Чаполоч

Епілог

Щоразу, коли я берусь до перечитування цього рукопису, мені стає ніяково. Відчуваю себе зайвим і немічним, адже мої сухі вправляння в слові зовсім не пасують до цього розкішного живого шаленого тексту, що належить перу Євгена Горка. Водночас знаю, що не можу не сказати, не пояснити людині з того боку білого плаского дерева цю божевільну історію людини, якої я ніколи не бачив.

Я не називатиму свого імені, у цьому немає жодного сенсу. Із анкетних фактів вам важливо знати лише те, що я журналіст, який нещодавно переїхав до міста, де Євген Горко прожив до втечі. Його не назву також, бо цього не робив автор тексту. Вживатиму саме термін «текст», бо погано орієнтуюсь у жанрах сучасної літератури. А тепер про все конкретніше.

Через певні особисті обставини я залишився без роботи й житла в один день, тому змушений був звернутися за допомогою до свого друга-журналіста (його імені не розкриваю з низки причин), з яким ми колись раніше навчалися в інституті. Він запропонував мені пожити в нього певний час, поки знайду роботу й вирішу свої проблеми, на що я радо погодився й наступного дня вже стояв із трьома великими сумками в нього на порозі. Сьогодні, коли за вікном екватор осені, я сиджу на балконі квартири друга й пишу цей епілог до книжки, яку ви, сподіваюся, читаєте.

Не буду зупинятися на описі свого життя після переїзду, зосереджуся лише на одній визначальній для тексту історії, яку мій друг розповів одного вечора, коли ми пили бренді та їли піцу в нього на кухні й узялися до відвертих розмов. Суть її така:

зранку того ж дня він отримав дзвінок від збентеженої жінки, яка розпачливим голосом шукала порятунку від агресивного чоловіка, з яким проживала в цивільному шлюбі. У його блокноті вона знайшла якісь непідписані номери, записані на сторінці із назвою міста, яке він покинув. Жінка набрала перший-ліпший, сподіваючись на те, що це буде людина, яка зможе приїхати й забрати його, оскільки він став украй небезпечним. Вона назвалась Ларисою, а ім’я чоловіка озвучила як Євген Горко. Повідомила адресу й дуже просила не зволікати з приїздом. За послугу обіцяла заплатити. Карта показала, що відстань між містами — близько двохсот п’ятдесяти кілометрів.

Мій друг розповідав про це дуже знервовано, курив одну за одною, губився в думках. Я відчував, що за цим ховається щось дуже серйозне, дуже інтимне для нього, але боявся запитати. Зрештою, мені не довелося довго чекати — після чергової цигарки він оповів мені страшну історію про жорстоке вбивство його батька та несправедливо закриту справу А. Г. і Д. В. Кажу «несправедливу», зважаючи хоча б на те, що Євген Горко в своєму тексті сам зізнається в скоєнні злочину.

На мою думку, є сенс у короткому поясненні певної логіки дій мого друга, аби розплутати деякі сюжетні нитки. Як ви пам’ятаєте, після вбивства відбулася їхня з Горком зустріч, на яку він ішов із гарячим наміром помсти, однак сутичка завершилася його фізичною поразкою. Горко одразу ж покинув місто, фактично не залишивши нікому шансу довести його вину, тож упродовж усіх цих років мій друг носив у собі незагоєну рану впереміш із відчуттям власної немічності проти несправедливості. Дуже ймовірно, усе так тривало б і далі, якби не дзвінок жінки. Звісно, удруге схибити ніхто не мав права.

Того ж вечора на кухні ми продумали нехитрий план, за яким мій друг мав поїхати до міста, куди втік Горко, і провести своє приватне розслідування. Задля отримання необхідної інформації він мав зіграти роль слідчого, який нібито веде справу А. Г. і Д. В. Цього разу його вже не цікавила ідея фізичної розправи, головною метою було довести вину кривдника шляхом збору максимальної кількості свідчень. Нам також важливо було продумати питання безпеки мого друга, адже в разі зустрічі фізично сильніший і до того ж агресивний Горко міг удатися до радикальних дій, однак проблема вирішилася сама собою: через два дні Лариса зателефонувала й повідомила, що її цивільний чоловік зник.

Наступного ранку мій друг поїхав до містечка, зі стели якого хтось поцупив літеру о, оселився в місцевому готелі й одразу ж узявся до справи. Усі свідчення він записував на диктофон, після чого одразу ж дублював файли на ноутбук. Безумовно, ключову роль у процесі розслідування відіграв священик Зіновій, який досить несподівано допоміг справі. Виявляється, п’ять останніх частин сповіді Горка він також записав на диктофон й надав моєму другові як доказ під час зустрічі. Стверджував, той поводився досить дивно і здатний на нові злочини. Своїм обов’язком вважав довести інформацію до відома правоохоронних органів, будучи готовим навіть пожертвувати своєю репутацією людини церкви.

Нарешті, іще раз перепрошуючи за некликану присутність у тексті, маю пояснити, як саме вся ця направду шалена й драматична історія оформилась у рукопис, підготовлений до друку. Отже, через сім тижнів мій друг повернувся виснаженим і засмученим. Попри неабиякі успіхи в просуванні справи, Горко все ж залишався на свободі. У пошук було надіслано цілу групу в складі близько десятка людей. Однак-таки спіймати втікача поки нікому не вдавалося, хоча й на його сліди неодноразово виходили. Як Горкові вдавалося вислизати, лишається загадкою.

Зовсім не дивно, що моєму другові не терпілося чимскоріше покласти край справі й знайти кривдника, тому через якихось кілька днів він знову повернувся до групи пошуку. Під час короткого перепочинку він показав мені три грубих зошити Горка, знайдені на вершині гори одним із місцевих з того краю. Скоріш за все, він не встиг їх захопити через поспіх, узрівши людей, які піднімалися до нього, а серед залишених речей були також сорочка, окуляри й склянка. Саме так до мене потрапив цей дикий розкішний текст, і тут варто дещо деталізувати.

Коли друг поїхав, на його прохання я одразу ж узявся до детального вивчення зошитів. Маю сказати, з перших сторінок я спіймав себе на думці, що отримую неабияке естетичне задоволення, тому поглинув увесь текст фактично за день. Він був написаний доволі розбірливим почерком і майже не містив перекреслень та виправлень, що дуже мене здивувало. Деякі слова були написані друкованими літерами або підкреслені, глави пронумеровані — кожна починалася з нової сторінки. Із цього можна припустити, що Горко писав текст як художній твір і, можливо, уявляв його собі як рукописну книжку. В окремий заповнений лише на третину зошит він умістив сповідь, яку слово в слово зачитав Зіновію (принаймні це можна говорити про останні п’ять частин). На деяких сторінках можна було побачити світло-жовті плями — цілком імовірно, він плакав під час її писання (може бути й варіант із чаполоччю, яка має світло-зелений колір).

Після завершення читання зошитів я перейшов до вивчення диктофонних записів, довірених мені другом для розшифрування. Саме в процесі роботи над цим у мене й виникла ідея скомпонувати весь матеріал в один манускрипт і надіслати його до видавництва. Головним завданням, що я поставив перед собою, було максимально автентично передати те первісне й магічне слово людини-злочинця, людини-парадокса, людини-психа й людини-письменника Євгена Горка. Отже, за якийсь тиждень я передрукував написане в усіх зошитах, кожен із яких зробивши окремою частиною книги. Єдиним винятком став фрагмент, який був винесений на початок третього зошита — його Горко, скоріш за все, записав уже після того, як прочитав Зіновію сповідь, але хронологічно він мав стояти перед нею. Саме тому я помістив його на початку другої частини. Щоби всі диктофонні записи органічно вписалися в текст, я вирішив їх поставити в другій частині й перемежувати між собою чітко структуровану сповідь і діалоги мого друга з дотичними до життя Горка людьми. Оскільки автор уникав непрямої мови у своєму тексті, я не став долучати її і в так званих позазошитних фрагментах. Такий прийом видався мені цікавим.

Кілька слів про деякі мої мінімальні втручання в текст. У першій і третій частинах я дозволив собі зовсім не багато приміток до певних слів, які, на мій погляд, були найбільш необхідними (для розшифрування назв локацій мені довелося скористатися мапою «містечка без літери о»). Переконаний, я міг пропустити чимало моментів, які теж варто було б окремо пояснити, але списую це на власну ерудицію й водночас сподіваюся на вашу. Що стосується другої частини, то до неї я не долучив кілька кілька диктофонних записів, бо вони не давали жодної додаткової інформації або вона дублювалася в інших діалогах, уміщених до книги. Нумерація фрагментів зі зрозумілих причин змінилася тільки в другій частині, у першій та третій усе повністю відповідає оригіналу. І що, мабуть, найголовніше, — вибір назви книги та назв розділів я залишив за собою, зважаючи на те, що в Горка вони були просто відсутні. Сподіваюся, читач мені пробачить.

Десь тут і хотілося б уже поставити крапку й укотре повернутися до перечитування цього незбагненного для мене тексту-метафори, однак лишається ще одне етичне питання, про яке не можна не сказати. Як ви вже зрозуміли, цей манускрипт — драматична персональна історія мого хорошого друга, тому без його дозволу я ніколи б не став афішувати її для загалу. Хоча справа А. Г. і Д. В. і так стала резонансною, у книгу все ж уміщено матеріали, які назавжди могли б залишитися замовчаними. На мою превелику радість, у нашій вчорашній телефонній розмові мій друг дав згоду на подання рукопису до видавництва, до того ж сам попросив ніяк не «прикрашати» його персону (пам’ятаємо, його поведінка є часто неадекватною та брутальною). До речі, він сказав, що вони знайшли вирізьблений на дереві свіжий напис «ю н і в е р с у м» в одному з гірських лісів. Можливо, його зробив сам Горко, аби заплутати тих, хто його розшукує. У будь-якому разі наш герой (чи антигерой) наразі на волі.

Ось, мабуть, і все. Насамкінець хочеться ще раз перепросити за присутність у тексті й завершити цю книгу короткою замальовкою Євгена Горка, з присвятою Анні та написаною ще в підлітковому віці. Я зумисне вирізав її з тексту сповіді й приберіг для ролі пуанта в цій книзі. А тепер маю бігти. Здається, телефонує друг.

Я несу себе-немовля до твоїх білих грудей, Анно. Візьми його своїми пропахлими цигарками долонями й заколисуй, заки не засне назавжди. А не схочеш, виросте той, хто його зараз тобі приніс. Сидітиме за партою на уроці в Бога й учитиметься любити людей — отримуватиме двійки. Викорчовуватиме твій стогін од любовної усолоди — не зможе. Їстиме власне серце посеред кинутого життя. Можливо, навіть збожеволіє. Тому бери, Анно, заплакане немовля й заколисуй його, як востаннє, не дивися в очі, не думай про лихе, не зважай на крик, нічого не говори, заколисуй його, заколисуй, заколисуй.