Цар і раб

Розділ 2

Одколи й пам'ятав себе, Савмак мешкав у найвідлаленішій світлиці довжелезного царського хорому. Обидва віконця, перехоплені мідними ґратами, виходили на західний мур Акрополя, й навіть у середні місяці плеяд сонце не заглядало до покою. Виглянувши крізь ґрати, Савмак завше бачив кіклопічну кладку мурів, і тільки вихилившись і задерши голову, міг узріти зубці, між якими часом мелькала зелена хламида чи бронзовий шолом чатника. Ще в дитинстві, розізлившись на стару Лію, Савмак пошпурив крізь ґрати сире журавлине яйце, воно розбилось об мур, і дві маленькі шкаралупини так і лишилися на тесаному камені: одна вузенька й довга, друга, над нею, чотирикутна, Савмак потім силкувався чимось іздерти їх, але не міг доп'ястися ні довгою жердиною з вікна, ні з порослого бузиною рову між мурами та хоромом, ні згори з бійниць. Потім вирішив, що нижня шкаралупинка — то його корабель «Арґо», верхня — вітрило, а сам він, молодий і спритний Ясон, прямує в супроводі товаришів-одчайдухів до дикого берега Колхіди, щоб викрасти в царя Еета заворожене Золоте руно. Й безліч разів, наражаючись на страшні пригоди, виходив переможцем, брав заповітну здобич і втікав од Скілли, й Харібди, й Ґорґони, й усіх інших потвор, що населяли шкіряні та папірусні сувої євнуха-лоґоґрафа. Він намагався наслідувати Ясона, й тільки в одному щоразу не погоджувався з давнім еллінським героєм: непослабно кохав свою басилісу Медею й лишався їй вірним попри всі на світі спокуси. Він так і переказував лоґоґрафові зміст леґенди, а той переконував його:

— Медея — хижа вовчиця! Вона вбила власних синів. Нащо ти міняєш кінцівку?

Але малий не погоджувався ні з леґендою, ні з уславленим афінянином, який списав про Медею цілу скриню папірусових сувоїв.

— Ясон не чесний! Він винний!

— Ясон — еллін, а Медея — варварка.

Лише після того заперечення Савмак прикушував язика, та в душі лишався вірним прекрасній варварці.

Й ще була в Савмака стара й зморшкувата служниця Лія, яку він такою старезною й запам'ятав, хоч, певно, Лія й вигляділа його. В далекому дитинстві Савмак навіть одного разу назвав її мамою. То було ввечері, перед обляганням. Надворі почалася гроза, зелені й червоно-сизі Зевсові стріли розтинали небо над визубнями мурів, у темнім екусі стало незатишно й моторошно. Савмак горнувся до сухих грудей старої роби й тремтів, а вона пестила його, цілувала, й Савмак не відтручував її, як завше. Й коли тремтлива колискова пісня ввірвалася, він торкнув Лію за щоку, відчув сльози, й серце йому зайшлося теплим, досі не звіданим щемом, і між двома ударами грому він назвав її мамою.

Більше з Савмаком сього не було, та в його вовчкуватих грудях той день не затлумився й досі. Лежачи на цупкому краваті, він дивувався, чому сьогодні думає про се з самого ранку. Та нині настала така пора. Певно, думав Савмак, кожен мусить рано чи пізно глянути на пройдене, й назвати про себе сей день днем зважування любови й зненависти. Повернувшись уранці від лоґоґрафа, він закляк на ложу й вирішив отак дочекатися вечора. Щось підказувало Савмакові, ніби й Перісад має сказати йому нині незвичні слова. Не хотілося вгадувати, бо людина думає одне, кумири ж давно вирішили про неї все наперед, і кожне забігання лише роздратовує безсмертних.

І коли, може, вдесяте заглянула до його темної світлиці Лія, він підвівсь і звісив ноги додолу. Роба принесла вечеряти:

— Занедужав?

Савмак покрутив головою й наказав поставити лампіон ближче до вікна. Він вирішив не погоджуватися з басилевсом, хоч би що той казав. Роба підігнула коліна коло столика з вечерею й заходилась підкладати в фіалу:

— Мітлотос. Ти ж любиш… А я думала…

— Що?

— Думала, наслали на тебе демони…

— Забери сей мітлотос, — перебив її Савмак і відсунув фіалу. — Басилевс уже вечеряв?

— Уже… — Стара роба здивовано глянула на свого улюбленця. Савмак уперше в житті питав її про басилевса, й се тривожило Лію. Поплямкавши губами, вона підсунула йому кілька пиріжків: — Ось пірагоси. З цибулею, а сі два з медом і часником. Вероніка, басиліса, питає, чи не наслано тобі…

— Принеси кратер! — перебив її знову Савмак, і роба, рипнувши всіма суглобами, встала й принесла з кутка піввідерний двовухий кратер із тричі розведеним родоським вином. Хотіла сама й гребнути, та Савмак випередив її й налив собі в баранячий ритон сам. — Ти знаєш, Ліє, хто я?

Стара поволі, знову рипнувши суглобами, сіла навколішки на своє місце:

— Ти? Знаю, кіріє.

— Хто?

— Як се «хто»?

Лія вочевидь не розуміла, чого від неї хочуть, і Савмак, випивши ще півритону родоського, встав і стяг із жердини гіматій. Я й сам не відаю, що хочу, подумав він і завагався, вдягати в таку задуху гіматій чи йти в хітоні. Та передчуття підказувало, що розмова буде незвична, і в гіматії ж людина мов у панцирі — все ж таки в захистку, а не вся на виду під чужими поглядами.

— Басилевс у таламусах чи в екусах? — спитав він, та, збагнувши, що се для старої роби — однаково, якби він поцікавився про Афродіту чи Зевса, — й мовчки вийшов, покинувши Лію в стані повного сум'яття.

Евпатриди й найвищі жерці в сей час перед обляганням гуляли парами чи поодинці понад краєм Верхнього акрополя, де з заростів Деметриної ягоди — бузини — виглядали мармурові подоби колишніх володарів Боспорського царства. Їх Савмак не бачив, лише на порожній площі біля образу божественного царя Перісада Першого в примарному світлі неповного місяця видніли дві білі постаті. Вони йшли мовби навперейми Савмакові, Савмак наддав кроку, та випередити не зміг і біля головного, царського входу зіткнувся з ними.

Вероніку він упізнав ураз. Басиліса приспинилася:

— Куди се проти ночі, ефебе?

Савмак не встиг відповісти, бо й не квапився, і впізнав її супутника. То був декарх басилевсових махерофорів Архелай. Він першим підняв руку для привітання, й Савмак був майже певний, що запобігає, знаючи ставлення до нього, Савмака, з боку царівни. Савмак ледь усміхнувся й відповів на привітання, відчувши, що не пам'ятає зла жевжикуватому декархові за вранішню образу.

— До басилевса? — дружнім тоном поспитав Архелай.

— Кликав, — одповів йому Савмак і раптом запропонував басилісі: — Ходім удвох?

— Ні, ні! — похопилася царівна, він одчув хвилювання та бентегу в її голосі, мить подумав, що б се мало означати, й, кивнувши, збіг п'ятьма сходинками до царської брами. Й уже звідти почув слова Архелая, мовлені басилісі:

— Ходімо, від пам'ятника Спартокові Четвертому його видко найліпше. Ходімо, басилісо!

Савмак проминув двох махерофорів у білих без оторочки хламидах і подавсь анфіладою таламусів, екусів та робських комірчин до світлиці, де в сю пору сидів Перісад. Але біля самої світлиці царський лоґофет зупинив його:

— Басилевс чекає на тебе в ґінекеї.

— В ґінекеї?..

Савмак аж не повірив вухам своїм. Перісад, одколи завдовів, і ногою не ступав на жіночу половину хорому: там тепер повновладно господарювала його донька. Савмак повернувсь анфіладами до внутрішніх сходин, що вели на другий поверх, неквапом побравсь угору. Думав про сю зустріч цілий день, а тепер зрозумів, що так ні до чого й не прийшов, і жодне зволікання, хоч би навіть плазував на череві, не додало б йому впевнености. Савмак уявки махнув рукою, й решту сходинок подолав одним духом. Біля ґінекею теж стояло двоє чатників-махерофорів. Не глянувши на них, він одсунув ширму й увійшов до передпокою жіночої половини.

Може б, іншим разом Савмак спинився й розгледівсь, уперше-бо входив до ґінекею, тим паче царського, мав би бодай запам'ятати почуття, що заскакують людину в таку мить, але сьогодні все те відійшло й відступило й не мало ніякого значення.

Лише на мить завагався Савмак: у які двері далі? Та тут назустріч йому вийшов постільничий роб із чорним ефіопським обличчям і, вклонившись, показав рукою:

— Ясночолий тут.

Самвак увійшов до правого таламуса, та тут застав п'ятьох чи сімох молоденьких роб, Веронічиних служниць, із яких лише Електру знав на ймено. Електра, схиливши перед ним маленьку охайну голівку, мовчки кивнула рукою на другі двері з позолоченою клямкою. Савмак натиснув клямку, та двері виявилися важчими, ніж можна було сподіватись. Перед очима простяглась амфілада нових світлиць, він пішов, проминаючи екуси й таламуси, вже знаючи, куди йти, бо все тут було достоту як і на першому, царевому, поверсі, де бував безліку разів.

Якщо в прохідних світлицях миготіло по одному горільцеві, й то десь у кутку, то крайній екус був осяяний лампіонами як на врочистих учтах. Савмак огледівся й, хоч нікого не побачив, проте далі не йшов. Серед таламуса басиліси-небіжчиці стояв розлогий крават на товстих золочених лев'ячих лапах, укритий паволокою. За ним, між двома поґратованими вікнами, височів ногатий столик з усіляким жіночим потребом у кіліках, слоїках та малесеньких кратерцях, череп'яних афінських або з кольорового єгипетського скла. По той і по сей бік під стіною пружилися високими спинками два трони з базальтового дерева. Савмак підійшов до ближчого й вільно сів, та раптом схопився, мов ужалений. Трон лунко рипнув і застогнав, мов жива істота. Серце юнакові мало з грудей не вискакувало. Коли б хтось тепер або згодом сказав йому, що то страх, Савмак би не погодився, але не зміг би до пуття й розтлумачити собі те несподіване почуття, що його викликав у нього згук розсохлого трону. Коли Савмак озирнувся, побачив за собою Перісада. Сивий бородатий і трохи сутулуватий, хоча й кремезний, цар стояв, спершись ліктями на лутку вікна й дивився в бік моря. Савмакові майнуло, що цар зумисне став отак, щоб заощадити йому допірішню бентегу, та почуття непевности від того не згасало, єдине — можна було не вклонятися Перісадові.

Басилевс, так само вдивляючись у ще не згаслу смугу Боспорської протоки, сказав:

— Тобі вже двадесять і п'ять, а ти й досі ефеб.

— Ефеб… — луною повторив услід йому Савмак, не вклавши в те слово жодного змісту. Серце й досі калатало в грудях після того проклятого трону, й голос Перісада мовби котився крізь бронзові ґрати вікна, падав з другого поверху додолу, потім підскакував тугим м'ячиком і вкочувавсь у друге вікно — біля Савмака. Савмак і собі сперся ліктями на свою лутку.

— Інші вже поставали й декархами, й маґістратами…

Тепер враження м'ячика було ще повнішим, і Савмак ловив кожне цареве слово майже помацки, кругле й стрибуче. Цар натякав на Архелая, знаючи їхню давню, ще з палестри й ґімнасія, ворожнечу, та се чомусь не дошкуляло.

— Таким красунчикам тільки й місце — в басилевсовому хоромі.

Савмакові слова теж пострибали тугими вовняними м'ячиками додолу, й він аж Здивувався, — невже то його слова?

— Мужа красить не врода, — тепер слова вже й справді скакали з вікна у вікно.

— А що?

Того питати й не слід було б, але для кирпатого й рудочубого Савмака питання привабливості й потворства з дитинства стали чи не питаннями життя.

— Ти любиш… якусь жінку… дівчину?

— Га? — Савмак одхилився назад і глянув на басилевса, та той і досі ховавсь у вікні, й треба було відповідати. — Люблю… — вичавив він із себе, й у таламусі покійної цариці запала тиша.

Нарешті в Савмакове вікно стрибнула жменя нових м'ячиків:

— І вона… тебе любить.

— Га? Хто? Як ти знаєш? — Юнак удруге глянув на царя, та побачив лише старечу спину.

— В мої літа людина видить більше, ніж у твої. Мислю, що через волосся. Доки воно чорне й густе — одне, а як порідшає та побіліє — інше.

М'ячики стали кволі й не доскакували до вікна, Савмак зрозумів, що цар уже не ховається за лутку, відступив і собі й наразився на його глузливий погляд. Сиве ріденьке волосся його, що спадало майже до пліч, було стягнене золотим обручиком Малої діадеми, й він видався Савмакові Зевсом, що прикинувсь на хвильку земним царем, аби пограти з простим смертним у піджмурки. В давнину еллінські кумири дозволяли собі являтися людям, юнак у все те мало вірив, та розгублення, що було посіло його на самому початку, а потім трохи вивітрилось, тепер ще дужче заполонило Савмака, й колючі холодні мурахи полізли йому по спині.

— Їй треба мужа, а не земного Аполлона, — десь іздалеку почувся царевий голос, і хлопець одразу відчув, що даремно лякався й даремно думав сьогодні цілий день про сю розмову. Й почуття непевности зникло несподівано й зовсім, і Савмакові стало легко з сим старим чоловіком, і хотілося бути чесним і справедливим до кінця, й великодушним, наче кумир, і він приступив до Перісада.

— Краса земна — то теж дарунок олімпійців, як і талант, басилевсе, — переконаним голосом сказав Савмак. — А він же ще й має в жилах царську кров.

— Хто?

— Архелай.

Перісад випростався й став вищим, і голос йому загруб:

— Нащадок Археанакта ніколи не ляже на сей крават! Археанакт був сином колхідського царя Еета, Спартока ж породив син Посідона, Володаря морів, Евмолпа. А праправнук Евмолпа, Перісад Перший, сам став кумиром, живе на Олімпі біля ніг Зевса, й се всі знають. Он він!

Перісад ухопив Савмака за плече, штовхнув до вікна й тицьнув пальцем за бронзове мереживо ґрат. Подобу царя-кумира осяяло місяцем, Савмакові на мить здалося, що бронзовий Перісад дивиться просто на нього, навіть вустами ворушить. Юнак одвів погляд і втупивсь у сиву хвилясту бороду царя:

— Дай мені два таланти.

— Які… таланти?

— Зо… золоті!

Цар хвилю-другу дивився на нього порожніми нерозуміючими очима, тоді закинув край важкого шовкового гіматія на ліве плече й вийшов буркнувши:

— Мислиш яко роб. Усе золото Боспора проміняв на два таланти, о Зевсе Апатуре!..

Вранці Савмак не застав лоґоґрафа вдома, хоч сонце ще й не сходило. Знайшов його лише в рибному ряді аґори. Євнух вибрався на торг з двома робами, щоб купити свіжої риби на обід, але пантікапейсткі баркасники чи й досі ніжились у постелях, чи нічого не впіймали. На лавах лежала сама солона стерлядь.

— Прийду, як подзвонять, — сказав лоґоґраф і дорогою до акрополя майже про все випитав Савмака. — Давай, давай, ефебе, будеш зятем царя! — дрібучим сміхом поглузував він, і юнак бачив, що той сприймає його вчорашню розмову з басилевсом як примху чи гру кота з мишеням.

Савмак і сам не надавав тій розмові якоїсь ваги, проте євнух, уже коли здолали Третю терасу, спитав його:

— То ти її любиш?

— Кого?

— Кого! Вероніку!

Юнак лише поглянув на вчителя й несподівано для самого себе вздрів ув очах його неспокій. І тоді подумав, що лоґоґраф насміхається вдавано й ота вчорашня вечірня розмова не є для нього ні грою в кота з мишкою, ні пустопорожньою балаканиною. Він почав удруге переважувати кожний м'ячик стрибучих слів, і вони тепер не були більше повстяними клубочками, а кожен дзвенів чистим бронзовим голосом, у якому Савмак відчував приховану погрозу.

Перед брамою Акрополя він знову сказав лоґоґрафові, дивлячись на скопище аґори в Нижньому городі:

— Позич два таланти.

— Золотом? — Євнух одверто глузував. — А їх підписати свідками?

Він кивнув на двох здоровенних чатників з довгими ромфеями в руках, на які вони спиралися, мов на вівчарські ґерлиґи.

— Думаєш, я багатший за басилевса Боспору? — Й уже по той бік брами, коло свого червоно-мармурового пілона, він сердито докинув: — Попроси в Палака! Скіфи й кашу з золотих фіал їдять.

— Се ти вже казав мені вчора! — вишкірився на нього Савмак.

Євнух розтулив вуста дудочкою, що робив завше хвилюючись. Але вчора він не казав сих слів ефебові й міг би заприсягтися чим завгодно — навіть головою Ґорґони.

— Ти куди поспішаєш? — спитав євнух. І коли Савмак байдуже стенув плечима, запропонував йому: — То ходімо зі мною, споможеш. Я тільки гукну Іфімедії, щоб сходила по рибу, як почує дзвін з аґори.

Вони ввійшли до двору, й лоґоґраф ще від пілона загукав:

— Ехей, Іфімедіє! Де ти запалася, стара кочерго! Іфімедіє! Ехей!

З дверей навпроти, де в порядному домі мусив бути ґінекей, почувся рипучий басовитий голос:

— Чого кричиш!

— Позакладало тобі, не чуєш!

— Чую, не верещи.

— Як візьму зараз дрюка та почухаю тобі спину, то не огризатимешся так на свого хазяїна! Вийди, коли кажу!

Євнух Полікрат і справді грюкнув залізним кінцем свого довжелезного ціпка по плитах, аж луна пішла двориком. Але се не справило належного враження на Іфімедію й вона й далі перемовлялася з господарем через двері:

— Не трясись, а кажи, що тобі припекло.

Господар дому розлютився й пішов сам у ґінекей. Незабаром із середини почулось вовтузіння й голос Іфімедії:

— Ану вдар! Удар! То як попру — смальцем розіллєшся на плитах, і згрібати буде нічого!..

Лоґоґраф щось погрозливо верещав, але Савмак нічого не міг розібрати, та й не намагався. Він уже давно звик до їхніх дивних стосунків і байдуже чекав виходу господаря. Двоє робів, що допіру ходили з євнухом на аґору, почувши з вулиці знайому тяганину, рипнули хвірткою. Один, старший, схожий на бактрійця, ввійшов у комірчину приворітника, молодший же, з розгону перестрибнувши через вівтар домашнього Зевса, почав заглядати у вікна, стежачи за тим, що робиться в ґінекеї.

Лоґоґраф, поправляючи на собі гіматій, вийшов і кивнув Савмакові на хвіртку:

— Апіте! Так огрів її ціпком, що до нових Панафіней пам'ятатиме!

Та за брамою Акрополя він уже думав про геть інше й потяг Савмака попід мурами. Вулиця Шостої тераси привела їх до вузьких сходів, що збігали аж униз і повз театр Діонісія виводили на Полудневий пілон, у берег.

Вузька піщана смуга була захаращена пірамідами гостродонних амфор, стосами міхів та мішків, баркасами, моноремами та вітрильниками, що привезли в Пантікапей товари або вантажили щойно куплений на вранішньому торзі. Роби, веслярі й навтіли, жінки, діти й власники суден горлали всіма відомими й невідомими мовами світу, й лоґоґраф, узявшись обіруч за край ціпка, ледве спромогався прокладати собі дорогу в тому скопищі. Тіснява й гамір піднесли його настрій і він сказав Савмакові:

— Де люди та роби, там і гроші! Давно вже я не бачив такого скопища суден у нашому порту.

Стадіїв через п'ять, де городський мур, стежачи за смужкою берега, випинався в море круглим черевом, починався мол, щороку підсипуваний службою порту. Євнух ішов стрічкою молу між двома рядами причалів і раз по раз піднімав ціпок, вітаючись із знайомими купцями та власниками суден. Його невелика діера, задерши вгору всі свої п'ятдесят чотири весла, стояла на самому миску молу. Євнух махнув ціпком і гукнув:

— Ехей, Теодоре!

З носу діери спершу почувся кашель, тоді ведмежа лапа взялася за насад і витягла по собі чорну кудлату голову:

— Се ти, Полікрате?

— Йди сюди, бурий ведмедю!

Теодор скинув з насаду дошку й, балансуючи зійшов на причал. Він був і справді схожий на ведмедя, лише не бурого, а смолянисто-чорного. Здавалося навіть дивним, що невелика дворядова посудина плаває й не перекидається під вагою його товстезного, мов піфос із асфальтом, тіла. Й не тільки борода й довга кучма були в нього чорні, а й увесь він здававсь обваляним у припалу порохом смолу: чорна хламида, чорна скіфська сорочка, під нею такі самі скіфські ногавиці. Навіть руки в Теодора були чорні, але то вже свідчило про нечупарність.

Поглянувши на його руки, лоґоґраф не наважився поздоровкатися із ним і завбачливо помахав здалеку. Савмак слухав і не чув їхньої розмови, загалом мало цікавої для нього: скільки воску вивантажити на Родосі, скільки на Косі, кому якого прядива й по якій ціні відвезти.

— А мечі, гляди мені! Скіфська криця! — застеріг євнух і ще й палець угору для ваги підніс. — По півталанта сріблом за пару. Все, що візьмеш понад ціну — твій навар, — великодушно закінчив він.

Теодор прогув:

— Набалакав мені… а пірати? Конопляного прядива вони можуть і не зачепити. А мечі…

— Ет! — вискнув лоґоґраф. — Ти мені перед кожним ходом про піратів! Хіба вони не знають, що ся діера — моя?

— Та чого там не знають…

— Я Одноокому щовесни на новий гіматій даю!

Однооким називали ватажка найстрашнішої піратської зграї, що хазяйнувала понад Східним узбережжям Понту до самого Боспору Фракійського й навіть у самій протоці, дехто називав його й Дібоспоритом, тобто, господарем обох проток — сієї, Кіммерійської, й тієї, Фракійської. Говорили, що й сам Перісад одкупався від них, пускаючи до причалів Пантікапея та інших своїх городів. Савмак не дуже вірив у ті балачки, хоч у всемогутності Дібоспорита Одноокого й не сумнівавсь.

— Такий ото дешевий він, щоб на твій гіматій зважити, — відбуркнувся кудлатий діерарх Теодор.

Євнух запалився:

— Проходу нема від цих «митників»… Хіба ж ти думаєш, я йому простий гіматій?.. Увесь поділ золотом оббляхований!

Вони сперечалися ще з півгодини, й Савмак знічев'я блукав поміж чужими й пантікапейськими кораблями. На думці було своє, чужі клопоти в голову не лізли, й він марно шукав виходу.

Коли євнух Полікрат нарешті віддав усі свої накази діерархові й потяг Савмака з молу на берег, устріч їм трапився ще один кудлань, чимось схожий з моряком Теодором.

— Хой, Асклепіде! — загукав незнайомцеві євнух. — Чого се й ти на пристань приперся? Чи не почав і ти воском торгувати?

Двійник Теодора, якого названо Асклепідом, був теж ведмедем, але сивим і пригорбленим, а брезкла біла шкіра його обличчя звисала складками. Коли він розтулив рота, щоб відповісти на євнухове привітання, Савмак побачив, що в нього й зубів немає — лише два ікла вгорі, жовті, довгі, й трохи загнуті, мов у справдешнього старого ведмедя, що вже давно перестав полювати й харчувався ягодами, грибами та мурахами.

— Ні, — відповів він на диво приємним, хоча й трохи шепелявим голосом. — Торговець з мене який? Не вмію два оболи з трьома скласти. Як не кручу — все п'ять виходить.

— П'ять? — євнух не второпав байки. — А скільки ж? Два та три й є п'ять?

— Отож, — сказав Асклепід. — Який же тоді з мене торговець, коли до п'яти своїх оболів не можу докласти шостого! Се хто з тобою?

— Се? Савмак, — відповів євнух, і той розуміюче хитнув головою. — Просить у мене два таланти золотом! — Євнух дріботливо захихотів і почав жваво розповідати Асклепідові, як басилевс учора пропонував Савмакові руку своєї доньки Вероніки.

Савмак од збентеження не знав, на яку ступити, й подумки накликав на голову гладкому євнухові гнів усіх дванадцяти ериній. Стояв, сердито колупав сандалією пісок та рінь, і коли нарешті поглянув на Асклепіда, аж заблимав од несподіванки. В очах у того було стільки холодного блиску, що він уже зовсім не скидався на старого беззубого ведмедя. Й лагідний шепелявий голос йому зовсім не пасував, коли він у кінці запросив їх:

— Приходьте колись… Поговоримо.

Додому вони верталися через Полунічний пілон, і Савмак не знав, нащо кликав його з собою в порт лоґоґраф. Та коли проминули ще й досі багатолюдну площу аґори, євнух раптом звернув поза торжищем у вулицю Першої тераси. Серце у Савмака неспокійно закалатало. Він одчув, як поступово й невідворотно шаріється. Біля щойно потинькованого й пофарбованого в жовті та зелені смуги паркану лоґоґраф озирнувся й спитав:

— Оце вона тут живе? — Савмак мовчки катав щелепами жовна. Євнух підтягся, поплескав його по плечі, й вони зачовгали далі, туди, де за Діонісієвим хоромом та театром були сходини до Акрополя.