Чебрець в молоцi

Вчителька історії

Вона була найелегантнішою жінкою в усій школі, хоча ніколи не вбиралася з такою старанністю, як, наприклад, учителька англійської, не робила таких високих і ретельно залакованих зачісок, як учителька російської, не фарбувала вії так сильно, як фізичка, і не їздила до школи власним авто, як хімічка. Її кабінет був на тому ж поверсі, що й кабінет директора, і більше у цьому крилі другого поверху навчальних кабінетів не було, це крило було найохайнішим і найчистішим закутком у цілій школі, тут був розташований медпункт, музей бойової слави і ще якесь велике і вічно замкнуте приміщення з табличкою «Лабораторія» (нікому із учнів так і не вдалося побувати у цій таємничій кімнаті, тому це місце було оповите моторошними чутками й легендами). Однією із найбрутальніших, а тому і найпопулярніших серед школярів версій було розташування у цій кімнаті кабінету для сексуальних розваг директора нашої школи, і цей кабінет школярі старших класів уявляли собі відповідно до побачених потайки перших порнографічних відеокасет, а більш начитані переповідали найвідвертіші сцени з маркіза де Сада, — у ті цнотливі часи було непросто дістати щось пікантніше за твори цього письменника. Відповідно до цієї версії кабінет учительки історії неспроста був розташований у тому ж крилі, що і кабінет директора. Злі язики припускали, що вони були коханцями, і саме цим пояснювалася впливовість історички в школі. Адже вона не була ні завучем, ні людиною зі зв’язками в райвно, а просто вчителькою, хоча і якоїсь там поважної категорії. Ясна річ, якби школярі були хоча б трохи більш досвідченими в цих справах і не настільки типово по підлітковому стурбованими всім, пов’язаним із сексом, вони з першого погляду на директора школи позбулися б усіх сумнівів щодо можливості існування в нього коханки, а тим більше такої, як учителька історії. Його вічно брудне ріденьке волоссячко, старанно зачесане довкола лисини, несвіжі сорочки, костюм із обвислими на колінах штанами, обкусані нігті, під якими часто збирався бруд — особливо у весняні місяці. Мабуть, директор, як і більшість радянських людей, не знав кращого відпочинку за вирощування на присадибній ділянці картоплі та помідорів для закруток. Не кажучи вже про його манеру говорити, яка нагадувала пошкрябану вінілову платівку, що затнулася на якомусь одному місці. На своїх уроках директор завжди ставав біля вікна і, дивлячись на вікна будинку навпроти школи, монотонно, тихо й невиразно відтарабанював нову тему, не звертаючи уваги на те, чи слухає його клас. А потім сідав за стіл і починав опитування та виставляння в журнал оцінок за письмові роботи. Він рідко проводив власні уроки, бо переважно його викликали з кабінету в інших справах, тому заповнював журнал щоразу за кілька попередніх уроків також. Але на тих уроках, які він усе ж таки проводив, була така атмосфера, що здавалося, ніби дрімають і позіхають від нудьги навіть географічні карти на стінах. Він належав до тих людей, які взагалі не залишають ніякого враження, ні негативного, ні позитивного. Не минуло й кількох років після закінчення школи, а Ліля, як не старалася, так і не змогла пригадати про директора абсолютно нічого, не пам’ятала навіть, яку дисципліну він викладав чи якого кольору в нього були очі. Навряд чи його цікавив секс, тим більше позашлюбний, тим більше в стилі маркіза де Сада. Значно переконливіше було б припустити, що в замкненій кімнаті з табличкою «Лабораторія» він тримав картоплю на зиму або висаджену до горщиків розсаду.

Володимира Стефаніна, що викладала історію Стародавнього світу й Середньовіччя, вміла примусити себе слухати. Вона ніколи не підвищувала голосу і не погрожувала виставити з класу чи занизити четвертну оцінку. Її уроки завжди проходили в ідеальній тиші, й до них готувалися якщо не всі, то майже всі. І більшість робила це, бо їм було цікаво. У її кабінеті стояло багато вазонів із квітами, взагалі-то майже в усіх кабінетах не бракувало вазонів, але ніде більше це чомусь не кидалось у вічі: можливо, тому, що серед рослин, зібраних в інших кабінетах, домінували якщо не герані, то фікуси, а в кабінеті історії не було ні тих, ні других, як не було і дрібненьких фіалок із волохатими листками, на які не можна було зверху лити воду, кактусів і навіть традесканцій, без яких важко собі уявити шкільний кабінет. Усі рослини, зібрані тут, мали складні назви, запам’ятати які нікому з учнів не вдавалося, а також м’ясисте листя, і якщо цвіли, а це траплялося з ними рідко, то квіти їхні також були великими, із довгими пелюстками насичених кольорів. До вазонів заборонялося підходити, бо деякі рослини були отруйними, і цю заборону ніхто ніколи не порушував, навіть коли Володимира Стефаніна виходила з класу. А робила вона це нечасто: напевно, не любила галасу, що панував у решті шкільних коридорів. Кричати й галасувати під її дверима було суворо заборонено. Ніхто не знав, що загрожувало тому, хто вирішив би порушити цю заборону, але порушити її нікому не спадало на думку — всі просто приходили сюди й, спокійно розмовляючи між собою, чекали початку уроку в коридорі. Перебувати в кабінеті на перерві дозволялося лише черговим, які мали витерти дошку й порівняти крісла. Взагалі-то це правило стосувалося і всіх решта кабінетів, але ніде, окрім кабінету Володимири Стефаніни, чергові так не старалися.

Окрім вазонів на стінах висіли ще карти. Витримані в пастельно-синіх тонах чудернацькі контури Месопотамії, Стародавнього Єгипту, Індії, Римської імперії, по яких учні орієнтувалися значно краще, ніж на сучасних картах світу, бо вимогливість Володимири Стефаніни щодо знання карти була набагато більшою, ніж вимогливість географічки, яка сама далеко не все могла знайти на карті світу, пояснюючи нову тему. З історією Стародавнього світу халяви не бувало: контурні карти замальовувались учнями не вдома, а під час спеціальних контрольних, і розташовувати на них кордони древніх держав доводилося з пам’яті.

У Володимири Стефаніни був дорослий син, який мешкав у Києві й займав якусь поважну посаду, хоча ніхто й не знав точно, що це була за посада. Можливо, впливовість цієї жінки пояснювалася саме цим, а можливо, вона просто належала до того типу жінок, які вміють одним лише поглядом досягати того, що іншим не вдається багатогодинними вмовляннями, переконаннями та погрозами. І вміла робити це не лише з чоловіками та учнями: у ній відчувалося щось, що принципово відрізняло її від решти вчительського складу їхньої, та й не лише їхньої школи. Відчувалося, що за всім цим стоїть якась трагічна і не розгадана до кінця історія. Можливо, історія кохання. Про Володимиру Стефаніну пліткували мало: ходили якісь непевні чутки про те, що вона живе сама, а згідно з іншою версією, її чоловік-геолог загинув під час експедиції десь за полярним колом багато років назад, існувала й версія, що вона живе з чоловіком, з яким офіційно не одружена, але всі ці чутки були занадто суперечливими, аби обирати з них найбільш правдоподібні.

Ліля так ніколи й не довідалася подробиць минулого Володимири Стефаніни, але зошити з історії Стародавнього світу та Середньовіччя виявилися єдиними, які вона не лише зберегла зі шкільних часів, а навіть забрала з собою на навчання до іншого міста.

Коли Ліля стане одним із найкращих гінекологів їхнього міста, Володимира Стефаніна також прийде до неї на прийом і виявиться, що зі здоров’ям у неї все гаразд, Володимира Стефаніна розповість Лілі, що вийшла на пенсію і опікується двома молодшими онуками, близнятами. А коли вийматиме фотографію, з гаманця в неї випаде фото Шури. Ліля не стримається й запитає, після чого довідається, що Шура — молодший син Володимири Стефаніни, але вона розповідатиме про нього вкрай неохоче й постійно намагатиметься змінити тему. І це буде нескладно, бо виявиться, що у свої п’ятдесят шість Володимира Стефаніна не лише примудрилася завагітніти, а й вирішила народжувати.

Таку сенсаційну новину не вдалося втримати у таємниці, і вже через тиждень уся поліклініка гуділа від припущень і вигадок, усі намагалися витягнути із Лілі хоча б якісь подробиці. Але Ліля відмовлялася від розмов на цю тему. Навіть коли її викликав головний лікар і запитав, чи готова вона взяти на себе таку відповідальність, адже пацієнтка може не витримати навантаження, Ліля відповіла, що не може приймати рішень ні за кого, її справа — попередити жінку, що вона і зробила.

— Це ж ваша шкільна вчителька, — сказав головний лікар.

— Так, — лаконічно відповіла йому Ліля.

— Що змусило її на такий ризикований крок — у неї немає дітей?

— Є. Двоє. Дорослі. І онуки теж є.

— Тоді навіщо?

— Я можу йти? — запитала Ліля, ризикуючи назавжди зіпсувати стосунки з шефом, який не любив незалежної поведінки підлеглих.

Коли він не відповів, Ліля просто вийшла з кабінету. Розповідали, що у Володимири Стефаніни молодий коханець, можливо, навіть її випускник. Згідно з іншими плітками, вчительку зґвалтували, і від цього у неї стався психічний зрив, внаслідок якого вона і прийняла таке дивне рішення.

Ліля не вірила в жодну з цих версій і ні про що не питала Володимиру Стефаніну протягом усієї вагітності, за якою спостерігала. Пологи пройшли успішно, колишня вчителька народила здорову дівчинку з довгим, майже до плечей, волоссям і двома зубами.