Чебрець в молоцi

Мамина історія

Вони майже ніколи не сварилися. Спершу це навіть лякало Аллу, Софійчину маму, бо їй здавалося, що одружені люди не можуть не сваритися. Стосунки з попередніми чоловіками в житті Алли розпадалися переважно через сварки, точніше, через її невміння сваритися. Мабуть, тут зіграло роль добре засвоєне з дитинства вміння «бути мудрішою», промовчати, затаїти в собі образу, відчуття несправедливості чи незадоволення. Алла завжди уникала конфліктів. Не лише в особистому житті. Так їй було легше. Але гармонія їхніх стосунків із Зеноном трималася не лише на безконфліктності Алли: у цьому їхні характери були схожими, він цінував її стриманість, і у неї не назбирувалося прихованих образ, як це завжди було досі, із попередниками Зенона, які в несподіваний навіть для неї самої момент раптом вибухали й руйнували з такими труднощами створену ідилію.

Раніше вона ніколи не замислювалася над цим, уся її душевна енергія була скерована на те, щоб стримуватись у відповідні моменти, приховувати емоції, а потім утішати себе, подумки проговорювати все те, що вона ніколи не наважилася б сказати вголос. Тепер вона все частіше замислювалася над тим, що її неконфліктність насправді є недоліком, а не перевагою. Хоча рутинність сварок, які так часто можна було спостерігати у середовищі більшості їхніх знайомих подружніх пар, теж її відлякувала. Переважно вже через два-три роки після шлюбу люди майже цілковито втрачали інтерес одне до одного й співіснували механічно, рухаючись за відпрацьованими шаблонами побутових конфліктів. Найбільше дивувало Аллу навіть не те, що ці люди постійно сварилися. Дивним було те, що сварки не дратували їх по-справжньому, вони дорікали одне одному так само байдуже, як байдуже не зважали одне на одного в періоди між сварками. Так, ніби ці конфлікти входили у їхні подружні обов’язки, поволі відтісняючи на марґінес ніжність і приємність. Алла дуже боялася, що в них із Зеноном, Софійчиним батьком, теж колись може бути так само. І найбільше вона боялася саме цієї байдужості навіть у сварках, коли усвідомлюєш, що твоїх аргументів ніхто не слухає. Але минуло вже шість років з часу їхнього одруження, і їй вже починало здаватися, що вони оминули ту непомітну небезпеку, з якої все починається.

Хоча тепер її хвилювало інше. Вони з Зеноном ніколи не викрикали в обличчя одне одному образ, ніколи не підвищували голосу, а на кожну незадоволену або ображену інтонацію в її голосі Зенон завжди стурбовано реагував питанням: «Що трапилося?» І цього їй переважно бувало достатньо. Її образа не залишилася непоміченою, йому не байдуже, як вона реагує на його слова, він боїться її образити. Достатньо було почути підтвердження цього, як усе налагоджувалося, образа зникала.

Але тепер її почало турбувати те, що вони так само мало обговорюють проблеми, як і люди, які просто сваряться, щоразу реагуючи на знайомі подразники й не слухаючи аргументів іншого. Вона боялася, що результатом їхнього мовчання стане така сама байдужість, просто процес відбуватиметься повільніше і розмовлятимуть вони не на підвищених тонах. Вона не знала, як поговорити про це з Зеноном і чи варто про це говорити. Часом їй здавалося, що вона вигадує проблему там, де її насправді немає. І її напівусвідомлене відчуття тривоги, яке все частіше з’являлось у неї і не давало їй спокою, насправді є лише наслідком негативного попереднього досвіду, який навчив її, що будь-які стосунки рано чи пізно розпадаються, люди звикають одне до одного, байдужіють, починають ненавидіти взаємну залежність. А в них із Зеноном усе не так, і їй просто важко у це повірити. Тому і з’являється це відчуття тривоги, яке неможливо навіть логічно пояснити.

Вони познайомилися, коли партнер Алли у бальних танцях несподівано виїхав за кордон після того, як протанцював із нею в парі кілька років і вони отримали найбільші, наразі у її кар’єрі, відзнаки конкурсів та фестивалів, у них була дуже хороша перспектива, а тепер він виїхав. Хоча несподіваним це було лише для неї — він сам довго готувався до виїзду й роками збирав необхідні папери, але сказати їй не наважувався, усвідомлюючи, що це стане для неї ударом. Знайти відповідного партнера в бальних танцях не менш складно, ніж у подружньому житті. І коли ти нарешті натрапляєш на людину, з якою можливе це порозуміння без зайвих пояснень, ця синхронність рухів і вміння підтримати в потрібний момент, то можна вважати, що досягнуто найважливішого. Її партнер виїхав саме тоді, коли роки наполегливої праці почали приносити заслужені перемоги. І вона добре розуміла, що навіть коли їй неймовірно пощастить і вона відразу ж знайде йому заміну, то все одно втратить час, надолужити який уже не вдасться. Кар’єра в бальних танцях суворо пов’язана з віком, а у її віці занадто пізно починати все з нуля.

Алла цілими днями безцільно блукала містом, а оскільки була пізня осінь, то листя розсипалося на порох ще до того, як опускалося їй на плечі, навіть ще у повітрі, і до землі доходив уже тільки прілий важкий запах і трохи силосоподібного порошку. Аби зігрітися, вона годинами просиджувала в кав’ярнях і переглядала незмінний вже багато років репертуар обшарпаних кінотеатрів, що їх не ремонтували вже понад десятиліття. Зігрітися на кіносеансах не вдавалося, і вона потроху роздумувала над тим, чи не брати з собою в ці подорожі коньяк у батьковій солдатській фляжці. Але фляжка неминуче викликала неприємні спогади про батьків алкоголізм, з яким була пов’язана відраза до спиртного навіть у гомеопатичних дозах.

Алла і Зенон зустрілися випадково, на одному з сеансів о 13.30, коли двоє глядачів у залі — це вже подія. Після фільму він підійшов до неї і запросив на каву. Ніби повторюючи сюжет посередньої мелодрами, яку вони дивилися перед знайомством, через півроку вони одружилися. Через рік народилася Софійка, і про те, як саме минули ці шість років, Алла небагато могла б розповісти. Окрім того, що кілька разів Зенон її зраджував, кілька разів вона зраджувала Зенона. І щоразу це ставало великою трагедією, супроводжувалося бурхливими розмовами, з’ясуваннями стосунків, сльозами і втішаннями. Одного разу після таких утішань вона завагітніла вдруге. Та коли сказала про це Зенону, помітила в його очах щось дивне, зовсім їй незнайоме і зовсім не те, чого вона чекала. Воно визирнуло і відразу ж зникло — вона навіть не встигла пересвідчитися, чи було воно насправді, чи просто примарилося її вразливій уяві, але чомусь це сильно її налякало, і вона прийняла рішення за них обох.

— Патологія, — бадьорим голосом повідомила зі слухавки медсестра, і Аллі захотілося зникнути в кілометрах дроту, що з’єднували її з цим відділенням, де працювала знайома лікарка, що згодилася допомогти, хотілося зав’язнути і так і не випорпатись із різнокольорових смужок телефонного кабелю, щоб отримати змогу не відповідати на це моторошне привітання.

На зупинку автобусу опускалося жовте кленове листя, перевертаючись жилавим боком догори. Вона по-дитячому загадала, що нікуди не поїде, якщо три наступних листки перевернуться догори іншим боком, але вони не перевернулися. Вона зітхнула й сіла в автобус. Чомусь усе важливе в їхньому житті відбувалося восени, ніби програмуючи їх на якусь млявість і невизначеність, на нерішучість і навіть боягузтво, з якими асоціювалася ця пора року.

У приймальному покої лікарні гуляли протяги й смерділо хлоркою, пообдряпувані стіни ще зберігали сліди масляної фарби кольору недостиглих буряків, але і без цієї фарби виглядали не набагато гірше. Вона чекала на свою лікарку, мерзлякувато поводячи плечима, ззаду гримнули двері, і впритул підійшла жінка невизначеного віку з синцями під обома очима, від неї сильно заносило алкоголем.

— Аборти тут роблять? — із наголосом на «тут» запитала жінка байдужим тоном, ніби збиралася стати в чергу за ковбасою, кинула на Аллу скептичний погляд і, не дочекавшись відповіді, пішла далі.

Аллі так і не вдалося позбутися відчуття, ніби вона спостерігає за всім, що відбувається збоку, ніби не має до всього цього ніякого відношення. Мабуть, це було пов’язано з нехарактерною для неї імпульсивністю, коли вона прийняла рішення і почала діяти ще до того, як встигла подумати над тим, що ж саме відбувається. Вона почувала себе, як у кінозалі, коли героїня не бачить, що за спиною до неї підкрадається смертельна небезпека, і так хочеться крикнути їй, попередити, нігті боляче втискаються в долоні, ламаються об поручні крісла, і доводиться переконувати себе, що все це лише вигадка, гра, імітація. Щось схоже хотілося їй сказати собі й тепер. Усі ці дні від часу, коли тест на вагітність виявився позитивним, вона прожила в атмосфері постійного чекання. Чекання на те, що ось зараз вона прокинеться і щось трапиться. Почнуться місячні, похід до лікаря виявить помилковість тесту, вагітність виявиться позаматковою, лікарка відрадить її народжувати через проблеми зі здоров’ям чи порадить ще зачекати з другою дитиною. Але нічого такого не трапилося, жодної, хоча б трохи переконливої причини не народжувати цієї дитини вона вигадати не змогла. Звичайно, їхня фінансова ситуація могла б бути кращою, звичайно, після других пологів вона може назавжди втратити форму і вже ніколи не повернутися до професійних танців, звичайно, Зенон її зраджує і рано чи пізно може покинути, залишивши з двома дітьми, звичайно, у цій країні важко наважитися заводити дітей, бо ніколи не відомо, що буде завтра. Але так само добре вона усвідомлювала і всю непереконливість цих і схожих аргументів. Адже грошей бракує всім і завжди, певності у завтрашньому дні не існує в жодній країні, як не існує і гарантій, що тебе не покинуть або що ти зустрінеш когось іншого, а форму для професійних танців вона рано чи пізно і так втратить.

Дуже несерйозно пояснювати таке відповідальне рішення самим лише неприємним лоскотанням у ямці, яке виникало в неї щоразу, коли вона думала про все це, але, здається, саме це лоскотання і було її єдиною поважною причиною прийняти таке рішення. Замість радості й схвильованого очікування, яке супроводжувало її з самого початку першої вагітності (хоча ідеальних умов для появи дитини в них не було і тоді), тепер вона відчувала тільки це занудне лоскотання, неприємне і надокучливе. І ще страшенну втому: її втомлювало й дратувало все — краєвид за вікном, розташування книг на полиці, те, як Зенон кожного ранку не може знайти свої капці біля ліжка, те, що від нього чути пивом вечорами, те, що вона не наважується зізнатися сама собі у тому, що вона просто не хоче народжувати цієї дитини. Егоїстично й тупо не хоче, усвідомлюючи всю неморальність відсутності такого бажання. І саме це дратує її найбільше. Навіть більше, ніж відсутність чітко вираженого ставлення до ситуації у Зенона. Вона все ще чекала, що він якось відреагує — зрадіє, що в них буде друга дитина, як зрадів першій, носитиме їй квіти й помаранчі, масуватиме ноги вечорами й дослухатиметься до биття серця у неї в животі. Або почне з нею розмову про невчасність цієї вагітності, про те, що він хотів би ще трохи почекати, і що у них немає навіть власного житла, і що вони вже Софійку повністю спихнули на мамині руки, чи варто народжувати ще й другу дитину, якщо вони все одно не займаються вихованням як слід. Така розмова дала б їй полегшення, вона відчувала, що про все це він думає так само, як і вона, але його мовчання перекладало весь тягар відповідальності на неї, і це дратувало і виснажувало її. У них було лише кілька тижнів, щоб прийняти рішення, але протягом цих тижнів вони майже не розмовляли одне з одним: Зенон кудись зникав вечорами, Алла теж намагалася поменше бувати вдома. Матері Зенона вона не наважилася сказати про вагітність.

Ніколи раніше вона не відчувала такого сильного бажання підкоритися чиїйсь волі. Якби у цей момент хтось прийняв за неї рішення і навіть не переконував, а просто змусив її до чогось, не має значення, до чого саме, вона була би вдячна цій людині. Їй навіть почало здаватися, що справжнє щастя полягає зовсім не у можливості вільно й необмежено приймати рішення, а зовсім навпаки — у вмінні підкоритися тому, що трапилося незалежно від твоєї волі, у вмінні знайти у цій покорі не лише втіху, а й радість, допасувати своє життя до того, що трапилося, і позбутися цього безкінечного шарудіння сумнівів усередині, цього лоскотання у ямці. Адже необхідність вибору насправді є найважчим з усього, що доводиться робити в житті. На вагання, пов’язані з цією необхідністю, витрачається маса енергії, яку можна було б використати на значно приємніші або важливіші речі. Але найгіршим є усвідомлення того, що наслідки цього вибору неминуче розчарують незалежно від прийнятого рішення, і замість того, аби нарікати на абстрактну несправедливість, у якій немає власної провини, доведеться нарікати на неправильність власного вибору. Раніше вона не замислювалась над цим, їй завжди було образливо, коли її позбавляли свободи вибору, хоча вона й рідко наважувалася сказати про це і наполягти на своїх правах. І от тепер вибір був повністю за нею, Зенон погодиться із її рішенням, яким би воно не було, але замість сподіваної радості й гармонії це дратувало й мучило.

Аллі почало здаватися, що ця підкреслена толерантність штучна і нещира, що вона давно стала декорацією, за якою зручно ховати власні страхи й слабкості, небажання брати на себе відповідальність і невміння усвідомити те, чого хочеш насправді, а не лише удаєш, що хочеш, бо того вимагає старанно створений імідж. Вона відчувала, що у її житті, у їхньому із Зеноном житті настав переломний момент, від якого залежить, що з ними буде далі. Хоча, з іншого боку, до таких думок могла схиляти її лише надмірна емоційність, властива вагітним, а насправді, кожен момент у житті вирішальний і немає потреби істеризувати, а якщо вони вирішать завести другу дитину, то зробити це ще багато років буде не пізно. Додумати до кінця вона не встигла, бо прийшла лікарка.

Пізніше, коли вона лежатиме вдома на дивані й тупо дивитиметься в стелю, а всередині все болітиме, і вона не зможе з точністю визначити, де саме знаходиться ця болюча середина, з якою робили щось без її відома, тоді вона не матиме певності і в тому, коли саме почалося це отупіння, схоже на важке похмілля, — вже після того, як лікар, ледве намацавши вену на худій руці, вколов їй наркоз, чи ще до того, відразу як вона переступила обшарпаний поріг лікарні, з якої вийшла вже якоюсь зовсім іншою, чужою собі людиною. Коли вона уявляла собі раніше, як почувають себе після такого, то припускала все що завгодно: страх, розпач, розкаяння, сльози, істерику, бажання скоїти самогубство — тільки не таку повну байдужість, майже полегшення, ближче до отупіння, ніж до врівноваженості.

У її мозку раптом зупинилася швидка центрифуга, яка намотувала круги в один бік, намотувала так швидко, що всі краєвиди зливалися в одну суцільну лінію, а потім відступили кудись далеко. Центрифуга зупинилася лише на мить, щоб відразу ж почати розкручуватися в протилежному напрямку. Раніше ця центрифуга загрозливо підступала дуже близько, як земля у вікні літака, що іде на посадку, збільшувалась у розмірах і втрачала чіткість контурів та масштабність зображення. А тепер зображення, й раніше не надто чітке, ніби відступало, його контури залишались аморфними, зате чітко проступали окремі молекули. Мабуть, це були молекули. І вона не лише бачила їх — вона відчувала шкірою їх терпкий дотик. А можливо, це були молекули її власної шкіри і саме так її тіло виглядає збоку, коли душа, вийшовши з нього, востаннє оглядає свої володіння.

Разом із цією зміною напрямку прийшов страх і холод. Вона відчула себе частиною великого шматка льоду, на який продовжувала дивитися збоку, ніби на щось чужорідне. Окремі молекули, які вона продовжувала бачити й за рухом яких навіть могла спостерігати, були не круглими, як вона це завжди собі уявляла, а кубічними, і рухалися по складних, еліпсоподібних траєкторіях. Вона сама, ще не набувши якоїсь конкретної форми, була причіплена до цього велетенського куба десь ізбоку. Поза була незручною, постійно хотілося підсунутися вбік, щоб не впасти, хотілося натягнути на себе простирадло. Наявність простирадла вона усвідомлювала, хоча й не бачила його. Поміж кристалами, не порушуючи їх цілісності, швидко переміщалися кубики молекул, причому їй було зрозуміло, яким чином вони потрапляють всередину цього кристалічного моноліту, але вона не бачила жодних щілин на тому місці, де вони заповзали всередину або виповзали назовні. Можливо, це було пов’язано з тим, що такої різниці між внутрішніми й зовнішніми площинами не існувало, і те, що її не існувало, зовсім не дивувало її. Вона відчувала себе одночасно і частинкою кристалу, і однією з молекул. Постійний рух по невидимих капілярах кристала дуже заспокоював її, і якби не те, що постійно хотілося підтягнути на себе невидиме простирадло, вона могла б перебувати в цьому гармонійному стані вічно. Відчувала себе причетною до якогось таємного знання, до існування іншої форми свідомості, набагато досконалішої за знану їй досі, такої, що не потребує слів та інших умовностей і здатна до комунікації, позбавленої усіх тих спотворень, які накладає на зміст необхідність виражати все недосконалою системою вербальних, візуальних чи інших символів. Це було схоже на відчуття, коли довго дивишся якийсь не знаною тобі мовою фільм, що супроводжується дуже поганим синхронним перекладом, що його годі розчути, і вже під сам кінець, коли майже втрачаєш надію що-небудь зрозуміти, актори раптом переходять на якусь зрозумілу тобі мову. І в перший момент ти ще навіть не знаєш, чи це вони перейшли на твою мову, чи ти раптом починаєш розуміти їхню, але це і не важливо, як не важливо й те, чи подобається тобі цей фільм. Тут ідеться про зовсім інші речі.

Але раптом центрифуга майже зупинилася і в безшелесну гармонію порушив якийсь звук. Тепер вже відчувалося, що десь існує невидиме «зовні» і з нього долинають ці гугняві звуки. Якщо напружитися, то навіть можна розгледіти неясні білі контури. Найчіткішим враженням від цього вторгнення був запах цигарок, ледь вловимий, як з’ясувалося згодом, коли Алла вже прийшла до тями й розмовляла зі своєю лікаркою, від якої було трохи чути цигарковим димом і ще кавою та парфумами. Коли лікарка розмовляла, темний пушок над її верхньою губою було видно чіткіше, ніж коли вона мовчала.

Далі видиво зникло, але тепер існування в цій масі з розмитими контурами було позбавлене попередньої безхмарності. Аллі стало страшно, вона вже відчувала, що у неї є не лише ця невизначено-кристалічна сутність, а й цілком реальне тіло, яке наразі її не слухається, і саме тому не вдається натягнути на себе простирадло, обриси якого ставали все чіткішими. Рештки тепла поволі зникали, натомість все більше утверджувався на своїх позиціях холод, а найбільше лякала безпорадність, нездатність поворухнутися і страх, що так буде завжди і доведеться провести невідомо скільки часу в цій похмурій кімнаті з вікнами, до половини зафарбованими білим, терпіти цей холод і відчувати тільки те, якими складними траєкторіями пересуваються кубоподібні молекули твого власного тіла.

Коли вона сказала про все Зенонові, нічого не пояснюючи й не розповідаючи деталей, просто повідомивши факт, він промовчав. А в очах у нього знову з’явилося те саме чуже й вороже відчуття, яке вже раз налякало її, і Алла відчула раптове, хоча, як з’ясувалося потім, і лише тимчасове полегшення, щось схоже на переконаність у правильності вчиненого. Хоча ця переконаність швидко минула, натомість почав регулярно снитися один і той самий сон. Відтворити подробиці цього сну їй жодного разу не вдалося: він складався з самих лише відчуттів, і головним серед цих відчуттів був страх. Паніка, схожа на ту, що охоплює в натовпі, який раптом зривається з місця і незрозуміло навіщо кудись біжить, страх перед чимось невідомим, чого чекаєш і боїшся не тому, що воно погане, а тому, що не знаєш, чи потрібно цього боятися. Час від часу цей сон урізноманітнювали багатоніжки, схожі на кубики молекул, які виглядали загрозливо й повзли не кудись далеко, у непрозору білу кристалічність, а навпаки, виповзали з неї і загрозливо насувалися, непропорційно збільшуючись в розмірі з кожним наступним кроком. Але найгіршим було повернення вві сні цього відчуття злитості з чимось великим і позбавленим форми, відчуття розплавленості, яке пекло або морозило і встромляло дрібні болючі жала просто в мозок, ніби не могло відшукати впаяних в моноліт інших частин тіла.

Мабуть, десь тоді й сталася перша з тих непомітних мікротріщин, які поволі накопичуються на м’язовій тканині подружніх стосунків і потім виявляють себе так несподівано. Одного разу він зізнався їй, що вже не почуває себе закоханим і відсутність цього почуття дуже його засмучує. Після цієї розмови, яка поступово перейшла в бурхливе з’ясування стосунків, вона відчула, що його байдужість щось у ній сколихнула, а його зізнання сколихнуло щось у ньому, і тепер усе знову налагодилося. Вона навіть знову почала прокидатися вночі від бажання притулитися до його теплої спини й почути нерозбірливе сонне буркотіння. Але відтоді ця думка не давала їй спокою, бо насправді він лише висловив (він завжди краще давав раду словам, ніж вона) те, що вона також почувала. І це не дратувало її, не обурювало, а просто засмучувало. Спокійно засмучувало, могла б додати вона, але цього спокою вона боялася найбільше, тому не наважилася додати.

Саме тоді вони вирішили, що йому потрібно навчитися танцювати. У дитинстві він також займався танцями, але не бальними, а народними, і вважав себе непоганим партнером. Алла на той момент покинула професійні танці, так і не знайшовши партнера на заміну, і заробляла на життя уроками танцю. Вони вирішили, що буде романтично, коли він щовечора приходитиме до неї, до танцкласу, і вони вальсуватимуть удвох у приглушеному світлі вуличного ліхтаря, який стояв просто за вікном і дискретно освітлював кімнату з дзеркалами.

І це було справді романтично, кілька разів вони навіть кохалися просто на брудній підлозі зі стертим лаком і специфічним запахом припудреного поту і вивітрілих парфумів під шаром пилу, який панує в усіх гримерках і танцкласах. Єдине, що в них зовсім не виходило, — це танці. Вона була страшенно терпляча і намагалася не вразити його самолюбства необережним зауваженням. Але вже через кілька занять їм обом стало ясно, що танцювати в парі вони не можуть. Щось спрацьовувало, точніше, не спрацьовувало, ніби вимикач на стіні, коли вони ставали в шосту позицію, з якої починається більшість класичних бальних танців, і уважно слухали музику, відлічуючи подумки до трьох, коли це був котрийсь із вальсів, або до восьми, коли справа доходила до танго.

Чим більше взаємної толерантності й терплячості вони виявляли, тим гірше все ставало. Вони почували себе, ніби дерев’яні маріонетки, за шнурівки яких хтось смикає згори випадково, думаючи при цьому про щось зовсім інше. Їхні рухи видавалися обом незграбними й позбавленими сенсу. І найгірше, що це важко було пояснити, бо танцювали вони нібито правильно, рухаючись у такт музики і рідко збиваючись. Але кожна його дрібна помилка страшенно дратувала її, так ніби їй не доводилося цілими днями спостерігати за десятками безнадійних і позбавлених слуху та відчуття ритму дітей і дорослих, які приходили до неї на уроки й ніяк не могли збагнути, що так ніколи нічого й не навчаться. Вони зовсім її не дратували, навпаки, кожен їхній дрібний успіх сповнював її радістю за свої педагогічні таланти. А тут, коли Зенон танцював зовсім пристойно, тільки час від часу робив дрібні помилки, виправити які не так уже й складно, вона ледь стримувала лють, а він дратувався не менше, відчуваючи і її лють, і несправедливість цієї люті. Коли вона танцювала з іншими чоловіками чи учнями, то ніколи не згадувала про світло прожекторів, сцену, страх перед швидким темпом музики, з якого так страшно збитися, про підбадьорюючі посмішки, якими постійно обмінюються в паузах між танцями досвідчені партнери, щоб додати собі впевненості. Вона не наважувалася зізнатися собі, що насправді їй бракує не перемог у конкурсах, не квітів і не оплесків, а напруженої роботи, яка приносить невидимі недосвідченому оку результати, дає відчуття руху вперед, перемоги над чимось у собі, відчуття, що ти можеш примусити своє тіло слухатися і переступати через власні межі. Усі ці танці були зовсім іншими й не мали нічого спільного з її минулим і з тим майбутнім, якого її було позбавлено. І тільки коли її ноги ставали в шосту позицію поряд із ногами Зенона, ці спогади накочувалися на неї холодними ностальгійними хвилями, і вона починала дратуватися через кожен його дрібний промах.

Йому теж важко було зосередитися на танцях, бо заважала її напруженість і її роздратування, яке він відчував і не міг пояснити. А замість того, щоб уважно слухати музику, він чомусь починав згадувати, що його рукопис відхилило поважне видавництво і тепер його видадуть у серії початківців, а поважні критики, його добрі знайомі, з увічливості промовчать про його нову книгу, як уже промовчали про попередні. Чомусь це усвідомлення власної посередності й того, що йому ніколи не стати кимсь видатним, приходило до нього тільки тут, у танцкласі, коли він відчував, як добре рухається Алла, як вона ловить ритм і як легко їй все це дається. Він ніколи не бачив її на сцені, в танці зі справжнім партнером, але інтуїтивно відчував, що вона краща за багатьох, що вона могла б далеко піти і що їй просто не пощастило. А йому, навпаки, пощастило, він має хороші зв’язки завдяки батькам, і більшість письменників його рівня не видають взагалі, тоді як у нього виходить книга за книгою і йому навіть удається якось з цього прожити. Усвідомлення цієї несправедливості мало би викликати в ньому співчуття до дружини, але замість цього він почував тільки, як її приховане роздратування передається і йому.

Вони ніколи не говорили про це, час від часу даючи вихід емоціям у квапливому, жорсткому, майже тваринному сексі, позбавленому пестощів і поцілунків, самозосередженому й егоїстичному. Вся прелюдія зводилася тоді до обміну виразними поглядами, прискіпливими й уважними, без тіні ніжності, із самою лише вимогливістю. Похапцем вони роздягалися, не допомагаючи одне одному, а потім він різко і болюче навіть для себе входив у неї, переважно ззаду, при цьому обоє вони ставали на коліна, або він навалювався на неї зверху, був квапливим і грубим, старався закінчити все якомога швидше. Він хапав її за талію або за сідниці, міцно притискаючи до себе, ніби позбавляючи можливості вирватися, тримав так міцно, що часто залишав синці на шкірі, а вона мовчки піддавалася, відчуваючи від цього збудження, підсилене відчуттям непристойності, майже забороненості того, що вони роблять. Якщо вони кохалися в танцкласі, він підводив її до дзеркала, примушуючи широко розвести ноги, або й підняти одну високо, щоб було видно, як він входить у неї. Тоді він хапав її руками за груди і боляче стискав їх, чекаючи, аж вона зойкне.

У такі моменти їм майже вдавалося досягти колишньої злагодженості та гармонії. І це допомагало, після цього на якийсь час їх обох попускало. Але ненадовго — через якийсь час знову щось клацало в невидимому вимикачі, й тепер це невисловлене роздратування вже не вдавалося залишити між дзеркалами танцкласу. Вони почали уникати одне одного й намагатися проводити вільний час поза домом.

Тобто вони й раніше мало бували вдома, залишивши Софійку мамі Зенона, яка радо взяла на себе всі побутові клопоти. Але раніше вони намагалися бувати всюди разом, ходили на виставки, конкурси бальних танців, концерти, літературні презентації. Знайомі звикли до цього і тепер часом питали, що трапилося, коли Алла з’являлась у товаристві без Зенона, а він без неї. Щоправда, питати швидко перестали. Можливо, тому, що вона була однією з останніх, хто дізнався про роман Зенона з Христею, з чоловіком якої в Алли теж був короткий роман кілька років перед тим, про що Зенон знав.

Але тепер усе було по-іншому. Хоча Зенон ще нічого їй не сказав, вона відчувала, що тепер усе по-іншому. І справа була навіть не в Христі й не в тому, що до Христі Зенон ставився по-іншому, ніж до своїх попередніх коханок. Справа була в тому, що в їхніх стосунках уже все було зовсім не так, як раніше. Хоча зовні мало що змінилося — вони навіть кохалися майже з тою ж регулярністю, що й кілька років тому. І досі цікавилися життям одне одного й не почувалися відчужено, як багато пар із їхнім стажем. Просто щось було не так, ніби це щось перейшло із танців у життя, щось непомітне і незрозуміле, але Алла відчувала, що саме це матиме вирішальне значення. І вона дуже боялася моменту, коли Зенон розкаже їй про Христю й потішала себе тим, що цей страх означає їхній шанс знову все налагодити, адже поки їй страшно, не все ще втрачено.

Того вечора Алла була запрошена на показ нової колекції найкращої модельєрки їхнього містечка, де мали танцювати шестеро її підопічних, які об’єдналися в ансамбль «Крокус». Це було важливо, бо модельєрка мала хороші зв’язки і якщо показ пройде вдало, то у перспективі можна очікувати цікавої співпраці. Можливо, і для самої Алли як хореографа. Та несподівано для себе вона залишилася вдома. Думка про те, що потрібно вбирати вечірню сукню, робити зачіску й цілий вечір вислуховувати світські дурниці, пригнічувала. Алла із задоволенням приєдналася до Зенонової мами й Софійки, зіграла з ними партію в лото, потім нагріли води і помили довге Софійчине волосся. Увечері мали показувати пряму трансляцію чемпіонату світу з фігурного катання. Раптом Алла усвідомила, що все це набагато важливіше для неї, ніж нудний світський раут, що вона не розуміє, як раніше їй могли подобатись усі ці зібрання, на які ходять одні й ті ж, переважно неприємні тобі, хоча й «потрібні», люди, що їй набагато потрібніше бути тут, із донькою, і що їй боляче бачити, як бабуся й онука чудово обходяться без неї, не відчувають потреби в її присутності, цілком самодостатні й задоволені життям.

Відтоді, і так тривало майже рік, Алла проводила вдома практично всі вечори, щоразу отримуючи величезну насолоду від усіх цих простих речей: спільна вечеря, гарбузове насіння, печені яблука, чай із аґрусовим варенням, неквапливі розмови, фігурне катання по телевізору. Вона почала плести светри, але робила це не так методично, звіряючись із журнальними викрійками, як її свекруха, а фантазуючи, на ходу вигадуючи орнамент і фасон, і, як не дивно, їй добре це вдавалося: тут, як і в багатьох інших речах, які їй удавалися, спрацьовувала інтуїція, вміння робити все легко і з задоволенням.

Зенон спершу дивувався новим захопленням дружини, підсміювався над її «одомашненням», продовжував зникати вечорами, вигадуючи для Алли презентації, які насправді не проводилися, виставки, які ніхто не відкривав, концерти, яких не відбувалося. Вона не мала бажання викривати його, але часто це траплялося мимоволі, коли учні розповідали їй про ті чи інші події. Їй не потрібно було пересвідчуватися — вона знала, коли він каже неправду, бачила це у тому, як звужувалися його зіниці й ставали холодними кінчики вух. Вона знала його настільки добре, що їй навіть не потрібно було доторкатися до кінчиків його вух, щоб відчувати, що вони холодні. Вона мовчки кивала щоразу, коли він ішов із дому ввечері. А він часом, мабуть відчуваючи докори сумління, допитувався її, чому вона раптом стала так багато бувати вдома і чи не почуває вона себе ізольованою від світу. Одного разу вона зізналася йому про свій страх, що Софійка виросте й не потребуватиме її, що їй вистачатиме самої лише бабці. Тоді вони вперше за довший період часу поговорили по-справжньому, й відтоді він почав ревнувати. Він нічого не казав, але вона відчувала це, шкірою спини відчувала кожен його уважний погляд, коли його мати й дружина жваво обговорювали вчорашній вечір за сніданком, коли сперечалися, хто з фіналістів чемпіонату краще виконав потрійний аксель, коли міряли нові светри, шапочки й рукавички, коли ходили на прогулянки з Софійкою і мала приносила додому цілі оберемки каштанів та жолудів, розповідаючи про кожен із них «мамину історію». Алла вигадувала на ходу цілі казки про те, як кожен із цих каштанів і жолудів падав на землю, а перед тим висів на гілці й спостерігав за життям унизу, як кумедно виглядали перехожі, на яких він дивився, і які стосунки були в нього з сусідніми каштанами та жолудями. Часом до цих історій додавалися навіть смішні віршики, які мала захоплено скандувала, тоді як віршики з написаних ним дитячих книг Софійка читати відмовлялася, байдуже відкидаючи книжки геть. А коли мама чи бабця наполягали, щоб зробити йому приємне, то починала плакати. А одного разу всі його книжки, які були у власності Софійки, кудись зникли, і через кілька днів він побачив шматок паперу зі знайомим малюнком біля смітника під під’їздом.

За якимось банальним романним збігом обставин у той день в обшарпаному кінотеатрі навпроти, де вона не була від часу їхнього з Зеноном знайомства, показували знову ту саму дурну мелодраму, після якої вони вперше ходили разом на каву. По склі повзла дуже брудна муха, квола і груба від несезонного прокидання, муха часто зупинялася, ніби роздумуючи, що тепер із собою робити й куди повзти далі. Алла відчула, ніби її теж раптом вирвали з чогось теплого і приємного, де вона звикла перебувати й де почувала себе добре, вирвали, щоб повернути назад, до місця, яке вона вже слабо пригадує, але де їй було зимно й незатишно. Так буває, коли виходиш із нагрітого людським диханням темного кінозалу після хорошого фільму і твоя розслабленість і замріяність тупо впирається в стіну пронизливого вечірнього холоду й косого дощу. Здається, що помилково втрапив не в ті двері й хочеться повернутися назад, але ззаду напирають розгублені обличчя інших глядачів, яким теж незатишно і теж немає куди сховатися від гострих дощових крапель.

Алла вбрала старе пальто, в якому не ходила вже більше шести років, і вийшла на вулицю. Муха за склом завмерла, дивлячись услід жінці, яка вже не повернеться до свого улюбленого жовтого горнятка з рештками вихололої кави.