Цар і раб

Розділ 31

Найдужче тішило турицького князя Борислава те, що Мітрідат думав, ніби його тут ніхто не знає й усі й далі сприймають за підлого мечоносця. Борис розкрив сю таємницю ще того літа, коли Мітрідат приїздив до нього разом зі своїм воєводою Діофантом. Одтоді спливло багато води й багато чого змінилося. Борис зазнав двох поразок — і ту, й ту через нетяму до ратної справи, надто ж другу, й змушений був визнати зверхність понтійського царя, та потім знов одкинув ту «дружбу» й приготувався до тривалої, на роки, борні.

Сьогодні Мітрідат приїхав до нього з іншим воєводою — молодим Архелаєм, якого наймолодший Борисів брат Сьомак геть необачно відпустив з Пантікапея, й удавав, ніби не він, Мітрідат, а сей чорнявий красень є головним у їхньому сольстві.

Після вчорашнього пиру Борис оголосив княжі влови для всіх, і Мітрідат почав одпиратися, буцімто не вельми здужає й хотів би трохи відпочити. Борислав, бувши напідпитку, взяв його за плечі:

— Послухай, як тебе… Коли би-м я хтів тебе вбити, вбив би-м і зара. Чи сам, чи би-м звелів котромусь…

Мітрідат засоромився, бо на Борисові слова було важко щось відповісти всупереч, і сказав, що поїде на влови попри всі хворощі. Тепер вони їхали верхи поряд, знехтувавши всі умовності, за якими стремено в стремено з князем мав би їхати красень Архелай.

— Ти добре вмієш по-руському, — заохотив Мітрідата Борис, і се обох гостей припокоїло. П'ятеро ж понтійських воїв учти змішалися з болярами та Борисовими братами, й тільки єдиний з-поміж них, велій болярин Богдан, знав, хто іде поряд із князем. — Се Діофант і посилає тебе скрізь, бо знаєш чужі говірки? Скількома ж ти годен єси говорити?

— Двадесятьма й трьома, — відповів Мітрідат. Сьогодні Борис видався балакучим, і се провіщало вдачу. Він дружньо всміхнувся до скіфського царка й навіть підморгнув Архелаєві. — 3 дитинства вчився-м по-всякому, княже.

Валка ловців перетнула ввесь Новгород, торік спалений дощенту, але вже майже відбудований, навіть дашки над вежами муру сяяли свіжим ґонтом, на що Мітрідат звернув увагу ще вчора, та тільки тепер, проминувши наріжну браму, похвалив князя:

— Швидко берешся!

Після битви під Калос-Ліменом, Красною Заводдю, минуло зовсім небагато часу, й Борис відповів не без погорди:

— Мушу! За битого в нас копу небитих дають. Чув єси сю приказку?

— Чув єсмь, княже. — Садовлячи коней мало не на круп, вони зійшли стрімким узвозом у долину, й князь потяг за правий повід. — Але ж і Мітрідат був битий, — сказав він. — І не раз, а сім разів, а ввосьме, мабути, не схоче.

Обидва засміялися, та Борис одчув рішучий настрій понтійського царя й вирішив бути обережним у кожному слові. Їхали лівим берегом річки, що вирила по сей бік Новгорода глибочезну долину. Хотілось похвалитися перед Мітрідатом, що такої гори не здатен подолати наймогутніший воєвода. Та тоді Мітрідат поспитав би: «Чому ж ти минулої осени спалив еси таку твердь?» А Борис не мав би чого відповісти на таке запитання.

Мітрідат сам сказав йому, коли вже проминали височенну кам'янисту кручу, на якій стояв Новгород:

— Звідси його не візьмеш ані жодним полком. Стріла туди долітає?

— Не долітає, — відповів Борис. — Із того боку, де річка Салгюрос, теж не візьмеш. Ваш Діофант казав, що можна тільки з третього боку, де мур. Але й мур має від десяти до двадесяти кроків утовшки.

— Все, вчинене смертним, смертним може бути й поруйноване, — відповів Мітрідат, озирнувшись на невидиме звідси місто.

Се була правда, й Борис мусив кивнути. Коли перейдемо бродом на той бік річки, подумав він, Мітрідат скаже, чого приїхав.

Та брід залишився далеко позаду, понтійський же цар недбало розглядався, й тільки коли перебрели знову на лівий берег уже зовсім обмілілої річки, Мітрідат сказав:

— Нащо нам которатися з тобою, княже Бориславе? Вкладімо межи себе вічну любов і живімо в згоді. Так рече Діофант.

— А Мітрідат? — Борис хитро примружився. Понтійський цар остережливо глянув на нього, проте відповів:

— І Мітрідат рече так само.

— Й Сьомакові? Чи лише мені?

— Тобі рече, княже Бориславе. — Мітрідат називав його повним іменем, а не по-домашньому, як звикли в Турицькій землі. — Сьомак — то є коротун і сваволець.

— Він є мені рідний брат.

— Відаю, княже Бориславе.

— А законів наших не відаєш, — сказав Борис. — Коли брат на брата руку здійме — то є найстрашніший гріх, і душа його пекти-йметься в пеклі довіку.

Мітрідат почекав, доки їх проминуть четверо молодих боляренків, які їхали, певно, випередити заганяйлів чи підготувати гощення для ловців, і коли поблизу знову нікого не стало, тільки Богдан з Архелаєм, та й ті кроків за двадесять позаду, мовив:

— І гутірку вашу знаю, княже, й закони знаю. Й тебе вже-м ліпо вивчив.

— Маєш мене за дурнійшого від себе? — Борис глузливо мружив очі, та сміху в них не було.

— Пощо дурнішим? Ти-с князь і волостелин землі вітчої, й меча вітчого єси носій. І літ прожив єси чи не вдвічі більше від мене.

— Скільки твої літа?

— Двадесять і п'яте минає. А тобі — чотиридесять і третє?

Борис роздратовано кивнув, хоча літ своїх не приховував, се міг знати кожен. Я мушу-таки його підстерегти ниньки, сказав він сам собі й знову напружив увагу.

— Ратний кумир, котрого ви звете Юром, греки — Аром, а перси — Мітрою, — промовив понтійський цар, — вельми примхливий. Сього разу він дарував побіду нам, хоча побіда мусила бути вашою. Й під Красною Заводдю, й під Феодосією…

Борис із подивом слухав його й не знав, що думати. Коли супротистат себе применшує, сказав він, то стерегтися треба вдвічі. Турицький князь пустив коня на волю, й той побіг чистим берегом учвал. Мітрідат теж пустився слідом, і так вони гнали, поки річка змаліла до вузенького струмка.

— Тут і кумирів покличемо, — сказав Борис і сипонув, узявши з шаньки при сідлі добру жменю вівса й сипнувши на землю: — Дай, Боже, й ти, Лісовику, й ви, нявки, не спутуйте ноги коням і не полохайте дичини! — Він простяг вівса Мітрідатові, той теж сипнув поперед себе, позад себе й в обидва боки. — Тута є й тури, й дикуни, — попередив Борис. — Остерігайся!

Кожен мав при сідлі сулицю, й меч, і тулу з луком та стрілами, незабаром під'їхали Архелай, Богдан та решта ловців, і Борис мовив:

— Потягнімо, браттє! Киньте жертву, кому треба, та й потягнім!

Князь Ізімир, Борисів брат, був, як звикле, за ловчого воєводу й почав розставляти мисливців парами й трійнями. Всіх, разом з челяддю та конюхами, приїхало душ п'ятдесят з гаком, і валка, розтягшись широкою дугою, від берега річки пішла кущами та перелісками вгору, до витоків, де починався ліс і ховалися звірі. Четверо болярчуків, які випередили всіх ще коло Новгорода, мали взяти зо два десятки ратаїв з гірського хутора, щоб гнати звіра на ловців униз.

Їхали мовчки й неквапом, поволі розтягаючись, усіх захопила мисливська лихоманка, й коли Мітрідат зник за вузенькою смугою ліщинника, Борис умисне відстав і заходився полювати за ним здалеку. Бачив, як той озирається, приставивши долоню до очей, і намагався себе не виказати. Рушив тільки тоді, як Мітрідат звернув у виярок.

Далеко з лівої й правої руки чувся гомін, іржання коней і людські та звіринячі голоси, Борис же пантрував за своєю дичиною з усією вправністю, якої навчився впродовж років.

Мітрідата він вистежив по двох або й більше годинах. Понтійський цар сидів коло стовбура товстого граба, застерігши спину, й силкувався натягти тятиву на крутий «скіфський» лук. Його гнідий мерин пасся збоку, припнутий до встромленої в землю сулиці. Борис лишив свого коня й так спритно підкрався до Мітрідата, що той аж сіпнув головою, коли Борисова стріла забриніла, вп'явшись вістрям у ратище сулиці. Гнідий мерин теж тріпнув головою, й князь переможно зареготав:

— А що, мисливче, тятива сприснула?

Мітрідат помарнів і зблід, се видно було й крізь круту смаглявість, обличчя випнулося й набуло геть знудьгованого вигляду. Борис не знав сієї звички Мітрідата, трохи розгубився, що жарт не викликав ні страху, ні бодай посміху, тоді раптом пустив і другу стрілу — й знову точно в ратище, трохи нижче від першої, й уже зверхньо спитав:

— То видиш? Коли би-м хотів забити тебе — був би-м забив однією стрілкою, й твій Архелай мовив би твому Діофантові, ніби ти єси згинув од сліпої стрілки на вловах у скіфського царя.

Обличчя Мітрідатове зім'якло, й він широко всміхнувся, пересвідчившись, для чого все те вигадав скіф.

— А тятиву на наш лук треба натягати з коліна, бо з ліктя не подужаєш, — сказав Борис, підійшовши до нього, взяв лука й натяг жилу в один рух. — Осе тобі. Тепер наздоганяймо ловців, бо вже й не знати, де заблукали.

Гори кругом були досить високі, цар і князь посідали верхи й пустилися навздогін мисливцям. І коли в зворі під ними зачулися голоси, Борис поспитав те, чого не встиг спитати раніше:

— Й пощо, думаєш, я би-м не зумів боронитися в свому городі?

Мітрідат зразу ж одповів:

— Бо твій Новгород — новий город.

— І що з тего?

— Що? В новому городі все нове й усього є мало, княже. Тобі лиш видається, що ви-сте позводили й хати, й хороми, й усього-сте навезли в город: і хліба, й соли, й инчого всякого борошна. Та в глухій облозі раптом виявляється, що й того нема, й сього нема, й третього замало, бо ввесь город новий, мов би нова хата.

— Зодкуду відаєш таке? — здивувався Борис. — Літа ж твої невеликі…

— З писань, княже. Люди ратяться давно, відколи й світу, й кожен помалу дозбирував крихти ратної мудрости.

— Дарма, — відповів йому Борис, коли до ловчого стану лишалося поприще перелісу. — Якось я би-м витримав. Хліба маю досить, а решта…

— Хоч мав би-с ти й на дві зими хліба, княже. Однаково не висидишся.

— Пощо?

— Пощо?.. — Мітрідат спинив гнідого мерина й майже ніжно ляснув його по вогкій шиї. — Бо Діофант уже тебе випередив. Кумири дарували йому дві побіди, а тобі — дві поразки, княже Борисе. Мало раті маєш супротиву нам. Вельми мало. Й оружжя, й бороні, й зброї коням, і коней…

— Маю ще брата в Пантікапеї, — встиг сказати Борис, коли челядники вже переймали від них повіддя. В стані був тільки Ізімирів домажирич Судко з шістьма челядниками, які до вечора, коли зберуться князі та боляри, мали приготувати страву. Двоє робів уже білували невеликого веприка, й князь поспитав:

— Се чия вдача?

— Болярина Богдана, княже, — відповів Судко. Його закасані руки були в крові, й він так ходив, розчепіривши липкі пальці. — Видиш, який нікчемний, — сказав Судко, кивнувши на молодого забитого звіра, — а боляринові коня попсував ондечки добре! — Й знову махнув кривавими пальцями під кручу, де паслися коні. Богданів вороний стояв на трьох, піднявши ліву задню ногу з розірваним сухожиллям над бабкою. В очах коня тремтіли сльози, бігли по щелепах тоненькими цівочками й скрапали на осінню траву.

Борис пішов до коня, ласкаво потяг за провислі вуха й одвернувся, не владний дивитись у стражденні вічі тварини.

— Суха жила, — сказав він чомусь не домажиричеві, а понтійському цареві. — Не зростеться. Я-м свідомий. Був би вбив залітне…

Й спохмурнів, побачивши на Мітрідатовому виду глузування. Се не входило в задуми князя, й він пішов розпитати Судка, в який бік подались мисливці. Ще замає мене жоною, подумав Борис і збив оскому на безневинному домажиричеві:

— Розчепірив єси свої граблі й метиляєш ними, мов безвусий волф ляльками!.. Відійди, перепаскудиш гуню! — Й крикнув до Мітрідата вже з сідла: — Потягнімо, бо наші князі з болярами вже хутко й домів вертати-ймуться.

То там, то сям вряди-годи чулися згуки й тріскотнява, Борис із Мітрідатом скерували коней туди, але до пізніх обідів так нікого з ловців і не здибали. Коні потомилися, вершники — теж і тепер їхали мовчки, пустивши повіддя. Й коли дісталися благеньких витоків Салпороса, Борис утямив, що вже нікого не знайде й треба вертатись. По ліву й праву руку здіймалися високі лисі верхи, десь трохи попереду мав бути перевал, звідки до моря було вдвічі ближче, ніж до Новгорода.

— Так ми смо й не вловували нич… — Борис мовив се з прикрістю, але Мітрідатові було зовсім байдуже до вловів, і він охоче згодився вертатись назад.

Коні йшли власним слідом швидко, проте стану володарі досягли вже смерком. Їх зустріли радісними вигуками, й найбільш радів домажирич. Коли б князь не знайшов дороги взворот, усе б окошилося на Судкові, й він заквапив челядників, аби зносили вечерю.

— Заночуємо тута, княже? — спитав Ізімир, дивлячись на невеселого брата Бориса. — До Новгорода гін сто чи й сто двадесять…

Але настрій князеві враз поліпшав, бо дорога скінчилась, міг нарешті зсісти з сідла й не дослухатися сердитого сопіння Мітрідата, до того ж від вогнища смачно пахло свіжиною. Він прикликав до себе Архелая, якого всі вважали Діофантовим слом, і позичив:

— Хай буде й кумирам, і духам лісовим та верховинським, і нам з вами, браттє!

Кожен кинув у вогонь по шматочку печені, й пішов пир. Челядники засмажили двох вепрів, оленя й оленку, браги ж, меду та вина було вдосталь, кожен почував себе широко й вільно, й гамір знявся з першої чари. Архелай забив молоду турицю, й, хоч вона вже була вражена кимось іншим, та болярин Богдан узявся вихваляти сла, ще не відаючи, як скінчилася сьогоднішня розмова Бориса з Мітрідатом. Архелай незворушно їв, навіть не дивлячись у той бік, де край вогнища лежала сива шкура з тонкорогою головою туриці. Борис обачливо чоломкався з обома слами, не виділяючи з-поміж них котрогось одного, се, певно, сподобалось Мітрідатові, й машкара байдужости швидко спала з його виду. Він пив так само багато, як і всі князі та боляри, але вино не брало його, й се насторожувало князя Бориса. Перемова не скінчилась, подумав він і почав пити через один келих.

Його брати Станко та Грядич, яким було по сорок сім літ, бо Станко народився через три місяці після Грядича, розважали трьох понтійських воїв, які ледь-ледь розуміли грецьку мову. Ізімир із Стоїлом, теж Борисові брати, пересіли ближче до Бориса й вели жваву розмову з Архелаєм, і гадки не маючи, хто він. Ізімир поцікавився:

— А за морем у вас тури водяться?

Архелай закивав, а Борис почав обдумувати, що скаже після пиру Мітрідат і як належатиме йому відповідати. Пир кінчився, коли з-за гори виколовся повний місяць. Князі та боляри заходились розлазитися попід кущі та дерева, де челядники вже лаштували їм гуні, Стоїл з Ізімиром узяли сп'янілого Архелая й теж зникли в хащах, і коли біля закиданої кістками й чарами скатертини лишилися тільки Мітрідат із Борисом, понтійський цар спитав:

— Тобі також не спиться?

— Аж очі злипаються! — сказав Борис твердо й незаперечно, аби не дати змоги понтійському хитрунові втягти його до нових балачок. Він уже знав, що відповість Мітрідатові, та се мало бути вельми ваговите слово, й Борис умисне зволікав. У голубому сяйві місяця він бачив, яким презирством горять очі понтійського царя, й почав удавати п'яного.

Стан прокинувся рано. Челядники Судка вже поскочували головаті шкури дичини вальками й приторочили до сідел. Снідати не сідав ніхто, обмежившись на похмілля чаркою вина та шматком холодного м'яса навстоячки.

— Потягнімо з Богом, — сказав Борис і зострожив коня. Галявина була широка й чиста, всі рушили юрмою, та трохи нижче розтяглися вервечкою по одному. Косуючи назад, князь бачив, як понтійський цар, обминаючи мисливців, силкується протиснутись до нього, однак їхав і їхав, аж поки стежка збігла в простору долину.

— Як на похмілля? — нарешті наздогнавши князя Бориса, спитав Мітрідат.

Борис удавано скислився:

— На похмілля завше маю важку голову…

— Тільки на похмілля? — У Мітрідатовому голосі бринів знайомий Борисові сміх, але князь ізмовчав.

Одповів лише по тому, як увійшли між товсті дерева пралісу:

— Княжа голова завше пухне.

— А справжній володар не мусить покладати на се ваги, — тут-таки вихопивсь Мітрідат. Борис дослухався, та се вже не була порада мудрого дурнішому.

Він озирнувся на братів Ізімира й Стоїла, які їхали обабіч Архелая й про щось із ним розмовляли.

— У нас є така приказка, — сказав князь Борис Мітрідатові: — Щоб улучити вовка в голову, не ціляй у хвіст.

— Мудра приказка, — відгукнувся понтійський цар. — Лише не втямлю, до чого вона зараз. Коли б ловець почав отак міркувати перед кожним пострілом, княже, то вовк би втік.

— А міркувати треба…

— Ти-с обміркував усе ще вчора! — вигукнув, утрачаючи терпець, Мітрідат, і се втішило Бориса. — Я-м видів се ще ввечері, княже, як ми смо кружляли в лісі меди.

Борис відповів йому як старший молодшому:

— Коли ти-с їхав до мене, мав єси вже готову думку. Так речу?

— І що з того?

— Цілився-с не в хвіст вовкові, а на дві стріли попереду голови.

Мітрідат очах, визнавши слушність турицького князя, і коли до них під'їхав воєвода Богдан, примирливо спитав болярина:

— Чужим конем вертаєшся?

— Добрий був кінь, — відповів велій болярин. — Борзий і щирий. Були-смо ми з ним разом у вашому полоні під Корсунем. Я-м за него шість тисяч римських сестерцій викупу Діофантові дав, цілий мішок золота.

— Вбив-єси коня?

— Суху жилу веприк порвав, — нахмурився воєвода й безпорадно розвів руками.

— Ви, сколоти, цінуєте коней понад людину, — сказав Мітрідат.

Богдан поглянув на нього й сказав не без натяку:

— Персіяни мають коней за онуків Дажбога.

Мітрідат подивився на нього довгим поглядом, і коли велій болярин, сказавши князеві кілька незначних слів, спинився, він спитав князя Бориса:

— А ти вчора мав єси хіть убити мене?

Борис реготнув і зострожив коня, й понтійський цар теж пустився слідом, і коли знову порівнялися, князь одповів:

— А що б се дало, коли би-м тебе вбив? У Діофанта — многі мечоносці!

Сьогодні вночі ся думка довго не давала йому заснути, й Борис вовтузився в теплій гуні до третіх півнів. Коли б він тоді вбив Мітрідата, ніхто не знає, як би все пішло далі. Може б, царем Понту став Діофант, а може, й котрийсь Мітрідатів дядько чи вуйко, й тільки кумири свідомі, чи надовго звільнив би Борис у такий спосіб і свою, й братову Сьомакову волость од нашестя понтян.

— Кумири велять нам шанувати гостя, — сказав Борис, коли знову входили в глибоку долину під Новгородом, і се теж була правда. — Сколоти — найліпші в світі стрільці.

Мітрідат мав змогу пересвідчитися в тому сам, але попередня думка, як здалося Борисові, не давала йому спокою. Вони випередили валку ловців і спинили коней перед початком стрімкого взвозу, що в'юнився до Полунічної брами Новгорода.

— Я-м іще й раніше мислив, і вчора теж, і сьогодні, — сказав Мітрідат. — Я знаю ваші закони… — Борис подивився на понтійського царя важко й тоскно, передчуваючи, до чого він веде. — Але… Мітрідатові треба Боспор, княже… Дужче від усього на світі треба.

— Супротиву Римові? — спитав Борис, не сподіваючись на відповідь, бо жоден володар не розкриває своїх задумів перед іншими володарями.

Та Мітрідат раптом кивнув:

— Твоя правда, княже! — А тоді заговорив квапно й плутано, й було видно, що се хвилює його вже давно, цілі роки й стало метою всього життя: — Рим пухне, його розпирає на всі боки, й коли ми поступатимемося й далі, він проковтне народ по народові, плем'я по племені, й дійде ряд і до нас із тобою, княже, бо Рим пухне й роздимається, мов ненаситна химера, й тоді — край… Але його можна спинити, можна, се тобі речу я: можна! Згадай Кар-Хадашт, Картаген отой, княже! Згадай Ганнібала! Ганнібал був би спалив Рим, і все римське пішло б у несвіт, запалося б у землю, княже! Се тобі речу я. Лише послухай. Був би Ганнібал спалив Рим, але старійшини Кар-Хадашта не любили Ганнібала, він був сам, як осей палець, і нізвідки не мав потримки, нізвідки, княже, тому Рим і досі жиє, а Кар-Хадашта немає, його зруйнували, переорали плугом і заволочили ту землю, де він стояв. Але ми смо розумніші за Ганнібала, княже, й учинимо по-своєму! Мені… нам, Мітрідатові, треба Боспор Кіммерійський, щоб Мітрідат міг оточити Рим і знизу, й згори, й щоб мав удосталь і хліба, й оружжя, й друзів, княже, слухай мене. Твоєї землі Мітрідатові не треба, лише Боспор! А ти сидітимеш на вітчому столі й володіти-ймеш вітчою землею, княже, як і досі, лише будеш другом не Римові, а Понту…

— Я свідомий того, що таке «друг Понту», й «друг Риму», — заперечив Борис, і Мітрідат збагнув, що в поквапі передав зайвого, та сказано вже було багато й він не міг спинитися на півслові.

— Друзі бувають усякі, то є істина, — сказав Мітрідат, остережливо дивлячись уздовж глибочезної балки, де вже точилася вервечка мисливців. — Але понтійському цареві немає діла до Таврики — вона не вабить його.

— Царя всі землі ваблять.

Мітрідат сердито гукнув:

— Але ж царі — не кумири, а смертні! Цар відає, що він може й що йому не до снаги… Послухай, княже Бориславе! Ти мислив єси над тим, що станеться, коли в Пантікапеї й далі сидіти-йме Сьомак?

— Він мій брат, — відповів князь турицький.

— Добре, добре, се відомо всім. І Мітрідатові також відомо. Помисли: орачі та роби закоторилися й поставили свого царя. А хіба ж ти єси вельми далеко від Боспору?

— Сьомак — мій брат рідний, — уперто, вже вкотре, повторив Борис.

Але Мітрідат заговорив ще хапливіше, поки не підійшла решта мисливців:

— А чи не схочуть твої орачі та роби такого?

— Сьомак — мій брат!..

— Знаю! Але слухай. Я… Мітрідат… присягне тобі: ти й пальцем не торкнеш свого брата! Де ж тут гріх?

— Однаково я буду винний у його смерті. Й се є те саме.

Мітрідат важко зітхнув, аж осів у сідлі:

— Добре!.. Тоді так: ні ти, ні жоден твій воїн не зачепить Сьомака. Й Мітрідат не зачепить, а ні котрийсь його воїн. Я… ну, Мітрідат візьме твого брата в Синопу талем. Заручником. Згода? Речи: згода? — Понтійський цар ухопив Борисового коня й потяг за собою взвозом угору, бо ловці вже під'їхали на кидок сулицею, й коли коні почали, доземно кивати головами, дертись узвозом до брами, знову спитав: — Згода?.. Маю при собі й характера Мітрідатового, — сказав він і дістав з-за пазухи круглу золоту печатку: — Ось!

Але Борисові раптом запало на думку інше, й він пильно глянув на Мітрідата:

— Чому ж… коли Мітрідат хоче Боспор, то не візьме заразом і мою україну?

Та князі з болярами вже наздоганяли їх, і Мітрідат не зміг одповісти Борисові.

Розмову вони продовжили пізнього вечора, й понтійський цар відповів так, наче з обіду не минуло півдня часу:

— Тому, княже Бориславе, що жоден володар і воєвода несилий збороти тебе. Тому що за тобою стоїть незліченна рать ваших сколотських племен: древлянського, й сіверського, й руського, й… — Він помовчав і кинув упрост, вирішивши добити впертого «скіфа» щирістю: — Ми й Боспорської вкраїни не зважилися б смо взяти… За Боспором стоїш ти, а за тобою — вся ваша сколотська вкраїна. Тому Мітрідат і впрохує тебе: дай йому Боспорську вкраїну!

І Борис удруге пошкодував, що не зважився вчора переступити через дідній закон і не вбив сього нествора. Голова йшла обертом, і він гукнув Мітрідата прогулятися нічними вулицями Новгорода. В стрибучому світлі двох смолоскипів коло дверей уже зовсім одбудованого хорому було видно високу мороморяну дошку з двома вершниками на ній: старим і ще зовсім юним безвусачем, батьком і сином. Борис пригадав, як схвилювала була колись ося дошка Сьомака, котрий уперше побачив подобу отця, їхнього спільного вітця Буйтура, й на душі стало гірко й холодно. Хіба зміг би-м стати зрайцею власного брата, подумав він.

Але мороморяна дошка була в торішню пожежу, коли ввесь Новгород палахкотів, розбита навпіл, і Борис із жахом уздрів у тому провіст кумирів і подивився вслід понтійському цареві, який танув у пітьмі, навіть уваги не звернувши на двох вирізьблених на камені людей. Тепер Борисові стало млосно, рука потяглася до меча, та він розхристав комір свитки й кілька разів глибоко вдихнув холодного нічного повітря. Й коли кров оділляла з голови й рука перестала тремтіти, він зійшов приступками вниз і поволі потяг ноги за Мітрідатом, лаштуючись висловити йому все, що про нього думав…