Цар і раб

Розділ 6

Коли Савмак учора їхав з лоґоґрафом на його винницю, мав таке відчуття, мовби лаштується стрибати в море з найвищої скелі Близнюків — є такі острови в семи стадіях од берега навпроти маленького південного містечка Кіммерика, що за Акрою й Китеєм. Сьогодні те відчуття не зникло, навпаки, ще дужче загострилось. Безногого керамевта царських черепичень у Пантікапеї справді знали всі, й тепер, ступаючи крутим узвозом, котрий вів з Акрополя на гончарний куток, Керамік, Савмак спробував пригадати, що знає сам про нічим не видатного, хіба своєю одноногістю, старця. Знав тільки, що рід Хірісофів з діда-прадіда займався гончарством, сам Хірісоф замолоду потрапив у скруту й, щоб не спродали його малесенького ерґастерія на торгах, мусив оддати власного сина Алексая в робство. Казали, ніби й се не допомогло й ерґастерій таки довелося спродати, сам Хірісоф найнявся гончарем до царевих черепичень, але згодом йому пощастило в житті, він став спершу наглядачем над робами, тоді помічником керамевта, навіть спромігся викупити з неволі Алексая, тепер же був головним керамевтом, його сина Савмак пам'ятав по навчанні на палестрі: Алексай ішов кількома роками попереду.

Більше Савмак не міг нічого згадати про геть лисого й кривого Хірісофа. Навіть не здатний був уподібнити його котромусь птахові чи звірові, й се чи не найдужче хвилювало його. Коли не знаєш, який звір, лихий чи добрий, лукавий чи дурний, живе в душі людини, то не потрапиш, як і повестися з нею.

Царева черепичня містилася на Першій терасі неподалік Полудневого пілона. Ще далі вниз, під самими мурами, тулились один до одного чималі, маленькі й зовсім нікчемні ерґастерії гончарів сіроглинних амфор та дорогого чорнолакового й червоного посуду з малюнками й без малюнків, що цінувався серед боспоритів, а також меотів, сіндів, роксолан, сарматів та інших скіфських племен майже так само високо, як найліпші гончарні вироби з Афін у часи розквіту. Єдине, що підривало міць пантікапейських ерґастеріїв, се був дешевий, зручний і красивий дерев'яний посуд скіфських токарів, якого на міських аґорах рік у рік більшало.

У вузькій вуличці Першої тераси, що, як і всі решта, неправильним колом оперізували Пантікапей, було по-буденному завізно. Туди й назустріч никали роби й люди, багато хто мав на загривку цупкий передник з обмащеної в сіру й червону глину рогожі. Гончарі вже давно повідчиняли віконниці своїх ерґастеріїв, бо купувати посуд городяни й мешканці навколишніх сіл приходили просто сюди, на Керамік.

Убравши полу тонкого гіматія об брудну хламиду якогось безбородого роба, Савмак урешті підійшов до хвіртки царевої черепичні. Й щойно ступив крок досередини, як вухо йому різонув одчайдушний крик. Певно, карали за якусь провину ерґастерійного роба й роб верещав за кожним ударом палиці. Савмак неприємно поморщився. Той крик одлунював у його серці, такого ще не було. Він проминув уже заставлений готовою черепицею двір ерґастерія й увійшов до похмурого й довгого приміщення.

Всі голови обернулися в його бік, та тільки на хвилю. Вгледівшги людину з Царського акрополя, роби запрацювали швидше, мовби не катування їхнього товариша, а прихід Савмака жахав сих людей більше. Гість квапливо перетнув довгий ерґастерій і вхопив занесену вгору руку наглядача.

Коло брудного, теж у глину вмащеного стовпа стояв ще зовсім молоденький роб і судомився всім своїм голим кощавим тілом. Наглядач був сіпнувся, та враз упізнав Савмака й понуро відійшов під стіну, де купою лежали мокрі форми.

— За що ти його катуєш?

— Він розбив одразу вісімнадцять черепичин, кіріє, — пояснив наглядач.

Савмак подивився на помордованого, мов захляле цуценя, хлопця, й той схилив очі.

— Відпусти його, — наказав Савмак.

Наглядач почав розв'язувати сиричний ремінь, яким було прип'ято невільника, та вузол од шарпання затягся. Пошукавши, куди б покласти бич, він не знайшов для нього належного місця, тоді взяв у зуби й далі розв'язував ремінь обіруч. Звільнений хлоп чкурнув на своє місце, та в широкому проході сили облишили його й він упав.

— Забрати! — крикнув наглядач, і кілька робів, що місили ногами глину, запацьорені до колін, підкоряючись наказові, неквапом однесли молодого роба й поклали на купу щойно подрібненої й перетертої сухої глини. Такі випадки траплялися щодня й по кілька на день і нікого не хвилювали.

Савмак пристояв, і коли хлопець підвівся й сів, угрузши сухим задком у пухку глину, подався до виходу. По праву й ліву руку одні роби дрібнили й сіяли глину, інші пересівали її вдруге, треті місили, а четверті топтали замісеною глиною форми й виносили поперед себе надвір, під довгі кількаярусні повітки для сушіння. Десь там походжав суворий керамоном і клав на ще сирі плити черепиць тавро: «Басиліке», тобто «Царське». Черепицю з таким тавром можна було побачити не тільки на кожному другому будинку Пантікапея, а й в інших містах царства й навіть далеко за його межами: Перісад П'ятий був не тільки найбагатшим купцем Боспора, а й власником найбільших у стольному городі черепичень.

Вийшовши з ерґастерія, Савмак почув лунке цюкання по плитах обійстя. До нього кульгав на дерев'яній нозі старий, худий і чорношкірий чоловічок, головний керамевт Хірісоф, спомагаючи собі довгим ціпком із булавицею.

— Живи сто літ! — привітався він до Савмака, спинився й запитально глянув: — Ти до мене, кіріє?

Савмак кивнув, одчуваючи якесь роздратування до сього давнього старця. Крики й вигляд катованого роба геть зіпсували йому настрій, і він спитав сам себе, що йому треба в сім ерґастерії й чого сюди прийшов.

— Я теж не люблю, коли б'ють невільників, — співчутливо мовив дід Хірісоф і двічі переставив лунку ногу. — Коли наглядачі когось прив'язують, я йду геть, бо й мій син колись так само… Воно, скажу тобі, хто того горя не зазнав, той іншому не співчуватиме.

У сих словах Савмакові вчувся натяк, і він з неприязню глянув на старого. Хірісоф знову неспокійно цюкнув дерев'янкою й почав припрошувати:

— Не погордуй, кіріє… Такі люди, як ти, не часто заглядають до брудних ерґастеріїв… Ходімо вип'єш кілік вина з мого виноградника.

Сердячись на себе за власну помисливість, Савмак пішов услід за безногим дідом до комірчини керамевта, що тулилася позаду сушарень. Комірчина видавалася Савмакові цілком пристойним приміщенням, та, знаючи, для чого завітав сюди, юнак не зміг передужити себе й довго грів кілік пальцями, аж поки Хірісоф перестав припрошувати. Поставивши й свій так само не торкнутий келих, старий урешті поцікавився:

— То що ж привело такого достойного кірія в ерґастерій? Чи ти просто йшов і заглянув, як ми тут мучимося?

— Привіт переказував тобі жрець Асклепій, — грубо перебив його Савмак і глянув у бляклі вічі старого. Дід заметушився й зарипів дерев'янкою, дивуючись, чого се раптом жрець Олімпійського Зцілителя згадав про нього. Та що довше він дивувався, то дужче переконував Савмака: ся звістка не збентежила Хірісофа. Отже ж, подумав отрок, вони всі заодно, всі троє, давно вже про щось межи собою домовилися й граються мною, мов череп'яною подобою з Великих Вакханалій.

Те чуття висоти й падіння вдруге за сей день охопило його, й він, аби перебороти в собі страх невідомости, крикнув старому в обличчя:

— Годі прикидатися! Кажи все, що знаєш!

І доки дід плутав і вивідував, чого Савмак хоче й що вже сам знає, отрокові спало на думку те, що непокоїло досі. Маленьке темне обличчя з довгим червоним носом і чорна хламида, що звисала йому на один бік, відкриваючи полу білого хітона, робили Хірісофа схожим на лелеку, підбитого лелеку, що стоїть на одній нозі, волочачи, крило по підлозі.

Це мовби заспокоїло Савмака, тривожне сподівання чогось недоброго й негарного, від чого досі млоїлося серце, раптом утихло, й він розповів Хірісофові все, що надумався чинити, маючи нагальну потребу в двох талантах золотом. Старий аж тепер сів і випнув дерев'яну ногу. Лелеки враз не стало, натомість перед Савмаком сидів хитрий дід із жорстокими жадібними очима й твердим, захованим під ганчір'ям панібратських лестощів, голосом. Він почав пригадувати, як ховають скіфи царів та що кладуть у могилу, та як потім, засипавши все височенним розлогим курганом, убивають усіх робів, що будували могилу.

Врешті звелося на ніщо. Савмак стомлено підвівся й зібравсь виходити, й лише тоді старий Хірісоф натякнув, що знав колись одного скіфського роба-челядина, якому в останню ніч похорону пощастило втекти.

— А де нині той роб? — спитав Савмак навпрошки й затамував подих.

— Де?.. Хто ж його знає… Світ великий… Знайди сльозу в морі…

Савмак був уже майже певний, що дід знає й роба, й де його шукати, лише тягне жили. Він так люто глянув на старого, що той не витримав сього погляду й сказав:

— Іди, ефебе, якось та буде…

— Кажи, де його шукати!

Старий звівся й знову став схожий на підбитого лелеку, але голос виказував його:

— Йди, він тебе сам знайде.

Коли Хірісоф проводжав Савмака до хвіртки, дерев'яна нога, підкута бронзовим перснем, гриміла дужче від звичного, й отрок мимохідь відзначив, що в усьому ерґастерії запала мертва тиша. Робам дали короткий перепочинок на обід.

А за хвірткою на нього чекав гарний, але вкрай виснажений чоловік. Його правильне обличчя здалося Савмакові знайомим, і він спитав:

— Що ти хочеш?

Чоловік у заглиненому переднику проказав:

— Я молитиму Афіну Робітницю, щоб дала тобі щастя й довголіття.

Савмак іще раз придивився до гончара, та се таки була людина зовсім незнайома.

— Хто то? — спитав він не знати чому притишеним голосом.

І Хірісоф так само тихо відповів:

— Се отець того малого невільника, що ти його врятував сьогодні. Він спершу продав Перісадові свого сина, тоді й сам продався.

— Чому?

— За борги… — Хірісоф зітхнув, певно, згадавши свої давні поневіряння, та Савмак більше ні про що не розпитував.

У вухах і досі бриніли слова ерґастерійного роба, й він намагався їх розтлумачити. Афіна Робітниця була кумирою невільників, і се викликало в душі неясну тривогу.

Решту дня, дослухаючись до тихих кроків Лії, Савмак не міг дати ради своїм думкам. Його переймало таке відчуття, ніби потрапив у черстве болото, яке з кожним рухом засмоктує його дедалі глибше й глибше. Перед очима мигтіли обличчя євнуха, роба-гончара, Перісада, його доньки, одноногого керамевта, схожого на лелеку з перебитим крилом, Архелая, Асклепіда й ще багатьох людей, вони крутилися вихором, таємничі й мовчазні, як дикі вакханки на містеріях Діоніса, й Савмак марно силкувався втишити їх і розіставити в низку. Між усіма ними був, мав бути якийсь лад і зв'язок, а отрок не міг його впіймати.

Савмак підвівся, й коли кроки невидимої Лії затихли в дальній анфіладі, налив собі з кратера в кутку вина й випив. Тричі розведена рідина вгамувала спрагу, та ясности думці не додала. Він накинув на плечі легкий гіматій, а в дверях зіткнувся з Лією.

— Вероніка… — проказала вона.

— Що «Вероніка»?

— Кличе, щоб ти вийшов до Перісада Олімпійського… Було вже темно, тільки на двох колонах біля царевого входу горіли синюватим полум'ям два сірійські смолоскипи, осяваючи сходи та клаптики площі під ними. В кущах священної бузини навколо Царського акрополя гуляв теплий вітер, і на тлі чорного беззоряного неба ледь вимальовувались обриси бронзового царя-кумира, осяяного далекими відблисками факелів.

— Ефебе… — почулося з пітьми.

Савмак побачив дрібненьку постать, що відокремилась од вівтаря. Вероніка була в чорному гіматії, тільки обличчя її ледь світилось. Вона підійшла й узялася за згинки Савмакового плаща:

— Тобі казали, що маєш іти на бенкет?

— Який бенкет? — Савмак лише стенув плечима. Басиліса не відповіла. Бенкети на честь високого римського посла влаштовували щовечора.

— То ще скажуть, — озвалась вона аж тепер. — Басилевс… — Вероніка так і назвала свого батька, — …сердиться, що ти весь час уникаєш…

Савмак не зносив отих урочистих вилежувань на царських учтах десь у задньому ряді ліжок, але раптова цікавість узяла гору, й він згодився:

— Добре, піду.

Дівчина зрозуміла його по-своєму й не без надії в голосі мовила:

— Басилевс нічого не каже про сватання!

Вона мала на оці того сенаторового сина, якого Савмак так досі й не бачив, і та радість, що забриніла в голосі Вероніки, розчулила його. Він узяв дівчину за тендітні плечі, й Вероніка довірливо потяглася до нього вустами, та Савмак поцілував її братнім поцілунком у щоку. Він ще жодного разу не робив такого, але навіть сей поцілунок запалив дівчину, вона випручалася й щасливим голосом прошепотіла:

— Бійся кумира!

Й зникла в напрямку чорних, бузинових кущів понад краєм Царського акрополя, де вишикувалися дугою подоби всіх боспорських басилевсів їхньої династії. Савмак повагався, чи йти слідом за нею, хоч Вероніка шаснула туди не просто так собі, проте закинув сповзлий край гіматія на ліве плече й подався до царського клімакса. Зараз почнуть збігатися, подумав він про гостей, а йому зовсім не хотілось, щоб його бачили з донькою Перісада.

Зійшовши клімаксом повз ґрифонів, Савмак повернув праворуч, на Дев'яту терасу, де стояли найголовніші святилища. Біля вівтаря кожного хорому з нагоди врочистого бенкету горіли смолоскипи, але тільки під колонадою Аполлона Лікаря, де головним жерцем уважався Перісад П'ятий, сидів простий жрець. Привітавшись до нього, Савмак пішов порожньою терасою далі й ішов, аж поки вп'явсь очима в чорний мур Акрополя. Тоді повернув назад, і тепер ліворуч здіймався крутий, ледь нахилений підмурок Царського акрополя, а праворуч тяглись ошатні хороми найголовніших покровителів-олімпійців.

Постать під колонадою Аполлона Лікаря заворушилася, й Савмак почув знайомий голос:

— Ворон кряче над синім муром, і жодна сила не вбереже городу, бо Всесильний наслав того ворона.

Се був відомий у всьому Пантікапеї провидець з Аполлонового оракула — Ератосфен.

— Не втямлю твоїх речінь, — спинився Савмак біля хорому. — Переклади людськими словами, ти ж не піфія Брісеіда!

Старець відповів так само загадково:

— Мої вуха й мої вічі обернені в прийдешнє, й слова мої мовлять не вухам, а серцям, ефебе.

Він підвівся, струсив нагар з кіптявого смоляного факела й знову всівся на верхній сходинці між колонами, мовчазний і неприступний. Подумки вилаявши причинного діда, Савмак пішов геть, але якась сила змушувала його кілька разів озиратись. Жрець сидів на тій самій сходинці й дивився вслід Савмакові, аж поки той зник за виступом округлого підмурку.

Савмак підійшов до царського клімаксу, коли сходами вгору вже потяглись перші гості, запрошені на учту до царя. Попереду, гордовито спираючись на довгий жезл, ступав колісничий Дамон зі своїми близнюками Теодосієм і Досітеєм. Юнаки трималися на крок позаду вітця, вбрані в однакові сині гіматії, й навіть їхні посохи були рівної довжини й із гранчастими срібними булавицями на версі. Досітей і Теодосій у голову не дуже росли, зате атлети з них удалися добрі. Савмак навчався з обома на палестрі й у ґімнасії, а під час сьогорічних гермей Дамоніди могли стати йому неабиякими суперниками, перейнявши майстерність від уславленого замолоду батька-колісничого.

Озирнувшись на Дамона, близнюки підійшли до Савмака й по-атлетичному мовчки привіталися за руку. Савмак повагавсь — іти до царських екусів разом з ними чи відстати, проте слідом уже котив своє барильце клімаксом угору лоґофет із білявим недокрівним нащадком. Певно, Перісад наказав поприводити синів, не без посміху подумав Савмак і пішов між близнюками колісничого: сі бодай не турчатимуть у вуха придвірних пліток, та й на близнюків таки можна покластися.

Так вони й увійшли до хорому вчотирьох: поважний Дамон і троє ефебів почту. Колісничий мав своє ложе в святковім екусі — крайнє в першому ряді ліворуч — й одразу ж попростував туди. Савмак теж рушив за Дамоном, щоб пробратися до свого звичного ложа під вікном. Але лоґофет, який сам щойно вкотився до світлиці, осяяної багатьма лампадіонами, гукнув його на ім'я й поманив рукою до себе:

— Ляжеш отут.

— Чого се раптом? — здивувався Савмак, бо розпорядник царських обрядів кивав йому на друге від Перісадового ложе праворуч.

— Сам басилевс повелів!

Потішений несподіваною ласкою, Савмак стенув плечем і сів на м'яке ложе з копривними подушечками та золоченими ніжками. Гості швидко сходились, убрані в найкоштовніші гіматії, з обручами на головах і дорогими ціпками в правицях. Незабаром усі ложа були зайняті, лишалося тільки троє вільних: цареве на двох приступках та ще два обабіч нього. Будуть торги, майнуло Савмакові, якщо басилевс і мене всадовив поряд. Він приблизно здогадувався, для чого цар учинив так і для чого скликав своїх найголовніших евпатридів разом із синами, та гра ся, що більше він про неї думав, то здавалася йому складнішою, й сам він дрібнів і дрібнів, аж доки розчинився в гамірливому хаосі врочисто прибраного величезного покою.

Коли ж увійшов басилевс у супроводі двох поголених римлян, молодого й старого, Савмак одчув, як незатишно буде йому на сьому, призначеному для найпочесніших гостей, ложу.

Проте нічого незвичайного на бенкеті не сталося. Перісад, сумніший від звичного, мало говорив і ще менше підіймав свого золотого ритона, невважливо слухав гостя, сенатора й римського легата Сцеволу, безвусого, безбородого й коротко обстриженого на латинський лад, і лише раз, хоч і значуще, подивився на Савмака через голову сенаторового сина Квінта, що так само, як і татусь, голив бороду та вуса й мав куценьке волосся.

Савмак дививився на молодого римського патрикія й уявляв поряд із ним Вероніку, й чи від того, чи, може, від випитого вина, яке сього вечора вживали нерозведеним (римляни споконвіку пили «по-скіфському»), Савмакові робилося весело й легко. Він уривками слухав перемовляння евпатридів із можновладним римським легатом. Публій Мукій Сцевола говорив по-грецькому цілком чисто й вишукано, мов афінець, лише часом плутав короткі та довгі звуки, чужі вухові латинянина, а також хрипкі «кх» та «тх», що становило особливий привілей боспоритів, чиї пращури походили з азійського міста Мілета.

Царський колісничий Дамон, лежачи крайнім у першому ряді, голосно, щоб його почули, похвалив добірну грецьку мову римського сенатора. Нікого не здивував улесливий тон поважного евпатрида, бо всі знали, що колісничий домагається угоди з римським правлячим сенатом на поставку в Італію зерна. Публій теж був добре обізнаний із станом торгівлі в Боспорському царстві й оцінив слова Дамона, проте відповів на його лестощі ухильно:

— Я ще вчився по-грецькому. В Римі донедавна ніхто й писати латиною не вмів. Марк Порцій Катон перший серед римлян почав писати по-латині.

Се можна було зрозуміти як схиляння перед еллінським духом, та щойно згадане ім'я войовничого Катона забриніло й повисло в екусі над двома десятками краватів.

— Чи се не той Марк Порцій Катон, що казав «Карфаген не мусить далі бути»?

Хрипкуватий дужий голос із другого ряду змусив усіх обернутися. Мовив Евтихій, німфейський евпатрид і купець, дальній Перісадів родич.

Публій Мукій Сцевола поворушив голими вислими щоками, спробував обернутися й собі в бік Евтихія, та негнучка шия й старі суглоби заважали йому.

— Се саме той Катон. Він був консулом перед дев'яносто п'ятьма роками.

— Хай розіб'є Посідон мою трухляву діеру, — обізвався знову Евтихій, — коли я не вгадав! Мій отець торгував із Катоном.

І то теж була заявка на угоду, й Савмак перестав дослухатися. Перед очима йому майнуло біле обличчя Вероніки в обрамленні чорного гіматія, й стало совісно, що так злегковажив нею. Колись я любив її, подумав Савмак, згадавши, як у своїх юнацьких мріях утілював Вероніку в образі казкової царівни Медеї. Тепер перед очима в нього день і ніч стояв образ іншої.

Савмак поглянув на грубуватого моряка Евтихія й вирішив будь-що підстерегти його по закінченні симпосію. Евтихій хвалився лоґоґрафові, нібито буває в домі за смугастими мурами, й лоґоґраф мовби між іншим переказав се Савмаку.

Савмак раптом згадав про Архелая, якого теж приплів до того будинку, й роззирнувсь. Архелая Перісад так само запросив на учту. Декарх махерофорів лежав у самому кутку й дивився на Савмака.

Вилаявшись пошепки, Савмак скривився, мов упійманий на недозволеному, проте відзначив, що сей жевжик Архелай найбільше пасує Вероніці. Найбільше — поміж усіх молодих евпатридів, ще раз, мовби для самозаспокоєння, сказав собі Савмак і спробував забути про зневаженого юнака в кутку царського екуса.

Коли гості почали розходитися, Савмак поспішив уперед і став за ґрифоном царського клімаксу. Та евпатриди, яких біля входу ще перестрівали роби-факельники, поволі розбрелись, а грубіян Евтихій мов запав у землю. Певно, я його вґавив, подумалося Савмакові; вийшовши зі своєї схованки, він поплентав уже темною площею до хорому, та перед сходами почув знайомий голос:

— Візьми, сенаторе. Се маленький дар на просо твоїм священним курям.

Відповіді не почулось, і Савмак одступив. Одні кроки прочовгали в невидимий у затінку під колонами вхід, а другі залопотіли по сходах. Евтихій ішов просто на нього й, коли опинився з ним віч-на-віч, буркнув:

— А, се ти… — Й умисне перевальцем подався в бік ґрифонів.

Савмак ухопив його за гіматій:

— Стривай!

Евтихій став і хитнувся, десь-то був під добрим хмелем:

— Хай поглине мене Скі… Скілла чи Харрібда, коли ти не спитаєш мене про ту гет… гетеру! Вгадав? — Царський родич промовисто розреготався. — А за поли евпатрида ха-хапати не слід. — Він приступив і видихнув у лице Савмакові: — Чув? Отож! А ті римляни — всі до єдиного варвари, нехай я тут-таки провалюсь у тартар, коли брешу. То споконвічні злодії! В тірренців римляни вкрали мову, а в нас — кумирів. Ото такі злодії. Дарунки бере, а нічого не обіцяє, й руки йому не всихають, і Ґорґона не сниться, хай я каменем стану!..

Савмакові вже не хотілося ні про що говорити з п'яним купцем, та й той забувся, чого став і для чого його спинили, тож непорозуміло почав хапати отрока за барки. Савмак одчепився з Евтихійових рук і пішов угору до хорому, та вже на другій сходинці почув з темряви:

— Приходь завтра чи позавтра, поведу тебе до тієї гетери, євнух казав, що ти за нею слину пускаєш… Бери доброго срібняка, й ми…

Аби не слухати його варнякання, Савмак побіг сходами вгору й шаснув повз двох чатників з мечами наголо. Всі людці — паскуди, — думав він. — Усе життя з гори до споду затхнулось і запліснявіло, й немає такого вогню, що міг би його випалити й оздоровити.

Раптова слабість у колінах і в усьому тілі змусили Савмака прихилитися до стіни. Я п'яний, таки п'яний… Він стояв, поки ззаду його погукали:

— Ефебе!

То був другий декарх внутрішньої сторожі царського хорому, напарник Архелая — Клісфен, рябий меот із рябим голосом, довгий, мов зігнута жердина. Савмак тупо глянув на декарха, здивований тим, що на світі ще є люди, бо йому допіру здавалося, ніби вже ніде нікого нема, як у сій порожній лункій анфіладі з безліччю темних світлиць і спочивалень.

— Що тобі від мене треба? — здеревілими вустами спитав Савмак.

— Іди до ба-ба-басилевса!

— До якого… басилевса, кербере? Ти п'яний!

— Іди, ка-ка-каажу!

Через ту неймовірну заїтинакуватість декарха махерофорів і прозвали рябоголосим або рябим меотом.

— Пожде, — сказав Савмак, знову притулившись до стіни, тоді пішов у свій таламус і ще довше лежав горілиць, поклавши ноги на подушки й не звертаючи уваги на заїтинакуватого десятника хоромної варти. Нарешті мов прокинувсь і поплентав поперед Клісфеном до царевих спочивалень.

Перісад сидів у самому хітоні, й голе праве плече та кощаві коліна його могли б викликати жалість, коли б у сю мить Савмакові не було до всього байдуже. Діадема, в якій цар був на бенкеті, тепер лежала поряд ріжками донизу, зневажена й нікчемна, й Савмакові стало смішно.

— Напився ти, — сказав старий володар. — Напився, мов скіф.

Десь глибоко в Савмакові ворухнулася думка, що й Перісад не з діда-прадіда еллін, а скіф, але се здалося такою дрібничкою, що Савмак одсунув золотий символ царської влади й сів на його місце. Перісад був простим перестарілим дідом, сухоребрим і захлялим, обрідне волоссячко спадало йому на вуха сивими пасомцями й тепер викликало спочуття. Савмак пригадав порожній постамент у довгому ряді царів-Спартокідів і на мить уявив собі сього немічного старця на ньому. Се не в'язалося купи й теж викликало жалощі. Він слухав басилевса, пильно втупившись у його праве око, знав, що нічого не чує, й намагався зосередити увагу, та в душі піднімався жаль і до самого себе, й він і далі дивився в те почервоніле від старости око й чув лише невиразне жеботіння.

— Якби ти був басилевсом, одчув би, що царі не належать собі… — Повіко кліпало стомлено, й ще стомленіше лунав хрипкуватий голос, самий тільки голос, без слів і змісту. — А мої плечі вже, бачиш… — Він кволо поворушив гострими лопатками, й на се вже навіть Савмакові було гидко дивитися.

— Добре, — сказав він, підвівся й пішов до виходу, не даючи собі звіту, що схвалює й з чим погоджується.

— А ту я звелю, щоб виселили, — почув Савмак уже вслід собі.

Він теж, не знаючи, про що йдеться, повторив те слово, яке, на його думку, нічого не промовляло:

— Добре, басилевсе, добре…

Від сього слова й самому ставало мовби краще й спокійніше, й він поплентав через увесь хором до свого таламуса. То й на краще, що ніде нікого немає, тяглася в його голові заспокійлива млява думка. Як суцільна гидота й паскудство, то хай краще порожнеча…