Чаполоч

І

Коли

сумирна світань

криштальною росою

заливає

простигле стебелиння півсонної трави,

шпаркі нетлі зникають у відтіні дерев,

а розпрозорене небо

здмухує вощані зорі,

прокидайся пити сизе молозиво порання.

Протерши очі,

нанизуй легке дихання

на намисто густої тиші

— смакуй нею. Випий води студеної

непоквапними ковтками,

окропи тепле обличчя, а затим

у вíдхлань ранкову кинь

живий окрик.

Здіймай руки.

Всотуй енергію

зародження нового немовляти часу.

Розхитуй

у вітхненній свідомості

свій космічний ю н і в е р с у м.

Будь н и м.

Із піснею пізньотравневого ранку, деревоподібна істото, рушай у тиху путь до заспаного храму лісової хвої. Лельом-полельом думай про безборонну душу могутніх зубрів — живися думанням.

Подайся в танок із самим собою під мелодійне звучання власної полегкості — ногами вільгу землю виціловуй. Перед входом до храму вклонися. Заходь. Будь тихим.

Роззирнувшись, межи пахкими хвойними стовбурами ти знайдеш їхні тіла. Преосвященні тіла чаполочі. Перед доторками до них пірни, деревоподібний, у пóвів малахітової подоби трави — безжурно купайся. Скрапування сонця крізь руків’я дерев усмоктуй — розпромінюйся. І тоді починай. Збирати. Серця в колоссі. Легкими порухами долонь вітай праведну стиглість — квітка до квітки — обабіч пропахлої лінії долі мовчатимуть пуп’янки — дихати їм дозволь. Будь ніжним.

Будь ніжним, коли нестимеш сіро-зелені душі чаполочі. Наче первóлітка чистого на хрестини. Наче пам’ять на прощу. Наче сльозу до обличчя. Відвічально. Сти́ха. Летом привільної птахи, пропахлої високостю. Думкою схимника про гармонію. Чшшшшшшш. Голос впусти всередину плоті — не тривож супокійний рóзмах. Ти — тільки людина, здатна на споглядання. Не-осягнення сутого сенсу власної присутності. Схилення голови перед проваллям. Терпіння плину. Скорення.

Розкладай серця чаполочі на чистій ряднині обережними рухами. Вдихай їхню пахку плоть — видихай присмуток. Сяйним позирком на квітчасте колосся наснажся. Спочинь. Од себе. Хирого на існування.

Рівно двадцять смиренних ранків дивись на зірвані тіла чаполочі в ледь сласному сиропі. Мовчи в унісон із ними. Не допускай думки про можливість доторку. Бійся схибити. Цілуй очима квіти кольору обличчя страченого Ісуса. Тримай дистанцію, енна людино. Пам’ятай про смерть. Не забувай бути. Тримайся зосереджено. Не намагайся зламати годинникову стрілку.

Привіллям

душі

двожильного зубра

освяти

злагідне чекання

настоювання чаполочі-трави.

Жди.

Щоранку трепетно жди.

Трепетно жди.

Жди.

Ж.

Д.

И.

Кожною клітинкою деревоподібного тіла жди.

Наче димчаста горлиця укóханого самця — жди.

ІІ

Фільтрувати не тра’. Бери осьо тако й наливай. Готова вже. Чуєш, як пахне? Свіжа. Глибше вдихни. Так краще чуєш?

Да. Дуже вкусно.

А тепер бери осьо на ложку — сьорбни.

Ммммм... Дай-но і я попробую. Божественно.

Хочеш ше?

Давай.

Прошлий раз була трохи не така якась, чи нє? Мо’, й не така. Тютюн принесла?

Да.

Умніца. Ти ж у мене умніца?

Ага.

Скучила за мною?

Да.

Чьо смутна така? Сталось шось?

Нє. Втомилась просто.

Лягай поспи. Я ондо диви шо склепав. Чим тобі не ліжко, а?

Класно. Люблю тебе, Жень. Дуже-предуже люблю тебе!

...

Під моїми блідо-жовтими нігтями блукають тютюнові хмари. У легенях — осміхається дихання. Кашель тримається десь межи грудьми й горлом — помре від власного звуку. Хрипи перестали лякати. Голос, здається, навіть зоксамитів. Зморшки майже не глибшають. Ямки в щоках не змінилися — змінилась усмішка. У ню став заходити час. Шрами настоялись. Стали чіткішими. Проросли всередину. Бучавіють. Пускають коріння. В очах.

...

Тут дуже висока вологість, і мені час від часу важко дихати. Я згадую слова Лорки — починаю думати про дихання. У ці моменти я підходжу до невеличкої шпарини у вимазаній вапном стіні й спрагло хапаю повітря. Рибиною, викинутою на берег. Я роблю глибокі вдихи, і через якийсь час мені стає легше. Найчастіше задихання приходить уночі, коли я зачиняюсь на замок, — мені хочеться увіп’ятися нігтями в легені й запустити в них кисень.

Коли ти захочеш подумати про абсолютну с в о б о д у, згадай про кисень.

Тут цю будівлю називають літньою кухнею. Нижній ярус — льох, верхній — холодна затхла кімнатка. Стеля — у балках. Підлога — дерев’яна. Саморобне ліжко. Стос рядюг. У кутку стіни — ікона. Богоматері. Ліворуч од неї — годинник. Під — заготівка чаполочі. Ще нижче — ляда. Трухлявий столик — пласка дошка на старій цеглі. Грушка лампи на дротяній гілці. Книжки. Зошити. Шафа. Обігрівач. У центрі — сам собі страшний я. Більше нічого.

На вулицю виходжу тільки за потреби. Зодягаю обідране пальто і пухову хустку сутулої Вєри, трохи підгинаю коліна й імітую її незграбний крок. Іду до вбиральні й назад. Сміюся із себе. Німим сміхом. Нервово плачу. Не очима. Спускаюсь до льоху. Намагаюся заспокоїти себе, дивлячись на слимаків. Курю. Приглушую звук од кашлю долонями. Стримую удари в стіну. Це — найважче. Найлегше тут — пити чаполоч.

Коли починає темніти, я завжди затуляю шпарину в стіні камінцем і запалюю дві свічки. Не вмикати світло — у моїх інтересах. Ховати присутність — головне завдання. Триматися обережно. Нести свій хрест без руху. Дивитися на Голгофу з літньої кухні.

Ууууууух — хууууууу.

...

Поспала трошки? — Да. — Воду будеш? — Ага. Візьми мене за руку. Такий холодний. Замерз? — Трохи є. — Клади сюда — отако. Подивись на мене. — Тобі не страшно зі мною після того, як я тобі всьо розказав? — Нє-а. Якби було страшно, я б тебе тут не приютила. — Точно не боїшся? — Точно. А нада? — Бог його знає. Я сам себе боюсь. Ууууууух — хууууууу.

...

Розказуй тепер, шо там чути. Всьо тихо? — Не дуже, Женічка. Не хтіла тобі казати. Тут такі діла: сищік ходив до Зіновія. Не знаю, шо вони там говорили, але він тебе вроді як здав. Ти умніца: зразу поняв, шо він не буде мовчать. Добре, шо ти втік сюда до мене зразу після сповіді. А тут ше цей поц приїхав — Ларіскі пасіба — ну нічьо, вигребем якось. Мені друге інтєрєсно: нашо ти розказав Зіновію, якшо знав, шо він тебе злиє? — Я не йому розказав, а Богу. Це тебе не стосується. Звідки ти знаєш, шо Зіновій здав? — Мужики в «лісовій» говорили. Уже всі знають, да? — Женічка, давай лучче покурим. — Я питаю: вже всі знають про мене, да? — А як ти думаєш? Сищік приїхав бозна-звідки раді тебе, опитав півгóрода, тебе всі спалили, крім мене, панятно, ти змився красіво — і не будуть говорити? — Шо шé чути? — Нічьо вроді. Ти ж тільки сиди тихо, мамкіне пальто вдіваєш, як виходиш? — Ага. — Всьо ж буде добре, да? — Мусить бути, Міл’. Ууууууух — хууууууу.

ІІІ

Мені було незносно дихати в затхлому квадратику літньої кухні — вийшов у сад. Бездонна криниця ночі з чорною водою — дядько з мозолистими руками крутить залізний ланцюг із діжкою — душа протікає. Місяцю встидно бути голим — провалитися би крізь небо. Лупа з голови Всевишнього обсипалась у темінь — світиться. Прибляклі скелети яблунь — смертельно живі — на рентгені ліхтаря. Хистка зáморозь. Німотні порухи леготу. Ледаче перегукування псів. Зляканого серця стукіт.

Голова людини й куля земна — жорна.

Піді мною — студене лілейне листя. Над — лапчасте гілляччя — кровоносні судини обширу. Чи то часом, чи то вітром обглитані. Болить? Не дають отвіту. Рухляві риби в криниці ночі — думки чоловіка; спиняться — сам знаєш, що буде. Зябра, наповнені гелієм. Наче голодному звіру посеред безлюддя несходженого — хочеться крикнути!

Мовчу. На весь будинок хворого черепа думаю. Про жінку з омелового океану — Ляню. Вона приходила вчора, але я не міг вийти. Стояла коло воріт цього облупленого обійстя, струнким тілом блукала межи дерев — плакала. Мо’, вона приносила мені думку про сорок третю омелочку, а мо’, хотіла покликати на купання. Я не знаю. Лянечка — дівочка, яку я ніколи не бачив. Чшшшш. Нікому не треба знати про Ляню. Ті, кого я називаю вони, не зрозуміють. Вони скажуть, її немає. А мо’, вони самі не існують? Нездужна дійсносте, чи ти не відтінь вигадки?

С т о м и в с я.

Останнім часом дуже болить у скронях. Тук-тук-тук — зігнутим указівним пальцем б’є по шкірі фізична свідомість. Відчуття — наче перестати пити пігулки. Щось відбувається. Таке враження — мене до чогось готують. Чи вже? Під цими холодними стовбурами тільки й ховатись. Але, Бо’, не смійся так! Як нестерпно це чути! Чшшшшш. Порожньої думки озвук. Ламання лінії спокою.

Лянь! Глянь на тіло моє чоловіче — і йди від мене!

Тебе немає. Я тутки. Тебе немає. Я — марення твоє. Тебе немає. Нема? Є! Тебе, я кажу, немає. Тутки, кажу, я. Замовкни!

...

Посеред ночі сиджу. Тінь моя ліхтаревою перебита. Холодно. Димові кола з рота — літери о у слові прóстір. Струшування крапель із крил горлиці. Запах вільгих дерев — поезія, що не потребує слів. Розпорошення атомів н е в и з н а ч е н о с т і. Тримання сутемряви й рівночасне наближення до розсвіту. Протікання душі. Чим критимеш? Смолою з черешні.

Присоромлений хлопчик води — легкий дощ.

Тебе немає.

Тутки я.

Хтось наполегливо намагається розколоти горіх голови. Зась комусь. Я тримаюсь. Жовтими руками за дерево життя. Біль нестерпно бубнявіє. Він — чоловік. Ми порозуміємось.

IV

Як ти спав? — Не спав. — Зовсім? — Зовсім. — Я на роботу. — Добре. — Ти злий? — Я ніякий. — Я буду скучати. А ти? — Для чого ти це питаєш? У цьому є шось странне? — Я на люблю таких питань. Пробач. — Ти холодний якийсь. Чи мені кажеться? — Я не хочу про це. — З тобою тяжко, Жень. — То вижени мене. — Ти ж знаєш, шо не зможу. — То шо ти хочеш? — А чого може хотіти жінка? — Мені не до цього зараз. — А коли? Коли тобі буде до мене??? — Подай тютюн. — Відмовчуєшся? — Будеш курити? — Да. Ну скажи мені: я хоч трошки тобі треба? — Да.

Ууууууух — хууууууу.

Є замовлення? — Да, єсть, я забула сказати: два для одних і два для других. — Зроблю. — А для кого? — Ти їх не знаєш. — І не хочу. — Скоро весь гóрод буде пить твою чаполоч. — Аби трави вистачило. — Люди кажуть, вона божественна. Ти в мене зубр. Великий красівий зубр. Улибнись, зубр. — Зубрам ніхто не наказує, Міл’.

...

Вєра — єдине, що ще може цікавити мене тут як чоловіка. Одного дня я хотів би взяти її сутуле півстолітнє тіло ззаду в льосі або прямо тут, слухаючи відлуння її крику, впиваючи долоні в зношений стан. Не роздягати. Не робити прелюдій. Входити глибоко. Затримуватись, притискаючи. Прискорюватись. Без слів кинути на ліжко — жорстко продовжувати. Пальцем водити межи сідниць — до спини рухатися. Тоді — різко — нижче — до ніг — стискати й рухатись швидко. Бути тілом. Перевернути — схрестити її руки зі своїми — зробити паузу. Роздягнути. Ах! Знов увійти у зволожену плоть — жіночих ніг літеру Л читати. Затуляти їй очі долонею — пальці спускати до губ — водити мокрою лінією — трахати півстолітню Вєру. Піднімати її ноги — входити в берізку жінки — жадібно кусати за стопи. Облизувати їх пальці. Потім — узяти за горло — долоні наструнчену літеру с запустити. Виймати повністю прутень — запускати знову — енну кількість разів — тваринно. Відпустити руки — залишити тільки пазл тіл. Віддати все на поталу розкутого руху. Бути рухом. Безжально мстити за зрадливість плоті — стікати потом — відчайдушно радіти — доходити піку — викинути в простір дикий окрик! — з у п и н и т и с я.

Далі — дуже швидко одягнутися. Спрагло курити скрутку. Дивитися на ікону Богоматері — до біса задимити кляту кімнату — випити сто залпом — од душі прокашлятись — сплюнути. Ударити в стіну — знести обридливу штукатурку. Розбити в кров кулаки. Розтрощити тут усе до біса разом із сутулою Вєрою! Дерти, дерти, дерти до коріння спітніле волосся — біль ше більше біль ше більше!!! — ааааа! — скривити обличчя! Далі — влити в себе півпляшки — і бігти.

Од колосальної галюцинації під назвою життя стрімголов бігти!

...

Ось уже блискавичним рухом ти минаєш їх — деревоподібних, хирих, непевних, бозна-кому-потрібних — скалічених немовлят епохи пост-; утоплених і викинутих на берег жити посейбіч часу; нестерпно байдужих одиниць населення грандіозної країни ен ю н і в е р с у м у; приречених на вічне чекання химерної гармонії — міфічного Ґодо — загублених у мряковині ілюзії. Тих, що убивають час суєтою, а насправді — хтó кого убиває? Покоління розчарованих і невизначених — хронічно наляканих можливостями: мрія і дійсність уже не мають сенсу. Відчуваєте, як чекання свята розтрощено самим святом? Одягай тепер паперовий ковпак на нерозумну голову — іди похмелятися. Після Дня насмішки над знеціненим прагненням. Іди.

Ось вони — розставлені, як дерева, істоти нового тисячоліття, розбиті незнанням орієнтирів, — де ми? — сполохано дивляться в незмірний макрокосм — бачать б е з о д н ю. Мільярдними руками тримають хитливу вісь існування — удають живих. Носять у лоні таких самих. Стрибають із мостів і вікон. Усі до одного кроками із секундним інтервалом мчать у напрямку до. Птахою додо. Заки не впадуть у. Заки не ляжуть під.

Не питайте мене, як пройти від могили до неба, бо я не знаю.

Покоління втраченого інтересу, политого соусом полі-, й анархії цінностей, я не люблю тебе. Я зневажаю твою незграбність у користуванні с в о б о д о ю, я цураюся твоєї сліпої аморфності, я ненавиджу твої кляті винаходи, ти — роздерта родимка на тілі великого ю н і в е р с у м у. Ти — коріння епохи нічого-не-потрібності. Ти — пліснява новонародженої історії. Я — гнилинка у твоєму смрадному суціллі. Я — остання літера абетки мови країни ен — сама собі огидна душа — од себе рокованого мушу невпинно далі:

бігти. Усе важчими вдихами хапати кисень — пускати короткі повітряні поцілунки з легень. У простір. Триматися на мушці часу. Ти — безтямний бігун по татуйованому числами колу: фінішна стрічка твоя — лезо, мантачкою нагострене. Усе буде добре! — кричить у спину крилатий гіпсовий хлопчик.

Не слухай і не вір.

Біжи.

V

Мені не дуже нравиться, шо ти тут вписався, ти знаєш це? — Здогадуюсь. — Треба шось рішати, Жень. Мілці он голову закружив — їй би молодого да толкового, а вона всьо за тобою бігає. Душі не чає. Ти її любиш хоть? — Люблю. — Та не любиш ти, дуриш дитину, а це дочка моя, я їй не таке будущє хочу, понімаєш? Шо ти їй можеш дати? Оту свою водку? Іспользуєш да викинеш, як непотріб. Я знаю вас, мужиків. Скажи хоть, за шо шукають тебе? Мілка каже, ти вкрав шо. Це правда? — Да. — Багато вкрав? — Два. — Шо два? — Нічьо, не хочу про це. — А нашо ти про це Зіновію розказував? — Я Богу розказував. — І стало легше? — Без різниці. — І шо тепер, синок? Живеш, як вовк. У Мілки молодість одбираєш. А мені, знаєш, душа болить, за неї, я свою жизнь он уже згубила, хоть для доці хочу нормальну. У тебе ні кола ні двора, у розшуку, по возрасту ти їй не підходиш. А нам ше, не дай бог, як узнають, шо тебе прикриваєм, знаєш шо буде? Разом з тобою сядем. Я тебе по-людськи прошу: іди од нас. Мілка поплаче трохи да успокоїться. А ти вже собі, синок, шукай друге пристанище, тут тобі нема шо робити. Неділю, дві максимум я ше пожду, а дальше — сам понімаєш. Я за рішотку не хочу. Шо мовчиш? — На Вас дивлюсь. — Нема чьо дивитись — луччє зроби виводи з того, шо я сказала. — Здасте мене? — А шо мені лишається? Свою голову підставлять я не хочу. — Не здасте, я знаю. — Я з тобою тут не в циганські ігри прийшла грати, а серйозно кажу: хочеш буть на свободі — іди з богом, які добрі люди приймуть — не пропадеш, а я втомилась буть доброю. Пожив у нас трохи — і хватить. А прийдуть один з другим у формі, найдуть тебе тут — да й всьо, сідай, Вєра з доцьою, в тюрму, шо бандіта прикривали. Ти мені глазкі тут не строй, я тобі не дєвачька, поїдеш в другий гóрод — найдеш бабу — будеш строїть, я своє рішення не поміняю. Надіюсь, ти мене почув. — Можна на «ти»? — Мені без різниці, говори як хочеш, аби ти пішов од нас. — Я піду. Але зараз — ми можемо трошки випити? — Я тебе — жука — знаю, роздобрити мене хоч’, в тебе там пічьонка ше не зелена, як та твоя водка?, ти мені обіщяєш, шо підеш? — Да. Не злись на мене, Вєра. Я все знаю. З Мілою поговорю. Якось буде. В тебе очі, як в осоки. — В кого? Осоки, мами, царство небесне. — Ти на неї похожий? — Може. — Воно вроді й жалко тебе, Жень, але ж сам докотився. Всяке в жизні буває, але ж треба держаться якось, не падать. Мілка казала, у тебе там квартіра згоріла була, да? — Да. З мамою разом. — Ужас який. А чого ти іменно сюда приїхав? — Тут спинилась маршрутка. — Странний ти. — Страшний? — Странний. Налий уже трохи тої зеленухи свеї — пом’янем хоть мамку твою. — Можна тебе взяти за руку? — Не треба. Я ж сказала: не треба. — Я трошки. Дуже трошки. Ти красива, Вєра, тобі не можна бути одною. — Можна. Я вже нічьо не хочу. — В тебе давно був чоловік? — Óт куда ти хоч’ під’їхати! А як і давно, то шо? Не знаю. Я вже забула, шо це, а вспоминать і не хочеться. — Я хотів би з тобою. — Шо? Ти не боїшся, шо я Мілці розкажу? — Якби боявся, не питав би. — Даже не думай. — Я не хочу думати, я хочу робити. — Ти здурів? Нічьо не буде. — А ми нікому не скажемо. — Тєма закрита. Тобі не стидно? — За шо? — Бідна Мілка — ну й нашла мужика на свою голову. Давай так: я Мілці ні слова, но через неділю тебе тут нема, договорились? — Нє. — А в тебе єсть вибір? — Ага. — Який? — Розказати про те, шо ви мене прикривали. — Он воно як! То ти ше й така сука, оказується? Пригріла одного. Розказуй — я не боюсь. Давай-но забирай свої руки од мене, щяс кричать буду, чуєш, шо кажу? — Чую. — Вєра, мені нема чого втрачати, і тобі так само. — Шо ти хочеш? — Тебе. — Відпускай, я по-хорошому прошу. — Попроси по-поганому. — Не відпустиш — буду кричати. — Для чого кричати?, можна все тихенько зробити. — Ти пожалієш, я тобі це так не оставлю, тобі лічитись треба, відпускай! — То полікуй мене, прямо тут і зараз, чого не хочеш? — Я тобі сказала, сука, ти догрався, ти дуже пожалієш! — Ми ж можемо один одному помогти, Вєра? — Тобі вже нічьо не поможе!, відпусти, зробиш синяки — сам знаєш, шо буде. — Я тобі не подобаюсь? Ти плачеш? Ти знаєш, чого я не люблю більше всього на світі? Коли люди плачуть! — Не трогай мене, я прошу!!! Аааааааааааай!!!

VI

Ахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахахаха!!!

VII

Тихо-тихо-тихо. Треба збиратися. Нічого не забути. Дуже болить голова — хтось нахабно гупає кувалдою в черепі. Руки трясуться. Зошити, чаполоч, Лорка, зубна щітка, тютюн, сірники, пляшка води, рушник, дві футболки, сорочка, пальто, бритва, хлібина, чашка, ложка (виделку не беру), штани, шкарпетки, іконка, светр, взуття, спальник. Ніж. Здається, усе. Дуже болить голова. Треба сто. Присісти на дорогу. Чогось дуже страшно. За останні кілька років уперше так страшно. Впускання в себе диму стало менше допомагати. Ноги важкі. Серце болить по-різному. Думки рвуться старим рядном.

Душа протікає.

Стемніло — можна йти. Тричі спльовую через ліве плече — виходжу. Тільки би не попастися — я маю бути обережним. Не озиратися. Іти впевнено — не виявляти страху. Наплічник тягне назад — нічого. Великі жовті квадратні очі будинків. Не дивіться на мене! Треба прискоритись. Хтось іде — я його знаю. Чшшш. Я — невидимий. Він сказав «драстє»? Мені почулось? Він дивиться мені в спину? Тримати впевнений крок — не озиратися. Мені здалося. А якщо ні? Я маю скинути його з хвоста. Чи здалося? Варто спинитись і прислухатися до його кроків. Здається, нічого не чути. Я — чистий. Од мене віддає потом, одяг прилипає до тіла. Голова мокра. І я забув шапку. Повернутися? Це небезпечно. Вєру могли вже випустити з льоху. Може, мене вже почали шукати. Іду далі.

Знову якісь люди. Вітатися? Краще мовчати. У момент зустрічі відвернути обличчя, але нерізко. Вони дивляться прямо на мене. Мої кроки занадто гучні. Добрий вечір! Мовчати. Добрий! Для чого я це сказав? Більше ні з ким не вітатися. Ууууууух — хууууууу. Нічого не аналізувати зараз.

І червоніють розгублені очі в розпечених надрах страху.

...

Ось уже поле й залізна дорога. Можна перепочити. За вас, анорексичні тіні сиротливих ліхтарів, за вас, лебедині перемерзлі трави, обсмоктані простором, за вас, бетонні ребра байдужливих колій, і за тебе, химерне місто бездумної втечі, що вросло в мене, п’ю! Із кожним ковтком мені більше хочеться думати про красу сущого, про те, щоб її зрозуміти. Мені стає легше.

Уві млі бовваніє бурштинова паща електрички.

Неподалік будинки-астматики

викашлюють коминами молочний дим —

рухлива краса зникомого спокою;

у легкому пахіллі[17] свіжості

вчувається духмяний хміль —

не нади́хатися;

не накупатися в цьому павідді,

не стати незримою часткою

повітряного розмаху,

розчинившись у його нероздільності;

скелети дерев — чорні,

обглитані, зубожілі —

виставка голодних ченців просто неба;

пригорщі соняшникового насіння —

гайвороння в зашморгах ключів — повернеться на землю —

вись ісплюне.

Поморені люди виходять із холодного лона електрички — несуть утому в клітчастих сумках — хáй собі.

Траурна стрічка далекого лісу, вплетена в небосхил. Просвічена місяцем. За ким жалоба? Замовкни. Шануй безголосся. Тебе немає. Тутки я. Старої церквиці підбите око ледь світиться. Хто підбив? Чаша кадильна. Баня хрестом до неба прилипла — не віддерти. І не померти, захлинувшись од пустки, просто зараз посеред розшрамованого холодного поля. Бо: ще смиренно несу в очах світ, наповнюючи подобу напоєм духу двожильних зубрів, — а світ мене? Замовкни.

Жмуток іскор на хвильку зринає з осиротілої електрички в просторінь. Умирає.

...

Ти плачеш? — Тобі здалося. — Я не чую тебе. — А кого ж тоді? — Зникни! — Налий мені. — Де твоя чарка? — Осьо. — Я не бачу. — Торкнися мене. — Багато хочеш!

Ти не існуєш! Мені треба рушати далі. Навіть не думай мене переслідувати. — Я — відлуння твоє. Іди від мене або вмирай — рай, рай, рай! — Не заважай мені — ні, ні, ні! Ти — тільки марення моє — є, є, є!

...

Останній ковток — і я продовжую йти. Краще — через будинок німого — там тільки псяччя лишилося. Однієї літньої ночі я був спав тут, просто на конюшині, — німий приніс мені зранку сироватки — пив, питав його, як звати, — написав у повітрі ‘німий’, дивився йому в очі, сиділи трохи на бордюрі — обоє сонні — запам’ятав, бо в осоки був день наближення до, хотів розповісти йому про неї — стримався, плакав усередину, а він відчував мене — плакав німими слізьми, і мені б не завада з ним, та тільки журно кривився, примружуючи очі, а тоді обійнялися й попрощалися, озираючись один одному в ревні душі. Помер, кажуть, німий, рік-півтора тому — не було й кому поховати по-людськи, так і влетів зі своїм безголоссям у небесну ріллю — нагодуй його, Боже, словами.

Далі, розчинившись у просторі, на одному порусі треба пройти проз червоні кількаповерхівки, розкидані навколо базару. Тут може бути багато людей — хах, Йось, одні нелюди, я знаю! — ліхтарі не на руку — ноги видають хвилювання — спина мокра — обабіч тіла — цегляні квадратики. У якомусь із під’їздів, мо’, ще блукає відлуння нашого із Зойкою дикого гріха — зустріти б її зараз та й узяти там же — мовчки, коротко, монотонно — не час думати про це! — стриманим рухом долаю дистанцію. Єсть прикурить? Нема. А жалко. (стримайся, не чіпай його!). Жалко? Ага. (не говори до нього!). Мо’, пошукаєш? (тобі не треба світитись!). Пошукаю — ану, держи, сука! Прикурив, а? На шé!, мало? А так? Ахахаха! (більше не треба!). А ше так, і так, і тако — (зупинися!) — покурив, гад? На!

...

Од ударів болить нога, але маю дуже швидко йти далі. На кросівках кров — це дуже погано. Для чого ти його чіпав? Чому ти не міг стриматися? Курити дві-три підряд жадними затяжками, а потім думати.

Біжу.

Переїзд — за метрів сто. Ліворуч — омеловий океан. Не піддаватися спокусі — завдання номер один. Районка з плитковою змією. Єврейський цвинтар. Коржик. Авто з увімкненою сиреною мчить у безпросвітне. За мною? Стрибаю в перегниле листя — воно вже навіть не мертве — невже мене побачили?! Світло мигалок не віддаляється — страх шуснув у дихання — нерухомо лежу в позі равлика — це хтось наближається? — про що вони говорять? — у них ліхтарики? — я дуже близький до краху — стримуй свій клятий кашель! — їхні кроки незносно близькі — затамовую подих — ....................................... — божевільна гра у схованки набирає обертів — лінії світла ріжуть темряву — отче наш іже єсі на нєбєсі патер ностер кві ес ін целіс хрестом хрещусь хрестом молюсь даждь нам днєсь адвеніат регнум туум возшедшаго на небеса, і сєдяща одєсную отца янголи по боках а святая діва марія стереже моє тіло sed libera nos a malo[18] — вони віддаляються? — голоси стишуються — сідають в авто? — нерухомий равлик моєї мокрої подоби — знак нікчемності на змореній землі. Нікчемність р@влик крапка кома.

Ґрона сузір’їв засвічують небо. Німотно.

Далі — краще через поліграфічку. Хутко викидаючи кроки, назирцем несу сам себе. Заганяю дим у кашель — викашляю душу прямо в обличчя двору — озираюсь — бачу розпач. Будь-які спалахи світла — постріли в очні яблука. Ти — звір після сплячки, наляканий існуванням — ти знаєш про це чи ні? Тебе немає. Посмішка твоя єдина, ікла твої єдині, лапи твої одні. Зникни! Пірнаю під міст великою рибою з наплічником — у зябрах вигулює дим — пропливаю стрімко чорною водою — ще зовсім трошки: коло «лісової» — п’яні голоси, пройдеш проз — упізнають. Часу чекати немає. Іти в обхід задалеко. Серце — било[19] в руках дзвонаря. Вибору не лишається.

Каїн у місяці готовий до фатального поруху.

Що би не сталося, треба йти. Може, перечекати? Тебе шукають. Тутки я. Рухаюсь. До «лісової» ще метрів сорок — наспівую «стоїть явір» — я вже у видимій зоні — здається, увесь цей натовп зараз накинеться на мене й розірве на шматки — не уповільнюватись, але й не поспішати — тридцять метрів — двадцять — десять — нуль.

Женька, ти? — Це не він! — Глухий чи шо? — Не трогай мужика! — Альо! — Той уже бозна-де вшився, він тобі тут так би й появився, да? — Походка похожа, нє? Альо! — Мало шо тобі похоже, заткнись! — Зойка, ти чьо рот открила? — А чьо він до мужика пристав? Хай собі йде з богом! — Хахаль твій бивший, да? — В морду дати? Рот свій завали, сука! — Успакойся-но, на, покури!

...

Захлинаюсь тютюновим димом й чомусь боюся дивитись угору. Криниця на обійсті — нарозхрист — татуйована віддзеркаленням. Чорне діряве рам’я на тілі грандіозного сяйва — небо. Вечорова волога — незрима ліжниця повітря. Тінь паркану — в’язниця відмерлого стебелиння трави. Набухлий ґрунт глухої осені. Сад божественних дерев. Моя укохана акаційко в намистах омелочок, помолися за мене Господу-Богу-Дереву вашому, я йду від тебе. Пам’ятай про мене сорок третім зниклим кругляком краси й пропахлою небом душею димчастої горлиці пам’ятай!

Я люблю це хмільне споглядання неозорого вільного обширу!

Не торкатися до, не намагатися вписатися у,

не претендувати на —

сумирно стояти осторонь навіки

голодною одиницею деревоподібного населення —

чи потрібного для?

...

П’яний гамарник на небі наплутав сплави — монета місяця пополотніла.

...

Ну, здоров була, не ждала? Чьо очі такі налякані? Не бійся — не трону, сонце, я ж не такий, ти знаєш. Но-но-но, ти тремтиш? Не треба — усе ж добре, правда? Ну здала мене одному дяді, ну підставила трошки, ну злила від чистого серця — і шо? Не бити ж тебе тепер. Куди плакати? Перестань! Оце вже точно тобі не на руку — так розмова не піде в нас! Отак уже краще, Лор’, будеш трохи? Мовчиш? Не мовчи — воно ж прийдеться мені розказати, шо й до чого. Кажуть, шукають мене тут нехароші люди, а ти помагаєш, умніца, віддячуєш, шо не дав тобі здохнути. Так собі плата, да? А-я-яй, Лор’, недобре воно виходить: ти людині — добро, а вона тобі — ... Гидко, знаєш, дивлюсь на тебе — і хочеться плюнути. Але я не за цим прийшов. Тепер до діла. Зараз ти просто відповідаєш на мої питання. У мене немає часу. Ясно? Я питаю: ясно? Я хочу почути відповідь! Да. Умніца. Тепер поїхали. Скільки людей мене шукають? Один. Точно один? Да. Де він живе? Швидше! В готелі. Добре, ідем’ далі: уже всі знають про мене? — Не знаю. — Знаєш, суко, і не думай мені брехати! — Ну... знають. Я не хтіла, Горко, я не знала... — Чого сидиш-дивишся, давай — здай мене ше раз! — Ти мені не чужа людина, Горко. — Не називай мене так, не маєш права! — Вибач. — Вибач??? Вона каже «вибач»!? — Я боялась тебе — мусіла шось робити. — Замовкни! — Ти дуже грубий зі мною, я жінка. — Ти — срана мертва каляска, чуєш, хто ти!? — А ти, ти хто? Вічний бєглєц? Ти себе згубив, Горку, нездарно згубив! — Замовкни! У нас могло би получитись, але ти все спортив! — Замовкни, я сказав! — А то шо? Удариш? Бий інвалідку, давай-но!, підніметься рука? Шо ти робиш? Для чого ти віджимаєшся? Ти мене чуєш? Тобі треба успокоїться! — Замовкни! — Перестань віджиматися — ти втомишся! Є ше порох, да? Сядь, і ми поговоримо — я тебе дуже прошу! — Сорок один, сорок два, сорок три, ааааа, нічьо ше мужик, да? — Да, ти ше дуже даже! То, може, ми, Лор’, попробуєм’? — Ти серйозно? — Да. Хочеш мене? — Перестань, зараз не врємя. — Врємя немає. Дай руку. Поцілуй мене. — Я не знаю, чи хочу. — Ти хочеш, ти дуже хочеш! — Я боюсь тебе. — Не треба боятись, Лор’, ми просто зробимо це. — Ти ж не ніколи не хтів мене в калясці, а зараз шо? — Не говори нічого! Цілуй. Я сказав: цілуй! Не так. Дивись як. Да. Ше. І ше так само. Умніца. Забула мої губи, да, суко? Згадуй-но. Я тобі покажу, як здавати Горка! Кусай! Так краще. Тільки не кажи, шо не хочеш. — Посади мене на стіл. Отак. — Зроби, як я люблю — да, да, да! — не зупиняйся! — дуже добре! Уже не страшно? — Не знаю. Тепер з цього боку. Не зжимай так сильно. Я б тебе розірвав зараз! — Нравицця так? кажи, нравицця? — Да. Не спіши. — Я не можу. — Замовкни! — Мені больно! Чшш, я сказав! — Мені больно! — Ти заслужила! — Я тебе прошу, не зжимай так, мені больно! — Знімай к чьорту цей халат — отак! — у тебе побільшало родимок — так зручно? — Да. — Тепер тут. Отак. Давай, маленька, ага!, ти вмієш, я знаю, чшш!, аяяй, яка гаряча, да? Ці губки — ах! — Не роби мені больно, не роби мені так больно, не робиииии, я тебе дуже прошу, ааааааа! — замовкни! — я не можуууу, відпусти! — ти заслужила, ти не тільки на це заслужила! — пробач, я винна перед тобою, але пусти мене, змилуйся! — Да? Ти серйозно? Ахахахахах! Я бачу, там у тебе все в порядку — спиш з ким, а?, мо’, з виродком ігриком? — Нє, відпусти! Мені похєр. Чшшш. У мене ше не було з інвалідкою. А як же хочеться, знаєш, так шо не брикайся тут мені — куди ревіти?, мене це не збуджує, люби мене через ‘не хочу’ — тут і зараз люби, ахахах, відвертається вона, а так??? — ааааа! — цілуй тут! — ааааа! — ширше ноги, ану!

...

Як тут — на смиренному лілейному дереві — передати крик із затуленого рота? Треба з усієї сили, зціпивши зуби, стиснути відчайдушний звук за горлянку, напружити жили і щосили душити його. А він, повільно тьмяніючи, конвульсійно плюватиметься білою слиною, яку побачиш межи чорними літерами. Судомно зім’явши пасма волосся в долонях, знай: це і є крик із затуленого рота.

...

А тепер просто віддай мені блокнот і зошити. Де гроші? Мені треба гроші. — Візьми у вазі. — Ше є? — Нема. Більше бачити й знати тебе я не хочу. — Покажи пальцем, де блокнот. Дякую. Тепер всьо. Як тільки вийду за поріг, можеш дзвонити мєнтам, я все одно втечу — така я сука. Зараз я маю сказати на прощання тобі шось фатальне, да? Бачиш, яке небо? На ньому колись і зустрінемось, Лор’. Закурю наостанок. Ти ше нічьо’ баба, хоч і каляска, хай тобі буде добре з ігриком, ти ж з ним трахаєшся, да?, а мене забувай скоренько, я не твого поля ягода, ти мені була сама знаєш для чого. Колись, мо’, згадаєш і шось хороше про мене. Я хтів тебе полюбити. Не плач-но. Нема чого плакати. Уууууух — хуууууу. Знаєш, шо я думаю? Такі, як ти, щасливіші за таких, як я: ви не вмієте плавати глибоко. Вас не цікавить істинне. Ви — до болю біологічні. Ваше щастя — це пшик, який для нас непомітний. Ваша смерть не схожа на нашу. Бо ми — уже мертві. Знаєш, як воно бути мертвим до смерті? Нє-а, не можеш знати. Найстрашніше, шо я заздрю вашій касті приземлених. Уууууух — хуууууу. Я по-чорному заздрю вашій примітивній радості: ви немічні, але ви здатні радіти. Якби я був одним із вас, мені б так не хотілося вмерти. Але мені пощастило менше. Ти хотіла б жити, коли тобі ні-чо-го не цікаво? Єдине, шо мене тримає, — існування цієї дурнуватої авантюри, яка не лишає мені вибору. І ше: страх фізичної смерті. А ше, знаєш, шо мене рятує? Чаполоч. Цілуватись не будем, Лор’. Мені треба йти. Мєнтам скажеш, шо я пішов у бік корніловки[20]. Я справді буду тікати через неї. Тримайся. І не забувай про мої омелочки. Щасти тобі. Уууууух — хуууууу. Уууууух — хуууууу. Уууууух — хуууууу.

VIII

зимно що аж примерзає душа язиком до хребта як язик немовля до заліза стовпа каруселі яка розхитає думки до безýму і ти не складеш їх разом як свічки як рядки у наструнчений вірш як нитки у ткання як дітей у життя як до рота слова не вкладеш бо катма твоїх сил незначних на безмисне боріння за пóсвіт у тьмі що тече із ребра чоловіка що йо’ і не бачив ніхто не торкався ніхто але словом несли як у клунку душі сокровенну любов на безликий вівтар як сумну данину тільки невідь-чому як життя на війну ми несли її а чоловік не зумів був прийняти усіх і покинув любов і забув і забив і лопати вручив копачам коби ті без упину у лет випускали ріллю збайдужіло як час із рушниці ланцюг ідентичних секунд наче риба ікру у прозорінь води не заходьте сюди не ламайтесь сюди із пухких животів обважнілих жінок у багряній воді не пливіть-но сюди тут життя тут життя тут життя тут життя не вривайтесь голодні до світу сюди вас ніхто не питав про бажання прийти у подобі малій через біль через крик із воріт несвятих із гріховних краплин з пуповин перерізаних лезом коси що знайде тебе завше куди б не тікав у незграбному русі до того що ґвалт як незносно текти до завершення аж опускаються руки жилаві в яких ізмарніли сліди предковічного аж розбрелися думки по садку голови нерозумної як існування живих до пори і до часу що насміх із нас ой одурених нас що у мулі думки аж по шию біжи із холодної твані та бозна-куди як до стрічки червоної спраглий атлет у подобі спітнілій і худни на час коби стати тонким як дешева свіча у блідому піску що цвіте неохоче померхлим вогнем а до того неси свій заблуканий дух у самому собі поцілуй мене отче у серце я є одиниця населення того що ти був із пригорщі випустив жити й воно розрослося пухлинно під небом і над наче родимок сув’язь на тілі слабім хворобливі сузір’я непрошених зір усередину сяють промінне нутро обперезує душу тирхатим гіллям не розріжеш його ні ножем ні чолом ані хрестиком що запечатав христа і молись не молись узивавши отця бути першим зі слів монотонного плетива звуку а ніц не зупиниш нестямне падіння піску в симетричному тілі годинника я б переплавив його на дві склянки в які наливав би вино тій хто лезом махá’ ахаха ахаха і дурному собі заки п’яним би став і ходив би таким без упину без сну і без відруху в бік біснуватого думання про небуття що до того як бу’ після того як ‘ти і разóм глузувати зі світу людей безпардонно бездумно нахабно як він із минущості нас ой обглитаних нас запопадливим ротом годинника ми́ прозябаємо духом зі знуджених тіл і повземо до того що вище за них коб любити і бути красою а мо’ і потворністю бути на тілі хиткім ю н і в е р с у м у щó колосальне безмежжя не взяти його не зайняти його ні нутром ні життям ані серцем багряним живи і мовчи про осягнення обширу істини брость[21] на гілляччі долоні воліє цвісти і як папороть жде на дурного ґодо але він не прийде угадайте чого ахахах ахахах бо не може прийти той хто злýда[22] лише як не можуть у цвіт понестися бруньки з серцевиною плюсклою дядько старий наминає години споживок немов після часу безхліб’я дивись не вдавись осоружним потоком із ока отця захлинайся в повідді минання всьогó що існує із зародку світу ого як ми стали чужі як ми стали старі що лякаємось лиць у люстерку душí що лиш вигадка тих перетомлених бу’ оболонкою бу’ не таланить людині на пам’ять про те що є край невідхильний коробки тілес із начинням огидним трухлявіють і розпадаються як відхіднá на слова сумовиті та скрушні не чути би їх не ловити б у слух голосіння ножі намантачені світ це велика журба це велика труба із запаленим ґнітом це осміх із уст чоловіка що йо’ і не бачив ніхто не торкався ніхто із ікони охлялий нагий чоловік на людину приречено глипає тá ж на натрудженій спині несе два хрести й одиницю простий атрибут молодої епохи міленіум три що у наші думки і роти як дроти понапхала байдужості вийняти зась і змиритися зась і боротися зась ю н і в е р с у м е наш полюби нас таких неуважливих ми принесемо тобі грандіозні дари і себе віддамо на поталу землі але поки тримай нас на твéрді своїй і серцями як дзвоном дзвонар диригуй коби дядько небесний вслухавсь і радів і хотілось йому гопцювати учвал заки нудно не стане й осяяний німб на спітнілім волоссі сповзатиме до стуманілих очей щоб затьмарити їх споглядання униз

де блукаємо ми

перетомлені бу’

оболонкою бу’

оболонкою бу’

оболонкою ‘ти

IX

Цей мороз — єдине, що стимулює мене відчувати своє тіло. Зараз близько четвертої-п’ятої ранку. Температура повітря за відчуттями — мінус дванадцять-чотирнадцять. Пальців ніг майже не відчуваю. Рух — необхідність та інерція. Скільки я вже пройшов? Кілометрів сім? Мало. Зупинятися немає часу. Дуже хочеться курити. Серце хрипить. Кашляю. У скронях розгулює дятлик. Здається, мені поки вдається триматися подалі від траси. На північ од мене видніється село. Там про мене могли чути. Не можна ризикувати. Мені страшно?

Мені холодно. У наплічнику кілька пляшок чаполочі. Треба розрахувати хоча б на півтора місяця. Зараз би поспати. Небезпечно. Позичаю енергію у власного тіла. Коли не маєш вибору, здатність терпіти зміцнюється. Дикий азарт бігу зі спонтанним фінішем — змагання думки з тілом.

Н е в и з н а ч е н і с т ь.

Далі треба рухатись у бік лісу — там можна буде трохи перепочити. А мо’, ризикнути зайти в село? Погрітися б. Чи розпалити багаття в лісі? Село.

А д р е н а л і н.

Ноги відмовляються рухатись. Сідаю на землю. Розтираю ступні задубілими руками. Ще темно, і це тішить. Хочеться вірити, ногам легше. Хочеться вірити ногам. Легше. Ще хвилинка перепочинку. Здається, починає сніжити. Мо’, я зараз єдиний свідок народження снігу. А Бог? Тоді двоє. А той силует із гвинтівкою за плечем, який випускає з рота парові доріжки? Бачу вже. Троє нас. Схоже, це місцевий сторож. У його руках танцює ліхтарик. Узріє мене? Між нами — метрів двісті. У нього, мабуть, можна погрітися — взуваюсь, іду назустріч. Наважуюсь.

Р у х.

Коли в тебе мало часу, думки ущільнюються. Я наближаюсь до силуету зі зграєю незавершених думок. Це не важливо. Покриваю голову каптуром. Сніг безпардонно дорослішає. Учиться говорити. Його перше слово — «шшшшш».

З у с т р і ч.

Куда в таку пору? — Та кудась. — А откуда тоді? — Од баби шкандибаю — вигнала. Ка’е, катись під три чорти. То й кочусь оце. — Тута чортів нема — тіки собаки. — А люди є? — Є трохи — тоже собаки. Гавкають ‘ден на одного. — Ясно. А шо сторожиш? — Склади ондо. Чи вони мене сторожать — не знаю. — Курити є? — Да. Дрожиш, бачу, пішли зайдеш хоть в тепло. Як звать тебе? — Слава. — Пішли, Слава.

Т е п л о.

Будеш сто? — Нє, кинув. — Сам? — Нє, жінка закодірувала. — Буянив? — Не питай, мужик, воно тобі не тра’. — І краще зараз? — Не знаю. — Знаєш — казати не хочеш. — Може, й так. А ти, якшо серйозно, куда йдеш? — До матері. — Далеко десь відсіль живе? — Є трохи. — Чьо на попутку не сядеш? — Не їде туди попутка. — А шо за село таке? — Цвинтар. — Так і називається? — Ага, не чув? — Нє-а, а в нашом районі? Не в нашому. Ладно, не хоч’ — не кажи. — Не хочу.

І м і т а ц і я.

Стріляв? — З дєвачьки? Ага. За вісім років тіки раз було. Одні хтіли склади ограбить. — Патрони? — Патрони не холості — дірєктор такі видав. Попадеш — уб’є. — Кого? Любого живого. — А ти хіба живий? — В смислі? — Забудь. — Хліба будеш? — Давай. — Бери осьо. — Дякую.

Д о б р о.

Жінка пеклá. Вкусний, да? — Да. — Любиш її? — А хєр його знає. Трицать один год живем, всяке було в нас. — Ахахах. Не любиш. — А нашо любити? Аби було. — А тебе як звати? — Боря. — Я трохи втомився. Можна, я посплю, Борь? — Бачу-бачу. Ти цей-во, лягай ондо на мому місці. Подушку накрий чимось. До конця зміни ше три часа. Якраз поспиш, Слава. — Добрий ти, мужик. Не стріляй в мене, поки буду спати. — Гагагага, я подумаю. Ти в церкву ходиш? — Да. — А шо там робиш? — Стою. — Ясно.

С л і п о т а.

...

Я намагаюсь заснути в затхлій комірчині старого чоловіка. Утома хилить мене до сну, але інстинкт веде в бік гвинтівки. Забрати її в сторожа — справа десяти секунд. Плюси: я буду при зброї; утеча стане впевненішою; я зможу швидко покінчити із собою, щойно захочу. Мінуси: мені доведеться ліквідувати сторожа на певний час; рухатися треба буде набагато швидше; у наплічнику немає місця для гвинтівки — доведеться нести в руках; мене будуть шукати активніше. Стримай себе, Слав’. Мене звати Слава. Тепер мене звати Слава. Тебе звати Женя. Замовкни. Тебе немає. Тутки я.

...

Мене будить чийсь нав’язливий пильний погляд. Це сонце. Занадто багато сонця, як для цієї комірчини. Дихання парою — лілейні стрічки простору. Красиво. Коло мене спить пес. Дуже хочеться притулитися до нього. Здається, ми знайомі сто років. Хай спить. Я смакую наше синхронне мовчання. На мені затерта ряднина, зшита з різних шматків. Віддає сирістю та старим димом. Цей запах — пелюстка далекого спомину. Не пригадаю, якого саме.

Утоми хмільної цілунок.

Я стрибаю в озеро сонця — пливу на вулицю. Стрімко йду до сяйного снігу. Розриваю тишу кашлем. Мороз не вщух, здається, тільки зміцнів. Коло колонки — коло криги — ковзанка для сніжинок. Чому тут нікого немає? Біля липи — чиясь «україна». Студена байдужість вітру осіла на вкопаних деревах.

Чомусь уявляються нагі стопи Ісуса в білому варенні снігу.

Лазурова плівка підхмар’я.

Я — катастрофічно маленький

для зазіхання на участь у безмежжі.

Пасивна візія обширу

вклякла у твані свідомості.

Спробуй витягнути — помреш. Закурюю.

Дуже повільно видихаю — безгучно.

Моє фізичне «я» ще хоче жити.

Розсвіт народжує відтінь рівноваги.

Власник відтіні цілує себе в стигми.

Стигну. Живлюся енергією. Рухаюся до... Здається, хтось іде. Точно. Сторож? Сторож.

Ти проснувся?

Ага.

А вчора не ти чергував.

Не я. Боря просив не будити, то я й не будив тебе. Виспався?

Менш-більш.

Ну ясно. Не змерз?

Трохи. Дать коє-шо погріться?

А ти будеш?

Трошшшки да.

Давай. Тільки чшшшш.

Добре.

...

Оце дивлюсь на тебе і не можу понять, де я тебе бачив. — Не думаю, шо це було. — Дай подумаю. — Не треба. — Точно ти! Аж вроді як вчора бачив. Звідки ти? — З жінки. — Шо? — Звідти, шо й ти. — Я з Макарівки. Ахахахах! Шось не так сказав? — Усе так, не зважай, мужик, то я так шуткую. — Та я поняв, шо шуткуєш, не второпав, про шо. — Забудь. — Але де ж я тебе бачив, а? — Наливай-но краще. — Наливаю. За шо? — За сонце. — Хай буде по-твому. За сонце. — Скільки зараз? — Час дня. Спішиш? — Не зовсім, але тра’ йти. До матері. — Да, Борька казав, шо ти до мамки, далеко звідси ше? — Як до неба.

...

Дядько небесний босою ногою набиває чиєсь велике багряне серце.

...

У мене тільки одна пара взуття — треба бути обережним. Грошей вистачить на місяці два-три. Далі рухатимусь повз населені пункти. Я кажу собі: утекти можливо. Іти — тільки на захід. Якийсь час ночуватиму в лісах, розпалюватиму багаття. Холод зберігає людину. Я ж людина? На жаль. Їжі — на кілька днів.

Вітер повітрю язик показав — дітвак.

М’язи. Я худну, і м’язи стають виразнішими. При згинанні рук мої біцепси більш випуклі. Ребра випинаються. Живіт угинається всередину. Жили на руках цвітуть синім. Ноги непомітно тоншають. Обличчя? Я давно не бачив його. Душа? Втекла у п’яти. Вони порепані й холодні. Душа все стерпить. Уууууууух-хуууууууу.

У храмі лісу найкрасивіші прихожани.

Кожен крок супроводжується рипучим відзвуком.

Входження в тіло краси —

натхненна святість руху.

Мені красиво. Мені неможливо сумно.

Утечу не цікавлять сентименти:

нишком од світу прослухай свій valse melancolique і йди далі.

Ліс — око сіл.

Обличчя починає леденіти. Пришвидшуюсь. Здається, за метрів двісті вже просвіт. У лісі відлунює навіть думка. Холодно — дно-дно-дно. Я зайшов достатньо глибоко. Ногами теж. Ножами теж. Сніг крізь густе гілляччя став пробиратися до серця. Падає — не може танути. Осідає на стінках. Робиться червоним.

Просвіт — ставок.

Який я зараз? Загублений скитник, смужка бруду під нігтем стихії? Самоогида росте в хащах свідомості, і як тут бути? І як тут у долонях сховати від світу змерзле обличчя, коли вони нашпиговані жалами життя?

Немає зброї супроти серпиків питань. Є тільки крапки — краплі крові. Невидимий небесний хіромант ніколи не хибить.

Я почуваюся страшно чужим у центрі скляного лісового ставка. Хлопчик із церковного хору, в якого мутує голос. Більше не можу стояти тут. Мені здається, я тримаю на плечах усе многороте людство, і кожний рот викидає в безодню простору: «я зайвий». А у відповідь ставок, наче осереддя грандіозної планети, мовчить на знак згоди тисячею студених риб, байдужих до нашої присутності. Я зайвий.

Слизько. Викорчовую із себе філософську тугу, несу фізичну подобу навмання. Терміново треба розвести багаття. Ось тут — якраз. Гілляччя сире — розпалити важко. Щотриоберемки долаю зневіру, і поки виходить. Вогонь таки родиться. Гріюсь і благословляю тишу. Чшшшш. Я маю послухати музику іскор.

...

У таку погоду тепло вивітрюється миттю. Згадка про нього тільки ускладнює існування. Зараз близько шостої — починає темніти. Треба вибиратися з лісу й шукати прихисток. Компас сміється з годинника. Вечір. Роблю з п’ять-шість ковтків чаполочі й закурюю. Є відчуття, що ліс скоро скінчиться. І ліс дерев теж. Кілометр — і я виходжу з цього храму — уже темно. На вулиці теж.

У далечі встромлений в землю миготить вогнями жовтавий ставни́к[23] села.

Ааааааааааааааааааааа! — Не кричи так! Ти мене налякала. — А ти мене. Бережи свою Ляньку, бо втече. — Я тебе не чую. — Ти тільки хочеш так думати, мій маленький Славка, тебе так тепер звати? — Для всіх, окрім мене. — А для мене? — Для тебе мене немає. — Не сміши так, маленький мій. Тутки ми: я і ти. — Кохатися будемо? Ааааааааааааааааааааа! — Не кричи, золотко, а твоїй мамуні я сподобалась. — Чшшш. Як тебе позбутися? — Ніяк, маленький, ножичок тут не поможе. Просто прийми мене і люби.

Просто прийми мене і люби.

Просто прийми мене і люби.

Просто прийми мене і люби.

Х

Сніжно-білі меви[24] морозного дихання линуть у прозорінь повітря й щезають. Хтось опускає відерце в наше нутро — виймає пару. І так багато разів. Ланцюг між легенями й губами — галузка в інеї.

Мороз не спадає добрих два тижні. Мій стан близький до критичного. Температура тримається вже шостий день, слабкість виламує кістки, кашель частішає. Курити не хочеться. Дуже болить у скронях. Здається, кілька разів я непритомнів. Як я приходив до тями? І звідки?

Утечу призупинено.

У цій недобудові — тільки голі бетонні стіни й відразливий сморід. На третьому поверсі я знайшов якусь стару куртку й кілька целофанок — так собі підігрів. Мені треба ліки, їжа й тепла вода. Йти до людей небезпечно. Але вибору не маю. Сили — катма. Перед спробою йти далі треба ще поспати. Тримай-но, безпорадний пілігриме, порцію жаских сновидінь. Їж.

...

Просивінь гілляччя і сивина мовчання. Я йду дуже повільно, опираючись на палицю, дихаю важко, півкулі мозку, мабуть, зараз схожі на грушки-дички. Голос здавлений хрипами: скажеш слово — гадке каченя ізродиш. Віра в рятунок — дівчинка-безхатько в осінньому взутті. Але вона здатна до руху. Мене лихоманить. Здається, мого тіла торкаються сотні крижаних долонь. Мо’, це долоні мерців? Наплічник такий важкий, наче я несу в ньому власне серце. Курю наперекір бажанню — дим зігріває думки. Руки трусяться. А душа? Стрибає на кардіограмі.

Сімсот метрів за десять хвилин — це критично мало. Будинки видніються — до них ще десять-двадцять думок.

Я поголився й тепер ношу окуляри, поцуплені в сторожа. Волосся безпардонно відросло. Схуд іще на кілька кілограмів. На кого я схожий зараз? На хрест. Повісьте на мені людство.

Діти. Я чую дітей неподалік себе. Де вони? Дуже треба знайти їх. Випрямляю тіло й прискорююсь. Голоси віддаляються. Нічого не чую. Знов? Тепер гучніше. Не бачу нікого. Чую відлуння сміху, красивіше за сміх. Діти можуть мене врятувати. Пробравшись крізь слабкість до голосу, кричу. Здичавіла химера слова вривається у простір. Мовчать. Друга й третя химери — близнюки — доєднуються до першої. Мовчать. Четверта і п’ята відштовхуються від стінки горла й стрибають. Мовчать. Зблякла зігнута рибина місяця повільно стає зримою.

...

Собаки б’ються так, що готові повигризати нутро один одному. Я дійшов до якогось містечка — тут є кількаповерхівки. Самопочуття — загрозливе. Заходити до будинків небезпечно, але треба десь погрітися. Іти далі я не можу. Стояти на місці теж. Зараз близько восьмої вечора. Бачу: невеличкі зграйки людей розпорошуються провінційними закапелками. Говорять тихо, рухаються неквапом, тримаються за парасолі. Мабуть, сьогодні вихідний. Заходжу до найближчого під’їзду — звалююсь на сходи. Далі має бути велика біла пляма у формі аркуша. Із душею мертвого дитяти пам’яті. Утрата свідомості — як квітка, надіслана смертю.

...

Я розплющую очі й відчуваю, що зараз ніч. Лежу на підлозі великої кімнати з високою стелею. Пахне фарбою і коноплею. У вікні просвічується сув’язь тріщин. Двері — облущені й діряві. Стіл застелений скатеркою, але, здається, порожній. Шафа ребрами світить. Зверху на вбогому дроті видніється осиротілий силует лампи. Тут достатньо тепло, але моє тіло конвульсійно дрижить. Обабіч мене — розкидані пігулки, шприци й порожні пачки з-під цигарок. Є ще кілька бляшанок пива і з десяток недопалків. Трохи далі — пластикова пляшка, обмотана фольгою, і сірники. Стрічка висохлої крові. Ще трохи далі — використаний презерватив.

Дуже напружена тиша. І зовсім немає думок.

Єдине, на що я зараз здатний, — пусте споглядання мізерного простору. Смиренне тривання. Покора порожнечі. Ефемерна усолода від утраченого сенсу. Замилування ідеєю напризволящого. Тіло й психіка уже не можуть дисонувати під спільним дахом знемоги. Недоладна форма супокою розкладається в атомах тиші. Може, так почуваються перед неминучим фатальним відходом? Чи навпаки?

Дихання утруднене хрипами, і щонайменший придих викликає кашель. Є щось приємне і в кашлі. Відтинання зайвого із власної жаскої скульптури. Незграбний танець легень набуває спонтанності. Верениця відрухів горлянки, що стає потворою звуку. Повіки набувають ваги. І:

Із-проміж шпарких тіней у короткій прозорій сукні пливе лілейна вона. Заплющую очі, і її силует зроджується в теміні під повіками. Ми разом, тримаючись за руки, витискаємо прозорий солоний сік із-під моїх очей. Сокровенна Анна вказівними пальцями торкається кутиків моїх губ і малює журну усмішку. Затим пестить моє засмальцьоване волосся обома руками, цілує в очі й відходить. Вдивляється в мене якось хитро. Знімає сукню, і:

Починає жонглювати ножами. Спочатку трьома, далі — чотирма, п’ятьма, а тоді — зо два десятки ножів вилітають із її рук, наче зграї блискотливих рибин. Жбурляє їх у стіни, бачиш? Не цілиться в мене, заки не починаю думати про це. Кілька ножів свистять проз моє тіло й врізаються в стіну. Жонглює далі — хибить — аааааааах! — ламається система чіткості — аааааааа! — леза сиплються й протинають її тіло — несамовито кричить — кров Анни розтікається підлогою кімнати — бооооооожеееее! Ну, Боооооожееее! Нуууууу, Боооооожееее! Не роби цього! Ну чому ця кров так стрімко заливає цей чужий простір?! Зупинись! Бооооолииить! Подивись на неї! На кожну її рану подивись! Вона молодша за мене! Отче наш що єси на небесах, вийди на бій чоловічий до мене, а? Анночко-мамо, скажи, що ти вже не кровоточиш! Ааааааа! Де ти? Повернись хоча б тінню до цієї клятої кімнати! Любити мене вернись, Анно! Ну, Боооожее!

...

Не бийся так потилицею об підлогу, Слав’! Подивись на мене — це я, твоя рідна Лянька! Перестань битися, перестань!, розіб’єш голову, чуєш мене?! Я благаю тебе! Жень! Слав’! Дай хоч долоні підкласти! Заради всього святого, коханий, перестааааааань!!!

...

Я розплющую очі й відчуваю, що настав ранок. Пахне фарбою, коноплею і кров’ю. У вікні просвічується сув’язь тріщин. Хистка візія збляклої стелі з’являється в наляканих світлом очах. У тім’ї відчувається болісна пульсація — рана натщесерце їсть повітря. Тіло ламає. Кашель оббиває стіни — харкотиння спльовую просто на підлогу. Помічаю в ньому кров і знову захлинаюсь кашлем. Очі сльозяться — і нема чим протерти: мої руки прив’язані до батареї.

ХІ

Ось вона, деревоподібна істото, твоя рокована участь у плині життя. Ось ви — інертне начиння земної кулі — гидко й вимушено повзете в пошуку неусвідомленої істини, і нікому не треба вас. Розмножуєте ілюзії про потрібність свою в цьому світі, паломники хронічної віри в необхідність власного існування, махаєте химерними душами, як ганчір’ям.

Ось ви, спостерігачі свого сумирного проминання, викинуті на берег, несете тіла в бік землі, і хто вам завада? Ламаєте один одного без здатності воскресити. Народжуєтеся, ростете в животах попри неспроможність протистояти часові. Хворієте, вирощуєте згубні квіти в тілах за примхою невідь-чого. Старієте, жовкнете в обличчях, обростаєте новими ілюзіями. Невимовно страждаєте. Боїтеся думати про смерть.

Од пункту Н до пункту С — тонка лінія на шкірі в шість сантиметрів.

Роззирайтесь-но! Ставши посеред долоні власної, обертайте голову навколо осі життя. Печаль окремішню і печаль всеохопну зітріть із поверхні свідомості — плюньте на цю чортову тінь невдоволення! Затим, поклавши руку на серце, спитайте себе: мені не соромно перед неандертальцями?

Коли нестерпно, без остраху йдіть. Світ змінюється, якщо захотіти бачити його інакше. До біса всі ці глобальні матерії, покликані зберігати коробку тіла якомога довше! І ловіть усолоду від грайливого стану. Бездумно смійтеся. Слухайте голомозу співачку[25] посеред абсурдного вечора. Відсутність привілля компенсуйте хмільною апатичністю.

Плюньте — істинно кажу вам[26] — на патетич­ну небесну стружку! Поважайте в собі тваринне — ааааар! — істинно не з лона кажу з долонь

пробитих — махайте хвостами! Виводьте синці на свідомості — виголошуйте анафеми на людську еволюцію! І нехай допомагає вам безпросвітний туман людського розуму рóзмаху! Яко дитя незроджене, носіть його із собою, заки здоровий глузд не стане прозирати з-межи мішків під стомленими очима. У студеній воді, жадно вмиваючи обличчя, знов повернете собі розхристану думку про обов’язок перед історією. І тоді знов почнеться:

малювання єдиного сліду на палімпсесті загальної пам’яті світу людського; рух за годинниковою стрілкою на спині стрілки;

розп’яття на перехрестях вулиць;

святкування днів наближення до;

ретельна підготовка полюддя темряві;

закопування ями заступом пляшки;

лет повітряних цілунків у бік хирлявої косарки;

цвітіння свічки празникової та поминальної;

витинання сумного танцю серця;

пісня рухливої крові;

отруйне усвідомлення минання...

існування;

вигулювання собаки існування;

тримання обличчя в прілих долонях;

ріст пухлини пам’яті;

метастази пухлини часу;

вимовчування того, що було ізпрежди.

ХІІ

Позавчора я бачив, як купки селян рухалися до церкви — можливо, була неділя. За останні три дні я пройшов близько сорока кілометрів. Ноги налиті втомою, спина болить, серце — мішечок зі спазмами. Моє обличчя дуже змарніло. За відчуттями — ще мінус чотири-шість кілограмів. Моя вага зараз — не більше сімдесяти двох. Тінь моя схудла ще більше. Ліва рука стала часто німіти. Минуло дванадцять днів від часу мого вивільнення з ув’язнення. Сказати, що я був на межі добра і зла — не сказати нічого. Спомин про це змушує моє тіло лячно здригнутися. Записую його так:

Це була аудиторія закинутої бурси енної провінції. Мене занесли туди місцеві підлітки після того, як я втратив свідомість у під’їзді якогось житлового будинку. Їх було п’ятеро: троє хлопців і дві дівчини. Наймолодшому — років чотирнадцять, найстаршій — од сили сімнадцять. Першого разу двоє з них — молодша дівчина й хлопець — прийшли зранку, вкололи собі по дозі, а потім трахались. Дівчина кричала, і я збуджувався. Затим вони курили цигарки й знімали мене на камеру. Мої руки були міцно прив’язані до батареї металевими ланцюгами на замках, ноги — замотані в чорний кульок. Хлопець із великим азартом періодично давав мені ляпаси — я мовчки скрикував у себе, стримував емоції. Дівчина під кайфом била мене ногами в груди. Мої сльози їх неабияк тішили.

Вони заливали в мій рот якийсь огидний портвейн і засипали солоні сухарики. Кілька разів давали воду і якусь суміш. Найгірше з цього всього було те, що мені доводилося ходити під себе. Здається, двічі або тричі мене знудило. Вони змивали моє блювотиння мінеральною водою. За мною прибирала дівчина. Одного разу мені щось укололи. Певний час було тривожно, але потім — добре.

Згодом підійшли ще троє. Вони хотіли насолодитися владою наді мною. Погратися. Вони демонстрували своє зухвальство й зневагу, але надмірна показовість тільки підкреслювала їхній страх переді мною. Одного вечора вони до безпам’яті обкололися й влаштували п’яну оргію в мене на очах. Старша дівчина під кайфом довго танцювала коло мене, облизувала мої вуха, підставляла свої принади мені до обличчя. Кілька разів я торкався язиком її грудей, вона гралася — плавно водила тілом — я щосили тягнув голову — вона наближалася на кілька секунд — відводила знов — міняла пози — пускала слину на моє обличчя — увесь час звабливо усміхалась — водила пальцем біля губ — красиво курила марихуану — ніжно скрикувала — пестила себе пальцями — вводила пальці всередину — моєю прив’язаною рукою торкалася гарячого трикутника — струшувала попіл на мене — до-ре-мі-нувала — опустилася до мого прутня — затим дуже впевнено, глибоко працювала — нарощувала темп — допомагала руками — інтенсивно рухала язиком — кусала — захлиналася слиною — створювала звуковий ритм — ковтала сперму — показувала білий язик — істерично сміялася — била в обличчя — плакала — швидко одягалася — курила цигарку. Лягала коло мене. Стихала. Тримала вісь межи нашими свідомостями.

Нишком од інших я попросив її принести мені ліки, бо мій стан був критичним. Як не дивно, вона погодилася: кілька разів крадькома приходила до мене й давала пити антибіотики. Секс повторювався ще тричі. Я поставив собі за мету будь-що-будь завоювати її довіру. Я впорався. Елла, сирота й наркоманка. Скоріш за все, вона не доживе до двадцяти п’яти, але мене тепер це мало турбує.

Чого ви з мене знущалися?

Ти зайшов на нашу територію.

Усе було не так легко: звіряча жорстокість підлітків могла би викликати в мене ненависть. Їхній пристрасний потяг до тваринного, дерзновенне нехтування цінностями так званого світу людей, несвідоме повернення до первісного, дикого, долюдського — усе це варте оплесків зашкарублими долонями самотнього людиноненависника. Та їхня несвідома жага до первобутнього не має нічого спільного з незайманістю світу до цивілізації.

Вони гасили об мою шкіру недопалки. Кидали на мене сміття. Лили солодку воду. Знімали на камеру мою безпомічність. Ховали свій страх в глузуванні. Невдало жартували в розмовах зі мною; одного дня зав’язали мені очі — влаштували профанний допит: мусив заговорити: імітував конвульсії — давали пігулки — не міг не приймати — ставало гірше — били — приставляли ножа до горла — не боявся — бачив галюцинації — кололи наркотики — тимчасово відходив — беріг рештки терпіння — бозна-як вижив.

Так тривало близько двох тижнів, і я мав діяти вкрай рішуче. За весь час мені вдалося переконати Еллу стати на мій бік. Ми домовилися, що вона організує вечірку, що мала стати моїми дверима на волю. Ставку було зроблено на наркотики. Була одна суттєва умова: Елла мала втекти разом зі мною. Чому? Їй нема чого втрачати.

Вони навіть принесли мені чисту білу сорочку. Я намагався триматися з ними на одній хвилі. Маленькими ковтками пив горілку — не мав права п’яніти. Старша дівчина набивала скрутки коноплею і щоразу кидала недовірливі погляди в мій бік. Двоє парубків танцювали під якесь реґґі. Елла цілувалася з третім. Я ж чекав заповітного моменту втечі.

За дві години відчув, що треба починати діяти. Я запропонував їм випити, а Елла підсипала їм у чарки снодійне. Іще через півгодини переді мною лежали четверо підлітків у відключці й дівчина з ключами від замків. Я наніс кілька сильних ударів напівпритомному найстаршому хлопцеві й забрав його одяг. Тоді з усієї сили копнув ногою в обличчя двох інших. З одного зняв куртку, з другого — взуття. Дівчину не чіпав — тільки заклеїв рот скотчем і плюнув на неї. У її кишенях знайшов невелику суму грошей. Усіх чотирьох облив горілкою. Наостанок присів. Не стримався — іще раз наніс по два потужних удари ногою кожному, крім дівчини. Викурив скрутку. Випив сто оковитої. З усієї сили вилаявся.

Міг одразу позбутися Елли, але не став. Ми вийшли з приміщення близько півночі й вирушили в бік лісу. Мали йти дуже швидко й без зупинок. До того часу, як нас мали почати шукати, у нас було не більше десяти-дванадцяти годин. Ішли мовчки, вона хотіла тримати мене за руку — відмовив, щодвадцять хвилин курили одну на двох, кашляли, спиралися руками об коліна, важко дихали, перезиралися — йшли далі вздовж лісу. Ряднина пітьми була наче на нас шита.

...

Коли почало світати, притомлені, ми заснули на узліссі, підклавши під себе одяг і схиливши голови на вологу колоду. Елла поклала голову мені на плече, і я не став її відштовхувати. Здається, тоді мені снилося стадо зубрів, і я в розпачі прокинувся. Мав будь-що-будь покинути дівчину. Обережно прибрав руку, одягнув наплічник і швидко покрокував геть. Лишив їй на пам’ять старого ножа.

Біг, і було легко. Чхав я на трикляте дихання.

ХІІІ

Злиденне й нікчемне ти,

матеріальне і німе с л о в о

на цьому пласкому білому

тілі вбитого дерева,

супроти вилитого на ю н і в е р с у м

несповідимого простору!

Цей примарний біло-чорний сказ, сув’яззю знаків зітканий,

— усього лиш незграбна імітація тіней колосального сущого.

Навік роковане бути стороннім ти, зроджене слово,

бо спочатку була думка, і думка була про слово.

Ліпша за все, що станеться після, думка.

Достеменним незнанням про осяяна думка.

Народжена світом незаймана думка. До

болю

геніальна

думка.

...

Переступивши через розпач, розкришивши весь хліб власного духу

на землю обітовану,

змайструвавши хрест для віри,

зібравши зусилля,

тіло

задля

інертного руху невідь-куди,

я балансую

межи ще і вже.

Двигун тіла

впевнено слабне —

аморфність спиває адреналін

— густим хупавим лісом

розростаються

метастази

байдужості.

У бога бозна-скільки болить ребро.

І лінь навіть дихати. Думати про те, що лінь навіть дихати. Боятися перестати. Під корою головного мозку виношувати страх відходу в засвіти аж до з’яви тієї, що...

...

Я критично погано відчуваю тіло останніми днями. Дихання налите важкістю. Враження, наче хтось не може видобути звук із сопілки. Кола мого кровообігу — колеса з пробитими шинами циркового велосипеду. Густий кашель виштовхує з нутра гидке харкотиння — обридливе відлуння, голова болить. Я п’ю холодну воду, але вдається тільки давитись ковтками. Кім’яхи крапель крові з носа падають у долоні.

Шубовсть

у багряну воду

схарапуджене

серце

людини.

...

Я вже близько до заходу країни. Скоріш за все, зараз квітень-місяць. Окрім наплічника, мені доводиться тягти за собою ще два клунки з одягом. Це сповільнює мій рух, але я ще тримаюся нормально. У трьох крайніх селах мене прийняли за юродивого — допомогли окуляри й шапка. Запах од мене теж досить переконливий: останній раз я підмивався близько трьох тижнів тому. Борода росте, під нігтями вже можна садити квіти зла.

...

Мені варто чимскоріш сховатися в гори. За ідеальних умов через днів шість-дев’ять я зможу поєднатися з ними. Там мене буде важче знайти. Я стану подібним до дерева

хвойного гірського пралісу,

бур’янним бадиллям

смарагдової полонини,

відтінню звуку трембіти,

камінням плаю порослого.

Горою, якою підніматимуться

до великої безодні

сучасної людини.

...

Сонце омите й овид[27] царственний. Вечір-хлопчик ноги в гущавині чорній майталачить. Чую скрики свобідного пташшя — людина в мені горить од власної мізерії. Очі, дурні ви очі, тримаєте святий виднокруг, сльозою вмитий, а ввібрати його не здатні! І глибше нього зазирнути не здатні. А там — те саме, що сьогобіч горизонту. Мо’, одна сплакана людина там шле свою спраглу думку одному безпритульному бородатому чоловікові

з кілкою

квіткою серця

тут.

...

Хлопчик із залізним билом у руках вибиває у дзвіниці пил із ряси всевишнього — об його зап’ястя вдаряється відлуння.

Які вони — вуха отця, що в них уливаються сотні тисяч металевих мелодій людської віри?

...

Ми сильна вода, Лянь.

Так каже твоя мамуня.

Що вона ще каже?

Майже завжди вона мовчить.

Але коли говорить, який у неї голос?

Він схожий на відлуння звуку холодного леза. Зникни.

Не злись.

Якою ти востаннє бачила Анну?

Вона була в білій сукні й чистила рибину хмари великим ножем.

Зникни.

Вона переказувала тобі дещо.

Справді? Так, вона просила передати, щоби ти не пестив мене, як тоді пестив ножа перед ударами.

Зникни!

Іще вона натякала, щоб я поцілувала тебе.

Як?

Як цілувало лезо її гаряче тіло тоді, коли.

...

Хочеться, доста надихавшись пашистим зеленням, бездумно податися в хмільний танок: спустити свій неприкаяний чоловічий дух у нагі стопи й утинати навіжених рухів, стікати потом,

вбирати сили

од пожертви сили,

первобутніми скриками сипати в повітря.

Ану, дивись-но,

паршива дівко,

як жадібно я вграю свою снагу

— гой-го! —

а теперки вчвал, а?

— шальоний вуйко, га?

— о гой його! —

а присядочка ладна в мене?

— і бедуїнське колесо файне, нє?

— і раз! і два! і раз! і два!

— а кабріолі?

— а нехай йому!

Танцює своє життя деревоподібна на всю голову хвора істота посеред цвинтаря — мертва жива людина з відсутнім прагненням бу’. Із незносною боязню вме’.

...

І знов тримаю обличчя в упрілих зашкарублих долонях.

Може, ми підсвідомо прагнемо до теміні? Сховку від зовнішнього світу

в чорній однорідній субстанції, позбавленій світла і відблисків?

Не розбереш у капелюшку долонь: де сльози, де піт, де слина.

Дарую тобі, спраглий бісе, цю смачну змішанку відчаю. Пий.

...

Мені треба поспати. Лягай поруч мене, Лянь. Я забув, чи ще ображаюсь на тебе.

Уже нє.

Точно? Чому в тебе нема тіні?

Невже ти не бачиш?! Я і є тінь, тільки не така. Сховай-но свої очі, невже не розумієш?

XIV

Тепер зовсім тепло стало. Думаю, за добу я вже зможу почати майструвати собі халабуду в смерековій гущавині. Молоток і цвяхи я поцупив ще на складі, замість сокирки є кілька ладних ножів. Перших півроку раз на місяць-півтора вибиратимусь до цивілізації. Харчуватися буду з лісу, воду братиму в гірській річці. Із куривом на певний час доведеться зав’язати. Непрочитаних книг зо мною тільки чотири — буде більше часу для думання над. У насолоді медитацією благо мені буде.

Бачу двійко чорних до синизни гайворонів на верхів’ї лапчастого дерева. Здається, я доплив до середини сонця — уклав тіло в човні улоговини. А душу? Повісив сушитись. Легіт привіює аромат хвої з храму імені Господа-Бога-Дерева-Їхнього. Тінь гори найвищої — гора зрушена. Видушений лілейний сік трав’яного пагілля заливає жолоб лінії долі в моїй долоні — мураха пішла вплав. Мені сумирно.

Досвід і пам’ять — обабіч свідомості.

Я згадую містечко ен із вирваною з лона літерою о, у якій я жив перші кілька тижнів, — це був мій скромний особистий ю н і в е р с у м. Дана, Міла, Лорка, Миша, Тадеуш, Зоя, Йоська, Агнєшка — я вже ніколи не побачу їх. А хтів би? Може. Хтів би. Не знаю. Омеліла акаційка, що тепер уросла в пам’ять, часто сниться мені. І силует старого білого наливу, і сокровенна вода кринична, і царські корони, і мовчання голих вечорів на даху будинку. І тримання шворки виднокругу хмільними очима. І супокій, од часу схований (ахахахахахах!)

Щось у мені безпардонно зламалося, і що йому завада? Ніц. Я вмиваю обличчя студеною водою й продовжую своє духмяне лежання. Дещо замовчано фатальне є в цьому просторі — не варто пробувати описувати це словами — варто мовчки дихати глибше. Відчуваю, як сила розтікається судинами плоті — птахи облітали душу — чічка червоного серця буяє. Бо я є. Ще. Перецвіте ж — не подумає дати шанс. Але поки — істинно вам кажу — intermezzo голодного духу добігає свого кінця. І саме тепер, мабуть, я маю зробити це:

Підводжуся, струшую із себе траву й босим рухаюся тінню зеленої гори до підніжжя, тримаючи в зубах одну з останніх скруток. Відчуваю полегкість у диханні й думанні — хочеться лету — пóвів свіжості втікає в зябра — виривається кашель. Бескид — збільшується з моїм нахабним наближенням — кожен стовбур його випуклий, кожна глиця його — праведна, кожна зоря над ним — блискітка з плахіття Марії. Тримаю на вустах наспів стоїть гора високая — виводжу незграбну ноту аж до маківки грандіозної гірської фігури — відлуння її межи обрисами пралісу. Іду непоквапно — незграбно зліплена таріль схилу ковтає мурашку-чоловіка. Далі — натхненний рух густою кичерою[28].

Тобі ся подобає сей переліс, га?

Вельми мені ся подобає, гойний же.

То й файно. Видиш серце йо’?

Виджу, як очі змикаю.

Третина підйому позаду — піт водоспадом. Дивлюся на тіло своє сухорляве — лячно. Стомився, але не хочу спочинку. Голоногий несу себе до верхів’я — душа набирається вільгістю — шириться повітрям затхлий запах істомленого чоловіка. Нагинаюсь до прілої землі голодним — ситим випростовуюсь. Люблю тебе несамовито, величний розмаху гори царственної! А ти мене?

Бескид потроху спиває сонце — дай-но хоч і собі раз сьорбнути! — рудяве проміння об косу обрису ламається. Я на екваторі підйому. Знімаю футболку, рухаюсь далі. М’язи нагадують про вичерпність фізичного, кроки важніють, серце нарощує темп. До верхогір’я ще думок десять-дванадцять. Хрипи, зроджені придихами, незграбну луну малюють. Із пращі незримого дядька зринає сяйне каміння — у небо влягається. Загадую бажання. Не розкажу, яке саме.

Рукою подати до піку гори — ноги підкошуються.

Народження стуми. Струмінь четвертого поту. Треба зібрати в собі останні сили — ах! — кроки важчають — тікає за спину плай. Н а б л и ж е н н я. Достеменна візія квінтесенції руху. Усолода від тотальної втоми. Ледача радість завершальних кроків.

Досягнення й неосягнення.

Споглядання й присмуток.

Кальварія і епіфанія.

Леготу легкість.

Зорестояння.

Далеко внизу поодинокі вогники хатин горян. Тонкі димові пасмуги рухаються доверху — тануть-гинуть. Подалі — повільною змійкою повзе неквапний дизель — залізним окриком колес, най-би-шляк-йо’ трафив, нагадує про цивілізаційне порохно. Спльовую. Здіймаю руки до неба, широко ставлю ноги —

стаю літерою

ікс

у слові,

якого не існує.

Людиною ікс

у списку

того, хто першим прийшов. Тримає в долоні ніж чоловік для закреслення імені.

Аааааааааа! — розривається мій дикий погук у повітрі старого вечора. Іще раз: ааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааа!!! Ооооооооооооооо! Ееееееееееееееееееееееее! Уууууууууууууууууууууууууууууу! Ахахахахахахаха! Ииииииииииииииииииииии! Уа-уа-уа-уа-уа-уа-уа-уа-уа-уа-уа! Е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е! У-у-у-у-у-у-еееееееее! Ууууууаааах!!! Ххаааааааааааааааауууууууууу! Іххооооооооооооо! А так, а так, а такооооооооооо! Ііііііііііііііііііііііііііііііііііііяяяяяя!

Тепер: дістаю з наплічника целофанку, хлібину, свічку, дві склянки, дві тарілки, шмат м’яса, воду, сіль, ніж. Останню пляшку чаполочі. Кілька засушених бадилин чаполочі-трави. Умиваюся, виплескую на тіло й волосся воду, витираю себе свіжим рушником, одягаю білу сорочку й світлі штани. Поправляю рукою волосся. Стаю на коліна. Читаю зліплену самотужки молитву.

Свічка, потріскуючи, починає квітнути.

Наливаю чаполочі в обидві склянки. Вдихаю запах — сумно всміхаюсь. Ну, за ж и т т я — одним одне, незвідане й безмилосердне! Ось тобі мій уклін і слово суте.

Не навчився любити тебе —

віддячиш минанням.

Не навчився черпати з тебе ефемерну гармонію –

ти вже віддячило.

Навчився плавати глибоко, а волів би не заходити у воду.

Прагнув до усолоди від сласного буття,

а віднайшов повічну думку про згин.

Марив осягненням солі твоєї,

а злизав сіль на свіжих порізах.

Зцідив її зі сліз матері.

Пробачивши, я празникую

тебе, ж и т т я,

посеред цієї щасної висоти,

смакую свій перебіжний політ,

упиваюся спогляданням

мальованого навкілля.

Слава тобі, величне й несусвітне!

Рокованим слава!

Розвівається білий вельон поволоки на голові жінки-гори.

Стає легше, і чомусь пробиваються сльози. Багато сліз без упину. Не витираю. Мимохіть ісхлипую з короткими придихами. Десять пісних хвилин плачу.

А тепер за тебе п’ю,

с м у т к у

незрадний.

Ув очах

предковічного зубра,

у жовтизні свічі длявої,

у сконі погідного надвечір’я,

у течії завсідного думання над,

у п’яти буквах найжорстокішого с л о в а знаходжу тебе й приймаю.

Ти — тло.

Титло[29] життя — на чолі чоловіка, якого ніхто не бачив. За тебе, нав’язливий розпинателе, ці жадні сласні ковтки й цілунки повітряні! Змиритися з твоєю присутністю — віддати на олтар свідомість. На!

Сідай коло мене,

некликаний с м у т к у,

що всотав у себе

жадане привілля,

— утома від твоєї присутності

безжально пускає метастази.

Жінка-гора вимовчує щось украй нестеменне. Позіхнути боїться.

Закурюю. Занурюю в дим дихання — повільно смакую. Збиваю попіл у долоню задля відведення думки аж до болю. Ґрунт, схоловши, набирається вільгістю — нагі ступні наливаються чорною кров’ю. Затим натираю долоні сухими бадилинами ч а п о л о ч і — вдихаючи, по-хлопчачому підстрибую. Неподалеку чуються точені згуки гайвороння.

За л ю б о в — третя піднята склянка деревоподібного. Переходжу до четвертої. Чого ти не випила, Анно? Боїшся мене? За тебе, жінко з руками-рибами, сильну воду п’ю! І п’яту, і шосту, і сьому за тебе, мам’! Не п’єш? То давай сюди! І за тебе, незнаний ю н і в е р с у м е, зґвалтований страшною істотою, ахахахах!, цур їй і пек їй, зайвій, бо некликаній, і жорстокій, бо до середини впущеній! Чуєш, як залізними дротами бахкають у твоє серце жертви нестримної еволюції?

Чую.

Світить у душу абстрактна ікона неба — не дає заспокоїтись.

Прикурюю од короткої свічки — гашу її. Посипаю сіллю скибку хліба, відрізаю м’яса, облизую ніж. Учвал рухаюсь до самого краю жінки-гори. Досягаю його. Глибоко вдихаю повітря. Почуваюсь розкрилено. Щодуху викашлююсь — спльовую — заплющую очі — розплющую очі — виконую кілька швидких обертів навколо себе — впиваюсь поглядом у темний розмах. Нарешті жадно, наче в пустелі спраглий, роблю сім останніх ковтків чаполочі. Відчуваю, як гарячим струменем у мені розтікається зеленкуватий колір, сенс (?) Завтра, коли камінна зажура знов поглинатиме мою владу над собою, я ще раз спитаю: як тобі, Бо’, моя смерть у живій подобі? Тобі подобається? Знаєш, скільки таких блукає твоїм грандіозним червивим яблуком?

Унизу,

де раз по раз

перегукується невгамовне

псяччя,

гасне остання хатина.

Я повертаюсь обличчям до нічної гори.

Бачу двох жінок, які тримаються за руки. Вони неймовірно красиві. Із нагостреного ножа місяця скрапує на їхні обличчя вощане сяєво.