Чаполоч

І

Велика золотава груша-бера на цегляному квадратику церкви енного чудотворця. На яку букву схожа людина, що просить милостині коло церковного двору? На букву є. Ранок червневий бубнявіє — сонце вродило на ниві лазуровій, тільки зірвати зась — кволий подув леготу. Мокрий схололий деревій коло облущеного церковного паркану — він знає усі молитви. Я. Стою, курю, імпровізую дихання. Здоров був, дядьку, дай на їду копійку! Держи, помолись там як тра’ за мене! Духовите повітря початку літа. Чорні свічки бабусь із кольоровими вогниками хусток. Стоять — чекають — ротами в блідих обличчях рухають. Хочуть жити. Осьо хлопчик у рясі вибіг — жвавий, як хитке кадило — цеберком махає, носа до небес дере. Живий служник Того Хто Створив. Хлопче, слава Ісусу!, є вже батюшка? Слава Ісусу!, який іменно? Зіновій. Є, проскурки сортірує. Як звать тебе? Мирик. Ялина корчаста посеред двору, схожа на церкву — мурашшя в ній причащається. Людина конечна посеред двору, схожа на жертву — нещастя в ній осміхається. Це ти, Дан’? Це я, Жень. Уже не Джек? Уже не Джек. Ти так схудла. Але гарна. Будь здоровий! І ти будь! Жити — не-жити, жити — не-жити, жити — не-жити — ворожить Спаситель на квітці, що б’ється у грудях в червоній воді.

Я — ще дай-боже дядько — хрещуся — і отця, і сина, і святого духа — коло храмових воріт і заходжу в обійстя. Повітряний хресте, що тебе вимальовує рука, скільки в тебе художників? Ланцюжок людей, до сповіді виставлених — повалена вавилонська вежа на земному подвір’ї. Я — ланка в живому ланцюжку — камінчик у гріховній вежі — дихаю й мовчу. Ходять-бродять словеса кругляком із вухами — так стрілка ходить підробкою на руці людини — слідів не лишають. Проходьте-проходьте, я останнім буду! Ставай, синок, у тебе гріхів більш, як у нас — старих баб — чи нє? Хто йо’ зна, мо’, й у вас не менше! Лінія, що тягнеться до очищення, рухається, вигинається змієм мідним — пащею в храм вплітається.

Як звати раба Божого? — Євгеній. Євгеній Горко. — Хрещений? Да. — Говори. — Я прийшов розказати все. І це не влізе в одну сповідь. Я все розписав. Кожну деталь, кожне слово, кожну думку. На шість днів поділив я свою сповідь, батюшко, а на сьомий мовчати б мені і прощеним бути. Чи дасте Ви мені цих шість спроб — шість кроків туди, куди не дійти ногами, Зіновію? — Як така твоя воля, син, то хай буде. Схиляй голову.

Маломаєтні і многоімущі порослі гріхами дорослі і діти повзуть сповідатись нема куди дітись од докору думки нема кому вірити тільки востатний порух до світла аби сподіватись на дим і на слово повзуть коби рухом засвідчити хиру присутність в денешті планети хиткої на гілці лапчастого дерева більшого в корінь у числа яких не існує за стовбур гіллястий з плодами великими дуже маленьким хробаччям у плоті оскомній повзуть і повзуть і на шиях своїх карусель ланцюжкову несуть а на ній чоловічок гойдається-грається треться об шкіру тілес що створив не подумавши добре бо пахне гниттям од великого плоду планети тепер і застояний сік яблуневий тече по щоках і руках нерозумних приспішників дією тихих на слові гучних подарованих космосу в час коли квітне цвітінням легким лебединим руків’я дерев ти лягаєш в траву і вкладаєш слова у молитву стару яко яблука в кошик на спаса спаси нас великий що дав нам лиш двері не давши ключі до єдиної істини скíльки ще нам шкандибати по дну не узрівши чудесного сяйва тогобіч води як немудро шукати роковану суть і котити планету на гору безглуздий сізіф натомивши долоні заснув на великому камені тóму що світ і зламав свій хребет о життя що ми котим тебе догори коб піти назавжди чом не здатні ми бути сізіфами лиш розростається довгий крижастий квітник із залізними квітами коло хрестів чоловік що вигулює стадо словес на надгробній сторінці у книзі буття приголомшені букви лежать на плиті як натруджена пам’ять про тих хто були і не можуть вернутись не пустить їх той що впустив у життя як кораблик з паперу у круглий ставок і пливе і пливе найнещасніша плоть у маленькому човнику часу що стрілка пласка із загостреним дзьобом клює прямо в ніс чорні позначки плину який тільки вміє що лізти смолою на стовбурі долі людини лохини тварини модрини країни марини малини о лине нестерпний заблуканий звук монотонного тíкання тільки тікай обертатись не треба на слід що за спиною тільки вперед на обдуману сповідь спустити слова у загноєний стікс де невмитий харон загубив свої весла і вже не знайти їх повзи не повзи як вологий слимак але сонце заходить за свій виднокруг і під плівкою стуми всміхається ніч молода і жива яко сотня вужів коби вмерти уранці як вийде сльоза на бадилля трави і супокій хиткий увіллється у дзбан що ім’я йому світ і сліпі хробаки будуть довго купатись у власнім житті о життя як пізнати тебе коли треба бігóм біговою доріжкою часу я є одиниця нестримного руху і тінь поза мною біжить і дає мені впевненість в тому що я не один в мене відтінь химерна висить на плечі я живий я живий я живий я живий!

II

Я народився в місті такому-то в році такому-то. Я народився й щодня щипаю себе ось тут — під бровою. Я народився. У мене немає братів і сестер. У мене є тридцять сім років — мій календарик, Боже, схожий на ліс, у якому лежать зрубані дерева — так лежать закреслені цифри на аркуші існування — так лежать закреслені люди на аркуші смерті. Я виріс із гріха — мій батько кохав мою маму в одну з літніх ночей, вона, мабуть, викидала в духовитий обшир звуки стогону від усолоди, а може, це було дощового вечора, коли всі покійниці світу спускають з неба своє прозоре волосся, а може, ні риба ні м’ясо ранку. Я не знаю, як звати мого батька, мені достатньо носити в собі знання про те, що я — плід гріховної насінини. Моя мама — тонка висока осока — я кохав би її, аби не пам’ять про те, що я виліз із її привабливої плоті — за цю думку пробач мене, Господи, за багато думок про це! — у неї маленькі пружні груди і рівний животик. Її кохали різні чоловіки — голос солодкого раювання лився з кімнати — так ллється сік із тіла гріховного яблука — один із чоловіків впустив у неї білий цвіт. Мені було мало років, щоби розуміти глибину того нагостреного голосу, але я не міг брати тарілку з рук матері зранку — мені уявлялося, як її облизував один із тих голих чоловіків. Але коли я трохи підріс, я почав мастурбувати на те, що відбувалося в іншій кімнаті: кожне поскрипування ліжка, кожен звук злиття тіл — льоп-льоп-льоп-льоп-льоп! — кожна тінь тваринного голосу людини — усе це збуджувало мене, коли я стояв коло дверей, і одного разу сперма таки вилетіла з мого стержня, як і багато разів потім. Після цього я виходив у затхлий під’їзд, слинив холостий скручений папірець і вдавав, що курю. Мастурбував і курив папірці зі шкільних зошитів. Перший час. Другий час я курив цигарки. Третій час я став підпивати горілку, коли виходили курити вони — мама і той, хто входив у неї. За це прости мене, Боже, як умієш прощати винуватцям своїм! Вони напивалися сумирними вечорами і знову злягались — ах, як красиво кричить ніч, коли в неї заходять кульки великої ведмедиці! — і я знову мастурбував коло дверей — чи ти зненавидиш мене, збідованого, за цей скупий відчай, непорочна частино мого існування?

Вона народила мене в шістнадцять. Її голос, мабуть, ще був ажуровою мелодією, коли звуки — блискотливі квіти хупавого саду — ростуть і приносять ясний просвіток закоханій квітці, що б’ється в грудях. Я збуджуюсь, коли жінки курять. Це красивий гріх, Боже, дозволь так думати, але і це гріхом буде. Моя мати курила витончено, випускаючи лілейний дим, ледь відкриваючи тонкий рот, повільно, смаковито — так пара покидає озеро в соннім поранні — так вільгість покидає заспану осоку — я обожнював дивитись на це. Ми жили у двокімнатці віддаленого району міста ен — двійко сполоханих птахів, які бояться самі себе — ти був з нами третім, Боже? Я не пам’ятаю головного, але мені досі чується її «син, ми — сильна вода». Не така — розведена з варенням, що ми пили вечорами, тримаючись за руки. Її звали Анна.

Саме десь тут треба сказати: каюсь.

Кажу: каюсь.

Вона продавала рибу на базарі. Я тримався за гачечок її сарафана і був рибою. Удвох нам було легше. Мені було б легше без тебе! — кричала вона. І продавала рибу. Ми знімали із себе луску пилу, коли поверталися додому. А тоді їли неспродану рибу. Я пам’ятаю запах і смак, я пам’ятаю руки в кісточках, я пам’ятаю ікру і зябра, але я не пам’ятаю, чи вона — висока осока — колись клала мене спати коло себе. Хоч убий!, не можу згадати. Вона не знала, чи любить мене — тендітна Анна. Колись я спитав у неї, чи вона не покине мене. Немає різниці, що вона відповіла. Її руки пахли річковою водою.

Кашель із її горла був схожий на падіння камінця зі скелі. А може, на доторк ножа до дерева. Я не можу відтворити цей звук достеменно, Боже, але ти легко його почуєш, коли сядеш на східці нашого затхлого під’їзду і захочеш дізнатись, як живуть люди квадратної цегляної коробки з квадратними коробками. Як вони ще живуть? Чи це ти, Господи, вигадав вважати ще не вмерти синонімом до жити? Я любив її. Дуже.

Ми прокидалися рано — може, найпершими в нашій коробці — я пам’ятаю, як гостро бачились контури черепа нашого будинку — як тонко чулись кроки облущеними східцями — як смачно вдихалося задимлене повітря — як народжувалось щось праістинне в невагомості снування — я любив ранки. Ми йшли мовчки — так ідуть після похорону — вона курила, я ніс обід — місто коробок і псів було байдужим до нас. У тебе немає ранку, Боже, бо чи можеш ти пити з нами каву, коли серце сяйної Гавани кличе тебе заспівати з ним колискову? Я плював у смітники. Мені було п’ять. Або шість.

Кажу: каюсь.

Кава з коньяком — ось що вони пили зранку — базарні люди з чорними руками. Анна пила теж, осміхаючись до чоловіків з нашого контейнера. Вони хотіли її. І багато з них були в ній. В одного з них, добре пам’ятаю, була така борода, як зараз у мене. Мо’, то і був мій батько. Я не хочу його знати. Каюсь. Але не буду про це. Про інше. Я не ходив до дитсадка. Я продавав рибу. Либу. Либку. Либуньку. Щоби почати розуміти: життя — це паліндром — звідки не читай, але прийде край — як у слові Анна. Звідки не пливи, опинишся в круглій мисці. Ю н і в е р с у м у.

Боже правий, що межи ребрами носиш істину, я такий голодний на цій таємній вечері, яку життям назвав ти. Налий мені хоч води прісної — я розкажу тобі про інший бік довершеного сонця, про безхліб’я душі, про неможливість протистояти тому, що на руці носиш, про круглі озера й дерева наструнчені, про мову журної горлиці, про великі машини із залізними серцями, про рух хирлявої подоби, про ілюзію сокровенної вільності, про вітер міста і вітер містечка, про цвинтарні сади з однаковими квітами, про квіти на квітах, про воду пляшкову, про цукерки в яслах, про хліб круглий, про хліб прямокутний, про виснагу нестерпну і про мелодію монотонну, але налий мені води прісної, бо сухо мені в горлі — ні слини ні крові — лишень словеса чахлі, лишень пустота в кахлі, і губи ось-ось тріснуть, і звукам худим тісно, а спрага нага пухне, і сухо мені, сухо, я вмерти тепер можу, пожити ще дай, Боже!

ІІІ

Мені треба всі подробиці. Найменші деталі. У мене з’явився шанс знайти його. Іншого може не бути. Якщо не важко, сто журавлини. Перше, що Вам спадає на думку про нього?

Я зовсім не знаю його, якшо чесно. Я йому треба тіки для сексу. Як і він мені. Осьо, лімончик врізати?

Хіба тут, крім нього, нема чоловіків?

Є. Але — як сказать — він дай-боже в цьому. Мені нравиться.

Ні, дякую. Коротко про себе, якщо можна.

Ну, я живу з мамою. Вона — шиє. Роблю осьо тут — у «лісовій», але співати — ахах! — не хочеться. Я закончила шосту школу — всі класи. Мушу теперки думать про те, як заробити копійку. У цьому гóроді нема роботи, але є люди. Їм треба жить. Тут багато крадуть — заводи не роблять, земля стоїть гола — хтось ловить рибу, а хтось вирізає удочки. Дошло до того, шо хтось був одрізав жилізну о з таблички гóрода здати на металолом. Тут усі п’ють. Безбожно.

Розкажіть про свій перший досвід. Сексуальний досвід.

Для чого? Це якось касається діла?

Дуже. Я намагаюся встановити логічний зв’язок між подіями. Я обіцяю, уся розмова залишиться тільки між нами.

Ну... Я хтіла з кимось ше років з одинадцяти. У мене прорвалась кров звідти на день народження мами — я плакала, само собою. Я дивилась на чоловіків як на тих, хто можуть мене — ну це — і мене рвало. Я багато фантазірую про це. І мені весь час хочеться. Якось я побачила, як наш вчитель англійської — ми називали його містер Ґрейв — цілував мою однокласницю в нашій бібліотеці. Я заглядала в щєль і — ну як це? — мастурбувала. Потім він трахав її прямо на столі — і вона дуже кричала. Я хтіла з ними. Але він любив тільки дорідних. Я — не худа, але й без лишнього, видно ж. Женя любить моє тіло.

Кажуть, ви почали спати з Горком давно. Це правда?

Неправда. Да, це могло случитись, ше коли я в школі вчилась, але нічьо не було.

Розкажіть детальніше, будь ласка.

Це було в один із тих зимніх днів, коли дуже рано темніє. У мене ше були малі груди, але вони бистро росли. Він сидів на вахті й читав якусь книжку, якусь поезію вроді, бо потім цитував мені шось іспанське — ломка, хлорка, ложка, горка — шось таке, не скажу точно. Я лишилась після уроків, бо вже знала, шо буде він. Сиділа в бібліотеці й думала про те, шо може бути між нами. Тоді бібліотека закрилась — я ждала в туалеті, поки всі підуть. Мені було страшно. Я випила трохи коньячку. І потім прийшла до нього. Він був дуже. Ну дуже.

Передайте своїми словами ваш діалог тоді, будь ласка. Це важливо.

Ну, це було десь так: Як тебе звати? Міла. Шо ти тут робиш? Вчуся. Чого ти ше тýт? Я вчила параграф. Вчила параграф? Да. Тепер ідеш додому? Я вже і так — тей-во. Спізнилась? Да. У мене є трошки коньячку, будете? Да? Звідки? Я купила. То ти вже доросла жєнщіна? Нє. Я ше дєвачька. Іди додому, дєвачька. Я піду, але будете трошки? Нє. Як звати тебе? Люда. Людмила. Міла? Можна й так. Міла. Куриш? Да. Бери. Хто навчив? Жизнь навчила. Вам тут скучно? У мене є Бах. Ти куриш не в затяжку, не кури так. А як? Дай покажу, як треба. Покажіть. Осьо так — а тепер отак — скільки тобі років? — Шістнадцять. — В якому ти класі? — Не скажу. Чого? Бо не важно.

Далі. Будете вінстон?

Да. Дякую. Я полізла до нього першою. Він не хтів — точніше — так показував, шо не хтів, але я не знаю точно. Ми довго говорили й курили. Він достав пляшку якоїсь горілки — зеленкуватої, але її можна не запивати — і ми випили з півпляшки.

А потім?

Я хтіла поцілувати його в шию. Він сказав, шо нічьо не буде, і відпихнув мене. Десь тако це було: Я нікому не скажу, чесно, тільки Ви і я. Іди додому, я тобі сказав! Я коє-шо вмію, хочте — покажу? Не хочу. Марш атсюда, поки мамці не розказав! Я пішла. Через пару днів я переспала з другим. Мені було тринадцять — не шістнадцять.

Як часто ви бачились з ним після?

Я приходила до нього часто. Він читав мені якісь вірші й часто розказував про якусь болячку дерева. Я сиділа в нього на руках зимовими вечорами і просто слухала його голос. Ніякої блізості тоді не було. Не вірте нікому. Нашому народу тільки аби пообсуждать когось, пхають свого носа куда не нада.

Зараз. Що у вас з ним зараз? Кажуть, Ви до нього часто заходите. Якщо можна, ще сто. Дякую.

Можна. Женя тоже любить журавлину, кстаті.

Знаю.

Не так і часто. Я не бачила його вже місяці півтора, мо’, даже два. Я приходила до нього в іюні.

А як же його дружина?

Ларіска — ше та сука. Хоть і жаль її, знаєте. Женя каже, вона поїхала трохи. Раньше вона жила з Толькою, але кинула йо’, хоть він любив її. Але вона сама розкаже. Не хочу лізти.

Можна вже й лимон, Люд.

Осьо. Я й сама хотіла б його найти, чесно. Він дорогий мені. Бог його знає, де він пропав. Йосік — його сусід — нічьо не знає. Бачив його тижнів шість назад. Шо він сказав Вам?

Те саме.

Тоді більш не знаю, шо Вам ше розказать.

Ви говорите, наче бачили його вчора. Чогось мені так здалося. Ви мене не обманюєте?

Ви прийшли сюда мене тут допитувати? Я сказала правду. Хочте ше правди? Мені нема часу з вами тут ляси точити, я нічьо Вам не винна.

Ну чого ти, красавіца? Я ж нормально спитав, а ти так зразу.

Мені більш нема про шо з Вами говорить. Я закриваюсь. Виходьте атсюда!

Ну-ну. А бути заодно з криміналістом — знаєш статєйку? Сядеш, сонце, разом з дружком — мамка плакать буде. Шило сльозками заллє, да?

Ти мені тут не «тикай». Допивай і йди отсюда, поняв? І мамку мою не трогай, а то як дам зараз, мало не покажеться! Вишов!

Ого! Така грозна! Знаєш, як у нас кажуть: любиш сосати, люби й податки заплатить. Ти в мене ше заплатиш, Мілочка! Разом з Горком! За вас!

IV

Кажу: каюсь.

Отче Зіновію, вислухайте мене.

Я брав столову тарілку й грався у водія. У той час, коли не продавав рибу. Я крутив свій маленький юніверсум, Боже: зупинка свідомість, наступна — підсвідомість — кінцева. Висока осока в короткому шовковому халаті тримала руку в мене на колінці й читала газету.

Я підглядав за нею, коли вона милась, ще дуже малим. Груди, стегна, сідниці, піхва. У неї був невеличкий вузький острівок на лобку — зараз я люблю, коли волосся взагалі там немає, але тоді воно мені подобалось. Вона — власниця соковитого тіла — ненавиділа наше життя. Ненавиділа за двох, Боже, спльовуючи підступні кісточки неспроданих карасиків. Спльовуючи сперму коханців. Шкодуючи, що я живий.

Я пішов до школи, не вміючи читати. Осоці було двадцять два, і їй було не до мене. Її батьки — я бачив тільки їхні могили — лишили по собі квартирку, де ми жили. Де ми ненавиділи життя. Але мова не про те. Я майже нічого не можу пригадати з ранньої школи, окрім стомленої молодої Анни у дверях класу — вона забирала мене й вела на базар. На сьодня це твій папка! — казала вона, віддаючи мене в руки енного чоловіка — поздоровайся з ним! Я кляв цих чоловіків, наскільки пам’ятаю, імпровізованим антиотченашом. Каюсь.

Пам’ятаю ось що: вони вчили мене битись. Тра’ бити в дихало, малий, а тоді ногою під коліно. Отако, малий, маладчага. І я бив. Вони прищеплювали мені тупу агресію, а я був хорошим учнем. Дуже хорошим.

Першою моєю жертвою був якийсь товстяк зі школи. Я побив його досить жорстоко, як для дитини. Здається, він сказав: твоя мамка спить з дідами. Другий був значно старший за мене, не скажу, за що, але я бив його ногами: кров юшила з його обличчя, а мені було смішно. Далі було багато інших — один почав задихатись (я бив у дихало! тоді — ногою під коліно! після — була моя імпровізація), і його ледь урятували. Велике і чесне каюсь. Мене боялися з малих років. Але одного разу зі мною вчинили розправу: їх було троє — символічно! — і вони майже вбили мене. Старший із них змушував мене цілувати йому голі ноги. Я цілував і плювався кров’ю. У лікарні осока дратувалась од моїх сліз — плач робив її сатанічно злою.

Не в церкві!

Вибачте, отче Зіновію. Каюсь.

Читаю далі: Вона брала мене пропахлою рибою рукою за горло, коли я плакав. Не реви, ти мене бісиш! Коли сльози змінюються страхом, Боже, дуже хочеться бігти. Доти, доки дихання й ноги стануть настільки важкими, що лишається просто впасти. І знову плакати. Але вже зовсім по-іншому. У цьому плачі вже є нотка полегкості, навіть просвіту від можливості втечі. Я робив так часто, і, коли повертався до Анни, вона теж плакала. Я приносив нам воду з варенням. І ми пили. І тікали. Один від одного.

Якось на базарі ще дуже малим я побачив, як пес їсть кішку. Я мав би перелякатись, але мені здалося, що це було дуже красиво. Хтось із енних чоловіків Анни хотів затулити мені очі, але я відмахувався. Це було під розкидчастим деревом — воно обросло омелою — ця поезія смерті здавалась мені геніальною — Боже, пробач за таку зухвалість. У ній приреченість римується з відходом. У ній багато білих віршів. Із досконалим ритмом. Він нагадує ритм коси, що заходить у голос трави.

Далі була школа середня. Тут я пам’ятаю більше. Мене вважали пропащим бідняком. Якби не моє вміння битись, мене би з’їли, як пес кішку (висока осока таки щось знала, коли віддавала мене базарним чоловікам). Я вчився тáк собі, мені було не до того: важливіше вміти жити, аніж вирішувати задачки про швидкість човнів і течій. Мені навчання давалось легко, тому й з останніми я справлявся, але мене не любили в школі: моя сорочка не була бездоганно білою. Одного разу мене вигнали з уроку через брудні нігті. Я вийшов зі школи й закурив. Каюсь. Бруд у голові гірше за бруд під нігтями.

Коли хлопчики вперше почали смикати свої збуджені прутики, я вже добре знав, що таке злягання чоловіка і жінки. Спершу я цілувався з якоюсь старшокласницею в затхлому дворику, а через рік-два мені вже робили мінет у заростях коло нашого будинку. Це була місцева проститутка. Я продав браслет Анни, щоби розрахуватися з нею. Каюсь. Пам’ятаю добре: тоді був день міста. Але нас із Тіною це мало цікавило. Тут треба додати: я цим ніколи не пишався.

Хтось із недолужиків — каюсь — мешканців нашого дому розповів про це Анні. Вона посміялася і дала мені цигарку: тоді ми вже курили разом. І я збуджувався від того, як вона це робить. Знаю, Боже, це зовсім не нормально. І зараз, коли я несу цю сумбурну сповідь, мені хочеться занурити своє висхле обличчя в студену криничну воду і змити своє минуле. А після — стесати до м’яса долоні об гостре каміння, щоби знищити лінію долі. Лінію життя. Усі лінії, які говорять про мене. А мо’, легше їх обпекти? Фізичний біль — це тільки підтвердження нашого існування. Іноді — коли всередині тебе бучавіє прозорість, і відчуття нестерпності стає достеменним і наскрізним абсолютом — хочеться увігнати в себе гостре лезо.

Каюсь. Каюсь. Каюсь.

В Анни були подруга. Скоріш за все, вона жива й зараз, але я не можу знати точно. Востаннє я випадково зустрів її в парку міста, з якого приїхав. Точніше — втік. Це було років десять тому. Вона гуляла з нашим сином.

Боже праведний, вічний сумніве, що на тебе стікають обсмоктані свічі, мені так глибоко в цій неозорній простиглій річці, що тримає в ній не вміння плавати, а страх утопитися. Мені так незносно дивитись у її суту глибінь і бачити понівечених риб, що в русі забувають про власну приреченість, і так огидно бути такою ж рибою. У цій річці немає води, Боже. Але:

тут є безліч цегляних акваріумів, наповнених слізьми; тут є завожена багнюка з різким запахом; тут є ковчеги і шхуни, набиті ворухким мурашшям; тут є пластмасові водорості, яким обпалюють кінцівки, щоби не вкрали; тут є хвилі, що несуть звуковий бруд у вушні мушлі; тут є пісок і каміння, з яких проростає біль; тут є Ти — з величезною риболовною сіткою; тут є ми — здатні лише на сумирне споглядання власного наближення до.

V

Шо він зробив? Чого його розшукують?

Він зробив страшне. Я не можу сказати цього до того, як знайду його. Мені треба дані про нього. Прошу відповідати Вас чесно, Дано.

Господі, мені вже страшно. Добре.

Скільки разів у вас було?

Звідки Ви знаєте, шо в нас шось було?

Ваш чоловік мені вже дещо розповів.

Багато. Хто ж буде таке підщитувати?

Ви робили це тільки заради зачаття?

Боже... Я не хочу про це говорити. Це діло тільки нас двох. Я нічьо не скажу про це.

Двох? А Ваш чоловік?

Міша Вам уже ж мав сказати про те, шо він безплодний. І як це прив’язано до Жені?

Ви хотіли сказати — Джека?

Давайте без цього. Ви лізете туди, куди не треба. Я готова відповідати тільки на те, шо касається діла.

Це касається. Мені важливо розуміти психологію злочинця і його потенційних жертв.

Злочинця?

Так.

Боже! Не може бути!

Може. То ви робили це тільки заради зачаття?

Не можу повірити. Він когось убив? Ізнасілував?

Я ж уже сказав, що не можу цього розкривати. Ви все дізнаєтесь. Але пізніше. То тільки заради зачаття?

Фух... Зараз я би цього не зробила. Но тоді я була дурна. Влюбилась в нього. Міша був мені більше як папа, у мене не було нікого, крім нього. Мені було тяжко, і я жалію тепер. Я взнала тільки потім, шо в Міші був такий план. Женя був йому треба тільки для дитини. Ми нічьо не знали про нього. Він не розказував про себе.

Ви помічали за ним прояви агресії?

Ну... Це була більше страсть. Він міг заламати мені руки або взяти за горло. Якось, помню, він трохи сильно мене здавив, але відпустив, коли я сказала. Думаю, це нормально, коли люди занімаються сексом. А так він був спокойний. Ларіска розкаже більше — вона з ним довго жила до того, як він пропав. З нами вона не говорить, то ми нічьо не знаємо.

Що Вам не подобалось у ньому? Або не подобається?

Не знаю. Він багато пив. І курив часто. Думаю, і зараз так само. Я би сказала, він дуже равнодушний. Йому наче нецікаво жити. Якось так.

Може, у чомусь він був дивний?

Треба подумати... Да, він трохи не такий, як всі. Ми з Мішою чули, як він шось говорив у себе на чєрдаку. Сам з собою. І шось вроді писав у якісь зошити. Ось шо ше: він всігда був якимсь разним.

У якому сенсі?

Сьодня веселий, завтра ні з ким не говорить, ше позавтра — якийсь серйозний, сконцентрований. Міша казав, шо боявся його?

Чоловіки про таке не говорять. Він любить людей?

Нє-нє-нє. Це точно не до нього.

А що він любить?

Ну... Він шось розказував про зубрів, вроді, шо вони кращі за нас. І про дерева чьось любив говорити. Казав, у них є душа — шось таке, а омелюхи — то для нього святе. Странний він, словом. Але це й підкупляло якось. Мо’, перечитався, бо він з тих книжок не вилазив.

Коли він перестав жити у вас?

Зразу після того, як ми мали зачати дитину. Я розказала Міші про те, шо Женя не захтів, і він попросив його. Гроші не вернув, але й не просив лишитись. Пішов, і всьо.

Пішов куди?

Бог його зна. Перед тим, як жить з Ларіскою, його не було тут місяці півтора-два. Він пару раз приходив до неї, я то знаю, чого, але не хочу говорить. Це до неї. Вона всьо розкаже.

Ви бачились після того, як він пішов од вас?

Нє.

А як же той вечір, коли Ваш чоловік від’їжджав у справах?

Він і це Вам розказав?

Ми ж домовлялися про чесність.

Да. Було. Але потім я розказала Міші. Це був прощальний вечір.

Був секс?

Не мучте мене.

Був. І як відреагував Ваш чоловік?

Я сказала, шо ми пробували ше раз. Не знаю, чи він повірив. Тепер це не так важно.

Для чого Вам це було?

Я не знаю. Не знаю! Не знаю!!! Я більше не хочу про нього!

Останнє. Мені сказали, що бачили його з Вами біля церкви у червні. Це правда?

Правда. Ми почті не говорили. Я не дуже хтіла його там зустріти. Ми вже можем закінчити?

Можемо. Дякую.

Шо Ви з ним зробите, коли найдете?

Переживаєте?

Ви посадите його?

Злочинці мають бути покарані, правда?

Не вбивайте його, добре?

Він сам себе вб’є.

VI

Треба бути послідовнішим. Логічнішим. Із повагою до часу. Тому все за порядком.

Кажу: каюсь.

Анна хотіла здихатись мене якомога раніше. Будучи підлітком, я заважав їй будувати особисте життя. Будучи матір’ю, вона заважала мені робити те саме. Їй було вже тридцять, і я думав, у такому віці вже можна схаменутись, знайти постійного чоловіка, але вона тільки підтверджувала свій статус «слабкої на передок» жінки. Мене вважали вже не просто бідняком, а й сином проститутки. Аннушки.

Але мені не було куди йти. Моє життя, Боже, було схожим на дощове небо. Тільки замість крапель — дні. Падають і розбиваються. Стають суціллям. Я писав лаконічні замальовки. Здебільшого вони були про коханців Анни і присвячувались їй. Це було щось схоже на таке:

Ця ніч із круглим серцем — його стукіт об небо почує лиш пес Бога — приведе до нас ще одного дикого звіра. Анно, Анночко, дівчинко-жінко, ти кричатимеш у квадратний простір, і голос твоєї усолоди, розбившись об стіни, вбиватиме в мені бажання любити. Любити людей. Не неси їй квітів, дикий звіре, який ніколи не станеш мені другом, увійшовши в її плоть, ти поставиш хрест на своїй суті. Завтра, коли вивітрюватиметься твій незносний тваринний запах, я ненавидітиму людину ще більше, ніж сьогодні. Сутінь серпневої ночі пробита цвяшками із сяйливими голівками — істоти потойбіч неба терплять у своїх ступнях їхні загострені стрижні.

Вона ніколи не читала цих текстів. Вона ніколи не читала мене. Ми жили й мовчали. Як риба, що ми продавали. Безголосся стигло всередині нас, щоби колись вирватись, вибухнути, розірвати кокон нашого існування. Одного разу воно достигло:

У той вечір я читав Ісікаву Такубоку, покурюючи у вікно своєї кімнатки. Я взагалі дуже багато читав тоді — самотність не залишала мені вибору — книги давали відчуття абстрактної співприсутності. Вона повернулася пізно й була п’яна. Зняла одяг і повністю гола зайшла до моєї кімнати. Я накрив її ковдрою й приніс пігулку. Я не хочу передавати наш тодішній діалог, Боже, але суть його була в тому, щоби я вимітався з її квартири. Ми кричали один на одного, наче це був останній шанс усе висказати. Я тоді наговорив зайвого — мамо-осоко, пробач і забудь, якщо зможеш! — і ще: я вдарив її.

Каюсь. Каюсь. Каюсь.

Каюсь, але не прошу прощення. «Мам, ми — сильна вода?» — спитав я зранку. «Я тобі не забуду!» — відповіла вона.

Зараз, уже наковтавшись пилюки життя, я би плюнув на все і пішов з дому. Але тоді я терпів. Інколи я задумувався про життя матері, і мені було шкода її. Розкішне тіло цієї жінки могло би підкорювати великі подіуми й засмагати на березі лазурового океану, але воно стало всього лиш прихистком для базарних дикунів, запах кожного з яких був по-своєму обридливим.

У мене були дуже високі шанси стати наркоманом або злодієм, або злодієм-наркоманом, але я зупинився тільки на цигарках і невеличких дозах алкоголю. У старшій школі я навіть почав учитись і добре опанував деякі дисципліни. Найкраще мені давались гуманітарні науки, а мій багаж знань із літератури дозволяв мені вільно почуватись в інтелектуальних дискусіях. Після занять я й досі продавав рибу з Анною, а вечорами так само читав. Ночами — слухав стогін осоки і тваринні звуки її коханців. Мене вже менше тягнуло на вулицю.

Треба бути конкретнішим. Чіткішим. Я тут — розказати правду.

У тих умовах виховання це було майже подвигом — каюсь! — але я закінчив школу досить успішно, що дозволило мені вступити на філологічний факультет без особливих проблем. Мати відмовилась од моєї допомоги на базарі — заробітки падали — тому я залишився без грошей. Тут почався не надто тривалий період мого життя — книжки і цемент: зранку я навчався, удень — працював на будівництві стадіону, увечері — читав, уночі — те саме, що й раніше. На вихідних хоча б для якоїсь соціалізації я виходив гуляти з університетськими приятелями — у їхніх очах я був цілком собі вихованим хлопцем із пристойної сім’ї. Але тут треба сказати: більшість із них я зневажав.

Кажу: каюсь.

Їхній нездоровий інтерес до всього поверхневого, обивательського, побутового викликав у мене відразу. Гуртожитський макаронно-консервний запах, розповіді про перші злягання, нескінченні й завше нецікаві а в нас так! і тупі жарти про кнопки на вчительському стільці ніколи не викликали в мене захвату. Я намагався полюбити їх, сприйняти, дати їм шанс, але, Боже, з кожним днем я ще більше обростав презирством. Не давши мені любові, Анна навчила мене любити себе. А я здібний учень. Дуже.

Чи винна людина в почутті нелюбові? Відрази? Презирства? Чи кращим є неістинне силування в собі любити для тебе чуже, неприйнятне? Чи не все, що супроти природи сущої людської думки, є таким же гріхом, як і первинна неприхильність? Якщо нелюбов є переднішою за потребу її зміни на протилежне, то що тоді є достеменним благом? Ненависть, як і любов, робить нас залежними, а отже, убиває. І якщо наша з’ява у світі людей має хоча б якийсь сенс для майбутнього, то чи не є любов таким самим деструктивним началом?

Я питав про це в себе, і відповідь не приходила. Натомість прийшла любов, на яку я зовсім не розраховував. Її звали Соня, і її вже немає серед живих.

Пренепорочний Отче із просвітчастою подобою, що нею тече криштальна кров, чи вцілована рука пробоща колись торкалась Тебе? Чи ланцюжкові каруселі з Твоїм сином на наших шиях урятують нас од протяжного суму, вилитого з Твого келиха? Ті, хто шукали шлях до Тебе у Вавилоні, давно знайшли його, як і ми, душі в смішних тілах, вийшовши з них, знайдемо Тебе, ставши словами на плитах. Що може бути жорстокішим за нашу метаморфозу в слово? За думку поета, який пише епітафії? За руки скульптора, який ліпить гіпсового янгола? За пам’ять, яку сізіфово котиш у прірву? За камінне мовчання пластмасових квітів? І Ти знайдеш нас, трисвятий Боже, у великій книзі з іменами, що лежать один на одному, яко піщини, а поки:

я бачу як хлопчик щуплявий з м’ячем усередині себе малює в повітрі хрест

а дівчинка що коло нього тримає надію на краще в кишені спідниці ляльки

ти житимеш хлопчику знаєш комусь іще гірше його вже нема і десь

сідають граки на верхів’я дерев що ростуть над могилами змалку

я бачу як жінка несе чоловіку обід на роботу і ввечері він приповзе

нап’ється з півпляшки бо стомлений вляжеться посеред хати

а діти онукам розкажуть що це так потрібно що їхньому дідові зле

і хтось переплавить сонце на місяць а всім буде байдуже знати

я бачу як люди несуть свої долі в наплічниках в когось дірявий уже

і тітка що голку в долоні тримає замість зашити уколе

життя що тікаєш од нас хай господь тебе береже

у свічці вогонь пританцьовує бавиться руки цілує болем.

VII

Я буваю тут рідко, не питайте мене, я нічьо не знаю.

Ваш батько сказав, що підозрює зв’язок між вами.

Не було ніякой связі. Я не буду з вами говорить.

Людина, про яку ми говоримо, злочинець.

Мені нема до того діла. Я його бачу раз в місяць. І всьо. Шо Вам ше тра’?

Мені треба деталі вашого спілкування. Це все дуже важливо для розслідування.

Нема ніяких дєталєй. Ви не тих розпитуєте.

Я розпитую всіх, хто його знає.

Я йо’ не знаю. Папа ж Вам всьо розказав. Він з ним живе. А я шо? Навідуюсь рідко сюда. Я про того Женьку толком нічьо й не скажу.

Чого Ваш батько думає, що у вас були інтимні стосунки?

Та откуда я знаю? Старий шось там собі надумав, а Ви вже вірите.

Вам сподобалось?

Шо сподобалось?

Тоді, в Зелене свято.

Не понімаю, про шо Ви.

Про Вас і Євгена Горка. Про сексуальну близькість.

Це старий таке змолов?

Так. Ви самі йому це розповіли. Забули?

Хто Ви такий, шо я маю Вам тут всьо розказувать?

Я — слідчий, який веде справу Євгена Горка. А Ви — людина, яка може допомогти слідству. То Ви розкажете про те, як все було?

Я не збираюсь нічьо розказувать чужій людині. Я Вас перший раз бачу.

То Ви будете приховувати інформацію?

Я нічьо не скриваю. Просто це лічне.

У Вас є чоловік?

Є.

Ви живете разом?

Да.

То Ви зраджували йому з Горком?

Хахахах. Ви іздіваєтесь? Я тут должна отчитуваться перед Вами?

Я просто намагаюсь зібрати факти. Ви замовчуєте інформацію про злочинця. Це не на Вашу користь, Ви ж розумієте?

Шо? Шо Вам розказать??? Про той один раз коло санстанції? Ми були п’яні, я почті нічьо не помню. Так получилось. Я йо’ даже не знаю нормально. Мужик мужиком. Папа знає більше.

То все так просто?

Да. Все дуже просто. Ми хтіли — ми зробили. Перед чоловіком мене совість не гризе. Він — алкаш. Уже й душу пропив.

Чого, Ви думаєте, Горко захотів з Вами сексу?

Бо він мужик. Всі мужики хочуть. Ви не хочте?

Ви помічали за ним агресію?

Я ж кажу: почті нічьо не помню.

Це був єдиний раз?

Да.

Хіба? А як же той другий раз? Прощальний?

І цé старий розказав? Звідки він знає? Я не розказувала.

Він не розказував. Я просто припустив, що так могло бути.

Взяли на понт тоість?

Хай буде так. Розкажете?

Будете сто грам?

А що у Вас?

Чаполоч. Пили таке? Мене Женька навчив робить її. Ну як навчив — рецепт розказав. Вкусна штука. Беріть осьо.

Фух. Щось дуже знайоме. Смачно. Але розкажіть мені про Євгена Горка. Це дуже важливо.

Фух. Ше більш настóялась. Ну я ж сказала: мужик як мужик. Шо тут ше додати?

То у вас було тільки двічі?

Да. Два раза. В Зелений празнік. І ше раз. Коли вже Ларіска стала інвалідкою. Я ше наллю, да?

Можна. Коли це було, якщо бути більш конкретним?

Фух. Года півтора назад. Я посварилась зі своїм, випила, зайшла до Женьки. Вроді як муку взять — у нього вона всігда єсть — він рибу часто готовить. Кажу, мол’, давай прогуляємся, поговорим. Він не протів був. Посиділи десь коло річки, поговорили, випили, а тоді він до мене трохи приставать начав. Було вже темно. То ми пішли в перший же під’їзд і зробили це.

Агресія. Він виявляв агресію?

Ну як агресія. Трохи здушив мене отако. Якшо це агресія, то да.

Ви кричали?

Нє. Це ж був під’їзд. Ми тихо. Давайте, хай бог дає!

У Вас були почуття до нього?

Не було. Це лишнє. Переспать — да. Чуства — нє. Мені вже сорок шість. Уже — ахахах — якось і непрілічно, да? Бери осьо. Бере тебе трохи?

Як Вас краще називати?

Зоя. Можна Зоєчка, я не обіжусь. Можна на «ти».

Зоєчко, сонце, він тебе сильно душив?

Трохи да, але я, чесно сказать, хотіла б ше раз. Йому похєр на мене. Він спить з Мілкою. А мому алкашу тільки водка в голові. Жінці тра’ секс, понімаєш? Бо тоді шо? Недойоб. А я вже вішаюсь. Давай ше?

Давай. Як він ставиться до твого батька?

Отак, давай, за нашу встрєчу. Строгий такий, да? А де форму забув? Форма мене возбуждає — ахахаха!

Ще раз: як він ставиться до твого батька?

То ти такий тіпа холодний, да?

Заспокойся, Зоєчко.

Старий казав, Женька трохи з нього насміхається. Но по-доброму. Шо ше, капітан?

І як він в сексі?

Чесно — обичний. Любить жостко. Він не для любві. Тварина. Зробив дєло — і всьо.

То тобі треба секс чи ніжність?

Смотря шо ти можеш мені дати, капітан. Бери стопку.

Зоєчко, я прийшов поговорити. Він щось розповідав про своє життя до втечі?

Втечі? Куда він втік? Він шо — цей — авантюріст? Візьми мою руку. Осьо так.

Я зараз серйозно. Він утік сюди після того, як скоїв злочин. Він розповідав про своє життя до цього?

Та боже, нічьо він не говорив. Мені на нього пофіг, як і йому на мене, як ти не в’їдеш? Туда-сюда і розбіглись. Ахахахах.

Але ж ви про щось говорили?

Да. Про якийсь брєд. Дерева, водку — випий осьо — він про омелюхи шось розказував вроді, про своїх баб, я не помню вже. Ти обнімеш мене, капітан?

А друзі є в нього тут?

Та не знаю я. Відлюдько він. Не думаю, шо хтось з ним дружить. А мо’, я не знаю. А де ти живеш тут? Нашов яку бабу?

В готелі. А що?

Останешся в мене? Старий оно вже заснув. А ми можем — ну ти поняв.

Я подумаю. А як ви любили це робити?

Як ше можна це робити в тих условіях? Взяв мене ззаду та й всьо. Пий, капітан. Хароша штука — ця чаполоч. Поцьомаєш мене?

Я поїду в готель.

У тебе є баба, капітан?

Це вже не важливо. Треба їхати. Ти красива, але ні.

А якшо я зроблю отак?

Зой! Перестань! Я ж зараз не стримаюсь.

Давай покурим, капітан! У тебе така щєтіна — ммммм — дура я, да?

Не знаю, Зой. Перестань!

А так?

Ти йому так само робила?

Мо’, ми не будем про нього, а? Тобі нравиться?

Дуже. Да. Перестань.

Сиди тако. Мовчи. Зараз я візьму морожене.

...

Розслабся, капітан. Нічьо не роби. Лежи!

VIII

Соню! Сонечко! Дівочко з малахітовими очима! Пробач, що про тебе згадую в час гризотного покаяння, коли слова — маленькі діти, які лізуть у куток стати на гречку. Хтось настирливий грає у сквош зі стінкою моєї пам’яті, і я не можу забути тебе. Інколи я плачу за тобою — і це поразка. Кажуть, не можна нам — тим, хто сильніший. Із цупкішим голосом. Із ширшими плечима. Не можна нам, Сонечко, чи ти чуєш мене?

Кажу: каюсь.

Ми познайомились одного з вечорів, коли я ночував у гуртожитку. Тоді було якесь свято — скоріш за все, хтось для чогось родився, мо’, навіть вона. Я вмів поводитись із жінками, принаймні я так думав, але перед нею мені чомусь було ніяково. Я запросив її на балкон покурити, і вона відмовилась. Коли самовпевненому чоловіку кажуть «ні», йому не лишається нічого, крім стати настирливим. Я пробував говорити з нею, але вона відповідала сухо, без інтересу, сидячи на колінах у якогось рудого єврея — і я хотів його розчавити. Каюсь. Я багато пив і намагався здаватись дотепним — коли ти робиш це перед людьми, яких зневажаєш, Боже, то граєш дві однакові моновистави: актор однієї з них є водночас глядачем, і він хоче закидати (т)себе гниличками. Соня була глядачкою з іншого боку мого я — їй було нецікаво.

Соню! Сонечко! Та, що змусила мене сумніватись щодо раптовості людських зустрічей, я полюбив тебе з того вечора — і став слабшим. Залежність од тебе — це сласний мазохізм, начинений божевіллям.

Щоранку я зустрічав її коло гуртожитку. Перший час я боявся навіть торкатись її — рухи моїх рук нагадували хитання трави од леготу — така сокровенна чистота вперше стала суттю моїх помислів. Вона досить переконливо тримала дистанцію, і мої почуття засліплювали так стрімко, що я не можу пригадати нічого зі свого тогочасного життя, крім неї. Як жила тоді Анна? Що було в країні? Як я складав сесії? Чи був я тоді життєлюбом? Не пригадаю.

Ми поцілувалися вперше в ботанічному саду на мій день народження. Була точно субота або неділя — я не працював на будівництві — і вона не знала, що то був день моєї скромної з’яви у світі людей. Ми випили червоного вина, розслабились, я тримав її за стан, і хотілось плакати, і плакалось, і було так добре, і плакалось, і танув лілейний сніг мертвого ботанічного саду, і плакалось, і було прохолодно, і ми цілувались, і вільгість свіжого обширу, який ми не здатні підкорити, тримала наші тіла, і плакалось, і пісня безхлібного гайворона — літери на небесному аркуші — була тлом нашої втішливої прихильності. Любити — це забувати про власну приреченість. Ми любили — і забували. Ми забували — і дихали прискорено. Коли ти вперше починаєш почуватись комусь потрібним, то уподібнюєшся до пса. Не так: ти стаєш ним.

Наша закоханість була схожою на плавання потопельників. Твої рухи нервові, конвульсійні, ти хочеш жити, ти готовий на приниження перед стихією, ти виснажуєшся, але пливеш, ти захлинаєшся, але пливеш, ти потопельник, і коли виходиш на суходіл — твої рухи спокійні, виважені, ти виснажений, ти спустошений, ти не хочеш жити, ти не готовий на приниження перед стихією, ти небіжчик, але живеш, ти аморфний, але живеш, ти людина плоті — порожнеча в шкіряній коробці. Ти-ти-ти-ти-ти-ти-ти! — у тебе стріляє пустка.

Соня — брюнетка з розкішним волоссям і смачним тілом — не була надто мудрою. Я любив у ній щось інше — причини цього мене ніколи не цікавили — наша історія була вищою за сухі виссані з пальця пояснення. Ми були разом рівно сімсот двадцять днів, між першим і останнім днями часу не існувало, днів теж не існувало: суцілля любові — це вода під потопельниками. Як описати цільність водної гладі, коли твій максимум — слово?

Але я хочу бути ближчим до спокути, Боже. Я хочу, щоби Ти знав:

Я почав ревнувати Соню ще до того, як ми стали парою. Мені хотілося замінити їй повітря, і кожний її порух не в мій бік змушував мене нервово ламати пальці. Чоловіки, що дивились на неї як на об’єкт задоволення своєї хтивості, голодні шлунком і любов’ю студентики, її приязність до соціуму — усе це породжувало в мені нездоровий страх утратити те, заради чого дихаєш. Соня тільки сміялася з цього — ти себе їси, а для чого мені людожер? — але це тільки посилювало моє божевілля. Ти починаєш плутати любов і страх, власність і жертовність, егоїзм і відданість — усе це разом робить тебе несамовитим. Вечорами, після прогулянок із нею, я відчиняв вікно своєї кімнати, закурював і плакав. Відчуття щастя викликає глибокий острах загубити його. Усвідомлення тотальної конечності себе вчить нас боятись. Страх учить нас бути сентиментальними до себе. Курив і плакав. Ненавидів себе за слабкість. Людей — за можливість причетності до мого щастя. Ним була Соня.

Кажу: каюсь.

Час міг би допомогти мені, але я був надто нетерплячим до нього. Ми поїхали відпочивати на море в наше перше літо, і там сталося, Боже, жахливе. Одного вечора, коли ми пили шампанське на віддаленому дикому пляжі, Соня почала розповідати про свій сексуальний досвід до мене. Це почало збуджувати мене, хотілося дуже жорсткого кохання — дикого, тваринного — ми були під алкоголем, тіло горіло. Я почав недвозначно торкатися Соні, вона відштовхувала мене — у неї були місячні — у якийсь момент я майже заспокоївся, але одразу ж вибухнув знову. Я наполягав на своєму і почав насильно роздягати її, вона була налякана, хотіла вирватись, але я продовжував — мені хотілось увійти в неї, уявляючи, як це робили її попередні коханці. Я роздягнув її повністю — вона кричала й вигиналась, я затуляв їй рот долонею — заламав їй руки — у неї не було шансів протистояти мені фізично. Поблизу не було нікого. Коли я увійшов, Соня почала голосно плакати, я божеволів — рухи були глибокими й короткими — усе тривало кілька хвилин. Я вийшов і одразу ж забіг у море — бив себе в обличчя кулаками, кричав — я був огидним собі. Ще трохи, і зважився б самогубство.

Каюсь. Каюсь. Каюсь.

Каюсь, але не прошу прощення. Смерть — прощення тому, що не можна стерти.

Що могло бути після цього? Порожнеча, яку я не зміг заповнити. Сотні моїх спроб повернути Соню не мали й найменшого натяку на успіх. Вона нікому не розповіла, але обіцяла, що зробить це, якщо я не зникну. Я не міг зникнути. Точніше — міг. Але назавжди. Для всіх. Після енної поразки перед нею я просто пішов у довгий запій. І зник. У тьмяних насуплених двориках міста, яке ніколи не любив. А воно мене? Так само. Шістдесят сім днів утрати себе, межи якими — відсутній час. Алкоголь, цигарки, сон. Тримання земної осі на лінії диму. Безформне існування коробки тіла.

Сонечко! Якщо ти чуєш мене, пробач! Я знайшов твою могилу. Двійко смолистих гайворонів п’ють дощову воду на твоєму холодному хресті. Цукерки і фрукти забирають жебраки. Квіти на твоїх грудях квітнуть і відцвітають. Бур’ян не встигає вирости. Епітафію я замалював. Каюсь.

Але треба все розповісти до кінця:

Коли я став повертатися до життя, Соні вже не було серед живих. Про її смерть мене сповістив хтось зі спільних знайомих, не пригадаю хто: вона вистрибнула з вікна гуртожитку в один із травневих вечорів. Пробач, Господи, рабу Божу, Софію. Я недооцінив її. У сліпій гонитві за ефемерним щастям я бачив тільки себе. На її похованні мене не було. Я пив у якійсь закинутій будівлі й питав у себе: це я вбив її? Ніхто зі знайомих так і не зміг пояснити, чому вона зробила це. Хтось казав, що це випадковість, хтось наполегливо мовчав, треті підозрювали, що причиною було розірвання наших стосунків. Її батькам розповіли про моє існування, але шукати мене ніхто не став: звинувачування не повернули б їхньої доньки.

Тепер я не можу сказати точно, чи любив її. Можливо, це була якась екстремальна реалізація власного я через людину, яка виявила приязнь до мене. Я не знаю, чи справді існує це химерне утворення всередині нашої свідомості. Що, коли наший зв’язок із людьми, яких ми називаємо коханими, — тільки програмування себе на думку щодо їхньої відповідності нашому умовному ідеалу? Що таке твоя людина? Хіба це поняття — не плід штучного налаштовування себе на пошук відповідних ознак у партнері? Наше існування в певному обмеженому в кількості суспільному колі тільки підтверджує високу ймовірність умовності своєї людини. Може, вона мешкає десь у Болівії, Еквадорі чи В’єтнамі — така, на наш погляд, довершена модель, приклавши яку до своєї, отримаєш щасливе спільне життя? Чи існують пари, які, знехтувавши пошуком за принципом свого кола, приналежності до однієї нації чи близьких націй, серед мільярдів світового соціуму, зуміли знайти істинно свою людину? Утеча від самотності, притаманна більшості людей, — робить свою справу. А потім — залежність від звички, страх перемін і втрати набутої спільності. Тримання спільного простору чотирма руками. Любов.

Що було далі? Я загруз у своїй спустошеності, і моє життя зводилося до зміни вдиху видихом. Смерть Соні назавжди змінила мене.

Боже сутий, могутній, що Твоїм іменем окроплене життя немічної істоти, що Твоє вухо чує мільярди голосів водночас, що Твої руки, струшуючи зорі з тверді небесної, струшують нас у твердь земну, що Твоє серце схоже на грандіозний двигун незміренного ю н і в е р с у м у, скажи мені: як утамувати спрагу до неослабного думання про неодворотний відхід у стуму, з якої ми, скрикуючи, виринули? Як утримати цей важезний невидимий камінь у людській голові? І як, наковтавшись життя, не захлинутись думками про власну немічність, неможливість супротиву й відсутність тотальної сили змиритись? Внутрішня боротьба думок не здатна зламати кістки, але здатна викручувати тіло. Як сироватку з марлі, викручувати хвилясті звивини, пробивати стінки свідомості, ставати нав’язливим глобальним тлом усього сущого.

Отче наш! Що позачасно єси на небесах! Давши нам можливість стати частинкою Свого царства, ти забув нагородити нас тим, чим нагородив комашшя — спромогою жити без усвідомлення цієї даності. Біологічні люди щасливіші. Їхнє існування не обтяжене пошуками первинного, істинного, не-тілесного. Вони — комашшя, здатне говорити.

А ми:

легіон одутлих нестримним думанням із залишніми подобами непевних невизначених недовершених конечних рокованих на суєтне блукання хитких ув абстрактному поступі легіон засуджених до енної страти протягом так званого життя так званого подарунка долі так званого відтинку межи пунктом А і пунктом Б межи однаковим тим що до і тим що після легіон побитих своїми ж руками й думками водою з глибокого плавання в тихому океані себе в чорному морі себе легіон зверхніх і байдужих до світу матерії до комашшя здатного говорити до ноти до з якої рождаємось до ноти сі з якої згин наш росте до тривкого монотонного звучання дихання легіон оповитих фатумом що шкіриться з власника вештається настирливою тінню за одиницею населення міста країни планети ю н і в е р с у м у.

IX

Що Ви знаєте про Євгена Горка?

Дядя Женя? Сусід?

Так.

Я чула, він десь пропав. Шо з ним?

Я не знаю. Намагаюсь з’ясувати. Ви спілкувались?

Ну як спілкувались, драстє-досвіданьє, і всьо.

Він виявляв якусь симпатію до Вас?

Та як сказать. Не думаю. Не виявляв.

Ви зробили паузу. Щось недоговорюєте?

Не то шоб недоговорювала. Просто не знаю, чи це може про шось говорити.

Розкажіть у будь-якому разі.

Ну, добре. Якось так було: я прийшла занести їм денешти — дяді Жені й тьоті Ларісі — дєд послав передати. Ну, я зайшла, віддала, він поблагодарив, я вже йти хтіла, а він так узяв мене за руку й каже: красіва ти, приходь якось. Я на шутку перевела вроді, а він улибнувся так якось хижо, а руку не відпускав. Я серйозно, — сказав — тіки ти нікому ні-ні. Хочу тебе. Дєду прівєт передавай. Денешти великі такі, — сказав — і на мою грудь подивився. Я знов на шутку. І вирвалась. Оце і всьо. А так він нормальний. Він маму — царство небесне — защіщав.

Від кого?

Був тут один сука. Бігав до неї. Руку піднімав, урод, на мамку. Вроді як по хазяйству помагав. Дядь Женя раз був зловив його, в морду дав. Воно більше й не приходило після того.

Незручно питати, але як померла Ваша мама?

Втонула. В криниці.

Сама?

Да. Втомилась жити. Не будем про це.

Вибачте. Більше не було ніяких випадів од Горка?

Нє. До мене точно нє.

А до Вашої мами?

Не було. Він з нами не дуже.

Ви були в нього тільки одного разу?

Я, буває, до тьоть Ларіси забігаю, але, коли його нема.

Чому?

Вона так попросила.

Яка причина?

Я їй розказала про той случяй.

Для чого? Вона ж інвалід.

Да, але вона знає, шо він гуляє. Змирилась уже. Його тоже можна понять. Жити з інвалідкою не кожен зможе.

Ви виправдовуєте зраду?

Я просто кажу, шо його можна понять. Я не оправдую.

Тадеуш. Так звати Вашого діда?

Да.

Як він ставиться до Горка? Конфлікти були?

Нормально. Після інсульта він не говорить, а до того нормально всьо було. Не сварились вроді. Дядь Женя не конфліктний.

У Вас є хлопець?

Да. Томаш. Ми разом в костьол ходим.

Вірите в Бога?

Да. Всім треба вірити.

Ясно.

X

Я вже на підступах до головного, Зіновію. Ви дуже терплячий, дуже! — Ти гарно описуєш. Тобі треба книжки писати. Бог почує тебе і відпустить, якщо від серця сповідаєшся. Читай.

Мені стало легше десь через півроку. В університеті я ледь втримався після численних пропусків — смерть Соні допомагала мені виправдовуватись. Після літньої сесії я влаштувався коректором в одну досить скромну газетку з мізерним тиражем — зарплата маленька, але робота проста: ходиш межи словами, сапаєш їх, полеш, як парость виноградної лози, плекаєш. Жити на ті гроші було нереально, але шукати щось інше я не мав бажання: апатія і пасивність повністю підкорили мене. На вихідних я допомагав Анні з рибою — якась копійка була з цього — а вечорами ми навіть трохи говорили. До нас почала навідуватись мамина подруга — Ася — утрьох ми випили не одну пляшку вина й викурили не одну пачку цигарок — мені це, як не дивно, подобалось. Напевно, це був найкращий період у стосунках із Анною. Навіть її дикуни здавались не такими нестерпними.

Ася — маленька ростом жінка з великими пружними грудьми — почала приваблювати мене майже зразу. Точніше так: не вона, а бажання завоювати досвідчену жінку — їй було тридцять один у мої двадцять. Сексуальний потяг — ось що зіграло головну роль — невгамовне лібідо тварини розумної. Скільки разів я роздягав її подумки! Скільки разів цей наш уявний спільний гріх не давав мені спати! Каюсь. Мені хотілось узяти її щоразу, коли вона затягувалась цигаркою й сексуально випускала дим. Відсутність злягання з жінками після Соні не давала мені жити. Ася теж хотіла мене тоді, як я дізнався потім.

В один із вечорів ми випили більше, ніж завжди. Ася просила провести її — ситуація стандартна — коли ми закурили на вулиці, вона впустила дим прямо до мого рота. На наступний ранок вона стрибала на мені в ліжку. Анна продавала рибу й нічого не підозрювала. Я ніколи не забуду той день — це була дуже красива перемога. У церкві гріх говорити про деталі, але нам було страх як добре. Каюсь. Наші рухи нагадували рухи рук дзвонаря. Тонкий вітер хитав фіранки, підігруючи нашому стогону.

В Асі була квартира неподалік нашої. Як і Анна, вона водила туди коханців і не шукала постійного чоловіка. Після розлучення вона не надто перебирала партнерами — багато жінок обирають таку модель поведінки. Я став одним із коханців мініатюрної жінки, але це не дуже влаштовувало моє еґо — присутність інших у її тілі не просто била в обличчя мого самолюбства, а доводила мене до шаленства. Я мав будь-що-будь стати її єдиним власником. Через три тижні я зробив їй пропозицію. Вона погодилась. Коли ми прийшли розповісти про це Анні, вона лежала під якимось пенсіонером. Вона відреагувала на наше рішення майже нейтрально.

Я переїхав до квартири Асі одразу після того, як ми розписались. Вона працювала перукаркою, я — коректором, в основному ми жили на її гроші. Усе це було з розрахунком на те, що я закінчу університет й почну заробляти достатньо, але це був не той випадок, коли я хотів комусь доводити свою «чоловічість». Мені було байдуже. Я пив бренді й курив на балконі чужої квартири. Пристрасть до Асі минула дуже швидко — коли досягаєш мети, почуваєшся, як після злягання.

Чоловік дуже прагматичний у своїх діях. Воліючи чогось, що, на його погляд, працює на самоствердження, він готовий на первинне приниження, яке в перспективі має привести його до успіху. Як тільки цей успіх здобуде, чоловік видає себе жорстокістю. Якщо йдеться про жінку, ця жорстокість дорівнює байдужості. Великодушність — ось чого бракує чоловікові. Власна жертовність заради спільного блага. Диференціація сексуального та морального. Перенесення задоволення еґо на задоволення універсальне. Підключення внутрішньої опції мислити за двох і для двох. Інститут сім’ї насправді дихає на ладан не через зовнішні подразники й віруси, а через посилення концентрації на власному еґо. Через втрату інтересу до асоціювання себе зі спільнотою. Привіт, греки!

Ми прожили разом напрочуд довго, зважаючи на мою дуже швидку втрату інтересу до Асі. Що тримало нас? Нічого, крім спільного житла. Її житла. Треба сказати, у неї було досить погано з інтуїцією — моя імітація приязні працювала досить успішно протягом перших двох років. Я спокійно прогулювався межи рядами слів у газетці й не прагнув до вибухових емоцій. Спокій і стабільність цілком влаштовували мене. Але:

Я почав активно зраджувати її на другому місяці стосунків. Каюсь. В основному це були одноразові злягання зі студентками, які легко віддавались за кілька компліментів і дві склянки сухого вина. Чутки про мою чоловічу пристрасть швидко розповсюджувались у жіночих колах, і мені гріх було цим не скористатись. Тобто — гріхом було скористатись. Каюсь. Але:

Такий спосіб життя швидко остогид мені. Далі сталося найгірше, що може статися зі свідомістю — невизначеність. Куди можна рухатись, коли обабіч тебе прірва? Відсутність орієнтиру? Присутність зневаги до життя? Мені було двадцять із хвостиком, і моя старша дружина почала натякати на дитину. Звісно, я був не в захваті од цієї ідеї. Але:

Я погодився.

На той час я не вважав це великою подією. Продукування нової людини мало чим відрізнялось для мене від, наприклад, продукування деталей для машинобудування. Планування зачаття мало чим відрізнялось од, наприклад, планування прожити енний день. Із третього разу в нас вийшло. Але:

Після того, як я дізнався про вагітність Асі, я почав думати про втечу. Біологічне виготовлення людини ен з жінкою, до якої байдужий, не має нічого спільного з любов’ю. Продовження себе через дитину не може бути неусвідомленим. Для чого я це зробив? Для створення ще одного людиноненависника.

Каюсь.

Каюсь.

Каюсь.

І:

Я не пам’ятаю, як звати мого сина.

І:

Я не хочу пам’ятати, як звати мого сина.

І:

Я не хочу вже мати дітей.

І:

Під час вагітності Асі я багато займався самозадоволенням.

І:

Коли я раптово зустрів Асю з сином у парку через кілька років, я нічого не відчув.

І:

Якщо він колись знайде мене і гляне в очі, я скажу, що не знаю його.

Найгіршим у цій історії був момент моєї імітації радісної реакції на новину про вагітність Асі. У моєму внутрішньому театрі застрелився молодий перспективний актор.

Ти впадеш, у нас буде дитина!!! — Ура! Ми змогли! Давай нап’ємся! — Я люблю тебе! А ти мене? — Да. — Точно? — Точно. — Точно-точно? — Точно-точно! Вона показала мені живіт, і я мав покласти на нього руку. Погладити. Поцілувати. Молодий перспективний актор зробив це за мене. І розбився в моєму кулаку, що з усієї сили полетів у стіну під’їзду, коли я вийшов курити. Сплюнути огидну гру. Подумати про в т е ч у.

Я пішов од Асі, коли вона була на четвертому місяці вагітності. Наше прощання було досить драматичним: вона плакала, кричала, била мене в обличчя; я мовчав і був байдужим. Я тоді попросив її ніколи не турбувати мене. Я не люблю ні тебе, ні дитини. Після того, як вона кинула в мене стілець, я заламав їй руки і кинув на диван. Це був останній доторк до Асі. Каюсь. Але:

Після того, як ми розійшлись, я кілька разів уявляв її під час самозадоволення. Пам’ять про тіло тримається не в голові.

І:

Я хотів би побачити, як вона це робить із кимось іншим.

Офіційно ми розлучились через кілька тижнів. Відтоді ніколи вже життя Асі, як і мого сина, мене не обходило.

І:

Якби мене запитали, як я вчинив би зараз, я відповів би: так само. Присутність мого сина у світі людей не заважає мені жити.

Дужа сутносте тогобіч тверді небесної, об’ємиста віро, надчасовий виміре, я тримаю в засхлих долонях шматки мерлих дерев, на яких живе нестерпна пам’ять про гріх, і хочеться:

розбити чолом грубу кригу, що над нею — безмежжя; обличчя, що в ньому награвся час, омити первородною водою крові; опинитись підвішеним в обширі межи двома землями, скрикуючи, як сизий гайворон; увіпнути руки у волосся і дерти їх дерти і дерти:

допоки не біль і не розпач а відблиск хоча б розуміння відтинку між криком із плоті й падінням в трапецію вириту шістка кутів дерев’яного тіла в яке покладуть невітхненну суґестію Тóго Хто Був і спіймався на гак ти так сáмо не смійсь підпливеш до небес і розкриєш вуста наче пуп’янок квітки яка ще росте і спіймаєш залізо у роті тоді буде біль-чоловік він тебе понесе ой куди понесе ой куди полетить оболонка твоя ой куди ви усі молоді і старі а ще зовсім малі ви так само туди де кістки де квітки де кроти де прийдуть і стоятимуть коло душі тож не смійсь бо нема тут нічого од того що радість а є лиш сутемрява хира що йоти у ній і нема од життя ой життя ти куди ми ж тебе як дитя берегли як могли ми ж тобі віддали все що є і нема тож куди ти тепер так босоніж біжиш наче ми не твої мов сторонські тобі ніби ти не одне тож куди ти як тінь од тогó хто упав як вогонь од води як сліди від дощу ми ж тебе пронесли через час що хотів із колиски тебе як із ясел христа викрадати а ми не дали бо подумали щó нам під силу цей бій а насправді нізчимні удари у плин і сумирний приречений пóшуг життя не лишають і просвіту ви ще не знаєте що уже вище у русі до неба не бачити вам ні спочину ні руху назад навіть сон це долання дистанції до несвідомого вічного сну тож не смійся бо спиш ти а час навпаки ой куди ж ти біжиш ой куди ж ти од нас ми ж тебе на руці ми ж тебе на стіні ми ж тебе в голові як ікону несли ми молились тобі ми мов лились в тобі голосами людей але ти не зважав у тікáнні од нас і у тíканні ти так нестямно болів нам у скронях що ми покорились тобі й тихомирно пішли ой куди ж ми пішли ой куди ж ми такі малосилі і тьмаві не гідні тебе побрели щоби бути допоки не біль і не розпач а відтінь хоча би од сенсу присутності в просторі дé нас ніхто не чекав мо’ й томý нам дали цю спромогу ввійти у сподобне життя щоб забрати його щоб налити ясý в наші погляди і замінити її на пречорну смолу у хвилину коли нас не треба уже ой не треба уже буде тут де ми є тільки гостями і ні на краплю не більше не смійсь бо у плач подадуться тобі твої згляди смутнí але поки ще є у легенях життя тож забудь про усе що ламає тебе що розносить тебе що пустошить тебе в небі сонячний пруг яко м’яз яко в’яз що плететься в життя нагадає тобі що ти є і твоє існування це час у якому є тік у якому є так вдих і видих повзуть на голгофу свою випий склянку води випий склянку вина і живи і пливи охохох ахахах як же смішно коли ти лиш згусток енергії в тілі яке лиш могила що в ній оселився твій дух охохох ахахах начепити б хреста на обсмоктану плоть і на празник піти і напитись як чорт і сп’яніти як чіп залицятися до некрасивих жінок цілувати вуста і кохати всю ніч у лілейнім саду тільки ту що тебе у танок повела і хотіла тебе і любила тебе але зранку піти і забути її і розбити ущерть все що бачив у ній бо ім’я її смерть.

ХІ

Тепер Ви. Я зібрав усе, що міг, опитав усіх, кого Ви порадили. Дещо я для себе зрозумів, щось — іще треба з’ясувати. Ви хочете знайти його?

Да.

Для чого?

Він не розказав мені те, шо хтів.

Про що Ви?

Він весь час вів до чогось. Шось сталось у ньо’ колись. У сім тридцять. Він на цьом акцентував. Хтів розказати, але так і не зміг. Думаю, це було шось важне. Знаю, а не думаю.

Здогадуєтесь, про що?

Нє. Йо’ нелегко предсказати. Від ньо’ можна ждать всьо шо хочеш.

Добре. Нам треба розібратись. Якщо можна, усе спочатку. Ви будете говорити правду?

Да.

Обіцяєте?

Да.

Дякую. Тоді так: розкажіть, як ви почали жити разом.

Ну... Це довга історія. У мене був Толька. Ми не розписані були, просто жили. Сначала всьо в нас було душа в душу — років три точно, а тоді сказались йо’ п’янки. Не кожна баба це витерпить. Я хтіла йо’ була вже вигнати, але держало то, шо треба був хоть якийсь мужик в хаті. А тоді Горко став до Тольки приходити вроді як по дружбі: шось помагав — руки в ньо’ на місці — Толька і пити менше став. Я тоді ше не понімала, шо Горко це робить раді мене. Ну як раді мене? Раді криші над головою. Хитрий мужик, шо сказать. Зразу він зо мною почті не говорив, а тоді начав уже й шось підшучувать, і в комнату став заходити — оцю, де ми зараз, — був раз якусь даже книжку подарив. Чесно сказать, нравився він мені як мужик трохи, а Толька мені немало крові попив. Але я нічьо тоді не показувала Горку, держалась нєйтрально якось. А тут заходить він раз і каже: мені б таку жінку, як ти, тоді б нічьо більш не треба. А я промовчала. Між нами шось тоді пробігло.

Ви любили свого попереднього громадянського чоловіка?

Не знаю. Думаю, поначалу шось було. Але потім це пройшло. Даже перейшло в якусь...

Неприязнь?

Да.

Добре, продовжуйте.

Ну, я стала задумуватись про Горка. Знала, шо він буде мене добиватись — в ньо’ це на лиці було написано. Мені лишалось тільки ждати. І я дождалась.

І як все сталось?

Як сталось? Горко став спаївать Тольку. Всьо більше і більше. Я цього й хтіла, бо мені треба був якийсь серйозний повод. А один раз Горко приніс йо’ до мене без сознанія. Це був фініш. Я пішла до йо’ батьків і попросила йо’ забрати. Об’яснила, шо більше з ним у нас нічьо не буде. Вони пообіщяли, шо він більше не буде до мене приходити. Так і розбіглись.

І він більше не приходив до Вас?

Та приходив. Шось там кланявся, вернутись хтів, ну а я вже йо’ не воспрінімала. А через місяць-півтора уже Горко став зо мною жить, то він уже того Тольку й нагнав, шоб той не приходив. Було раз, і вмазав йому.

Ви так спокійно про це говорите?

Ну... Да, а як я маю говорити? Плакати?

Не знаю. Це не моя справа. Вибачте. Де жив Євген Горко до того, як поселився у Вас?

Він не казав ніколи. Я не знаю.

Чому Ви прийняли його до себе? Закохались?

Нє. Мені треба був мужик у хаті. І я йо’ нашла. Я вже про це сказала.

У Вас були почуття до нього?

Було шось. Але це точно не любов. Підвезіть мене до вікна.

Розкажіть про те, як ви жили спочатку. Було легко?

Да. Поначалу все було добре. Я робила медсестрою в районці, Горко — ше в школі сторожував. Він тоді був більш адекватним, як зараз. У нас даже була якась романтіка. Цвіти там, вино, на ставок їздили. Добре було, словом.

Ви кажете «більш адекватним, як зараз». У чому він був неадекватний останнім часом?

Думаю, тут треба всьо по порядку.

Добре. Розказуйте тоді по порядку.

Ну... По-перше, поначалу він менше пив. Випивав, але трохи там, шоб аж дуже п’яним — я йо’ не бачила. Ми зразу пришли до того, шо ніхто нікого контролювать не буде. Свобода була в нас. Але треба сказать, шо ми не жили як чужі. Наоборот — ми весь час шось разом робили — я даже вже хтіла з ним розписатись.

Чого ж не розписались?

В ньо’ не було документів.

Ви цікавились чому?

Да. Він сказав, шо мені луччє не знати. Я і не допитувалась.

Вам було байдуже до минулого Вашого громадянського чоловіка?

Нє. Я просто про це не задумувалась. Тепер я хочу знати.

Добре. Розкажіть, як було далі.

Сначала ми жили як жили. Як і всі живуть. Він собі шось там на кухні робив весь час — шось записував у зошити, читав багато, музику слухав. По дому робив шось. До Йосипа заходив частенько. А я тут — в комнаті. Ми друг друга не трогали. А так вроді й нема шо згадати більш з того періоду.

Він був агресивним до Вас тоді?

Нє. Тоді всьо було спокійно більш-менш. Але потім началось уже. Він став іногда кричати на мене. Це був тривожний сігнал.

Руку піднімав?

Нє. Замахувався пару раз, але то вже після того, як я каляскою стала. Він мене так і називав — каляска.

Вибачте, що питаю, але чи виявляв він фізичну агресію під час сексу?

Ну... Іногда він був трохи грубим, але це ж секс. Усі таким грішать.

Вас це не насторожувало?

Тоді нє. Зараз я вже понімаю, шо він тіран. Тільки одне понять не можу: як він так умів маскіруватись? А мо’, я, дурна, просто не бачила поначалу це всьо.

Що помінялось потім?

Не знаю, як сказать. Ну... холонути ми стали один до одного. Причьом якось в один час. І це не було неожиданно. Ми як будто зразу були готові до того, шо будем просто сожитєлями. Так і случилось. Я думаю, це нормально. І ми жили б так дуже довго, якби Горко не став міняться. Він якийсь нестабільний.

Я знаю, Вам неприємно про це говорити, але розкажіть про Вашу травму. Наскільки те, що Ви перемістились на візок, вплинуло на ваші стосунки з Горком?

Мене збила машина. Це було зранку в неділю. Я ішла на остановку, хтіла поїхати на базар за продуктами. Горко всю ніч пив з якимсь вчителем англійського, він якраз вертався додому, коли мене збили. Я цього не помню, бо я була не в сознанії, але люди з «лісової» казали, шо він був добре випивший і дуже побив того водітєля.

Ви подавали заяву до суду?

На водітєля?

Так.

Нє. Горко хтів був, але яка вже разніца, коли в мене одняло ноги. Я — інвалід. Я вже змирилась. Заяви вже не поможуть.

Ви довго лежали в лікарні?

Да. Почті три місяці.

Горко часто до Вас приходив?

Був, мо’, разів три-чотири.

За три місяці?

Да. Я йо’ не просила приходити.

Мені сказали, Ви частково втратили пам’ять. Це правда?

Тут тоже всьо по порядку. Коли я лежала в больніці, до мене приходив псіхіатр, бо в мене було сотрясєніє. Якийсь час я справді не могла шось вспомнити, але це було недовго. Доктора звали Григорій Михайлович, Горко називав йо’ ігриком, я підігрувала — «ґреґ батькович» казала. Вот. А тоді пам’ять стабілізірувалась. Ногам, як бачте, уже всьо. До колін нічьо не чуствую. З доктором ми дуже багато говорили, він мені реально поміг тоді. Горко відвернувся якось. То ми з цим ігриком — ахах! — можна сказати, рідними стали. Ну... і шось у нас намалювалося з ним.

Стосунки?

Да.

Вибачте, але наскільки повноцінні стосунки?

Якшо ви про секс, то да. Ми спали. І зараз спим. Не дивіться, шо я інвалід. Ми тоже занімаємось цим. Горко не знав про нас. Горко в принципі почті нічьо не знав.

Що Ви маєте на увазі?

У нас із доктором свій план був. Григорій зразу побачив, шо в Горка є проблєми з психікою. Він рішив провести експеримент, в якому я мала прикинутись больною. За задумкою я мала сказати Горку, шо багато чого не помню, а він мав би помогти мені всьо згадати. Тоість розказати від себе.

Але для чого?

Для того, шоб доктор міг понять його психіку. Він би сам ніколи не визнав, шо в нього з цим проблєми. А він ставав уже незносним. Різко якось міняться став. Мо’, це алкоголь його так міняє. На кришу чьось лазить начав — сидів там без толку, буває, і роздітий. І страшно, шо ніколи не знаєш, шо в ньо’ там в голові. То він веселий, то кричить — аж очі красні — то шось говорить до себе. А главне, шо ніколи не скажеш, шо в ньо’ шось не так з головою, поки не поживеш з ним.

То чому Ви терпіли це?

У мене нема нікого. А Горко, як-не-як, мені і їсти готував, і розказував весь час шось. Не давав мені вмерти. Іногда він даже був романтичним. А кому треба сьодні одинока інвалідка?

Григорію Михайловичу?

В ньо’ жінка. Діти. Він їх не кине раді мене. А в Горка мотивація хоть була.

Яка?

Криша над головою. Він це добре понімав.

То чого пішов?

Не знаю. Мені кажеться, він до чогось весь час готувався. Думаю, це не було в ньо’ спонтанно.

У нього були інші жінки?

Да. З Мілкою він прям на кухні осьо трахався. З дочкою Йосипа — Зойкою — спав пару раз. Вона мені сама розказала. Ше була якась Ляня — він мені шось говорив про неї — але її ніхто тут ніколи не бачив.

Ви практикували якесь лікування Євгена Горка?

Да, я підсипала йому спєціальні дроблені таблєтки, які притупляють сознаніє. Він думав, шо я їх п’ю, а насправді він сам їх пив, не знаючи. Він називав їх червоними таблеточками.

Допомагало?

Мені кажеться, не дуже. Мо’, того шо він мішав їх із своєю зеленою настойкою. Чаполоччю називав її.

Ви припускаєте, де він може бути зараз?

Нє. Зовсім нє. Його дуже важко розгадати.

Думаєте, він ще у цьому місті?

Не знаю.

Чому Ви попросили мене так терміново приїхати?

Горко був незносним. Останній раз до ньо’ прийшла Мілка — він її трахав там, на кухні, а мене до батареї прив’язував. Коли вона приходила, він всігда так робив. І тоді, коли вони стали там дуже кричати, я не здержалась — плакать начала. Він мені, як-не-як, не чужа людина, хоть і больно зробив не раз. Після того, як вона пішла, Горко став дуже кричати на мене. Він не терпів, коли я плакала. Йому шось як робилось тоді, вроді як аж шось нечисте вселялось в ньо’. Він став бити в стіну, потóм кидався чашками — мені було страшно. Слава Богу, хоть мене не трогав. А тоді пішов десь. Я була увєрєна, вернеться ше. Але після того я рішила, шо більше не буду це терпіти, і набрала Вас.

Звідки Ви взяли мій номер?

Якось ми з Григорієм нашли в Горка записник і переписали звідти телефонні номери. Я вибрала Ваш номер наугад, бо вони були підписані якимись шифрами, а не іменами, то мені повезло, шо ви оказались слєдоватєлєм. Якраз так вийшло, шо і Ви йо’ шукали. Значить, є Бог на світі, да? Ви должні йо’ найти. Він опасний для общєства. Йо’ треба ізолювати. Але перед цим хай розкаже мені то, шо недорозказав. Те, шо случилось в сім тридцять. Думаю, це було шось серйозне. Він казав, шо це всьо поміняло, всьо спортило.

Саме тому я його і шукаю.

Не розкажете?

Не можу, поки не знайду його.

Але чого?

Ви самі все зрозумієте. Пізніше. Ви дуже красива. Я теж інвалід. Але не фізичний. Євген Горко зробив мене ним.

ХІІ

А тепер, Зіновію, я готовий зачитати головне. Всю ніч я не спав. Зранку хотів випити, але стримався. Мушу сказати, мені страшно. П’ять днів Ви слухали мене, і тепер — останній крок.

Після розірвання стосунків з Асею я повернувся жити до осоки. Я не міг собі дозволити винаймати квартиру — хіба що кімнатку, але я не звик до такого. Я занадто любив себе для таких імпровізацій. Тоді. Зараз я люблю себе не так сильно. Каюсь.

Анна почала спиватись. Замість допомогти їй я почав підпивати з нею. З університету мене таки вигнали, у газетці я тримався, але додаткової роботи не шукав. Я не знаю, чи це варто називати лінню — скоріше пасивністю. Іноді мені здається, що я вже колись прожив своє незграбне життя, і нічого цікавого вже не побачу. А може, мені просто було так зручно. Важливо не це. Ми з Анною ставали безглуздими аморфними тілами.

Риба. Ми щé торгували рибою, щоби триматися на плаву. Тепер більша частина роботи лежала на мені. Анна тоді приходила на базар більше для випивки — уже зранку вона пропускала чарку-другу. Я не хотів її стримувати. Мені було байдуже. Інколи в мене виникало бажання врятувати її, але воно так і не перетекло в конкретну дію. Зрештою, я сам складав їй компанію голодраними вечорами нашого мізерного житія. Ми пили й мовчали. Над нашими душами літали прозорі птахи і випускали із дзьобів п о р о ж н е ч у. В о н а ставала основою нашого існування. Слово «життя» до цього не має жодної причетності.

Так тривало досить довго. Анно, мамо, жінко-осоко, рокована мамочко, це я — твоє убоге фатальне продовження — згубив твою свіжість на тілі лебединому, я тут шукаю порятівлі в нестямних очах Господа, як смолу з дерева ю н і в е р с у м у, тягну слово про жасний гріх до нестримного голосу, на падіння каменя зі скелини схожого, і не знаю: що далі буде. Я ситий по горло, небесна Анно, ваганнями хисткими й неприкаяним блуканням у житті — я хочу впустити слова, яко шпилясті стріли з тятиви точеної, в самого себе. Я — остання літера слова воля. Ти — останні букви слова жити. Воля і жити — антоніми.

Ми продавали рибу, і нам дуже легко тонулось. Анна ставала менш привабливою: хмільний час почав не просто ходити осторонь, але й стрибати в її чудовне обличчя. Мішки під очима й туманна притупленість в погляді робили її не такою бажаною в очах чоловіків, як раніше. Коли ми вечорами спорожнювали пляшки, я вдивлявся в лінії зморшок її чола й розумів: час — не тільки уявна абстракція, але й фізична сутність. Він розкидає свої фізичні вітрила в нашій фізичній подобі й веде наш кораблик до фізичного псування. Ти — капітан судна, руками якого керує фізичний час. Геометрія зморшок занадто ідеальна для означення нашого спотворення.

Боюсь. І каюсь.

Ми — двійко деревоподібних із пропахлими рибою руками — допомагали один одному зникати. Коханці-дикуни так само навідувались до Анни — їхня присутність викликала в мене щодалі менше емоцій. П’яні злягання моєї матері з чоловіками ставали звичайним явищем нашого хирного існування. Мені було байдуже до цього, як і до всього іншого. Страх смерті був єдиною причиною продовження мого руху до невідхильного до. Ти спитаєш мене, Отче, як я дожив до сьогодні, і я скажу Тобі: я занадто слабкий перед смертю.

Один мій знайомий з базару розповів мені про кодування від алкоголю. Несподівано для себе самого я вирішив спробувати.

І:

Мене вистачило рівно на три дні.

Я випив дві пляшки пива і майже нічого не відчув. Після того я не пив близько року. Як не дивно, моє життя майже не змінилось. Але:

Анна ставала схожою на перестигле дерево-сливу.

Наша рибна точка була вже повністю на мені, а газетку я закинув. Постійної жінки в мене не було, але час від часу якісь нетривалі зв’язки виникали. Я не прагнув нікого любити. Каюсь. Колекція моїх жінок була схожою на колекцію пляшок. А я? А я був хворим псом, якого не цікавило, що там налито всередині. Фізична любов — це оксиморон. Тому я називаю це фізкультурою для збуджених.

Але зараз не про це. Тепер час розповісти про головне. Про те, що змінило все, зіпсувало все:

Минуло ще кілька років нашого пісного з Анною життя, але нічого цікавого не відбувалося. Хіба що я знову став випивати. Один мій знайомий навчив мене готувати одну дивовижну річ — чаполоч. Мені було вельми добре з нею монотонними безцільними вечорами. Одного з них — день точно не скажу, але був серпень — я зустрівся з кількома базарними мужиками випити в місцевій наливайці. Під кінець вечора один із них відвів мене вбік й сказав: говорять, отой один, шо бігає до твеї матері — спідозний, може, й вона вже... Я повернувся додому й випив півпляшки залпом, точно багато курив — я був шокований, і:

Наступного ж дня в районній лікарні медсестричка, з якою ми час від часу спали, підтвердила його діагноз. Що б Ти зробив у такій ситуації, Отче?

Я дізнався все про того чоловіка. Інфекцію йому занесли під час операції ще років три-чотири тому через недбалість медперсоналу. Він став пити, коли дізнався про діагноз. Від лікування відмовився. Одним словом, поставив хрест на собі. Мені сказали, у нього є син — журналіст, молодий, розумний, дуже перспективний. Вплинути на старого він не міг і переживав ситуацію дуже важко. Коли ми зустрілися з ним, я пообіцяв йому вбити його батька, якщо він ще раз навідається до Анни. Я зовсім не збирався його лякати — просто попередив. Жартувати — не було в моїх планах.

Думання про гріх — це прелюдія інквізиції. Не так. Це форма попередньої інквізиції над самим собою. Загрозливе загравання з наміром. Приховане затишшя. Зазирання в лукаве майбутнє. Підготовка стрибка в яму заповіді. Плетення зашморгу для власної совісті. Констатація: мене привчили бути рішучим.

Осоко-мамо, жінко небесна, як стерти мені пам’ять про твоє дивоглядне обличчя? Про точений голос, який у вухах моїх вродив достопам’ятні слова ‘ми — сильна вода’?

Я недовго виношував думки про гріх. Острах утрати впевненості в намірі — ось що штовхало мене в спину.

І:

Далі було так:

Народження сумирного вересневого вечора. Ще було світло, коли я повернувся додому. Я зайшов на кухню — там був хаос, із якого можна було зрозуміти, що мати не сама. Я викурив дві цигарки залпом і ввірвався до спальні. Анна була під тим самим чоловіком — я накинувся на нього й сильно жбурнув на підлогу. Він не використовував презерватива. Це означало, ймовірніше всього, Анна була інфікована.

А далі?

Я побіг на кухню, узяв ніж, замотав його ганчіркою, одягнув гумові рукавички і:

коли повернувся до спальні, засадив його прямо в межигруддя того живого п’яного трупа; я затулив йому рота рукою, щоби він не міг кричати, і наніс іще кілька ударів у горло; осока важко розуміла дійсність; я виволік її на середину кімнати, поцілував у губи, узяв на руки, як немовля, і почав кружляти; вона була майже невагомою — наш танець нагадував легкий подув осіннього леготу — так осока гойдає нерухоме сонечко — так човен у морі гойдає власну відтінь — так розіп’ятий бог гойдається на ланцюжкові — так гілляччя гойдає дощову прозорінь краплі; я дивився в її очі й плакав — мені здавалося, що кожна сльоза виходила з ока, як новонароджений із плоті; мама — я казав — мама — я був немовлям, що вимовило перше слово — мама — я здавався собі жалюгідним натяком на людину — мама — я напружував м’язи всього тіла і стримував оглушний крик усередині себе — мама — я був рвійним а у слові мама; я танцював з мамою — а! — і мої ноги були в’юнкими стеблами океанічних водоростей — а! — я танцював з мамою — а! — і мої думки були мертвою рибою; наша цільна тінь плавала стінами — м! — і годинник був центром нашої сцени — а! — плинний вальс загублених у червоній точці на пласкому тілі карти країни зневірених у всьому; ма’, коли я робив тоді спонтанні недужні па, тримаючи тебе на руках, увесь несходимий к о с м о с був нашим химерним глядачем — його оплески розбризкались у нашому диханні нестримним тíканням секундної стрілки; ма’, коли ти прийдеш до мене в одному з оголених снів, розкажи мені про долоні Господа, якому, віддавши кровисту квітку серця, я мушу розповісти:

я поцілував Анну ще раз у губи, потім у чоло й очі, а тоді кинув її ледь притомну на ліжко й кілька разів ударив ножем у тонку шию; її кров цвіркала мені в обличчя, груди — я стримував у собі несамовите волання звіра, виламував руки — потім я ліг коло її мертвого тіла й почав плакати — сльози, злившись із кров’ю, набували кольору фрез — для чого я про це кажу?

я поглянув на годинник: він показував рівно о пів на восьму.

він показував рівно о пів на восьму

о пів на восьму

о пів на восьму

о пів на восьму

осоко!!!

потім:

я узяв ножа і вклав його в долоню трупа чоловіка; тоді забіг до ванної кімнати й прийняв крижаний душ; подивився в дзеркало — побачив порожній погляд чоловіка; закривавлений одяг і рукавички сховав у пакеті — викинув його в сміттєпровід; зробив кілька ковтків горілки; викурив дві з половиною цигарки; кусав нігті; згризав шкіру на пальцях; ходив кухнею; стискав руками скроні; чомусь повторював дитячі віршики; проговорював молитву хрест у руках; експериментував із диханням; чекав, заки повністю стемніє;

зателефонував дев’ять один один — повідомив про подвійне вбивство;

збирався з думками — не дуже виходило; ждав, поки приїдуть; з’їв півлимона; спльовував у вікно; був огидним;

запалив свічку — лив віск на руки; захотів покурити з мамою в під’їзді — зціпив зуби; закурив — затушив об лікоть цигарку; боявся звуків;

дочекався, поки приїхали; зіграв роль — на четвірочку — повірили; був слабкою водою.

Каюсь. Каюсь. Каюсь.

Але не прошу пощади.

Далі була довга пекельна ніч пояснень і раціоналізацій. Я тримався гідно, Господи, у час нагострених знаків питань і віддихів — трупик червоної правди десь так і лежить межи грузькими словами у справі А. Г. і Д. В.! Я заснув зранку після кількох склянок горілки, а коли прокинувся — наді мною стояв чоловік із «розочкою» пляшки. Це був син убитого Д. В. Його очі — страшніші за скляну фігурку в руках — і досі дивляться в мене. Є погляди, які не відведеш порухом зіниць.

Ти (жахнé стискання зубів) убив (жахнé стискання зубів) його (наструнчене витягування губ)!!!

Сутички майже не було: я різко вибив з його руки «розочку» й заламав так, що він не міг захищатись. Я тримав його так якусь хвилину, насолоджуючись своєю фізичною перевагою — рвучкі звуки болю були більш-менш непоганою розвагою. Коли відпустив, він відскочив на кілька метрів, кинув на мене зненависний позирк, зробив горизонтальний рух пальцем шиєю і пішов геть. Я тільки єхидно осміхнувся — мені було гидко.

Каюсь.

Справу закрили майже одразу: єдиною версією було вбивство Д. В. своєї коханки А. Г. і потім самого себе. Обидва були в стані сильного алкогольного сп’яніння, що підвищувало ймовірність неадекватних дій. Аналізи показали: Анна теж була інфікованою. Син Д. В. нервово намагався довести мою вину й наполягав на розслідуванні, але його аргументи виявились заслабкими для зміни рішення.

Я залишився «чистим», Боже, — моя пам’ять віддає застояним багном.

Їх ховали окремо. У різні дні. На цвинтар до осоки прийшли небагато людей, як і прогнозувалось. Сумна картина — церемонія завершення біографії. Падіння в яму. Обід. Чавкання жінок із хору. Глухий кут чорного мовчання. Їхнє усвідомлення світу під хустками. Похлипування деревоподібних. Тримання напруги на прозорій нитці. Роздавання наїдків. Недоїдене коливо.

Осоко! Ти ростеш тепер углиб небесного ґрунту, і твоє коріння глипає прямо в пам’ять! Для чого?

Було народження літеплої осінньої ночі.

Суцільна лілейна мотузка диму зникала в небі віссю супокою. Цвіть сумирної квітки безвітря на тлі тьмяних ліхтарів.

Порожнява безцільного мислення.

Ллється незрима вода на колесо повсякчасного хаосу.

Коли я збирав речі, то виявив, що не можу знайти документи, але внутрішній голос підказував, що вони не важливі для цієї втечі. Я накинув дорожній наплічник, зачинив квартиру, встромив цигарку до рота й пішов геть, щоби ніколи вже не повернутися.

з правої ноги!

і тільки не озиратись!

тільки не озиратись!

ішов цілу ніч пішки, спочатку містом, потім — околицями, пив чаполоч із фляги, спльовував себе, несамовито скрикував, піднімав руки до неба, істерично сміявся, співав спонтанні пісні — кружляв! Був розкутим.

Прокинувся в ранньому пралісі — серпанку червлене лоно стікало на пожухлу траву порання — я відчув полегкість;

метке пташшя облітало мою душу од краю до краю —

перелітна гармонія всіялась у свідомості — о, часе хитливий!;

вдихання сокровенної вільгості —

чергова відчайдушна спроба осягнення простору; але:

ти тільки людина!

Умивав росою сонне лице —

радів од світлої охолоди —

ранку хупавого пóсвіт!;

я осміх кидав ув обшир холоднавий —

уперше за тривалий час хотілось дихати —

триматися не можна скоритися —

я — віри голодний мисливець —

уполював прозору голодну дівчинку

й не зумів її втримати;

купався у траві,

жадібно ковтав уповання на те

чого ніколи не буде;

голосно сміявся, стояв на руках —

втиснута в ґрунт лінія долі пропахла життям —

бив кулаками в духовиту землю — о, часе хитливий!

Спіймав маршрутівку, їхав упродовж двох годин, невідь-що думав, вийшов на кінцевій;

а далі — життя тут, Боже, — стела міста, з якої я відірвав літеру о; я котив її пізньою ніччю до недобудови — ночував у ній кілька перших тижнів — аскетичний чужинець — потопельник у круглому ставку ю н і в е р с у м у.

творителе ми тобі віру і правду на тацях долонь своїх гиримо хирі ми на існування візьми наші голови влий-но у звивини трохи сухого червоного будьмо же перший за нас далі другий за ближніх тоді увібравши в легені повітря у третьому скромно згадай про любов і назавше забудь та перстами у рух до чола і пупка а затим два плеча три рази повтори тáк й розкуто іди од усього що дме у привілля твоє обертатись не тра’ сильний поступ тримай мов погýби нема мов розпуки нема мов земля під ногами не рухне й у ню не влетиш коб цвісти у небеснім саду мов нема у тобі ні минущих клітин ані серця що б’є заки рок не пройде

і ніде

і ніде

не блукає жаскá півподоба кінця затуляєш собі переляканий взір наче загнаний звір що себе вполював і знервовано їсть м’ясо власних думок про наближення до о наближення до ти віддалення од ти ламаєш єство яко голку в руках мозолявих отця ти іздмухуєш нас мов секунда малá ідентичну сестру у пісочниці де стільки мерлих дітей що аж страх що нема таких чисел аби полічити їх боже ми сильна вода ми нещасна вода що у жолоб тече межи небом і перстю пахкою ми є усвідомлений лет у безодню яку називаєш життям і так весело щó аж бреде по лицю ціла ти́жба сльозин і ховай не ховай свою вільгість очей од самого себе

а ніде

а ніде

не сховаєшся ти о занедбаний ти від дошкульних думок про наближення до про віддалення од не шукай отче нас бо нема нам куди втаювати себе в грандіозному розширі круглому як наше плинне життя одна жінка у дар віддає тобі час друга жінка не вміє косити траву їй не треба трава їй не треба слова їй потрібна твоя ще жива голова їй потрібен пластмасових квітів букет їх поділять на два ой поділять на два й понесуть до душі

а тоді

а тоді

їх нужденні зберуть і цукерку з’їдять і горілку ввілють у нутро та підуть трохи п’яні і трохи живі до церков помолитись за тебе і знуджений бог буде слухати їх наче пісню смутну і дивитись на світ і триматиме вісь межи насипом чорним і небом пласким і летітиме птаха легка до хрестів

я хотів

я хотів

одшукати себе у немарних думках

але страх

але страх

заколисує звивини яко дітей тож біжи і лікуй свій сліпий переляк і не бійся нічого крім часу живи і забудь і забудь і забудь і забудь про завершення дихання в тілі неси червонясту коси́цю ще будемо ми святкувати життя духовитим вином танцювати безумно вливати у безмір відчáйний свій глас і гамселити посуд об землю тверду і творити людей і сміятись у світ і ніхто і ніхто і ніхто і ніхто не посміє спинити розбурханих нас!