Чоловіки, що ненавидять жінок

Розділ 01

Судовий процес підійшов до неминучого кінця, і все, що можна було сказати, було вже сказано. У тому, що його засудять, він ані хвилини не сумнівався. Вирок письмово видали о десятій ранку в п’ятницю, і тепер залишалися тільки насамкінець питання репортерів, що чекали в коридорі, за дверима окружного суду.

Мікаель Блумквіст побачив їх у прогоні дверей і трохи притишив ходу. Обговорювати щойно отриманий вирок йому не хотілося, але питань годі було уникнути; він, як ніхто інший, розумів, що їх зададуть хай там що і не відповісти на них не можна.

«Ось як воно бути злочинцем, — подумав він. — Ось що означає стояти по інший бік мікрофона».

Він почувався ні в сих ні в тих, але випростався і постарався всміхнутись. Репортери посміхнулись у відповідь і закивали йому, доброзичливо і з деяким зніяковінням.

— Ну ж бо, подивимося… «Афтонбладет», «Експрессен», Телеграфна агенція, четвертий канал ТБ і… а ти звідкіль?.. А-а, «Даґенс індастрі».[5] Мабуть, я став зіркою, — констатував Мікаель Блумквіст.

— Підкинь нам матеріальчику, Калле Блумквісте, — попросив репортер однієї з вечірніх газет.

Почувши зменшувальний варіант свого імені, Карл Мікаель Блумквіст, як завжди, зробив над собою зусилля, щоб не закотити очі. Двадцять років тому, коли йому було двадцять три і він тільки починав працювати журналістом, уперше діставши на літо тимчасову роботу, Мікаель Блумквіст випадково розкрив банду, яка за два роки вчинила п’ять гучних пограбувань банків. Почерк цих злочинів ясно давав зрозуміти, що в усіх випадках орудували ті самі люди: вони мали звичай заїжджати в маленькі містечка і прицільно грабувати один або два банки зразу. Злочинці використовували латексні маски зі світу Волта Діснея, і поліцейські, йдучи за цілком зрозумілою логікою, охрестили їх бандою Калле Анки.[6] Проте газети перейменували її у Ведмежу банду, тому що грабіжники у двох випадках діяли жорстоко, робили попереджувальні постріли і погрожували перехожим або зівакам, ніскілечки не боячись завадити людям навколо. А це вже було куди серйозніше.

Шостий напад було вчинено на банк у провінції Естерйотланд у самому розпалі літнього сезону. Репортер місцевого радіо випадково опинився в залі під час пограбування і повівся в цілковитій відповідності з посадовою інструкцією. Як тільки грабіжники покинули місце злочину, він попрямував до телефону-автомата і повідомив новину в прямий ефір.

Мікаель Блумквіст у той час на кілька днів приїхав зі своєю знайомою на дачу її батьків на околицях Катрінехольма. Чому він увімкнув радіо, Мікаель не міг сказати, навіть коли його потім питали в поліції, але, прослухавши новини, він відразу подумав про компанію з чотирьох парубків, що мешкали на дачі за дві-три сотні метрів од нього. Мікаель бачив їх за кілька днів перед тим, коли, надумавши купити морозива, проходив разом з подругою повз оцю ділянку, а хлопці грали там в бадмінтон.

Він побачив чотирьох світловолосих молодиків, добре тренованих, з чудово накачаними м’язами, одягнених в шорти. Під палючим сонцем вони грали зосереджено й енергійно, як не грають просто від нудьги. Мікаелю це здалося незвичним, і, можливо, тому він поглянув на них особливо пильно. Не було ніякої розумної причини підозрювати саме їх у пограбуванні банку, але він все-таки прогулявся в той бік і всівся на пагорбі. Звідси йому добре було видно будинок, на вигляд у цю хвилину порожній. Хвилин за сорок на ділянку в’їхав автомобіль «вольво» з усією компанією. Хлопці, схоже, поспішали, і кожен з них тягнув спортивну сумку. Само по собі це цілком могло означати, що вони всього лишень їздили куди-небудь купатися. Проте один з них повернувся до машини і вийняв річ, яку тут же квапливо прикрив спортивною курткою. Але Мікаель, навіть з досить великої відстані, зумів визначити, що це старий добрий автомат Калашникова, точнісінько такий, з яким він зовсім недавно, проходячи військову службу, не розлучався цілий рік. Тому він зателефонував до поліції і розповів про свої спостереження. Після цього протягом трьох діб дача була щільно оточена поліцією, і преса уважно стежила за тим, що там відбувається. Мікаель був у самому епіцентрі подій, за що від однієї з двох вечірніх газет отримав підвищений гонорар. Навіть свій штаб, влаштований у пересувному будиночку на колесах, поліція розмістила у дворі тієї дачі, де жив Мікаель.

Піймання Ведмежої банди зробило Мікаеля зіркою, що неабияк допомогло кар’єрі молодого журналіста. Але всю втіху зіпсувало те, що друга з двох вечірніх газет не змогла утриматися від спокуси додати до тексту заголовок «Калле Блумквіст розкриває справу». Жартівлива стаття, написана досвідченою журналісткою, містила дюжину аналогій з юним детективом, придуманим Астрід Ліндґрен.[7] На додаток до всього газета дала матеріал з фотографією, на якій Мікаель стояв з напівроззявленим ротом і піднятим вказівним пальцем і, схоже, давав поліцейському у формі якісь інструкції. Насправді ж він показував дорогу до дачної вбиральні.

За все своє життя Мікаель Блумквіст жодного разу не називав себе Карлом і не підписував статті ім’ям Карл Блумквіст, але це вже не мало ніякого значення. Відтоді колеги-журналісти прозвали його Калле Блумквістом, що його зовсім не тішило, і вимовляли це хоча й доброзичливо, але подекуди й глузливо. Попри повагу до Астрід Ліндґрен — її книги Мікаель дуже любив, — своє прізвисько він ненавидів. Знадобилося декілька років і куди вагоміші журналістські заслуги, щоб воно почало забуватись, але, коли хтось поблизу вимовляв це ім’я, його, як і раніш, сіпало.

Отже, він спокійно усміхнувся і подивився в очі представникові вечірньої газети.

— Ну, придумай що-небудь. Ти ж бо завжди здорово пишеш статті.

Репортер говорив без неприязні. З усіма тут Мікаель був більш або менш знайомий, а найзлостивіші його критики визнали за краще не приходити. З одним із репортерів він раніше разом працював, а «Ту, з каналу ТБ-4» йому кілька літ тому заледве не вдалося закадрити на вечірці.

— Тобі там дали добрячої прочуханки, — сказав представник газети «Даґенс індастрі», молодий, явно з позаштатних кореспондентів.

— Загалом-то, так, — признався Мікаель.

Стверджувати протилежне йому було важко.

— І як ти себе почуваєш?

Незважаючи на серйозність ситуації, ні Мікаель, ні журналісти, трохи старші віком, почувши це питання, не змогли стримати посмішки. Мікаель обмінявся розуміючим поглядом з представницею каналу ТБ-4.

«Як ти себе почуваєш?»

«Серйозні журналісти» в усі часи стверджували, що це єдине питання, яке здатні задати «безголові спортивні репортери» після фінішу «захеканому спортсмену».

Але потім він знову став серйозним і відповів цілком завченою фразою:

— Я, звичайно, можу лише шкодувати про те, що суд не прийшов до іншого висновку.

— Три місяці ув’язнення і компенсація в сто п’ятдесят тисяч крон — це відчутно, — сказала «Та, з каналу ТБ-4».

— Я це переживу.

— Ти готовий попросити вибачення у Веннерстрьома? Потиснути йому руку?

— Ні, навряд. Моя думка про моральний бік комерційної діяльності пана Веннерстрьома не зазнала істотних змін.

— Отже, ти, як і раніше, стверджуєш, що він негідник? — відразу пролунало запитання від «Даґенс індастрі».

Це запитання загрожувало спричинити появу «матеріальчика» з фатальним заголовком, і Мікаель міг би пійматися на цей гачок, але репортер надто квапливо підсунув мікрофон, і він відчув сигнал про небезпеку. Перш ніж відповісти, він зачекав кілька секунд.

Суд тільки що ухвалив, що Мікаель Блумквіст завдав образи честі та гідності фінансиста Ханса Еріка Веннерстрьома. Його засудили за наклеп. Процес закінчився, і оскаржувати вирок він не збирався. А що станеться, якщо він необережно повторить свої твердження просто на сходах ратуші?

Мікаель вирішив, що перевіряти це не варто.

— Я гадав, що маю вагомі підстави для публікації наявних у мене відомостей. Суд визнав інакше, і я, звичайно, повинен змиритися з результатами судового розгляду. Тепер ми в редакції гарненько обговоримо вирок, а потім вирішимо, що нам робити. Більше мені додати нічого.

— Але ти забув про те, що журналіст зобов’язаний підкріплювати свої твердження доказами, — досить різко зауважила «Та, з каналу ТБ-4».

Заперечувати це було безглуздо. Раніше вони з нею малися за добрих друзів. Зараз обличчя дівчини залишалося спокійним, але Мікаелю здалося, що він уловив у її погляді розчарування і відчуженість.

Мікаель Блумквіст відповідав і далі на запитання ще кілька нестерпних хвилин. У повітрі буквально витало здивування присутніх: як Мікаель міг написати статтю, геть позбавлену підстав? Але ніхто з репортерів про це так і не спитав, можливо, їм було дуже ніяково за колегу. Присутні журналісти, за винятком позаштатника з «Даґенс індастрі», мали багатий професійний досвід, і для ветеранів те, що трапилося, виглядало незбагненним. Представниця каналу ТБ-4 поставила Мікаеля перед входом до ратуші й задала свої запитання окремо, перед камерою. Вона трималася люб’язніше, ніж він того заслуговував, і в результаті з’явилася кількість «матеріальчику», достатня для того, щоб задовольнити всіх репортерів. Його історія, звичайно, знайде своє відбиття в заголовках — це неминуче, — проте він змушував себе пам’ятати про те, що для ЗМІ це все ж таки не найголовніша подія року.

Діставши бажане, репортери подалися по своїх редакціях.

Мікаель мав намір пройтися, але цей грудневий день видався вітряним, а він уже й так перемерз під час інтерв’ю. Все ще стоячи на сходах ратуші, він підвів погляд і побачив Вільяма Борґа, котрий виходив з машини, в якій сидів, поки репортери працювали. Їх погляди зустрілися, і Вільям Борґ посміхнувся:

— Сюди варто було приїхати хоча б задля того, щоб побачити тебе з оцим папером в руках.

Мікаель не відповів. Вони з Вільямом Борґом були знайомі п’ятнадцять років. Колись одночасно працювали позаштатними репортерами відділу економіки однієї з ранкових газет. Саме тоді у них виникла взаємна неприязнь, що лишилася на все життя. В очах Мікаеля Борґ був нікчемним репортером і важкою, дріб’язково мстивою людиною, яка діймала присутніх дурними жартами і зневажливо висловлювалася про літніх і, отже, досвідченіших журналістів. Особливо він, здавалося, недолюблював старих журналісток. За першою сваркою пішли подальші передрачки, і поступово їх професійне суперництво набуло характеру особистої неприязні.

Упродовж кількох років Мікаель періодично здибувався з Вільямом Борґом, але по-справжньому ворогами вони стали тільки в кінці 1990-х років. Мікаель написав книгу про економічну журналістику, від душі нашпигувавши її цитатами з безлічі ідіотських статей, підписаних Борґом. У книзі Мікаеля Борґ поставав таким собі задавакою, який хибно тлумачив переважну більшість фактів і писав хвалебні статті про доткоми,[8] які незабаром опинялися на шляху до банкрутства. Борґ не оцінив проведеного аналізу Мікаелем, і, випадково зустрівшись в одному з ресторанчиків Стокгольма, вони заледве не затіяли рукопашну. Приблизно в той же час Борґ полишив журналістику і тепер працював в інформаційному відділі одного підприємства; там він отримував набагато вищу зарплату, а підприємство, на додаток до всього, входило до сфери інтересів промисловця Ханса Еріка Веннерстрьома.

Вони досить довго дивилися один на одного, а потім Мікаель розвернувся й пішов геть. Як це типово для Борґа — приїхати до ратуші тільки задля того, щоб посміятися з нього.

Не встиг Мікаель ступити й кількох кроків, як перед ним зупинився автобус номер сорок, і він ускочив усередину, в основному щоб якнайшвидше покинути це місце.

Він вийшов на площі Фрідхемсплан і, розмірковуючи, постояв на зупинці, все ще тримаючи в руці вирок. Зрештою він вирішив піти в кафе «Анна», що розташувалось біля спуску до підземного гаража поліцейської дільниці.

Мікаель ледве встиг замовити каву латте[9] і бутерброд, і менше ніж за півхвилини по радіо почали передавати денний випуск новин. Матеріал про нього дали третім, після сюжету про терориста-смертника з Єрусалима і повідомлення про те, що уряд створив комісію для перевірки відомостей про створення нового картелю в будівельній промисловості.

«Журналіста Мікаеля Блумквіста із журналу „Міленіум“ було в четвер вранці засуджено до трьох місяців ув’язнення за грубий наклеп на підприємця Ханса Еріка Веннерстрьома. В опублікованій цього року статті про так звану справу „Міноса“, що дістала гучний резонанс, Блумквіст стверджував, що Веннерстрьом пустив державні кошти, призначені для інвестицій у промисловість Польщі, на торгівлю зброєю. Мікаеля Блумквіста засуджено також до виплати ста п’ятдесяти тисяч крон компенсації. Коментуючи вирок, адвокат Веннерстрьома Бертіль Камнермаркер повідомив, що його клієнт задоволений.

„Стаття, безперечно, містить мерзенні вигадки“, — заявив адвокат».

Вирок займав двадцять шість сторінок. У ньому висловлювалися об’єктивні причини, чому Мікаеля визнали винним в п’ятнадцяти випадках грубого наклепу на бізнесмена Ханса Еріка Веннерстрьома. Мікаель прикинув, що кожен з пунктів, за якими його було засуджено, обійшовся йому в десять тисяч крон і шість днів в’язниці. Це не рахуючи вартості судових витрат і оплати праці його власного адвоката. Він не мав сили навіть починати думати про те, у що виллється остаточний підсумок, але відзначив також, що могло бути ще гірше: за сімома пунктами суд вирішив його виправдати.

У міру читання формулювань вироку в нього з’являлося все тяжче і неприємніше відчуття в шлунку. Це його здивувало — адже вже на початку процесу він знав, що, коли не станеться якого-небудь дива, його засудять. Сумніватися на ту хвилину вже не доводилося, і він просто змирився з цією думкою. Без будь-яких хвилювань він відсидів два дні судового процесу і потім, теж не відчуваючи особливих емоцій, прочекав одинадцять днів, поки суд виношував і формулював той текст, який він наразі тримав у руках. Тільки тепер, коли процес закінчився, його затопило неприємне відчуття.

Мікаель відкусив шматок бутерброда, але той немов набух у роті. Ковтати стало важко, і він одсунув бутерброд убік.

Мікаеля Блумквіста засудили за злочин уперше, до цього він взагалі ніколи не потрапляв під підозру і не притягувався до судової відповідальності. Вирок був відносно дріб’язковим. Не такий уже важкий злочин він скоїв, усе-таки мова йшла не про збройне пограбування, вбивство чи зґвалтування. Проте у фінансовому відношенні удар на нього обрушився відчутний. «Міленіум» не належав до флагманів медіасвіту з необмеженими доходами — журнал ледве зводив кінці з кінцями. Правда, катастрофи вирок для нього теж не означав. Проблема полягала в тому, що Мікаель був співвласником «Міленіуму», будучи одночасно, як це не по-дурному, і автором статей, і відповідальним редактором. Компенсацію морального збитку, сто п’ятдесят тисяч крон, Мікаель збирався заплатити з власної кишені, що мало за великим рахунком позбавити його всіх заощаджень. Журнал брав на себе судові витрати. Якщо повести справи розумно, все ще могло владнатися.

Він роздумував, чи не продати квартиру, але це мало б для нього незворотні наслідки. Наприкінці щасливих вісімдесятих, у період, коли в нього були постійна робота і досить пристойний прибуток, він почав приглядати собі власне житло. Бігав дивитися пропоноване на продаж, але йому майже нічого не подобалося, аж поки він наткнувся на мансарду в шістдесят п’ять квадратних метрів на самому початку Беллмансґатан.[10] Попередній власник почав було облаштовувати її під квартиру з двох кімнат, але несподівано отримав роботу в якійсь компанії за кордоном, і приміщення з напівзробленим ремонтом дісталося Мікаелю недорого.

Він забракував ескізи дизайнера з інтер’єра і закінчив роботу сам. Вклав гроші в улаштування ванної кімнати і кухні, а на решту наплював. Замість класти паркет і зводити перегородки, як планувалося, він відциклював дошки підлоги на горищі, пофарбував білилом нетиньковані стіни, а найстрахітливіші місця закрив двома акварелями Еммануеля Бернстоуна.[11] У результаті вийшла квартира з однієї великої кімнати: спальну зону відгородив книжковий стелаж, а їдальня-вітальня розмістилася біля крихітної кухні з барною стійкою. У приміщенні було двоє мансардних вікон і одне торцеве, що виходило в бік затоки Ріддарфєрден і через яке було видно гребені дахів Старого міста. Віддалік виднілися також шматочок води біля Шлюзу і ратуша. У сьогоднішній ситуації на таку квартиру в нього не вистачило б грошей, і йому дуже хотілося її зберегти.

Проте навіть ризик утратити власне житло був не такий страшний, як збиток, завданий його професійній репутації. Якщо її і вдасться коли-небудь відновити, на це піде немало часу.

Вся річ у довірі. В недалекому майбутньому багато редакторів ще гарненько подумають, перш ніж опублікувати матеріал за його підписом. Звичайно, серед колег у нього як і раніше вистачало друзів, здатних зрозуміти, що він упав жертвою невдалого збігу обставин, але в нього більше не буде права навіть на дрібну помилку.

Проте найбільше його мучило приниження.

Маючи на руках усі козирі, він таки програв якомусь напівбандиту в костюмі від Армані. Не біржовому ділку, а просто негіднику. Такому собі япі з адвокатом-знаменитістю, який шкірив зуби протягом усього процесу.

Чому ж, чорт забирай, все пішло шкереберть?

Справа Веннерстрьома починалася дуже багатообіцяюче, червневого вечора, півтора року тому, на борту жовтої яхти М-30. Усе вийшло зовсім випадково. Один колишній колега-журналіст, який уже тоді працював піарником в ландстингу,[12] захотів справити враження на свою нову подружку і нерозважливо взяв на кілька днів напрокат яхту «Скампі» для романтичної прогулянки шхерами. Дівчина, що тільки-но приїхала вчитися до Стокгольма з Халльстахаммара, після деякого пручання піддалася на вмовляння, але за умови, що з ними вирушить її сестра з приятелем. Ніхто з халльстахаммарської трійці на яхті раніше не ходив, та й піарник був більше ентузіастом, ніж досвідченим яхтсменом. За три дні до відправлення він у відчаї зателефонував Мікаелю й умовив того взяти участь у поїздці, щоб хоч одна людина з п’ятьох на яхті була здатна нею керувати.

Мікаель спочатку поставився до пропозиції байдуже, але потім все ж таки не встояв перед перспективою короткочасного відпочинку в шхерах, та ще, як йому обіцяли, з доброю їжею і приємним товариством на додачу. Проте обіцянки так і залишились обіцянками, а сама морська прогулянка обернулася куди більшим жахом, ніж можна було гадати. Вони вирушили гарним і зовсім не складним маршрутом від острова Булландьо повз Фурусунда[13] зі швидкістю, що ледве сягала п’яти метрів на секунду, а проте в нової піарникової подруги відразу ж почався напад морської хвороби. Її сестра затіяла лайку зі своїм хлопцем, і ніхто з них не збирався вчитися, як керувати яхтою. Незабаром стало зрозуміло: всі мають намір передати судноводіння Мікаелю, а самі раді лишень давати добрі, але в основному безглузді поради. Після першої ночівлі в затоці біля острова Енґсьо він уже твердо вирішив причалити до берега у Фурусунді й поїхати додому автобусом, і лише відчайдушні благання піарника змусили його залишитися на борту.

Наступного дня, близько дванадцятої години — досить рано, щоб можна було сподіватися знайти кілька вільних місць, вони пришвартувалися до гостьової пристані острова Архольм. Розігріли їжу і вже встигли пообідати, коли Мікаель помітив жовту яхту М-30 з пластиковим корпусом, яка входила в затоку, поставивши тільки один грот-парус. Судно не поспішаючи лавірувало, і капітан вишукував місце біля пристані. Оглядівшись, Мікаель виявив, що між їхньою «Скампі» і правим бортом яхти класу «Н-boat» залишається невелика щілина, і це був останній вільний простір, куди вузька М-30 ще могла втиснутися. Він став на корму і показав на це місце; капітан М-30 вдячно підняв руку і різко повернув до пристані.

«Яхтсмен-одиночка, що не утрудняє себе запуском мотора», — відзначив Мікаель.

Він почув скрегіт якірного ланцюга, і за декілька секунд грот-парус спустився, а капітан забігав як ошпарений, щоб скерувати яхту прямо в щілину й одночасно розібратися з мотузком на носі.

Мікаель підійнявся на планшир і витягнув руку, показуючи, що може прийняти мотузок. Новоприбулець востаннє змінив курс та ідеально підійшов до корми «Скампі», майже повністю погасивши швидкість. Він кинув Мікаелю лінь, і в цю мить вони пізнали один одного й радісно заусміхалися.

— Привіт, Роббане, — сказав Мікаель. — Якби ти скористався мотором, тобі б не довелося здряпувати фарбу з усіх човнів у гавані.

— Привіт, Мікке. Я ж бо дивлюся, ніби знайома постать. Я б із задоволенням скористався мотором, якби зміг його завести. Він зіпсувався два дні тому, коли я вже був у дорозі.

Прямо через планшир вони потиснули один одному руки.

Цілу вічність тому, в сімдесятих роках, у гімназії Кунгсхольмена, Мікаель Блумквіст і Роберт Ліндберґ були друзями, навіть дуже близькими друзями. Як це часто буває зі шкільними приятелями, після випускних іспитів їхня дружба закінчилася. Вони пішли різними шляхами і за останні двадцять років перетиналися щонайбільше разів п’ять-шість. На час несподіваної зустрічі на пристані Архольма вони не бачилися як мінімум сім або вісім років і тепер з цікавістю роздивлялися один одного. Засмагле обличчя Роберта облямовувала двотижнева борода, волосся стирчало в різні боки.

У Мікаеля раптом поліпшився настрій. Коли піарник зі своєю тупуватою компанією подався до магазину на тому боці острова, щоб потанцювати на святі літнього сонцестояння, він залишився на яхті М-30 поговорити за стопочкою зі шкільним приятелем.

За деякий час вони, втративши надію в боротьбі з сумно відомими місцевими комарами, перебралися до каюти. Було прийнято вже добрячу кількість стопочок, коли розмова перейшла в дружнє взаємне шпигання на тему моралі та етики в світі бізнесу. Обидва вони вибрали кар’єру, якоюсь мірою пов’язану з державними фінансами. Роберт Ліндберґ після гімназії пішов до Стокгольмського інституту торгівлі, а потім у банківську сферу. Мікаель Блумквіст потрапив до Вищої школи журналістики і значну частину своєї професійної діяльності присвятив розкриттю сумнівних оборудок, у тому числі й банківських. Розмова закрутилася навколо морального боку окремих «золотих парашутів»[14] — договорів, укладених у 1990-х роках. Ліндберґ спочатку виголосив гарячу промову на захист деяких з найбільш широко обговорюваних «золотих парашутів», а потім поставив стопку і знехотя визнав, що серед бізнесменів усе ж таки трапляються окремі мерзотники і шахраї. Його погляд, звернений до Мікаеля, раптом став серйозним:

— Ти ж проводиш журналістські розслідування і пишеш про економічні злочини, то чому ж ти нічого не напишеш про Ханса Еріка Веннерстрьома?

— А про нього є що писати? Я цього не знав.

— Копай. Копай, чорт візьми. Що тобі відомо про програму УПП?

— Ну, було в дев’яностих роках щось подібне до програми підтримки з метою допомогти промисловості країн колишнього Східного блоку стати на ноги. Кілька років тому її скасували. Я про неї нічого не писав.

— «Управління промислової підтримки» — проект, за яким стояв уряд, а очолювали його представники десятків великих шведських підприємств. УПП отримало державні гарантії на низку проектів, узгоджених з урядами Польщі і країн Балтії. Центральне об’єднання профспілок теж брало посильну участь, виступаючи гарантом того, що шведська модель сприятиме зміцненню робітничих рухів цих країн. З формальної точки зору це був проект підтримки, заснований на принципі «вчися допомагати собі сам» і покликаний дати країнам колишнього соцтабору можливість реорганізувати свою економіку. Проте на практиці вийшло, що шведські підприємства отримали державні субсидії і з їх допомогою зробилися співвласниками підприємств цих країн. Наш чортовий міністр від християнських демократів був гарячим прихильником УПП. Мова йшла про те, щоб побудувати целюлозно-паперовий комбінат у Кракові, оснастити новим устаткуванням металургійний комбінат у Ризі, цементний завод у Таллінні і так далі. Кошти розподілялися керівництвом УПП, яке суціль складалося з важковаговиків банківської і промислової сфер.

— Тобто гроші бралися від податків?

— Приблизно п’ятдесят відсотків уклала держава, а решту додали банки і промисловість. Але вони навряд чи керувалися альтруїстичними мотивами. Банки й підприємства розраховували заробити кругленьку суму. Інакше дідька лисого вони б на це пішли.

— Про яку суму йшлося?

— Почекай, ти послухай. В основному до УПП підключилися солідні шведські підприємства, що прагнули потрапити на східний ринок. Могутні компанії типу «АВВ»,[15] «Сканська»[16] тощо. Іншими словами, не якісь там спекулянти.

— Ти стверджуєш, що «Сканська» не займається спекуляціями? А хіба не в них виконавчий директор був звільнений за те, що дозволив комусь зі своїх хлопаків розтринькати півмільярда на сумнівні оборудки? І як щодо їх поспішного вкладення колосальних сум у будинки в Лондоні й Осло?

— Ідіоти, зрозуміла річ, є на будь-якому підприємстві світу, але ти ж розумієш, що я хочу сказати. Ці компанії бодай щось виробляють. Вони хребет шведської промисловості і таке інше.

— А при чому тут Веннерстрьом?

— Веннерстрьом у цій історії виступає як темна конячка. Такий собі хлопчина, що взявся нізвідкіль, без будь-яких зв’язків у важкій промисловості, якому тут, здавалося б, і робити нема чого. Проте він зібрав на біржі колосальний статок і вклав капітал у стабільні компанії. Вписався, так би мовити, кружними шляхами.

Мікаель налив собі ще горілки, прихилився до перегородки і почав пригадувати, що ж йому відомо про Веннерстрьома. По суті справи, знав він не багато. Народився Веннерстрьом десь у провінції Норрланд[17] і в 70-х роках заснував там інвестиційну компанію. Заробив грошей і перебрався до Стокгольма, де в «золотих» 80-х зробив блискавичну кар’єру. Він створив компанію «Веннерстрьомгруппен», потім відкрив офіси в Лондоні і Нью-Йорку, після чого підприємство змінило назву на англійську «Веннерстрьом груп» і почало згадуватися в одних статтях з компанією «Бейєр».[18] Він прокручував спритні оборудки з акціями й опціонами, і глянсові журнали зображали його одним з наших численних нових мільярдерів — у нього був пентхаус на набережній Стокгольма, розкішна літня вілла на острові Вермдьо і двадцятитриметрова крейсерська яхта, яку він купив у збанкрутілої тенісної зірки. Менеджер, цього не відбереш, але 80-ті роки були десятиліттям менеджерів і спекулянтів нерухомістю, і Веннерстрьом нічим не виділявся серед інших. Швидше навпаки, він залишався в тіні «солідних хлопців». Йому бракувало великосвітських манер Стенбека,[19] і він не вивертав душу в пресі, як Барневик.[20] Нерухомістю він не займався, а замість цього робив великі інвестиції в країнах колишнього Східного блоку. Коли в 90-ті роки красиве життя закінчилося і директори були змушені один за одним розкривати «золоті парашути», компанії Веннерстрьома впорались із ситуацією на диво добре. Не пролунало й натяку на скандал. «Шведська історія успіху» — резюмувала сама «Файненшл таймс».

— Справа була в дев’яносто другому році, — розповідав Роберт. — Веннерстрьом несподівано звернувся до УПП і повідомив, що хоче отримати гроші. Безперечно заручившись заздалегідь підтримкою зацікавлених осіб у Польщі, він подав план, який передбачав створення підприємства з виробництва упаковок для продукції харчової промисловості.

— Тобто збирався виробляти консервні банки.

— Не зовсім, але щось у цьому дусі. Гадки не маю, які в нього були зв’язки в УПП, та він спокійнісінько дістав шістдесят мільйонів крон.

— Це стає цікавим. Мабуть, я не помилюся, якщо припущу, що більше цих грошей ніхто не бачив.

— А от і ні, — сказав Роберт Ліндберґ.

Багатозначно посміхаючись, він підкріпився кількома ковточками горілки.

— Після цієї класичної бухгалтерської операції сталося ось що: Веннерстрьом дійсно заснував у Польщі, в Лодзі, фабрику з виробництва упаковок. Вона називалася «Мінос». Протягом девяносто третього року УПП отримувало захоплені звіти, потім настала тиша. У девяносто четвертому підприємство «Мінос» несподівано лопнуло.

Роберт Ліндберґ поставив порожню стопку з голосним дзенькотом, ніби бажаючи показати, як саме лопнуло підприємство.

— Проблема УПП полягала в тому, що не існувало якої-небудь налагодженої системи звітності щодо проектів. Ти ж пам’ятаєш той час. Падіння Берлінської стіни сповнило всіх оптимізмом. Очікувався розквіт демократії, загроза ядерної війни залишилась позаду, і більшовики повинні були за одну ніч зробитися справжніми капіталістами. Уряд хотів підтримати демократію на сході. Кожен бізнесмен прагнув не відстати і допомогти будівництву нової Європи.

— Я й не знав, що капіталісти з таким ентузіазмом ударилися в добродійність.

— Та вже повір, це було кришталевою мрією будь-кого з них. Росія і східні держави, мабуть, найбільший у світі незаповнений ринок після Китаю. Промисловість допомагала уряду без великого клопоту, тим паче що компанії відповідали лише за малу частку витрат. УПП поглинуло в цілому щось із тридцять мільярдів податкових крон. Очікувалося, що гроші повернуться у формі майбутніх прибутків. Формальним ініціатором створення УПП був уряд, але вплив промисловості був такий великий, що на практиці керівництво програми мало цілковиту незалежність.

— Зрозуміло. За цим теж щось приховується?

— Не поспішай. Коли проекти запускалися, жодних проблем з фінансуванням не виникало. Фінансовий ринок Швеції ще відзначався стабільністю. Уряд був задоволений тим, що завдяки УПП міг говорити про великий шведський внесок у справу встановлення демократії на сході.

— Все це, значить, відбувалося за уряду консерваторів.

— Не мішай сюди політику. Мова йде про гроші, і глибоко наплювати, призначають міністрів ліві чи праві. Отже, справа пішла повним ходом вперед, а далі виникли валютні проблеми, та ще кілька недоумків з числа нових демократів — пам’ятаєш «Нову демократію»?[21] — завели пісню про те, що громадськість не отримує інформації про діяльність УПП. Один з їхніх грамотіїв переплутав УПП з Управлінням в галузі міжнародного співробітництва і вирішив, що йдеться про якийсь безглуздий проект підтримки реформ на кшталт танзанійського. Навесні дев’яносто четвертого року була призначена комісія для перевірки діяльності УПП. На той час уже накопичилися претензії до кількох проектів, але першим перевірили «Мінос».

— І Веннерстрьом не зміг відзвітувати, на що пішли гроші.

— Навпаки. Веннерстрьом подав чудовий звіт, з якого виходило, що в «Мінос» було вкладено близько п’ятдесяти чотирьох мільйонів крон, але у відсталій Польщі є дуже серйозні проблеми структурного характеру, які перешкоджають роботі сучасного підприємства з виробництва упаковок, і його підприємство не витримало конкуренції з аналогічним німецьким проектом. Німці якраз скуповували увесь Східний блок.

— Ти сказав, що він отримав шістдесят мільйонів крон.

— Саме так. Гроші УПП працювали за принципом безпроцентної позики. Звичайно, передбачалося, що компанії протягом кількох років частину грошей повернуть. Проте «Мінос» збанкрутів, і проект зазнав невдачі, але звинувачувати в цьому Веннерстрьома було неможливо. Тут почали діяти державні гарантії, і збитки Веннерстрьому відшкодували. Від нього просто не зажадали повернення грошей, зниклих під час банкрутства «Міноса», а він зумів до того ж довести, що позбувся відповідної суми з власних коштів.

— Стривай, чи правильно я все розумію? Уряд, отримавши мільярди від податків, забезпечив ними дипломатів, і ті відкрили дорогу. Гроші перейшли в руки промисловців, і ті використали їх для інвестицій у спільні підприємства, від яких потім було отримано рекордний прибуток. Іншими словами, все як завжди. Хтось виграє, а хтось оплачує рахунки, і ми знаємо, хто в якій ролі виступає.

— Ти цинік. Позики повинні були повертатися державі.

— Ти сказав, що вони були безпроцентними. Отже, це означає, що платникам податків, які надали свої кошти, в результаті не дісталося нічого. Веннерстрьом отримав шістдесят мільйончиків, п’ятдесят чотири з яких він інвестував. А куди поділася решта шість мільйонів?

— Тієї ж хвилини, коли стало відомо, що проекти УПП будуть перевірятися, Веннерстрьом відправив до УПП чек на шість мільйонів і повернув різницю. Тим самим, суто юридично, у справі було поставлено крапку.

Роберт Ліндберґ замовк і подивився на Мікаеля з викликом.

— Звучить, начебто Веннерстрьом розтратив трохи грошей УПП. У «Сканська» зникло півмільярда, а історія з «золотими парашутами» директорів «АВВ» обійшлася десь у мільярд — ось що вже справді обурило народ. А тут, схоже, і писати особливо ні про що, — сказав Мікаель. — Сьогоднішній читач вже переситився статтями про некомпетентних ділків, навіть якщо йдеться про гроші від податків. У цій історії є що-небудь іще?

— Це тільки початок.

— Звідки тобі відомо про махінації Веннерстрьома в Польщі?

— У дев’яностих роках я працював у Торговельному банку. Вгадай, хто проводив перевірки для представника банку в УПП?

— Он воно що. Ану ж бо, розкажи.

— Так от, двома словами все відбувалося так. УПП отримує від Веннерстрьома пояснення. Складаються папери. Гроші, що залишилися, повертаються. Повернути шість мільйонів — це було придумано дуже спритно. Якщо хтось з’являється на порозі з мішком грошей, які він хоче тобі віддати, адже ти, хай йому біс, ні за що не засумніваєшся в чесності його намірів.

— Ближче до справи.

— Але, дорогий Блумквісте, я ж бо і кажу про справу. В УПП звітом Веннерстрьома залишилися задоволені. Капітал, зрозуміла річ, пішов під три чорти, але до того, як його вкладали, ніяких претензій не було. Ми проглянули рахунки, трансферти і всі інші папери. Із звітністю скрізь усе гаразд. Я в це повірив. Мій шеф теж. В УПП повірили, і уряду було нічого додати.

— То в чому ж заковика?

— Ось тепер історія набуває делікатного характеру, — сказав Ліндберґ. Раптом він якось різко протверезів і більше не здавався п’яним. — Позаяк ти у нас журналіст, зваж, що це не для преси.

— Облиш. Ти ж не можеш спершу видати мені інформацію, а тоді взяти та й заявити, що я не маю права нею скористатися.

— Звичайно, можу. Але те, що я тобі розповів, зовсім не є таємницею. Якщо маєш бажання, можеш піти й ознайомитися із звітом. Про решту — про що я поки ще не розповів — ти теж можеш написати, але за умови, що я там фігуруватиму як анонімне джерело.

— А, отак? Але, згідно із загальноприйнятою термінологією, «не для преси» означає, що мені повідомили щось по секрету і писати про це я не маю права.

— Плювати я хотів на термінологію. Пиши, що тобі здумається, але я — твоє анонімне джерело. Домовилися?

— Авжеж, — відповів Мікаель.

Заднім числом, звичайно, стало ясно, що він зробив помилку, коли дав таку відповідь.

— Ну гаразд. Значить, уся історія з «Міносом» розігрувалася років десять тому, відразу після падіння Берлінської стіни, коли більшовики почали ставати доброчесними капіталістами. Я був одним з тих, хто перевіряв Веннерстрьома, і мені весь час здавалося, що в цій історії щось нечисто.

— Чому ти нічого не сказав у процесі перевірки?

— Я обговорював це зі своїм шефом, проте зачепитися виявилося ні за що. Всі папери були в порядку, і мені залишалося тільки поставити свій підпис під звітом. Але потім кожного разу, коли я натрапляв на ім’я Веннерстрьома в пресі, мої думки поверталися до «Міноса».

— Ясно.

— Бачиш, за кілька років по тому, в середині дев’яностих, мій банк вів деякі справи з Веннерстрьомом. Правду кажучи, справи досить великі. І вийшло не дуже вдало.

— Він надув вас на грошах?

— Ні, не так грубо. Обидві сторони на цьому заробили. Проблема швидше в тому, що… навіть не знаю, як це пояснити. Зараз я вже починаю говорити про власного працедавця, і мені б не хотілося вдаватися в подробиці. Проте мене вразило, яке несхвальне загальне враження від усього цього залишилося. А в ЗМІ Веннерстрьом зображується як великий економічний оракул і за рахунок цього живе. Довіра — його капітал.

— Я розумію, що ти маєш на увазі.

— У мене ж склалося враження, що ця людина просто блефує. Ніякими особливими економічними талантами він не міг похвалитися. Навпаки, у деяких питаннях його знання здавалися мені неймовірно поверховими. У нього було кілька справді тямущих молодих бійців у ролі радників, але сам він мені відверто не подобався.

— Ну і що далі?

— З рік тому я їздив до Польщі у зовсім іншій справі. Наша компанія вечеряла разом з кількома інвесторами з Лодзі, і я випадково опинився за одним столом з бургомістром. Ми говорили про те, як важко поставити на ноги польську економіку, і якось само собою вийшло, що я згадав «Мінос». Бургомістр якийсь час дивився на мене явно здивовано — ніби він ніколи і не чув про «Мінос», — а потім пригадав, що було якесь брудне дільце, з якого так нічого і не вийшло. Він із сміхом відмахнувся і сказав — цитую: «Якби це було все, на що здатні шведські інвестори, його країна незабаром би геть розорилася». Уловлюєш?

— Вислів означає, що в Лодзі розумний бургомістр, але кажи далі.

— Ця фраза засіла у мене в голові і не давала спокою. Наступного дня у мене вранці була зустріч, а решта дня залишалась вільна. Власне із зловредності я поїхав подивитися на фабрику «Мінос», що вже закрилася, вона була зовсім поряд із Лодзю, в маленькому селищі з одним шинком у якомусь сараї і з нужником у дворі. Величезна нібито фабрика «Мінос» насправді виявилася старою розвалюхою, ветхим складським приміщенням з гофрованого заліза, побудованим Червоною армією в п’ятдесятих роках. Неподалік я надибав сторожа, який трохи шпрехав по-німецьки, і дізнався, що його двоюрідний брат працював на «Міносі». Той жив зовсім поряд, і я пішов до нього додому. Сторож зголосився мене провести і бути за перекладача. Хочеш почути, що мені розповіли?

— Просто згораю з нетерплячки.

— Фабрику запустили восени дев’яносто другого року. Працювало там максимум п’ятнадцятеро людей, в основному старі жінки. Зарплата була близько ста п’ятдесяти крон на місяць. Спершу в них повністю було відсутнє устаткування, і робітники прибирали розвалюху. На початку жовтня прибули три картонажні машини, придбані в Португалії. Старезні, зношені й абсолютно застарілі. Ціна цьому мотлоху була щонайбільше кілька тисяч. Машини, правда, працювали, але безперервно ламалися. Запчастини, звісно, були відсутні, і виробництво доводилося постійно зупиняти. Найчастіше хто-небудь з робітників лагодив машини підручними засобами.

— Це вже починає бути схожим на матеріал, — визнав Мікаель. — Що ж фабрика насправді виробляла?

— Протягом дев’яносто другого року і половини дев’яносто третього вони гнали найзвичайнісінькі коробки для мийних засобів, упаковки для яєць і таке інше. Потім почали робити паперові пакети. Але фабриці постійно бракувало сировини, і про масове виробництво мова ніколи не йшла.

— Якось не дуже схоже на велике капіталовкладення.

— Я все підрахував. Загальна вартість оренди за два роки склала п’ятнадцять тисяч. На зарплати могло піти максимум сто п’ятдесят тисяч — якщо взяти із запасом. Закупівля машин і перевезення… автофургон, що перевозив упаковки для яєць… приблизно двісті п’ятдесят тисяч. Додай експедиційні збори за дозвіл, декілька поїздок туди-сюди — схоже, що село неодноразово відвідала одна-єдина людина із Швеції. Ну, скажімо, що вся операція не вийшла за межі мільйона. Якось влітку дев’яносто третього на фабрику прибув начальник і повідомив, що її закрито, а незабаром після того приїхала угорська вантажівка і вивезла устаткування. Прощай, «Мінос».

Під час суду Мікаель часто повертався думками до того літнього вечора. Їхня розмова в основному мала характер дружнього взаємного шпигання однокласників, як у роки навчання в гімназії, коли вони ділили тяготи, властиві їх вікові в цілому. Подорослішавши, вони стали, по суті, чужими, абсолютно різними людьми. Весь вечір Мікаель намагався і ніяк не міг пригадати, що саме так зближувало їх в гімназії. Роберт запам’ятався йому як тихий, замкнутий хлопець, страшенно сором’язливий у стосунках з дівчатками. Постаршавши, він став успішним співробітником банку… можливо, навіть кар’єристом. Мікаель ні на мить не сумнівався в тому, що нинішні погляди приятеля йдуть урозріз з більшістю його власних уявлень про світ.

Напивався Мікаель рідко, але випадкова зустріч під час невдалої прогулянки на яхті привела до приємного вечора, під час якого рівень спиртного в пляшці неухильно наближався до дна. Саме тому, що розмова почалася як базікання шкільних приятелів, він спочатку не сприйняв розповідь Роберта про Веннерстрьома всерйоз. Але зрештою в ньому прокинувся інстинкт журналіста, він почав уважно вслухуватися в Робертові слова, і в нього з’явилися логічні заперечення.

— Зажди хвилинку, — сказав Мікаель. — Веннерстрьом — це ж помітне ім’я серед біржовиків. Якщо не помиляюся, він мільярдер.

— «Веннерстрьом груп» сидить приблизно на двохстах мільярдах. Ти хочеш запитати, навіщо мільярдерові взагалі напружуватися, щоб привласнити жалюгідні п’ятдесят мільйонів?

— Ну, швидше, навіщо йому ризикувати всім, йдучи на відвертий обман?

— Не знаю, чи можна назвати його обман відвертим. Веннерстрьомів звіт одностайно схвалило керівництво УПП, схвалили співробітники банку, уряд і ревізори риксдагу.

— У будь-якому разі йдеться про дріб’язкову суму.

— Звичайно. Але вдумайся. «Веннерстрьом груп» — це інвестиційна компанія, що торгує всім, на чому тільки можна зірвати куш: цінними паперами, опціонами, валютою… всього не перелічити. Веннерстрьом уклав контракт з УПП в дев’яносто другому році, якраз коли ринок захитався. Пам’ятаєш осінь дев’яносто другого?

— Атож. У мене якраз були взяті на квартиру позики з плаваючими процентними ставками, а в жовтні ставки центрального банку злетіли до п’ятисот відсотків. З мене цілий рік тягнули ренту в дев’ятнадцять відсотків.

— Мгу, суворі були часи, — посміхнувся Роберт. — Я сам добряче постраждав того року. І Ханс Ерік Веннерстрьом, так само як і всі інші на ринку, боровся з тими ж проблемами. У його компанії були мільярди, вкладені в усякі цінні папери, але готівки було на диво мало. Аж раптом виявилося, що роздавати нові позики більше неможливо. У таких випадках зазвичай продають яку-небудь нерухомість для покриття збитку і зализують рани, але в дев’яносто другому жоден собака не хотів купувати нерухомість.

— Проблеми з ліквідністю.

— Авжеж. І такі проблеми були далеко не в одного Веннерстрьома. Кожен бізнесмен…

— Не кажи «бізнесмен». Називай їх як хочеш, але називати їх бізнесменами — означає ображати серйозних представників цієї професії.

— Гаразд, кожен біржовий ділок мав проблеми з ліквідністю. Дивися: Веннерстрьом отримав шістдесят мільйонів крон. Шість він повернув, але тільки через три роки. Витрати на «Мінос» не могли вилитися більш ніж у мільйон. Тільки сама рента з шістдесяти мільйонів за три роки вже дещо коштує. Залежно від того, як він вкладав гроші, він міг подвоїти або потроїти отриманий від УПП капітал. І годі говорити про лайно. Давай краще вип’ємо.

Розділ 02

Драґан Арманський народився в Хорватії п’ятдесят шість років тому. Його батько був вірменським євреєм з Білорусії, а мати — боснійською мусульманкою грецького походження. Вона ж відповідала за його культурне виховання, і в результаті, ставши дорослим, він опинився в тій великій і неоднорідній групі, яку ЗМІ визначали як мусульман. Державне міграційне управління, як не дивно, записало його сербом. Він мав шведське громадянство, а з фотографії в його паспорті дивилося чотирикутне обличчя з виступаючою щелепою, темною щетиною і сивими скронями. Часто його називали арабом, хоча серед його предків арабів не було взагалі, зате всі ці різноманітні гени дали б кретинам від расознавства всі підстави зарахувати його до представників нижчої раси.

Зовні він трохи нагадував дрібного боса з американського гангстерського фільму. Насправді ж він не мав справ з контрабандою наркотиків і не працював на мафію. Він був талановитим економістом, який, почавши працювати помічником економіста охоронного підприємства «Мілтон сек’юриті» на початку 70-х років, за три десятиліття по тому піднявся до посади виконавчого директора і оперативного керівника.

6Інтерес до питань безпеки виник у нього заднім числом і переріс у пристрасне захоплення. Це стало чимось на зразок стратегічної гри: визначати загрозу, виробляти застережні засоби і весь час на один крок випереджати ворога — промислових шпигунів, шантажистів і злодіїв. Усе почалося з того, що Арманський виявив, як вправно ошукали одного з клієнтів за допомогою творчого підходу до бухгалтерського обліку, і зумів визначити, хто саме з групи з дванадцяти людей стояв за цим. Навіть тридцять років по тому він пам’ятав, як здивувався, коли зрозумів, що розкрадання в компанії стало можливим через нехтування звичайних заходів безпеки. Сам він із старанного рахівника перетворився на активного учасника розвитку підприємства і експерта в галузі економічного шахрайства. Через п’ять років Арманський потрапив до керівної групи компанії, а ще через десять років став виконавчим директором. Його призначення не обійшлося без протидії, але згодом вона швидко припинилася. За роки своєї роботи він перетворив «Мілтон сек’юриті» на одне з найбільш компетентних і запитуваних охоронних підприємств Швеції.

На компанію «Мілтон сек’юриті» працювали триста вісімдесят постійних співробітників і ще близько трьохсот надійних тимчасових, зарплата яким виплачувалася в міру потреби. Отже, у порівнянні з такими підприємствами, як «Фальк» і «Шведські охоронні послуги», вона була маленькою. Коли Арманський тільки влаштувався на службу, підприємство ще називалося Акціонерне товариство Юхана Фредріка Мілтона «Загальна охорона», і його клієнтами були торгові центри, що потребували контролерів та охоронців з міцними м’язами. Під його керівництвом фірма змінила назву на зручнішу для міжнародних контактів «Мілтон сек’юриті» й почала робити ставку на новітні технології. Зазнав зміни і кадровий склад: колишніх нічних сторожів, любителів носити форму і гімназистів, що підробляли, замінили люди високої кваліфікації. Арманський найняв немолодих поліцейських у відставці — на посади оперативних керівників, а також політологів, що розумілися в міжнародному тероризмі, індивідуальному захисті і промисловому шпигунстві, і, головне, фахівців з телекомунікаційної техніки і комп’ютерів. Підприємство переїхало з віддаленого району Сольна в нові солідні приміщення неподалік від Шлюзу, в самісінькому центрі Стокгольма.

На початок 90-х років «Мілтон сек’юриті» пропонувало безпеку абсолютно нового рівня і обслуговувало обране коло клієнтів. Сюди в основному входили середні підприємства з надзвичайно високим оборотом і заможні приватні особи — недавно розбагатілі рок-зірки, біржові ділки і директори доткомів. Значна частина діяльності, що давала тепер майже сімдесят відсотків обороту, була спрямована на надання охоронців і забезпечення безпеки шведських підприємств за кордоном, перш за все на Близькому Сході. За час роботи Арманського оборот збільшився з неповних сорока мільйонів на рік майже до двох мільярдів. Забезпечення безпеки було справою украй прибутковою.

Робота йшла в трьох основних сферах: консультації з безпеки, що полягали у виявленні можливих або передбачуваних небезпек; застережні заходи, що звичайно полягали в установленні дорогих камер спостереження, охоронної або пожежної сигналізації, електронних замикаючих пристроїв і комп’ютерного устаткування; і, нарешті, безпосередня охорона приватних осіб або підприємств, що відчувають реальну або уявну загрозу. Останній сектор ринку за десять років збільшився в сорок разів і протягом недавнього часу поповнився новою групою клієнтів. Її складали відносно забезпечені жінки, яким загрожували колишні приятелі та чоловіки або невідомі переслідувачі, що бачили їх по телебаченню і втратили розум через їх тісні джемпери або колір губної помади. Крім того, «Мілтон сек’юриті» співпрацювало з аналогічними підприємствами, що добре зарекомендували себе, в інших європейських країнах і США і забезпечувало безпеку багатьох іноземних гостей під час відвідин Швеції. Наприклад, серед них була одна відома американська актриса, яка провела два місяці на зйомках фільму в містечку Тролльхеттан, позаяк її агент уважав, що під час нечастих прогулянок навколо готелю їй за статусом належить мати охоронців.

У четвертій, значно меншій сфері були зайняті лише окремі співробітники. Сюди входило те, що на внутрішньому жаргоні називалося «лобстер» — інакше ВОО або «О. Обст», це позначення розшифровувалося як «вивчення особистих обставин».

Ця частина діяльності Арманського не цілком задовольняла. Прибутків вона давала менше, а труднощі становила значні, оскільки вимагала від співробітників чогось більшого, ніж уміння знатися на телекомунікаційній техніці або встановлювати апаратуру для прихованого спостереження. Іноді вивчення особистих обставин означало звичайне збирання відомостей про кредитоспроможність, або уточнення біографічних даних перед прийняттям на роботу, або перевірку підозр, що хтось із співробітників причетний до витоку інформації або займається злочинною діяльністю. У таких випадках «лобстер» був частиною оперативної роботи.

Проте клієнти підприємства дуже часто зверталися до Арманського з особистими проблемами, що зазвичай приводило до небажаних пустих розмов.

«Мені хочеться дізнатися, що за обірванець дружить з моєю дочкою…»

«Я думаю, що дружина мене зраджує…»

«Син гарний хлопець, але потрапив у погану компанію…»

«Мене шантажують…»

Найчастіше Арманський твердо говорив «ні». Якщо дочка вже доросла, вона має право спілкуватися з будь-яким обірванцем, а з невірністю, на його думку, подружжю слід розбиратися самим. У подібних справах таїлися пастки, які могли спричинити скандали і створити юридичні проблеми «Мілтон сек’юриті». Тому Драґан Арманський ретельно стежив за цими завданнями, незважаючи на те що в загальному обороті підприємства вони становили справжню дрібницю.

Цього ранку, на жаль, треба було якраз вивчати особисті обставини. Заздалегідь поправивши стрілки на брюках і відкинувшись на спинку свого зручного робочого крісла, Драґан Арманський недовірливо вдивлявся в співробітницю на ім’я Лісбет Саландер. Вона була на тридцять два роки молодша за нього, і він в тисячний раз констатував, що навряд чи можна уявити собі людину, на вигляд менш відповідну для роботи на престижному охоронному підприємстві, ніж вона. Його сумніви виглядали розумними і разом з тим не мали під собою підстав. В очах Арманського Лісбет Саландер, безумовно, була найбільш компетентним пошуковцем з усіх, з ким йому доводилося зустрічатися за час роботи в галузі. За ті чотири роки, що вона на нього працювала, Лісбет не схалтурила з жодним завданням і не подала жодного посереднього звіту.

Навпаки, вона завжди добивалася чудових результатів. Арманський був певен, що Лісбет Саландер має унікальний талант. Хто завгодно міг зібрати відомості про кредитоспроможність чи отримати довідку в судового виконавця, але Саландер діяла з фантазією і завжди поверталася з чим-небудь абсолютно несподіваним. Він так і не зумів до пуття збагнути, як саме вона діє, і подеколи її здатність добувати інформацію межувала з чаклунством. Вона почувалась як риба у воді в бюрократичних архівах і могла розшукати людей, про яких було мало що відомо. Головне, вона вміла входити в довіру до людини, яку перевіряла. Якщо тільки можна було викопати який-небудь бруд, вона мчала в потрібному напрямі, немов запрограмована крилата ракета.

Мабуть, у цьому виявлявся її талант.

Звіти Лісбет Саландер могли довести людину, що потрапила в зону дії її радара, до справжньої катастрофи. Арманського і тепер ще кидало в піт від згадки про той випадок, коли він доручив їй провести рутинну перевірку науковця з фармакологічної компанії, яка призначалася на продаж. Робота була розрахована на тиждень, але затягнулася. Чотири тижні Саландер мовчала і проігнорувала декілька нагадувань, а потім заявилася із звітом, де документально підтверджувалося, що об’єкт, який їх цікавить, є педофілом і як мінімум двічі оплачував сексуальні послуги тринадцятилітньої повії в Таллінні.

Крім того, за деякими ознаками, він виявляв хворобливу цікавість до дочки своєї тодішньої співмешканки.

Саландер мала якості, які часом приводили Арманського на межу відчаю. Вияснивши, що чоловік виявився педофілом, вона не попередила Арманського телефонним дзвінком і не ввірвалася до нього в кабінет з пропозицією поговорити. Вона ні словом не обмовилася про те, що її звіт містить ядерний заряд, а одного чудового вечора просто поклала його Арманському на стіл, якраз коли він збирався вимкнути лампу і йти додому. Він забрав звіт із собою і розгорнув його тільки пізно ввечері, коли, розслабившись, усівся у вітальні своєї вілли на острові Лідінгьо, щоб випити з дружиною по келиху вина перед телевізором.

Звіт було, як завжди, виконано з майже науковою скрупульозністю, з виносками, цитатами і зазначенням додаткових джерел. На перших сторінках викладалися біографічні дані об’єкта, описувалася його освіта, кар’єра та економічне становище. Тільки на сторінці 24, під проміжним заголовком, Саландер скинула бомбу — описала поїздки до Таллінна, в тому ж діловому тоні, в якому повідомляла про те, що він живе на віллі в Соллентуні і їздить на темно-синьому «вольво». Твердження підкріплювалися документами в чималому додатку, зокрема, фотографіями тринадцятилітньої дівчинки в компанії об’єкта. Знімок був зроблений в коридорі талліннського готелю, і об’єкт тримав руку під светром дівчинки. Крім того, Лісбет Саландер якимсь чином вдалося розшукати цю дівчинку і вмовити її дати докладне інтерв’ю, записане на диктофон.

Звіт створив саме такий хаос, якого Арманський прагнув уникати. Спершу йому довелося прийняти дві пігулки ліків, призначених йому лікарем проти виразки шлунка. Потім він викликав замовника для нагальної тяжкої розмови. І врешті-решт був змушений — всупереч категоричному небажанню замовника — негайно передати матеріали до поліції. Останнє означало, що «Мілтон сек’юриті» ризикує виявитися втягнутим у судовий процес. Якщо звинувачення не буде доведено або чоловіка визнають невинним, виникне небезпека, що на саме підприємство подадуть до суду за наклеп. А це вже біда.

Проте біди не трапилося. Найбільше в Лісбет Саландер його дратувала вражаюча відсутність емоцій. Від іміджу залежало надзвичайно багато що, а «Мілтон сек’юриті» створило собі імідж підприємства консервативного і стабільного. Саландер вписувалася в нього так же органічно, як екскаватор на виставку-продаж яхт.

Арманський ніяк не міг змиритися з тим, що його кращим пошуковцем є бліда, анорексично худа дівчина із стрижкою «бобрик» і пірсингом на носі й бровах. На шиї в неї було татуювання у вигляді оси завдовжки два сантиметри, один витатуйований ланцюжок обвивав біцепс лівої руки, а другий — щиколотку. У тих випадках, коли Саландер приходила в маєчках, Арманський міг переконатися, що на лопатці в неї видніє ще більше татуювання із зображенням дракона. Природним кольором її волосся був рудий, але вона фарбувала його в синяво-чорний. Вона виглядала так, немов тільки що прокинулася на ранок після тижневої оргії в компанії хард-рокерів.

На відсутність апетиту вона не нарікала — у цьому Арманський був певен; навпаки, вона, схоже, споживала безліч всякої нездорової їжі. Просто за своєю конституцією вона від народження була худою, кістлявою, немов дівчисько, стрункою, з маленькими руками, вузькими щиколотками і ледь помітними під одягом грудьми. Їй було двадцять чотири роки, а виглядала вона на чотирнадцять.

Широкий рот, маленький ніс і високі вилиці надавали її зовнішності чогось азіатського. Рухалася вона швидко, як павук, а коли працювала за комп’ютером, її пальці літали по клавішах просто з якоюсь одержимістю. З таким тілом на кар’єру в модельному бізнесі розраховувати не доводилося, але великий план її обличчя з правильним макіяжем цілком міг би прикрасити будь-який рекламний щит. З макіяжем — іноді вона ще користувалася огидною чорною помадою, — татуюваннями і пірсингом у носі й бровах вона якимсь абсолютно незбагненним чином здавалася… гмм… привабливою.

Те, що Лісбет Саландер взагалі працювала на Драґана Арманського, заслуговувало на подив само по собі. Вона належала до того типу жінок, з якими Арманський зазвичай у контакти не вступав і, тим паче, в думці не мав пропонувати їм роботу.

Вона отримала місце помічниці в офісі за рекомендацією Хольгера Пальмґрена — адвоката, що вже однією ногою перебував на пенсії і вів особисті справи старого Ю. Ф. Мілтона. Лісбет Саландер він охарактеризував як «тямущу дівчину трохи відчайдушної поведінки». Пальмґрен благав Арманського дати їй шанс, і той неохоче пообіцяв. Таких людей, як Пальмґрен, відмова лише спонукує подвоїти зусилля, тому простіше було відразу погодитись. Арманський знав, що немолодий адвокат займається важкою молоддю та іншою проблемною публікою, але, попри це, судить завжди розважливо.

Варто було йому побачити Лісбет Саландер, як він відразу пошкодував про свою обіцянку.

Вона не просто здавалася відчайдушною — в очах Арманського вона була уособленням відчайдушності в чистому вигляді. Вона пропустила старші класи школи, ніколи й близько не підходила до гімназії і не мала вищої освіти.

У перші місяці Саландер працювала повний день, ну, майже повний, в усякому разі, періодично з’являлася на службі. Варила каву, ходила по пошту і робила ксерокопії. Проблема полягала в тому, що її абсолютно не хвилювали такі поняття, як нормальний робочий час або прийнятий розпорядок дня.

Зате вона мала великий талант дратувати співробітників підприємства. Її прозвали дівчиною з двома звивинами: одною — щоб дихати, другою — щоб стояти прямо. Про себе вона ніколи нічого не розповідала. Співробітники, що намагалися з нею завести мову, рідко чули щось у відповідь і незабаром припинили це робити. Звернені до неї жарти ніколи не зустрічали відгуку — Саландер або дивилася на жартівника великими, без будь-якого вогника очима, або реагувала з відвертою досадою.

Крім того, у неї різко змінювався настрій, якщо їй здавалося, що хтось з неї кепкує, а зважаючи на той стиль спілкування, який панував в офісі, це траплялося нерідко. Її поведінка не викликала бажання ні довіряти їй, ні дружити з нею, і незабаром вона перетворилася на дивакувату особу, що тинялася коридорами, немов безгоспна кішка. Її вважали абсолютно безнадійною.

Після місяця безперервних проблем Арманський викликав Саландер до себе в кабінет з твердим наміром її вигнати. Вона спокійнісінько вислухала весь перелік своїх гріхів, не заперечуючи і навіть не ворухнувши бровою. Тільки коли він закінчив говорити про те, що його не влаштовує її ставлення до справи, і вже хотів запропонувати їй спробувати себе на якому-небудь іншому підприємстві, яке змогло б повніше використати її кваліфікацію, вона перебила його посеред фрази. І він уперше почув від неї щось більше, ніж окремі слова.

— Послухайте, якщо вам потрібний сторож, ви можете сходити й підібрати кого-небудь у бюро з працевлаштування. Адже я можу рознюхати будь-яку чортівню про кого завгодно, і якщо ви неспроможні знайти мені кращого застосування, ніж сортувати пошту, то ви просто ідіот.

Арманський ще й досі пам’ятав, як сидів, утративши від люті мову, а вона спокійно казала далі:

— У вас ось один тип змарнував три тижні на те, щоб написати абсолютно порожній звіт про того япі, що його хочуть зробити головою правління того дот-кому. Учора ввечері я копіювала йому цей нікчемний звіт і зараз бачу його у вас на столі.

Пошукавши поглядом звіт, Арманський як виняток підвищив голос:

— Ви не маєте права читати конфіденційні документи.

— Мабуть, що так, але правила безпеки на довіреному вам підприємстві не позбавлені деяких недоліків. Згідно з вашими директивами, він зобов’язаний копіювати таке сам, проте вчора він шпурнув звіт мені, а сам подався в кабак. І до речі, його минулий звіт я кілька тижнів тому знайшла в їдальні.

— Невже? — приголомшено вигукнув Арманський.

— Заспокойтеся. Я віднесла звіт до нього в сейф.

— Він дав вам шифр від свого персонального сейфа? — задихаючись, спитав Арманський.

— Не зовсім. Він записав його разом з паролем для входу в комп’ютер на папірці, що лежить у нього на столі під книжкою. Але суть в тому, що ця ваша пародія на приватного детектива провела нікудишнє розслідування особистих обставин. Він не взяв до уваги, що в хлопця є круті картярські борги і що він поглинає кокаїн, як пилосос, а крім того, його подружка шукала захисту в жіночому кризовому центрі, коли він завдав їй чосу.

Вона замовкла. Арманський кілька хвилин сидів мовчки, гортаючи той самий звіт. Він був кваліфіковано оформлений, написаний гарною мовою, мав безліч посилань на джерела і висловлювання друзів і знайомих об’єкта. Нарешті Арманський підвів погляд і вимовив два слова:

— Доведіть це.

— Скільки у мене часу?

— Три дні. Якщо ви не зможете підкріпити свої твердження до вечора п’ятниці, я вас звільню.

За три дні по тому вона, не сказавши ні слова, подала звіт, у якому не менш докладні посилання на джерела перетворювали приємного на перший погляд молодого япі в неблагонадійного мерзотника. Арманський за вихідні кілька разів перечитав звіт і в понеділок присвятив частину часу повторній перевірці її тверджень. Утім, без особливого ентузіазму: ще навіть не взявшись до справи, він розумів, що інформація виявиться вірною.

Арманський був спантеличений і злий на самого себе за те, що вочевидь недооцінив її. Адже він вважав її тупою, трохи не розумово відсталою. Хто б міг подумати: дівчисько, що прогуляло в школі так багато уроків і навіть не отримало атестат, зуміло видати звіт, не тільки написаний гарною мовою, а й сповнений таких спостережень та інформації, що він не міг і уявити, звідки вона це роздобула.

Він був певен, що ніхто інший із співробітників «Мілтон сек’юриті» не зумів би дістати виписку з конфіденційного журналу лікаря жіночого кризового центру. Спробувавши розпитати її, як вона діяла, Арманський отримав лише ухильні відповіді. Вона і в думці не мала видавати свої джерела і твердо на тому стояла. Поступово Арманському стало зрозуміло, що Лісбет Саландер взагалі не має наміру обговорювати свої методи роботи, ні з ним, ні з ким-небудь іншим. Це його турбувало, але не настільки, щоб устояти перед спокусою випробувати її знову.

Кілька днів він роздумував.

Йому згадалися слова Хольгера Пальмґрена, які той сказав, коли направляв дівчину до нього: «Кожній людині необхідно дати шанс».

Він подумав про своє мусульманське виховання, з якого засвоїв, що допомагати знедоленим — його обов’язок перед Богом. У Бога він, правда, не вірив і мечеть не відвідував з молодих літ, але Лісбет Саландер здавалася йому людиною, що потребує реальної допомоги і підтримки. А за минулі десятиліття він не дуже відзначився на цьому шляху.

Замість того щоб її звільнити, Арманський запросив Лісбет Саландер для індивідуальної розмови, під час якої спробував з’ясувати, що ж за людина ця важка дівчина насправді. Він ще раз переконався, що Лісбет Саландер страждає на якесь серйозне відхилення, але виявив, що попри різку манеру триматися вона має неабиякий розум. Вона здавалася йому хворобливою і відштовхуючою, а проте — на його власний подив — починала йому подобатися.

У наступні місяці Арманський узяв Лісбет Саландер під своє крило. Якщо вже бути цілком відвертим, то він розглядав її як маленький, свій особистий соціальний проект. Він доручав їй простенькі розслідування і намагався підказувати, як краще діяти. Вона терпляче слухала, а потім йшла і виконувала завдання винятково на власний розсуд. Він попросив технічного керівника навчити її основ комп’ютерної грамотності; Саландер покірно просиділа за партою півдня, після чого технічний керівник з деяким роздратуванням доповів, що вона, схоже, і так краще розуміється в комп’ютерах, ніж більшість співробітників підприємства.

Незабаром Арманський переконався, що, незважаючи на розмови про ефективне ведення справ, пропозиції пройти курс навчання персоналу і використати всякі інші можливості, Лісбет Саландер зовсім не збиралася підстроюватися під заведений в офісі «Мілтон сек’юриті» порядок. Це ставило його перед неприємною дилемою.

Для решти співробітників Лісбет залишалася й далі джерелом роздратування. Арманський чудово усвідомлював, що ні від кого іншого не потерпів би появи на роботі, коли йому або їй заманеться, і в звичайній ситуації швидко поставив би ультиматум, зажадавши змінити поведінку. Він також здогадувався, що Лісбет Саландер у відповідь на ультиматум або погрозу звільнення просто зниже плечима. Отже, йому доводилося вибирати: або спекатися її, або змиритися з тим, що вона працює не так, як усі нормальні люди.

Ще більша проблема Арманського полягала в тому, що він ніяк не міг розібратися у власних почуттях до цієї молодої жінки. Вона була, немов невідчепна короста, відштовхуючою і разом з тим привабливою. Про сексуальний потяг тут не йшлося, так, в усякому разі, думалось Арманському. Жінки, на яких він зазвичай поглядав, були пишними блондинками з пухкими губами, що пробуджували його фантазію; крім того, він уже двадцять років як був одружений з фінкою на ім’я Рітва, котра навіть у зрілому віці з лихвою відповідала всім його вимогам. Дружину він ніколи не зраджував; ну, можливо, зрідка і траплялося таке, що, коли б їй про це стало відомо, вона могла б неправильно його зрозуміти, але їхній шлюб був щасливим, і в нього були дві дочки віку Саландер. У будь-якому разі, його не хвилювали плоскогруді дівчата, яких здалеку можна прийняти за худеньких хлопчаків. Це було не в його стилі.

Однак він почав ловити себе на непристойних мріяннях про Лісбет Саландер і визнавав, що її присутність не залишає його цілком байдужим. Але привабливість її, вважав Арманський, полягала в тому, що Саландер здавалася йому якоюсь чужорідною істотою. З таким же успіхом він міг би закохатися в зображення грецької німфи. Саландер була представницею якогось нереального світу, до якого він тягнувся і не міг туди потрапити, — та якби він і міг, дівчина йому цього б не дозволила.

Якось, коли Арманський сидів у вуличному кафе на площі Стурторгет у Старому місті, до закладу неквапливою ходою зайшла Лісбет Саландер і сіла за столик неподалік. З нею були троє дівах і хлоп’яга, одягнені в такому ж самому стилі. Арманський з цікавістю спостерігав за нею. Вона здавалася такою ж стриманою, як і на роботі, проте майже посміхалася, слухаючи діваху з пурпурним волоссям.

Арманському стало цікаво: як би відреагувала Саландер, якби він прийшов одного разу на роботу із зеленим волоссям, у потертих джинсах і розмальованій шкіряній куртці із заклепками? Але швидше за все, вона б просто посміялася з нього.

Вона сиділа до нього спиною, жодного разу не обернувшись і, очевидно, не помічаючи, що він тут. Її присутність дивним чином не давала йому спокою, а коли він за кілька хвилин підвівся, збираючись непомітно піти, вона раптом повернула голову і подивилась просто на нього, ніби весь час знала, що він тут, і тримала під спостереженням свого радара. Її погляд був немов блискавична атака, і Арманський поспішно покинув кафе, удавши, що не помітив дівчину. Вона не привіталася, але провела його очима, і лише коли він завернув за ріг, цей погляд перестав пекти йому спину.

Сміялася вона рідко або й взагалі ніколи не сміялася. Проте з часом Арманському почало здаватися, що її ставлення до нього трохи потепліло. Вона мала, м’яко кажучи, стримане почуття гумору, яке часом проступало в ній лише кривою в’їдливою посмішкою.

Її бездушність іноді викликала в Арманського бажання схопити її, струсонути, хоч якось прорватися крізь її захисну шкаралупу, щоб завоювати її дружбу чи бодай повагу.

Один-єдиний раз, коли вона вже пропрацювала на нього дев’ять місяців, він спробував поговорити з нею про ці почуття. Це було грудневого вечора на різдвяному святі «Мілтон сек’юриті», де Арманський, проти звичаю, випив зайвину. Нічого неприпустимого не сталося — він просто спробував сказати, що й справді добре до неї ставиться. Більше за все йому хотілося пояснити їй, що він відчуває потребу оберігати її і що коли їй знадобиться допомога, то вона може з цілковитою довірою звернутися до нього. Він навіть спробував її обійняти, зрозуміло, дружньо.

Саландер вивільнилася з його незграбних обіймів і покинула свято. Після цього вона не з’являлася на роботі і не відповідала по мобільному телефону. Драґан Арманський сприймав її відсутність як тортури — майже як особисту драму. Обговорювати свої почуття йому було ні з ким, і він вперше з жахом усвідомив, яку фатальну владу над ним має Лісбет Саландер.

За три тижні по тому, коли Арманський одного січневого вечора працював над перевіркою річного звіту, Саландер повернулася. Вона увійшла до кабінету нечутно, як привид, — просто він раптово помітив, що вона стоїть у напівтемряві неподалік дверей і роздивляється його. Він не мав ніякого уявлення про те, як довго вона вже там була.

— Хочете кави? — спитала Лісбет.

Вона причинила двері і простягнула йому принесений від кавового автомата стаканчик, який Арманський мовчки взяв. Він відчував полегшення, змішане з переляком, коли дівчина, підштовхнувши ногою двері, сіла в крісло для відвідувачів і глянула йому просто в очі. Потім вона поставила заборонене питання, та так, що від нього не можна було ні відбутися жартом, ні ухилитися:

— Драґане, я тобі подобаюсь?

Арманський сидів як паралізований, відчайдушно намагаючись збагнути, що йому відповідати. Його першим бажанням було стати в позу ображеного і все заперечувати. Потім він зустрів її погляд і усвідомив: вона вперше запитала про особисте, причому цілком серйозно, і якщо він спробує відбутися жартом, вона сприйме це як образу. Їй захотілося поговорити з ним, і йому стало цікаво, скільки часу вона набиралася духу, щоб запитати про це. Він повільно відклав ручку, відкинувся на спинку крісла і нарешті розслабився.

— Чому ти так думаєш? — спитав він.

— Тому що я бачу, як ти на мене дивишся і як відвертаєшся. А ще іноді ти хочеш простягнути руку і торкнутися до мене, а потім стримуєшся.

Раптом він усміхнувся їй:

— Мені здавалося, що коли я доторкнуся до тебе пальцем, ти відкусиш мені руку.

Вона вичікувала, навіть не посміхнувшись.

— Лісбет, я твій начальник, і навіть коли б я і захопився тобою, то ніколи б нічого собі не дозволив.

Вона все ще вичікувала.

— Між нами кажучи, бували випадки, коли я відчував, що мене до тебе вабить. Пояснити це я не можу, але це так. Сам не знаю чому, але ти мені дуже симпатична. Проте ти мене не збуджуєш.

— Чудово. Тому що з цього все одно нічого не вийде.

Арманський раптом засміявся. Саландер уперше висловила йому щось особисте, хай навіть це було найнеприємніше, що тільки може почути чоловік.

Він спробував підібрати відповідні слова:

— Лісбет, я розумію, що тебе не цікавить старий, якому вже п’ятдесят з хвостиком.

— Мене не цікавить старий, якому п’ятдесят з хвостиком і він — мій шеф. — Вона підняла руку. — Зажди, дай мені сказати. Іноді ти здаєшся тупаком і бюрократом, і це мене дратує, але ти, загалом, привабливий чоловік, і… я теж часом відчуваю… Але ти мій шеф, і я зустрічалася з твоєю дружиною і хочу працювати в тебе й надалі, і закрутити з тобою було б найбільшою дурістю з мого боку.

Арманський сидів мовчки, ледве наважуючись дихати.

— Я ж розумію, що ти для мене зробив, а невдячність не в моїх правилах. Я ціную, що ти виявився вищим за власні забобони і дав мені шанс. Але я не хочу, щоб ти був моїм коханцем, і татусь мені теж не потрібний.

Вона замовкла.

Трохи згодом Арманський безпорадно зітхнув:

— То який же я тобі потрібний?

— Я хочу працювати на тебе й далі. Якщо тобі це підходить.

Він кивнув, а потім відповів з максимальною відвертістю:

— Я дуже хочу, щоб ти на мене працювала. Але мені б також хотілося, щоб ти мала до мене якісь дружні почуття і довіру.

Лісбет похитала головою:

— Ти не та людина, з якою хочеться дружити.

Здавалося, вона збирається піти, і він сказав:

— Я зрозумів, що ти не бажаєш, щоб хтось ліз у твоє життя, і я постараюся цього не робити. Але ти не проти, якщо я як і раніше буду до тебе добре ставитися?

Саландер довго роздумувала. Потім вона відповіла: встала, обійшла навколо столу й обійняла його.

Арманський був геть збентежений.

Тільки коли вона відпустила його, він схопив її за руку:

— Ми можемо бути друзями?

Вона кивнула.

Це був єдиний раз, коли вона проявила до нього ніжність і коли вона взагалі його торкнулася. Цю мить Арманський згадував з теплотою.

За чотири роки вона так і не відкрила йому ні свого особистого життя, ні минулого.

Якось Арманський спробував на ній своє мистецтво розбиратися з «лобстерами». Він також мав довгу розмову з адвокатом Хольгером Пальмґреном, який, схоже, зовсім не здивувався його приходу, і від отриманих відомостей його довіра до неї зовсім не зросла. У розмовах з Лісбет він ніколи не торкався цієї теми і жодним словом не дав зрозуміти, що копався в її особистому житті. Він приховав від неї свій неспокій і просто посилив пильність.

Того дивного вечора Саландер і Арманський уклали певну угоду. Надалі вона почне виконувати для нього завдання із збирання відомостей на нових умовах. Їй призначається маленька щомісячна зарплата, не залежно від того, має вона роботу чи ні; справжній же дохід їй даватиме виконання доручень, кожне з яких він відтепер оплачуватиме окремо, їй дозволялося працювати виключно на власний розсуд, але за це вона брала на себе зобов’язання ніколи не робити нічого, що могло б збентежити його або зганьбити «Мілтон сек’юриті».

Арманський прийняв практичне рішення, вигідне як для нього і підприємства, так і для самої Саландер. Він скоротив прикрий відділ BOO до однієї штатної одиниці — немолодого співробітника, що виконував необхідну рутинну роботу і збирав відомості про кредитоспроможність. Усі заплутані й сумнівні завдання Арманський передав Саландер та іншим позаштатним працівникам. Юридично вони були сторонніми індивідуальними підприємцями, і в разі виникнення серйозних проблем відповідальності за них «Мілтон сек’юриті» не несло. Позаяк Арманський часто вдавався до послуг Саландер, вона отримувала цілком незлецькі гроші. Її дохід міг би бути значно вищим, але дівчина працювала, тільки як мала до того хіть, вважаючи, що коли Арманському це не подобається, він може її вигнати.

Арманський приймав її такою, яка вона є, але забороняв їй зустрічатися з клієнтами. Винятки з цього правила траплялися рідко, але сьогоднішня справа, на жаль, була з розряду таких.

Цього дня Лісбет Саландер прийшла в чорній футболці із зображенням ікластого інопланетянина і текстом: «І am also an alien».[22] Ще на ній були чорна спідниця з відірваним підгином, ношена чорна коротка шкіряна куртка, ремінь із заклепками, масивні черевики «Док Мартенс» і гольфи в поперечну червоно-зелену смужку. Колірна гамма її макіяжу давала підстави запідозрити Лісбет у дальтонізмі. Іншими словами, виглядала вона на рідкість акуратно.

Арманський зітхнув і перевів погляд на третю присутню в кімнаті людину — консервативно одягненого відвідувача в товстих окулярах. Шістдесятивосьмилітній адвокат Дірк Фруде наполіг на особистій зустрічі із співробітником, який склав звіт, щоб мати змогу поставити питання. Арманський спробував запобігти зустрічі, посилаючись на те, що Саландер застуджена, у від’їзді і завалена іншою роботою. Фруде кожного разу незворушно відповідав, що це не страшно — немає ніякого поспіху і він спокійно може почекати кілька днів. Арманський лаявся про себе, але врешті-решт йому нічого не залишалося, окрім як звести їх, і тепер адвокат Фруде сидів і, примружившись, з очевидним захопленням роздивлявся Лісбет Саландер. Та витріщалася у відповідь, і на її обличчі годі було знайти хоч трохи теплих почуттів.

Ще раз зітхнувши, Арманський подивився на принесену нею теку з написом: «Карл Мікаель Блумквіст». Після імені на обкладинці було акуратно виписано номер страхового свідоцтва. Арманський вимовив це ім’я вголос. Адвокат Фруде повернувся до дійсності і перевів погляд на нього:

— То що ви можете розповісти про Мікаеля Блумквіста?

— Бачте, звіт склала фрекен Саландер.

Арманський секунду повагався, а потім повів далі з посмішкою, яка задумувалася як довірча, але вийшла безпорадною і винуватою:

— Хай вас не бентежить її молодість. Вона наш найкращий фахівець.

— Я в цьому не сумніваюся, — сухо відповів Фруде, вочевидь припускаючи протилежне. — Розкажіть, до чого вона прийшла.

Було очевидно, що адвокат Фруде просто не уявляє, як йому поводитися з Лісбет Саландер, і тому воліє розмовляти з Арманським, ніби Лісбет і зовсім немає в кімнаті. Саландер скористалась нагодою і видула велику бульку з жувальної гумки. Перш ніж Арманський устиг відповісти, вона звернулася до свого шефа, теж ніби не помічаючи Фруде:

— Дізнайтеся у клієнта, йому потрібна довга чи коротка версія?

Адвокат Фруде відразу зрозумів, що пошився в дурні. Виникла ніякова пауза, а потім він нарешті звернувся до Лісбет Саландер і спробував виправити помилку, вибравши люб’язний і протекційний тон:

— Фрекен, я був би вдячний, якби ви усно підсумували свої висновки.

З вигляду Саландер зараз нагадувала злобного нубійського хижака, який обмірковує, чи не скуштувати йому Дірка Фруде на обід. У її погляді читалася така вражаюча ненависть, що в гостя по спині побігли мурашки. Так само несподівано її обличчя полагідніло, і Фруде подумалося, чи не привидівся йому цей погляд. А вона заговорила тоном державного чиновника:

— Дозвольте спершу зауважити, що це завдання було не складним, хоча постановка завдання не відзначалася чіткістю. Ви хотіли дізнатися про нього «все, що можна розкопати», але не дали ніяких вказівок щодо того, чи цікавить вас щось конкретне. Тому вийшло щось на кшталт огляду епізодів з його життя. Звіт складається із ста дев’яноста трьох сторінок, проте близько ста двадцяти з них становлять копії написаних ним статей або тих газетних вирізок, де він сам фігурує у зведеннях новин. Блумквіст — особа публічна, у нього мало таємниць, і йому майже нічого приховувати.

— Отже, таємниці у нього все-таки є? — спитав Фруде.

— Таємниці є в усіх людей, — відповіла вона спокійно. — Треба тільки вивідати, в чому вони полягають.

— Розкажіть.

— Дата народження Мікаеля Блумквіста — вісімнадцяте січня тисяча дев’ятсот шістдесятого року, і, отже, зараз йому сорок три роки. Народився він в Борленгу, але потім там не жив. Його батьки, Курт і Аніта Блумквіст, почали заводити дітей у тридцятип’ятилітньому віці, і їх обох вже немає в живих. Батько працював наладчиком устаткування і часто бував у роз’їздах. Мати, наскільки мені вдалося дізнатися, все життя вела виключно домашнє господарство. Сім’я переїхала до Стокгольма, коли Мікаель пішов у школу. У нього є сестра на ім’я Анніка, яка на три роки молодша за нього і працює адвокатом. Є також дядьки з материного боку і двоюрідні брати й сестри. Ви каву наливати збираєтесь?

Остання репліка була звернена до Арманського, який поспішно відкрив приготовлений для зустрічі термос з кавою і кивнув, просячи її продовжувати розповідь.

— Отже, у шістдесят шостому сім’я переїхала до Стокгольма. Вони жили на острові Лілла Ессинген. Блумквіст спочатку ходив у школу в Броммі, а потім у гімназію на Кунгсхольмені.[23] У нього був цілком задовільний атестат — у середньому чотири і дев’ять десятих; копії маються в папці. У роки навчання в гімназії він займався музикою і грав на бас-гітарі в рок-групі під назвою «Бутстреп», що навіть випустила сингл, який влітку сімдесят дев’ятого крутили по радіо. Після гімназії Блумквіст працював контролером в метро, поназбирав грошей і поїхав за кордон. Протягом року він, схоже, вештався по Азії — Індія, Таїланд — і навіть добирався до Австралії. Вчитися на журналіста в Стокгольмі він почав, коли йому був двадцять один рік, але після першого курсу перервав навчання і служив в армії, у стрілецьких військах, в Кіруні. До цієї частини відбирали самих мачо, і він закінчив службу з добрим результатом: десять-дев’ять-дев’ять. Після армії закінчив освіту і з того часу працює журналістом. Які потрібні подробиці?

— Розповідайте те, що вважаєте важливим.

— Гаразд. Він трохи нагадує практичне порося з «Трьох поросят». До сьогодні він був успішним журналістом. У вісімдесятих роках багато працював позаштатно, спочатку в провінційних газетах, потім у Стокгольмі. У мене є список. Перший великий успіх йому принесла історія з Ведмежою бандою — бандою грабіжників, яку він допоміг затримати.

— Коли його прозвали Калле Блумквіст.

— Він ненавидить своє зменшувальне ім’я, що цілком зрозуміло. Спробував би хто-небудь назвати мене в газеті Пеппі Довгапанчоха, так у нього б відразу губа розпухла.

Вона кинула похмурий погляд на Арманського, і той ковтнув слину. Він неодноразово подумки порівнював Лісбет Саландер з Пеппі Довгапанчоха і зараз був вдячний своїй розважливості за те, що жодного разу не спробував пожартувати на цю тему. Він жестом запропонував їй розповідати далі.

— Одне джерело повідомляє, що аж до цього моменту Блумквіст хотів стати репортером кримінальної хроніки — він навіть позаштатно працював у цій ролі в одній з вечірніх газет, — але популярність він здобув як журналіст, що спеціалізується на політиці та економіці. Штатним співробітником вечірньої газети він став тільки наприкінці вісімдесятих. У дев’яностому році він звільнився, ставши одним із засновників щомісячного журналу «Міленіум». Спочатку журнал не мав видавництва, яке б його підтримувало, і був чистісіньким аутсайдером. Але його тираж виріс і на сьогодні досягає двадцяти однієї тисячі примірників. Редакція розташовується на Гьотґатан,[24] усього за кілька кварталів звідси.

— Лівий журнал.

— Це залежить від того, що вважати лівим. У цілому «Міленіум», мабуть, належить до соціально-критичних видань, але можна припустити, що анархісти вважають його паршивим буржуазним журнальчиком того ж типу, що «Арена» або «Урдфронт», а правий Студентський союз, очевидно, гадає, що в них у редакції сидять самі більшовики. Немає ніяких свідчень того, що Блумквіст коли-небудь проявляв політичну активність, навіть за часів піднесення лівого руху, коли він вчився в гімназії. Потім він жив з дівчиною, котра тоді була активною прихильницею синдикалістів, а зараз засідає в риксдагу як депутат від лівої партії. Схоже, його вважають лівим в основному тому, що в своїх репортажах з економічних питань він викривав корупцію і темні справи у сфері підприємництва. Він намалював кілька неприємних портретів директорів та політиків і спровокував низку відставок і судових переслідувань, напевно цілком заслужених. Найбільш відома справа Арбогі, в результаті якої один буржуазний політик змушений був подати у відставку, а колишньому керівникові муніципалітету дали рік тюремного ув’язнення за розтрату. Одначе критика злочинів навряд чи може вважатися проявом лівих настроїв.

— Я розумію, що ви хочете сказати. Що ще?

— Він написав дві книги. Одна з них про справу Арбогі, а друга — про економічну журналістику — називається «Тамплієри» і вийшла три роки тому. Я цю книжку не читала, але, судячи із рецензій, її сприйняли неоднозначно. Вона викликала чимало дискусій у ЗМІ.

— Як у нього з грошима?

— Він не багатий, але й не голодує. Його податкові декларації додаються до звіту. У банку в нього близько двохсот п’ятдесяти тисяч крон, які вкладені частково до фонду пенсійного накопичення, частково — до накопичувального фонду. На рахунку в нього близько ста тисяч крон, які він використовує на поточні витрати, поїздки і таке інше. Він має кооперативну квартиру з повністю виплаченим паєм — шістдесят п’ять квадратних метрів на Беллмансґатан, — і в нього немає ні позик, ні боргів.

Саландер підняла палець:

— Він володіє ще дечим — нерухомістю в Сандхамні. Це сарай у тридцять квадратних метрів, переобладнаний під житловий будиночок і розташований коло води, посеред найпривабливішої частини містечка. Будиночок, очевидно, в сорокових роках купив хтось з батькових братів — тоді звичайні смертні ще мали таку можливість, — а потім він у спадок врешті дістався Блумквістові. Вони домовилися, що квартиру батьків на Лілла Ессинген отримує сестра, а Мікаель Блумквіст — будиночок. Не знаю, скільки він сьогодні може коштувати — напевно кілька мільйонів, — але, з другого боку, не схоже, щоб Блумквіст збирався його продавати, він буває в Сандхамні досить часто.

— Які його доходи?

— Він співвласник «Міленіуму», та як зарплату бере собі близько дванадцяти тисяч на місяць. Решту добирає позаштатною роботою, кінцева сума варіюється. Максимум зафіксовано три роки тому, коли його наймали кілька ЗМІ і він заробив майже чотириста п’ятдесят тисяч. Минулого року підробітки дали йому тільки сто двадцять тисяч.

— Йому доведеться викласти сто п’ятдесят тисяч за моральний збиток і, крім того, сплатити послуги адвоката і все інше, — зауважив Фруде. — Можна припустити, що це виллється в кругленьку суму, а ще він позбудеться доходів, поки відбуватиме покарання.

— Це означає, що він залишиться без гроша, — зробила висновок Саландер.

— Він чесна людина? — спитав Дірк Фруде.

— Довіра — це, так би мовити, його головний капітал. Він створив собі образ охоронця моралі в світі підприємництва, і його досить часто запрошують коментувати різні речі по телебаченню.

— Після сьогоднішнього вироку від цього капіталу, очевидно, мало що залишилося, — задумливо сказав Дірк Фруде.

— Не беруся стверджувати, що достеменно знаю, які вимоги висуваються до журналіста, але після такого провалу «суперсищик Блумквіст», мабуть, не скоро отримає Велику журналістську премію. Він добряче пошився в дурні, — тверезо констатувала Саландер. — Якщо дозволите мені висловити власні міркування…

Арманський витріщив очі. За ті роки, що Лісбет Саландер на нього працювала, вона ще ніколи не висловлювала власних міркувань з приводу якої-небудь справи. Для неї важливі були лише сухі факти.

— До мого завдання не належало вивчати суть справи Веннерстрьома, але я стежила за процесом і повинна визнати, що він мене надзвичайно вразив. Тут щось не так, це зовсім… не властиве вдачі Мікаеля Блумквіста — публікувати бездоказовий матеріал, адже це абсолютно згубна річ.

Саландер почухала ніс. Фруде терпляче чекав. Арманський не розумів, помиляється він чи Саландер дійсно сумнівається в тому, як їй говорити далі. Та Саландер, яку він знав, ніколи не проявляла невпевненості або сумнівів. Нарешті вона, схоже, зважилася:

— Виключно, так би мовити, за протоколом. Я не вникала серйозно в справу Веннерстрьома, але гадаю, що Калле Блумквіста… даруйте, Мікаеля Блумквіста обдурили. Думаю, що за цією історією криється щось зовсім інше, ніж те, про що мовиться у рішенні суду.

Тепер уже настала черга Дірка Фруде стріпнутися. Адвокат дивився на Саландер вивчаючим поглядом, і Арманський відзначив, що вперше з початку її звіту замовник виявив аж ніяк не просто ввічливу цікавість. Він зафіксував у думці, що справа Веннерстрьома вочевидь становить для Фруде певний інтерес.

«Не зовсім так, — відразу подумав Арманський. — Фруде зреагував, тільки коли Саландер натякнула, що Блумквіста обдурили».

— Що ви, власне, хочете сказати? — з цікавістю запитав Фруде.

— Це тільки припущення, але я майже певна, що його хтось ошукав.

— Чому ви так думаєте?

— Вся біографія Блумквіста свідчить про те, що він дуже обережний журналіст. Усі його попередні викриття були добре підкріплені документами. Я була одного дня на процесі і слухала. Він не подавав ніяких контраргументів і, здавалося, здався без бою. Це не властиве його вдачі. Якщо вірити суду, то він просто вигадав історію про Веннерстрьома, не маючи ніяких доказів, і опублікував її як якийсь терорист-самогубця від журналістики — але це просто не в стилі Блумквіста.

— А що, на вашу думку, сталося?

— Я можу тільки здогадуватися. Сам Блумквіст вірив у свій матеріал, але по ходу справи щось відбулося, й інформація виявилася фальшивкою. Це, у свою чергу, означає, що він довіряв джерелу, а йому навмисно підсунули хибну інформацію — що здається складним і малоймовірним. Альтернативний варіант — йому так серйозно погрожували, що він здався і визнав за краще постати некомпетентним ідіотом, ніж прийняти бій. Але повторюю, це лише припущення.

Саландер хотіла продовжити звіт, але Дірк Фруде підняв руку. Він трохи помовчав, постукуючи пальцями по підлокітнику, а потім, повагавшись, знову звернувся до неї:

— Якби ми найняли вас, щоб розплутати справу Веннерстрьома й дістатися до правди… наскільки великий шанс, що ви що-небудь знайдете?

— Важко сказати. Можливо, там і знаходити нічого.

— Але ви погодилися б спробувати?

Вона знизала плечима:

— Не мені вирішувати. Я працюю на Драґана Арманського, і він вирішує, які справи мені доручати. Потім, усе залежить від того, яку саме інформацію ви хочете добути.

— Тоді скажімо так… Я правильно думаю, що наша розмова має конфіденційний характер?

Арманський кивнув.

— Про цю справу мені нічого не відомо, — провадив далі Фруде, — але я абсолютно точно знаю, що в деяких інших випадках Веннерстрьом діяв безчесно. Справа Веннерстрьома найсерйознішим чином відбилася на житті Мікаеля Блумквіста, і мене цікавить, чи є у ваших припущеннях раціональне зерно.

Розмова набула несподіваного повороту, і Арманський відразу насторожився. Дірк Фруде пропонував «Мілтон сек’юриті» попорпатися в уже закритій кримінальній справі, в ході якої Мікаелю Блумквісту, можливо, загрожувало якесь насильство і виникав ризик сутички з імперією адвокатів Веннерстрьома. За таких обставин Арманського аж ніяк не спокушала думка випускати на справу неконтрольовану крилату ракету на ім’я Лісбет Саландер.

Справа була не тільки в турботі про підприємство. Колись Саландер чітко дала йому зрозуміти, що не хоче мати в особі Арманського такого собі вітчима, що постійно хвилюється. Уклавши з нею угоду, він остерігався виступати в такій ролі, але глибоко в душі не переставав за неї хвилюватися. Іноді він ловив себе на тому, що порівнює Саландер з власними дочками. Арманський вважав себе гарним батьком і ніколи даремно не втручався в їх особисте життя, проте усвідомлював, що, якби вони жили і поводилися так, як Лісбет Саландер, він не зміг би з цим миритися.

У глибині своєї хорватської — чи, можливо, боснійської або вірменської — душі він ніяк не міг позбутися переконання, що такий спосіб життя приведе Саландер до катастрофи. На його думку, її особливості зробили б її ідеальною жертвою для кого-небудь, хто захоче їй зла, і він страшився того ранку, коли його розбудять звісткою про те, що вона постраждала.

— Для подібного розслідування потрібні великі витрати, — сказав Арманський, пробуючи делікатно відлякати Фруде, щоб промацати, наскільки серйозні його наміри.

— Ми встановимо межу, — тверезо зауважив той. — Я не вимагаю неможливого, але цілком очевидно, що ваша співробітниця, як ви самі мене запевнили, компетентна.

— Саландер? — поглянув на неї Арманський, скинувши бровою.

— Я зараз вільна.

— Гаразд. Але я хочу, щоб ми домовилися про форми роботи. Давайте дослухаємо решту звіту.

— Залишилися тільки подробиці його особистого життя. У вісімдесят шостому році він одружився з Монікою Абрахамссон, і того ж року в них народилася дочка Пернілла. Зараз їй шістнадцять. Шлюб був нетривалим; подружжя розлучилося в дев’яносто першому. Абрахамссон знову вийшла заміж, але вони очевидячки зберігають і далі дружні взаємини. Дочка живе з матір’ю і зустрічається з Блумквістом не надто часто.

Фруде попросив долити йому кави з термоса і знову звернувся до Саландер:

— На самому початку ви зауважили, що в усіх людей є таємниці. Чи вдалося вам такі знайти?

— Я хотіла сказати, що в кожної людини є речі, які вона відносить до сфери особистого життя і не надто любить виставляти напоказ. Блумквіст явно має успіх у жінок. У нього було кілька романів і дуже багато короткочасних зв’язків. Коротше кажучи, він живе активним сексуальним життям. Проте якась персона вже впродовж багатьох років періодично виникає в його житті, і зв’язок цей досить незвичайний.

— У якому сенсі?

— У нього зв’язок з Ерікою Берґер, головним редактором «Міленіуму». Вона належить до вищого світу, мати — шведка, батько — бельгієць, що живе в Швеції. Берґер і Блумквіст знають одне одного з часу навчання у Вищій школі журналістики і відтоді періодично відновлюють сексуальні стосунки.

— Мабуть, це не так уже й незвично, — зауважив Фруде.

— Звичайно, ні. Але Еріка Берґер одружена з художником Ґреґером Бекманом — напівзнаменитістю, що розмалювала громадські приміщення безліччю страшних картин.

— Іншими словами, вона його зраджує.

— Ні. Бекман у курсі їхніх стосунків. Це menage a trios,[25] яке вочевидь влаштовує всіх трьох. Іноді Берґер спить з Блумквістом, іноді з чоловіком. Який у них там заведено порядок, я достоту не знаю, але, очевидно, це стало однією з головних причин розпаду шлюбу Блумквіста з Абрахамссон.

Розділ 03

Еріка Берґер здивовано звела брови, коли вже під кінець робочого дня до редакції увійшов цілком очевидно змерзлий Мікаель Блумквіст. Редакція «Міленіуму» розташовувалася прямо на «шпилі» Гьотґатан, на офісному поверсі, безпосередньо над приміщеннями товариства «Ґрінпіс». Орендна плата була дещо зависока для журналу, але Еріка, Мікаель і Крістер усе одно трималися за це приміщення.

Еріка глянула на годинник. Було десять хвилин на шосту, і Стокгольм уже давно поринув у темряву. Вона чекала, що Мікаель повернеться десь перед обідом.

— Вибач, — мовив він замість привітання, перш ніж вона встигла що-небудь сказати. — Я геть зациклився на вироку, і мені ні з ким не хотілося розмовляти. Просто довго тинявся і міркував.

— Я чула рішення суду по радіо. Телефонувала «Та, з каналу ТБ-4» і хотіла отримати від мене коментар.

— Що ти сказала?

— Приблизно як ми й домовлялися: що нам треба спершу гарненько прочитати текст вироку, а вже потім висловлюватися. Тобто я нічого не сказала. Але моя позиція незмінна: я вважаю це хибною стратегією. Ми виглядатимемо слабкими і втратимо підтримку в ЗМІ. Очевидно, слід чекати, що ввечері що-небудь видадуть по телебаченню.

Блумквіст похмуро кивнув.

— Як ти себе почуваєш?

Мікаель знизав плечима і опустився на своє улюблене крісло, що стояло в кабінеті Еріки біля вікна. Її кабінет був обставлений по-спартанськи: письмовий стіл, практичні книжкові полиці і дешеві офісні меблі. Все було з магазину «ІКЕА», за винятком двох зручних екстравагантних крісел і столика побіля стіни. («Данина моєму вихованню», — частенько жартувала Еріка.) Втомившись від письмового столу, вона мала звичку читати, сидячи в кріслі й підгорнувши під себе ноги. Мікаель подивився вниз на Гьотґатан, де в темряві кудись поспішали люди. Різдвяна торгівля вже вийшла на фінішну пряму.

— Напевно, це минеться, — сказав він. — Але зараз таке відчуття, ніби мені дали добрячого прочухана.

— Так, на те, мабуть, є всі підстави. Це стосується всіх нас. Янне Дальман сьогодні пішов додому рано.

— Гадаю, рішення суду йому не сподобалось.

— Він не надто великий оптиміст.

Мікаель похитав головою. Янне Дальман працював відповідальним секретарем редакції «Міленіуму» дев’ять місяців. Він з’явився якраз тоді, коли починалася справа Веннерстрьома, і потрапив до редакції, що переживала кризу. Мікаель спробував пригадати, як вони з Ерікою міркували, беручи його на роботу. Янне добре знав свою справу і вже встиг тимчасово попрацювати в Телеграфній агенції, у вечірніх газетах і в програмі новин на радіо. Проте бійцівських якостей він явно не мав. За минулий рік Мікаель не раз подумки шкодував про те, що вони взяли до себе Дальмана: той усе бачив у найчорніших барвах, і це дратувало.

— Від Крістера що-небудь чути? — спитав Мікаель, не відриваючи погляду від вулиці.

Крістер Мальм відповідав у «Міленіумі» за художнє оформлення і лейаут[26] і разом з Ерікою та Мікаелем був співвласником журналу, але наразі він зі своїм бойфрендом перебував за кордоном.

— Він телефонував. Передавав вітання.

— Тепер йому доведеться взяти на себе посаду відповідального редактора.

— Мікке, припини. Як відповідальний редактор, ти повинен заздалегідь знати, що час від часу будеш діставати по носі. Це входить до твоїх посадових обов’язків.

— Правильно. Але вийшло так, що я і автор тексту, і відповідальний редактор того журналу, який його опублікував. Це міняє справу, бо означає мою нездатність бути розважливим.

Еріка Берґер відчула, що тривога, яку вона носила в собі весь день, розквітає пишним квітом. В останні тижні перед судом Мікаель Блумквіст ходив чорніший за хмару, проте він не здавався їй таким похмурим і вбитим, як зараз, у хвилину поразки. Еріка обійшла довкола письмового столу, сіла на коліна до Мікаеля й обійняла за шию.

— Мікаелю, послухай. Ми з тобою обоє абсолютно точно знаємо, як це вийшло. Я несу не меншу відповідальність, ніж ти. Нам треба просто перечекати, поки буря вгамується.

— От тільки перечікувати нема чого. Вирок означає, що для ЗМІ я труп. Я не можу залишатися відповідальним редактором «Міленіуму». Під загрозою довіра до журналу, і ми повинні звести втрати до мінімуму. Адже ти розумієш це не гірше за мене.

— Якщо думаєш, що я дозволю тобі взяти всю провину на себе, то ти нічого не зрозумів у мені за всі ці роки.

— Я чудово тебе знаю, Ріккі. Ти до дурного лояльна до своїх співробітників. Якби твоя воля, ти б зчепилася з адвокатами Веннерстрьома і билася б доти, доки не втратила довіру сама. Нам треба бути розумнішими.

— По-твоєму, це розумний план — кинути «Міленіум», створивши видимість того, що я тебе вигнала?

— Ми вже сто разів про це говорили. Тепер утримати «Міленіум» на плаву можеш тільки ти. Крістер — гарний хлопець, але слизняк, він добре розуміється в ілюстраціях і лейауті, але бійки з мільярдерами йому не до снаги. Це не його. Мені доведеться на якийсь час зникнути з «Міленіуму» як у ролі редактора і журналіста, так і члена правління; моя частка перейде до тебе. Веннерстрьом знає, що мені відомо про його діяльність, і намагатиметься знищити журнал, поки я перебуваю поблизу від «Міленіуму». Нам забракне коштів на таку боротьбу.

— А чому б нам не дати публікацію про те, що сталося? Або пан, або пропав!

— Тому що ми нічого не можемо довести і тому що я тільки що втратив довіру. Цей раунд залишився за Веннерстрьомом. Кінчено. Забудь.

— Гаразд, звідси тебе виженуть. А що ти робитимеш?

— Мені просто потрібний перепочинок. Я відчуваю, що геть виснажився. Приділю трохи уваги собі, а там подивимось.

Еріка пригорнула голову Мікаеля до своїх грудей, міцно притисла до себе, і кілька хвилин вони сиділи мовчки.

— Хочеш, я сьогодні побуду з тобою? — спитала вона.

Мікаель Блумквіст кивнув.

— Добре. Я вже зателефонувала Ґреґеру і сказала, що ночуватиму в тебе.

Єдиним джерелом світла в кімнаті було вуличне освітлення, що відбивалося в куточку шибки. Десь після другої години по півночі Еріка заснула, а Мікаель лежав і вивчав у напівмороці її профіль. Ковдра закривала її приблизно до талії, і він дивився, як здіймаються і опускаються її груди. Він розслабився, страшна твердість у шлунку розчинилася. Це завдяки Еріці. Вона завжди на нього так впливала. І він знав, що діє на неї так само.

«Двадцять років», — подумав він.

Саме стільки тривали їхні стосунки. Щодо нього, то він був готовий трахатися з Ерікою ще принаймні стільки ж. Вони ніколи серйозно не намагалися приховувати своїх взаємин, навіть коли це неймовірно ускладнювало їм спілкування з іншими людьми. Він знав, що в колі знайомих про них пащекують і всіх цікавить, що ж між ними насправді; вони з Ерікою відбувалися загадковими відповідями і не зважали на балачки.

Познайомилися вони на вечірці у спільних знайомих. Обоє вчилися тоді на другому курсі Вищої школи журналістики, і в кожного був постійний партнер. Того вечора вони заходилися провокувати одне одного, часом виходячи за межі дозволеного. Можливо, флірт почався у них для жарту — він точно не пам’ятав, — але перед розставанням вони обмінялися телефонами. Обоє усвідомлювали, що рано чи пізно опиняться в одному ліжку, і не минуло й тижня, як вони здійснили свої плани, тихцем від партнерів.

Мікаель був упевнений в тому, що про взаємне кохання не йшлося, принаймні, в його традиційному розумінні — про кохання, що веде до спільної стріхи, спільного погашення кредитів, різдвяної ялинки і дітей. Кілька разів у 80-х роках, коли обоє виявлялися вільними від інших обов’язків, вони подумували з’їхатися. Мікаелю цього хотілося, але Еріка завжди останньої миті ухилялася. Вона говорила, що нічого доброго у них все одно не вийде, а якщо вони закохаються одне в одного, то це тільки зіпсує їхні стосунки.

Вони дружно вважали, що їхній зв’язок тримається на сексі чи навіть сексуальному божевіллі, і Мікаель часто задумувався про те, чи можливо почувати до жінки більш всепоглинаюче, непогамовне жадання, ніж він мав до Еріки. Вони ідеально підходили одне одному, і їхні взаємини були схожі на наркотичну залежність. Іноді вони зустрічалися так часто, що нагадували тривку пару, а іноді не бачилися тижнями й місяцями. Але як алкоголіки після періоду стриманості рвуться до пивниці, так і вони незмінно поверталися одне до одного по нову порцію.

Нічого доброго з цього, звичайно, не виходило. Подібні стосунки просто створені для того, щоб завдавати болю. На сумлінні обох залишилися безжальні зради і зламані обіцянки — його власний шлюб розпався, бо він не зміг триматися осторонь від Еріки. Мікаель ніколи не приховував свого зв’язку з Ерікою від дружини Моніки, але та вважала, що цим стосункам настане кінець, бо вони одружилися і в них народилася донька, а Еріка майже тоді ж вийшла заміж за Ґреґера Бекмана. Мікаель теж думав так, і в перші роки шлюбу зустрічався з Ерікою тільки по роботі. Потім вони заснували «Міленіум», після чого буквально протягом тижня їхні добрі наміри пропали, і якось пізнього вечора вони віддалися бурхливому сексу прямо на її письмовому столі. Потім настав болісний період, коли Мікаелю хотілося жити з сім’єю, спостерігати, як підростає дочка, і разом з тим його нестерпно тягнуло до Еріки і він нічого не міг з цим вдіяти. Звичайно, він міг би опанувати себе, якби захотів. Лісбет Саландер правильно вгадала, що Моніка розлучилася з ним саме через його невірність.

Хоч як дивно, Ґреґер Бекман, схоже, цілком змирився з цим станом справ. Еріка ніколи не приховувала своїх стосунків з Мікаелем і, коли зв’язок поновився, відразу ж розповіла про це чоловікові. Можливо, тільки людина з художньою натурою, цілком поглинута власною творчістю або самою собою, змогла би прийняти той факт, що його дружина періодично спить з іншим чоловіком і навіть ділить відпустку так, щоб провести тиждень-другий з коханцем на його дачі в Сандхамні. Мікаелю Ґреґер не надто подобався, і він ніяк не міг зрозуміти, що в ньому знаходить Еріка. Проте його радувало, що Ґреґер не заперечує проти того, щоб його дружина кохала двох чоловіків одночасно.

Він підозрював, що в очах Ґреґера зв’язок дружини з ним, Мікаелем, надає їхньому шлюбові додаткової пікантності. Втім, це вони ніколи не обговорювали.

Заснути не вдавалося, і годині о четвертій Мікаель припинив даремні спроби. Він усівся на кухні і ще раз від початку до кінця прочитав вирок. Згадуючи минуле, він відчував, що зустріч на Архольмі мала просто-таки доленосне значення. Йому так і не вдалося розібратися, заговорив Роберт Ліндберґ про махінації Веннерстрьома тільки тому, що розпустив язика за чаркою в каюті, чи він справді хотів дати справі розголос.

Мікаель схилявся до першого, але з таким же успіхом могло виявитися, що Роберт з суто особистих або комерційних міркувань хотів нашкодити Веннерстрьому і скористався слушною нагодою, коли до нього на яхту потрапив податливий журналіст. Він був досить тверезий, щоб у вирішальну мить вирвати у Мікаеля фатальну обіцянку, завдяки якій сам Роберт з базікала перетворився на анонімне джерело інформації. А значить, він міг говорити все, що завгодно, але Мікаель не мав права на нього посилатися.

Одне, правда, було Мікаелю абсолютно ясно. Якби якісь змовники навмисно влаштували зустріч на Архольмі з метою привернути його увагу, то кращого внеску в цю справу Роберт зробити просто не міг би. Одначе вони перетнулися там зовсім випадково.

Роберт не знав, наскільки Мікаель зневажає людей типу Ханса Еріка Веннерстрьома. Багаторічне вивчення цієї теми переконало Мікаеля, що не існує жодного директора банку або відомого глави компанії, який би не був пройдисвітом.

Про Лісбет Саландер Мікаель ніколи не чув і був у щасливому невіданні щодо зробленого нею цього дня звіту, та, якби він її слухав, то згідливо закивав би, коли Лісбет заявила, що його відверта огида до охочих рахувати гроші не є проявом лівого радикалізму. Не можна сказати, що політика Мікаеля не цікавила, але до різних політичних «ізмів» він ставився з надзвичайною підозрілістю. Єдиний раз, коли він голосував на виборах до риксдагу — це було в тисяча дев’ятсот вісімдесят другому році, — він зупинився на соціал-демократах просто тому, що, на його думку, ніщо не могло бути гірше, аніж іще три роки мати Йосту Бумана міністром фінансів, а Турбйорна Фельдіна чи, можливо, Улу Ульстена — на посаді прем’єр-міністра. Тому він без великого ентузіазму проголосував за Улофа Пальме, діставши в результаті вбивство прем’єр-міністра, «Бофорс»[27] і справу Еббе Карлссона.[28]

Мікаель зневажав репортерів, що пишуть про економіку, через нехтування ними такої, на його думку, очевидної речі, як мораль. Для нього рівняння розв’язувалося просто. Директора банку, який розбазарив сто мільйонів через нерозважливі спекуляції, треба знімати з роботи. Керівника підприємства, котрий створює «дуті» компанії, слід садити у в’язницю. Домовласника, який примушує молодь нелегально оплачувати кімнату з клозетом, необхідно робити об’єктом загального осуду.

На думку Мікаеля Блумквіста, завдання репортера-економіста полягало в тому, щоб виявляти і викривати фінансових акул, які створюють банківські кризи і пускають на вітер капітали дрібних вкладників у божевільних вервечках дот-комів. Він гадав, що такому журналістові належить наглядати за керівниками підприємств з тією ж пильною увагою, з якою політичні репортери відстежують найменший невірний крок міністрів і членів риксдагу. Політичному журналістові ніколи б не спало на думку вважати лідера партії непогрішимим, ніби той святий, і Мікаель відмовлявся розуміти, чому так багато економічних журналістів найважливіших ЗМІ країни ставляться до посередніх біржових ділків з обожнюванням, начебто ті — рок-зірки.

Така незвичайна для економічної журналістики позиція колись привела його до гучного конфлікту з колегами, декотрі з яких, перш за все Вільям Борґ, стали його найзлішими ворогами. Мікаель повівся загонисто, розкритикувавши побратимів по перу за те, що вони зраджують свою справу і служать на побігеньках в успішних молодих біржовиків. Роль критика суспільних пороків, зрозуміло, створила Мікаелю певний статус, його почали запрошувати як «незручного гостя» на телепередачі, щоб прокоментувати викриття якого-небудь директора, що розтринькав мільярд чи близько того. Проте ця ж позиція принесла йому багато непримиренних ворогів. Мікаель легко міг собі уявити, що цього вечора в деяких редакціях відкорковували пляшки шампанського.

Еріка розуміла роль журналіста так само, як він, і ще в школі журналістики вони разом бавилися тим, що придумували видання, засноване на таких принципах.

Кращого керівника, ніж Еріка, Мікаель просто не міг собі уявити. Вона була організатором, здатним проявляти щодо співробітників теплоту і довіру, але разом з тим не ухилялася від конфліктів і в разі потреби вміла правити твердою рукою. А головне, її холоднокровність і точна інтуїція відігравали важливу роль, коли треба було визначати зміст нового числа. Вони з Мікаелем нерідко мали різні погляди і до нестями сварилися, але при цьому нескінченно довіряли одне одному і разом утворювали непереможну команду. Він грав роль чорнороба, добуваючи матеріал, а вона обробляла його і знаходила йому застосування.

Хлопець з робітничого середовища і дівчина з вищого класу разом мали необхідні якості. «Міленіум» був їх спільним творенням, але ніколи б він не став реальністю без її здатності забезпечити фінансування. У Еріки були гроші, отримані у спадок, і основний капітал вона внесла сама, а потім умовила батька і знайомих вкласти в проект досить солідні суми.

Мікаель часто роздумував над тим, чому Еріка взялася саме за «Міленіум». Звичайно, бути співвласником — навіть основним власником — і головним редактором власного журналу престижно, а до того ж ні на якому іншому робочому місці вона не була б така незалежна як журналіст. Після Вищої школи журналістики Еріка, на відміну від Мікаеля, зробила ставку на телебачення. Вона була бойовою, розкішно виглядала на екрані і могла успішно конкурувати з ким завгодно. Крім того, у неї були непогані контакти в бюрократичному середовищі. Якби вона працювала там і далі, то, без сумніву, вже обіймала б куди більш високооплачувану керівну посаду на одному з каналів. Замість цього вона свідомо визнала за краще спрямувати свої зусилля на «Міленіум» — ризикований проект, який починався в тісних, обідраних підвальних кімнатах на околиці, але виявився досить успішним для того, щоб на початку 90-х років вони змогли перебратися у просторіші і затишніші приміщення на пагорбі Гьотґатсбаккен у самому центрі.

Все та ж Еріка вмовила стати співвласником журналу Крістера Мальма — відомого гея зі схильністю до ексгібіціонізму, який періодично був занадто відвертий разом зі своїм бойфрендом у репортажах «Вдома у…» і часто фігурував на сторінках глянсових журналів. ЗМІ почали виявляти до нього цікавість, коли він з’їхався з Арнольдом Маґнуссоном, прозваним Арн, — артистом, що починав у Королівському драматичному театрі, але добився серйозної популярності, тільки коли погодився зіграти самого себе в реаліті-шоу. Після цього сюжети про стосунки Крістера з Арном стали в ЗМІ чимось на кшталт серіалу.

До тридцяти шести років Крістер перетворився на популярного професійного фотографа і дизайнера і забезпечував числам «Міленіуму» привабливе і сучасне графічне оформлення. У нього було власне підприємство з офісом на тому ж поверсі, що й редакція «Міленіуму», і в журналі він працював за сумісництвом, один тиждень на місяць.

Окрім того, двоє людей працювали в редакції постійно, троє неповний день, і ще одна посада призначалася для практикантів, що змінювали один одного. Балансовий звіт у «Міленіумі» по-справжньому ніколи не сходився, але журнал мав престиж і співробітників, які любили свою роботу.

Великого прибутку «Міленіум» не давав, але свої витрати покривав, а наклад і доходи від рекламних оголошень постійно зростали. Аж до цього часу журнал мав репутацію загонистого і серйозного видання, що говорить правду.

Тепер ситуація, очевидно, зміниться. Мікаель перечитав сформульоване ними цього вечора коротке повідомлення прес-служби, яке швидко поширилося через телеграфну агенцію «ТТ» і вже було викладене в Інтернеті на сторінці газети «Афтонбладет».

— По-моєму, це просто жахливо, — сказала Еріка, коли вони відіслали повідомлення прес-служби електронною поштою. — Більшість зробить висновок, що ти некомпетентний ідіот, а я холоднокровна тварюка, що скористалася нагодою, щоб тебе добити.

— Беручи до уваги всі чутки, які про нас уже циркулюють, у наших друзів, принаймні, з’явиться новий привід для пліток, — спробував пожартувати Мікаель.

Але вона навіть не усміхнулася.

— Іншого плану в мене нема, але я вважаю, ми робимо помилку.

— Це єдиний вихід, — промовив у відповідь Мікаель. — Якщо журнал збанкрутує, всі наші зусилля підуть собаці під хвіст. Адже ти знаєш, що ми вже втратили велику частину доходів. Як, до речі, повелася комп’ютерна компанія?

Еріка зітхнула:

— Вони ще вранці повідомили, що не розміщуватимуть рекламу в січневому числі.

— Веннерстрьом має у них великий пакет акцій. Це не випадковість.

— Так, але ми знайдемо інших клієнтів. Хай Веннерстрьом і фінансовий магнат, та він усе-таки володіє не всім світом, та й у нас теж є деякі контакти.

Мікаель обхопив Еріку і пригорнув до себе:

— Одного чудового дня ми так загилимо Хансові Еріку Веннерстрьому, що на Волл-стрит усе затрясеться. Але не сьогодні. Необхідно вивести «Міленіум» з-під удару, врятувати рештки довіри до журналу. Цим не можна ризикувати.

— Мені все це зрозуміло, але якщо ми з тобою вдамо, що розриваємо стосунки, то я виглядатиму страшенною сволотою, а ти потрапиш у жахливу ситуацію.

— Ріккі, поки ми з тобою довіряємо одне одному, у нас є шанс. Нам треба діяти за інтуїцією, і зараз час відступати.

У його міркуваннях була сувора логіка, і їй довелося з цим погодитися.

Розділ 04

Еріка залишилась у Мікаеля Блумквіста на всі вихідні. Ліжко вони покидали в основному лише для того, щоб сходити до вбиральні і приготувати попоїсти, але займалися вони там не тільки коханням; вони годинами лежали «валетом», обговорюючи майбутнє, зважуючи наслідки, свої можливості і шанси. У понеділок, коли розвиднилось і настав переддень Святвечора, Еріка поцілувала його на прощання — до наступного разу — і пішла додому до чоловіка.

Мікаель почав день з миття посуду і прибирання квартири, а потім пішов у редакцію, щоб звільнити свій кабінет. Він не збирався серйозно поривати з журналом, але йому врешті вдалося переконати Еріку в тому, що важливо на якийсь час про людське око відокремити Мікаеля Блумквіста від «Міленіуму». А поки він мав намір працювати в своїй квартирі на Беллмансґатан.

Окрім нього, в редакції нікого не було. Офіс уже зачинили на Різдво, і всі співробітники розбіглися у своїх справах. Він відбирав папери і книжки, складаючи їх в коробку, щоб узяти з собою, і тут задзвонив телефон.

— Можу я поговорити з Мікаелем Блумквістом? — з надією запитав незнайомий голос на іншому кінці дроту.

— Це я.

— Вибачте, що турбую напередодні свята. Мене звуть Дірк Фруде.

Мікаель автоматично записав ім’я співрозмовника і час дзвінка.

— Я адвокат і представляю клієнта, який дуже хотів би з вами поговорити.

— Ну, то попросіть клієнта мені зателефонувати.

— Я маю на увазі, що він хотів би зустрітися з вами особисто.

— Гаразд, давайте домовимося про час, і направляйте його до мене в офіс. Тільки покваптеся; я саме звільняю своє робоче місце.

— Мій клієнт дуже хотів би, щоб ви завітали до нього. Він живе в Хедестаді — туди їхати потягом усього три години.

Мікаель припинив перебирати папери. ЗМІ мають здатність приваблювати найбільших безумців, які телефонують з різними безглуздими порадами. У редакціях всього світу лунають дзвінки від фахівців з НЛО, графологів, сайєнтологів, параноїків та всіляких змовників-теоретиків.

Якось Мікаель слухав в Освітньому центрі лекцію письменника Карла Альвара Нільссона, присвячену річниці вбивства прем’єр-міністра Улофа Пальме. Лекція мала серйозний характер, і серед публіки були Леннарт Будстрем[29] та інші давні друзі Пальме. Проте там були присутні і бозна-скільки сищиків-аматорів. Серед них була жінка років сорока, яка, тільки-но перейшли до неодмінних запитань і відповідей, схопила мікрофон і відразу стишила голос до ледь чутного шепоту. Це само по собі вже віщувало цікаве продовження, і ніхто особливо не здивувався, коли жінка почала із заяви: «Я знаю, хто вбив Улофа Пальме». Зі сцени трохи іронічно припустили, що, коли жінка має таку надзвичайно важливу інформацію, було б досить цікаво, якби вона поділилася своїми відомостями з комісією, що розслідує вбивство Пальме. Жінка поспішно прошепотіла ледве чутно: «Я не можу — це дуже небезпечно!»

Мікаель подумав, чи Дірк Фруде бува не один з натхненних правдошукачів, що прагнуть розкрити секретну божевільню, де служба держбезпеки проводить досліди з контролю над мозком.

— Я по домівках не ходжу, — коротко відповів він.

— У такому разі я сподіваюся вмовити вас зробити виняток. Моєму клієнтові за вісімдесят, і поїздка до Стокгольма для нього надто втомлива. Якщо ви наполягатимете, ми, зрозуміло, зможемо це якось організувати, але, правду кажучи, було б дуже бажано, щоб ви зробили таку ласку.

— Хто ваш клієнт?

— Людина, про яку, я підозрюю, вам доводилося чути по роботі. Хенрік Ванґер.

Мікаель вражено відкинувся на спинку крісла. Звісно, він чув про Хенріка Ванґера — промисловця і колишнього генерального директора концерну «Ванґер», назва якого колись була синонімом тартаків, лісу, шахт, сталі, металургії і текстилю, виробництва та експорту. Свого часу Хенрік Ванґер був справді великою людиною з репутацією порядного старомодного патріарха, не підвладного ніяким новим віянням. Він був одним із стовпів шведської економіки й одним з кращих представників старої школи; можна було сказати, що разом з Матсом Карлґреном з концерну «Модо» і Хансом Вертеном із старого «Електролюкса» в період панування соціал-демократів він становив хребет промисловості.

Однак за останні двадцять п’ять років концерн «Ванґер» — як і раніше сімейне підприємство — добряче розорили структурні вдосконалення, біржові і банківські кризи, конкуренція з боку Азії, нестабільний експорт та інші халепи, які разом дуже зменшили значення і вагу прізвища Ванґер. Сьогодні підприємством керував Мартін Ванґер — це ім’я асоціювалося у Мікаеля з досить повним пишноволосим чоловіком, що колись раз промелькнув на телеекрані, але уявляв він його собі досить невиразно. Хенрік Ванґер уже либонь років двадцять як зійшов зі сцени, і Мікаель навіть не знав, що той ще живий.

— Навіщо Хенрік Ванґер хоче зі мною зустрітися? — поставив він цілком природне питання.

— Даруйте. Я вже багато років адвокатом у Хенріка Ванґера, але розповідати про те, чого він хоче, він повинен сам. Я вповноважений сказати тільки, що Хенрік Ванґер має намір обговорити з вами можливу роботу.

— Роботу? Я зовсім не збираюся починати працювати на його підприємства. Їм що, потрібен прес-секретар?

— Мова йде про роботу дещо іншого ґатунку. Не знаю, як краще пояснити, але можу сказати лише, що Хенрік Ванґер вельми зацікавлений у тому, щоб зустрітися з вами і проконсультуватися з особистого питання.

— Ви висловлюєтеся надто непевно.

— Прошу мені вибачити. Але чи можу я сподіватися все-таки вмовити вас зробити візит у Хедестад? Звичайно, ми компенсуємо вартість поїздки і заплатимо належний гонорар.

— Ви зателефонували трохи невчасно. У мене зараз купа справ, і… гадаю, ви бачили статті про мене в останні дні.

— Справа Веннерстрьома? — Дірк Фруде на іншому кінці дроту раптом видав короткий смішок. — Так, дещо цікавеньке там було. Але, правду кажучи, саме галас навколо процесу і звернув на вас увагу Хенріка Ванґера.

— Он як? І коли Хенрік Ванґер хоче, щоб я його відвідав? — поцікавився Мікаель.

— Якнайшвидше. Завтра Святвечір, і це навряд чи вам підійде. А як щодо другого дня Різдва? Або між Різдвом і Новим роком?

— Тобто терміново. Шкодую, та якщо ви до пуття нічого не можете сказати мені про мету візиту, то…

— О, будь ласка, я запевняю вас, що запрошення має найсерйозніший характер. Хенрік Ванґер хоче проконсультуватися саме з вами, і ні з ким іншим. Якщо ви зацікавитеся, він збирається запропонувати вам завдання. Я лише посередник. Пояснювати, про що йдеться, повинен він сам.

— Давно я не вів таких безглуздих розмов. Дайте мені подумати. Як я можу з вами зв’язатися?

Поклавши слухавку, Мікаель сидів і далі, роздивляючись мотлох на столі. Він ніяк не міг зрозуміти, навіщо знадобився Хенріку Ванґеру. Насправді Мікаелю не дуже хотілося їхати в Хедестад, але адвокатові Фруде вдалося розбудити в ньому цікавість.

Він увімкнув комп’ютер, зайшов на «www.google.com» і зробив запит на підприємства Ванґера. Знайшлося сотні сторінок — концерн «Ванґер» відчутно здав свої позиції, але як і раніше майже щодня фігурував у ЗМІ. Мікаель зберіг близько дюжини статей, що аналізували діяльність концерну, а потім пошукав по черзі на імена Дірка Фруде, Хенріка Ванґера і Мартіна Ванґера.

Мартін Ванґер багато разів згадувався як новий генеральний директор підприємств Ванґера. Інформації про адвоката Дірке Фруде було не так багато: він був членом правління гольф-клубу в Хедестаді і про нього говорили у зв’язку з «Ротарі-клубом». Про Хенріка Ванґера, за одним винятком, писали тільки в матеріалах про історію концерну. Однак місцева газета «Хедестадс-курірен» два роки тому у зв’язку з вісімдесятиліттям колишнього промислового магната дала його короткий портрет. Мікаель роздрукував кілька текстів, у яких начебто була суть, і в нього вийшла добірка сторінок на п’ятдесят. Потім він закінчив розбирати стіл, спакував коробки, які треба було перевезти, і пішов додому. Він напевно не знав, коли знову сюди повернеться, та й чи повернеться взагалі.

Лісбет Саландер проводила Святвечір у лікарняному пансіонаті «Еппельвікен» у містечку Уппландс-весбю. Вона привезла з собою різдвяні подарунки: туалетну воду від Діора і різдвяний бісквіт із супермаркету «Оленс». Лісбет пила каву, дивлячись на сорокашестилітню жінку, що намагалася незграбними пальцями розв’язати вузлик на упаковці подарунка. У погляді Саландер відчувалася ніжність, хоча вона як і раніше не переставала дивуватися з того, що ця чужа жінка навпроти доводиться їй матір’ю. Хоч як вона намагалася, а все ж не могла знайти й найменшої схожості ні в зовнішності, ні в характері.

Нарешті мати втратила надію впоратися з вузликом і тепер сиділа, безпорадно дивлячись на пакет. Сьогодні був не кращий її день. Лісбет Саландер простягнула ножиці, що весь час лежали на столі на найвиднішому місці, і мати просяяла, ніби отямившись.

— Ти, мабуть, вважаєш мене дурепою.

— Ні, мамо. Ти не дурепа. Просто життя несправедливе.

— Ти бачилася з сестрою?

— Давно.

— Вона ніколи мене не навідує.

— Я знаю, мамо. Мене вона теж не навідує.

— Ти працюєш?

— Так, мамо. У мене все гаразд.

— А де ти живеш? Я навіть не знаю, де ти живеш.

— Я живу в твоїй старій квартирі на Лундаґатан. Уже кілька років. Я перевела контракт на себе.

— Можливо, влітку я зможу тебе навідати.

— Ну звісно. Влітку.

Мати нарешті розпакувала подарунок і з насолодою вдихала аромат туалетної води.

— Дякую, Камілло, — сказала вона.

— Лісбет. Я Лісбет. Камілла — це моя сестра.

Мати знітилась, і Лісбет Саландер запропонувала піти подивитися телевізор.

Традиційну для Святвечора годину мультфільмів Діснея Мікаель Блумквіст провів з дочкою Перніллою на віллі в колишньої дружини Моніки та її нового чоловіка в передмісті Соллентуна. Він привіз Перніллі різдвяні подарунки; порадившись, вони з Монікою домовилися подарувати дочці iPod, mрЗ-плеєр, завбільшки як сірникова коробка чи трохи більший, але здатний вміщати все зібрання дисків Пернілли. Зібрання ж було чималеньким, і подарунок виявився досить дорогим.

Батько з дочкою мало не годину просиділи разом в її кімнаті на другому поверсі. Мікаель розлучився з матір’ю Пернілли, коли їй було п’ять років, а новий татусь у неї з’явився в сім. Не те, щоб Мікаель ухилявся від контактів з дочкою; Пернілла навідувала його приблизно раз на місяць і влітку проводила тиждень на його дачі в Сандхамні. Не можна сказати і що Моніка намагалася перешкоджати цим контактам або що Перніллі не подобалося батькове товариство — навпаки, буваючи разом, вони зазвичай чудово ладили. Проте Мікаель в основному надавав доньці вирішувати, як інтенсивно вона хоче з ним спілкуватися, надто після того, як Моніка знову вийшла заміж. Коли Перніллі було років одинадцять-дванадцять, вони майже не бачилися, і лише останніми роками їй захотілося зустрічатися з батьком частіше.

Дочка стежила за судовим процесом з твердим переконанням, що все йшло саме так, як запевняв Мікаель: він був невинний, але не зміг це довести.

Вона розповіла про кандидата в бойфренди з паралельного класу гімназії, а ще про те, що стала членом місцевої церковної громади і вважає себе віруючою. Мікаель був вражений, але від коментарів утримався.

Його запросили залишитися на вечерю, та Мікаель відмовився; він уже домовився із сестрою, що проведе Святвечір з її родиною на віллі, розташованій у престижному приміському районі.

Вранці Мікаель також отримав запрошення відсвяткувати Різдво з Ерікою та її чоловіком у передмісті Сальтшебаден, проте відмовився, гадаючи, що прихильне ставлення Ґреґера Бекмана до любовних трикутників повинно мати межу, а йому зовсім не хотілося з’ясовувати, де саме ця межа проходить. Еріка заперечила, сказавши, що запрошення якраз іде від її чоловіка, і дорікнула Мікаелю тим, що він не хоче взяти участь у справжньому трикутнику. Мікаель посміявся — Еріка знала, що він гетеросексуальний до самих кісток, і пропонувала це не всерйоз, — але його рішення не проводити Святвечір у компанії з чоловіком коханки залишилося непохитним.

Врешті він зателефонував своїй сестрі Анніці Блумквіст, по чоловікові Джанніні, коли її італійський чоловік, двоє дітей і взвод чоловікової рідні якраз різали різдвяний окіст. За вечерею він відповідав на розпити про суд і вислуховував різні добрі, але абсолютно безглузді поради.

Не коментувала вирок тільки Мікаелева сестра — але, з другого боку, вона була в цій компанії єдиним адвокатом. Легко вивчивши юриспруденцію і пропрацювавши кілька років судовим секретарем і заступником прокурора, Анніка разом з кількома друзями відкрила власну адвокатську контору з офісом у центральній частині міста, на острові Кунгсхольмен. Анніка спеціалізувалася на сімейному праві, і Мікаель навіть не встиг помітити, як, власне, це сталося, а його молодша сестра вже почала з'являтися в газетах і на теледебатах в ролі феміністки і адвокатеси, що захищає права жінок. Вона часто представляла інтереси жінок, що зазнавали погроз або переслідувань від чоловіків чи колишніх бойфрендів.

Коли Мікаель допомагав Анніці готувати каву, вона взяла його під руку і спитала, як він себе почуває. Він відповів — як мішок з лайном.

— Наступного разу наймай гарного адвоката, — порадила вона.

— В цьому випадку від адвоката мало що залежало.

— Що ж, власне, сталося?

— Сестричко, давай іншим разом.

Вона обійняла його і поцілувала в щоку, після чого вони повернулися до решти родини, несучи різдвяні бісквіти і філіжанки кави.

Коло сьомої години вечора Мікаель вибачився і попросив дозволу скористатися телефоном на кухні. Він подзвонив Діркові Фруде — на задньому плані у того лунав гомін голосів.

— З Різдвом, — привітав його Фруде. — Ви наважилися?

— Я вільний, а вам вдалося розбудити в мені цікавість. Якщо це підходить, я приїду другого дня Різдва.

— Чудово, чудово! Коли б ви знали, як порадували мене своїм рішенням. Даруйте, але у мене в гостях діти й онуки, і я майже не чую, що ви говорите. Можна, я зателефоную вам завтра, щоб домовитися про час?

Мікаель Блумквіст пошкодував про своє рішення ще того ж вечора, але телефонувати і відміняти візит було якось незручно, тому на ранок другого дня Різдва він сів у потяг, що йшов на північ. Права у Мікаеля були, але купити авто він так і не спромігся.

Фруде мав рацію, кажучи, що поїздка буде недовгою. Мікаель проїхав Уппсалу, а потім потяг йшов повз рідкий ланцюжок промислових містечок уздовж побережжя Ботнічної затоки. Хедестад належав до найдрібніших і розташовувався приблизно за годину їзди на північ від Евле.

Вночі була страшна завірюха, але, коли він вийшов з потяга, розгодинилося і повітря обпікало холодом. Мікаель відразу ж зрозумів, що неправильно одягнувся для зимової погоди Норрланда, але Дірк Фруде, який знав його в обличчя, швидко виловив його на пероні й одвів у тепло «мерседеса». У Хедестаді повним ходом йшло прибирання снігу, і Фруде обережно лавірував між високими снігоприбиральними машинами. За контрастом із Стокгольмом сніг надавав усьому довкола екзотичного вигляду, наче тут був якийсь інший, просто-таки незнайомий світ. І це при тому, що Мікаель був за якісь три години їзди від площі Сергеля. Він подивився скоса на адвоката: кутасте лице, рідке, коротко обстрижене біле волосся, окуляри з товстими скельцями на масивному носі.

— Вперше в Хедестаді? — спитав Фруде.

Мікаель кивнув.

— Це старе промислове портове місто. Невелике, тільки двадцять чотири тисячі жителів. Але людям тут подобається. Хенрік живе в Хедебю — прямо на в’їзді до міста з півдня.

— Ви теж там живете?

— Так уже вийшло. Я родом зі Сконе,[30] але почав працювати на Ванґера відразу після університету, в шістдесят другому році. Я бізнес-юрист, і з часом ми з Хенріком стали друзями. Зараз я взагалі-то на пенсії, і Хенрік — мій єдиний клієнт. Він, звичайно, теж пенсіонер і потребує моїх послуг не дуже часто.

— Тільки щоб відловлювати журналістів з підмоченою репутацією.

— Не треба принижувати себе. Ви не єдиний, хто програвав у матчі проти Ханса Еріка Веннерстрьома.

Мікаель покосився на Фруде, не знаючи, як витлумачити це зауваження.

— Моє запрошення якось пов’язане з Веннерстрьомом? — спитав він.

— Ні, — відповів Фруде. — Але Хенрік Ванґер не належить до друзів Веннерстрьома і з цікавістю стежив за процесом. Проте зустрітися з вами він хоче зовсім з іншого приводу.

— Про що ви не хочете розповідати.

— Розповідати про це я не уповноважений. Ми домовилися, що ви зможете переночувати в будинку у Хенріка Ванґера. Якщо ж не захочете, ми наймемо вам номер у готелі в центрі міста.

— Можливо, я поїду вечірнім потягом назад у Стокгольм.

На в'їзді до Хедебю сніг ще не прибрали, і Фруде насилу вів машину по замерзлих коліях. Погляду відкрилися класичні старі дерев’яні будівлі, характерні для заводських поселень уздовж Ботнічної затоки. Їх оточували вілли трохи більші і сучасніші. Селище починалося на материку, а потім продовжувалося за мостом на пагористому острові. На материковому боці, біля опори моста, розташувалася маленька церква з білого каменю, а навпроти світилася старомодна реклама з текстом «Кафе і пекарня Сусанни». Машина проїхала по прямій ще із сто метрів і, повернувши наліво, опинилася на розчищеному від снігу дворі перед кам’яним будинком. Садиба була не дуже велика в порівнянні з навколишніми спорудами, але її солідний вигляд явно вказував на те, що це володіння господаря.

— Ось і садиба Ванґерів, — сказав Дірк Фруде. — Колись тут вирувало життя, а зараз у будинку живуть тільки Хенрік і домоправителька. Але там багато кімнат для гостей.

Вони вийшли з машини. Фруде показав на північ:

— За традицією керівник концерну «Ванґер» завжди жив отут, але Мартіну Ванґеру захотілося чого-небудь сучаснішого, і він побудував віллу в самому кінці мису.

Мікаель озирнувся і задумався над тим, якому божевільному пориванню він піддався, коли приймав запрошення адвоката Фруде. І вирішив, що по можливості повернеться до Стокгольма цього ж вечора.

До входу в будинок вели кам’яні сходи, але не встигли вони по них піднятися, як двері відчинилися. Завдяки знімкам в Інтернеті Мікаель відразу упізнав Хенріка Ванґера.

На фотографіях він був молодший, але для своїх вісімдесяти двох років і зараз виглядав напрочуд бадьорим: сухорлявий, із грубуватим, обвітреним обличчям і зачесаним назад пишним сивим волоссям, що свідчило про те, що чоловіки в його сім’ї не схильні до облисіння. Він був одягнений у добре відпрасовані штани, білу сорочку і зношену коричневу кофту, носив невеличкі вуса і тонкі окуляри в сталевій оправі.

— Я — Хенрік Ванґер, — привітався він. — Дякую, що погодилися до мене приїхати.

— Добридень. Ваше запрошення стало для мене несподіванкою.

— Проходьте в тепло. Я приготував одну з гостьових кімнат; чи не бажаєте трохи освіжитися? Вечеряти будемо пізніше. Це Анна Нюґрен. Вона про мене піклується.

Мікаель потис руку невисокій жіночці років шістдесяти, котра взяла в нього пальто і повісила в шафу. Оскільки по ногах помітно тягнуло холодом, вона запропонувала Мікаелю капці.

Мікаель подякував і звернувся до Хенріка Ванґера:

— Я не певен, що залишуся до вечері. Це якоюсь мірою залежатиме від того, що за гру ви затіяли.

Хенрік Ванґер переглянувся з Дірком Фруде; було видно, що ці двоє чудово розуміють один одного.

— Я, мабуть, скористаюся нагодою і залишу вас, — сказав адвокат. — Мені треба додому, щоб доглянути за внуками, поки вони не розтрощили весь будинок.

Він обернувся до Мікаеля:

— Я живу через міст і направо. До мене можна дійти за п’ять хвилин; це за кондитерською, третій будинок у бік води. Якщо я буду потрібний, телефонуйте.

Улучивши хвилину, Мікаель сунув руку в кишеню й увімкнув магнітофон.

«Я зовсім звихнувся?» — подумав він.

Він і гадки не мав про те, чого хоче Хенрік Ванґер, але після скандалу з Хансом Еріком Веннерстрьомом вважав за потрібне точно фіксувати всі дивні події, що відбуваються навколо нього, а несподіване запрошення до Хедестада, безумовно, належало саме до цієї категорії.

Колишній промисловець на прощання поплескав Дірка Фруде по плечу і зачинив за ним вхідні двері, а потім переключив увагу на Мікаеля:

— У такому разі перейдімо відразу до справи. Це зовсім не гра. Я хочу з вами поговорити, але ця розмова потребує немало часу. Я попрошу вас вислухати мене до кінця і лише після цього вирішувати. Ви — журналіст, і мені хотілося б скористатися вашими послугами. Анна принесла каву в мій кабінет на другому поверсі.

Хенрік Ванґер показував дорогу, і Мікаель прямував за ним. Вони увійшли до довгастого кабінету розміром близько сорока квадратних метрів, розташованого в торці будинку.

Більшу частину — метрів десять — однієї довгої стіни від підлоги до стелі займали книжкові полиці, заставлені неймовірною сумішшю з художньої літератури, біографій, книжок з історії, довідників з торгівлі і промисловості, а також товстих папок. Книги були розташовані абияк. Стелаж, схоже, активно використовувався, і Мікаель зробив висновок, що Хенрік Ванґер любить читати. Уздовж протилежної стіни витягнувся довгий письмовий стіл з темного дуба, поставлений так, що той, хто сидів за ним, був повернений лицем до кімнати. На стіні в засклених рамках педантичними рядами розташовувалося велике зібрання засушених квітів.

З торцевого вікна Хенріку Ванґеру відкривався вид на міст і церкву. Біля вікна стояли диван, м’які крісла і журнальний столик, на якому Анна приготувала філіжанки, термос, домашні булочки і печиво.

Хенрік Ванґер зробив запрошувальний жест, але Мікаель удав, що не зрозумів; замість сісти він з цікавістю пройшовся по кімнаті, оглянувши спочатку книжкові полиці, а потім стіну з квітами. Письмовий стіл був акуратно прибраний, якісь папери лежали стосом. На кінці столу стояла рамочка з фотографією темноволосої молоденької дівчини, вродливої, з пустотливим поглядом.

«Панночка, з якою гратися небезпечно», — подумав Мікаель.

Фотографія, мабуть, була зроблена під час конфірмації. Вона вицвіла і виглядала дуже старою. Раптом Мікаель усвідомив, що Хенрік Ванґер за ним спостерігає.

— Ти пам’ятаєш її, Мікаелю? — спитав він.

— Пам’ятаю? — Мікаель здивовано скинув надбрів’ям.

— Так, ви з нею стрічалися. Адже ти вже бував у цій кімнаті.

Мікаель роззирнувся і заперечливо похитав головою.

— Авжеж, як же ти можеш це пам’ятати. Я знав твого батька. У п’ятдесяті-шістдесяті роки я неодноразово запрошував Курта Блумквіста лагодити і ремонтувати устаткування. Він був талановита людина. Я намагався вмовити його вчитися й далі, щоб стати інженером. Ти провів тут усе літо шістдесят третього року, коли ми міняли устаткування на папероробному заводі в Хедестаді. Знайти житло для вашої родини було важко, і ми поселили вас у маленькому дерев’яному будинку через дорогу. Його видно з цього вікна.

Хенрік Ванґер підійшов до письмового столу й підняв портрет.

— Це Харієт Ванґер, онучка мого брата Рікарда Ванґера. Вона іноді наглядала за тобою того літа. Тобі було два роки і мало сповнитися три. Або було вже три — я достоту не пам’ятаю. А їй було дванадцять років.

— Вибачте, будь ласка, але я нічогісінько не пам’ятаю з того, про що ви розповідаєте. — Мікаель навіть засумнівався в тому, що Хенрік Ванґер говорить правду.

— Розумію. Але ж я тебе пам’ятаю. Ти бігав тут по всьому двору, а Харієт слідком. Мені було чути, як ти кричав, коли спотикався об щось. Я пам’ятаю, що одного дня подарував тобі іграшку — жовтий металевий трактор, з яким сам грався в дитинстві, — і він тобі страшенно сподобався. Думаю, що через колір.

У Мікаеля раптом усе всередині похололо. Він справді пам’ятав жовтий трактор. Коли він підріс, трактор прикрашав полицю його хлоп’ячої кімнати.

— Пригадав? Ти пам’ятаєш цю іграшку?

— Я її пам’ятаю. Можливо, вам буде приємно дізнатися, що цей трактор усе ще живий, він в Музеї іграшок, на Маріаторгет у Стокгольмі. Я віддав його туди, коли вони десять років тому розшукували справжні старі іграшки.

— Невже? — задоволено усміхнувся Хенрік Ванґер. — Дай-но я тобі покажу.

Старий підійшов до стелажа і витягнув з однієї з нижніх полиць фотоальбом. Мікаель помітив, що йому вочевидь було важко нахилятися і, щоб розпрямитися, довелося зіпертися об стелаж. Хенрік Ванґер знаком запропонував Мікаелю сісти на диван, а сам почав перегортати альбом. Він знав, що шукає, і незабаром, поклавши альбом на журнальний столик, показав на чорно-білу любительську фотографію, в нижньому кутку якої виднілася тінь фотографа. На передньому плані стояв маленький світловолосий хлопчисько в коротких штанцях, який розгублено і з деяким побоюванням витріщався прямо в камеру.

— Це ти того літа. Твої батьки сидять на задньому плані. Харієт трохи закрита твоєю мамою, а хлопчик зліва від твого батька — це брат Харієт, Мартін Ванґер, який сьогодні керує концерном «Ванґер».

Мікаель легко впізнав своїх батьків. Мати вочевидь була вагітна — отже, сестра вже була в проекті. Він із змішаними почуттями роздивлявся фотографію, а Хенрік Ванґер тим часом налив каву й підсунув тарілку з булочками.

— Я знаю, що твій батько помер. А мати жива?

— Ні, — відповів Мікаель. — Вона померла три роки тому.

— Приємна була жінка. Я її дуже добре пам'ятаю.

— Але я впевнений, що ви попросили мене приїхати не для того, щоб згадувати моїх батьків.

— Ти цілковито маєш рацію. Я готувався до розмови з тобою декілька днів, але зараз, коли ти нарешті сидиш переді мною, я до пуття не знаю, з якого кінця почати. Напевно, перед поїздкою сюди ти дещо про мене прочитав. Тоді тобі відомо, що колись я мав великий вплив на шведську промисловість і ринок праці. Тепер я старий шкарбан, якому, зрозуміло, незабаром доведеться померти, і, мабуть, смерть якраз буде чудовою початковою точкою для нашої розмови.

Мікаель зробив ковток кави — завареної кави — і задумався про те, до чого ж ця історія приведе.

— У мене болить стегно, і мені важко робити довгі прогулянки. Одного чудового дня ти на собі відчуєш, як у людей похилого віку вичерпуються сили, але я не хворий і не страждаю старечим недоумством. Я не думаю про смерть постійно, але в моєму віці вже доводиться зважати на те, що мій час виходить. Настає такий момент, коли хочеться підвести риску і завершити всі незакінчені справи. Ти розумієш, про що я говорю?

Мікаель кивнув. Хенрік Ванґер висловлювався чітким і твердим голосом, і Мікаель уже відзначив, що старий зовсім не слабоумний і мислить цілком тверезо.

— Мене більше за все цікавить, навіщо я тут, — повторив він.

— Я запросив тебе приїхати, тому що хочу попросити тебе допомогти мені підвести цю саму риску. У мене залишилося кілька незакінчених справ.

— Чому саме мене? Я хочу сказати, чому ви думаєте, що я зможу вам допомогти?

— Тому що, якраз коли я почав подумувати про те, щоб кого-небудь найняти, твоє ім’я гучно пролунало у зв’язку із справою Веннерстрьома. Адже я знав, хто ти. Можливо, ще й тому, що колись пуцьвірінком ти сидів у мене на колінах. — Він протестуючи замахав рукою. — Ні, зрозумій мене правильно. Я не розраховую, що ти допомагатимеш мені з сентиментальних міркувань. Я просто пояснюю, чому в мене виникло бажання зв’язатися саме з тобою.

Мікаель приязно розсміявся:

— М-гу, на колінах, яких я абсолютно не пам’ятаю. Але звідки ви дізналися, хто я такий? Я хочу сказати, що справа ж була на початку шістдесятих.

— Вибач, але ти мене неправильно зрозумів. Ви переїхали до Стокгольма, коли твій батько дістав посаду керівника майстерні на заводі «Заріндерс меканіска». Це було одне з багатьох підприємств, що входили до концерну «Ванґер», і на цю роботу його влаштував я. У нього не було освіти, але я знав, на що він здатний. У ті роки ми з твоїм батьком неодноразово зустрічалися, коли в мене бували справи на «Заріндерс». Близькими друзями ми не були, проте завжди зупинялися поговорити. Востаннє я бачив його за рік до смерті, і тоді він розповів мені, що ти вступив у Вищу школу журналістики. Він дуже тобою пишався. Незабаром після цього ти прославився на всю країну у зв’язку з бандою грабіжників — Калле Блумквіст і таке інше. Я стежив за тобою і за ці роки прочитав багато твоїх статей. До речі, я досить часто читаю «Міленіум».

— Гаразд, зрозуміло. Але що саме ви хочете, щоб я зробив?

Хенрік Ванґер опустив погляд на руки і потім зробив кілька ковтків кави, мовби йому потрібний був маленький перепочинок, перш ніж нарешті підійти до суті справи.

— Мікаелю, перш ніж почну розповідати, я хотів би укласти з тобою угоду. Мені треба, щоб ти зробив для мене дві речі. Одна з них є швидше приводом, друга — власне справою.

— Яку угоду?

— Я розповім тобі історію в двох частинах. У першій мова піде про сім'ю Ванґер. Це привід. Історія буде довгою і похмурою, але я постараюся дотримуватися тільки чистої правди. Друга частина — безпосередньо моя справа. Думаю, що іноді моя розповідь здаватиметься тобі…. божевільною. Мені треба, щоб ти вислухав мою історію до кінця — все те, що я від тебе хочу і що я тобі пропоную, — перш ніж вирішиш, візьмешся ти за цю роботу чи ні.

Мікаель зітхнув. Було очевидно, що Хенрік Ванґер не має наміру коротко й чітко викласти свою справу та відпустити його на вечірній потяг. Можна не сумніватися, що коли він зателефонує Дірку Фруде з проханням відвезти його на станцію, машина не заведеться через мороз.

Старий, мабуть, витратив багато часу, обдумуючи, як зловити його на гачок. Мікаель запідозрив, що все, що відбувалося з моменту, коли він ступив у кабінет, було добре зрежисованим спектаклем. Спершу пускається в хід несподіванка: він, виявляється, зустрічався з Хенріком Ванґером у дитинстві, потім йому показують фотографію батьків, упираючи на те, що його батько і Хенрік Ванґер були друзями, кажуть приємні слова про те, що старий знав, хто такий Мікаель Блумквіст, і роками здалеку спостерігав за його кар’єрою. Все це, можливо, і мало крихту істини, але разом з тим відповідало елементарному психологічному розрахунку. Іншими словами, Хенрік Ванґер був чудовим маніпулятором з багаторічним досвідом спілкування за зачиненими дверима з куди крутішими людьми. Не випадково він став одним з провідних промислових магнатів Швеції.

Мікаель прийшов до висновку, що Хенрік Ванґер хоче від нього чогось такого, чого йому, очевидно, робити абсолютно не захочеться. Залишалося тільки вивідати, про що йдеться, подякувати і відмовитися. І постаратися встигнути на вечірній потяг.

— Вибачте, так діло не піде, — сказав він і поглянув на годинник. — Я пробув тут уже двадцять хвилин. Даю вам рівно тридцять хвилин, щоб розповісти все, що вважаєте за потрібне. Потім я викликаю таксі і їду додому.

На мить Хенрік Ванґер вибився з ролі добросердого патріарха, і Мікаель відчув у ньому того нещадного керівника виробництва, яким він бував у роки своєї величі, коли йому доводилося долати опір або розбиратися з яким-небудь норовистим новим членом правління. Його рот скривився в гіркій усмішці:

— Зрозуміло.

— Все дуже просто. Не треба ходити околясами. Скажіть, що ви хочете, щоб я зробив, і я вирішу, візьмуся я за це чи ні.

— Ви хочете сказати, що коли я не зумію вмовити вас за тридцять хвилин, то не зможу це зробити і за тридцять днів.

— Щось подібне.

— Але моя розповідь довга і складна.

— Скоротіть і спростіть. У журналістиці так заведено. Двадцять дев’я ть хвилин.

Хенрік Ванґер підняв руку:

— Досить. Ваша думка мені ясна. Але перебільшення — це завжди психологічний прорахунок. Мені потрібна людина, що вміє проводити розслідування і критично мислити, і до того ж незалежна. Думаю, ви саме така людина, і це не лестощі. Добрий журналіст, звичайно, повинен мати ці якості, а я прочитав вашу книгу «Тамплієри» з великою цікавістю. Інша річ, що я зупинив свій вибір на вас, позаяк був знайомий з вашим батьком і знаю, хто ви такий. Якщо я правильно розумію, після справи Веннерстрьома ви виявилися звільненими з журналу чи, принаймні, пішли за власним бажанням. Це означає, що тепер у вас немає постійної роботи, і не потрібно великого розуму, щоб збагнути, що ви, очевидно, відчуваєте фінансові труднощі.

— І вам випадає слушна нагода скористатися моїм становищем, ви це хочете сказати?

— Може, й так. Але, Мікаелю, — можна, я називатиму вас Мікаелем? — я не маю наміру вам брехати чи вишукувати неправдиві причини. Для такого я надто старий. Якщо вам не до душі те, що я говорю, можете послати мене подалі. Тоді мені доведеться підшукати кого-небудь іншого, хто захоче на мене попрацювати.

— Гаразд, але в чому полягає робота, яку ви хочете мені запропонувати?

— Що вам відомо про сім’ю Ванґер?

Мікаель розвів руками:

— Ну, в основному те, що я встиг прочитати в Інтернеті, після того як у понеділок мені зателефонував Фруде. У ваш час «Ванґер» був одним з найпотужніших промислових концернів Швеції, а зараз його масштаб значно скоротився. Генеральним директором є Мартін Ванґер. Так, я знаю ще дещо, але до чого ви хилите?

— Мартін… він гарна людина, але за великим рахунком не боєць. Він не здатний керувати концерном у кризовій ситуації. Мартін хоче проводити модернізацію і спеціалізацію — що, по суті, правильно, — але йому заледве вдається просувати свої ідеї і ще важче забезпечувати фінансування. Двадцять п’ять років тому концерн «Ванґер» був серйозним конкурентом імперії Валленберґів. У Швеції на нас працювали сорок тисяч людей. Концерн забезпечував роботою і доходами всю країну. Сьогодні більшість цих робочих місць знаходяться в Кореї або Бразилії. Нині у нас працює близько десяти тисяч людей, а за рік-два — якщо Мартін не розпрямить крила — ми, можливо, опустимося до рівня підприємства з п’ятьма тисячами працівників, зайнятих в основному на дрібних виробництвах. Іншими словами, концерн «Ванґер» от-от піде на звалище історії.

Мікаель кивнув. Розказане Хенріком Ванґером у загальних рисах збігалося з висновками, які він зробив сам, посидівши кілька хвилин за комп’ютером.

— Концерн «Ванґер» як і раніше в чистому вигляді сімейне підприємство, одне з дуже небагатьох у країні. Близько тридцяти членів сім’ї є дрібними співвласниками різного масштабу. Це завжди було силою концерну, але й головною його слабкістю.

Хенрік Ванґер зробив театральну паузу і заговорив з натиском у голосі:

— Мікаелю, запитати мене ви зможете потім, але я хочу, щоб ви повірили мені на слово, якщо я скажу, що терпіти не можу більшість членів сімейства Ванґер. Моя сім’я в основному складається з грабіжників, скнар, деспотів і недоумків. Я керував підприємством тридцять п’ять років і весь цей час був змушений вести непримиренну боротьбу з іншими членами сім'ї. Моїми найзлішими ворогами були не конкуренти або держава, а вони.

Він помовчав.

— Я сказав, що хочу, щоб ви зробили для мене дві речі. Мені хочеться, щоб ви написали історію сімейства Ванґер. Для простоти можна назвати це моєю біографією. Це буде не якась там церковна проповідь, а історія про ненависть, сімейні скандали і безмірну пожадливість. Я надам у ваше розпорядження всі свої щоденники й архіви. Ви дістанете доступ до моїх найпотаємніших думок і право публікувати будь-який виявлений вами бруд без жодного обмеження. Думаю, на тлі цієї історії Шекспір видасться легким розважальним читанням.

— Навіщо?

— Навіщо я хочу опублікувати скандальну історію сімейства Ванґер? Чи з якої причини я хочу просити вас написати цю історію?

— І те й інше.

— Чесно кажучи, мене не хвилює, чи буде книгу видано. Але я вважаю, що цю історію слід записати, хай навіть в одному примірнику, який ви віддасте прямо до Королівської бібліотеки. Я хочу, щоб моя історія після моєї смерті була доступна наступним поколінням. Причина дуже проста — помста.

— Кому ви хочете помститися?

— Можете мені не вірити, але я намагався бути чесною людиною, навіть будучи капіталістом і промисловцем. Я горджуся тим, що моє ім’я — символ людини, яка додержує слова і виконує обіцянки. Я ніколи не грав у політичні ігри. Завжди йшов на переговори з профспілками. Свого часу мене поважав навіть Таге Ерландер.[31] Для мене це було питанням етики; я відповідав за хліб насущний для тисяч людей і піклувався про своїх працівників. Цікаво, що Мартін дотримується тієї ж позиції, хоча він зовсім інша людина. Він навіть намагався йти правильним шляхом. Можливо, нам не все вдавалося, але в цілому мені майже нічого соромитися. На жаль, ми з Мартіном являємо собою рідкісний виняток у нашій сім’ї, — провадив далі Хенрік Ванґер. — Існує багато причин того, що сьогодні концерн висить на волоску, але одна з найважливіших — недалекоглядна пожадливість, яку виявляли багато моїх родичів. Якщо ви візьметеся за цю справу, я детально поясню, яким чином поведінка родичів потопила концерн.

Мікаель ненадовго задумався.

— Гаразд. Я теж буду з вами чесний. На написання такої книги підуть місяці. У мене немає ні бажання, ні сил братися до цієї роботи.

— Думаю, я зможу вас умовити.

— Сумніваюся. Але ви сказали, що вам потрібно від мене дві речі. Це, отже, був привід. У чому ж полягає ваша справжня мета?

Хенрік Ванґер підвівся, знову через силу, приніс із письмового столу фотографію Харієт Ванґер і поставив її перед Мікаелем.

— Я хочу, щоб цих індивідів дослідили очима журналіста, і тому пропоную написати історію сімейства Ванґер саме вам. Це також стане вам виправданням для копання в історії сім'ї. Насправді ж мені треба, щоб ви розгадали одну загадку. У цьому і полягає завдання.

— Загадку?

— Значить, Харієт доводилася онучкою моєму братові Рікарду. Нас було п’ять братів. Старший, Рікард, народився тисяча дев’ятсот сьомого року. Я був молодшим і народився двадцятого. Не розумію, як Господь міг сотворити виводок, який…

На кілька секунд Хенрік Ванґер утратив нитку міркувань і, здавалося, поринув у власні думки. Потім звернувся до Мікаеля з новою рішучістю в голосі:

— Дозвольте мені розповісти вам про брата Рікарда. Це буде гарним прикладом з сімейної хроніки, яку я пропоную вам написати.

Він налив собі каву і запропонував долити й Мікаелю.

— У двадцять четвертому році, в сімнадцятилітньому віці Рікард, який був фанатичним націоналістом і ненавидів євреїв, вступив до Шведського націоналістичного союзу борців за свободу — одного з найперших нацистських об’єднань Швеції. Правда ж, мило, що нацисти завжди примудряються вставити в свою пропаганду слово «свобода»?

Хенрік Ванґер дістав ще один фотоальбом і знайшов потрібну сторінку.

— Ось Рікард у компанії ветеринара Бірґера Фуругорда, який незабаром став лідером так званого руху Фуругорда — нацистського руху, що дістав великий розмах на початку тридцятих років. Але Рікард з ним не залишився. Десь через рік він вступив до «Фашистської бойової організації Швеції». Там він познайомився з Пером Енґдалем та іншими особами, які з часом стали політичною ганьбою нації.

Він перегорнув одну сторінку альбому і показав портрет Рікарда Ванґера у формі.

— У двадцять сьомому році він — наперекір батьковій волі — завербувався в армію і в тридцяті роки трудився в багатьох нацистських підрозділах країни. Якби в них існувало яке-небудь безглузде таємне об’єднання, будьте певні, що в списку членів значилося б його ім’я. У тридцять третьому році утворився рух Ліндхольма, тобто націонал-соціалістична робітнича партія. Наскільки добре ви орієнтуєтеся в історії шведського нацизму?

— Я не історик, але деякі книги читав.

— У тридцять дев’ятому році почалася Друга світова війна, а потім фінська зимова війна. Багато активістів руху Ліндхольма разом з іншими добровольцями вирушили до Фінляндії. Рікард став одним з них; на той час він був капітаном шведської армії. Він загинув у лютому сорок четвертого, незадовго до укладення миру з Радянським Союзом. Нацистський рух проголосив його мучеником і назвав його ім’ям бойовий підрозділ. Окремі бовдури до цього дня збираються на кладовищі в Стокгольмі на роковини смерті Рікарда Ванґера, щоб ушанувати його пам’ять.

— Зрозуміло.

— У двадцять шостому році, коли йому було дев’ятнадцять років, він приятелював з дочкою вчителя з Фалуна на ім’я Марґарета. Вони зустрічалися на політичному ґрунті, і в них виникли стосунки, в результаті яких у двадцять сьомому році народився син Готфрід. Після його появи Рікард одружився з Марґаретою. У першій половині тридцятих років мій брат поселив дружину з дитиною тут, у Хедестаді, а полк, до якого він був приписаний, розміщувався в Евле. У вільний час Рікард роз’їжджав по окрузі, агітуючи за нацистів. У тридцять шостому в нього сталася велика сутичка з батьком, після чого батько повністю позбавив Рікарда матеріальної підтримки. Тоді йому довелося забезпечувати себе самому. Він переїхав з сім’єю до Стокгольма і жив досить бідно.

— А своїх засобів у нього не було?

— Його спадок був вкладений у концерн на безвідкличних умовах. Він міг його продати тільки членам сім’ї. Варто ще додати, що Рікард був жорстоким домашнім тираном, майже цілковито позбавленим будь-яких позитивних якостей. Він бив дружину і катував дитину. Готфрід ріс забитим і зацькованим хлопчиком. Коли Рікард загинув, йому було тринадцять років; думаю, на той момент для Готфріда це був найщасливіший день у житті. Мій батько зглянувся над вдовою і дитиною, перевіз їх до Хедестада, дав їм квартиру і слідкував за тим, щоб у Марґарети були засоби на існування.

Якщо Рікард був представником темного і фанатичного боку сім’ї, то Готфрід відображав ледачий бік. Коли йому було близько вісімнадцяти, турботу про нього взяв на себе я — все-таки син померлого брата, — проте не забувайте, що різниця у віці між нами була не надто велика. Я був тільки на сім років старший. На той час я вже входив до правління концерну, і ніхто не сумнівався, що згодом батькова посада перейде до мене. Готфріда ж сім’я вважала чужаком.

Хенрік Ванґер на мить задумався.

— Батько до ладу не знав, як поводитися з онуком, і на тому, що якісь заходи вживати необхідно, наполіг я. Я дав йому роботу в концерні. Діло було після війни. Готфрід прагнув працювати гідно, але йому через силу вдавалося зосередитися на справах. Він був красенем, гультіпакою і неробою за натурою, мав успіх у жінок, і бували періоди, коли він забагато пив. Мені важко описати своє до нього ставлення… він був людина не те щоб зовсім нікчемна, але ненадійна і часто завдавав мені жалю. З часом він став алкоголіком і в шістдесят п’ятому році потонув. Нещасний випадок. Це сталося тут, у Хедебю, він побудував собі будиночок і там напивався.

— Значить, він і є батько Харієт і Мартіна? — спитав Мікаель, показавши на портрет дівчини.

Він мав би визнати, що, сам того не бажаючи, зацікавився розповіддю старого.

— Вірно. Наприкінці сорокових років Готфрід зустрів жінку, Ізабеллу Кенінґ, молоду німку, що переїхала до Швеції після війни. Ізабелла була справжньою красунею — я хочу сказати, що вона була гарна, як Грета Гарбо або Інґрід Берґман. Зовнішністю Харієт вдалася швидше в Ізабеллу, ніж у Готфріда. Як ви бачите по фотографії, вона вже в чотирнадцять літ вирізнялася вродою.

Якийсь час Мікаель і Хенрік Ванґер мовчки дивилися на фотопортрет.

— Але дозвольте мені продовжити розповідь. Ізабелла народилася двадцять восьмого року і ще жива. На початок війни їй було одинадцять років, і уявляєте, як доводилося дівчинці в Берліні, коли бомбардувальники скидали там свій вантаж. Коли вона зійшла на берег у Швеції, їй, мабуть, здалося, що вона потрапила в рай земний. На жаль, вона мала багато Готфрідових пороків; була марнотратною, постійно гуляла, і вони з Готфрідом іноді більше були схожі на товаришів по чарці, ніж на подружжя. До того ж вона часто їздила по Швеції і за кордон, і в неї геть-чисто було відсутнє почуття відповідальності. Це, зрозуміло, окошилося на дітях. Мартін народився в сорок восьмому, Харієт у п'ятдесятому. Вони росли в умовах хаосу, з матір’ю, яка їх постійно кидала, і батьком, який поступово спивався.

У п’ятдесят восьмому році втрутився я. Готфрід з Ізабеллою жили тоді в Хедестаді — я змусив їх переїхати сюди. З мене вже було досить, і я вирішив спробувати розірвати це зачароване коло. Мартін з Харієт були на той час практично кинуті напризволяще.

Хенрік Ванґер подивився на годинник.

— Мої тридцять хвилин скоро закінчаться, але я вже наближаюся до кінця розповіді. Ви дасте мені ще трохи часу?

Мікаель кивнув:

— Говоріть далі.

— Тоді коротко. У мене дітей не було — на противагу братам та іншим членам сім’ї, які, здавалося, були просто одержимі безглуздою потребою продовжувати рід Ванґерів. Готфрід з Ізабеллою переїхали сюди, але їх шлюб вочевидь починав розпадатися. Вже за рік Готфрід перебрався у свій будиночок. Він довго жив там і повертався до Ізабелли, тільки коли ставало дуже холодно. Про Мартіна і Харієт піклувався я, і вони стали для мене все одно що рідні діти.

Мартін був… Коли бути щирим, у часи його молодості я іноді побоювався, що він піде батьковими стопами. Він ріс млявим, замкнутим і задумливим, але іноді ставав чарівним і сповненим ентузіазму. Будучи підлітком, він завдавав прикрощів, але, вступивши в університет, виправився. Він… ну, він усе-таки генеральний директор залишків концерну «Ванґер», це говорить на його користь.

— А Харієт?

— Харієт стала для мене зіницею ока. Я прагнув забезпечити їй опору в житті, виховати в ній упевненість у собі, і ми з нею чудово ладили. Я ставився до неї як до власної доньки і був їй значно ближчий, ніж батьки. Розумієте, Харієт — це зовсім особливий випадок. Вона була замкнутою — точнісінько як її брат, — а в підлітковому віці захопилася релігією, що виділяло її серед інших усіх членів нашої сім’ї. Вона була обдарованою і мала гострий розум. У ній поєднувалися висока моральність і твердість характеру. Коли їй виповнилося чотирнадцять років, я був абсолютно впевнений у тому, що не її брат і не посередності навколо мене в особі двоюрідних братів і племінників, а саме вона послана для того, щоб одного чудового дня очолити концерн «Ванґер» або, принаймні, відігравати в ньому головну роль.

— І що трапилося?

— Ось тепер ми підійшли до справжньої причини, через яку я хочу вас найняти. Мені хочеться, щоб ви дізналися, хто з нашої родини убив Харієт Ванґер і вже майже сорок років намагається звести мене з розуму.

Розділ 05

Вперше з тієї миті, як Хенрік Ванґер почав свою розповідь, йому вдалося вразити Мікаеля. Тому довелося попросити старого повторити щойно сказане, аби переконатися, що він не помилився. В жодній з прочитаних ним статей не було навіть натяку на те, що в самому серці сімейства Ванґер було вчинене вбивство.

— Це сталося двадцять другого вересня шістдесят шостого року. Харієт було шістнадцять років, і вона тільки-тільки почала вчитися в другому класі гімназії. Та субота стала найстрашнішим днем у моєму житті. Я перебирав увесь хід подій стільки разів, що можу по хвилинах прослідкувати подію того дня — все, окрім найголовнішого.

Він повів рукою.

— Тут, у цьому будинку, тоді зібралася більшість моїх родичів. Мав відбутися щорічний огидливий парадний обід, за яким співвласники концерну «Ванґер» зустрічалися, щоб обговорити стан справ сім’ї. Цю традицію запровадив свого часу мій батько, і заходи ці найчастіше проходили більш-менш огидно. Обіди припинилися у вісімдесятих роках, коли Мартін просто вирішив, що всі пов’язані з концерном дискусії повинні вестися на звичайних засіданнях правління або зборах акціонерів. Це краще з прийнятих ним рішень. Сім’я не влаштовує подібних зустрічей уже двадцять років.

— Ви сказали, що Харієт убили.

— Не поспішайте. Дайте мені розповісти про те, що сталося. Отже, була субота і до того ж свято з карнавальною ходою для дітей, яку організував у Хедестаді спортивний клуб. Харієт пішла туди разом з кількома однокласниками, щоб подивитися на святкову ходу. Назад у Хедебю вона повернулася відразу після другої; обід мав розпочатися о п’ятій годині, і передбачалося, що вона разом з іншими хлопцями й дівчатами сім’ї візьме в ньому участь.

Хенрік Ванґер підвівся й підійшов до вікна. Жестом погукав Мікаеля і став показувати:

— О чотирнадцятій п’ятнадцять, через кілька хвилин після повернення Харієт, там, на мосту, сталася жахлива аварія. Чоловік на ім’я Густав Аронссон, брат селянина з Естергорда — садиби на краю острова Хедебю, — завертав на міст і лобом в лоб зіштовхнувся з автоцистерною, що прямувала сюди з топковим мазутом. Чому саме сталася аварія, так до кінця і не з’ясували — огляд в обидва боки там чудовий, — але обидва їхали з перевищенням швидкості, і те, що могло б стати невеликим інцидентом, вилилося в катастрофу. Водій автоцистерни, намагаючись уникнути зіткнення, мабуть, інстинктивно повернув кермо. Він попав у поруччя, і цистерна, повалившись набік, нависла над краєм моста, з дальнього боку. Металевий стовп прохромив її, наче спис, і звідти забив легкозаймистий мазут. Густав Аронссон сидів у цей час, намертво затиснутий у своїй машині, і безперервно кричав від жахливого болю. Водій автоцистерни теж постраждав, але зумів вибратися назовні.

Старий на хвилину задумався і знову сів.

— Харієт це нещастя безпосередньо не торкнулося. Проте воно зіграло особливу і надзвичайно важливу роль. Коли надбігли люди і спробували якось допомогти потерпілим, виник цілковитий хаос. Нависла загроза пожежі, і зчинилася страшенна паніка. Швидко почали прибувати поліція, «швидка допомога», служба порятунку, пожежники, преса і просто цікаві. Всі зібралися, звичайно, з материкового боку; тут, на острові, ми щосили старалися витягнути Аронссона з розбитої машини, але це виявилося неймовірно складною справою. Він був дуже міцно затиснутий і серйозно травмований.

Ми намагалися вивільнити його вручну, але нічого не виходило, кабіну потрібно було розрізати або розпиляти. Проблема полягала в тому, що нам не можна було робити ніяких дій, здатних викликати бодай одну іскру: ми були посеред озера мазуту, впритул до перевернутої цистерни. Якби вона вибухнула, нам би настав кінець. Крім того, допомога з материкового боку до нас надійшла не скоро: вантажівка перекривала міст, а перелазити через цистерну було все одно що перелазити через бомбу.

Мікаелю як і раніше здавалося, що розповідь старого добре відрепетирувана й обдумана з метою його зацікавити. Проте він не міг не визнати, що Хенрік Ванґер був чудовим оповідачем, здатним захопити слухача. Зате він усе ще не мав ані найменшого уявлення про те, чим ця історія може скінчитися.

— Особливого значення цій аварії надає те, що наступну добу міст був закритий. Тільки в неділю увечері вдалося викачати решту палива, прибрати автоцистерну і знову відкрити міст для руху. Протягом неповних двадцяти чотирьох годин острів Хедебю був практично відрізаний від зовнішнього світу. Перебратися на материк можна було тільки за допомогою пожежного катера, який спустили на воду, щоб перевозити народ з човнової гавані на цьому боці до старої рибацької гавані біля церкви. Декілька годин катером користувалися винятково рятувальники — приватних осіб почали перевозити тільки пізно увечері в суботу. Ви розумієте, що це означає?

Мікаель кивнув:

— Очевидно, щось трапилося з Харієт отут, на острові, і коло підозрюваних обмежується людьми, що були тут. Свого роду загадка замкнутої кімнати у форматі острова?

Хенрік Ванґер іронічно посміхнувся:

— Мікаелю, ви навіть не уявляєте, наскільки ви маєте рацію. Я теж читав Дороті Сейєрс. Факти виглядають таким чином: Харієт приїхала сюди, на острів, приблизно в десять хвилин на третю. Включаючи навіть дітей і неофіційні «половини», всього за день прибуло близько сорока гостей. Разом з персоналом і постійними жителями тут або поблизу від садиби перебували шістдесят чотири людини. Дехто — ті, хто збирався ночувати, — влаштовувалися в довколишніх будинках або гостьових кімнатах.

Харієт раніше жила в будинку через дорогу, але, як я вже говорив, її батько Готфрід і її мати Ізабелла жили недоладним життям, і я бачив, як вона страждає. Харієт не могла зосередитися на навчанні, і в шістдесят четвертому році, коли їй сповнилося чотирнадцять, я дозволив їй переїхати сюди, до мене. Ізабелла побачила в цьому слушну нагоду позбутися відповідальності за дівчинку. Харієт виділили кімнату нагорі, де вона і прожила останні два роки. Отже, сюди вона і прийшла того дня. Ми знаємо, що вона зустрілася з Харальдом Ванґером — одним з моїх старших братів — і перекинулася з ним кількома словами. Потім вона піднялася сюди, до цієї кімнати, і привіталася зі мною, сказавши, що хоче про щось поговорити. У ту хвилину в мене сиділо кілька інших членів сім'ї, і я не міг приділити їй час. Проте для неї це вочевидь було дуже важливо, і я пообіцяв незабаром зайти до неї в кімнату. Вона кивнула і вийшла через оці двері. Більше я її не бачив. Буквально за хвилину пролунав гуркіт на мосту, і хаос, що почався, перевернув усі плани на день.

— Як вона померла?

— Не поспішайте. Все набагато складніше, і необхідно розповідати історію в хронологічному порядку. Коли сталося зіткнення, люди все покидали і помчали до місця події. Я був… гадаю, що я взяв керівництво на себе і в наступні години був страшенно заклопотаний. Нам відомо, що Харієт теж спускалася до моста — декілька людей її бачили, — але через небезпеку вибуху я велів забиратися всім, хто не допомагав витягувати Аронссона з розбитої машини. На місці катастрофи нас лишилося п'ятеро: ми з братом Харальдом, Магнус Нільссон — двірник з моєї садиби, робітник з лісопильні Сікстен Нурдландер, у якого був будинок біля рибацької гавані, і хлопець на ім'я Єркер Аронссон. Останньому було всього шістнадцять років, і мені по-доброму слід було б відправити його додому, але він доводився застряглому в машині Аронссону племінником і якраз прямував у місто, тому під'їхав на велосипеді буквально за хвилину після пригоди.

Приблизно о чотирнадцятій сорок Харієт була на кухні у нас вдома. Вона випила склянку молока і перекинулася кількома словами з куховаркою Астрід. Вони разом дивилися з вікна на розгардіяш на мосту.

О чотирнадцятій п'ятдесят п'ять Харієт пройшла через двір. Вона, зокрема, зустрілася зі своєю матір'ю, Ізабеллою, але вони не розмовляли. Буквально за хвилину їй зустрівся тодішній пастор місцевої церкви, Отто Фальк. У той час пасторська садиба була на тому місці, де зараз вілла Мартіна Ванґера, і, отже, пастор жив по цей бік моста. Отто Фальк був застуджений і спав у себе вдома, коли сталося зіткнення; він пропустив саму драматичну подію, але його розбудив шум, і він якраз прямував до моста. Харієт зупинила його і хотіла з ним поговорити, але він відмахнувся від неї і поспішив далі. Отто Фальк був останнім, хто бачив її живою.

— Як вона померла? повторив Мікаель.

— Не знаю, — відповів Хенрік Ванґер, підвівши на нього змучений погляд. — Тільки близько п’ятої нам вдалося витягнути Аронссона з машини — він, до речі, вижив, хоч і добряче постраждав, — і незабаром після шостої ми вирішили, що небезпеки пожежі більше немає. Острів був як і раніше відрізаний, але все почало заспокоюватись. Тільки коли ми десь біля восьмої години вечора сіли нарешті за обідній стіл, виявилося, що Харієт відсутня. Я послав одну з її двоюрідних сестер до неї в кімнату, але та повернулася і сказала, що її там немає. Я не надав цьому значення; вирішив, що вона пішла прогулятися або що їй просто не повідомили про початок обіду. Увечері мені довелося з різних приводів з’ясовувати стосунки з сім’єю. І лише наступного ранку, коли Ізабелла спробувала розшукати Харієт, ми усвідомили, що ніхто й гадки не має, де вона, і що ніхто не бачив її відучора.

Він розвів руками:

— Того дня Харієт Ванґер безслідно зникла.

— Зникла? — луною відгукнувся Мікаель.

— За всі ці роки нам не вдалося знайти ані найменшого її сліду.

— Але якщо вона пропала, то ви не можете стверджувати, що її хтось убив.

— Ваше заперечення зрозуміле. Я міркував таким же чином. Коли людина безслідно зникає, є чотири можливості. Вона могла зникнути добровільно і переховуватись. Вона могла стати жертвою нещасного випадку і загинути. Вона могла вчинити самогубство. І нарешті, вона могла стати жертвою злочину. Всі ці можливості я зважував.

— Отже, ви гадаєте, що хтось укоротив їй віку. Чому ж?

— Тому, що це єдиний обґрунтований висновок. — Хенрік Ванґер підняв палець. — Спочатку я сподівався, що вона втекла. Але чим більше минало часу, тим більше ми переконувалися в тому, що це не так. Подумайте самі, як шістнадцятилітня дівчина з досить благополучного середовища, хай навіть і дуже кмітлива, змогла б самостійно влаштуватися і переховуватись, та так, щоб її не виявили? Звідки б вона взяла гроші? А якби навіть її де-небудь прийняли на роботу, то їй треба було б заповнювати податкову декларацію і зазначати якусь адресу.

Він підняв два пальці:

— Моєю наступною думкою, звичайно, було, що з нею сталося якесь лихо. Зробіть мені послугу — підійдіть до письмового столу і відкрийте верхню шухляду. Там лежить карта.

Мікаель виконав прохання і розгорнув карту на журнальному столику. Острів Хедебю являв собою шматок землі неправильної форми, витягнутий кілометрів на десять завдовжки, у найширшому місці він ледве сягав півтора кілометра. Більшу частину острова займав ліс. Споруди розташовувалися поблизу від моста і навколо маленької човнової гавані; на дальньому боці острова було тільки одне господарство, Естергорд, звідки й вирушив машиною нещасний Аронссон.

— Пам’ятайте, що покинути острів вона не могла, — підкреслив Хенрік Ванґер. — Тут, на острові, можна стати жертвою нещасного випадку, як і в будь-якому іншому місці. Людину може уразити блискавка, але того дня грози не було. Людина може потрапити під коня, впасти в колодязь або провалитись в ущелину. Тут напевно існують сотні можливостей потрапити в біду. Я обдумав більшість з них.

Він показав три пальці:

— Тут є одна заковика, яка стосується і третьої можливості, — що дівчина, всупереч очікуванням, наклала на себе руки. Десь на цій обмеженій ділянці обов’язково має бути її тіло.

Хенрік Ванґер ляснув долонею по карті.

— Після її зникнення ми цілими днями прочісували острів уздовж і впоперек. Обстежили кожну канаву, кожен клаптик ріллі, гірської ущелини і бурелому. Ми перевірили кожну будівлю, кожен димар, кожен колодязь, сарай і горище.

Старий відірвав погляд від Мікаеля і втупився в темряву за вікном. Його голос став тихіший і лунав довірливіше:

— Я шукав її всю осінь, навіть після того, як народ зневірився і прочісувати острів перестали. У вільний час я ходив по острову туди й сюди. Настала зима, а мені так і не вдалося виявити жодного сліду. Навесні я знов узявся до пошуків, доки не зрозумів, що вони марні. Влітку я найняв трьох досвідчених лісників, які ще раз обшукали все із спеціально навченими собаками. Вони ретельно обстежили кожен квадратний метр острова. На той час я вже почав підозрювати, що її вбили. Тобто вони шукали місце, де закопали її тіло. Лісники провадили пошуки три місяці, але ми не виявили ніяких слідів Харієт. Вона мовби зникла в повітрі.

— Існує ще кілька можливостей, — заперечив Мікаель.

— Наприклад?

— Вона могла потонути або втопитися. Це острів, і вода здатна приховати багато що.

— Що правда, то правда. Але ймовірність не дуже велика. Подумайте: якщо з Харієт щось трапилося і вона потонула, то логічно припустити, що це сталося десь поблизу від селища. Не забувайте, що переполох на мосту був найдраматичнішою подією, що сталася в Хедебю за кілька десятиліть, і нормальна цікава шістнадцятилітня дівчина навряд чи піде в такий момент гуляти на інший бік острова. Але ще важливіше інше, — провадив він далі, — течія тут не дуже сильна, а вітри о цій порі року бувають північними або північно-східними. Коли щось потрапляє в воду, то потім завжди спливає де-небудь біля берега материка, а там майже скрізь є споруди. Не думайте, що нам це не спадало на думку; ми, звичайно, обстежували «кішкою» всі ті місця, де вона могла потонути. Я найняв молодих хлопців з місцевого клубу нирців. Вони присвятили ціле літо тому, що ретельно обшукали дно протоки і вздовж берега… нічого. Я абсолютно впевнений, що вона не лежить у воді, інакше б ми її знайшли.

— А не могло з нею що-небудь трапитися в іншому місці? Міст, звичайно, було перекрито, але до материка зовсім недалеко. Вона могла перепливти туди або перебратися на човні.

— Стояв кінець вересня, і вода була така холодна, що Харієт навряд чи пішла б купатися посеред усього цього переполоху. Але якби вона раптом вирішила перепливти на материк, її б обов’язково помітили і зчинився б великий галас. На мосту була далеко не одна дюжина очей, а на материку вздовж води стояли дві-три сотні людей і спостерігали за розвитком драми.

— А човен?

— Ні. Того дня на острові налічувалося рівно тринадцять човнів. Більшість прогулянкових човнів уже витягли на берег. У старій човновій гавані на воді залишалися тільки два катери. Там були ще сім плоскодонок, п’ять з яких вже лежали на березі. Під пасторською садибою одна плоскодонка лежала на суші і одна на воді. Біля господарства Естергорд були ще моторний човен і плоскодонка. Всі ці судна перевіряли, і вони виявилися на своїх місцях. Якби Харієт перепливла в човні і втекла, їй би довелося залишити човен на тому боці.

Хенрік Ванґер підняв четвертий палець:

— Відтак залишається тільки одна реальна можливість: Харієт зникла не з власної волі. Хтось убив її і сховав тіло.

Лісбет Саландер провела другий день Різдва за читанням полемічної книги Мікаеля Блумквіста про економічну журналістику. Книга складалася з двохсот десяти сторінок, називалася «Тамплієри» і мала підзаголовок «Повторення пройденого для журналістів-економістів». На обкладинці, стильно оформленій Крістером Мальмом, була поміщена фотографія Стокгольмської біржі. Крістер Мальм попрацював у «Фотошопі», і глядач не відразу усвідомлював, що будівля біржі висить у повітрі, а фундамент у неї відсутній. Важко уявити собі більш промовисту обкладинку, здатну відразу так ясно задати тон розповіді.

Саландер відзначила, що Блумквіст прекрасний стиліст. Книга відзначалася прямотою і захопливістю викладу матеріалу, і навіть не посвячена в тонкощі економічної журналістики людина могла багато що з неї почерпнути. Тон книги був уїдливим і саркастичним, але головне, переконливим.

Перший розділ нагадував певною мірою оголошення війни, і Блумквіст заявляв про це просто, без натяків. За останні двадцять років шведські журналісти, що спеціалізуються на економіці, поступово перетворилися на групу некомпетентних хлопчиків на побігеньках, сповнених почуття власної величі і нездатних до критичного мислення. Зробити останній висновок автора спонукав той факт, що багато хто з них раз по раз задовольнявся передаванням висловлювань директорів підприємств і біржових спекулянтів, без найменших заперечень навіть у тих випадках, коли повідомлялися неправдиві відомості. Подібні репортери або такі наївні і довірливі, що їх слід було б усунути від роботи, або — і це набагато гірше — свідомо зраджують обов’язок журналіста критично досліджувати матеріал і забезпечувати громадськість правдивою інформацією. Блумквіст стверджував, що йому часто буває соромно, коли його називають економічним журналістом, позаяк при цьому його ставлять на одну дошку з людьми, яких він взагалі відмовляється зараховувати до журналістів.

Блумквіст порівнював діяльність «економістів» з роботою репортерів, що спеціалізуються на кримінальному праві, або кореспондентів-міжнародників. Він описував, який би зчинився галас, якби правовий журналіст денної газети під час, наприклад, процесу із звинувачення у вбивстві почав видавати отримані від прокурора відомості за істину в останній інстанції, не отримавши інформації у сторони захисту, не поговоривши з сім’єю жертви і не склавши уявлення про те, що справедливо, а що ні. Блумквіст уважав, що необхідно додержувати тих же правил і коли працюєш в галузі економіки.

У книзі наводився ланцюг доказів, покликаних підтвердити вступні міркування. У довгому розділі розглядалися репортажі про відомий дот-ком, надруковані в шести провідних денних газетах, а також у «Фінанстіднінґен», «Даґенс індастрі» і використані в щоденній програмі економічних новин на телебаченні. Спершу він цитував і підсумовував сказане журналістами, а потім порівнював з тим, як ситуація виглядала насправді. Описуючи хід справ на підприємстві, він раз у раз згадував прості запитання, які «серйозний журналіст» обов’язково б поставив, а всі ці «економісти» дружно не поставили. Красивий хід.

В іншому розділі йшлося про розповсюдження акцій компанії «Телія» — це був найбільш знущальний та іронічний розділ книги. Кількох названих на ім’я журналістів, що пишуть про економіку, буквально було публічно відшмагано, і серед них якийсь Вільям Борґ, на якого Мікаель, схоже, був особливо злий. В одному з останніх розділів порівнювався рівень компетентності шведських і зарубіжних економічних журналістів. Блумквіст описував, як «серйозні журналісти» «Файненшл таймс», журналу «Економіст» і деяких німецьких економічних газет коментували аналогічні речі в своїх країнах. Порівняння виявлялося не на користь шведських журналістів. Останній розділ містив пропозиції щодо виходу з цієї сумної ситуації. Заключні слова книги повертали читача до вступу:

Звинувачення висувалися неабиякі. Тон був уїдливим, і Саландер легко зрозуміла, чому за цим пішли обурені дебати як у професійному виданні «Журналіст» та деяких економічних журналах, так і на головних сторінках денних газет. Лише кілька людей були названі в книзі на ім’я, але Лісбет Саландер вважала, що ця професійна група досить мала і всі чудово розуміють, чиї саме газетні статті цитувалися. Блумквіст нажив злісних ворогів, що й спричинило безліч злорадних коментарів щодо рішення суду в справі Веннерстрьома.

Вона згорнула книгу і подивилася на фотографію автора на задньому боці обкладинки. Мікаель Блумквіст був знятий трохи збоку. Русявий чубчик дещо недбало спадав на лоб, мовби безпосередньо перед тим, як фотограф натиснув на кнопку, повіяв вітер або наче (що було ймовірнішим) фотограф Крістер Мальм підібрав йому такий імідж. Він дивився в камеру з іронічною посмішкою, надавши поглядові хлоп’ячого і чарівного виразу.

«Вельми гарний чоловік, — відзначила про себе Лісбет. — На якого, проте, чекають три місяці у в’язниці».

— Привіт, Калле Блумквіст, — сказала вона вголос. — Ти ж бо досить самовпевнений?

Ближче до обіду Лісбет Саландер увімкнула свій ноутбук і відкрила поштову програму «Евдора». Набраний нею текст складався з одного рядка:

Ти маєш час?

Лісбет підписалася «Оса» й відправила листа на адресу: «Plague_xyz_666@hotmail.com».[32] Про всяк випадок вона пропустила своє просте повідомлення через шифрувальну програму PGP.

Потім вона надягла чорні джинси, масивні зимові черевики, теплий светр, темну коротку куртку, а також комплект з рукавичок, шапочки і шарфа ясно-жовтого кольору. Вийняла кільця з брів і носа, нафарбувала губи рожевою помадою і подивилася на себе в дзеркало. Тепер вона була схожа на будь-яку людину, що безцільно гуляє в свято, і визнала, що непогано замаскувалася для вилазки в тил противника.

Лісбет доїхала на метро до станції «Естермальмсторґ» і подалась у напрямку до набережної. Вона йшла центральною алеєю, дивлячись на номери будинків. Дійшовши майже до моста, що вів на острів Юргорден, Лісбет зупинилася і подивилася на потрібний їй під'їзд. Потім перейшла вулицю і стала чекати за кілька метрів од дверей.

Вона відзначила, що більшість людей, що прогулювались цієї холодної святкової днини, йшли уздовж берега і лише дехто прямував хідником біля будинків.

Їй довелося терпляче прочекати майже півгодини, поки з боку Юргордена не з’явилася літня пані з ціпком. Пані зупинилася і стала з підозрою розглядати Саландер, а та привітно усміхнулася і привіталася шанобливим кивком. Пані з ціпком відповіла на вітання, очевидячки намагаючись пригадати, звідки вона знає цю дівчину. Саландер розвернулася й відійшла на декілька кроків од під’їзду, зробивши вигляд, що просто на когось чекає і з нетерплячки ходить туди й сюди. Коли вона обернулася, пані з ціпком уже дісталася до дверей і ретельно натискала кнопки кодового замка. Саландер легко помітила комбінацію цифр: 1260.

Почекавши п’ять хвилин, вона підійшла до дверей, потикала в кнопки, і замок клацнув. Вона відчинила двері, увійшла і роззирнулася. Майже біля самого входу висіла камера спостереження. Дівчина поглянула на неї і зрозуміла, що побоюватися нічого: камера була з тих, що продавалися «Мілтон сек’юриті», і автоматично вмикалася, тільки якщо при зломі квартири в будинку спрацьовувала охоронна сигналізація. У глибині, зліва від старомодного ліфта, були двері ще з одним кодовим замком; Саландер для проби набрала ті самі цифри «1260» і переконалася, що код під’їзду відкриває також вхід у підвал і до приміщення із сміттєвими контейнерами.

«Ну й халтура», — подумки оцінила Лісбет.

Рівно три хвилини вона присвятила огляду підвалу, в ході чого виявила там незачинену пральню і комору для великогабаритного мотлоху. Потім вона скористалася набором відмичок, позиченим у «Мілтон сек’юриті» у фахівців із замків, і відчинила замкнуті двері, що вели до приміщення, схоже призначеного для зібрань кондомініуму. У глибині підвалу містилася кімната для занять різними хобі. Нарешті Саландер знайшла те, що шукала, — маленьку комірку, що виконувала в будинку роль електропідстанції. Вона оглянула лічильники, шафу з пробками і сполучні коробки, а потім дістала цифровий апарат «Кенон» завбільшки з пачку сигарет і зробила три фотографії того, що її цікавило.

По дорозі на вулицю вона на мить кинула погляд на дошку біля ліфта і прочитала ім’я мешканця верхнього поверху.

Веннерстрьом.

Покинувши будинок, Саландер швидко дійшла до Національного музею, де заглянула в кафе, щоб відігрітися й випити кави. Десь за півгодини вона вже піднімалася до себе в квартиру. Тим часом їй прийшла відповідь з адреси «Plague_ xyz_ 666@hotmail.com». Коли вона розшифрувала її за допомогою PGP, виявилося, що вона складається просто з числа 20.

Розділ 06

Установлену Мікаелем Блумквістом часову межу в тридцять хвилин було давно перевищено. Годинник показував пів на п’яту, і про перший вечірній потяг думати вже не доводилося. Щоправда, у нього залишалася можливість устигнути на потяг, що йшов о пів на десяту. Мікаель стояв біля вікна і, потираючи шию, розглядав освітлений фасад церкви по інший бік моста. Хенрік Ванґер показав йому альбом із статтями про пригоду, вирізаними з місцевих і центральних газет. Вона вочевидь якийсь час дуже цікавила пресу — безслідно зникла дівчина з відомої сім’ї промисловців. Та оскільки тіло не виявили, а пошуки так нічого і не дали, інтерес поступово згас. Хоча і йшлося про близьку родичку провідного промислового магната, після більш ніж тридцяти шести років справа Харієт Ванґер виявилася забутою. У статтях кінця шістдесятих років, схоже, переважала версія, згідно з якою дівчина потонула і тіло понесло в море, — подібна трагедія може статися в будь-якій родині.

Мимохіть Мікаель захопився оповіддю старого, але коли Хенрік Ванґер попросив зробити перерву, щоб сходити до вбиральні, до нього повернувся скептичний настрій. Проте господар ще не закінчив свою розповідь, а Мікаель, як не крути, обіцяв вислухати історію до кінця.

— А як ви самі думаєте, що з нею трапилося? — спитав Мікаель, коли Хенрік Ванґер повернувся в кімнату.

— Зазвичай тут жило людей двадцять п’ять, але у зв’язку з сімейною зустріччю того дня на острові було щось із шістдесят чоловік. З них можна більш чи менш виключити двадцять-двадцять п’ять. Я вважаю, що хтось із тих, що залишилися — з великою часткою ймовірності, це був хтось із членів сім’ї, — убив Харієт і сховав тіло.

— Можу навести дюжину заперечень.

— Ну ж бо.

— Ну, перш за все: якщо пошуки проводилися з такою ретельністю, як ви говорите, тіло б обов’язково знайшли, навіть якщо його хтось і сховав.

— Щиро кажучи, пошуки були ще масштабнішими, ніж я розповів. Я почав думати, що Харієт убили, тільки коли усвідомив для себе кілька можливостей, як могло зникнути її тіло. Доказів у мене немає, але таке цілком реально.

— Гаразд, розкажіть.

— Харієт зникла близько п’ятнадцятої години. Приблизно о чотирнадцятій п’ятдесят п’ять її бачив пастор Отто Фальк, який поспішав до місця трагедії. Приблизно в цей же час прибув фотограф з місцевої газети, який наступної години зробив багато знімків аварії. Ми — тобто поліція — проглянули плівки і змогли переконатися, що на жодному знімку Харієт немає; зате решта людей, що були в селищі, за винятком найменших дітей, були бодай на одному кадрі.

Хенрік Ванґер приніс новий фотоальбом і поклав на стіл перед Мікаелем.

— Це фотографії того дня. Перший знімок зроблено в Хедестаді під час дитячої ходи тим же фотографом приблизно о тринадцятій п’ятнадцять, і на ньому видно Харієт.

Фотограф знімав з другого поверху будинку, і знімок зображав святкову вулицю, по якій тільки що проїхала вервечка вантажівок з клоунами і красунями в купальних костюмах. На хіднику юрмилися глядачі. Хенрік Ванґер показав на дівчину, що стояла серед них.

— Це Харієт. До її зникнення залишається близько двох годин, і вона гуляє містом разом з однокласниками. Це її остання фотографія. Але тут є ще один цікавий знімок.

Хенрік Ванґер почав перегортати далі. На інших сторінках альбому було близько ста вісімдесяти фотографій — шість плівок — катастрофи на мосту. Після почутої розповіді було навіть трохи моторошнувато раптом побачити Харієт зафіксованою на чітких чорно-білих знімках. Фотограф добре знав свою справу і вловив пануючий хаос. Багато знімків зображали те, що відбувалося навколо перевернутої автоцистерни. Мікаель легко розпізнав сорокашестилітнього Хенріка Ванґера, забрудненого мазутом, що розмахував руками.

— Це мій брат Харальд. — Старий показав на чоловіка в піджаку, що нагнувся вперед і показував на щось у розбитій машині, де сидів затиснутий Аронссон. — Мій брат Харальд неприємна людина, але, думаю, його можна викреслити із списку підозрюваних. За винятком кількох хвилин, коли йому довелося збігати до садиби, щоб перевзутися, він весь час був на мосту.

Хенрік Ванґер гортав альбом далі. Одні знімки змінювалися іншими. Ось автоцистерна. Зіваки біля берега. Аронссон у розбитій машині. Оглядові знімки. Великі плани.

— Ось цікавий знімок, — сказав Хенрік Ванґер. — Наскільки нам вдалося з’ясувати, його зроблено приблизно о п’ятнадцятій сорок — п’ятнадцятій сорок п’ять, тобто десь через сорок п’ять хвилин після того, як Харієт зустрілася з Отто Фальком. Погляньте на наш будинок, на середнє вікно другого поверху. Це кімната Харієт. На попередньому знімку вікно зачинене. А тут воно відчинене.

— Хтось у цю хвилину був у кімнаті Харієт.

— Я опитав усіх; ніхто не признався, що відчиняв вікно.

— Отже, або його відчинила сама Харієт, і, значить, у цей момент вона була ще жива, або хтось вам збрехав. Але навіщо вбивці заходити до неї в кімнату і відчиняти вікно? І навіщо комусь треба було брехати?

Хенрік Ванґер похитав головою. Відповідей у нього не знайшлося.

— Харієт зникла о п’ятнадцятій нуль-нуль або трохи пізніше. Ці фотографії дають деяке уявлення про те, де в цей час був народ. Тому я і можу зняти підозру з частини присутніх. Зауважу, що з тієї ж причини люди, відсутні на знімках, повинні бути включені до числа підозрюваних.

— Ви не відповіли на питання про те, як, на вашу думку, могло зникнути тіло. Думаю, що існує цілком очевидна відповідь. Звичайний трюк з арсеналу ілюзіоністів.

— Насправді є кілька цілком реальних варіантів. Убивця наважується десь близько п’ятнадцятої нуль-нуль. Він або вона навряд чи використовували яку-небудь зброю — інакше могли б залишитися сліди крові. Я припускаю, що Харієт задушили і сталося це тут у дворі, за стіною; цього місця не видно фотографові, і воно не проглядається з будинку. Там є зручна стежка, що веде найкоротшим шляхом від пасторської садиби, де її бачили востаннє, назад до будинку. Зараз там газон і деякі насадження, а в шістдесятих роках там був посипаний гравієм майданчик, на якому паркували автомобілі. Убивці потрібно було лише відкрити багажник і засунути туди тіло. Коли ми наступного дня почали пошуки, ніхто не думав, що скоєно злочин, — ми кинули всі сили на огляд берегів, споруд і найближчої до будинку частини лісу.

— Отже, багажники автомашин ніхто не перевіряв.

— А наступного вечора вбивця міг безперешкодно взяти авто, переїхати через міст і сховати тіло десь в іншому місці.

Мікаель кивнув:

— Просто під носом у тих, хто вів пошуки. У такому разі йдеться про дуже холоднокровного мерзотника.

Хенрік Ванґер гірко посміхнувся:

— Під ваше влучне визначення підходить багато членів сім’ї Ванґер.

О шостій годині вони продовжили розмову за обідом. Анна поставила на стіл смаженого зайця із смородиновим желе і картоплю. Хенрік Ванґер приніс витримане червоне вино. У Мікаеля все ще лишалося багато часу, щоб устигнути на останній потяг.

«Час закруглюватися», — подумав він.

— Я визнаю, що ви розповіли захопливу історію. Але ніяк не збагну, навіщо ви мені її розповіли.

— Я ж уже пояснив. Мені треба дізнатися, яка тварюка вбила мою внучату племінницю. І для цього я хочу використати вас.

— Як?

Хенрік Ванґер опустив ніж і виделку:

— Мікаелю, скоро тридцять сім років, як я болісно роздумую над тим, що трапилося з Харієт. З часом я почав присвячувати її пошукам усе більше вільних годин.

Він замовк, зняв окуляри і почав розглядати якусь невидиму плямочку на скельці. Потім звернув погляд до Мікаеля:

— Якщо бути до кінця чесним, зникнення Харієт стало причиною того, що я поступово випустив з рук кермо влади в концерні. Я втратив інтерес. Я знав, що в моєму оточенні — вбивця, і роздуми й пошуки правди стали заважати роботі. Найжахливіше, що з часом цей тягар не став легшим, навпаки. Десь у році сімдесятому був період, коли мені хотілося тільки одного: щоб мені дали спокій. На той час Мартін вже увійшов до правління, і йому доводилося все більше і більше брати на себе мої обов’язки. У сімдесят шостому році я відійшов від справ, і Мартін став генеральним директором. Я як і раніше зберігаю місце в правлінні, але після мого п’ятдесятиліття мені мало в чому вдалося досягти успіху. За останні тридцять шість років не було дня, щоб я не думав про зникнення Харієт. Вам може здатися, що в мене це стало нав’язливою ідеєю — так, в усякому разі, вважає більшість моїх родичів. Так, очевидно, воно і є.

— Це була кошмарна пригода.

— Більш того. Вона зламала мені життя. Чим більше минає часу, тим краще я це розумію. У вас добре стоїть справа з самопізнанням?

— Сподіваюся, що так.

— У мене теж. Те, що сталося, ніяк не дає мені спокою. Проте причини з часом змінюються. Спочатку це, очевидно, була скорбота. Я хотів знайти її і хоч би поховати, щоб душа її заспокоїлася.

— Що ж змінилося?

— Тепер для мене, мабуть, важливіше знайти цього холоднокровного мерзотника. Найдивніше, що чим старшим я стаю, тим більше це набуває характеру всепоглинаючого хобі.

— Хобі?

— Так. Я свідомо вживаю саме це слово. Коли поліцейське розслідування зайшло в безвихідь, я не зупинився. Спробував підійти до справи систематично і по-науковому. Я зібрав усі джерела і відомості, які тільки виявилися доступні, — фотографії там, нагорі, результати поліцейського розслідування, записав усі розповіді людей про те, що вони робили того дня. Тобто майже половину свого життя я присвятив збиранню інформації про один-єдиний день.

— Але ви розумієте, що за тридцять шість років убивця, можливо, вже й сам давно помер, і його благополучно поховано?

— Думаю, що це не так.

Почувши таке твердження, Мікаель здивовано звів брови.

— Давайте дообідаємо і піднімемося знову нагору. Для закінчення моєї історії бракує однієї деталі. Вона найнеймовірніша з усього.

Лісбет Саландер припаркувала «тойоту короллу» з автоматичним перемиканням швидкостей біля залізничної станції в Сундбюберзі.[33] Вона взяла її в гаражі «Мілтон сек’юриті». Спеціального дозволу Саландер не питала, але, з другого боку, Арманський ніколи безпосередньо не забороняв їй користуватися машинами фірми.

«Рано чи пізно доведеться обзавестися власним транспортом», — подумала вона.

Машини в неї не було, та зате був мотоцикл — старий «кавасакі» з двигуном у сто двадцять п’ять «кубів», яким вона користувалася влітку. Взимку мотоцикл зберігався в підвалі.

Вона пройшла до Хьогклінтавеґен і подзвонила в домофон рівно о восьмій годині вечора. За кілька секунд замок затілікав, і вона піднялася сходами на другий поверх, де на табличці значилося скромне прізвище: «Свенссон». Саландер гадки не мала, хто такий Свенссон і чи існувала взагалі в квартирі людина з таким прізвищем.

— Привіт, Чума, — привіталась вона.

— Оса, ти приходиш в гості, тільки коли тобі щось треба.

Чоловік, що був на три роки старший за Лісбет Саландер, мав зріст 189 сантиметрів і важив 152 кілограми. Її власний зріст був 154 сантиметри, а вага — 42 кілограми, і поряд з Чумою вона відчувала себе карликом. Як завжди, у нього в квартирі було темно; світло від єдиної засвіченої лампочки просотувалося в передпокій із спальні, яку він використовував як робочий кабінет. Повітря здавалося важким і затхлим.

— Це тому, Чума, що ти ніколи не миєшся і в тебе пахне, як в мавпятнику. Якщо коли-небудь зберешся вийти на вулицю, я можу порекомендувати тобі сорт мила. Продається в «Консумі».

Він слабо посміхнувся, але не відповів і жестом запросив її за собою на кухню. Там він усівся за стіл, не запалюючи світла, і за освітлення в основному правив вуличний ліхтар за вікном.

— Я хочу сказати, що сама не велика любителька прибирання, але коли із старих пакетів з-під молока починає тхнути трупними червами, я їх згрібаю і викидаю.

— Я пенсіонер за непрацездатністю, — сказав він, — і не пристосований до життя.

— Саме тому держава забезпечила тебе житлом і благополучно про тебе забула. А ти не боїшся, що сусіди поскаржаться і соціальна служба нагряне з інспекцією? Тоді тебе можуть відправити до дурдому.

— У тебе для мене що-небудь є?

Лісбет Саландер розстебнула блискавку на куртці й дістала п’ять тисяч крон.

— Це все, що я можу дати. Це мої особисті гроші, і мені не дуже хочеться заносити тебе в декларації до статті службових витрат.

— Що тобі треба?

— Манжетку, про яку ти розповідав два місяці тому. Ти її зібрав?

Він осміхнувся і поклав перед нею на стіл якийсь предмет.

— Розкажи, як вона працює.

Протягом наступної години Саландер напружено слухала. Потім випробувала манжетку. Можливо, до життя Чума пристосований і не був. Але в дечому іншому він, без сумніву, був генієм.

Хенрік Ванґер стояв біля письмового столу, вичікуючи, поки Мікаель знову зверне на нього увагу. Той подивився на годинник:

— Ви говорили про неймовірну деталь?

Господар кивнув:

— Мій день народження припадає на перше листопада. Коли Харієт було вісім років, вона приготувала мені в подарунок картинку — засушену квітку в простенькій заскленій рамці.

Хенрік Ванґер обійшов навколо столу і показав на першу квітку. Це були дзвоники, вставлені в рамку по-аматорськи незграбно.

— Це була перша картинка. Я отримав її в п’ятдесят восьмому році.

Він показав на наступну рамку:

— П’ятдесят дев’ятий рік — жовтець. Шістдесятий рік — маргаритка. Це стало традицією. Вона виготовляла картинку влітку і приберігала до мого дня народження. Я завжди вішав їх тут на стіні. У шістдесят шостому році вона зникла, і традиція урвалася.

Хенрік Ванґер мовчки показав на порожнє місце в ряду картин. Мікаель раптом відчув, як у нього волосся стає на потилиці. Вся стіна була заповнена засушеними квітами в рамках.

— У шістдесят сьомому, через рік після її зникнення, я отримав на день народження оцю квітку. Фіалку.

— Як ви отримали квітку? — тихо спитав Мікаель.

— Загорнутою в подарунковий папір, в ущільненому конверті, поштою. Із Стокгольма. Без зворотної адреси і без будь-якої записки.

— Ви хочете сказати… — Мікаель повів рукою.

— Саме так. На мій день народження, кожного чортового року. Уявляєте, як мені? Це спрямовано проти мене, убивця мовби намагається мене доконати. Я болісно роздумую над тим, що, можливо, Харієт прибрали з дороги, бо хтось хотів дістатися до мене. Всі знали, що у нас з Харієт були особливі стосунки і що я бачив у ній рідну дочку.

— Що ви хочете, щоб я зробив? — спитав Мікаель.

Повернувши «короллу» назад у гараж під будинком «Мілтон сек’юриті», Лісбет Саландер вирішила заразом зайти до вбиральні в офісі. Вона скористалася своїм магнітним пропуском і піднялася ліфтом прямо на третій поверх, минувши головний вхід на другому поверсі, де були чергові. Відвідавши вбиральню, вона сходила по стаканчик кави до автомата, який Драґан Арманський поставив, коли нарешті зрозумів, що Лісбет не почне варити кави тільки тому, що від неї цього чекають. Потім вона зайшла до себе в кабінет і повісила шкіряну куртку на спинку стільця.

Кабінет являв собою прямокутне приміщення розміром два на три метри, відокремлене від сусіднього скляною стіною. Тут були: письмовий стіл із стареньким комп’ютером «Делл», офісний стілець, кошик для паперів, телефон і книжкова полиця. На полиці розташовувався набір телефонних довідників і три порожні блокноти. У двох шухлядах письмового столу лежали скріпки, кілька використаних кулькових ручок і блокнот. На вікні стояла зів’яла квітка з коричневим пониклим листям. Лісбет Саландер уважно оглянула квітку, неначе побачила її вперше, потім рішуче взяла її і відправила в кошик для паперів.

Свій кабінет Лісбет відвідувала рідко, можливо, разів шість на рік, в основному коли їй потрібно було посидіти самій і довести до пуття який-небудь звіт безпосередньо перед подачею. Драґан Арманський наполіг на тому, щоб у неї було власне робоче місце. Він мотивував це тим, що тоді вона відчуватиме себе частиною підприємства, навіть працюючи за власним графіком. Лісбет підозрювала, що Арманський сподівався дістати таким чином можливість наглядати за нею і втручатися в її особисті справи. Спочатку її помістили далі по коридору, в кімнату побільше, яку вона мусила ділити з колегою. Та оскільки Лісбет там ніколи не з’являлася, її врешті-решт перевели до цієї порожньої комірки.

Саландер дістала отриману від Чуми манжетку, поклала її перед собою на стіл і почала роздивлятися, прикусивши губу і роздумуючи. Йшла вже дванадцята година ночі, і, крім неї, на всьому поверсі нікого не було. Їй раптом стало дуже нудно.

Через деякий час Саландер устала, пройшла в кінець коридору і посмикала двері до кабінету Арманського. Замкнуто. Вона оглянулася. Ймовірність того, що хтось з’явиться в коридорі опівночі другого дня Різдва, була практично рівна нулю. Саландер відімкнула двері нелегальною копією головного ключа підприємства, якою передбачливо обзавелася кількома роками раніше.

У просторому кабінеті Арманського крім письмового столу і крісел для відвідувачів у кутку стояв стіл для засідань, розрахований на вісім чоловік. Тут панував бездоганний порядок. Саландер уже давно не порпалася в паперах Арманського, і якщо вже вона все одно в офісі…

Провівши годину біля його письмового столу, вона поповнила свій багаж відомостями про полювання на людину, підозрювану в промисловому шпигунстві, про те, хто з її колег під прикриттям упровадився на підприємство, де орудувала банда злодіїв, а також про вжиті в суворій таємниці заходи щодо захисту клієнтки, яка побоювалася, що її дітей може викрасти їхній батько.

Під кінець Саландер акуратно повернула всі папери на місця, замкнула двері кабінету і подалася пішки додому на Лундаґатан. День було прожито недарма.

Мікаель Блумквіст знову заперечливо похитав головою. Хенрік Ванґер сидів за письмовим столом і спокійно спостерігав за ним, ніби заздалегідь підготувався до будь-яких заперечень.

— Я не знаю, чи доберемося ми коли-небудь до правди, але не хочу померти, не зробивши останньої спроби, — сказав старий. — Я хочу найняти вас просто для того, щоб востаннє вивчити весь наявний матеріал.

— Це очевидне безумство, — зробив висновок Мікаель.

— Чому безумство?

— Я вислухав достатньо. Хенріку, мені зрозуміле ваше горе, але я повинен бути з вами чесний. Те, про що ви мене просите, це марна трата часу і грошей. Ви хочете, щоб я якимсь чарівним чином розгадав загадку, над якою роками билися кримінальна поліція і професійні слідчі, що мали куди більші можливості. Ви просите мене розкрити злочин, скоєний майже сорок років тому. Як же я можу це зробити?

— Ми не обговорили ваш гонорар, — сказав Хенрік Ванґер.

— У цьому немає потреби.

— Якщо ви відмовитеся, змусити вас я не зможу. Але послухайте, що я пропоную. Дірк Фруде вже склав контракт. Ми можемо обговорити деталі, але контракт простий, і там бракує тільки вашого підпису.

— Хенріку, це безглуздо. Я не можу розгадати загадку зникнення Харієт.

— Згідно з контрактом, від вас цього не вимагається. Я хочу лише, щоб ви доклали максимум зусиль. Якщо у вас не вийде, значить, така воля Господня або — якщо ви в Нього не вірите — доля.

Мікаель зітхнув. Він почував себе все більш незатишно і хотів скоріше завершити свій візит у Хедебю, але все-таки поступився:

— Розповідайте.

— Я хочу, щоб ви протягом року жили і працювали тут, у Хедебю. Я хочу, щоб ви вивчили всі матеріали щодо зникнення Харієт, папір за папером, проглянули все свіжим оком. Я хочу, щоб ви ставили під сумнів усі раніше зроблені висновки, як і повинен журналіст, що працює над справою. Я хочу, щоб ви шукали проґавлене мною, поліцією та іншими людьми, які вели розслідування.

— Ви просите мене закинути життя і кар’єру, щоб рік марнувати час.

Хенрік Ванґер несподівано посміхнувся.

— Що ж до вашої кар’єри, то ви, очевидно, погодитеся, що наразі не найкращий її період.

Мікаель не знайшовся, що відповісти.

— Я хочу купити рік вашого життя і вашої роботи. Зарплата буде вища, ніж ви коли-небудь розраховували отримати. Я платитиму вам двісті тисяч крон на місяць, тобто ви отримаєте два мільйони чотириста тисяч крон, якщо погодитеся і залишитеся на цілий рік.

Мікаель втратив мову.

— Ніяких ілюзій я не будую. Я знаю, що шанси на успіх мінімальні, але якщо вам, всупереч сподіванням, удасться розгадати загадку, вас чекає бонус — подвійна винагорода, тобто чотири мільйони вісімсот тисяч крон. Давайте не будемо дріб’язковими і округлимо до п’яти мільйонів.

Хенрік Ванґер відкинувся на спинку крісла і схилив голову набік.

— Я можу пересилати гроші на будь-який указаний вами банківський рахунок у будь-якій точці світу. Ви можете також отримувати гроші готівкою, в сумці, і самі вирішувати, чи вносити їх до податкової декларації.

— Це безумство, — видавив із себе Мікаель.

— Чому ж? — спокійно спитав Хенрік Ванґер. — Мені за вісімдесят, і я як і раніше при доброму розумі. У мене величезний особистий капітал, яким я розпоряджаюся на свій розсуд. Дітей у мене немає, так само як і немає ані найменшого бажання дарувати гроші родичам, яких я ненавиджу. У мене складений заповіт; більшу частину коштів я подарую Всесвітньому фонду дикої природи. Декілька близьких мені людей отримають солідні суми — зокрема, Анна, що живе тут.

Мікаель Блумквіст похитав головою.

— Постарайтеся мене зрозуміти. Я старий і скоро помру. Є тільки одна річ у світі, яка мені потрібна, — відповідь на питання, що мучить мене вже майже чотири десятиліття. Я не певен, що зможу її отримати, але в мене досить особистих засобів, щоб зробити останню спробу. Що ж дивного, якщо я хочу витратити частину свого статку в ім’я такої мети? Це мій обов’язок перед Харієт. І перед самим собою.

— Ви збираєтеся заплатити кілька мільйонів крон ні за що. Мені треба тільки підписати контракт, а потім я зможу байдикувати цілий рік.

— Байдикувати ви не станете. Навпаки — ви працюватимете так, як ніколи в житті не працювали.

— Чому ви так у цьому впевнені?

— Тому що я можу запропонувати вам дещо таке, чого вам не купити за гроші, але хочеться найбільше на світі.

— Що ж це може бути?

Очі Хенріка Ванґера звузилися:

— Я можу здати вам Ханса Еріка Веннерстрьома. Можу довести, що він шахрай. Адже він тридцять п’ять років тому починав свою кар’єру в мене, і я можу піднести вам на тарелі його голову. Розгадайте загадку, і зі своєї поразки в суді ви зможете зробити головний репортаж року.

Розділ 07

Еріка поставила філіжанку з-під кави на стіл і обернулася до Мікаеля спиною. Вона стояла біля вікна в його квартирі і дивилася на панораму Старого міста. Була дев’ята ранку третього січня. Після новорічних свят увесь сніг змило дощем.

— Мені завжди подобався цей краєвид, — сказала вона. — Задля такої квартири я могла б покинути Сальтшебаден.

— У тебе є ключі. Будь ласка, переїзди сюди зі свого привілейованого району, — відгукнувся Мікаель.

Він закрив валізу і поставив її біля вхідних дверей. Еріка обернулася і подивилася на Мікаеля з сумнівом.

— Не може бути, що ти це серйозно, — сказала вона. — Ми перебуваємо в страшній кризі, а ти збираєш дві валізи і вирушаєш жити до дідька в зуби.

— У Хедестад. Це за кілька годин їзди потягом. І до того ж не назавжди.

— Ти міг би з таким же успіхом вирушити до Улан-Батора. Хіба ти не розумієш, що це виглядатиме, ніби ти тікаєш, підібгавши хвіст?

— Саме це я і роблю. Крім того, мені ще доведеться цього року відсидіти строк у в’язниці.

Крістер Мальм розташувався тут же на дивані. Йому було ніяково. Вперше з часів створення «Міленіуму» Мікаель і Еріка так непримиренно сварилися в нього на очах. Усі ці роки вони були нерозлийвода. Звичайно, іноді вони люто зчіплювалися, але приводом завжди були робочі моменти, і, усунувши всі знаки питань, вони зазвичай обіймалися і відправлялися в ресторан. Або в ліжко. Остання осінь і так видалася невеселою, а зараз здавалося, що просто розверзлося пекло. Крістер Мальм задумався, чи не спостерігає він початок кінця «Міленіуму».

— У мене немає вибору, — сказав Мікаель. — У нас немає вибору.

Він налив собі кави і сів за кухонний стіл. Еріка похитала головою і влаштувалася навпроти.

— Крістере, а ти що думаєш? — спитала вона.

Крістер Мальм розвів руками. Він чекав на це питання і побоювався миті, коли йому доведеться зайняти якусь позицію. Крістер був третім співвласником, але всі троє знали, що «Міленіум» — це Мікаель і Еріка. Вони питали в нього поради виключно тоді, коли серйозно розходилися в думках.

— Чесно кажучи, — почав Крістер, — ви обоє знаєте, що моя думка не має ніякої ваги.

Він замовк. Йому подобалося створювати образи і працювати з графічною формою. Він ніколи не вважав себе художником, але знав, що є дизайнером від бога. Зате в інтригах і вирішеннях принципових питань він сильний ніколи не був.

«Це не просто сварка, — подумав Крістер Мальм. — Це розлучення».

Мовчанку порушив Мікаель:

— Добре, давайте я востаннє наведу свої аргументи. — Він не зводив очей з Еріки. — Це не означає, що я кидаю «Міленіум». Ми дуже багато ішачили, щоб усе кинути.

— Але тепер тебе в редакції більше не буде — віз доведеться тягнути нам з Крістером. Ти хоч розумієш, що за власною ініціативою їдеш у заслання?

— Це другий момент. Еріко, мені необхідна перерва. Я видохся і зараз просто ні на що не здатен. Можливо, оплачена відпустка в Хедестаді — це якраз те, що мені потрібно.

— Вся ця історія — справжнє божевілля, Мікаелю. Ти міг би з таким же успіхом почати працювати на уфологів.

— Знаю. Але мені платять мало не два з половиною мільйони, щоб я рік протирав штани, і не діяти я не збираюся. Це третій момент. Перший раунд проти Веннерстрьома закінчено — він переміг, пославши мене в нокаут. Другий раунд уже почався — він прагнутиме остаточно потопити «Міленіум», адже розуміє, що поки існує журнал, існує і редакція, обізнана з його шахрайствами.

— Я це знаю. Бачу це по щомісячних змінах доходів від реклами за останні півроку.

— Саме так. Тому мені необхідно піти з редакції. Я для нього — червона шматка. У нього щодо мене дах поїхав. Поки я на місці, він свою кампанію не припинить. Наше завдання — підготуватися до третього раунду. Щоб мати хоч найменший шанс у боротьбі проти Веннерстрьома, ми повинні відступити і виробити абсолютно нову стратегію. Нам необхідно знайти якесь знаряддя боротьби. Це і стане моїм завданням на найближчий рік.

— Усе це я розумію, — сказала Еріка. — Візьми відпустку. Поїдь за кордон, поваляйся місяць на іспанському узбережжі. Повивчай особисте життя іспанок, відпочинь, посидь у себе в Сандхамні і подивися на хвилі.

— Але коли я повернуся, нічого не зміниться. Веннерстрьом доб’є «Міленіум», ти ж розумієш. Ми зможемо йому завадити тільки в тому разі, якщо довідаємося про нього щось корисне для нас.

— І таку інформацію ти гадаєш знайти в Хедестаді.

— Я проглянув газетні статті. Веннерстрьом працював на Ванґера з шістдесят дев’ятого по сімдесят другий рік. Він сидів у штабі концерну і відповідав за стратегічні капіталовкладення. Пішов звідти він дуже поспішно. Ми не можемо виключити того, що у Хенріка Ванґера на нього справді щось є.

— Але якщо він щось накоїв тридцять років тому, ми навряд чи зможемо зараз це довести.

— Хенрік Ванґер обіцяв дати інтерв’ю і розповісти все, що знає. Він одержимий думками про свою зниклу родичку — схоже, це єдине, що його взагалі цікавить, і якщо йому потрібно буде здати Веннерстрьома, цілком імовірно, що він це зробить. Ми у будь-якому разі не можемо упускати такий шанс — він перший, хто сказав, що готовий публічно облити Веннерстрьома брудом.

— Навіть якщо ти повернешся з доказами того, що дівчину задушив Веннерстрьом, ми не зможемо їх використати. Минуло надто багато часу. Він знищить нас у суді.

— Така думка приходила мені в голову, але, на жаль! — у той час, коли вона зникла, він учився в Стокгольмському інституті торгівлі і не мав ніякого відношення до концерну «Ванґер». — Мікаель помовчав. — Еріко, я не кину «Міленіум», але нам важливо подати справу так, ніби я його кинув. Ви з Крістером повинні й далі випускати журнал. Якщо вдасться… якщо вам випаде нагода укласти мир з Веннерстрьомом, зробіть це. А це вийде, тільки якщо мене не буде в редакції.

— Гаразд. Становище кепське, але я думаю, що їхати в Хедестад для тебе все одно що хапатися за соломинку.

— А в тебе є краща ідея?

Еріка знизала плечима:

— Нам би слід було зараз узятися до пошуків джерел. Вибудовувати матеріал наново і цього разу робити все розумно.

— Ріккі, про цей матеріал треба забути.

Еріка сиділа, поклавши руки на стіл, і тепер у відчаї уткнулася в них головою.

Заговоривши знову, вона спочатку намагалася не зустрічатися з Мікаелем поглядом:

— Я страшенно зла на тебе. Не за те, що написаний тобою матеріал виявився помилковим — тут моя провина не менша. Не за те, що ти залишаєш посаду відповідального редактоpa — у нинішній ситуації це розумне рішення. Я можу прийняти те, що ми подаємо це як розрив або боротьбу за владу між тобою і мною — це логічно, якщо нам треба змусити Веннерстрьома повірити в те, що я невинна фіфочка, а вся загроза виходить від тебе.

Вона зробила паузу і рішуче глянула йому в очі:

— Але я думаю, що ти помиляєшся. Веннерстрьом не піддасться на блеф. Він і далі прагнутиме потопити «Міленіум». Різниця полягає лише в тому, що з цієї миті битися з ним мені доведеться самій, і ти знаєш, що зараз ти потрібний у редакції більше, ніж будь-коли. Гаразд, я готова воювати з Веннерстрьомом, але мене страшенно злить те, що ти легко покидаєш корабель. Ти кидаєш мене у найтяжчий момент.

Мікаель простягнув руку і погладив її по волоссю:

— Ти не сама. У тебе є Крістер та інші.

— Янне Дальмана можеш виключити. До речі, думаю, ми даремно взяли його на постійну роботу. Він досвідчений співробітник, але від нього більше неприємностей, ніж користі. Я йому не довіряю. Всю осінь він зловтішався. Не знаю, сподівався він посісти твоє місце чи просто в нього психологічна несумісність з рештою співробітників.

— Боюся, що ти маєш рацію, — сказав Мікаель.

— Що ж робити? Вигнати його?

— Еріко, ти головний редактор і основний власник «Міленіуму». Якщо його треба вигнати, жени.

— Ми ще нікого не звільняли, Мікке. А зараз ти навіть це рішення перекладаєш на мене. Мені стало неприємно приходити вранці в редакцію.

Тут Крістер Мальм несподівано підвівся з дивана:

— Якщо ти хочеш встигнути на потяг, нам треба поквапитися.

Еріка запротестувала, але він підняв руку:

— Почекай, Еріко, ти запитувала мою думку. Я вважаю, що ситуація у нас гірше не можна. Але якщо справа йде так, як говорить Мікаель, — що він дуже втомився від усього цього, — то йому справді треба їхати, задля самого себе. І ми повинні його відпустити.

Мікаель і Еріка дивилися на Крістера здивовано, а він збентежено поглядав на Мікаеля.

— Ви обоє знаєте, що «Міленіум» — це ви. Я співвласник, і ви завжди були зі мною чесні. Я дуже люблю журнал і все з ним пов’язане, але ж ви могли б просто замінити мене будь-яким іншим головним художником. Проте вас цікавила моя думка. Ви на неї зважали. Що ж до Янне Дальмана, то я з вами згоден. Якщо тобі, Еріко, треба його вигнати, я візьму це на себе. Треба тільки знайти вагому причину.

Зробивши паузу, він повів далі:

— Я згоден з тобою: дуже погано, що Мікаель зникає саме зараз. Але думаю, у нас немає вибору. — Він подивився на Мікаеля. — Я відвезу тебе на вокзал. Ми з Ерікою протримаємося, поки ти не повернешся.

Мікаель повільно кивнув.

— Я боюся того, що Мікаель не повернеться, — тихо сказала Еріка Берґер.

Драґан Арманський розбудив Лісбет Саландер, зателефонувавши їй о другій годині дня.

— Що таке? — сонно спитала вона. В роті у неї відчувався присмак смоли.

— Йдеться про Мікаеля Блумквіста. Я щойно говорив з нашим замовником, адвокатом Фруде.

— І що?

— Він зателефонував і сказав, що ми можемо кинути справу Веннерстрьома.

— Кинути? Я ж уже почала цим займатися.

— Добре, але Фруде в цьому більше не зацікавлений.

— Так просто?

— Йому вирішувати. Не хоче продовжувати, значить, не хоче.

— Ми ж домовилися про винагороду.

— Скільки ти витратила часу?

Лісбет Саландер задумалася.

— Близько трьох святкових днів.

— Ми домовлялися про межу в сорок тисяч крон. Я виставлю йому рахунок на десять тисяч; ти отримаєш половину, цього цілком досить за витрачені марно три дні. Йому доведеться заплатити за те, що він все це затіяв.

— Що мені робити із зібраним матеріалом?

— Там є що-небудь серйозне?

Вона знову задумалася.

— Немає.

— Ніякого звіту Фруде не просив. Притримай поки матеріал, на випадок, якщо він передумає. А якщо ні, то просто викинеш. Наступного тижня у мене для тебе буде нова робота.

Після того як Арманський поклав слухавку, Лісбет Саландер ще якийсь час посиділа з телефоном в руках. Потім вона вийшла у вітальню, підійшла до робочого кутка, подивилася на записи, прикріплені шпильками до стіни, і на стіс паперів, який зібрався на письмовому столі. Поки що їй вдалося роздобути в основному газетні статті і тексти, скачані з Інтернету. Лісбет узяла папери і шпурнула їх в шухляду столу.

Брови її супилися. Жалюгідна поведінка Мікаеля Блумквіста в суді була цікавою загадкою, а кидати розпочату справу Лісбет Саландер не любила.

Таємниці в людей є завжди. Треба тільки вивідати, які саме.