Чебрець в молоцi

Дарина. Юнацькі спогади

Його везли на каталці вздовж нудних сірих стін лікарняного коридору. За каталкою несли відро, у це відро скрапувала кров з рани у нього на голові. За ним ішли три санітари — один спереду каталки, один — іззаду, і ще один — із відром. Збоку хтось сказав, що його покалічили на будові і що він — зі Львова. Залишилось нез’ясованим, чи він постійно мешкає у Львові й просто приїхав заробити на цій будові, чи, навпаки, мешкає тут, а до Львова їздив на заробітки. Або ж, скажімо, народився у Львові, а тут одружився чи просто залишився жити. Чи, наприклад, у Львові розбагатів і тепер будує тут, на березі моря, дачу. Хоча навряд, тоді його не привезли б до цієї нещасної обласної лікарні, де тепер його кров скрапує у відро з написом «для м/пола». Або привезли б зовсім по-іншому й не залишили б у коридорі, підставивши відро під голову, щоб кров не заливала підлогу.

Хоча до цього моменту, насправді, ще далеко, причому в усіх сенсах, як літературному, бо початок цієї історії зовсім не в цій лікарні і не в цьому кривавому епізоді, до речі, єдиному справді кривавому, — усі решта будуть значно поміркованішими в плані кривавості. Так і в сенсі географічному, бо починати оповідь слід більш як за півтори тисячі кілометрів звідси, у тому самому Львові, звідки приїхав бідолаха, що лежить тепер на каталці в задрипаній феодосійській лікарні, і, судячи з кількості крові, яка вже витекла з рани на його голові, навряд чи повернеться коли-небудь на свою будову, не кажучи вже про ті півтори тисячі кілометрів, що відділяють його від Львова.

Вона завжди трохи соромилася свого імені, як соромилася й захоплення своєї матері всім італійським, починаючи від псевдоіталійського взуття, яке мати купувала на єдиному в їхньому містечку речовому ринку під офіційною назвою «Провесінь» і неофіційною «Пролежінь», — мабуть, через старі розкладачки, які слугували тут прилавками на самих початках діяльності ринку. Тішило її у цьому контексті тільки те, що мати не здогадалася свого часу назвати її якоюсь Джулією, Франческою чи Лаурою. Трохи соромилася вона і платівок Альбано та Роміни Пауер, які завжди, скільки вона себе пам’ятала, займали центральне місце на книжкових поличках маминого помешкання, любовно протиралися від пилюки щосуботи й ритуально прослуховувалися в дні найбільших сімейних урочистостей кілька разів на рік. Старенький програвач конструкції ранніх 80-х досі ритмічно похрипує в такт. Він уже не такий гарний, як його попередниця-радіола з масивними білими клавішами для перемикання радіохвиль і назвами міст навпроти цифр відповідної частоти, і ще далекий від стандартів гай-фай, але й він, як і безліч інших предметів та ритуалів асоціюється у Дарини не стільки з музикою, скільки із відчуттям безкінечного міщанського ретро її дитинства. З його вечірніми телепереглядами виступів фіналістів конкурсу «Сан-Ремо» і змагань фігуристів, із фотографіями Софі Лорен із вицвілих кіножурналів, розкладеними в сімейному альбомі поміж дитячими світлинами Дарини. Із міфом її народження — нібито від італійського оперного тенора, який приїздив із гастролями до Львова, в якого закохалась і від якого завагітніла її мати і якому вона ніколи нічого не сказала про факт народження Дарини й прізвище якого ніколи й нікому не називала. Її, зрештою, ніхто ніколи й не питав, бо ця таємниця була відома всім, надто схожою була Дарина на автомеханіка львівського дріжджового заводу Семена. Та й не гастролювала італійська опера у Золочеві в ті часи, як не гастролює і тепер з причин цілком очевидних.

Мати Дарини була закохана в усе італійське, точніше, в усе, що вважала італійським, адже сама вона в Італії ніколи не була й усі свої знання черпала виключно з програм кабельного телебачення відтоді, як це телебачення з’явилося. Раніше ж джерелом її знань була видана ще в 50-ті книга якогось московського автора під назвою «Италия, душа моя», з якої можна було значно більше довідатися про самого автора, ніж про описувану ним країну. Але це не заважало матері Дарини, хоча з часу появи кабельного вона значно рідше перечитувала цю свою улюблену книгу, зате старанно оглядала єдиний телеканал, що транслювався італійською. Італійської вона не знала, стверджувала, що це і не потрібно, адже ця мова така гарна, що її можна слухати просто так, як музику, не вникаючи у зміст. Вона вирізала з усіх жіночих журналів рецепти італійської кухні й хоча її равіолі підозріло нагадували пельмені, лазанья з макаронів місцевого виробництва склеювалась у липкий важкостравний згусток, проковтнути який не допомагала навіть велика кількість кетчупу, а піца з дріжджового тіста виростала майже до розмірів хлібини, мати Дарини свято вірила, що усе це і є справжня італійська кухня, більше того, що ця кухня — найсмачніша у світі. Вона дбайливо зберігала пляшку з-під «К’янті», привезену кимсь зі знайомих із заробітків, і наливала туди своє домашнє вино з порічок, стверджуючи, що на смак воно майже нічим не відрізняється.

Коли почалися масові виїзди на заробітки до Італії, мати Дарини була чи не єдиною у своєму містечку, хто не лише не прагнув виїхати (у її віці для заробітків за кордоном уже було запізно), — вона заангажовано відмовляла всіх бажаючих їхати до країни своєї мрії. Мабуть, боялася, що люди будуть розчаровані і, повернувшись, оповідатимуть їй історії, що зможуть зруйнувати образ вимріяної за багато років Італії, яка була предметом її гордості, чимось, що надавало змісту безпросвітній щоденній рутині.

Коли вони вирішили, що поїдуть до Криму втрьох, на машині, Дарина спершу наполягала, щоб усі вони переночували в Золочеві, у її матері, а вранці вирушили далі. І таким чином заощадили години дві, що далеко не дрібничка у маршруті на півтори тисячі кілометрів, коли їхати доведеться старенькою «Нивою» з одним не дуже досвідченим і одним зовсім недосвідченим водієм. Але хлопцям чомусь не подобалася ця ідея, і вони виїхали звечора зі Львова, де мешкали всі троє. Вирішили їхати всю ніч і до вечора наступного дня дістатися до місця поблизу Феодосії, де збиралися поставити намет.

Дарині це видавалося хлоп’яцтвом, але вона нічого не сказала. Уся ця ідея відпустки втрьох взагалі не надто їй подобалася: мати постійно поряд двох найкращих друзів дитинства, так по-дурному закоханих у неї і постійно готових зірватися й посваритися через те, що вона ніяк не обере між ними двома, — це був не найбільш удалий проект у її житті. Але через це відмовлятися від поїздки до моря також не хотілося. Вона вирішила ризикнути і тепер постійно настроювала себе на терплячість. Тому не наполягала на своєму, щоб не порушувати з самого початку крихку гармонію їхніх стосунків.

Дмитро й Олекса були друзями ще з дитячого садка, і цій дружбі не зашкодила майже повна відсутність між ними подібностей, як зовні, так і в характері. Дмитро, біолог за освітою, готувався стати шкільним учителем, любив проводити вільний час за книгами й перед телевізором, завжди мав легку схильність до повноти, яка не дуже псувала його зовнішність, і користувався успіхом серед однокурсниць, а особливо серед їхніх мам. Останнім, за Дарининими підозрами, завдячував насамперед своєму чудовому апетиту. Спортивний і підтягнутий Олекса також любив читати й був мрійником, але його рухлива натура постійно прагнула виїхати в гори, до моря чи хоча б до лісу за містом. Він отримав водійські права ще студентом і їздив на старій машині свого батька, директора великого підприємства. Після закінчення політехніки планував працювати на тому ж підприємстві, що і батько. Олексі зрідка вдавалося витягти у свої мандрівки Дмитра, а згода останнього поїхати у виснажливу відпустку з наметом замість лежати на пляжі санаторію з батьками була цілковитим виключенням. Дарина підозрювала, що поїхав Дмитро тільки заради неї. І це ще більше напружувало ситуацію.

Дмитро був трохи вищий за Олексу, а Олекса — ширший у плечах, схожий на класичного грецького атлета, Дарині постійно хотілося поставити його в позу дискобола в музеї навпроти відповідної статуї і порівняти реалістичність зображення та рельєф м’язів. Пряме світле волосся та голубі очі трохи руйнували елліністичний типаж Олекси, не давали забути про його слов’янські корені, але зразково правильний профіль його обличчя знову примушував згадати роботи класичних художників. Дмитро мав ледь помітне черевце, яке старанно втягував, розмовляючи з Дариною. Єдиним прийнятним для себе видом спорту він вважав неквапливу прогулянку приємними околицями, мав чорне хвилясте волосся, мабуть, трохи задовге, яскраво-зелені очі, виразне підборіддя з ямкою посередині й густі каштанові вії.

Як це часто буває з найкращими друзями, вони постійно сперечалися, незалежно від того, про що йшлося, — про те, якою дорогою краще їхати, чи про те, якою філософією слід керуватись у житті. Батьки Олекси та Дмитра працювали на керівних посадах, тож обоє хлопців мали можливість слухати перевезені контрабандою зі Східної Німеччини платівки «Бітлів» та переписані в друзів касети «Акваріума», сперечалися про дію ніколи не бачених наркотиків і пишалися імпортними джинсами, які татусі привозили з відряджень.

Дарина любила пригадувати собі той час, який залишився в неї в пам’яті, як довгі нічні чування за портвейном, чаєм чи мадерою, слухання музики, мрії потрапити на захід, поважні суперечки про те, чи справді там так погано з духовністю, як про це стверджує радянська пропаганда, чи радянська пропаганда традиційно прибріхує. Це був дуже романтичний час, схожий на розкльошені білі штани в яскраво-зелених квітах і сорочки зі штивного нейлону, які досі збереглися десь у закапелках її антресолей. Час радіол, з яких лунала бадьора танцювальна музика, яку вже зовсім скоро замінить солодкава італійська естрада, час вінілових платівок, магнітофонів із шурхотливими бобінами, час неймовірних зачісок, тоненьких вусиків і старанно підголених бакенбардів, час окулярів від сонця, що закривають півобличчя, туристичних мандрівок із незручними наплічниками, довгих подорожей у поїздах і задушевних розмов за канапками із звареними на круто яйцями та смаженими курячими стегенцями. Це був улюблений час Дарини, найбезтурботніший час у її житті, який залишився в пам’яті не стільки окремими деталями, скільки настроєм суцільного карнавалу.

Кримська історія з Дмитром та Олексою стала чи не єдиним винятком із цієї безперервної безтурботності, першою спробою зазирнути в клопоти дорослого життя. Почалося все з моменту, коли вона зауважила, як їхня велика студентська компанія раптом скоротилася до трьох осіб і вони вже практично увесь час проводили лише утрьох, і це вже було зовсім не так весело й цікаво, як раніше, коли вони мало не щовечора сиділи десь галасливим товариством. Тепер коло тем різко скоротилося, стало менше жартів і більше напружених ситуацій, коли хлопці затято сперечалися про якусь дурницю або мовчки червоніли при погляді на Дарину, коли наввипередки подавали їй руку при виході з трамвая і безперестанку конкурували один із одним, хто замовить для Дарини книгу в бібліотеці, відремонтує радіо чи пофарбує стіни в її гуртожитській кімнаті. Але їй чим далі, тим менше хотілося користатися з цієї їхньої послужливості й чим далі, тим більше було шкода втрачати добрих друзів і відчувати, що саме через неї розпадеться їхня дружба, якщо вона надасть перевагу комусь одному. Їй доводилося постійно бути надзвичайно обережною, щоб жодне її слово не свідчило про таку перевагу, і ця обережність ставала дедалі виснажливішою.

Але найбільш прикрим було спостерігати, як розумні й дотепні хлопці миттєво перетворюються на ревнивих бовдурів, нікудишніх співрозмовників, тупо зосереджених на кожному її рухові. Часто їй здавалося, що, коли вона говорить, жоден із них не розуміє змісту сказаного й навіть не намагається зрозуміти: їм вистачає самого лише спостерігання за рухом її губ, за тим, як підіймаються її груди під час дихання, за її ходою, довжиною її спідниці, висотою обцасів. Спершу це їй навіть подобалося, вона відчувала себе жінкою, вродливою, бажаною. Навіть почала старанніше вбиратись і робити зачіску, макіяж, манікюр. Але коли ця забава затяглася і при цьому продовжувала бути односторонньою, не викликаючи в Дарини почуття у відповідь до жодного із шанувальників, ситуація стала напруженою. Якби за нею упадав хтось один, то, можливо, вона й не відмовила б собі в приємності легкого роману. Чомусь вона була переконана, що у такому випадку цей роман був би взаємно легким. Але те, що цей ненав’язливий флірт мав би зруйнувати багатолітню дружбу, різко міняло справу.

Очі Дарини були схожого, як у Дмитра, темно-зеленого кольору, а обличчя випромінювало ту погідну материнську м’ якість, яка часто трапляється у пишнотілих жінок і робить їх дуже привабливими. Хоча Дарина була досить струнка, їй властиві були ця м’якість і погідність рис, некваплива плавність рухів, спокій, що після кількох хвилин спілкування передавався й співрозмовнику. Можливо, таке відчуття виникало через матовий відблиск її шкіри чи плавний вигин плеча, можливо, через руки з довгими пальцями, — Дмитрові її руки нагадували вчительку музики з будинку піонерів, навпроти якого він жив, і яку щоранку зустрічав дорогою на роботу. Вчителька завжди дуже добре пахла якимись парфумами, не занадто сильно, але відчутно навіть на вулиці, її нігті були наманікюрені блискучим лаком, вона носила просторі сукні або широкі блузки з вирізом, мала руде, фарбоване хною волосся. Він трохи соромився цієї асоціації і ніколи не розповідав про неї Дарині.

Близько півночі вони доїхали нарешті до Тернополя, де всім довелося зосередитися в пошуку дороги на об’їзну трасу. Можливо, до цього спонукають численні почуті від друзів історії, можливо, з Тернополя й справді так складно виїхати, але це місце неодмінно згадується в усіх роз

повідях про автомобільні подорожування. Вони добре знали, що десь перед самим виїздом на об’їзну має бути знак праворуч чи то ліворуч і його потрібно не пропустити, бо інакше доведеться в’їхати до міста, а виїхати потім з нього не так просто. Вони всі троє напружилися і зосередилися відразу ж після того, як побачили вказівник, який повідомляв, що за 40 кілометрів вони в’їдуть до Тернополя, — і справді побачили поворот на об’їзну, далі ще один, потім ще, але в результаті повернулись у те саме місце, з якого вирушали. Проїхавши цим маршрутом тричі, вони вирішили, що з вказівниками щось негаразд, і запитали поодинокого пізнього перехожого, який повторив їм те саме, що було зазначено на вказівниках. Тоді вони спробували повернути в протилежному напрямку й відразу ж натрапили на міліцейську засідку, якій чи не вперше в житті зраділи, заплатили усталену таксу за незначне перевищення швидкості та довідку з орієнтації на місцевості і виїхали нарешті за місто.

Потім Дарина задрімала і прокинулася вже під ранок, коли вони зупинилися десь на каву, бо запаси її закінчились у термосі, з якого Дмитро всю ніч старанно наливав Олексі, щоб той не заснув за кермом. Водійський стаж Олекси становив трохи більше двох років, але такий тривалий маршрут був у його практиці першим. Під час цієї зупинки з’ясувалося, що в машині протікає бак. Тобто він протікав і раніше, але перед виїздом хлопці заліпили отвір дитячим пластиліном і сподівалися, що цього вистачить, трохи пластиліну про всяк випадок взяли з собою в дорогу. Сцена, коли троє невиспаних дорослих з самого ранку старанно мнуть у пальцях безформні шматки різнокольорової липкої маси, сподобалася Дарині, вона зліпила докупи кілька кольорів, змішала їх у брудно-рожевий м’ячик і пожбурила ним у Дмитра. Дмитро засяяв, Олекса посмутнів. Дарина відразу ж зліпила наступний м’ячик і пожбурила ним в Олексу, подумки шкодуючи про цю непродуману грайливість. Бак заліпили й поїхали далі.

Дарина розташувалась на задньому сидінні й поволі заглибилася в початок прихопленої в дорогу похмурої історії про дівчину, що залишається увечері в порожньому будинку й відчуває напади незрозумілого страху, який в ході сюжету, мабуть, виявиться передчуттям.

Прочитавши кілька сторінок, вона не могла знати, що через багато років, коли слухатиме по радіо, як акторка з надмірним пафосом читатиме це оповідання, сама Дарина, яка надзвичайно рідко слухатиме в тому своєму житті радіо, а тим більше передачі читання вголос літературних творів, не лише випадково натрапить на цю передачу, а й впізнає прочитаний багато років назад текст. І тоді відчуття-передчуття страху вже не видаватиметься їй таким незрозумілим, хоча до того моменту вона цілковито забуде сюжет цього оповідання, пам’ятаючи лише, що читала його на самому початку тої подорожі, коли ще нічого не трапилося й про майбутні труднощі можна було лише здогадуватися, уважно спостерігаючи за тим, як щоразу нервово сіпається брова Олекси, коли Дарина весело регоче після дотепу Дмитра, або за не менш нервовим покашлюванням Дмитра щоразу, коли Дарина стурбовано допитується Олексу, чи не втомився він і чи не потрібно зробити довшу перерву. Кожен із цієї трійці чесно й самовіддано намагався зберегти рівновагу, і найбільше зусиль докладала Дарина, для якої товариські стосунки з обома хлопцями важили набагато більше, ніж сама вона про це здогадувалася, і це було чи не основним, що гальмувало її вибір. Хоча подумки вона пояснювала собі власну нерішучість браком переконання, бо вважала, що поки існують найменші сумніви у тому, любов це чи не любов, ніякої любові насправді немає. А коли вона з’являється, усі сумніви зникають автоматично. Щоправда, це її глибоке переконання на той момент ще жодного разу не підтвердилося якимось, хоча б трохи переконливим життєвим досвідом.

У другій половині дня Дарина почала наполягати на тому, що цієї ночі вони зупиняться в Херсоні, у її родичів, а дві з половиною сотні кілометрів, які відділятимуть їх від мети, проїдуть вранці, виспавшись і відпочивши. Можливо, навіть відремонтують бак, адже їхати з діркою, з якої дзюрчить бензин, не надто безпечно. Дмитро підтримав пропозицію Дарини, але Олекса опирався: мабуть, хотів продемонструвати власну витримку і здатність провести за кермом півтори доби без відпочинку. А можливо, просто не хотів погоджуватися з Дмитром: сперечалися вони дедалі частіше й затятіше, не здатні погодитися ні в чому. Суперечка з новою силою розгоралась у кожній кнайпі, — вони тепер зупинялися все частіше, марно намагаючись знайти нерозчинну каву в придорожніх забігайлівках тієї доеспресової доби. Після зупинки традиційно заліплювали бак і їхали далі. Розхід пального значно перевищував їхні розрахунки, з чого вони робили висновок, що виливається таки чимало.

До Херсона доїхали близько півночі, але, попри наполягання Дарини, до родичів не поїхали: Олекса заявив, що протримається ще ці дві сотні, а вночі їхати набагато легше, ніж удень, бо немає спеки. Зате ще сьогодні вони побачать море.

— Ми і так його побачили б ще сьогодні, вже по дванадцятій, — втомлено буркнула Дарина й задрімала на своєму задньому сидінні.

Прокинулася вона від того, що хтось із силою тягнув її за руку, а рука ця чомусь боліла. Спросоння Дарина зафіксувала лише те, що спала на розкритій книжці й сторінки вим’ялися під її головою. Вона не розуміла, чому її тягнуть за руку, й намагалася в темряві знайти свої капці. Капців ніде не було, тож вона вилізла з машини, хоча це чомусь було непросто. Остаточно прокинулася вже надворі.

Вони стояли посеред зарослого якимись злаками поля, зовсім поряд із дорогою, машина, перевернута догори колесами, повільно розхитувалася з боку на бік. Олекса, який витяг Дарину з машини, потягнув її за собою далі в бік, Дмитро підтримував з іншого боку за ту саму руку, яка поболювала. Коли відбігли на відстань, яка здалася їм безпечною, сіли на землю і все ще не розмовляли. Кожен підсвідомо чекав, що от-от пролунає вибух, хоча кожен розумів, що так трапляється частіше в кіно, ніж у житті.

Потім підбігли якісь люди, поставили машину на колеса й відвели їх до себе до хати.

Вже аж уранці Олекса розповів, що задрімав за кермом і з’їхав з дороги. А за сніданком вони з’ясували, що в тому місці часто трапляються аварії — господарі хати вже навіть не намагаються ставити паркан: його щозими зносить якась вантажівка, що заїжджає їм посеред ночі просто у двір. Господиня дому, жінка непевного віку, досить юна, судячи зі статури, але майже беззуба, у зав’язаній ззаду хустині, сказала з херсонським акцентом, що їм дуже пощастило: машина майже не пошкоджена, та й самі вони не постраждали.

Але це все буде пізніше, уже вранці, а звечора вони були настільки втомленими, що не мали сили вирішувати та планувати, з’ясували лише, що від’їхали всього на двадцять кілометрів від Херсона, найближчий телефон знаходиться в сусідньому селі, за два кілометри, і доїхати туди о такій порі немає ніякої можливості, бо єдиний автовласник у селі «уже випимши». Їх поклали спати на підлозі, бо ліжок у цьому домі не було, господарі теж спали на підлозі, у сусідній кімнаті, а крім цих двох кімнат у хаті була ще кухня, посеред якої стояла старенька газова плитка з балоном і ослінчик на трьох ногах. Не було навіть стола.

Вночі Дарина майже не спала: заважав таємничий біль, який перекидався з руки на праве плече, тому важко було встановити його джерело, і про який вона нічого не сказала хлопцям, бо на них і так шкода було дивитися. Вона потай обмацувала руку й передпліччя, але встановити причину болю так і не вдалося. Вона сподівалася, що просто вдарилася і тепер болить синець. Трохи задрімала лише під ранок, прокинувшись від того, що зліва і справа синхронно завовтузилися Дмитро й Олекса.

У сірому світлі, що пробивалося крізь брудні фіранки, які подертими клаптями звисали з тріснутого посередині вікна, кімната виглядала ще більш жалюгідно, ніж звечора. Вона була цілковито порожньою — лише по кутках лежало якесь лахміття, підлога була вкрита товстим шаром бруду. Вони сиділи на своїх туристичних килимках і злякано озиралися довкола.

— У тебе все ціле? — підозріливо запитав Олекса і взяв Дарину за плече.

Вона мимоволі зойкнула, до ранку біль посилився.

— Покажи, — втрутився Дмитро.

Дарина зсунула набік бретельку свого сарафана.

— Ключиця, — хором зітхнули хлопці. — У тебе зламана ключиця. Треба до лікаря. Терміново.

Дарина доторкнулася до правого плеча у місці, яке їй показав Олекса, і відчула два уламки кістки, що напинали шкіру. Відразу ж чомусь почало боліти менше: мабуть, уночі біль посилювала невідомість. Вона встала й випросталася: ключиця майже не давала про себе знати, тільки рука самостійно не піднімалася — її потрібно було підважувати.

— Сьогодні неділя, не знаю, чи знайдемо ми лікаря, — сказав Дмитро.

— Я пропоную їхати найближчим автобусом і вже звідти подзвонити до моїх родичів, — сказала Дарина. — Думаю, Олексі краще залишитися біля машини, подивитися, що пошкоджено, і подумати, як її дотранспортувати додому, — додала вона вже після паузи, усвідомлюючи, що саме вона має приймати зараз рішення, бо по-іншому вони сидітимуть тут ще тиждень, сперечаючись, кому ж із двох їхати з нею до лікаря. Олекса кивнув з приреченим виразом на обличчі й мученицьким зітханням.

На кухні господарі вже готували сніданок, принісши для цього з городу кілька капустин і трохи картоплі, — виглядало, що ці продукти є основою їхнього раціону. На сніданок було щось на зразок овочевої зупи, сильно пересоленої і присмаченої посмаженою на салі цибулею. Довкола триногого ослону вовтузилося двоє дітлахів приблизно чотирирічного віку. Вони були замурзані і вбрані в лахміття, як і батьки. Лєна і Толя, так звали господарів, які виявилися однолітками Дарини (і молодшими на рік від Олекси й Дмитра) запросили гостей за стіл, Олекса мовчки приніс із машини пачку з кавою, хліб і кілька бляшанок консервів. Сіли снідати. Господарі дружно нарікали на злидні й важке життя, Дарина звернула увагу на порожні пляшки з-під горілки в кутку і поглядом зупинила Дмитра, який хотів дістати гаманець.

— Ми привеземо з Херсона все необхідне, гроші ні в якому випадку не давай, — шепнула вона йому трохи згодом і показала очима на пляшки.

Доїхати до Херсона виявилося справою непростою: неділя була базарним днем, і мешканці довколишніх сіл штурмували рейсові автобуси, пхаючи поперед себе клунки, сумки і ящики, а на одній із зупинок Дарина побачила з вікна, як жінка рішуче рушила до дверей переповненого автобуса, тримаючи перед собою, наче зброю, згорток із немовлям, скерований головою немовляти вперед, — двері під тиском щільно напханих усередині тіл марно намагалися відчинитися. Дарина заплющила очі, щойно жінка наблизилася до автобуса, а коли розплющила, немовля було вже всередині. Її власна ключиця на цьому фоні відразу ж перетворилася на дрібну неприємність. Ця сцена міцно вріжеться у її пам’ять, і через кілька років, коли вона вже не відразу пригадуватиме, котра з ключиць була зламана, жінку із немовлям у загрозливо піднятих руках пам’ятатиме з найменшими подробицями. Навіть колір великих квітів на халаті цієї жінки, що туго напнувся на грудях, те, що у її домашніх капцях була дірка на пальці правої ноги, дрібні кучері зачіски й особливо запах. Згодом Дарина випадково підійшла до жінки ближче, виходячи з автобуса, і її обдало міцним духом кількаденного поту й застояного грудного молока.

Перед тим як узяти штурмом рейсовий автобус, вони з Дмитром більше години простояли на дорозі, зупиняючи всі засоби пересування, що їхали в напрямку Херсону. Але місце для них знайшлося тільки в одному легковому пікапі з закритим кузовом, на дверцятах якого було написано «Пиривозим тоже людей», а всередині мирно порохкували свині. Тоді вони вирішили, що дочекаються рейсового автобуса, але тепер Дарина була вже не дуже переконана в правильності цього вибору. Можливо, біля свиней їм було би навіть просторіше, менше тиснули б, а запахи навряд чи сильно різнилися.

Виявилося, що двадцять кілометрів — це дуже різні відстані залежно від способу їх долання. Учора, коли вона дрімала на розкритій книзі, похитуючись на задньому сидінні далеко не найкомфортабельнішого в світі автомобіля, ця відстань минула для неї цілком непомітно. Сьогодні ж подорож тривала загрозливо довго. Урешті вони приїхали до якогось базару і вийшли разом з усіма. Ще через годину пошуків телефонної картки, телефонної будки й виснажливого чекання на спеці до Дарини підбіг її дядько Степан, радісно, але обережно обійняв і зайойкав, енергійно скеровуючи їх до таксівки, якою приїхав. Посадив на заднє сидіння й продовжував позбавлений пауз монолог, з якого випливало, що сьогодні не просто неділя, а і День медика, тому великої надії на кваліфіковану допомогу немає, але вони спробують знайти чергових лікарів у травмпункті.

Чергу вони побачили ще з вікна таксі. Виявилося, що багато хто з місцевих мешканців або й таких самих випадкових туристів активно провів вечір напередодні. Жінка, яка сиділа найближче до дверей, через кожних кілька хвилин непритомніла, і їй підносили до ніздрів вату з сильним запахом нашатирного спирту, — запах спирту долинав аж за двері. У жінки було щось із рукою, обмотаною в товсту ковдру: мабуть, вона втратила багато крові, бо весь її одяг, як і одяг чоловіка, що сидів поряд із нею, а також ковдра були у червоних плямах. Чоловік тримав щось у поліетиленовій торбинці. Як виявилося згодом, це були пальці жінки, які ще можна було б пришити, якби не неділя і не День медика.

Відразу кілька чоловіків у черзі трималися за переламані носи, замотані закривавленими бинтами, — могло скластися враження, що билися вони між собою. Дівчинку років десяти сильно покусав пес, — була підозра, що пес скажений. Ще двоє пацієнтів чергового травмпункту були на милицях.

Дарина відчула себе якось незручно за свою дріб’язкову проблему, адже зламана ключиця навіть не дуже боліла, просто час від часу неприємно відтягувало м’язи донизу. Чекали вони досить довго, відпроваджуючи поглядом спершу закривавлену жінку, яка ридала, мабуть, від усвідомлення, що назавжди втратила пальці, далі — чоловіків на милицях, потім — тих, зі свіжозабинтованими носами, дівчинку, якій зробили уколи й навіть наклали шви. Коли вони врешті зайшли до кабінету, лікар утомлено подивився на її ключицю в лупу й байдуже сказав, дихаючи хмільними випарами:

— Не страшно, до свадьбьі заживет.

Потім підморгнув Дарині й звелів роздягнутися. Не без задоволення провів пальцями по її плечу і щось записав у товстий загальний зошит.

— Шину, — сказав він медсестрі, і та перемотала Дарині плечі змотаним у багато разів бинтом, так що тепер їй довелося б постійно тримати ідеальну осанку, порекомендувала не мочити бинт і не міняти його самостійно, аби не порушити складені в правильній позиції уламки кістки.

Дарина вийшла в передпокій, де вже утворилася нова черга з дядечка, у якого звисав напіввідрізаний палець правої руки, і тітоньки з сильними опіками обличчя, на вулиці підвезли ще когось на «швидкій», нібито з ножовими ранами. Дарина знову відчула себе незручно на фоні цих каліцтв.

Усі подальші епізоди тієї подорожі збереглися в неї в пам’яті якимись позбавленими руху, ніби застиглі кінокадри або ж прокручений у надто швидкому темпі діафільм. Вона не змогла б відповісти на запитання, чому дала себе переконати Дмитрові та Олексі поїхати не назад, додому, а вперед, до моря, залишивши машину ремонтуватися в Херсоні. Вона погодилася, попри те, що відчувала приреченість цієї подорожі й на той момент уже не мала ніякого бажання їхати до моря.

Вони постановили винайняти помешкання й відпочивати «по-цивільному», а не в наметі, як збиралися і як відпочивала решта їхньої компанії, що їх вони ностальгійно навідували мало не щовечора, допізна засиджуючись біля вогнища, на якому смажилися зловлені вдень мідії, біля якого розповідалися історії про пірнання з аквалангом, про походи до джерела з прісною водою, де розгорялися суперечки про суть мистецтва та улюблених акторів, письменників і рок-групи, де споживалися великі кількості червоного місцевого кріпленого вина. Попри те, що до дикого пляжу було лише кілька кілометрів, вони почували себе там ніби в іншому вимірі.

Це було очевидне самонавіювання, але Дарина із задоволенням їла тут консерви, яких удома терпіти не могла, не звертала уваги на комарів, пісок на зубах і вечірній холод. Тут її зовсім не дратувала неможливість скупатися, навпаки, навіть подобалося сидіти під імпровізованим тентом із простирадла і спостерігати за складними й малопередбачуваними маневрами хмар, які миттєво закривали сонце і протягом лічених хвилин затягували ідеально блакитне небо, а потім рясно поливали нагрітий пісок великими краплями сліпого дощу або й справжньої зливи. Її не дратував навіть запах власного поту, який відчутнішав у вологому повітрі й зникав на палючому сонці, — запах цей залишався у бинтах, які херсонська медсестра понамотувала їй під пахвами, і вночі вона часто прокидалася від цього запаху й роздратування через неможливість позбутися його. Але це роздратування миттєво зникало тут, на дикому пляжі, на який не наважувалися заходити відпочивальники з місцевих санаторіїв, адже на цьому пляжі прийнято було засмагати наголяса.

Щойно вони приходили сюди, як зникала напруга, здавалося, навіть у межах їхнього трикутника, і щойно всі вони знімали з себе одяг, а на Дарині залишалася тільки складна, переплетена за спиною, конструкція з бинтів, хлопці знову поверталися до своєї звичної поведінки з нею і вже не змагалися, наче два півні, хто першим завоює її серце, а ставали цілком нормальними, дотепними й цікавими, якими були раніше. Спрацьовувала якась обернена закономірність, коли еротична напруга спадала разом із одягом і з’являлася відразу після того, як вони вбирались і вирушали назад, до помешкання, де зупинилися. Хоча набагато логічнішим було б, якби все відбувалося навпаки. Мабуть, звичка і давно усталені в їхній компанії норми поведінки виявлялися сильнішими за те, що пов’язувало лише їх трьох у нестабільне замкнуте коло взаємних замовчувань.

Відтоді минуло багато років, і у житті Дарини з’явилося і зникло так багато різних чоловіків, що вона вже звикла думати про них усіх у спокійній, позбавленій зайвих емоцій та напруги манері, так, ніби йшлося про ділових знайомих, а не про коханців. Але цей епізод чомусь здавався їй особливим, і не лише тому, що вона не так уже й часто потрапляла всередину любовних трикутників, а тим більше таких, що в них їй складно було зробити вибір. Справа була не в цьому. Дарині так ніколи й не вдалося збагнути механізму, який керував тоді їхніми стосунками й примушував забути про звичну легкість та невимушеність, щойно вони опинялися втрьох у незатишній кімнаті на березі моря, механізму, який не давав їм можливості поговорити про свої почуття відверто, так само відверто, як обговорювали вони стосунки між своїми друзями, так само відверто, як вони раніше обговорювали з Олексою дівчат, що з ними зустрічався Дмитро, і з Дмитром дівчат, що з ними міг би зустрічатися Олекса (а він ще ніколи ні з ким не зустрічався), так само відверто, як вони раніше говорили про все на світі, і навіть про те, як почуває себе Дарина під час місячних або що почувають Дмитро з Олексою під час ерекції. Стосунки їхні були надзвичайно відвертими — як між трьома подругами чи трьома друзями — і продовжували залишатися такими навіть після того, як замкнулись у той безвихідний трикутник, але поверталися до цієї відвертості тільки тут, на дикому нудистському пляжі, що на ньому всі скидали з себе не лише одяг, а й відчуття статі і пов’язані з ним комплекси.

А поза тим тут справді було надзвичайно гарно. Бухта під абсолютно невиправданою назвою Тиха була мальовничо закрита з обох боків скелями, що врізалися далеко у море. Мабуть, саме це створювало тут своєрідний мікроклімат, і тутешня погода рідко збігалась із погодою на «материку», як називали вони віддалене на кілька кілометрів містечко. Тут було справді затишно, поки яскраво світило сонце і море з лагідним плюскотом облизувало гладкий піщаний берег. Але ця затишність бувала дуже підступна, і їм не раз доводилося рятувати з води свої пожитки й рятуватися від раптового шторму, який за лічені хвилини виникав нізвідки, змивав із берега намети й тенти, хоча ще за кілька хвилин на небі знову не було ні хмаринки й здавалося, ніби вся ця буря тобі лише наснилася. Після того як їхні намети кілька разів мало не зникли у морі назавжди, вони почали розбивати їх на підвищенні над пляжем. Це було не дуже зручно, бо замість піску під ногами була вигоріла трава й дрібні камінці, до наметів часто заповзали сколопендри, вечорами там було не так затишно, а кожен метр, що відділяв від моря, ставав додатковою незручністю. Хотілося прокидатися і виставляти ноги просто у вологий пісок, щоб п’ятки лоскотала прохолодна вранішня хвиля, змивала рештки дрімоти, а увечері щоб крізь отвори для повітря зблизька відсвічував планктон на воді.

На тутешньому пляжі не було бичків від цигарок, бо вони визбирували їх ще в перший день і більше не смітили, не було порожніх пляшок з-під вина, викинутих звечора в море разом із іншим сміттям. Навіть комарів, здається, було менше, хоча це вже точно Дарина сама собі придумала, бо не могло їх тут бути менше, навпаки, тут водилися сколопендри й навіть змії, що кусаються, а в місті їх не було. Але в порівнянні з цивілізованим відпочинком це все одно були приємні дрібниці.

Їм дуже хотілося залишитися там ночувати, але Дарина змушена була спати на твердому, і вони поверталися до своїх «койкомєст» у дерев’яних хитких прибудовах, під ощадливий душ, у якому нагріта на сонці вода закінчувалася задовго до їхнього приходу, а часом і просто закінчувалися запаси води, і господар тільки розводив руками на всі їхні претензії. Море тут чомусь було зовсім іншим, ніж біля дикого пляжу, розташованого за кілька кілометрів: брудним, холодним і непривітним, — зайти у воду вдавалося лише на кілька хвилин, а потім судома зводила ноги. Дарина лягала на повітряний матрац, одягнувши дощовик на свою пов’язку, яку не можна було мочити, і хлопці виштовхували її на глибину, де вона занурювала руки до крижаної води й дослухалася, як дощовик прилипає до тіла. Діти з усього пляжу збігалися подивитися, як її, забинтовану, виштовхують у порожнє море, а потім забирають назад, а самі хлопці у воду не заходять, як не заходить ніхто, бо попри нестерпну спеку вода біля міського пляжу крижана і судома хапає за ноги вже біля берега.

Вони щодня мандрували між цими двома світами, не схожими між собою нічим, окрім хіба що запаху шкіри у повітрі, солоної, терпкої, трохи підсмаженої на сонці, і щоразу це була ніби подорож із кольорового фільму в чорно-білий, із кіно, в якому всі рухаються й розмовляють, до примітивних застиглих картинок-слайдів. Була межа, яка знаходилася при виході з Тихої, і, переступаючи цю межу, вони різко змінювали тон, тему розмови, манеру тримати голову й дивитися одне на одного. Так, ніби дощ нависав над ними й починали боліти голови, все довкола напружувалось утомою і роздратуванням, і в цьому всьому була повна безнадія, а море, пісок і зоряне небо раптом перетворювалися на кічові театральні куліси, на вирізану з картону декорацію з отвором для голови, у яких колись було модно робити фотографії.

І справа була не лише в тому, що закохані хлопці поводилися по-півнячому, а Дарина не вміла дати з цим раду.

Щось було не так, і це щось висіло в повітрі, зникаючи лише на кілька годин, проведених у Тихій. І ще хіба пізно вночі, коли затихали звуки кнайп і біля моря ставало порожньо. Тоді Дарина часом відчувала полегкість і ледь помітне знайоме піднесення, яке вдома охоплювало її від самої лише згадки про море, а на пляжі у Тихій ставало звичайним станом, трохи спадаючи лише вночі, на короткі години їхнього сну, поміж сидінням біля вогнища, яке тривало далеко за північ, і першими променями сонця, які будили їх, проникаючи в намети, від чого тіло відразу скидало втому недоспаної ночі і наповнювалося енергією сонячного тепла.

Але тут, у приморському містечку, де вони ночували цього разу, це відчуття було дуже слабким, наче радіохвилі короткого діапазону, які з віддаленням від міста поволі зникали й перетворювалися на крихке потріскування в ефірі. Це було навіть не відчуття, а якесь намагання примусити себе щось відчути. Колись раніше, після двотижневого життя в наметі, все було навпаки: потрібно було примушувати себе не відчувати, не помічати, не реагувати. Коли вперше потрапляєш між людей після навіть такої невеликої перерви, відчуття загострюються і все видається якимось перебільшеним. Надто сильні й переважно неприємні запахи, надто голосні звуки, надто вульгарні жести, багато непотрібного, практично все непотрібне. Таке враження, ніби у тебе в голові поприбирали й перевітрили, і тепер дуже не хочеться, аби все це сміття знову нашаровувалося хвилями втоми й байдужості, тупого спостерігання за мухою за вікном, похмурих роздумів про щось невеселе. Дуже не хотілося повертатися до звичного безладу й отупіння, до якого звикаєш за час життя в місті, за час життя поміж відпустками.

Під час тієї поїздки все було не так, як раніше. Замість повільного занурення в приємний і розслаблений стан вона відчувала, як усе більше наростає в ній напруга, розчарування і втома, як з кожним днем усе сильніше хочеться додому. І саме це нав’язливе відчуття, постійне безпричинне розчарування вона пам’ятала найкраще. Так, ніби її запросили в кіно, зачинили в темному залі, але замість цікавого фільму показують одну й ту ж понуру світлину, від якої хочеться відвести очі, хочеться вирватися звідси і втекти якомога далі. Дарина наполегливо шукала в собі межі, яка відділяє відпочинок від тривалого періоду очікування відпочинку, але цієї межі не було. Помічала вона лише дрібні побутові незручності й механічно фіксувала особливо красивий колір моря чи рельєф хвиль. Усі краєвиди були на місці, вона навіть упізнавала місцевих, упізнавала продавців на базарі, але у ній так і не прокинулося жодне з тих відчуттів, до яких вона звикла тут.

Можливо, причина була в порушенні звичного порядку чи навіть ритуалу. Адже вони вперше приїхали машиною, вперше уникнули виснажливого півторадобового лежання на полиці поїзда, марного намагання заснути в розпеченому безповітряному просторі купе, тимчасового полегшення від випитої на зупинці пляшки пива й болісного прокидання перед світанком, бо потрібно виходити, а тільки стало прохолодно і добре спиться. Чекання на електричку посеред заповненого клунками і ящиками вокзалі, недоброзичливих поглядів місцевих, які кожного пасажира сприймають як особисту образу, адже на це місце можна було б поставити товар. Гнівні погляди, які отримуєш замість вибачень щоразу, коли тобі на голову звалюється абрикос чи вишня з горішньої полиці, — можна ж якось обережніше, щоб не псувати товар. А потім кілька кілометрів пішки — по виснажливій спеці, з важким наплічником, коли кожен наступний крок видається чимось більшим за те, на що ти здатна. Але робиш цей крок і пересуваєш внутрішню межу (тепер ти можеш і це), — і згодом якась неправдоподібна полегкість скинути наплічник і весь одяг, зануритись у хвилі, забути про все, відокремитися від власної втоми, від електричок і поїздів, залишити все далеко позаду й почати новий відлік часу.

Мабуть, забракло лише кількох деталей, можливих тільки коли живеш у наметі. Прокидаєшся на пляжі від променів сонця, які прогрівають твій спальник лінивим теплом, з розгону вбігаєш в море, і воно миттєво змиває з тебе усю втому ще до того, як починаєш відчувати холод води. Тут важливо не зупинятися, а швидко пливти вперед, — тоді холод минає, м’язи вперше за день напружуються, а потім випускають цю напругу, віддають її воді, разом із усіма скаргами хребта на незручності спальника й піщаного ложа.

Далі міцна кава, з молоком і піском, який тут домішується до всіх страв і на який дуже швидко перестаєш реагувати. Сніданок, обов’язкові о цій порі року вишні, неквапливі розмови й постійна зосередженість на воді. Навіть читаючи, відчуваєш потребу час від часу порозглядати хвилі, зауважити, як протягом дня міняється рельєф берега, як поводять себе чайки, чи вся рослинність уже вигоріла, чи десь ще збереглися зелені плями, які урізноманітнюють краєвид і одночасно роблять його екзотичним. Тут дерева влітку обходяться без зеленого. Годинні блукання вздовж моря, вслухання не так у шум хвиль, як у те, що цей шум робить із тобою, як міняє зсередини, примушує зосереджуватися на речах справді важливих, відкидати другорядне. Розглядання камінців, від якого неможливо стриматися, як і від колекціонування їх. Водорості на піску, розкладені дбайливо, як до знімки.

Пірнання з маскою: голова паморочиться від браку кисню, і хочеться протриматися ще трохи, допливти он до того камінчика. Пошуки мідій та крабів, запах водоростей, який піднімається в повітря, коли смажаться мідії, і перебиває запах самого вогню. Лікувальна глина, якою так приємно обмащуватись і відчувати приємну прохолоду під цим захисним панциром навіть у найбільшу спеку, — глиною можна мити волосся, воно стає від цього блискучим і незвичним на дотик. Ліниве уникання спеки, марне й обтяжливе, а потім щоразу несподівана й приємна вечірня прохолода, парування попеченої на сонці шкіри, загострене відчування одягу і взуття, пиво в обід і вино увечері. Комарі, ящірки, сколопендри, джерело прісної води. Сидіння біля багаття й лежання під зорями. Шурхіт піску під ногами, приємна прохолода ранкового й нічного піску, сіль, яка висихає на шкірі, вибудовуючи примхливі рельєфи.

Усього цього вона не знайшла тоді, попри напружені намагання заспокоїтись і повернутися до звичних тут відчуттів. Можливо, потрібно було хоча б раз переночувати на пляжі, ігноруючи лікарську пораду спати на твердому, й уникнути прокидання на скрипучій сітці старенького ліжка (яке тільки з великою долею умовності можна було вважати твердою поверхнею), прокидання під неприємно вологою ковдрою в кімнаті з вкритими грибком стінами, уникнути черги до рукомийника і погляду на забуту відставним полковником із сусідньої кімнати вставну щелепу в склянці, не слухати, як господар свариться зі своєю дружиною, не вдихати запаху пригорілого сала і яєчні, якою щоранку снідало подружжя похмурих пенсіонерів із Москви. І не реагувати на глухувату дружину відставного полковника за сусіднім перекошеним дерев’яним столиком в альтанці на подвір’ї. Щоразу, коли Дарина перепитувала Олексу чи Дмитра розсіяним:

— Прошу?

Полковничиха дивувалася:

— И что она все время просит?

А можливо, і ця теорія з часом ставала для Дарини все переконливішою, вона вигадала собі все це, і Крим її мрії ніколи не існував насправді — це була якась масова галюцинація, що з’являлася в їхній компанії і зникала, щойно вони розходилися, якийсь масовий гіпноз. Після того разу вона більше не їздила до Криму з наметами, а компанія їхня потроху розпалася, як це завжди буває після того, як люди заводять сім’ї і пов’язані з цим проблеми. Але чим більше віддалявся в її спогадах той Крим, тим більше зусиль вона докладала, аби зберегти його в уяві саме ідилічним і зануреним у таємничу та незбагненну атмосферу Тихої.

Але це не завжди вдавалося — часом у пам’яті виринали епізоди, які їй все більше хотілося забути. Наприклад, вечеря перед виїздом додому, коли доїдали останні консерви й зробили салат із огірків. Вечір був прохолодний, і Дарина сховала свої бинти на спині під светром. Вони вже майже все доїли, коли їй раптом застряг у горлі шматок огірка, вона закашлялася й почала задихатися. Дмитро й Олекса синхронно підстрибнули зі своїх місць і підскочили до неї ззаду, аби вдарити по спині, так само синхронно підняли й тут же опустили руки. Але не тому, що їй полегшало, зовсім навпаки, просто не наважилися стукати по замотаній бинтами спині. Неправдоподібна, анекдотична ситуація, над якою вони згодом не раз сміялися і яка все за тою ж дивною, оберненою механікою їхніх тодішніх стосунків, раптом послабила на якийсь час напруженість між ними й навіть уможливила повернення додому в більш-менш людській атмосфері. Дарина відчула цей спад напруги, і шматок огірка подівся кудись, вона знову змогла дихати й засміялася зі сльозами на очах. У Дмитра помітно трусилися руки, але і він, і Олекса також засміялися. Вони вперше за всю цю поїздку сміялися так, як колись, сміялися, як нормальні люди, відчуваючи якесь просто неймовірне полегшення, особливо помітне після піку напруження, що виник в останні кілька днів після того, як Дарині погіршало.

Імпровізована пов’язка, чомусь названа лікарем шиною, постійно злітала й зміщувалася, і від цього рука починала боліти сильніше. А коли одного ранку, за кілька днів перед від’їздом, біль став особливо сильним, Олекса переконав Дарину з’їздити до лікарні.

Вони довго їхали у якомусь, навіть на тутешні масштаби, неймовірно повільному автобусі й мовчки ковтали пилюку розпечених під сонцем польових стежок, потім блукали вулицями районного центру, шукаючи лікарні, і врешті опинилися на кріслах навпроти приймального покою. Їм сказали, що скоро перша, тому лікарів уже немає, денний обхід закінчився і хтось буде аж увечері. Але спробують додзвонитися до чергового лікаря: якщо він не пішов на дачу, то приїде. На відстані кількох метрів лежав чоловік із кривавою раною голови й тихо постогнував, а потім затих.

Минуло півгодини відтоді, як медсестра пішла дзвонити по лікаря. Не змовляючись, Дарина й Олекса встали й вийшли надвір із лікарні. Дарина пригадала, як вони були тут попереднього разу, робили рентген. Апарат займав півтори кімнати, Дарина ще ніколи не бачила такого велетенського апарату, — її поставили в якийсь чудернацький пристрій, що нагадував лінійку для вимірювання зросту із причепленим збоку прицілом. Тітонька в білому халаті пояснила Дарині, що якась там деталь відлетіла і тепер замість неї пристосували лінійку, тому потрібно уважно стежити, щоб ця лінійка під час фотографування не врізалася занадто глибоко в плече.

Потім Дарині поміняли пов’язку і знову порадили спати на твердому. Про те, чи зростеться ключиця в такому незафіксованому положенні, нічого не сказали. Та Дарина не дуже й допитувалася: її початкових знань із медицини вистачало для того, аби збагнути беззмістовність таких питань.

Вони їхали назад тими ж польовими дорогами й похмуро мовчали, ковтаючи ще сильніше розпечений пісок і підстрибуючи на ямах. Ця поїздка до районної лікарні була зайвою, як ті двісті останніх кілометрів після Херсона, як виїзд зі Львова під вечір, після важкого робочого дня, як непродумана подорож із дірявим баком у поламаній машині. Як усе під час цьогорічного відпочинку, від якого потрібно було відмовитись на самому початку і ностальгійно шкодувати про це протягом цілого наступного року, аж до червня, коли знову потрібно буде збиратися до Криму. Але тепер усе якось занадто заплуталося. Щось зламалося тієї ночі серйозніше, ніж ключиця, ніж лобове скло в машині, яке вони примотали скотчем і збиралися доїхати так назад, до Львова. Тоді трапилося щось зовсім інше, ніж банальна легка аварія. Дарина не знала, що саме це було, але розуміла, що відтепер усе буде по-іншому. Як у житті цього чоловіка, який стікає кров’ю там, у лікарняному коридорі. Напевно, лікар таки з’явиться, і все буде гаразд. Чоловік видужає і повернеться до свого Львова, але навряд чи ще коли-небудь приїде сюди. Не тільки на роботу, а й у відпустку: він відпочиватиме де завгодно, тільки не тут, може, взагалі не їздитиме влітку ні до якого моря, робитиме ремонт у себе в помешканні щоліта, садитиме помідори на дачі — що завгодно, тільки б не бачити більше цих лікарняних стін. У львівських лікарнях вони так само обшарпані, але чомусь там не так страшно. Дарина не змогла б пояснити, чому вона така впевнена в цьому всьому.