Чаполоч

I

Скільки тут омели на акаціях, скільки тут омели! Чорне гілляччя круглою омелою вкочується у вись. Як ви красиво хирієте, тільки-но подивись! Дерево-дерево, Господа Бога нашого помоли. Свого Бога, акаціє, теж попроси за нас, людей деревоподібних, непевних, сльозогінних, бозна-кому-потрібних. Бог зна, кому? Як ви красиво хирієте, акаційки, як кругло виокреслюється ваша довершеність. Ваша хвороба — найвитонченіша й найдосконаліша. Як недосконало хиріє людина супроти тебе, акаційко! Хоча й кругло хиріє, як і ти. І живе кругло. І дихає. Але все ж так далеко їй до твоєї вроди.

Цікаво, чи були б люди красивіші без вух?

Милі омели на ламаних лініях тіл акацій, деревоподібними в темний ряд вишикуваних. Безлисті люди блукають між ними, хиріють у своїх простраціях. Господи, чому людині не можливо хиріти так вишукано? На деяких акаціях стільки омели, що й омелі ніде впасти. Усе в омелі. Усе у хворобі. Голе гілляччя обважніло від легких кругляків. Сьорбніть повітря, омелочки, станьте ще легшими! Сьорбніть височіні, акаційки, помоліться Господу-Богу-Дереву вашому за нас, деревоподібних!

Бачите двійко гайворонів на чорношкірому верховітті? Не бачите? То дивіться на омелу. Коли омеліле дерево втрачає листя, його кругла недуга стає ще виразнішою. Як жінка, на якій залишилися тільки родимки й хрестик. (До речі, хто додумався вішати Ісусика на ланцюжок?) Чорно-зелено, пухлинно, ошатно визріває акаційна хира довершеність.

Я більше не можу про омелу, добре? Сутінь влягається в цей студений простір, і омела підкочується до мене ще ближче. До скону досконала сутність. Сутінь. Я. Омела. Але все, ні слова про омелу!

Але, мо’, омела?

Ні. Пізніше.

...

Розкажи мені про мене, Мілочко.

Ти, тоість Ви, красивий. Да, а ше не можна на «ти»?

Не можна.

Добре.

Який ше?

Жорстокий. Ви дуже жорстокий.

Налий мені. Завтра приходити?

Приходь. Подай яблуко.

Ше Ви теплий. Не всігда. Я б сказала, рідко. Може, ше раз?

Не сьодні. Налий мені. Покуримо?

Да. Ви хочте знати про мене?

Не хочу.

І я.

Такий вітер. Зодягайся і йди, Мілочко.

То завтра?

Да. Подай яблуко і йди.

...

Дивіться-но, як це місто обросло омелою! Деякі місцеві недолужики кажуть, що це гнізда. Ахахахахахахах! Гнізда! Ви чули таке? Ось там — за цукрозаводом — найбільше омели. Акації там, розумієте? Коло дюшки[1] теж море омели. На тополях. А на коржику[2] — берези. Теж хирі. Кругло. Бачите двійко гайворонів? Правильно, дивіться на омелу. Гнізда! Перед переїздом — цвинтар. Маленький. Єврейський. Під камінням — деревоподібні. А зверху, знаєте, що на них дивиться? Тепер ні слова про омелу.

...

Мілочко! Пам’ятаєш минулий березень? Снігу було по самі душі. Ше хтось у криниці втопивсь. Зоя, здається. Я не любив її. Не вона? Тоді й зараз не люблю. Буде довго жити. Налий. Так ось, я тоді зрубав аличу. Аличу Йосі. Він досі не знає. Вона мені заважала. Але я не про це, Мілочко. Коли в тебе день народження? Ти ж знаєш. Тоість — Ви знаєте. Підкури.

...

Нащо вам знати, як зветься це місто? Достатньо того, що стела з його назвою втратила букву о. Для чого думати, що назва міста може щось змінити? Що сонце може сяяти тут по-іншому. Для чого думати, що люди народжені заради життя в ньому? Я пам’ятаю, колись ховали одного майже-поета. Його дружина — пристаркувата присохла груша, звісно, плід-груша, а не дерево-груша, хоча ні, і з деревом в неї теж є певна схожість, глянути хоча б на цей захлялий живі-мощі стовбур із руками-гілками й пальцями-бруньками, — тоді сказала, що він — її чоловік, майже-піїт — та яке там майже! — просто словоблуд-пияк, — заслужив померти саме в цьому місті, що він не міг би вмерти в іншому місті, що інше місто не прийняло б його у свою землю. Знаєте, що я тоді сказав їй? Що рис у коливі сирий.

І нащо вам знати, де це місто? Достатньо того, що його омиває море омели. Коло районки[3] воно впадає в цілий омеловий океан. А тоді вже за межі міста. Хай собі тече. Вулицями пухлинними, коліями зміїними, звивистими дорогами, понад церковними рогами, попід дахами всмальцованими. Чорно-зеленими хвилями межи людськими бадиллями, межи птахами шпаркими, межи холодних риб, і вигинайся углиб. Неба, набитого хмарами, хмар, перебілених парою, сонячною гітарою із оберемком струн. Там ти знайдеш великого Господа-Бога-Дерево, в Нього стовбурів семеро п’ють омеловий шум.

...

Ти любиш море, Мілочко?

Дужче, ше дужче, прошу!

Море любиш, Мілочко?

Ше сильніше, візьміть сильніше! Глибше!

Ти бачила море?

Я вже почті, ше трошки.

Дай мені відповідь, суко!

Люблю море, люблю, дужче візьми мене, візьміть мене, ааааааа, болить! Я вже почті! Уже, уже, да, да, да! Уууу-ж-ееее!

...

Нащо вам знати, скільки тут проживає людей? Йося сказав би, що людей нині не зосталося — одні нелюди, а на тому слові обов’язково пирснув би комусь із вас в обличчя слиною: «нелюддди». Пришелепкуватий Йося. Я спав з його донькою, ну як спав — просто засадив їй межи кістлявих хай-бог-милує-відвертає сідниць коло санстанції на Зелене свято. Було ще раз. У якомусь затхлому під’їзді. Але я тоді не кінчив. Це рахується? Мабуть, ні. Як же її звати? Зоя, здається.

Якось Йося прийшов був до мене з пляшкою. Розповідав щось про наше місто, що не той тепер миргород, хорол-річка не та, що все йде, все минає, і краю немає, куди воно ділось, відкіля взялось, що життя іде, і все без коректур, що і день іде, і ніч іде, і що куди не плюнь (при цьому плюнув) — нелюд. Знаєте, що я йому відповів? Щоби йшов підкурив од свічки.

...

Мілочко, хутко час іде, я з ним іду на межу, люди питають, щастя де? Що я людям скажу? Наливай!

Може, більше не треба?

Треба.

Завтра приходити?

Нє. Розкажи мені про мене.

У Вас жовті ногті. І кашель. І Ви жорстокий. Дуже жорстокий...

Перегорни календар. Уже середа.

Сьодні неділя.

Добре. Підкури.

Може, більше не треба?

Треба. Потанцюєш зо мною, Мілочко?

Да. Ахахахахахах, не ставайте на ноги. Ну куди Ви, знов? Я вже не можу...

Можеш! Дивись-но на наші тіні, ми схожі на дерева!

...

Хрест у руках хрест у ногах хрестом хрещусь хрестом молюсь янголи по боках а святая діва марія стереже моє тіло зранку до півночі з півночі до білого світу поки бог назначив мені віку. Акаційки недужні дівочки хорі дай бог вам корінням лапчастим завше землю хупаву вціловувати коби нам деревоподібним сльозогінним самим-собі-потрібним споглядати коли прийде край цвіт ваш підземний хліб наш насушний дай нам сьогодні дихати і хотіти дихати бо твоя єсть сила і слава і воля бо наша єсть слабкість й неслава й неволя дай нам краси боже бо вже кисню катма ні дурень ні мудрий нічого не знає живе умирає одно зацвіло а інше захляло яко свіча поминальна яко віра у чаші кадила яко бадилля трави яко кадилля трави яко і ми захлянемо з винуватцями нашими деревоподібними непевними сльозогінними як-і-ми-чи-зна-бог-кому-потрібними але поки отче дай вдих і видих як на небі так і на землі бо задушшя бубнявіє яко звук із дзвіниці яко баня церковна яко голод жовтавий яко час у годиннику лопне й не буде нас отче акаційки бережи наші омелілі амен!

...

Йосічка, дурний ти дєд, є ше горілка? Наливай. Шо ти такий злий, бє-бє-бє, а? Диви, який ти дрєвній, ахахах, у твоїй пиці можна окуня розводити! Ви подивіться, бє-бє-бє, Йося насупився. Хочеш ше жити? Ох і борода в тебе смердюча, бє-бє-бє, на осьо сполосни в чарці, бє яке воно трухляве. Ну, давай, за Зойку твою, чи як там той живий труп звати? Пий.

II

Ну куди ви опускаєте відро? Не лізьте туди! Там же дівка була втопилась! Ага, у березні. Я в неї не питав. І вам гарного. Нема за шо. Ага. Хай ідуть до криниці Тадеуша, нема чьо в мою лізти, правда, Лорко? Та в його ж криниці Зіна наче й втопилася. Зіна? Да. Яка там різниця, аби мою воду не вибирали. Не мою, а нашу, да? Да. Підвези мене до вікна.

Я не дуже люблю Тадеуша. Його внучка — висока пишногруда Агнєшка, звісно, це не головне в ній, але що я ще знаю про неї? Хіба що її серцю — то точно! — під такими кругляками приємно битися. Завше мені підморгує дівка. Якось до мене заходила. Принесла денешти. Тілько кульок, каже, верніть, дєд просив. Знаєте, що я їй сказав? Що хочу її. Так ось, про Тадеуша. Але — бог з ним! — забув. О, згадав. У нього донька була. Зіна, здається.

Ще є Міша. Або Миша. Так його називає Йося, коли вип’є. Я не знаю, може, варто писати «миша», бо я не питав у Йосі, яка літера — велика чи мала — має бути першою, але хай буде-таки з великої. Я люблю Мишу. У нього дуже вузькі плечі й кремезна голова. О! Уявіть собі найдешевшу свічку — гривня чи півтори — що пускає жовтавий вогник. Це викапаний Миша. Іноді здається, що ось-ось його жовта голова звалиться з огидної почервонілої шиї і покотиться межи бадиллям полуниці. А мо’, межи крислатими горіхами чи білокровним молочаєм. Але точно не межи смолистими вишнями. Це було б несправедливо. Миша робить дуже сласний вишняк — пам’ятаєш, як ми ним обпилися, Йосіку, дурню ти трьохвідровий? Нам же не треба, шоб у Миші відпала голова, да? Я люблю Мишу.

...

Гляньте-но, який густий туман! Ні неба, ні омели не видно. Треба дихати, — каже Лорка, впиваючись маленькими сірими очима в ікону Варвари, — треба дихати. Ти знаєш, шо про дихання треба думати? Я вчора забула дихати, уяви! Коли лягала спати. І як я дожила до ранку? Я спала не дихаючи! От і зараз говорю з тобою й забуваю думати про дихання. Так не можна. Дихання треба контролювати. Тим, шо думати про нього. Так само, як про ковтання слюни. Багато-багато разів. Про кожен ковток. Осьо зараз договорю — й ковтну. Я коли була мала, знаєш, жди — ковтну слюну — о! — то я тоді думала собі. Знаєш, шо? Шо Бог поганий. Я думала про це просто, бо так можна подумати. Я не хтіла про це думати. Бо я не хочу думати, шо він такий. Я не знаю. Але весь час думала. І зараз думаю. Хоть і не хочу. І про слюну. І дихання. Хто в тебе вчора був, Міла?

...

Ляня? Я не знаю ніякої Ляні. Жодної Ляні. Йоська, ти знаєш Ляню? Воно й не дивно, старий ти труп, бери мойву. Якби я знав Ляню, я сказав би. Нащо мені брехати? Я не вмію брехати. От зараз я хіба що збрехав, хіх, я вмію брехати, але я не знаю Ляню. Диви-но, туман почав розсіюватись. Хліб будеш? Бери. Аааааааааааа, Ляня! Да, я знаю Ляню. Я чого не зразу згадав. Бо її немає. Ну, як немає? Тобто — вона собі живе, але я викреслив її. Забув. Якщо чесно, я зразу згадав про Ляню. Згадав — це трохи неточно, бо я не забував її. Я просто не хтів про неї говорити. Але вам треба знати про Ляню. Я зустрів її біля океану.

Ну куди ви знов роздягаєтесь? Животи сховайте!

Біля омелового океану. Ми дуже довго мовчали. А потім купалися. Ми навіть втонули. Перестаньте хреститися! Ми ж не вмерли, просто втонули. Тоді ми почали говорити. Про різне. Про місто, омелу, акації, океан. А тоді ми почали говорити словами. Про різне. Місто, омелу, акації, океан. Мені сподобалась Ляня. У неї красивий голос. Вона не з цього міста. Як і я. Йоська, подай сірники. Ми часто там зустрічалися. Нам було цікаво. Якось ми купалися вночі. Був навальний шторм, і ми ледве вигребли. Ляня довго віддихувалась. А потім ми цілувались. Здається, ішов дощ. Миша каже, що дощ падає. Аби твоя голова не впала, Миш, ахахах! А потім ми цілувались губами. У Ляні великі губи. І дуже прудкий язик. Я не люблю, коли язик так швидко працює. Тобто — настільки швидко, як у Ляні. Мені здається, коли жінка так хутко працює язиком, ну — так хутко, як Ляня, вона дуже голодна до чоловіка. Не їж мойву з головою, Йось! Тоді ти можеш зробити з нею все. Але я вже не хочу згадувати про Ляню, добре?

Я не знаю, чи зараз доречно говорити про Дану. Але хай. Дана теж красива. Я казав, що Ляня красива? У Дани неймовірні стегна. Я дуже люблю їх торкатися. Гуляти ними своїми пальцями. Наслинивши вказівний і середній. Чергувати пливкі рухи з продовжними. Іноді я беру її стегна обома долонями й жадібно стискаю. Потім я довго гуляю її тілом. Я не люблю швидко її роздягати, як Мілочку. Я повільно входжу в неї. Спочатку — ледь-ледь, а потім глибше і глибше. Але повільно. При входженні Дана кусає губи й заплющує очі. Я впиваюсь правою рукою в її густе волосся, а лівою стискаю її сідницю. Увесь час вона дуже збуджено дихає. Вдих і видих. Вхід і вихід. Вдих і видих. Вхід і вихід. Потім усе змішується: руки з руками, стогін із вдихами, видихи з криком, рухи й тіла, цілунки й укуси, шрами і плями, вдихи і видихи, входи і виходи, вдихи і видихи, входи і виходи, вдихи і видихи.

...

Так, Лор’, у мене вчора була Міла. У тебе такі синці під очима. Жовто-сливові. І коли ти стала такою сивою? Лорочко, сонце моє, коли ти стала такою сивою? Ну не мовчи знов, Лорочко! Мені страшно, шо ти стала старіти. Ти ж знаєш, шо я боюся часу. Глянь на наш годинник, ти знаєш, чому на ньому завжди о пів на восьму? Тому шо саме тоді сталося те, Лорочко. Ні хвилиною раніше, ні хвилиною пізніше. Те, шо змінило все. Зіпсувало все.

Я ніколи не любив тебе. Навіть тоді, коли ти могла ходити. Пам’ятаєш, як ми їздили на кальобанку? Я віз тебе на рамі «україни», твоє волосся — воно ше й не думало сивіти — розвіювалось на жаркому літньому вітрі, ти оберталась подивитись, як дорога тікає назад, і ти думала, якшо дивитися назад, то швидкість здаватиметься вищою. І все тікало назад. Люки, паркани, дерева, вибоїни, мертва кішка, здається, я ледь на наїхав на неї, точно!, було таке, десь коло вулиці якогось маршала, а може, генерала чи космонавта, але точно не академіка, я не хтів би, шоб кішка вмерла там, це було б задуже банально, а може, то був кіт, ми ж не перевіряли, із його лапи, а може, її, проростали червоні квіти, я не встиг роздивитися, які саме, але бог з ними!, острівці пирію, розхилисті подорожники, бля-шанки, люди, нелюди, криниці, птахи, але птахи не лишалися позаду, а розліталися в різні сторони, хтось обганяв нас, Лорко, я не люблю, коли мене обганяють, півбіди — гайворони, але голуби — це взагалі ненормально!, могили, ліхтарі, дроти, інші велосипедисти-народ-плечистий, сади, госпóди, каміння, усе тікало від нас, Лорко, краки[4] вовчих ягід, життя, озвуки, наші тіні, копанки, жаби в копанках, суниці, вужі в суниці, тільки ми вдвох лишалися, припаяні один до одного, я казав, не дивися назад — голова закрутиться, а ти казала, крути швидше, я хочу відчувати цей рухливий простір, цю легкість повітря, цей молодий вітер, — звідки ти знаєш, шо він молодий?, — бо він чіпляється тільки до молодих лип, справді, глянь, старими він нехтує, вони стоять, як грубі свічки в коробці, шо їх ніхто не купує, жінка кольору воску не може їх продати, а зверху співає хор, а ше вище танцюють руки дзвонаря, а ше вище руки хреста, а ше вище руки Христа, але ти просила дивитись на дорогу, я не встиг усе розгледіти, пам’ятаю тільки небо, бо воно теж частина дороги, воно було біле, як сік молочаю, і сонце вже встигло прогріти круглу кальобанку, ми скинули одяг на колеса «україни», Миша каже «веломашина україна», а потім забігли в коричневу воду, точніше — вода там сірувата, але глиняне дно коричневе, тому і вода така ж, ти одразу пірнула з головою, я швидко поплив до іншого берега, я завжди перепливаю кальобанку туди й назад, аби перевірити, чи я ше можу, ми говорили про шось, здається, про Федеріко Ґарсія Лорку, ¡ay, petenera gitana! ¡yayay petenera! tu entierro no tuvo niñas buenas, niñas que le dan a Cristo muerto sus guedejas, y llevan blancas mantillas en las ferias[5], потім я дістав прив’язану камерою до заднього сидіння пляшку вина, Миша каже, шо це не заднє сидіння, а багажне відділення, ми пили прямо з пляшки, тоді я дістав зі шкіряного конвертика на рамі «україни» самокрутку, Миша знову би поправив, шо це веломашинний бардачок, закурив і говорив тобі, шо люблю тебе, і я тоді казав правду, бо я тоді так думав, а зараз я кажу, шо ні, шо ніколи так не було, бо зараз я думаю, шо знаю більше, потім ми знов купалися, і ти ше співала «стоїть явір», тáк собі співала, але вода вбирала кожен звук, і все, шо лишалося, просто слухати, ловити, дихати, бути, наааааааааад вооооооооодоюуууу поохиииииливсяаааа, на кооооозаааааааакааа пригооооодонькаааааааа, козааааааак зааажууууривсяаааааа, я теж підспівував, але не голосом, потім ти почала танцювати руками, і сіра вода розкраплювалася над гладдю, наче хтось почав трусити водяне дерево, і всі плоди поплигали доверху, і, розбившись об прозоре повітряне дно, повернулися до води, шоби бути водою — суцільною, абсолютною, нероздільною, я теж намагався танцювати, але в мене виходило незграбно, кожен рух був важким, як мокрий криничний ланцюг, потім ми вийшли на глинистий берег, вкрийся, Лорко, тільки не починай плакати, ти знаєш, я не терплю цього, не зли мене!, потім ти танцювала ногами на команиці[6], Миша називає її івасиком, я плескав себе по колінах, хотів бути в одному ритмі з тобою, я не знаю, чи виходило добре, воді було краще чутно, у неї тонший слух, тоді я підняв тебе захекану і носив межи деревами, ти цілувала мене в маківку, ми голосно сміялися — всенький білий світ чув нас — деревоподібних, непевних, сльозогінних, бозна-кому-потрібних!

III

Йось! Перестань плакати! Я не знаю, хто зрубав твою аличу. У цій місцині багато недолужиків. Рясна ж яка була алича! І висока. І кому вона на дорозі стала? Наливай, старий ти бідаха, хай їм руки одсохнуть — нелюдам таким — знайти би та як вгріти тою гилякою по спині, шоби більше не лізли в наш двір, суки! Нічьо, посадиш ше одну, не плач, бо й так лице, як квашений огірок. О, слухай, ти знаєш, шо сльози смердять так само, як сеча. Ахахахах, воно тобі треба?

...

Я занурюю руки у відро зі студеною криничною водою і вмиваю своє висхле обличчя. Потім я виливаю воду на груди й сідаю на стовбур білого наливу. Я знаю, зараз почнеться найкраще. Вечір буде повільно вмирати, спершу на небі з’явиться легка матова плівка, вона протримається зовсім не довго — три, мо’, чотири самокрутки, — потім прийде час стуми[7] — ви ще не скажете, енні люди, що вже стемніло, але вже буде й не світло, це період нетривкої невизначеності, якраз Агнєшка виходить говорити з кимось по телефону, на ній тоненька льняна сукенка, я не знаю цього когось, вона називає його «ти», цей хтось, мабуть, любить її, я відчуваю, він гірший за мене, інакше вона б не підморгувала мені, потім з’являється перша зоря — я завжди загадую бажання, про яке ніколи не розкажу вам, деревоподібним, потім я вилажу на дах нашого будинку — осьо прямо зараз стаю на хитку соснову драбину й роблю кілька зграбних кроків, останній рух — і я вже тримаюся за старий цегляний комин. Сідай коло мене, журна горлице, заспівай мені про серце омели, про акації преосвященні, про їхню добірну хирість, про прашурхотіння одвічного пралісу, в якому хочеться вмерти, про синизну чудотворну, про простір неозорий, про неосягнення лету, про все-на-світі пій мені, дівочко крилата! Я дав би тобі ім’я, але воно розіб’ється об вітер, просто сиди коло мене, дихай і знай: я люблю тебе, шпарка птахо, як це приречене надвечір’я, це димне повітря, цю пітьму, вона вже вляглася в небо, я — Пан, я — раб сього неосяжного рóзмаху, я люблю тебе, бо ти бачила серце омели, ти — край мій, горлице, і початок!

Я стою на даху, тримаючись за комин, і викидаю з горла жовтий розкотистий кашель. Кожен порух моїх грудей супроводжується лунким озвуком. Сьогодні до мене вперше прийде Ляня. Я не хочу її бачити, але ми маємо поговорити. Вона не знає, де я живу, може, довго блукатиме нашою вулицею, зазиратиме в різні обійстя, лякатиметься прив’язаних собак, але вона знайде мене. Я сказав їй орієнтуватися на омелілу акацію, на ній сорок три кругляки, я знаю це точно, і на голого мене, який стоїть на даху нашого спільного з Йосею будинку і пускає в повітря димові кільця.

IV

Шо було потім, Горку? Ти справді хочеш знати? Я приніс тебе назад на глинистий берег, там були якісь люди, ми їх майже не помічали, вони стрибали з верби, брали її, як суку, за довгі розтріпані коси й стрибали в мілку дурнувату кальобанку. Я теж стрибнув один раз, і ти сміялася з мене, як сміється шестикласниця з хлопчика, який програв свій забіг на фізкультурі. Я прокусив тобі губи, кров змішувалася з моєю слиною, я зализував рану, ти кричала, я стискав твої руки, ми хотіли один одного, довго цілувалися, ми були збуджені, ти повела мене межи дерев. Я трахав тебе, і луна твого стогону розносилася на весь ліс, я був ззаду, дивився на твою спину в рясних родимках, я був жорстким, твердим, не можна сказати, шо ми кохалися, ми саме трахались, Лорко, це був жорсткий хмільний секс, який буває в пральних кімнатах затхлих студентських гуртожитків. Коли ми закінчили, я побіг до кальобанки, я не пам’ятаю, де була ти, але мені треба було зануритись у темну воду, це був не найкращий секс, я хотів змити його, я ненавиджу сперму на собі, я зовсім не терплю цього, я біг і проводив руками по пахкій землі, прикладав їх до ніздрів, торкався стовбурів, не кривися, Лорко, я ніколи не любив тебе.

Ми верталися додому п’яною «україною» — так вер­таєть­ся вуж із малинника в ставок — якраз уперіщив дощ, нагострені краплі влітали в нас, як ножі, ми героїчно трималися, глевка земля прилипала до коліс, ти трималась руками за голову й дивилась назад — крути швидше, Горку! — повітря бубнявіло вологою, вода втрачала цілість заради нас, ми не їхали, а летіли, Лорко, вийди, вийди, дощику, зварю тобі борщику зі старої дощечки, посиди ще трошечки! Ти мене слухаєш? Подивись на мене, Лорко! Покажи мені очі, я сказав! Я не розповідатиму далі! Жодного слова! Ти мене роздратувала, де мої сірники?, ніколи не чіпай мої сірники!, перестань плакати, не зли мене, замовкни, я зачиню тебе на тиждень і даватиму тільки бульйон на сироватці, ясно? Я не подивлюся, шо ти моя дружина! Усе буде нестерпно і потворно, думки тебе з’їдатимуть страшні, репресія — це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі!

V

Шо-шо, Йось? Ааааааааа, зараз гляну, чекай! Рівно о пів на восьму!

VI

У мене широкі плечі й досить великі руки. Мої пальці пахнуть тютюном, нігті — блідо-жовті, долоні — сухі й шорсткі. У мене густа чорна борода, сіро-зелені очі, приховані ямки в щоках. Я високий, жилавий і сильний чоловік. Обличчя злегка пошрамоване, але, кажуть жінки, привабливе. У мене мілкі зморшки, добре — не зовсім мілкі, але й не надто глибокі, вірте мені, я ще дай-боже-дядько, хаха, навіть не ще, я просто дай-боже-дядько.

Я стою голий на даху нашого з Йоською спільного будинку й пускаю в повітря димові кільця. Ляня ще не знайшла мене, але ми говорили вчора, і вона обіцяла прийти. Я хотів сказати їй точну адресу, але вона відповіла, що не треба. Місяць такий повний — каїн дивиться на авеля — я дивлюся на акацію, я знаю кожну із сорока трьох омелочок, Миша каже «омелюхи» — він завше вставляє п’ять копійок — саме стільки він і заробляє — дубоголовий учитель української мови й літератури — його здоровезна голова набита купою непотрібних слів — але я люблю Мишу — він урятував мені життя. І він робить вельми сласний вишняк.

Коли я тільки приїхав до цього міста — стела з його назвою тоді ще мала о — Миша одразу прийняв мене. Я жив на горищі його будинку — щурі бігали моєю постіллю — якоюсь дірявою рядюгою й подушкою з лаванди — їх було близько десятка, трійко чорних, інші — сірі, там пахло сіном і їхнім послідом, якби я помер там, мене б ховали з кровистими виразками. Миша не пускав мене до свого будинку, він трохи побоювався мене, ми майже не говорили, хіба що на перекурах, він курить червоні «прилуки», його дружина — молода кучерява Дана — часто виходила з нами, клала руку на його коротке плече й просила затягнутися. Про що ми говорили на тих перекурах? Я пам’ятав би краще, якби не Дана. Одного разу ми точно говорили про музику. Миша виніс гітару, ми пили горілку, Дана кривилась, але теж пила, алича Йосі була якраз до столу, ми довго співали й говорили про музику, потім розвели багаття — пекли картоплю й цибулю, нам було дуже добре втрьох. Нам було дуже добре вдвох, коли заснув Миша.

Я влаштувався сторожем у шостій школі — там працює Миша, усього в місті п’ять шкіл, але третьої немає, — кажуть, її спалили євреї, не подумайте, я міг би працювати вчителем, але для мене не було місця. Є ще одна причина, чому мене не взяли б, але про це потім. Я не хочу зараз про це, і так болить голова, треба випити, у мене ще щось було під батареєю, треба тільки спуститися з даху. Я бігом. О! Скоро стане легше, чекайте — о! — тепер закурити б. Три через три — можна жити, якщо трохи спати вночі, всю ніч не виходить, бо треба час від часу виходити на вулицю — дивитися, чи немає кого на задньому подвір’ї. Іноді посеред ночі спрацьовував дзвоник — Бах завжди лякався, починав судорожно махати хвостом, я брав його на руки і шось казав. Бах-Бах-Бах, ти нещасна псина, їж цей сухий хліб, пий цей прісний узвар, ти не здаси мене, я знаю, малий! Одного разу дзвоник заклинило і він розтинався кілька годин — я не стримався й розбив велике дзеркало у фойє.

Фух, стало краще — о! — слава богу, знаєте, що я робив у три неробочі доби? Я передумав, не хочу про це. Хочу. Я лежав і дивився в трикутню стелю Мишиного горища. Якось — ахахахахах! — двійко щурів сіло поруч і дивилося зо мною. Так було перший час. Миша приносив мені книжки й молоко, я пив книжки й читав молоко, ой — тобто навпаки, ви зрозуміли, виходив на перекури, дихав, ковтав слину, говорив із Даною — ти будеш Джек, ніякий мені не Женя! — казала вона, — глянь на свої плечі, який же ти Женя? Ти Джек!

Якось я збирав антонівку — вересень-місяць — в алюмінюве відро, головатий поправляє — алюмінієве — тьху!, хоч би не звалитися разом з цею ринвою, Йоська цього не переживе, уже темніло, — бог обрізав нігтик і кинув світитися, — Дана підійшла до мене, нє, треба ще п’ятдесят чаполочі, вам теж не завадило б, а то тільки вилупили очі в ці чорні букви, шо ви там бачите?, один он уже дочитався — повезли чорного, як буква, в дурку — аж за омеловий океан — Міша догадується про нас, ми більше не можемо, Джек! — сказала вона. — Поцілуй мене, Данко, — відповів я, — приходь завтра після десятої.

Ого! Яка красива виходить дуга! Яка красива дуга! Яка красива дуга! Яка прозора сеча, бє-бє-бє!

VII

Тримай бульйон, трохи гарячий, подмухай. Будеш хліб? Зараз принесу. На, бери. Диви, який літачок полетів, о, вже в хмару сховавсь, зараз випливе знов. Хочеш, я розповім далі? Я забуваю дихати. Лорочко, їж, ти не можеш не їсти. Я забула дихати. І думати про слюну. Хліб і ложечка бульйону. Сироватка свіжа, я брав у Тадеуша. Осьо так, добре. Ше одну. Їж! Пробач мене, Лорочко!

Злива стихла, коли ми вже були коло маслозаводу. Ми були такі ж мокрі, як і стомлені. Я ледве крутив педалі, ти шось нашіптувала мені на вухо й межи словами цілувала, я люблю, коли мене цілують там. Ми приїхали додому й лягли спати. Я спав там, а ти тут, якшо чесно, я не знаю, чи любив тебе, шось тоді снилось тобі? А мені снилося місто. Не це, інше, з якого я втік. Воно зовсім не таке, як це. Там інші дерева. Вищі дими. Вони вилітають із одутлих труб і саджають квіти в легенях деревоподібних, уявляєш? Їж, бо буде холодний. Там високі церкви з великими банями, одна на одній, іди й молись, людино, піднімай руки до небес, цілуй засклені ікони, став свічку в гливий пісок, збирай трійко пальців, малюй повітряний хрест, гріши, людино немічна, носи золотого Йсусика на грудях, вбивай, кради, дури, замолюй гріхи, їж крашанки, заїдай паскою, пий свячену воду, пий чаполоч, поки не пізно — бийся головою об лід, поки не темно — бийся головою об лід, пробивайся, вибивайся, ти побачиш прекрасний світ![8], бийся головою об соборну підлогу, давай гроші жебракам, причащайся, п’яній, ковтай проскурку, наживайся, вмирай, людинко, лишай по собі слід, тебе будуть пам’ятати — ти заслужила на це, як ніхто інший! Ти найкраща й найгірша у світі! Бери воду, Лорко, меду дати?

Я прокинувся першим і закурив у вікно. Де знов мої сірники? А. Було близько п’ятої. Я вийшов по воду — сонце застрягло межи гілляччям акації — я пам’ятаю добре, бо омелочки сяяли, як ліхтарики, хтось голосно кричав у Тадеуша, якась жінка. Посуд розбивався об підлогу — я люблю музику — я побіг туди, Лорко. На подвір’ї плакала Агнєшка — їй було дванадцять, мо’, чотирнадцять років, я не підійшов до неї. Двері були навстіж, я забіг усередину — Тадеуш лежав на підлозі, у його лисій голові вавка юшила кров’ю, Зіна — так її звати? — ревіла, обпершись на підвіконня — у неї була розірвана сорочка. Тадеуш указав пальцем на відчинене розбите вікно — я вистрибнув з нього й встиг побачити спину чоловіка — він був уже коло Мишиної хвіртки, я колись збив її із соснових дощок, ну — ше тоді, коли ти жила з тим дебілом, у нього великий? — я побіг за ним, але він був задалеко, якби я не босий, було би більше шансів. На гайдарí[9] я наблизився до нього, але сил майже не лишилося, дрібні камінці прилипали до ступень, його рухи стали длявими — я впав, Лорко, коло районки, одразу піднявся й продовжив бігти — я махав стесаними долонями й кричав йому в спину — мій голос був схожий на розірване ганчір’я — він кричав шось у відповідь — сил майже не лишалося, ноги почали відмовляти, — як тебе хоч звати, суко? — мене звати так само, як тебе, Юджін! Доїдай, Лор, хочеш знати, шо було далі? — Я згадала: у нього великий. І я ніколи не любила тебе, Горку!

VIII

Не лякайся, вони добрі, Данко!

Я не можу, я боюся, Джек! Забери їх! Я йду звідси, як ти тут живеш? Боже, ти просто дикий, ти ненормальний, ти хворий, Джек!

Який я? Іди сюди! Дикий, кажеш? Хочеш знати, який я дикий?

Відпусти мене, я буду кричати!

Кричи, хто тобі не дає?, хочеш розбудити Мішу?

Да, я хочу, шоб він прокинувся і вигнав тебе звідси! Пусти!

Нам же добре, Данко, хіба нє?

Пусти мене, я боюся! Вони бігають прямо під ногами! Боже!

Тут уже не страшно, правда? Крутни лампочку. Я хочу курити.

Ми розбили якусь банку, ахах, Міша буде злий. Ти чудовий. Я хочу бути з тобою. Як нам бути, Джек?

Якось та й буде, Данко, поцілуй мене сюди-во.

Нє, скажи, як ми будемо, а? Міша догадується про нас, він вижене тебе. Куди ти підеш?

Я не знаю, не будем про це.

Я нічого не знаю про тебе, хто ти, Джек? Скажи мені, хто ти такий???

...

Я вчора добряче напився. У роті — як каже Йоська — котики накакали. Зараз би банку розсолу або ще краще — сто чаполочі. Добре говорити самим із собою. Лежати на росянистому бадиллі пирію, як от зараз, і говорити. Говорити і чути себе. Ви вмієте чути себе? Ніхто не відповідає. Ауууу! А інших чуєте? О, бачу, хтось почав тикати пальці у вуха, сірку хочте почистити? Бачте, ви не чуєте. Людина ікс каже людині зет, що любить її, а людина зет не чує. Людина ен каже людині ен один, що хоче жити заради неї, а вона не чує. Людина а каже людині бе, що треба лишатися людиною, а вона сміється. Смійтеся-смійтеся деревоподібненькі смертненькі шкіртеся їй-богу скільки влізе раденькі-шо-дурненькі гарлапаньте рвіть глотки і ставайте ще глухішими будь-якими мовами чорними білими жовтими зубами чорними білими жовтими гнилими дірявими дядько з-під хмари визирне й кине вам презирливий осміх хи-хи-хи на восьмий день тижня про який ніхто не знає він називається понеділя або смертнота ви живете в ньому й не бачите який чудовий день ні часу ні простору просто житіє купа розбитих годинників будинки з розбитих годинників дороги з розбитих годинників їх не видно немає простору немає світла немає пітьми є дихання є існування є люди із забитими вушними раковинами зором мінус два три чотири вісім ідеальним зором ідеальним слухом і всі бачать-чують однаково погано що я щойно сказав?

Холодний пирій. Кожна мокра бадилина під моїм тілом повертає мене до життя. Я дивлюся вгору крізь дим смачної самокрутки й думаю. Скільки ще дихати? Скільки ще можна не осягати сей простір, не бути спроможним розчинитися в ньому, взяти його за горло й душити, поки він не стане твоїм — тільки твоїм, — де є наше життя? Що ти, енна людино, називаєш своїм життям, допоки не можеш торкнутися вітру? Що ти, деревоподібна істото, можеш узагалі, допоки твій максимум — вдихати повітря? Що може бути кращим за вдихання повітря? За вдихання пахких димів із душею дерева-вишні? Ранкової студені? Дозрівання листя? Криничної води? Усе, що ти можеш, — називати свій рух життям. Свій рух до краю. Викидати зі свого лона, як ікру, оберемки слів, мріяти про вічність, співати про неозорий ю н і в е р с у м, брехати собі про сонцелику гармонію. Забувати про свою глобальну приреченість. Пам’ятати про вчорашнє сміття. Там була пляшка з-під чаполочі, тюлька, огризки денешти[10], шкаралупа горіха, затхла салафанка, загуслі плювки, з десяток недопалків, книжка майже-поета, мертві котенята, діряві шкарпетки, трохи червоної вати, здається, усе. Що є ваше життя? Моє життя — чаполоч! Пахка зеленкувата чаполоч, у якій живе дух могутніх зубрів! Напій великої трави — чаполочі!

IX

Ніколи? Ти не можеш цього знати! Ти сказала це тому, бо я зізнався, шо не любив тебе. Але я не знаю, мо’, й любив. Тепер це не так важливо. Але ти не можеш казати, шо ніколи, бо ти не пам’ятаєш! Ігрик говорив, шо ти не можеш цілісно відтворювати минуле. Твоя пам’ять — частково паралізована. Ти згадуватимеш поступово. Але не кажи, шо ніколи. Ти просто хтіла мене цим вколоти, да?

Нє. Я не любила тебе. Ніколи. Мені просто треба був мужик.

Але ти казала, шо любиш мене!

А цього я якраз не пам’ятаю, Горку! Треба дихати, дихати, дихати! Я не можу багато говорити! Я забуваю дихати!

Але ти брешеш! Ти не можеш знати! Я покличу завтра лікаря ігрика — він підтвердить мої слова — у тебе паралізовані ноги і пам’ять! Він дасть тобі червоні таблетки й триматиме за руку. Скільки мені років? Тридцять сім. Який у мене розмір ноги? Сорок п’ятий. Коли я зрубав аличу Йосі? Коли втопилася Зіна, царство небесне. Де ти народилася?

Не пам’ятаю.

Коли я почав жити в тебе?

Шість років тому.

Скільки тобі років?

Сорок.

Чий це будинок? Наш і Йосипа.

Скільки омелочок на нашій акації?

Сорок три.

Як звали твого батька?

Я не знаю.

Шо сталося о пів на восьму?

Не знаю.

А хочеш знати?

Не знаю.

Я зупинився, бо вже не мав сил бігти далі. Чоловік був метрах у двадцяти від мене. Я сів відхекатися, стесані долоні горіли, ноги почало зводити. Я хапав повітря, як спіймана риба, — хочеш, я насмажу риби? Багато-багато риби! Карася або коропа. Мо’, окуня, Лор? Як тоді — у Зелене свято, пам’ятаєш? То був хороший день. Ми прокинулися ні світ ні зоря — клечана субота ше не встигла вивітритись — ти була дуже сонна — о, як я люблю сонних жінок! — я занурив руки під ковдру й почав водити пальцями по твоїх стегнах. Потім вище — потім знов поміж стегон, ледь-ледь — неквапними рухами пýчок — тоді знову вище, але вже не так легко — пальці починають згинатися, нігті торкаються теплого тіла — м’яко, потім сильніше, знову м’яко — рука пливе між стегон — так слина тече на язик — рухи стають округлими, як плавання язика верхньою губою, — ось уже ціла долоня гуляє шкірою, час від часу вона вибухає короткими відрухами нігтів — вони впиваються в тіло на якусь хвильку й лишають маленькі дуги-сліди, потім рука стає швидшою, впевненішою, темп стає мінливим — від млявого до жвавого, цілунків ще немає, хвилі, пришвидшене дихання — придихи накладаються на видихи, вдихи стають короткими — тоді рука піднімається до губ — вказівний палець збирає з них вологу, потім він проникає до рота й спиняється слабким укусом — другий палець входить, коли язик починає плавні рухи — два пальці входять і виходять — три пальці входять і виходять — чотири пальці входять і виходять — затим рука опускається до нижніх губ — вказівний і середній довго пестять вологе лоно — зверху донизу, коло за колом, знизу доверху, коло за колом, знизу доверху, і! — як уперше — ах! — пальці ковзають всередину, натягнуті, виструнчені — так виструнчується в чоловіка лібідо — долоня схожа на револьвер — кожен постріл влучний — швидко, дуже швидко, ще швидше, неймовірно швидко — рука вилітає й за мить вона вже в роті — постріли ті самі, язик хаотично рухається, пальці стрімко труться об зуби — слина вистрибує з рота — рука повертається до мокрої розкритої вагіни — жорстка музика пальців стікає по розпашілому тілу — льоп-льоп-льоп-льоп-льоп! — дужче, ще дужче, — благаю тебе! — друга рука уже в роті — слова стають незрозумілими — трошки, ще трошки! — цé ти сказала? — аааа! — крик виростає у пісню — боже, як добре, як гарно розтікається біла густа грандіозна ріка.

Коропа? Добре, я насмажу багато коропа. Цілу гору коропа. Ми будемо їсти коропа і пити чаполоч, да? Ти теж трошки вип’єш, правда? І говорити. Увесь час говорити. Дай мені руку. Я хочу провести цей вечір з тобою. Хочеш, я буду читати тобі Лорку? Або Кортасара? Або обох, да? Я увімкну Баха й дістану бокали з богемського скла. Я буду возити тебе нашим садом — від криниці й до сніжного кальвіна[11]! Скільки стане сили! Ми будемо дивитися в небо — воно ще не готове нас прийняти — хочеш, я буду тебе фотографувати? Ти одягнеш свою жовту сукню й улюблені сережки — ті, шо я подарував тобі на наше свято, пам’ятаєш? І ше зелене намисто замість хрестика, добре? Так буде краще. А в руках у тебе будуть пишні царські корони, да? Точно, великі царські корони! Небо, ти і царські корони. Потім я відвезу тебе до нашої акації й фотографуватиму коло неї. Ти будеш усміхатися. А потім будеш серйозною. А потім зробиш отаааак — ахахах — а тоді ооооотако — а тоді тако-во! Ахахахахах! Дай я тебе обніму! Не плач, Лорочко, ми будемо празникувати наше велике деревоподібне життя — ніхто не зможе завадити нам! Ніхто на світі, чуєш мене?

X

Я дивлюся на свої широкі зашкарублі долоні — шматки старої дубової кори. Вони віддають густим тютюном, бо я багато курю й кашляю. Іноді мені здається, що з кожним кашлянням з мене вилітає відтиночок життя. Я забиваю пахку самокрутку й роблю глибоку затяжку. Мені хочеться запустити в себе змію диму — вона прудко проповзе мною й повернеться в повітря. Але я вже буду іншим. Щось усередині мене набубнявіє й житиме до наступної змії. Я курю — значить, я дихаю.

Я виходжу з нашої з Йоською господи грузькими забарливими кроками. Я міг би сісти на стару облізлу «україну», але в неї пробите колесо. Іду. Перший від нашого — будинок Тадеуша — невеличкий цегляний куб із трикутнім шиферним дашком і маленькими вікнами. Далі — старий, як світ, будинок Миші, оточений смолистими вишнями. А тоді — «лісова пісня» — затхла скляна наливайка, у якій люди — ліс — п’ють і співають — мавки й лукаші, потерчата й перелесники, русалки й водяники — напружують пропиті горлянки й заводять п’яну абсурдну пісню. Кричать і б’ються, п’ють і знов співають, обіймаються й знов співають, співають і знов б’ються. П’ють. Зайти б собі та й хильнути — сто журавлини, Мілочко, нє, давай двісті! — дати комусь в синю пику, а тоді й затягнути разом із іншими цю химерну лісову пісню. Іду. Під мостом — колія із засоленими ребрами. Далі — поліграфічка[12]. Дерева, дерева, дерева. Багато мертвих дерев. Осьо несуть пачку пласких місцевих дерев — там написано, шо народилася й померла енна кількість деревоподібненьких, а ще там великий кросворд і гороскоп — обидва складав Миша. А осьо пачка майже-поетичних дерев. Там написано щось про небо, яке плаче. Але ви вже знаєте, що йдеться про дощ, да? А, може, щось інше. Але таке ж тривіальне. І мертве. Як і ці білі дерева, обсипані літерами. За поліграфічкою — коржик — там театр беріз. Колись — казав Йоська — якийсь недолужик лишив на ніч по банці коло кожної берези, а коли зранку прийшов за ними, то забрав їх, наповнені соком і чиєюсь сечею. Смачно ж як! Ще метрів зо двісті — і вже районка — облущена коробка, у якій ніхто не виживає. Хіба що коричнева плиткова настінна змія в плитковій чаші. Тут є дряхлі дерев’яні лави з вирваними дошками — сяду й закурю смачно — ууууухххх — хууууууу! — а затим і собі вирву одну пересохлу дошку, як тоді, коли ми з Мишою тут зустрілися.

Джек — тьху! — я називаю тебе так, як вона, давай вип’єм. Бери осьо. Я взяв симиренки, будеш? Ше по одній, да? Кусай. Ну, тепер слухай. Я — це — не знаю, як сказати, словом, я знаю про тебе й Данку. Давно. Ти любиш її? Не любиш, правда? Але я не про це — давай по третій, кусай з цього боку — о! — слухай, я не знаю, нє, давай я спочатку розкажу, а тоді перейду до того, шо хочу. Данка — вона сирота, я підібрав її, коли їй було сімнадцять — вона ше була цей-во, ну ти розумієш, а я був сам, глянь на мене — нє, ти глянь! — хто на мене міг клюнути? — во-во! — ніхто! — а Данка, бач, вона мене полюбила. Ми жили душа в душу, знаєш, — давай нап’ємось, а? — я жити почав. А яка вона в цих ділах! Дивись мені в очі, кому я це розказую? Любиш, коли вона зверху? Скаче й кричить, скаче й кричить! А я все розпланував. Ти думав, я такий простачок, да? Нєєєєєє, це ти дарма. Я не такий, Джек, тьху ти господи! Я тебе чого до себе взяв? Просто так, думаєш? Ага, ніхєра, — наливай більше! — диви, який ти бик, здоровий, зараза! — я тебе взяв, бо ти не звідси, і ти мені треба в одному ділі. А вона цілувала тебе ось там? — я завжди так збуджуюсь, коли вона це робить — Даночка, моя дівчинка! — сука ти, чув? Ти сука! Наливай мені, суко! Вдариш мене? Давай! Шо ти ждеш, а? Бий! Чого не хочеш? Я тебе ненавиджу, але ти ше мені заплатиш! Ти це зробиш для мене! Да? Зробиш? Знаєш шо? Ти зробиш мені дитинку! Ти підеш до Данки і зробиш мені дитинку! Синочка. Або хай буде доня! Мені похєр! Давай вип’єм за мою дитинку! Скільки ти хочеш? Чого ти мовчиш, а? Дай-но свою скрутку, покуримо її на двох? Ти ж у нас мастєр ділити на двох! Даночка, боже, — моя дівчинка! Ти зробиш мені дитинку, і йди нахєр! Ясно? Нашо ти рвеш дошку? Ти мене не торкнешся, суко! Я вижену тебе, як собаку! Але не зараз. Для початку ти дешо для мене зробиш, да? Опусти дошку, Джек! Опусти дошку! Ти не посмієш! Подивись на мене — давай сходим в «лісову», я пригощаю! Не чіпай мене, прошу! Ти не можеш!

XI

Бачите двійко гайворонів, чорних до синизни? Не бачите? А я бачу. Вони доїдають голуба кольору димчастого туману. Ще трохи — і вони вже на верховітті межи омелою — чорно-зеленою хворобою. Тут — в омеловім океані — так легко втопитися — шпаркі позирки виростають у погляди — а тоді — не встигнеш озирнутися — і ти вже захлинаєшся від споглядання грандіозності живого світу. Плавання стає сумбурним, метушливим, хвилі накривають всю твою плоть, усе, що вище плоті, усе, що більше думки! — людино! — порощить омела — я сильніша за тебе, як і дерево сильніше у своїй пухлинності!

Я прийшов сюди знову. Тут немає думок. Їх вимітають чорно-зелені хвилі. Зовсім немає думок.

Зовсім немає думок.

Зовсім немає думок.

Думати про відсутність думок. Думати про думку про відсутність думок. Думати про те, що не можна не думати. Бо думки — такі ж самі хвилі. І ти, деревоподібна істото, приречена на розтяжне повсякчасне думання. Кожна порожня думка, кожна порожня думка про порожню думку вкладається в пам’ять.

Зовсім немає думок.

Зовсім немає думок.

Зовсім немає думок.

Пам’ять. Вона росте, як християнський цвинтар. Ось ти стоїш, рокований копач могил із великим сяйливим заступом, і вкладаєш у ями спогади. Біля кожного ставиш хрест і йдеш далі. Туди, де —

зовсім немає думок.

Зовсім немає думок.

Зовсім немає думок.

Бачите двійко гайворонів? Вони щось каркають у безкінечний простір. Може, навіть про нас. Немає різниці.

Порожнеча.

По ро жне ча.

Омеловий океан розливається чорно-зелена повінь духмяне сухе вино шугає слинавими ротами тече в очі голови думки абсурдні хирі кругла довершеність із хвилястим діаметром мене поглинає уже по коліна я супроти стихії шматок матерії я тихенький тихенький тихіш од трави взагалі я дуже тихенький[13] я людина із квіткою в грудях що б’ється й чекає на край як і ви люди з того боку білого плаского дерева колись вагітного омелочками а тепер обсипаного словесами про порожнечу люди з квіткою в грудях зі стеблом кровообігу з кореневищем артерій повінь по пояс мені вже зелене то любов а чорне то журба свідомість мутнішає як небеса перед розкрапленням води порожнеча набухає наповнює кругляк із вухами яко чашу з вином що чує жадні ковтки кругляк із очима приреченими на покліпи межи якими лиш бачення світу круглого як омела по груди мені вже океанна пóвнява омиває вже й квітку що б’ється в червоній воді а ритм і я аритмія квітчастого стукоту припиниться й квіти нестимуть туди де сяйливі лопати землею надихані стомлені знуджені знизу доверху однакові рухи натруджені руки і ріки зі сліз по шию мені вже я весь в омелі о мені вже втонути так скоро так важко гребти коли стільки краси неосягнення світу неси не неси свого хрестика з дядьком а прийде іще один з лезом коси і зведеться на пси твоє дихання дихайте поки ще видно прозорий кругляк що у нім хробаки хочуть жити у повзанні їхнім малюється час ти відійдеш як черв але більше землі понесеться у лет перед тим як впаде на холодне і жовте що тілом твоїм називатись не буде більш тільки подоба і відблиск від тіла блідий яко місяць голодний полóвий тож дихай тепер бо кисень скисає потроху тримайсь вже мене з головою накрило тону і тону омелова навала і ти мов одна із омелочок дéрева роду висиш серед інших таких що приречені бути і впасти коли буде примха великого дядька маленького дуже що на ланцюжку хилитається й мучиться яко білизна на хирій мотузці що вітер надме і здіймається в лет боже скільки ще дихати скільки іти цим чорнезним шляхом яко стовбур акації після дощу повітря немає вже майже тону і тону в омеловім суціллі живий потопельник у мертвім саду омели!

XII

Лорочко! Подивись на мене! Шо з тобою? Ти мене чуєш? Ти знов плачеш? Перестань! Я сказав: перестань! Хочеш, як тоді, да? Хочеш? Не зли мене, я ж просив! Якби ми могли, я б тебе зараз трахнув! А так я трахаю Мілу! Ти чуєш, як вона кричить, нє? Я саджу її на наш кухонний стіл і трахаю! Мілочка ше та баба! Бери осьо воду. Перестань!

Лікар ігрик сказав мені багато говорити з тобою. Знаєш, шо було далі — тоді в Зелену неділю? Я сів на «україну» й поїхав за зіллям — Миша каже «татарка» — нє, спочатку я випив сто чаполочі й покурив, хоча про це можна було б і не згадувати, але нє, як можна не згадувати про чаполоч? — було тихо, тепло, я повільно крутив педалі — жодної тобі душі — одні дерева й сира трава. Уже коло моста я побачив якогось пузатого — на базарі вже є хто, не знаєш? у мене папи ноччю не стало, тра’ вінок який взяти — не знаю, дядьку, тримайся! давай, мо’, по сто? пом’янем старого, а? — давай! о, я тебе знаю, про тебе тут всі баби говорят’ на Ватутіна, це ти з Ларіскою щяс, да? — а тобі шо? — нічьо, Тольку жалко, він брат мені, він любив Ларіску, а ти його подвинув вроді, так баби кажут’ — ти всьо сказав? — ну чьо ти сразу? просто Тольці хєрово, спивається, ше трохи — й згорит’ к чєртям, а всьо із-за Ларіски, я того й начав, а папу, да — тра’ помянути, вмер почті на зелений празнік, хороша була людина, поет був, знаєш, таке писав, аж за душу брало, дєнєг не було в ньо’ ніколи, да, а сам був золота людина, жалко, завтра будуть ховати, приходь в столовку колєджа, мама коливо варить, плаче, і я чучуть плакав ноччю, да, помянути тра’, бо хєрово на душі, дуже хєрово.

Так він говорив, Лорко, пузатий брат того дебіла, з яким ти жила. А мамка його так рис у коливі й недоварила. Страшне їдло — недоварене коливо, о, це точно, як вірші того майже-поетика, та бог з ним, хай собі лежить під хрестиком. Я не пив з пузатим, поїхав далі — лікар ігрик казав багато говорити, то слухай: я поїхав далі на старій «україні» за «татаркою», колеса були приспущені — крутилося дуже важко — наче мене посадили рухати два великих чортових колеса дощового Лондона — я шось знаю в поезії, правда? — лікар ігрик казав трохи приправляти свої розповіді — так тобі має бути легше. Я доїхав до поліграфічки — там якраз друкували «красну газету» — чого ти не виправляєш? — ніхто не друкує красну газету в зелену неділю, Лорко, будь дуже уважна, я можу шось переплутати або домалювати — у цьому місті з буквою о важко шось розуміти.

Мені треба дихати, дихати, дихати, Горку! Я забуваю дихати! Точніше — думати про дихання! І про слюну. І про Бога. Я не можу про це не думати. Але я стараюсь чути тебе. Я, чесно, не можу все зразу запомнити, але я стараюсь, повір, Горку — ковтну слину, чекай, о! — ти розказуй, розказуй мені, шо було о пів на восьму? Тоді було жахливо, Лорко, було те, шо все зіпсувало. Я не хочу про це, чого ти питаєш?

Просто. Не зараз, Лорочко, тільки не зараз, я не знаю, чи тобі це треба знати, я насмажу коропа, дуже багато коропа, чаполоч і риба, я вибиратиму кісточки за тебе, хоч? Дивися сюди, у мене ше свіже лице? Я ше нічьо, да?

Да, ти ше нічьо — ахахахахах!

Ми ше такі молоді, такі живі! У мене жовтуваті зуби, але це нічьо, правда? Правда, нічьо, але в тебе такі руки, такі страшні ногті, я ніколи не любила тебе.

Ти знов про це? Ти не можеш цього знати, замовкни, я розповім ігрику про тебе, він буде давати тобі більше червоних таблеток.

Я ніколи не пила їх, Горку, ти знаєш це? Я ховаю їх під язиком — диви, отак! — ґреґ батькович думає, шо я їх п’ю, а я нє, я навчилася його дурити, зараз — о! — і тебе, ти думаєш, я ковтаю цю дрянь?!

Мені все одно, чи п’єш ти цю дрянь і шо ігрик тримає тебе за руку, ти взагалі мені малоцікава, бо я ніколи не любив тебе, але ти, — я не хотів цього казати, ти — інвалідка — людина-каляска з ногами-болванками, ось хто ти, Лор! Не починай плакати! Мене бісить це! Жінка з мертвими ніжками — ахахах! — кому ти треба, скажи мені, а? Боже, пробач мене, Лорко, моя Лорочка, я не можу так, Міла казала правду про мене, я дуже жорстокий, нам треба заспокоїтись, да? Давай послухаєм Баха. Другий Бранденбурзький концерт — наш улюблений, то як? Осьо, я вже вмикаю. Гарно, правда? Слухай. Чуєш, як флейта говорить до нас? Хай грає, Лорочко, а я розповідатиму далі — так радив ігрик — дубоголовий лікар, у я кого світяться ребра — літера ігрик у білому халаті — рогатка з тонкими руками — чого він піднімає руки доверху? — літера вай — натягнути б миршаву мотузку й пустити його обсмоктану головешку в повітря! Хай летить, Лорко, дурнувата голова ігрика — тупого лікаря з районки зі змією в плитковій чаші! — разом з його червоними таблеточками! — хай собі летить!

Я поїхав далі, Лорко, на «україні» за «татаркою» до чорної копанки, тої, шо називають оком циганки — чого циганки, а не цигана, знаєш? — бо в ній тече вода, вода не може бути чоловіком — правильно, Лор, але я не впевнений, шо її так називають, я хтів знати, шо ти про це думаєш. Я нарізав зілля — двадцять, мо’, двадцять п’ять бадилин — я хтів був скупатися в копанці, але не хтів їхати мокрим, я ліг у траву й закурив, я був, як копанка, цікаво, куди воно дивиться — це заплакане циганське око? Тоді я поїхав на базар — зілля прив’язав до рами — їхалось ше важче — я наче крутив — зараз придумаю, чекай — о! — дві великі криниці з важезними відрами — нє, це не то — два набубнявілих сонця, точно, два сонця! — колеса вгрузали в ямах, ноги швидко стомилися, я багато кашляв і часто спинявся. Шо ти тоді робила, Лор?

Я не знаю, Горку, не можу пригадати, я могла лежати й дихати або підмітати — не могла, бо ж Зелена неділя, будь уважна! — да, тоді я могла пекти хліб або — чекай! — або співати.

Добре, Лор, не вигадуй, ти просто спала, я знаю точно. Я приїхав на базар купити коропа — люди бігали, як мурахи — коропи плавали, як люди, у великій мисці — я купив три рибини в якоїсь опухлої жінки — туману з руками й ногами — ну чого ж не можна, Лор? вона справді була схожа на туман! — тут важливіше сказати про коропів — як воно вмирати отак, а? астматично вдихати повітря в прозорій салафанці без аш два о аж два о жодного аш смерть уже скоро трійця рибин із хвостами верткими все менше і менше квапливих конвульсій допоки зустрінуться ніж з головою обслизлої риби яка як і люди від леза іде коби стати нічим як до того як стати живою! — тоді я знов покурив і поїхав назад із татаркою й коропом на дурній «україні» — крутилось ше важче, наче мене посадили крутити дві круглих планети — нє, два ю н і в е р с у м и — аж два о, Лорко, аж два великих о-подібних юніверсуми! Я їхав у вранішній червень із татаркою й коропом на дурній «україні» — для чого я повторююсь? бо так сказав ігрик — сонце було ше оранжевою калюжкою — коло церкви я спинився, Лор, перехрестився — отако, диви, я хрещуся — і Отця, і Сина, і Святого Духа! — звідки ти знаєш, шо не треба «і» перед «Отця»? спочатку було слово, і слово було «і»!, не поправляй мене, ти нічьо не знаєш! — я повернувся назад із татаркою й коропом на дурній «україні» — ти ше спала — я приліг коло тебе й закурив — а тоді став чистити рибу. Нє, перед цим я розклав зілля — осьо там і там, і на кухні, і ше бадилину коло варвари — я любив тебе, Лорко, точніше, я тоді так думав, бо вірив у нас, але зараз я знаю, шо ні, шо ніколи так не було, бо зараз я думаю, шо знаю більше, але слухай далі: я взяв ножа й почав чистити коропа: промив у холодній воді, відрізав голови й став шкрябати луску, а тоді розрізав, дістав зябра й нарізав на шматки — а!, перед цим ше одрізав плавці, це не можна забувати! — уже потім почав маринувати: сіль, перчик, трохи часнику, олія, коріандр — ти прокинулась, коли все вже було готово. А!, забув сказати про кляр: борошно, два яйця, трохи води, можна солі, але буквально дрібку. Наче все. Я заніс трохи Йосі, ми дьорнули по сто — а тоді ми сиділи і їли, я вибирав за тебе кісточки, ти була така весела, Лор! — я точно любив тебе! — ти казала, шо я аполлон — ахахах! — не чіпай мене жирними руками, аполлон! — тáк ти казала того ранку в Зелений празник. Шо було далі? Я багато пив — ми лежали під акаційкою на гарячій траві — омела вже була зеленою — ти в’язала вінок із кульбаби — я складав собі трикутник з газети — нє, навпаки — я — вінок, ти — трикутник — ми розгадували кросворд — вертикально — столиця Мозамбіку — горизонтально — сорт груші — ключове слово — с в о б о д а — я пам’ятаю точно, бо в нас тоді було це слово, ми були вільні, як ніколи — я ше заліз на акацію — ти мене слухаєш, Лор? — да, я слухаю, я намагаюсь! — я кричав шось у повітря, шо саме, не пригадаєш? — може, ти кричав шось про бога, Горку? — я кричав про с в о б о д у! — де твоя логіка?, ігрик був би не в захваті — де наша с в о б о д а?, я питаю вас — за подобою дерева зліплених — скалічених круглим ю н і в е р с у м о м, приречених на існування, яке всього лиш проміжок межи числами на могильній плиті; стомлених однаковістю денних анафор, однаковістю епіфор, прогнозованістю вдихів і видихів; нездатних пізнати світ, пізнати рокованість минущості, забувати про це в радості, щасті, згадати про це в простій думці, намагатись про це не думати, забивати голову непотребом, насипáти пам’яті в торбу з вухами, висипáти з торби відрубки пам’яті — наче червоні обглитані кістки падалі; хирих на час, хирому на умовність; покараних тілом, що згасне, як свічка в піску полового кольору, пополотнілого після згасання; голодних до життя, круглого, як омеловий ю н і в е р с у м.

Було вже надвечір, Лор, коли я, нетверезий, пішов прогулятися.

Чого ти мене кинув?

Я був нетверезий, будь уважна.

Але чого ти кинув мене?

Бо я був п’яним — хтів прогулятися.

Чого ти не лишився зо мною?

Я вклав тебе спати, поцілував і пішов гуляти.

Добре, шо було далі? Розказуй, Горку, я була красивою?

Да, ти була дуже красивою. Я обожнював дивитися на тебе — так японець дивиться на лілейну сакуру — ти і зараз красива, аби не ця сивина й каляска! — я не можу любити каляску — половину тебе, Лор, я кажу правду, ми нещасні співмешканці, які ділять частину будинку.

Люби хоч половинку мене, Горку, мою верхню половинку — чекай, о! — у мене красиві груди, да? Глянь, вони ше даже не обвисли, і соски такі маленькі, як ти любиш, да? — о! — і шия така тонка — а лице ше нормальне?

Нормальне, Лор, одягни назад, не треба. Поговоримо дальше. Я вставив сірника між зубів і пішов гуляти. Не думай, шо я був під чаполоччю й нічьо не пам’ятаю, я можу відтворити все до найменшої деталі: Йоська дрилював черешню — у Миші горіло на кухні, з комина ліз водявий димок — якраз був час свинцевої стуми — Тадеуш шось палив на городі — Бог в поміч! — казали боги, шоб і ви помогли! — тихо так, знаєш, було, сумирно якось — я йшов і відчував кожен нерв цього містечка з буквою о з іншими буквами з площею ен кілометрів квадратних із населенням ен тисяч деревоподібних недолужиків яке омивається чорно-зеленим омеловим океаном і межує з населеними пунктами ен1 ен2 ен3 та ен4. Коло білого дому[14] я став покурити, Лор, сперся на якийсь кістяк й запустив у себе зміючку диму. Аж зараз осьо захотілося — чекай, о! — чекай, о!, це ти? — тáк мені сказала охляла жінка, коли я курив, — це я. Ми про шось довго говорили з нею — худою, як сірник між моїх зубів — про шось неважливе, дурне, як білий дім чорна муха — у мене гірше з розмовами, я їх гірше пам’ятаю. А, мо’, й важливе. А! Ми шось згадували про чайну церемонію — точно! — вона ше складала отако руки й простягала до мене — для чого вона це робила? Великий син духмяного Хонсю поет Ісікава Такубоку вмер у двадцять шість, Лор, а ми ше живемо. Нашо?..

А шо було потім, я вже й не пригадаю.

Я пригадаю, Горку, ти трахнув Зойку.

Ну як трахнув? Просто засадив їй межи кістлявих хай-бог-милує-відвертає сідниць коло санстанції.

XIII

Осьо. Тако. Диви. О! Неси ше! За моє дитя! Рібьонка, сука! Хахахаха! Вона називає його Джеком, чула? Оцю суку звати Джек, гарне воно, да, смазлівеееееее? Дана-Дана-Дана, да-да-да-да-да, на-на-на-на-на! Шо дивишся? Хай тобі вилізе! Ти і цю трахав? Диви, яка баба! Взять би таку кобилку собі в хату, підеш до мене? — беееееееееееее! Хліба дай, і пива для цьóго! — сидить воно, либиться — смішно, да? Диви ондо — який місяць! Аааааа! — то плафон — допивай оце! — отакооооо, як я! — не хоч? — хєр з тобою, Джек! Дана-Дана-Дана, да-да-да-да-да, на-на-на-на-на!

Ми, шааааааааа!, ідем спати, да? Ми, шаааааа!, ідем. Тримайся за моє плече, — ось так! — нам тут трохи. Шааааааа! — я кажу — люди сплять, не кричи, тихо будь, тобі сказано! Отак, маладєц, уже доходим, осьо вже хвіртка, обережненько, не падай! Заходь, — шааааа! — Данко, ти тут? — приймай товар. Зайдеш?

XIV

Людина нещасна, бо час — це свідомість. У моїй чарці чаполоч, тому я можу сперечатися з часом. Із часом не зможу й цього. Я одягаю світло-сині джинсові шорти, білу сорочку, сонцезахисні окуляри. Я знову кажу неправду — я ніколи не носив окулярів. Сонце. День. Серце дня. Яблука. Гарячі. Стиглі. Час. Висить на гілці, шкіриться, знущається, рухається. Час — свідомість. Свідомість — життя. Жити — вмирати. Дерева. Простір. Не-осягнення. Духмяне димне повітря. Я. Людина з квіткою в грудях. Омела. Часу не існує, однак його відсутність тільки підтверджує існування. Світло й пітьма — це тільки кольори часу — чорно-біла свідомість, старий телевізор на лампах, фільм братиків Люм’єрів, гайворон у чистому небі, буква о на білому папері, кішка на снігу, великодня дряпанка, тонконога зебра, береза зимова, мова жебрака, білий вірш африканця. Людина.

Я йду босоніж засмаглим розжареним садом. Огненна трава в рудому мурашші обпікає мої ступні, сонце висить-звисає, наче підпалена омела на невидимій гілці, розпромінюється, жде нас. Метелики літають, крилами пісню — тиху, жваву, більше веселу, ніж сумну — пишуть, сідають на щось. Живі ще. Вишні-черешні, всевишні-прийдешні, все-лишні-тутешні, денешти-де-мешти?, білі-наливи-біло-щасливі, сливи-кра(сиві), симиренки-семиденки, де-сад. Акація. День. Іду. День іде. Десь-інде тіні. Темні. Тануть. Тінь криниці, схожа на чорний гриб. Тінь аличі, схожа на смерть. Тінь часу, схожа на хрест. Квіти зі щуплими тінями. Я бачу вітер. На жарких рухомих тілах дітей саду людини містечка країни планети ю н і в е р с у м у. Бачу великих зубрів, що з глевкої твані виповзли. Шестеро могутніх зубрів. Стоять-дивляться. Відкіль ви, стожильні діти л і б е р т і? З пущі. Хочте води криничної? Хочемо. Беріте. Хочте в тіні спочити? Хочемо. Лягайте. Каштановим тілом влягайтесь в траву духовиту, спочиньте! І я коло вас, неофіти с в о б о д и, побратими пашистої чаполочі-трави, ті, що бачили душу істинного пралісу, володарі дикого грандіозного простору з прозорим повітрям, ті, що пізнали праістину цнотливих вод — рухомих, в’юнких, прозорих — нащадки золотої природи! Що вас принесло сюди, великі? Вітер. Шурхіт верткого бадилля кадилля трави що униз і наверх проростає допоки не звідає леза лишивши коріння у чорній землі як лишає життя чоловіка з останньою думкою страхом налиту як чарка із кров’ю людини слабкої непевної здатної жити лише до пори і до часу який не існує і всує не згадуйте тінь його плину якого немає бо є тільки ранок і вечір що білими нитками зшиті і день що до ночі не здатний торкнутись ніколи ні коми ні крапки лиш літери чорні на білому дереві мертвому жертвами падають стовбури щоби вставали слова у книжках як на площі стає галасливий народ подивитись на страту Того Хто Вродився Того Хто Іде в небуття що ні часу ні світла у ньому а тільки ніщо непорожнє й неповне. І голос гілля що руками є плоті дерев до відновлення здатних за примхою часу який не існує бо є тільки літо і осінь жовтавістю зшиті й зима що вростає у вéсну як скресне вода крижана до відновлення здатна й рокована бути у русі подібно до риби слизької що лезо побачить опісля сяйнóго гачка з волосіні тонкої пливи не пливи але край недалеко ось там за лілейним лататтям красою багатим вбирай не вбирай своє дихання зябрами буде нестерпно ось там за межею води де блукають істоти з ножами й тарілками діти й дорослі діди і баби із ротами й зубами слинавими боляче буде! І простір розкутий розложистий вітер у нім розкошує як Пан попід небом якого немає бо є лиш межа споглядання за нею ясний ю н і в е р с у м без краю й початку один як життя і людини і зубра у танці смертей що у нім заплітаються ноги верткі нетверезі невпинні як плин раз-два-три раз-два-три і скоріш і ще швидше наскільки можливо хай іскри летять із-під ніг навіжених Того Хто вродився Того Хто Піде але поки танцюйте щодуху щоруху нарощуйте темп мов на жарі багряному танець ваш дикий щоб юшило потом із плоті на дерево схожої наче проміння зробилось водою гарячою й тілом стікає з обличчя до п’ят тож ось так витанцьовуйте в танці смертей що у ньому одна витинає у центрі у соло її стільки пристрасті страшно аж ступні димлять у шаленому ритмі тримайтеся люди і зубри сьогодні і завтра у восьмий день тижня смертноту або понеділю!

Величні зубри, потужні володарі безмежного рóзмаху, що прийшли сюди — до цієї скромної госпóди з розхилистою акацією — заберіть мене із собою — слабкого, приреченого, деревоподібного — я носитиму вам невинну прозору воду, вириватиму оберемками преосвященну чаполоч, всотуватиму з вами кожний порух незбагненної пущі, запашистого пралісу й вітру, я бігатиму з вами неозорими шляхами, що ведуть до с в о б о д и! Ти не можеш, деревоподібна істото, іти з нами і бути з нами — вільними й нестримними — бо твоя є слабкість, неслава й неволя, як наша є сила, і велич, і воля, бо не здатне ти, двоноге творіння, торкатися вітру, осягати сей незмірний простір зі сущим повітрям, що тисячі виношує запахів, бо не спроможна ти, низька вищосте природи, пізнати привілля, всипаного з піднебесся, бо несила тобі, людино з квіткою в грудях, позбутися твердих лещат у круглякові з вухами, що ймення їм — думка!

Лягайте ж хоч тут — коло мене — дужі неймовірні зубри, полежимо мовчки на палахкій траві, як лежить сонячне коло супроти нашого погляду, спочинемо від томливого думання у сні міцному, спокійному, у сні без снів — порожньому, як думка про відсутність думки. — Не можемо ми, безпорадна людино, лежати й дихати коло тебе, тим більше — снити в бездумному сновидді, бо путь наша довга — до пущі смарагдової, сокровенної, де немає місця хирлявій істоті з двоногою подобою!

...

Сонце таке об’ємне, променясте, небо залило. Тінь омелілої акації, схожа на суху бабу з клунками. Сон це. Прокидаюсь. День лежить. Варвара дивиться. Думка родиться. Скрутка на столі. Газета. Чаполоч.

XV

Шо було тоді в сім тридцять, Горку?

Зажди, Лор, бери осьо, я тобі почистив, не пересолив?

Нє.

За нас, да?

Нє! За мене й за тебе!

Добре.

Розказуй — о! — тепер про те, шо змінило все, зіпсувало все.

Добре, я розповім колись. А поки слухай:

Я хапав повітря, як спіймана риба. В очах мутнішало, серце вистрибувало. Їж, я ше почищу. Якийсь час я був без свідомості — як ти, Юджін? — я прийшов до тями від його міцних ляпасів — нá води — голова болить? Я не пам’ятаю, чи я шось казав йому тоді, але пригадую точно: дуже боліли вилиці, я тримався за голову так, шо пальці торкалися скронь, з потилиці цівкою струменіла тонка квітка крові — гарно ж, да? — ти так бігом оклигав, Юджін, будеш довго жити! Я би підняв тебе, але ти непідйомний, здоровий, сука, кіло дев’яносто-сто, да? Знаєш же мене, Ю, придивися — шоста школа, шестьорка, ну? — містер Ґрейв. Юджін Ґрейв. Він приклав мені до голови якийсь шмат мокрої рядюги — трохи легше, Ю?

Ми йшли дуже повільно — я тримався за його плече, він — Юджін Ґрейв — шось наспівував шепотом — так шелестить газетний трикутник на твоєму волоссі — how many roads must a man walk down before you can call him a man?[15] — я потроху приходив у себе — куди ти мене ведеш? — ми йдем на котлован, Ю, там, де узко-колєйка, був там?, добряче ти шандарахнувся, ну нічьо — how many seas must a white dove sail before she sleeps in the sand? — нá осьо, дьорни, трохи попустить — не ставай на люки, вони забирають енергію! — чого ми туди йдем? — бо там тихо і добре, Ю, будем говорити і випивати трохи — у тебе є скрутка? — нема, тільки «пріма», будеш? — давай — yes, and how many times must the cannonballs fly before they’re forever banned? Було близько шостої.

Я тебе згадав. Ти вів англійську в шостій. Я гнався за тобою, шоби добряче вмазати, — нашо ти бив Зіну?

Пий. Я не хотів, вона мене довела, шльондра. Я приходив до неї тільки так — спустити молочко — ну ти понімаєш мене, ніхто — нікому, просто туди-сюди й розбіглися, а тут, оце сьодні, давай мені про любов!

Шо таке любов, Ю? Це те, шо тобі не дано. Нашо ти бив її?

Вона вдарила мене — вліпила по мордасах, а тоді кинула тарілкою — отак, диви! — я зірвався, не хотів, чесно, ай дідн’т вонт ту, бери водку, будем пити, скільки зможем, поки ллється ця хєрова казьонка, — будеш?

Я питаю тебе: нашо ти чіпав старого Тадеуша? — Він кидався на мене з ножем, Ю, я захищався, твоя вавка засохла, сенкс ґад. «Пріма» така нічьо після водки, да? Я вдарив його, Мілочко, ой, Лорочко, вибач, я буду старатись далі не плутати, в зашкарубле лице — ахахах, містер Ґрейв! — тільки один раз — межи носом і лобом — тáк собі, не дуже сильно — як батюшка грішного — ахахах! — шо таке любов, Лор? — Це те, шо тобі не дано, Ю! — Я ше трохи вичавлю лимона — так смачніше. Ми пили казьонку й курили «пріму» коло старого котловану з Євгеном Могилою — учителем англійської, якого вигнали, знаєш, за шо? Він приставав до гладких дівчаток.

XVI

Ти вернулась! Я скучив, золотко. Причини́ там двері, іди до мене бігом, я так хочу тебе, знімай це — шшшшшш! — швидше, ось так, я втомився ждати, я просто горю! — нічьо не кажи, просто віддайся мені! Трахни мене! — я Вас? — да, ти мене, сідай отак, рухайся, давай — як тоді, на вахті, коли ше нам заважав Бах — забула? — нє, я добре помню — цілуй мене тут, отак!, любиш це зо мною, да? — люблю, люблю, люблю, д-у-ж-е-л-ю-б-л-ю — бери його — глибше — да, так! — візьми рукою, як я люблю, не кусай! — у тебе таке волосся — яке? — не відволікайся, працюй! — прокурене? — працюй, я сказав! — ти це вмієш, де ти навчилась? — на вахті в шестьорці, хах! — працюй! — цукерок смачний, дуже смачний! — пташине молоко? — працюй, золото, буде тобі молоко — біле, смачне! — знов кусаєш! — просто роби це, не говори! — повертайся сюди, нє, сідай на стіл — отак! — скрипить? — нічьо! не зупиняйся! — сіль впаде — заткнись! — як же добре, як я ждав тебе! — люблю твої груди — подобається? — да! — не кричи так, Лорка буде плакати! — мені похєр на Вашу Лорку, трахай мене! — замовкни! — не смій нічого казати на неї!, вона — каляска! — да, да, да! — тихіше! — злазь, ставай отут! — нагнись більше, отак, да! — шшшш! — а туди хочеш? — не знаю, попробуй, попробуйте — пальцем, спочатку пальцем, да, продовжуйте, як же добре, боооооооже — тихіше! — в-о-н-а-в-ж-е-і-т-а-к-п-о-ч-у-л-а! — ти мала сучка, я тобі не дам спуску! — тепер сюди, да? — да! — тільки обережно — больно, аааа!, не так глибоко, не виходь, не виходьте! — пальцем тепер, отак! — швидше! — кричи, сучка, не бійся!, нас уже й так почули, я так ждав тебе! — уже не болить? — нє, вже добре, дуже добре! — палець! — два пальці! — да, два! — я вже скоро, а ти? — ми багато говоримо! — ааааааа! да! да! да!

...

Будеш курити?

Буду. У мене сьодні день народження.

Можеш казати до мене на «ти».

Ти поздравиш мене?

Вітаю, Мілочко!

І всьо?

Нє. Тримай.

Шо це?

Ніж.

Ніж? Для чого? Для чого мені ніж?

Я хочу, шоби він був у тебе.

Хто дарить жінці ніж?

Я. Уууууух — хууууу. Можеш шось ше зірвати в садку — буде тобі букетік! — святкуєш день наближення до смерті?

Нє, я святкую день народження!

Добре, давай, за тебе тоді, не вмирай — ахахах! — ти ше мені треба!

Для чого?

Сама знаєш, для чого. Да?

Я спала з іншим.

Уууууух — хууууу. І як?

І так: я кайфанула.

То чьо приперлась сюди? Принести мені болячку від свого дружка? Відпусти мене — я тобі нічьо не винна!

уууууух — хууууу! — торгуєш передком, да?

Відпусти, я сказала!

Ти сказала?

Я розкажу всім, шо ти спав зі мною, коли мені було тринадцять! Тебе посадять, хочеш?!

Сядь! — ууууух — хууууу! — випий, давай помовчим. Шшшшшш!

Слухайте поки ось шо. Казочку про сім сестер.

Жило-було сім сестер. Нє. Краще «жили-були». Мо’, просто «жили»? Бо як жили, то й були. Або просто «були». А як були, то теперки їх, діточки, уже немає. В глинку пішли. Але як то було — слухайте. Були собі сім сестер. А чого «собі»? Ще раз:

Були нам сім сестер у тридем’ятому царстві. Не було в них ні мама ні тати — тілько бабусь із дідусею. Жили вони бідно, їсти-пити обмаль, одежина рваненька, чобітки пошарпаненькі. Зібралися якось сестри та й вирішили, що годі їм у злиднях животіти.

«Як же ми грошей заробимо?» — питає найстарша сестра в молодших. «Ми можемо всі обрізати волосся й продати!» — відповіла сестра, старша за трьох, але молодша за трьох. Подумали інші три старші сестри та інші три молодші сестри й погодились.

Ідуть-бредуть сім сестер темним-темним лісом до дядька, який зрізує коси великою гострою косою, та й захотілось їм пити. Підійшли вони до прозорого озерця водиці напитися, глянули на своє довге волосся востаннє, осміхнулися сумно і пішли далі. Ідуть-бредуть сестри в одежині рваненькій, чобітках пошарпаненьких, та й захотілось їм їсти. Назбирали вони ягід, нарвали грушок-дичок та й пообідали. Ідуть-бредуть далі сімко сестер до дядька з великою сімкою в руках, що нею він зріже коси молодих дівочок, та й захотілось їм спати. Прилягли вони на моху лісовому та й заснули, а як прокинулись, то побачили, що лишилось їх тільки четверо. Поплакали сестри й пішли шукати тих трьох, які зникли. Ідуть-бредуть четвірко сестер, протирають очі заплакані довгим волоссям, як бачать — трійко білих трупів висять на трьох соснах. Придивилися — а то їхні сестри. Заплакали знов сестрички, пообіймалися, пожурилися та й пішли собі далі. Ідуть-бредуть мовчки сестри в скорботі та й захотілось їм відпочити. Прилягли на траві прілій і заснули. Сняться їм мертві сестрички з розкішним волоссям, з усмішками чудовними. Прокинулись, дивляться — аж тут лишилось їх тільки двійко. Розгубилися сестри та й побігли стрімко шукати двох інших сестер. Ідуть-бредуть, як тут бачать шматки тіла людського. Придивилися — а то їхніх сестер хтось порубав люто. Розревілися сестри, пообіймалися та й пішли далі до дядька, який волосся купує. Дивляться — і вже нарешті видніється будинок, який і шукали. Підходять, стукають, як відчиняє їм чоловік дужий: «Ви волосся приймаєте? — Я, заходьте!». Зайшли дві сестри смутні, заплакані, підставили голівки з косами розкішними дядькові з великою гострою косою, та й лишилися без волосся довгого. «Тепер давайте нам наші гроші, дядьку!» — каже одна з двох сестер. «Я їх віддав п’ятьом іншим вашим сестрам!» — кинув грубо у відповідь дядько та й задушив сестер їхнім же волоссям.

Сидять-плачуть-журяться дідуся з бабусем, що ніколи не було в них ні дітей ні внуків. І ніколи вже й не буде. Хіба що станеться диво, діточки. А поки тільки біль і скорбота. І ще злість до того хирого дядька, який ходить-бродить, курить пахку скрутку та ще й вигадує всякі казочки про сім сестер, яких не було й не буде. Сто чортів йому в цицьку! Дурний вигадник з хворою уявою. Блукає — дітей лякає.

Ти заспокоїлась, всьо?

Да, ти так страшно кашляєш. Знаєш, чьо я прийшла?

Знаю, тобі треба секс.

Дурний ти, мене тут всі хочуть в «лісовій» — тільки ножки розставила — і всьо. Я прийшла, бо хотіла шось тобі сказать. Налий мені.

Бери осьо, пий. Така вкусна штука, шо це?

Чаполоч, Міл, кажи, шо маєш, і йди.

Да? А я думала, ми ше раз, як всігда.

Кажи. Я не знаю, мені перехотілось.

Чуєш, шо ми наробили? Лорка плаче.

Йди, я тебе прошу, завтра приходь.

Іду, якшо так.

Я — це — хтіла сказати: я дуже люблю Вас. Тебе. Дуже.

XVII

Я підкидаю свій трикутник з газети над головою — і стаю буквою і. Спершись на комин, пускаю різні димові букви в повітря. Людина з квіткою в грудях із цього боку білого плаского дерева. Той, хто прийшов і піде. Роковано. Миттєво. Без можливості вибору. Туди, звідки прийшов. Уууууух — хууууууу.

Вона має мене знайти — жінка з великими губами й прудким язиком — Ляня. Я не хочу про неї, але ми маємо зустрітись. З королевою омелового океану. Куриться. Кашляється. Пригорща думок у кулаці голови. Ніч глуха, як голова. Кругляк із вухами. Кругляк блідий — обдмухана кульбаба в чорному полі — голова чоловіка, хворого на жовтуху — око схвильованої пантери — дивиться-вдивляєть­ся вниз — авель благає братика — дулька білявої попелюшки — жовтавий камінь жорен — сонце з ампутованим промінням — місяць. Тихо, як у могилі. Під хрестиком. Здається, тільки дим цієї скрутки здатний на лоскотання тиші. Уууууух — хууууууу. Пітьма-немовля вляглася собі в постіль — лежить-не-спить — дірява рядюга, покладена на світло.

Там — унизу — під цим трикутнім дашком — Йоська і Лорка. Пришелепкуватий дід і жінка-каляска. Яке пашисте повітря — наче три життя в ньому — дихаєш і не можеш надихатись. Чаполоч. Я кричу в неосяжне привілля — кричу, як тільки можу, як зубр реве у ліс — аааааааааааааааааааааа! — як вовк свобідний на місяць, поголений під нулик — кричу з усіх сил у нікуди — так кричить голодна горлиця в безмір шалений — я ситий по горло цим не-осягненням ю н і в е р с у м у, його незбагненними порухами — ааааааааааааааааааа! Наливаю собі п’ятдесят, але нє, я не хочу брехати, я п’ю з пляшки. О! Ааааааааакаційко, дівочко-жінко з короною сизої птахи, глянь-но на моє наге чоловіче тіло — чи я ще годний для сподівань на радість? Шелесни хоч гілляччям лапчастим, не стій, як укопана в землю утяжливу! Ніч набучавіла — час змінив расу і рясу — на жовтянку захирів. О!

...

Я не дуже пам’ятаю, який був день, скоріш за все, субота або понеділя (смертнота). Згадав би швидше, якби не Дана. Я читав молоко і пив книжку на трикутному горищі Мишиного будинку — щурі підмітали хвостами попіл, спека пливла, як фуґу, піт — дощем. Це була книжка Еліота — і ми люди порожні, спустошені люди, соломою випхані, купчимось і мозки солом’яні хилим[16] — вмієш, енна людино, літати? Та не літаком, сховай свої квитки, куди ти?!

Я почув грузькі рухи ніг на драбині, приставленій до мого трикутничка — тух-тух-тух — так звучить дерево в мить входження сокири — здоров був, Джек! — І тобі не хворать, Міш! Я приніс тобі ось шо — ти не подумай, я назбирав з «красної» газети, тут небагато, але для мене це пристойна сума, на ню ти можеш купити собі беушну «україну» і трохи пожити. А мо’, шось ше. Але ти знаєш, шо я прошу взамін, да? — Нахєра мені беушна «україна»? — Шось друге купиш тоді.

Він поклав мені на коліна зібганий згорток купюр і був схожий на маленького хлопчика-прислугу. Свічку за гривню.

Я все підготував, Джек: там помиєшся — я нагрів води — а тоді — туди.

Він тицьнув кістлявою рукою в сторону літнього душу, а потім униз, де була кімната під горищем.

Давай покурим. Ууууууууух — хуууууууу! Скільки там?

Дві тисячі з копійками. У мене більше немає. Знаю, шо мало, але візьми, скільки є, не відмов, бог тобі дав більше, як мені, — глянь на мене! Тьху!

Я — ще дай-боже дядько — докурив скрутку і спустився драбиною — тух-тух-тух — до Мишиної господи. Я помився в літній воді — Миша рідко грів дзбан — ще раз покурив і вперше за весь час зайшов до будинку Миші. Світла веранда з великим старим диваном і кріслом-гойдалкою — чого він не пустив мене жити тут? — дуже велике вікно, грошове дерево, трюмо, стос газет — тоді вітальня — стіл із телефоном, балки на стелі, герань, алое, петунія, два стільці, етажерка з книжками, килим на стіні, палас на землі, сонце у вікні, горіхи в мисці, сервант — що далі? Далі — двері. Зайшов. Люстра у формі омели, телевізор, картини з пейзажем міста з о — а мо’, це портрети? — годинник круглий скляний — руками махає — час у ньому задихається — ікона святого Михаїла — диван. На дивані — Дана.

Драстуй, Джек.

Драстуй, Даночко.

Стіл накритий: дві склянки, тарілки з кайомками, виделки, вишняк у графині, пюре, зелений салат, м’ясо, хліб. Маслини були.

Сідай з того боку, буду дивитись на тебе.

Серветки жовті, винограду ґроно, свічок трійко. Сідаю.

Тут можна курити?

Не можна. Але сьодні можна. Міша буде не проти.

Буде?

Він прийде завтра, ми двох тіко. Ура!

Данко, я хочу дихати у світлих стінах, я так давно не спав у ліжку — тобі смішно?

Не смішно, Джек, я просто радію.

Ціла ніч наша — гола ніч, довга, як Мішина шия — ахахахах — наша ніч, наш вечір, Данко, — наливаю вже — свічка плаче — за нашу ніч, да? Да! Міша вміє робити вишняк, нічьо не скажеш. Хочеш про ньóго?

Не хочу. Ууууух-хууууу. Їж. Бери осьо, це Міша робив. Ой, вибач, не хтіла. Він любить мене. Всьо. Давай пообнімаємось. Я скучила. Твоє тіло — ммммм — наш синок буде мати таке ж тіло, да?

Твíй синок. І Міші.

Да. Але тіло твоє буде, очі твої?

Сідай. Поговоримо. Ось шо, Данко. Я хочу сказати тобі: ти не знаєш мене, ми трахаємось — подай мені маслинку — бо ти мене збуджуєш, я хочу тебе, люблю твоє тіло, знаєш? — знаєш! — я приїхав сюди — у це місто, в якому нічьо не можна зрозуміти, — бо так було треба — я не хтів, просто так було треба — затягнись! — Міша — твій страшний головастик — узяв мене до себе, шоб я кінчив у тебе — він заплатив мені — ну як заплатив? — мазнув руку медком на один пальчик — і я взяв, бо на нулях — мені тра’ їсти, Данко, дай маслинку, її Міша не готував? — перестань! — і я це зроблю, мені не важко, але ти завтра ж забудеш, шо це був я, ясно?

Не говори так зо мною, Джек! — я хочу дитину, але Міша не може, він — цей — ти зрозумів! — але він буде хороший папка — ти просто зроби нам, і всьо! Давай пити вишняк! Мені вже добре — ахахах — а тобі?

А мені хоч би хни! Ууууууух — хуууууу.

...

Кохатися, щоб зачати дитину — не собі — іншому чоловіку, в голу ніч — довгу, сяйну, намолену — з красивою хмільною жінкою, яку хочеш, але не любиш — плоть любить плоть, енна людино — це кохатися з самим собою. Думати, яким буде це дитя — слабка одиниця ен населення ен міста ен країни ен — чи виросте таким же, як я? — чи буде це дівочка? — яка вона буде? — висока, як я, чи мініатюрна, як Данка? — чи буде нещасна, як ми двійко? А якщо хлоп — чи буде він дужий? — як він триматиме удар і як битиме сам? Краплино, що з неї родиться істота рокована, яким буде це дитя? Куди поткнутись творінню, обтяженому диханням? Краплино, що виростеш у дитину, чи здатна ти нести відповідальність за приреченість істоти, що матиме усвідомлення краю свого? Кохатися, щоб зачати дитину, — це ставити велику свічку за здоров’я у теплий свічник. Дуже теплий. Гарячий.

...

Я так люблю лежати на твому плечі, Джек. Тоді нічьо більш не треба. Так якось добре — поцьомай мене — знаєш, шо він сказав мені? — Хто? — Міша. — Шо? –Шо боїться тебе. Шось є у твоїх очах таке, шо не можна встояти. Тут ніхто нічьо про тебе не знає. Де ти був до того, як приїхать сюди? Чим ти займався? Чого ти — здоровий мужик — живеш отамó зі щурями? Розкажи хоть мені — ми спим, і всьо, і нічьо більше. Ти не розказуєш про себе. У тебе є діти? — Хто його знає, Дан’. Я для цього сюди прийшов? — Ти не розкажеш? — Нє. — Скажи хоч одне: ти колись любив? — Да. Подай сірники. — Ууууууух — хуууууу. Куди ти підеш потім? Коли Міша тебе попросить. — Як звати дівку з отого дому? Ларіска. У неї є хто? — Є. Толька його звать. Любить її — трясеться. Не варіант для тебе, Джек. — Вона буде моя. Ууууууух — хуууууу. Якшо я захочу. Я буду жити в неї. — Ну-ну. — Не віриш? –Нє-а. Давай вип’єм — за наше дитя, да? — За твоє. Ваше. — Наше і наше, да? — Нє. Тільки ваше. Як ти кажеш, Ларіска? — скільки їй? — Тобі згодиться. В неї папка вмер був недавно. Мамку вона й не знала — згоріла молодою. А хата лишилась. І це ж Толька підвернувся — п’є, правда, трохи, але мужик наче нічьо, толковий більш-менш, робить, папа в ньо’ поет — так пише, аж за душу бере — про нашу вулицю був написав, то ми всі гуртом його — це — цитували, а про любов як пише! Любов — любов — любов! Сука ця ваша любов. Кому вона тра’? Тобі вона тра’, Джек?

...

Говорити з жінкою — чужою, сп’янілою, легкою, як подув оксамитового бризу, доступною — це заповнювати тишу сухим здриганням повітря, вдавати цікавість, голос холодний, як тіло річного вужа, пускати в обшир порожній. Насправді мовчати. Мов час ти. Звучиш, як годинник на руці Господа. Монотонно. Безпредметно. Марно. Чого Господа? Бо тільки в нього на руці є годинник. Круглий, як омела. Як ю н і в е р с у м. Час. У вас — деревоподібних — на руках лиш безглузді підробки з нервовими стрілками. Ходять по колу, наче ув’язнені навколо тюрми — худі, обсмоктані — коби вернутись туди, звідки прийшли — такі ж несправжні, як сміх від лоскоту. Котра година, Господи? Жодна.

Нема ні годин ні хвилин ні секунд тільки кола умовності вельми однакові поки стоїш з того боку лілейного дерева поки пливеш межи лебедів чорних що в рівних рядах як солдатики разом докупи зберуться й стріляють в людей пробиваючи нáскрізь усе що живе у людині людського бо слово патрон що виношує порох як час у своєму масивному череві Тих Що Пішли й не повернуться більше бо є тільки раз для буття що дорівнює диханню час чоловік що народжує мертвих як жінка живих в животі чоловіка хрести і хрести що під ними земля а у ній немовлята сумирні що бачили світ не пізнавши нічого бо є лиш подоба і відтінь химерна примара осягнення обширу щó нас прийняв не волівши впустити свідомість у себе о прóсторе сяйний пусти хоч погрітись обсмоктане тіло з кістками і кров’ю що квітку вмиває в міжгрудді як птаху запущену в клітку і бийся не бийся не випустять в лет безборонний о прóсторе сутий розкований чистий пусти хоч подихати плоть у своєму безмежжі дурні тілесá ходять-бродять коб істину вічну незбутню знайти яко папороть в цвіті бо є тільки віра в буття боже мо’ нас немає так само як істини ти хоч існуєш? скажи не мовчи дай нам знати що є ти що сутність твоя се не сутінь свідомості я вже готовий помацати руку твою і вином причаститись солодким як правда про вічність я твій прихожанин що прощення просить гріхи розбрелись по дурнім кругляку все таке не таке я тримаюсь за думку як риба за гак із напнутим на себе слизьким хробаком і живу і пливу наче риба німа і нема ні пощади мені ні розради тепер я люблю тебе прóсторе час у тобі розтікається мов краплі поту по плоті життя десь іде як рибалка на став і спіймавши всіх нас у торбину кладе ти рибина слизька як побачиш свій берег то край твій прийде але поки пливи під лускою ховай те що ближче до квітки що в грудях росте і що б’ється як риба об лід томý дихай і дриґайся яко худа стрілка часу в годиннику бога його є лиш слава і сила і воля тривка і правічна!

...

Підкури мені, Даночко, хоч’ зо мною по-циганськи? Ууууууух — хуууууу. Поцілуй мене тут — нижче — оближи — да, як я люблю це! — п р о д о в ж у й — я зроблю всьо, шо скажеш, Джек, я твоя повністю! — спускайся вниз, але нє, давай ше тут, о, так! — заткнись! — яка ти брутальна сука, да? — я твоя сука, да, хочеш таку суку? — дуже хочу, дай-но тут, отут, да, як люблю твої соски — продовжуй! — не щіпай так — ахах! — Джек, болить, ааааааай! — кричи голосніше, я збуджуюсь! — осьо тут, Дан’! — да! — нижче, не спіши, ше тут, спускайся, але повільно, я так люблю це — мовчу, мовчу, мовчу!

Язик такий слинавий, рухкий, шорсткий — ходить моїм тілом — так ходить вода біло-ніжним лататтям — так ходить слимак вапняною стіною — так ходить масляний пензлик у руці батюшки на чолі прихожанина — так ходить крапля майбутньої людини плоттю людини — я відчуваю кожен слинавий порух — доторк до тіла — так ходить ранкова роса тілом дитини поля — так ходить мурашка радості тілом дитини — так ходить пристрасть від коліна до живота: язик жінки — це дим чоловіка. Боже, Данко! — не згадуй Бога! — ахахахах! — я — твій Бог, сучко! — я — твоя прихожанка, Джек! — як я люблю його — а як він любить твої губи — ахах! — добре тобі? — дуже!

...

Жінка — чужа, красива, гаряча, яку ти хочеш, — це радість несусвітня. Зайди до храму, хлопчику, — бачиш, як ллється бліде світло на тіло пахке, мокре, рухливе? Ніч, що рядно діряве на жовтосяйному обширі, свіжістю дихає. Засутенілий малюнок стрілки годинника на руці Того Хто Створив. Котику сіренький, котику біленький, котку волохатий, не ходи по хаті, не ходи по хаті, дай життя дитяті. Дитя буде жити, котик буде снити. Ой, на кота дрімота, дитя вийде з живота. Буде собі плакати, а ми поки — трахатись! А-а-а-а! А-а-а-а! Ніч — це заплющене око часу. Під його повікою, як під ковдрою, кохаймося, деревоподібненькі, доки тримається в небі плід великої грішної яблуні. Людина ен входить в людину ен один, і дві плоті течуть до третьої — лілейною річкою, яко обличчя (від)світу, — дитя білої пристрасної води, ким ти станеш?

...

Всьо, піднімайся сюди. Дааааааааа-ночко, піднімайся! Хоч шé трохи? Ну добре, давай, візьми осьо вишнячку — ага! — глибше — отак, да — кххххх! — я люблю курити, коли ти це робиш — ууууууух — хуууууу.

...

Господи! Скажи, чи зароджувався Ти так само вишукано, як входить злотистий промінь у пахковиту ріллю? А мо’, як можний чоловік у райські ворота? Про що ти думаєш, енна людино, кидаючи білу насінину? Чи не про те, що виросте велике стебло колосу з твоїм розхилистим корінням? Чи не про те, що за колоссям прийде косар з руками натрудженими? Життя прожити — це поле перейти: од білої насінини до леза кінчастого. Котра година, Господи?

...

Моя Даночко, я вже не можу! Руки впиваються в руки — жуки схрещують лапки — повільний напружений рух гарячою спиною — так альпініст рухається скелею — вверх і вниз, вверх і вниз, вверх і вниз — стегна! Ніжно облизувати шию — кусати в проміжках — і стискати стегна. Притискати наструнчене тіло жінки до свого. Відчувати порский язик у вухах. Спускатися до сідниць руками. Як добре, Бо’, як добре нам — бозна-чи-Тобі-потрібним — у хвилини пристрасного єднання, коли усолода більша за мислення, коли плоть наша вища за душу, як баня церковна вища за ясла! Водити нервово напружений палець межи спітнілих сідниць. Думати. Про входження в жінку, яке ось-ось відбудеться. Запускати думки в гарячі чоловічі руки — думки виростають у рухи — так гусінь стає метеликом — бачиш, як бубнявіють думками жили? Жінко, я лишаю в тобі саджанець життя, що дихає втіхою! Якою ти будеш із важним куполом живота? Даночко!?

...

Не спи, людино, у час весни свого буття несосвітенного, коли квітка грудна буяє і стерпна ще думка про стухання її, про стихання стукоту червоного пуп’янку. Не спи, людино, коли пітьма хворіє на зоряні висипи, а тиша — плівка на шкірі повітря. Люби, енне тіло, у палахкому поті дух свій вихлюпуй, коли прамовчання природи стелиться в простір неозорий, коли птаха нічна клює прямо в час і співає про небеса пливкі. Плином сп’янілої плоті наповни сей келих, що порожнява ймення їй, чудовна істото, здатна на дихання і на кохання! На охання! О-о-о! А-а-а! У-у-у! Кричи з усіх сил од усолоди палкої, вивільнюй хіть свою невпинну, жінко, наче ніж у плоть твою увійшов — так кричи, поки зорі полові цвітуть, свої стебла сховавши в небесну ріллю! К-р-и-ч-и!!!

...

Дай-но я зроблю тобі добре, Даааа-н! Осьо так, да! — язик ходить низом живота, долає доокола пупка жінки пливкі кола, заходить в саму ямку пупка — а далі? Нижче, іще нижче, і вже — і! — спочатку легкі доторки кінчиком язика — так торкається подув білої голови купави — а далі? Рухи язика стають акцентованішими — межи воложистими її губами ходять слинаві гарячі доторки — заходь до жіночого собору, язичку-шалунчику, повзай тілом — ах! — глибше умощуйся в едем пречудовний — п-р-о-д-о-в-ж-у-й! А далі? Шість і дев’ять кохаються на очах у вечора, шість і дев’ять стають числом пристрасті — чоловік і жінка стають єдиним цілим — п-р-о-д-о-в-ж-у-й — синхронна усолода тіл набуває градусу неможливості — боже, який недоречний ти в нашій глибокій втісі, але чого твоє ім’я викрикуємо ми в мить високого блаженства? — Божеееее! — як добре нам, як легко нам у спільному задоволенні викрикувати ймення твоє! — чи гралися адам із євою в шістдесят дев’ять? — ми, збуджені, мислимо гарячими тілами, спраглими до злиття, що завершиться апогеєм тріумфу плоті, але поки не будемо про це. Іди сюди, Данко, — іду сюди, Джек, — я хочу зверху! — сідай отак, да! — льоп-льоп-льоп-льоп-льоп! — а так у нас вийде дитя?

...

Ніч — жінка-метиска із золотавими очима. Як тобі вона, небесний дядьку? А вам, енні чоловічки? Тихо так — чути дихання схололих стовбурів, розстріляних денним сонцем. І дихання нас — людей після пристрасного кохання. Про що ти думаєш, деревоподібна істото, після грандіозного тріумфу єдиного доказу свого існування — тіла? Мовчиш. Куриш, осміхаєшся, порожняву думку вигулюєш. Яко пса. Знаю-знаю: думаєш, що ще є час, що є ще порох і порух є соковитий, що здатний ще до любові біло-вологої, сподіваєшся. Думаєш. Ходиш-світишся. Про край забуваєш. Живеш.

...

Ну, ти кінчив у мене, Джек?

Нє. Не буде нічьо. Не буде. Я передумав.

Ууууууууух — хууууууууу.

ХVIII

Він приставав до гладких дівчат, Лор. Одна, кажуть, спала з ним пару років, а коли взнала, шо він лізе до інших, розказала матері про те, шо він її змусив силою. Ніхто не довів його вину, але зі школи його вигнали. Ми пили казьонку й курили «пріму» коло старого котловану з Могилою. Я вже не згадаю, про шо ми говорили, ми напились і, здається, плакали. Сміялись. А тоді заснули. Нашо ти пив з ним? Не знаю. Скільки ти тут живеш? Шість років. Де ти народився? У місті ен. З високими димами. Іншими деревами. Як звали твого батька? Я не знаю.

Ти ше забуваєш дихати?

Да. Жди — о! — нашо ти нагадав? Я почала потроху не думати про це. І про Бога. Ну, шо він поганий. Я не хочу про це думати. Але я не можу.

Не починай плакати! Я посаджу тебе на бульйон, ясно?

Не кричи на мене!

Я не зношу, не зношу, не зношу — мать твою! — сльози! Ти чуєш, шо я кажу? Ти мене дістала! Я вивезу тебе в ліс із твоєю дебільною каляскою! І хай там тебе катає ідіот ігрик з піднятими руками — до кого він їх здіймає? — до того, хто всадив тебе на це крісло? Ахахахахах! Не реви!

...

У цьому місті з буквою о нічого не второпаєш. Я наливаю чаполочі в чарку рота й рахую: одна, дві, три — тридцять три, сорок, сорок одна, сорок дві — сорок три??? Де сорок третя омелочка? Ще раз: одна, дві, тридцять три, сорок, сорок дві. Де? Йось, ти не бачив? Агнєшечко, сонце, ти не бачила мою омелочку? Дааааааааан, Міш, мо’, ви бачили? А ти — як тебе? — ти не бачив??? Хто сьодні в «лісовій», не Міла? А вона не бачила? Лянь? Ти де? Прийди сюди, покажи мені, де вона! Лорко, ну хоч ти скажи, не мовчи, де моя омелочка? Ніхто не бачив? Дівочко кругла, досконала, де ти???

Я випиваю півпляшки залпом і закурюю обсмоктану, як тінь моя деревоподібна, скрутку, тримаючись за комин. Під місяцем — лисим, половим, довершеним — шукаю омелочку сокровенної акаційки. Босий і голий шукаю. Ступнями бадилля-кадилля трави прілої до землі притискаю. Приречений. Ще дихаю. До пори до часу в годиннику Того Хто Створив. За вас, енні люди, за мене — рокованого, за сутінь хирляву, за зубрів величних, що бачили серце трави чаполочі!