Цар і раб

Розділ 3

Нова господиня чепурного будиночка над аґорою з'явилась у Пантікапеї зовсім недавно — з першим приходом купецьких суден. Дім сей напитала вона дуже швидко — тепер у Пантікапеї гуляло багато всіляких будинків — і дорогих, під самими мурами Акрополя, й середніх, десь на перших терасах над аґорою, й зовсім поганеньких мазанок і півземлянок на технітських кутках за Старим акрополем із півзруйнованими мурами, коло Західнього, Полудневого та Полунічного пілонів.

Будиночок раніше належав трапедзитові Маврикію й нічим досі не вирізнявся серед таких самих осель Першої тераси над аґорою: просторий, із добре вимощеним внутрішнім двором, перістилем з рожевих колон та бутовим муром огорожі. Але Елена найняла технітів, і вони за декаду привели його до пуття. Й насамперед обтинькували сіру огорожу, вималювавши її жовтими та зеленими смугами. До такого ще жоден пантікапеєць не додумався, й дворик над аґорою раптом став відомий у всій стольниці.

Більшого Елена й не домагалася: на початок се її цілком улаштовувало, й три Еленині невільниці заходились чепурити оселю зсередини. Через кілька день занедбаний дім став схожий на житло афінської евпатриси.

Затиллям своїм двір, з усіх чотирьох боків, як і належить, оточений десятком світлиць, стояв до з самого ранку гамірливого торжища й хоромів аґори. Зате з тераси другого поверху відкривався чудовий вигляд на величезну піраміду ні з чим не зрівнянного міста; будинки його, розташовані на кільчастих вулицях, поступово піднімалися вгору й угору десятьма виступами терас, Елені навіть здавалося, що вони стоять один на одному. Й найвищу точку города посідала зубчата корона Акрополя. Там Елена ще жодного разу не була, хоча й уявляла собі, яким видається Пантікапей з найвищої тераси: водоспад червоних черепичних дахів.

Елена, спершись ліктем на подушку ложа, що стояло за чотирма білими колонами її тераси, дивилась на мури Акрополя. В порівнянні з барвистими стінами будинків він здавався мало не чорним, особливо в сей час, коли за ним ховалося сонце. Елена любила дивитись у передвечірню пору на сідлище басилевса. Геліос поволі ховав свій лик, зазираючи то в одну, то в другу бійницю. Тоді проміння розсипалося віялом тонких золотих списів, і вона, щоразу здивована їхньою ласкою, блаженно примружувалась. Раніше, полюбляючи пишні надривні звороти Сапфо, Елена подумки називала такі хвилини миттю божественного натхнення — арете. Се було давно, в дні її, як вона сама казала, туманної юности. Тепер Елена мало чим нагадувала довгокосу мрійливу й непокірну дівчинку, проте пора призахіднього сонця й досі хвилювала її.

То все від незбутніх марень, думала Елена. І я мушу звільнити себе від усього зайвого.

Але вона не могла позбутися млосного розслаблення, яке опановувало її щоразу. Й найвища хвилина блаженства наставала тоді, коли з-від білокам'яного хорому Зевса Евпатора на П'ятій терасі, що біля самої брами Акрополя, озивалась чорноголова отара білих ягниць, офірованих верховному кумирові. Ягниці блеяли теж в один і той самий час. Іще тиждень тому сонце в сю хвилю визирало крізь останню бійницю наріжної вежі, а сьогодні жертовні тварини обізвалися, коли воно проминуло її й виглянуло з середньої щілини.

Помітивши цю різницю, Елена зітхнула. Й не тому, що ще одна біла душа полинула вгору на славу Зевса, забарвивши кам'яний вівтар димкою кров'ю. То був клопіт жерців, звичний еллінові як схід і захід сонця, як вранішній і вечірній бриз. Хронос невгамовний, думала в таку мить Елена, й то була неперехідна істина, бо Хроносові підкорялись не тільки люди, а й олімпійці.

Вона лежала, задивлена в позеленілі промені Геліоса, що продиралися крізь зарості священної бузини на версі Акрополя, поки знизу почувся тоненький мелодійний голос роби Клеопатри:

— Елено!..

Елена підвелась, відчувши гострий біль у затерплому лікті, й хвилину розтирала суглоб долонею, перш ніж одгукнутися.

— Що, люба?

— Та нічого… Просто так…

Те «просто» не було зовсім простим, Елена знала вдачу своїх дівчат і, вдруге зітхнувши, гукнула Клео до себе. Дівчина випорхнула сходами на терасу й сіла поряд із господинею. Вона сиділа, випнувши вгору голівку, засмагла й круглоока, схожа на ховрашка, що спинився над ніркою. Елена дивилася на неї й усміхалась, чекаючи, коли вона заговорить. Клеопатра зиркнула й знову одвернулася, мов упіймане на шкоді кошеня.

— Ну? — підохотила її Елена.

Дівчина враз обернулася й упала їй на груди:

— Перестрів мене.

— Коли?

— Осе ось…

— Де?

— Біля печери… Я саме заглянула до жриці хорому Кібели… Така старенька-старенька. Понесла їй трохи сиру, меду й часнику, хай, думаю, зробить собі мітлотос. Тоді вертаюся, се ж у кінці нашої вулиці. Знаєш, де дорога йде вгору, поза хороми обох Зевсів, до Акрополя?

— Ну?

— А він… стоїть…

— І що?

— Й що ж… Дивиться на мене.

— Дивиться й годі? — Елена вдавано насварилася їй пальцем.

— Питає, хто я. Кажу, з дому Елени. «Якої Елени?» Кажу, доньки Теодосія. «Се тієї македонянки нової, що мур у жовто-зелену смужку?» Кажу, тієї…

— Ну?

— Ну, й почав розпитувати.

— Що?

— Ну, про… — Дівчина повагалася, тоді сказала: — Про тебе.

— Й годі?

— Й про мене, й про всіх.

Елені стало смішно, й вона погладила дівчину по хвилястій чорній косі:

— Не бійся, кажи вже.

— Обіцяв прийти.

— Коли?

Клеопатра, не підводячись, стенула плечем.

— Гаразд — мовила Елена, — Піди скажи Ніневії, щоб сьогодні на вечір добре підготувалася.

— Сьогодні? — Клеопатра від радісної несподіванки стрепенулась, та Елена не відповіла.

Вона знову глянула в бік зубчатої діадеми Акрополя, яка на тлі передвечірнього неба здавалася геть чорною, й трохи роздратовано підштовхнула Клеопатру:

— Йди, люба.

Клеопатра ніяково, мовби боком, одступила на сходи й нечутно зійшла в двір. А незабаром її голос уже видзвонював то в екусі, то в пекарні, то в світлицях ґінекея. Тінь з Акрополя насувалася й гусла, й Елена сиділа в ложі, поки зовсім смеркло, тоді перехилилася через парапет і гукнула в темряву:

— Дівчата! — Коли двором зачавкали капці, вона впізнала Ніневію й докинула: — В екус три лампіони. П'ять! І факел поставте коло пілона.

Відповіді не було, зачулося тільки шкрьобання, Елена повернулась до ложа й знову лягла на лівий лікоть і лежала доти, поки чорна корона Акрополя розтанула на тлі нічного неба. В пекарні дзеленчав посуд, і до тераси линули пахощі гострих східних страв, які Ніневія вміла варити. Відчувши смоктання під ложечкою, Елена зійшла вниз. Її друга дівчина, довгобраза білява фріґійка Раїс, меланхолійна й низькоголоса, цілковита протилежність Клеопатрі, несла з пекарні засвічений факел до брами. Елена пристояла, поки вона встромить його в кільце останньої колони перістилю, й наказала:

— Принеси мені попоїсти в таламус.

Дівчина кивнула, обсипавшись білявою повінню волосся, й пішла до пекарні, Елена ж певний час дивилася вслід їй, тоді загорнула край подолу, розв'язала сандалії, переступила через них і подалася до спочивальні. З обома своїми дівчатами вона прагнула бути однаковою, та ніяк не могла передужити себе. Щебетуха Клеопатра вміла ясочкою пригорнутися до господині, навіть коли тій бувало не до пестощів, а відлюдькувата Раїс і досі трималась осторонь, хоча вже й жила в її домі з минулої весни. Не відкривалася навіть тоді, коли й сама Елена прагнула до відвертости, хоча в усьому іншому могла бути за приклад швидкоп'ятій Клеопатрі. Доручивши Раїс якусь роботу, господиня навіть не перевіряла, цілком певна, що роботу виконано добре й учасно. За пташкою Клео доводилося завжди ходити назирці, та Елена однаково більше любила її й нічого не могла з собою вдіяти.

Не встигла вона ввійти до таламуса, як Раїс унесла мідну мису з теплою водою й присіла, щоб вимити господині ноги, та Елена відіслала її:

— Йди, я сама.

Доторк жіночих пальців до ніг викликав у неї підсвідомий опір, вона рідко дозволяла мити собі ноги, хоча се й не взгоджувалося з її афінським вихованням.

Коли Елена помила й витерла ноги, ввійшла роба-пекарка Ніневія. Се була дуже гладка, мов тугий колобок, уже немолода жінка. Як її названо змалечку, того ніхто не знав, але вона була походженням ассірійка, й те ім'я пасувало їй. Ніневія дуже погано розмовляла грецькою мовою, чи не в кожному її слові виявлялося коли не «ш», то «дж». разом із хрипким азійським «х» та «к» сього вже було забагато, з Ніневії сміялися, тож вона радше мовчала. Поставивши на вигинистий столичок миску пражених в олії пиріжків з ассірійською начинкою — печена цибуля та перетертий земляний горіх — Ніневія прихопила таз біля ложа й мовчки викотилася, шкрьобаючи східняцькими капцями. Капці не мали задників, були ще й добряче розтоптані дебелими ногами Ніневії й не тільки шкрьобали, але за кожним кроком ще й ляскали по товстих жовтих п'ятах. Вдосталь натішившись тими згуками, Елена купила колись пару зручних спартанських сандалій і дала Ніневії, але пекарка лише подякувала й поклала їх на дно своєї скрині, де берегла всяке шмаття, наступного ж ранку знову взулась у шкрьобанці. Елена розсердилася, що траплялось із нею надзвичайно рідко, вимовила їй, але Ніневія, віддано глянувши на неї вирячкуватими чорними очима, стулила припухлі повіки й прошамкала:

— На шмерть жаховала.

Та так і понині.

Елена з'їла два гарячих пиріжки, гукнула Раїс і почала вбиратися. Дівчина вкладала їй волосся, вона ж тримала в руках посріблене бронзове дзеркало й дивилася на себе. Й що довше дивилась, то дужчий сум огортав її. Ні, вона ще була так само гарна, як і п'ять літ тому, Афродіта ще не відцуралася її та тих багатих жертв, які Елена щороку перед Великими Діонісіями та після Панафіней підносила примхливій доньці Зевса. Проте нижні повіки вже потемніли й окреслились, а під ними, коли глянути на себе вдень, можна було вздріти ледь помітну сіточку дрібних зморшок.

— Дитино моя, — зітхнувши, сказала вона, коли Раїс упоралася з волоссям. — Не треба так. Опусти вниз.

— Тобі так завжди личить, — тихо промовила Раїс. Вона підібрала довгі в'юнкі пасма зі скронь і потилиці високо вгору й скріпила їх трьома гарними гребінчиками та обручем з плетеного золота. — Се молодить тебе.

Останні слова вкололи Елену. Іншим разом вона б і не звернула на них уваги, сьогодні ж неприязно глянула на Раїс у дзеркалі:

— Думаєш, мені вже слід молодитися?

Вона сказала се, якомога дужче пом'якшивши голос, але дівчина замкнулась у собі й лише здвигнула плечем:

— Я думала…

Й удруге ворухнула плечем, а Елена, потамувавши зітхання, відхилила дзеркало, далі й зовсім поклала його на столик. Се все від надмірної помисловости, — вмовляла вона себе. Від того, що надто багато про се міркую.

Дзеркало Елена взяла тільки тоді, як Раїс перемостила їй волосся зовсім по-іншому. Одне пасмо тепер майже затуляло високе чисте чоло, решта важкими лискучими спіралями спадала на щоки, сягаючи підборіддя. Сьогодні ввечері вона знову звертатиметься до своїх дівчат звичними словами «дитино моя», й ся зачіска, яка додавала їй щонайменше три роки, лише підкреслить різницю між нею та її дівчатами. Нехай буде так, знову подумки сказала собі Елена й пішла до жердини добрати відповідний хітон. Раїс одійшла в куток, якого світло двох лампадіончиків майже не сягало, й дивилась на Елену крізь примружені повіки. Елена якийсь час мовчки перекидала одіж, але той нерухомий погляд дратував її, й вона спитала:

— Про що ти зараз думаєш, дитино моя?

То було марницею — заглянути в душу сій вигонистій білявій фріґійці. Вона просто здвигне плечима, подумалось Елені. Дівчина відповіла:

— Дивлюсь та й годі.

Се було майже те саме, Елена сказала їй:

— Перенеси арфи в екус.

— Вони вже давно там.

— Протри їх і налаштуй.

— Се я вже зробила перед заходом сонця, — незворушно відказала Раїс.

Елена відчувала, як роздратування потроху замулює їй настрій, і спробувала понад силу всміхнутися до дівчини. Раїс відповіла тим самим — вони вже навчились розуміти одна одну й крізь хащі слів та приязних усмішок.

— Пришли до мене Клеопатру, — сказала Елена, й се був єдино можливий вихід. Вона її не прогнала, хоч обидві й знали справжню сутність такого доручення.

А колись, мабуть, прожену, подумала Елена, коли ширма стулилася за Раїс. Або навіть наляскаю. Їй раптом стало шкода й дівчини, й себе, вона притулила дзеркало майже до вуст і прошепотіла впівголосу:

— О, пінородна донько Зевса! Я потроху стаю робо-власницею.

Ледь опукла поверхня дзеркала видовжила й спотворила їй обличчя, дрібний трем пойняв Елену, й вона кинула дзеркало на столик, убачивши в тому знак Афродіти.

Кумири часто глузують з людей, се Елені було відомо давно, ще з дитинства. Не чекаючи Клеопатру, яку не знати нащо й гукнула, вона пішла в екус. Обидві дівчини були там. Клеопатра підбігла й поцілувала її в плече:

— Ти сьогодні така гарна! Сей вишневий хітон тобі дуже пасує.

Елена б неодмінно приголубила щиру синичку, та поряд була Раїс, і вона роблено жвавим голосом наказала:

— Йдіть переберіться й самі. Ти, Клео, в жовтий, хоч і не дуже полюбляєш його. А ти, — вона подивилася на Раїс, і їй закортіло заради сього дня бодай відзначити дівчину, щоб у домі не лишилося й тіні хмарної. — Ти вдягни… блакитний хітон і сандалії з позолоченими фібулами.

На обличчі Раїс одкарбувався приємний подив, і хоча вона тут таки його згасила, Елени він не уник. От і добре, майнуло їй. Дівчина нічим переді мною не завинила, я мушу тримати обох на однаковій відстані.

Щойно дівчата вийшли, як з'явився перший гість. Елена чула стукіт у хвіртку пілона, швидкі кроки легконогої Клеопатри та її запобігливий голосець:

— Хайре, кіріє! Елена в екусі, ви можете йти… Чи вас провести?

— Проведи, голубко, проведи, — відповів їй грубий чоловічий голос. Елена слухала й намагалась пригадати, кому він належить. — Але там зі мною ще двоє моїх приятелів…

— Де ж вони?

— Надворі, на вулиці. Я думав, якщо кірія Елена дозволить…

— Ой, кіріє! — Клеопатра перейшла на довірчий півшепіт. — Коли ваші друзі такі самі значні люди, як і ви, то…Кірія Елена… ну, розумієте, наш дім відкритий тільки для значних евпатридів Пантікапея… Так розпорядилася наша господиня, кіріє…

— Авжеж, голубонько, авжеж! О-о!.. Хіба б же я переступив через слово твоєї кірії!

Елена завдяки тому «О-о!» раптом упізнала німфейського купця Евтихія, вийшла на поріг і гукнула:

— Хайре в моєму скромному домі, Евтихію. Рада бачити вас і ваших друзів.

Евтихій грюкнув кованим ціпком по плитах, що мало, певно, за тутешнім поконом означати привітання й шану (Елена вже десь тут бачила таке), й вийшов за хвіртку. Вона повернулася назад, розляглася боком на ложу, старанно випроставши рясні згинки вишневого хітону, й коли гості ввійшли всі втрьох, привітала їх порухом правиці:

— Рада вам, друзі. Лягайте, де хто хоче. Я ще так мало знаю й Пантикапей, і громадян його, не знаю тутешніх звичаїв і смаків. Може, моїм друзям і не сподобається моя скромна оселя, та я молитиму кумирів, аби вдихнули в їхні терплячі серця ще краплину терпіння й до мене.

Елену роздратував власний єлейний голос, хоча такі слова були їй за звичку й лилися завченим струмочком. Попереду стояв уже не молодий чоловік із гострою шпакуватою бородою. З німфейським купцем і власником діери її познайомив колишній господар сього дому метек-трапедзит Маврикій. То було власне перше знайомство, й Елена там таки, в метековому конторасі на аґорі, запросила його до себе в гості.

Попри сподівання, Евтихія зачарували такі круглі й геть незначні слова господині. Він, улесливо всміхаючись, обвів екус поглядом, спинив його на мальовничій постаті красуні й заходився добирати гідні такого випадку слова на відповідь:

— О-о!.. Я своєю старою трухлявою діерою об'їздив півсвіту, відомого еллінам, і римлянам, і колишнім єгиптянам, а хай мене поглинуть Скіла з Харібдою, коли збрешу: в такому домі не встидався б жити й афінський родовитий архонт! — Він ще раз обвів поглядом і кравати на тонких пантерячих ногах, і столики біля кожного з гарним посудом, і червоні череп'яні горщики на підвіконні з виткими квітами, що гірляндами обплели всю світлицю, й святкові чорнолакові амфори в кутках, і навіть широкогорлий кратер для змішування вина, — кратер, що зображував уже призабуту картину боротьби Тесея з Ґорґоною-Медузою. — Хай мене пограбують і втоплять пірати під самим берегом, хай зловонна Кер дочасу нагло забере мене в тартар, коли я чимось нахибив!

Він підійшов до сусіднього з Елениним ложа, вмостився сам, поклав на подушку й ціпок із важким залізним навершям і на здивований погляд господині пояснив:

— Се, не сердься, не простий дрюк. Я поклявся шанувати його до скону днів своїх. Колись іще розповім про сей ціпок, гідний, може, й кращої руки за мою… — Він аж тепер схаменувся, що його приятелі й досі стоять коло порога: «Ґорґона явилася мені вві сні! Елено, се молоді евпатриди, сини царського колісничого Дамона. Бідна жона Дамонова, мати їхня, породила їх в один день. І ймення їм дали однакові, хай я пропаду! Отого, що зліва, звуть Теодосієм, а другого — Досітеєм.

Хлопці разом почервоніли, до того ж, були настільки схожі, що Елена аж підвелася з несподіванки, бо Евтихій своєю кумедною промовою геть спантеличив її:

— Лягайте, друзі. Мого батька теж звали Теодосієм. — Вона тричі плеснула в долоні. — Зараз до нас прийдуть мої чарівні дівчата й ми чогось вип'ємо.

Дівчата зайшли разом. Попереду, власне, була Раїс, та коли ступила злотофібульною ніжкою на поріг, з темряви несподівано виринула Клеопатра й попід рукою в неї впорхнула до екуса:

— Хайре!

Елена підхопила її ласкавим усміхом, Клеопатра відразу вмостилась їй у ногах, а Раїс, повагавшись, осторонь. Господиня перехопила збуджений погляд Евтихія, що крадькома обмацував гнучку поставу чорнявої Клеопатри, на душі стало прикро й незатишно, й вона тоном, що не терпів заперечення, сказала:

— Клео, дитино моя, піди розваж наших гостей. І ти, Раїс.

Раїс, не дивлячись на неї, обминула ложе Евтихія й стала між Теодосієм і Досітеєм. Юнаки разом підвелися, втупившись у юних красунь, але видно було, що більшого від них сподіватися не слід. Елена зумисне дала їм спокій і звернулася до старого торгівця:

— Дуже любі хлопці, ваші друзі, кіріє Евтихію. Мого батька теж звали Теодосієм. — Вона замовкла, пригадавши, що допіру казала про се, та Евтихій уже дивився тільки на неї й не дуже бентежився такими тонкощами софістики.

— Теодосій і Досітей: один «Дар Бога», а другий — «Божий дар»! — навіщось перетлумачив він імена юнаків і засміявся громовитим голосом, наче на палубі своєї «старої трухлявої діери».

Елена відчула навислу мовчанку й скористалася з права господині:

— Дитино моя, Раїс, візьми білого в тій он амфорі коло дверей і змішай нам.

Раїс поволі попростувала до дверей, але Евтихій перепитав її:

— О-о!.. Старі афінські манірності… Ми тут уже давно не розводимо вина. Бачу, Елено, ти справдешня афінянка, та ми люди морські й кажемо так: краще менше, зате справжнє, ха-ха! Не слухай, Елено, що ми говоримо по-грецькому. В наших жилах багато всякої крови, найменше ж еллінської.

Господині було, зрештою, байдуже, як питимуть вино: ціле кухлями чи розведене — відрами. В тому була хіба давня еллінська нещирість. Вона кивнула Раїс, аби піднесла гостям питва, й відповіла купцеві:

— Я чула, що й сам басилевс ваш, світлочолий Перісад… — Елена запнулася, подумавши, чи не буде се надто сміливо, проте докінчила: — … має й негрецьку кров у жилах.

Узявши з рук Раїс позолочений ритон, Евтихій спершу вмочив у нього булавицю свого ціпка, поклав назад і випив до дна, лише тоді відказав:

— То дурне й дрібне, Елено. — В горлі йому ще дерло від шпаркого напою. — Се нас найменш обходить. Якби тільки се… Хай я лусну й розіллюсь отут усім вином, цілим і розведеним, що його випив за свої п'ятдесят літ, коли то не дурниця!

— А що ж?.. — Елена ще не знала, як повестися. Сьогодні вона вперше запросила гостей до свого дому, й було б великим глупством іти напробій.

— Що?! — погрозливо глянувши на неї, гарикнув гість, аж Елена ледве стримала посмішку. — Все! Все-е!.. Все валиться в нашій державі, слухай мене, бо я хоч і далекий, а родич Перісадові: правдивіш тобі ніхто не скаже.

— А мури ж у Пантікапея міцні, бачу. Й оселі гарні, й діоди вдягнені!.. — Елена подумала й додала: — На пристані кораблів усяких повно, й аґора гомонить.

— Гомонить? А ти пройшлася б та побачила, як вона гомонить. Кожне горлає й галасує, лави повні аж гнуться, але що то? — Евтихій почав перелічувати всякий непотріб: — Фібули, гребінці, горщики, та полумиски, та віск, та… — Йому не вистачило пальців на руці й він тільки рукою махнув: — І кожне дивиться, щоб продати, а купити нема кому: срібло попливло за море, попливло! А борошно ти там побачиш? А пшоно? А шкури? А мед, а зерно пшеничне? Нема! Нема-а, кажу тобі! Колись Пантікапей вивозив до самих Афін двісті тисяч медимнів хліба. А ще ж Фанаґорія з того берега Боспорської протоки, а Ґорґіппія, а Феодосія, а Гермонасса, а мій Німфей! Чотириста тисяч медимнів! А того літа? — Евтихій аж підвівся на ліжку: — Того літа, що ти думаєш, ми самі купували в Асії зерно! Такого ще не бувало.

Він знову ліг і простяг Раїс порожній ритон. Коли білява фріґійка налила йому, Елена сказала:

— В нас там про басилевса вашого й досі ходить слава: найбільший торговець хлібом.

— Слава! — відгарикнувсь Евтихій і почав знову пити. — Перісадові добре: його пірати не займають.

— Як се: тільки його?

Торговець з Німфея розпачливо махнув рукою. Елена більше не допитувалася. Їдучи сюди, вона знала, що Перісад уклав з Однооким Дибоспоритом угоду, та про се тут, певно, не було заведено говорити. Вона теж попросила в Раїс вина, й коли втома на мить пройшла, Елена мовила, дивлячись у бік Евтихія, бо обидва юнаки за ввесь час не прохопилися й словом і наче позакохувалися в дівчат:

— Може б ви, діти мої, взяли свої арфи? Що ми мордуємо гостей такими нудними розмовами? Гляди, більше й не схочуть прийти до нас?

— О-о! — гаркнув Евтихій, щиро вражений скромністю господині. — Хай мене забере дочасно смердорука Кер, коли я дозволю вам нудьгувати!

Клеопатра вмить ухопила свою арфу, знову сіла на ложу біля одного з близнюків і засяяла очима:

— Якої, люба?

— Домовтеся з нею, — кивнула Елена до другого юнака, де стояла Раїс. Фріґійка знехотя пішла по свою арфу, й під невисокими стелями екуса полинула тягуча дорійська пісня про Тала Остров'янина, який поплив з друзями шукати долі, та так і не вернув додому, зачарований, мов колись цар Ітаки Одіссей, зрадливим співом сирен. Даремно тепер щороку приносить жертви Ахіллові Дельфіону наречена Талова. Літа минають, і з кожною новою жертвою на її скронях тільки додається сивини.

Гості розходилися під опівніч добре хмільні. Близнюки Теодосій і Досітей нарешті оговталися й у темному дворику почали щипати дівчат. Факел устиг вигоріти й лише чадів. Евтихій теж узяв Елену за плечі й спробував поцілувати, та вона вперлася йому ліктями в груди:

— Що за вигадки!

Евтихій підкорився її негучному голосові й пустив. А коли за гостями причинили хвіртку, Елена повернулася до розкиданого екуса. Зібгані подушки й порожній посуд ще зберігали доторки чужих пальців. Їй стало тоскно, вона гукнула принести собі мису з водою й пішла в таламус, дозволивши Клеопатрі помити їй ноги. Дівчина мила й винувато зирила на втомлену господиню, й коли взялася до рушника, не витримала:

— Казав… а не прийшов… Тільки ж він не казав, що сьогодні…

— Дарма, дитино моя, — тихо відповила Елена й скинула з себе одяг. — Ти в мене така гарненька, що прийде.

Їй зараз було й справді байдуже до всіх на світі евпатридів, навіть до декарха царських мечоносців. Хотілося лише спати. Та перед сном вона все-таки спробувала пригадати слова грубіяна Евтихія, неотесаного моряка й торгівця.