Числа Харона

І

Звичайному перехожому, що прямував широким тротуаром величної вулиці Леона Сапєги, знадобилося би принаймні чверть години, аби дістатися з комендатури на Лонцького на вулицю Задвужанську. Попельський подолав цей шлях за вісім хвилин. На щастя для світлочутливого епілептика, який учора десь загубив свої темні окуляри, сонця нині не було; проте навіть якби воно небезпечно сяяло, він однаково цим би не переймався, бо зараз його ніщо не цікавило.

Вбраний був у штани, на яких відбилися сліди підошов і плями від гнилих помідорів зі смітника, та в старий Зарембин френч, що милосердно прикривав зім’яту сорочку й піджака з надірваним рукавом. Але стан одягу теж його більше не цікавив. Так само, як перебитий ніс і біль спини, який пульсував уздовж хребта, незважаючи на укол морфію. Його розум не переймався нічим, що не було пов’язане з Ренатою Шперлінг, яка вчора в кнайпі Гутмана винайняла візника на вулицю Задвужанську.

— Слухай-но, Едзю, — відсапувався Заремба, ледве встигаючи за товаришем, — я розумію, що ця угода з Коцовським для тебе не надто гарна, бо платню ти отримаєш лише після закінчення справи. Я знаю, але можу позичити тобі трохи грошей... Найкраще буде, якщо ти підеш до сина Люби Байдикової, бо він не довіряє поліції й винайме тебе як приватного детектива. Він дуже багатий і добре тобі заплатить! Та чекай-бо, до ясної холери! Ну що за божевільний!

Останні слова Заремба вимовив уже з помітним роздратуванням, зупиняючись на півдороги біля перукарні Костиновича. Там перевів подих, закурив сигарету й подався за Попельським, що вже загубився десь між студентами політехніки, котрі простували до своєї Alma Mater.

Попельський саме звертав на Задвужанську. Він уже проминув один провулок і, не дійшовши до Грюнвальдської, угледів великий натовп. Люди юрмилися в простінку між кам’яницями під номерами 17 та 19, що провадив на подвір’я, де стояли смітниці. Але зайти туди було неможливо, бо біля них бовваніло троє поліцейських. З боку Грюнвальдської вхід унеможливлювала масивна стіна із залізними ворітцями, біля яких стояв лише один страж закону. Попельський спробував забігти на подвір’я просто із Задвужанської. Його перепинив поліцейський у мундирі з арабською шісткою на комірі, облямованому двома срібними галунами.

— Куди?! — гримнув він. — Сюди не можна! Геть мені звідси!

— Я прийшов опізнати тіло, — Попельський сперся долонями на коліна й видав із себе свист отруєних нікотином легень.

— Геть, кажу, звідсіля! — поліцейський утрачав терпець.

— Постерунковий Генрик Ковальський із шостого комісаріату! — прохрипів нарешті Попельський. — Ми давно знаємо одне одного! Гляньте на мене й на мою лисину!

Постерунковий Ковальський роззявив рота від здивування. Тоді мовчки вказав Попельському на ворота, звідки саме виходив доктор Підгірний.

— За смітником на подвір’ї, — проказав судовий медик з безмежним подивом в очах.

Попельський кивнув йому й побіг на подвір’я. За смітником стояв фургон кафедри судової медицини. Попельський відіпхнув двох кремезних санітарів і впав навколішки біля ніг жертви, втиснених у щілину між смітником і стіною будинку номер 19. Стягнув простирало. Побачив вузьку ступню з нафарбованими нігтями, стегно, обтягнуте панчохою й пружні груди молодої жінки. Сперся об стіну й заплющив очі. Але це не допомогло. Перед очима продовжували маячіти мотузка, що обвивала ступні, шию й руки, прикушений язик, синя смуга, помітна з-під грубої волохатої линви, численні веснянки, які вкривали все тіло й руді кучері, котрі розсипалися, вистеляючи землю біля смітника.

II

Перш ніж Попельський узявся до своїх обов’язків поліційного експерта, минули кілька днів, потрібних йому, аби запровадити зміни в попередньому житті.

Насамперед мусив дати бодай відносний лад із власним здоров’ям, передусім залікувати рани на спині так, щоб жити без морфію й рухатися без особливого болю. Доктор Бурачинський, який щодня робив йому перев’язки, дивувався й радів, бо загоєння відбувалося дуже швидко. Через тринадцять днів після звірячого побиття доктор замінив бинти, які досі оперізували весь тулуб хворого, на полотняні квадрати, котрі мінялися через день і приклеювалися пластирем до плечей і сідниць. І хоча зламаний ніс, звідки лікар уже повитягав тампони, дошкульно болів, коли до нього випадково торкнутися, Попельський відчував, що видужує.

Аби позитивні зміни відбувалися швидше, Едвардові бракувало великої суми грошей, щоб залатати домашній бюджет, зменшений лікуванням, пиятиками, поїздкою до Стратина й передусім, відмовою від приватних уроків. Сподівання на покращення фінансів Попельський пов’язував з порадою Заремби запропонувати свої послуги детектива синові Люби Байдикової. Зрештою, це було єдине можливе наразі заняття, бо слідство в справі замордованої рудоволосої жінки зупинилося із двох причин: по-перше, протягом останніх днів ніхто не звернувся із заявою про зникнення, по-друге, і професор Курилович, і рабин Шацкер зволікали з перекладом отриманого Коцовським гебрайського тексту, по-різному це пояснюючи.

Отож Попельському не залишалося нічого іншого, як податися вулицею Собінського, де на розі стояла модерна вілла інженера-нафтовика Миколая Байдака.

Приватний детектив in spe домовився телефоном про візит і з’явився там в першу неділю травня, рівно о десятій ранку.

Інженер Байдак провів останні п’ятнадцять років на родовищах нафти в Техасі, і протягом цього часу йому довелося мати справи з різними химерними людьми: шукачами скарбів та золота, найманими вбивцями, індіанськими вождями й неграми, які грали на різноманітних музичних інструментах, тож обличчя Попельського зі зламаним носом, вкрите жовтявими й темними синцями, затінене крисами великого капелюха й прикрашене чорними окулярами, не справило на нього жодного враження. Інженер, який багато часу пропрацював на будівництві нафтогонів, одягався недбало, і поняття елегантності запевне було йому чуже, тому він навіть не помітив, що костюм його гостя виглядає, наче той щойно вийшов від кравця.

Сидячи в нього в кабінеті, Попельський пригадував інформацію з медичного рапорту про розтин тіла Люби Байдикової, і дійшов висновку, що нехлюйний одяг і занедбаний дім, мабуть, є характерною родинною рисою, попри те, що матір і сина розділяла фінансова прірва. Новенький «Сітроен», що стояв біля будинку, вкривав пташиний послід. Вілла, мальовничо розташована між старими деревами й квітну ними кущами, усередині була задушливою й брудною. Тут вочевидь не було прислуги, бо скрізь височіли стоси старого взуття, одягу й посуду. Попельський слушно припустив, що цей будинок, де самотою мешкав удівець, оживає лише вночі, коли чутно писк щурів, а замість килимів підлоги вистеляють зграї тарганів. На господареві був поплямлений халат, брюки з пошарпаними холошами, звідки стирчали нитки, і черевики, котрі віддавна розпачливо вимагали гуталіну. На письмовому столі громадилися креслення й математичні обчислення.

Через перелом носа Попельському доводилося дихати ротом, і це здалося йому не найгіршим виходом, бо таким чином він не відчував смороду давно непровітрюваного приміщення. Він саме закінчив рекламувати власну, щойно зареєстровану детективну канцелярію, запевняючи Байдика, що в нього залишилися друзі в поліції, які можуть допомогти в отриманні різної інформації, а тоді поклав перед господарем свіжо надруковану візитку з написом «Е. Попельський, приватні розслідування». Інженер замислено перебирав у пальцях товсту мотузку, яка лежала на краю столу. Мовчки дивився на свого відвідувача, продовжуючи зав’язувати складні морські вузли.

— Отже, ви ознайомилися з рапортами, і добре орієнтуєтеся в справі... Буду зі вами відвертим, пане Попельський, — буркнув нарешті інженер, і його співрозмовник мимоволі сахнувся, бо вказівний палець Байдика опинився в зарослій волоссям ніздрі. — Ви не викликаєте довіри своїм виглядом. Дісталося нещодавно по довбешці, еге ж?

— Таке в моїй роботі іноді трапляється, — відказав новоспечений детектив, не змигнувши оком. — Вам цікаво, як виглядають довбешки моїх нападників?

— Я вас найму, — ледь усміхнувся Байдик. — А знаєте, чому? Зовсім не тому, що вірю, наче ви здатні нокаутувати, як справжній боксер.

— Що ж, я охоче дізнаюся, — Попельський помітив, як інженер однією ногою зсуває черевика з іншої, а тоді ворушить великим пальцем, що визирає крізь дірку в шкарпетці.

— Бо в Америці я дечого навчився... Той, хто працює самостійно, може бути в сто разів кращим, ніж фірма, де він досі працював, бо його завдання — створити конкуренцію... Тобто ви як приватний детектив можете бути кращим, ніж поліція, — Байдик посунув стільницею п’ять банкнотів по сто злотих, а тоді постукав по них пальцем.

— Так, — Попельський гидливо заховав згорток до кишені, пригадавши, де щойно був цей палець, — але спершу мені треба дещо довідатися. Мушу вас розпитати про особисті справи. Бо все це може бути важливим для слідства.

— Це я хотів вам дещо розказати, — Байдик закурив сигару. — Але не поспішайте... Спершу запитуйте! Але тільки про те, чого ви не дізналися з матеріалів справи, бо в мене немає часу. Зараз по радіо буде концерт на замовлення, а я люблю гарні пісні...

— Як часто ви бачилися з матір’ю?

— Чотири рази на рік. Кожні три місяці я сплачував їй тисячу злотих, щоб їй не доводилося займатися цією своєю хіромантією, але вона однаково продовжувала це робити.

— Вона приходила до вас по гроші?

— Боже збав, ще бракувало, щоб вона мені будинок засмерділа! Я сам їздив до неї на Церковну й особисто вручав їй гроші. Крім того, вона майже не виходила з дому. Бо була занадто товста й хвора.

Попельський роззирався кабінетом і ледве втримався, щоб не прокоментувати слова про материн бруд. Інженер Байдик, здавалося, утратив терпець, бо зняв під столом другого черевика й почав нервово тупцяти ногами по підлозі, здіймаючи легенькі хмарки куряви.

— Пане, — задиркувато озвався він, — я ще пожалкую, що вас найняв. Ви запитуєте те саме, що й фараони. Може, поцікавитеся, де вона ховала гроші й чи були в неї вороги! Слухайте, про це вже питали, а я не маю часу на такі балачки! Не примушуйте мене пожалкувати про витрачені гроші, пане!

Це вже було занадто. Попельський підвівся, сперся кулаками на стіл і глянув Байдикові просто в очі. Побачив налляті кров’ю білки, погано поголені щоки й жмутки сивого волосся, що стирчало з вушних раковин. Це було справді нечуване нахабство.

— Ти, товстуне, надягни мешти, — просичав він, — бо твої ноги тхнуть! Ну що, оригінально? Інші поліцейські теж таке казали?

Витягнув гроші й жбурнув їх на стіл. Тоді відвернувся й пішов до виходу. Натиснув на клямку.

— Мої ноги можуть смердіти, — почув він і відсмикнув руку від липкої клямки. — Зате гроші не смердять. Хочеш заробити більше? Тоді послухай, про що я не розповів поліції! Ні? Забирайся геть!

Детектив подумки побачив усміхнене обличчя Леокадії, якій він вручає букет троянд і гроші на сплату боргів та на прожиття. Уявив Риту, яка з апетитом наминає марципани в Залевського, а тоді Вільгельма Зарембу, що здивовано приймає від нього свою позичку, сто злотих, які він, Попельський, витратив на нове вбрання. Тоді для різноманітності уявив, як він укотре перелічує дрібняки в кнайпі, перш ніж замовити чай, покірливо перепрошує учнів за тимчасову перерву в заняттях і продовжує втовкмачувати в їхні тупі голови математику й латину.

— Карти тут роздаю я, — Байдик сперся ліктями на письмовий стіл, а його важкий погляд уперся в обличчя Попельського нестерпним тягарем. — Я вас найняв, я тут шеф, я керую всією цією справою. Я начальник приватного слідчого відділу. Ви робите все, що я вам накажу, тоді викидаєте це зі своєї довбешки, а гроші, якими ви погордували, повертаються до вас у десятикратному розмірі. П’ять тисяч, Попельський! Стільки, скільки коштує новенький «Сітроен», стільки, скільки отримує на місяць генерал Ридз-Сміглий. Хочеш стати бодай на місяць генералом, Попельський?

— У нас із ним схожі зачіски й однакові імена, — відповів детектив, не зрушивши з місця.

— Моя мати погодилася б видертися на це чортове горище заради однієї-єдиної людини, — Байдик ретельно згасив сигару в попільничці, висипаючи на стіл кілька недопалків і купку попелу. — Задля нього стара залізла б під землю й перепливла Полтву. Це якийсь убогий математик. Вона казала про нього «мій бідолаха». Колись моя мати прийшла до нього, аби замовити йому формулу, яка б полегшила їй пошуки параметрів для гороскопу, а він замість винагороди витягав у неї інформацію про її клієнтів. Мати розповідала йому про них геть усе. На підставі гороскопів, які вона йому постачала, цей чоловік математично описував їхнє життя. Мені про нього відомо лише те, що живе він на Задвужанській.

Попельський заціпенів, а тоді тремтячими руками закурив сигарету. Задвужанська. Вулиця злочинів, вулиця зради. Вулиця замордованої рудоволосої й вулиця віроломної Ренати. Вулиця коханця, що полюбляє таких потвор, як Люба Байдикова. Едвард машинально видихнув дим крізь ніздрі поламаного носа й тихо зойкнув від болю.

— Чому ваша мати задля нього була готова на все? — запитав детектив.

— Бо він був її дупцинґером[32], зрозуміло?

— Ким? — Попельський не вірив власним вухам.

— Любасом, — засопів Байдик. — Тим, хто регулярно ковзався на її гівнах. Мені це відомо не від неї, а від її сусідів. Стара мені б точно цього не сказала або щось би вигадала. Брехала, як по нотах...

— І тому ви не розповіли про це поліції? — Попельський аж здригнувся, почувши ці жахливі слова. — Бо вам соромно? І через це ви найняли приватного детектива, чиє мовчання можете купити? Я правильно вас зрозумів?

— Ні, — Байдик підвівся з-за столу. — Не тому. Поліція пішла б за моїми вказівками, схопила цього чоловіка й запроторила його до Бригідок. От, що було б. А ти приведеш його мені. Темної ночі привезеш до мого саду. Я з ним поговорю, а тоді віддам його тобі. Живого, але трохи змученого. Не бійся, я його не вб’ю. Просто порозмовляю. Запитаю, що такого поганого зробила йому моя стара, що він її закатрупив. Ось, чому я нічого не розповів поліції. Що ти на це скажеш?

Попельський підійшов до столу. Серед аркушів, списаних математичними обрахунками, лежали п’ятсот злотих. Детектив простягнув до них руку.

— Відколи це, пане інженере, звертаються на «ти» до генерала Польського війська?

III

Попельський вийшов з вілли Байдика і якусь мить роззирався вулицею. Він давно не бував у цих околицях, і минуло трохи часу, перш ніж Едвард пригадав собі про існування проходу між парканами садиб. Кілька хвилин він швидко йшов навпростець, а тоді дістався до жіночої школи на розі Яблоновських та Волоської, звідки до трамвайної зупинки було два кроки. Відразу вгледів трамвай номер 11, що над’їжджав від Стрийського парку і, необачно забувши про болючий ніс, наддав ходу. Ускочив до вагона, важко відсапуючись.

Та він не переймався ані носом, ані тим, що піт приліпив його пов’язку до спини. Не звертав уваги на вигуки дітей у формі поблизького виховного закладу, які заповнили вагон, бо в супроводі двох учителів їхали, певне, на вокзал, а звідтіля на недільну маївку. Попельський думав лише про математика, який мешкав на Задвужанській. Ця вулиця була однією з найдовших у місті й налічувала приблизно по сто номерів з кожного боку. Припущення, що він живе неподалік місця, де знайшли тіло рудоволосої, було мало ймовірним, оскільки вбивця продемонстрував неабияку кмітливість, супроводжуючи свій учинок гебрайським написом. Поза тим, виникали й інші перешкоди. Чоловік, якого замордована називала «бідолахою», міг бути чиїмсь пожильцем, а той, хто винаймав йому помешкання не зареєстрував його, щоб не сплачувати податку. До того ж, у реєстраційних книгах вказують виконуваний фах, а не освіту, а коханець Люби Байдикової аж ніяк не мусив працювати математиком. Він міг бути комівояжером, котрий задля розваги час від часу відсвіжує в пам’яті тригонометричні рівняння. Зрештою, його можна було б розшукати за допомогою нишпорок Заремби, але тоді довелося б розповісти другові про новий слід у справі. А цього Попельський хотів уникнути, позаяк поширення отриманої інформації означало те, що поліція перехопить розслідування, а Едвард сам позбавить себе «генеральської» винагороди. А прохати Зарембу нікому про це не розповідати було небезпечно для самого Вільгельма, й могло означати кінець його поліційної кар’єри у випадку, якби хтось з інформаторів виявився непорядним і доніс Коцовському. Крім цього, Попельський відчував, що сплачуючи величезну суму за розшук материного коханця, Байдик має щодо того якісь підлі наміри, можливо, він захоче помститися математику, вбити й закопати в саду? Тоді завдання Попельського стало б небезпечним для нього самого, бо означало б співучасть у вбивстві. Усе це виглядало погано. Йому конче потрібен був помічник!

Він важко зітхнув і вирішив обміркувати що патову ситуацію завтра. А нині хотілося натішитися гарним заробітком.

Попельський вийшов біля електростанції й попрямував додому. Дорогою з ностальгією глянув на вікна свого колишнього кабінету в будинку Воєводської комендатури на розі Леона Сапєги, а тоді швидко збіг уздовж парку, що оточував цитадель, у бік пошти. У квітковій крамниці «Флора» купив букет червоних троянд для Леокадії, у цукерні на Сикстуській — шоколад з горіхами для Рити й льодяники для служниці Ганни.

Через п’ять хвилин він уже обдаровував своїх дам. Стримана Леокадія прийняла квіти й конверта із грошима з лагідною посмішкою й олімпійським спокоєм, зате Рита, угледівши шоколад, вистрибувала й репетувала, як мала дикунка. Попельський змінив піджак на вишневу хатню куртку, зручно всівся в затемненій вітальні біля великого годинника, закурив сигарету й дивився, як кузина ставить квіти до кришталевої вази, яку ще кілька хвилин тому збиралася віднести до ломбарду. Підбігла доня й підставила замурзані шоколадом губенята. «Suum cuique, — подумав він, кожному даю своє, те, що йому справді належить: Леокадії — повагу й прив’язаність, Риті — батьківську любов».

Він був утомлений, сонний і вдоволений. Заплющив очі. З балкона, з-за щільної портьєри, долітав легенький повів. Чулося шелестіння карт — це Леокадія розкладала пасьянс, шерхотіння олівця на аркуші бристолю — це Рита малювала будинки, палаци, гори й річки. Усі сиділи в одній кімнаті. Усім було добре. Усі отримали те, чого бажали.

Зі стану напівдрімоти його вихопив телефонний дзвінок. Попельський запитально глянув на служницю Ганну, яка стояла у дверях вітальні зі слухавкою в руці.

— То я си піду ду Гершоса пу телєтину на шницлі, — озвалася Ганна, поклала слухавку на столик і вийшла з помешкання.

Попельський підбіг до телефону, ледь роздратований на служницю, котра не сказала йому, хто дзвонить, а до всього ще й наражає його на кпини, розповідаючи при сторонніх про домашні справи.

— Ага, ось ти де, Едзю, — почувся веселий голос Заремби. — Хіба ж добре в неділю ходити до жидівського різника? Хіба не знаєш примовки «свій до свого»?

— Дай спокій, Вілеку, — Попельський усміхнувся. — «Свій до свого» буде нині ввечері. Я хочу повернути тобі позичену сотню. Може, сьогодні в «Луврі»? Я давно там не був.

— А-а-а, бачиш, — голос Заремби споважнів. — Я саме в цій справі... Тобто не через сотню, а щодо зустрічі. Бо я телефоную за дорученням Коцовського. Отримали переклад нового гебрайського напису. Він якийсь дивний, і там прямо говориться про вбивство...

— О дев’ятій в «Луврі»?

— Звісно!

Попельський повернувся до кімнати й знову сів у крісло. І раптом відчув, що за час його відсутності настрій у вітальні змінився. Щоправда, Леокадія продовжувала розкладати пасьянс, але робила це якось демонстративно, а Рита відчайдушно розмальовувала папір. «Невже посварилися?» — подумав він трохи роздратовано.

— І як же ти помчав до телефону! — озвалася німецькою Леокадія. — Аж тут розчарування, гірке розчарування, чи не так, Едварде?

— Не розумію, про що ти.

— Ну, бо це ж була не вона, — кузина навіть не глянула на нього. — Це пан Заремба, а не твоя солодка жидівочка...

Рита колись уже чула з тітчиних вуст це німецьке слово, отож знала, про кого йдеться. Стиснула губенята й пильно глянула на батька. Обидві жінки його життя ненавиділи ту, яка навіть не встигла в ньому з’явитися. Можливо, вона й хотіла придивитися до нього, хтозна, чи не шукала там місця для себе! А він накинувся на неї, як на дешеву шльондру! Нахабно запихав лаписька під її сукню! Торкнувшись голого тіла над панчохою, тремтів, розпалений бажанням! Прагнув відплатити їй за те, що бачила його приниження Бекерським! Оволодіти нею силоміць, зґвалтувати, видирати волосся, коли вона стоятиме навколішках перед ним! Ось, про що він мріяв. А натомість — пекучий ляпас і пекучий сором. Отримав, що йому належало, справедливий урок зневаги, але вона не дочекалася жодних перепросин, ані слівця. «Suum cuique», — думав старий, побитий сатир.

Не продовжуючи дискусії з Леокадією, Попельський пригнітив недопалок і вийшов до передпокою. Старанно зачинив двері до вітальні й сів біля апарату. Узяв телефонний довідник, відшукав у ньому те, що було потрібне, і набрав номер. Був напружений, хоча знав, що однаково не почує в слухавці Ренатиного голосу.

— Стратин, маєток графа Юзефа Бекерського, — пролунало звідти.

— Добридень, — мовив він ледь тремтячим голосом. — Чи це камердинер, пан Станіслав Вйонцек?

— Так, це я.

— Говорить Едвард Попельський. Це ви мене відвезли...

— Чим можу допомогти?

— Я хотів би поговорити з панною Шперлінг.

— Вона тут уже не працює.

У слухавці запала тиша. Попельський почув брязкіт, тоді якийсь шурхіт, розмову, навіть музику. Але сигналу припинення зв’язку не було. Чекав. Відчував, як усе йому свербить, немов невидимі комахи обліпили тіло й залазять до всіх отворів у голові. Він добре знав це відчуття. Люта, палюча нетерплячка.

— Панна Шперлінг зараз у Львові, — у слухавці почулося тріскотіння й притишений Вйонцеків голос. — Вона мешкає в панни Маріанни Столецької, адреса...

— Задвужанська, який номер? — нетерпляче перебив Попельський.

— Ніяка не Задвужанська, вулиця Лінде 3, — старий камердинер попрощався, додавши: «Бажаю швидкого одужання».

Попельський поклав трубку. Вени пульсували йому на шиї. Вона мешкає деінде, на Лінде, а тоді поїхала в інше місце! На Задвужанську! До любаса, до коханця, аби під нього лягти, як сука! Сперся на спинку стільця. Не відчував болю в спині, йому пік погляд Леокадії, не бачив Ганни, яка весело наспівуючи, повернулася з телятиною на шніцелі, перед очима маячіла струнка постать кузини.

«Ах, яке розчарування, — промовляли чорні очі Леокадії. — Яке гірке розчарування!».

Притиснувся спиною до стільця. Тепер біль зробився відчутним, Попельський мало не зомлів. «Меит mihi, так мені й треба, — подумав. — Кожному по заслузі».

IV

Ресторан «Лувр» містився на розі Костюшка й 3 Травня, у прегарній кам’яниці Рогатина. Звідси було близько і до будинку Попельського, і до вулиці Хорунщизни, де мешкав Вільгельм Заремба. Саме через розташування друзі найохочіше зустрічалися тут, це повелося відтоді, коли Попельському ще не доводилося так ощадити. Тепер давні часи поверталися.

Сиділи за бічним столиком, який Попельський замовив заздалегідь по телефону, і споживали гарячі фаршировані яйця, вкриті хрумкою скоринкою. Запивали чистою горілкою «Смірнофф».

Навколо панував напівморок, тож Попельський зміг зняти окуляри. Їм треба було чимало розповісти один одному. Заремба хотів розказати про попередній хід слідства, а Попельський збирався попрохати друга про делікатну й складну послугу, про яку він так багато думав сьогодні, під час пообідньої прогулянки з Ритою на Високому Замку.

— Знаєш що, Едзю? — Заремба налив собі до склянки газованої води. — Я почну, бо в тебе, як ти сам казав, до мене довга розмова.

— Так буде краще, — Попельський покуштував фарш, у якому відчувався смак петрушки, кропу, грибів і смальцю, на якому підрум’янювали яйця.

— Учора ввечері Віктор Желязний заявив нам про зникнення однієї зі своїх дзюнь[33] — Заремба настромив на виделку останнє яйце. — І впізнав замордовану. Лія Кох, двадцять три роки, юдейка, завжди підловлювала фраєрів на Сапєги...

— Люксусова дзюня. Її знайшли майже на робочому місці...

— Справді, недалечко. Ось результати розтину, — Заремба витягнув з течки рапорт. — Випереджу твоє запитання. Вона не мала венеричних захворювань. Отож, злочинець не є принциповим убивцею сифілітичок...

— Назвемо його Гебраїстом, — Попельський розлив рештки горілки з маленької карафки й підніс її догори так, щоб це помітив офіціант, — бо лише гебрейська мова пов’язує ці вбивства, крім статі жертв. Що ще відомо про Лію Кох?

— Народилася на Ваговій у бідній багатодітній родині дрібного торгівця. Через п’ятнадцять років уперше з’явилася в нашій хроніці, — Заремба вибивав на картонній течці якийсь ритм. — 2 березня 1922 року її заарештували на конспіративній комуністичній квартирі, де вона займалася підривною діяльністю...

— Якою? — спантеличився Попельський. — Шльондра Желязного була комуністкою?

— Підривною, підривною, ти вірно розчув, — Заремба засміявся. — Вона там за ширмою приймала товаришів. Уяви собі, один друкує листівки, а другий трахає. Під час допиту сказала, цитую: «Таким чином я справила приємність п’ятьом більшовикам».

— Занадто вишукана фраза, як для неповнолітньої хвойди.

— Тоді вона отримала санітарну книжку, про рід занять повідомили батьків та Ізраїльський виховний будинок, де вона коротко мешкала. Про неї там були не найкращої думки: була нахабна, неслухняна й ображала інших вихованок. У нас про Лію Кох нічого не чутно було чотири роки. Тоді вона знову вигулькнула у зв’язку зі скаргою. Така собі Стефанія Корчинська, яка мешкала біля Підзамчого, пожалілася на сусіда, столяра Антонія Фриліха. Мовляв, з його вікна ночами долинали любовні стогони, які заважали мешканцям спати. Поліцейський з Бальонової пішов туди й застав у помешканні Фриліха дев’ятнадцятилітню Лію Кох. Він її суворо попередив, а Фриліхові довелося сплатити штраф, отак усі ці стогони припинилися.

— Любовні стогони? — замислено повторив Попельський.

Біля столика з’явився офіціант із новою двістіграмовою карафкою горілки й раковим супом та пиріжками із заварного тіста. Розставив тарелі перед чоловіками й подав їм накрохмалені серветки. Доки вони їх пов’язували на шиї, налив із супниці ополоником рожевий бульйон, а тоді, зачерпнувши сметани, забілив його.

— Спершу поїмо, — запропонував Попельський, — бо ще заллю юшкою експертизу.

— Смачного! — побажав офіціант, залишаючи їх самих.

Попельський відкусив гарячий пиріжок, і рот наповнився м’яким телячим мозком. Ложка бульйону надала цьому поєднанню солонуватого присмаку. Заплющив очі. Протягом двох останніх років він не їв нічого схожого.

Заремба налив по чарці.

— Твоє здоров’я, Едзю! Видужуй пошвидше!

— Дякую, брате!

Вихиливши чарку, Едвард проковтнув останнього пиріжка, а Заремба випив трохи газованої води.

— Ну, ти читай цю експертизу, а мені треба до пана Едзя, — Вільгельм підвівся й подався до бару.

Цій одній-єдиній людині Попельський пробачав зворот, який у Львові означав «піти до туалету». Витягнув експертизи професора Куриловича та рабина Шацкера. Обидва однаково переклали гебрайський напис, отриманий поліцією після вбивства Лії Кох.

שמשחבאשיחאדםאלהרוגויהיחגלחךדיהולויתן

Переклад був таким:

שמשחבא сонце сховалось

שיחאדם [був] плач людський

אלהרוג бог замордований

ויהיחג і свято настало

לחךדיה для піднебіння стерв’ятника

ולויתן і левіафана

Обоє експертів звернули увагу на останнє слово в цьому написі: לויתן, лвйтн, а після додавання голосних лів’ятан, «змій», яке було пізніше спотворене і в християнській та юдейській традиції почало означати якесь страховище, звідки недалеко до значення «сатана». Отож в обох гебрайських написах, отриманих після першого та другого вбивства — зробили висновок науковці — присутні якісь назви диявола. На цьому коментар рабина Шацкера закінчувався, натомість професор Єжи Курилович додав, що для написання другого повідомлення потрібні кращі знання гебрайської, аніж у першому випадку, де текст становив звичайний набір слів зі словника.

Повернувся Заремба. До їхнього столика вже наближався легким кроком офіціант із тацею. Перед Попельським з’явилася тарілка з язиками в сірому соусі й пюре із зеленого горошку та картоплі, а перед Вільгельмом — клопс із гречаною кашею у віночку з бурячків. Офіціант налив гостям по чарці й питально поглянув на другу спорожнілу карафку. Обоє ствердно кивнули. Кельнер пішов до бару, а друзі цокнулися й випили.

Охолоджена горілка м’яко попливла стравоходом Попельського, а її пекучий смак миттєво розчинився серед ароматів маринованого язика. Легенько запахло прянощами й лимоном. Два роки поспіль Едвард не споживав такої вечері. Сьогодні хотів нею натішитися, бо погані часи могли повернутися. Нині по обіді під час прогулянки з Ритою, стоячи на пагорбі Люблінської унії й дивлячись на кохане місто, він ухвалив важливе й непросте рішення, яке мало йому допомогти раз і назавжди покінчити з фінансовими проблемами.

— Послухай, Вілеку, — почав Попельський, — у мене до тебе серйозна справа.

— Певне, хочеш запитати про сатаністські секти, — Заремба глипнув з-над тарілки. — У Львові таких немає...

— Ні, я про інше...

— Про коментарі цих учених мужів?

— Ні, ними я займуся вночі, — Попельський настромив на виделку останній шматок язика й виклав на ньому пірамідку з горохово-картопляного пюре. — Посиджу трохи над цим, бо в мене виникла одна думка... Але я не про це...

— Ну, тоді скажи, брате, що воно за важлива справа.

— Зараз розповім, але не перебивай мене, бо я тут з тобою здурію, — Едвард усміхнувся, але враз споважнів і налив горілки до чарок. — Я прошу тебе переказати дещо Грабовському. Не втаємничуючи в це Коцовського. Якщо відмовишся, я не ображуся.

— А ти усвідомлюєш, чого від мене вимагаєш? — Заремба проковтнув останній шматок і закурив сигарету. — Щоб я говорив з воєводським комендантом оминувши свого безпосереднього начальника!

— Буду з тобою відвертим, — Попельський цокнувся своєю чаркою об Зарембину й проковтнув горілку, різко закинувши голову назад. — Як приватний детектив я отримав від інженера Байдика, сина замордованої ворожки, дуже вигідне замовлення. Добрячі гроші й до того ж, важливий слід, який інженер приховав від поліції, боячись зганьбити пам’ять матері. Байдик розповів мені про це за умови, що я передам вбивцю йому. Але я так не вчиню. Порушу обіцянку й віддам злочинця поліції. Відмовлюся від величезної винагороди. Та я зроблю це лише тоді, коли Грабовський знову візьме мене на роботу. Я хочу, аби ти сказав йому таке: «Пане коменданте, приватний детектив Попельський має слід, за яким неодмінно відшукає Гебраїста. Він може зробити це сам, а може співпрацювати з поліцією. У першому випадку приведе закутого в кайданки Гебраїста до редакції «Нового віку» й заявить, що сам упіймав серійного вбивцю. У другому він тихенько передасть злочинця поліції, а Ви поновите Попельського на роботі». От і все, про що тебе прошу. Ти можеш відмовитися, а я не гніватимусь. Та доки не матиму згоди старого, буду змушений діяти сам, і моє розслідування буде дуже повільним...

— І будуть нові жертви. Ти розумієш, яку береш на себе відповідальність?

— Так.

— А знаєш, яку відповідальність покладаєш на мене?! — гримнув розлючений Заремба.

— Я справді не докорятиму тобі, Вілеку, — Попельський вилив до чарок решти горілки із третьої карафки, — якщо ти про все розповіси Коцовському й перекладеш цей тягар на нього. Але ця тварюка мене ненавидить і нічого старому не скаже. А Гебраїст продовжуватиме вбивати й надсилати нові божевільні записки.

— Завтра в старого іменини, — Заремба заспокоївся. — У холі комендатури буде частування. Чарка горілки, шматок холодцю, тістечка й чай на десерт, як завжди. Тоді з ним можна побалакати, а він вислухає прохання.

— Чому завтра? Адже іменини Чеслава в червні!

— Він вшановує лише своє друге ім’я. А іменини Пауліна припадають на сьогодні, тому офіційний почастунок буде завтра.

— Справді, це ж іменини мого батька, — Попельський підніс чарку. — Дякую тобі, Білюсь! Ну, випиймо і замовимо останню карафку, бо офіціант ще подумає, що ми якісь фруні[34], а не круті хлопці зі Станіславова!

За півгодини обоє вийшли з ресторану. В їхніх шлунках хлюпотіло по чотири сотки горілки. Проте ця кількість більше вплинула на Зарембу, ніж на Попельського, тому Едвард заявив, що проведе колегу додому, але неодмінно через вулицю Лінде.

Діставшись туди, Попельський зупинився біля будинку номер 3. Вікна сучасної кам’яниці з невеличкими балконами були прочинені. Не треба було ні до чого прислухатися. З розчахнутого вікна на другому поверсі долинали жіночі зойки й стогони.

— Ого, то там хтось фест шпіцує! — засміяпвся Заремба.

Проте його другові було аж ніяк не смішно.

V

Тієї ночі Попельський не аналізував гебрайських написів, попри обіцянку Зарембі. Повернувшись додому, Едвард заснув міцним п’яним сном, перекресливши всі свої плани на розслідування й порушивши зумовлений епілепсією щоденний ритм, коли він засинав на світанку, а працював по обіді й уночі.

Прокинувшись о шостій ранку, він одразу з ніжністю подумав про кузину й служницю. Причиною такого припливу вдячності був кришталевий дзбанок, наповнений газованою водою, в якій плавали кружальця цитрини й листки м’яти. Напевне його поставила Ганна на прохання дбайливої Леокадії.

Припав вустами до дзбанка й випив майже половину. Потер пальцями чоло. Похмілля нагадувало про себе хіба що легеньким тиском у черепі, смаком нікотину в роті й відчуттям недосипу в очах.

Встав, на піжаму надягнув домашню куртку й попрямував до ванної, привітавшись дорогою з Ганною, яка саме повернулася з базару і, наспівуючи псалми, готувала на кухні сніданок. Обережно поголившись і почистивши зуби, він легенько поплескав себе по щоках зволоженими одеколоном долонями, намастив потому обличчя кремом і повернувся до своєї кімнати, де служниця приклеїла йому пластирем до спини нову пов’язку. Одягнув свіжовипрасувану білу сорочку й новий, світло-сірий костюм у вузеньку смужку. Однотонна краватка кольору червоного вина добре пасувала до решти гардеробу.

Зайшов до Ритиної кімнати й глянув на сплячу доньку. Дівчинка лежала в ореолі чорних кучерів, зарум’янившись від сну й обіймаючи ляльку в гуцульському одязі. Його переповнила така ніжність, що він не втримався й поцілував доню в потилицю біля вушка. Відчув тепло сонного тіла й запах крохмалю, що линув від чистої постелі. Рита розплющила очі й усміхнулася до тата.

— Прокидайся, сплюшко, — прошепотів той. — Тато відведе тебе нині до школи.

І вийшов з доньчиної кімнати, пропускаючи туди служницю, яка проказувала свою вічну примовку: «А я лінтяюшку за вушко, вставай, лінтяюшко-смердюшко».

Сів у вітальні зі «Словом польським» і високою склянкою лимонно-м’ятної газованої води. Сигарети не закурив, щоб не дратувати Леокадії, котра дуже гнівалася на нього за куріння натщесерце.

Він уже встиг прочитати статтю про арешт Магатми Ґанді та, — і це його дуже зацікавило — про перший бейсбольний матч, який зіграли в Америці вночі при штучному освітленні, коли Рита, вбрана в синє формене платтячко з матроським комірцем, сіла в їдальні й погукала до столу. Поснідали вдвох, бо Леокадія ще спала.

На столі з’явилася тарілка з улюбленої Ритиною кашею по-краківськи, тобто запіканкою з родзинками й мигдалем у малиновому сиропі. Посеред столу Ганна поставила кошичок з булками й прикритий полумисок із сардельками. Батько й донька з’їли все це з величезним апетитом, а черговість страв була в родині звичною: спершу солодке, потім поживне.

За кілька хвилин вони підіймалися вулицею Крашевського вздовж Єзуїтського саду. Рита міцно трималася за батькову руку і, як завжди, розпитувала його про значення химерного символу на каблучці. Попельський ніс її ранець і жартував, примовляючи, що цей магічний знак — пересторога для неслухняних дівчаток. Того ранку він був такий щасливий, що йому навіть на думку не спало, що він страшенно ризикує, от уже другий день поспіль наражаючи себе на дію сонячного проміння. Носити темні окуляри, як стверджували медики, треба було час від часу, а не постійно. Він про це навіть не подумав, так само, як і про слідство, про таємну місію Заремби, навіть про Ренату Шперлінг.

Але всі ці проблеми повернулися, щойно він провів доньку до жіночої школи св. Марії Магдалини. Поцілувавши дитину, батько віддав їй ранець і торбинку із пряничками-юрашками, які вранці купила для неї Ганна.

Повертаючись, він переходив вулицю Сапєги в недозволеному місці, і його замалим не збив лімузин, на задньому сидінні якого розсівся воєводський комендант, інспектор Чеслав-Паулін Грабовський. В одній руці тримав сигарету, а в другій — великий букет червоних гвоздик. Провів Попельського суворим поглядом і навіть щось зауважив шоферові.

Щоб уникнути неприємностей, Попельський швиденько перебіг на другий бік, зупиняючись біля костелу Марії Магдалини. Аварія, яку він щойно ледь не спричинив, затьмарила гарний настрій. Але цей випадок активізував його діяльність. Лімузин начальника нагадав йому про слідство й те, що він занедбав аналіз гебрайських написів. Квіти в руці інспектора підказали, що є речі, важливіші, ніж слідство.

Перепросити Ренату! «Дарма, що вночі на вулиці Лінде її порав якийсь молодий жиголо, — гірко подумав він, — я однаково мушу вибачитися за свою ганебну поведінку в Гутмана».

У пані Боднар на початку вулиці Сапєги Попельський купив букет червоних троянд і помчав із ним униз вулицею Коперника, швидко, проте обережно, пильнуючи, аби не потрапити світло-коричневим черевиком у якусь вибоїнку на тротуарі. За хвилину він уже стояв під будинком, звідки вчора чулися любовні стогони.

— А панна Маріанна Столецька в якому помешканні живе? — спитав у сторожа.

Той перестав замітати тротуар і недовірливо глянув на вкритого подряпинами й синцями незнайомця.

— Довши ни помешкаї, як си буде так волочила, — озвався він нарешті. — Али наразі то мешкаї в третій.

Попельському наче свінуло. Слова сторожа про нескромну поведінку пожилиці із третьої квартири наштовхнули його на думку, що зойки й вигуки, які він чув минулої ночі, могла видавати не Рената Шперлінг, а її товаришка, ота панна Столецька! Отже, він несправедливо звинувачував свою колишню ученицю! Усміхнувся, і, винагородивши двадцятьма грошами похмурого сторожа, чим відразу здобув його прихильність і покращив старому настрій, бігцем піднявся сходами, весело насвистуючи.

Але мінливість настрою цього ранку його не полишала. Між поверхами відчув, що йому забракло повітря. Легені завмерли, наче скуті кригою. «Якщо її товаришка тут вчора займалася розпустою, — думав він, — то де ж була в цей час Рената? У якогось любаса! А може, тут разом із цією Столецькою займалися ménage à trois[35]!».

Важко дихаючи, він зупинився під дверима квартири номер 3. Постукав у зелену шибку, обрамлену із трьох боків металевими сецесійними колосками.

— Ти що, у біса, закохався? — мовив він до себе, відсапуючись. — Що поганого в ménage à trois? Хіба те, що тебе там учора не було!

Останнє запитання й недвозначну відповідь почула Рената Шперлінг, яка стояла у дверях помешкання, вочевидь спантеличена й занепокоєна.

— Доброго дня, панно Ренато, — озвався він, простягаючи їй букет троянд. — Пробачте мою поведінку в Гутмана. Я був п’яний, мав гарячку, крім того... мене ніщо не виправдовує... Хіба лише те шаленство, яке мене охопило...

Рената стояла перед ним, опустивши руки вздовж вузьких стегон. На ній було світле плаття, оздоблене спереду чорними ромбами. Шию й талію дівчини прикрашали великі сірі банти. Вона не озвалася й не глянула на свого гостя. Але й не захряснула перед носом двері, явно даючи йому якусь надію.

— Будь ласка, прийміть ці квіти, і тоді я спокійно піду, — Попельський намагався використати свій шанс і відразу обрав покірливий тон. — Сумний — так, у розпачі — так, але спокійний. Мене охопить мертвий, безнадійний спокій. Та це краще за те шаленство, яке огортає мене, коли я вас бачу...

— Всьо є добре, панно? — поцікавився сторож, який стояв між поверхами, прислухаючись до кожного слова.

— Так, пане Дудеку, все гаразд, — з-за Ренатиного плеча визирнула висока струнка блондинка. — Та заходьте-бо! — нетерпляче кинула вона Попельському. — Бо двері відкриті, й мухи летять.

Едвард не знав, кому дякувати: цікавому сторожеві чи безцеремонній панні, котра, як він здогадувався, і була Маріанною Столецькою. Не встиг, проте, подякувати дівчині, бо та, цокаючи пантофлями, вийшла на балкон.

— Прошу до нашої кімнати, — промовила Рената.

Попельський опинився в маленькій кімнатці, вікна якої виходили на вулицю, де вчора він чув звуки еротичного екстазу. У приміщенні стояли два залізні ліжка, дві ширми й миска на мосяжній різьбленій підставці. За ширмами на стіні були вішаки із сукнями, блузками та спідницями. «Бракує хіба що бюстгалтерів і панчіх, то було б, як у борделі, — подумав Попельський. — За цими ширмами вони, певне, миються. А тоді зсувають докупи ліжка й займаються ménage à trois».

Сперся спиною на стіну. Різкий біль, якого він сам собі завдав, допоміг відкинути цю ницу, проте водночас збудливу думку. Обоє стояли, оскільки єдиним місцем, де вони могли б сісти, було ліжко. Попельський аж спалахнув від самої думки про таку фамільярність.

— То ви приймете квіти від мене?

— Так, — Рената взяла букет і поклала його на столику між ліжками. — Я не злопам’ятна. Але будь ласка, не приходьте сюди більше! Власниця помешкання, пані Зиморович, не дозволяє нам приймати чоловіків...

«Отже, учора власниці не було, — подумав він. — А може, була? Тоді... Невже вчора вони між собою?! Ménage à deux [36]?».

— Мені треба з вами побачитися, — мовив він хрипким голосом. — Це дуже, дуже важливо...

— А ви зухвалий! — панна Шперлінг зальотно посміхнулася. — Спершу прохаєте про одну послугу, пробачення, і відразу ж про іншу...

— Не позбавляйте мене надії! — попрохав він своїм м’яким, лагідним басом.

— Надії на що? — споважніла Рената. — Чи не забагато ви собі дозволяєте, любий пане?

— На те, щоб стати кращим, — до цього питання Попельський був готовий. — Завдяки вам. Після останньої нашої зустрічі я почувався негідником. Як людина важкохвора морально. Нині ви мене почасти вилікували, а я прагну бути зовсім здоровим! І найефективніші ліки у ваших прекрасних руках!

— Які ж це чудотворні ліки?

— Ви погодитеся прийняти моє запрошення до «Лувру»? Це першокласний ресторан, недалеко від вашого дому, якихось п’ять хвилин звідси, — швидко говорив він. — Повечеряємо, поговоримо, а тоді я проведу вас додому. Невже я прошу забагато?

— Сама не знаю, — завагалася Рената.

— Це значить «так»? Ви згодні?

— Угадайте!

— Тоді я по вас прийду!

— Ні, не треба, щоб вас побачила пані Зиморович!

— Сьогодні о восьмій у «Луврі»?

— Я вже вам сказала: вгадайте! А зараз ідіть уже!

— Люблю загадки й добре розв’язую головоломки, — Попельський підніс до вуст вузьку долоню, яка попервах пручалася, а потім зробилася податливою. — Я певен, що відгадав! «Лувр». До побачення в Парижі сьогодні ввечері, панно Ренато!

Збіг сходами вниз легко, мов юнак. Біля відчинених воріт сидів сторож і дрімав на травневому сонечку. Коли Попельський зупинився біля нього, Дудек прокинувся.

— Закурите? — Попельський простягнув йому портсигар з улюбленими «Єгипетськими».

Той витягнув дві сигарети, одну встромив у рота, другу заклав за вухо.

— Для брата у війську, пане Дудеку? — запитав Попельський, задоволено затягуючись.

— Ая, щось си хлопчина фест розкурився!

— Скажіть-но мені дещо, пане Дудеку, — Едвард витягнув з гаманця чергові двадцять грошів. — Учора об одинадцятій вечора пані Зиморович була вдома чи ні?

— Не було її, — сторож простягнув руку до грошей. — Поїхала на дачу до Брюховичів, а ниньки вертає!

— А обидві панни були? — Попельський виявився спритнішим, і монети сторожеві не віддав.

— А то чого ви такий скорий! — Дудек ласо дивився на гроші. — Таке більше коштуї!

— Це все мені й так задорого обходиться, — Попельський заховав монету до кишені й рушив залитою сонцем вулицею.

— Та чекайте! Але ж бо ви швидкий! — сторож підбіг до Едварда й прошепотів йому на вухо: «Чорнявої біні[37] не було, а в панни Столецької то цілу ніч інжинер був».

— Який інженер? — у Попельському прокинувся поліцейський. — Ви його знаєте?

— Та я ґанц[38] забув-им, як він си називаї!

— А це вам не нагадає? — у випещених пальцях Попельського блиснули двадцять грошів.

— Той цванциґер[39] мині геть-чисто все нагадав, — Дудек сховав монету. — Інженер граф Бекерський. Маї виликий маєток, али де, то я ни знаю.

Попельського огорнула така ненависть, що він побачив, як власник маєтку в Стратині лежить у крові й блювотинні біля кам’яниці. Простягнув сторожеві руку. Краще, аби він був на його стороні, коли із Бекерським — рано чи пізно — станеться щось погане в цьому будинку на Лінде. А потім він більше про це не думав. Усю його увагу поглинули картини ménage à deux — з ним та Ренатою в головних ролях.

Коли повернувся додому, його настрій уже вкотре цього ранку змінився. Леокадія сповістила, що телефонували від секретаря самого воєводського коменданта. Інспектор Чеслав-Паулін Грабовський бажав зустрітися з Попельським сьогодні о шостій у себе в кабінеті.

VI

До призначеної Попельському воєводським комендантом години залишалося ще чимало часу. Майже весь день. Двогодинного сну було б достатньо, аби переспати найяскравіше полудневе сонце й відновити сили, підірвані вчорашньою пиятикою. Якраз стільки часу було потрібно, щоб відпочити після непередбачуваних і мінливих ранкових подій, які випробовували його почуття.

Попельський заслонив штори в кабінеті, на голову натягнув гаптовану пов’язку для очей і заліз під ковдру. Заплющив очі й почав чекати моменту, коли думки припинять безладний рух у голові й перетворяться на шерег картин — ніжних, спокійних і сонних. Якщо вони не виникали, викликав їх сам: перед його очима простягалися широкі українські степи, великі ріки. Ці видіння були останньою розпачливою спробою прикликати до себе Морфея. Потому приходив або сон, або сухе, сповнене деренчливих звуків, ненависне безсоння.

Зараз думки відмовлялися коритися, Попельський не міг уявляти річок і просторів зеленої України. Замість цього в збудженій пам’яті виринали то ніжний овал обличчя Ренати Шперлінг, з її великими зеленими очима, то стиснені вуста й грубе лице інспектора Чеслава-Пауліна Грабовського. І одна, і друга картина викликали сильне хвилювання, хоча й дуже різного характеру. І те, й інше спричиняло докори сумління. Рената застерігала: «Festina lente[40]!», комендант репетував: «Я повинен взяти вас знову на роботу, а ви приходите й нічого не знаєте про написи Гебраїста!».

Попельський рвучко відкинув ковдру, підвівся й важко всівся за письмовим столом. Засвітив лампу, перевірив, чи штори щільно затуляють вікно, а тоді заходився коло роботи. Розіклав на столі аркуші з гебрайськими написами й довго на них дивився. Тоді розкрив гебрайський біблійний конкорданс і виписав усі місця у Старому Завіті з використаними в обох текстах словами. Зі своєї великої книжкової шафи, оздобленої постатями женців, витягнув примірники Біблії чотирма мовами — польською, гебрайською, грекою та латиною.

Йому здавалося, що фрази вбивці випадкові, безграмотні, примітивні й узагалі безглузді. Відчував, що вони лише імітують глибокий окультний зміст. Тому вирішив розглянути їх в інших контекстах, зрозуміти з точки зору етимології. Своїм «Вотерманом» переписував чотирма мовами біблійні місця на маленькі карточки, там підкреслював слова, які використовувалися в повідомленнях убивці й силкувався дістатися їхнього первісного значення. Потім порівнював ці значення в чотирьох мовних версіях, відчуваючи чимраз сильніше збудження. Його захоплювала не стільки якась незрозуміла мета праці, скільки сам процес. Подобався навіть власний чіткий почерк, радували підкреслення червоним чорнилом значеннєвих відмінностей, скрип пера на папері й навіть запах відчиненої книжкової шафи. Попельський не помітив, як минув полудень, ледве відреагував на повернення зі школи Рити й донин поцілунок у батьківську щоку, майже не відчув смаку обіду, котрий йому подали в кабінеті. Лише близько третьої він знесилився. Безвладно сперся на крісло, ноги простягнув перед собою й зі зростаючим невдоволенням глянув на свої нотатки. «Авжеж, — думав він, — саме цим я збираюся нині вразити інспектора Грабовського. Науковим аналізом. Скажу йому, що гебрайське слово «досвітня зірниця» споріднене зі словом «зачарувати»! Ото старий зрадіє! Ото вже мене похвалить! Він лише гляне й солодко прокаже: «Чудова наукова доповідь, пане! Вам би професором в університеті бути, але там, як я чував, не надто хочуть вас бачити». Гляне на список своїх працівників і додасть: «А в нас, якщо я не помиляюся, немає жодної професорської ставки».

Попельський підвівся, закурив сигарету й скинув з лоба пов’язку для очей. Треба було переключитися на щось інше, щоб відігнати вигляд сердитого коменданта Грабовського.

На найнижчій книжковій полиці стояли річні підшивки часопису «Deutsche Schachzeitung», який він колись передплачував. Витягнув перший-ліпший і почав гортати. У рубриці «Цікавинки» натрапив на розповідь про шифрування інформації за допомогою ходів шахового коня. Отож певна дуже заможна й нещасливо закохана панна надсилала своєму бідному коханцеві начебто позбавлені змісту листи. Адресат, у якого батьки коханої відібрали будь-яку надію на одруження, знав, що вихідною точкою є літера у правому горішньому куточку листа. Просуваючись від тієї літери ходами коня, він прочитував таємні послання й зізнання. Батько панни, палкий любитель шахів, якогось дня розшифрував ці листи й дійшов висновку, що його донька відзначається небуденним розумом і не могла помилитися у виборі майбутнього чоловіка. Він погодився на шлюб і ця історія закінчилася хеппі-ендом.

Читаючи це повідомлення, Попельський раптом замислився. Безглуздя дурнуватих речень, які писала шахістка, було лише вдаваним, а справжній зміст приховувався за кодом, відомим тільки закоханій парі. А може, за ідіотськими написами Гебраїста теж щось криється? Може, їх слід читати, стрибаючи по літерах, з яких вони складаються? А раптом щось означає, кожна третя гебрайська літера. А якщо кожна четверта? Але через скільки літер треба перестрибнути? Без цієї інформації можна бавитися до кінця життя, — подумав він, — особливо, якщо стрибок є змінним! Може, спершу треба перестрибнути дві літери, а потім п’ять? А що, коли числа стрибка утворюють якусь систему?

Підвівся й почав кружляти кімнатою із сигаретою в зубах. Якщо і перший, і другий напис зашифровано на однакових засадах, то він мусить відшукати в них щось спільне. Сів над картками й перечитав польський переклад обох послань.

Кров, вістря, руїна, ворог, кінець, смерть для сина досвітньої зірниці (Люцифера) не є плямою і не є злом.

Сонце сховалося, [був] плач людський, бог замордований і настало свято для піднебіння стерв’ятника й левіафана.

Звичайно, спільним в обох написах був мотив диявола — названого один раз сином досвітньої зірниці, тобто Люцифером, а вдруге — Левіафаном. Це може бути слід! Адже у християнській традиції числом сатани є 666! Можливо, треба відлічувати кожну шосту літеру? А може, стрибати шістдесят шість чи навіть шістсот шістдесят шість разів?

Попельський почав перевіряти найпростіше припущення. З першого гебрайського тексту він виписав кожну шосту літеру:

דםדרבןעיאויבאפסמותלבןשחרלאכויהולאחלי

↓

ןבתרהי

Те саме зробив і з другим:

שמשחבאשיחאדםאלהרוגויהיחגלחךדיהולויתן

↓

אםגגהן

отримуючи два слова із шести літер, ןבתרהי та אםגגהן. Гарячково кинувся до гебрайсько-німецького словника Гезеніуса й до граматики того ж таки автора. І не знайшов там жодного слова чи жодної форми, яка б відповідала гіпотетичним виразам, що складалися із цих літер.

Попельський обхопив долоням голову й потер скроні. Його увагу привернула певна послідовність. Якщо після кожної позначеної літери поставити риску, відокремилося б по шість змістовних слів або фраз. Він швидко занотував це й отримав два буквені квадрати. Кожний з них утворювався шістьма літерами.

Підійшов до вікна, злегка відхилив штору й відчинив кватирку, у яку відразу почав виходити застояний у кімнаті дим. За мить у голові йому проясніло. «Квадрати, які складаються з літер, — думав він, — це не що інше, як магічні квадрати». Відразу пригадав собі найвідоміший з них: латинський магічний квадрат, літери якого, коли прочитати їх горизонтально й вертикально, утворювали однакові слова, з яких складалося безглузде речення «Сівач Арепо насилу тримає колеса».

Він уже почав виписувати літери з обох гебрайських квадратів і розташовувати їх вертикально, коли до кімнати увійшла Леокадія.

— Уже п’ята, Едварде, — посміхнулася вона, — а ти все розв’язуєш шаради. Ти казав, що повинен піти до університету по якусь книжку, а потім у тебе важлива зустріч... Не думаю, що комендант Грабовський повірить у виправдання: «Я запізнився, пане інспекторе, бо мене захопила така собі головоломка».

Леокадія помилялася. Начальника львівської поліції охопив нині чорний розпач, і Грабовский ладен був піти на величезні поступки й повірити в найнеймовірніші виправдання, якби завдяки цьому справа вбивств Люби Байдикової та Лії Кох зрушила з місця.

VII

Начальник львівської поліції, інспектор Чеслав-Паулін Грабовський дивився на Едварда Попельського непривітним поглядом.

День іменин почався для начальника Воєводської комендатури поліції начебто чудово, бо до нього із привітаннями зателефонував сам головний комендант.

— Ну, і насамкінець — побажання щодо твоїх безпосередніх обов’язків, — полковник Януш Яґрим-Малешевський завершив довгу тираду з переліком усіх благ. — Бажаю тобі, брате, аби ти швидко схопив цього бандита, про якого пишуть в усіх львівських газетах...

— Дякую тобі від щирого серця за дружні слова, — мовив Грабовський до свого шефа. — І за останні побажання, які от-от сповняться...

— От і чудово, бо нам у Варшаві здається, що ця тварюка, котра вбиває жінок і надсилає жидівські листики, грає вам на носі. У нас тут є інформація, що преса готується до чергових нападок. Ти ж бо знаєш, що це може бути неприємно...

— З Варшави не все так гарно видно, — Грабовський пополотнів. — Ти чекаєш докладного рапорту?

— Чекаю, старий друже, — Яґрим-Малешевський говорив повільно й чітко, — що ти приємно проведеш нині свої іменини. А післязавтра, коли ти гаразд перепочинеш, то надішлеш мені докладний рапорт і ймовірний запит на експерта в жидівських справах. У нас тут таких чимало...

— Вельми тобі вдячний, та це зайве. У нас тут їх теж доволі.

— Прекрасно. Що ж, успіхів і ще раз — усього найкращого з нагоди іменин!

Під час урочистостей у залі комендатури Грабовський був у паскудному настрої. Він неуважно слухав промови й побажання керівників відділів, інспекційного офіцера й начальників комісаріатів. Коли вони закінчилися, підвівся з робленою посмішкою, ледь затинаючись, подякував за теплі слова, а потому зійшов з підвищення із чаркою горілки в руці, аби цокнутися з усіма поліцейськими, що працювали під його орудою. Під час цього щорічного ритуалу він обмінювався кількома словами з кожним, намагався навіть жартувати, але його відсутній погляд і похмуре обличчя зводили нанівець силувані дотепи.

І раптом обличчя Грабовського проясніло й на ньому з’явилася широка, щира посмішка. Це трапилося тоді, коли він цокався чарками з аспірантом Вільгельмом Зарембою, і з вуст підлеглого почув такі слова:

— Пане коменданте, можливо, ви згодитеся прийняти й вислухати звільненого зі служби комісара Едварда Попельського? Він знає, як розв’язати справу Байдикової та Кох.

Грабовський удруге цокнувся із Зарембою, посміхнувся й продовжив обходити присутніх, приймаючи вітання. Проте жодні слова не справили йому такої приємності, як прохання аспіранта. Кожен, хто бажав би комендантові швидко спіймати якогось злочинця, наразився б на його гнів, бо ці слова він сприймав як натяк на безпорадність поліції. Усі підлеглі Грабовського це усвідомлювали і як вогню уникали розмов про нещодавні вбивства ворожки й повії. Сьогодні, крім безпосереднього начальника, полковника Яґрим-Малешевського, про цю справу заговорив лише Заремба, але це було не пустопорожнє побажання, а конструктивна, важлива пропозиція.

Інспектор завершив свій іменинний обхід, вихилив чарку й закусив, а тоді вклонився присутнім і всі розійшлися. Сам він сів у кабінеті, попрохав секретарку не з’єднувати його ні з ким протягом чверті години, хіба що телефонуватимуть від воєводи чи архієпископа, а тоді замислився над Зарембиними словами.

Можливо, раніше він сприйняв би їх як зухвальство, безпардонне порушення субординації, бо Заремба не повідомив, про це свого безпосереднього начальника, Коцовського. Іншим разом, може, і так, але не зараз. Йому чудово були відомі стосунки, що панували в Слідчому відділі, і він знав, що службовий шлях у цьому випадку виявився б тупиком: Коцовський був запеклим ворогом Попельського й унеможливив би будь-яку участь останнього в розслідуванні. Сам Грабовський високо цінував Лиссого, проте не вагався ані хвилини й звільнив його після скандалу з начальником. Комендант був прихильником рішучих дій, і продемонстрував це зовсім нещодавно, придушуючи заворушення в українських селах, тому мало не важким злочином уважав будь-який прояв несубординації щодо начальства й про такого нахабу не бажав більше ніколи чути. Сьогоднішній ранковий дзвінок і легенький натяк з боку полковника Яґрим-Малешевського похитнули погляди Грабовського на подібні провини. Слова шефа про черговий напад преси повністю їх змінили. Грабовський чудово пригадував ситуацію кількарічної давнини, коли він у Ковелі дав інтерв’ю часопису «Креси». Його висловлювання про «бандитизм, характерний для місцевого населення», перекручене репортером, викликало в сеймі бурю. Тоді фракція депутатів-комуністів вимагала притягнути його до відповідальності. Щоправда, «Креси» згодом умістили спростування, проте ненависть Грабовського до преси не зменшилася.

Він ухвалив рішення. Перш ніж пролунав дзвінок із вітаннями від архієпископа Твардовського, іменинник віддав секретарці розпорядження викликати Попельського на шосту.

Хвилину тому саме вибило цю годину й Попельський сидів перед ним. Зі своєю побитою пикою, у новому, ідеально скроєному костюмі, він нагадував альфонса або гангстера із Чикаго. Можливо, така підозріла зовнішність раніше й викликала б невдоволення інспектора. Алє не сьогодні. Тим більше, не після ранкового дзвінка головного коменданта.

— У мене небагато часу, — Грабовський хотів було додати «пане комісаре», але ці слова аж ніяк не пасували до чоловіка з обличчям у синцях і подряпинах, та ще й у цивільному вбранні. — Отже, до справи!

— У мене є інформація, яка допоможе схопити Гебраїста, — Попельський знав, що Заремба вже повідомив прізвисько злочинця в Слідчому відділі.

— Тоді передайте її підінспекторові Коцовському, — комендант підвівся з-зі столу й обсмикнув мундир. — Мені відомо, що ви вже з ним співпрацюєте як експерт зі старожитніх мов. Якщо надана інформація справді прискорить розслідування, ми оцінимо вашу віддану громадянську позицію. Щось іще?

Попельський теж підвівся.

— Прошу дати мені шанс на виправлення, — він очікував роздратування начальника. Хочу очистити себе в очах керівництва й отримати шанс повернутися до поліції.

— Нині я дізнався, що ви знаєте, як схопити Гебраїста, — Грабовський сів, — і тому вас викликав. Натомість я тут чую про якесь очищення. На це в мене часу немає, пане!

— Усе це взаємопов’язане, — Попельський перевів подих. — Інформація, яка веде до злочинця, є таємною. Я отримав її як приватний детектив, можу скористатися нею сам, розшукати Гебраїста, а поліцію повідомити лише на кінцевому етапі мого слідства, щоб потім спільно схопити вбивцю. А можу співпрацювати з поліцією віднині. Я не знаю, що мені робити... Якби ви дали мені бодай якесь сподівання на повернення...

— Геть! — гаркнув Грабовський. — Що ти собі дозволяєш, ти, п’янюго?! Шантажувати мене?! Геть звідси!

Попельський підвівся й вийшов. Комендант упав у крісло й посміхнувся. Можливо, раніше він викинув би нахабного прохача й забув про його пропозицію. Алє не зараз. Не після дзвінка Яґрим-Малешевського. Він уже зіграв роль розлюченого начальника. Тепер настав час діяти. Підняв слухавку.

— Панно Ядзю, — мовив він до секретарки, — наберіть мені, будь ласка, домашній номер Коцовського. Cito[41]! Але спершу зупиніть біля виходу Попельського!

Телефон озвався за мить.

— Поверніться до кабінету, — проказав Грабовський у слухавку. — Зараз поговорите з мого апарата з підінспектором Коцовським. Я особисто контролюватиму це слідство! Швиденько піднімайтеся нагору, бо в мене бенкет у «Віденській»!

— Прийміть найкращі побажання з нагоди іменин, — почувся хрипкуватий голос Попельського. — Зараз прийду!

Уперше за нині слова привітання видалися Грабовському справді приємними.

VIII

Попри будень, о пів на восьму в «Луврі» вже не було вільних столиків. Зрештою, таке тривало вже три роки, відколи ресторан здобув нового власника, позбувся старої назви «Renaissance» і отримав сучасну, «паризьку». Попельський відшукав місце лише завдяки офіціантові, який добре пам’ятав щедрі чайові, отримані від голомозого добродія. Спритний працівник чудово знав, що такий собі викладач гімназії саме закінчує вечеряти за бічним столиком, і має звичку виходити з ресторану, щойно проковтнувши останній шматок. Отож він посадовив Попельського за службовий столик, і вже за мить вів його, без угаву повторюючи на всі боки «цілую ручки», до щойно звільненої викладачем ложі, освітленої лампою, яка стояла посеред столу.

Попельський зиркнув у дзеркало на свій смокінг і старанно пов’язаного білого метелика, тоді задоволено оглянув отриманий столик і вручив офіціантові двадцять грошів за те, що той підшукав йому такий романтичний куточок, ідеальний для побачення з Ренатою Шперлінг.

Проте нараз довелося йому задовольнитися товариством сердитого й спітнілого Заремби, який увіпхався до ложі.

— Пане старший, — Попельський погукав офіціанта, і той негайно з’явився. — Будь ласка, карафку чистої горілки Бачевського і якісь перекуски.

— Ковбаска, яєчка, який-небудь біфштексик? — запитав офіціант.

— Несіть усе, але замість ковбаски шинку, таку, знаєте, жирненьку, якраз під горілочку, — Попельський радісно привітався із Зарембою. — Випий, брате, я частую, старий нині пристав на мою пропозицію, невдовзі знову будемо колегами.

— Та це мені відомо, — буркнув Заремба. — Замість того, аби сидіти вдома з моєю Владзею або вичепуритися, як ото ти, натягнути смокінга і йти на танці, я за наказом Коцовського вже півтори години, як обдзвонюю працівників з усіх комісаріатів, щоб вони перевірили твій слід на Задвужанській. Не міг старий почекати до завтра? Я собі сиджу вдома, вечеряю, аж тут телефонує Коцовський і репетує, що все має бути cito! Від завтра мені теж доведеться туди ходити!

— А я разом з тобою. Але все це від завтра. А зараз випиймо, — Попельський розлив принесену офіціантом горілку — за твій гарний настрій і за нашу справу на Задвужанській! За погибель Гебраїста!

Випили. Ароматна жирненька рожева шинка зникла в роті Попельського. Заремба обмежився тим, що понюхав хлібну скоринку.

— Ну, і що? — Едвард закурив сигарету. — Вони вже подалися на Задвужанську розпитувати про математика, який знає гебрайську?

— Отримали такий наказ і пішли, — Заремба зручно вмостився на стільці. — А я можу, нарешті, повернутися до своєї Владзі. Налий-но мені ще одненьку! Бачу, ти в «Луврі» наче в себе вдома. Саме так висловилася Льодзя, коли я запитав її, де ти.

Попельський виконав прохання друга, а тоді глянув на годинника. Була за чверть восьма.

— Ти мене шукав? — запитав він, піднімаючи чарку.

— Так.

Випили й видихнули. Яйце в майонезі опинилося на виделці Попельського. Заремба цього разу сягнув по шинку.

— Щоб розповісти мені про акцію на Задвужанській?

— І чого ти так допитуєшся? — Заремба посміхнувся, уперше за весь вечір. — Це що, допит? Позираєш щомиті на годинник, без угаву сиплеш питаннями... Невже це значить «давай, старий Вільгельме, паняй звідси, бо в мене тут невеличке rendes-vous», як слушно припускає Льодзя?

— Справді, моя поведінка означає саме це, за винятком одного: «паняй звідси». Хочеш, то сиди. Познайомишся з гарною панною!

— Перш ніж я її побачу, — Заремба занепокоєно озирнувся й заговорив тихіше, — розповім тобі, що довідався про такого собі графа Юзефа Бекерського.

— Говори, — Попельський напружився.

— На нього існує добряча картотека...

— У нас?

— Ні, у Воєводському управлінні, у Відділі громадської безпеки. Мій колега Франьо Пірожек розповів мені, що там, у тих справах...

— Ну, давай, продовжуй, Вілеку!

— Він походить із православної й зрусифікованої люблінської шляхти, — Вільгельм говорив повільно й повагом, наче цитуючи слова Пірожека. — Після війни, під час якої йому довелося воювати в царській армії, граф купив підупалий маєток Коморницьких у Стратині. Попри те, що він називає себе графом і має аристократичні претензії, у маєтку з’являються лише особи непевного походження. Оточив себе росіянами, колишніми товаришами по зброї. У тих околицях подейкують про пиятики, які він із ними влаштовує. Колись на нього надійшла скарга до відділку в Рогатині. Такий собі Василь Терещенко заявив, що той звабив і зґвалтував його доньку. Алє через якийсь час забрав цю скаргу...

— Бо, певне, вельможний пан граф заплатив йому або залякав, — замислено мовив Попельський. — Він вважає себе середньовічним сеньйором, якому належить право primae noctis[42]...

— Слухай далі, — Заремба роззирнувся залою, поглядом шукаючи жінку, на яку чекав його друг. — Наш граф — завзятий націоналістичний діяч, антисеміт і фанатичний русофіл. Віднедавна виявляє неабияку політичну активність, кажуть, наче він збирається кандидувати до сейму й шукає собі спільників. Оце й усе. Більше гріхів не пригадую. Піду додому, приголублю Владзю.

— Спасибі, — Попельський швидко занотував у пам’яті почуте. — дуже тобі вдячний, мій дорогий.

— Ого, який ти нині ґречний, який чемний! А я ж нічого особливого для тебе не зробив! — Заремба підвівся з місця й простягнув другові велику, м’яку долоню. — Але ти такий добрий, певне, через ту панну! А її немає! Не переймайся, брате. Вона тебе випробовує. Певне собі гадає: «Якщо любить — почекає!».

Рената спізнилася на понад чверть години, хоча з вулиці Лінде до «Лувру» було не більше, як п’ять хвилин неквапного ходу.

IX

Угледівши Ренату Шперлінг, Попельський тієї ж миті пробачив її запізнення на двадцять хвилин. Вона виглядала приголомшливо. На ній була сукня до колін з подолом «зубчиками» та квадратним гаптованим викотом. Між персами в’юнився разок коралів. Коли Едвард підхопився, аби привітатися з нею, то подумав, що радо, бодай на хвильку, перетворився б на її намисто, яке так довірливо лежало між м’яких горбочків.

Він дивився на неї несміливо й поводився незграбно, як переляканий гімназист у кабаре. Попельський віддавна не зустрічався із жінкою, завойовувати яку слід було поволі й терпляче. Віддавна не зазнавав таких невимовних почуттів і захоплення.

Його настрій передався й Ренаті. Дівчина не могла вирішити, яку вибрати страву, а пізніше, коли замовлення принесли, була збентежена її вишуканим виглядом. Мовчала, невпевнено настромлюючи на виделку шматочки смаженої на рожні пулярки з перловою кашею та спаржею й ледь пригублювала чарочку з горілкою. Едвард замовив рябчиків із брусницею й ретельно стежив, щоб не перебрати з випивкою. Це постійне рахування чарок сердило його й дратувало.

Говорив переважно Попельський, причому йому здавалося, що він має сипати блискучими жартами та компліментами. Перші йому аж ніяк не вдавалися. Від других він, нарешті, теж відмовився, зрозумівши, що настрій у Ренати не найкращий. Необачним і занадто наполегливим фліртом він міг образити її. Залишалося або запросити Ренату до танцю, або провадити приємну дружню бесіду, яка б викликала в дівчини довіру й затьмарила жахливі враження від зустрічі в Гутмана. Позаяк його танцювальні здібності були більш, ніж скромними, він обрав розмову.

— Розкажіть мені, будь ласка, — посміхнувся він, обертаючи на пальці каблучку, — що ви робили всі ці роки, коли ми не бачилися?

— Після закінчення гімназії я виїхала до Кракова, до рідних, — було помітно, що ця тема не викликає в молодої жінки особливого пожвавлення. — Там закінчила торговельні курси. А потім уже тільки працювала — то тут, то там... Бухгалтеркою. Останнє місце роботи було в Бекерського.

Почувши це прізвище, Попельський негайно втратив рештки гарного настрою. Він навіть гадки не мав, про що вони далі розмовлятимуть. Тож він похмуро мовчав і курив сигарету. Не знав, що робити з руками, коли вона закінчиться. Може, випити? Карафка з охолодженою горілкою спокушала його схопити й перехилити її, але це була диявольська пастка, яка могла загрожувати втратою контролю.

— Можна запросити вас потанцювати? — запитав він нарешті у відчаї.

— Так, за хвилинку, — відповіла Рената. — Я лише причепурюся.

Невдовзі вона повернулася з убиральні й очікувально глянула на нього. Попельський підвівся й жваво рушив на танцмайданчик зі своєю молодою супутницею. На щастя, заграли віденський вальс, ритм якого він відчував, мабуть, найкраще.

Підтримував рукою ледь відхилену дозаду Ренату і, вальсуючи залою, спогадами повертався до щасливих років навчання у Відні, де він саме у вальсі здобув жінку свого життя, Стефанію, якій через кілька років, уже у Львові, надягнув обручку на підмізинний палець. Ці звуки віденського вальсу бриніли йому в голові, коли за рік він сидів біля її смертного ложа, яке водночас було місцем народження Рити.

Такі думки супроводжували його під час танцю й пізніше, коли вони повернулися до столу. Поступово Попельський розповів Ренаті історію свого життя: говорив про навчання в серці цісарсько-королівської імперії, про гру в шахи й карти на гроші у віденських кав’ярнях, завдяки чому він міг жити розкішно, про війну та російський полон у далекому Нижньому Новгороді, про захоплення математикою та класичними мовами. Розповідав і про Стефанію, про Леокадію, про яку все місто пліткувало, наче вона живе з ним на віру, про кохану Риту. Згадка про доньку неочікувано викликала в нього сльози, ніби він не бачив своєї дитини кілька років.

Йому здавалося, що Рената не нудьгує, вислуховуючи його біографію. Та водночас Едвард був свято переконаний, що це не запаморочить їй голови настільки, щоб її можна було спокусити. Зрештою, він позбувся цих прагнень. Розповідав про своє життя, аби уникнути незручної мовчанки, яка весь час западала на початку їхньої зустрічі. Зберігав властивий зрілим мужчинам спокій, для яких приємністю є проведений у товаристві вродливої, молодої жінки вечір.

— Ви про одне не сказали, — зауважила Рената, коли він замовк. — Про свою роботу в поліції. Вам вона подобалася?

— Продовжує подобатися, — Попельський посміхнувся. — Віднедавна я виконую квазіполіційну роботу. І це відчули навіть мій ніс і спина.

— Пробачте, — Рената почервоніла. — Мені не слід було про це говорити. Усе це через мене...

Попельський усвідомив, що ніколи не здобуде її прихильності, якщо він повсякчас викликатиме в неї почуття провини. Вилаяв себе подумки за дурні слова й гарячкою думав, як усе це перетворити на жарт. На жаль, він не міг пригадати жодного анекдота, bon mot[43] чи каламбура.

— Я не можу вплинути на ваше майбутнє, — сяйнуло раптом Попельському, — і ви теж безсилі змагатися із власного та моєю долею. Усі безпорадні перед обличчям фатуму, який завжди сильніший за нас. Проте я терпляче чекатиму, доки ви зглянетеся на мене, — він обійшов довкруж столу й уклонився їй, простягнувши руку.

— Потанцюймо, — посміхнулася вона задумливо. — І тоді я піду!

Наступним танцем був фокстрот, який Попельський ненавидів. Він щомиті помилявся, кумедно відхилявся дозаду, задивившись у розмальовану фресками стелю, й навіть не глянув на свою партнерку, щоб не добачити, бува, глузування в її очах. Коли музика вмовкла, він полегшено зітхнув, провів Ренату до столика й кивнув офіціантові, щоб той приніс рахунок.

Вийшли мовчки. Колишня зніченість немовби розтанула у свіжому повітрі. Мовчанка більше не здавалася незручною, вона нагадувала легеньку задуму друзів, коли кожне думає про свої справи, спокійно роззираючись довкола.

Отак і Попельський розглядав зараз чудові кам’яниці на Сикстуській, а Рената дивилася під ноги, щоб не зачепитися туфельками на нерівному тротуарі.

Зупинилися перед кам’яницею на Лінде.

Попельський знову нахилився над вузькою Ренатиною долонею. Припав вустами до гладенької шкіри й дрібних кісточок її руки.

— Дякую вам за приємний вечір, — молода жінка посміхнулася й заговорила дуже тихо, боязко позираючи на темні вікна будинку. — Мені вдалося відпочити від моїх щоденних клопотів. Від товаришки по кімнаті, дівчини непередбачуваної й трохи егоїстичної, від моєї хазяйки, яка весь час бігає до костьола, а нам дорікає зужитим світлом... А ви бодай трохи відволіклися цього вечора від проблем?

— Я мрію про те, — проказав він чітко, пильно зазираючи їй в очі, — щоб завдяки вам таких вечорів у мене було більше. Усі ваші негаразди стали моїми. Я тут для того, щоб їх долати!

— Ви піщинка, якою грається вітер моєї долі, — дещо мелодраматично відповіла Рената і, зіп’явшись навшпиньки та спершись рукою йому на плече, поцілувала Попельського в щоку.

Попельський стояв і дивився, як вона заходить до будинку. Не міг збагнути, чи щока йому палає від недавніх ударів, чи від поцілунку дівчини, не був певен, чи музика, яку чує, це не марення ледь сп’янілого розуму, чи, може, це всі львівські янголи співають «Magnificat»?

X

Коли Едвард Попельський повернувся додому, йому продовжував вчуватися янгольський спів. Він привітався із сумною й мовчазною Леокадією, поцілувавши її в щоку, смокінг і метелика змінив на домашню куртку й шийну хустку, а тоді із сигаретою в зубах сів біля письмового столу. Знову відкрив нотатки, словники й навіть німецьку книжку про магічні квадрати, позичену перед зустріччю із Грабовським на кафедрі класичної філології, яку Едвард віднедавна волів оминати десятою дорогою. Алкоголь уже встиг випаруватися йому з голови, так само, як щастя, викликане Ренатиним поцілунком. Остання подія не лише не викликала любовного очамріння, а навпаки, стала поштовхом до дій. Він усвідомив, що лише напружена праця допоможе розшифрувати повідомлення Гебраїста, а це поверне йому добре оплачувану посаду в поліції, що своєю чергою дасть змогу стати на ноги й здобути прихильність вродливої жінки, якій зараз потрібні підтримка й опіка. Він заходився вивчати німецьку книжку. Львівські янголи тепер оспівували вже не Deum magnificum[44], a quadratum magicum[45].

Леокадія стояла на порозі й спостерігала за кузеном, який поринув у роботу настільки, що навіть не помітив, коли вона увійшла.

— Я стукала, але ти, здається, не почув, — промовила Леокадія, коли він нарешті глянув на неї ледь роздратованим поглядом. — Ти не посидиш зі мною у вітальні? Я саме розкладаю пасьянс, але він ніколи не виходить на самоті.

— Це якийсь парадоксальний пасьянс, — Едвард посміхнувся до кузини. — Адже це гра для самотніх. Хіба тут потрібні якісь флюїди іншої людини?

— Так, присутність іншої особи необхідна, — підтвердила Леокадія. — Я добре знаю цю гру. Ну, візьми свою книжку й посидимо разом! Тоді пасьянс складеться!

— Не можу, Льодзю, — його погляд знову помандрував до книжки, зміст якої він саме уважно вивчав. — У мене дуже важлива справа...

— А що ти робиш? — вона зазирнула йому через плече. — Це магічні квадрати? — запитала Леокадія, помітивши латиський квадрат «Sator Arepo».

— Так, — Едвард поклав у книжку закладку й уважно глянув на кузину. — Тобі щось відомо про них?

— Особливо багато я знаю про один з них, — вона ледь всміхнулася. — Але розповім лише тоді, коли прийдеш до вітальні.

— Мені шкода, — Едварда охопило роздратування, — але маю термінову роботу, не можу побути з тобою.

Леокадія безсило сіла в кріслі біля письмового столу й кілька хвилин роздивлялася впорядкований кабінет кузена: нотатки, розкладені віялом на столі, картки, складені рівненьким стосиком, дві чорнильниці — одна із синім, інша із червоним чорнилом, книжку на підставці, словники, розставлені від найменшого до найбільшого, масивну книжкову чотиридверну шафу й дві гравюри над нею. Одна зображувала смерть Сократа, інша походила з якогось математичного твору й на ній була куля, вписана у циліндр. Глянула в роздратовані зеленкаві Едвардові очі. Підвелася, і її струнка постать нагадала Попельському знак запитання. Підійшла до ретельно застеленого ліжка й нервовим рухом відкинула ковдру.

— Я знала, що так буде, — сухо мовила вона. — Що коли підняти твою ковдру, то простирадло виявиться напнутим так, що від нього відскочить монета. Усе чудово організоване, усе продумане до найменших дрібниць, усе напнуте, як твоє простирадло. — Попельський дивився на неї зі зростаючим здивуванням. — Я знаюся на магічних квадратах, — буркнула вона. — А найкраще на одному з них. Це числовий квадрат. Він помітний на Дюреровій гравюрі. Додай числа в кожному стовпчику, додай числа в кожному рядку і додай числа по діагоналях. Вийде завжди 34. — Попельський швидко занотував це на картці. — А тепер відгадай мою загадку, — Леокадія зловісно підвищила голос. — Тобі відомо, як зветься ця гравюра? Перевір, і дізнаєшся про мене дещо, ти, егоїсте!

Вона швидко вийшла з кузенового кабінету. Едвард полегшено зітхнув і почав нервово гортати книжку. Через кілька хвилин ляснув себе по лобі, рвучко схопився й побіг до вітальні. Там нікого не було. На столі лежали розкидані карти. Пасьянс не склався.

Попельський постукав у двері спальні Леокадії. Тиша. Натиснув на клямку, але та не піддалася. Двері були зачинені. Повернувся до свого кабінету й сів біля столу. Дивився на одну зі сторінок розгорнутої книжки. На ній була зображена гравюра Дюрера з магічним квадратом. Під нею був підпис «Меланхолія».

XI

Наступного ранку о шостій годині служниця Попельського, Ганна Півтораніс почала наспівувати псалми. Це був щоденний ритуал, який Леокадія насилу терпіла, а її кузен навпаки, беззастережно сприймав як одне з важливих свідчень незмінності навколишнього світу. Едвард часто чув їх крізь сон, і таким чином вивчив напам’ять усі вишукані порівняння на адресу Богородиці. Крім того, він був переконаний, що мелодійне Ганнине наспівування гарно впливає на його сон.

Цього ранку припущення Попельського підтвердилося. Ганна несподівано припинила співати, і Едвард негайно прокинувся. Він розплющив очі й прислухався. Десь далеко, з боку вхідних дверей, долітав чийсь тихий голос, упізнати який заважало розгніване буркотіння й сопіння Ганни. «Певне, якийсь волоцюга», — подумав Попельський, повертаючись на другий бік. Але дискусія біля дверей тривала задовго, із жебраком Ганна розправилася 6, як звичайно — коротко й рішуче. Тим часом служниця підвищувала голос і різко пояснювала щось непроханому заброді. Попельський уловив кілька разів повторену фразу: «Господар спить». Підвівся з ліжка й відчинив двері свого кабінету.

— Будь ласка, розбудіть його, — долинув голос.

— Він завше спить до полудня, — розгнівано просичала Ганна.

— Запевняю вас, що почувши, що це я, він негайно прокинеться, от бачите, він уже не спить.

У дверях стояла Рената Шперлінг і дивилася на Попельського з легенькою посмішкою. Біля її ніг стояла велика фанерна валізка.

— Так, — тихо озвався Попельський. — Я прийму цю пані. Будь ласка, Ганно, проведіть її до вітальні, принесіть кави, а я зараз прийду. І заради Бога, — він трохи підвищив голос, — Ганно, не репетуйте так, бо весь дім прокинеться!

Сердитий сам на себе за те, що так суворо вичитав вірну служницю, Попельський скинув нічну сорочку й пов’язку для очей, яка, мабуть, так розсмішила Ренату. Надягнув майку й хатні штани, а зверху вбрав довгу домашню куртку, підперезався паском і рушив до вітальні. На його улюбленому місці біля годинника сиділа Рената. Від її веселощів не залишилося й сліду.

— Що трапилося? — Едвард сів у кріслі напроти й почав марно шукати сигарети.

— Пані Зиморович викинула мене геть із помешкання, — в очах дівчини блиснули сльози. — Сказала, що я приводжу до себе чоловіків...

— Вона бачила мене вчора ввечері біля будинку?

— Так.

— І звинувачувала вас у тому, що ви мене поцілували, еге ж?

— Так, — Рената потупилася. — Сказала, що я послідуща розпусниця, яка живе за гроші багатих бандитів...

— То це я бандит? — Попельський посміхнувся, приймаючи від Ганни тацю з кавником та філіжанками.

— Гірше, — прошепотіла Рената. — Вона вирішила, що ви мій опікун і використовуєте мене...

— Тобто альфонс, — доказав Попельський.

Рената замовкла й сиділа, не підводячи очей. Була без макіяжу, проте шкіру однаково мала гладеньку й світлу, мов порцеляна. Не взула туфельки на високих підборах, завдяки яким литки здаються стрункішими, але ноги тим не менш були бездоганними. На ній була проста скромна сукенка, та Попельський почувався так, неначе перед ним сиділа цариця гарему в підв’язках та мереживній білизні.

— Я допоможу вам, панно Ренато, — серйозно мовиш Попельський. — Поселю вас у свого знайомого на Клепарівській. Ви зможете там мешкати доти, доки не підшукаєте собі чогось відповідного...

Рената завмерла, проте не озвалася жодним словом. Проте думки вирували в її голові, про що свідчили нервові рухи пальців. Вони бігали її колінами, ніби виконуючи якісь складні піаністичні імпровізації. Раптом вони сплелися, а дівчина заціпеніла, мов паралізована.

— Дякую, я справді прийшла до вас по допомогу, але цієї пропозиції не прийму, — озвалася вона, помовчавши. — Це не годиться. Самотня жінка не може оселитися в чоловіка. Негоже...

— Люба панно Ренато, — пояснював він лагідно й виразно, ніби до них знову повернулися ролі вчителя й учениці, — на Клепарові все гоже. Це по-перше. По-друге, мій знайомий не полюватиме на вашу цноту через стару, як світ, причину: він полюбляє вродливих юнаків, які, зрештою часто в нього бувають. Колись через цю свою слабкість він замалим не поплатився життям. Якийсь вуличник розчерепив йому голову свічником, а тоді обікрав. За кілька днів я спіймав цього злодюгу разом з його трофеями. Балетмейстер Шанявський, бо саме так звуть мого знайомого, у величезному боргу переді мною, тож він радо нам прислужиться. Це головне пояснення, чому ви в нього будете в цілковитій безпеці. Жодна жінка не є для цього пана об’єктом еротичних мрій, тим більше, та, яка перебуває під моєю опікою.

Рената нервово почухала шию, на якій розквітли рожеві плями.

— Я дуже вдячна вам, пане професоре, за все, що ви для мене зробили, — вона глянула на нього із силуваною, блідою посмішкою.

— Ходімо, — Попельський підвівся із крісла. — Підкріпіться кавою, а я тим часом одягнуся.

Вийшов з вітальні дещо занепокоєний Ренатиним поглядом. Він ладен був заприсягтися, що вона дивилася на помітне з-під хатньої куртки густе й темне волосся на його грудях. Відкинувши цю думку як нереальні мрії немолодого чоловіка, почав одягатися. Це не зайняло багато часу, оскільки за старою звичкою він увечері завжди перед тим, як лягти спати, готував собі костюм на наступний день. Усе лежало на окремому стільці: від шкарпеток до капелюха, усе підібране в тон, черевики того самого кольору, що й пасок, краватка гармоніювала з піджаком.

Отож він дуже швидко вбрав новий, світлий костюм і за мить уже був на розі Єзуїтського саду з важкою валізою біля ніг. Поруч стояла трохи перелякана Рената. Попельський розглянувся довкола за візником, не знаючи, що на його потилиці спочиває сповнений співчуття й гніву погляд Леокадії, котра давно вже не спала й крізь прочинені двері спальні прислухалася до їхньої розмови.

Нарешті з’явився екіпаж. Візник, почувши адресу, оспівану в батярських піснях, дещо занепокоєно глянув на неголеного й подряпаного добродія та його вродливу супутницю. Шмагонув коня й рушив уздовж університету в бік вулиці Браєровської, аби нею дістатися до Янівської.

Цих двох, які так відрізнялися віком, візник, як і пані Зиморович, прийняв би за повію та її альфонса, якби не скромна сукня жінки й відсутність макіяжу на блідому обличчі. Аби довідатися, ким були його ранкові пасажири, візник сповільнив хід і нашорошив вуха.

— Мушу вам про дещо розповісти, панно Ренато, — лагідно озвався чоловік. — Будь ласка, не лякайтеся того, що я вам зараз скажу...

Жінка судомно перевела подих, а рожеві плями на її шиї, які вже, здавалося, зникли, зараз побагровіли.

— Цікаво, що ви можете мені повідомити за п’ять хвилин до поселення мене у свого друга, — вона розгнівано шарпнулася. — Може те, що мені доведеться вам віддячити, га? Може, ви повернетеся до ваших колишніх зальотів, як це вже було в тій жахливій кнайпі, га?

Попельський сидів нерухомо. Хотів погладити Ренатину долоню, але злякався, що вона може сприйняти цей жест за нескромний.

Проте його супутниця невдовзі заспокоїлася. Сумно глянула на Едварда.

— Пробачте, пане професоре, мені стільки довелося пережити, я така розбита!

Візник був настільки приголомшений званням, яким його пасажирка обдарувала свого супутника, що запізно звернув на Янівську й зачепив дишлом за ліхтарний стовп, замалим не перекинувши екіпажа. Він ніколи б не сказав, що цей кремезний голомозий альфонс зі зламаним носом схожий на професора!

— Нічого, я вас розумію, — озвався чоловік прокуреним басом. — Та я б збрехав, сказавши, що ваші підозри викликають у мене якийсь біль чи зневагу... Одначе повернемося ad rem. У балетмейстера не перелякайтеся... Чого? Що ж, зараз я вам скажу, бо ми вже приїхали. Ну, це тут, пане візник! Зупиніться!

Позаяк візник страшенно хотів дізнатися, що могло перелякати його пасажирку, він зупинився дуже неохоче. Екіпаж стояв на розі Янівської й Клепарівської біля шинку, про який весь Львів співав пісеньки.

Попельський розрахувався, схопив валізу, простягнув руку Ренаті й провів її до будинку, де на третьому поверсі знаходилося помешкання Юліуша Шанявського.

Між поверхами Попельський зупинився. Хотів розповісти Ренаті правду про призначення квартири саме зараз, прошепотіти їй це на вухо в темряві й зблизька, щоб бодай на мить відчути тепло її тіла, її подих на своїх вустах. Почувався, наче сатир, який крадькома торкається гладенької жіночої шкіри або тростиною піднімає поділ дівочих суконь.

— Пан Шанявський, — шепотів він, насолоджуючись її близькістю, — у цій квартирі влаштовує собі побачення. Вона й служить йому виключно для цього. Тож прошу вас не лякатися, якщо випадково побачите не зовсім одягненого мужчину!

— Дякую за пересторогу, — Рената зціпила зуби. — Якось доведеться це стерпіти.

Попельський не міг продовжувати стояти так близько від Ренати, щоб не викликати в неї підозри, наче він збирається втілити свої ниці плани, ж це було в кнайпі Гутмана. Зупинився перед дверима й вистукав на них «Марш Радецького».

Балетмейстер відчинив двері не відразу. Був одягнений у білий пікейний халат з великим трикутним вирізом, який оголював його торс майже до пупка. На шиї подзенькували три золоті медальйони.

— Слуга покірний, пане комісаре, — озвався Шанявський, вклонився до пояса, меланхолійно всміхнувся й пішов углиб квартири. З однієї кімнати долітало гучне хропіння й запах парфумів. Балетмейстер збирався зникнути серед цих ароматів, але Попельський зупинив його.

— У мене виняткова ситуація, маестро, — сказав він. — Ця пані поживе декілька днів у маленькій кімнаті з вікнами на вулицю. І будь ласка, не наражайте її на зустрічі з напіводягненими чоловіками!

— Servus tuus, domine Eduarde[46], — Шанявський схилився майже до землі, а його медальйони тихенько дзенькнули. — Пані буде тут безпечно, мов у мами! А що трапилося з вашим шляхетним обличчям, пане комісаре?

— Не сподобалося декому.

— О, мені добре відома ця ганебна відсутність смаку, — Шанявський торкнувся ямки на своїй голові.

Попельський підняв капелюха, але цьому жестові було далеко до вишуканості, якою його щойно обдарував маестро. Рушив уперед, увійшов до згаданої кімнати, поставив валізку на підлозі й запросив Ренату досередини. Дівчина опинилася у вузькому приміщенні, умебльованому лише ліжком, столиком і ширмою. Рената сіла, спершись ліктями на коліна і закривши обличчя долонями.

— Зараз я принесу вам щось попоїсти, — Попельський витер спітніле чоло. — Ви ж бо не снідали. За кілька хвилин відчинять поблизький шинок.

Рената не відповіла.

— Будете яєшню? Мабуть, у них нічого кращого немає. У маестро запевне знайдеться кав’яр і шампанське, але це справді негоже, щоб я нишпорив у його комірчині...

Рената не озивалася.

Попельський подумки проклинав тирана у своїх штанях, котрий штовхав його до цієї жінки. Він не міг йому опиратися. Важко сів поруч із Ренатою й обняв її. Давно не відчував такого напруження. Губами торкнувся її тонкої ключиці. Очікував пекучого ляпаса. Замість цього її долоня погладила його потилицю. Пріап цілковито заволодів Попельським.

Ґудзики відстрибували від стін, коли Рената Шперлінг розривала на ньому сорочку. Її анітрохи не збентежив голий чоловічий торс, навпаки, вони припала щокою й вустами до його широких грудей. Не соромилася денного світла. Не відводила погляду, вивільняючи свої перса з бюстгальтера й швиденько скручуючи на стегнах підв’язки. За кілька хвилин Едвард Попельський зрозумів, що збентежити Ренату Шперлінг не так уже й легко.

XII

Жоден з еротичних спогадів, яких чимало зібралося в житті сорокачотирирічного Попельського, не міг зрівнятися з досвідом цього ранку. Якби він забажав виразити це мовою математики, то сказав би, сильно спрощуючи, що його життя раптово змінилося — з якоїсь періодичної функції, синусоїди з невеликою амплітудою воно перетворилося на швидко зростаючу експоненціальну функцію. Що замість перебування серед малопомітних коливань, його життя раптом досягло якогось максимуму, про який він досі гадки не мав.

Проте, коли коханці почали скидати із себе одяг, Попельський зовсім забув про математику. Швидке, уривчасте дихання, смак тіла Ренати Шперлінг не дозволили йому аналізувати різкі рухи, які могли порівнюватися із протилежними векторами, ані зосередитися на системі координат її стегон та свого тулуба. А коли вони нарешті віднайшли ці незнані місця, досі так старанно приховані під вбранням, Попельський забув про існування всього світу, який він знову відкривав завдяки доторкам.

Досі в ліжку володарем був він. Міг собі це дозволити, оскільки воно не було подружнім ложем, де не обходяться без певних компромісів, а готельним номером або салон-вагоном, де він оволодівав такими жінками, яким не мусив підкорятися, зате вони робили все, за що він їм платив. У перші хвилини його приголомшила нетерплячість і самостійність партнерки, яка, шукаючи більшої чуттєвості, спрагло кидалася на нього, притягала або відштовхувала й хрипко наказувала, вкладаючи їхні з’єднані тіла в усе нові положення під змінними кутами. Це була гімнастика Ерота, тілесні комбінації, виконувати які вона його примушувала. Це вона розпоряджалася. Ця жінка, яка зовсім недавно сиділа перед ним у скромній сукенці, потупивши оченята й стиснувши коліна, перетворилася на еротичного диктатора. Він не опирався. Прагнув цієї диктатури.

Раптом Рената, лежачи на ньому, прикрила його обличчя своїм волоссям і прошепотіла на вухо дивне прохання, обіцяючи «екстаз». Він послухався. Посунувся на краєчок ліжка так, що голова й плечі опинилися поза ним. Розслабив м’язи шиї й головою майже торкався підлоги. Кров припливла до мозку, він бачив усе догори ногами, а Рената згори налягала чимраз швидше й сильніше. Якоїсь миті він напружив м’язи, підвів трохи голову й налитими кров’ю очима глянув на жінку на фоні вікна. Сонце пестило її тіло. Його промінь пройшов під Ренатиною пахвою, за мить сяйнув у волоссі, й відразу — на вигині стегна. Сонячні відблиски пронизували її тіло щосекунди, мов фотографічний спалах. Почувся шум вітру. Це янгол насолоди й демон епілепсії одночасно ворухнули своїми крильми. У тілі Попельського стався подвійний вибух.

Ніколи досі він не зазнав нічого схожого.

XIII

Прокинувся біля ліжка на шорсткому килимку. Хтось прикрив його кодом. Позирнув на годинника. Був полудень. Отже, він проспав близько п’яти годин. Попельський рвучко підвівся, скидаючи код на землю. Ренати в кімнаті не було. Едвард зірвав зіжмакану постіль з ліжка й перелякано глянув на простирадло. Полегшено зітхнув. Воно виявилося чистим. Під час нападу кишки й нирки не виштовхнули свого вмісту. Не цього разу.

Хвороба зазвичай викликала в нього видіння. На відміну від випорожнення, видіння було й сьогодні. Заснувши після нападу, він бачив себе самого, сидів на стільці в кімнаті, заповненій таблицями з математичними формулами. Протяг ворушив портьєрою на дверях. Вона лопотіла чимраз швидше, аж нарешті зірвалася й пурхнула, мов летючий килим з перських казок. Пролунав гуркіт. У дверях стояла висока чоловіча постать у котелку. Це був він сам. У своєму епілептичному видінні Попельський на стільці дивився на Попельського біля дверей. Уперше він зіштовхнувся з роздвоєнням особистості. Колись Едвард читав про стани роздвоєння як симптоми важкої психічної недуги.

Та ці сонні марення занепокоїли його лише на мить. Зараз думки були зайняті іншим. Попельський блискавично вбрався. Не хотів, щоб Рената бачила його неодягненим. Стан піднесення й еротичної насолоди зумовлюють поблажливе ставлення до різних тілесних вад, та коли екстатичні відчуття минають, недоліки вбачаються в усьому.

Попельський не хотів помічати в Ренатиних очах розчарування його немолодою шкірою, зморшками, складками й жиром, який нерівномірно відклався в різних місцях. Боявся, що вона буде прикро вражена. Уявив собі, якою огидою й страхом пронизало її, коли в мить найвищої насолоди ним струсонув епілептичний спазм, викликаний миготливим світлом і не подоланий вчасно таблетками, котрі він забув прийняти, заклопотаний несподіваними ранковими подіями. Зав’язуючи вузол краватки, він почув у передпокої тихі, легкі кроки, які наближалися. За кілька секунд у двері несміливо постукали.

— Заходь! — гукнув Попельський і радісно всміхнувся.

У прочинених дверях з’явилася голова молодого мужчини із пейсами над вухами та в ярмулці.

— Я дуже перепрошую, — озвався молодий єврей, — але я почув, що ви більше не спите...

— Де пані, яка була тут зі мною? — перебив його Попельський.

— Не знаю, я ще спав, — юнак потупився. — Було дуже рано... У мене тут для вас ключі та ще одна річ...

— Маестро вдома?

— Юліуш... Тобто... пан Шанявський пішов на репетицію... І я теж іду... Тому... Мені треба вам дещо сказати...

Попельський важко сів на ліжку.

Юнак почав щось говорити, але його високий голос не долітав до вух детектива. Він чув лише скрипіння ліжка, стогони й зітхання Ренати, які несподівано перетворилися на скрик, сповнений відрази й переляку. Попельський бачив не молодого єврея, а заплющені очі дівчини, котрі відкриваються і з огидою бачать, що коханець дерев’яніє, випльовує піну й здригається під нею, вивергаючи із себе смердючі гази. Рената втікає, а сам він борсається на ліжку, ніби опудало, яке розшарпує недуга, що її в давнину називали «священною». І враз заспокоївся. У голові залунав лагідний Ренатин голос. «Ти не огидний мені, — казала вона. — Я ж прикрила тебе ковдрою, щоб ти не змерз, а потім вийшла поснідати, бо була голодна». Хлопець продовжував щось говорити, простягаючи аркушика з якимись незрозумілими нотатками і заглушуючи голос дівчини.

— Хто ви?! — гаркнув до нього Попельський. — Хто ви, у біса, такий?!

— Іцхак Яффо, — єврей почав затинатися. — Я, я... нічого поганого не зробив. Я просто переночував у пана Юліуша... Мені вже треба йти...

— Почекай! — Попельський заспокоївся. — Повтори ще раз. Це що, записка? Я задумався й нічого не пам’ятаю з того, що ти мені тут говорив.

— Це для вас, — Яффо глянув на листок. — Сюди телефонував якийсь пан Заремба. Просив подзвонити до нього ввечері за номером 32-41. Оце й усе.

Попельський узяв аркушика й уважно глянув на нього. Він був помережаний гебрайськими літерами. Едвард не помітив там жодного номера, записаного арабськими цифрами. Зрозумів, що Яффо занотував номер телефону іншим способом.

Подумки Попельський повернувся до своєї молодості. Пригадав лекцію професора Пауля Кречмера. Цей славетний віденський еллініст і мовознавець доводив, що числа — це щось найглибше закорінене у свідомості, й людина може змінювати мови, досконало ними володіти, бути багатомовною, але рахуватиме завжди своєю рідною мовою. Глянув на Яффо. Авжеж, його рідна мова — їдиш, яка використовує гебрайське письмо. А в ньому не вживають арабських цифр, а для їхнього запису користуються літерами! Жодна людина, яка на щодень спілкується на їдиш, не напише «32-41», а скористається літерами ламед (30) + бет (2) і мем (40) + алеф (1)! Юнак занотував телефонний номер гебрайською, тобто буквами цієї мови! Зробив це мимоволі, несвідомо, щоб записати якомога швидше.

— Щось тут не так, — буркнув Попельський, показуючи на початок записки. — Я знаю гебрайське письмо, і номер 32-41 має бути записаний як ламед-бет-мем-алеф. Але тут є ще якийсь номер... Дуже довгий... Що тут ще, крім ламед-бет-мем-алеф?

— Ніякий це не номер, а прізвище Заремба. Якби це був номер, то становив би... Почекайте, зараз порахую... Але потім я справді муситиму піти... Я дуже поспішаю...

Яффо написав на аркушику в стовпчик, спершу польською, прізвище Заремба, поруч те саме на їдиш, а тоді занотував біля кожної гебрайської літери її числове значення.

— Гематрія прізвища «Заремба» становить 321, якщо додати 7 + 1 + 200 + 70 + 40 + 2 + 1. До побачення...

— Зараз, зараз, почекай-но, — Попельський замислився. — Гематрія, це, наскільки я пригадую, числове значення слів, так? Гебрайські літери якогось прізвища мають числове значення, тож, якщо їх позначити числами й додати одне до другого... Зможеш швидко полічити? Я тобі назву слово, а ти мені порахуєш його гематрію! До роботи!

— Я можу це зробити, але, давайте, іншим разом... — Яффо нервово зиркнув на годинника.

Попельський довго мовчки дивився на свого співрозмовника. Витер долонею спітніле чоло і йому зробилося прикро, що зараз доведеться принизити цього хлопця. Алє виходу не було. Вловивши слід, Попельський вже не переймався навколишнім світом, блякли симпатії й антипатії, зникали гарні манери й звички. Залишалося слідство — брутальне, конкретне й невблаганне.

— Послухай мене, шмайгелесе, гомику пейсатий, — Попельський перевів подих. — Вислухай мене уважно. Ти підеш тоді, коли я тобі дозволю, зрозумів? Хіба що хочеш, аби я пішов до твоїх і розповів їм, що Іцхак Яффо — содоміт...

В очах юнака зблиснули сльози.

— Тоді сідай мені тут і рахуй, швидко! Спершу ім’я «Люба Байдик», а тоді «Лія Кох». Яка їхня гематрія?

— Залежно від того, як записати ці імена: на їдиш чи біблійною гебрайською, — Яффо трохи заспокоївся й сів на ліжку поруч із Попельським.

— Біблійною гебрайською.

— Так, але є ще одна проблема. Наприкінці імені Люба або Лія може бути «ге», яке не вимовляється... А воно теж може мати своє значення... Не знаю, як вам це пояснити... Крім того, деякі голосні передаються як «вав» або «йод»...

— Мені відомо, що таке німе «ге», — Попельський приязно всміхнувся. — Зроби по-іншому, ніж у випадку із прізвищем Заремба, тобто пиши гебрайською, а не на їдиш. І не бери до уваги німого «ге» й будь-яких голосних! Злочинець користується виключно приголосними, і ти теж так зроби! — наказав він, немов не помітивши здивування хлопця, коли той почув слово «злочинець». — Ну, хлопче, рахуй, і я відпущу тебе до синагоги!

Єврей полічив і показав результат Попельському.

— В обох випадках гематрія становить 68, — проказав він нарешті. — Будь ласка, відпустіть мене!

— Ідіть уже! — пробуркотів Попельський. — Дякую...

Хлопець повільно підійшов до дверей, а тоді обернувся до Попельського.

— Ви мені погрожували, — повагом проказав він, — а я прикрив вас коцом, аби ви не змерзли.

Попельський простягнув йому руку на прощання й сперся на стіну. Не почув його скарги, не помітив навіть, що юнак поклав ключі на підлогу й швидко вийшов з кімнати, не потиснувши простягнутої руки. Едвард думав зараз не про нього й навіть не про Ренату Шперлінг, яка подалася кудись майже п’ять годин тому й досі не повернулася. Перед очима витанцьовували гебрайські літери, магічні квадрати й математичні матриці. Узяв ручку, поновив з пам’яті написи Гебраїста, розписав їх відповідним чином, а тоді почав виконувати різні арифметичні дії. Потому вийшов до передпокою, узяв звідти телефонний довідник і довго його гортав. Через дві години квапливо одягнувся й вийшов. За чотири години повернувся додому. Ледь привітавшись із Леокадією та Ритою, схопив слухавку. Зателефонував до квартири Шанявського. Там нікого не було. Тоді набрав номер, занотований Іцхаком Яффо.

У трубці почув голос Заремби й привітався з колегою.

— Ми розшукували математика по всій вулиці, — повідомив Вілек. — Знайшли вчителів математики й фізики. В обох — незаперечне алібі. Пшик. Убивці не знайдено.

— Але в нас є його наступна жертва, — мовив Попельський. — Імовірна жертва.