Чебрець в молоцi

Микола Іванович

Протягом останніх двох років роль третього у житті Лілі з мамою виконував Микола Іванович, який захистив докторську ще до тридцяти й тепер належав до найперспективніших учених своєї галузі — його регулярно запрошували з лекціями за кордон, а незабаром він мав переїхати до Києва, на престижну посаду в Академії наук. Невідомо, як його переїзд вплинув би на стосунки з Дариною, як звали маму Лілі. Можливо, що й ніяк, бо добиратися з Києва йому було б навіть простіше, ніж зі Стрия, звідки він їздив досі. Але Миколу Івановича знайшли мертвим уранці, в суботу, — Ліля запам’ятала лише, що це була субота, хоча й не могла точно пригадати, якого місяця. Можливо, пізньої осені, можливо, ранньої весни, у кож

ному разі надворі не було ще настільки холодно, аби він міг замерзнути на смерть у тому штучному ставку поміж дитсадком і поліклінікою, де працювала мама. У ставку, де ніколи не бувало води більше, ніж по кісточку. Було встановлено, що пролежав він там усю ніч, іще з раннього вечора: мабуть, ніхто не хотів підходити, бо чоловіки його віку в п’ятницю ввечері у тому районі часто лежать на асфальті зовсім не тому, що їм погано і що вони помирають. Він часто приїздив або не приїздив несподівано, тому Дарина не стривожилася, коли в п’ятницю ввечері він не з’явився, і не стала дзвонити в Стрий, до його матері, з якою він жив, і яка ненавиділа коханку сина, хоча ніколи раніше, до самого похорону, її не бачила.

Ненавиділа не за щось конкретне, а просто за те, що «зовсім не так уявляла собі майбутню дружину єдиного, а до того ж такого талановитого сина», хоча й невідомо було, як саме уявляла вона собі Дарину. Мабуть, мама Миколи Івановича ненавиділа б кожну іншу жінку на місці Дарини. Майже доросла донька, як і те, що Дарина зовсім не збиралася в дружини Миколи Івановича, не відіграло особливої ролі у цьому конфлікті. Просто раніше у житті перспективного тридцятидев’ятирічного фізика не було жінок, були тільки формули й дисертації. Тому дворічний роман його з Дариною так сильно вразив маму Миколи Івановича.

Вони познайомилися завдяки запаленню сечового міхура, яке привело Миколу Івановича на прийом до маминого шефа, одного з найкращих у місті урологів. Запалення вилікувалося достатньо швидко, і відтоді Микола Іванович час від часу мешкав у них третім. Він працював одночасно у двох містах — на кафедрі науково-дослідного інституту в їхньому місті і в лабораторії в Стрию, — між якими постійно їздив.

У його крові не було виявлено алкоголю, як не було встановлено причини, через яку в нього так раптово, просто посеред дороги, зупинилося серце. На його тілі не було слідів побоїв, не вкрали навіть гаманець із професорською зарплатою за місяць.

Ця загадкова смерть коханця Лілиної матері змінила щось у їхньому житті, навіть якщо Ліля і не змогла б із певністю сказати, у чому саме полягали ці зміни. Місце третього незабаром зайняв якийсь полковник, якого привозила й забирала службова машина і який кілька років підряд возив їх відпочивати до моря, але відтоді все вже було по-іншому.

На той момент Ліля вчилась у дев’ятому класі, її найкращу подругу звали Софійка, найкращу подругу її мами — Ірина. Саме Ірина першою почала ворожити на картах, згодом навчивши цього і Дарину з Лілею. Тільки Софійка не схотіла вчитися: вона не вірила у ворожіння.

Дарина з Іриною і раніше любили розкладати пасьянси, а коли збиралася більша компанія, то грали в бридж або преферанс. Ірина була одружена й мала двох десятирічних доньок-близнючок, з чоловіком у них давно були лише ділові стосунки, хоча вони й продовжували жити разом. Чому вони не роз’їжджалися, Ліля не знала, на думку Дарини, так було б краще, але чоловік Ірини, мабуть, був іншої думки. Можливо, він боявся, що не зможе бачити дітей. Можливо, вона боялася, що він перестане віддавати їй зарплату. Можливо, йому просто було зручно, що його годують і перуть його шкарпетки, а її влаштовувало, що не потрібно самій викликати сантехніка, займатися побілкою і гострити ножі. А можливо, їх обох просто задовольняли такі стосунки або вони зберігали видимість сім’ї, щоб не травмувати дітей. У кожному разі, Ірина приводила своїх коханців до Дарини, і вже багато років їм удавалося жодного разу не посваритися через котрогось із них. Навіть тоді, коли в Дарини зав’язався короткотривалий роман спершу з чоловіком Ірини, а потім із її коханцем. І хоча після коханця стосунки їхні злегка напружилися, та знову повернулися до попередніх, коли в Ірини почався роман одночасно з двома колишніми коханцями Дарини.

Ірина приносила з собою спеціально куплену для ворожіння колоду, на якій задля певності просила посидіти Лілю, хоча необхідності в цьому не було, бо цими картами ніхто ніколи не грав. Але Ірина в усьому любила перестраховуватись, тож у моменти, коли в житті обох жінок відбувалися особливо важливі події, Ліля сиділа на картах мало не щодня. Щоправда, тривало це лише півроку, бо потім у її житті з’явився Антон із 11-Б, у якого були пухнасті вії і погляд сполоханого птаха, а також вологуваті прохолодні руки й лупа з волосся, яка осипалася на плечі. Антон ненадовго затримався у Лілиному житті, але після цього на картах уже доводилося сидіти Софійці, яка залишалася нецілованою аж до самого випускного.

Коли Ліля згадує той період, завжди шкодує, що не зберегла усіх тих сонників, переписів із різними способами ворожіння, ксерокопій посібників із хіромантії, яких тоді прочитала з десяток, чи хоча б зошита з тлумаченнями різних сполучень карт, чимось схожих на запис шахових партій, коли надзвичайно важливим, у прямому сенсі доленосним, було знати, чи червовий валет випадає вкупі з піковою десяткою, чи з хрестовим королем, і які чотири карти випали перед тим, і про що думала ворожка в момент, коли лівою рукою знімала частину колоди. Мабуть, зараз читати все це було б не менш весело, ніж шкільні конспекти: «Байрон був великим поетом, який багато написав, зате рано помер», — записувала вона колись за вчителькою із зарубіжки.

У пам’яті залишилося значно менше, ніж вона б хотіла. Наприклад, якщо бубнова дама випадає три рази підряд, то карти застерігають: «Приховуйте ваші думки, за вами спостерігають!», а якщо чотири, то: «Будьте обережні, небайдужа до вас людина може зрадити». Такого типу сентенції вже тоді вражали Лілю своєю загадковою логікою, їй ніяк не вдавалося уявити собі, як можна спостерігати за думками, тим більше чужими. Не розуміла вона й того, яка саме обережність вимагається, якщо тебе можуть зрадити, чи навіщо зраджувати небайдужу тобі людину.

Вона туманно пригадувала іще кілька дрібниць, наприклад, коли лінія серця на лівій руці занадто близько підходить до лінії розуму, то це означає неабияку обдарованість, але якщо котрась із цих ліній не суцільна, а розірвана, то це обіцяє смерть у ранньому віці. Більшість долонь, які їй доводилося бачити у той період особливо активного ворожіння, вона пригадує саме через відчуття полегкості, коли всі лінії на руці були суцільними, або ж страху, коли лінії були розірваними. Можливо, їй запам’яталося саме це, бо і в неї самої, і в Дарини всі лінії на руках були розірваними й дуже близько підходили одна до одної. Лілі завжди хотілося пересвідчитися в правильності цього ворожіння, і вона не раз потім намагалася пригадати, яким був малюнок на руці Миколи Івановича, але пригадати їй так і не вдалося.

Потім вона збагнула, що саме у цій неконкретності й розпливчастості формулювань і полягає суть ворожіння, і відтоді не читала більше посібників і тлумачників, а коли її просили поворожити, використовувала набір із незмінних фраз про сильний характер, вміння досягати поставленої мети, труднощі непорозуміння з оточенням та інші штампи, які кожен із радістю погоджувався застосувати до себе, і всі охоче вірили, що незабаром на них чекає великий успіх, зміни у житті на краще, а навіть якщо цьому передуватимуть труднощі, то лякатися не слід, бо вони будуть тимчасовими. Щоразу цей простий механізм спрацьовував: достатньо було створити невеличкий ритуал повільного перемішування колоди, багатократного стягування верхніх карт лівою рукою, глибокодумного виразу на обличчі і більш-менш регулярно вживати вирази «неординарна особистість», «нелегкий життєвий шлях», «здатність дивувати», «вміння знаходити спільну мову з усіма і вихід із будь-якої ситуації» чи щось подібне і вчасно завершити «пророцтво» якоюсь універсальною порадою на майбутнє у стилі: «багатий життєвий досвід допоможе вирішити всі проблеми», «не бійтеся прислухатися до власної інтуїції» або «вам і надалі варто ретельно добирати людей для близького спілкування». Їй часто здавалося, що людям насправді не так хочеться знати щось про своє майбутнє, як просто бракує уваги і визнання, що проблеми їхні насправді неординарні й надскладні, а не банальні і притаманні багатьом у їхньому віці. У цьому всі трохи схожі на пенсіонерів, що цілими днями просиджують під кабінетами лікарів, скаржачись на вигадані хвороби, бо краще виглядати хворим, аніж самотнім і нікому не потрібним.

Миколу Івановича вона згадуватиме достатньо часто, сама собі дивуючись, адже він її майже не помічав, як у своїй характерній для науковців розсіяності мало що помічав у реальності, яка його оточувала. Вона згадуватиме його щоразу, коли чутиме про Стрий чи про ядерну фізику, а також коли проходитиме повз той ставок, який відтоді більше не заливатимуть водою і в якому більше не бавитимуться маленькі діти, як це бувало раніше, коли спускали воду. Але все це будуть якісь механічні, неповажні згадки, трохи схожі на колективні молитви перед обідом чи різдвяною вечерею, коли люди переважно тільки шепочуть слова або й просто бездумно ворушать губами, думаючи насправді лише про те, з якої страви зараз починати, і це зовсім не схоже на справжню молитву. Так само, за звичкою, згадуватиме Ліля і Миколу Івановича. По-справжньому вона згадає його вперше зовсім не у Стрию і не біля фатального ставка, а в гуртожитку невеличкого містечка, у якому побувала лише раз, і це був той самий єдиний у її житті раз, коли їй доведеться позбавляти свого коханця цноти.

Вона приїхала до того містечка разом із мамою й тодішнім маминим коханцем, відомим на всю країну політиком, який чомусь прагнув познайомити Лілину маму зі своїми батьками. Мабуть, Дарина ще не встигла або ще не хотіла розповідати політикові, що трьох разів, які вона вже встигла побувати в шлюбі, їй цілком достатньо і не варто знайомити її з батьками, бо не існує в світі таких батьків яким сподобався б вибір сина, а тим більше якщо цим вибором є сорокап’ятирічна, але все ще дуже вродлива жінка з дорослою донькою і зарплатою медсестри, занадто незалежна і горда, а тим більше занадто освічена, як для медсестри (Дарина закінчила перед медичним училищем ще французьку філологію). Жінка, яка курить і, попри свою невеличку зарплату, звикла до французьких парфумів та дорогих ресторанів.

Ліля не пам’ятала, чим завершилася та зустріч із батьками маминого коханця, вона цілком випадково опинилася тоді поряд, бо на той момент уже вчилася в іншому місті й зрідка з’являлася навіть додому. А це було під час канікул, і вони з мамою домовилися зустрітися не вдома, а в батьків маминого коханця, точніше, у місті, в якому ці батьки живуть, бо місто це вважається одним із найгарніших у їхньому регіоні й оглянути його рекомендують усі туристичні путівники.

Але до огляду міста Ліля так і не дійшла, точніше, щось вона там оглядала, але голова її була зайнята цілком іншим. І навіть не спогадами про те, як Шура (так звали того випадкового хлопчину, з яким вони познайомилися в парку: у неї випав із сумки записник, і Шура наздогнав її, щоб повернути) привів її до свого гуртожитку, а трапилося це вже наступного дня. Сексуальний досвід Лілі на той момент уже налічував трьох чи навіть чотирьох партнерів, якщо рахувати і той п’яний випадок, про який вона пам’ятає тільки те, що вони обоє заснули відразу ж, як тільки опинилися в ліжку, а вранці засоромлено розійшлися, щоб більше ніколи не побачитися. Але цей невеликий досвід примусив її збагнути, що їй таки більше подобається старосвітська манера довгих залицянь, несміливих поцілунків у задньому ряду кінотеатру, квітів та прогулянок під зоряним небом. Їй подобалося погоджуватися на секс після тривалих умовлянь і відчувати при цьому деяку зверхність до чоловіка, якому це було значно потрібніше, ніж їй. Принаймні, досі вона думала, що їй подобається саме це.

Але все помінялось у той момент, коли Шура звернувся до неї з тупим запитанням про те, котра зараз година, — вона навіть не встигла вирішити, чи була це спроба позалицятися, чи він дійсно хотів знати, котра година. Вони сіли на ту саму лавку в парку, у неї в руках було надкушене морозиво, у нього — яблуко, і раптом вона помітила, які чуттєві в нього губи, як виразно накреслена їхня лінія, якими чіткими й глибокими є вертикальні лінії на губах і як гарно було б спостерігати за крапельками вологи, що стікають по цих губах, зникаючи поміж рівними рядами зубів. Це могли б бути й крапельки розтопленого шоколаду, так навіть було б краще, а потім вона злизувала б шоколадні сліди, проникаючи язиком аж на внутрішню поверхню ясен. До цих вуст пасували б виразні й навіть різкуваті смаки: цитрина, ананас чи, скажімо, коньяк. Полуниці, мабуть, були б занадто приторними. Не кажучи вже про морозиво. У цей момент вона розуміла чоловіків, які воліли б бачити в кожному фільмі навіть не саму Лів Тайлор, а хоча б її губи, але крупним планом і щоб вона при цьому щось облизувала. Якість фільму при цьому не мала жодного значення.

Ліля сама заговорила з Шурою, так і не з’ясувавши, навіщо він питав, котра година. Запитала його, чи він мешкає у цьому місті, й довідалася, що мешкає і вчиться в якомусь місцевому технікумі, щоб згодом поїхати здобувати справжню освіту за кордоном. Він чомусь відразу почав розповідати їй якусь жалісливу історію про брата-наркомана і матір, якій потрібно допомагати, про те, що виживає на копійки стипендії і харчується коржами, які місить із борошна та води, пече у духовці й запиває кефіром. І вона відразу ж захотіла спробувати ці коржі, тому вони пішли купувати якісь продукти, і Шура водив її кудись далеко — показувати, у яких саме бабусь і що можна купити найдешевше (він добре знався на цьому і постійно їй теревенив про те, як і на чому заощаджує). У нього були вузькі долоні й довгі астенічні пальці, майже як у неї самої, це був специфічний тип руки, який траплявся досить рідко й свідчив про особливу вразливість і тонку психічну організацію. Якби не його вуста і не густі вії, до яких їй кортіло доторкнутися губами, вона, мабуть, запідозрила б щось неприродне в цих розмовах, але голова її була зайнята зовсім іншим. Їй було приємно розраховуватися за все самій: у цьому була якась новизна, можливість відчути себе старшою і досвідченішою.

Приготовані на гуртожитській кухні коржі справді виявилися смачними, особливо у сполученні з маслинами, оливками й морською капустою, з вином і шоколадом на десерт, після якого мала бути ще кава, але до кави справа не дійшла, бо захмелілий Шура спершу почав читати їй свої вірші, а потім подивився на неї таким благальним поглядом, що вона не витримала і замість того, щоб похвалити його вірші, яких практично не чула, занадто зайнята спостереженням за його губами, просто потягла його до ліжка. А він зворушливо і по-дитячому спершу попросився попісяти, потім запросив її сходити разом у душ (що не вдалося, бо як у жіночому, так і в чоловічому відділенні хтось мився, а довго чекати вони не могли), і, коли вони нарешті роздягнулися, він зізнався, що ще ніколи не був із жінкою. Її збуджував його благальний погляд, те, як уважно він слухав її поради, яким здібним учнем виявився, її збуджувало почувати себе досвідченішою і розпусною, вона цілком втратила голову й практично не з’являлася в батьків коханця своєї матері усі ті кілька днів, які вони провели в тому місті. Перед від’їздом Шура зі сльозами на очах попросив її вийти за нього заміж, обіцяв нічого не їсти два тижні, щоб назбирати на квиток і приїхати до неї, не уявляв собі життя без неї і позичив усю її готівку, тобто все, що залишилося від її стипендії після кількох попередніх днів загулу. А завдяки Шуриній заощадливості залишилася майже половина. Шура мав дзвонити їй щодня або знайти можливість бувати в когось удома, куди могла б дзвонити вона, окрім того вони домовилися листуватися.

І незабаром від нього справді прийшов лист, у якому він освідчувався їй у вічному коханні й надсилав свою першу прозову спробу, яку збирався опублікувати в якомусь журналі, сподіваючись, що після цього нарешті стане знаменитим та багатим і вони зможуть одружитися. Оповідання називалося «Мій перший сексуальний досвід», потім дрібними буквами зазначалося «імена і прізвища дійових осіб не змінені», а перше речення починалося так: «Її мати — коханка відомого політика» (були вказані не лише ім’я і прізвище, а й домашня адреса батьків політика). Далі Ліля не читала, вирішила не відповідати на листа і не підходити до телефону, якщо Шура дзвонитиме, але він не дзвонив. Дарина незабаром після того припинила зустрічатись із відомим політиком, тож до маленького містечка вони більше не їздили.

Але не це було важливим у тій історії. Після неї Ліля вперше по-справжньому згадала про Миколу Івановича і про те, що її мама була першою жінкою в його житті. Вона ніколи б не наважилася запитати Дарину, чи для неї цей досвід теж став настільки ж вирішальним, як для самої Лілі, чи часто в її житті траплялися цнотливі чоловіки і чи правда, що тепер вона кожного наступного свого коханця мимоволі порівнюватиме, але не з Шурою, який досконало знає ціни на базарі й мріє розбагатіти за будь-яку ціну, а з першим досвідом несподіваності у сексі. Цей обмін ролями, коли вона купувала йому кольорові футболки в секонд-генді, він міряв їх просто на вулиці, а вона відчувала, як волого стає їй всередині, як хтось прикладає до живота гарячу грілку й примушує часто й важко дихати при погляді на його треновані м’язи й досконалі обриси легкоатлетичного торсу (Шура професійно займався цим видом спорту і навіть встиг продемонструвати їй одне зі своїх сорокап’ятихвилинних тренувань), він залишав її в кімнаті гортати спортивні журнали, а сам готував на кухні романтичну вечерю і навіть тарілки з серветками розташовував сам згідно з порадами в жіночих журналах — ця старанність особливо розчулювала Лілю, адже вони з мамою не надто захоплювалися такими речами й намагалися витрачати на побут мінімальну кількість часу. Цей його запал початківця, коли від збудження його трусило немов у гарячці, — і в той же час він виявився несподівано витривалим уже з другого разу, мабуть, досвід сорокап’ятихвилинних тренувань давав своє.

Їй ще довго снився якийсь дивний настрій, бо головним у цьому сні було не те, що відбувалося, а саме настрій, сповільнене відчуття ранкового міста, брудної вулиці поблизу містечкового вокзалу, по якій сонно повзе трамвай о шостій ранку, а з трамваю вискакує Шура, точніше, навіть не Шура, а хтось із його вустами, віями й торсом, — все інше її не цікавить у цьому сні: вони ідуть разом, взявшись за руки, і це страшенно еротично. Такої сцени у її житті насправді ніколи не траплялося, вона жодного разу не бувала так рано поблизу вокзалу ні того містечка, ні будь-якого іншого, і Шура ніколи не зустрічав її з поїзда, її взагалі ніхто ніколи не зустрічав так рано на вокзалі, вона ненавиділа приїжджати кудись уранці й намагалася обирати пізніші сполучення. Але справа була не в цьому, а саме у настрої і в тому, що їй вдалося збагнути, точніше, інтуїтивно відчути якусь дуже важливу в сексі річ. Відтоді її значно менше почало цікавити, які книги читає і яку музику слухає її потенційний партнер, те, як він одягається і чи вважають його привабливим, відтоді найбільше в чоловіках її цікавила наявність певного імпульсу, описати який вона б не змогла, але дуже добре визначала цю наявність якоюсь спеціальною точкою, розміщеною десь під шкірою на правій ключиці. І якщо шкіра в цьому місті починала свербіти й напружувалась, це означало, що чоловіком варто зацікавитися, навіть якщо з ним немає про що поговорити. І навпаки, якщо такого імпульсу не було, то з чоловіком сміливо можна було обмежуватися самими лише розмовами. Якими б цікавими вони не були. З часом вона навчилася ділити чоловіків на ці дві основні категорії і дуже рідко помилялася. Прикро було тільки те, що наразі їй не довелося зіткнутись із наявністю третьої, точніше, третьої позитивної категорії, бо чоловіків, з якими не було про що поговорити і на яких одночасно не реагувала її права ключиця, не бракувало, бракувало тих, з якими цікаво було б як у ліжку, так і поза ним.

Ліля не могла б пояснити, чому вона не наважується запитати про все це у матері, бо стосунки їхні дозволяли таку відвертість. Можливо, її лякала перспектива почути від Дарини підтвердження своєї гіпотези, яка свідчила б тільки про те, що не існує інших стосунків, окрім компромісів, і тому щоразу доводиться або погоджуватися на той чи інший компроміс, або перетворювати своє життя на безкінечний пошук, який, зрештою, теж складатиметься з суцільних компромісів, з віком щораз більших. Можливо, їй було б занадто складно висловити все те, що вона більше відчувала, аніж усвідомлювала, бо вона достатньо рано збагнула, що у сексі розмірковування тільки заважають: чим менше усвідомлюєш, тим більше отримуєш задоволення. Але зовсім позбутися цих розмірковувань їй так і не вдавалося.

Чомусь Ліля була переконана, що місце Миколи Івановича в колекції маминих чоловіків було особливим. Вона пригадувала, що протягом двох років їхнього роману в них удома панувала якась особлива атмосфера, мама почала стежити за собою з особливою ретельністю (Микола Іванович був молодшим від мами на два роки), але й без косметичних салонів, шейпінгу та масажу Дарина виглядала якось по-іншому. Вона не просто помолодшала, як це часто трапляється під час бурхливих романів, — вона ніби виструнчилася якось зсередини, кинула курити, майже не пила кави, Ліля жодного разу не бачила її у традиційному подертому халаті, який раніше з’являвся з шафи щоразу, коли в мами починалися місячні, і означав, що вона не хоче нікого бачити й цілий вихідний день проведе на дивані з книжкою, горнятком і цигаркою, а Ліля змушена буде підходити до телефону й пояснювати всім, що мами немає.

Вони навіть зробили ремонт у своїй тісній двокімнатній квартирі з прохідною кімнатою, у якій була вітальня й одночасно спальня Лілі. Тобто вітальня там була номінально, бо гості все одно сиділи переважно на кухні. У цей період Дарина з особливою старанністю добирала не лише свій гардероб, а і меню, ніколи раніше, як і ніколи після цього вона стільки часу не проводила на кухні й на закупах. Тим більше враховуючи, що Микола Іванович у більшості випадків не здатен був цього оцінити. Кожну мамину сукню він оглядав із однаковим захопленням, яке залишалось таким самим щирим і тоді, коли він бачив цю сукню вп’яте чи вдванадцяте, адже він щоразу дивувався, ніби вперше. Те саме стосувалося страв, які йому смакували, але він не здатен був пригадати, що схожий салат їв тиждень тому, тільки замість квашених огірків там були свіжі. «Справді? — щиро дивувався він. — Не може бути. Я вперше їм таку смакоту». І ця його абсолютна щирість не давала можливості ображатися на нього. Дитячість його поведінки зовсім не нагадувала інфантильність інших чоловіків, йому це все якось пасувало, і відчувалося, що це не від розбещеності чи ліні, а просто тому, що іншим він бути не може, і треба сприймати його таким. І мама не ображалася, покірно сприймала його таким, і їй це навіть подобалося, і не мало нічого спільного з жалем чи материнськими інстинктами. Тут був задіяний той самий імпульс, який, як здавалося Лілі, в цьому випадку стосувався не лише вдалого сексу.

Микола Іванович реагував на все дуже повільно, розважливо формулював думку, замислюючись над кожним словом так, ніби це був інгредієнт якоїсь хімічної сполуки, і, якщо його випадково переплутати, сполука може вибухнути. Ця його неквапливість контрастувала з динамічною манерою поведінки Дарини, яка була надзвичайно емоційною, енергійно сипала словами й часто, захоплена багатством асоціацій і бажанням якомога швидше висловити думку, плутала слова, окреслення, географічні координати, історичні факти. Їхні діалоги часом виглядали, як генеральні репетиції якоїсь театральної вистави у стилі абсурду. Микола Іванович терпляче застигав із піднятою рукою і трохи відкритим ротом, чекаючи, аж зупиниться водоспад Дарининих слововивержень, а потім із незворушним спокоєм довершував думку. Дарина часто перебивала його, не маючи терпцю дослухати, переконана, ніби давно збагнула, про що йому йдеться, вступала в суперечку, а потім з’ясовувалося, що зрозуміла вона неправильно, і Микола Іванович мав на увазі щось зовсім інше, тож сперечатися не було приводу. Але ці невеличкі непорозуміння не заважали цілковитій ідилії їхніх стосунків. Його повільність і докладність чудово доповнювалися Дарининою емоційністю та невтомним ентузіазмом, кожен із них захоплювався рисами іншого, не властивими йому самому, і це давало нові й нові поштовхи до взаємності.

У стосунках із Миколою Івановичем Дарина вперше відкрила в собі ощадливість і вміння раціонально витрачати гроші. Усі попередні й наступні коханці щедро засипали Дарину подарунками, і вона приймала все це з байдужою звичністю, сприймаючи як стандартний елемент залицянь. Стосунки з Миколою Івановичем відразу вкладалися на раціональних засадах сімейного побуту. Вони рідко ходили до ресторанів, переважно вечеряли вдома, не скликали галасливих компаній і неохоче самі приймали запрошення. Але не через ощадливість, а через непотрібність усього зовнішнього. Їм було занадто добре разом, цілком вистачало присутності одне одного й спілкування, а додаткові розваги й чужі люди тільки відволікали й заважали розмовляти. Риси їхніх характерів, дуже різні, доповнювали одна одну як виступи й западини, як деталі конструктора «лего», які легко й невимушено чіплялися одна за одну.

Можливо, загадкова смерть Миколи Івановича пояснювалася саме тим, що це був мамин шанс на те, чого в принципі не буває, і, оскільки цього не буває, воно мало рано чи пізно завершитись і повернутися до звиклої послідовності більших чи менших компромісів.