Числа Харона

Пролог

Осло 1988

Телеведучий Сверре Осланд зневажливо дивився на свого неохайного співбесідника у вельветовому костюмі й куцих шкарпетках. Він анітрохи не був переконаний, що сьогоднішня передача справді є, як палко запевняв шеф, надзвичайно важливою для його кар’єри на телебаченні. Потай Сверре мріяв про цинічні інтерв’ю для програми «Віч-на-віч», яку транслювали недільними ранками на нещодавно створеному приватному каналі «ТБ Норґе», або анонсування суботніх передач на своєму НРК1. Варто було кілька разів затягнутися конопляним димом, як Осланда починали переслідувати приголомшливі картини його слави, низько оподатковуваних швейцарських рахунків та смаглявих екзотичних жінок — пристрасних, розпусних, які з покірливістю рабинь чекали на сексуальне приниження. Він нетерпеливився, і будь-які службові розпорядження, виконання яких не обіцяло доступу до швидкісного ліфта, готового доставити його на вершину кар’єри, сприймав як неминуче зло. Зневажливо пирхав, коли начальство доручало провести ранкову телепередачу для дошкільнят, насилу гамував бажання позіхнути під час безглуздих журналістських розслідувань і не міг утриматися, щоб не виправити помилки у висловлюваннях пенсіонерів, з якими він обговорював, наприклад, зростання цін. Якось зробив це настільки демонстративно, злостиво й агресивно, що за свій учинок поплатився піврічним засланням на регіональне телебачення в Стафанґер. Для Осланда був болісний і повчальний урок. Відбувши покарання, він повернувся до Осло, підібгавши хвоста, а на його робочому столі відтоді красувалося латинське прислів’я в рамці: «Per aspera ad astra»[1].

Повернувшись, він уже за кілька тижнів засумував за розмовами з дітлахами й пенсіонерами. Відтепер по вівторках йому доручали вести в прямому ефірі бесіди з науковцями перед показами науково-популярних фільмів. Ці інтерв’ю вже не були нудними. Вони були небезпечними. Це могло скомпрометувати й знищити його, хоча новий шеф з нещирою посмішкою запевняв Сверре, що це унікальна можливість повернути собі добре ім’я після нещодавнього провалу. Журналіст відчував дошкульне приниження й був змушений дякувати й увічливо посміхатися, а потім витрачати купу часу на підготовку до нудних балачок з яким-небудь економістом, біологом чи філософом, яких, разом з їхніми науково-популярними фільмами неможливо було порівняти з детективним серіалом на другому державному каналі. Тому довелося притлумити роздратування, забути про розпусних рабинь та голлівудську славу та вдивлятися в товсті скельця окулярів своїх нехлюйних співрозмовників, котрі відзначалися неймовірно високою думкою про власні таланти. Осланд усе частіше помилявся й чимраз недбаліше готувався до розмов, зневажаючи працю чергових репортерів, які доставляли йому гори фахових матеріалів. У кулуарах почали подейкувати, що Сверре Осландові капець, і на його місце вже знайшовся молодий наступник, якого шеф нещодавно відшукав у якомусь гей-клубі.

Зараз, коли він дивився на свого співбесідника, ці перешіптування перетворилися на потужну какофонію. Цього разу науковцем виявився математик, який сім років тому емігрував з Польщі, працював в університеті у Трондгаймі й саме отримав престижну премію Норвезького математичного товариства.

Якщо всі попередні дискусії були добре спланованими шефом пастками, то нинішня неухильно віщувала Сверре нокаут. По-перше, норвезьку мову, математика аж ніяк не можна було назвати ідеальною, проте той нізащо не бажав говорити англійською, стверджуючи, що відмова від використання мови гостинної країни, яка дала йому можливість сім років вести гідне життя й зробити величезну наукову кар’єру, була б страшенною нетактовністю щодо його доброчинця, норвезького уряду. По-друге, гість передачі виявився напрочуд зухвалим, і про власне рішення говорити норвезькою заявив ще раніше, вдаючись до простацьких, навіть грубіянських слів та гримнувши кулаком об стіл. По-третє, математик походив із країни й міста, про які Осланд не мав найменшого уявлення, а інформація про Польщу й Вроцлав, яку принесли йому за кілька годин до ефіру, виявилася настільки скупою й сповненою стереотипів, немовби її зібрали серед фермерів, у яких поляки працювали на плантаціях полуниць. По-четверте, знання Сверре Осланда про математику обмежувалися елементарною арифметикою, крім того, до «королеви наук» він ще зі школи плекав глуху й нездоланну ненависть. І, нарешті, по-п’яте, Осланд не встиг переглянути анонсований фільм, і знав про нього лише те, що сюжет містить детективну загадку. Зціпивши зуби, він намагався розслабитися й звернувся до свого первісного плану, щоб уникнути будь-яких імовірних неприємностей.

Спершу вирішив позбутися мовних проблем і на самому початку поставив польському професорові складне запитання. Радісно всміхаючись, Сверре поцікавився, чи лауреат не вважає, що нагородження норвезькою премією вченого, який працює в норвезькому університеті, це прояв кумівства. Його співбесідник, як Осланд і припускав, не зрозумів останнього, того найважливішого слова, й відповідав настільки туманно й незрозуміло, що журналіст знетерпеливився.

— Шановні пані та панове! — гість програми несподівано звернувся до камери. — Я говорю норвезькою, бо хочу продемонструвати повагу до моєї нової батьківщини, — математик кумедно скривився й ляснув себе долонею по стегну, — але таких ідіотських запитань просто довше не витримаю! Домовимося так, Сверре, — він тицьнув у того пальцем із криво обрізаним нігтем, — дурнуваті питання задаватимеш англійською, а розумні — норвезькою.

— Тоді доведеться запросити перекладача, який послідовно перекладатиме з англійської, — посміхнувся Осланд, — оскільки я математичний невіглас, і ставитиму вам лише дурні запитання.

— Ну, необов’язково розпитувати про математику.

— Ви наш гість, тож ми мусимо виконувати ваші прохання. — Осланд задоволено відзначив свою першу маленьку перемогу. — Отже, ми не говоритимемо про математику, хоча вона є основою документального фільму, який зараз переглядатимуть наші шановні глядачі. Поговоримо про Польщу, вашу першу вітчизну. І про вашу малу батьківщину, місто Вроцлав.

— Я народився не у Вроцлаві, — заперечив математик. — Ви б мали краще підготуватися.

Осланд відчув, що спека від телевізійних юпітерів, зробилася нестерпною. Він пітнів, як миша. За мить піт виступить на його загримованому обличчі, на світлому, вишукано скроєному піджаку. «Авжеж, — подумав він. — Це нокаут. Асистенти підсунули мені невірну інформацію про цього сучого сина».

— А звідки? — запитав він спокійно.

— Я народився в прекрасному європейському місті, у Львові, — відказав математик і витер спітніле чоло.

Удар виявився влучним. Точно в ціль. Журналіст марно силкувався пригадати бодай щось про які-небудь польські міста. Проте в голові крутилася лише щойно отримана інформація про Вроцлав і дуже поверхова — про польську столицю, Варшаву. У його рейтингу Польща хіба що на бал випереджувала Анголу, бо там він міг назвати лише одне місто, столицю Луанду, та ще на два бали Патагонію, бо Сверре не пригадував назви жодного патагонського міста, якщо вони взагалі існували. Зараз треба було приховати власну зніченість, жартом чи якоюсь блазенською витівкою замаскувати конфуз. Або вдати, наче ти здаєшся, вибачитися й підморгнути глядачам, мовляв, бачите, з яким пихатим чваньком доводиться мати справу.

— Не всім телеглядачам відоме це славетне польське місто, — Осланд вибрав другий варіант. — Але, може, ви нам щось про нього розкажете?

— Справді, невідоме! — вигукнув учений. — Мабуть, вони навіть не знають, що це місто більше не польське! Тепер це совєцьке місто, скалічене, зруйноване й пригноблене московським режимом, місто, яке видерли в Польщі 17 вересня 1939 року, місто, з якого по війні вигнали поляків, тобто позбавили його душі! Можете собі таке уявити? Це те саме, що шведи відібрали б у норвежців Осло, приєднали до Швеції й вигнали звідтіля всіх норвезьких мешканців! І я мушу про все це розповідати? У нас достатньо часу? — запитав він, звертаючись до камер і, побачивши кивок остовпілого оператора, негайно відповів сам собі: «Так! Авжеж! Я розкажу вам зараз про місто без душі. Хто ж іще це зробить, коли не я?».

Осланд не вірив власним вухам і очам. Його передбачення поразки виявилося необгрунтованим. Усі глядачі запам’ятають крикливого шаленця та спокійного журналіста, котрий, як міг, захищався від зухвалого психа. Він полегшено зітхнув. Піт випарувався так само швидко, як і з’явився. Сверре дивився на свого співрозмовника, який раптом видався йому навіть симпатичним, а його костюм — старанно дібраним. Фіолетова шийна хустка гармоніювала із сірим вельветовим костюмом, який, проте, був занадто теплим на літо та ще й вимагав прасування. На зап’ястку поблискував дорогий годинник, на пальці лисніла масивна каблучка, певне, з білого золота. «Як я міг подумати, що він нечупара, — думав Осланд. — Та він майже денді! А цей його вибух і промова, котру він виголосив практично без помилок, позбавлять мене всіх проблем, і не доведеться ставити йому жодних запитань! А якщо хтось і дорікне мені пасивністю, я скажу: спробуй-но сам перебити такого ненормального!».

Професор шарпнув свою шийну хустку. Трохи її попустив, не припиняючи при цьому говорити. Його фрази ставали чимраз вишуканішими, навіть ризикованими, так, наче його мовна вправність та образність висловлювання зростали разом з емоціями.

— Передвоєнний Львів був столицею європейської математики! — вигукнув професор, а тоді раптово заспокоївся й продовжив майже пошепки, але то був сценічний шепіт, який привернув увагу Осланда, оператора й глядачів не менше, ніж крик. — Розумію, що скажу зараз дещо дуже незвичайне, але я все-таки це зроблю... Якби я не народився у Львові, то не опинився б тут і не здобув би цієї премії, яку порівнюють з Нобелівською для математиків. Не роки навчання у Вроцлаві серед руїн, не чіткі докази в галузі теорії чисел, які я здійснював уже як науковець у вроцлавському гуртожитку, у задусі, оточений тарганами, що вилазили з раковини, навіть не стерильні роки в Норвегії зробили мене математиком. Я став ним завдяки своєму львівському походженню. Ось чому я так бурхливо відреагував, коли ви сказали, наче я родом із Вроцлава...

«Погано, — подумав Осланд, — цей тип стає лагідним, майже вибачається. Втрачає свою агресивну подобу. Треба його трохи розсердити, щоб зберегти наші ролі: культурний журналіст проти роз’юшеного пихатого чванька».

— Наскільки мені відомо, — він скористався паузою, що її зробив професор, — джерелом генів є батьки, а не місце народження.

— Genius loci[2], звісно, ніяк не пов’язаний з генетикою, — смиренно відказав математик, — хіба що етимологічно. Проте залишається якимсь чином закодованим у кожній мозковій клітині, створюючи незбагненні досі ланцюги інформації.

— Важко це уявити, — Осланд негайно оминув цю тему, — що дух місця є математичним, і що львів’яни жили математикою, яка проникла, якщо можна так висловитися, у їхню кров...

— Ба! — урвав його професор. — Люди жили математикою й помирали за неї. То була справа життя й смерті. Вона могла оживити й завдати смертельного удару. Немов той вірус, котрий убиває, але іншим разом стає вакциною...

— Якщо шановні глядачі бажають довідатися більше про смертоносну львівську математику, — цього разу Осланд утрутився, бо на величезному студійному годиннику побачив, що час на розмову вичерпано, — то запрошую вас переглянути напрочуд цікавий документальний фільм, який називається «Числа Харона».

Згасли рефлектори камер. У студії запанувала тиша. Один з операторів камери показав Осландові піднятого великого пальця. Решта вітали його з перемогою. Сверре заплющив очі й відразу забув про місто, якому вирвали польське серце, про математику й складну долю Східної Європи, котру сприймав як величезний слов’янський конгломерат під протекторатом Росії. Коли до студії зайшов шеф, щоби привітати його й обдарувати слинявим поцілунком Юди, Осланд подумки був на південних островах, оточений темношкірими рабинями.