеллям котиться довге відлуння. Очі Декла спалахують.

— Це він. Нам час іти. — Він обережно закриває ящик, тягнеться рукою за спину й висмикує з-за пояса складену чорну матерію. Ще одна мантія.

— Одягніть, — каже Декл. — Не привертайте до себе уваги. Тримайтесь у тіні.

Переплетення

У кінці кімнати, біля дерев’яного помосту, зібралася юрба чорних мантій — їх там десятки. Це всі члени товариства? Вони перемовляються й перешіптуються між собою, посувають столи й стільці. Готують сцену для якогось дійства.

— Друзі, друзі! — вигукує Декл. Чорні мантії розступаються, даючи йому дорогу. — Хто приніс бруд на черевиках? Дивіться, як наслідили. Я ж тільки вчора витирав підлогу.

Так і є. Підлога, відполірована, мов дзеркало, відбиває барвисті корінці на полицях, перетворюючи їх на бліді пастельні блискітки. Виглядає дуже гарно. Дзвоник знову теленькає, відлуння котиться підземеллям, і той звук ще довго віддає у вухах. Чорні мантії шикуються перед помостом, де стоїть одна фігура — певна річ, це Корвіна. Я зупиняюся за спиною високого світловолосого вченого. Ноутбук і спресований скелет «БуркоСкана» лежать у моїй сумці, яку я закинув на плече й надійно заховав під складками своєї новенької чорної мантії. Я втягую голову в плечі. Цим мантіям бракує каптурів.

На помості перед Першим Читачем лежить стосик книжок, і він вистукує по них пальцями. Це ті книжки, що їх якусь хвилю тому Декл забрав із друкарні.

— Брати й сестри Нерозривного Корінця, — вигукує Корвіна. — Доброго ранку. Festina Lente.

— Festina Lente, — неголосно відповідають йому чорні мантії.

— Я зібрав вас тут, аби повідомити дві новини, — продовжує Корвіна, — і ось перша з них. — Він бере одну книжку з блакитною палітуркою й підіймає її, щоб усі могли бачити. — Після стількох років наполегливої праці наш брат Зейд завершив свій co­dex vitae.

Корвіна киває, і чоловік у чорній мантії виходить на середину й повертається до юрби. На вигляд йому трохи за п’ятдесят, міцної статури. У нього обличчя боксера — з розквашеним носом і поцяткованими щоками. Це, мабуть, і є Зейд. Він виструнчився, руки тримає за спиною. Обличчя напружилось, він щосили намагається виглядати впевненим.

— Декл затвердив працю Зейда, і я теж прочитав його книжку, — каже Корвіна. — Прочитав із належною ретельністю. — А він справді до біса харизматичний — у голосі вчувається спокійна, але непохитна впевненість. Корвіна змовкає, і Читальний Зал поринає в мертву тишу. Усі чекають на присуд Першого Читача.

Нарешті Корвіна завершує, напрочуд просто:

— Шедеврально.

Чорні мантії зі схвальними вигуками кидаються до Зейда, обіймають його й навперебій тиснуть йому руки. Троє вчених поряд зі мною затягують пісеньку на кшталт «який він славний добрий чолов’яга», хоча я точно не впевнений, бо співають латиною. Щоб не виділятися з натовпу, я теж плескаю в долоні. Корвіна здіймає руки, аби втихомирити присутніх. Чорні мантії відступають і нишкнуть. Зейд усе ще стоїть посередині, але тепер прикриває обличчя долонями. Він плаче.

— Нині Зейд приєднується до переплетених, — оголошує Корвіна. — Його codex vitae зашифрували. Відтепер його місце на полиці, а ключ залишатиметься в таємниці до його смерті. Як Мануцій обрав Ґеррітсзона, Зейд обрав одного з наших ­братів і довірив йому свій ключ. — Корвіна робить паузу. — Він обрав Еріка.

Знову схвальні вигуки. Я знаю Еріка. Он він, у першому ряду, бліде обличчя й настовбурчена чорна борода — кур’єр Корвіни, який навідувався до нашої книгарні в Сан-Франциско. Чорні мантії плескають його по спині, і я бачу, що він усміхається, його щоки забарвлюються рум’янцем. Може, він не такий уже й поганий. Адже це неабияка відповідальність — зберігати ключ Зейда. Йому дозволено десь його записати?

— Ерік також буде одним із кур’єрів Зейда, разом із Дарієм, — провадить Корвіна. — Брати, вийдіть наперед.

Ерік сміливо робить три кроки вперед. Слідом за ним із натовпу виходить ще один чоловік у чорній мантії — у нього така ж, як і в Кет, засмагла шкіра, і шапка каштанових кучериків. Обидва розстібають свої мантії. Ерік одягнений у грифельно-сірі штани й накрохмалену білу сорочку. У Дарія під мантією джинси та светр.

Едґар Декл теж відокремлюється від юрби, тримаючи в руках два цупкі коричневі аркуші. Одну по одній він підіймає книжки з помосту, загортає в шурхітливий папір і вручає кур’єрам — спершу Ерікові, тоді Дарію.

— Три примірники, — каже Корвіна. — Один для бібліотеки, — він знову підіймає вгору блакитну книжку, — а два інші на зберігання. У Буенос-Айрес і Рим. Ми довіряємо Зейда вам, брати. Візьміть цей codex vitae й не склепіть очей, доки не побачите його на полиці.

Тепер я краще розумію, у чому полягала місія Еріка, коли він навідався до нашої книгарні. Він приїхав звідси. Він приніс новенький codex vitae й залишив його на зберігання. Але мусив ще й повикаблучуватись.

— Зейд додає до нашого тягаря, — урочисто провадить Корвіна, — як і всі переплетені до нього. Рік за роком, книжка за книжкою, наша відповідальність щоразу зростає. — Він обводить поглядом Читальний Зал, вдивляється в присутніх. Я затамовую подих і ще сильніше втягую голову в плечі, намагаючись сховатися за високим світловолосим ученим.

— Ми не можемо відступитися. Ми мусимо розгадати таємницю Засновника, щоб Зейд і всі ті, які були до нього, могли жити вічно.

Юрбою шириться приглушене бурмотіння. Зейд, що стоїть попереду, вже не плаче. Він опанував себе й тепер видається гордовитим і суворим.

Корвіна мовчить якусь хвилю, а тоді продовжує:

— Ми маємо обговорити ще одну річ.

Він легенько махає рукою, і Зейд долучається до своїх колег. Ерік і Дарій прямують до сходів. Ураз мені спадає на думку піти за ними, та я швидко відмовляюся від цієї ідеї. Зараз моя єдина надія — розчинитись у цьому натовпі, зачаїтися серед членів цього химерного товариства.

— Нещодавно я мав розмову з Пенумброю, — каже Корвіна. — У нього є друзі в нашому товаристві. Я теж вважаю себе його другом. Саме тому я переконаний, що повинен розповісти вам про нашу розмову.

Чорні мантії починають перешіптуватись.

— Пенумбра завинив — важко навіть уявити гіршу провину. Через його недбальство вкрали одну з наших книг.

Юрба знову гуде.

— Журнал, у якому містяться відомості про Нерозривний Корінець, про роки нашої діяльності в Сан-Франциско, незашифрований, могли бачити всі.

Моя спина пітніє під мантією, в очі ніби хтось піску насипав. Жорсткий диск у коробочці для гральних карт у моїй кишені робиться важким, як шматок свинцю. Я намагаюся напустити на себе байдужий вигляд. Зацікавлено розглядаю свої черевики.

— То була фатальна помилка. І вже не перша, якої припус­тився Пенумбра.

Чорні мантії знову буркочуть. Розчарування Корвіни, його дратівливість передається і їм, невдоволення циркулює натовпом і все наростає. Високі темні фігури зливаються в одну велику похмуру тінь.

Кровожерлива зграя круків. Я вже пригледів стежку до сходів. Я готовий рвонути будь-якої миті.

— Запам’ятайте це раз і назавжди, — Корвіна ледь підвищує голос. — Пенумбра — один із переплетених. Його codex vitae стоїть на одній із цих полиць, як невдовзі стоятиме й книга Зейда. Утім, його доля ще буде вирішуватись. — Упевнений і суворий голос Корвіни гримить підземеллям. — Брати й сестри, скажу вам відверто: коли тягар настільки важкий, а мета настільки важлива, жодна дружба вас не захистить. Ще одна помилка — і Пенумбру доведеться спалити.

Хтось приголомшено охкає, інші гарячково перешіптуються. Роззирнувшись, я помічаю, що чорні мантії шоковані. Мабуть, Перший Читач своєю заявою перегнув палицю.

— Не легковажте своєю роботою, — стишивши голос, про­довжує він, — байдуже, чи ви переплетені, чи непереплетені. Ми мусимо підтримувати дисципліну. Мусимо бути рішучими. Ми не можемо дозволити собі, — на цих словах він робить паузу, — відволікатися. — Корвіна переводить подих. Він міг би стати нічогеньким кандидатом у президенти — його ораторським здібностям не бракує впевненості й прямоти. — Для нас важить тільки текст, брати й сестри. Пам’ятайте про це. Там уже є все, що нам потрібне. Поки в нас є текст і наш розум, — він здіймає вгору палець і стукає себе по лискучому чолу, — нам більше нічого не треба.

Потому натовп розходиться. Чорні мантії крутяться навколо Зейда, вітають його, про щось розпитують. Його очі понад грубими рум’яними щоками досі вологі.

Нерозривний Корінець повертається до своїх повсякденних турбот. Чорні мантії схиляються над чорними книжками, ланцюги натягуються. Недалеко від помосту Корвіна радиться з якоюсь жіночкою середніх літ. Вона активно жестикулює, щось пояснюючи, а він дивиться собі під ноги й киває. Декл тупцює в них за спинами. Ми зустрічаємося поглядами. Він різко смикає підборіддям, і я метикую, що час мені вшиватися.

Опустивши голову й притиснувши до себе сумку, я перетинаю кімнату, намагаючись триматися ближче до стелажів. Та на півдорозі до сходів перечіпаюся через ланцюг і падаю на одне коліно. Ляскаю рукою по підлозі, й один учений скоса зиркає на мене. Він високий і має клинцювату борідку.

Я тихенько кажу: «Festina lente».

Не підіймаючи голови, я прожогом кидаюсь до сходів. Перестрибую по дві сходинки нараз, поспішаю повернутися на ­поверхню.

Я зустрічаюся з Кет, Нілом і Пенумброю у вестибюлі готелю «Північний міст». Вони сидять на масивних сірих канапах і чекають на мене, на столику перед ними — кава й сніданок. Я ніби потрапив до оази здорового глузду й сучасності. Пенумбра хмуриться.

— Хлопчику мій! — каже він і підводиться. Міряє мене поглядом із голови до ніг і здіймає брови. Аж тут я розумію, що досі вдягнений у мантію. Я ставлю сумку на підлогу й скидаю її. Гладенька на дотик, мантія переливається в тутешньому напівмороці.

— Ми страшенно хвилювалися, — продовжує Пенумбра. — Чому ви так затримались?

Я пояснюю, що трапилось. Кажу, що «БуркоСкан» спрацював, і витрушую фрагменти цієї хитрої штуки на стіл. Тоді розказую про церемонію на честь Зейда.

— Переплетення, — киває Пенумбра. — Таке буває нечасто. Не пощастило, що цей день випав якраз сьогодні. — Він задирає підборіддя. — А може, й пощастило. Тепер ви краще розумієте, якого терпіння вимагає Нерозривний Корінець.

Я підкликаю до себе офіціанта й без роздумів замовляю порцію вівсянки та «Синій екран смерті». Година ще рання, але мені конче необхідно щось випити.

Нарешті я повідомляю, що Корвіна сказав про Пенумбру.

Мій колишній роботодавець відмахується кістлявою рукою.

— Його слова не мають жодного значення. Для нас важить лише те, що є на тих сторінках. Мені досі не віриться, що нам це вдалося. Хто б міг подумати, що ми заволодіємо книгою життя Альда Мануція.

Кет усміхається й киває.

— Що ж, за роботу, — каже вона. — Для початку розпізнаємо зіскановані сторінки й упевнимось, що з ними все добре.

Вона витягає свій ноутбук і запускає його. Я приєдную крихітний жорсткий диск і копіюю його вміст — майже повністю. Переношу «Мануція» на комп’ютер Кет, а «Пенумбру» залишаю собі. Я не розкажу Пенумбрі чи ще комусь, що зісканував його книжку. Це зачекає, а якщо поталанить, то, може, вона нам узагалі не знадобиться. Наш проект — це codex vitae Мануція. А книжка Пенумбри — це так, про всяк випадок.

Я їм вівсянку й дивлюся, як рухається смужка індикатора виконання. Копіювання завершується легеньким теньканням, і пальці Кет уже злітають над клавіатурою.

— Добре, — каже вона. — Процес пішов. Щоб зламати шифр, нам знадобиться допомога хлопців із Маунтін-В’ю… але ми можемо принаймні запустити Hadoop і перевести зіскановані сторінки в текст. Готові?

Я усміхаюся. Це так захопливо. Щоки Кет спалахують рум’янцем. Вона переходить у режим цифрової імператриці. А ще, схоже, «Синій екран смерті» трохи вдарив мені в голову. Я підіймаю свою миготливу склянку.

— За Альда Мануція!

Кет вистукує пальцями по клавіатурі. Зіскановані сторінки розлітаються до далеких комп’ютерів, де невдовзі перетворяться на шереги символів, що їх ми зможемо скопіювати, а тоді розшифрувати. Їх більше не зможуть стримати жодні ланцюги.

Поки ноутбук Кет роздає роботу, я запитую Пенумбру про спалену книжку під назвою «Моффат». Ніл теж прислухається.

— То був він? — цікавлюсь я.

— Так, авжеж, — підтверджує Пенумбра. — Кларк Моффат. Він працював тут, у Нью-Йорку. Але до того, хлопчику мій, він був нашим клієнтом. — Пенумбра всміхається й підморгує. Він припускає, що така інформація справить на мене враження, і не помиляється. Виявляється, мені трапилася справжня знаменитість.

— Але ви тримали в руках не codex vitae, — провадить Пенумбра. — Це вже не codex vitae.

Очевидно, що то була книжка з попелу.

— Що сталося?

— Він видав своє творіння, ось що.

Заждіть-но, я заплутався.

— Моффат видав одну-єдину книжку — «Хроніки Співочих Драконів».

— Саме так, — Пенумбра киває. — Його codex vitae був третьою й останньою частиною саги, яку він розпочав писати ще до того, як приєднався до нашого товариства. То був надзвичайний вияв довіри — завершити таке творіння й віддати його на зберігання до бібліотеки. Він показав книжку Першому Читачеві — до Корвіни ним був Нівеан, — і її затвердили.

— Але він забрав її.

Пенумбра киває.

— Він не зміг принести цю жертву. Він не міг залишити останній том невиданим.

То виходить, що Моффат покинув Нерозривний Корінець лише тому, що в Ніла, в мене й у незліченної кількості шестикласників-ботанів просто зносило дах від третьої й заключної частини «Хронік Співочих Драконів».

— Ого, — каже Ніл. — Це багато пояснює.

Він має слушність. Від третього тому школярам зносило дах якраз тому, що сюжет рясніє всілякими вивертами. Атмосфера змінюється. Персонажі переінакшуються. Сюжет сходить із рейок і тепер керується якоюсь прихованою логікою. Читачі пояснювали це тим, що Кларк Моффат захопився психоделічними наркотиками, а виявляється, причина значно химерніша.

Пенумбра супиться.

— Я вважаю, що Кларк припустився фатальної помилки.

Помилка чи ні, але ж яке переломне рішення. Якби не вийшов останній том «Хронік Співочих Драконів», я б ніколи не потоваришував із Нілом. Він би не сидів тут із нами. Може, я теж би тут не сидів. Може, я б займався серфінгом у Коста-Риці з якимось дивакуватим другом із паралельного всесвіту. А може, сидів би в сіро-зеленому офісі.

Дякую вам, Кларку Моффате. Дякую за ту помилку.

Хроніки Співочих Драконів: том ІІ

Повернувшись у Сан-Франциско, я знаходжу Мета й Ешлі разом на кухні — обоє смакують якийсь вигадливий салат, обоє вдягнені в яскраві еластичні спортивні костюми. У Мета на поясі теліпається карабін.

— Дженноне! — вигукує він. — Ти коли-небудь займався скелелазінням?

Я зізнаюся, що не мав такої нагоди. Як злодій, я надаю перевагу тим видам спорту, які вимагають спритності, а не сили.

— Я раніше теж так думав, — киває Мет, — але сила тут ні до чого. Річ у стратегії. — Ешлі дивиться на нього сповненими гордості очима. Він продовжує, розмахуючи виделкою з наштрикнутою на неї зеленню: — Кожен маршрут потрібно вивчати на ходу — планувати, випробовувати, поправляти. Направду, мій мозок утомився більше, ніж мої руки.

— Як там Нью-Йорк? — увічливо питає Ешлі.

Я не певен, що маю відповідь. Щось на кшталт: «Ну, вусатий владика таємної бібліотеки страшенно лютуватиме, коли ді­знається, що я повністю зісканував зашифровану книжку й пере­дав її в Google, але я принаймні жив у гарному готелі»?

Натомість я кажу:

— У Нью-Йорку було добре.

— У них там є чудові скеледроми. — Вона хитає головою. — Тутешнім далеко до них.

— Еге ж, інтер’єр у нашому «СкелеМісті»… бажає кращого, — каже Мет.

— Ота рожева стіна… — Ешлі здригається. — Певно, купили першу-ліпшу фарбу на розпродажі.

— А стіна для скелелазіння — це величезний простір для фантазії, — раптом загоряється ідеєю Мет. — Таке полотно! Три поверхи, які можна заповнити чим завгодно. Як чистий аркуш. Я знаю хлопця з ILM…

Я залишаю їх захоплено обговорювати подробиці.

Зараз не завадило б трохи поспати, але я дрімав у літаку й тепер не можу заспокоїтись, ніби щось кружляє в моєму мозку й ніяк не хоче йти на посадку.

Знаходжу на своїй невеликій полиці Кларка Моффата (цілі­сінького й не спаленого). Я вкотре неспішно перечитую всю серію і майже завершую другий том. Я падаю на ліжко й пробую побачити цю історію по-новому. Самі подумайте: ці книжки написав чоловік, який блукав тими ж вулицями, що і я, роздивлявся ті самі затінені стелажі. Він приєднався до Нерозривного Корінця, а потім покинув товариство. Чого він навчився на своєму шляху?

Я гортаю до тієї сторінки, на якій зупинився.

Герої, гном-учений і позбавлений престолу принц, продираються мертвими мочарами до Цитаделі Першого Мага. Я, певна річ, знаю, що трапиться далі, бо вже тричі читав цю книжку: Перший Маг зрадить їх і видасть королеві Дракенії.

Я завжди підозрював, що так воно й буде, знав, що так мало статися (бо як інакше вони могли потрапити до вежі королеви Дракенії та здолати її?), проте мені завжди важко читати цей розділ.

Чому не буває по-іншому? Перший Маг міг би просто налити їм кави й на якийсь час прихистити в себе.

Нещодавно я довідався стільки нового, та від цього історія ніяк не змінюється. Моффат пише гарно: чітко й послідовно, лиш подекуди вставляючи ремарки про долю і драконів, аби роман не здавався куцим. Його персонажі одразу припадають до душі: гном-учений Фернвен — типовий ботан, який будь-що намагається вижити у своїх пригодах. Телемах Напівкровний — герой, яким би хотів бути кожен. У нього завше є план, він знаходить вихід із будь-якої ситуації й усюди має таємних спільників, котрих можна покликати на допомогу, — піратів або чаклунів, чию прихильність він здобув давнішніми подвигами. Я якраз читаю той розділ, у якому Телемах дмухне в Золоту Сурму Ґріффо, щоб підняти полеглих ельфів Пінакського лісу, які заборгували перед ним, тому що він звільнив…

Золота Сурма Ґріффо.

Ти диви.

Ґріффо, себто Ґріффо Ґеррітсзон.

Я відкриваю ноутбук і беруся записувати.

Розділ продовжується:

— Золоту Сурму Ґріффо гарно викували, — каже Зенодот, погладжуючи пальцями вигин Телемахового скарбу. — Усі чари в тому, як її викували. Розумієш? У ній немає магії — я її не чую.

Фернвен здивовано округлює очі. Адже заради цієї чарівної сурми вони витерпіли всі жахіття мертвих мочарів. А Перший Маг заявляє, що вона не має жодної магічної сили.

— Магія — не єдина сила в цьому світі, — неголосно продовжує старий чаклун, повертаючи сурму її королівському власникові. — Ґріффо створив такий бездоганний інструмент, що навіть мертві мусять піднятися, коли вчують його поклик. Він викував сурму своїми руками, без жодного заклинання чи пісні дракона. Хотів би і я володіти такими вміннями.

Не знаю, що воно означає, але певен, що в цьому є якийсь сенс.

Далі сюжет уже знайомий: поки Фернвен і Телемах сплять (нарешті) у багато прибраних спочивальнях, Перший Маг краде сурму. Тоді він запалює червоний ліхтарик і пускає його в небо, даючи сигнал темним найманцям королеви Дракенії в Пінакському лісі. Вони тиняються поміж дерев — вишукують могили полеглих ельфів, викопують їхні кістки, стирають їх на порох, — та їм добре відомо, що означає цей сигнал. Вони збігаються до Цитаделі, і, зненацька прокинувшись у своїй кімнаті, Телемах Напівкровний бачить, що його обступили темні тіні. Вони з криком кидаються на нього.

На цьому друга книга закінчується.

— Це було щось неймовірне, — каже Кет. Ми наминаємо безглютенову вафлю в «Гурманському гроті», і вона розповідає мені про установчу зустріч нового Проектного Менеджменту. Вона вдягнена в кремового кольору блузку з гострим комірцем, а під нею проглядає її незмінна червона футболка.

— Жодними словами не передати, — продовжує вона. — Найкраща зустріч, на якій я була. Абсолютно… структурована. Ти знаєш, що відбувається кожнісінької секунди. Усі з ноутбуками…

— А ви хоч трохи дивились одне на одного?

— Та ні. Усе необхідне вже є на екрані. Порядок денний підлаштовується самостійно. Груповий чат. І перевірка фактів! Якщо ти виступаєш, спеціальні люди перевіряють твої аргументи, підтверджують або заперечують їх…

Схоже на Олімп для інженерів.

— …а сама зустріч триває дуже довго, майже шість годин, але час минає непомітно, бо ти постійно напружено щось обмірковуєш. Просто викручуєш свій мозок. Стільки інформації потрібно засвоїти, і подають її дуже швидко. І вони — ми — так само швидко приймаємо рішення. Коли хтось ставить пропозицію на голосування, усе відбувається наживо, і ти маєш одразу проголосувати або передати свій голос комусь іншому…

Тепер це більше скидається на реаліті-шоу. А вафля препогана.

— Є один інженер на ім’я Алекс, він дуже крутий, створив більшість мап Google, і, здається, я йому подобаюсь… Він уже один раз передав мені свій голос… Це дуже незвично, адже я новенька…

Я б передав цьому Алексові кулак в обличчя.

— …а ще там сила-силенна дизайнерів, більше, ніж зазвичай. Дехто каже, що вони «підправили» алгоритм відбору. Може, тому і я потрапила до ПМ, бо я ж дизайнер і програміст. Оптимальне поєднання. Якось так. — Нарешті Кет переводить подих. — Я зробила презентацію. Мабуть, це не зовсім те, що потрібне для першої зустрічі ПМ, але я питала Раджа, й він сказав, що виглядає нічогенько. Може, не така вже й погана ідея. Справити враження. — Ще раз перевела подих. — Я розказала їм про Мануція.

Вона це зробила.

— Про те, яка це дивовижна стародавня книга, справжня реліквія, справжні старі знання, СЗ…

Вона направду це зробила.

— …а тоді я розказала, що є некомерційна організація, яка намагається її розшифрувати…

— Некомерційна?

— Це звучить краще, аніж, скажімо, таємне товариство. Отож я розказала, що вони намагаються розшифрувати книжку, і присутні, певна річ, пожвавились, бо всі ґуґлівці полюбляють коди…

Книжки: нудотно. Коди: круто. І це люди, які керують Інтернетом.

— …і я кажу, може б, ми витратили трохи часу на цей проект, бо він може започаткувати новий напрям, наприклад, якийсь загальнодоступний сервіс для розшифровування…

Ця дівчина знає, як зацікавити аудиторію.

— …і всі подумали, що це класна ідея. І ми проголосували.

Прекрасно. Більше нема потреби робити все потай. Завдяки Кет у нас тепер є офіційна підтримка Google. Фантастика. Я цікавлюся, коли вони візьмуться за розшифровування.

— Ну, я маю все це організувати. — Вона перераховує завдання, загинаючи пальці. — Назбираю трохи добровольців. Тоді сформуємо систему й перевіримо, чи з текстом усе добре, — тут мені допоможе Джад. Нам, безперечно, треба поговорити з містером Пенумброю. Чи зможе він приїхати до Маунтін-В’ю? Якось так. Гадаю, усе мало б бути готове десь… за два тижні. Скажімо, два тижні від сьогоднішнього дня. — Вона впевнено киває.

Таємне товариство вчених п’ять століть ламало голови над цією загадкою. А ми запланували розгадати її в п’ятницю вранці.

Фундаментальні СЗ

Пенумбра погодився не зачиняти книгарні, доки банківський рахунок геть не всохне, отож я повертаюся на роботу, але тепер у мене є особлива місія. Я замовляю каталог книжкових дистриб’юторів. Запускаю ще одну рекламну кампанію Google, цього разу масштабнішу. Пишу повідомлення організаторові великого літературного фестивалю в Сан-Франциско, який триває цілий тиждень і приваблює щедрих на гроші читачів аж із Фресно. Завдання не з легких, але гадаю, що ми впораємося. Я думаю, що нам до снаги знайти справжніх покупців. І зможемо обійтися без компанії Festina Lente. Хтозна, може, навіть розкрутимо цю крамничку й зробимо з неї справжній бізнес.

За двадцять чотири години від старту рекламної кампанії до книгарні забрели аж одинадцять заблукалих душ, і це, скажу я вам, чудовий результат, адже раніше тут була однісінька заблукала душа — моя. Усі нові клієнти кивають, коли я питаю про рекламу, і четверо з них таки щось купляють. Троє беруть нові романи Муракамі, які я поскладав стосиком біля листівки, зазначивши на ній, які захопливі ці книги. Листівку підписано «містером Пенумброю» з імітацією його вигадливого почерку — упевнений, покупцям саме таке й подобається.

Трохи за північ я помічаю за вікном Коротку Курточку із сусіднього стрип-клубу «Дупці». Вона, опустивши голову, прямує до автобусної зупинки. Я кидаюся до дверей.

— Альберт Ейнштейн! — кричу, вибігаючи на тротуар.

— Що? — питає вона. — Мене звуть Дафні…

— У нас є біографія Альберта Ейнштейна, — кажу я. — Авторства Айзексона. Це той, що написав про Стіва Джобса. Вам ще потрібно?

Вона усміхається й розвертається на своїх каблуках — ви­соченних каблуках, — і так я продаю п’ять книжок за одну ніч. Новий рекорд.

Щодня прибувають нові книжки. Коли я приходжу наступного вечора, Олівер зі здивованим і трохи підозріливим виглядом показує мені нагромаджені коробки. Олівера трохи вибило з рівноваги, коли я повернувся й розповів йому все, про що дізнався в Нью-Йорку.

— Я здогадувався, що тут відбувається щось дивне, — тихенько каже він, — але завжди списував це на наркотики.

— Чорт, Олівере! Що ти таке кажеш?

— Ну, — зізнається він, — я думав, що деякі з тих книжок на­пхані кокаїном.

— І ти ні разу про це не сказав?

— Це ж тільки версія.

Олівер вважає, що я розтринькую наші обмежені ресурси.

— Чи не було б краще економити те, що в нас залишилося?

— Сказав як справжній ощадник, — сміюся я. — Гроші — це тобі не керамічні черепки. Ми можемо їх примножити, якщо спробуємо. Мусимо спробувати.

Отож тепер у нас є книжки про юних чаклунів і вампірську поліцію. Мемуари журналістів, маніфест дизайнера та ілюстрована книжка відомого шеф-кухаря. Від ностальгії — а може, й від зухвальства — я замовив нове видання «Хронік Співочих Драконів», усі три томи. Я також замовив старе видання аудіокниги «Хронік» для Ніла. Він уже давненько не читає книжок, то, може, принаймні послухає, поки тягатиме штанги.

Я намагаюся підбадьорити Пенумбру нашими досягненнями — нічні заробітки обчислюються лише двозначними цифрами, але ж це на кілька десятків більше, ніж у нас будь-коли було, — та всі його думки заполонило Велике Розшифрування. Якось холодного вівторкового ранку він неквапом заходить до книгарні зі стаканчиком кави в одній руці та своєю загадковою читалкою в другій, і я показую йому, чим доповнив наші стелажі.

— Стівенсон, Муракамі, останні публікації Ґібсона, «Інформація», «Листковий будинок», нові видання Кларка Моффата, — я показую їх на ходу. До кожної книжки припасовано листівку з підписом «містер Пенумбра». Я боявся, аби він часом не розлютився, що я всюди ліплю його підпис, та він цього навіть не помічає.

— Дуже добре, хлопчику мій, — він киває, не відриваючи очей від читалки. Він пропустив повз вуха все, що я розповідав. Навіть не глянув на свої полиці. Киває, тицяє в екран читалки й підводить голову.

— Сьогодні відбудеться зустріч, — каже Пенумбра. — До книгарні навідаються ґуґлівці, — він розтягує це слово й вимовляє його як «ґуґґілівці», — аби познайомитися з нами та обговорити всілякі технічні питання. — Він зупиняється. — Гадаю, вам теж варто прийти.

Отож по обіді в цілодобовій книгарні містера Пенумбри від­бувається велика рада старої й нової гвардії. Прийшли найстарші учні Пенумбри: сніжнобородий Федоров та жіночка на ймення Мюріель із коротко підстриженим сивим волоссям. Я ніколи раніше її не бачив. Мабуть, вона навідується до книгарні за дня. Федоров і Мюріель беруть приклад зі свого вчителя. Показують свій норов.

Делегатів від Google обрала Кет. Це Пракеш та Емі, обоє молодші за мене, і Джад із книжкового сканера. Він зацікавлено роздивляється передні стелажі. Може, опісля вдасться йому що-­небудь продати.

Ніл зараз у центрі міста, на конференції розробників Google — він хоче познайомитися з колегами Кет і закласти підґрунтя для майбутнього поглинення його компанії Anatomix. Але він від­правив до нас Ігоря, який, звісно, новачок у таких справах, але, схоже, схоп­лює все на льоту. І загалом чи не найкмітливіший з усіх присутніх.

Отакою компанією, старше покоління й молодь, ми з’юрмилися навколо столу, на якому лежить розкрита книжка із «Захмарної колекції». Такий собі стислий огляд багатовікової роботи Нерозривного Корінця.

— Осьо книжки, — каже Федоров, — а не просто рядочки літер. — Він пробігає сторінку пальцем. — Тому нам треба працювати не тілько з літерами, але й зі сторінками. Декотрі з найскладніших шифровок ґрунтуються на таких-во посторінкових композиціях.

Ґуґлівці кивають і щось записують у своїх ноутбуках. До планшета Емі приєднано невелику клавіатуру.

Дзвоник над дверима теленькає, і до книгарні застрибує худорлявий чолов’яга в окулярах. Його волосся зібране в довгий хвіст.

— Вибачайте за спізнення, — захекано каже він.

— Вітаю, Ґреґу, — відказує Пенумбра.

— Здоров, Ґреґу, — водночас із Пенумброю вигукує Пракеш.

Вони дивляться одне на одного, тоді переводять погляд на Ґреґа.

— Ага, — каже Ґреґ. — Дивина.

Виявляється, що Ґреґ (від якого Пенумбра отримав свою таємничу читалку) — інженер-розробник у Google і початківець у тутешній філії Нерозривного Корінця. А ще виявляється, що його допомога просто-таки безцінна. Він стає перекладачем між персоналом книгарні Пенумбри й ґуґлівцями, пояснюючи одним про паралельну обробку даних, а іншим — про розміри книжок.

Без Джада з книжкового сканера нам теж не обійтись, адже він знається на скануванні.

— На розпізнаних сканованих сторінках траплятимуться помилки, — пояснює він. — Наприклад, маленька літера f може перетворитися на s. — Він друкує літери поряд і показує нам екран свого ноутбука. — Поєднання літер rn схоже на m. Іноді A перетворюється на цифру 4 і ще багато подібного. Нам необхідно врахувати всі можливі помилки.

Федоров киває й додає:

— А також оптичний айгенвектор тексту.

Ґуґлівці здивовано витріщаються.

— Ми мусимо взяти до уваги ще й оптичний айгенвектор тексту, — повторює він, наче це щось абсолютно очевидне.

Ґуґлівці повертаються до Ґреґа. Йому теж невтямки, про що йдеться.

Аж тут Ігор підіймає худорляву руку й спокійнісінько каже:

— Гадаю, ми могли б створити тривимірну матрицю градації насиченості чорнил.

Сніжно-біла борода Федорова розпливається в усмішці.

Не знаю, що трапиться, коли ґуґлівці розшифрують «Мануція». Певна річ, мені добре відомо, чого точно не трапиться: померлі брати й сестри Пенумбри не воскреснуть. Вони не являться нам. Навіть не промайнуть у вигляді спектральних блакитних примар, як у «Зоряних війнах». Реальне життя — це вам не «Хроніки Співочих Драконів».

Але це таки може бути сенсацією. Самі подумайте — таємнича книжка першого великого книгодрукаря, оцифрована, розшифрована та опублікована. Може, The New York Times напише про це у своєму блозі.

Ми вирішуємо запросити всіх членів тутешнього відділу товариства в Маунтін-В’ю, щоб вони могли спостерігати все дійство. Пенумбра доручає мені передати запрошення тим, із ким я найкраще знайомий.

Я починаю з Розмарі Лапін. Видираюся крутими сходами до її гобітської нори й тричі стукаю у двері. Вони ледь прочиняються, і крізь щілину я бачу, як перелякано кліпає одне око Лапін.

— Ох! — вона скрикує й відчиняє двері навстіж. — Це ви! Чи ви… тобто… чи вас… себто… що трапилося?

Вона запрошує мене всередину, відчиняє вікна й розмахує ­руками, розганяючи запах марихуани, а тоді за чаєм я оповідаю їй про останні події. Її очі розширюються, у них зблискує пожадливий вогник. Я бачу, що їй уже не терпиться самій спуститися до Читального Залу, накинувши на плечі славнозвісну чорну мантію. Я кажу, що в цьому немає потреби. Кажу, що велику таємницю Нерозривного Корінця, ймовірно, розгадають уже за кілька днів.

Лапін не виявляє жодних почуттів.

— Гм, дуже цікаво, — нарешті каже вона.

Чесно кажучи, я очікував трохи більше ентузіазму.

Я розповідаю те саме Тінделлу, і він реагує краще за Лапін, хоч я й не певен, чи він дійсно схвильований майбутнім відкриттям, чи так реагує на всі новини. Може, якби я сказав йому, що в «Старбаксі» продаватимуть новий вид лате із запахом книжок, він би вигукнув щось на кшталт:

— Неймовірно! Дивовижно! Приголомшливо!

Він хапається за голову, кошлатить пальцями сиві кучері. Він гасає квартирою — невеличкою однокімнатною студією неподалік океану, де можна почути, як перемовляться між собою туманні сирени, — без упину кружляє, зачіпає ліктями стіни й фотографії в рамах. Вони перекошуються, а одна навіть падає на підлогу, і я схиляюсь, щоб її підняти.

На світлині напханий пасажирами вагон фунікулера під божевільним кутом, а попереду в строгій синій уніформі сам Тінделл — молодший, худіший, з темним, а не сивим волоссям. Він широко всміхається і, наполовину висунувшись із вагона, вільною рукою махає фотографові. Тінделл — провідник на фунікулері. Так, я уявляю. Напевне, він…

— Чудово! — він досі кружляє. — Несказанно! Коли? Де?

— У п’ятницю вранці, містере Тінделл, — кажу я. У п’ятницю вранці в яскравому, миготливому серці Інтернету.

Уже майже два тижні я не бачу Кет. Вона заклопотана організацією Великого Розшифрування та іншими проектами Google. Проектний Менеджмент — це фуршет, а вона добряче зголодніла. Вона не відповіла на жоден грайливий лист, а на повідомлення відписує двома словами.

Нарешті ми зустрічаємося в четвер і проводимо наше побачення в суші-барі. Надворі холодно, і Кет одягнена в теплий блейзер у дрібну клітинку, а під ним — тонкий сірий светр і світла блузка. Жодних ознак її улюбленої червоної футболки.

Кет із захватом розповідає про нові проекти Google, до яких вона тепер має доступ. Вони розробляють тривимірний браузер. Автівку, що сама кермує. Пошуковик суші — тут вона вказує паличкою на нашу вечерю, — який має на меті допомогти людям у пошуках поживних морепродуктів, які не містять ртуті. Вони будують машину часу й пробують створити такий вид невичерпної енергії, яка б поновлювалася за рахунок марнославства.

З кожним новим мегапроектом, який вона описує, я все більше відчуваю власну малозначущість. Як можна зберігати інтерес до чогось чи когось, коли маєш можливість змінювати цілий світ?

— Та найбільше мене цікавить «Google навіки», — каже Кет. Аякже — збільшення тривалості життя. Вона киває. — Їм по­трібно більше ресурсів. Я стану їхнім спільником у лавах ПМ, до­кладатиму всіх зусиль, щоб їм допомогти. Цей проект може виявитись найважливішим, якщо дивитись у майбутнє.

— Не знаю, автівка без водія — це теж кльово…

— Може, завтра ми розкриємо для них щось нове, — продовжує Кет. — А що, як ми знайдемо в тій книжці щось неймовірне? Якусь послідовність ДНК? Або формулу нових ліків? — Її очі зблис­кують. Мушу визнати: їй вистачить фантазії для безсмертя.

— Ти занадто високої думки про середньовічного книгодру­каря, — кажу я.

— Люди визначили довжину екватора Землі за тисячу років до винайдення книгодрукування, — хмикає Кет і тицяє в мене своїми паличками. — А ти зміг би визначити довжину екватора?

— Ну… не зміг би. — Та вже за мить я питаю: — Зажди-но, а ти б змогла?

Вона киває.

— Ага, насправді це не так уже й важко. Та я веду до того, що в ті часи люди багато знали й уміли. І не всі колишні знання нам вдалося відновити. СЗ і ТЗ, пригадуєш? Старі знання. Може, у цій книжці нам трапились фундаментальні СЗ.

Після вечері Кет не запрошує мене до себе. Вона каже, що має перевірити електронну пошту, попрацювати над прототипами, відредагувати статті у Вікіпедії. Невже цього вечора статті у Вікіпедії приваблюють її більше за мене?

Я самотньо плентаюсь у темряві й міркую, з чого почати визначення довжини екватора. Жодної ідеї. Мабуть, краще пошукаю в Інтернеті.

Дзвінок

Ніч напередодні того дня, коли Кет Потенте запланувала повномасштабний наступ на п’ятивіковий codex vitae Альда Мануція. Штурмовий загін ґуґлівців сформовано. Ватагу Пенумбри запрошено. Це так захоплює — мушу сказати, я страшенно схвильований, — але водночас і тривожить, бо я гадки не маю, що буде далі з цілодобовою книгарнею містера Пенумбри. Сам він не обмовився жодним словом, але в мене закрадається підозра, що містер Пенумбра хоче покінчити із цією справою. Самі подумайте: кому потрібен такий тягар, як книгарня, коли на обрії вже завидніло вічне життя?

Побачимо, що нам принесе завтрашній день. Та що б там не трапилося, нас чекає незабутнє видовище. Може, після того Пенумбра зволить обговорити майбутнє. Я досі хочу розмістити банер на автобусній зупинці.

Ніч минає спокійно, поки що до книгарні забрело тільки двоє покупців. Я оглядаю полиці, поправляю наші нові надбання. Переставляю «Хроніки Співочих Драконів» на верхню полицю, а тоді знічев’я гортаю другий том. На звороті обкладинки розміщено чорно-білу фотографію Кларка Моффата — тут йому трохи за тридцять. У нього розкуйовджене світле волосся й кошлата борода. Він одягнений у просту білу футболку. Широко всміхається. Під портретом зазначено:

Кларк Моффат (1952—1999) — письменник, мешкав у місті Болінас, Каліфорнія. Найбільше відомий завдяки бестселеру «Хроніки Співочих Драконів», а також дитячій книжці «Інші оповідки про Фернвена». Випускник Військово-Морської академії США. Служив зв’язковим на атомному підводному човні «Західна Вірджинія».

Аж раптом у мене виникає одна ідея. Зробити те, чого я ще ніколи не робив, — те, про що жодного разу не замислювався, відколи почав працювати в книгарні. Я хочу знайти декого в журналах.

Мені потрібен журнал VII, той, котрий я потай приносив у Google, бо його записи охоплюють вісімдесяті й початок дев’яностих. Я знаходжу текстовий файл на своєму ноутбуці, натискаю пошук і вписую приблизний опис: чоловік зі скуйовдженим світлим волоссям і бородою.

Пошук займає трохи часу, доводиться пробувати різні комбінації, відкидати хибні варіанти. (Виявляється, тут чимало боро­датих чоловіків.) Я переглядаю зісканований текст, а не записи від руки, тому й не певен, хто тут що писав, але точно знаю, що котрісь із цих записів зробив Едґар Декл. Було б добре, якби саме він… Ось.

Номер картки: 6HV8SQ.

Початківець бере до рук «Кінґслейк», усміхається і ґречно дякує. Він одягнений у білу футболку з написом «200 років США», джинси Levis 501 і масивні робочі черевики. Голос хрипкий від паління; у кишені видно пачку цигарок, імовірно, напівпорожню. Вигоріле світле волосся набагато довше, ніж у його попередні візити. На моє запитання початківець відказує: «Хочу, щоб було таке довге, як у чаклуна». Понеділок, 23 вересня, 1:19. Небо безхмарне, пахне океаном.

Це точно Кларк Моффат. Запис зроблено після півночі, тобто в нічну зміну, а це означає, що писав Едґар Декл. Ось іще один опис:

Початківець швидко рухається до розгадки Загадки Засновника. Та навіть більше за швидкість вражає його впевненість. Жодної ознаки нерішучості чи розгубленості, таких притаманних іншим початківцям (і мені в тому числі). Наче він грає знайому мелодію чи танцює знайомий танець. Блакитна футболка, джинси Levis 501, робочі черевики. Волосся ще довше, ніж минулого разу. Отримує «Бріто». П’ятниця, 11 жовтня, 2:31. Перегукуються туманні сирени.

Записи продовжуються. Вони коротенькі, але й так зрозуміло: Кларк Моффат був генієм Нерозривного Корінця. Цілком можливо, що… невже це його позначала болотисто-зелена лінія в моїй візуалізації? Невже це він устиг окреслити все обличчя Засновника, у той час як інші початківці спромоглися відкрити одну вію чи мочку вуха? Мабуть, існує якийсь спосіб поєднати окремі записи з візуалізацією і…

Теленькає дзвоник, і я різко задираю голову, відриваючи очі від нескінченних потоків тексту. Година пізня, і я очікую побачити на порозі котрогось члена товариства, натомість бачу Мета Міттелбренда, який затягує до книгарні чорний пластиковий ящик. Він величезний, більший за самого Мета, і ніяк не хоче протиснутись у двері.

— Що ти тут робиш? — питаю я, допомагаючи йому затягувати ящик. Його поверхня жорстка й вибоїста, з важкими металевими защібками.

— У мене місія, — важко переводить подих Мет. — Це твоя остання зміна, правда?

Я багато скаржився йому на байдужість Пенумбри.

— Можливо, — відказую я. — Мабуть. Що це ти приволік?

Він опускає ящик на підлогу, відстібає металеві защібки (вони загрозливо клацають) і підіймає кришку. Усередині на перині із сірого пінопласту лежить устаткування для фотозйомки: великі лампи з міцними захисними решітками, товсті збірні алюмінієві підпори та скручені широкими кільцями яскраво-помаранчеві кабелі.

— Ми маємо задокументувати це місце, — каже Мет. Уперши руки в боки, він окидає книгарню оцінним поглядом. — Це потрібно зафіксувати.

— Тобто? Ти маєш на увазі фотозйомку?

Мет хитає головою.

— Ні, тоді це буде вибіркова фіксація. Ненавиджу вибіркову фіксацію. А ми сфотографуємо кожнісіньку поверхню з усіх ракурсів у яскравому й чіткому освітленні. — Він зупиняється. — Щоб можна було все відтворити.

Я здивовано розкриваю рота.

Він продовжує:

— Я створював фотореконструкції замків і маєтків. Ця книгарня зовсім крихітна. Знадобиться всього три-чотири тисячі знімків.

Метова затія нереальна, божевільна й заледве чи здійсненна. Іншими словами: якраз пасує до нашої химерної книгарні.

— Ну а де фотокамера? — питаю я.

Ніби тільки й чекаючи на цей момент, дзвоник знову теленькає, і всередину вривається Ніл Шах із гігантською фотокамерою Nikon на шиї та пляшками яскраво-зеленого капустяного фрешу в кожній руці.

— Прихопив трохи поживного, — каже він, підіймаючи пляшки.

— Ви двоє будете моїми асистентами, — заявляє Мет. Тицяє ногою в чорний ящик. — Пора встановлювати обладнання.

Книгарня аж тріскоче від духоти і яскравого світла. Метові лампи з’єднані в гірлянду й підключені до єдиної розетки позаду мого столу. Я майже певен, що від них перегорить запобіжник чи й навіть замкне у вуличному трансформаторі. Неонова вивіска біля входу в «Дупці» нині під загрозою.

Мет видряпався на одну з драбин. Він послуговується нею як операторським краном, і Ніл повільно посуває його вздовж стелажів. Мет незворушно тримає фотокамеру на рівні очей і за кожним широким розміреним кроком Ніла робить знімок. Фотокамера сама вмикає лампи, розміщені в кутках і позаду мого столу, і вони дружно спалахують перед кожнісіньким знімком.

— А знаєте, — каже Ніл, — із цих фотографій ми могли б зробити 3D-модель. — Він обертається до мене. — Тобто ще одну. Твоя теж непогана.

— Я зрозумів, — відказую я. Я сиджу за столом і складаю перелік усіх деталей, котрі варто зафіксувати: високі літери на вітрині та їхні зазубрені, витерті часом краї. Дзвоник, і його било, і закручену металеву скобу, на якій він висить. — Моя схожа на відеогру Galaga.

— Ми можемо зробити її інтерактивною, — продовжує Ніл. — Вид від першої особи, абсолютно реалістична книгарня з можливістю її досліджувати. З можливістю обирати час доби. Ми зробимо так, щоб полиці відкидали тіні.

— Ні, — буркає з драбини Мет. — Ті 3D-моделі до одного місця. Я хочу зробити мініатюрну книгарню з мініатюрними книгами.

— І мініатюрним Клеєм? — питає Ніл.

— Аякже, у вигляді крихітного чоловічка з Lego, — підтверджує Мет. Він видирається трохи вище, і Ніл штовхає драбину в протилежному напрямку. Лампи вкотре спалахують, і мені перед очима танцюють червоні цятки. Ніл штовхає драбину, на ходу перелічуючи переваги 3D-моделей: вони більш деталізовані, створюють ефект віртуальної присутності, можна зробити безліч копій. Мет продовжує бурчати. Раз по раз спалахують лампи.

У цій сліпучій метушні я ледь не проґавив дзвінок.

Наче щось легенько залоскотало у вусі, але так воно й було — десь у глибинах книгарні дзвонив телефон. Я минаю стелажі, ­намагаючись не потрапляти в кадр, з усіх боків спалахують лампи, і ось я вже в невеликій задній кімнатці. Звук долинає з кабінету Пенумбри. Я штовхаю двері з табличкою «Стороннім вхід заборонено» і злітаю сходами нагору.

Тут мене вже не засліплюють спалахи ламп, а дзвінок телефона (що стоїть біля старого модема) лунає гучно й настирливо, звук виривається з якоїсь старовинної механічної торохтілки. Телефон без упину дзеленькає, а в мене виникає думка, що моя звична стратегія у випадку нежданих дзвінків, себто не відповідати на них, у цьому випадку може бути не зовсім доречна.

Дзелень, дзелень.

У наш час телефоном передають хіба погані звістки. Щось на кшталт «ви вчасно не сплатили заборгованість за кредитом на оплату навчання» або «ваш дядько Кріс потрапив у лікарню». Якісь цікаві й радісні повідомлення, як-от запрошення на вечірку чи заклик приєднатися до роботи над секретним проектом, завжди отримуєш через Інтернет.

Дзелень, дзелень.

Ну добре, може, то якийсь допитливий сусіда телефонує поцікавитись, що це за шарварок у книгарні — звідки взялися ці спалахи та яскраве світло. А може, Коротенька Курточка зі стрип-клубу «Дупці» телефонує запитати, чи все в нас гаразд. Мило з її боку. Я беру слухавку й бадьоро оголошую:

— Цілодобова книгарня містера Пенумбри.

— Ви мусите його зупинити, — каже мені голос без жодного вітання чи імені.

— Ем… боюся, ви набрали неправильний номер.

Це точно не Коротенька Курточка.

— Я впевнений, що номер правильний. Я знаю вас. Ви той хлопчина… продавець.

Тепер я впізнаю голос. Його стриманий, проте владний тон. Чіткі склади. Це Корвіна.

— Як вас звуть? — питає він.

— Клей. — І миттю додаю: — Ви, напевне, хочете поговорити особисто з Пенумброю. Зателефонуйте вранці…

— Ні, — сухо відказує Корвіна. — Адже це не Пенумбра поцупив наш найцінніший скарб.

Він знає. Жодних сумнівів, він усе знає. Але звідки? Певно, донесла одна з його ворон. Мабуть, тут, у Сан-Франциско, ширяться якісь чутки.

— Ну, формально я нічого не цупив, принаймні я так вважаю, — кажу я, понуривши голову, ніби він стоїть у кабінеті поряд зі мною, — тобто ми говоримо про те, що є загальним надбанням…

Я затинаюся. Яка користь від моїх пояснень?

— Клею, — похмуро, проте спокійно каже Корвіна, — ви мусите його зупинити.

— Вибачайте, але я не вірю в цю вашу… релігію, — відказую я. Мабуть, я б не наважився сказати таке йому в обличчя. Я притискаю чорну вигнуту слухавку до щоки. — Як на мене, то геть неважливо, чи ми зісканували стародавню книгу, чи ні. Сумні­ваюся, що це має аж таке глобальне значення. Я лише намагаюся допомогти своєму босу… своєму другові.

— Ви робите цілком протилежне, — ледь чутно каже Корвіна.

Я не знаю, що відповісти.

— Мені відомо, що ви не вірите в те, у що віримо ми, — продовжує він. — Певна річ. Але й без того ви мали б розуміти, що Аякс Пенумбра йде по лезу ножа. — Він робить паузу, дає мені час усвідомити його слова. — Я знаю його довше, ніж ви, Клею, набагато довше. Дозвольте мені дещо про нього розповісти. Він завжди був мрійником, оптимістом, яких світ не бачив. Я розумію, чому ви так до нього прикипіли. Та й усі, хто мешкає в Каліфорнії. Я теж колись там жив. Я знаю, як воно там у вас.

Звісно. Молодий чоловік на тлі мосту Золота Брама. Він радісно всміхається мені зі стіни навпроти й показує великий палець.

— Ви, мабуть, думаєте, що я черствий нью-йоркський начальник. Думаєте, що я занадто суворий. Але ж, Клею, іноді дисципліна — це найправдивіша форма доброти.

Він часто звертається до мене на ім’я. Зазвичай так роблять причепливі продавці.

— Мій друг Аякс Пенумбра за своє життя перепробував безліч речей — багато схем, — і всі вони були навдивовижу вигадливі. Він постійно був за крок від грандіозного відкриття — принаймні він сам так думав. Я знайомий із ним ось уже п’ятдесят років, Клею… п’ятдесят років! Чи знаєте ви, скільки разів його схеми мали успіх?

Мені не подобається, до чого він хилить…

— Жодного. Жоднісінького. Він керував тією книгарнею, де ви зараз стоїте, — сяк-так керував — і не досяг більше нічого, вартого згадки. А ця його остання і найграндіозніша схема — вона теж зазнає невдачі. Ви самі це щойно сказали. Це безглуздя, яке вкотре не виправдає сподівань, а далі що? Я хвилююся за нього, Клею, направду хвилююся… як його найдавніший друг.

Я розумію, що він використовує зі мною джедайський трюк, щоб задурити мені голову. І то вельми вміло.

— Добре, — кажу, — я вас зрозумів. Я знаю, що Пенумбра трохи дивакуватий. Жодних сумнівів. Але що я маю робити?

— Те, чого не можу зробити я. На вашому місці я стер би ту копію. Я стер би всі копії. Але я за сотні миль від вас, тому й потребую вашої допомоги. Ви мусите допомогти мені. Ви мусите допомогти нашому другові.

Тепер мені здається, що він стоїть у мене за спиною.

— Ви мусите зупинити Пенумбру, бо ця остання невдача знищить його.

Слухавка повернулась на своє місце, хоч я й не пам’ятаю, як її туди поклав. У книгарні тихо, більше не спалахують лампи. Я повільно окидаю поглядом кабінет Пенумбри, мені впадають в око уламки нагромаджуваних десятиліттями цифрових мрій, і застереження Корвіни набуває певного сенсу. Я пригадую вираз обличчя Пенумбри, тоді, у Нью-Йорку, коли він пояснював нам свій задум, і розумію, що Корвіна має слушність. Я знову дивлюся на фотографію, і враз мені спадає на думку, що заблуканий друг — це зовсім не Корвіна, а сам Пенумбра.

На порозі з’являється Ніл.

— Метові потрібна твоя допомога, — каже він. — Ти маєш потримати лампу чи щось таке.

— Так, звісно. — Я різко видихаю, проганяю з голови голос Корвіни й слідом за Нілом спускаюся до книгарні. Ми здійняли хмари пилюки, і лампи малюють у повітрі вигадливі силуети, розштовхують тіні, що засіли на полицях, вихоплюють перисті порошинки — мікроскопічні клаптики паперу, часточки шкіри — Пенумбри й моєї, — заливають усе яскравим світлом.

— Мет знається на своїй справі, — кажу я, поринаючи в цю неземну атмосферу.

— Справжній чарівник, — киває Ніл.

Мет вручає мені велетенський шмат білого глянцевого картону й велить тримати його, і щоб я не смів навіть ворухнутися. Він зблизька фотографує мій стіл, намагаючись зафіксувати всі деталі його поверхні. Глянцевий картон дає легесеньке відбиття, і хоч я не помічаю на дереві жодного відблиску, проте підозрюю, що він конче необхідний для яскравості та рівномірності освітлення.

Мет починає зйомку, а лампи вже не блимають, а просто собі світять, і я чую, як клацає його фотокамера. Ніл стоїть позаду Мета, в одній руці тримаючи лампу, а в другій — відкорковану пляшку капустяного фрешу, який час від часу посьорбує.

А я стою з чималим шматом картону й міркую.

Насправді Корвіна чхав на Пенумбру. Йому важливий тільки контроль, і він намагається перетворити мене на свого посіпаку. Я дуже радий, що між нами пролягли сотні миль. Несолодко було б слухати той голос наживо. А може, він би й не завдавав собі клопоту поясненнями. Просто припхався б до книгарні зі зграєю чорних мантій, та й по всьому. Але не може, бо ми перебуваємо в Каліфорнії. Нас відділяє цілий континент. Занадто пізно він спохопився, тому тільки й може, що лякати своїм голосом.

Мет схиляється ще нижче — певно, хоче зафіксувати молекулярну структуру письмового столу, за котрим останнім часом я проводив значну частину свого життя. На мить переді мною постає цікава композиція: невисокий згорблений Мет, стікаючи потом, притискає до ока фотокамеру, і високий кремезний Ніл — він усміхається, твердо тримає лампу й спокійнісінько потягує зелений фреш. Мої друзі працюють пліч-о-пліч. Така затія теж потребує віри. Я не знаю, яка роль у цього глянцевого картону, але цілком довіряю Метові. Я певен, що з цього вийде щось прекрасне.

Корвіна помиляється. Задуми Пенумбри зазнавали невдачі не тому, що він безнадійний фантазер. Якщо послухати Корвіну, то ніко­му не варто пробувати щось нове й ризиковане. Може, задуми Пенумбри не мали успіху через те, що йому бракувало допомоги. Може, у нього не було Мета чи Ніла, Ешлі чи Кет, не було до цього часу.

Корвіна сказав: «Ви мусите зупинити Пенумбру».

Ні, навпаки. Ми йому допоможемо.

Займається світанок, і я добре знаю, що нині Пенумбру чекати не варто. Він прямує не до книгарні, котра носить його ім’я, а до компанії Google. Десь за дві години проект, над яким Пенумбра і його брати й сестри ламали голови десятки й сотні років, нарешті дасть свої плоди. А зараз він, певно, смакує десь святковий бейґл.

Тим часом Мет пакує свої лампи в сірий пінопластовий саркофаг. Ніл згинає білий глянцевий картон і несе його до смітника. Я скручую помаранчеві кабелі й приводжу до ладу свій стіл. Усе виглядає як завжди, ніби ніхто нічого не рухав. Та все-таки щось змінилося. Ми сфотографували кожнісіньку поверхню: полиці, стіл, двері, підлогу. Сфотографували книжки, всі до одної, і ті, що попереду, і «Захмарну колекцію». Ми, звісно ж, не фотографували їхні сторінки — це вже був би проект зовсім інакшого масштабу. Якщо вам колись доведеться зіграти в гру «Супербрати у книгарні» і, блукаючи 3D-лабіринтом книгарні Пенумбри з рожевувато-золотистим світлом у широкій вітрині й темними запилюженими закутками позаду, раптом закортить погортати одну з довершено відтворених книг, — вибачайте. Нілова модель може досконало передати розміри книгарні, але не її наповнення.

— Поснідаємо? — питає Ніл.

— Поснідаємо! — погоджується Мет.

Ми виходимо. Ось і все. Я вимикаю світло й щільно зачиняю за собою двері. Дзвоник бадьоро теленькає. У мене ніколи не було ключа.

— Дай-но подивитися на фотографії, — Ніл видирає в Мета фотокамеру.

— Не зараз, не зараз, — Мет ховає фотокамеру під пахву. — Треба їх посортувати. Поки що це сирий матеріал.

— Посортувати? Як? За алфавітом?

— Треба відкоригувати кольори. Розшифрую: треба зробити так, щоб вони виглядали бездоганно. — Він здіймає брову. — Мені здавалося, що ти працюєш із кіностудіями, Шаху.

— Звідки ти знаєш? — Ніл різко повертається й витріщає на мене очі. — Це ти йому розказав? Там же таємні документи!

— Приходь наступного тижня в ILM, — спокійно продовжує Мет. — Хочу тобі дещо показати.

Вони обидва добряче відійшли, уже на півдорозі до автівки Ніла, а я досі стою перед широкою вітриною з великими золотими літерами — «містера Пенумбри» виведено красивим шрифтом Gerritszoon. Усередині темно. Я торкаюся рукою символу товариства — дві долоні, розкриті, ніби книжка, — а коли прибираю її, на склі залишаються відбитки моїх пальців.

Величезна гармата

Нарешті настав час розгадати шифр, який чекає ось уже п’ять століть.

Кет винайняла амфітеатр відділу візуалізації даних з його велетенськими екранами. Унизу вона поставила кілька столів із тутешньої їдальні, і вийшов такий собі центр управління польотами в стилі пікніка.

День видався чудовий. Насичене синявою небо всипане пучками білих хмаринок у формі закарлючок і завитків. Колібрі кружляють навколо екранів, та невдовзі відлітають пурхати травис­тими галявинами. Здалеку вчувається музика — то ґуґлівський духовий оркестр репетирує написаний за спеціальним алгоритмом вальс.

Унизу налаштовує своє обладнання загін розшифровувачів, ретельно дібраний самою Кет. На столах з’являються ноутбуки, кожен із яких оздоблено колекцією наліпок і голограм, підключаються кабелі й волоконна оптика. Ґуґлівці розминають пальці.

Ігор теж серед них. Непересічні здібності, що їх він продемонстрував на зустрічі в книгарні, здобули йому особливе запрошення: нині йому дозволено «погратися» з Великим Ящиком. Він усе нижче схиляється над своїм ноутбуком, його кістляві руки бігають клавіатурою, зливаючись у суцільну блакитну пляму, а двоє ґуґлівців дивляться на екран з-за його плеча.

Кет походжає поміж своїх розшифровувачів, радиться з кожним із них. Усміхається, киває і плескає кожного по спині. Сьогодні вона генерал, а це її військо.

Тінделл, Лапін, Імберт і Федоров уже тут, а з ними й інші тутешні початківці. Вони примостились на краю амфітеатру, сидять рядочком на найвищій сходинці. Їх ще прибуває. Я бачу срібноволосу Мюріель, а також Ґреґа, ґуґлівця з хвостиком. Сьогодні він у лавах товариства.

Більшість членів Нерозривного Корінця — середнього віку або трохи старші. Дехто, як-от Лапін, виглядають досить літніми, хоча трапляються й старші за неї. Приміром, старигань в інвалідному візку — очі загубилися в темних запалих очницях, бліді, укриті зморшками щоки, як пожмаканий цигарковий папір. Його крісло штовхає молодий помічник в ошатному костюмі. Чоловік ледь чутно хрипить, вітаючи Федорова, і той тисне йому руку.

А ось і Пенумбра. На краєчку амфітеатру його обступили кілька однодумців, і він пояснює їм, що тут має відбутися. Він сміється і жваво жестикулює, вказуючи то на ґуґлівців, котрі метушаться за столами, то на Кет, а часом і на мене.

Я не казав йому про дзвінок Корвіни й не маю такого наміру. Нам більше немає діла до Першого Читача. Для нас важливі тільки люди, які зібралися в амфітеатрі, і шифр на великих екранах.

— Ходіть сюди, хлопчику мій, ходіть сюди, — кличе Пенумбра. — Познайомтесь як слід із Мюріель. — Я всміхаюсь і тисну їй руку. Вона прекрасна. Її волосся сріблисте, майже біле, проте шкіра гладенька, з ледь помітною сіточкою зморщок навколо очей.

— Мюріель тримає козячу ферму, — пояснює Пенумбра. — Тобі варто взяти свою, гм, подругу, — він киває на Кет, — і звозити її туди. Гарна буде мандрівка.

Мюріель легенько всміхається.

— Найкраще приїздити навесні, — каже вона. — Тоді в нас народжуються козенята. — І жартівливо кидає Пенумбрі: — Ти хороший посередник, Аяксе, та мені б хотілося, аби ти й сам частіше приїздив. — Вона підморгує йому.

— Ох, я був заклопотаний книгарнею, — відказує Пенумбра, — але тепер, після цього? — Він обводить рукою амфітеатр і насуп­лює брови з виразом «хто-зна-що-тут-може-трапитись». — Після цього все можливе.

Заждіть-но… там уже щось відбувається? Наче ще не час.

Так-так, дійство починається.

— Увага, прошу вас утихомиритись. Увага! — гукає Кет із дна амфітеатру. Вона задирає голову й звертається до юрби вчених, котрі порозсідалися на кам’яних сходинках. — Отже, мене звуть Кет Потенте, я менеджер цього проекту. Я дуже рада, що ви сьогодні зібралися тут, проте маю озвучити кілька правил. По-перше, ви можете використовувати наш Wi-Fi, але волоконна оптика тільки для працівників Google.

Я окидаю оком гурт братів і сестер із товариства. Тінделл тримає в руці кишеньковий годинник, що довгим ланцюжком приєднаний до його штанів, і звіряє час. Сумніваюся, що тутешні правила становитимуть для нього проблему.

Кет зиркає на роздрук із переліком дій.

— По-друге, заборонено транслювати, поширювати чи твітити те, що ви тут побачите.

Імберт налаштовує астролябію. Насправді, жодних проблем.

— І по-третє, — вона весело всміхається, — це не триватиме довго, тому не раджу надто зручно вмощуватись.

Потому вона повертається до свого війська.

— Ми поки що не знаємо, з яким типом шифру маємо справу, — каже вона. — Тож для початку мусимо це з’ясувати. Тому пра­цюватимемо паралельно. У Великому Ящику вже чекають дві сотні віртуальних машин, і ваш код автоматично запуститься в потрібному місці, вам тільки треба позначити його теґом «Кодекс». Усі готові?

Ґуґлівці дружно кивають. Одна дівчина вдягає темні захисні окуляри.

— Уперед!

Екрани загоряються, розпочинається бліцкриг візуалізації та аналізу даних. Уривки тексту «Мануція» блимають на екранах — обрані програмою та операторами літери обведені квадратами. Це вже не книжка, вона перетворилась на мішанку даних. На екранах розгортаються точкові й стовпчикові діаграми. За командою Кет ґуґлівські машини розщеплюють і тасують дані дев’ятьма сотнями, дев’ятьма тисячами різних способів. Поки жодних результатів.

Ґуґлівці шукають у тексті послання — будь-яке. Таким посланням може виявитись ціла книжка, кілька речень чи й навіть однісіньке слово. Нікому, навіть Нерозривному Корінцю невідомо, про що йдеться і в який спосіб Мануцій зашифрував своє послання, тому завдання це не з легких. На щастя, ґуґлівці обожнюють складні завдання.

Тепер вони беруться креативити. На екранах витанцьовують різнобарвні хрестики, спіралі й цілі галактики. Діаграми переходять у нові виміри — спершу обертаються кубами, пірамідами та кулями, а потім випускають довжелезні щупальця. Я намагаюся встежити за їхнім рухом, і від цього мені ряботить в очах. Одним з екранів пролітає латинський словник — цілу мову проаналізовано за якісь мілісекунди. Вигулькують n-грами та діаграми Воннеґута. З’являються карти, на яких шереги літер бозна-як перетворились на довготу й широту, їх розкидало по всьому світу, від Сибіру аж до півдня Тихого океану.

Досі нічого.

Екрани мерехтять і спалахують, поки ґуґлівці випробовують усі варіанти. Братство приглушено ремствує. Дехто все ще всміхається, та інші потроху супляться. Коли на екрані вимальовується гігантська шахівниця зі стосиком літер на кожному квадраті, Федоров пирхає й буркоче: «Ми вже пробували це в 1627 році».

То це тому Корвіна вважає, що наша ідея приречена на провал, — бо Нерозривний Корінець уже випробував у буквальному сенсі кожнісінький спосіб? А може, тому, що він вважає це шахрайством, адже в давнину Мануцій не мав яскравих екранів та віртуальних машин? Якщо покластися на обидва міркування, вони заведуть вас у пастку, єдиний вихід із якої — прямісінько до Читального Залу з його крейдою та важкими ланцюгами. Я досі не вірю, що таємниця безсмертя ось так просто вигулькне на одному із цих екранів, але ж, чорт, я страх як хочу, щоб Корвіна помилився. Я хочу, щоби ґуґлівці розгадали цей шифр.

— Отож, — оголошує Кет, — до нас тільки-но приєдналися ще вісім сотень машин. — Її голос зривається й котиться галявиною. — Проникаємо ще глибше. Більше повторів. Уперед. — Вона походжає між столами, радить, підбадьорює. З неї вийшов чудовий лідер — я бачу це на обличчях ґуґлівців. Здається, Кет Потенте знайшла своє покликання.

Я дивлюсь, як Ігор мордується, продираючись крізь текст. Спершу він розщеплює кожен рядок літер на молекули й моделює хімічну реакцію. На екрані його розчин випадає сірим осадом. Тоді він перетворює літери на крихітні 3D-фігурки людей і поміщує їх у симульоване цифрове місто. Вони сновигають туди-сюди, наштовхуються на будівлі, скупчуються на вулицях, доки Ігор не руйнує все, влаштувавши землетрус. Нічого. Жодного послання.

Кет видирається сходами, примружується від яскравого сонця і прикриває очі долонею.

— Шифр складний, — визнає вона. — Я б навіть сказала, неймовірно складний.

Тінделл зривається на ноги, перестрибує через Лапін, яка скрикує й закривається руками, і несеться краєчком амфітеатру. Хапає Кет за лікоть.

— Треба врахувати фазу місяця в час написання книги! Поправка на місячну фазу конче необхідна!

Я підходжу й відтягую його тремтливу клешню від руки Кет.

— Містере Тінделл, не хвилюйтесь, — кажу я. Я вже бачив, як екраном пропливла ціла процесія надщерблених місяців. — Вони знають свою справу. — Google славиться своєю ретельністю.

Поки внизу спалахують і мерехтять екрани, поміж членів товариства походжає загін ґуґлівців — молоді люди із записниками та дружніми обличчями ставлять їм питання на кшталт: «Коли ви народилися?», «Де мешкаєте?», «Який у вас рівень холестерину?»

Я цікавлюся, хто вони.

— Вони з «Google навіки», — відказує Кет, дещо ніяково. — Стажери. Нині їм випала чудова нагода. Сам подумай, деякі з присутніх дуже старі, але досі в доброму здоров’ї.

Лапін якраз розповідає молоденькому ґуґлівцю з невеличкою відеокамерою про свою роботу в Pacific Bell. Тінделл плює в пластмасову склянку.

Один зі стажерів підходить до Пенумбри, але той відмахується. Його погляд прикипів до екранів унизу. Це дійство повністю поглинуло його, блакитні очі Пенумбри широко розплющені й блищать, як небо в нього над головою.

Аж раптом, зовсім непрохане, у моїй голові звучить застереження Корвіни: «А ця його остання і найграндіозніша схема — вона теж зазнає невдачі».

Але тепер це не просто схема Пенумбри. Вона перетворилася на щось значно більше. Погляньте на всіх цих людей, погляньте на Кет. Вона знову спустилася на дно амфітеатру й щось гарячково друкує у своєму телефоні. Ховає його в кишеню й повертається до своєї команди.

— Секундочку! — гукає вона й розмахує руками в повітрі. — Почекайте!

Дешифрувальна рулетка сповільнює оберти й урешті спиняється. На одному екрані літери «Мануція» танцюють у порожнечі, обертаючись із різною швидкістю. На іншому — якийсь суперскладний вузол намагається сам себе розпустити.

— ПМ робить нам величезну послугу, — оголошує Кет. — Чим би ви зараз не займалися, позначте це теґом «Надважливо». Приблизно за десять секунд до розгадки цього шифру приєднається ціла система.

Заждіть-но… ціла система? Тобто ціла система? Сам Великий Ящик?

Кет широко всміхається. Вона як артилерист, який щойно отри­мав у своє розпорядження величезну гармату. Тепер вона дивиться на свою аудиторію — товариство Нерозривного Корінця. Прикладає до рота складені долоні й гукає:

— Це була тільки розминка!

На екранах блимають цифри зворотного відліку. Гігантські веселкові цифри — 5 (червона), 4 (зелена), 3 (блакитна), 2 (жовта)…

А тоді, сонячного ранку п’ятниці, протягом трьох секунд ніхто не може знайти щось в Інтернеті. Не може перевірити електронну пошту. Не може переглядати відеоролики. Не може визначити напрямок. На три секунди все виходить із ладу, бо кожнісінький ґуґлівський сервер у світі приєднався до розгадки нашого шифру.

Це направду величезна гармата.

Екрани нараз поблякли й спорожніли. Ні´чого показувати, тому що зараз відбувається стільки всього, що годі все це помістити на чотирьох, сорока чи й навіть чотирьох тисячах екранів. Текст зазнав усіх можливих трансформацій. Ураховано кожнісіньку ­помилку, залучено кожнісінький оптичний айгенвектор. Усі питання, які тільки можуть виникнути до послідовності літер, уже поставлено.

Три секунди, і допит завершено. Амфітеатр принишк. Това­риство затамувало подих — усі, крім стариганя в інвалідному візку — він важко втягує повітря, а з горла йому виривається роз­котистий хрип. Очі Пенумбри зблискують від нетерплячки.

— Отож? Що ми отримали? — питає Кет.

Екрани спалахують, вони мають показати розгадку.

— Друзі? Що ми отримали?

Ґуґлівці мовчать. На екранах нічого немає. Великий Ящик порожній. Стільки зусиль — і жодного результату. Присутні як у рот води набрали. Чути, як по інший бік галявини гримотить барабан духового оркестру.

Я знаходжу в натовпі обличчя Пенумбри. Він здається вкрай приголомшеним і досі невідривно дивиться на екрани, ніби чогось чекає, будь-чого, тільки б там хоч щось з’явилося. На його обличчі проступають численні запитання: «Що це все означає? Де вони припустилися помилки? Де припустився помилки я?»

Ґуґлівці внизу спохмурніли, тривожно перешіптуються. Ігор, усе ще схилений над своїм ноутбуком, пробує нові комбінації. Барвисті іскри то спалахують, то гаснуть на його екрані.

Кет повільно підіймається сходами. Вона пригнічена й геть ­розбита — виглядає гірше, ніж тоді, коли її не відразу обрали до ПМ.

— Мабуть, вони помилялися, — каже вона й безсило киває в бік товариства. — Немає тут ніякого послання. Тільки шум. Ми все випробували.

— Ну, може не все, може…

Вона пронизує мене поглядом.

— Ні, Клею, все. Ми щойно застосували силу, що дорівнює десь мільйону років людських зусиль. І жодного результату. — Її щоки заливає рум’янець — чи люті, чи збентеження, а може, усього вкупі. — Тут нічого немає.

Нічогісінько.

Які залишилися варіанти? Або цей шифр такий хитромудрий і складний, що з ним не змогли впоратись навіть найпотужніші у світі обчислювальні програми, або в тій книжці не було ніякого послання, а товариство марнувало свій час, усі ці п’ять сотень років.

Я знову шукаю в юрбі обличчя Пенумбри. Роззираюся амфітеатром, ретельно оглядаю членів товариства. Он Тінделл бурмоче щось собі під ніс. Он Федоров застиг у задумливій позі. Он Лапін сумовито посміхається. Нарешті я бачу його — висока худорлява постать, що, похитуючись, бреде зеленою ґуґлівською галявиною; він майже дійшов до стіни дерев на іншому її боці. Рухається швидко, не озирається.

А ця його остання і найграндіозніша схема — вона теж зазнає невдачі.

Я біжу за ним, але я в кепській формі, та й узагалі, як він може так швидко рухатися? На ходу відсапуючись, я жену галявиною до того місця, де бачив його востаннє. Прибігаю, а його там уже нема. Навколо мене виростає хаотичне ґуґлівське містечко, веселкові стрілки вказують у всіх напрямках водночас, а п’ять доріжок розбігаються в різні боки. Я загубив його.

Це безглуздя, яке вкотре не виправдає сподівань, а далі що?

Пенумбра зник.