Числа Харона

І

Йому було страшенно незручно в тісному кутку на брудному горищі. Він тремтів, коли павуки лоскотали своїми лапками його голі литки, ледь чутно лаявся, коли вода, що капала з даху, стікала за комір, тремтів від огиди, коли в нього над головою розгулювали голубині паразити, бридкі пласкі блощиці, здатні покусати до крові. Спершу він припалював їх запальничкою, проте й ця розвага швидко йому набридла.

Він скнів, зіщулившись у неприродній позі вже багато годин. Прийти сюди довелося рано-вранці, коли мешканці будинку ще спали. А потім він став чекати. Сумнівним урізноманітненням безкінечних годин були хіба що дурні балачки двох учнів української школи «Народний дім», які втекли з уроків і зараз курили у своєму безпечному сховку. Потому їх витурила огрядна служниця, яка, розвісивши випрану білизну, тут-таки вдовольнила бородатого пожильця, котрий прибіг за нею, заздалегідь розстебнувши ширіньку. Ані неотесані курці, ані личаківський Ромео, що обіймав на перекинутій балії свою Джульетту, не помітили, як він сховався в темному закутку за старою ванною, підставленою, аби туди під час дощу стікала вода з дірявого даху.

А потім не було жодних розваг. Він сичав від болю в затерплих ногах, та водночас втішався, що невдовзі схопить-таки стару. Авжеж, вона прийде сюди вчасно, її товсті, як у слона, ноги подолають вищерблені східці, а сама бабела, засапавшись, постукає у двері так, як вони і домовилися наперед. А тоді увіпхається бічними дверима до брудного й смердючого голубника. Напевне, не зморщить з відразою носа, адже її тіло — це справжній розплідник паразитів, а бруд аж відшаровується зі складок давно немитої шкіри! Мабуть, закліпає каправими очицями та роззиратиметься з дурнуватою посмішкою. Розглядатиметься, а тоді закине голову назад. І тоді він втілить свій план.

Чекав.

Поступово розпалював власне збудження.

І діждався. Біля п’ятої пополудні на сходах почулися кроки. Сопіння тихшало, коли її підкуті бляхою черевики гупали по східцях, гучнішало, коли вона зупинялася між поверхами, щоб набрати повітря в астматичні бронхи.

Залишилося кільканадцять сходинок.

Зціпивши зуби від огиди, він увійшов крізь металеві дверцята до приміщення, вкритого кількасантиметровим шаром голубиного посліду. Птахи на жердинах неспокійно ворухнулися, проте не втікали в бік відчиненого вікна. Ці тлусті створіння не боялися людей і знали їхні звички. Спершу зліталися хмарою на подвір’я поблизької фабрики риб’ячого жиру й купальних солей «Гален», і там під час обідньої перерви дозволяли робітникам та службовцям підгодовувати себе хлібними крихтами. Потім заповнювали невеличкий стадіон за жіночою вчительською семінарією на вулиці Сакраменток, де протягом великої перерви сідали ученицям на плечі, метушилися під їхніми ногами, а тоді, ситі й сонні, поверталися до свого голубника.

Цей закуток раніше належав власникові будинку. Він сполучався із загальним горищем маленькими дверима, проте мав окремий вихід на сходи. Якби не сморід і послід, це був би ідеальний закапелок для таємних побачень. Незнайомець добре знав це місце. І все запланував.

Потер зболілі литки й коліна, прислухався до хрипкого дихання старої. Підійшов до дверей і припав до них вухом. Відсунув засув і відчинив.

Усупереч його очікуванням, вона й словом не озвалася. Стояла посередині голубника та дивилася на нього. З однієї із жердин над головою старої злетів голуб і пурхнув до заґратованого віконця. Вона перелякалася й рвучко підвела голову. Відкрила зморшкувату шию. Цього він і чекав.

Закинув на неї петлю й припав до спини жінки. Вона розпачливо силкувалася зберегти рівновагу й звільнитися, але він кружляв разом із нею. Стара хрипіла, затискуючи пальці на шорсткій петлі, а з її посинілого язика скапувала піна.

Чоловік відпустив жінку так само раптово, як і накинувся на неї. Спершу вона впала навколішки, а тоді простяглася на вкритій голубиним послідом підлозі. Гарчала, як сука, схопившись за шию. На мить сховалася від його погляду в хмарі пилюки й пташиного пуху.

Кинувся на неї. Колінами притиснув руки. Збуджений, підвівся над побагровілим обличчям старої. У руці стискав п’ятидюймового покрівельного цвяха. Другою рукою смикнув її за вкладене вузлом масне волосся.

Брязкіт ножиць був останнім почутим нею звуком.

Останнім відчуттям був укол гвіздка в язик.

Останнє, що вона побачила, був молоток, що здіймався над її зморщеним обличчям.

II

Едвард Попельський сидів у задрипаному шинку Бомбаха на вулиці Бернштайна й роздумував, як вгамувати тремтіння правої ноги. Його нижня кінцівка почала вертикально посмикуватися, щойно він сів за стіл якісь чверть години тому. Саме тоді він відчув, що підбор його стоптаного черевика ковзнув на запльованій підлозі. Ставши навшпиньки, Попельський сильно відхилився назад й оглянув взуття. На щастя, він лише наступив на варену картоплину, що впала із чиєїсь тарілки. Витер підошву об підлогу, позбуваючись клейкої маси. Тепер підбор був чистий. Подряпаний, понищений, але чистий. Точнісінько такий, як у героїв вестернів, він вимагав заміни підметки, розпачливо благав, аби його перемонтували, проте аж вилискував від гуталіну.

Гірше було те, що догляду вимагала не лише підошва, але й передня частина черевика. Носак ледь відставав від підметки, утворюючи щілину, з якої Попельський складаним ножиком щодня виколупував пісок. «Мій черевик нагадує зубожілого аристократа, — думав Едвард, — а сам я вбогий педант, злиденний денді. Остання фраза, звісно, оксюморон, тож із точки зору логіки нікого не стосується. Висновок однозначний: я ніхто».

Попельського охопила хвиля люті, а нога почала нервово вібрувати. «Можна віднести черевики до шевця, — думав він, потираючи почервонілу від гніву лисину, — але жоден майстер не поремонтує їх протягом одного дня. Будь-хто скаже: «Та пане шановний, та грейцарів не є, та люди во найгірші шкарбани мині ту віддають, та криза є, прийди, пане коханий, найскорше позавтра, то мешти[4] будуть, як нові». Ось, що я почую від будь-якого шевця, — подумки повторював Попельський, — і як тут бути? Я сидітиму під вимушеним хатнім арештом аж два дні, бо це моя єдина пара взуття!». І він грюкнув кулаком по столі, а його нога шалено затанцювала між стільницею й підлогою.

— Йой, пан кумісар шось нині не той-во, — зауважив молодий сухотник, про чию приналежність до корпорації офіціантів свідчив понищений міллю метелик, перекинутий через плече брудний рушник та пляшка горілки «Чиста монопольна» в руці. — Можи, ше їден шнапсик на добрий гумор?

Нога Попельського продовжувала сіпатися.

— Вирішив покепкувати з мене, га, щеня? — просичав він до офіціанта. — Ще раз звернешся до мене «кумісаре», то зуби рахуватимеш! Кожна дитина на Жовківському передмісті знає, що я більше в поліції не працюю!

— Перепрошую шановного пана, — юнак вишкірив дрібні почорнілі зуби й червоні ясна. — Я тут десь із тиждень та й ни знаю, али ті во там вар’яти, — кивнув він головою на бармена, — балакають, жи той галантий пан — то кумісар, ну, то я до вас казав «пане кумісаре».

Гість заспокоївся й показав пальцем на спорожнілі чарку й тарілку. Коли першу наповнили горілкою, а другу — капустою зі шкварками, заплатив, докинувши п’ять грошів на чай. Йому ніколи не спадало на думку, що комплімент «галантий» може справити приємність. Проте почуття радості швидко минуло, бо Попельський усвідомлював, що елегантним його можуть уважати хіба що батяри, продажні дівки або новоспечені офіціанти, які донедавна мили кухлі в придорожних кнайпах. Ніхто з вищого товариства не охарактеризував би його так. Досить лише глянути на його пристібний комірець, витертий твердою щетиною, на пошарпані манжети, від яких десятирічна донька колишнього «кумісара» відрізала нитки, на черевики, які хоча й були почищені й нагуталінені, та все ж не могли приховати глибоких заломів у шкірі.

Майже два роки тому він прорахувався, був занадто самовпевненим, повірив у майбутнє, хоча все було дуже й дуже сумнівним. Саме тоді його новий начальник, підінспектор Гієронім Коцовський, різко висловився: «Слідчий відділ — це не приватний маєток комісара Попельського, куди той може приходити, коли йому заманеться й починати роботу по обіді, постійно запізнюватися та зневажати начальство». Попельський тоді іронічно посміхнувся й відповів, що прибутки віденської страхової компанії «Універсале» стрімко зростають. У ній понад тридцять років тому його батько, інженер Паулін Попельський, застрахував своє життя, а через декілька років трагічно загинув. Отож свавільний підлеглий не потребує начальницької ласки, зате пан підінспектор не обійдеться без його, Попельського, послуг, бо не в змозі провадити складніше розслідування, аніж справа про крадіжку коней. Через два місяці він проклинав свій довгий язик, і цю сварку, у якій замалим не дійшло до бійки, у результаті чого його звільнили. Невдовзі Едвард Попельський зненавидів свою гордість, бо «Універсале» збанкрутувала під час світової економічної кризи, і йому довелося повернутися до того, чим він займався до роботи в поліції. Зціпивши зуби, колишній комісар вирішив почекати, доки минуть три роки від моменту звільнення, і він зможе відкрити приватне детективне бюро. А поки що давав уроки, проте заробленого таким чином не вистачало на утримання служниці й великого помешкання біля Єзуїтського саду, не кажучи вже про забезпечення потреб родини: доньки Рити й кузини Леокадії Тхожницької, яка замінила малій померлу матір.

Коли Коцовський під час тієї розмови показав йому на двері, репетуючи, що в поліції немає місця для епілептиків і сліпаків, які можуть працювати лише вночі або в темних окулярах, Попельський шарпонув підінспектором так сильно, що замалим не відірвав йому вилоги піджака, сказавши, що epilepsia photogenica[5], на яку він страждає, і котра йому анітрохи не завадила здобути чимало успіхів у розслідуваннях протягом майже десяти років роботи, це ніщо в порівнянні з syphilis mentalis[6], який зруйнував мозок начальника. Потому він часто проклинав свою різку реакцію в кабінеті Коцовського, наприклад, коли не міг заплатити служниці Ганні, і ця віддана жінка погодилася служити в них, не отримуючи грошей, маючи за єдину віддяку почуття приналежності до родини та прив’язаність до маленької Рити. Проклинав свою нестриманість, коли в їхньому комфортабельному помешканні на вулиці Крашевського юрмилися учні, а йому та Леокадії доводилося втовкмачувати в їхні тупі довбешки французьку, латину, греку й математику.

Вихилив півчарки горілки й копирсався в капусті, шукаючи шкварок та кружалець підсмаженої ковбаси. За столиком поруч розсілися дві жінки, розфарбовані й галасливі. Він пильно розглядав їх, оцінював їхні тіла, а вони навіть не відводили погляду. Пригадав собі перше зближення з актрисою Стефанією Ґорґович, своєю майбутньою дружиною. Це сталося за завісою віденського театру, і тоді він умить збагнув, чому французи називають оргазм «маленькою смертю». Потому були їхні подружні ночі, і кожної з них він народжувався й помирав. Пригадував і роки купованої розпусти після смерті дружини: нічні подорожі в салон-вагоні до Кракова в товаристві однієї чи двох першокласних куртизанок. Відчував дотик їхньої шовкової білизни й аромат дорогих парфумів; згадував їхні слизькі язики, вигнуті тіла, затуманені кокаїном очі, знову бачив, як вони скакали на ньому й приглушено скрикували, коли він був уже надто вимогливим. «Усе скінчилося, — думав Попельський, — тепер мені залишаються хіба що такі, як оці дві дівки за столиком неподалік, тепер не доводиться обирати між «стрункою блондинкою» чи «пишнотілою брюнеткою». Зараз альтернатива така: або гладуха, або сухоребра шкапа».

Вибрав другий варіант. Підсів до жінок і худорлявішій прошепотів на вухо, скільки здатен заплатити, а коли та згідливо підморгнула вкритими тушшю віями, підвівся й рушив до бару. Там клацнув пальцями до сухотного офіціанта й зробив умовний рух рукою. Хлопчина, хоч і був новенький, але кивнув, показуючи, що зрозумів жест Попельського й добре знає про призначення кімнатки за баром. Дорогою туди, Едвард узяв у нього ключа, піднявся східцями й відчинив двері до покою розпусти.

Приміщення виявилося тісним, єдине вікно з матовою шибкою виходило в залу. Раніше тут була контора власника, зараз замість письмового столу та полиць для документів усередині стояло залізне ліжко, ширма й велике трюмо. Попельський сів, попустив краватку й закурив цигарку, останню з призначених на сьогодні. Жінка ввійшла, посміхнулася й сказала щось, чого її заглиблений у власні роздуми клієнт навіть не розчув. Але не попрохав повторити, лише посміхнувся у відповідь і продовжував мовчки вдивлятися у власне відображення в дзеркалі. Звідти на нього споглядав міцно збудований, цілковито голомозий мужчина років сорока з гаком. Попельський роздивлявся свою колись чорну, а зараз шпакувату борідку, потертий котелок та каблучку із символічним зображенням лабіринту.

Жінка зайшла за ширму, повісила на ній сукню, хустку й капелюшок, потому налила до миски води, зняла труси, підібгала комбінацію й присіла навпочіпки. У щілині між підлогою й ширмою видніли її ноги в поцерованих панчохах. Почувся звук води, що стікала до миски.

Попельський не відчував найменшого збудження. Від часу останньої зустрічі з повією місяць тому, він не мав жінки, проте Пріап не подавав жодних ознак життя. «Мені бракує десяти років до платонівської межі старості, — думав Едвард, — а я майже цілковито збайдужів до жіночих принад. Байдужий, млявий, нічого не вартий».

Жінка вийшла з-за ширми й наблизилася до нього.

— Ви сі ше не розібрали? — широко посміхнулася. — А чого чекаєте? Зробити тобі «цьомчика», солоденький? — вона стала перед клієнтом навколішки й високо задерла комбінацію. Широко розхилила йому ноги. — Розстібнути? — запитала.

Він уважно глянув на повію. У світлі гасової лампи помітив її лоно. Йому здалося, що волосся на ньому мокре й злипле від чогось. Попельського замлоїло.

Підвівся й кинув дівчині двадцять грошів.

— Іди собі. Це тобі за клопіт!

— А то гаман їден! — репетувала повія, виходячи з кімнати. — А то бурмило затилепаний! Перше хоче, а тоді ни можи!

Гвинтові сходи провадили до головної зали. Йому доведеться пройти через усю кнайпу, дивитися на глузливо усміхнені пики, каправі очі, іронічні погляди, сповнені співчуття й втіхи від його поразки. Мусить вислухати гімн цього паскудного ганделика, що його хрипким голосом виводив акордеоніст:

Попельський розумів, що шльондра зараз усім розповість про його чоловіче безсилля. Жодна повія більше з ним не піде, жоден офіціант не назве його «галантим паном». У Бомбаховій кнайпі він став віднині persona non grata[7]. Ще кілька таких вечорів, і його викидатимуть з кожної львівської мордовні.

Поплентався вулицею Бернштайна й дійшов до Городоцької. Так само подолав Браєровську й сів на лавці в Єзуїтському саду. Тупо дивився у вікна свого помешкання й даремно нишпорив по кишенях, шукаючи цигарки. Добре, що хоч нога більше не сіпається. Ото й тільки.

III

Аспірант Вільгельм Заремба обвіювався котелком, затуляючи обличчя великим картатим носовиком, який цілковито просяк запахом його кишені й відгонив тютюном та м’ятними льодяниками «Алое». Заремба любив цю суміш запахів і часто вдихав її, аби пригадати щасливі миті дитинства, коли малий Вілюсь повертався, спітнілий, з подвір’я додому, а батько, шанований листоноша зі Станіславова, витирав йому лобика носовиком, який так само пахнув м’ятою й тютюном.

Зараз він затулявся носовичком не тому, що хотів повернутися до дитячих споминів. Він робив це, щоб не задихнутися від смороду, який панував у вкритому послідом та пір’ям голубнику.

Але джерелом смороду було не пташине лайно, а величезне, спухле тіло старої жінки. Воно займало половину приміщення, тож Зарембі й постерунковому на прізвище Соха з IV комісаріату доводилося лавірувати між жердинами для голубів, наче балетмейстерам, аби не наступити на розкинені руки й ноги небіжчиці.

Проте жвавому Вільгельмові Зарембі далеко було до грації танцюриста. Спершу він хотів дістатися на горище крізь низенькі дверцята, втратив рівновагу й наступив на руку трупа. Здригнувся, угледівши спухле плече. А спотворене обличчя замордованої викликало в нього напад нудоти: латка голої шкіри на голові, очниці, залиті голубиним послідом.

Подолавши нудоту, Заремба проковтнув слину, затулив носа й рота носовичком, а тоді наліг плечем на дверцята, що відокремлювали голубник від горища. За мить він полегшено вдихав запах випраної й накрохмаленої білизни. Серед розвішаних простирал стояли постерунковий Соха й низенький чоловік, який трусився з похмілля. Побачивши Зарембу, Соха відкозиряв і почав уголос читати свої нотатки.

— «Сьогодні присутній тут громадянин, — Соха тицьнув пальцем на любителя голубів і повільно прочитав прізвище, — Соливода Тадеуш, який вирощує тут голубів, п’ятдесяти трьох років, римо-католицького віросповідання, помічник каменяра, проживає в сутерині по вулиці Скшинського 6 у Львові, знайшов на горищі вказаного будинку по тій-таки вулиці Скшинського 6, труп жінки... Востаннє був тут тиждень тому». Оце тільки я й устиг записати, пане аспіранте.

Соха замовк, знічений нікчемністю власних зусиль. Соливода своєю блідістю міг би змагатися зі знайденим трупом.

— А тепер, пане постерунковий, записуйте продовження допиту, який я проведу сам, — Заремба вдихнув запах мила, а тоді раптово змінив тон і гаркнув на помічника каменяра. — Ви так рідко сюди приходите, Соливода, до своїх засранців?! Раз на тиждень? Чорт забирай! Голубів вирощуєте, а не дбаєте про них? Довкола сморід і гівна! Штраф хочете заплатити?! Хто вам надав це приміщення під голубник?

— Власник кам’яниці, пан інженер Шльомо Ґастгальтер, — пробубонів переляканий Соливода. — Я си ту дужи часто катуляю, пане начальнику, али останнім часом то троха той-во, — і чоловічок ляснув ребром долоні себе по шиї й спробував посміхнутися, проте його обличчя знову зробилося нажаханим, бо в очах аспіранта не видніло найменшого розуміння його промовистого жесту.

— Ви що, винаймаєте це приміщення? — суворо допитувався поліцейський. — Скільки платите? У вас є на це кошти? А фіскальна заграва про це знає?

— Та я за бездурно, пане начальнику, — Соливода тупцявся на місці. — Пан Ґастгальтер ощадить, ту навіть сторожа нима. Шось зреперувати[8], вугіль скинути — то ж то все я. Під хайром[9]! А за це він мині дозволив ту пташки тримати.

І голуб’ятник, і постерунковий Соха виглядали знервованими. Швидкий допит справді неабияк настрахав першого, зате другого розгнівав, бо Соха не встигав записувати. Слинив недогризок олівця й шкрябав ним по аркушиках блокнота. Заремба махнув рукою, відвернувся від них і вийшов з горища на сходи.

Оскільки був ранок, тут зібралося кільканадцять пожильців, переважно службовців та пенсіонерів. Люди гомоніли й тиснулися ближче, проте не насмілювалися піднятися на останні сходи, туди, де стояв ще один череватий постерунковий із IV комісаріату, такий собі Янішевський, загороджуючи собою доступ до місця злочину. Декілька цікавих робітників поблизької Міської друкарні, одягнених у фартухи, теж стриміли на балконах-галерейках, навислих над крихітним подвір’ячком, і силкувалися зазирнути на горище крізь шибку.

— А це що за галас?! — розлючений Заремба гаркнув до людей на сходах. — Ану, тихо мені бути, по одному заходити нагору для опізнання небіжчиці. — І, побачивши нерішучість на обличчях, голосно промовив, наголошуючи кожне слово: «Дивитися, чи хтось знав забиту жінку! У кого жолудок[10] слабкий, той нехай не заходить! Зрозуміло?».

Люди кивали головами, а Заремба глянув на постерункового Янішевського.

— Впускайте їх по одному, пане постерунковий. Можуть стояти на порозі, далі не заходити, аби нічого не затоптати. Якщо хтось закашляється й захоче ригати, відразу такого за чуба й на сходи! Щоб мені ніхто голубника не заригав! Ну, чого так витріщилися? Не хочете туди заходити? Я вас розумію, — Заремба дозволив собі ледь помітно всміхнутися. — Я теж ніколи не бачив такої бридоти. Але так треба. Жінка не мала при собі паспорта, скидається на занедбану пиячку. Якийсь її полюбовник заявить про зникнення, коли протверезиться й побачить, що кобіти[11] бракує. Але це може довгенько тривати... А ми повинні розпізнати її якомога швидше, розумієте? Ну, до роботи, пане постерунковий!

І він повернувся на горище. Там, серед простирадел, продовжували стояти Соха й голуб’ятник Соливода. Обоє глянули на Зарембу, і в їхніх очах було одне й те саме запитання.

— Додому, Соливодо! — розпорядився аспірант, почекав, доки чоловічок квапливо виконає наказ і забереться, кланяючись, а тоді звернувся до Сохи: «А вас, пане постерунковий, я попрошу оглянути горище, дах та всі двері. Ми повинні відповісти собі на питання: якщо злочинець тут не мешкав, то яким чином дістався на горище й до голубника? Тільки нічого не торкайтеся!».

Соха приставив драбину до отвору в дахові й почав обережно підніматися. «Самі бельбаси[12] в тому IV комісаріаті», — подумав Заремба, дивлячись на його огрядну постать, проте відразу засоромився. Сумовито ляснув себе по власному, теж чималому, череві. «Я тут інших називаю бельбасами, проте нині, такий собі миршавий батяр, невідь-як упізнав мене на вулиці й зарепетував «спухляк[13] пуліцай!». Почулися кроки в коридорі, притишені розмови й скрипіння дошок підвищення біля двох дверей: одних на горище, інших до голубника. Почалося опізнання небіжчиці.

Підійшов до третіх дверей, між горищем та голубником, присів біля них навпочіпки й зазирнув у шпарину. Стежив за обличчями людей, які ставали на порозі та з відразою дивилися на понівечене тіло. Із цих його спостережень, які він робив з великою неохотою за наказом начальника Слідчого відділу підінспектора Гієроніма Коцовського, нічого не випливало. Заремба не зауважував жодних ознак радості чи хворобливого зацікавлення, що їх начебто мали виказувати злочинці, котрі, як стверджував доктор Іван Підгірний, часто повертаються на місце скоєння вбивства. Цей один з найвидатніших судових медиків та знавців психології злочинців познайомився із цією новітньою гіпотезою на численних курсах у Варшаві й зумів переконати в її слушності нового начальника. Обтяжений надміром обов’язків, Заремба вважав, що останній зробив би краще, якби замість слухати Підгірного, узяв на роботу нового слідчого. Але Коцовський вчинив зовсім по-іншому, аніж думав Заремба. Він не тільки не подав воєводському комендантові заяву із проханням нової ставки, але навпаки, після першого ж скандалу звільнив найкращого працівника — комісара Едварда Попельського.

«В Едзя, — подумав Заремба, — справді занадто довгий язик, це ще в гімназії було помітно, хоча слід сказати, що він нападав лише в разі потреби й умів чимало стерпіти, наприклад, постійні приниження від вчителя біології. Проте під час сварки з Коцовським він кинув усе на одну шальку — і програв. На біса було отак прямо висловлювати цьому зарозумілому бовдурові, що він про нього думає, дратувати шефа своїми професорськими манерами й вишуканою елегантністю, сипати без угаву латинськими та грецькими сентенціями й працювати ночами без його на те згоди. Даремно він пояснював свої незвичні години роботи епілепсією, бо чесно кажучи, згідно з будь-якими приписами її було достатньо, аби раз і назавжди звільнити Попельського з поліції. А тепер Едзя викинули зі служби, завалили роботою Кацнельсона й Ґрабського, а його самого примусили користуватися допомогою цих двох гладунів із IV комісаріату, і до всього — хоча психолог з нього ніякий! — спостерігати за ймовірними злочинцями, які буцім повинні повернутися на місце вбивства.

— І де цей славетний психолог Підгірний? — голосно запитав себе Заремба, який у шпарину дверей помітив, як почервоніло від огиди обличчя якогось ремісника. — Кий біс він не сидить біля цих засраних дверей і не дихає смородом? Давно вже мав би прийти! Я ж його дві години тому повідомив, коновала такого!

— Пане аспіранте, я перевірив усі двері й виходи на дах, — Соха несподівано з’явився в нього за спиною. — Якщо він не мешкав у цьому будинку й не мав ключа...

— Зачекайте-но! — Заремба приглядався до робітника у сорочці із грубого полотна, який останнім наважився глянути на небіжчицю. — Продовжуйте, постерунковий. Ну, говоріть!

— У нього мусили бути ключі від горища або ж він скористався відмичкою, — продовжував Соха. — Через дах він залізти не міг, хіба що по мотузяній драбині... Навколишні будинки вищі за цей... Тут лише два поверхи. Двері на горище зачиняють на ланцюг і замок з боку сходів, — постерунковий кивнув на масивну залізяку на дверях. — Жодних ознак зламу... А якщо це зроблено відмичкою, то він нівроку майстер... Може, підробив ключ...

— А так? — Заремба показав пальцем на низенькі двері з горища до голубника. — Переліз до сусіднього приміщення, га? Ці дверцята зачиняються?

— Які?

— Та оці ж, маленькі! — Заремба знову тицьнув на вхід до голубника.

— Ні, — відповів постерунковий. — Вони завжди відчинені, так каже цей Паливода...

— Соливода, — виправив його аспірант.

— Авжеж, їх ніколи не зачиняють.

— А другі двері з голубника, ті, що провадять на сходи?

— Вони зачиняються на засув ізсередини. Може, він заліз до голубника раніше. І чекав на стару...

— Ніхто б не витримав у голубнику від смороду, — Заремба перевів подих. — Убивця міг чекати й зачаїтися лише на горищі...

— Наприклад, отам, — Соха кивнув на ванну, наполовину заповнену дощовою водою.

— Маєте рацію. Отже, він міг раніше домовитися зі старою, або ж вона сюди регулярно навіщось приходила, і зловмисник вирішив тут заховатися. Тоді хтось із мешканців повинен був її упізнати.

— Доповідаю, що ніхто не впізнав небіжчиці! — гаркнув постерунковий Янішевський, який уже довгенько стовбичив на порозі й дослухався до розмови.

— Я її впізнав, — озвався знайомий Зарембі голос. — Доктор Іван Підгірний, непомітно увійшов до голубника і його голова з’явилася в отворі дверцят на горище. — Я знаю, хто вона. Може, я й не славетний психолог, як ви щойно зауважили, пане Зарембо, може, я й коновал, проте... — медик виліз із невеликого отвору й випростався перед поліцейським, — проте сифілітиків у цьому місті я знав колись усіх.

IV

Над Єзуїтським садом западали вечірні сутінки, які стирали чіткі контури предметів. Укриті білим квітом кущі зовсім зливалися б із білими студентськими кашкетами, якби не сигаретний дим, котрий оточував останні. Циліндри двох старих євреїв, котрі грали в шахи на лавці біля статуї, що символізувала живильні сили природи, здавалися б непомітними на чорному тлі могутнього дуба, якби не пломінець газового ліхтаря,; що раптом засичав, спалахуючи від сірника сивого ліхтарника. Двоє молоденьких дівчат, які, мабуть, чекали на своїх кавалерів унизу вулиці Крашевського, неодмінно привернули б увагу Попельського, коли б той був, як завжди, у добрій формі й мав непоганий настрій.

Проте його чуттєвість де й поділася, що вчора підтвердила шльондра в кнайпі, а настрій був препаскудний, і не лише із цього приводу. Едвард курив поганеньку сигарету і вдивлявся в худорляву постать, що зникала за кав’ярнею, збудованою в народному стилі. Це був гімназист Генек Андрусин, чий батько-токар рештками тяжко зароблених грошей підтримував власні сподівання на те, що його нащадок продовжить навчатися в IV класичній гімназії ім. Длугоша. Генек двічі залишався на другий рік через латину, тож Попельському дісталося нелегке, і навіть, як виявилося після кількох приватних уроків, нездійсниме завдання: підтягнути хлопця з латини так, аби той міг перекласти уривки із Цезаря, Непота й Федра, та перейти до п’ятого класу. Після кожного заняття з Генеком ротова порожнина вчителя перетворювалася на Сахару, а мозок — на застиглу Антарктиду. Невеличка сума опинялася в гаманці Леокадії, а Едвард сягав по перо й папір, щоб нарешті написати листа Генековому батькові й відмовитися від уроків, назвавши свої спроби втовкмачити латину в тупу довбешку «продовженням агонії». Проте він досі цього не зробив. Невідомо вкотре перелічував гроші, які можна заробити на восьми уроках протягом місяця, і замість паперу простягав руку по сигарету, а тоді виходив на балкон, прислухаючись до дитячого голосу Рити, яка бавилася з Ганною в кімнатці служниці, й до монотонного відмінювання французьких неправильних дієслів, котре долинало з кімнати кузини.

Згасивши недопалок, він глибоко перевів подих. За кілька хвилин приїде черговий учень, син директора міської фінансової управи, такий собі Болек Шандровський. Цього п’ятнадцятирічного підлітка він настільки видресирував, що той міг без проблем розв’язувати тригонометричні рівняння. Учитель цьому невимовно радів, бо нині міг із чистим сумлінням перейти до своїх улюблених тем — квадратного тричлена із його чудовими параболами й чіткими формулами Війєта. А потому, після всіх уроків, вони з донькою та кузиною повечеряють дерунами, він трохи передрімає й біля десятої вечора вмоститься в кабінеті при затишному світлі лампи, відкриє комедії Плавта й готуватиметься до лекції, яку проведе на прохання студентського філологічного гуртка. До речі, за це обіцяють дуже пристойний гонорар.

Побачивши Болека Шандровського, який біг униз вулицею вздовж парку, Попельський повернувся до кімнати й зачинив балконні двері. Прислухався до радісного доньчиного сміху, поправив піджака, перевірив, чи не закінчилося чорнило в його «Вотермані» і сів до столу. За мить пролунав дзвоник у двері, й Ганна відчинила учневі. За її спиною ховалася Рита, якій неодмінно кортіло розсмішити батька. Дівчинка скошувала очі, робила кумедні гримаси й, приклавши до скронь великі пальці, швидко змахувала долоньками. Тоді багатозначно затиснула пальцями носа.

Здивований останнім жестом, Попельський усміхнувся до дитини, зачинив двері й кивнув Шандровському, аби той показав йому зошита з домашнім завданням. Думками він був далеко звідси, думав про вечерю з родиною та аналіз Плавтових віршів, бо саме цього мистецтва він мав навчити майбутніх філологів на засіданні студентського гуртка. Не дивно, що Едвард не почув Болекових слів.

— Повторіть, будь ласка, — попрохав Попельський.

Шандровський підступив ближче й різко видихнув повітря з легень. Смердючий подих вирвався з його рота, наче отруйна хмара. «Гормональна буря в поєднанні із зіпсованими зубами, — майнуло в голові поблідлого від огиди Попельського, — карієсом, викликаним безупинним посмоктуванням льодяників та цукерок, плюс запахом гною в зубних каналах».

— Я не приніс, пане вчителю, — Болек переступив з ноги на ногу. — Не зробив.

— Чому? — Едвард відсунувся в кріслі аж під вікно.

— Не знав, як, — відповів Шандровський. — Зрештою, у мене не було часу. Я пізно повертаюся зі спортивних тренувань. У нас незабаром матч із третім класом.

Сморід досягнув ніздрів Попельського попри велику відстань, хоча Едвард думав, що вона його врятує. Учитель уявив собі, як під час уроку мусить нахилися над Болеком і перевірити написані ним вирази. Тоді до смердючого подиху додасться запах брудного спортсмена — немиті ноги, спітнілі пахви, злипле волосся. Уява Попельського викликала спазму шлунка, рот наповнився слиною.

Він швидко підвівся, розчахнув вікно й визирнув на подвір’я. Запах смоли, куряви та помиїв видалися йому чудовим ароматом у порівнянні з міазмами, які виділяв учень. Попельський глибоко вдихнув повітря й обернувся до хлопця.

— Вийдіть звідси й більше ніколи не приходьте в такому стані! — повільно проказав він, щоб якомога сповільнити видих.

— У якому такому стані? — нахабно запитав Шандровський.

— Після тренувань.

— Чому це? — хлопець підвищив голос.

— Бо від тебе немилосердно тхне! Як від стічної канави!

Учень заховав зошити й подивився на Попельського довгим поглядом. Той не відразу збагнув, що означає поведінка Шандровського. За цим могли ховалися покірливість або гнів.

— Я теж ситий вами по зав’язку. І виглядом вашої голомозої довбні!

Після цієї довгої фрази Попельський ледь не зомлів від смороду.

— Геть!!! — гаркнув він.

Учень сплюнув на килим і швидко вибіг із квартири. Попельський не затримував його. По-перше, результат гонитви за спортсменом міг бути жалюгідним, по-друге, якби він наздогнав Шандровського, то мусив би знову з ним спілкуватися. А цього він будь-що прагнув уникнути. Попельський навіть радів, що більше не матиме справи з Болеком, зате може стати біля вікна й насолодитися ароматами нагрітого сонцем подвір’я.

До кабінету прибігла Рита.

— Татку, а чому той учень так швидко від вас вийшов?

— Бо виявився неготовим до уроку, моя маленька, і я накричав на нього, бачиш? Ти повинна завжди старанно вчитися, інакше вчитель нагримає на тебе у школі.

Попельський схопив доньку в обійми й міцно притулив до себе. З ніжністю вдихав пахощі дешевого шампуню, яким доня часто мила голівку, насолоджувався її чистим подихом.

— Підемо тепер до Залевського по прянички, люба?

— Ти не встигнеш, Едварде, — Леокадія стояла на порозі й кивнула головою учениці, з якою саме закінчила займатися французькою. — Крім того, цих ласощів ми собі вже не можемо дозволити.

Батько й донька глянули на Леокадію. Оцінювали її струнку й зграбну фігуру, видовжене обличчя, бездоганний макіяж і рівненько підстрижене волосся на потилиці. Кожне звернуло увагу на інше: батько на кузинині панчохи, які Ганна принесла сьогодні з «майстерні художнього церування» та пофарбовані кармінним лаком нігті; дівчинка — на стиснуті тітчині вуста, які щойно заборонили їй піти з татком до улюбленої цукерні.

— А чому це ми не встигнемо, Льодзю? — запитав Едвард, сповнений поганих передчуттів.

— Бо за сорок хвилин, — Леокадія глянула спершу на годинника, а тоді до записника, з яким не розлучалася, — приходить останній учень, Артур Батлер. І ти повинен перекладати з ним Ксенофонта.

Попельський зціпив зуби так сильно, що аж м’язи засіпалися під шкірою. Витягнув з кишені злотого, старанно оглянув монету й знову сховав. Тоді взяв доньку за руку й вийшов до передпокою, мовчки оминаючи Леокадію й не дивлячись їй в очі. Дівчинка весело підстрибувала, схопившись за батькову долоню.

— Одягнися, маленька! — сказав Едвард. — Підемо купимо «юрашків»!

Леокадія мовчки дивилася на кузена.

Записник немовби приріс до її безвладно опущеної руки. У ньому видніли чітко занотовані години уроків і таблиця з підсумком щоденних витрат.

— Ти вже вигнав нині одного учня, — озвалася Леокадія німецькою, аби не зрозуміла Рита. — І не приймеш другого. Ми втратили аж п’ять злотих.

— Я поверну тобі вдвічі більше, — відповів Попельський тією ж мовою, витираючи пилюку із черевиків м’якою ганчіркою й уникаючи погляду кузини.

Вона дуже добре знала всі його порожні обіцянки й протягом останніх двох років наслухалася їх чимало. Леокадія багато очікувала від Едварда, але він не змінювався от уже десять років. Хіба що на гірше. Весь світ котився бозна-куди. Заощадження танули, зруйновані кризою люди викидалися з вікон готелю «Жорж», як-от нещодавно якийсь волинський землевласник, а мала Рита чимраз дужче ненавиділа тітку. І лише зелені Едвардові очі повсякчас випромінювали впертість.

— То що мені повідомити Артурові Батлеру, коли він прийде? — тихо запитала Леокадія.

— Люба моя, будь ласка, усім нашим учням скажи лише одне, — повільно вимовив Едвард, рішуче вдивляючись у її великі очі, — щоб вони користувалися милом та зубним порошком.

V

Начальникові Слідчого відділу Гієронімові Коцовському довірений нишпорка давно вже доповів, що підлеглі називають його Дарунком столиці. Своє прізвисько Коцовський сприйняв із надзвичайним спокоєм, розуміючи, що у Львові він людина чужа, до того ж із Варшави, а тому не може розраховувати на занадто теплий прийом. Львів’яни відзначалися незрозумілою йому галицькою, майже столичною самозакоханістю, проте, на щастя, ставилися до чужаків не із запеклою ненавистю, а з певним поблажливим розумінням. Це виявлялося не в зневазі чи агресії, а радше в тому, що кожного «нельвівського хлопця» вони сприймали зверхньо, постійно пояснюючи при цьому: «А в нас ві Львові...».

Якщо Коцовський міг вдати, що не помічає львівського патріотизму, то аж ніяк не міг погодитися, аби він вплинув на його професійні обов’язки. А саме це й сталося, коли він уперше з’явився на новому робочому місці. Щойно ступивши на поріг колишньої австрійської жандармерії, підінспектор зустрів свого першого донощика. До нового начальника підійшов певний працівник, покірно вклонився й прошепотів на вухо, що майбутні підлеглі сподівалися побачити на цій посаді не його, а декого з-поміж них. Тоді Коцовський почув прізвище суперника й відразу зненавидів його.

Людини із цим прізвищем не було серед тих, хто зараз наповнював кабінет начальника ароматним димом гарного тютюну. Присутні саме вислухали, як аспірант Вільгельм Заремба своїм гучним голосом прочитав рапорт із місця злочину й дивилися на сірий конверт із написом «Вельмишановному панові начальнику Гієронімові Коцовському», який підінспектор демонстративно поклав посеред столу.

— Гаразд, дякуємо панові аспіранту Зарембі, — адресат листа почухав долоню. — Перш ніж ми відкриємо цього конверта, — змінив він тему розмови й посунув конверт по столу, при цьому багатозначно глянувши на Івана Підгірного, — ми попросимо пана доктора поділитися своїми вагомими спостереженнями.

— Що ж, панове, — озвався Підгірний, якого анітрохи не вразила начальникова ввічливість, — почнемо від ідентифікації загиблої. Убиту звали Люба Байдакова, вік — шістдесят років, віросповідання римо-католицьке, мешкала на Левандівці по вулиці Шевченка. Я знав її особисто, оскільки вона була моєю пацієнткою, коли я практикував як лікар-венеролог. Отже, Люба Байдикова займалася ворожінням і пригадую, що винуватцем своєї хвороби назвала одного з клієнтів. Я усе це добре пам’ятаю, бо ж не щодня до тебе звертається пацієнтка-ворожка. Пані Байдикова ворожила з карт, бачила майбутнє в скляній кулі, а найцікавіше те, що вона складала навіть гороскопи...

Медик зупинився, аби закурити цигарку й утупився в начальницький диплом, котрий свідчив, що його власник зайняв перше місце в стрілецькому конкурсі для вищих чиновників поліції, який відбувся в Сарнах рівно рік тому.

— А чому ви сказали, що її астрологічна діяльність це найцікавіше? — запитав аспірант Валеріан Грабський, поліцейський, що скидався на ретельного, чесного й кмітливого чиновника. — Ворожка — це ворожка, яка різниця, чи вона ворожить з карт, чи на кавовій гущі... Чому астрологія це щось незвичайне?

— Ви трохи помиляєтеся, пане аспіранте, — утрутився старший сержант Герман Кацнельсон, чий гострий язик та вишуканість нагадували Коцовському ненависну йому людину. — Робота астролога полягає насамперед у виконанні складних обчислень. Щоб цим займатися, замало скляної кулі, чорного кота на підвіконні та кількох чарок, випитих для красномовства.

— Ви праві, — кивнув головою Підгірний. — Люба Байдикова укладала складні гороскопи...

— То, може, у конверті лежить гороскоп? — Кацнельсон не втримався й глянув на стіл.

— Де ваша терплячість, сержанте, — здавалося, що Коцовський ось-ось лясне підлеглого по руках. — Зараз ми познайомимося з його вмістом.

— Відповідаю на запитання аспіранта Ґрабського, — продовжував Підгірний. — Як я вже сказав, астрологічна діяльність убитої справді була дуже цікавою, бо в нас таке асоціюється із чимсь... як би це висловитися... з вишуканістю, респектабельністю. Астрологи живуть і приймають клієнтів у гарних районах, їхні кабінети прикрашають твори мистецтва, книжки...

— Різне трапляється, — розсміявся Заремба. — Пригадуєте, панове, справу такого собі професора Маріні? Він виявився шахраєм, звичайнісіньким гебесом[14], який займався ворожбитством у сараї. Глянемо, може, у конверті теж справи якихось ворожбитів... А може, самої замордованої...

— Не відволікайтеся! — гримнув на нього Коцовський. — І вислухайте доктора Підгірного. Нагадую, якщо хто не знає: наша нарада — це інструктаж у справі слідства, а не балачки чи спогади про ваше славне минуле! І чого це вас так цікавить вміст конверта? Ви мені нагадуєте хлопчисьок у кабаре!

— Люба Байдик, — доктор поставив наголос на останній склад прізвища, — не була ані вишуканою, ані респектабельною особою. Це була брудна, занедбана й хвора жінка. Окрім астми й діабету, як показав мій розтин, вона страждала на дві ще більш небезпечні хвороби. Перша — цироз печінки. Цей орган був у неї збільшений, твердий і всіяний вузликами, типовий cirrhosis hepatis, на який страждають алкоголіки. Їй залишилося жити не більше, ніж два-три роки, якби не різні постсифілітичні зміни в органах... Саме так, панове, — медик, здавалося, насолоджувався здивованими поглядами поліцейських, — у нашої ворожки була остання стадія люесу. Під час першого та єдиного візиту до мене, я прописав їй «Сальварсан». Більше вона до мене не приходила. Може, їй здавалося, що вона вилікувала сифіліс? А він, тим часом, пожирав її зсередини... Оце й усе, що стосується опізнання та хвороб. А тепер щодо обставин загибелі... На неї напали ззаду. Про це свідчать обширні травмовані ділянки спереду шиї. Саме там я помітив велику й глибоку борозну, слід від чогось довгого, вузького й жорсткого, можливо, мотузки. Проте смерть настала не від задушення, ні! Петля невблаганно давила її, тож вона, імовірно, на мить утратила свідомість, і цим злочинець скористався ось для чого. — Підгірний відкрив свою елегантну течку з тисненої шкіри й витягнув звідти пінцетом п’ятидюймового цвяха. — Він відкрив їй рота й просунув цвях уздовж піднебіння, аби примірятися до відповідного місця, а тоді сильним ударом забив його. Вістря відразу ввійшло в спинний мозок. Це викликало миттєву смерть. От і все, що я збирався вам сказати.

— А який висновок можна зробити про вбивцю на підставі аналізів слідів на місці злочину? — Коцовський підійшов до вікна, відчинив його, і в задимлене приміщення увірвалося свіже повітря разом із вигуками дітей, які з’юрмилися навколо струмочка, що витікав з фонтанчика неподалік костельних мурів.

— Він може бути покрівельником, — утрутився Заремба. — Це типовий цвях для покрівельних...

— Швидше, лікарем, — зауважив Кацнельсон. — Звичайнісінький бандюга забив би їй цвяха просто в голову. А цей точно знав, де розташований спинний мозок. Кому з вас це відомо?

— Слушно! — Підгірний схвально глянув на Кацнельсона. — Убивця, може, й не медик, але напевне розуміється на анатомії людини. Цвях, забитий у чоло, спричинить смерть приблизно в половині випадків, проте застромлений у спинний мозок — завжди й миттєво. А такі цвяхи, — тут він співчутливо глянув на Зарембу, — можна купити в будь-якій бляхарській крамниці, і покупець аж ніяк не мусить належати до покрівельницького цеху.

Медик замовк і поринув у роздуми.

— Ще одна деталь, докторе! Найважливіша! — нагадав йому Коцовський.

— Найважливіша й жахлива, — підхопив Підгірний. — У загиблої було зрізане волосся над чолом. Цей клапоть голої шкіри утворює, так би мовити, неправильний паралелограм. Злочинець може бути збоченцем, який зрізає жіноче волосся й збуджується від цього. А тепер інші мої висновки. Жертва й убивця майже напевне були знайомі. Це пояснюється двома причинами. По-перше, Люба Байдикова не мешкала в будинку, де її знайшли вбитою, і ніхто її там не знав... Щоб вона там робила, якби не домовилася з кимсь? А умовитися про зустріч на смердючому горищі вона могла лише з тим, хто добряче їй заплатив або з кимсь, кого вона не мала підстав боятися, ergo, якимсь своїм знайомим. По-друге, в її стані така мандрівка на інший кінець міста й підйом сходами на піддашшя були страшенно виснажливими. Отже, у неї була вагома причина, щоб піднятися до того голубника. Гадаю, що злочинець чимсь її принадив, можливо пообіцяв щось, і напевне умовився з нею заздалегідь. Це другий аргумент на користь того, що він її знав. Якщо вбивця сидів на горищі за ванною й чекав на жертву, що, на мою думку, слушно припустив у своєму рапорті пан Заремба, то ми можемо сказати, що він терплячий і ретельний, що він знав про це горище та його сполучення з голубником раніше; і що він підробив ключ або скористався добре допасованою відмичкою. Це може бути зломщик або слюсар... Ви розчаровані, пане начальнику, — Підгірний глянув на Коцовського, — що мені так мало про нього відомо? Але це зовсім не мало, — відповів він на уявний докір, хоча начальник показував жестами, що він анітрохи не розчарований. — Мені прикро. Я лише психолог і патологоанатом, а не чарівник. І я не в змозі визначити національність злочинця на підставі покинутого ним недопалка, який поліцейські з IV комісаріату знайшли за ванною.

— На щастя, нам не доведеться перейматися його національністю, — Коцовський зручно вмостився у своєму кріслі й відсьорбнув чаю зі склянки. — Ми напевне знаємо, що він не поляк.

Запанувала тиша. Начальник сягнув по таємничий конверт. Пінцетом Підгірного витягнув звідти якийсь аркушик і поклав його на столі. На папері виднів ряд гебрайських літер, вочевидь вирізаних з якоїсь жидівської газети. Гуміарабік витік з-під кількох вирізаних квадратиків і застиг на краях.

דםדרבןעיאויבאפםמותלבןשחרלאכויהולאחלי

— Я отримав цей конверт сьогодні вранці. Він адресований мені. Хтось вкинув його до нашої скриньки анонімних заяв. Жодних відбитків пальців. Тридцять шість гебрайських літер, приклеєних одна за одною, без будь-яких пробілів, в одному рядку. Немовби одне слово із тридцяти шести букв. Пане Кацнельсон, ви можете це нам перекласти?

— Те, що в мене химерне прізвище, — розгнівано відказав, навіть не глянувши на витинанку, Кацнельсон, — не означає, що я повинен знати гебрайську мову. Можливо, у мене і є якісь жидівські предки, як і в багатьох поляків! А моє злощасне ім’я Герман, як вам відомо, пане начальнику, є німецьким, а не жидівським!

— Звичайно, — підтримав його Заремба. — Особи, які мають більш чи менш певне жидівське походження аж ніяк не мусять знати давньоєврейську. Зате всім нам дуже добре відомий поляк, який тут донедавна працював... Він чудово володіє стародавніми мовами, у тому числі й біблійною гебрайською...

— Навіть не згадуйте про Попельського, цього п’яницю й дегенерата! — вигукнув Коцовський.

— А взагалі, я й далі не розумію, — уперто продовжував Заремба, — що спільного має це довге слово з Любою Байдиковою.

— Крім листа в конверті було ще ось це, — Коцовський полегшено перевів розмову на іншу тему.

Знову зробилося тихо, начальник заспокоївся й таємничо посміхнувся; його вочевидь розважала роль ілюзіоніста, котрий витягає кролика із циліндра. Він знову простягнув руку до конверта й дістав звідти жмут масного волосся.

— Може, ви щось скажете нам про це, докторе, — Коцовський глянув на Підгірного й розжареним кінчиком сигарети описав коло над цією дивною річчю.

— У мене немає жодних сумнівів, — медик підвівся й глянув на присутніх, — що це волосся замордованої Люби Байдикової, яке в неї зрізали над чолом.

Запала мовчанка, яку урвав Заремба.

— Серед нас когось бракує, — сказав він. — Такого собі дегенерата. Один дегенерат убив, отже, це справа якраз для іншого дегенерата.

VI

Востаннє Едвард Попельський стояв за університетською кафедрою в 1907 році. Тоді йому саме виповнився двадцять один, і молодий студент був сповнений наукового ентузіазму, захоплення теорією Кантора та мрій про своє переможне вторгнення у світ математичної безкінечності. Двадцять три роки тому у Відні був спекотний квітневий день. Попельський добре його запам’ятав, бо саме тоді в нього виявилися симптоми страшної хвороби, досі наче приспаної й зачаєної. Саме того дня він попрохав професора Франца Мертенса, аби той дозволив йому публічно продемонструвати певні сумніви, які стосувалися доведення Кеніґом Ґауссового закону взаємності. Над цим доведенням Попельський просидів тиждень, і йому здалося, що він знайшов у ньому слабке місце. Він уже збирався показати викладачеві й колегам з математичного семінару Віденського університету критичний пункт, у якому одна формула начебто очевидним чином випливає з іншої, коли відчув різке запаморочення, і цілковито забув, у чому ж полягає слабкість Кеніґових висновків. Протягом кількох хвилин Попельський тупо вдивлявся в дошку, тоді його тіло струсонули легенькі судоми, і він покинув кафедру із жахливою порожнечею в голові. Професор Мертенс провів його здивованим поглядом, а колеги були сповнені іронії. Через тиждень, коли Попельський розігрував шахову партію в парку Пратер, з ним уперше із часів дитинства стався епілептичний напад. Запаморочення під час математичного семінару й приступ у парку були викликані, як пояснив наступного дня шанований і відомий віденський медик, доктор Самуель Монд, однією й тією ж причиною: сонячними променями, розсіяними кронами й гілками дерев. «Це спричинило epilepsiam photogenicam», — поставив діагноз доктор Монд, наказавши пацієнтові уникати будь-якого миготіння світла, особливо денного. Тобто Попельському довелося щодня носити темні окуляри й перейти на вечірньо-нічний спосіб життя. Ось чому молодий Едвард Попельський мусив відмовитися від навчання на математичному факультеті, оскільки заняття там відбувалися вранці, коли сонце щедро заливало своїм промінням велику аудиторію, вікна якої виходили на схід, і вибрати інший факультет та інші лекції, які проводилися б вечорами. Такі заняття пропонував лише університетський філологічний семінар, і невдовзі нещасному епілептикові довелося з математика перетворитися на студента-класика. Професор Франц Мертенс, який походив з Великопольщі, втішав його по-польськи, підкреслюючи, що від математики недалеко до грецької та латинської метрики, після чого подарував йому власну докторську дисертацію під назвою We functione potentiali duarum ellipsoidum homogenearum»[15], написану, звісно, латиною. Професорові слова закарбувалися Попельському в пам’ять і, ставши філологом, присвятив себе виключно історичній граматиці та архаїчній латинській метриці, захистивши в 1914 році дисертацію на цю тему. Проте він не забув про «королеву наук», оскільки саме приватні уроки з математики й латини давали йому заробіток, доки він не почав працювати в поліції, й згодом, тобто з кінця війни до 1921 року, і через сім років, коли Коцовський із тріском викинув його зі Слідчого відділу.

Зараз, коли після віденського запаморочення проминули двадцять три роки, Попельський стояв на місці викладача на кафедрі класичної філології Львівського університету імені Яна-Казимира й упорядковував свої нотатки перед лекцією. Щоб не допустити жахливої думки про можливість повторення віденських подій, він намагався зосередитися виключно на своїх наукових розважаннях. Аби краще сконцентруватися, Едвард заплющив очі й вдихав весняні аромати, що вливалися у відчинене вікно, і наче з віддалі дослухався до вступу, який виголошував худий панич у пенсне, керівник студентського філологічного гуртка. Після ввічливих слів подяки за організаційну підтримку на адресу відсутнього нині голови викладацької екзаменаційної комісії, професора Константина Хилінського, студент перейшов до теми.

— На статтю пана доктора Попельського, — затинаючись, читав свої нотатки оратор, — під назвою «Versuch einer quasi-matematischen Analyse des plautiniscken Sprachverses»[16] я натрапив абсолютно випадково у «Звітах Перемиської Цісарсько-королівської гімназії» за 1914 рік, оскільки саме цього року пан доктор працював у цьому навчальному закладі як суплент[17]. Цю публікацію я прочитав не без труднощів, проте з величезним зацікавленням, позаяк вона має прекрасне практичне застосування й полегшує аналіз Плавтових віршів, який для деяких моїх колег є ахілловою п’ятою, але зовсім не тому, що наші викладачі погано цьому навчають. — Тут студент боязко глянув на професора Єжи Клапковського, котрий сидів у шкіряному кріслі перед слухачами. — Звісно ні! Просто це надзвичайно важке завдання для тих, хто не вивчав Плавта й Теренція в гімназії. А зараз, на жаль, цих авторів більше немає в програмі. Одначе я не все зрозумів з німецького тексту пана доктора... Ось чому наш гурток запросив його, аби шановний доповідач зміг з’ясувати нам найскладніші місця. Будь ласка, пане докторе, вам слово.

Попельський підвівся й глянув спершу у вікно, а потім на слухачів. Ніщо не нагадувало йому про Віденський математичний семінар. Забагато відмінностей, аби наслідок міг бути той самий. За вікном простягалося не подвір’я Віденського університету, а квітнучий Єзуїтський сад. Його львівська аудиторія наполовину складалася із жінок, тоді як двадцять три роки тому перед ним сиділи виключно чоловіки. Зараз була вечірня пора, а від епілептичного нападу він захищався тим, що регулярно приймав ліки й носив темні окуляри. Ні, цього разу його виступ виглядатиме зовсім по-іншому!

Попельський не хвилювався, хіба що йому ледь заважали власні окуляри, які унеможливлювали уважне спостереження за реакцією слухачів, бо він звик так робити, коли провадив численні допити в поліції. Окуляри були оптичним фільтром, крізь який він помічав лише обличчя людей у двох перших рядах та ще посмішку професора Клапковського, бо той сидів просто перед ним.

Доповідач сприйняв цю усмішку вченого як заохочення й упевнено почав лекцію. За кілька секунд рештки неспокою геть випарувалися. Попельський виклав на дошці вісім видів ямбічних синерез, а тоді звів їхню кількість до трьох. Із радістю відзначив полегшене зітхання, яке прокотилося аудиторією. Едвард знав, що люди дуже радо сприймають будь-яке спрощення й те, що саме на простоті базується вишуканість будь-якої формули — математичної чи лінгвістичної. Такою ж була реакція слухачів, коли він спростив різноманітні метричні закони, продемонструвавши, що більшість із них спирається на одну й ту саму акцентуаційну причину. А тоді розпочав те, що любив найдужче: рівним каліграфічним почерком розтинав латинські вірші й виокремлював з них інтонаційні частини. Від цієї завзятої праці, у яку він цілковито заглибився, його відірвало шарудіння, покашлювання й стукіт. Попельський обернувся й помітив, що декілька місць в аудиторії вже порожні. Здивовано глянув на керівника гуртка, але той потупив голову й не зводив очей із професора Клапковського.

— Ну, що ж, — професор кахикнув і встав. — Якщо організаторові бракує мужності, то я скажу. Шановний доповідач вийшов за межі відведеного йому часу... Чи можна вас просити перейти до висновків?

— Справді, — Попельський глянув на свого швейцарського годинника фірми «Шаффгаузен», — я мав скінчити півгодини тому... Пробачте... Власне кажучи, жодних висновків у мене немає. Я міг би продовжити метричний аналіз, проте щодо теорії, то нічого більше сказати не можу. Дякую за увагу, гадаю, можна перейти до обговорення. Пане професоре? — і він глянув у бік Клапковського.

— Так, — учений посміхався. — Мушу сказати, що я дуже здивувався, коли філологічний гурток запросив мене на цю доповідь. Але прослухавши її, я більше не дивуюся, — Клапковський перевів подих. — Я обурений!

В аудиторії запанувала тиша. Професор переводив погляд з одних студентів на інших, а ті втупилися у свої нотатки. Продовжував посміхатися. Проте зараз Попельський був майже впевнений, що вчинив необачно, сприйнявши перед лекцією цю посмішку за ознаку доброзичливості. «На мене знову чекають, — думав він, — жорстокі й непередбачувані події. Мабуть, така моя доля. Тоді, у Відні, це теж сталося у квітні, і зараз квітень, і я тут і там зазнаю поразки. Хто це сказав, наче квітень — найжорстокіший місяць?».

— Зважаючи на те, що доповідач є колишнім працівником поліції, цей виступ був не лише, так би мовити, екзотикою, — продовжував професор, — з точки зору методики він неймовірно шкідливий!

Попельський крадькома витер чоло.

— Ми не почули нічого, підкреслюю: нічого, — очі Клапковського, здавалося, викрешували блискавки, — що протягом останніх ста років, із часів Карла Лахманна, є вершиною філологічних досліджень! Тут не прозвучало жодної критики тексту! Пан доповідач навіть не вказав, яким виданням він користувався!

Попельський міцніше насунув на носа темні окуляри й витер спітнілу лисину. З вікна війнув весняний вітерець, який приніс аромат бузку, що квітнув у Єзуїтському саду. Тепер він пригадав собі фразу, яка не давала йому спокою, переслідуючи словами про жорстокість квітня. Це був початок «Безплідної землі» Еліота.

— А тим часом, — учений простягнув руку до книжки, котра лежала перед ним, — принаймні чотири аналізовані Вами Плавтові вірші, виразно відрізняються від, так би мовити, канонічних версій. Ви про них навіть не згадали. Така фундаментальна методологічна помилка дискваліфікує вашу доповідь! Це так, немовби, — тут я дозволю собі скористатися прикладом із точних наук, які так полюбляє пан Попельський, — на уроці хімії наливати воду до пробірки, не перевіривши, що в ній, луг чи кислота! Єдине, що ви можете зробити після цієї недолугої лекції, — Клапковський суворо глянув на студентів, — це подерти свої конспекти й викинути до смітника! Так, як це роблю я!

«Найжорстокіший місяць — це квітень», — пригадав собі доповідач, дивлячись, як професор шматує аркуші й уважно спостерігає, хто зі студентів учинить так само.

Так зробили всі. Повільно, неохоче, вони рвали конспекти, підходили до смітника, що стояв поруч із кафедрою й жбурляли туди чіткі математичні вирази Попельського, результата його пошуків безсонними ночами, нікому не потрібні підстановки й формули. А тоді виходили з аудиторії, похнюпивши голови. Професор Клапковський покинув приміщення, ввічливо вклонившись доповідачеві.

Попельський витер дошку, а тоді зі злістю обтрусив рукав піджака від крейдяного пилу. Склав свої папери до елегантної течки зі страусиної шкіри й рушив до дверей. І враз зупинився. На останній парті лежали списані аркуші, їх ніхто не порвав, навпаки, вони були акуратно складені, а обабіч них лежали долоні з довгими, тонкими пальцями й пофарбованими червоним лаком нігтями. Сутінки, які запали в неосвітленій аудиторії й темні окуляри дозволяли Попельському роздивитися хіба що тендітні білі руки, прикрашені маленьким перстеником, повні червоні вуста й бліде обличчя, обрамлене чорним волоссям. Едвард зняв окуляри й затамував подих.

— Панна Шперлінг? — запитав він єдину особу, що залишилася в аудиторії й усупереч наказу професора не порвала конспекту.

Молода жінка посміхнулася й кивнула.

— Доброго вечора, пане вчителю, — тихо заговорила вона. — Я не розуміюся на латині, я прийшла сюди до вас...

Попельський глянув на її записи, зроблені гарним круглим почерком. Відчув тремтіння в тілі. Проте це не було ознакою наближення епілептичного нападу. У Попельському ворухнулася надія, яку в зрілого мужчини викликає молода жінка.

«Жорстокий місяць квітень викликає Бузок заснулий з мертвої землі. Він змішує Бажання й спогади. Він будить Застиглий корінь весняним дощем»[18], — пригадав Попельський рядки з Еліота.

VII

З усіх багатообіцяючих частин тіла Ренати Шперлінг найбільше захоплення в Попельського завжди викликали вуста — і тоді, коли дев’ять років тому він готував молоденьку гімназистку до випускного іспиту з математики, і зараз, коли вона знічено сиділа в його кабінеті, затискаючи пальці на паску дешевенької шкіряної торбинки. І хоча тоді її губи були блідими, а зараз підкреслені червоною помадою, вони й раніше, і тепер так само тремтіли, вкладаючись літерою «о», коли тихенько вимовляли слова вдячності «за присвячений цінний час». Її величезні зелені очі не змінилися, під ними завжди лягали легенькі тіні, немовби Рената ледь втомилася. І ще одне не змінилося, а саме зневажливе ставлення Едвардової кузини до будь-якої молодої жінки, котра його відвідувала. Таку реакцію Леокадії Попельський пояснював собі примітивно й наївно. «Льодзині дусання, — думав цей «знавець жіночої душі», — викликані почуттям загрози. Коли на моїй орбіті опиняється інша жінка, люба кузина страшенно боїться, аби не позбутися свого привілейованого становища в домі. Оце й усе!».

Довідавшись в університетській аудиторії, що в Ренати до нього невідкладне й важливе прохання, Попельський, з огляду на передбачувану поведінку Леокадії, почав умовляти дівчину розповісти йому про це в якій-небудь поблизькій кав’ярні.

Проте цю ідею вона відкинула, як і пропозицію вечірньої прогулянки Єзуїтським садом. Рената відмовилася, мотивуючи своє рішення тим, що незаміжній жінці не личить показуватися з мужчиною о такій пізній порі, тому, мовляв, вона про все розповість йому в університетському коридорі. Едвард неохоче погодився. Однак його поступка була марною, бо з будинку їх рішуче й нечемно вигнав сторож, котрий просто-таки знущався із прохань, а тоді погроз Попельського.

Nolentes volentes[19] довелося їм пройти метрів сто й податися до помешкання Попельського на вулиці Крашевського, де на Ренату Шперлінг чекав холодний як сталь погляд кузини Леокадії.

Проте ці прикрощі зустріли її лише на початку відвідин, оскільки Едвард подбав, аби обмежити до мінімуму контакти панни Шперлінг зі своїми дамами, і запросив Ренату до кабінету, де вже за мить вона сиділа за чашкою чаю, знічена й занепокоєна.

Попельський полюбляв таку розгубленість у молодих жінок, підтримуючи в них відчуття невпевненості своїм упертим мовчанням. Наче старий котисько, він насолоджувався безпорадними спробами урвати незручну тишу, яку зараз порушували хіба що вигуки вуличного торговця за вікном. Немовби суворий екзаменатор, який не наштовхує на відповідь, Едвард не полегшував початку розмови й жадібно споглядав тріпотіння вій, тремтіння тендітних долонь, рум’янець, що вкривав ніжні щоки. Був готовим і до флірту, і до еротичного нападу.

— Не знаю, із чого почати, — дівчина втупилася в начищені черевички.

— Найкраще з того, що не має відношення до теми розмови, — Попельський висунув з піджака манжети сорочки, аби дівчина помітила золоті запонки. — Навіщо ви нотували на моїй лекції, адже ви expressis verbis[20] дали мені зрозуміти, що зовсім не знаєтеся на цих проблемах?

— Не знаю, пане професоре, — відказала вона, несміливо піднімаючи очі. — Можливо, у мене залишилася така звичка відтоді, як ви були моїм учителем, а я записувала кожне ваше слово?

— Не називайте мене більше «паном професором», — попрохав він, усміхаючись. — Нині відбулася моя остання лекція...

Очі панни Шперлінг потемніли від гніву.

— Він такий підлий, отой вчений, який так на вас напався! — вигукнула вона, схопившись зі стільця. — Він анітрохи не мав рації. Я на цьому не знаюся, але так шепотілися студенти, що сиділи біля мене... Він навмисне вас збив з пантелику й принизив...

— Ви просто чарівна у своєму праведному гніві, — Попельський намагався тримати чашку так, щоб добре було видно його каблучку-печатку з мотивом лабіринту, вигравіруваному на чорному оніксі, — проте ще не народився той, кому вдалося б мене принизити! Крім того, люба панно Шперлінг, ця дрібна прикрість, якої я нині зазнав від професора Клапковського, вже забулася завдяки вашій присутності та нашій зустрічі. Навіть, якби мою доповідь вшанували оваціями, ваша поява на ній однаково була б для мене найбільшою втіхою...

Дівчина ледь усміхнулася.

— Дуже прошу вас, пане професоре, — дівчина дивилася йому просто в очі, — не звертайтеся до мене на прізвище. Воно мені не подобається, до того ж, його незручно вимовляти. Краще просто «Ренато»...

— Влучне мовне зауваження, — Попельський заговорив лагідним і ледь повчальним тоном. — Два приголосних поруч — це справді трохи занадто. Але я погоджуюся казати вам «Ренато», якщо ви більше не називатимете мене професором, бо я ним не є...

Запанувала незручна мовчанка, якою Попельський знову насолоджувався.

— Я прийшла до вас, — панна Шперлінг зашарілася, — бо ви єдина людина, яка може мені допомогти. Я заплачу за це. У мене є гроші, відкладені на чорну годину... Прохатиму вас, аби ви провели для мене розслідування...

Попельський закурив цигарку, підвівся й підійшов до вікна. Захряснув його. «Ось вам і метаморфоза, — подумав він, — панна Шперлінг із несміливої дівчинки перетворюється на впевнену даму, що має нахабство винаймати мене як першого-ліпшого візника! Наче носильника на вокзалі!». А він так перед нею викаблучувався! Який же він смішний! Лисий, з відвислим підборіддям... Йому сорок чотири роки й він стільки пережив: жахливу смерть батьків, численні приступи епілепсії, війну й смерть дружини після пологів. Своє сумління він заливав відрами горілки, віддавався розпусті й двічі лікувався від гонореї. А зараз, у розквіті чоловічої сили, перетворився на служника, якого просто винаймають! Як лакея чи водоноса! Як же низько він опинився: доктора Едварда Попельського звідусюди виганяють — з поліції його викинув тупий начальник, а з університетського коридора — звичайнісінький сторож! Доктор Едвард Попельський ладен танцювати заради кокетства цієї лялечки й кілька її дрібняків! Doctor philosophiae[21] — до ваших послуг!

— ...як приватний детектив, — розлючений, він ледь чув, що вона говорить. — Я хочу, щоб ви розслідували зникнення моєї хазяйки, літньої дами...

— Ніякий я не приватний детектив, — Попельський рвучко відвернувся від вікна. — Я не є тим, за кого ви мене вважаєте. Я більше не викладач, не поліцейський, а віднині — не реформатор латинської метрики. Мене не можна винайшли. Я ніхто. Ви говорите з повітрям. Застояним, затхлим і задушливим. Прощавайте!

Рената Шперлінг підійшла до Попельського й благально схопила його за руку.

— Не знаю, чим я вас образила, пане професоре, — прошепотіла вона, — але прошу мене вислухати! Лише ви можете допомогти! Мені загрожує велике нещастя! Ганьба!

Попельський різко вирвав у неї свою руку, знову сів за стіл і кивнув дівчині на стілець. Відчував, як пашить його обличчя й лисина. Увімкнув маленький вентилятор. По гладкій шкірі стікав за комір солоний струмочок.

— Будь ласка, — сухо мовив Попельський. — Скажіть нарешті, навіщо ви до мене прийшли. Алє говоріть якомога коротше, бо на мене чекає вечеря.

Дівчина несміливо сіла на краєчок стільця.

— Я живу в маєтку в Стратині, це Рогатинський повіт, — швидко заговорила вона. — Веду бухгалтерію маєтку графині й графа Бекерських. Власниця маєтку — літня пані, графиня Ганна Бекерська, а спадкоємцем є її син, граф, інженер Юзеф Бекерський. Два тижні тому моя хазяйка зникла, а граф заявив, що вона поїхала на води за кордон. Але це неправда, граф бреше! Я знаю це напевне! Моя господиня мені довіряла, і я неодмінно знала б про її плани. А вона нічого не сказала про цю поїздку... Крім того, граф бурхливо реагує, тобто, власне кажучи, грубо ображає мене, коли я намагаюся розпитати його про матір... Він жорстоко побив шпіцрутеном старого слугу Станіслава, коли той висловив сумнів щодо виїзду графині... Хотів його навіть звільнити, але за нього заступилася дружина... Тобто дружина Станіслава, пані Саломея, бо граф неодружений... Отже, пані Саломея... Вона була нянькою графа, і їй вдалося виблагати прощення для свого чоловіка...

— І ви хочете, щоб я знайшов начебто зниклу графиню Ганну Бекерську, яка виїхала на якийсь курорт за кордоном, бо вам здається, що це брехня, — Попельський перевів подих, як це нещодавно зробив професор Клапковський перед вирішальним нападом на нього, доповідача-невдаху, поганенького викладача, що насмілився ступити на заборонені терени науки. — Панно Ренато, перед тим, як озвучити мені ваше незвичайне замовлення, авжеж, дуже незвичайне, бо я повинен розшукувати матір усупереч бажанню сина, отже, перед тим, як висловити своє прохання, ви влаштовуєте мені справжній театр, хапаєте за руку, мало не плачете, розповідаєте, що вас можуть зганьбити... Чому ви хочете, аби графиню так швидко розшукали ще й готові за це заплатити? Про яку ганьбу взагалі йде мова?

— Про звичайну, про приниження, якого жінці може завдати чоловік, — голос Ренати затремтів. — Зараз незаміжній бухгалтерці надзвичайно важко знайти роботу, до того ж, мені нікому допомогти. Граф Бекерський про це чудово знає, і постійно докучає непристойними пропозиціями, погрожуючи, що звільнить. Він давно так поводиться, називає «жидюгою» й «старою дівою», прилюдно висуває різноманітні припущення, чому я, на його думку, не вийшла заміж. Досі за мене заступалася графиня. Зараз, коли її немає, я опинилася без захисту... Це дуже важлива справа, від цього залежить моя гідність! Ось, чому я прийшла до вас... Приїхала вчора, узяла відпустку, якої граф не хотів мені давати... Кричав, що я їду до Львова, щоб віддаватися розпусті... Це хвора людина, він вигадує такі речі, що я й вимовити не наважуся... Я не могла вас знайти, ви більше не мешкали там, куди я колись приходила на уроки, а сторож нічого не знає... Збиралася вже поїхати назад, була просто в розпачі... Але мене врятував випадок! Я проходжу повз університет, і що ж бачу? Афішу й оголошення про вашу доповідь! Проте зараз ви не хочете мені допомогти! Благаю вас, пане професоре! У мене небагато грошей, як для такого джентльмена, але я назбираю більше...

Рената розплакалася. Попельський дивився на її тендітні плечі, які здригалися від ридань, і змагався з почуттям жалю й співчуття. Вентилятор на столі обертався швидко. Едвард немовби відчував його пропелер у себе в грудях.

— Едварде, — кузина Леокадія стояла на порозі кабінету. — Я стукала, але ти, певне, не чув, — мовила вона німецькою, як завжди, коли хотіла приховати щось від Рити. — Що ж... нічого дивного, — глянула на Ренату, тоді знову на кузена. — Ми чекаємо на тебе з вечерею. Довго ще сидітиме в тебе ця твоя приятелька?

Попельський підвівся, обсмикнув піджака, поправив краватку й замислився над відповіддю.

— Не заважатиму вам більше своєю присутністю, — озвалася по-німецьки Рената Шперлінг. — Я саме збиралася йти. До побачення! І смачного!

Дівчина швидко вийшла. Її підбори застукотіли в передпокої, а тоді на сходах. Попельський увійшов до їдальні, проминув накритий стіл і вибіг на балкон.

Дев’ять років тому він так само стояв на балконі своєї колишньої квартири на вулиці Дзялинських, і дивився на свою ученицю. Тоді їй було вісімнадцять, зараз двадцять сім, тоді на балконі лежав букетик стокроток, які крадькома підкинула йому Реня Шперлінг, випускниця німецькомовної гімназії Юзефи Ґольдблатт-Камерлінґ.

Попельський повернувся з балкону й сів до столу. Служниця Ганна підійшла до нього із супницею, повною молочної рисової каші. Він попрохав покласти йому трошки рису й, усміхаючись, глянув на своїх дам. Рішення було прийнято.

— Дорога Льодзю, коли в мене буде вільний від уроків день?

— Аж через тиждень, найближчої п’ятниці, 18 квітня, — кузина пам’ятала його розклад. — Але нагадую, це буде Страсна п’ятниця.

— Будь ласка, перевір залізничне сполучення до Рогатина, а тоді попроси Ганну купити мені квиток на Страсну п’ятницю і зворотний на Страсну суботу.

— А тобі не здається, що ці дні ти повинен провести з родиною? — запитала німецькою Леокадія. — Свята важливіші, ніж відвідини якоїсь кокетки!

Проте Попельський дослухався не до слів кузини, а до цокотіння підборів на тротуарі.

VIII

Слухачами останньої доповіді Попельського не були лише філологи. Окрім вродливої бухгалтерки Ренати Шперлінг, Едвардову лекцію слухав його друг, аспірант Вільгельм Заремба. На засіданні він, як і молода пані, опинився абсолютно випадково. Пізнього пополудня Заремба простував університетським коридором, і раптом його увагу привернуло оголошення з добре знайомим прізвищем. Аспірант глянув на годинника й зрозумів, що лекція Попельського почалася кілька хвилин тому, а до зустрічі в стінах Alma Mater, на яку саме збирався, залишалося п’ятнадцять хвилин. Щоби згаяти час, Заремба тихенько увійшов до аудиторії й примостився на останній лаві, не привернувши нічиєї уваги. Останнім часом він нерідко бачив Попельського, проте в ролі доповідача зустрічав його вперше.

Едвард записував на дошці якісь перетворення формул. За хвилину виявилося, що це лише псевдоматематична символіка, і стосується вона філологічної проблематики, а точніше — віршів такого собі римського поета на ймення Плавт, про якого Заремба не мав найменшого поняття. У гімназії вони, звісно, аналізували грецькі й латинські гекзаметри й навіть лірику Горація, але ці завдання зазвичай виконував його товариш по парті, який зараз стояв за кафедрою й добре поставленим голосом пояснював якісь формули й спрощення.

Отож, увійшовши до аудиторії, Заремба просто відключився й не слухав Попельського, проте це не означало, що він про нього не думав. Незважаючи на те, що минули майже два роки, відколи Едварда звільнили з поліції, Вільгельм постійно роздумував, як пом’якшити те суворе покарання, котре впало на його друга. Заремба дошкульно відчував не лише відсутність давнього товариша, а й поліційного колеги. Крім того, він переймався Едзьом і передчував зловісні наслідки позбавлення його професійних обов’язків. Йому здавалося, що Попельський почне пиячити, стане еротоманом, і поступово зневіриться в усьому та перетвориться на неохайного волоцюгу. Але зараз він дійшов висновку, що ці передбачення були неслушними: замість обшарпаного волоцюги за кафедрою стояв підкреслено елегантний чоловік, замість знеохоченого циніка — енергійний викладач. Заремба зрадів, що Едзьо дає собі раду після втрати роботи і, полегшено зітхнувши, вийшов з аудиторії.

Подався до північного крила університетської будівлі, де у своєму кабінеті на нього чекав всесвітньо відомий лінгвіст, професор Єжи Курилович.

Заремба голосно постукав і почув таке саме гучне «заходьте». Професор підвівся, привітався й занотував прізвище прибульця на якомусь клаптику паперу, кивнув головою й показав на крісло для відвідувачів, яке стояло біля столу, захаращеного картонними течками з поворозками. Ці течки займали майже всі полиці, лежали на книжках і стирчали звідусюди. Вони були вкриті шаром пилюки, з-під якої видніли химерні позначки, котрі не викликали в Заремби жодних асоціацій. І це страшенно дратувало поліцейського, болісно нагадуючи йому, що він повний невіглас, аби приходити до професора Куриловича й вислуховувати його експертні висновки. Єдину придатну для цього людину з поліції звільнили, і зараз ця особа перебуває в іншому крилі будівлі, демонструючи своє нове покликання.

— Я переклав цей текст, — озвався професор Курилович, помовчавши хвилинку. — Він написаний біблійною гебрайською. Оскільки, як вам відомо, пане аспіранте, гебрайський текст читається справа наліво, свій переклад я записав вертикально. Подивіться, — він зірвав цератову заслону, яка затуляла дошку. — Тут усе написано!

Заремба глянув на два стовпчики значків, закліпав очима й закашлявся від крейдяного пилу. Сягнув по штатника, аби переписати побачене. Подумки вилаявся й послинив олівець. Він не знав гебрайських літер і гадки не мав, як почати їх переписувати — з химерного дашка чи вигнутої ніжки? Це було відомо іншій людині, яка перебувала зовсім недалеко звідси й чітко та голосно аналізувала ямби й анапести.

Професор Курилович зосереджено вдивлявся у вікно, немов бажав назавжди закарбувати в пам’яті вигляд чудової кам’яниці Рогатина. Така поведінка не була чимось незвичайним. Славетний лінгвіст завжди дивився у вікно, перш ніж зробити якісь важливі висновки. Здавалося, що добре знайома картина допомагала йому правильно сформулювати думки.

— Не трудіться, — проказав мовознавець, угледівши безпомічні карлючки в Зарембиному записнику. — Усе це переписав від руки мій асистент, доктор Слушкевич. Довелося йому трохи поморочитися, до того ж, він не зрозумів діакритик голосних і приголосних, оскільки є передусім санскритологом, а не гебраїстом. Сподіваюся, його зусилля оцінять! А ось і письмова експертиза! Та не читайте її зараз! У ній те саме, що й там, — майже вигукнув він, кинувши в бік дошки. — Дивіться туди, я двічі не пояснюватиму.

Заремба полегшено зітхнув. Він страшенно зрадів, що йому не доведеться нічого переписувати, тому не образився навіть на сердитий тон вченого. Заширокий піджак, закороткі брюки іншого кольору, лиса, невелика голова, пенсне на глибоко посаджених очах і довгий, як у Піноккіо, ніс Куриловича — усе це викликало в Заремби добродушну усмішку. Він глянув на дошку, де видніло:

דםדרבןעיאויבאפםמותלבןשחרלאכויהולאחלי

דם кров

דרבן вістря

עי руїна

אויב ворог

אפס кінець

מות смерть

לבן для сина

שחר досвітньої зірниці

לאכויה не [є] плямою

ולאחלי і не [є] злом

— Це гебрайська мова, — професор кружляв навколо дошки в затісному кабінеті, піднімаючи ноги високо, мов лелека, — яка належить до групи семітських мов. Цією ж мовою багато століть тому написаний Старий Заповіт. Точнішого часу не вказую, бо різні книги Біблії виникали в різні епохи, наприклад, так звані історичні книги... Ну, гаразд, — він швидко глянув на Зарембу. — Не будемо тут бавитися у викладача, перейдемо до теми! Отже, гебрайська мова як жива донедавна використовувалася виключно в юдаїстичній літургії й лунала в синагогах, проте років із тридцять тому спостерігається її відродження в сіоністичному русі. Вона повинна стати мовою майбутньої жидівської держави! Але я знову втомлюю вас розмовами, які не мають нічого спільного з експертизою... Отож, ваш текст записаний у біблійному стилі, проте в такому вигляді в Старому Заповіті він не зустрічається. Окремі фрази, слова — так, але в цілому це не цитати з Біблії. Я перевірив це завдяки конкордансу Біблії. А ви знаєте, що це таке?

— Ні, — буркнув Заремба, який уже добряче нетерпеливився. — Але я й не мушу цього знати. Мені достатню факту, що цей текст не походить з Біблії. Зрештою, це мало чим допоможе слідству...

— Допомогло би більше, якби ви розповіли мені докладніше про розслідування, яке провадять панове поліція: У свою чергу, — професор закурив сигарету, не пригощаючи Заремби, — ви помітили, що зараз я несвідомо вжив дивну апозиційну колокацію «панове поліція»?

— Ну, що ж... — Заремба пригадав категоричну заборону розповідати про деталі слідства. — Ми лише просимо перекласти, а вже використаємо це самі...

— Слід додати, що цей напис може походити з іншого джерела. Кажучи «гебрайська мова», ми маємо на увазі передусім Старий Заповіт. Та не можна забувати, що цією мовою в давнину існувала багата рабинічна література, наприклад, мідраші. Чи ваші слова є цитатою із цієї літератури? Не знаю. Визначення їхнього походження перевищує мою компетенцію.

— А хто міг би мені в цьому допомогти?

— Рабин Пінхас Шацкер, пане. Це блискучий знавець післябіблійної літератури. І всі конкорданси він тримає в пам’яті, проте... Ви ж однаково не знаєте, що воно таке...

— Отже, — Заремба вдав, ніби не почув останніх професорових слів і зазирнув до своїх нотаток, — Цей напис явно не з Біблії... Але може походити з пізніших жидівських пам’яток, і я перевірю це в пана Шацкера... Якщо він заперечить таку можливість, і виявиться, що цей напис не є жодною біблійною цитатою, а зроблений він гебрайською, якою користується лише Старий Заповіт або сіоністи, залишається одне-єдине припущення: ці слова написав сіоніст, чи не так, пане професоре?

— Я так не вважаю, сіоністи використовують розмовну гебрайську, а тут ми вочевидь маємо справу з літературним текстом. — Курилович узяв зі столу довгу лінійку і вказав два гебрайські слова. — Бачите ось це, пане Зарембо? Цю дативну фразу ««для сина досвітньої зірниці»?

— Так.

— «Син досвітньої зірниці» це перифраза такого собі біблійного, міфологічного персонажа. Той, хто написав «син досвітньої зірниці», запевне мав на увазі саме цю істоту. Отже, він безперечно послуговувався біблійною лексикою, хоча, як я вже сказав, це не канонічний текст. Хтось просто імітував мову Старого Заповіту.

— А що це за міфологічний персонаж?

— Дуже зловісний, — професор згасив сигарету й серйозно глянув на свого співрозмовника. — ««Син досвітньої зірниці» передається грецьким словом heosphoros, тобто ««той, що несе зірницю». Зараз ви зрозумієте, коли я скажу, ж це передається латиною. Lucifer, пане, саме так, звичайний латинський Nominalkompositum з характерною інтерморфемою -і-. А хто такий Люцифер, вам, звичайно, відомо. Спробуйте підставити його замість «сина досвітньої зірниці».

— «Кров, вістря, руїна, ворог, кінець, смерть, — перевів подих Заремба, — для диявола не пляма і не зло».

Вийшовши з кабінету професора, поліцейський сів на сходах неподалік кафедри класичної філології й почав гарячкою записувати зауваження в нотатнику. Голова в нього йшла обертом після специфічних пояснень Куриловича. Він знав, хто міг би йому допомогти розібратися в них. Проте ця людина знайшла своє нове покликання й вирішувала за дверима аудиторії складні лінгвістичні завдання.

IX

У Страсну п’ятницю Едвард Попельський їхав потягом Львів-Станіславів. Сидів у вагоні третього класу навпроти неохайного студента, котрий захоплено читав якийсь пригодницький роман. Поруч із заглибленим у книжку молодиком розташувалася міцна, червонощока селянка із плетеним кошиком на колінах. Погляд Попельського мандрував від одного до іншого сусіди. Едвард намагався навалою асоціацій притлумити внутрішній голос, який із самого ранку критикував його починання. Тому Попельський зосередився на студентові та його читві. «Цікаво, цей Марчинський, — думав він, розгледівши прізвище автора й ледь помітну назву розділу «... на тлі війни в Марокко», — це саме той, із яким я познайомився на Персенківці під час оборони Львова»?

Та спогади не приглушили отого внутрішнього голосу, який зараз дорікав: «Ти, старий дурню, йолопе сякий-такий, ти навіть гаразд не знаєш, куди їдеш, не кажучи про те, що прохання гарненької Рені може бути звичайнісінькою примхою і взагалі вже не мати для неї жодного значення!». Він відвів погляд від книжки Марчинського й глянув на селянські смаколики, що видніли з-під вишиваного рушника в плетеному кошику: ковбасу, вуджену грудинку й кров’янку.

Відчув голод, але не настільки дошкульний, аби це могло втишити розгніваний голос, який повсякчас докоряв: «Чому ти не повідомив її, що вирішив узятися за цю справу? А може, вона поїхала? У тебе що, забагато грошей, аби розтринькувати їх на весняні мандрівки Львівщиною?!».

До вагону ввійшов кондуктор і прокомпостував квитки. Селянка озвалася українською, запитуючи, чи далеко ще до Ходорова. Попельський зрадів, почувши, що вони прибувають туди за чверть години. Саме в цьому містечку він мав пересадку до Пукова. Дивлячись на українку з кошиком, повним великодніх страв, Едвард поринув у роздуми: невже цьогоріч римо-католицький Великдень припадає на ту саму неділю, що й греко-католицька Паска? Розкрив записника, силкуючись пригадати собі алгоритм, завдяки якому можна було обчислити дату Великодня за юліанським календарем.

Але навіть це не заспокоїло невидимого критика. «Ти закохався в що гарненьку жидівочку? — кепкував голос. — І чим збираєшся її завоювати? Чим хочеш підкорити? Кухлем пива, яким почастуєш Ренату, заставивши перед тим у ломбарді свої запонки? Глянь на себе, на кого ти схожий, вилинялий сатире! Подивися на свої порепані черевики, на пошарпані манжети, витерті рукави піджака!».

Потяг проминув село Отинію, озерце за ним, і повільно в’їхав до Ходорова. Попельський чемно попрощався зі студентом, пропустив уперед українську селянку і крізь темні окуляри почав роздивлятися сонне містечко. Такий типовий краєвид був йому добре знайомий: невеличкі, кособокі хатки, пожежне депо, бароковий костелик і маківка церкви, хмари куряви, жиди в ярмулках і лапсердаках, собаки, які тинялися попід хатами й ставали передніми лапами на низенькі підвіконня.

Давно знайомий пейзаж теж не втишив внутрішнього критика: «Ну, і що ти робитимеш понад дві години до від’їзду потяга до Пукова? Волочитимешся брудними запилюженими вуличками, чи, може, підеш до кнайпи й витрусиш кілька грошів на чай і присохлу булку?!».

Потяг загальмував, Попельський вистрибнув з нього разом з кількома пасажирами й опинився на пероні, вимощеному нерівними плитами. Закурив сигарету.

«Ну, то що ти тепер робитимеш?» — не вгавав кепкувальник.

— Я знаю, що зроблю, ти, тварюко! — тихо відказав Попельський своєму внутрішньому співрозмовникові й радісно всміхнувся.

Під інформаційним табло посеред перону стояла струнка, зграбна жінка із чорним лискучим волоссям.

Саме її збирався нині відвідати Попельський. «Ну, і чого ти чекаєш, ловеласе? — докучав набридливий ворог. — Що вона впаде тобі в обійми?! Та вона тебе зараз прожене: «Геть звідси!», — ось, що ти почуєш!».

Рената Шперлінг теж помітила Попельського й пополотніла. Поставила саквояж на брудний перон.

— Повертайтеся до Львова! Ви мені більше не потрібні! — вигукнула вона.

Внутрішній голос вдоволено захихотів, але Попельський не звернув на нього уваги.

Він ніколи не відзначався особливою рішучістю в завоюванні жінок. Його знуджували флірт, залицяння, багатозначні фрази, виціловування ручок, любовні листики й букетики. Аналітичний розум Попельського не терпів безкінечних роздумів про те, чи який-небудь жест, слово, посмішка чи ще щось подібне, обіцяють незабутню ніч. Не розумів також деяких своїх товаришів, котрі залицялися до жінок просто через спортивний інтерес, порівнюючи себе з мисливцями, що через надмір адреналіну прагнуть затягнути свою здобич до ліжка. Тому Едвард віддавав перевагу швидким перемогам або платному коханню. Перше з роками траплялося чимраз рідше, друге, через відсутність грошей ставало дедалі менш естетичним. Відсутність зацікавлення з боку жінок негайно його знеохочувала. Попельський не був типом впертого завойовника жіночих сердець.

Хіба що цією жінкою була Рената Шперлінг.

Едвард відразу ж забув про її непривітність і про набридливий внутрішній голос, замість цього він сипав дотепами й поступово долав холодність Ренати, аж доки та не погодилася випити з ним чаю в поблизькій кнайпі.

Вони були єдиними клієнтами в чистенькому, скромному заїзді, де їм принесли ріденький чай і глюден, тобто мигдалевий пиріг із фруктами.

— Скажіть-но мені, панно Ренато, — Попельському нарешті набридло безугаву жартувати й він перейшов до справи, — чому ви більше не хочете, аби я займався вашим проханням?

— Пробачте мою поведінку на вокзалі, — дівчина піднесла склянку до вуст і не дивилася на Попельського. — Я посміла накричати на вас! Мені так прикро...

— Нічого, — посміхнувся той. — На такого волоцюгу, як я, варто часом нагримати. Бо ще запишаюся, чого доброго...

— Я віддам вам гроші за дорогу, — Рената не посміхнулася у відповідь. — Будь ласка, повертайтеся до Львова...

— Поїду, якщо дізнаюся, чому ви вирішили відмовитися від моїх послуг...

Він замовк і дивився на Ренату, доки та не відвела очей від попільнички й не глянула на нього.

— Ви пробудили в мені багато сподівань, — повторив Попельський, усміхаючись. — Невже ви думаєте, що тепер я скажу: ну, що ж, бувайте? Е ні, я так легко не здаюся!

— Це вже неважливо, бо я покинула роботу в Страшні, — тихо мовила Рената, боязко позираючи на офіціантку, яка, мабуть, була водночас власницею кнайпи й зараз явно дослухалася до розмови.

— То куди ж ви зараз їдете? Не до Страшна?

— Я була у Львові, щоб винайшли спільно з кимось кімнату. Довго не могла нічого підшукати. Я майже нікого там не знаю, мої гімназичні подруги повиходили заміж, і мені незручно їх турбувати... А тепер їду до Стратила по свої речі.

— Тим більше я не покину цієї справи, — Попельський забув про маску ловеласа й стиснув кулаки. — Це моя провина! Я відмовився, а граф, певне, знову до вас чіплявся, і ви мусили поїхати геть зі Стратина! Отакої! Гарно ж я вам прислужився! Не потрібні мені жодні гроші! — він підвищив голос. — Жодні! О ні, люба Ренато, я так легко не здаюся! Відшукаю графиню, і вона знову візьме вас на роботу!

— Благаю, говоріть тихіше, — прошепотіла Рената й несміливо торкнулася його долоні. — Я знаю, що ви з усім впораєтеся! Ви дуже мужній! Та пес Hercules contra plures[22]! Граф Бекерський, — вона шепотіла так тихо, що Попельський із приємністю перехилився через стіл, наблизивши вухо до її повних вуст, — граф Бекерський — це садист і дегенерат, оточений зарізяками, якимись підозрілими росіянами, котрі за його наказом вчинять найгіршу підлоту! Я поверну вам гроші за дорогу!

— Невже ви гадаєте, що я злякаюся якихось більшовиків? — Попельський сперся на спинку стільця й зневажливо посміхнувся.

Він знав, що його широкі, випнуті вперед груди, завжди подобалися жінкам. Чимало дам тулилося до них, а одна колись несамовито била його кулаками, бажаючи, аби його заболіло там, де вона так любила засинати.

— Люба панно Реню, — торкнувся її руки, — ви були маленькою дівчинкою, коли я бився з росіянами на більшовицькій війні. Ви ще поділ сорочечки запихали до гарненького ротика, коли я лупцював кацапські квадратні морди! Знаєте, що по-російському значить ««Морда кирпича просит»? Так кажуть про огидну пику, яку аж кортить спотворити цеглиною... Знаєш, скільки разів я таке робив? — Він підніс Ренатину долоню до своїх губів. — Що ж, ходи, дитинко, бо на потяг до Пукова запізнимося...

Пропускаючи її у дверях і ласо дивлячись на Ренатині литки й стегна, він знову почув знущальний голос свого внутрішнього співрозмовника: «Шкода, що ти не розповів їй, що зробили з тобою більшовики в домі священика в Мозирі!».

X

На станції в Пукові на Ренату Шперлінг чекав міцно збудований, високий старий із двома свіжими шрамами на обличчі. Ці рани й форма лакея, оздоблена підковою з мальтійським хрестом, відразу пояснили Попельському: перед ним стоїть знівечений графом Бекерським камердинер Станіслав, що про нього, як про людину гідну довіри, розповідала колись Рената у Львові. Едвард кивнув головою до слуги. Той представився, і Попельський, крім відомого йому раніше імені, почув також прізвище.

— Вйонцек.

Камердинер урочистим жестом вказав на бричку, що стояла посеред запилюженої дороги. Рената легко застрибнула досередини, а Попельський важко впав на сидіння. Рушили. Коли їхали вздовж зелених піль, Рената коротко розповіла Вйонцекові про завдання Попельського. Біля села Пуків, віддаленого від станції на якісь півтора кілометра, камердинер зупинив бричку й запропонував таке:

— Прошу вельможного пана, — незважаючи на покірливі слова, голос слуги був сповнений гідності, — аби ви зараз висіли й до палацу прибули за кілька годин. Найкраще о п’ятій. Найзручніше це зробити таким чином: винайшли велосипеда у власника крамниці, до якої ми саме наближаємося, і приїхати до палацу на велосипеді. Якщо не буде власника, вам позичать велосипед у млині Чаплинського або в коваля Свериди. Це близенько звідси, отам, — він вказав на будинки за кількадесят метрів. — Але позичте його вже зараз, якнайшвидше, бо нині селяни рано підуть з дому, аби пускати шкаралупи на Рахманський Великдень. А потім подадуться до церкви. Отож зараз ви позичите велосипеда, почекаєте до п’ятої, приїдете до палацу, владнаєте справи із графом, а тоді повернетеся до Пукова під оцю крамницю. А я вже тут чекатиму з панною Ренатою та й поїдемо разом на станцію.

Вони зупинилися під дерев’яним будинком, на якому видніла вивіска, написана українською. «Згода», — прочитав Попельський. Він вийшов із брички, поцілував Ренаті долоню й міцно потиснув кістляву руку Вйонцека, приємно здивувавши цим старого, закурив сигарету й зачекав, доки обоє поїдуть. Тоді занепокоєно обшукав усі кишені. Знайшов там лише зворотний квиток на потяг Пуків-Ходорів-Львів, візитку неіснуючої адвокатської канцелярії, де він начебто працював, та п’ять грошів. І розлютився. Не бажаючи компрометувати себе в очах Ренати через брак грошей, він не наважився попрохати камердинера, аби той підвіз його якомога ближче до маєтку Бекерських!

— Авжеж, — мовив він до себе. — Ти все проциндрив на чай і тістечка в ходорівській кнайпі, то тепер доведеться per pedes[23]! За п’ять грошів ніхто тут не винайме тобі велосипеда, старий дурню!

Він навіть не намагався переконатися, наскільки слушними були його передбачення й подався селом, прямуючи в той бік, де в хмарі пилюки зникли камердинер Станіслав Вйонцек та Рената.

Небо дихало майже літньою спекою. Пил укривав черевики Попельського, його легені вбирали куряву, а сорочка й внутрішня стрічка капелюха просякли потом. Під темними окулярами збиралися краплинки вологи. Попельський попустив краватку, закинув на плече піджака й пішов далі, не звертаючи уваги на зацікавлені погляди жінок за парканами й байдужі — дітей у довгих льолях біля хат. Відказував українською «взаємно!» на привітання «Веселої Паски!» та «До Стратина» на запитання «Куди йдете, пане?» чоловіків у вишиванках. Відганяв надокучливих мух і придивлявся до здоровенних кудлатих собак, які голосно брехали на довгих ланцюгах.

Проминувши останні хати Пукова, почув скрипіння воза. Затуливши очі від сонця, зупинився з надією, що візник їде далі навколишніх полів.

Він не помилився. На юзі розташувалася численна родина. Візник, назвавшись Вінцентієм Соником, охоче запросив подорожнього до себе й почав розпитувати про те саме, що й пуківські селяни. Приватний детектив вирішив скористатися нагодою й розповів про пошуки графині та поцікавився, чи відомо йому щось про її зникнення. Але той заперечно похитав головою.

Дісталися села Добринів, що між Пуковом і Стратином. Там Соники збиралися провести свята в родини. Попельський вирішив попрощатися з ними, але виявилося, що це непросто. Добринівські кревні візника хотіли пригостити львівського пана й довідатися, що привело його в таку далечінь. Закінчилося тим, що Попельський розповів про мету свого приїзду, та не почувши нічого про зникнення графині, чемно подякував за гостину й подався далі пішки.

Дорогою його наздогнав юзом Вінцентій Соник з кількома родичами. Вони вирішили, що не годиться йому йти, та й відвезли аж до Стратина. Там Соник попрощався зі своїм пасажиром, обдарувавши великоднім пирогом, який тут звали «марцінком». Детектив хотів віддячити двома останніми сигаретами, але Соник відмовився.

— Ті міські сигарети мині горло дируть, — селянин усміхнувся, ляснув батогом і махнув Попельському рукою.

Той роззирнувся довкола. Пошукав поглядом криниці, біля якої можна було б утамувати спрагу й трохи причепурити запилюжений одяг. Колодязя не помітив, зате вгледів темний потік з рівним берегом, порослим травою й деревами, що вочевидь ділив село на дві частини. Над потоком подекуди стояли невеличкими групками люди. «Перепочину, — вирішив Попельський, — а потім запитаю, як дістатися до маєтку графа».

Підійшов до селян, привітав із Великоднем, довідався, як дійти до палацу, а тоді впав на свіжу й м’яку траву, знявши перед цим піджака й плани, аби не забруднити травою. До п’ятої залишалися ще дві години.

Він сидів у самому спідньому й сорочці, їв смачного пирога й роздумував, як краще повести розмову з надмірно імпульсивним графом. Розваживши різні наслідки своїх дій, Попельський уже вкотре сьогодні дійшов висновку, що надто вже поквапився із цією справою.

Щоб довести її до бажаного завершення, слід було приїхати з достатньою сумою грошей, пожити десь поблизу декілька днів, порозпитувати різних людей, які могли бачити зниклу графиню, когось залякати, інших підкупити. А замість цього він видає себе за чиновника з адвокатської канцелярії, не має при собі ані гроша й пхається просто до лігва хижака, до якогось виродка й садиста, де графові опришки можуть його просто вкинути до гноївки, відшмагавши перед цим батогами. І все через те, що хоче показати гарненькій панночці, який він герой, Геракл, що може змагатися contra plures!

Попельський віддався цим невеселим роздумам, заплющивши очі й дослухаючись до вигуків селян, що кидали до води шкаралупи яєць. За народними повір’ями на сороковий день після Великодня, вони повинні дістатися рахманського краю, де на Рахманський Великдень знову перетворяться на яйця, якими живитимуться мешканці цієї міфічної землі. Українська мова, всупереч отриманим лінгвістичним знанням, раптом почала асоціюватися в нього з російською. І в цю мить Попельський заснув і замість берега над потоком Стуленим під Страшном опинився над Прип’яттю в Мозирі. Замість чітких українських слів почулася м’яка, наче роззявлена «безкоста мова», як називав її Томас Манн, і Попельський побачив себе одинадцять років тому, під час війни. Перебраний у сутану й шапочку ксьондза, Едвард стояв серед п’яних більшовиків. Він, поручник 9 Піхотної дивізії, виціловував їм руки, а вони стягали чоботи й наказували цілувати собі ноги. Попельський здригнувся від приниження. Тоді один із совєтів б’є печаткою його голомозу голову. На почервонілій шкірі відбиваються слова «Римо-католицька парафія в Мозирі». На землі лежить зарізаний ксьондз, у чию сутану за наказом командира більшовиків довелося переодягнутися Попельському. П’яний ватажок на прізвище Щуков, тримає за волосся маленьку глухоніму дівчинку, що служила в ксьондза. Підсмикує їй нічну сорочку й хапає малу за промежину. «Давай, поляк! — репетує він. — Ты теперь римский священник! Целуй руки и ноги русским товарищам, а нет, так я буду ебать эту красавицу».

Попельський прокинувся й розплющив очі. Над ним хтось стояв. Мозирські спогади припинилися, але російська мова залишилася. Виразно почув: «Это наш молодец!». І тоді йому на голову впав перший удар.

Попельський затулив лисину й інстинктивно відкотився травою. Та все було марно. Він зупинився біля якогось дерева. Занурив пальці в м’яку землю й спробував підвестися. Але не встиг. Дерево виявилося ногою у високому військовому чоботі. Носак поцілив його в чоло. Попельський втратив рівновагу й важко впав на сідниці. Він міг би добре роздивишся нападників, якби не кров, котра заливала йому очі. Бачив лише власника військового чобота. Ним був чоловік років сорока, одягнений у бриджі й костюм спортивного крою, підперезаний паском. Густе, жорстке чорне волосся нависало над чолом, з-під якого дивилися очі, настільки крихітні, що здавалися втисненими в череп. Чоловік підніс руку й зупинив решту нападників, яких Попельський не бачив, проте відчував їхню присутність за спиною.

— Тут усе моє, — нападник зробив коло рукою й обернувся довкола власної осі, — і всі тут — мої раби. Власність графа Юзефа Бекерського з гербу Ястшембець. І всі мені доповідають. Про все, що тут діється, хто новий сюди прибув і навіщо. Це моя земля. А ти сюди вдерся без запрошення. Вилежуєшся на березі, як дачник, у самому спідньому й збиваєш з пантелику побожних селян.

— Нікого я не збиваю з пантелику, — краєм ока Попельський уздрів іще трьох чоловіків, що стояли за ним. — Учора забрав білизну від пралі.

— У самих обісраних кальсонах, — граф поправив пасмо волосся, що наїжилося йому над чолом. — Шмагатиму тебе нагаєм доти, доки ти не обісрешся. Чвиркатимеш гівном від болю.

Глянув понад головою Попельського, подаючи знак своїм опришкам. Едвард раптом опинився долілиць. Біцепси, якими він зовсім нещодавно вигравав перед Ренатою, притискали до землі тверді коліна противників. Притиснувшись щокою до землі, помітив, що йому на руки всілися двоє людей у папахах.

Третій, вбраний так само, як і його товариші, увіпхнув голову Попельського між своїми колінами, стискаючи тому вуха, наче в лещатах, сперся обіруч на його потилицю і вгнітив її у м’яку траву.

Попельський більше нічого не бачив, не здолав ворухнутися, у роті відчував масні грудки чорнозему.

І тоді відчув другий удар.

Граф Бекерський шмагонув нагаєм так сильно, що сорочка Попельського репнула на спині. Наступні удари були дуже точно відміряні, потрапляли весь час в одне й те саме місце. Граф вишкірявся у вуса, помітивши, як пруга, спершу ледь почервоніла, під новими ударами спухає на очах, а вздовж неї видніє м’ясо, помережане цівками густої крові. За хвилину сорочка була пошматована, а спина скатованого Едварда вкрита глибокими борознами.

Бекерський кинув нагая, витер чоло білим носовичком з мереживною облямівкою, запхнув руки до кишень штанів і витягнув їх, стискаючи щось у долонях. Тоді голосно зареготався й розтулив стиснені п’ястуки. Сіль вкрила пошматоване м’ясо білим шаром.

Попельський вив у землю. І враз тиск колін на його вуха послабився.

— Ніколи нікого не розпитуй про мою матір! — почув він тихі слова Бекерського. — Ніколи не приїзди до мого маєтку! Ну, Сашенька, давай-ка сюда колючюю проволоку!

Вуха Попельського знову опинилися в лещатах. Він не зрозумів слів «колючая проволока», але їх негайно збагнула його зболіла свідомість. Це стало для нього ідіомою, яка значила «нескінченні страждання».

Бекерський кинув на фіолетово-червону спухлу спину Попельського густку сітку з колючого дроту.

Росіяни продовжували криваву справу. Стрибали по нерухомому тілу, притискаючи сітку до роз’ятрених ран і розсипаючи довкола жмені солі. Сонце пражило, перелякані селяни чимраз тісніше юрмилися на березі Студеного, а кати стусали ногами лежачого.

Граф Бекерський непорушно стояв поруч і насолоджувався стражданнями своєї жертви. Тоді носаком черевика розсунув йому ноги.

— Хватит! — припинив він цей танець. — Посмотрим, ребята, обосрался он, или нет... Нет... И что нам теперь делать?

Він став над Попельським, широко розставивши ноги, а тоді розстебнув ширіньку.

— Бачиш, який у мене повний міхур? — запитав граф, спрямовуючи струмінь на голову катованого.

Попельський опритомнів і смикнувся дозаду. Вигнувся дугою й перевів подих. Це було необхідно не для того, аби вижити, а щоб завити. Мусив вити. Інакше б помер. Бекерський вгнітив його обличчям у землю.

— Постійно якісь тварюки приїздять сюди й розпитують про мою матір! — тихо цідив він. — А я так вчиню з кожним, як-от зараз із тобою. Повертайся до Львова до свого дружка! Чуєш, нишпорко?

Застебнув ширіньку.

Один з росіян підважив ногою голову Попельського. Тіло детектива легенько здригалося.

— Смотри, граф! — озвався росіянин до Бекерського. — Эта морда кирпича просит!

Розмахнувся й з усієї сили поцілив носаком у ніс Попельського.

XI

Ріг вулиці Пильникарської та Старого Ринку був для рабина Пінхаса Шацкера омріяним місцем проживання, оскільки певним незбагненним чином ідеально відповідав особистості й науковим зацікавленням цього вченого мужа. З наріжного балкону помешкання він бачив місце свого духовного служіння — поблизьку синагогу, а також церкву св. Івана Хрестителя. Саме цьому єврейському пророкові, рабин присвятив декілька статтей у німецьких сходознавчих виданнях. Усього за п’ять хвилин можна було дійти до архієпископського палацу, де він відвідував свого друга, секретаря архієпископа Твардовського, ксьондза Тадеуша Мазура. Ця дружба офіційно пояснювалася спільними науковими дослідженнями, а неофіційно — пристрастю до ксьондзових наливок. Обидвоє неабияк полюбляли їх смакувати, дискутуючи при цьому про палестинську ономастику чи можливості асиміляції єврейської меншини в Польщі, оскільки рабин Шацкер був палким прихильником цього явища.

Ці рабинові погляди рішуче поділяв також аспірант Герман Кацнельсон, який саме сидів у його кабінеті, спостерігаючи, як ледь імлисті очі Шадкера пильно розглядають крізь лупу гебрайський текст, що ним убивця Люби Байдикової пояснив свою криваву розправу.

— «Кров, вістря, руїна, ворог, кінець, смерть для сина досвітньої зірниці не є ганьбою і не є злом». Професор Курилович переклав вірно, — Шацкер поклав аркуша, — і мені немає чого додати. Хоча, на мою думку — дуже ймовірно, що цей напис не походить із жодного відомого мені єврейського твору, написаного після Тори.

— Якщо це не парафраз і не цитата, — Кацнельсон явно хизувався науковою лексикою, — можливо, той, кого ми розшукуємо, просто це вигадав. Наскільки він має володіти мовою, аби йому таке вдалося? І чи можна на підставі напису встановити, що його автор навчався в якійсь єврейській школі?

— Це дуже просте речення, пане аспіранте, — ледь усміхнувся рабин. — Його міг написати кожен, хто бодай трохи вивчав давньоєврейську. Звичайно, він повинен знати алфавіт і вміти користуватися словником. На мою думку, людина з пересічними здібностями написала б таке, провчившись два місяці. Класичну давньоєврейську викладають, звісно, у хедерах та єшивах, але крім того, на різних курсах. У Львові сіоністи з «Бенаї Берітг Леополіс» провадять щонайменше два курси біблійної гебрайської. Уявіть, що в Німеччині цю мову викладають навіть у гімназіях, причому найохочіше вчаться майбутні пастори. Алє таке можливе в цивілізованій країні, а не в Польщі... У нас досі панують упередження... Я сам знаю такого собі ксьондза...

— Найцікавіші слова тут, — Кацнельсон вирішив не слухати політичних розумувань і не втрачав сподівань на якусь вказівку, — це «син досвітньої зірниці». Напис, додам, зробила людина, яка вчинила злочин. Цей убивця може сам себе називати «сином досвітньої зірниці», тобто сатаною. Як би ви це прокоментували?

— Якщо ми погодимося з тим, що йдеться про сатану, — Шацкер підвівся й стоячи гортав старе, оправлене в шкіру, видання гебрайської Біблії, що лежало на масивній підставці, — то вочевидь маємо справу із християнською традицією. Бо саме в ній один ассирійський чи нововавилонський цар, якого Ісайя в чотирнадцятому розділі глузливо назвав «бен шахар», тобто «син досвітньої зірниці» чи «досвітня зірниця», ототожнюється із сатаною. Наш пророк висміював цього царя, кажучи: «Як спав ти з небес, о сину зірниці досвітньої, ясная зоре, ти розбився об землю, погромнику людів!». Того ж таки царя християнські інтерпретатори Тертуліан та Ориген визнали сатаною, скинутим з небес до шеолу, тобто пекла, а латинські тлумачі назвали його «Люцифером», тим, що несе світло. Отже, якщо у вашому написі справді йдеться про Люцифера, я насмілюся припустити, що його зробив християнин.

— Дякую, — Кацнельсои підвівся зі стільця. — Ми розшукаємо цього Люцифера чи секту його прихильників...

— Секту прихильників диявола? У Львові? — комісар Францішек Пірожек вибухнув сміхом.

Колишній поліцейський, який працював у Воєводському управлінні, що його львів’яни продовжували називати «намісництвом», у секретному Відділі громадської безпеки, реготав, постукуючи мундштуком об мармурову стільницю.

— Чого це ти, Вілюсю, причепився до тих сатаністів, та ще й одразу по святах? Масонів можу тобі показати безліч, але щоб сатаністів?

Заремба розкраяв виделкою шварцвальдський торт і відправив до рота чималий шматок. Алє це не підсолодило йому гірких думок.

Міцна кава й кминна горілка, spécialité de la maison кав’ярні «Театральна», теж не допомогли.

— Може, ми дістанемося до сатанісгів через масонів? — Заремба сам не вірив у свої слова.

— Ой, Вілюсю, тобі аби жартувати, — Пірожек машинально переглядав фото з фільму «Краса життя», які додавали до меню. — Ти страшенно піддаєшся на церковну пропаганду, мовляв, масони — прислужники сатани. Тоді як насправді це група солідних бізнесменів, аристократів, у яких, можливо, не все гаразд із головою, бо вони досі не виросли з дитячих штанців і граються в таємних бандитів...

— Але я чував, наче їхні ритуали схожі на сатаністські...

— Їхні ритуали викликають сміх у них самих, запевняю тебе. Знаєш, що вони роблять під час своїх обрядів перед початком засідання ложі? Переважно сплять. Наш інформатор, відомий хірург, розповідав мені, що він дуже полюбляє ці ритуали, бо вони дають йому змогу подрімати після операцій у лікарні...

Заремба допив каву й підвівся, залишаючи, всупереч своїй пристрасті до солодкого, недоїдений шматок торта. У шлунку відчував неприємну важкість. Простягнув руку Пірожекові й надяг котелка.

— Спасибі тобі, Франеку, — мовив він, ковтаючи слину, — що ти погодився неофіційно побалакати зі мною й обійшлося без службових формальностей. Що менше людей знає про цю справу, то краще...

— Послухай, Вілюсю, — Пірожек споважнів, — я тобі дещо скажу наостанок. Я не стверджую, що в нас немає сатаністів. Але навіть, коли вони є, то конспіруються так, що наші інформатори не мають жодних шансів до них наблизитися, а не те, щоб бути присутніми на їхніх обрядах. Розповім тобі, що я почув у Варшаві на курсах у Спеціальному відділі. Два роки тому одна молода повія, майже дитина, збожеволіла. У хвилини, коли до неї повертався розум, дівчина стверджувала, що її змушували до різних жахіть, наприклад, їсти варених немовлят... Вона вказала на будинок такого собі полковника, де все начебто відбувалося. Виникли певні підозри, слуги підтверджували, що в дружини офіцера стояв у спальні перекинутий хрест, що ночами у вітальні співали латиною... Як ти здогадуєшся, слідство швиденько закрило справу шанованого полковника, а його самого невдовзі відправили в якусь дипломатичну місію. Це єдина відома мені справа про сатаністів у Польщі...

— А не знаєш, хто провадив це варшавське слідство?

— Знаю, але тобі не скажу, — винувато посміхнувся Пірожек. — Мені ще треба дотягти до пенсії... Прикро, але зараз тобі залишається дізнаватися про все лише офіційним шляхом...

— Я б сказав, що цей шлях нікуди не приведе, — відповів Заремба.

Вийшовши з кав’ярні, аспірант постояв на вулиці Скарбковській, замислено роздивляючись людей, що стояли в черзі до каси кінотеатру «Лев», який знаходився у тому ж таки будинку, що й «Театральна».

Він не міг зрозуміти, чому переймається цією справою настільки, що присвячує їй свій позаробочий час. О цій порі він мав бути вдома й споживати на вечерю свої улюблені нельсонські зрази, а не вештатися по кав’ярнях, напихаючи черево тістечками й хлебчучи каву, про яку найбільші медичні світила кажуть, що вона шкідлива. «Вже й живіт розболівся, — думав він, — і немає апетиту вечеряти з родиною. Чому я не можу втямити, що ця справа така сама, як і будь-яка інша, і над нею треба працювати не більше, ніж вісім годин на добу, а якщо вона зайде в глухий кут, то на мені це не окошиться, щонайбільше Грабовський прочитає нотацію Коцовському?! Та незважаючи на все це, вона мене так непокоїть. Якого біса?!».

Вирішив, що відповідь на це питання буде легше знайти після чарки охолодженої горілки.

Попрямував у бік Великого театру, переконуючи себе, що це покращить йому апетит і добре вплине на ледь відчутну нудоту, яку він відчував. Крім того, дружина однаково його лаятиме, бо він уже спізнився на родинну вечерю принаймні на півгодини.

Біля площі Голуховських Заремба зайшов до кнайпи Гутмана. Це був такий самий паскудний генделик, як і поблизька кнайпа Бомбаха, оспівана львівськими батярами. Сперся на стійку й замовив сотку горілки, шматок чорного хліба зі шкварками й квашений огірок. Отримавши замовлене, він обернувся до відвідувачів, що заповнювали залу. За хисткими столиками сиділи злиденні студенти, дрібні комівояжери, візники й кишенькові злодюжки. Перші сперечалися про політику над склянками неміцного чаю, решта пила пиво або залагоджувала свої темні справи. Один чоловік, що стояв у протилежному кутку зали, різко виділявся з-поміж інших. Він не належав до жодної із цих груп: ні з ким не розмовляв, нічого не пив і замість сидіти, стояв, не звертаючи уваги на зальоти густо нафарбованої повії. Він тупо дивився на бляшану вивіску з рекламою про те, що «Окоцимське березневе пиво має незрівнянний смак і допомагає повернути сили й здоров’я». Усі оминали його здалеку, навіть нав’язливі зазвичай офіціанти не чіпали химерного клієнта, настільки моторошне враження справляли його спухлий ніс та синці на обличчі, що їх він марно намагався приховати за темними окулярами із тріснутими скельцями.

На відміну від інших, Заремба не лише не оминув його, а навпаки, похмуро рушив до нього, несучи в руках дві п’ядесятки горілки й тарілочку з невибагливою закускою. Що ближче він підходив, то сильніше його стримувала якась сила. Цей чоловік, колись такий елегантний, виглядав зараз, як останній волоцюга: вкриті подряпинами щоки, брудні нігті, наче руками той вимішував січку для худоби, і дурнувата посмішка, котра нагадувала Зарембі відомого львівського вар’ята[24], який під час концертів у парку завжди ставав поруч із капельмейстером і диригував оркестром. З вуст цього чоловіка два тижні тому злітали складні наукові терміни, а зараз — вульгарні прокльони. Тоді він звертався до студентів, а зараз добірною лайкою обкладав дешеву шльондру.

Заремба повернувся до бару, вихилив обидві чарки й умить відшукав відповідь на своє запитання. Вона була такою: я віддаю всі свої сили справі Люби Байдикової, бо хочу бути таким, як Едзьо Попельський, який цьому слідству присвятив би себе повністю. Хочу бути таким, як Попельський.

Дивлячись на руїну того, хто був його другом, він розумів, що ця відповідь перестала бути правдою.

Заремба надягнув котелок і, з важким, наче камінням напханим, животом, вийшов із генделика, штовхнувши у дверях вродливу чорняву жінку.

Удома на нього чекали докори дружини й холодні нельсонські зрази, які він з’їв швидко, не зважаючи на спазми в шлунку, а тоді раптово виригав. Здригаючись від нападів блювоти, він у хвилини полегші бачив поранене обличчя Попельського й себе самого — Юду, що навіть не підійшов до побитого й психічно покаліченого друга. Ригав усім, що встиг нині спожити, але докорів сумління вивергнути із себе не вдалося.

XII

Коли Рената Шперлінг заходила до кнайпи, її штурхнув якийсь добродій у котелку. Вона вже хотіла обуритися, але цей нечема так швидко подався в бік Великого театру, що однаково не почув би її зауваження. Дівчина глянула на вивіску генделика і, пересвідчившись, що власником кнайпи був І. Гутман, увійшла досередини.

Поява самотньої жінки викликала в присутніх різну реакцію. Якийсь студент підкрутив вуса й поправив краватку, інший пригладив послиненою долонею масну чуприну, кухлі пива в руках дрібних торговців зависли по дорозі до рота, а шльондри, запідозривши конкуренцію, втупилися в прибулу злісними поглядами. У кнайпі саме почалися танці, й акордеоніст заграв жваву пісню:

Кілька завсідників рушили до Ренати з наміром запросити її, але вона оминула любителів танцю й сягнистим кроком попрямувала до чоловіка, який вочевидь не лише не бажав з нею танцювати, а навпаки, намагався сховатися від дівчини за завісою, що затуляла двері до нужника.

Вона чудово розуміла його поведінку. Він не хотів її бачити, її, свідка свого приниження. Бути впокореним в очах жінки, колишньої учениці, а зараз адресатки його залицянь, перед якою він демонстрував власну силу й непохитність — це для справжнього мужчини неймовірна ганьба, цілковитий розпач.

Усе це Рената помітила в його очах понад тиждень тому, коли розшукала Попельського на березі Студеного. Їхала бричкою, кіньми правив лакей Станіслав Вйонцек, і раптом почула виття й побачила групу людей, що оточили безформний великий клунок на закривавленому простиралі, котре слугувало селянам за ноші для пораненого Едварда Попельського. Коли перелякана Рената підійшла до нього, той швидко зціпив зуби й заплющив повіки, проте не дуже міцно, бо з-під них заструменіли сльози. Тіло Попельського струсонула судома, і він знепритомнів.

Селяни віднесли понівеченого до брички й віддали Ренаті вузлика з костюмом, який знайшли на дереві неподалік. Станіслав Вйонцек шмагав коней так, що коли через годину вони зупинилися біля рогатинської лікарні Сестер милосердя, зі змучених тварин спадали клапті піни. Завідувач відділенням, доктор Базилій Гіларевич, особисто оглянув пацієнта й подзвонив до Львова переляканій Леокадії, повідомивши про серйозне побиття її кузена. Перелом носа й синці виявилися незагрозливими. Численні рани на спині промили та продезінфікували. Нарешті вкололи протиправцеву сироватку.

Через вісім годин, майже під ранок, у Рогатині з’явилася Леокадія Тхожницька, вилаяла Ренату й ледь не вигнала її з палати, примовляючи «забирайся геть до Палестини», а тоді зайняла місце біля кузенового ліжка. Дівчина тихо стала в головах.

Попельський опритомнів і йому зробили укол морфію. Лежачи долілиць, він глянув на Ренату знизу вгору. У його налитих кров’ю очах вона помітила сором. Попельський навіть не ворухнувся, коли дівчина із плачем попрощалася.

Окрім невдалої спроби заховатися, він і зараз не відреагував на наближення Ренати, яка протискувалася крізь юрбу збуджених гуляк. Стояв непорушно, вдивляючись у бляшану рекламу пива.

Дівчина підійшла майже впритул.

— Як ви себе почуваєте, пане професоре? Вже краще?

— Добре, — він продовжував уникати її поглядом.

— Давайте поговоримо не серед цього галасу, — Рената роззирнулася й зупинила офіціанта, який обходив клієнтів з кухлями пива на таці. — Пане старший, у вас є тут окремі кабінети?

— Є, — буркнув офіціант. — Али то ґранд[25] коштуї.

— Ну, тоді покажіть, де це!

— Та хвильку, пануньцю, я тілько тим-во кіндрам[26] з Кліпарова бровару занесу!

Офіціант розставив кухлі перед батярами із хвацько пов’язаними шийними хустками, а тоді попрямував до кабінету, де, як знав Попельський, заможніші відвідувачі відзначали іменини або забавлялися з панянками.

Отримавши від Ренати злотого за винайняте вбоге приміщення, де стояли дві діряві канапи, а на стінах висіли дешеві олеографії, кельнер уклонився і, анітрохи не здивувавшись, що гості нічого не замовляють, багатозначно всміхнувся до Попельського, прицмокнув і пообіцяв прийти лише тоді, коли його викличуть спеціальним дзвоником.

— Як ви тут опинилися? — скривився Попельський, якому будь-який найменший порух м’язів обличчя нагадував про переламаний ніс.

— Та вже ж не завдяки вашій кузині, — Ренатині очі злісно зблиснули. — Вона не бажає зі мною розмовляти. У всьому звинувачує мене. Та й слушно, — Едвард помітив, що Рената от-от заплаче, — але я на неї не гніваюся... Мені про все розповів сторож із вашого будинку. Що ви не витримуєте вдома, де всі вас жаліють... Що ходите лише до тих ресторанів, де є телефон, бо він може знадобитися... Що в цих кнайпах знають, як дзвонити до вас додому... Що колись ви бували в Бомбаха, але останнім часом з’являєтеся лише в Гутмана біля площі Голуховських. Ось, що він мені сказав...

Попельський подумки проклинав дурну потребу розповідати сторожеві про свої звички. Він робив так, бо цього зажадала Леокадія, яка вимагала, аби в кнайпах був телефон, бо раптом в Едварда станеться епілептичний напад. Зараз Попельський волів зникнути. Мовчав, але більше не уникав поглядом Ренати.

— Сідайте, будь ласка, пане професоре, — мовила його колишня учениця. — Не варто спиратися спиною на канапу, бо я знаю, що вам болить... Ви можете сісти на краєчок стільця, от-як я...

Попельський так і зробив. Глянув на її округлі стегна, на яких напнулася сукня. «Тепер усе навпаки, — думав він, — жінка за мене платить, жінка мені наказує, де сідати й що робити... Усе навспак. Що мені робити, щоб звикнути до такого стану речей?».

— Вам досі роблять уколи морфію? — запитала Рената, а коли він ствердно кивнув, засмутилася. — Шкода. Я могла б замовити горілки, щоб ви трохи розслабилися. Алє зараз, мабуть, не можна...

Попельський продовжував мовчати. Подумки висновував неймовірні здогадки й припущення. «Ця жінка хоче мене споїти, а тоді домогтися свого. Безжальна. Вона диктує умови, упевнена в собі й знає, чого прагне. Була свідком мого приниження, і їй відомо, що я слабкий наче дитина. Вона може мною крутити, як хоче. Жінки обирають і здобувають чоловіків. Усе тепер навпаки».

— Мені страшенно шкода, що вас так понівечили й завдали такого впокорення... — Рената дивилася йому просто в очі.

Kynopis, псоока, пригадав він грецький епітет для безсоромної кокетки. Дивиться в очі, як сука. Вона здобуває чоловіків, а не вони її! Що ж, нехай так! Навпаки. À rebours!

Попельський зсунувся зі стільця й став перед Ренатою навколішки. Це її так вразило, що вона не встигла підвестися. Обидві руки запхнув їй під сукню. Відчув під долонями м’язи струнких литок. Нігті ковзнули по натягнутих панчохах, пучки погладили голе тіло над підв’язкою.

І враз обличчя його запалало від замашного ляпаса, а самого Попельського рвучко відштовхнули, так, що він вдарився спиною об стіл і скрикнув від болю.

— Як ви смієте! — вигукнула Рената. — Це огидно! Бридота!

— То що, я гірший за Бекерського?! — люто гримнув Попельський.

Рената притьма вибігла із séparé.

У кнайпі вщухли розмови, вмовкла музика. Попельський стояв у дверях кабінету й бачив, як знервована Рената Шперлінг розмовляла з якимсь візником у циліндрі.

— Їдемо на Задвужанську! Знаєте, де це?

— Та я на Задвужансысу не їдного завіз-им, панунцю, — відказав той. — Я весь Лембрик[27] в лепетині[28] маю!

Рената застукотіла підборами на сходах. Усі бувальці дивилися тепер на Попельського. А з ними й пан Ігнацій Гутман, власник.

— Хуліганиш, Лиссий! Підеш сам, — запитав він, вказуючи на могутнього бармена та його нехлюйного помічника, — чи ці люди натовчуть тобі пику й викинуть геть?

Раніше Попельський розквасив би морду нахабі, а його людей спустив би зі сходів до льоху.

Але тепер все було навпаки.

Підніс руки на знак покори й швидко вийшов із кнайпи.

XIII

Морфій з алкоголем утворює зловісну, ба, навіть смертельну суміш. Попельський чудово про це знав, та вийшовши із кнайпи Гутмана знехтував усіма пересторогами й лікарськими заборонами, що стосувалися цього знеболювального засобу, який він зараз регулярно отримував. Попельський усвідомлював, що алкоголь підсилить дію наркотику, і що випивши кілька чарок, він западе в наркотичний стан, снитиме химерні речі. Але він цим не переймався, а може, навпаки, бажав притлумити в собі всі почуття, що огорнули його того вечора, а особливо — позбутися ненависті до самого себе.

Уникаючи здивованих поглядів перехожих, які прогулювалися вулицею Легіонів, він прокрався бічними вуличками, порожнім о цій порі пасажем Феллерів та пасажем Гаусмана, і за чверть години дістався ресторану «Реклама» на вулиці Шайнохи. Відчував дику, несамовиту втіху, спускаючись стрімкими східцями до залу. «Ніхто не знатиме, що я тут, — потирав він руки від радості, — ніхто не дивитиметься на мене співчутливо, можна тут впитися чи наколотися всмерть».

Морфій дуже швидко вступив у реакцію з алкоголем. Вихиливши сотку, Попельський погойдувався на всі боки, силкувався покласти лікті на стіл, який раптом постав перед ним у якомусь яскравому ореолі. Намагався зупинити погляд на чомусь, що повернуло б йому почуття рівноваги, але всі предмети хиталися й вигиналися. Заплющив очі, сповз під стіл, стягнувши на себе скатертину з оселедцем, якого йому принесено до чвертки горілки.

Опритомнював двічі. Першого разу, на кілька хвилин, коли офіціанти викинули його на подвір’я кнайпи, і він гепнувся спиною об ящик з кухонними покидьками, удруге — коли гатив кулаками у двері Воєводської комендатури, вимагаючи, аби його впустили на роботу й принесли матеріали якоїсь важливої справи, що її він буцімто провадив. Між цими двома проблисками свідомості зяяла чорна діра, так само, як і між третім, і четвертим.

Коли Попельський очуняв утретє, він водночас прокинувся. Розплющив очі й позирнув на годинника. Був ранок. Глянув догори, і на брудній стіні вгледів сороміцький малюнок із зображенням того, що стародавні індуси називали поглинанням плоду манго. Нижче виднів напис, видряпаний на тиньку: «Дозволяю це робити тільки файним кобітам». Крім малюнка, стіни вкривали серця, прохромлені стрілою, лайка, погрози, зізнання в коханні й навіть молитва.

Попельський дихав ротом, пилюка набивалася йому до горла й осідала на піднебінні. Рани на спині пульсували нестерпним болем, Едвард почувався так, наче хтось накинув йому на плечі сорочку Деяніри, а до носа напхав палаючої вати. У ніздрі вдарив сморід ганчірки, що висіла на дужці відра, а в очі кинувся напис: «Лиссий, ти скурвий сину, вже не живеш, як вийду з фурдигарні[29], то тя заб’ю. Тоньо».

Він уже зрозумів, де опинився. Це написав кілька років тому в арештантській камері VI комісаріату такий собі Антоній Пйонткевич, Тоньо, якого Попельський кинув до цюпи за напад із ножем у руках. Це був небезпечний бандит, що полюбляв хизуватися кастетом і ножиком, а до всього ще й запеклий батяр, який не боявся погрожувати комісарові поліції.

Ця настінна творчість зараз розпливалася в очах Попельського, з яких ринули сльози. Плакав, не усвідомлюючи своїх ридань, нерви розшарпалися через посмуговану батогом спину, зламаний ніс, яким він необачно вдарився об нари.

Почувши скрегіт дверей камери, він стиснув пальці на краю нар і зубами впився в їх дерев’яну дошку.

— Щось із ним не той-во було, пане аспіранте, — почувся знайомий голос. — Та накиряний не був, али на ногах си не тримав. Та я го з Міськом взяв, та й лахи під пахи та й ту заніс. А пан кумісар троха кашляв та й до путні[30] наригав... А потому спав як дитина...

— А ви те відро помили, пане Кочур? — пролунало питання Вільгельма Заремби.

— Та певни, — у голосі охоронця Валентія Кочура вчувалася легенька образа. — Жеби йому ніц вночи не смерділо...

У камері загупали черевики. Попельський припав обличчям до твердих дошок. Спина пульсувала, сльози струменіли, а зуби впивалися в дерево.

— Дякую вам, пане Кочур, тепер я з ним поговорю, а ви вже йдіть собі додому. Ваша служба скінчилася годину тому.

— До побачення, пане аспіранте.

— До побачення, пане постерунковий.

Усе стихло. Нари заскрипіли під вагою Заремби.

— Сервус, Едзю, — озвався аспірант. — Я бачу, що ти вже не спиш. Давай лапу й не дивися. Уколю тобі морфій. Не бійся, я добре це роблю. Зараз тобі перестане боліти.

Заремба відірвав руку товариша від нар і вправно встромив голку у вену, яка помітно пульсувала під шкірою передпліччя. За хвилину Попельський забув про біль спини й носа.

— Знаєш, учора ти грюкав у двері комендатури й наказував черговому принести документи якоїсь важливої справи, яку ти начебто провадиш...

— Справді, щось таке пригадую, — невиразно буркнув Попельський.

— Ти хотів вести справу? Ну, брате, ти її маєш! — Заремба кинув на нари картонну течку. — Справа надзвичайно важлива. Вбивство ворожки Люби Байдикової.

Попельський підхопився на нарах, тоді всівся з течкою в руках. Зосереджений і серйозний, він справляв враження людини, яку на мить відволікли від службових обов’язків. Едвард читав, мовби сидів у себе в кабінеті, а не прокинулася в арештантській камері, брутально побитий, а зараз — зболілий і мало не смертельно отруєний.

— Хто тебе так побив, Едзю? — Вільгельм вийняв з портфеля термос і налив кави до кришечки. — Ось, пий! Кому ж ти все розповіси, як не мені?

— Відповідь ти знаєш... Я вже тобі розказував, коли ти до мене приходив... — Попельський продовжував читати.

— Ти міг брехати не тому, що тобі боліло, а радше через те, що кузина не відходила від твого ліжка. Що ти був п’яний і потрапив під екіпаж у Рогатині? Ось, що ти казав... Але я в це не вірю. Тримай, випий трохи, а потім розповідай правду. Я хочу її знати не як поліцейський, а як твій друг...

— Граф Бекерський із трьома москалями, — недужий сьорбнув кави й відклав папери. — Це трапилося в Стратині... І запам’ятай, Вілеку, я їх сам притягну до відповідальності... Сам, розумієш? Я можу тобі довіряти?

— Не сам, а зі мною, — Заремба прикурив дві сигарети й одну з них тицьнув у вуста Попельському. — Невдовзі ми знатимемо про цього графа все, що тільки можливо. А тепер ad rem[31], Едзю. Віднині ти працюєш експертом поліції в справі вбивства Люби Байдикової. На твої послуги вже є угода, а на ній — підпис Коцовського.

— Жартуєш? — Попельський обурено виплюнув сигарету, хоча ледве встиг затягнутися. — Ти що, кепкуєш з мене?

— Дивися сюди! — Заремба простягнув йому іншу течку.

Це була персональна справа Едварда Попельського.

— Як сталося, що Коцовський погодився? — Свіжоспечений експерт дивився на угоду, підписану начальником Слідчого відділу й не вірив власним очам. — Та ж цей гад ладен втопити мене в ложці води!

— Довелося, — повагом відказав Заремба. — Сьогодні на світанку сталося ще одне вбивство... Схоже на попереднє, саме для лінгвіста й поліцейського. Убили молоду жінку. А в скриньці для анонімних листів знову маємо гебрайський текст. Знаєш когось, хто крім тебе міг би цим зайнятися? Комендант Грабовський теж не знав нікого, тому за моєю скромною порадою віддав Коцовському відповідний наказ.

— Де знайшли тіло?

— На Задвужанській.