Числа Харона

І

Воєводська поліційна комендатура мала у своєму розпорядженні у Львові декілька невеликих помешкань, розташованих у важливих, стратегічних точках міста, найчастіше в центрі якоїсь дільниці або біля головної вулиці. Власники будинків не лише не ставилися з підозрою до мешканців цих квартир, навпаки, вони викликали в них довіру. Найчастіше то були поважні добродії, що працювали на солідних державних посадах. Усі вони були неодружені, а це гарантувало, що решта пожильців не страждатиме від дитячого вереску, кухонних ароматів. Їхнє охайне темне вбрання не дозволяло навіть припущень про пияцтво чи аморальну поведінку. Жоден домовласник не сумнівався, що довідка з місця роботи такого мешканця в намісництві чи Польському телеграфному агентстві, є справжньою. Нікому й на думку не спало б, що негайне підключення телефонної лінії в учора буквально винайнятому помешканні свідчить про те, що його пожилець — поліційний агент. Усі радше були схильні думати, що це необхідність для відповідального чиновника чи службовця, якого будь-коли може викликати начальство й доручити виконання важливих завдань. Такі нові мешканці, довірені особи з різних поліційних установ, не нарікали на маскарад, у якому змушені були брати участь, позаяк їхнє incognito щедро оплачувалося. Точніше кажучи, винагорода становила половину оплати за квартиру. Зате вони мусили негайно й без жодних застережень зникнути на невизначений час, залишаючи своє помешкання в розпорядженні поліції. Таким чином ці приміщення перетворювалися на конспіративні квартири, де проводилися таємні операції.

Монтер, пан Стефан Покшивка, який працював у Технічному відділі Воєводської комендатури, отримавши вчора пополудні відповідний наказ, залишив своє помешкання на вулиці Грюнвальдській 4. Він зробив це негайно, із почуттям добре виконаного обов’язку за розпорядженням начальника слідчого відділу.

— Перш ніж звільнити для нас квартиру, — тон Коцовського був категоричним, — ви повинні принести туди шкільну дошку та крейду! Позичте в якій-небудь школі! Якщо виникнуть проблеми, нехай директор школи подзвонить до мого секретаріату, і там підтвердять, що ви з поліції.

Покшивка приніс до квартири величезну дошку й купу крейди, які він після довгих пояснень, що і передбачав Коцовський, позичив у поблизькій гімназії, давши розписку про отримання. Потому вийшов зі своєї домівки, гадаючи, що дошка служитиме для демонстрації певного плану поліційних дій, спрямованих (у чому він був свято переконаний) проти комуністів та різних заколотників.

Пан Покшивка глибоко помилявся, дошка не змінила свого призначення. Вона продовжувала використовуватися з навчальною метою. Зараз на ній було накреслено різні квадрати, заповнені числами або гебрайськими літерами.

Едвард Попельський саме вивів останню літеру, перепросив присутніх, вийшов до передпокою, ретельно помив руки й обтрусив рукав піджака від крейдяного пилу, а тоді повернувся й уважно глянув на чотирьох своїх слухачів.

— Дякую вам за терплячість, панове. Усе потрібне я вже записав на дошці, і тепер ніщо не відволікатиме нашої уваги.

Він випростався й потягнувся. Коцовський, Заремба, Кацнельсон та Грабський напружено вдивлялися в нього, мов старанні студенти. Та він не боявся їхніх можливих зауважень. Був певен, що більше не зазнає невдачі як викладач, що багато років тому було викликане епілепсією, а зовсім нещодавно, в університеті Яна-Казимира — злостивістю професора Клапковського. Цього разу ніхто не підважить його аналізу. І зовсім не тому, що слухачі не знайомі з математикою чи гебрайською. Його висновки будуть зрозумілі кожному, хто мислить логічно. Оскільки вони бездоганні, холодні й красиві. Як кришталь. Як математика.

— Тема нашої лекції, — глянув він на присутніх, — це, звичайно, розшифрування гебрайських написів, які хтось, найімовірніше, убивця, надіслав панові начальнику Коцовському. Це два повідомлення, у кожному по тридцять шість літер. Перше, що впало мені у вічі, це дивна симетрія обох написів. Гляньте, будь ласка. — Указка помандрувала до двох перших квадратів. — Без розривів та переносів слів і один, і другий напис можна записати у вигляді квадрата. Сторону кожного квадрата утворюють шість гебрайських літер і, як таблиця, він складається з рядків та стовпчиків. Кожний перекладений рядок має зміст.

А тепер повернімося на мить від гебрайської мови до звичайної математики. У ній існує поняття матриць. Це прямокутники, які складаються із чисел. Гляньмо, — указка помандрувала до наступних квадратів, заповнених числами, — це проста матриця, що складається із трьох рядків і трьох стовпчиків.

Якби ми хотіли точно окреслити місце окремих чисел у цій матриці, то як це зробити? Найпростіше сказати, що число 35 розташоване в першому рядку й другому стовпчику, число 78-у другому рядку й першому стовпчику, а число 2-у третьому рядку й третьому стовпчику. Отож, вказуючи рядок і стовпчик, саме в цій послідовності, спершу рядок, а тоді стовпчик, ми можемо встановити місце кожного числа в матриці, тобто подати його координати. Це можна зробити ще швидше, якщо позначити числами рядки й стовпчики матриці.

І тоді, подаючи спершу номер рядка, а потім стовпчика ми отримуємо координати: числа 35 — (1,2), числа 78 — (2,1), числа 13 — (3, 2), числа 27 — (1, 3) і так далі.

Він глянув на присутніх. Дзижчання лискучої мухи, яка вдарялася об скло всередині абажура лампи луною розлягалося в кімнаті. У попільничці догоряли дві сигарети, що гарно свідчило про слухачів, які зосередившись на словах Попельського, забули навіть про свою пристрасть.

— А тепер задамо собі важливе запитання, — Попельський із приємністю прислухався до власних слів. — Навіщо я розповідаю вам про матриці? Що спільного мають гебрайські літери із числами? Відповідь буде дуже проста: кожна гебрайська літера є відповідником якогось числа. Наприклад, літера алеф — це число 1, ламед — 30, реш означає 200 і так далі. Подивимося на таблицю, яка продемонструє нам значення кожної гебрайської літери:

— А тепер підставимо, — продовжував Едвард, постукуючи указкою по дошці, — у записках убивці, перетворених на матриці числа замість літер: 1 замість алеф, 2 замість бет і так до кінця. Отримаємо таким чином

у випадку Люби Байдик, і

у випадку Лії Кох.

— Коли сьогодні під впливом певного імпульсу, — тут Попельський подумав про єврейського коханця Юліуша Шанявського, — я розписав їх і глянув на результат, то відразу помітив, що деякі числа в цих матрицях мають особливе значення. Числа з особливим значенням я виділив у записах кольором. У чому полягає їхня особливість? У тому, що кожне з них дорівнює добутку своїх координат, — він уважно глянув на зосереджених поліцейських, слушно підозрюючи, що вони не пригадують зі школи значення цього терміну. — Добуток, як вам відомо, це результат множення. Отже, проаналізуємо спершу матрицю Люби Байдик. Підемо поступово, демонструючи всі позначені числа матриці Байдик у вигляді добутків координат:

• 2 має координати (1, 2), а 1 х 2 = 2,

• 4 має координати (1, 4), а 1 х 4 = 4,

• 2 має координати (2, 1), а 2 х 1 = 2,

• 6 має координати (2, 3), а 2 х 3 = 6,

• 10 має координати (2, 5), а 2 х 5 = 10,

• 6 має координати (3, 2), а 3 х 2 = 6,

• 8 має координати (4, 2), а 4 х 2 = 8,

• 10 має координати (5, 2), а 5 х 2 = 10,

• 20 має координати (5, 4), а 5 х 4 = 20,

• 30 має координати (5, 6), а 5 х 6 = 30,

• 30 має координати (6, 5), а 6 х 5 = 30.

Підкреслюю: координати всіх позначених чисел, помножені одна на одну, дадуть нам позначене число! Те саме бачимо й у випадку матриці Лії Кох. Гляньте:

• 1 має координати (1, 1), а 1 х 1 = 1,

• 2 має координати (1, 2), а 1 х 2 = 2,

• 4 має координати (2, 2), а 2 х 2 = 4,

• 8 має координати (2, 4), а 2 х 4 = 8,

• 10 має координати (2, 5), а 2 х 5 = 10,

• 3 має координати (3, 1), а 3 х 1 = З,

• 6 має координати (3, 2), а 3 х 2 = 6,

• 8 має координати (4, 2), а 4 х 2 = 8,

• 5 має координати (5, 1), а 5 х 1 = 5,

• 10 має координати (5, 2), а 5 х 2 = 10,

• 20 має координати (5, 4), а 5 х 4 = 20,

• 30 має координати (5, 6), а 5 х 6 = 30,

• 30 має координати (б, 5), а 6 х 5 = 30.

Я припустив, що вбивця-математик (а те, що він математик, відомо від Миколая Байдика, сина вбитої ворожки) щось зашифрував у цих особливих числах. Я їх виписав, і отримав у випадку Люби Байдик одинадцять чисел: 2, 2, 4, 6, 6, 8, 10, 10, 20, 30, 30, чотири з яких (2, б, 10, 30) повторюються, а у випадку Лії Кох число тринадцять: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 8, 8, 10, 10, 20, 30, 30, і три з-поміж них (8,10, 30) повторюються. Це якесь закодоване повідомлення. Я додавав ці числа, віднімав і навіть інтегрував. І що? Нічого. Тоді я подумав, що краще попросити якогось шифрувальника проаналізувати їх. Та спершу я виконав зворотню дію, і всі ці числа в матрицях знову замінив гебрайськими літерами й тоді подивився, які літери є особливими. У випадку Люби Байдик я отримав:

а у випадку Лії Кох:

Чи ці літери щось означають? Як їх розставити, щоб це мало сенс? — Попельський витер піт із чола, бо помітив, що його слухачі починають трохи нетерпеливитися. — Уявіть собі, панове, набір літер «єпежуєси». Скільки довелося б мізкувати знавцеві польської мови, аби скласти з них речення «У Єжи є пес». А я знаю гебрайську непогано, проте набагато гірше, ніж греку, а про латину, німецьку чи рідну польську я взагалі мовчу. Єдине, що вмію, це перекласти біблійний текст зі словником і граматикою! Отож, я не зміг би впоратися зі змістовним розташуванням позначених літер. Це справжній ребус для знавця гебрайської! Де такого взяти? Мені відразу спало на думку одне ім’я... Ім’я людини, з якою я зіграв не одну шахову партію в клубі «Фойє», і з ким не раз і не двічі дискутував на лінгвістичні теми. Видатний шахіст і шарадист... Ви зрозуміли, кого я маю на увазі?

— Так, — буркнув Герман Кацнельсон. — Старий, мудрий єврей...

— Саме так, панове, — Попельський повторював ці слова, мов у трансі, — рабин Пінхас Шацкер не лише знавець гебрайської, він майстерно розв’язує головоломки. Я не помилився... Мій давній шаховий суперник протягом години склав із цих одинадцяти літер [בבװײללדחכ] з матриці Люби Байдик такі слова:

Учений гебраїст розшифрував ім’я та прізвище жертви та знаряддя злочину, яким її було вбито.

— А «хвороба»? — запитав Заремба.

— Про це трохи згодом, — Попельський перевів подих. — Ненабагато більше часу знадобилося Шацкерові, щоб розкодувати прізвище жертви й знаряддя вбивства, розташувавши відповідно літери [אײללחחבדגוהכ] з матриці Лії Кох. Ось, що вийшло в рабина:

Знову маємо ім’я та прізвище й знаряддя вбивства. Як ви пам’ятаєте, Лію Кох задушили мотузкою, прив’язаною до її зап’ясть. Мотузка була примоцована так хитро, що чим сильніше смикалася жертва, тим міцніше затискалася петля на її шиї. Отож, знаряддя вбивства, це не що інше, як «мотузка» й «рука». В обох випадках маємо прізвища й знаряддя вбивства. Залишається пояснити слова «хвороба» в матриці Байдик та «нахабство» в матриці Кох.

Неуважність слухачів миттєво зникла. Присутні втупилися в Попельського так пильно, що якби в них були телекінетичні здібності, то певне втиснули б його в картину, що висіла за його спиною, на якій Йосип і Марія перевозили малого Ісусика човном через озеро.

— На мою думку, ці слова пояснюють причину вбивства однієї й іншої жінки. Ворожка загинула, бо мала венеричну хворобу, повія — бо була нахабна й зарозуміла. Атож, панове, наш злочинець не лише гебраїст і математик, він ще й мораліст, виправляє світ, усуваючи осіб із певними моральними вадами, осіб хворих і пихатих...

— Одна з них була сифілітичкою, — Коцовський зім’яв у попільничці сигарету, яка перетворилася на купку попелу, — інша — зарозумілою, тупою повією. Якби ми знали риси наступної жертви! — Він із відчаєм глянув на стелю. — Може, вона розпусна, або несправедлива чи брехлива... Який у неї недолік? На жаль, попри блискучий аналіз пана Попельського нам це невідомо й ми не дізнаємося нічого, доки не з’явиться черговий труп, а з ним новий лист. Тоді й знайдемо особливі точки наступної матриці, які є добутком координат... А труп десь собі гнитиме...

— Тим більше, що обидва вчителі математики, яких ми знайшли на Задвужанській, — Грабський підхопив начальникові слова й собі глянув на стелю, — це фальшивий слід. У них беззаперечне алібі...

— Як ви їх шукали? — поцікавився Попельський.

— Опитали всіх дорослих чоловіків, які мешкають на цій вулиці, — пояснив Заремба. — Спершу відокремили людей з освітою від неосвічених. Тоді приходили до перших і оглядали помешкання, шукаючи математичних книжок або нотаток. Знайшли двох добродіїв. Обидва — вчителі в загальноосвітніх школах. Обидва мали алібі, яке ми перевірили. Немає причин їх підозрювати...

— Якби ми знали наступну матрицю, — голосно роздумував Коцовський, не звертаючи уваги на висновки свого підлеглого, — ми могли б захистити людину, чиє ім’я зашифроване цими гебрайськими літерами...

— Ні, — перебив його Попельський, — спершу ми виставили б її як принаду...

— Ви що, здуріли? — Коцовський підвівся з-за столу й гримнув по ньому кулаками. — Ви що, жартуєте? Що це за методи? Яку принаду? Ми поліція, а не бандити, які ладні ризикувати життям порядних громадян! Нагадую: ви лише експерт, щоправда, хороший експерт, але від поліційної роботи тримайтеся подалі!

— Пане начальнику, — засичав Попельський, — я ще не закінчив говорити. Мені відомо, як знайти наступну жертву.

II

— Ви все сказали, любий пане? — запитав Коцовський.

Питання було зайвим, бо все вказувало на те, що десятихвилинне пояснення завершено — доповідач важко відсапувався, покинувши під дошкою указку, а тоді закасав рукави сорочки й сів біля столу.

— Так, я закінчив.

Попельський збрехав. Він не сказав усього. Терпляче чекав хвилини, коли можна буде продемонструвати найважливіший аргумент, підказаний нині рабином Шацкером. Спокійно очікував миті, коли роз’юшений начальник нарешті накричиться й викине із себе всю лють, про яку свідчило оте звертання «любий пане», коли чітко скаже, що його припущення — це божевільна маячня, а тоді подивиться на підлеглих переможним поглядом, сподіваючись схвалення. І тоді він, Попельський, завдасть останнього удару, глузливо розсміється шефові в обличчя, а потім підстрибом, як юний герой, помчить до помешкання Шанявського, де на нього чекатиме молода коханка з алебастровою шкірою й набубнявілими грудьми. І тоді відтворить тріумф над Коцовським у любовній пантомімі, насолоджуючись пружністю своїх м’язів і податливістю жіночого тіла. А потому засне міцним сном звитяжця на гладенькому білому животі коханої.

— Любий пане, я здогадуюся, що цей напис, про який ви ще нічого не сказали, — Коцовський кивнув на дошку, — показує, що ми отримаємо число 68, коли полічимо всі гебрайські приголосні в прізвищах жертв.

Крім того, ви стверджуєте, що вбивця обирає свої жертви, керуючись цим числом в їхніх прізвищах та якоюсь вадою характеру, наприклад: неохайністю, хворобою і так далі. Якщо погоджуватися з вашою експертизою, pardon, радше експертизою рабина Шацкера...

— Перепрошую, пане начальнику, — утрутився Кацнельсон, — матриці й координати значущих літер відкрив комісар Попельський, а не рабин...

— О так, справді, прошу пробачення, — начальник схилився перед Попельським у блазенському поклоні, а тоді розгнівано глянув на молодого аспіранта. — Нагадую вам, що пана експерта вже було позбавлено поліційного звання!

Запала тиша. Муха вилетіла у відчинене вікно. Сумирні погляди лебедів, які оточували Ісусика на олеографії, видавалися Попельському знущальними. Грабський сплів долоні на чималому череві й робив млинка великими пальцями. Заремба примружив очі, Кацнельсон пожадливо затягнувся сигаретою й кружляв довкола дошки, уважно придивляючись до магічних квадратів, а Коцовський нотував щось у зошиті.

— Подивіться, любий пане експерте, — начальник підсунув Попельському під носа якийсь запис. — Бачите? Я виписав тут наші прізвища, і виявляється, що одне з них складається із семи літер — Заремба, одне з дев’яти — Грабський, два з десяти — Коцовський і Кацнельсон й одне найдовше з одинадцяти — Попельський.

Уявімо, наприклад, що двох із нас, приміром, мене й аспіранта Кацнельсона, замордує один і той самий убивця! І тоді якийсь розумник, блискучий експерт, зробить висновок: злочинець убиває людей, чиї прізвища складаються з десяти літер. Чудово! — він сплеснув у долоні. — Розшукуймо всіх львів’ян із прізвищами з десяти букв! Киньте, шановні поліцейські, усі ваші справи, сідайте в архівах і нотуйте ці прізвища, а коли випишете їх тисячі, то прохайте колег з інших воєводств, аби вони вам допомогли, а тоді спільними зусиллями захищайте цей натовп, або ж, як радить наш шановний експерт, виставте їх усіх як принаду! Цього ви вимагаєте, га, розумнику? Щоб поліція була аморальною й ризикувала життям невинних людей! Е, ні!

— Не така це вже й Сізіфова праця, — Попельський не міг позбутися поблажливого тону. — По-перше, таких людей небагато. Гематрія більшості імен та прізвищ перевищує 100, і вже тим більше 68, це я перевірив нині за телефонним довідником! Зверніть увагу, що імена й прізвища обох замордованих жінок короткі й містять спільні літери! По-друге, я міг би з вами погодитися, якби, наприклад, у прізвищах Коцовський і Кацнельсон було щось закодоване, якась важлива інформація, яка стосувалася б пана начальника й пана аспіранта...

— А хіба це не так? — Коцовський тріумфував. — Підкреслюю — випадково! Моє прізвище містить слово «коц», а прізвище вашого колишнього колеги — «сон». А тоді виявиться, що хтось із моїх предків, приміром, робив коци, а найулюбленіше заняття пана Кацнельсона — якраз спання! От вам і готовий висновок: злочинець убиває людей, чиї прізвища складаються з десяти літер, які роблять коци або полюбляють довго спати! Пане, пане, — Коцовський глузливо всміхнувся, — ваші експертизи не варті й шеляга!

Усі, крім Попельського, похнюпилися.

— Матриці теж нічого не варті? — спитав раптом Кацнельсон.

— Ну, матриці, може й ні, — буркнув ледь збентежений начальник. — Але ця гематрія — це вже занадто! Скажіть-но краще, що ми й досі не знаємо, як шукати наступну жертву Гебраїста!

— А що б ви сказали, пане начальнику, — озвався Попельський, — якби в прізвищах Коцовський і Кацнельсон було закодовано якусь справжню інформацію? Ту, що відповідає дійсності!

— Приміром що? — вибухнув сміхом Коцовський. — Наприклад те, що пан Кацнельсон — поляк юдейського віросповідання?

— Перепрошую! — не втримався Кацнельсон. — Я євангелістсько-реформаторської віри!

— Саме так, любий пане начальнику, — спокійно продовжував Попельський. — Якби з’ясувалося, що приголосні в прізвищі Кацнельсон утворюють слово «протестант» мовою кечуа. Що тоді? Ви так само весело сміялися, чи, може, дійшли б висновку, що в цьому є щось варте уваги? Ну ж бо, скажіть мені! — останнє речення він вимовив уже піднесеним голосом.

Коцовський прикусив губу й глибоко замислився. Усі підлеглі дивилися йому просто в очі.

— Мені довелося б визнати, що це дивовижа, — повільно проказав той, — але я аж ніяк не певен, чи вжив би я таких серйозних засобів, аби пояснити цей випадок... Крім того, — пожвавився він, — між випадковою, імовірно, гематрією 68 у прізвищах жертв і вашим химерним прикладом, є суттєва різниця!

Запала тиша. Попельський декілька разів крутнув на пальці каблучку. Цей жест Зарембі видався магічним, бо Вільгельм не знав, що перстень у думках друга перетворився на кастет, яким він зараз відправить Коцовського в нокаут.

— Гематрія 68 невипадкова, — Едвард підійшов до дошки й узяв крейду. — Панове, першу жертву, парафразуючи біблійну мову, можна назвати пророчицею, другу — блудницею. — Попельський записав на дошці обидва слова. — Це були їхні професії. Ворожка й повія. Гебрайською, відповідно, нбй’х і звнх. — Він дописав біля польських слів їхні відповідники נביאה та זונה. — Якщо ми полічимо значення цих гебрайських літер, здогадуєтеся, пане начальнику, скільки вийде?

— 68? — тихо запитав Коцовський.

— Саме так, гематрії обох слів становлять 68, — Попельський обтрусив долоні від крейди. — Отож, злочинець замордував двох жінок, чиї імена й професії мають гематрію 68. Чому? Цього я не відаю. Але знаю одне: мушу йти до бюро реєстрації населення й переглянути прізвища всіх мешканців нашого міста. Відразу ж відкину з поміж них ті, чия гематрія більша, ніж 100. А їх величезна кількість... А потім полічу значення усіх приголосних у тих прізвищах, які залишаться. Якщо в мене вийде 68, я перевірю професію цієї людини й тоді зателефоную до рабина Шацкера. Запитаю в нього, як це слово перекласти гебрайською. Коли полічу літери в гебрайському відповіднику професії й отримаю гематрію 68, — він гепнув кулаком об дошку, — матиму нову жертву! У вас будуть ще якісь зауваження, начальнику?

— Не зауваження, а розпорядження, — пихатий тон Коцовського контрастував з його невпевненим поглядом. — Ідіть завтра до мого секретаріату. Із самого ранку! Панна Зося випише вам уповноваження до Бюро реєстрацій населення! До роботи!

III

Пан Вацлав Круль, нічний портьє, котрий працював у відділі V-a Міської управи королівського столичного міста Львова, що на вулиці Рутовського, саме готувався, як завжди, повечеряти у своїй службовій кімнатці, як почув різке дзеленчання дзвоника біля вхідних дверей. Круль глянув на годинника, зрозумів, що зараз дев’ята вечора й вирішив, що о цій порі тут не повинно бути жодного відвідувача. Може, йому причулося? Старий запхнув вказівні пальці до вушних раковин і поворушив ними. Належало бути чуйним і прочистити вушні канали на випадок, якби звук повторився. Воно ніколи нічого невідомо, може, це якийсь п’яниця дзвонить задля розваги, а може, керівник адміністрації бюро хоче перевірити пильність свого персоналу? Прислухався. Тиша. Полегшено зітхнув. Мабуть, усе-таки причулося. Заходився коло свого улюбленого заняття, яким завжди розпочинав чергування, тобто взявся маленьким ножиком з бакелітовою ручкою чистити яблуко, коли дзвоник задзеленчав удруге. У портьє Вацлава Круля не було більше жодних сумнівів, що дзвонять до парадних дверей.

Старий поправив мундир і пасок на череві, насунув міцніше кашкета і, побризкуючи ключами, пошкутильгав до входу. Відчинив маленьке заґратоване віконце й на тлі кафедрального собору вгледів кремезного чоловіка із синцями на обличчі, який мовчки простягнув йому якийсь документ.

Круль двічі перечитав його. То було уповноваження, підписане начальником слідчого відділу Воєводської комендатури поліції. Пред’явник цього листа міг о будь-якій порі користуватися архівом бюро реєстрацій, а крім того, вимагати допомоги в усіх працівників вказаної установи. То була перепустка, якої Вацлав Круль ніколи не бачив протягом семи років роботи в цьому місці. Але найвагомішим аргументом було обличчя прибульця, яке портьє враз собі пригадав.

— Добривечір, пане Попельський, — він розчахнув перед Едвардом двері. — Перепрошую, жи так-во на прізвище, али ни знаю звання...

— Доброго вечора, — відказав пізній відвідувач і кривувато посміхнувся. — А, це ви, пане Круль! То ви тепер тут працюєте? Скільки ж це років минуло?

— Та вже буде сім, — Круль зачиняв двері за Попельським. — Ви щойно почали працювати в слідчому відділі, коли я ногу зламав. Лежав-им на Піярів, доки си не зросло... Криво та й криво, але все-таки... А потому тут посаду дістав. Добра! Державна! Ну, але чим можу допомогти, пане... Ни знаю звання...

— Пане Круль, мені сорок чотири роки, — усміхнувся Попельський. — І я досі рядовий... Звертайтеся до мене «рядовий Попельський»!

— Як це? — в очах портьє було безмежне здивування.

— Мені потрібен список осіб, котрі користувалися адресними книгами протягом останніх десяти років, — Едвард витягнув сигарету. — Допоможете мені, чи краще подзвонити до когось із працівників архіву...

— Можете й самі подивитися в архіві... — Круль не міг отямитися від несподіваного вечірнього візиту й дивних слів Попельського. — Дайте мені уповноваження, а я скопіюю для шефа. У нас все тіпес-топес[47], пане...

— Рядовий, — Попельський закурив сигарету.

Круль недовірливо глянув на співрозмовника й попровадив його до архіву. За мить Попельський уже переглядав каталог. Відшукав у ньому спершу список видач, який, згідно з анотацією на каталожній картці, повинен був знаходитися в кабінеті архіваріусів, у заскленій шафі номер VIII. Подавшись туди, Едвард справді знайшов там течку. На ній виднів каліграфічний напис: «Реєстр видач адресних книг».

Попельський витягнув штатника й свого «Вотермана», зняв піджака й сів за столом, що належав, як повідомив йому Круль, панові Лопушнякові. Детектив скористався не лише робочим місцем, але й службовим одягом, який висів поруч на гвіздку. На плечі накинув тіснуватий халат, на руки натягнув нарукавники, а на голову насунув козирок. Захистивши себе таким чином від пилу й різкого світла, він клацнув вимикачем лампи з абажуром у формі тюльпана й почав ретельно переглядати реєстр видач адресних книг. Ця праця так його поглинула, що Попельський навіть забув про те, що сталося з ним у помешканні Шанявського, куди він радісно помчав, щойно завершилася нарада на Грюнвальдській.

Він відразу збагнув, що в реєстрі не зазначено працівників архіву, котрі, як прочитав Попельський у правилах, лише заповнювали формуляри, а ті раз на місяць викидали до макулатури. Отож список складався виключно з осіб з-поза установи. Їх було двісті п’ятдесят. Виписування прізвищ зайняло в Попельського понад дві години.

Першим кроком у відборі цих людей, як вирішив Едвард, мало стати їхнє проживання на Задвужанській. Тож він подався до головного приміщення архіву, де розшукав адресу кожного із двохсот п’ятдесяти позичальників. Близько другої ночі він важко сів у кріслі й, усупереч забороні, закурив сигарету. Похмуро втупився у список. Лише біля одного імені, Антоній Білик, значилося: «З., 62, кв. 7». А поруч видніло «†1927», тобто ця людина померла у 1927 році.

Немає більше Антонія Білика, мешканця Задвужанської, який переглядав колись адресні книги. Більше немає.

— Немає в мене більше панни Шперлінг, — мовив балетмейстер Шанявський. — О п’ятій приїхала екіпажем і забрала всі свої речі.

— А просила, може, щось переказати?

— Вона нічого не сказала.

Розчавив недопалок. Так, він лише рядовий. Овідій мав рацію, коханець і рядовий схожі один на одного. Перший помирає від туги на чатах біля дверей своєї коханої, другий охороняє табір. Обидва ладні податися на край світу, аби здобути те, чого прагнуть. «А я вбачаю ще одну схожість, — думав Попельський, — між солдатом і коханцем. Перший, бачачи смерть товаришів по зброї, втрачає віру у вітчизну; закоханий, зазнаючи смерті почуття, перестає вірити в кохання. Але ж я після смерті Стефанії небагато в що вірю, і в коханні я далеко не новобранець — жодне розчарування мене не пригнітить, я не плакатиму й не розводитимусь над своїм нещастям, нап’юся нині горілки й візьму якусь шльондру в подорож салон-вагоном до Кракова. А завтра вранці протру заспані очі, розтулю склеєні губи й прикладу лід до болючих скронь. І лише криво всміхнуся до свого відображення в дзеркалі, коли голитимусь. Я досвідчений солдат. Ніщо мене не розчарує».

Усупереч своїм запевнянням, Едвард підніс слухавку й уже вкотре набрав номер Шанявського.

— Доброго вечора, — мовив, почувши протяжне заспане «алло-о-о».

— Не повернулася, — загув удалині голос маестро.

Попельський поклав слухавку.

Наступні п’ять годин він просидів над реєстраційною книгою 1880 року. Звіряючи постійно прізвища з таблицею гематрій, він відразу відкидав ті, що містили літери «н», «с», «п», «р», «ш» і «т», натомість виписував ті, що складалися з решти літер і буквосполучень. Тоді підраховував їхні гематрії. О шостій годині йому хотілося все покинути. Ще через дві Попельський збагнув, що переглянув заледве половину прізвищ лише з одного року. Якщо він хоче дійти до поточного року, швиденько порахував він подумки, йому доведеться просидіти тут сто днів.

Коли перші працівники прийшли до архіву, то застали в кімнаті незнайомого чоловіка. Їх це анітрохи не здивувало, бо про нічного відвідувача їм повідомив портьє. Набряклі повіки детектива були заплющені, а вкрите синцями обличчя спочивало на розгорнутій реєстраційній книзі за 1880 рік. Спокійний, глибокий подих легенько ворушив сторінки. Рука з масивною каблучкою лежала на знятій з важелів телефонній трубці, звідки долинали тихі одноманітні сигнали. Пальці другої руки стискали вишукану дорогу ручку, перо якої торкалося відкритого записника.

Молодший архіваріус Юзеф Лопушняк підійшов до свого столу, зайнятого сплячим Попельським. Зазирнув до нотатника. Поміж гебрайських літер і стовпчиків цифр видніли слова. «Хая Лейбах, гематрія 68, зареєстрована в книзі за 1880 рік, пізніше вже ні. Що з нею трапилося? Жива?»

Лопушняк, якого Круль повідомив про обов’язок всіляко допомагати детективові, вирішив це зробити, не розбудивши відвідувача. Окрім того, його письмовий стіл був зайнятий прибульцем, тож працівник опинився без свого робочого місця. Він переписав нотатку й за годину вже знав відповідь на запитання Попельського. Вона здивувала його самого. Лопушняк помчав до прес-архіву. Переглянув декілька газетних підшивок і здивувався ще більше.

IV

Службовець Юзеф Лопушняк працював у бюро реєстрації населення понад два роки й від самого початку діяв на нерви начальникові, пану Владиславу Соммеру. Причина полягала аж ніяк не в занедбуванні доручень начальства, а навпаки, у їхньому негайному й бездоганному виконанні. Така працьовитість заслуговувала на похвалу, якби, впоравшись із завданням, Лопушняк займався тим, чим решта його колег, тобто читав газети чи дискутував про політику. Алє йому це швидко набридало, тож він покидав товариство й починав нишпорити архівом. Результатом його пошуків завжди було те, що Лопушняк знаходив якісь недоліки, котрі вимагали виправлення, чи пропуски, що їх треба було заповнити. У перший же місяць він зауважив, що досі каталог провадився абияк. Ретельний службовець вирішив це змінити й виконав обіцянку. Через рік напруженої праці каталог став зразковим — Лопушняк обладнав його системою відсилань до різних підкаталогів, у яких додав копії карточок.

Пана Соммера так втішила ретельність нового працівника, що він вирішив поклопотатися про премію для нього. І тоді трапилося дещо несподіване, а шеф довго проклинав свою доброту й турботу про неоперених підлеглих. Бо керівник відділу V-a магістрату, пан Росинкевич, кисло зауважив, що коли новий працівник відшукав такі порушення, то досі справи в архіві велися казна-як. І що він, Росинкевич, відтепер категорично вимагатиме, аби в річних звітах подавався перелік нових вдосконалень і покращень. Почувши таке, пан Соммер примусив решту працівників виконувати додаткові обов’язки, у результаті чого молодого архіваріуса всі негайно зненавиділи. Його оточувала подвійна зневага: не лише шефа, якому доводилося контролювати всі понаднормові завдання, а й колег, котрим довелося покинути газети, спорт і політику та упорядковувати старі акти й записи. Ретельного Лопушняка ця атмосфера у відділі аж ніяк не збентежила, оскільки тепер він користувався підтримкою начальника й міг сміливо очікувати змін на краще у своїй кар’єрі. Крім того, його пристрасть до порядку була настільки палкою, що архіваріус не звертав найменшої уваги на перешкоди, які могли б йому завадити в класифікації, виправленнях та покращенні існуючої системи. Тож не дивно, що побачивши запитання, занотоване в записнику Попельського, і переконавшись, що через тимчасову втрату робочого місця він не зможе того дня ефективно працювати, Лопушняк вирішив полегшити завдання поліцейському, змученому нічними пошуками. До того ж, його підохотило приховане бажання участі в заплутаному слідстві, про що службовець, палкий любитель детективних романів, якому попри бажання, не судилося стати юристом, мріяв з дитинства.

Побачивши тепер недовіру й подив, які бриніли в питаннях Попельського, котрий уже зовсім прочумався від сну, Лопушняк відчув неабияку гордість. Це було йому найбільшою нагородою.

— Хая Лейбах, юдейської віри, донька Майєра, власника шинку, та Ройзи, народилася 1860 року в Коломиї, — затинаючись, читав Лопушняк, ледь збентежений пильним поглядом Попельського й напівмороком, що панував у підвалі, куди, помітивши різке вранішнє сонце й надмірне зацікавлення решти працівників архіву, затягнув його детектив. — У 1882 році її адоптувало подружжя Адама та Валерії Литовських зі Львова. Названий батько був шевцем і невдовзі помер. Відтоді Хая Лейбах звалася Ганна Литовська.

— Дуже дивним мені видається вдочеріння двадцятидворічної жінки! — вражено мовив Попельський.

— О, у наших книгах є ще химерніші справи. Це вдочеріння є, я б сказав, абсолютно типовим, оскільки стосувалося особи юдейської віри, яка найімовірніше хотіла офіційно змінити національність. Її названі батьки наділили дівчину польським ім’ям та прізвищем, римо-католицьким віросповіданням, а самі, певне, отримали за це кругленьку суму. Вік Хаї Лейбах цілковито звільняв їх від обов’язку опікуватися нею.

— Скажіть, а в адресних книгах є якісь дані про життя Ганни Литовської?

— Звичайно, — Лопушняк аж засяяв. — На підставі наших книг та завдяки різним підкаталогам можна створювати детальні життєписи львів’ян. Отож, Ганна Литовська від 1882 до 1885 року мешкала на Кульпарківській. У графі «професія» зазначено: «актриса». На жаль, мені невідомо, у якому театрі вона виступала. Маленькі театральні колективи й мандрівні трупи, на превеликий жаль, нехтували розпорядженням австрійської влади, які стосувалися ведення особових справ своїх членів. У звітах великих театрів прізвище Литовська не з’являється взагалі, немає й жодного подібного... — Лопушняк перевів подих, збираючись повідомити важливу інформацію. — У 1885 році Ганна Литовська виходить заміж у Львові. Її чоловіком став граф Антоній Бекерський, російський підданий, власник маєтку в Єдлянці біля Любліна. Подружжя Бекерських оселилося у Львові на вулиці Сикстуській. У 1888 році в них народився єдиний син, Юзеф-Марія Бекерський. Через два роки вони повернулися до Єдлянки...

— Повторіть, що ви сказали! Це неймовірно! — Попельський схопився за голову.

— Те, що вони жили у Львові? — архіваріус глянув на детектива й стенув плечима. — Немає тут нічого неймовірного. Імператорсько-королівський закон від 1798 року, відомий під латинською назвою «De matrimonium cum embus extraneis contraete[48] дозволяє так званий Dulgung, тобто проживання іноземця, який...

— Повторіть! — Попельський підхопився з місця й шарпонув Лопушняка за хирляві плечі. — Як зветься їхній син?

— Юзеф-Марія Бекерський. Народився 1888 року, нині власник маєтку в Стратині, Рогатинський повіт.

V

Запряжений в екіпаж кінь неохоче цокав копитами по бруківці вулиці Сикстуської. Полудень, коли львівська спека робилася нестерпною, ще не настав, але задуха вже лягла на місто, і з утомленої тварини клаптями спадала піна. Пасажир екіпажа поводився не так, як більшість львів’ян: замість охолодитися під час їзди струменем повітря, наказав трохи опустити дашок, а замість того, щоб насолоджуватися раннім літом, надяг такі темні окуляри, що на думку візника міг бачити не далі кінчика власного носа.

Та попри те, що крізь свої чорні окуляри Попельський бачив цілком добре, він не збирався милуватися величною будівлею поштамту, яку екіпаж саме проїжджав. Навпаки, вирішив зосередитися виключно на власних думках і, не бажаючи після останнього злощасного нападу епілепсії ризикувати й наражатися на випадкові відблиски, повністю опустив дашок візка. Не міг дозволити собі відволікатися на сторонні речі, тепер, коли відчував смак помсти, коли вітав мить справедливості. Думки Попельського були такі самі похмурі, як морок усередині екіпажа. Вони перетворювалися на важкі й сповнені ненависті речення, які за намірами Едварда повинні були з’явитися в пресі й знищити його ворога.

Попельський витягнув записника і, не зважаючи на погойдування й підстрибування екіпажа, які Едвард відчував на своїй незагоєній спині, нотував влучні фрази.

Попельський закрив записника й глибоко замислився, як краще використати інформацію, отриману за допомогою архіваріуса, пана Юзефа Лопушняка. Звичайно, можна було б знищити Бекерського завдяки ліберальній і навіть націоналістичній пресі, бо ж граф вочевидь і тут нажив собі ворогів, для яких його лист буде просто подарунком. Та чи може він, Попельський, так вчинити? «Ким я стану? — думав Едвард. — Звичайним донощиком, дрібним падлюкою, який, сховавшись у криївці, стріляє з рогатки, а тоді хихоче від задоволення, бо набив комусь ґулю! Людина честі так не вчинить! Але хіба псевдограф Бекерський був людиною честі, коли напав на мене зненацька з ордою своїх російських собак, а потім познущався й принизив?! Та з іншого боку — невже із тварюкою треба поводитися негідно лише тому, що він потвора?! Невже навіть найогидніший суперник не заслуговує на повагу бодай тому, що це право кожної людини?».

Не розв’язавши цієї етичної проблеми, Попельський висів з екіпажа біля Єзуїтського саду і вбіг до квартири. Служниця Ганна відчинила йому й багатозначно кивнула на двері кабінету. З кухні линув запах кави й дріжджового пирога, у ванній булькотіла вода. Ці приємні звуки й аромати не приспали чуйності Попельського. Очі Ганни промовляли: «У кабінеті на вас чекає хтось чужий».

Едвард розчахнув двері так рвучко, що портьє Вацлав Круль, який сидів за його письмовим столом, аж підстрибнув. Проте миттєво заспокоївся й ледь скоса глянув на господаря кабінету. Гість вочевидь аж нетямився від обурення. Його впертий, нахабний погляд і вишкірені в гримасі зуби зі срібними коронками, не віщували нічого хорошого.

— Добридень, пане Круль, — мовив Попельський. — Хіба це гарно, отак займати місце господаря за письмовим столом? Крісло для моїх відвідувачів ондечки! — І він показав рукою на великий фотель, оббитий зеленим плюшем.

Нічний портьє не озвався жодним словом. Попельський напружив м’язи так, що цей рух болісно озвався в спині. «Ця людина явно має погані наміри, а в мене все болить. Чи здатен я з ним упоратися? Де мій пістолет? Чи нічний портьє має достатньо сил, щоб убити? Хіба працівник архіву може вбити? Забити цвяхом стару смердючу ворожку й задушити жидівську шльондру?».

І враз Попельський зрозумів помилку, яку зробив, прийшовши до архіву. Тепер треба було неодмінно це виправити. Мусив отримати від Круля відповідь на питання, яке не давало йому спокою від ранку.

— Будь ласка, сидіть за моїм столом, — почав він спокійним голосом, умощуючись у кріслі. — Ви мій гість, а гості повинні сидіти на почесному місці. Може, вип’єте кави чи лимонаду...

— Я ни є ваш гість, — в очах Круля згасли зловісні вогники. — Прийшов-им, аби вас збештати[51].

— Чому? — щоб приховати зніяковіння, Попельський простягнув старому портсигар, але той заперечно похитав головою.

— Я чулувік простий, — Круль поклав на стіл уповноваження Попельського. — Я вам пувірив на фест. А ви мине збайдурили[52]! Півгодини тому дзвонить телефон, і пан Соммер мині каже про ваш правдивий документ, кутрий рихтик приніс якийсь пуліцай. А це, — посунув він столом аркуш паперу, — фальшивка. А ви більши ни пуліцай. А я повірив-им. Мине можуть на збитий писок з руботи викинути! Сім років пропрацював-им! Через вас!

Попельський подумки проклинав свою розсіяність, яку міг назвати, швидше, сліпим математичним інстинктом. Саме він спричинявся до того, що його розум миттєво реагував, щойно натрапляв на графічний або звуковий відповідник будь-якого числа. Навіть, якщо Попельський думав про те, що його найдужче захоплювало, тобто про улюблених античних авторів чи принади жіночого тіла, варто було побачити на вивісці чи почути якийсь числівник, й Едвард негайно несвідомо зосереджувався на ньому. Тепер це була кількість років, які Круль пропрацював у магістраті. При цьому Попельський цілковито забув, що хотів запитати того про певну важливу річ. Так чи сяк, портьє треба було чимсь задобрити.

— Перепрошую, пане Круль, — Попельський схилив голову, — і запевняю, що ніхто вас не звільнить з роботи. Це моя провина, я вас ошукав, але ви не винні в тому, що не помітили підробки. Адже раніше ви нічого схожого не бачили! Зате знали, хто я такий. От і повірили мені. Саме так я все поясню вашому начальникові, пану Соммеру. Іще нині. Отож не переймайтеся, пане Круль. Вип’єте кави або лимонаду? Може, сигаретку?

— А відки я знаю, жи то ни голодні кавалки[53]?! — портьє різко підвівся. — Я свій гонор маю. Я ни ошуканець, як ви.

І тоді Попельський пригадав собі, про що хотів довідатися із самого ранку від свого співрозмовника.

— Ви можете дати мені ляпаса, пане Круль, і таким чином мене покарати! — Попельський підхопився й сперся долонями об стіл. — Ну, сміливо, бийте в морду! Не бійтеся! Але перш ніж ви це зробите, скажіть мені дещо. Це може бути неоціненним для мого слідства. Я співпрацюю з поліцією як консультант! — Спантеличений портьє подивився на обклеєну пластирем щоку свого співбесідника, яку той йому підставляв, а тоді важко сів і простягнув руку до портсигара. — Коли я прийшов до архіву, то передусім мав у вас дещо запитати, — із ніздрів Попельського вирвалися два снопи диму. — Я збагнув це сьогодні вранці, коли вас уже не було. Я проваджу певне розслідування. Мушу дізнатися, чи реєстраційні книги переглядав якийсь математик, чи ні. Шукав, як дурний, когось поза архівом, хто брав би книги з вашого відділу... Витратив цілісіньку ніч на ялові пошуки. Мені й на думку не спало цілком очевидне припущення, що поміж чиновниками є той, хто міг би позичати книги потай, без формуляра! А навіть, якби він і заповнив формуляр, то їх однаково викидають до макулатури! Працівник архіву, пане Круль, який знає математику! Скажіть мені, чи є у вас такий?

— Ну, та певне, — портьє примружив очі від диму. — Був такий. Пан Леон Буйко. Він муїй Казі, дочці, значить, уроки давав. Мала ніяк ду рихметики гулуви ни мала...

— А він дуже вбогий? Сім’ю має? Мусить підробляти уроками? — запитав Попельський, пригадавши собі епітет «бідолаха», яким Байдикова окреслювала свого коханця.

— Ну, та бідний він був потому, як си звільнив... Ніхто ни знаї, чого він так зробив...

— Він самотній?

— Так, холостяк.

— Жид?

— А де там... Ви коли чули, жеби мехідрис[54] називався Буйко? То наш... Поляк, значить...

— І найважливіше, — Попельський перевів подих. — Де він мешкає?

— А на Садовницькій.

— На Садовницькій, кажете, на Садовницькій... — вена на шиї Попельського почала пульсувати.

Таке траплялося завжди, коли він відчував наближення розгадки, за мить у його розумуваннях відбудеться злам, і все стане зрозумілим і чітким.

— Де це? — прохрипів він.

— Перепрошую, що мимоволі підслухала, — з вітальні почувся голос Леокадії. — Віднедавна Садовницька офіційно зветься Задвужанська.

Попельський влетів до вітальні, мов вихор. Леокадія, вбрана в хатнє плаття, переглядала «Модну пані». Едвард схопив її в обійми, підніс догори й закружляв із кузиною на руках. Її порожевіле після ванни обличчя пахло кремом. Цілуючи Леокадію в обидві щоки, Попельський уловив легенький аромат тальку.

— Дякую тобі, люба Льодзю! Мені дуже допомогли твої знання львівської топографії!

Ледь спохмурнілий Вацлав Круль стояв на порозі вітальні, готовий піти, і зневажливо дивився на пару, що обіймалася. Леокадія весело сміялася. «Воно й не дивно, що весь Львів каже про них, буцім вони живуть на віру», — подумав нічний портьє.

— А можи, мині би теж належалося «дякую»? — знехотя буркнув він і пішов, не попрощавшись.

VI

Едварда Попельського розбудило веселе щебетання Ренати. «Певне, говорить по телефону з якоюсь подружкою, — подумав він у напівдрімоті, — мабуть, тією жвавою блондинкою, з якою вона мешкала. Певне, домовляються про ménage à trois. А хто в головній ролі? Я сам! Це шаленство, коли тебе вшановують водночас дві жінки!».

Відчув сильне збудження, а за мить — таку саму сильну відразу до самого себе. Лежав у власному ліжку, а в щебетанні, котре долинало з передпокою, упізнав голос рідної дитини.

Підвівся на ліктях і роззирнувся кабінетом. Погляд помандрував по корінцях книжок за скляними дверцятами величезної книжкової шафи. Це повернуло його до дійсності. Сонні любовні марення зникли. Енциклопедії Брокгауза й Оргельбранда були, наче гімн на честь людського розуму. Солідні, оправлені в темні палітурки томи «Thesaurus Linguae Latinae» розповідали йому про безсмертя духовного світу, куди він потрапив, перетнувши поріг станіславівської класичної гімназії. Про найважливіше нині завдання нагадували невеликі підшивки «Deutsche Schachzeitung»: на їхніх корінцях палітурник витиснув шахівницю, що скидалася на магічні квадрати. Так думка про палкий ménage à trois зникла під впливом повіву холодного розуму. Аполлон переміг Діоніса.

Попельський устав з ліжка. Тонка шовкова піжама була мокрою від поту. Вологою очною пов’язкою витер голову, розсунув штори й відчинив вікно. Та в кімнаті не стало прохолодніше, а зміна полягала хіба в тому, що до приміщення вдерся сморід переповненого смітника, розжареного на сонці толю, упереміш із ароматом акації, яка розквітла на подвір’ї.

Попельський випив склянку холодної м’яти, накинув на плечі халат і вийшов до передпокою. Пригорнув Риту, яка стрибала й кружляла, мов дзиґа. Подих малої пахнув льодяниками. Едвард поцілував Леокадію в щоку, вдихнувши її теплі ванільні парфуми. Тоді цмокнув у руку служницю Ганну Півтораніс, від якої линув запах пирога й крохмалю.

Такою поведінкою він хотів приглушити занепокоєння, котре мучило його від самого пробудження, коли голос своєї дитини він переплутав із голосом Ренати Шперлінг.

— Ідіоте, — сказав він собі у ванній, зішкрябуючи бритвою колючу щетину, — зараз ти підеш до підозрюваного, на чию провину вказують аж три речі. Любу Байдикову вбив її коханець, математик, що мешкає на Задвужанській, і якого вона називала «мій бідолаха». Ним може бути Леон Буйко. Далі: він працював у відділі реєстрації населення й міг там безперешкодно переглядати книги в пошуках осіб із гематрією 68. Ти семимильними кроками наближаєшся до вбивці! Зосередься на цьому! Не думай про акробатичні трюки жидівської шльондри, яка перетворила тебе в ліжку на покірну маріонетку!

Останні слова схвилювали його так сильно, що він натиснув пальцем на опух на обличчі. Біль просвердлив щоку і ясна.

«Так мені й треба!», — подумав Попельський. Сів на краєчку ванни, важко дихаючи. Ладен був убити кожного, хто назвав би Ренату Шперлінг «жидівською шльондрою».

Попельський поснідав без апетиту, тоді старанно одягнувся. Убрав нового костюма й кремову сорочку, котру будь-який прихильник традиційних білих сорочок і целулоїдних комірців, що їх слід було носити незалежно від погоди й пори року, вважав би неймовірно екстравагантною. Розстебнув два верхні ґудзики й комір сорочки виклав поверх піджака. Не переймався тим, що у вирізі видніло скуйовджене волосся на грудях. Може, воно й справді виглядало нескромно, можливо, як казала Леокадія, це було ознакою паризьких сутенерів та інших шахраїв, проте ніщо не примусило б його вийти на львівську спеку із шиєю, стиснутою вузлом краватки. Крім того, він не був певен, чи не доведеться застосувати до Леона Буйка силу, у цьому випадку будь-який незручний одяг міг стати зайвою перешкодою. Із шухляди письмового столу витягнув браунінга, який важко ліг у внутрішню кишеню його піджака.

Виходячи з помешкання, підійшов до телефонного столика. Підняв трубку й прислухався до протяжного сигналу.

— Телефон справний, — озвалася з вітальні Леокадія. — Запевняю тебе, вона не дзвонила. Такі, як вона, ніколи не дзвонять. А коли до них телефонує якийсь закоханий дурень, то хвицяють ногами, регочуть від утіхи й показують на мигах подружкам: оце-то сміхота!

— Спасибі за цікаву інформацію, — Попельський роблено посміхнувся. — Тільки зроби ласку й поясни мені, хто тут до кого дзвонить, бо я нічого не збагну. Але зроби це пізніше, бо зараз у мене немає часу вислуховувати твої здогадки...

Вийшов, тихо зачинивши двері. І лише на сходах разом із голосним «Курва його мать!» вилив свій гнів на злостиву кузину.

Була четверта пополудні. Над містом розливалася спека. Біля поштамту Попельський узяв екіпаж. Повіз повільно рухався вулицею Коперника до Воєводської комендатури. Там Едвард наказав візникові почекати, вийшов і за кілька хвилин знову сидів під опущеним дашком. Роздер конверта, який узяв на прохідній, і прочитав інформацію, про яку вчора ввечері попрохав, зателефонувавши Юзефові Лопушнякові:

Наказав їхати вулицями Потоцького й На Байках, а тоді зупинитися на Задвужанській метрів за сто від кам’яниці під номером 25. Це був будинок, відокремлений від вулиці залізним парканом і зеленими кущами. Перед ним росли два високі дерева, які затінювали вікна на першому й другому поверсі. На травнику гладка служниця в лляній сорочці без рукавів розвішувала на мотузку випрану білизну, показуючи неголені пахви. Попельський якусь мить придивлявся до неї й слухав куплета, що його надтріснутим від надміру алкоголю й тютюну баритоном наспівував якийсь пожилець першого поверху.

Розплатився з візником, швидким кроком подолав відстань, яка ділила його від воріт й опинився в приємній прохолоді старого будинку. Перед ним бігли сходи, ліворуч засклені двері вели на подвір’я, оточене цегляним непотинькованим муром. Усе докладно оглянув. Тоді піднявся нагору. Квартира номер 14 була на останньому поверсі. Діставшись туди, Попельський кілька хвилин постояв, спираючись на поручні й важко дихаючи. Доведеться ще раз спуститися вниз, щоб перевірити, чи Буйко не вислизне у вікно, глянувши випадково у вічко й перелякавшись.

Швиденько збіг сходами на подвір’я й глянув угору. Із полегшенням збагнув, що з вікон останнього поверху не можна вийти на дах. Під час цих оглядин його зачепила недовірлива служниця, питаючи: «А то ду кого?». Едвард збув її непривітним бурчанням і знову піднявся до дверей Буйка. Зняв піджака й капелюха, проте це не надто його прохолодило. Він був весь мокрий. Нова сорочка просякла вологою, піт стікав під пов’язкою на спині. Попельський зціпив зуби й підійшов до дверей. Едвард не бавився в дотримання поліційних норм. Згідно них він не повинен був сам заходити до помешкання підозрюваного.

Попельський більше не був і водночас досі не став поліцейським. Натиснув клямку, а коли двері не подалися, голосно постукав.

Відчинив невисокий, огрядний чоловік у потертому халаті, який, здавалося, був його єдиним верхнім одягом, коли не рахувати шкарпеток із гуцульським візерунком. Побіжно глянувши на худі литки підозрюваного, обрезклі щоки й чимале черево, Попельський зрозумів, що не потребуватиме браунінга, аби застосувати силу й приборкати імовірний опір Леона Буйка, якщо перед ним справді був він.

— Добридень, — увічливо привітався Едвард. — Я маю приємність розмовляти з паном Леоном Буйком?

— Приємність чи навпаки неприємність, — пирхнув чоловік у халаті й нервово підтягнув шкарпетку, — ви зможете відчути лише під час розмови або ж після неї...

Добір слів свідчив про те, що пожилець чотирнадцятої квартири був людиною освіченою. Попельський відчув сильне роздратування. Рани на спині пекли, зламаний ніс набрякав, втягуючи пилюку й гаряче повітря помешкання. Подумки послав до біса вишукані манери. Не мав часу на ґречні розмови й перепросини. Рвучко вперся долонею в груди співрозмовника. Під пальцями відчув вологу спітнілу шкіру. Штовхнув так сильно, що чолов’яга втратив рівновагу й простягнувся на підлозі. Попельський швидко зачинив двері зсередини, а ключа сховав до кишені.

— Ґвалт! — зарепетував заскочений зненацька чоловік, замітаючи полами халата підлогу.

— Цить! — засичав Попельський. — Не битиму більше, якщо будеш тихо.

Пожилець розкрив рота, щоб знову закричати. І тоді відчув подмух повітря. Щось виросло в нього на підборідді, а солонкавий смак у роті й болюче посмикування свідчили про те, що він, мабуть, прикусив собі язика.

Третього удару Попельський не завдав. Лише схопив лежачого за комір, протягнув тіло метрів зо два підлогою, мов мішок, і кинув під вікном. Поли халата розкрилися й звідти визирнуло тлусте коліно, вкрите рудуватим волоссям. Попельський простяг руку до фіранки й гидливо витер нею долоню.

— Мене звуть Едвард Попельський? А вас?

— Леон Буйко, — чолов’яга вимовляв слова повільно, розбризкуючи довкола слину й кров.

— Освіта?

— Доктор філософії й математики.

— Який університет?

— У Росії, Казанський, — Буйко сів на підлозі й приклав долоню до палаючої щоки.

— Яка тема докторської дисертації?

— Однаково нічого не втямиш, ти негіднику! — уже впевненіше відповів математик.

Попельський старанно повісив піджака на спинці стільця, а капелюха поклав на столі, перевіривши спершу, чи там чисто.

За зеленими шибками книжкової шафи видніли корінці книжок. Відчинив дверцята й глянув на них, то були дешевенькі видання польської та зарубіжної класики. Генрик Сенкевич, Болеслав Прус, Віктор Гюго, Анатоль Франс. З наукових видань були хіба що російський атлас анатомії людини й двотомна енциклопедія Брокгауза. Жодної математичної праці, жодної Біблії.

Зачинив шафу й зайнявся письмовим столом. Відкрив його й висунув горішню шухляду. Там була звичайна преса: «Слово польське», «Хвиля», «Ранкова газета», а також журнали «Львівські музичні й літературні новини», «Світанок», «Вірний Львів». Уважно їх переглянув.

І раптом обличчя його спалахнуло. Між газетних сторінок визирали маленькі карточки з якимись математичними обчисленнями й формулами.

Напружив м’язи. Треба опанувати ейфорію, втишити сурми перемоги, котрі волали: усе вірно, перед тобою той, кого ти шукав! Цеп чоловік заховав обчислення серед газет, аби вони не кидалися в очі під час побіжного обшуку! Що тобі ще потрібно? Хіба він не схожий на збоченця, який трахає сифілітичних бабел? Давай! Приведи його до Грабовського на мотузку, а тоді повернися до свого кабінету в поліції, до справжнього життя! Чи, може, ти хочеш переконатися? Хочеш відшукати гебрайські написи й магічні квадрати?

Попельський витер лоба, насупив брови й грізно глянув на Буйка.

— Я тебе про дещо запитував!

— Узагальнення однієї теореми Єгорова, — Буйко хибно зрозумів його погляд і прикрився халатом, наче то був панцир, здатний захистити від ударів, які от-от мали посипатися на його тіло. — Це тема моєї дисертації.

— Вона стосувалася конвергенції функцій?

— Ви математик? — запитав здивований Буйко.

— У моїй голові самі лише числа й трупи, — відказав Попельський. — Я більше ніж математик. Я поліцейський.

Роззирнувся приміщенням. Воно було доволі просторим, утриманим в чистоті й порядку. Вочевидь виконувало функції кухні й кабінету. Про перше свідчили раковина, примус, дошка для різання хліба на столі й буфет, про друге — письмовий стіл та книжкова шафа. Два вікна виходили на подвір’я, одне на травник і дерева перед будинком. Двері, закриті дещо пошарпаною портьєрою, явно провадили до іншої кімнати. І ці двері Попельського занепокоїли.

Поманив Буйка пальцем, і коли той важко підвівся й підійшов, міцно схопив його за плече й пхнув за портьєру. Заплутавшись у важкій тканині, Буйко кілька секунд пробув за порогом приміщення, але його ніхто не вдарив. Ніхто не чекав, причаївшись, доки портьєра випнеться, аби напасти на чужинця. Найпевніше, у кімнаті за завісою нікого не було. Попельський повільно відхилив портьєру.

Зупинився за півметра від дверей і поглядом вивчав невеличку спальню, у якій були масивна й дуже висока шафа, поруч стояв стілець, а посередині — залізне ліжко. Із шафи, майже з-під стелі, похмуро дивився гіпсовий Сократ. Попельський знову схопив Буйка за комір і цього разу пхнув уперед головою до кімнати, а тоді швидко потягнув назад. Так його вчили два роки тому на поліційних курсах у Сарнах. Нічого не сталося, ніхто не зачаївся, припавши до стіни біля дверей.

— Увійдіть до спальні й сядьте на стільці.

Буйко зробив, що йому наказали, а Попельський розпочав обшук кімнати. Зазирнув під ліжко. Лише фанерна валіза. Відкрив її й побачив брудну білизну. У шафі переглянув якийсь досить потертий і поцерований одяг. Передивився вміст полиць, перекладаючи з місця на місце сорочки, які Кілька років тому коштували аж ніяк не дешево. На манжеті однієї з них навіть було вигаптувано монограму «Л. Б.», що робили тільки в першокласних крамницях. Під сорочкою щось зашелестіло. Попельський засунув туди руку й витягнув велику книжку. Відкрив її й перебіг поглядом вигнуті гебрайські літери. Це була гебрайська Біблія. У ній стримів конверт. Попельський намацав слизьку поверхню й вирізані зубчиками краї фотографічного паперу. Вийняв фотографії.

Перш ніж роздивитися гори сала, відвислі груди й тлусті сідниці на знімку, глянув на Буйка. Той скоцюрбився, майже поклавши голову на коліна й погойдуючись на стільці, утупився в підлогу. На його лисині, оточеній ріденькими кучериками, виблискували краплини. Особливо рясно скупчувалися довкола великої волохатої родимки, схожої на чорний острів на голомозому черепі. Обриси нагадали Попельському італійський чобіт. Детектив перевів погляд на фотографії й довго їх вивчав.

— І не соромно вам, пане Буйко, зберігати в Біблії порнографічні знімки? — подряпав нігтем одну з фотографій, на якій, умостившись на канапі, сиділа Люба Байдикова й зальотно позирала в об’єктив з-під маленького капелюшка. Її грубезні, як у слона, ноги, були широко розкинуті, а жирні груди спливали обабіч тіла.

На шафі щось зашуруділо. Попельський підвів голову, але наштовхнувся лише на зневажливий погляд гіпсового Сократа.

— Миші тут у вас шастають, га, Буйко? — підняв руку, наказуючи підвестися. — А тепер назад до кухні! Там собі поговоримо!

Його аж розпирало від ейфорії. Гучно грали переможні сурми. Він намагався їх притишити, бо ці звуки здавалися йому не лише приємними, але водночас принизливими й знущальними.

Таке завжди траплялося з ним перед епілептичним нападом. Ейфорія й епілепсія. Нерозлучні сестри — одна прояснює розум, друга ввергає в безодню.

Буйко сів у кухні на стільці, як і наказав Попельський. Детектив відсунув убік важку друкарську машинку й поклав поруч із нею Біблію. Потім сягнув до шухляди й знову передивився папери, заховані поміж газет. На них видніли математичні розрахунки й формули, які стосувалися послідовностей і теорії чисел. Кільканадцять хвилин він сидів біля столу мовчки й переглядав гебрайський Старий Завіт. Сторінку за сторінкою. Багато слів було підкреслено, на полях громадилися стовпчики й обрахунки чисел, приписуваних літерам. Це були гематричні обчислення.

Сурми грали й замовкали. Попельський підняв книгу й витрусив з неї три аркуші з виписаними на них гебрайськими словами, одне за одним. Вони утворювали квадрати, довжина сторони в яких могла обчислюватися літерами. Один квадрат стосувався Люби Байдикової, інший — Лії Кох, а третій — Хаї Лейбах. Детектив усміхнувся й глянув на Буйка.

— У мене є алібі, — спокійно сказав математик.

— Я заперечу будь-яке ваше алібі, — Попельський закурив сигарету й глянув на портьєру на дверях спальні, котра раптом захвилювалася від протягу.

— Цього алібі ви напевне не заперечите. Сором вам не дозволить.

Чимраз гучніший звук настирливо вібрував у вухах Попельського. Може, це справді віщує напад? Декілька днів тому, після приступу епілепсії у квартирі Шанявського й пам’ятного ранку з Ренатою, він бачив те саме, що й зараз. Авжеж, та самісінька картина: він сидить на стільці в кімнаті, заповненій картками з математичними обчисленнями. Від протягу хвилюється портьєра на дверях. Тріпоче чимраз швидше, доки не здіймається й летить, мов перський килим. Лунає гуркіт. Насправді вся ця сцена виглядала зараз так само. Але у видінні за портьєрою був високий чоловік у котелку. У цьому химерному сні Попельський дивився на Попельського. Зараз, у дійсності, він бачив Ренату Шперлінг. Стояла у дверях й обтрушувала скромну сукенку від грудок гіпсу, що залишилися від розбитого Сократа.

— Вона — моє алібі, — озвався Буйко. — Ти ж не запроториш свою кохану до в’язниці за співучасть?

Запала тиша. Тріумфальні сурми вмовкли.

VII

Попельський підвівся й глянув Ренаті просто в очі. Йому стало цікаво, що побачить у них: зніченість, занепокоєння, а може, звабницьку облуду, удавану принадність. Але в них нічого не було, лише сльози. Рената потупилася.

Знову сів на стілець. Весь спітнів, але не через спеку, чи різкі рухи, які виконував нещодавно, коли тягав Буйка по підлозі й обшукував його помешкання. Піт після фізичних зусиль чи високої температури теплий, а його заливала холодна хвиля. Попельського наче скувало кригою.

— Що ви маєте на увазі, Буйко, — запитав він, повертаючись боком до Ренати, — говорячи про алібі й співучасть? Співучасть у чому, пане?

Буйко широко всміхнувся. Шкіра на його обличчі й голові напнулася й порожевіла довкола плями на лисині.

— Я не вбивав цих жінок, а просто передбачив їхню смерть. Вона закодована в магічних квадратах, які ви, певне, розшифрували, бо як інакше потрапили б до мене? Ви математик! Кому ж іще було б відомо будь-що про когерентні функції? Та... повернімося до справи. Якщо я передбачив смерть цих жінок, то хіба міг не передбачити, що мене запідозрять у вбивстві? Отож я подбав про алібі, яке мені забезпечує панна Шперлінг. Якби ви хотіли це заперечити, довелося б довести, що панна Шперлінг бреше. А якщо ви це доведете, її звинуватять у співучасті. Ви ж бо не хочете, аби панну Шперлінг тягали по судах. Прості логічні висновки, чи не так, mon cher? Крім того, ви не допустите, аби вашу коханку in publico[55] проголосили панночкою легкої поведінки, яка ховається на шафі, побоюючись, що її помітять?

— Про що це він? — Попельський навіть не глянув на жінку, яка продовжувала стояти у дверях. — Яке ж це алібі, панно Шперлінг?

— Весь час я була разом із Леоном Буйком, — чітко проказала Рената, утупивши погляд у підлогу, — весь день 10 квітня й ніч з 10 на 11 квітня, а також день і ніч з 30 квітня на 1 травня.

Це були дати вчинення обох злочинів. Попельський відчував, що його щелепи й досі неначе скуті кригою. Тремтів від холодного поту. Руки дрижали, а підбори черевиків вистукували шалений ритм на дошках підлоги. Він розумів, що за мить Буйко зловтішатиметься його гнівом. Глузуватиме з нього подумки. Кепкуватиме з ревнивого й зрадженого коханця, якому він, Буйко, наставив роги.

Попельському спала на думку єдина можливість достойно вийти із цієї ситуації. Існував простий, радикальний і жахливий метод, аби довести Ренаті, хто тут справжній переможець. Спосіб продемонструвати тваринну перевагу одного самця над іншим. Достатню позначити свою територію сечею й забризкати нею суперника. Підійшов до Буйка, націлився на нього із браунінга й зазирнув глибоко в очі.

— На підлогу!

Коли математик сів на підлогу й важко схрестив по-турецьки товсті ноги, Попельський став на стільці над суперником і розстебнув ширіньку.

— Дивися, що я з ним зараз зроблю, — звернувся до Ренати. — Це мій раб, мій пес!

Але нічого він не зробив. Йому стало зле. Сопучи, як астматик, Попельський повільно зліз зі стільця й сів на нього. Буйко хихотів, Рената Шперлінг дивилася на Попельського. Довго, серйозно й безжально.

— Я закохалася у вас, — тихо мовила вона, — уже давно, ще гімназисткою. Мріяла про ваші сильні руки, ваші вуста. Писала до вас листи, а тоді потайки їх спалювала. Уночі крадькома виходила з дому, щоб постояти під вашими вікнами. Я не могла викликати у вас почуття, не знала, як це зробити. Ви були недосяжним польським професором, а я — сиротою, худою, нервовою єврейською старшокласницею... Я була така самотня в цьому проклятому місті, вчительки мене принижували, подруги з гімназії ненавиділи...

— А тепер ти вже навчилася альковних премудростей, га? — Попельський гірко всміхнувся. — Уже знаєш, що зробити, аби мужчина в тебе закохався? Це неважко. Коли така лялечка, як ото ти, затріпоче віями, чоловіки вже за мить мріють лише про одне: щоб стати твоєю підв’язкою.

— Я розповім вам про свої останні тижні в Страшні, — Рената мовби не чула цих слів. — Граф Бекерський годинами грюкав у двері моєї кімнати. А тоді, знаючи, що я перелякано дивлюся в шпарину від ключа, вдовольняв себе, стогнав і спускав на мої двері. Зустрічаючи мене в коридорі, миттєво витягав своє причандалля й силкувався увіпхати мені в долоню. Того дня, коли зникла його мати, графиня Бекерська, скинув штани, схопив мене за волосся й примусив стати навколішки. Але зганьбити мене не дозволив камердинер Станіслав. Він відіпхнув графа, а я втекла. Тоді російські бандити зв’язали Станіслава, а граф посмугував йому обличчя шпіцрутеном. Того ж таки дня лісник із Пукова таємно відвіз мене мотоциклом до Рогатина. До Львова я дісталася потягом. Там оселилася в Маріанни Столецької на вулиці Лінде. Я товаришувала з нею ще відтоді, як вона перебувала в Стратині як компаньйонка пані графині. У Львові я відшукала вас в університеті, прийшла на лекцію й благала, аби ви знайшли графиню. Але ви відмовилися. Через тиждень я вирішила повернутися до Стратила по свої речі. Від Станіслава, з яким ми часто спілкувалися по телефону, я знала, що нічого поганого зі мною того дня не станеться... У графа відбувалися дводенні політичні збори членів Національної партії, на яких його мали висунути кандидатом у депутати до сейму від львівського округу. Тож я зробила так, як планувала. Дорогою до Стратина зустріла вас на вокзалі в Ходорові. А тоді над річкою трапилося те, що трапилося... Так я жила. Серед болю й ганьби...

— Це неймовірно, ха-ха! — Буйко демонстративно зареготав. — То ви нею над цією річкою оволоділи?

— Я повернулася до Львова, на Лінде, — спокійно продовжувала Рената. — А там одного дня з’явився граф Бекерський. Маріанна Столецька віддавна була його утриманкою. Він відвідував її, коли господині не було. Я не знала про це, доки не побачила його в нашому помешканні. Навіть найближчі подруги приховують одна від одної брудні таємниці... Отож, Бекерський прийшов, був дуже люб’язний, пропонував мені фінансову допомогу. Я перелякалася, втекла й розшукувала вас. Лише ви могли мені допомогти... Знайшла вас у цій жахливій кнайпі, здається в Гутмана, так? Ми пішли до séparé, де мій коханий учитель, пан професор Попельський перетворився на ненависного переслідувача, графа Бекерського. Мій шляхетний джентльмен кинувся на мене й запхнув лапи під сукенку. Що мені залишалося робити? Довелося поїхати на Задвужанську, — вона кивнула на Буйка, — до цієї тварюки...

— Ну-ну, не перебільшуй, люба, — математик вищирився в посмішці. — Не так уже й погано тобі тут було...

— У мене ніколи не було нічого спільного з ним, повірте, він сам перелякався, коли я, щоб захистити себе, сказала йому, що перебуваю під вашою опікою, — Рената анітрохи не підвищила голосу. — Я познайомилася з ним раніше, того дня, коли зникла графиня Бекерська. Він розмовляв із графом, мене теж розпитував про неї. Залишив візитку, щоб я зателефонувала до нього, якщо про щось довідаюся. Ця візитка весь час була в моїй торбинці... Візитка з адресою... Я витягнула її в кнайпі Гутмана... Тоді це була єдина відома мені в місті адреса... Я могла прийти лише сюди...

— Бачите, що може наробити дурна візитка? — Буйко весело реготав, поли халата розкрилися, і він ляскав себе по синюватих стегнах. — От і прийшла залякана дівчинонька, — знущався він. — У розпачі, проте все-таки спокуслива...

— Ця збочена тварюка, — Рената продовжувала вдивлятися в Едварда, — сказала, що дозволить мені переночувати за однієї умови: якщо загіпнотизує мене, і я підтверджу його алібі. Я погодилася. Гіпноз не подіяв.

— Ти спала як забита! — вигукнув Буйко.

— Я провела в нього на канапі одну-єдину безсонну ніч, а вранці повернулася до Маріанни Столецької. Бекерський саме вийшов у якихось справах. Тоді прийшли ви із квітами й перепросинами. А далі вам усе відомо. Романтичний вечір, тоді чудовий ранок у помешканні цього дивака Шанявського, а тоді я, налякана нападом вашої хвороби, знову втекла до цієї тварюки... Куди мені було піти? До Маріанни, яка була графовою коханкою? До вас? Більше я нікого не знала... Про мою дружбу з гімназичними подругами, — вона знущально засміялася, — я вже вам розповідала, зрештою, вони повиходили заміж... Мені треба було десь зупинитися, усе обдумати... Я боялася вас, вашої хвороби, боялася всього світу... І знову сюди прийшла. Він пообіцяв, що більше мене не чіпатиме. Навіть був до мене добрий. Прохав про ще одне алібі. Тепер ви все знаєте... — Вона швидко підійшла до Попельського й поцілувала його в губи. — Не відштовхуй мене, Едварде, — прошепотіла. — Я зроблю для тебе все, що хочеш! Можеш мене взяти навіть тут, у спальні! Я належу тобі, Едварде! Я відмовлюся від цього алібі, але не треба зараз про це! Не хочу зараз думати, хочу лише тебе... Обдарую тебе дечим...

Вона стала навколішки й вдивлялася в нього. Її зелені очі потемніли.

— Учора вранці ти вже мене дечим обдарувала, — озвався нарешті Попельський. — Твій щедрий дарунок — це сифіліс від Люби Байдикової via Леон Буйко.

Рената Шперлінг підвелася, а тоді ледве витягла зі спальні важку валізу. За мить на сходах застукотіли підбори її туфель.

VIII

Попельський відчув, що піт припинив стікати йому по спині. Зняв сорочку, засунув руку під мокру пов’язку й носовичком витер, незважаючи на біль, тверді струпи й рани, які ще не загоїлися. Підійшов до крана й налив собі води. Тоді закурив сигарету й кілька хвилин придивлявся до свого противника.

— Її більше немає, Буйко. Зникло ваше алібі, невідомо де...

— Ще повернеться, запевняю вас, — математик знову загорнувся халатом. — Вони завжди повертаються.

— Не повернеться й не буде жодного алібі, — Попельський сів за стіл. — А тут залишилися ви, із цими магічними квадратами, — постукав по картках пальцем, — які я назвав би трохи по-іншому. Мовою закону це докази вчинення вами злочину, Буйко. Ви вбили Любу Байдикову та Лію Кох, і я вас за це заарештую. І посаджу до цюпи, а там вкину до найтемнішої камери, де кишить від тарганів. І знаєте, що я тоді зроблю? Я залишу вас там надовго, і взагалі не буду вами займатися!

— А що ви в цей час робитимете? — Буйко продовжував посміхатися. — Коли я влаштовуватиму тарганячі перегони?

— Я розшукаю твоє алібі, — Попельський задоволено затягнувся сигаретою. — Знайду Ренату Шперлінг і поговорю з нею. Кількох хвилин мені цілком вистачить. А вона заперечить оцю свою дурнувату лічилку, — Попельський передражнив дівчину тонким голосом, — мовляв, «такого й такого числа я була з паном Леоном Буйком et cetera». А якщо мені недостатньо буде кількох хвилин, аби переконати Ренату Шперлінг, я присвячу цьому декілька днів, можливо, тижнів чи місяців... Але зрештою твоє алібі лусне.

— Дуже вже ти впертий! — математик з якоюсь зловтішною посмішкою теж перейшов на «ти».

— Це невідповідний епітет, Буйко, — Попельський кілька разів крутнув на пальці каблучку. — Дуже невідповідний. А знаєш, яке слово буде найточнішим? Грецьке triops. Воно перекладається «той, що має третє око». Це я. Я не роззираюсь навсібіч, іду лише туди, куди дивиться моє поліцейське око. А воно каже: «Убив математик? Він перед тобою! Замордував збоченець? Збоченець перед тобою! Злочинець надсилав магічні квадрати, у яких зашифрував інформацію про вбитих жінок? У шухляді письмового столу математика знайдено саме ці квадрати! Чого ж тобі бракує? Нічого!» — Едвард перевів подих після свого монологу. — Що ж, одягайся, Буйко, і не намагайся мені тут коники викидати! Пам’ятай, я весь час спостерігаю за тобою своїм третім оком.

— Ти віриш цій курві, що я збоченець? — чоловік сидів непорушно. — Віриш, що в неї зі мною нічого не було? Хочеш, аби я довів тобі, що звивалася піді мною, як сучка? Скажу тобі, що вона найдужче любить у ліжку, і тоді сам зрозумієш,, чи я брешу, чи кажу правду! Вона любить, коли їй упихають...

Попельський підвівся й схопив Буйка за ріденькі кучері, які росли обабіч його чола. Смикнув математиком так сильно, що замалим не підняв його в повітрі, притягнув до письмового столу, а тоді гепнув обличчям об гладеньку поверхню.

Між пальцями залишилися окремі видерті волосини. Підійшов до раковини й вимив руки під краном, а Буйко продовжував лежати обличчям на столі й тихо стогнав, схопившись обіруч за голову. Струмочок крові з його розбитого носа наближався до аркушів і розкритої Біблії.

Попельський відсунув книгу, а три магічні квадрати поклав до конверта, знайденого в шухляді. Зробив це обережно, щоб не затерти відбитків пальців злочинця. Тоді надяг сорочку на поранену спину.

— Ходімо! — мовив, застібаючи ґудзики. — Краще надягни штани й холоші заправ у шкарпетки. Неприємно, коли таргани й павуки лоскочуть лапками голу шкіру.

— Такі самісінькі магічні квадрати Лії Кох і Люби Байдикової є ще в декого, не лише в мене, — Буйко зітхнув, втягуючи кров, що скапувала з носа. — Він теж математик. Ото справжній збоченець! Я вчився з ним разом у Казані...

— Щось я вас не пригадую, — буркнув граф Юзеф Бекерський. — Алє, може, ви ходили лише на деякі лекції?

— Я відвідував усі, — Буйко поклав ногу на ногу, — і пам’ятаю вас дуже добре. Наприклад, ви один з небагатьох не користувалися, папером при підрахунках.

У вітальні палацу в Стратині панував напівморок, у якому обриси предметів ставали нечіткими. Рамена люстр із вишуканими оздобами й завитками, що висіли між вікнами, зливалися в однакові еліпси, шкіряні крісла скидалися на величезні брили, а обличчя предків, зображених на портретах, нагадували бліді плями.

Бекерський відпив трохи вина з келиха, а тоді встав і сперся на плечі двох бородатих чоловіків у мундирах царської армії.

— Ти кажеш, що я брешу, волоцюго? — засичав він.

— Пригадую також, — не отримавши жодного почастунку, Буйко не знав, де руки подіти, — що ви були жорстоким, вас ненавиділи всі казанські шльондри. Цікаво мені, чи про це відомо вашим друзям з Національної партії.

— Тебе зате любили, — усміхнувся Бекерський. — Пам’ятаєш, як на останньому курсі нас навчали битися врукопаш та інших премудростей? Мені тоді розповідали, що ти вкрав батога зі стайні, а тоді прохав якусь власницю борделю шмагати себе ним по спині. Погуляв ти тоді, ой, погуляв! Полюбляв ти це діло, голубчику. Сашо! Дай-но шампанського для мого товариша з університету! Вип’ємо, а тоді мушу з тобою попрощатися, соловейку! У мене купа роботи.

— Дайте мені п’ятнадцять хвилин, — Буйко ледь здригнувся, коли із шампанського вилетів корок. — Тим більше, що я збирався запропонувати шановному колезі те, від чого ви відчуєте себе богом...

— Я часто себе почуваю богом, особливо тоді, коли збираю з моїх підданих данину натурою, — Бекерський підставив келиха під струмінь шумуючої рідини. — Я наче сеньйор, якому належить ius primae noctis. Цієї божественності мені цілком достатньо... А тепер давай коротше про свою пропозицію, любенький, твій час мине, коли спорожніє пляшка.

— Пригадуєте професора Асланова? — Буйко поставив келих на стіл. — Того чи то таджика, чи то узбека?

— Так. Він викладав топологію й елементарну теорію чисел. Казали, що він несповна розуму...

— Він також займався нескінченностями Кантора... Атож, дехто вважав його божевільним, бо він приховував, що належить до ім’яславців. Переписувався з Іваном Паніним...

— З ким?

— З Іваном Паніним, — Буйко прикурив сигарету від довгого сірника, якого йому послужливо простягнув один з росіян. — Тим, що знайшов у гебрайському тексті Біблії купу вражаючих числових конвергенцій...

— Так, уже пригадую, — Бекерський уперто дивився на співбесідника з-під примружених повік. — Він провадив гематричні обчислення й начебто відшукав формулу, згідно якої створено Біблію...

— Під час мого першого візиту до професора Асланова, — Буйко встав і почав кружляти вітальнею під пильними поглядами графських опричників, — знаєте, я про цей ознайомчий візит, коли кожен студент мусить побувати вдома у професора факультету...

— Ці відвідини були неймовірно нудними...

— Мій візит в Асланова таким не був. Коли він довідався, що я глибоко віруюча людина, то запровадив мене до світу чисел і гебрайських літер... Наступного дня я записався на лекції давньоєврейської мови до сходознавця доктора Басового. Протягом двох років я вивчав гебрайську, а з Аслановим ми зустрічалися в нього вдома, де займалися гематріями... Читали Біблію й вели підрахунки. Я не вірив у таємні коди, але не міг відірватися від цих обчислень, зрештою, збіги мене вражали... Все це виглядало настільки неймовірно, що ми почали навіть шукати узагальнення й створювати формули... Пізніше професор Асланов справді опинився в психушці, а я...

— Мене твоє життя не цікавить, — пихато перебив його Бекерський. — У чому полягає твоя пропозиція? Відповідай одним коротким реченням, бо я поспішаю!

— Мені потрібні ваші гроші.

— Навіщо?

— Щоб створити обчислювальну машину.

— Що вона лічитиме?

— Гебрайські літери в Біблії.

— Яким буде результат цих обчислень?

— Результатом стануть магічні квадрати, які...

Бекерський накинувся на свого гостя й вдарив його ребром долоні по шиї. Буйко сповз із крісла й почав хрипіти. Не міг дихати. З уст цибенів струмочок слини.

— Одним простим коротким реченням, ти, собако! — зарепетував Бекерський. — Без будь-яких підрядних! Без жодних «які»!

Розсівся на канапі й широко розкинув ноги взуті в чоботи для їзди верхи. Його посіпаки стояли поруч зі знудженими обличчями. Буйко кашляв і зі свистом втягав повітря.

— Навіщо тобі ці магічні квадрати? Швидко говори, бо я поспішаю!

— У них є код до чисел Харона! — простогнав Буйко.

— До чого? — запитав Попельський.

— Це я їх так назвав, — Буйко заговорив майже пошепки, і Попельський ледве його розумів. — Давати назви новим речам — це привілей винахідника. Пригадуєте з міфології, яким чином Орфей ошукав Харона?

— Звичайно. Орфей так чудово грав на лірі, що перевізник душ остовпів і пропустив його до Аїду, хоча прибулець був живою людиною. Він навіть не взяв з нього традиційного обола за перевіз... Але яке відношення це має до чисел? Які ще числа? — детектив вочевидь зацікавився. — Адже Харона збила з пантелику музика, а не число.

— Пане, а чим піфагорейці вважали музику?

— Ви праві, — Попельський на мить забув, що говорить із підозрюваним і втягнувся в наукову дискусію. — Справді, числами можна описати музичні інтервали. Тональність залежить від числа. Тональність, отже, і музика, за Піфагором є просто числом.

— Саме так, любий пане, — перевів подих Буйко. — Вона є числом. Майстерно, тонко й бездоганно поєднані Орфеєм числа на певний час позбавили Харона влади над душами. Стали перепусткою, яка дозволила смертному музикантові й поетові проникнути у світ, доступний лише богам. Числа на мить знищили міць богів, перехитрували смерть. А в моєму розумінні вони стали перепусткою до інформації, якою володіє лише Бог, тобто я здатен встановити день будь-чиєї смерті. Коротко кажучи, це стало можливим завдяки відкритій мною послідовності чисел, яку я назвав послідовністю Харона.

— А звідки ви взяли цю послідовність? — Попельський продовжував звертатися до співрозмовника на «ви».

— Звідси, — математик ляснув долонею по відкритій Біблії. — Я дуже довго й ретельно вивчав цю книгу.

Детектив роззирнувся помешканням. Охайне, педантично впорядковане. У раковині тарілки складені від найменшої до найбільшої, у шафі так само рівно складені сорочки. Підлога на кухні вишорована піском до білого. І посеред цієї майже стерильності — спітнілий товстун у старому халаті, картатих шкарпетках і з волоссям на скронях, яке стирчить, мов ріжки. У головах шаленців панує неймовірна педантичність, — пригадав собі Попельський слова доктора Підгірного, — але ми досі не можемо її збагнути.

— Вам передалося божевілля Асланова й Паніна? — тихо запитав він.

— Ви щось чули про поняття «шумних чисел»?

— Десь я чув про таке, — Попельський замислився. — Вони якимсь чином визначаються через власний десятковий розвиток?

— Так, — підтвердив Буйко. — У десятковому розвитку такого числа міститься будь-яка скінченна послідовність чисел. Числа йдуть одне за одним, кожне після кожного, злива чисел. А якщо під них підставити літери, що тоді? Тоді ми отримаємо зливу літер, усі можливі комбінації! Вони можуть утворювати змістовні речення, а ті — змістовні тексти! Гадаєте, це невірогідно? Звичайно, це нагадує мавпу, яка гамселячи по клавішах друкарської машинки, поступово надрукувала б «Енеїду» Але тут не йдеться про вірогідність, а про суть речей. Так от, якщо ці послідовності уявити у вигляді літер, то de facto там приховано будь-який можливий текст, можна відшукати зміст будь-якої написаної й досі ненаписаної книжки. Але найважливіше те, що в них історія кожного окремо взятого людського життя. Про існування таких чисел, і навіть про те, що кожне число в певному розумінні є шумним, відомо було вже давно. Але це практично нічого не дає, бо ми не можемо знайти такого числа, записати його у вигляді літер і відшукати потрібну послідовність. Здавалося б, у цьому хаосі немає й не може бути жодного порядку. А я його знайшов, я відкрив числа Харона... Відшукав початок послідовності...

— У магічних квадратах?

— Так, саме в них. Неймовірно важко знайти магічні квадрати. На смужках паперу треба виписувати з різних книг біблійні рядки з однаковою кількістю літер. Тоді посувати ці смужки одну під одною й шукати матрицю. І так без кінця... Мені довелося покинути роботу в реєстраційному бюро, бо не залишалося часу на вивчення гематрій. Протягом трьох років я знайшов лише три магічні квадрати. Лише три, розумієте? Тут потрібна обчислювальна машина й принаймні двоє математиків, які б мені допомагали.

— Ти жартуєш? — Бекерський потирав долоню після удару. — Двадцять тисяч на машину і двоє людей зі сталою платнею протягом двох років? На машину, яка лічитиме гебрайські літери й утворюватиме з них квадрати?

— Так, — Буйко простягнув руку до пляшки із шампанським, але графський охоронець легенько ляснув його по долоні зі словами: «Больше нельзя!».

— Ти знайшов лише двох осіб, про чиї життя і смерть довідався завдяки їхнім магічним квадратам, так?! — Бекерський вивчав нотатки Буйка. — В обох гематрія 68. Це може бути звичайний збіг обставин! І я маю витратити купу грошей, повіривши в цю, можливо, випадковість? На підставі двох поодиноких фактів повірити в існування загального правила? — Граф Бекерський підвівся. Сягнув до кишені по годинника, відкрив золотий корпус і вслухався у дзвінкі, легкі удари. — Відповім вам словами найславетнішого письменника людства, Федора Достоєвського, — мовив він. — «Извините, милостивый государь, но мы таким не занимаемся». Саша, — звернувся до одного зі своїх опричників і зробив характерний жест, який означав «геть!».

— Я збрехав, насправді я знайшов у Біблії ще два магічні квадрати! — швидко скрикнув Буйко. — Я пішов за гематрією 68. Один стосується мене самого, а інший... Інший стосується тебе! Ім’я жінки — Хая Лейбах! Знаєш таку? Ні, не знаєш! Тепер воно звучить «графиня Ганна Бекерська»! Як гадаєш, цей квадрат зацікавить твоїх друзів з Національної партії? Їм відомо, що той, кого вони висувають кандидатом у депутати — жид, бо його мати — жидівка?

Бекерський щось швидко проказав російською. Його посіпаки схопили Буйка попід руки й рушили коридором. Носаки черевиків математика стиралися об кам’яні плити. Палацом розлігся крик, який згодом відлунював у стінах маленького коридорчика, а черевики гупали по східцях до льоху. У темряві спалахнуло світло. Графові опришки увіпхнули руки й ноги Буйка у два обручі, з’єднані між собою ланцюгом. З рота у нещасного математика стирчав кляп. Буйко вовтузився на підлозі, мов перекинутий жук. Не міг підвестися. Бряжчав кайданами, а на кляпі з’явилася кривава піна.

Граф Бекерський підійшов до нього й розстібнув ширіньку. Один з росіян витягнув кляп з рота Буйка й стиснув математикові носа. Лежачий відкрив рота, і граф миттєво його наповнив. Опришок сахнувся. Боявся, що Бекерський забризкає сечею і його.

— Він тримав мене в льоху кілька днів. Тим часом обшукав моє помешкання й привласнив собі дослідження! — Буйко схопився за скроні. — Мені довелося їх потім відтворювати! Я міг би його вбити, але не зроблю цього. Натомість викажу його вам! У нього в кабінеті знайдете магічні квадрати. Це докази вбивства обох жінок. На Бекерського чекає шибениця. Мої дослідження повернуться до мене, а ви продовжите роботу в поліції. Хіба що забажаєте працювати зі мною...

Буйко узяв сигарету й жадібно закурив. Спрагло ковтав дим. Його очі наче затуманилися.

— Хто вбив Любу Байдакову та Лію Кох? — запитав Попельський. — Ви чи граф?

— То ось, що вас непокоїть! — засміявся Буйко. — Хіба це важливо, пане комісаре? Заарештуйте графа Бекерського! Матимете докази злочину й убивцю, хіба ні, mon chér?

Попельський підвівся й вибив сигарету з вуст Буйка.

— А чому б мені тебе не заарештувати, га? У тебе теж знайдено докази злочину?

— Заарештуєш Бекерського, а мені даси святий спокій. Натомість я тобі подвійно віддячу. Навчу тебе кодування чисел Харона, ти ж бо досі не знаєш, як це робити, чому я вибрав гебрайську Біблію, а не латинську, чому шукаю квадрати зі стороною із шести одиниць, а не, приміром, із восьми! Більшість таємниць тобі незнана, а я тобі їх відкрию лише тоді, коли Бекерський висітиме на шибениці.

— А якщо мене не цікавлять числа Харона?

— У тебе аналітичний розум, — лице Буйка проясніло. — Поміркуй сам. Ситуація (а): Бекерського засуджують за вбивство, ситуація (b): засуджують мене. У випадку (а) тобі дістається слава й нагорода, і ти повертаєшся до роботи в поліції. У випадку (b) відбувається те саме. Отже (а) = (b). Проте ситуація (а) має свої переваги, бо пов’язана із чимсь додатковим, назвемо його (c): тебе буде втаємничено в теорію, яка може, хоча й не обов’язково, змінити твоє життя. У випадку (b) цього не буде. Вибирай сам, що краще: (а) + (с) чи лише (b), якщо відомо, що (а) = (b). Маєш ще якісь запитання?

Попельський підійшов до вікна й визирнув. На травнику якийсь франт у кашкеті й розстебнутому жилеті опирався на лавку й співав міську баладу про бійку в шинку Цимермана. Його захоплено слухала дівчина, у якій Попельський упізнав пралю. Ще один чоловік простягся на коці й наливав пиво до склянок. Трава була густа й соковита, така сама, як на берегах потоку в маєтку графа.

Попельський обернувся до Буйка й широко всміхнувся.

— Ви маєте рацію, пане докторе, — лагідно мовив він. — Ситуація (а) має дві переваги: я повертаюся до поліції й відкриваю найважливішу таємницю людства — секрет чисел Харона, тобто таємницю смерті. Є ще дві переваги ситуації (а), отож до вашої нерівності а + с > b я додам d та в, тому отримуємо a + c + d + e>b. Пояснюю: d — це помста.

— Яка помста? За віщо? — витріщився Буйко.

— Розповім тобі про це ненависною для мене мовою — російською.

— Будь ласка, я знаю російську.

— Ну-ка, ребята, посмотрим, обосрался он, mu нет. Эта морда кирпича просит!

— «Нумо, хлопці, подивимося, обісрався він, чи ні, — тихо перекладав Буйко. — Ця пика просить цегли». Нічого не розумію...

— Ти й е не зрозумієш, а е — це п’ять тисяч злотих.

Попельський вимовив це дуже повільно. Зате наступні його рухи супроводжувалися величезним поспіхом. Коли через п’ять хвилин Едвард виходив з помешкання Буйка, той висів у своїй спальні. Із кляпом у роті й прикутий кайданками до люстри.

IX

Над Львовом запала задушлива беззоряна ніч. Люди відчиняли вікна й глибоко вдихали повітря. На тісно забудованих вулицях вони втягували до легень гнилісний сморід підвалів і жар розпашілих за дня стін. До рота й кутиків очей лізла крихітна мошка, на вологих від поту шиях сідали кусючі комарі, із щілин у підлозі вилазили щипавки. Чоловіки розстібали мокрі сорочки, жінки безсоромно підсмикували подоли суконь, діти вешталися по кухні в пошуках води чи компоту. На балконах жужмом лежала постіль, розчахнуті вікна затуляли мокрі простирадла, а на подвір’ях за смітниками, висолопивши язики, ховалися від палючих променів сумні бездомні собаки. Мешканці вілл вдихали червневі аромати садів, сиділи на ґанках із віялами й склянками хлібного квасу, а засинали в прохолоді літніх будиночків з вікнами, затягнутими сіткою від комах.

Саме такий одноповерховий будинок знаходився біля вілли інженера Миколая Байдика. Проте всередині не було прохолодно, а на глухо зачинених вікнах замість сітки від комарів були товсті ґрати.

Власник, відомий багатій, скупар і самітник, наказав звозити сюди зі своєї фабрики бочечки із відпрацьованим мастилом, забрудненим парафіном. Він не знав, як використати нікому не потрібні відходи, але думка, аби їх вилити, викликала в нього рішучий спротив.

Нині він уперше знайшов для них застосування. Цієї ночі, на захаращеному бочечками імпровізованому складі, Байдик саме його обмірковував. Його могутні рамена, які розпирали подерту майку, зараз непорушно лежали на подряпаному ножем столі. Очі вдивлялися в тіло з туго зв’язаними вздовж тулуба руками, котре звисало зі сволока. Воно легенько погойдувалося, часом оберталося довкола власної осі, а волохата линва пронизливо рипіла. Перш ніж заткнути Буйкові рота кляпом, Байдик уважно його вислухав. Довідався все, що хотів, про роман матері з убогим математиком. Той, вимащений від голови до п’ят легкозаймистим мастилом, дивився на сірники, що лежали на столі, і розповідав дуже охоче. Про те, як одного дня прийшов до Люби Байдикової, аби здобути інформацію про Лію Кох. Повія зізналася йому, що часто користується послугами ворожки, і навіть має складений нею гороскоп. Буйко збрехав, наче Кох — його родичка, він, мовляв, непокоїться за неї й тому просить назвати дату її смерті. Пропонував гроші й говорив про свої математичні відкриття, які можна використати для ворожіння. Люба Байдикова зовсім не розгнівалася на відвідувача. Мала гарний настрій, певне, через квіти, які Буйко приніс, аби здобути її прихильність. Так, їй давно вже ніхто не дарував квітів. Спершу вона трохи передражнювалася з ним, а тоді пильно глянула на Буйка, її великі очі потемніли, і Байдикова розповіла йому про все, що дізналася з гороскопу Лії Кох. Дивилася на нього, ледь посміхаючись. Буйко зрозумів, що тепер вона ладна заради нього на все. Не обов’язково з нею навіть спати, досить було приголубити.

Інженер Байдик вдивлявся в голову математика, що звисала над бочкою мастила, і думав про материні почуття. Пригадав собі один з її нечисленних листів, заадресованих невправною рукою й надісланих до Техасу. «Я познайомилася з дуже приємним чоловіком, трохи молодшим за мене». Байдик пригадував її слова й зі спокоєм приглядався до Буйкової маківки. До великої, порослої волоссям плями, яка нагадувала італійський чобіт. «Я називаю його моєю Мишкою», — писала мати.

Глянув на Буйкові ноги, примоцовані під стелею й роздумував над словами, почутими до того, як він заткнув математикові рота кляпом.

— За що ви мене мучите? Бо я забив цю молоду жидівку? То була ваша коханка? Ні, бачу, що ні... За те, що я вбив вашу матір... Ну, що ж... Вона знала, що невдовзі помре. Прохала, аби я позбавив її страждань. Цвях, застромлений у спинний мозок, убиває миттєво, а я знав, як дістатися її спинного мозку. Я трохи розуміюся на анатомії... Я вбив з любові. Попросив прийти на це горище... «Там на тебе чекатиме несподіванка», — переконував я... А там на неї чекала милосердна смерть... Хто ж іще міг безпечніше перевезти її на інший берег, ніж я — той, кого вона найдужче любила?

— Даремно він це сказав, — думав Байдик, утупившись в очі Буйка. — Даремно сказав, що моя мати більше любила якогось приблуду, ніж рідного сина.

У цих ненависних словах йому вчувалися нічні стогони матері й сопіння чергових «дядьків». Почув власний плач, коли він прокидався вночі й вилазив на її ліжко, звідки мати скидала його копняком.

Важко дихаючи, Байдик виліз на стіл, котрий загрозливо затріщав і гойднувся під його вагою. Сягнув по линву, розплутав вузол і почав повільно опускати тягар. Голова Буйка наближалася до поверхні мастила. Повішеник палаючими очима дивився на інженера, на його ноги, вкриті брудом, що вже в’ївся в шкіру, на голий живіт, який вилазив над паском штанів, сиву щетину на щоках, зашкарублі пальці, котрі ритмічно попускали линву.

«Так виглядає Харон», — подумав Буйко й занурився в темні води Стіксу.

X

Попельський відсунув шахівницю, на якій протягом години аналізував рідкісну нині італійську партію. Відслонив вікно. Ранок був прохолодний і свіжий. Крізь двері кабінету Едвард чув, як Ганна на його прохання напускає воду до ванни й заводить свої щоденні псалми, спершу тихо й мовби присоромлено, але згодом на повний голос, викликаючи цим у Леокадії напад мігрені.

План, який він розробив у помешканні Буйка, був дуже ризикований, як комбінаційна гра, застосована ним в останній партії із самим собою. Розум підказував йому віддати підозрюваного вбивцю поліції, проте честь і дана обітниця підказували, що злочинця слід відвезти Байдакові. Та із цим пов’язана була неабияка небезпека, бо якщо Коцовський викриє його інтриги, Попельський назавжди попрощається з поліційною роботою, не кажучи вже про те, що на нього чекатиме судовий процес і вирок за перешкоджання діяльності органів захисту громадського порядку. Проте були тут і свої переваги: Едвард дотримав би слова, даного інженерові, врятував свою честь і заробив би таким чином солідну «генеральську» винагороду. «Отож, у мене є вбивця, і я повертаюся до поліції! Навіть, коли Буйко не підтвердить своєї вини на поліційному допиті й наполягатиме на власній невинності всупереч доказам, однаково «справа Гебраїста», чи то пак «справа магічних квадратів» стане моїм успіхом. Провина Буйка аж надто очевидна: він знав обидві жертви, з обома мав інтимні стосунки, тримав удома порнографічні знімки й сам скидається на збоченця. А передусім укладав магічні квадрати, своєрідні некрологи своїх жертв! Чого тут іще хотіти? Хіба що переконливого мотиву... Але це справа суду, а не моя. Я своє завдання виконав: упіймав підозрюваного. І мене не цікавить, чи суд визнає його божевільним, який мордує, аби підтвердити вигадані й не зовсім зрозумілі теорії, чи свідомим убивцею, котрий холоднокровно запланував свої злочини. Йдеться про те, щоб не випустити його на волю! Яка мені різниця, скільки років проведе він у в’язниці, якщо його засудять? Завтра для мене лунатимуть сурми перемоги, — захоплено думав Попельський, — завтра, коли я потискатиму руку комендантові Грабовському, а він мені вручить поліційний жетон. А потому минатимуть дні, місяці, можливо, роки, доки не настане слушний момент для несподіваних нічних відвідин у графа Юзефа Бекерського».

Попельський увійшов до ванної, скинув на підлогу легенький шовковий халат і глянув на власне відображення в дзеркалі. Зламаний ніс робив його схожим на боксера. Обернувся до свічада боком і задоволено відзначив, що живіт став пласким. Тоді за допомогою невеличкого дзеркальця оглянув свою спину, вкриту синювато-рожевими опуклими шрамами. Краї ран від іржавих колючок дроту нагадували химерне татуювання. Заліз до ванни, сів навпочіпки й відкрив кран душу.

У передпокої задзеленчав телефон, і Ганна урвала спів. Попельський закрив кран. У двері легенько постукали.

— То є дуже важливе, — прошепотіла Ганна в отвір для ключа. — Дзвонить пан Байдик. Він, певни, трохи п’єний... Я му повіла-м...

— Я вже виходжу! — гукнув у відповідь Попельський. — Покладіть слухавку на столик! Чуєте, Ганно? На столик, не на важелі!

Натягнув халат і вийшов до передпокою, залишаючи за собою мокрі сліди. Перелякана Ганна недовірливо глянула на господаря.

— То-о-ой, як там його, холера, той Бу-у-уйко... Здох як пес, — почулося в слухавці белькотіння інженера Байдика. — Не зна-а-аю, як це ста-а-а-алося...

— Він зізнався в злочині?

— Та-а-ак, закатрупив і одну, і другу... А тоді казав, що в усьому винні журналі-і-і-сти-и-и...

— У чому саме?

— Як це, чорт забирай, у чому? — зарепетував Байдик, припинивши розтягувати склади. — У їхній смерті...

— Поясни це зрозуміліше!

Залунав довгий сигнал. Попельський кинув слухавку на важелі.

— Ну, видите, жи то якийсь накиряний лахабунда[56]! — переможно заявила Ганна. — Бігме! А ви ту так мині наслідили!

«Співучасть!» — просичав у голові Попельського якийсь демон. Він винен у співучасті, бо віддав жертву вбивці. Це карається багатьма роками ув’язнення. Сперся на стіну й заплющив очі. Усе вислизало з-під контролю. Доведеться віддати на суд іншого вбивцю. Треба рятуватися!

Підніс слухавку. З’єднався з Байдиком і вимовив одне-єдине речення.

— Ви подвоїте «генеральську» винагороду.

— До-о-обре, шефунцю. Десять тисячок, — відказав інженер.

— А потому ще більше. Набагато більше, зрозумів? Порятунок від шибениці дорого коштує.

— Скільки хо-о-очеш...

— Я невдовзі приїду. Не виходь нікуди з дому.

Попельський ретельно поголився й ще старанніше вбрався. Одягнув світло-попелясті штани й бежеві черевики на ґудзичках. Перламутрово-сіру краватку зав’язав вільним вузлом під комірцем білої сорочки. На плечі накинув лляного піджака, на голову надягнув білий італійський капелюх.

— Куди це ти, що так вичепурився? — Леокадія з філіжанкою ароматної кави пройшла повз кузена до вітальні. — Таки подзвонила ця твоя гарненька Ренатка?

— У мене зустріч, — відказав Едвард. — Проте не з Ренатою Шперлінг... А з особою набагато менш привабливою, а до всього ще й такою, яка нехтує гігієною. А зараз мені треба надрукувати на машинці листа... Ти ж знаєш, як я люблю стукіт клавіш, — і він посміхнувся.

Леокадія пильно глянула у свою філіжанку. Кузина була занадто вихована, аби демонструвати своє знічення. Вона знала Попельського з дитинства й розуміла, що він часто бреше, аби її роздратувати. Вигадує неймовірні історії, щоб її одурити, а тоді ще й кепкує.

Підвела на нього очі. У зелених Едвардових очах не було й знаку веселощів чи глузування. Вони були такі, як завжди. Спокійні, непроникні й ледь каламутні від безсоння.

Леокадія зрозуміла, що цього разу кузен її не ошукав. Вона не помилилася. На Попельського справді чекав важкий день.

XI

Граф Юзеф Бекерський раптово прокинувся. Перевів подих і втягнув до легень нагріте повітря, яке пахло сіном і гноєм. Стодолу пронизували пасма сонця, у яких витанцьовували порошинки. Ці світлі смуги завжди в нього асоціювалися із променями від кінопроектора.

Такі асоціації спрямували його думки до сороміцьких кінофільмів, котрі він переглядав у залі, влаштованій у льоху, і які його найдужче збуджували. Затягав туди молодих, тілистих селянок, таких, як ця, що голосно хропе біля нього, і наказував наслідувати розпусниць на екрані. Йому подобалося бачити переляк у великих, тупуватих очах місцевих дівчат, коли він клав їм руки на рамена, примушуючи ставати навколішки. Жбурляючи монети в їхні залиті слізьми обличчя, намагався зафіксувати мить, коли переляк поступається місцем жадібності й удаваній пристрасті. Пізніше доплачував дівчатам за інші речі, яких марно було шукати в порнографічних фільмах. Найбільше його збуджували останні хвилини, коли селянки виходили з льоху, часто спотикаючись і захлинаючись від сліз, крові й слини. Якби він наказав їм повернутися, то негайно повернулися б і зробили все, чого він зажадав. Алє це однаково не втамувало б його пристрасті. Вона була такою невситимою, що екстазу можна було очікувати лише серед смертельних корчів.

Сперся на лікоть. Оголив шию й ноги дівчини, яка захрипіла уві сні. Авжеж, якби йому вчора стало відваги, дівка лежала б зараз тихо й не хропла в нього під боком. Фіолетові смуги на її шиї, які з’явилися вчора під його пальцями, зараз були б уже чорні. Тлусте сало, у яке вночі впивалися його гостро підпиляні нігті, не здригалося б, мов драглі, а давно вже захололо.

Повільно помасажував собі промежину. «Колись настане ця мить, — думав він, — одна із цих сук умоститься на мені зручно, а коли почне стрибати й вищати, мій російський посіпака одним махом відітне їй голову. А вона й далі, як курка, смикатиметься в конвульсіях, даючи мені заборонену насолоду».

Натягнув штани й зневажливим рухом шпурнув купюру між великі груди сплячої жінки. Обтрушуючи із сорочки стеблини, подумки реготався, уявляючи собі іншу ситуацію, коли ця льоха прокинеться, перевернеться на бік, а гроші впадуть у сіно. Як кумедно вона ритиметься в копиці, випнувши великий зад!

Одягнувся й покинув стодолу через задні ворота, що виходили просто в житнє поле. Рушив межею в бік густого березняку, за яким виднів його чудовий палац. Припікало вранішнє сонце. Потягнувся так сильно, аж кістки хруснули.

Був щасливий і сповнений почуття влади. Його гроші перетворюють цих начебто вільних селян на тупих ідіотів, а їхніх дружин — на тічних сучок. Так, його влада величезна, проте матиме він ще більшу!

Побачивши декілька автомобілів біля палацу, він ще більше утвердився у своїх переконаннях. Це приїхали гості, його друзі з Національної партії, яких він запросив на політичну конференцію! Щоправда, трохи зарано. Нічого, матимуть більше часу для дебатів, на яких висунуть кандидата до сейму, можливо, йому вдасться переконати всіх, що його кандидатура найкраща. Він їм представить відповідні аргументи, і після сьогоднішнього, останнього вже політичного мітингу в Стратині, зробить перший крок до влади: на першому місці в списку націоналістів, кандидатів до сейму від Львівського воєводства, з’явиться його графське ім’я!

Поправив і розгладив пожмаканий лляний костюм. Зачесав волосся й із замилуванням глянув на палац, який білів у вранішніх променях. Дві зубчасті башти робили його схожим на середньовічну фортецю. Усе в ньому й навколо було таке ж, як він сам — мужнє, грубе й суворе: зелені брили живоплотів, прямокутні вікна, парадні двері, оздоблені геометричним орнаментом, квадратний майданчик для автомобілів, викладений гранітними плитами. На одній із веж обертався на вітрі флюгер зі стрілою, на другій куранти годинника почали сухий, короткий металічний відлік.

Почувши кількість ударів, Бекерський здивувався. Після п’янкої ночі він втратив почуття часу. Глянув на автомобілі, що стояли біля палацу. Це не могли бути його друзі з Національної партії. Ніхто з них не прибув би на п’ять годин раніше. Ніхто не репетував би так голосно й не кидався до стратинського дідича. Жоден не тягав би важких предметів, які щомиті зблискували білим спалахом.

— Пане графе, як ви прокоментуєте, — репетував якийсь сухотник у розхристаній сорочці, — останні повідомлення преси?

— Чи ваша політична кар’єра в Національній партії, — сухоребрика міцними ручиськами відіпхнув невисокий кремезний брюнет, — приречена на поразку?

— А з якої причини? — видушив граф Бекерський, раптово оточений зграєю журналістів, приголомшений і засліплений разючими спалахами.

— «Удаваний граф насправді єврей, народжений матір’ю-єврейкою, — голосно читав блондин з донжуанськими вусиками а ля Дуглас Фербенкс. — Справжнє ім’я графині Ганни Бекерської — Хая Лейбах, стверджує пан Леон Буйко, колишній службовець львівського реєстраційного бюро, який вивчив усі тамтешні справи. Лише у віці двадцяти двох років її вдочерило польське подружжя. Як це вплине на політичну кар’єру її сина, члена антисемітської Національної партії, котрий збирається висунути свою кандидатуру до сейму? Чи расові упередження позбавлять його такої можливості? Адже він напівєврей! Чи означатиме це для членів його партії «лише напів’єврей» чи «аж напів’єврей»? На всі запитання, які стосуються наших політичних поглядів, ми відповідатимемо в наступних числах газети. Читайте «Новий вік»!».

Граф розштовхав журналістів і побіг до палацу. Вони наздоганяли його, продовжуючи вигукувати ті самі запитання.

Бекерський вбіг до будинку й зачинився зсередини. Сперся на двері. Кожною клітиною тіла відчував удари кулаків та ніг журналістів, котрі запекло гупали в замкнені двері. У нього розболілася голова. Особливо біля вуха, точніше під вушною раковиною, де набрякав якийсь опух, сполучений, мабуть, зі слинними залозами, бо в роті скупчувалася гірка слина.

Граф уже раніше, відчував цей біль і неприємну гіркоту. Уперше це сталося кілька тижнів тому, коли мати розповіла йому про таємницю свого походження. У вустах запекло, щойно він накинувся на стару з кулаками, випльовуючи на матір надмір слини, що виділялася збудженими від люті залозами. Таке саме відчуття переслідувало його, коли запихав свою матір до екіпажа, щоб відвезти її до віддаленого будиночка лісника, де графиня мала залишатися аж до виборів. Не могла ж вона колоти очі учасникам політичних мітингів своєю семітською зовнішністю, яка після цього зізнання стала для Бекерського надто очевидною. Була, мов прокляття, написане на її колись шляхетному обличчі.

Закусив долішню губу, відчув солонуватий смак крові. Раптом все перестало йому боліти. Зробився холодний, ніби закам’янів.

Відкинув наїжене волосся із крижаного чола. Його рухи були впевненими й швидкими. Мусить подумати й вирішити цю неприємну й несподівану проблему. У тому, що все вдасться залагодити, він навіть не сумнівався. Треба лише підготувати офіційне спростування й прочитати спершу цим перодряпам, а тоді політичним товаришам під час сьогоднішнього мітингу, до якого залишається декілька годин.

Розпорядився, аби слуги винесли журналістам домашнього хлібного квасу й передали його прохання залишатися біля палацу, де вони невдовзі почують його заяву. Подався до кабінету, накинув на пом’яте вбрання домашню куртку й сів над аркушем паперу. Проте ніщо не спадало на думку. Граф безпорадно роззирався кімнатою. Угледів стосик паперу для листів, оздоблений гербом Бекерських. Перша сторінка була списана дрібним почерком камердинера. За наказом господаря Станіслав занотував усі телефонні дзвінки від восьмої вечора, тобто від моменту, коли Бекерський подався до стодоли. На аркуші було занотовано чотири дзвінки, усі з докладним описом: від кого, коли, у якій справі.

Бекерський гримнув кулаком по столу так, що підстрибнула старовинна пісочниця. Не чув нічого, крім шуму у вухах. Витер піт із чола й прочитав останній запис про ранковий дзвінок. Переглянув його знову й відчув різкий біль за вухом. Слина оскаженіння наповнила йому вуста. Витягнув браунінг із шухляди й підвівся. Не зводив з аркуша очей.

Граф Юзеф Бекерський заховав пістолета до кишені піджака, скинув хатню куртку й вийшов із палацу бічними дверима. Із прокушеної губи цебеніла кров, але болю він не відчував.

XII

Черевики графа ковзали на недогризках і картопляному лушпинні, порозкиданому на сходах. Під’їзд будинку на Задвужанській 25 заповнила пара з каструль, у яких готувалися картопля й цвітна капуста. Запахи били із розчинених настіж дверей помешкань, бо лише таким чином можна було бодай трохи порятуватися від спеки. І сміття, і сморід капусти були, однак, дрібними прикрощами, на які Бекерський узагалі не зважав. Він швидко піднімався догори, задоволено відзначаючи, що його, задерев’янілі за час кількагодинної подорожі автомобілем, м’язи знову стають пружними.

У кишені піджака відчував вагу пістолета. Це був приємний і підбадьорливий тягар, який гарантував сповнення очікувань. Граф поплескав зброю крізь тканину штанів. «Буйко, — думав він, долаючи останні сходинки, — напише письмове спростування, коли я приставлю йому пістолет до скроні, й заперечить свої брехливі звинувачення. А завтра, отримавши інші, реальні аргументи, виступить зі мною на прес-конференції із заявою про те, що все, буцімто знайдене ним про єврейське походження пані графині, було неправдою, звичайною сфабрикованою фальшивкою, бо таким чином він хотів утнути дурний жарт своєму колишньому однокурсникові».

Дістався дверей на останньому поверсі. Витягнув пістолет і постукав руків’ям по одвірку. Почувся шурхіт. Двері відчинилися, на порозі стояв Едвард Попельський у самому спідньому.

— Пробачте мені, пане графе, мій незвичний одяг, — посміхнувся він привітно, — але це через страшенну спеку на піддашші.

Бекерського часто дивували не якісь очевидні речі, а звичайнісінькі дрібниці. Коли мати нещодавно розповіла йому, що вона єврейка, граф першої хвилини не надав ваги її словам, зате зосередився на відстібнутій пряжці материного лівого черевика. Неймовірно здивований, запитував сам себе не про те, чому лише зараз йому відкривають похмуру родинну таємницю, а чому мати досі не позбулася цих давно вже немодних черевиків із пряжками.

Так і зараз його анітрохи не здивувала присутність Попельського. Вразило інше. Після першої зустрічі з ним Бекерський мав його за педантичного й охайного джентльмена, справжнього денді! А не за нечупару, який у самих кальсонах стоїть на порозі смердючої кімнатки і сам, певне, добряче тхне. Та інтуїція підвела Бекерського. Сморід, який він щойно відчув, не йшов ані від детектива, ані з помешкання, його джерело знаходилося у графа за спиною.

Обернувся.

Запізно.

На спину йому впало кремезне тіло. Рота й ніс заткнули чиїсь липкі долоні. Граф сам не відав, від чого втратив свідомість: від удару головою об підлогу чи від смороду нападника. Опритомнів за півгодини. Обставини цього пробудження анітрохи не нагадували ранкового. Не було променів сонця, що пробивалися крізь шпарини в стодолі, натомість очі сліпило різке світло настільної лампи, спрямованої прямісінько йому в обличчя. Вдихав не запах сіна, а кислий сморід смітника на подвір’ї. Поруч не було молодої жінки, у чиїх очах Бекерський бачив куплену за гроші відданість, зате сидів міцно збудований голомозий чоловік, котрий вдивлявся в нього так приязно, мов бик у червону ганчірку під час кориди.

У помешканні відчувався дивний хімічний запах, звідкись знайомий графові. Хотів підвестися, але не зміг. Шарпнувся щосили. Мотузка врізалася йому в зап’ястки.

— Мені б дуже хотілося ще погомоніти з вами, пане графе...

Старанно вбраний у літній костюм і капелюх, Попельський сидів у дивній позі, спираючись підборіддям на долоні, а ними — на спинці стільця.

— Я давно мріяв запитати вас, що відчуває той, хто принижує іншу людину, — узяв сигарету й сунув її до вуст, проте не прикурив. — Ой, ні, ні! — легенько ляснув себе по руці. — Не кури зараз, Едварде, бо це матиме трагічні наслідки для цієї кам’яниці!

Бекерський недовірливо дивився на Попельського, який раптово почав говорити сам до себе.

— Шкода, що в нас немає часу на філософські балачки, — детектив підвівся й підійшов до портьєри, яка легенько хвилювалася від протягу. — Ми ще матимемо нагоду поговорити про приниження, провину й покарання... Зробимо це тоді, коли я відвідаю вас у в’язниці, у камері, де ви перебуватимете в оточенні голоти, яка ненавидить аристократів. Я прийду до вас і запитаю: що почуває людина, яку щодня принижують? Щодня прати шкарпетки співкамерникам, видавлювати їм прищі на яйцях і підтирати волохаті дупи...

— Ти, паршива собако! — Бекерський люто шарпнувся, але мотузка не піддалася. — Мій один-єдиний дзвінок зруйнує твою кар’єру...

— Адвокат захищатиме тебе, — незворушно продовжував Попельський, — посилаючись на злочин у стані афекту. І суд йому повірить, хіба що я доведу перед трибуналом, що ти скоїв зумисне вбивство... Проте насправді суд не має значення... Я твій суддя, і мені відомо, що ти холоднокровно вбив Леона Буйка. Щоб отримати владу над людьми, так само, як мав її наді мною, на березі цього чудового потоку у твоєму маєтку...

— Що ти вигадуєш, падлюко! Я нікого не вбив! А Буйко був у мене! Розповідав про числа Харона! Хотів, аби я зацікавився його теорією й прохав у мене грошей!

— Важливо, щоб суд повірив, що ти вбив Леона Буйка.

— Ти божевільний!

— Дивися!

За відслоненою портьєрою граф угледів жахливу картину. Посеред кімнати, поруч із залізним ліжком, стояло велике відро, над яким висіла людина. Темна поверхня наче перерізала шию чоловіка, зануреного головою в посудину.

Попельський повернувся до вхідних дверей і прислухався. Потому схопився за волохату мотузку, яка на потилиці Бекерського утворювала щось схоже на нашийник, і потягнув графа по підлозі до кімнати, де висів труп. Якомога обережніше встромив руки Бекерського у відро, а тоді відпустив його, і граф простягнувся на підлозі. Тепер він зрозумів походження дивного хімічного запаху в приміщенні.

Попельський прислухався до галасу на сходах. Оглянув кімнату, а тоді рвонув сорочку на грудях. Ґудзики застрибали по підлозі. Кинувся до дверей і розчахнув їх настіж. Тоді вдарився лобом об одвірок, і кров з розкраяної брови потекла йому на щоку.

Голоси на сходах зробилися гучнішими. Гупали важкі черевики, тріщали під важкими ручиськами поручні, відсапувалися знищені куривом легені. Враз помешкання зарябіло від синіх поліційних мундирів. Постерунковими керував лисуватий добродій. Усі зупинилися на порозі Буйкової спальні й дивилися на графа Юзефа Бекерського, який лежав біля відра із замащеними мастилом руками.

— Я встиг, Вілеку, — звернувся Попельський до лисуватого, втираючи долонею кров з обличчя, — схопити його й зв’язати! Але Буйка врятувати вже не вдалося...

XIII

XIV

XV

XVI

Камердинер Станіслав Вйонцек народився в Козовій у Бережанському повіті в заможній селянській родині. Його батько, Казимир Вйонцек, був одним з небагатьох Письменних у своєму оточенні, а його основним читанням була Біблія. Він знав її напам’ять і постійно прищеплював своїм численним дітям біблійну мораль.

Навчання премудростей Святого письма відбувалося щонеділі після служби Божої й розпочиналася з того, що дітлахи хором декламували десять заповідей. Особливої ваги батько надавав заповіді «Шануй свого батька та матір свою», а також «Не свідчи неправдиво проти ближнього свого». Казимир Вйонцек уважав, що решта заповідей стосується більш зрілого віку й не повинна цікавити його нащадків. Проте ці дві батько детально обговорював, ілюструючи їх прикладами з повсякденного життя Козової та околиць.

Старий Вйонцек був би, певне, добрим катехитом, якби не надмірна педантичність. Він вимагав від дітей безпомильного цитування Біблії, а у випадку якихось перекручень негайно сягав за шкіряний пасок, «дисципліну». Робив він це занадто часто, а помилки в наведених цитатах із жорстоким перебільшенням називав «брехнею». Через таку батьківську поведінку в малого Стася та його братів і сестер виробився наступний асоціативний процес: я збрехав, отже страждаю від паска.

Ця згадка про біль від батьківської «дисципліни» останнім часом переслідувала Станіслава Вйонцека постійно. Так було й зараз, коли він дивився на викликаного прокурором Едварда Попельського. Слухав його відповіді, проте не звертав на них уваги, ба більше, вони взагалі не долинали до його вух, у яких лунав батьківський крик: «Ти збрехав, що пан граф спершу прочитав твої нотатки, а потім наказав хлібним квасом пригостити втомлених прибульців, усе було навпаки, спершу напоїв спраглих, а потім читав. Ти збрехав, тому страждатимеш тепер!».

Тим часом Попельський почав чітко й докладно характеризувати обвинувачуваного.

Станіслав Вйонцек дивився на Попельського, але не розумів нічогісінько з його пояснень.

Не чув спокійного, добре поставленого голосу детектива, бо у вухах продовжували лунати батьківські слова: «Ти збрехав, тож страждай тепер!». «Жодними стражданнями я не зможу, — думав він, — спокутувати свій гріх щодо графа».

Раптом він пополотнів і стиснув кулаки. Пригадав собі свою помилку, вчинену кілька місяців тому. Наступного дня після арешту господаря Попельський привіз йому саме цей магічний квадрат, наказавши покласти аркуш графові до шухляди. Камердинер звернув увагу, що детектив виглядав сонним, блідим і втомленим. «Ви б теж мали такий вигляд, якби всю ніч створювали гебрайські квадрати», — мовив Попельський. Станіславові здалося абсолютно неймовірним, щоб граф, запеклий антисеміт, тримав у себе в столі якісь записки гебрайською. Його подив був настільки великий, що камердинер підкинув аркушика до господаревого столу голими руками, зовсім забувши про чітку настанову одягти для цього рукавички. Тепер він дивився на магічний квадрат й уявляв на ньому відбитки власних пальців.

Попельський завершив пояснення й повернув аркушика прокуророві. Той поклав його до течки, де він назавжди зник серед інших документів. Жоден дактилотехнік не зніме з нього відбитків пальців.

Вйонцек розтулив п’ястуки. Біля великого пальця кілька секунд посмикувався м’яз. Ніхто цього не помітив. Ніхто не дивився на Вйонцека. Бог його врятував.

XVII

Попельський глянув на присутніх спокійним поглядом. Сьогодні він учетверте в житті виступає перед поважною аудиторією. Його першій математичній лекції у Віденському університеті завадило хворобливе запаморочення, друга спроба виступити перед студентами в університеті Яна-Казимира виявилася невдалою через злостивість професора, третя, перед колегами й Коцовським, наштовхувала на пошуки злочинця, четверта, у залі суду — він був упевнений — стане його тріумфом.

Сторож приніс шкільну дошку, до якої Попельський кнопками причепив два великі аркуші з магічними квадратами Люби Байдикової та Лії Кох. Помітивши спантеличення судді та присяжних, які заніміли від вигляду чисел і гебрайських літер, Попельський на мить втратив упевненість і заговорив ледь тремтячим голосом. Проте його бас подіяв на слухачів заспокійливо, і завдяки цьому Едвард швидко опанував себе. Спершу пояснив, що таке магічні квадрати, тоді почепив третій аркуш, на якому видніли порожні квадрати й гебрайські літери з відповідними числовими значеннями. Тоді в порожні місця квадратів вписав числа, які відповідали літерам, а потому пояснив, що деякі числа у квадратах — особливі, оскільки є добутком своїх координат. Тоді ці числа знову замінив літерами й розташував у відповідному порядку.

— Шановні пані й панове, гляньте сюди, — Попельський звертався до присутніх, мов справжній професор, — з виділених літер ми утворили ім’я та прізвище кожної із жертв, а також дві причини їхньої смерті. Одна з них — це знаряддя злочину, corpus delicti (цвях, мотузка, рука), друга — через яку жертву було вбито (хвороба, нахабство). Крім того, гематрія імені й прізвища в обох випадках становить 68, так само, як гематрія гебрайських назв занять, виконуваних цими жінками. Будь ласка, ось підсумок сказаного, — Попельський почепив на дошці ще один аркуш.

Перевів подих, помітивши розуміння й зацікавлення в очах присяжних та судді. Набрав у легені нагріте повітря зали й перейшов до найголовнішого.

— Після смерті Леона Буйка поліція знайшла в кабінеті Юзефа Бекерського ось цей третій магічний квадрат. У ньому закодовано ім’я й прізвище вбитого, причина смерті та знаряддя, яким її заподіяно. Насамперед я продемонструю вам неопрацьовану, первісну версію, — промовець зняв з дописи всі аркуші й почепив новий.

Тепер запишемо цю нісенітницю у вигляді чисел, приписуючи їх кожній гебрайській літері, й отримуємо квадрат, у якому виділяємо числа, котрі є добутком координат.

Тепер перенесемо виділене число на відповідну літеру й отримуємо одинадцять значущих літер.

Виписуємо ці літери окремо:

אבהבוגדכילל,

а тоді розташовуємо їх у відповідному порядку

Ми отримали ім’я, прізвище, знаряддя злочину (посудина для олії, тобто займистого мастила) та головну причину — підземний світ, Аїд, до якого вбитий прагнув спускатися безперешкодно, як Харон. І насамкінець додамо, що гематрія імені й прізвища замордованого та гематрія його заняття «мудрець», хкм (חכם) в обох випадках становить рівно 68.

Отож, як ви бачите, третій магічний квадрат із шести-літерними сторонами було створено так само, як і два попередні. Немає жодних сумнівів, що два перші опрацював убивця. Третій магічний квадрат знайдений у Юзефа Бекерського. Хто його створив? Буйко, бо ж він стверджував у розмові з Бекерським, що має квадрат, який стосується його самого. Бекерський знайшов його в Буйка, обшукавши квартиру потому, як ув’язнив математика у своєму льоху. І тоді йому спав на думку бездоганний злочин. Він вирішив звалити провину на вбивцю, який замордував і Любу Байдикову, і Лію Кох. Достатньо самому позбутися Буйка, убивці обох жінок, таким чином, як це описано в магічному квадраті й надіслати цей квадрат до поліції. Там були б переконані, що винуватець злочинів — одна й та сама особа. І тоді — шукай вітра в полі, можна до кінця світу розшукувати якогось жида або гебраїста. Так чи сяк, третій магічний квадрат — це ознака вбивці. Убив той, у кого його знайдено. У Бекерського? Ergo — він убивця! Quod erat demonstrandum.

Гримнули оплески. Попельський відійшов від дошки. Суддя грюкав молотком по столі, аби заспокоїти публіку. Галас розітнув сильний жіночий голос. Поважна літня дама, яка сиділа в першому ряду, рвучко підвелася й глянула на Попельського сповненим ненависті поглядом.

— Ти, падлюко! — вигукнула вона. — Ім’я вказано неправильно! Убитого звали Леон, а не Лев, і тут виходить цілком інша гематрія!

У залі зробилося тихо, лише де-не-де чувся шепіт: «Це графиня Бекерська!».

Попельський радісно всміхнувся.

— Справді, я настільки вдячний вам, пані графине, що ви вказали на цю неточність, що пробачу навіть те, як ви до мене звернулися. Зараз я все вам витлумачу. Під час навчання в Росії, у Казані, Леона Буйка називали русифікованим іменем «Лев», що часто траплялося. Так само в університетських документах у Казані сказано «Иосиф Бекерский», а не Юзеф Бекерський. Отож, у представленому мною магічному квадраті опинилося ім’я Лев, а не Леон!

Детектив рушив до лави. І раптом краєм ока зауважив, що графиня кивнула до нього рукою в чорній рукавичці. Попри те, що вона від початку була присутня на процесі сина, Попельський помітив її лише зараз, коли жінка заговорила. Підійшов до неї й шанобливо вклонився.

— Тиждень тому в Стратині Рената Шперлінг народила твого байстрюка! Викину повію до хліва разом зі щеням! Хочеш побачити, як воно повзає по гною, наче хробак?

Після своєї четвертої в житті лекції Попельський не відчув навіть найменшого задоволення.

XVIII

Попельський мчав новеньким поліційним «Шевроле», позиченим Вільгельмом Зарембою. Курява із запилюжених доріг за Рогатином здіймалася й осідала на фарах. У їхньому світлі витанцьовували комахи, пробігали собаки й горіли очі лісових звірів.

Одягнений був у найкращий літній костюм, у якому того дня виступав на процесі. На сидінні поруч лежав букет червоних троянд і течка з усіма магічними квадратами та статтями й нотатками Буйка. Там-таки лежав товстий конверт із грішми. Дим від сигарети заповнив салон автомобіля й швидко полинув у ніч вузькими пасмами.

Ідучи зі швидкістю сімдесят кілометрів на годину, Попельський примружував очі від диму й вистукував на кермі якийсь невідомий йому самому ритм. Це була ознака непогамовної радості. Попельський відчував, що він любить увесь світ. «Не завжди вдається, — пояснював він собі власний настрій, — того ж таки дня уникнути сокири ката й довідатися, що ти став батьком». Щоправда, радість могла в обох випадках виявитися передчасною. Новий адвокат Бекерського, варшавська зірка, уже подав апеляцію на отримані графом двадцять років ув’язнення. Невідомо, чи не дошукається він провини Попельського й не запроторить його за ґрати. Адже це справжнє диво, що Бехтольд-Сморавинський не дізнався про раптовий від’їзд Байдика до Америки! Але чого там! Навіть, якби він про нього довідався, хіба має значення черговий збіг обставин поряд із вражаючою логікою матриць? Усе це дурня! Можна не перейматися. Байдик давно вже у своєму Техасі, а Вйонцек мовчатиме. По-перше, він дав неправдиві свідчення, по-друге, його докори сумління втишили Байдакові долари. Інженер подбав і про Попельського. Відтепер можна було не думати про гроші й створити нову родину. Доля дарує йому нове життя з коханою жінкою! Він сповнений сил, йому не бракує розуму й грошей, і він, нарешті увічнить себе в нащадках, яких народить йому молода мати!

Ця думка занепокоїла його, і Попельський здригнувся. Він не знав, як відреагує на його освідчення Рената Шперлінг. Її почуття до нього, якщо взагалі було, могло давно вже зникнути. Крім того, під час їхньої останньої зустрічі, багато місяців тому, він так брутально її принизив! «Чому я не намагався її відшукати? Адже я розумів, що вона повернулася до своєї господині, графині Бекерської, котра, розлючена процесом, називає її тепер «повією»! Чи прийме Рената його перепросини разом з освідченням? Бідна жінка, яка сама виховує їхню дитину, може зробити це з любові, а може й через розрахунок. Та навіть, якщо вона й погодиться, Бог з ними, з її мотивами, вона буде приречена на постійну ганьбу, щоденну ворожість, родинне прокляття, втілене в сповнених ненависті поглядах Рити й холодній, іронічній люті Леокадії. Невже їхня зневага стосуватиметься крихітного маляти, що спить біля своєї матері в якійсь стайні? А може, воно калічне, може, хворе, бо чому графиня назвала його «хробаком»?

Ці сумні думки супроводжували його при в’їзді до Пукова. Зменшив швидкість. Понад темними хатами на шаленому вітрі шуміли перед грозою дерева. За парканами розлігся собачий гавкіт. Проминув сонне село. Вдалині шумів потік Студений, на березі якого Попельський колись зазнав такої наруги. Усі сумніви, які переслідували його під час подорожі, він уважав слушним покаранням. І аж ніяк не за те, що він посадив за ґрати невинну людину, ні! — тут Едвард не відчував найменших докорів сумління. Він урятував себе, крім того, вважав, що двадцять років ув’язнення — це аж ніяк не забагато для виродка, ґвалтівника й погромника. Гнітючі думки були швидше карою за самовпевненість і пиху, які Попельський відчував під час судового слухання. Зупинив авто біля палацу в Стратині, і раптом збагнув, що всі його чотири лекції, під час яких він із замилуванням вслухався у власні вишукані фрази, насолоджувався низьким, оксамитовим тембром свого голосу, були насправді хвилинами неймовірної зарозумілості, проявом клятої hybris, за яку тепер його карали боги.

Постукав у ворота палацу. Відчинила заспана, закутана в халат, служниця, яка на запитання про Ренату Шперлінг показала Попельському маленький господарчий будиночок, углибині саду, котрий, мабуть, слугував складом для садових інструментів. Едвард попрямував туди по траві, вкритій вечірньою росою. В одній руці тримав течку із грішми й матеріалами Буйка, у другій — букет троянд.

Постукав. Тоді ще раз. Двері відчинилися.

На порозі стояла Рената Шперлінг у нічній сорочці. Її волосся трохи скуйовдилося від подушки, під очима темніли кола від безсоння. За спиною молодої жінки, у світлі гасової лампи, Попельський побачив чисто прибрану кімнату, де стояло дитяче ліжечко.

Простягнув їй букет квітів. Рената пильно глянула на Едварда. Він скинув капелюха й став навколішки на порозі. На його голові блищали краплини поту.

— Будь мені за дружину, — попрохав тихо.

Вітрюган шарпнув кроною старої липи, зашумів біля будиночка, гойднув стулкою відчиненого вікна. Пролунав стук від удару об віконницю. З кімнати почувся скрипучий, якийсь мов бляшаний, плач немовляти.

— У мене син чи донька? — запитав Попельський.

— Я кохаю тебе, — прошепотіла Рената, ніби не почувши цього запитання. — І вийшла б за тебе заміж, але ти зараз відмовишся від освідчення.

— Чому?

— Ми ніколи не будемо чоловіком та дружиною!

— Говори! Чому?!

— Глянь на мою дитину!

Попельський підвівся з колін і пройшов до кімнати. Поклав квіти й течку на столі. Тоді нахилився над ліжечком і відчув крижаний піт на шиї. Рената мала рацію. Ніколи їм не бути чоловіком і дружиною.

На голівці дитини розлилася велика волохата чорна родимка. Коли добре придивитися, можна було помітити в ній обриси італійського чобота.

Попельський швидко вибіг з будинку й рушив до автомобіля. Сідаючи за кермо, чув, як по дахові застукотіли теплі, важкі краплини зливи.

XIX

Попельський склав листа й запитально глянув на воєводського коменданта, інспектора Чеслава-Пауліна Грабовського. Той замислено постукував пальцями по масивному письмовому столі й дивився на засклені дверцята книжкової шафи, заслонені ізсередини світлими фіранками.

— Цього листа було знайдено під час обшуку камери Юзефа Бекерського, — озвався нарешті комендант. — Уся Польща цікавилася його гучним процесом. А ви, пане комісаре, виступили на ньому в ролі головного свідка обвинувачення. Прочитавши цього листа, будь-хто зрозуміє, що інший свідок, Станіслав Вйонцек, дав неправдиві свідчення. Який-небудь прискіпливий адвокат, котрий захоче розголосу, може знову розворушити всю цю справу, і це кине на вас підозру... Якщо один свідок збрехав, то це може зробити й інший, тобто ви... Хто переконав Вйонцека свідчити неправдиво? Може, пан Попельський? — запитає який-небудь перодряп і напише про це в газетах! Вас звинуватять! Так! Похмура підозра... Яка впаде й на всю поліцію... Що ви на це скажете, пане комісаре?

— Я заперечу всі звинувачення, пане коменданте, і преси, і суду, — коротко й по-військовому відповів Попельський, а тоді повільно додав: «Навіть повторний процес...».

— Новий процес нікому не потрібен, — Грабовський кинув олівець, і той покотився блискучою поверхнею столу й зупинився біля стійки для листів. — Зокрема представникові пенітенціарних служб, начальникові в’язниці, панові Арнольдові Пясецькому... Нікому не до вподоби, коли в нього в камері вішається в’язень...

— Хвилиночку, — Попельський потер очі. — Я щось не зрозумів... Хто повісився в камері? Вйонцек? Він сам пише, що йому бракує мужності...

Грабовський уважно глянув на Едварда, проте обличчя комісара залишилося непроникним.

— Сьогодні вранці в камері повісився Бекерський. У нього знайшли листа від Вйонцека, — сказавши це, комендант підвівся й почав походжати кабінетом, заклавши руки за спиною. — Може, ви поясните мені це самогубство? Може, йому хтось допоміг? Той, кого він принизив? Руками інших в’язнів, га?

— Ніхто не любить чванькуватих аристократів, — буркнув Попельський.

— Мовчати! — гаркнув Грабовський і забігав довкола столу.

За дві хвилини зупинився й схопив Вйонцекового листа, клацнув запальничкою й дивився, як папір у попільничці перетворюється на сірий попіл.

— Нове розслідування нікому не потрібне.

— Найважливіше, що ми напевне посадили винуватця. І він отримав заслужену кару, — усміхнувся Попельський.

Комендант суворо глянув на свого підлеглого й мовчки вказав йому на двері.