Цар і раб

Розділ 1

— Глянь, ефебе! — несподівано писклявим голосом обізвавсь дебелий євнух і перехилився між визубні наріжної вежі.

Савмак, якого назвали ефебом, виглянув у сусідню бійницю. Далеко внизу, між городським ровом та Сухою річкою, під скісними променями вранішнього сонця зміївся битий шлях, що вів із Феодосії на самий край Европи, в Парфеній. Між двома валками купецьких двоколок тяглася вервечка дивних людей. Савмак глянув на євнуха в сусідній бійниці й знову непорозуміло втупивсь у вервечку. Люди були вбрані в жахливе лахміття брудного рудуватого кольору, в довгі гостроверхі ковпаки з червоною стрічкою при версі. Попереду кульгав дрібненький дідок, трясучи гачкуватою палицею. За кожним його кроком палиця озивалась недоладним дзенькотом, обвішана дзвіночками й кільцями. За старим ішло душ із двадцять обідранців, а задній теж ніс ціпок, трохи коротший, з одним кованим, схожим на череп'яний горщик, дзвоном. Дзвін, певно, був тріснутий, бо хрипів низьким вередливим голосом. Люди мали за плечима по добрій торбі з пасмугами, із однієї виглядала чорна дитяча голівка, ще двоє дітей, літ на п'ять та вісім, плентали між дорослих жінок і чоловіків, убраних в однакові стрічкасті ковпаки.

То були вражені проказою жебраки, яких Савмак уже не раз бачив на торжищі пантікапейської аґори, й він лише з огидою плюнув:

— Хай бережуть людину всі на світі кумири від такої бридоти!

Та євнух і далі пильно стежив за валкою прокажених, і Савмак здвигнув плечима:

— То й що?

— Отих бачиш?

— Не дивина.

— He дивина? — перепитав євнух, повернувся до Савмака обличчям, і Савмак аж закліпав. У вицвілих очах того застиг переляк.

— А хто се?

Голова в сусідній бійниці зникла, Савмак теж одійшов на підлогу вежі.

— Боїшся лепри? — спитав він, бо причіплива хвороба була й справді страшна.

Та євнух ухопив його за руку й зі швидкістю, як для його торбистого рихлого тіла гідною подиву, потяг ефеба вузьким хідником кам'яного муру до Надбрамної вежі. Двоє чатників, поставлявши щити й акантіони між визубнями, запально грали в кості й лише невдоволено відсунули ноги, даючи дорогу царському лоґоґрафові та Савмакові.

Побігши добру стадію, євнух-лоґоґраф біля брами спинився, перевів подих і ще раз виглянув у щілину між визубнями. Прокажені вже повертали до брами. Селяни й пантікапейці, що юрмилися коло перекидного містка, розступались перед їхнім дзеленькотом, мов сніг перед вогнем. Лоґоґраф знову потяг Савмака, й вони почали сходити кам'яними приступками з мурів униз. Юнак іще не знав, що так схвилювало вчителя, та настрій старого потроху передававсь і йому. Коли вони зійшли до бруківки, навколо запанувала незвична тиша. Присутність лепрофорів завжди непокоїла здорових. Люди, що поспішали на торжище, повідходили вбік, під мури та брами будинків, дехто з-поміж тих, що вже йшли з аґори, набазарювавшись, квапливо звертали в провулки, лаючи й своїх робів із кошиками на головах, і жебраків із червоно-бурими щоками та жахливими провалинами носів.

Якійсь бага́тій кіріїсі з Мірмекія чи Тірітаки зробилося зле, вона впала на бруківку, двоє робів, покидавши кошики з добром, ледве підважили її собі на пелчі й понесли під колонаду хорому Ахілла Посідонія. Савмак подумав, чому ж цар Перісад дозволяє лепрофорам заходити до города стольного, він уже збирався висловити своє обурення й уголос, та лоґоґраф стиснув йому зап'ясток і шепнув:

— Бачиш отого?

— Котрого?

— Другого з-одзаду!

— Ну?

Сумна вервечка прокажених, розпуджуючи людей дзенькотом і червоними пасмутами на гостроверхих шапках, проминула їх і поволі пішла далі. Дитя в торбі на материній спині кволо пхенькало й кривилося плямистим пухлим личком, а хвора мати-жебрачка лише сіпала плечем, зацитькуючи дитину.

Кроків на п'ять позаду них ішов той лепрофор, що чимось так уразив євнуха-лоґоґрафа. Се був чоловік літ під тридцять п'ять або сорок, гарний і кремезний, і кульгавість його видавалась несправжньою, хоча він і спирався на вильця костура й тяг обмотану ганчір'ям ногу. Савмак на мить зіткнувся з його поглядом, і в серці не знати з чого похололо. Вічі в хворого дивилися пильно й гостро з-під прямих брів, а ніс і борода були заповиті чорною полотниною.

— Хто се?..

За хворим жебраком ішов ще один, останній, вителенькуючи хрипким дзвоном на жердині, й було таке враження, ніби він остерігається підступити до того, що тягне заповиту ногу.

— Хто? — перепитав лоґоґраф, та минула ціла клепсидра часу, перш ніж він одповів Савмакові: — Палак!..

Лоґоґраф майже просичав йому се слово в вухо, дихнувши перестоєм часнику.

— Скіфський цар?!

Савмак удруге подивився на кульгаву постать жебрака, але вервечка лепрофорів уже проминула їх, лишаючи по собі мертву пустку вулиці. Так само тиснучись до мурованих огорож, люди не поспішали вслід за прокаженими, бо лепрофори самі ніколи не ходять, лише вкупі зі злими, причіпливими демонами страшної хвороби. Жебраки ж уже робили те, задля чого прийшли до стольного Пантікапея: простягали до людей мідні кухлі на жердинах, і пантікапейці та селяни кидали їм хто обол, хто — ольбійський дельфінчик, а хто — й цілу драхму. Важке срібне кружало лунко дзенькало, й ощасливлений лепрофор кивав щедрому подайникові. Всі, хто міг витримати жахливий вигляд людей із червоно-бурими або білясто-сірими обличчями та руками, дарував бодай найменший мідячок, відкупаючись од лихих демонів лепри.

— Чого так зириш?

Савмак спробував прийти до тями. Він і сам дивувався, чому ся випадкова зустріч із прокаженими так вразила його, й щоб одігнати наслання, потер собі чоло.

— Родича вздрів? — знов обізвався євнух-лоґоґраф і засміявсь тоненьким рипучим голосом. Той смішок ще болісніше вколов Савмака, та юнак спробував одбутися жартом:

— У мене ще, слава кумирам, не провалився ніс і не відпали вуха!

Але лоґоґраф із несподіваною люттю просичав:

— І в того теж не повідпадали вуха!..

Він мав на оці Паллака, якого нібито впізнав у передостанньому жебракові, й отрок, добре знаючи норов свого вчителя, чекав, коли він сам угамується. Та євнух сього разу й не збирався стримувати себе.

— Скіф! Смердючий хрипкоголосий варвар! Бодай би Аполлон Стріломет кинув йому лепру на голову, як кидав колись холеру на голови троянцям!..

— Для чого ти так клянеш? То нещасний лепрофор, зобиджений кумирами.

— Зобиджений, речеш? Зобиджений! Дивись, як би він не зобидив нас із тобою!.. Тобі то, правда, що…

Лоґоґраф несподівано замовк і стомлено поплентав прямою бруківкою до аґори. Щойно спорожнілу вулицю потроху освоїли, передзвін прокажених уже ледь чувся далеко попереду, голяками бруківки тепер торохтіли вози й возики, й сотні взутих у сандалії та постоли ніг огорнули все кругом вапняною пилюкою. Так вони й ішли мовчки, змішавшись із натовпом базарювальників, і незабаром Савмак забувся й про лепрофорів, і про той незрозумілий вибух, що був перекосив пухке жіноче обличчя євнуха. Коли проминули аґору, розташовану під самою горою, довелося йти проти людської течії. На пізній торг ішли багаті мешканці Акрополя та техніти з полудневих вулиць Пантікапея: мідники, золотарі та шевці сандалій. Кожен вів по собі роба чи й двох або трьох із кошиками й скринями на стрижених маківках, і йти супротиву їм було важко. Й коли з-від аґори пролунав бадьорий дзвін котрогось рибалки, який закликав до щойно вловленої риби, попереду вчувся голос роба-вісника:

— Дорогу!.. Дорогу царському махерофорові, декархові махерофорів!.. Дорогу!..

Се було відразу за аґорою, на Першій терасі городу стольного, й люди почали знехотя відходити під мури та брами дворів. Коли на бруківці лишились тільки Савмак із лоґоґрафом, з-від акрополя, що вивищувався бійницями на найвищому місці Пантікапея, з'явилася четвірка струнких буланих коней, запряжена в бойовий двоколісний біґ. Погонич у чорній хламиді ледве стримував гарячих коней, упершись коліньми в передок, а ззаду тримався за високий кований бронзою полудрабок молодий декарх у врочистім озброєнні: золочений шолом із цупкою гривою, такий самий круглий щит, короткий меч-махерос у багатих піхвах при боці й яскраво-біла хламида з червоним мереживом по подолі та золотою фібулою на правім плечі. Ніг Савмакові не було видно, та він знав, що декарх махерофорів Архелай, відомий в усьому стольному граді жевжик, теж узув свої найкращі сандалії: зелені або ж оті червоні, що лишають у пилюці образливі слова: «Кульгай за мною!»

Хвиля несвідомого обурення заполонила Савмака, та він і далі стояв серед вулиці, не певний, що зробить наступної миті: схопить застояних коней за хряпи чи зверне дишель біга в чийсь мур. Євнух-лоґоґраф, глянувши на Савмака, з несподіваною для себе спритністю потяг його вбік. І дуже вчасно. Розторохканий по бруківці біґ прогуркотів униз, і хоч бойові ножі на вісях були складені й припасовані по-мирному, Архелай мало не зачепив Савмака ступицею, навіть не глянувши на нього.

Савмак спересердя лише вилаявсь услід Архелаєві. Сей жевжик останнім часом поводився зухвало й надто багато собі дозволяв, хоча був простим десятником царських меченосців. Савмак хотів був сказати се євнухові, та той і досі з замилуванням дивився вслід гуркітливому біґові зі стрункою постаттю юнака на нім.

— Аполлон! — сказав він сам собі, й Савмак лише сердито загорнув полу гіматія.

— Схожий, як порося на карася! В Аполлона русі кучері, а в сього чорні, наче в мавра!

Євнух повчально заперечив:

— Архелай — Археанактід! Останній пуп'янок славетної династії.

Савмак довгим поглядом зміряв євнуха, проте нічого не сказав. Коли заходило про нову й стару династії боспорських царів, лоґоґраф ставав мовби зовсім іншою людиною, й Савмак знав причину, по материній лінії лоґоґраф теж належав до династії Археанактідів, яку Спартокіди триста з гаком літ тому вибили з сідла.

— Лоґоґрафе, — сказав Савмак притишеним голосом, — а пощо се Перісад тримає й тебе, й Архелая в своєму дворі?

Євнух примружив очі й сховав їх у жовтих зморшках щік. Тоді пожував пухкими жіночими губами й неприязно посміхнувся:

— А тебе?

— Мене?.. — Се неабияк розсмішило Савмака, та він уважав за ліпше вколоти лоґоґрафа — Савмак часом дозволяв собі таке з царевим літописцем.

— Ви, євнухи, дивитеся на чоловіка очима жінки. — Євнух зітхнув. Такі шпички дошкуляли йому колись, але за довгі літа, відколи його позбавили чоловічої достойності й сили, він потроху звикся.

— Ми найліпше можемо оцінити й чоловіка, й жінку, — сказав він. — І в тому наша сила.

Про те слід було подумати, та Савмак раптом згадав інше, що так було схвилювало євнуха допіру:

— А як ти знаєш Палака? Ти вже бачив його колись?

Лоґоґраф знову насупонився й заквапив свого учня:

— Ходім, ефебе! Ходім, щось має статися…

— Що?

Савмак заходивсь розпитувати, однак лоґоґраф лише пухкою ручкою махав:

— Якби я був піфією, то й тут би не зміг угадати.

— А речеш про якусь там силу! — не здавався Савмак, та більше нічого не випитав у лоґоґрафа.

Вони мовчки, штовхаючись із городянами й відповідаючи на привітання, минули печеру хорому Кібели й між ошатними святилищами Зевса Робітника та Зевса Евпатора підійшли до широко розчиненої брами акрополя. Пантікапей був розташований на десяти терасах, що здіймались одна над одною, й чотири з них посідав акрополь, внутрішня твердь городу стольного, оточена високим кам'яним заборолом.

Будинок царського лоґоґрафа Полікрата стояв з лівого боку першим — одразу за брамою акрополя. На Восьмій терасі були розташовані двори евпатридів та придвірних сановників, на Дев'ятій стояли хороми перших радників, жерців найголовніших святилищ і членів великої царевої родини. Десята, найвища тераса, являла собою майже правильне коло добрий стадій у перетині. Тут, на найвищому місці Акрополя та всього города, стояв, потопаючи в садках, один-єдиний хором — царський. З двох боків круглу терасу захищав могутній зубчатий мур, а решта площі підіймалася над нижчою терасою кам'яним підмурком, що ні висотою, ні потугою не вступався мурам Акрополя.

Третя твердь: тільки широкий мармуровий клімакс — розлогі сходи — сполучали її з кільцевими вулицями-терасами Нижнього акрополя. Й, мов невсипна сторожа царського сідлища, над високим обривом підмурку стояли образи всіх тих, хто був володарем і города сього, й сього акрополя, й величного хорому: п'ятнадцять мармурових царів, починаючи від Спартока Першого, засновника династії, й кінчаючи Перісадом Четвертим, Філометором, вітцем нинішнього царя. Лише один з боспорських володарів удостоївся виняткової чести й стояв тепер у самій середині Верхнього акрополя, вилитий з бронзи: Перісад Перший, чия держава простягалась од Таврійських гір до передгір'їв Кавказу, був проголошений богом, і перед його подобою стояв жертовник з рожевого сікілійського мармуру. Завінчану бронзовими лаврами голову бога-царя було видно аж од брами Акрополя, з Сьомої тераси. Савмак ковзнув байдужим оком по бронзовому листі, осяяному промінням уранішнього сонця, й пішов услід за лоґоґрафом, хоча той і не силував його на гостину. Се було не по-еллінському, та євнух вирішив бути справжнім елліном і навздогін припросив учня:

— Хайре в моєму домі.

Він уже знав, чого прив'язався до нього Савмак і що питатиме, тож заходився подумки складати відповідь. Він довше, ніж потрібно, зачиняв хвіртку, хоч се міг і мав зробити приворітний роб, тоді ще довше цідив оливу з тонкошийного слоїка на жертовник Зевса Геркійського, покровителя домашнього вогнища, вівтар якого стояв посеред внутрішнього дворика, й урешті сказав те, чого не сподівався й сам:

— Ненавиджу скіфів!

Савмакові не довелося дуже довго пережовувати сі його слова, чуті досі безліч разів, і він холодно докинув:

— Ти так само ненавидиш і Перісада.

— А ти хочеш, щоб я його любив?

— Я, бувши тобою, теж би ненавидів Перісада.

— Але ти його любиш! Любиш!

Савмак зітхнув і мовчки поплентався до екуса, в якому бував чи не щоднини. Звідти, нахилившись, мало не рачки, вибігла молода лоґоґрафова роба-фріґійка й шаснула в пекарню. Іншим разом лоґоґраф Полікрат бодай би копнув її ногою, бо не любив, коли роби в його відсутність никають по світлицях, але тепер мовби й не бачив її, й то щось мусило означати.

— За що б я мав не любити його? — стенув плечем Савмак. — Він притулив мене, бездомного й безрідного, тож мушу молити всіх кумирів, щоб дарували йому довгі літа й добре здоров'я.

Євнух нервово зареготав, очі йому розплющились і зблиснули, й Савмак був майже певен, що нарешті почує щось нове й зовсім несподіване для себе. Але євнух сказав інше:

— Ненавиджу Перісада, бо він є такий самий варвар, як і той твій Палак!

— Варвар? Перісад?

Се так приголомшило юнака, що він забув про все на світі. Все не грецьке, тим паче скіфське, він ненавидів, може, не менше за самого євнуха, та цар досі був для нього взірцем елліна й нарешті взірцем людини. Савмак хвилю й дві сидів, нічого не бачачи. Коли б такі слова сказав йому хтось інший, він би просто висміяв його, не надавши ваги. Людина смертна й знає так сміховинно мало, що не слід сікатися до кожного її слова. Та се мовив євнух Полікрат, лоґоґраф, а він єдиний знав і про царя, й про багатьох архонтів та евпатридів дуже багато.

Савмак сидів і дослухався того роздратування, що потроху заполоняло його груди. Певно, думав він, сі слова з інших вуст не звучали б так образливо й так бридко, як із вуст женоподібного євнуха.

Він спробував погамувати в собі те роздратування, й раптом усвідомив, що не може дивитися на лоґоґрафа так, як дивився досі. Та таємниця чи брудна вигадка відтепер мусила завше стояти між ними й ніщо не могло розвіяти її. Савмакові стало шкода й себе, й навіть осього женоподібного чоловіка, з яким звела його доля й зблизили літа, зблизили попри всю відмінність і їхньої вдачі, й віку, й навіть отого, чим одгородждує людину від звичайних людей богопротивне звалашення.

Він почав шукати слушної хвилі, щоб піти звідси. Коли євнух кликнув молоду робу-фріґійку, аби помила йому ноги й принесла вина для гостя, Савмак згадав те, задля чого витяг сьогодні з дому євнуха ще до схід сонця:

— Позич мені два таланти.

Від несподіванки в лоґоґрафа випнулось обличчя й набуло якоїсь мужности, він став схожим на чоловіка.

— Два таланти срібла?!

— Золота, — з притиском виправив його Савмак. — Я віддам… колись віддам.

— У тебе римські кури випили мозок з голови! Ти що собі мислиш: я — трапедзит, аби мати стільки… стільки?.. — Лоґоґраф репетував, закликаючи свідками всіх відомих йому кумирів, а тоді враз притих і спитав: — Нащо тобі… стільки?

Тепер уже ніяка сила, ні навіть славнозвісні закони еллінської чемности не могли втримати Савмака в сьому екусі, лоґоґрафовій вітальні. Він мовчки підняв руку й, поправивши срібну фібулу на хітоні, загорнувсь у тонкий гіматій і вийшов.

Сонце ще не подолало високих мурів Акрополя, що з двох боків, полунічного й східного, прихищали двір царевого лоґоґрафа. Савмак у двадесять кроків перетнув мощене вапняковими плитами подвір'ячко й швидко пішов угору, до Верхнього акрополя, й коли подвлав Другу та Третю тераси й став на перший приступок царських анфілад, спинився й глянув позад себе. Звідси, з гори, мов на долоні, було видно все оточене перістилем подвір'я євнуха. Савмак підійшов до кам'яного ґрифона, що в парі зі ще одним таким самим напівлевом-напіворлом стеріг нижню сходину мармурового клімаксу. Повисши рукою на роззявленому дзьобі потвори, він уголос проказав:

— А пощо се Палак «мій»?

Далеко внизу, біля брами Акрополя в євнуховому дворі, з'явилася невиразна постать, у якій Савмак упізнав свого вчителя. Євнух підійшов до хатнього вівтаря й спинився, задивившись у сей бік. Отрок удруге повторив:

— Пощо він «мій», сей побитий лепрою скіф?

Та ні дрібненька постава серед лоґоґрафового дому, ні кам'яний лев-орел, що й собі дивився невидющим оком на царевого лоґоґрафа, не відповіли Савмакові. Юнак провів по гребені потвори рукою від голови до самого хвоста й зазбирався сходинами вгору. Й першою людиною, що зустріла його між мармуровими кентаврами верхньої сходини, був володар Боспорського царства Перісад П'ятий. Якусь мить обоє виважували один одного поглядами, тоді Савмак не витримав і схилив перед царем голову.

— Зайдеш до мене по вечері, — мовив хрипким зі сну голосом Перісад, і доки Савмак вагався, сказати йому чи ні про скіфського царя Палака, цар обернувся й зник між нескінченними колонами хорому.

Савмак поволі, щоб не наздогнати його, пішов услід. Басилевса вже надворі не було. Й коли перістиль нижнього поверху звернув круто ліворуч, за довгим рядом іонійських колон Савмак побачив царівну. Басиліса Вероніка, певно, теж допіру прокинулася й ішла йому назустріч, пустивши додолу темну хвилю коси. Царівна збилася з кроку й очі їй зайнялись:

— Хайре, ефебе!

Савмак зітхнув і чемно вклонився:

— Хай Афродіта дарує тобі довгу молодість, басилісо!

Се теж уходило до двірських чемностей і ні до чого не зобов'язувало. Вероніка, не зводячи з нього зору, підійшла майже впритул. Савмак мимоволі вдихнув аромату її молодого, вмащеного вавілонськими оліями тіла, й ніздрі йому збуджено заграли. Басиліса помітила се й схилила очі:

— Ти вже вертаєш із Нижнього города? Був на аґорі?

— Ні, — знехотя відповів Савмак і вперше в житті прискіпливо глянув на Вероніку. Басиліса була справжня еллінка, й лоґоґрафові слова не трималися купи. Проте складне почуття недовіри й роздратування знову заполонили Савмака, й коли Вероніка почала говорити, як кумедно переповідає аґорські плітки її довготелеса покоївка Тімб, Савмак на півслові, незважаючи на благальний погляд басиліси, вклонився й пірнув у перші-ліпші двері хорому.