Чоловіки, що ненавидять жінок

Розділ 15

Мікаеля Блумквіста звільнили з в'язниці в п'ятницю, 16 травня, через два місяці після ув'язнення. Опинившись у цій установі, він того ж дня подав прохання про скорочення строку покарання, щоправда не надто на нього сподіваючись. Причини, через які його прохання було задоволене, так і залишилися йому невідомі, але, очевидно, зіграло роль, по-перше, те, що він жодного разу не скористався правом покидати в'язницю на вихідні, а по-друге, те, що в камерах, розрахованих на тридцять одне місце, перебувало сорок два в'язні. Так чи інак, але директор в'язниці — сорокалітній польський емігрант Петер Саровський, з яким Мікаель чудово ладив, — написав листа з рекомендацією скоротити його строк.

Час у Рулльокер спливав спокійно і приємно. Ця в’язниця, як висловлювався Саровський, була призначена для підбурювачів спокою і для тих, хто сів за кермо в нетверезому стані, а не для справжніх злочинців. Розпорядком дня вона нагадувала турбазу. З-поміж інших ув’язнених половину становили іммігранти в другому поколінні; Мікаеля вони сприймали як чужорідний елемент, яким він, власне, і був. Він був єдиним серед них великим цабе, про котрого навіть повідомляли по телебаченню, проте серйозним злочинцем його ніхто із в’язнів не вважав.

Не вважав так і директор в’язниці. У перший же день Мікаеля запросили на розмову і запропонували йому допомогу психотерапевта, освітні курси для дорослих або інші варіанти навчання, а також сприяння у профорієнтації. Мікаель відповів, що не потребує соціальної адаптації, що він закінчив навчання кілька десятиліть тому і вже має роботу. Зате він попросив дозволу тримати в камері ноутбук, щоб і далі працювати над книгою, яку зобов’язався написати. Його бажання не викликало ніяких заперечень, і Саровський навіть надав йому шафу із замком, щоб він міг залишати комп’ютер у камері без нагляду і не боятися, що його поцуплять або зіпсують. Навряд чи хто-небудь із в’язнів став би таке чинити — вони ставилися до Мікаеля швидше поблажливо.

Таким чином, Мікаель провів два досить приємних місяці, приблизно по шість годин на день працюючи над сімейною хронікою Ванґерів. Лише на кілька годин йому доводилося робити перерву для щоденного прибирання і відпочинку. Разом з двома в’язнями, один з яких виявився зі шведського містечка Шьовде, а другий родом із Чилі, Мікаелю належало щодня прибирати гімнастичну залу в’язниці. Відпочинок складався з перегляду телепередач, гри в карти або занять на тренажерах. Мікаель виявив, що цілком пристойно грає в покер, але стабільно програє по кілька монет у п’ятдесят ере щодня. Тюремні правила дозволяли гру на гроші, тільки коли в спільному банку було менше як п’ять крон.

Про те, що його випускають достроково, Мікаель дізнався напередодні звільнення, коли Саровський запросив його до себе в кабінет і пригостив стопкою горілки. Решту вечора Мікаель присвятив спаковуванню речей і робочих блокнотів.

Знов опинившись на волі, Мікаель поїхав прямо до себе в Хедебю. Піднявшись на ґанок будиночка, він почув нявкання і побачив рудо-коричневу кішку, яка привітно потерлася об його ноги.

— Гаразд, заходь, — сказав він. — Тільки я ще не встиг купити молока.

Розпаковуючи багаж, Мікаель не міг позбутися почуття, ніби він побував у відпустці. Йому навіть якось бракувало Саровського і в’язнів-побратимів. Хоч яким би безглуздим це здалося, але у в’язниці йому було добре. Звістка про звільнення надійшла так несподівано, що він навіть не встиг нікого попередити.

Був початок сьомої вечора. Мікаель швидко сходив у крамницю, поки та ще не зачинилася, і купив основні продукти. Повернувшись додому, він увімкнув мобільний телефон і подзвонив Еріці, але почув у відповідь, що наразі абонент недоступний. Мікаель залишив повідомлення, запропонувавши здзвонитися наступного дня.

Потім він прогулявся до Хенріка Ванґера, якого здибав на першому поверсі свого будинку. Побачивши Мікаеля, той здивовано звів брови.

— Ти утік? — щонайперше спитав старий.

— Законно звільнений достроково.

— Оце сюрприз.

— Для мене теж. Мені повідомили тільки вчора ввечері.

Кілька секунд вони дивилися один на одного. Потім старий, на подив Мікаеля, обхопив його руками і міцно обійняв.

— Я саме збирався попоїсти. Склади мені компанію.

Анна подала запіканку зі шкварками й брусницею. Вони просиділи в їдальні, розмовляючи, майже дві години. Мікаель повідомив про те, як далеко він просунувся із сімейною хронікою і де залишилися прогалини. Про Харієт Ванґер вони не згадували, зате детально обговорювали справи «Міленіуму».

— У нас пройшло три засідання правління. Фрекен Берґер і ваш партнер Крістер Мальм були такі люб’язні, що перенесли два засідання сюди, а на третьому, в Стокгольмі, мене представляв Дірк. Хотів би я бути на кілька літ молодшим, а то, правду кажучи, їздити в таку далечінь для мене дуже втомливо. Спробую вибратися до Стокгольма влітку.

— Думаю, вони цілком можуть проводити засідання тут, — відповів Мікаель. — А як вам роль співвласника журналу?

Хенрік Ванґер криво посміхнувся:

— Це найприємніше з моїх занять за багато років. Я перевірив фінансовий бік, і він виглядає цілком пристойно. Мені не доведеться додавати стільки грошей, скільки я збирався, — розрив між доходами і витратами скорочується.

— Ми з Ерікою розмовляли кілька разів на тиждень. Наскільки я розумію, ситуація з рекламою поліпшується.

Старий хитнув головою:

— Злам намітився, та потрібен час. Спочатку підприємства концерну «Ванґер» внесли свою лепту, купивши рекламні сторінки. Але вже двоє колишніх рекламодавців — мобільні телефони й одне турбюро — повернулися назад. — Він широко усміхнувся. — Ми проводимо також невелику роботу серед давніх ворогів Веннерстрьома, з кожним індивідуально. І повір мені, їх список чималий.

— А від самого Веннерстрьома щось чути?

— Ну, безпосередньо ні. Але ми звинуватили Веннерстрьома в тому, що він організовує бойкот «Міленіуму», і в результаті він виглядає дріб’язковим. Кажуть, журналіст із «Даґенс нюхетер» намагався його розпитати і дістав у відповідь шпильки.

— Вам це дає втіху?

— Втіха — невідповідне слово. Мені слід було б зайнятися цим багато років тому.

— Що ж усе-таки сталося поміж вами і Веннерстрьомом?

— І не намагайся. Про це ти дізнаєшся ближче до Нового року.

У повітрі приємно пахло провесінню. Близько дев’ятої години, коли Мікаель вийшов від Хенріка, вже починало сутеніти. Він трохи повагався, а потім пішов і постукав до Сесілії Ванґер.

Він і сам не знав, на що сподівався. Сесілія Ванґер витріщила очі, тут же вдала подив, проте впустила Мікаеля в передпокій. Там вони і залишилися стояти, обом було якось ніяково. Вона теж запитала, чи не втік він, і Мікаель пояснив, що й до чого.

— Я хотів просто привітатися. Я невчасно?

Вона намагалася не зустрічатися з ним очима, і Мікаель відразу зауважив, що жінка йому не вельми рада.

— Ні… ні, заходь. Хочеш кави?

— Із задоволенням.

Привівши його на кухню, вона повернулася спиною і стала наливати в кавоварку воду. Мікаель підійшов до неї і поклав руку їй на плече; вона завмерла.

— Сесіліє, по-моєму, тобі не хочеться поїти мене кавою.

— Я чекала тебе тільки через місяць, — сказала вона. — Ти заскочив мене зненацька.

В її голосі чулося невдоволення, і він розвернув її так, щоб бачити обличчя. Вони трохи постояли мовчки. Вона як і раніше не дивилася йому в очі.

— Сесіліє, до дідька каву. Що сталося?

Вона похитала головою і зробила глибокий вдих:

— Мікаелю, я хочу, щоб ти пішов. Нічого не питай. Просто йди.

Мікаель пішов був до себе додому, але біля хвіртки нерішуче спинився. Замість того щоб увійти, він спустився до води коло мосту і сів на камінь. Закурив, намагаючись розібратися в своїх думках і зрозуміти, чому ж так різко змінилося ставлення до нього Сесілії Ванґер.

Раптом він почув звук мотора і побачив, як під мостом лине у протоку велике біле судно. Коли воно пропливало повз, Мікаель помітив, що за штурвалом стоїть Мартін Ванґер і зосереджено пильнує, щоб не наскочити на мілину. Дванадцятиметрова крейсерська яхта — це вражає. Мікаель устав і пішов доріжкою понад водою. Враз він побачив, що біля причалів уже гойдається досить багато різних корабликів — катерів і вітрильників. Серед них було кілька катерів фірми «Петерссон», а біля одної пристані підстрибувала на хвилі, здійнятій судном, яхта спортивного товариства. Решта суден були більшими і дорожчими. Він зауважив одну круїзну вітрильну яхту, фірми «Халлберґ Рессі». Наближалося літо, і відразу стали помітні класові відмінності між мореплавцями Хедебю — у Мартіна Ванґера була, безперечно, найбільша і найдорожча яхта в окрузі.

Мікаель зупинився біля будинку Сесілії Ванґер і покосився на освітлене вікно другого поверху. Потім пішов додому і поставив каву, а тим часом заглянув до свого кабінету.

Перед від’їздом у в’язницю він більшу частину документів, пов’язаних із Харієт, переніс назад до Хенріка. Йому здалося розумним не залишати надовго документацію в безлюдному будинку, і тепер полиці зяяли пусткою. З усіх матеріалів розслідування в нього лишилися тільки п’ять блокнотів з власноручними записами Хенріка Ванґера, які він брав із собою у в’язницю і до цього моменту вже знав напам’ять. І, як з’ясувалося, один фотоальбом, забутий на горішній полиці.

Мікаель дістав його і взяв із собою на кухню. Наливши кави, він сів і почав перегортати альбом.

Там були фотографії, зроблені в день зникнення Харієт. Починався альбом з останнього знімка Харієт, де дівчина була знята під час святкової ходи в Хедестаді. За ним ішло більш як сто вісімдесят чітких фотографій із зображенням аварії на мосту. Мікаель уже багато разів роздивлявся альбом з лупою, знімок за знімком. Тепер же він проглядав його неуважно, цілком певний, що нічого тут вже не дасть йому поштовху для подальших роздумів. Раптом він відчув, що втомився від загадки Харієт Ванґер, і з шумом закрив альбом.

Не знаходячи собі місця, Мікаель підійшов до кухонного вікна і втупився в темряву.

Потім знову поглянув на альбом. У нього було неясне відчуття, ніби він тільки що бачив щось важливе; якийсь здогад проскакував і вислизав. Навіть волосся на потилиці піднялося від передчуття, мовби якась невидима істота обережно подула йому в вухо.

Він сів і знову розгорнув альбом. Продивився його, сторінку за сторінкою, затримуючись на кожному знімку моста. Поглянув на тодішнього Хенріка Ванґера, забризканого мазутом і майже на сорок років молодшого за нинішнього, потім на такого ж Харальда Ванґера — людину, яку поки лише вгадував за ледь помітним ворушінням фіранки і жодного разу не бачив навіть його слідів на снігу. На знімках були зафіксовані зламані поручні моста, будинки, вікна і транспортні засоби. У натовпі глядачів Мікаель без зусиль розпізнав двадцятилітню Сесілію Ванґер, у світлій сукні під темним жакетом; її можна було знайти фотографіях на двадцяти.

Раптом Мікаель розхвилювався. За багато років він навчився довіряти своїй інтуїції. У цьому альбомі щось було, тільки він не міг сказати, що саме.

Він як і раніше сидів за кухонним столом, прикипівши очима до фотографій, коли близько одинадцятої години раптом почув, як відчиняються вхідні двері.

— Можна мені увійти? — спитала Сесілія Ванґер.

Не чекаючи відповіді, вона всілася супроти нього, по той бік столу. У Мікаеля виникло дивне відчуття дежавю. Вона була одягнена в широку тонку світлу сукню і сіро-синій жакет — майже так само, як на фотографіях 1966 року.

— Проблема в тобі, — сказала вона.

Мікаель звів брови.

— Вибач, але ти захопив мене зненацька, коли з’явився сьогодні ввечері. Тепер я така нещасна, що просто не можу спати.

— Чому ж ти нещасна?

— Ти хіба не розумієш?

Він похитав головою.

— Ти не сміятимешся, якщо я розповім?

— Обіцяю не сміятися.

— Коли взимку я тебе спокусила, це було божевільне поривання з мого боку. Мені хотілося розважитися. Того першого вечора я сприймала це як жарт і зовсім не збиралася зав’язувати з тобою тривалі стосунки. Потім усе пішло інакше. Ті тижні, коли ти був моїм occasional lover, стали найбільш приємними в моєму житті. Я хочу, щоб ти це знав.

— Мені теж це здавалося дуже приємним.

— Мікаель, я весь час брехала тобі і самій собі. Я ніколи не відзначалася сексуальною розбещеністю. За все життя у мене було п’ятеро партнерів. Я «дебютувала» у двадцять один рік. Потім з’явився чоловік, ми познайомилися, коли мені було двадцять п’ять, але він виявився покидьком. А затим я кілька разів зустрічалася ще з трьома чоловіками, з перервою в кілька років. Але ти щось у мені пробудив, я просто не могла вдовольнитися. Можливо, це було пов’язано з твоєю непримхливістю.

— Сесіліє, не треба…

— Цить, не перебивай мене. Інакше я не зумію все розповісти.

Мікаель вирішив помовчати.

— Того дня, коли ти відправився у в'язницю, я відчула себе такою нещасною. Ти раптом зник, наче тебе ніколи й не було. У моєму ліжку стало холодно і порожньо, і я раптом знову перетворилася на п’ятдесятишестилітню тітку.

Вона ненадовго замовкла і подивилася Мікаелю в очі.

— Взимку я в тебе закохалася. Ніяк не думала, що так вийде, але це факт. І я раптом усвідомила, що ти тут тільки на якийсь час і одного чудового дня поїдеш назавжди, а я залишуся тут до скону. Мені стало так страшенно боляче, що я вирішила не підпускати тебе близько, коли ти повернешся з вязниці.

— Мені дуже шкода.

— Я сама винна.

Вони трохи посиділи мовчки.

— Коли ти сьогодні пішов, я розревілася. Як би мені хотілося прожити життя спочатку. Потім я дещо для себе вирішила.

— Що саме?

Вона опустила очі.

— Що треба бути несосвітенною ідіоткою, щоб припинити з тобою зустрічатися тільки тому, що ти одного разу звідси поїдеш. Мікаелю, ми можемо почати все спочатку? Ти зможеш забути те, що сьогодні сталося?

— Вже забуто, — сказав Мікаель. — Дякую, що розповіла.

Вона як і раніше не відривала очей від столу.

— Якщо ти хочеш мене, то я з великим задоволенням.

Раптом вона знов подивилася на нього. Потім підвелась і попрямувала в спальню. Кинула додолу жакет, стягуючи дорогою сукню через голову.

Мікаель із Сесілією прокинулись одночасно, почувши, як відчиняються вхідні двері і хтось проходить у кухню. Гупнула поставлена на підлогу сумка. Потім раптом у дверях спальні з’явилася Еріка з усмішкою на обличчі, яка миттю змінилася виразом жаху.

— О Боже! — Вона відступила назад.

— Привіт, Еріко, — промимрив Мікаель.

— Привіт. Пробачте. Тисяча вибачень за те, що я ввірвалася. Мені слід було постукати.

— Нам треба було замкнути вхідні двері. Еріко, це Сесілія Ванґер. Сесіліє — Еріка Берґер, головний редактор «Міленіуму».

— Вітаю, — сказала Сесілія.

— Вітаю, — відгукнулася Еріка. Схоже, вона не могла вирішити, слід їй підійти і ввічливо потиснути руку чи просто піти. — Е-е, я… я можу піти прогулятися…

— А може, ти краще поставиш каву? — Мікаель глянув на будильник на нічному столику: початок першої.

Еріка кивнула і зачинила двері спальні. Мікаель із Сесілією переглянулися. У Сесілії був стурбований вигляд. Вони займалися коханням і перемовлялися до четвертої години ранку, а потім Сесілія сказала, що залишиться в нього до завтра і їй наплювати, якщо хтось дізнається, що вона трахається з Мікаелем. Вона спала, повернувшись до нього спиною, але весь час відчуваючи його руки у себе на грудях.

— Послухай, усе нормально, — сказав Мікаель. — Еріка заміжня жінка, а не моя подружка. Ми іноді зустрічаємося, але її абсолютно не хвилюють мої стосунки з кимось іншим. Мабуть, вона просто збентежилася від несподіванки.

Коли вони трохи пізніше вийшли на кухню, Еріка вже поставила на стіл каву, сік, апельсиновий джем, сир і тости. Линули смачні запахи. Сесілія відразу попрямувала до Еріки і простягнула руку:

— Ми там до пуття й не привітались. Добрий день.

— Дорога Сесіліє, даруйте, що я вломилася наче слон, — сказала дуже засмучена Еріка.

— Ради Бога, забудьте про це. Давайте пити каву.

— Привіт, — сказав Мікаель і обійняв Еріку, перш ніж сісти. — Як ти тут опинилася?

— Зрозуміло, приїхала сьогодні вранці машиною. Я близько другої по півночі отримала твоє повідомлення і намагалася зателефонувати.

Я вимкнув телефон, — пояснив Мікаель і посміхнувся Сесілії Ванґер.

Після сніданку Еріка залишила Мікаеля із Сесілією удвох, пославшись на те, що повинна побачити Хенріка Ванґера. Сесілія прибирала зі столу, повернувшись до Мікаеля спиною. Він підійшов і обійняв її.

— Що ж тепер буде? — спитала Сесілія.

— Нічого. Адже Еріка мій ліпший друг. Ми з нею періодично спимо вже двадцять років і, сподіваюся, будемо разом ще двадцять. Але ми ніколи не були парою і не перешкоджаємо романам одне одного.

— A y нас з тобою роман?

— Не знаю, що це, але нам вочевидь добре разом.

— Де вона сьогодні ночуватиме?

— Ми її десь прилаштуємо. У Хенріка, наприклад, є кімнати для гостей. У моєму ліжку вона спати не буде.

Сесілія на хвильку задумалася.

— Не знаю, чи переживу я це. Може, у вас з нею так заведено, але я не знаю… я ніколи… — Вона похитала головою. — Я піду до себе додому. Мені треба над цим трохи поміркувати.

— Сесіліє, ти ж мене вже запитувала, і я розповідав тобі про наші з Ерікою стосунки. Її існування не могло стати для тебе сюрпризом.

— Це правда. Але поки вона перебувала на зручній відстані, у Стокгольмі, я могла про неї не думати.

Сесілія наділа жакет.

— Забавна ситуація, — усміхнулась вона. — Приходь до мене ввечері вечеряти і бери Еріку з собою. Думаю, вона мені сподобається.

Питання з ночівлею Еріка вже вирішила самостійно. Приїжджаючи в Хедебю для зустрічей з Хенріком Ванґером, вона ночувала в одній з його гостьових кімнат і тепер напрямки запитала, чи не зможе він знов її поселити. Не приховуючи своєї радості, Хенрік запевнив, що вона для нього завжди бажана гостя.

Коли все влаштувалося, Мікаель і Еріка прогулялися через міст і сіли на терасі «Кафе Сусанни», хоча до закриття залишалося зовсім мало часу.

— Я дуже засмутилася, — сказала Еріка. — Я їхала сюди, щоб привітати тебе з поверненням на волю, а побачила тебе в ліжку з місцевою femme fatale.[43]

— Пробач.

— Як довго ви з міс Великі цицьки… — Еріка покрутила вказівним пальцем.

— Приблизно з того часу, як Хенрік став співвласником.

— Ага.

— Що «ага»?

— Просто цікаво.

— Сесілія гарна жінка. Вона мені подобається.

— Я вас не осуджую. Просто засмутилася. Цукерочка лежить перед носом, але мені доведеться сісти на дієту. Як велось у в’язниці?

— Все одно що в пристойній робочій відпустці. А як справи в журналі?

— Вже трохи краще. Ми як і раніше насилу зводимо кінці з кінцями, але вперше за цей рік обсяг реклами почав збільшуватися. До торішнього рівня ще далеко, але ми, в усякому разі, набираємо силу. Це заслуга Хенріка. Найдивніше, що почала збільшуватися кількість передплатників.

— Вона завжди коливається туди-сюди.

— У межах кількох сотень. Але за останні три місяці їх стало більше на три тисячі. Зростання йде досить стабільно, приблизно по двісті п’ятдесят чоловік на тиждень. Спершу я думала, що це випадковість, але нові передплатники з’являться й далі. Такого помітного збільшення накладу у нас ніколи не було. Це важливіше за доходи від реклами. І наші колишні читачі, схоже, всюди досить послідовно продовжують передплату.

— Чим це пояснюється? — спантеличено спитав Мікаель.

— Не знаю. Ніхто з нас не розуміє. Ми не проводили ніякої рекламної кампанії. Крістер цілий тиждень присвятив вибірковому дослідженню тих людей, які у нас з'являються. По-перше, це абсолютно нові передплатники. По-друге, сімдесят відсотків з них жінки, хоча звичайно сімдесят відсотків передплатників — чоловіки. По-третє, вони майже всі належать до жителів передмість, із середніми доходами і кваліфікованою роботою: вчителі, молодші керівники і чиновники.

— Бунт середнього класу проти великого капіталу?

— Не знаю. Проте якщо так триватиме й далі, склад передплатників зазнає кардинальної зміни. Два тижні тому ми проводили редакційну нараду і вирішили частково додавати в журнал новий матеріал; я хочу більше статей, присвячених профспілковим питанням, з прив’язкою до Центрального об’єднання профспілок службовців, і тому подібних, а також більше дослідницьких репортажів, наприклад про жіночі проблеми.

— Тільки обережно, не міняй надто багато, — порадив Мікаель. — Якщо у нас з’являються нові передплатники, значить, їм, очевидно, подобається журнал у його нинішньому вигляді.

До себе на вечерю Сесілія Ванґер запросила також Хенріка Ванґера, можливо, щоб його присутність не давала розмові повернути на неприємні теми. Вона приготувала печеню з дичини і подала червоне вино. Еріка з Хенріком в основному обговорювали розвиток «Міленіуму» і приплив нових передплатників, але поступово зайшла мова і про інші речі. Еріка раптом звернулася до Мікаеля і спитала, як посувається його робота.

— Я розраховую закінчити чорновий варіант сімейної хроніки приблизно за місяць і подати на суд Хенріка.

— Хроніка у дусі родини Адамс, — усміхнулася Сесілія.

— Вона включає деякі історичні аспекти, — признався Мікаель.

Сесілія покосилася на Хенріка Ванґера.

— Мікаель, насправді сімейна хроніка Хенріка не цікавить. Він хоче, щоб ти розгадав загадку зникнення Харієт.

Мікаель нічого не відповів. З самого початку їхніх стосунків із Сесілією він говорив з нею про Харієт цілком відверто. Сесілія вже здогадалася, в чому полягало його справжнє завдання, хоча він прямо в цьому не признавався. Але й Хенрікові він ніколи не розповідав про те, що обговорює цю тему із Сесілією. Густі брови Хенріка трохи зсунулись. Еріка мовчала.

— Послухай, — сказала Сесілія Хенрікові. — Я ж не зовсім тупа. Я не знаю достеменно, яка у вас з Мікаелем домовленість, але в Хедебю він через Харієт.

Хенрік хитнув головою і покосився на Мікаеля:

— Я ж говорив, що вона здатна міркувати.

Потім він звернувся до Еріки:

— Думаю, Мікаель пояснив вам, що він робить у Хедебю?

Вона кивнула.

— І думаю, ви вважаєте, що це безглузда праця. Ні, не відповідайте. Це дурна і безглузда праця. Але мені необхідно все дізнатися.

— Я не вникаю в ці справи, — дипломатично сказала Еріка.

— Звичайно, вникаєте.

Він поглянув на Мікаеля:

— Минуло вже майже півроку. Розкажи, тобі вдалося знайти що-небудь, чого ми ще не перевірили?

Мікаель уникав погляду Хенріка. Йому відразу згадалося дивне відчуття, що виникло в нього напередодні, коли він розглядав альбом. Це відчуття не відпускало його весь день, але в нього не було часу знову повернутися до фотографій. Можливо, це все його фантазії, але якась зачіпка там промайнула. Ще трохи — і він зловить вислизаючу здогадку. Нарешті він підвів очі на Хенріка Ванґера і похитав головою:

— Я не просунувся ні на йоту.

Раптом старий спрямував на нього пильний, уважний погляд. На слова Мікаеля він нічого не відповів і зрештою хитнув головою:

— Не знаю, як ви, молодь, але мені пора. Дякую за вечерю, Сесіліє. На добраніч, Еріко. Зайдіть до мене вранці перед від'їздом.

Коли Хенрік Ванґер зачинив за собою вхідні двері, в кімнаті запала мовчанка. Її порушила Сесілія:

— Мікаелю, що все це означає?

— Це означає, що Хенрік Ванґер так само чутливо вловлює чужі коливання, як сейсмограф — сейсмічні хвилі. Учора ввечері, коли ти прийшла, я розглядав фотоальбом.

— І що?

— Я щось побачив. Сам не знаю, що саме, і не можу до пуття пояснити. Воно майже набуло форми думки, але мені не вдалося її спіймати.

— Але про що ти думав?

— Навіть не знаю. А потім прийшла ти, і в мене… гм… з'явилися приємніші теми для розмірковувань.

Сесілія почервоніла. Намагаючись не зустрітися поглядом з Ерікою, вона заквапилася на кухню, щоб поставити каву.

Стояв теплий і сонячний травневий день. Зелень почала убиватися в силу, і Мікаель спіймав себе на тому, що наспівує «Цвітіння час наспів».

Еріка провела ніч в гостьовій кімнаті Хенріка Ванґера. Після вечері Мікаель запитав Сесілію, чи потрібна їй компанія, але та відповіла, що зайнята підготовкою до обговорення оцінок, а крім того, втомилася і хоче спати. Еріка поцілувала Мікаеля в щоку і рано-вранці в понеділок покинула Хедебю.

Коли Мікаель в середині березня відправився до в’язниці, ще скрізь товстим шаром лежав сніг. А зараз уже зазеленіли берези, і навколо його будиночка утворився пишний соковитий газон.

Вперше у Мікаеля з’явилася змога оглянути острів цілком. Близько восьмої ранку він пішов у садибу, щоб позичити в Анни термос, а заразом перемовитися кількома словами з Хенріком, що тільки-но встав, і взяв у нього карту острова. Особливо його цікавив будиночок Готфріда, який кілька разів згадувався в поліцейських протоколах, бо Харієт бувала там багато разів. Хенрік пояснив, що будиночок належить Мартінові Ванґеру, але всі ці роки здебільшого порожній, і лише кілька разів ним користувався хто-небудь із родичів.

Мартіна Ванґера Мікаель устиг перехопити, коли той прямував на роботу до Хедестада. Виклавши свою справу, він попросив дозволу взяти ключі. Мартін глянув на нього з веселою посмішкою:

— Гадаю, сімейна хроніка дійшла до розділу про Харієт.

— Я просто хочу розглянутися…

Мартін Ванґер попросив почекати і хутко повернувся з ключами.

— Отже, я можу туди заглянути?

— Щодо мене, то коли захочете, можете хоч поселитися там. Взагалі-то, він приємніший за місце, де ви зараз живете, хіба що розташовується на іншому кінці острова.

Мікаель зварив каву і зробив кілька бутербродів, набрав у пляшку води, засунув їжу в наплічник і перекинув його через плече. Шлях пролягав уздовж бухти, вузькою і напівзарослою доріжкою, що обходила острів з північного боку. Будиночок Готфріда був на мисі, приблизно за два кілометри від селища, і Мікаель неквапливою ходою подолав цю відстань усього за півгодини.

Мартін Ванґер був правий. Коли доріжка обігнула мис, перед Мікаелем відкрилося затоплене зеленню містечко біля самої води. Краєвид був чудовий: по ліву руч — гирло річки Хедеельвен і гостьова гавань, по праву — промислова гавань.

Здавалося дивним, що в будиночку Готфріда так ніхто і не поселився. Це була складена з просякнутих темною морилкою колод хата в сільському стилі, з черепичним дахом, зеленими віконними рамами і маленькою сонячною терасою перед входом. Проте будиночок і ділянку очевидно ніхто давно не доглядав; фарба на одвірках і лутках відлущилася, а на місці колишнього газону виросли метрові кущі. Щоб його розчистити, потрібно було деньок гарненько попрацювати косою і кущорізною пилкою.

Мікаель одімкнув двері й одгвинтив ізсередини віконниці. Колись споруда, схоже, була старим сараєм площею майже тридцять п’ять квадратних метрів. Ізсередини він був обшитий дошками і мав одну-єдину велику кімнату з широкими з обох боків од вхідних дверей вікнами, що виходили на воду. У глибині були сходи, які вели до відкритої спальної антресолі аж під дахом, що розтягнулася на півбудинку. Під сходами містилася маленька ніша з газовою плиткою, раковиною і душовою кабіною. Обстановка будинку була простою; попід довгою стіною зліва од дверей були прикручена до стіни лава, потертий письмовий стіл і металевий стелаж із полицями з тикового дерева. Трохи далі біля тієї ж стіни стояли три одежні шафи. Праворуч од дверей розташовувався круглий обідній стіл з п’ятьма стільцями, а посеред короткої стіни — коминок.

Електрики в будинку не було, зате було кілька гасових ламп. На вікні стояв старенький транзистор фірми «Ґрюндіґ» з відламаною антеною. Мікаель увімкнув його, але батареї не працювали.

Піднявшись вузькими сходами, Мікаель огледівся в «спальні»: тут виявилися двоспальне ліжко, матрац без простирадл, нічний столик і комод.

Якийсь час він присвятив оглядинам будинку. В комоді лежало лише кілька рушників і майок, що трохи тхнули цвіллю. У шафах знайшовся деякий робочий одяг, комбінезон, пара гумових чобіт, стоптані спортивні тапочки і гасовий обігрівач. У шухлядах письмового столу лежали олівці, папір, чистий блокнот для малювання, колода карт і декілька закладок для книжок.

Кухонна шафа мала посуд, кавові філіжанки, склянки, свічки, а також кілька пачок солі, пакетиків з чаєм і таке інше. В одній із шухляд кухонного столу були ножі, виделки і ложки.

Дещо із царини інтелектуальної діяльності виявилося лише на стелажі над письмовим столом. Щоб обстежити стелаж, Мікаелю довелося поставити на стіл кухонний стілець і залізти на нього. На нижній полиці лежали старі числа найрізноманітніших журналів кінця 50-х років і початку 60-х, а також збірники коміксів. Мікаель розгорнув число чоловічого журналу «Лектюр» за 1964 рік і визнав, що зображена там красуня виглядає цілком невинно.

На полицях було розставлено з півсотні книжок. Приблизно половину становили детективи в м’яких палітурках із серії «Манхеттенської»: Міккі Спіллейн з назвами на кшталт «Не чекай милості» і класичними обкладинками Бертіля Хегланда. Мікаель знайшов також з півдюжини книжок із серії «Кітті», декілька книжок Енід Блайтон і детективи Сівара Альрюда. Він усміхнувся давнім знайомим. Три книги Астрід Ліндґрен: «Ми всі з Бюллербю», «Калле Блумквіст і Расмус» та «Пеппі Довга-панчоха». На верхній полиці стояли: книжка про короткохвильове радіо, дві книги з астрономії, довідник про птахів, книга під назвою «Імперія зла» про Радянський Союз, книга про фінську зимову війну, катехізис Лютера, Псалтир і Біблія.

Мікаель розгорнув Біблію і прочитав на внутрішньому боці палітурки: «Харієт Ванґер, 12/5 1963». Конфірмаційна Біблія Харієт. Він спохмурнів і поставив книгу на місце.

Відразу за будинком була дровітня, в якій також зберігався різний інвентар: коса, граблі, молоток, коробка з купою різних цвяхів, рубанки, пилка й інші інструменти. Нужник розташовувався в лісі, метрів за двадцять на схід. Мікаель трохи походив навколо і повернувся в будинок. Витягши стілець на терасу, він усівся і налив з термоса кави, потім запалив сигарету і став крізь пелену зеленого пагіння видивлятися на бухту Хедестада.

Будиночок Готфріда виявився значно скромнішим, ніж він гадав. Отож, сюди перебрався батько Харієт і Мартіна, коли в кінці 50-х років їхній з Ізабеллою шлюб став розпадатися. Тут він жив і спивався. А потім потонув десь внизу, коло пристані, маючи високий вміст алкоголю в крові. Влітку в будиночку, мабуть, жилося комфортно, та коли температура починала наближатися до нуля, напевно ставало вогко і паршиво. За словами Хенріка, Готфрід продовжував працювати і далі в концерні — з перервами на періоди запоїв — аж до 1964 року. Те, що, більш чи менш постійно мешкаючи в будиночку, він примудрявся, проте, з’являтися на роботі свіжопоголеним, умитим, у піджаку і при краватці, все-таки свідчило про певну самодисципліну.

В той же час Харієт Ванґер бувала тут так часто, що це місце оглядали серед перших. Хенрік розповідав, що в останній рік Харієт часто приходила сюди у вихідні або під час канікул, щоб ніхто її не турбував. Останнього літа вона прожила тут кілька місяців, хоч і з’являлася в селищі щодня. Тут у неї протягом шести тижнів гостювала подруга Аніта Ванґер, сестра Сесілії Ванґер.

Що ж вона тут поробляла на самоті? Збірники коміксів і романи з серії «Кітті» говорили самі за себе. Можливо, їй належав блокнот для малювання. Проте тут була і її Біблія.

Може, вона хотіла бути ближче до потонулого батька, — їй потрібно було пережити горе? Невже все пояснюється так просто? Чи справа в її релігійних схильностях? Будиночок примітивний і аскетичний; може, вона уявляла, що живе в монастирі?

Мікаель хотів пройтися понад берегом на південний схід, але там було так багато ущелин і кущів ялівцю, що місцевість виявилася непрохідною. Він повернувся до будиночка і пройшов трохи в бік Хедебю. Судячи з карти, через ліс мала б вести стежка до чогось, що мало назву Укріплення, і за двадцять хвилин він її таки відшукав.

Укріплення виявилося рештками берегових оборонних споруджень часів Другої світової війни — тут були бетонні бункери з траншеями, розкидані навколо командного пункту, суціль зарослі густим лісом.

На галявині біля моря виднівся човновий сарай, і Мікаель пройшов до нього стежкою. Біля сараю виявилися уламки катера фірми «Петерссон». Повернувшись назад до Укріплення, Мікаель попростував доріжкою, яка привела його до огорожі, — він підійшов до господарства Естергорд із заднього боку.

Далі звивиста стежка крізь ліс провела його вздовж поля, що належало тому ж господарству. Вона виявилася важкопрохідною і деінде пролягала такими багнистими місцями, що йому доводилося їх обходити. Врешті-решт він дістався до торфяного болота із сараєм. Схоже, стежка тут кінчалася, хоча Мікаель був усього за сотню метрів од дороги на Естергорд.

По той бік дороги височіла гора Сьодерберґет. Він піднявся крутим схилом, а останній шматок шляху йому навіть довелося видиратися. Гору вивершувала майже прямовисна скеля, повернена до води. Звідтіль Мікаель пішов гірським хребтом назад у Хедебю. Над селищем він зупинився і помилувався видом на стару рибацьку гавань, церкву і власний будиночок, потім усівся на скелі і вилив у філіжанку решту теплої кави.

Мікаель гадки не мав, навіщо він в Хедебю, але цей краєвид йому подобався.

Сесілія Ванґер трималася від нього на відстані, і Мікаелю не хотілося їй нав’язуватися, але через тиждень він усе-таки пішов і постукав до неї. Вона впустила його і поставила каву.

— Ти, мабуть, вважаєш мене дуже смішною п’ятдесятишестилітньою поважною вчителькою, котра поводиться як дівчисько.

— Сесіліє, ти доросла людина і маєш право чинити, як хочеш.

— Я знаю. Тому я вирішила припинити з тобою зустрічатися. Мені не витримати того, що…

— Ти не зобов’язана мені нічого пояснювати. Я сподіваюся, ми і далі друзі.

— Мені дуже хочеться, щоб ми залишалися друзями. Але зв’язку з тобою я не витримаю. Із зв’язками в мене завжди виходило кепсько. Мені треба, мабуть, трохи побути самій.

Розділ 16

Після шести місяців марних роздумів у справі Харієт Ванґер намітилося зрушення. Протягом кількох днів першого тижня червня Мікаель знайшов три абсолютно нових шматочки мозаїки. Виявлення двох із них було його власною заслугою, а з третім йому допомогли.

Після від’їзду Еріки він розгорнув альбом і кілька годин розглядав фотографію за фотографією, намагаючись зрозуміти, що ж тоді привернуло його увагу. Під кінець він відклав альбом убік і став працювати далі над сімейною хронікою.

У перших числах червня Мікаель поїхав до Хедестада. Він сидів, роздумуючи про щось інше, коли автобус повернув на Йєрнвегсґатан, і раптом зрозумів, що саме останнім часом визрівало у нього в голові. Ця думка вразила його як грім серед ясного неба. Уклякнувши з несподіванки, Мікаель проїхав до кінцевої зупинки біля вокзалу і, не виходячи з автобуса, відправився назад у Хедебю, щоб перевірити, чи не помиляється він.

Йому потрібний був найперший знімок в альбомі.

Остання фотографія Харієт Ванґер, зроблена того фатального дня в Хедестаді, на Йєрнвегсґатан, коли дівчина дивилася на карнавальну ходу дитячого свята.

Цей знімок був в альбомі єдиним у своєму роді. Він один приблизно із ста вісімдесяти не був пов’язаний з аварією на мосту і потрапив до альбому просто тому, що належав до того ж дня. Увага Мікаеля і, напевно, всіх його попередників, що вивчали ці сторінки, була звернена на людей та деталі знімків з моста, а зображення святкового натовпу в Хедестаді, зроблені за кілька годин до вирішальних подій, нічого драматичного не мали.

Хенрік Ванґер, очевидно, розглядав цю фотографію тисячу разів, побиваючись, що більше ніколи не побачить Харієт. Йому, мабуть, було досадно, що знімок зроблено з такої далекої відстані і що дівчина опинилася на ньому лише однією з багатьох.

Проте Мікаеля зачепило не це.

Фотограф знімав з другого боку вулиці, можливо, з вікна другого поверху. Об'єктив вихопив кабіну і частину кузова однієї з вантажівок колони. У кузові стояли дівчата в блискучих купальниках і шовкових шароварах і кидали в публіку цукерки. Дехто з них, схоже, танцював. Перед вантажівкою вистрибували троє клоунів.

Харієт стояла в першому ряду публіки, на хіднику. Поряд з нею були три однокласниці, а навколо них товпилося не менше сотні інших жителів Хедестада.

Ця картинка і застрягла у Мікаеля в підсвідомості і зненацька спливла, коли автобус проїздив те саме місце, яке він бачив на знімку.

Публіка поводилася, як і личить у таких випадках. Погляди глядачів на матчах завжди слідкують за тенісним м’ячиком або за хокейною шайбою. Люди на лівому краї фотографії дивились на клоунів прямо перед собою. Погляди тих, що стояли ближче до вантажівки, зосередилися на кузові з напівоголеними дівчатами. На обличчях у натовпі читалося захоплення, діти показували пальцями, дехто сміявся, усі здавались веселими.

Усі, крім однієї людини.

Харієт Ванґер дивилась убік. Її однокласниці й усі решта навколо роздивлялися клоунів, але Харієт повернула обличчя градусів на тридцять або тридцять п’ять праворуч. Її погляд, здавалося, прикипів до чогось на тому боці вулиці, що було вже за нижнім лівим кутом фотографії.

Мікаель дістав лупу і спробував розгледіти деталі. Знімок було зроблено з дуже далекої відстані, аби стверджувати напевно, проте, на відміну від решти облич поблизу, обличчя Харієт радості не виявляло. Її губи були стиснуті у вузьку смужку, очі широко розплющені, руки безсило звисали.

У неї був переляканий вигляд. Переляканий або сердитий.

Мікаель вийняв фотографію з альбому, сунув у пластиковий конверт і наступним автобусом знову поїхав до Хедестада. На Йєрнвегсґатан він вийшов і став приблизно на тому ж місці, звідкіль, очевидячки, було зроблено знімок. У ті часи тут закінчувався центр Хедестада. Тут був двоповерховий дерев’яний будинок, у якому містилися магазин відео і «Бутик чоловічого модного одягу Сундстрьома», заснований, згідно з табличкою біля входу, в 1932 році. Мікаель зайшов у бутик і відразу відзначив, що він розміщується на двох рівнях — кручені сходи вели на другий поверх.

На верхньому майданчику кручених сходів були два вікна, що виходили на вулицю. Ось тут і стояв того дня фотограф.

— Я можу вам чимось допомогти? — спитав немолодий продавець, коли Мікаель дістав конверт з фотографією.

Народу в магазині майже не було.

— Мені б, власне, хотілося тільки подивитися, звідкіль зроблено цей знімок. Можна, я на секунду відчиню вікно?

Діставши дозвіл, Мікаель відхилив стулку, тримаючи перед собою фотографію. Звідси йому було чудово видно місце, де колись стояла Харієт Ванґер. Один з двох дерев’яних будинків, що виднілися за нею, до цього часу зник, його місце зайняв чотирикутний цегляний дім. У тому, що зберігся, дерев’яному будинку в 1966 році торгували канцелярським приладдям; тепер же там розмістилася крамниця продуктів здорового харчування і солярій. Мікаель зачинив вікно і вибачився за завданий клопіт.

Вийшовши на вулицю, він став на те місце, де тоді стояла Харієт. Вікно бутика і двері солярію правили йому за зручні орієнтири. Мікаель повернув голову так само, як Харієт на фотографії. Виходило, що вона дивилася на ріг будинку, де містився «Бутик Сундстрьома». Звичайнісінький ріг будинку, за який іде поперечна вулиця.

«Що ж ти там побачила, Харієт?» — подумки питав він.

Мікаель сховав фотографію в сумку, що висіла на плечі, дійшов до привокзального парку, сів у кафе під відкритим небом і замовив каву латте. Він раптом відчув, що подія його дуже приголомшила.

Англійською це називається «New evidence»,[44] що звучить дещо інакше, ніж шведський вислів «нові речові докази». Він раптом побачив щось нове, на що не звернув увагу ніхто з тих, хто проводив розслідування і топтався на одному місці протягом тридцяти семи років.

Проблема полягала лише в тому, що він не був певен у тому, наскільки цінне його відкриття, а проте йому воно здавалося важливим.

Той вересневий день, коли пропала Харієт, був винятковим з кількох поглядів. У Хедестаді проходило свято, і на вулиці либонь висипало кілька тисяч людей, від молоді до стариків. У Хедебю, на острові, зібралися на щорічну зустріч родичі. Вже ці дві події для більшості жителів околиць порушили звичний ритм життя. На довершення всього на мосту сталась аварія з автоцистерною і заступила все решту.

Інспектор Морелль, Хенрік Ванґер та всі інші, хто розмірковував над зникненням Харієт, зосередили увагу на подіях на острові. Морелль навіть записав, що не міг позбутися підозри, ніби аварія і зникнення Харієт мали якийсь взаємозв'язок. Мікаель тут же сповнився віри, що Морелль даремно мав ці підозри.

Події почали розгортатися не на острові, а в Хедестаді, за кілька годин до аварії. Харієт Ванґер побачила на вулиці когось або щось, про що захотіла негайно повідати Хенріку Ванґеру, в якого, на жаль, не знайшлося часу з нею поговорити. Потім сталося лихо на мосту. І тоді вбивця завдав свого удару.

Мікаель зробив паузу. Він уперше усвідомлено сформулював припущення, що Харієт убили. Він завагався, проте швидко зрозумів, що нарешті почав поділяти переконання Хенріка Ванґера. Харієт мертва, і тепер він шукає вбивцю.

Він знову звернувся до документів величезної справи. Серед інформації, відображеної на тисячах сторінок, лише мізерна частина стосувалася годин, проведених Харієт у Хедестаді. Вона була там разом з трьома однокласницями, кожну з яких детально допитали про їхні спостереження. Того дня вони зустрілися біля привокзального парку о дев’ятій годині ранку. Одній з дівчат потрібно було купити джинси, і решта склали їй компанію. Вони випили каву в ресторані універмагу «ЕПА», а потім пішли на стадіон, де, прогулюючись між павільйонами луна-парку і ставками, зустрілися з іншими однокласниками. Після дванадцятої вони рушили назад до центру міста, щоб подивитися карнавальну ходу дитячого свята. Незадовго до другої години пополудні Харієт раптом сказала, що їй треба їхати додому, і розсталася з компанією на автобусній зупинці біля Йєрнвегсґатан.

Ніхто з подруг нічого незвичайного не помітив. Одна з них, Інґер Стенберґ, була та сама дівчина, яка відзначала «байдужість» Харієт в останній рік. За словами Інґер, протягом того дня Харієт, як завжди, мовчала і загалом просто ходила за іншими.

Інспектор Морелль опитав усіх людей, що зустрічалися з Харієт фатального дня, навіть якщо вони лише привіталися з нею на святі. Коли вона зникла і почалися пошуки, її фотографію надрукували в місцевій газеті. Багато жителів Хедестада зв'язувалися з поліцією, повідомляючи, що ніби бачили її того дня, але ніхто з них не помітив нічого незвичайного.

Мікаель цілий вечір обдумував, як ліпше розвивати щойно виниклу ідею. Наступного ранку він пішов до Хенріка Ванґера і застав його за сніданком.

— Ви говорили, що сім'я Ванґер як і раніше має найбезпосередніше відношення до «Хедестадс-курірен».

— Вірно.

— Мені треба дістати доступ до фотоархіву газети за шістдесят шостий рік.

Хенрік Ванґер поставив на стіл горнятко з молоком і витер верхню губу.

— Мікаелю, що ти виявив?

Мікаель подивився старому в очі:

— Нічого конкретного. Але я підозрюю, що ми могли неправильно тлумачити хід подій.

Він показав фотографію і розповів про свої висновки. Хенрік Ванґер надовго замовк.

— Якщо я маю рацію, то треба зосередити увагу на тому, що сталося того дня в Хедестаді, а не замикатися на подіях, що відбувались на острові, — сказав Мікаель. — Не знаю, як краще за це взятися після стількох літ, але під час свята напевно було зроблено багато знімків, які ніколи не публікувалися. От на них я й хочу поглянути.

З телефону, що висів на стіні кухні, Хенрік Ванґер подзвонив Мартінові Ванґеру, пояснив, у чому річ, і запитав, хто тепер відповідає в газеті за ілюстрації. Протягом десяти хвилин потрібних людей було знайдено і дозвіл отримано.

Керівника фотовідділу «Хедестадс-курірен» звали Мадлен Блумберґ, чи просто Майя, і їй було років шістдесят. За багато літ роботи в галузі, де фотографування як і раніше вважалося прерогативою чоловіків, жінку на цій посаді Мікаель зустрів уперше.

З нагоди суботи редакція не працювала, але виявилося, що Майя Блумберґ живе всього за п’ять хвилин ходу і вже чекає на Мікаеля біля входу. Вона присвятила газеті «Хедестадскурірен» більшу частину життя. Починала в 1964 році коректором, потім перейшла в копіювальники і не один рік провела в темній кімнаті. Паралельно з цим її періодично відряджали знімати, коли бракувало штатних фотографів. Згодом вона дістала посаду редактора, а коли старий начальник пішов на пенсію, її зробили керівником усього фотовідділу. Надто великим господарство, яким вона керувала, не було: незважаючи на те що десять років тому до її відділу долучили відділ реклами, він і тепер складався всього з шести чоловік, які по черзі виконували всю необхідну роботу.

Мікаель поцікавився, за яким принципом організовано фотоархів.

— Правду кажучи, він дещо безладний. З того часу, як у нас з’явилися комп’ютери і цифрові знімки, архів зберігається на CD-дисках. У нас був практикант, який сканував найбільш важливі старі фотографії, але встиг опрацювати лише невеликий відсоток від усіх занесених до каталогу архіву знімків. Старі фотографії розсортовані за датами в папках з негативами. Вони або тут, у редакції, або в сховищі на горищі.

— Мене цікавлять фотографії ходи з дитячого свята шістдесят шостого року, а також усі знімки, зроблені того тижня.

Майя Блумберґ подивилася на Мікаеля вивчаючим поглядом:

— Значить, потрібний той тиждень, коли пропала Харієт Ванґер?

— Вам знайома ця історія?

— Пропрацювати все життя в «Хедестадс-курірен» і не знати про неї неможливо, а коли Мартін Ванґер телефонує мені рано-вранці вихідного дня, я, звичайно, роблю висновки. Я в шістдесятих роках читала коректуру статей, які були написані про цю справу. Чому ви копирсаєтеся в цій історії? З’явилося щось нове?

Майя Блумберґ вочевидь мала нюх на новини. Мікаель з посмішкою похитав головою і виклав свою «легенду»:

— Ні, і я сумніваюся, що ми коли-небудь дістанемо відповідь на питання, що з нею трапилося. Ми не дуже це афішуємо, але я просто пишу біографію Хенріка Ванґера. Історія про зникнення Харієт — окрема тема, але обійти її мовчанкою навряд чи можливо. Я шукаю знімки, що ілюструють той день, де є Харієт і її подруги.

На обличчі Майї Блумберґ читався сумнів, але сказане звучало переконливо, і вона не знайшла причин йому не вірити.

Газетний фотограф у середньому знімає від двох до десяти плівок на день. Під час значних заходів ця кількість легко може подвоюватись. На кожній плівці — тридцять шість негативів; отже, в газеті нерідко назбирується за день понад триста знімків, з яких публікуються лише одиниці. У дисциплінованих редакціях плівки розрізають і вкладають негативи у спеціальні кишеньки, по шість штук у кожну. Одна плівка займає приблизно сторінку папки для негативів, а в папку поміщається близько ста десяти плівок, разом за рік виходить від двадцяти до тридцяти папок. Із плином літ їх назбирується божевільна кількість; у більшості випадків ці матеріали не мають ніякої комерційної цінності, але поступово перестають поміщатися на редакційних полицях. Разом з тим кожен фотограф і відділ фотографії твердо переконані в тому, що знімки є історичними документами надзвичайної ваги, і тому нічого не викидають.

Газета «Хедестадс-курірен» була заснована 1922 року, і фотовідділ існував у ній з 1937 року. Горищне сховище газети мало близько тисячі двохсот папок з негативами, розсортованих за датами. Знімки за вересень 1966 року містилися в чотирьох дешевих картонних папках.

— Як ми зробимо? — спитав Мікаель. — Мені б треба сидіти за столом з підсвічуванням і мати змогу копіювати те, що здасться цікавим.

— Темної кімнати у нас більше немає. Тепер усе сканується. Ви вмієте користуватися сканером для негативів?

— Так, мені доводилося працювати з фотографіями, і в мене самого є сканер «Агфа» для негативів. Я часто користуюся «Фотошопом».

— Значить, ви використовуєте те саме устаткування, що й ми.

Майя Блумберґ швидко провела для Мікаеля екскурсію їх маленькою редакцією, виділила йому місце за столом з підсвічуванням і ввімкнула комп'ютер та сканер. Вона також показала, де стоїть кавовий автомат. Вони домовилися, що Мікаель працюватиме самостійно, але обов'язково зателефонує Майї, коли збереться йти, щоб вона прийшла, замкнула редакцію та увімкнула сигналізацію. Потім вона покинула Мікаеля, весело побажавши «приємно провести час».

Щоб проглянути папки, Мікаелю знадобилося кілька годин. У період, що цікавив його, в газеті працювали двоє фотографів. У потрібний Мікаелю день зйомку проводив Курт Нюлунд, з яким він взагалі-то був знайомий. У 1966 році Куртові Нюлунду було близько двадцяти років. Згодом він переїхав до Стокгольма і став визнаним професіоналом, що працював як незалежним фотографом, так і співробітником фотоагенції «Пресенс більд» у Марієберґу. У 90-х роках їхні шляхи не раз перетиналися, коли «Міленіум» купував у «Пресенс більд» фотографії. Мікаель запам'ятав його як худого, з першими ознаками лисіння чоловіка. Курт Нюлунд користувався плівкою для денного світла, яка була достатньо дрібнозернистою, і її любили багато фоторепортерів.

Діставши аркуш з роботами юного Нюлунда і помістивши його на стіл з підсвічуванням, Мікаель почав за допомогою лупи вивчати негатив за негативом. Читання негативів — це мистецтво, що потребує певних навичок, а Мікаель таких навичок не мав. Він зрозумів, що для того, щоб визначити, чи мають знімки яку-небудь цінну інформацію, йому доведеться сканувати кожну фотографію, а потім розглядати їх на екрані комп’ютера. Це забрало б хтозна-скільки часу. Тому він вирішив спочатку приблизно прикинути, які знімки можуть бути цікавими.

Мікаель почав вибирати всі знімки, зроблені на місці аварії. Він переконався в тому, що папка Хенріка Ванґера із ста вісімдесятьма фотографіями включала не все: той, хто робив Хенріку копії — можливо, це був сам Нюлунд, — відбракував близько тридцяти знімків, що були нерізкими або поганої якості і вважались непридатними для публікації. Від’єднавши редакційний комп’ютер, Мікаель підключив сканер до свого ноутбука. На сканування решти знімків у нього пішло дві години.

Одна фотографія його відразу зацікавила. Десь у проміжку між 15.10 і 15.15,у той самий момент, коли зникла Харієт, хтось відчинив вікно в її кімнаті, і Хенрік Ванґер марно намагався з’ясувати, хто ж це був. І ось на екрані комп’ютера раптом постала фотографія, знята, очевидно, саме тієї миті, коли вікно відчиняли. На ній було видно фігуру й обличчя, правда, не в фокусі. Мікаель вирішив відкласти аналіз знімка доти, доки не перемістить у комп’ютер всі фотографії.

У наступні години Мікаель роздивлявся знімки з дитячого свята. Курт Нюлунд зняв шість плівок, в цілому близько двохсот кадрів. На них була нескінченна вервечка знімків дітлахів з кульками, дорослих, юрб навколо торговців хот-догами, самої ходи, місцевого артиста на сцені і роздачі якихось призів.

Під кінець Мікаель вирішив сканувати все. Через шість годин у нього вийшла папка з дев’ятьма десятками фотографій. Стало ясно, що до редакції все одно доведеться навідатися ще раз. Близько дев'ятої вечора він зателефонував Майї Блумберґ, подякував їй і поїхав додому на острів.

Повернувся він у неділю, о дев'ятій ранку. Коли Майя Блумберґ впускала його, редакція була як і раніше порожня. Мікаель зовсім забув про те, що зараз Трійця і газета має вийти тільки у вівторок. Йому знову дозволили зайняти той самий робочий стіл, що й напередодні, і він увесь день присвятив скануванню. До шостої години вечора йому залишалося опрацювати близько сорока знімків з Дитячого дня. Проглянувши негативи, Мікаель вирішив, що великі плани милих хлоп'ячих облич чи знімки виступаючого на сцені артиста для його цілей інтересу не становлять. Зате він відсканував те, що відбувалося на вулиці і скупчення народу.

Другого дня Трійці Мікаель вивчав новий ілюстративний матеріал. Він зробив два відкриття: перше його неприємно здивувало, а друге змусило пульс битися частіше.

Першим відкриттям стало обличчя у вікні Харієт Ванґер. Знімок мав деяку нечіткість зображення, і тому його не включили до початкового зібрання. Фотограф стояв на пагорбі біля церкви і знімав міст. На задньому плані виднілися будинки. Мікаель обрізав фотографію так, що залишилося тільки цікаве для нього вікно, і став експериментувати, змінюючи контрастність і збільшуючи різкість доти, доки не вибрав максимально якісний, на його думку, варіант.

У результаті вийшов зернистий знімок з мінімальним затемненням, що показував чотирикутне вікно, фіранку, частину руки і нечіткий півмісяць обличчя, що виднілося всередині кімнати.

Мікаель зміг пересвідчитися, що це була не Харієт Ванґер, яка мала синяво-чорне волосся, а хтось світловолосий.

Він переконався також, що розпізнає темніші фрагменти на місці очей, носа і рота, але надати чіткості рисам обличчя виявилося неможливим. Проте він не сумнівався, що бачить жінку; світла пляма тягнулася від обличчя до рівня плечей, указуючи на розпущене жіноче волосся. До того ж ця особа була вдягнена в щось світле.

Мікаель прикинув зріст загадкової фігури порівняно з вікном; отже, це була жінка заввишки приблизно 170 сантиметрів.

Проглянувши в комп’ютері решту фотографій з місця аварії, він зміг зробити висновок, що одна людина дуже добре підходить під складений ним опис — двадцятилітня Сесілія Ванґер.

Курт Нюлунд зробив загалом вісімнадцять знімків з вікна бутика Сундстрьома. Харієт Ванґер було видно на сімнадцяти з них.

У компанії однокласниць вона підійшла до Йєрнвегсґатан якраз у той момент, коли Курт Нюлунд почав знімати. Мікаель прикинув, що зйомка тривала хвилин п’ять. На першій фотографії Харієт з подругами йшла вулицею у напрямку до фотографа. На знімках з другого по сьомий дівчата стояли нерухомо, дивлячись на ходу. Потім вони перемістилися вулицею метрів на шість. На останній фотографії, можливо знятій трохи пізніше, всієї групи вже не було.

Мікаель зробив серію зображень, на яких він обрізав портрет Харієт до пояса, і опрацював їх так, щоб дістати найкращу контрастність. Помістивши знімки в окрему лапку, він відкрив програму «Графік конвертер» і запустив слайд-шоу. Вийшов фрагментарний німий фільм, у якому кожен знімок демонструвався дві секунди.

Харієт з’являється, знімок у профіль — зупиняється і дивиться уздовж вулиці — повертається обличчям до вулиці — відкриває рот, аби сказати щось подрузі, — сміється — торкається вуха лівою рукою — посміхається… Зненацька у Харієт робиться здивований вигляд, обличчя розвернене градусів на двадцять уліво від фотоапарата. Дівчина широко розплющує очі і перестає посміхатись, губи стискаються у вузьку риску. Харієт удивляється. На її обличчі читається… що? Смуток, зворушення, злість? Харієт опускає погляд. Зникає.

Мікаель раз у раз прокручував своє слайд-шоу.

Знімки з усією очевидністю підтверджували вибудувану ним теорію. На Йєрнвегсґатан у Хедестаді щось сталося. Все виходило дуже логічно.

Вона бачить щось — когось — на тому боці вулиці. Вона приголомшена. Потім прямує до Хенріка Ванґера для особистої розмови, з якої нічого не виходить. Після цього вона безслідно зникає.

Щось того дня трапилося. Але що саме, знімки не пояснювали.

О другій годині ночі проти вівторка Мікаель, зваривши каву і зробивши бутерброди, сів на кухонний диван. Він був пригнічений і разом з тим збуджений. Усупереч власним очікуванням, він відкрив нові обставини. Щоправда, вони лише кидали несподіване світло на розгортання подій, але ні на міліметр не наближали його до розгадки.

Він глибоко задумався про те, яку роль у цій драмі зіграла Сесілія Ванґер. Хенрік Ванґер, незважаючи на особи, ретельно досліджував, що робили протягом дня всі вплутані в цю історію, і Сесілія не стала винятком. У 1966 році вона жила в Уппсалі, але за два дні до злощасної суботи приїхала в Хедестад. Зупинилася Сесілія в гостьовій кімнаті у Ізабелли Ванґер. Вона стверджувала, що, можливо, рано-вранці і бачила Харієт, але не розмовляла з нею. В суботу вона їздила до Хедестада в справах. Харієт там вона не зустрічала і повернулася на острів близько години пополудні, приблизно в той час, коли Курт Нюлунд провадив зйомку на Йєрнвегсґатан. Сесілія переодягнулась і близько другої допомагала накривати столи для обіду.

Для алібі це було слабкувато. Час кожного разу вказувався приблизно, особливо щодо її повернення на острів, проте Хенрік Ванґер не знайшов ніякого приводу запідозрити її у брехні. Сесілія належала до найулюбленіших Хенрікових родичів. Крім того, вона була коханкою Мікаеля. Тому йому було важко зберігати об’єктивність і майже неможливо уявити собі її в ролі вбивці.

Тепер же забракований раніше знімок викривав її у брехні — всупереч власним твердженням, до кімнати Харієт вона заходила. Мікаель намагався визначити, що це могло значити.

«Якщо ти збрехала в цьому, то в чому ти збрехала ще?» — подумки запитував він її.

Мікаель узагальнив у думці все, що було відомо йому про Сесілію. Вона справляла враження дуже замкнутої людини, що несе тягар свого минулого, внаслідок чого вона жила сама, не мала сексуального життя і важко сходилася з людьми. Вона нікого не підпускала до себе близько, а коли одного разу, піддавшись пориванню, дала волю почуттям і кинулася на шию чоловікові, то вибрала Мікаеля — чужака, що опинився тут на якийсь час. Потім Сесілія захотіла порвати з ним, позаяк не може жити з думкою, що він так само раптово зникне з її життя. За припущеннями Мікаеля, його майбутній від’їзд і зумовив її вибір: якщо він тут ненадовго, вона може не боятися, що він якось круто змінить її життя. Мікаель зітхнув і кинув займатися психоаналізом.

Друге відкриття він зробив глупої півночі. Ключем до розгадки — в цьому він не сумнівався — було те, що побачила Харієт у Хедестаді на Йєрнвегсґатан. Але щоб дізнатися, що це було, йому довелося б винайти машину часу, стати позаду Харієт і подивитися через її плече.

Дійшовши до цієї думки, Мікаель ляснув себе по лобі і кинувся назад до ноутбука. Він вивів на екран необрізані знімки, що мали відношення до Йєрнвегсґатан, подивився і… ось воно!

Позаду Харієт Ванґер, приблизно на метр праворуч від неї, стояла молода пара: чоловік у смугастому светрі і жінка в світлій куртці. Вона тримала в руці фотоапарат. Збільшивши знімок, Мікаель побачив, що це, схоже, «Кодак»-автомат з убудованим спалахом — дешевий апарат для відпускників, що не вміють фотографувати.

Жінка тримала апарат на рівні підборіддя. Потім підняла його і сфотографувала клоунів саме в той момент, коли Харієт змінилася на виду.

Мікаель порівняв положення апарата з напрямом погляду Харієт. Жінка знімала практично те, на що дивилася Харієт.

Раптом Мікаель відчув, що в нього дуже гупає в скронях. Він відкинувся на спинку стільця і витягнув з нагрудної кишені пачку сигарет.

Хтось зняв саме те, що він так хоче побачити.

Але як дізнатися, хто ця жінка? Як роздобути зроблені нею фотографії? Чи проявляли взагалі цю плівку і чи зберігся у такому разі цей знімок?

Мікаель відкрив папку із знімками натовпу на святі. У наступну годину він збільшував кожну фотографію і вдивлявся в кожен квадратний сантиметр. Тільки на останньому знімку він знову побачив ту пару. Курт Нюлунд сфотографував іншого клоуна, з кульками в руці, який зі сміхом позував перед камерою. Зйомка велася на стоянці біля входу на стадіон, де проходило свято. Був, напевне, початок другої — потім Нюлунда сповістили про аварію на мосту, і він припинив роботу на святі.

Жінка була майже зовсім затулена, та зате виразно виднівся профіль чоловіка в смугастому светрі. Він тримав у руці ключі і схилився, щоб відкрити дверцята машини. Фокус наводився на клоуна на передньому плані, і машина вийшла трохи розмитою. Номерний знак був частково прихований, але починався на «АСЗ» плюс щось іще.

У 60-ті роки номерні знаки починалися з літери, що позначала лен, і в дитинстві Мікаель навчився розпізнавати, звідки приїхала машина. На «АСЗ» починалися номери Вестерботтена.[45]

Потім Мікаель помітив дещо інше. На задньому склі була якась наліпка. Він збільшив масштаб, але текст геть розплився.

Мікаель вирізав наліпку і довго морочився з контрастністю й різкістю. Він як і раніше не міг прочитати текст, але намагався в розпливчастих лініях угадати, які літери там можуть бути. Багато літер були оманливо схожі. «О» легко плуталося з «D», а «В» було схожим на «Е» та деякі інші. Повозившись із папером і ручкою і виключивши деякі літери, він дістав незрозумілий текст.

Мікаель удивлявся в картинку, доки очі не почали сльозитись. І раптом ясно побачив текст:

Далі йшли дрібні значки, що зовсім не читалися, але, очевидно, були номером телефону.

Розділ 17

Третім шматочком мозаїки він був зобов’язаний допомозі з абсолютно несподіваного боку.

Пропрацювавши всю ніч з фотографіями, Мікаель проспав важким сном до середини дня. Прокинувся він з невиразним головним болем, прийняв душ і подався снідати до «Кафе Сусанни». Зібратися з думками вдавалося через силу. Треба було б сходити до Хенріка Ванґера і доповісти про свої відкриття. Проте замість цього він пішов і подзвонив у двері Сесілії Ванґер. Йому хотілося запитати в неї, що вона робила в кімнаті Харієт і чому збрехала, ніби туди не заходила.

Ніхто не відчинив.

Мікаель уже зібрався йти, аж тут почув голос:

— Твоєї шльондри немає вдома.

Голлум вибрався зі свого лігва. Він виявився високим, майже два метри зростом, правда, його так зігнуло від віку, що очі тепер були на рівні очей Мікаеля. Всю шкіру вкривали темні пігментні плями. Він стояв у коричневому халаті, надітому поверх піжами, і спирався на ціпок. Типовий голлівудський лихий старий.

— Що ви сказали?

— Я сказав, що твоєї шльондри немає вдома.

Мікаель підійшов так близько, що майже ткнувся носом у Харальда Ванґера.

— Ти говориш про свою власну дочку, брудна свинюка.

— Це не я швендяю сюди ночами, — відповів Харальд Ванґер, посміхаючись беззубим ротом.

Від нього неприємно тхнуло. Мікаель обійшов його і, не обертаючись, рушив далі.

Хенріка Ванґера він застав у кабінеті.

— Я тільки що зустрів вашого брата, — сказав Мікаель з погано приховуваною злістю.

— Харальда? Он як… Значить, він наважився вистромити носа. Він проробляє це разок-другий на рік.

— Він виник, коли я дзвонив у двері Сесілії. І сказав, цитую: «Твоєї шльондри немає вдома». Кінець цитати.

— Це цілком у дусі Харальда, — спокійно відповів Хенрік Ванґер.

— Він назвав власну дочку шльондрою.

— Він так її називає вже багато років. Тому вони і не розмовляють.

— Чому?

— Сесілія втратила невинність, коли їй був двадцять один рік. Це сталося тут, у Хедестаді, після роману, який у неї трапився влітку, через рік після зникнення Харієт.

— І що з цього?

— Чоловіка, якого вона кохала, звали Петер Самуельссон, і він працював молодшим економістом на нашому підприємстві. Тямущий хлопак. Зараз служить в компанії «АВВ». Коли б вона була моєю дочкою, я б ухопився за можливість дістати такого в зяті. Але в нього був деякий мінус.

— Тільки не кажіть, що це те, про що я подумав.

— Харальд зміряв його голову, чи перевірив його родовід, чи щось подібне і виявив, що він на чверть єврей.

— Господи Боже!

— Відтоді він називає її шльондрою.

— Він знав, що ми з Сесілією…

— Про це, мабуть, знає все селище, окрім хіба що Ізабелли, позаяк ніхто, будучи при повному розумі, не стане їй нічого розповідати, а в неї, слава Богу, є одна приємна властивість — вона засинає близько восьмої вечора. Харальд, очевидно, стежить за кожним твоїм кроком.

Мікаель сів, вигляд у нього був досить пришелепкуватий.

— Ви хочете сказати, що всім відомо…

— Звичайно.

— А ви не проти?

— Дорогий Мікаелю, мене це абсолютно не стосується.

— Де Сесілія?

— Навчальний рік закінчився. Вона в суботу полетіла до Лондона, щоб навідати сестру, а потім поїде у відпустку до… гм, здається, до Флориди. Повернеться приблизно за місяць.

Мікаель відчув себе ще більш пришелепкуватим.

— Ми начебто зробили перерву в наших стосунках.

— Розумію, але це як і раніше не моя справа. Як посувається робота?

Мікаель налив собі каву з термоса, що стояв на столі, і поглянув на старого:

— Я знайшов новий матеріал і думаю, мені треба позичити в кого-небудь машину.

Про свої висновки Мікаель розповідав досить довго. Діставши із сумки ноутбук, він запустив слайд-шоу, що давало змогу побачити Харієт на Йєрнвегсґатан та її реакцію. Він показав також, як виявив глядачів із туристським фотоапаратом та їхню машину з наліпкою деревообробної фабрики в Нуршьо. Коли він закінчив, Хенрік Ванґер попросив запустити слайд-шоу ще раз, і Мікаель виконав його прохання.

Коли Хенрік Ванґер відірвався від екрана комп’ютера, його обличчя було сірим. Мікаель раптом злякався і притримав його за плече. Хенрік Ванґер жестом показав, що все гаразд, і якийсь час сидів мовчки.

— Чорт забирай, ти зробив те, що вважалося неможливим. Ти виявив дещо абсолютно нове. Що ти збираєшся робити далі?

— Я мушу знайти цей знімок, якщо він ще існує.

Про обличчя у вікні і свої підозри щодо Сесілії Ванґер Мікаель не згадав. Мабуть, це свідчило про те, що він був далеко не безстороннім приватним детективом.

Коли Мікаель знову вийшов на вулицю, Харальд Ванґер уже заліз, мабуть, назад у своє лігво. Завернувши за ріг, Мікаель побачив, що на ґанку його будиночка хтось сидить спиною до нього і читає газету. На якусь частку секунди йому привиділося, що це Сесілія Ванґер; правда, він одразу ж зрозумів, що це не так.

На приступці влаштувалася темноволоса дівчина, і, підійшовши ближче, він її упізнав.

— Привіт, тату, — сказала Пернілла Абрахамссон.

Мікаель міцно обійняв доньку.

— Звідки, скажи, будь ласка, ти взялася?

— Природно, з дому. Дорогою в Шеллефтео. Я тільки переночую.

— А як ти мене знайшла?

— Мама знала, куди ти поїхав. Я спитала в кафе, де ти живеш, і мене направили сюди. Ти мені радий?

— Звичайно. Заходь. Якби ти попередила, я купив би чогось смачного.

— Я чисто спонтанно вирішила зробити тут зупинку. Мені хотілося привітати тебе з виходом з в’язниці, але ти так і не зателефонував.

— Пробач.

— Нічого страшного. Мама каже, що ти вічно заклопотаний тільки своїми думками.

— Значить, вона про мене такої думки?

— Більш чи менш. Але це не має значення. Я тебе все одно люблю.

— Я теж тебе люблю, та, чи знаєш…

— Знаю. Я думаю, що вже достатньо доросла.

Мікаель приготував чай і дістав печиво. Раптом він зрозумів, що донька справді має рацію. Вона вже не маленька, їй майже сімнадцять років, ще трохи — і вона стане дорослою жінкою. Йому треба відвикати поводитися з нею як з дитиною.

— Ну і як тобі?

— Що?

— В’язниця.

Мікаель розсміявся:

— Ти повіриш, якщо я скажу, що це було щось ніби сплаченої відпустки, під час якої я мав змогу думати і писати?

— Безумовно. Я не думаю, що в’язниця дуже відрізняється від монастиря, а в монастир люди завжди йшли, щоб розвиватися.

— Ну, можна, либонь, і так сказати. Сподіваюсь, у тебе не виникло проблем через те, що твій татко сидів у в’язниці?

— Зовсім ні. Я тобою пишаюся і не пропускаю нагоди похвалитися тим, що ти сидів за свої переконання.

— Переконання?

— Я бачила по телевізору Еріку Берґер.

Мікаель сполотнів. Він навіть не подумав про доньку, коли Еріка викладала їхню стратегію, і Пернілла очевидячки гадала, що він чистий, як щойно натрушений сніг.

— Пернілло, я не був невинний. На жаль, я не можу обговорити з тобою те, що сталося, але мене засудили не помилково. Суд виходив з того, що почув під час процесу.

— Але ти ніколи не розповідав своєї версії.

— Ні, бо не можу її довести. Я зробив колосальну помилку і тому був змушений сісти у в’язницю.

— Гаразд. Тоді скажи мені — мерзотник Веннерстрьом чи ні?

— Він один з найбрудніших мерзотників, з якими мені доводилося мати справу.

— Чудово. Мені цього досить. У мене є для тебе подарунок.

Вона дістала із сумки пакет. Мікаель відкрив його і побачив CD-диск з кращими записами «Юритмікс».[46] Вона знала, що він давно любить цю групу. Мікаель обійняв доньку, притьмом підключив ноутбук, і вони разом послухали «Приємні сновидіння».

— Що ти збираєшся робити в Шеллефтео? — спитав Мікаель.

— Там у літньому таборі біблейська школа громади «Світло життя», — відповіла Пернілла, ніби нічого природнішого і бути не могло.

Мікаель раптом відчув, як у нього заворушилося волосся на голові.

Він усвідомив, які схожі його донька і Харієт Ванґер. Перніллі шістнадцять років, стільки ж було і Харієт, коли та зникла. Обидві росли без батьків, обох потягнуло до релігійних сект: Харієт — до місцевої громади п’ятдесятників, а Перніллу — до відгалуження чогось, приблизно такого ж безглуздого, як «Світло життя».

Мікаель до пуття не знав, що йому робити з цікавістю до релігії, що раптом прокинулася в доньки. Він боявся втручатися, щоб не порушити її право самій вибирати собі шлях. У той же час «Світло життя», безперечно, належало до таких громад, про які вони з Ерікою, не вагаючись, охоче опублікували б у «Міленіумі» принизливий репортаж. Мабуть, йому варто принагідно обговорити це питання з матір’ю Пернілли.

Пернілла спала в Мікаелевому ліжку, а він сам влаштувався на ніч на кухонному дивані, після чого прокинувся з ниючою шиєю і болем у м’язах. Пернілла рвалася продовжувати свій шлях, тому Мікаель нагодував її сніданком і провів до потяга. У них випало трохи часу, і, купивши на вокзалі каву, вони всілися на лавці в кінці перону і почали базікати про те, про се. Перед самим прибуттям потяга Пернілла раптом змінила тему.

— Тобі не подобається, що я їду в Шеллефтео, — відзначила вона.

Мікаель не знав, що відповідати.

— У цьому немає нічого страшного. Але ж ти не християнин?

— Ні, в усякому разі, доброчесним християнином мене назвати не можна.

— Ти не віриш у Бога?

— Так, у Бога я не вірю, але поважаю твою віру. Всі люди повинні у щось вірити.

Коли підійшов її потяг, вони обіймалися доти, аж доки Перніллі настав час заходити у вагон. На півдорозі вона обернулася:

— Тату, я не стану тебе агітувати. Про мене, ти можеш вірити, в що хочеш, я все одно тебе любитиму. Але я вважаю, що тобі слід і далі самостійно вивчати Біблію.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Я бачила цитати в тебе на стінці, — сказала вона. — Тільки чому ти вибрав такі похмурі і невротичні? Цілую. Бувай.

Вона помахала рукою і зникла. Мікаель залишився стояти геть розгублений, дивлячись услід даленіючому на північ потягу. Тільки коли состав зник за поворотом, до нього дійшов зміст її прощального зауваження, і від цього похолоділо в грудях.

Мікаель вискочив з вокзалу і подивився на годинник. До автобуса в Хедебю залишалося сорок хвилин. Чекати так довго Мікаель аж ніяк не міг. Він побіг через площу до стоянки таксі і розшукав Хусейна, водія з норрландським діалектом.

Десятьма хвилинами пізніше Мікаель розплатився за проїзд і пройшов прямо до кабінету. Над письмовим столом у нього була скотчем прикріплена записка:

Магда — 32016

Сара — 32109

РЯ —30112

РЛ — 32027

Марі — 32018

Він оглянув кімнату і зрозумів, що тут йому Біблії не знайти. Тоді він узяв із собою записку, знайшов ключі, які залишив у полумиску на вікні, і пробіг підтюпцем всю дорогу до будиночка Готфріда. Майже тремтячими руками він зняв з полиці Біблію Харієт.

Дівчина записала не номери телефонів. Цифри вказували на розділи і вірші з Левита, Третьої книги Мойсеєвої. Закони про покарання.

(Магда) Третя книга Мойсеєва, розділ 20, вірш 16:

(Сара) Третя книга Мойсеєва, розділ 21, вірш 9:

(РЯ) Третя книга Мойсеєва, розділ 1, вірш 12:

(РЛ) Третя книга Мойсеєва, розділ 20, вірш 27:

(Марі) Третя книга Мойсеєва, розділ 20, вірш 18:

Мікаель вийшов з дому й усівся на ґанку. Не доводилося сумніватися, що, записуючи цифри до телефонної книжки, Харієт мала на увазі саме це: кожна з указаних цитат була в її Біблії ретельно підкреслена. Мікаель закурив сигарету і прислухався до щебету птахів поблизу.

Значення цифр він розгадав, але імена як і раніше залишалися загадкою. При чому тут Магда, Сара, Марі, РЯ і РЛ?

Думка перескочила за асоціацією, і раптом перед Мікаелем розверзлося пекло. Йому згадалася спалена в Хедестаді жертва, про яку розповідав Ґустав Морелль. Справа Ребеки — дівчини, яку десь наприкінці 40-х років зґвалтували і вбили, поклавши її голову на розжарене вугілля.

Ребека. Ініціали «РЯ». Як же було її прізвище?

Боронь Боже, у що ж була втягнута Харієт?

У Хенріка Ванґера раптом виявилося нездужання, і, прийшовши до нього ближче надвечір, Мікаель дізнався, що той уже в ліжку. Анна все-таки впустила Мікаеля, дозволивши поговорити із старим кілька хвилин.

— Літня застуда, — шморгаючи носом, заявив Хенрік. — Що тобі треба?

— У мене є питання.

— Ну?

— Ви чули про вбивство, яке начебто сталося в Хедестаді десь у сорокових роках? Дівчину на ім’я «Ребека якась» убили, сунувши головою у багаття.

— Ребека Якобссон, — ні секунди не вагаючись, сказав Хенрік Ванґер. — Її ім’я не з тих, що швидко забуваються, щоправда, чути про неї мені не доводилося вже багато років.

— Але про вбивство вам відомо?

— Ще й як відомо! Ребеці Якобссон було двадцять три або двадцять чотири, коли її вбили. Це, мабуть, трапилося… так, точно, сорок дев’ятого року. Провадилося дуже ретельне розслідування, в якому я навіть сам трохи брав участь.

— Ви? — здивовано вигукнув Мікаель.

— Так. Ребека Якобссон працювала в нашому концерні секретаркою. Вона була дуже гарна і мала великий успіх. Але чому ти раптом про неї запитуєш?

Мікаель не знав, що говорити. Він устав і підійшов до вікна.

— Сам гаразд не знаю. Хенріку, можливо, я дещо знайшов, але мені необхідно спершу все гарненько обдумати.

— Ти натякаєш на те, що між Ребекою і Харієт може бути якийсь зв’язок? Між їх випадками минуло близько сімнадцяти років.

— Дайте мені подумати. Я загляну завтра, якщо вам стане трохи краще.

Але наступного дня Мікаель із Хенріком Ванґером не зустрівся. Близько години попівночі він усе ще сидів за кухонним столом, читаючи Біблію Харієт, і раптом почув шум машини, що мчала через міст. Покосившись у кухонне вікно, він побачив, як промайнули блакитні вогні «швидкої допомоги».

Сповнений недобрих передчуттів, Мікаель вискочив на вулицю і кинувся слідом за нею. Машина зупинилася біля будинку Хенріка Ванґера. На першому поверсі скрізь горіло світло, і Мікаель відразу зрозумів: щось трапилося. Він двома стрибками подолав сходи, що вели в дім, і зіштовхнувся з розхвильованою Анною Нюґрен.

— Серце, — сказала вона. — Він розбудив мене і поскаржився на болі в грудях, а потім упав.

Мікаель обійняв добру домоправительку, і тут з будинку винесли ноші, на яких лежав з виду вже бездиханний Хенрік Ванґер. Слідом з’явився дуже занепокоєний Мартін Ванґер. Він уже встиг лягти спати, коли йому зателефонувала Анна, і тепер був у капцях босоніж і з незастебнутою ширінькою. Мартін нашвидку привітався з Мікаелем і звернувся до Анни:

— Я поїду в лікарню. Зателефонуйте Бірґерові і Сесілії. І повідомте Діркові Фруде.

— Я можу сходити до Фруде, — запропонував Мікаель.

Анна вдячно кивнула.

Після півночі зазвичай приходять не з добрими вістками, думав Мікаель, притуляючи палець до дзвінка. Збігло кілька хвилин, перш ніж у дверях з’явився заспаний адвокат.

— У мене погані новини. Хенріка Ванґера щойно відвезли до лікарні. Схоже, інфаркт. Мартін просив повідомити вас.

— О Боже, — сказав Дірк Фруде.

Він поглянув на наручний годинник і розгублено додав:

— П’ятниця, тринадцяте…

Коли Мікаель повернувся до себе додому, було пів на третю попівночі. Він трохи повагався, але вирішив відкласти розмову з Ерікою.

Тільки о десятій ранку, попередньо переговоривши по мобільному телефону з Дірком Фруде і переконавшись у тому, що Хенрік Ванґер як і раніше живий, він зателефонував Еріці й повідомив, що нового співвласника «Міленіуму» відвезено до лікарні з інфарктом. Як і слід було сподіватися, цю новину вона сприйняла з великим душевним болем і занепокоєнням.

А пізно ввечері до Мікаеля прийшов Дірк Фруде і детально розповів про стан Хенріка Ванґера.

— Він живий, але справи його кепські. Він переніс серйозний інфаркт, а крім того, підхопив якусь інфекцію.

— Ви його бачили?

— Ні. Він лежить в реанімації, коло нього сидять Мартін і Бірґер.

— Шанс є?

Дірк Фруде непевно повів рукою:

— Інфаркт він пережив, а це завжди добра ознака. Хенрік, загалом-то, досить міцний здоров'ям. Але він старий. Подивимось.

Вони трохи посиділи мовчки, роздумуючи над тим, яке нетривке людське життя. Мікаель налив кави. Дірк Фруде виглядав пригніченим.

— Я змушений запитати, що ж тепер буде, — сказав Мікаель.

Фруде підняв на нього очі:

— Умови вашої роботи не змінюються. Вони обумовлені в контракті, який діє до кінця року, незалежно від того, чи буде живий Хенрік Ванґер. Вам немає про що турбуватися.

— Я не турбуюся про умови і мав на увазі зовсім інше. Мене цікавить, перед ким мені звітувати за його відсутності.

Дірк Фруде зітхнув:

— Мікаелю, ви не гірше за мене знаєте, що вся ця історія з Харієт для Хенріка була чимось на кшталт хобі.

— Не скажіть.

— Що ви маєте на увазі?

— Я виявив нові обставини, — сказав Мікаель. — Частково я вчора проінформував про них Хенріка. Боюся, що це могло спровокувати інфаркт.

Дірк Фруде якось дивно подивився на Мікаеля:

— Ви жартуєте.

Мікаель похитав головою.

— Дірку, за останні дні я розкопав більше даних про зникнення Харієт, ніж усе офіційне розслідування років за тридцять. Зараз моя проблема полягає в тому, що ми не обговорили, перед ким я повинен звітувати за відсутності Хенріка.

— Ви можете розповідати мені.

— Добре. Мені необхідно рухатися далі. У вас є трохи часу?

Мікаель побудував розповідь про свої відкриття якомога логічніше. Він продемонстрував знімки з Йєрнвегсґатан і виклав свою теорію. Потім пояснив, як його донька розкрила таємницю телефонної книжки, і під кінець описав знайдений зв’язок з жорстоким убивством Ребеки Якобссон у 1949 році.

Змовчав він лише про те, що зумів розгледіти Сесілію Ванґер у вікні кімнати Харієт. Він волів сам поговорити з нею, перш ніж кинути на жінку тінь підозри.

Лоб Дірка Фруде вкрили зморшки заклопотаності.

— Ви гадаєте, що вбивство Ребеки має відношення до зникнення Харієт?

— Не знаю. На перший погляд це виглядає неймовірним. Разом з тим не можна заплющувати очі на той факт, що Харієт записала в телефонній книжці ініціали «РЯ» поряд з указівкою на закон про спалення жертви. Ребеку Якобссон спалили. Зв’язок з сім’єю Ванґер безперечний — вона працювала в концерні «Ванґер».

— А як ви все це поясните?

— Поки я не можу цього пояснити. Але я хочу рухатися далі. Ви представник інтересів Хенріка, і вам доведеться приймати рішення за нього.

— Можливо, слід повідомити поліцію.

— Ні. В усякому разі, ми не станемо цього робити без дозволу Хенріка. Справу про вбивство Ребеки давно закрито за давністю, і поліцейське розслідування припинено. Ніхто не почне знову морочитися з убивством, скоєним п’ятдесят чотири роки тому.

— Я розумію. Що ви збираєтеся робити?

Мікаель устав і пройшовся по кухні.

— По-перше, я хочу перевірити зачіпку з фотографією. Якщо ми дізнаємося, що побачила Харієт… думаю, це зможе стати ключем до подальшого розгортання подій. По-друге, мені потрібне авто, щоб дістатися до Нуршьо і подивитися, куди приведе цей слід. І по-третє, я хочу перевірити цитати з Біблії. Ми вже прив’язали одну цитату до жахливого, огидного вбивства. Залишається ще чотири. Ось тут мені і знадобилася б допомога.

— Яка саме допомога?

— Мені потрібний помічник для розслідування — людина, яка зможе перерити старі прес-архіви і відшукати Магду, Сару і решту, кого Харієт перелічила на ім’я. Якщо я маю рацію, то Ребека не єдина жертва.

— Ви хочете сказати, доведеться посвятити когось іще…

— Раптово виникла потреба провести розшукові роботи колосального обсягу. Коли б я був поліцейським, що веде розслідування, я зміг би розподілити людські ресурси і відправити співробітників ритися в паперах. Мені потрібний професіонал, який уміє працювати в архівах і в той же час заслуговує на довіру.

— Я розумію… взагалі-то я знаю одного компетентного пошуковця, — сказав Дірк Фруде. — Вона вивчала ваші особисті обставини, — вихопилося в нього перш, ніж він устиг подумати.

— Хто вивчав і що? — спитав Мікаель Блумквіст з металом у голосі.

Дірк Фруде раптом зрозумів, що бовкнув те, чого, мабуть, не слід було говорити.

«Я старію», — подумав він.

— Я просто роздумував уголос. Не зважайте.

— Ви замовляли на мене досьє?

— Нічого страшного, Мікаелю. Ми хотіли найняти вас і перевіряли, що ви за людина.

— Значить, ось чому мені завжди здавалося, що Хенрік Ванґер бачить мене наскрізь. Наскільки докладним воно було?

— Досить докладним.

— Включаючи проблеми «Міленіуму»?

Дірк Фруде знизав плечима:

— Це було актуальним у той час.

Мікаель запалив сигарету, п’яту за цей день. Він зрозумів, що куріння знову стає його звичкою.

— Ви отримали письмовий звіт?

— Мікаелю, там немає нічого особливого.

— Я хочу його прочитати, — сказав він.

— Мій голубе, у цьому немає нічого дивного. Ми хотіли перевірити вас, перш ніж найняти на роботу.

— Я хочу прочитати звіт, — повторив Мікаель.

— Дати на це дозвіл може тільки Хенрік.

— Справді? Тоді я скажу так: звіт повинен бути у мене в руках протягом години. Якщо я його не отримаю, я зараз же відмовляюся від роботи і їду до Стокгольма нічним поїздом. Де звіт?

Дірк Фруде і Мікаель Блумквіст зміряли один одного поглядами. Потім старий адвокат зітхнув і опустив очі.

— У кабінеті, у мене вдома.

Справа Харієт Ванґер була, безумовно, найдивнішою історією з усіх, у які доводилося вплутуватись Мікаелю Блумквісту. Взагалі його життя за весь останній рік, починаючи з того моменту, як він опублікував матеріал про Ханса Еріка Веннерстрьома, нагадувало суцільні американські гірки, що переважно складаються з ділянок з вільним падінням. І кінця цьому, схоже, поки не було видно.

Дірк Фруде копирсався дуже довго, і витвір Лісбет Саландер опинився в руках у Мікаеля тільки о шостій годині вечора. Він складався приблизно з вісімдесяти сторінок власне звіту і ста сторінок копій статей, атестатів та інших документів, що стосувалися життя Мікаеля.

Було дуже дивно читати про самого себе те, що, коли уважніше глянути, виявлялося певною компіляцією з біографії і службового донесення. Мікаель відчував, як усе більше дивується докладності звіту. Лісбет Саландер відзначила деталі, які, як він думав, були назавжди поховані в компості історії. Вона розкопала його юнацький зв’язок із жінкою, яка тоді була полум’яною синдикалісткою, а зараз стала професійним політиком.

«З ким, скажіть, будь ласка, вона розмовляла?» — дивувався він.

Вона розшукала його рок-групу «Бутстреп», яку сьогодні вже навряд чи пам’ятає хоч одна жива душа, і до тонкощів вивчила його фінансові справи.

Як, чорт забирай, їй це вдалося?

Будучи журналістом, Мікаель багато років присвятив добуванню інформації про різних людей і міг оцінити якість її роботи з суто професійної точки зору. В його очах Лісбет Саландер, безперечно, була першокласним пошуковцем. Він сумнівався, що сам зміг би створити звіт такої якості про абсолютно невідому йому людину.

Мікаель відзначив також, що їм з Ерікою зовсім не було потреби дотримуватись конспірації, спілкуючись із Хенріком Ванґером; той уже в усіх подробицях знав про їх багатолітній зв’язок і трикутник за участю Ґреґера Бекмана. Лісбет Саландер зуміла ще і вражаюче точно оцінити стан «Міленіуму»; зв’язуючись з Ерікою і пропонуючи свою участь, Хенрік Ванґер чудово знав, наскільки погано у них йдуть справи. І Мікаель не міг не поставити собі питання: що ж за гру той насправді веде?

Справа Веннерстрьома розглядалася лише поверхово, але пошуковець, без сумніву, сиділа серед публіки на одному із судових засідань. І в неї виникли питання з приводу дивної поведінки Мікаеля, коли той відмовився виступати на процесі.

«Розумна дівчина, хоч би ким вона там була», — не міг не визнати Мікаель.

А наступної секунди він просто не повірив своїм очам. Лісбет Саландер коротко виклала свої припущення щодо того, як події розгортатимуться, з її точки зору, після суду. Вона майже дослівно передала прес-повідомлення, яке вони з Ерікою розіслали, коли він залишив посаду відповідального редактора «Міленіуму». Лісбет Саландер використала його власну чернетку.

Він подивився на обкладинку звіту. Його було датовано трьома днями раніше, ніж Мікаель отримав на руки ухвалу суду.

Цього просто не могло бути.

На той день прес-повідомлення існувало в одному-єдиному місці на світі — в особистому комп’ютері Мікаеля. Не в робочому комп’ютері в редакції, а в його ноутбуку. Цей текст ніколи не роздруковувався. Копії не мала навіть Еріка Берґер, хоч вони й обговорювали його в загальних рисах.

Мікаель повільно опустив звіт Лісбет Саландер. Він вирішив більше не закурювати. Замість цього надів куртку і вийшов у світлу ніч — до дня літнього сонцестояння залишався тиждень. Він поволі йшов понад берегом протоки, повз ділянку Сесілії Ванґер і шикарну яхту поряд з віллою Мартіна Ванґера і весь час міркував. Під кінець він сів на камінь і став дивитися на вогні бакенів у бухті Хедестада Напрошувався тільки один висновок.

— Ви побували в моєму комп’ютері, фрекен Саландер, — сказав він уголос. — Ви мерзотний хакер.

Розділ 18

Лісбет Саландер різко прокинулася від тяжкого сну. Її трохи нудило. Не повертаючи голови, вона зрозуміла, що Міммі вже пішла на роботу, але у важкому повітрі спальні ще висів її запах. Напередодні в кафе, на щотижневій зустрічі з «Перстами диявола», Лісбет випила забагато пива. Перед самим закриттям з’явилась Міммі і пішла разом з нею додому й у ліжко.

На відміну від Міммі Лісбет Саландер ніколи серйозно не вважала себе лесбіянкою. Їй і в голову не приходило задуматися над тим, належить вона до гетеросексуалів, гомосексуалів чи бісексуалів. Вона просто плювала на етикет і вважала, що нікого не обходить, з ким вона проводить ночі. Якби їй неодмінно довелося розставляти сексуальні пріоритети, то вона б віддала перевагу хлопцям — вони, в усякому разі, лідирували в статистиці. Проблема полягала лише в тому, щоб знайти хлопця, який не був би шелепою і ще, бажано, годився б на що-небудь у ліжку, а Міммі вдавалося її запалити, і зв’язок з нею Лісбет розглядала як приємний компроміс. Міммі вона зустріла рік тому в пивній ятці на фестивалі геїв і лесбіянок «Європрайд», і та була єдиною людиною, яку Лісбет сама привела до «Перстів диявола». Торік вони час від часу зустрічалися, але їх стосунки як і раніше залишалися для обох лише способом добре провести час. До теплого і м'якого тіла Міммі було приємно притулятися, а крім того, Лісбет не гидко було разом з нею прокидатися і снідати.

Годинник на нічному столику показував пів на десяту ранку. Лісбет спробувала зрозуміти, що ж її розбудило, аж раптом у двері знову подзвонили. Лісбет спантеличено сіла. Ніхто ніколи не дзвонив до неї такої пори. Та й узагалі вкрай рідко хоч хтось дзвонив у її двері. Ще остаточно не прокинувшись, вона загорнулася в простирадло, вийшла непевною ходою в передпокій і відчинила. І тут же зустрілася поглядом з Мікаелем Блумквістом. Відчуваючи, як всередині наростає паніка, Лісбет мимоволі відступила назад.

— Доброго ранку, фрекен Саландер, — весело привітався він. — Я розумію, що вчорашній вечір затягнувся. Можна ввійти?

Не чекаючи на запрошення, він переступив через поріг і зачинив за собою двері. Поки він з цікавістю оглядав купу шмаття на підлозі передпокою і пакети з газетами та косував на двері спальні, весь світ Лісбет Саландер обертався у зворотному напрямі — як, що, хто? Мікаель Блумквіст з посмішкою дивився на її широко відкритий рот.

— Гадаю, ти ще не снідала, тому я прихопив із собою бейгли. Один з ростбіфом, один з індичкою з дижонською гірчицею й один вегетаріанський з авокадо. Я не знаю, що ти любиш. Ростбіф?

Він зник на кухні і тут же знайшов її кавоварку.

— Де в тебе кава? — прокричав він.

Саландер стояла в передпокої мов паралізована, доки не почула, як ллється вода, і швидко зробила три величезні кроки.

— Стій! — Вона відчула, що кричить, і стишила голос. — Яке, чорт забирай, ти маєш право розгулювати, ніби тут живеш. Адже ми навіть не знайомі.

Мікаель Блумквіст зупинився, тримаючи глечик над кавоваркою, і, повернувши до неї голову, відповів серйозним голосом:

— Неправда! Ти знаєш мене краще, ніж більшість інших людей.

Обернувшись до неї спиною, він долив воду, а потім почав заглядати в слоїки на столі.

— До речі, я знаю, якими методами ти дієш. Твої таємниці мені відомі.

Лісбет Саландер приплющила очі, мріючи про те, щоб підлога перестала розгойдуватись у неї під ногами. Вона перебувала в стані розумового паралічу. Далося взнаки похмілля, а до того ж ніколи раніше вона не зустрічалася ні з ким зі своїх об’єктів віч-на-віч. Ситуація була абсолютно нереальною, а її мозок відмовлявся працювати.

«Він знає, де я живу!» — билася в голові панічна думка.

Він стоїть посеред її кухні. Це неможливо. Такого просто не може бути.

«Йому відомо, хто я!»

Раптом вона зрозуміла, що простирадло сповзає, і обмотала його тугіше. Він щось сказав, але вона не відразу його зрозуміла.

— Нам треба поговорити, — повторив він. — Але думаю, тобі спершу варто стати під душ.

— Послухай, якщо ти збираєшся влаштовувати скандал, то звернувся не за адресою, — сказала вона, намагаючись розібратися в ситуації. — Я тільки виконувала роботу. Тобі треба розмовляти з моїм шефом.

Він обернувся до неї і підняв руки долонями вперед, показуючи свій миролюбний настрій: мовляв, я беззбройний.

— З Драґаном Арманським я вже розмовляв. Він, до речі, просив, щоб ти йому зателефонувала, — учора ввечері твій мобільний не відповідав.

Він підійшов до неї. Ніякої загрози вона при цьому не відчула, але все ж відступила на кілька сантиметрів, коли він, торкнувшись її руки, показав на двері ванни. Їй не подобалося, коли її чіпають без дозволу, хай навіть і з добрими намірами.

— Ніяких скандалів, — сказав він спокійним голосом. — Але мені б дуже хотілося з тобою поговорити. Я маю на увазі, коли ти прокинешся. Поки ти що-небудь надягнеш, кава якраз приспіє. Прийми душ. Марш!

Вона безвольно підкорялася.

«Лісбет Саландер безвольною не буває», — подумала вона.

У ванній кімнаті вона притулилася до дверей і спробувала зібратися з думками. Лісбет навіть не думала, що може відчувати таке потрясіння. Потім до неї поступово дійшло, що в неї от-от лусне сечовий міхур і що після безладно проведеної ночі душ не просто гарна ідея, а просто-таки необхідність. Привівши себе до ладу, вона прошмигнула в спальню і натягнула труси, джинси і футболку з текстом: «Armageddon was yesterday — today we have a serious problem».[47]

Секунду подумавши, вона відшукала кинуту на стілець шкіряну куртку, дістала з кишені електрошокер, переконалася, що він заряджений, і сунула до задньої кишені джинсів. У квартирі вже запахла кава. Лісбет зробила глибокий вдих і знову вийшла на кухню.

— Ти тут взагалі прибираєш? — сказав він, знову побачивши її.

Він склав у раковину брудний посуд, витрусив попільнички, викинув старі пакети з-під молока, звільнив стіл від газет, що зібралися за п’ять тижнів, витер і поставив на нього кавові філіжанки і розклав бейгли, які насправді, як виявилося, приніс. Усе це виглядало заманливо, а після ночі з Міммі вона дійсно добряче зголодніла.

«Добре, подивимося, що з цього буде», — подумала вона, всілася навпроти і вичікувально втупилася в нього.

— Ти мені так і не відповіла. Ростбіф, індичка чи вегетаріанський варіант?

— Ростбіф.

— Тоді я візьму індичку.

Вони снідали мовчки, розглядаючи одне одного із взаємною цікавістю. З’ївши свій бейгл, вона додала ще й половину вегетаріанського, що залишилася. Потім узяла з підвіконня пом’яту пачку і витягнула сигарету.

— Гаразд, дещо мені тепер відомо, — сказав він, порушивши мовчанку. — Я, можливо, не так добре вмію вивчати особисті обставини, як ти, але проте тепер знаю, що ти не належиш до веганів[48] і не страждаєш на анорексію, як гадав Дірк Фруде. Я занесу ці відомості до свого звіту про тебе.

Саландер здивовано розплющила очі, але, поглянувши на його обличчя, зрозуміла, що він з неї жартує. У нього був такий веселий вигляд, що вона не втрималася і відповіла йому кривою посмішкою. Ситуація виглядала на рідкість дико. Саландер відсунула тарілку. Погляд його здавався доброзичливим, і вона вирішила, що він, мабуть, не лиха людина, хоч би ким він там був. У проведеному нею дослідженні його особи теж ніщо не вказувало на те, що він лиходій, здатний жорстоко поводитися зі своїми подружками, чи щось подібне. Адже це вона знає про нього все, а не навпаки, пригадала вона. А знання — це влада.

— Чого ти смішки строїш? — спитала вона.

— Пробач. Я, взагалі-то, не планував з’явитися тут саме таким чином і не збирався тебе лякати. Але бачила б ти своє обличчя, коли відчинила мені двері. Воно було незрівнянним, і я не встояв перед спокусою трохи тебе підштрикнути.

Повисла мовчанка. На свій подив Лісбет Саландер раптом відчула, що товариство непроханого гостя здається їй приємним — або, в усякому разі, не огидним.

— Розглядай це як жахливу помсту за те, що ти копирсалася в моєму особистому житті, — весело сказав він. — Ти мене боїшся?

— Ні, — відповіла Саландер.

— Чудово. Я тут не для того, щоб заподіяти тобі біль чи влаштувати скандал.

— Якщо ти спробуєш заподіяти мені біль, я тебе покалічу. Серйозно.

Мікаель огледів її. Зросту в ній було трохи більше півтора метра, і навряд чи вона змогла б щось протиставити йому, якби він увірвався до неї в квартиру з метою вчинити насильство. Проте в її очах читався самий лише спокій.

— Це неактуально, — сказав він нарешті. — У мене немає ніякого лихого наміру. Мені треба з тобою поговорити. Якщо хочеш, щоб я пішов, тільки скажи. — Він на секунду задумався. — Все це здається забавним до… тьху! — Він урвав фразу.

— Що?

— Не знаю, наскільки розумно це прозвучить, але ще чотири дні тому я навіть не знав про твоє існування. Потім я прочитав те, що ти про мене написала. — Він попорпався в сумці і знайшов звіт. — Це далеко не тільки розважальне читання.

Він замовк і якийсь час дивився в кухонне вікно.

— Можна попросити у тебе сигарету?

Вона кинула йому пачку.

— Ти сказала, що ми одне одного не знаємо, а я відповів, що, звичайно, знаємо. — Він показав на звіт. — Я поки не зміг за тобою угнатися — провів лише маленьку рутинну перевірку, щоб добути твою адресу, рік народження і таке інше, — але ти про мене безумовно знаєш більш ніж досить. Причому багато такого, що має суто особистий характер і відомо тільки моїм найближчим друзям. А зараз я сиджу у тебе на кухні і їм з тобою бейгли. Ми познайомилися тільки півгодини назад, а в мене раптом виникло відчуття, що ми знайомі вже кілька років. Ти розумієш, що я хочу сказати?

Вона кивнула.

— У тебе гарні очі, — сказав він.

— А у тебе добрі очі, — відповіла вона.

Він не міг зрозуміти, іронізує вона чи ні. Знову запала мовчанка.

— Для чого ти тут? — нарешті спитала вона.

Калле Блумквіст — вона пригадала його прізвисько і стримала в собі бажання вимовити його вголос — раптом зробився серйозним. У його погляді з’явилася втома. Самовпевненість, з якою він до неї ввірвався, зникла, і Саландер зробила висновок, що дурникування скінчилося або, принаймні, відкинуте геть. Тепер він уважно розглядав її, серйозно і вдумливо. Їй було невідомо, що коїться у нього в голові, але вона відразу відчула, коли його візит набув серйознішого відтінку.

Лісбет Саландер усвідомлювала, що спокійною тільки прикидається і не цілком володіє собою. Абсолютно несподіваний візит Блумквіста змусив її пережити потрясіння, якого вона ніколи раніше не відчувала у зв’язку зі своєю роботою. Вона заробляла собі на хліб, шпигуючи за людьми. Те, що вона робила для Драґана Арманського, вона, власне кажучи, не вважала справжньою роботою, швидше якимось досить трудомістким хобі.

Як вона вже давно з’ясувала, річ уся в тому, що їй подобалося копирсатися в житті інших людей і розкривати таємниці, які ті намагаються приховувати. У тій чи іншій формі вона робила це стільки, скільки себе пам’ятала. І робила це й далі до цього дня, і не тільки за завданням Арманського, але іноді й просто для власної втіхи. Це давало їй відчуття п’янкого внутрішнього задоволення, — як у складній комп’ютерній грі, лише з тією різницею, що тут мова йшла про живих людей. А зараз раптом її хобі сиділо на кухні і пригощало її бейглами. Ситуація здавалася вершиною абсурду.

— У мене є цікава проблема, — сказав Мікаель. — Скажи, коли ти збирала про мене матеріал для Дірка Фруде, ти знала, для чого його мають намір використати?

— Ні.

— Інформація про мене була потрібна тому, що Фруде, чи, точніше, його клієнт, хотів найняти мене на тимчасову роботу.

— Он воно що.

Він їй злегка посміхнувся.

— Коли-небудь ми з тобою поговоримо про моральний аспект копирсання в чужому особистому житті. Але зараз у мене абсолютно інша проблема. Робота, яку я дістав і до якої з якоїсь непояснимої причини взявся, безумовно, є найдивнішою з усіх, які мені доводилося виконувати. Лісбет, я можу тобі довіряти?

— Як це?

— Драґан Арманський говорить, що на тебе можна цілком покладатися. Але я все-таки хочу запитати тебе саму. Можу я відкривати тобі таємниці і бути впевненим у тому, що ти про них нікому не розповіси?

— Стривай. Значить, ти говорив з Драґаном. Це він послав тебе сюди?

«Я вб'ю тебе, безмозкий вірменине», — подумки пообіцяла вона.

— Ну, не зовсім. Ти не єдина, хто вміє добувати чужі адреси, і я зробив це цілком самостійно. Я пошукав тебе в розділі реєстрації за місцем проживання. Там є три жінки на ім'я Лісбет Саландер, і дві інші мені явно не підходили. Але вчора я зв'язався з Арманським, і ми мали довгу розмову. Він теж спочатку подумав, що я збираюся скандалити через те, що ти копирсалася в моєму особистому житті, але зрештою переконався, що в мене абсолютно законна справа.

— Яка?

— Як я сказав, клієнт Дірка Фруде найняв мене для роботи. Я дійшов до тієї стадії, коли мені знадобилася допомога компетентного пошуковця, швидкого, як чортяка. Фруде розповів мені про тебе, стверджуючи, що ти саме така. Він просто обмовився, і так я дізнався про те, що ти вивчала мої особисті обставини. Вчора я поговорив з Арманським і пояснив, що мені треба. Він дав добро і спробував до тебе додзвонитися, але ти так і не відповіла, тому… я тут. Якщо хочеш, можеш зателефонувати Арманському і перевірити.

Якийсь час пішов на те, щоб розшукати мобільний телефон під купою шмаття, яку Міммі напередодні допомогла їй із себе стягнути. Мікаель Блумквіст спостерігав за пошуками зніченої Лісбет, розгулюючи квартирою. Всі її меблі справляли таке враження, ніби були принесені із смітника, зате на маленькому робочому столику у вітальні він помітив вражаючий ноутбук, останнє слово техніки. На полиці стояв CD-програвач, але її зібрання дисків було скромним — жалюгідний десяток альбомів якихось груп, про які Мікаель навіть не чув, а музиканти на обкладинках нагадували вампірів з космічного простору. Він подумав, що музикою вона не надто захоплюється.

Знайшовши телефон, Лісбет переконалася, що Арманський дзвонив їй як мінімум сім разів напередодні ввечері і двічі вранці. Вона викликала його номер, а Мікаель прихилився до одвірка і став дослухатися до розмови.

— Це я… Вибач, але він був відключений… Я знаю, що він хоче мене найняти… Ні, він стоїть у мене у вітальні… — Вона підвищила голос. — Драґане, у мене похмілля, і болить голова, кінчай патякати; ти дав добро на роботу чи ні?.. Дякую.

Клац.

Крізь двері вітальні Лісбет Саландер покосилася на Мікаеля Блумквіста. Той перебирав її платівки, знімав з полиці книги і якраз натрапив на коричневу медичну пляшечку без етикетки і з цікавістю підніс її до світла. Коли Мікаель зібрався відгвинтити пробку, Лісбет відібрала у нього пляшечку. Вона повернулася на кухню, сіла на стілець і почала масажувати собі лоб. І зупинилася тільки тоді, коли Мікаель знову всівся навпроти.

— Правила прості, — сказала вона. — Те, про що ти говоритимеш зі мною або з Драґаном Арманським, не стане надбанням оточуючих. Ми підпишемо контракт, у якому «Мілтон сек’юриті» зобов’яжеться зберігати мовчання. Перш ніж вирішити, візьмуся я до роботи чи ні, я хочу знати, в чому вона полягає. Я збережу в таємниці все, про що ти мені розкажеш, незалежно від того, чи візьмуся я до цієї роботи, за умови, що це не має відношення до криміналу. В цьому випадку я повідомлю Драґану, а він, у свою чергу, сповістить поліцію.

— Чудово. — Він повагався. — Арманський, можливо, не зовсім розуміє, для чого я хочу тебе найняти.

— Він сказав, що тобі треба, щоб я допомогла з історичним розслідуванням.

— Так, правильно. Але я хочу, щоб ти допомогла мені вирахувати вбивцю.

Мікаелю знадобилося більше години, щоб викласти всі деталі заплутаної справи Харієт Ванґер. Він нічого не приховав. Фруде дозволив йому її найняти, а щоб зробити це, він повинен був їй цілком довіритися.

Мікаель розповів навіть про свій зв’язок із Сесілією Ванґер і про те, як виявив її обличчя у вікні Харієт. Він передав Лісбет усе, що знав про цю жінку. Глибоко в душі він сам уже почав відчувати, що Сесілія пересунулася на початок списку підозрюваних. Щоправда, він поки ніяк не міг зрозуміти, який зв’язок міг бути в Сесілії з тим першим убивством, скоєним у той час, коли вона була ще маленькою дитиною.

Закінчивши, він дав Лісбет Саландер копію списку з телефонної книжки.

Магда — 32016

Сара — 32109

РЯ — 30112

РЛ — 32027

Марі — 32018

— Що ти хочеш, щоб я зробила?

— Я вирахував Ребеку Якобссон і пов’язав її смерть з біблійною цитатою, де мовиться про спалену жертву. Її вбили, сунувши головою в догораючий вогонь, що дуже нагадує описане в цитаті. Якщо все так, як я думаю, то ми виявимо ще чотири жертви: Магду, Сару, Марі і РЛ.

— Ти думаєш, що вони мертві? Їх убито?

— Так, і це сталося в п’ятдесятих і, можливо, в шістдесятих роках. І якимсь чином усе це пов’язано з Харієт Ванґер. Я переглянув старі числа газети «Хедестадс-курірен». Єдиний жахливий злочин з прив’язкою до Хедестада, який мені вдалося знайти, це вбивство Ребеки. Я хочу, щоб ти продовжила пошуки в решті частини Швеції.

Лісбет Саландер так довго мовчала, що Мікаель нетерпляче засовався на стільці. Він уже почав підозрювати, що зробив неправильний вибір, коли вона нарешті підвела погляд.

— Добре. Я беруся до цієї роботи. Але ти повинен підписати контракт з Арманським.

Драґан Арманський роздрукував контракт, який Мікаелю Блумквісту треба було відвезти у Хедестад на підпис Діркові Фруде. Повернувшись до кабінету Лісбет Саландер, він крізь скло побачив, що вони з Мікаелем Блумквістом стоять, схилившись над її ноутбуком. Мікаель поклав руку їй на плече — він її торкнувся — і щось показував. Арманський зупинився.

Мікаель сказав щось, що, схоже, вразило Саландер. Потім вона голосно засміялася.

Арманський ніколи раніше не чув її сміху, хоча намагався завоювати її довіру кілька років. Мікаель Блумквіст знав її всього п’ять хвилин, а вона вже разом з ним сміялася.

Несподівано Арманський відчув таку пекучу ненависть до Мікаеля Блумквіста, що сам здивувався. Він попереджувально кашлянув, проходячи в двері, і поклав перед ними пластикову папку з контрактом.

О другій половині дня Мікаель устиг ненадовго заскочити до редакції «Міленіуму». Він йшов туди вперше після того, як перед Різдвом забрав звідти свої особисті речі, і такі добре знайомі сходи раптом чомусь здалися йому чужими. Код замка не змінили, і Мікаель зміг непоміченим прошмигнути в двері редакції і трохи постояти, озираючись.

Офіс «Міленіуму» мав форму літери «L». Відразу при вході містився просторий хол, для якого не знаходилося майже ніякого застосування, і вони поставили в холі диван і два крісла, щоб приймати в ньому відвідувачів. Позаду дивана були їдальня з міні-кухнею, вбиральні і дві комірки з книжковими полицями та архівом. Там був також письмовий стіл для практикантів, що змінювали один одного. Праворуч від входу йшла скляна стіна, що відокремлювала майстерню Крістера Мальма; у нього була власна фірма, що займала вісімдесят квадратних метрів і мала окремий вхід зі сходів. Зліва приблизно на ста п’ятдесяти квадратних метрах розташовувалося приміщення власне редакції, зі скляною стіною, що виходила на Ґьотґатан.

Інтер’єр спланувала Еріка, встановивши засклені перегородки, якими відділялися три персональні кабінети. Для решти співробітників, таким чином, залишилося спільне офісне приміщення. Собі Еріка вибрала найбільший, у глибині редакції, а Мікаеля розмістила в іншому кінці офісу. Його кубло виявилося єдиним, куди можна було заглянути прямо від входу. Мікаель відзначив, що його робочий простір так ніхто і не зайняв.

Третій кабінет містився трохи збоку, і його займав шістдесятилітній Сонні Магнуссон, що кілька років з успіхом керував у «Міленіумі» розподілом рекламних площ. У компанії, де він пропрацював більшу частину життя, відбулося скорочення, і Сонні залишився без роботи; ось тоді Еріка його і знайшла. На той час Сонні був у такому віці, що вже не розраховував на отримання постійної посади. Еріка його підібрала, запропонувала невелику щомісячну зарплату та відсотки з доходів од реклами. Сонні погодився, і жодна із сторін не розкаялася. Проте в останній рік його досвід не допомагав, і доходи від реклами різко впали, а разом з ними і зарплата Сонні. Але він не став підшукувати собі іншу роботу, а тугіше затягнув пасок і шляхетно тримався на тонучому кораблі.

«На відміну від мене, який викликав цю катастрофу», — подумав Мікаель.

Нарешті він набрався духу й увійшов до напівпорожньої редакції. Еріка сиділа в своєму кабінеті, притиснувши до вуха слухавку. Окрім неї на робочих місцях були ще двоє. Моніка Нільссон, тридцяти семи років, була журналістом загального профілю, спеціалізувалася на висвітленні політичних подій і була, мабуть, найдосвідченішим циніком з усіх відомих Мікаелю людей. Вона пропрацювала в «Міленіумі» дев’ять років, і їй тут дуже подобалося. Хенрі Кортез, двадцяти чотирьох років, був наймолодшим в редакції; він два роки тому з'явився у них як практикант, відразу після Вищої школи журналістики, і заявив, що хоче працювати тільки в «Міленіумі». Взяти його до штату Еріці не дозволяв бюджет, але вона запропонувала йому стіл в одному з кутків і постійно забезпечувала роботою.

Побачивши Мікаеля, обоє радісно вигукнули. Його поцілували в щоку і поплескали по спині. Вони відразу запитали, чи не збирається він повертатися на роботу, і розчаровано зітхнули, коли він пояснив, що його відрядження до Норрланда триватиме ще півроку і що він зайшов тільки побачитися й поговорити з Ерікою.

Еріка теж була рада його бачити, налила кави і зачинила двері кабінету. Насамперед вона спитала про стан Хенріка Ванґера. Мікаель пояснив, що отримує відомості виключно від Дірка Фруде; за словами адвоката, стан старого тяжкий, але поки він живий.

— Що ти робиш у місті?

Мікаель раптом зніяковів. Він був у «Мілтон сек’юриті», всього за кілька кварталів од редакції, і зайшов сюди, просто піддавшись пориванню. Як він став би пояснювати Еріці, що найняв приватного консультанта, який не так давно зламував його комп’ютер? Тому Мікаель знизав плечима і сказав, що йому довелося приїхати до Стокгольма у справі, пов’язаній з Ванґером, і що він мусить відразу ж повертатися назад. Він спитав, як справи в редакції.

— Є гарні новини — обсяг реклами і кількість передплатників зростають і далі. Але разом з цим на обрії розростається одна неприємна хмарка.

— Тобто?

— Я турбуюся з приводу Янне Дальмана.

— Ну, звичайно.

— Мені довелося поговорити з ним у квітні, відразу після того, як ми повідомили, що Хенрік Ванґер став співвласником. Не знаю, чи він погано до всього ставиться просто через характер, чи тут щось серйозніше. Чи не веде він якусь гру?

— Що сталося?

— Я йому більше не довіряю. Коли ми підписали угоду з Хенріком Ванґером, нам з Крістером треба було вибрати: або негайно інформувати всю редакцію про те, що тепер ми вже напевно не закриємося до осені, або…

— Або інформувати співробітників вибірково.

— Саме так. Можливо, я ненормальна, але мені не захотілося ризикувати тим, що Дальман може проговоритися. Тому ми вирішили інформувати всю редакцію того ж дня, коли про угоду буде оголошено офіційно. Тобто ми мовчали більш як місяць.

— І що потім?

— Ну, це була перша гарна новина за рік. Усі чманіли від щастя, окрім Дальмана. Розумієш, ми ж не найбільша редакція в світі. В результаті троє людей раділи, плюс практикант, а один страшенно розсердився на те, що ми не повідомили про угоду раніше.

— Деяка підстава в нього була…

— Я знаю. Але річ у тому, що він і далі день у день скиглив на цю тему, і настрій у редакції різко впав. Через два тижні я викликала його до себе в кабінет і пояснила, що не довіряла йому і не хотіла, щоб він проговорився, і саме тому не інформувала всю редакцію.

— Як він це сприйняв?

— Звичайно, дуже образився і розсердився. Я не відступилась і висунула ультиматум: або він візьме себе в руки, або хай починає шукати іншу роботу.

— І що він?

— Він узяв себе в руки. Але тримається осібно, між ним і рештою редакції відчувається напруженість. Крістер його терпіти не може і не приховує цього.

— У чому ти підозрюєш Дальмана?

Еріка зітхнула:

— Не знаю. Ми прийняли його на роботу рік тому, коли вже почали колотнечу з Веннерстрьомом. Довести я нічого не можу, але мені здається, що він працює не на нас.

Мікаель хитнув головою:

— Можливо, ти маєш рацію.

— Можливо, він просто гівнюк, який потрапив не на своє місце і смердить на всю редакцію.

— Може, й так. Але я згоден з тобою — ми даремно взяли його на роботу.

Двадцятьма хвилинами пізніше Мікаель уже їхав на північ машиною, яку позичив у дружини Дірка Фруде. Своїм «вольво» двадцятилітньої давності вона все одно не користувалась, і Мікаелю запропонували брати його коли завгодно.

Якби Мікаель був не таким уважним, він міг би і не помітити цих дрібних, ледве вловимих деталей. Пачка паперів трохи перекосилася з того часу, як він пішов. Одна папка на полиці трішечки стирчала з ряду. Шухляду письмового столу було повністю засунуто, а Мікаель точно пам’ятав, що та залишалася трохи висунутою, коли він напередодні покидав острів, щоб їхати до Стокгольма.

Хвильку він сидів незрушно, прикидаючи, чи може довіряти власній пам’яті, і все більше утверджувався в думці, що хтось побував у його будинку.

Мікаель вийшов на ґанок і обдивився. Двері він замикав, але в них був звичайний старий замок, який, очевидно, легко відкрити маленькою викруткою, та й невідомо, скільки ключів од нього десь гуляє. Він повернувся в дім і ретельно перевірив кабінет, намагаючись з’ясувати, чи щось не пропало, і в результаті переконався, що все начебто на місці.

Проте факт залишався фактом — хтось заходив у дім, сидів у його кабінеті, переглядав папери і папки. Комп’ютер він возив із собою, так що до нього вони не дісталися. Виникало два питання: хто це був і як багато цьому загадковому відвідувачеві вдалося дізнатися?

Папки, що стояли на полиці, були із зібрання Хенріка Ванґера — Мікаель переніс їх назад у будиночок, коли повернувся з в’язниці. Нічого нового в них не було. У записах із блокнотів, залишених на письмовому столі, невтаємничений нічого б не зрозумів — але чи був той, хто порпався тут, невтаємниченим?

З серйозного тут було тільки одне: посеред письмового столу лежала маленька пластикова папка, а в ній список «телефонів» і акуратно переписані, у відповідності з цифрами, цитати з Біблії. Той, хто обшукував кабінет, тепер знав про те, що Мікаель розкрив біблійний код.

Хто це був?

Хенрік Ванґер лежав у лікарні. Домоправительку Анну Мікаель не підозрював. Дірк Фруде? Але тому він уже й так розповів усі деталі. Сесілія Ванґер, яка відмінила поїздку до Флориди і разом із сестрою повернулася з Лондона? Після її приїзду Мікаель з нею не зустрічався, але бачив, як вона напередодні їхала машиною через міст. Мартін Ванґер? Харальд Ванґер? Бірґер Ванґер? Він був присутній на сімейній раді, куди Мікаеля не запросили, через день після того, як у Хенріка стався інфаркт. Олександр Ванґер? Ізабелла Ванґер, котра викликала будь-які почуття, окрім симпатії?

З ким із них розмовляв Фруде? Яку інформацію виказав? Скільком з найближчих родичів тепер відомо про те, що Мікаель зробив прорив у розслідуванні?

Годинник показував початок дев’ятої вечора. Мікаель зателефонував до цілодобової ремонтної майстерні в Хедестаді і замовив новий замок для будинку. Слюсар пояснив, що зможе приїхати тільки наступного дня. Мікаель пообіцяв заплатити подвійно, якщо той приїде відразу ж. Вони домовилися, що слюсар з'явиться десь пів на одинадцяту і вставить новий циліндровий замок.

Чекаючи на слюсаря, Мікаель близько пів на дев'яту пішов до Дірка Фруде. Дружина господаря направила його в сад за будинком і запропонувала холодного пива, яке Мікаель з вдячністю прийняв. Йому хотілося дізнатися, як справи у Хенріка Ванґера.

Адвокат похитав головою:

— Його прооперували. У нього звапніння коронарних судин. Лікар говорить, що той факт, що він взагалі живий, вселяє надію, але найближчим часом він навряд чи вийде з критичного стану.

Якийсь час вони мовчки пили пиво, обдумуючи ситуацію.

— Ви з ним розмовляли?

— Ні. Він не може розмовляти. Як усе пройшло в Стокгольмі?

— Лісбет Саландер погодилася. Ось контракт від Драґана Арманського. Підпишіть і киньте в поштову скриньку.

Фруде розгорнув папір.

— Її послуги коштують недешево, — зауважив він.

— Гроші у Хенріка є.

Адвокат хитнув головою, дістав з нагрудної кишені ручку і вивів свій підпис.

— Краще підписати, поки Хенрік ще живий. Ви не сходите до поштової скриньки біля «Консума»?

Мікаель ліг спати вже близько півночі, але заснути йому ніяк не вдавалося. Досі його діяльність у Хедебю була присвячена дослідженню дивних речей, що залишились у далекому минулому. Але якщо хтось так зацікавився його досягненнями, що вдерся до нього в кабінет, то це минуле, можливо, значно ближче до сучасного, ніж він гадав.

Раптом Мікаелю спало на думку, що його робота на сім’ю Ванґер могла зацікавити дуже різних людей. Несподівана поява Хенріка Ванґера в правлінні «Міленіуму» навряд чи залишилася непомітною для Ханса Еріка Веннерстрьома. Чи такі думки означають лише те, що в нього починає їхати дах?

Мікаель виліз з ліжка, став голяка біля кухонного вікна і задумливо подивився на церкву на тому боці моста. Витяг сигарету і закурив.

Йому не давали спокою думки про Лісбет Саландер. У неї був своєрідний стиль поведінки і спілкування, з довгими паузами посеред розмови. У її будинку панував безлад на межі з хаосом: гора мішків з газетами в передпокої та бруд на кухні, який уже рік не прибирали. Шмаття купами валялося долі, і весь попередній вечір дівчина вочевидь просиділа в барі, та й ніч провела не наодинці, судячи по засосах на шиї. У неї були численні татуювання, на обличчі був пірсинг, а можливо, і в інших місцях, яких він не бачив. Коротше кажучи, особа вона вочевидь неординарна.

З другого боку, за запевненнями Арманського, вона найкращий його пошуковець, і її докладний звіт про самого Мікаеля, безумовно, свідчив про те, що працювати вона вміє. Словом, цікава дівчина.

Лісбет Саландер сиділа за комп’ютером і обдумувала враження, залишені зустріччю з Мікаелем Блумквістом. За своє доросле життя вона ніколи раніше нікому не дозволяла переступати поріг свого будинку без спеціального запрошення, а вдостоєних такого можна було перелічити на пальцях однієї руки. Мікаель же безсоромно вдерся просто в її життя, а вона відповіла всього лише дуже слабким протестом.

І мало того — він з неї посміявся.

Як правило, у таких випадках вона знімала пістолет із запобіжника, хоч би в думках. Проте з його боку не відчувалося ані найменшої загрози чи ворожості. У нього була причина всипати їй по перше число, навіть заявити на неї до поліції, якщо він здогадався, що вона зламувала його комп’ютер. А він навіть це звів до жарту.

Це була найбільш дражлива частина їхньої розмови. Мікаель, здавалося, свідомо не почав розвивати цю тему, і вона зрештою не стрималася й почала сама:

— Ти сказав, що знаєш, як я діяла.

— Ти — хакер і побувала в моєму комп’ютері.

— Звідки тобі це відомо?

Лісбет навіть не сумнівалася в тому, що не залишила ніяких слідів і що її вторгнення можна було виявити тільки в тому разі, якщо б серйозний експерт служби безпеки сканував жорсткий диск тієї самої миті, коли вона входила в комп’ютер.

— Ти зробила помилку.

Він пояснив, що вона процитувала варіант тексту, який був виключно в його комп’ютері, і ніде більше.

Лісбет Саландер довго сиділа мовчки. Нарешті вона підвела на нього позбавлені будь-якого виразу очі.

— Як ти діяла? — спитав він.

— Це таємниця. Що ти збираєшся зробити?

Мікаель знизав плечима:

— Що я можу зробити? Можливо, мені слід було б поговорити з тобою про етику і мораль, а також небезпеку копирсання в чужому особистому житті.

— А хіба всі журналісти не це роблять?

Він хитнув головою:

— Так, звичайно. Саме тому в журналістів є комісія з етики, яка дотримується моральних аспектів їхньої роботи. Коли я пишу про мерзотника з банківської сфери, я не торкаюся, наприклад, його сексуального життя. Навіть якщо жінка, яка підроблює чеки, лесбіянка або ловить кайф від сексу зі своїм псом, я не пишу про це. Навіть негідники мають право на приватне життя, і взагалі, людям дуже легко нашкодити нападками на їх стиль життя. Ти розумієш, що я маю на увазі?

— Так.

— Отже, ти робиш замах на недоторканність особи. Моєму працедавцеві ні до чого знати, з ким я трахаюся. Це моя особиста справа.

Обличчя Лісбет Саландер прорізала крива посмішка:

— Ти вважаєш, мені не слід було про це згадувати.

— У моєму випадку це не має особливого значення. Про наші з Ерікою стосунки знає півміста. Річ у принципі.

— У такому разі тобі, можливо, буде цікаво дізнатися, що в мене теж є принципи, які відіграють роль моєї власної комісії з етики. Я називаю їх «принципи Саландер». Для мене мерзотник завжди залишається мерзотником, і якщо я можу нашкодити йому, розкопавши про нього якесь лайно, то він тільки того і заслуговує. Я просто відплачую.

— Гаразд, — усміхнувся Мікаель Блумквіст. — Я міркую майже подібним чином, але…

— Але коли я складаю звіт про особисті обставини, я ще враховую те, яке враження на мене справляє людина. Я не безстороння. Якщо людина здається доброю, я можу на дещо заплющити очі.

— Правда?

— У твоєму випадку так і було. Про твоє сексуальне життя можна було написати цілу книжку. Я, наприклад, могла б розповісти Фруде, що Еріка Берґер у минулому входила до «Клаб екстрим» і у вісімдесяті роки балувалася БДСМ.[49] А враховуючи ваш з нею сексуальний зв'язок, це могло б навести на деякі думки.

Мікаель Блумквіст зустрівся з Лісбет Саландер поглядом. Трохи згодом він подивився у вікно і розсміявся:

— Ти справді працюєш серйозно. Чому ж ти не включила це до звіту?

— Ви з Ерікою Берґер дорослі люди і вочевидь добре одне до одного ставитеся. Те, що ви робите в ліжку, нікого не обходить, а розкажи я таке про неї, це могло б лише нашкодити вам або дати кому-небудь матеріал для шантажу. Хто знає — з Дірком Фруде я не знайома, і матеріал цілком міг потрапити до рук Веннерстрьома.

— А тобі не хотілося давати Веннерстрьому інформацію?

— Якби мені довелося вибирати, за кого вболівати в матчі між ним і тобою, я б, либонь, опинилася на твоєму боці.

— У нас з Ерікою… наші стосунки…

— Мені наплювати на ваші стосунки. Але ти не відповів мені, як збираєшся вчинити з інформацією про те, що я зламала твій комп’ютер.

Він витримав майже таку ж довгу паузу, яку зазвичай витримувала вона, і лише потім сказав:

— Лісбет, я тут не для того, щоб з’ясовувати з тобою стосунки. І не збираюся тебе шантажувати. Я тут для того, щоб просити тебе допомогти мені з розслідуванням. Ти можеш відповісти «так» чи «ні». Якщо ти відмовишся, я знайду когось іншого і ти більше ніколи про мене не почуєш. — Він трохи подумав і посміхнувся їй: — За умови, що я не спіймаю тебе знову в моєму комп’ютері.

— І це означає?

— Ти знаєш про мене дуже багато чого — дещо з цього особисте і приватне. Але шкоди вже завдано. Я тільки сподіваюся, що ти не збираєшся використати свою обізнаність на шкоду мені або Еріці Берґер.

Вона відповіла йому позбавленим будь-якого виразу поглядом.

Розділ 19

Мікаель провів два дні, вивчаючи свій матеріал і чекаючи повідомлення про те, чи виживе Хенрік Ванґер. Він підтримував постійний контакт із Дірком Фруде. У четвер увечері адвокат прийшов до нього додому і повідомив, що на цю хвилину криза, схоже, минула.

— Він слабкий, але мені сьогодні дозволили з ним трохи поговорити. Він хоче якнайшвидше побачити вас.

У результаті напередодні свята літнього сонцестояння, близько години пополудні, Мікаель поїхав до лікарні Хедестада і відшукав відділення, де лежав Хенрік Ванґер. Тут шлях йому перепинив розсерджений Бірґер Ванґер і начальницьким тоном заявив, що відвідувачів до Хенріка Ванґера не пускають. Мікаель спокійно залишився стояти, роздивляючись муніципального радника.

— Дивно. Хенрік Ванґер послав по мене і чітко повідомив, що хоче зі мною сьогодні зустрітися.

— Ви не член сім'ї, і вам тут нема чого робити.

— Ви маєте рацію, я справді не член сім'ї. Проте я дію за прямою вказівкою Хенріка Ванґера і підкоряюся виключно його наказам.

Справа цілком могла дійти до бурхливої перепалки, але в цю мить з Хенрікової палати якраз вийшов Дірк Фруде.

— А ось і ви. Хенрік тільки що про вас питав.

Фруде відчинив двері, і Мікаель повз Бірґера Ванґера пройшов у палату.

За цей тиждень Хенрік Ванґер, здавалося, постарів літ на десять. Він лежав з напівзаплющеними очима, з носа стриміла киснева трубка, волосся було в більшому безладі, ніж будь-коли. Медсестра притримала Мікаеля за руку і попередила:

— Дві хвилини. Не більше. І не хвилюйте його.

Мікаель хитнув головою і сів на стілець для відвідувачів так, щоб бачити Хенрікове обличчя. Відчуваючи дивну ніжність, він простягнув руку й обережно доторкнувся до безсилої кисті старого. Хенрік Ванґер промовив уривчасто, слабким голосом:

— Новини?

Мікаель хитнув головою:

— Я відзвітую, як тільки вам стане трохи краще. Загадку я поки не розгадав, але виявив новий матеріал і перевіряю деякі ниточки. За тиждень або два я зможу сказати, куди вони ведуть.

Хенрік спробував кивнути, але скоріше моргнув на знак того, що все зрозумів.

— Мені треба на кілька днів поїхати.

Брови Хенріка зсунулися.

— Ні, я не покидаю корабель. Мені треба поїхати, щоб провести розслідування. Я домовився з Дірком Фруде про те, що звітуватиму йому. Ви не проти?

— Дірк… мій повірник… в усьому.

Мікаель знову хитнув головою.

— Мікаелю… якщо я не… виберуся… я хочу, щоб ти закінчив… роботу у будь-якому разі.

— Я обіцяю довести справу до кінця.

— Дірк має всі… повноваження.

— Хенріку, я дуже хочу, щоб ви одужали. Я на вас страшенно розсерджуся, якщо ви здумаєте померти, коли я так далеко просунувся в роботі.

— Дві хвилини, — сказала медсестра.

— Я мушу йти. Коли я зайду наступного разу, мені б хотілося поговорити з вами довше.

У коридорі його очікував Бірґер Ванґер. Коли Мікаель вийшов, той зупинив його, поклавши руку йому на плече:

— Я хочу, щоб ви більше не турбували Хенріка. Він тяжко хворий, і його не можна турбувати і хвилювати.

— Я розумію ваше занепокоєння і розділяю його. Я не буду хвилювати Хенріка.

— Всі розуміють, що Хенрік найняв вас, аби посприяти йому в його маленькому хобі… щодо Харієт. Дірк Фруде сказав, що перед тим, як у Хенріка стався інфаркт, він дуже розхвилювався під час однієї з розмов із вами. Дірк сказав, ніби ви думаєте, що спровокували інфаркт.

— Більше я так не думаю. У Хенріка Ванґера було велике звапніння судин. Він міг дістати інфаркт, усього лише відвідавши вбиральню. Адже вам це зараз теж відомо.

— Я хочу мати цілковиту інформацію про всі ці дурниці. Ви копирсаєтеся в справах моєї родини.

— Як я вже говорив, я працюю на Хенріка. А не на родину.

Бірґер Ванґер явно не звик до того, щоб йому показували дулю. Він якийсь час дивився на Мікаеля поглядом, який мав, очевидно, вселяти тремтіння, але в основному робив його схожим на напиндюченого лося. Потім Бірґер Ванґер розвернувся і пройшов у Хенрікову палату.

Мікаелю стало смішно, але він стримався. Було б недоречним сміятися в коридорі лікарні поряд з палатою, де Хенрік бореться зі смертю. Та Мікаелю раптом згадалася книжка Леннарта Хюланда з віршами про кожну літеру абетки: у 60-х роках її читали для дітей по радіо, і він, з якоїсь незрозумілої причини, завчив її напам’ять, коли вчився читати і писати. У пам’яті спливла строфа про літеру «Л»: «Лось у лісі сам зостався, він стояв і посміхався».

Виходячи з лікарні, Мікаель зіткнувся ніс у ніс із Сесілією Ванґер. Він багато разів намагався дзвонити їй на мобільний телефон після її повернення з перерваної відпустки, але вона не відповідала. Щоразу, як він намагався зайти до неї, її не було вдома.

— Привіт, Сесіліє, — сказав він. — Прийми моє співчуття з приводу Хенріка.

— Дякую, — кивнувши, відповіла вона.

Мікаель спробував зрозуміти, в гуморі вона чи ні, але не вловив з її боку ні тепла, ні холоду.

— Нам треба поговорити, — сказав він.

— Вибач, що я відшила тебе таким робом. Я розумію, що ти злишся, але зараз я сама не своя.

Мікаель здивовано закліпав, але потім зрозумів, на що вона натякає. Він поквапно узяв її за руку і посміхнувся:

— Зажди, ти мене неправильно зрозуміла. Я зовсім не серджуся на тебе. Я сподіваюся, що ми можемо залишатися друзями, але якщо ти не хочеш зі мною спілкуватися… якщо ти так вирішила, то я готовий це прийняти.

— Я погано вмію зберігати стосунки, — сказала вона.

— Я теж. Давай вип’ємо кави? — Він кивнув у бік лікарняного кафетерію.

Сесілія Ванґер завагалася:

— Ні, не сьогодні. Я хочу провідати Хенріка.

— Гаразд, але мені все-таки необхідно з тобою поговорити. Суто про справу.

— Що ти маєш на увазі? — насторожилась вона.

— Пам’ятаєш, коли ми вперше зустрілися, ну, коли ти прийшла до мене в січні? Я сказав, що та наша розмова буде не для преси і що коли мені доведеться ставити тобі справжні питання, я попереджу. Це стосується Харієт.

Обличчя Сесілії Ванґер раптом спалахнуло злістю.

— Клятий покидьок!

— Сесіліє, я виявив речі, про які мені просто необхідно з тобою поговорити.

Вона відступила на крок.

— Ти хіба не розумієш, що всі ці ідіотські пошуки клятої Харієт для Хенріка всього лише працетерапія? До тебе що, не доходить, що він там зараз, можливо, вмирає? І останнє, чого він потребує, так це щоб його знову хвилювали і вдихали в нього примарні надії.

Вона замовкла.

— Можливо, для Хенріка це і хобі, але я зараз відшукав більше нового матеріалу, ніж хто-небудь виявив за останні тридцять п’ять років. У розслідуванні існують відкриті питання, і я працюю над ними за завданням Хенріка.

— Якщо Хенрік помре, всьому цьому проклятому розслідуванню миттю настане кінець. Тоді тебе відразу ж звідси викинуть, — сказала Сесілія Ванґер і пройшла повз нього.

Все було зачинено. Хедестад практично весь спорожнів, а населення, схоже, роз’їхалося святкувати день літнього сонцестояння на свої дачі. Під кінець Мікаель усе ж таки надибав працююче кафе при міському готелі, де зміг замовити каву з бутербродом і почитати вечірні газети. Нічого суттєвого в світі не сталося.

Він відклав газети і задумався про Сесілію Ванґер. Ні Хенрікові, ні Діркові Фруде він не розповідав про те, що вікно в кімнаті Харієт відчинила саме вона. Він боявся накликати на неї підозру, і менш за все йому хотілося нашкодити їй. Але рано чи пізно це питання доведеться поставити.

Просидівши в кафе годину, Мікаель вирішив відкласти всі проблеми і присвятити святковий вечір чому-небудь, не пов'язаному з родиною Ванґер. Його мобільний телефон мовчав. Еріка кудись поїхала розважатися зі своїм чоловіком, і поговорити йому було ні з ким.

Він повернувся на острів близько четвертої години і вирішив зробити ще одну річ — кинути курити. Від часу служби в армії він регулярно тренувався як у спортзалі, так і роблячи пробіжки південним берегом озера Меларен, але закинув тренування, коли почалися проблеми з Хансом Еріком Веннерстрьомом. Тільки у в’язниці він знову почав качати м’язи, в основному щоб розвіятися, але після звільнення знову розслабився. Час було набирати форму. Він рішуче надягнув тренувальний костюм і зробив повільну пробіжку дорогою до будиночка Готфріда, звернув до Укріплення і ускладнив собі завдання бігом по пересіченій місцевості. Мікаель не займався орієнтуванням з часів армії, але йому завжди більше подобалося бігати лісом, ніж по рівних доріжках. Від огорожі господарства Естергорд він повернувся назад у селище. На останніх кроках до свого будиночка він уже важко дихав і почував себе геть розбитим.

Десь близько шостої він прийняв душ. Зварив картоплю і виніс на хисткий столик біля будинку оселедця в гірчичному соусі, зелену цибулю та яйця. Він налив стопку горілки і, не мавши компанії, випив сам-один. Потім розгорнув детектив Вел Макдермід «Співаючі русалки».

О сьомій годині до нього прийшов Дірк Фруде і важко опустився на садовий стілець навпроти. Мікаель налив йому горілки.

— Дехто сьогодні був вами обурений, — сказав Фруде.

— Я це зрозумів.

— Бірґер Ванґер — дурень.

— Я знаю.

— Але Сесілія Ванґер аж ніяк не дурна, а вона в нестямі.

Мікаель хитнув головою.

— Вона вимагає від мене прослідкувати за тим, щоб ви припинили копирсатися в сімейних справах.

— Зрозуміло. І ваша відповідь?

Дірк Фруде подивився на стопку з горілкою і зненацька вихилив її.

— Моя відповідь: Хенрік дав чіткі інструкції відносно того, що він хоче, щоб ви робили. Доки він їх не змінив, ви працюєте відповідно до складеного нами контракту. Я сподіваюся, що ви з усієї сили будете старатися виконати свою частину умов контракту.

Мікаель хитнув головою і поглянув на небо, яке почало затягуватись хмарами.

— Насувається гроза, — сказав Фруде. — Якщо штормитиме надто сильно, я вас підтримаю.

— Дякую.

Вони трохи помовчали.

— Можна мені ще стопочку? — спитав адвокат.

Буквально через кілька хвилин після того, як Дірк Фруде пішов собі геть, перед будиночком Мікаеля загальмувало авто Мартіна Ванґера і припаркувалося на узбіччі. Мартін підійшов і привітався, Мікаель побажав йому приємного свята і запитав, чи не хоче він чарчину.

— Ні, мені краще утриматися. Я заїхав тільки переодягнутись, а потім поїду назад у місто, щоб провести вечір з Евою.

Мікаель мовчки чекав на продовження.

— Я розмовляв із Сесілією. Вона зараз трохи нервує — вони з Хенріком дуже близькі. Сподіваюся, ви пробачите їй, якщо вона наговорить чогось… неприємного.

— Я дуже добре ставлюся до Сесілії, — відповів Мікаель.

— Це зрозуміло. Але з нею буває важко. Я тільки хочу, щоб ви знали: вона категорично проти вашого копирсання в минулому сім’ї.

Мікаель зітхнув. Схоже, усі в Хедестаді вже зрозуміли, для чого Хенрік його найняв.

— А ви?

Мартін Ванґер розвів руками:

— Хенрік одержимий цією історією з Харієт уже не одне десятиліття. Я не знаю… Харієт була мені сестрою, але минуло стільки років, усе це відійшло вже так далеко. Дірк Фруде сказав, що у вас залізний контракт, розірвати який може тільки сам Хенрік, але боюся, що в його теперішньому стані це завдало б більше шкоди, ніж дало користі.

— Значить, ви хочете, щоб я працював далі?

— Вам вдалося що-небудь зробити?

— Вибачте, Мартіне, але якщо я що-небудь розповім вам без дозволу Хенріка, це буде порушенням контракту.

— Я розумію. — Він раптом усміхнувся. — У Хенрікові є щось від змовника-теоретика. Але головне, я хочу, щоб ви не вселяли в нього примарних надій.

— Це я обіцяю. Я викладаю йому лише факти, які можу підтвердити документально.

— Чудово… До речі, ось іще що — адже у нас є й інший контракт, про який теж треба подумати. Оскільки Хенрік захворів і не може виконувати свої обов’язки в правлінні «Міленіуму», я повинен його там замінити.

Мікаель чекав, що ж далі.

— Нам, очевидно, треба скликати правління і обговорити ситуацію.

— Це гарна думка. Проте, наскільки я розумію, вже вирішено, що наступне засідання правління відбудеться тільки в серпні.

— Я знаю, але, можливо, нам слід перенести його ближче.

Мікаель увічливо посміхнувся:

— Можливо, але ви звертаєтеся не за адресою. Зараз я до правління «Міленіуму» не входжу. Я покинув журнал у грудні і не маю ніякого впливу на рішення правління. У цій справі вам краще звернутися до Еріки Берґер.

Такої відповіді Мартін Ванґер не чекав. Трохи подумавши, він устав.

— Ви, звичайно, маєте рацію. Я з нею поговорю.

На прощання він поплескав Мікаеля по плечу і попрямував до машини.

Мікаель задумливо дивився йому вслід. Нічого конкретного сказано не було, але в повітрі вочевидь нависла загроза. Мартін Ванґер поклав на шальку терезів «Міленіум».

Через деякий час Мікаель налив собі ще горілки і взявся до книжки Вел Макдермід.

Близько дев’ятої з’явилася плямиста кішка і потерлася об його ноги. Він підняв її до себе на коліна і почухав за вухами.

— Значить, будемо нудьгу розганяти святкового вечора удвох, — сказав він.

Коли почали падати перші краплі дощу, він увійшов до будинку і ліг спати. Кішка зволіла залишитись на вулиці.

Лісбет Саландер витягла з підвалу свій мотоцикл і присвятила святковий день його ґрунтовній перевірці. «Кавасакі» з двигуном у сто двадцять п’ять кубів був, можливо, не найкрутіший мотоцикл на світі, але він належав їй, і вона вміла з ним поводитися. Саландер власноручно перебрала його гайку за гайкою, довівши до ладу скільки було змога і навіть трохи більше можливого.

Після обіду вона надягла шолом і шкіряний комбінезон і поїхала до лікарні «Еппельвікен», де провела вечір у парку разом з матір’ю. Вона відчувала деякий неспокій і докори совісті. Мати здавалася неуважнішою, ніж будь-коли. За проведених разом три години вони перекинулися лише кількома словами, і в неї залишилося враження, що мати не розуміє, з ким розмовляє.

Мікаель витратив кілька днів на те, щоб вирахувати машину, маркування якої включало б літери «АС». Добряче помучившись і врешті-решт проконсультувавшись із колишнім автомеханіком з Хедестада, він вияснив марку машини: «форд Англія» — посередня модель, про яку він раніше і не чув. Потім він зв’язався із службовцем з бюро реєстрації автотранспорту і спробував замовити список усіх «фордів Англія», які в 1966 році мали реєстраційні номери «АСЗ» з чимось. Але йому відповіли, що подібні археологічні розкопки в реєстрі, очевидно, можливі, проте забрали б дуже багато часу і до того ж ця інформація до певної міри закрита.

Тільки через кілька днів після свят Мікаель знову позичив «вольво» і вирушив на північ дорогою Е-4. Він ніколи не любив швидкої їзди і вів машину спокійно. Перед самим херньосандським мостом він зупинився і випив кави в кондитерській Вестерлунда.

Наступну зупинку він зробив в Умео, де заїхав у мотель і з’їв комплексний обід. Купивши автомобільний атлас, він дістався до Шеллефтео, звідки звернув ліворуч, до Нуршьо. До шостої години він був на місці і зупинився в готелі «Нуршьо».

Пошуки він почав прямо з раннього ранку. У телефонному довіднику деревообробної фабрики не виявилось, а дівчина років двадцяти, що сиділа за стійкою адміністратора, про таке підприємство ніколи не чула.

— У кого б мені запитати?

На секунду розгубившись, дівчина просяяла і сказала, що зателефонує батькові. Через дві хвилини вона повернулася з повідомленням, що деревообробну фабрику в Нуршьо закрили в 80-ті роки. Якщо Мікаелю хочеться поговорити з кимось, хто знає про підприємство більше, йому варто звернутися до такого собі Бурмана, котрий працював там майстром, а зараз живе на вулиці Сульвендан.

Нуршьо виявилося маленьким містечком, і головна вулиця, вдало названа Стурґатан, тобто Велика вулиця, пронизувала його наскрізь. Тут розміщувалися крамниці, а на паралельних вулицях — житлові будинки. На в’їзді до Нуршьо зі східного боку були невеликий промисловий район і конюшня; на виїзді на захід містилася надзвичайно гарна церква. Мікаель відзначив, що свої храми в містечку мали місіонери і п’ятдесятники. Афіша на дошці оголошень автобусної зупинки рекламувала музей полювання і лижного спорту. Стара афіша повідомляла про те, що на святах тут співала Вероніка. З кінця в кінець містечко можна було пройти приблизно за двадцять хвилин.

Вулиця Сульвендан лежала за п’ять хвилин ходу від готелю і складалася з приватних будинків. На дзвінок Мікаеля Бурман не відчинив. Було пів на десяту, і Мікаель вирішив, що господар або пішов на роботу, або — якщо він на пенсії — просто подався у своїх справах.

Наступним номером його програми став господарчий магазин на Стурґатан: Мікаель зміркував, що сюди час від часу приходять усі, хто живе в Нуршьо. У торговій залі було двоє продавців; Мікаель вибрав того, що старше, років п’ятдесяти з вигляду.

— Добрий день, я розшукую пару, яка, очевидно, жила в Нуршьо в шістдесятих роках. Чоловік, можливо, працював на деревообробній фабриці. Як їх звуть, я не знаю, але в мене є дві фотографії, зняті в шістдесят шостому році.

Продавець довго й уважно вивчав знімки, але врешті-решт похитав головою, заявивши, що не впізнає ні чоловіка, ні жінку.

Надійшов час ланчу, і Мікаель перехопив у кіоску біля автобусного вокзалу. Він відкинув крамниці і завітав до муніципалітету, бібліотеки та аптеки. У поліцейській дільниці нікого не було, і він почав навмання опитувати літніх людей. Годині о другій йому зустрілися дві молоді жінки, які, зрозуміло, не знали пару на знімку, але висловили слушну думку:

— Якщо знімок зроблено в шістдесят шостому році, цим людям має бути близько шістдесяти років. Ви можете сходити в притулок для людей похилого віку біля Сульбакки і розпитати там пенсіонерів.

У канцелярії притулку Мікаель відрекомендувався жінці років тридцяти і пояснив їй свою справу. Вона з підозрінням витріщилась на нього, але зрештою зглянулася. Мікаель пройшов за нею у вітальню, де протягом півгодини показував фотографії багатьом людям віком від сімдесяти і старше. Вони з усієї сили намагалися допомогти, але ніхто з них не спромігся впізнати пару, зняту в Хедестаді 1966 року.

Близько п’ятої він знову повернувся на вулицю Сульвендан і подзвонив до Бурмана. Цього разу йому пощастило більше. Подружжя Бурман, обоє пенсіонери, тільки що повернулись додому. Його запросили на кухню, де дружина відразу поставила варитися каву, а Мікаель тим часом виклав суть справи. Як і при всіх попередніх спробах, йому випав невиграшний квиток. Бурман почухав потилицю, запалив люльку і трохи згодом признався, що пари на знімку не знає. Між собою подружжя говорило місцевим діалектом, і Мікаелю часом було важко їх розуміти.

— Але ви цілком маєте слушність, що ця наліпка з нашої фабрики, — сказав чоловік. — Здорово ви її розпізнали. Біда тільки в тому, що ми роздавали їх направо й наліво — перевізникам, покупцям і постачальникам деревини, ремонтникам, машиністам та багатьом іншим.

— Знайти цю пару виявилося складнішим, ніж я думав.

— Навіщо вони вам здалися?

Мікаель заздалегідь вирішив, що коли його спитають, розповідатиме правду. Будь-які вигадані історії про пару на знімку звучали б фальшиво і могли тільки все заплутати.

— Це довго розповідати. Я вивчаю злочин, скоєний у Хедестаді в шістдесят шостому році, і є ймовірність, хоч і мікроскопічна, що люди на знімку бачили дещо важливе. Їх ні в чому не звинувачують, і, швидше за все, вони самі навіть не підозрюють, що володіють інформацією, здатною допомогти розкрити цей злочин.

— Злочин? Що за злочин?

— Вибачте, але більше я нічого сказати не можу. Зрозуміло, виглядає дуже дивним, що хтось майже через сорок років приїжджає і намагається розшукати цих людей, але злочин не розкрито, і лише останнім часом раптом з'явилися нові факти.

— Розумію. Так, у вас і справді досить незвичайне діло.

— Скільки людей працювало на фабриці?

— Зазвичай у штаті налічувалося сорок чоловік. Я працював там із сімнадцяти літ, із середини п’ятдесятих, і аж до закриття фабрики. Потім я став перевізником.

Бурман трохи подумав.

— Можу сказати лише, що хлопець із знімка у нас на фабриці ніколи не працював. Утім, він міг би бути з перевізників, але, думаю, я б його тоді впізнав. Та є й інша можливість. Наприклад, на фабриці міг працювати його батько чи хтось із родичів або це просто не його машина.

Мікаель хитнув головою:

— Я розумію, що можливостей багато. Чи немає у вас ідеї, з ким би ще мені варто було поговорити?

— Є, — кивнувши, сказав Бурман. — Приходьте завтра зранку, і ми з'їздимо поспілкуватися з кількома стариками.

Лісбет Саландер опинилася перед досить серйозною методологічною проблемою. Вона була експертом із збору інформації про кого завгодно, але її відправною точкою завжди були ім'я і персональний ідентифікаційний номер конкретної людини. Якщо людина була в комп'ютерному реєстрі, а там неодмінно є всі, то об'єкт швидко потрапляв у її павутину. Якщо людина мала комп’ютер, підключений до Інтернету, адресу електронної пошти і, можливо, навіть власну сторінку — а майже всі люди, що ставали об’єктами її специфічного дослідження, таку мали, — їй не важко було вивідати її найсокровенніші таємниці.

Завдання від Мікаеля Блумквіста вимагало діяти протилежним чином. Простіше кажучи, потрібно було ідентифікувати чотирьох людей, виходячи з надзвичайно мізерних даних про них. Крім того, ці люди жили кілька десятиліть тому, а отже, ні в якому комп’ютерному реєстрі їх, швидше за все, не було.

Спираючись на справу Ребеки Якобссон, Мікаель висунув припущення, що ці люди стали жертвами вбивці. Тобто вони повинні були значитися в різного роду нескінчених поліцейських розслідуваннях. Відомості про те, коли і де ці вбивства були скоєні, були відсутні, відомо лише, що трагедії сталися до 1966 року. Ситуація вимагала від Лісбет застосувати якісь абсолютно нові методи пошуку.

«І як же мені бути?» — замислилась вона, а потім увімкнула комп’ютер, зайшла на «www.google.com» і зробила запит на: (Магда) + (убивство).

Це був найпримітивніший з доступних варіантів пошуку, але, на свій подив, Лісбет відразу дістала непоганий результат. Перше ж посилання вказувало на програму передач «ТВ Вермланд»[50] з Карлстада, яка представляла уривок із серіалу «Вермландські вбивства», що демонструвався в 1999 році. Потім вона наткнулася на коротку анотацію в газеті «Вермландс фолькблад», у якій мовилося таке:

Кориснішу інформацію вона знайшла в статті «Справа Лувіси приголомшила весь край», опублікованій в журналі «Вермландскультур», матеріали якого пізніше повністю викладалися в Інтернеті. Тут в інтригуючій манері із захватом описувалося, як чоловік Лувіси Шьоберґ, лісоруб Хольгер Шьоберґ, повернувшись близько п’ятої години вечора з роботи, знайшов свою дружину мертвою. Над нею вчинили сексуальне насильство, завдали їй кілька ножових поранень, а потім убили, заколовши вилами. Вбивство сталося в хліву, але особливу увагу привернуло те, що вбивця, закінчивши свою справу, поставив тіло жертви на коліна в стійло і міцно прив’язав.

Пізніше виявилося, що одну з їхніх тварин, корову, було поранено ножем у шию.

Першим у вбивстві запідозрили чоловіка, але той зміг надати залізне алібі. Він з шостої ранку разом з колегами був на вирубці за сорок кілометрів від дому. А Лувіса Шьоберґ була ще точно жива о десятій годині, коли до неї заходила сусідка. Ніхто нічого не бачив і не чув; їхній хутір лежав приблизно за чотириста метрів од найближчих сусідів.

Переставши вважати чоловіка головним підозрюваним, поліцейські, що проводили розслідування, зосередили увагу на племінникові вбитої, юнакові двадцяти одного року від роду. Той неодноразово мав конфлікти з правосуддям, дуже потребував грошей і кілька разів позичав невеликі суми у своєї тітки. Алібі племінника було значно слабкіше, і він якийсь час просидів у в’язниці, доки його не випустили, що називається, за відсутністю доказів. У селі, проте, багато хто вважав винним саме його.

Поліція перевірила й кілька інших версій. Багато зусиль та уваги було віддано пошукам таємничого бродячого торговця, поміченого в цих місцях, а також чуткам про компанію «злодійкуватих циганів», що орудувала в околицях. Чому в такому разі вони вчинили жорстоке вбивство з сексуальним насильством, але так нічого й не вкрали, залишалося неясним.

У свій час під підозрінням був сусіда з села, холостяк, замолоду звинувачуваний у злочині гомосексуального характеру, — тоді гомосексуальність ще підлягала кримінальному покаранню — і який, згідно з багатьма висловлюваннями, мав славу «дивакуватого». Навіщо чоловікові, який вважався гомосексуалістом, було чинити статеве насильство над жінкою, ніхто такого питання собі не ставив. Але жодна з цих версій так і не посприяла затриманню кого-небудь або виголошенню обвинувального вироку.

Лісбет Саландер визнала зв’язок із списком з телефонної книжки Харієт Ванґер безперечним. Біблійна цитата з Третьої книги Мойсеєвої, розділ 20, вірш 16 говорила: «А жінка, що наблизиться до якої скотини, щоб лежати з нею, то заб'єш ту жінку та скотину ту, — будуть конче забиті вони, кров їхня на них».

Не могло бути випадковістю, що господиню хутора на ім’я Магда знайшли мертвою в хліву, поставленою в стійло і там прив’язаною.

Виникало питання, чому Харієт Ванґер записала ім’я Магда замість Лувіса, адже в побуті жертва користувалася тільки ним. Якби в анотації до серіалу не було наведено її повне ім’я, Лісбет навряд чи вийшла б на цей випадок.

Але, звичайно, найголовнішим залишалося питання, чи є зв’язок між убивством Ребеки в 1949 році, убивством Магди Лувіси в 1960-му і зникненням Харієт Ванґер у 1966-му. І звідки ж у такому разі Харієт Ванґер могла про ці справи дізнатися?

У компанії Бурмана Мікаель в суботу прогулявся Нуршьо, але результат виявився невтішним. До обіду вони відвідали п’ятьох колишніх працівників фабрики, які жили відносно недалеко: троє в центрі містечка, а двоє — на околиці, в Сьорбюн. Всі пригощали гостей кавою, вивчали фотографії і хитали головами.

Після легкого обіду вдома у Бурманів вони взяли машину, щоб зробити візити на дальшій відстані, і відвідали чотири селища в околицях Нуршьо, де жили колишні працівники деревообробної фабрики. У кожній оселі господарі тепло вітали Бурмана, але допомогти нічим не могли. Мікаель уже почав утрачати надію і думати, що вся поїздка до Нуршьо виявилася марною і цей слід веде у глухий кут.

Близько четвертої години Бурман привіз Мікаеля в околиці селища Нуршьоваллен, розташованого на північ від Нуршьо. Тут він зупинив машину біля хутора з типовим для Вестерботтена темно-червоним будинком і відрекомендував гостя Хеннінґові Форсману, колишньому майстрові столярного цеху.

— Та це ж син Ассара Бреннлунда, — сказав Хеннінґ Форсман, як тільки Мікаель показав йому фотографію.

Нарешті успіх!

— Он як, Ассарів синок? — сказав Бурман. І, звертаючись до Мікаеля, додав: — Він був закупником.

— Де я можу його побачити?

— Хлопця? Ну, для цього вам доведеться взятися до розкопок. Його звали Гуннаром, і він працював на фірму «Буліден». У середині сімдесятих років він загинув під час вибуху.

От чорт!

— Але дружина його жива, оця ось, що на знімку. Її звуть Мілдред, і вона живе в Б’юрселе.

— Що таке Б’юрселе?

— Треба проїхати трохи більше десяти кілометрів дорогою на Бастутреск. Вона живе у довгастій червоній хаті, по праву руч, як в’їдеш у село. Третій будинок. Я знаю цю сім’ю досить добре.

Добрий день!

Мене звуть Лісбет Саландер, і я пишу дисертацію з кримінології про насильство над жінками в XX сторіччі. Я б хотіла відвідати поліцейський округ Ландськруни і познайомитися з документами однієї справи 1957 року. Йдеться про вбивство сорокап’ятилітньої жінки на ім’я Ракель Лунде. Чи відомо вам, де знаходяться ці документи тепер?

Село Б’юрселе, коли уважніше глянути, виглядало так, ніби зійшло з рекламної картинки сільської місцевості Вестерботтена. У ньому було десь із двадцять будинків, що вишикувалися досить компактним півколом уздовж кінцевої частини озера. В центрі села — роздоріжжя з одним дороговказом на Хеммінґен, 11 км, і другим — на Бастутреск, 17 км. Біля роздоріжжя був маленький міст через річку — як подумав Мікаель, тут було те саме плесо — «сель» — на річці Б’юр, яке й дало назву селу. Зараз, у розповні літа, тут було гарно, як на поштівці.

Мікаель припаркувався у дворі перед зачиненим магазином «Консум», через дорогу від третьої хати БО правому боці. Він подзвонив у двері, але вдома нікого не було.

Після цього він приблизно годину прогулювався дорогою на Хеммінґен, дістався до того місця, де плесо переходило в бурхливі пороги, стрінув двох котів, поспостерігав за косулею і повернувся назад, так і не вгледівши жодної людини. Двері Мілдред Бреннлунд як і раніше залишались замкнутими.

На стовпі біля моста Мікаель помітив пошарпану афішу за 2002 рік, яка запрошувала відвідати ЧБПА, що розшифровувалося як Чемпіонат Б’юрселе з приборкання автомобілів. «Приборкання» автомобіля, яке вочевидь було популярною зимовою розвагою, полягало в тому, що транспортний засіб нівечили, ганяючи по закутому в лід озеру. Мікаель задумливо оглянув афішу.

Прождавши до десятої вечора, він втратив надію і поїхав назад до Нуршьо, де підживився пізньою вечерею й улігся в ліжко дочитувати детектив Вел Макдермід.

Розв’язка книги виявилася жахливою.

Близько десятої години вечора Лісбет Саландер додала до списку Харієт Ванґер ще одне ім’я. Зробила вона це з великими сумнівами і після багатогодинного обмірковування.

Лісбет знайшла найкоротший шлях. Відомості про нерозкриті вбивства публікувалися досить регулярно, і в недільному додатку до однієї з вечірніх газет вона знайшла статтю 1999 року під заголовком «Багато вбивць жінок розгулюють на волі». Стаття мала оглядовий характер, проте там були імена і фотографії кількох жертв широко відомих злочинів, зокрема, Соловейґ з Норртельє, Аніти з Норрчьопінґа, Марґарети із Сельсинґборґа та деяких інших випадків.

Найдавнішими з включених до огляду були вбивства 60-х років, і жодне з них не мало нічого спільного з даними переліку, що його вона отримала від Мікаеля. Але один випадок усе-таки привернув увагу Лісбет.

У червні 1962 року тридцятидвохлітня повія Леа Персон з Ґетеборга поїхала в Уддеваллу, щоб навідати свою матір і дев’ятилітнього сина, що проживав у неї. Провівши з ними кілька днів, Леа недільного вечора обійняла матусю, попрощалася й пішла на потяг, аби повернутися назад у Ґетеборг. Через два дні її знайшли за старим контейнером на покинутій промисловій ділянці. Її зґвалтували і з особливою жорстокістю поглумилися над тілом.

Убивство Леа привернуло велику увагу, газета все літо, з числа в число, давала про нього матеріали, але вбивцю так і не знайшли. Ім’я Леа в списку Харієт Ванґер не значилося. І вбивство не відповідало жодній з вибраних нею біблійних цитат.

Разом з тим у ньому була одна така дивна обставина, що чутливий прилад у голові Лісбет відразу ж на неї відреагував. Приблизно за десять метрів од тіла Леа було знайдено квітковий горщик, а всередині нього голуба. Хтось обв’язав мотузок навколо шиї голуба і пропустив його в дірочку на дні горщика. Потім горщик поставили на маленьке багаття, влаштоване між двома цеглинами. Не було ніяких доказів того, що знущання з птаха якось пов’язане з убивством Леа; цілком можливо, що якісь дітлахи просто віддавалися жорстоким і огидним літнім забавкам, проте в ЗМІ справа дістала назву «Вбивство голубки».

Лісбет Саландер зовсім не належала до старанних читачів Біблії і навіть її не мала, але цього вечора вона сходила до найближчої церкви і, доклавши деяких зусиль, зуміла позичити потрібне джерело. Всівшись на лавку в парку перед церквою, вона почала читати Третю книгу Мойсеєву і, діставшись до розділу 12, вірша 8, звела брови. У 12-му розділі йшлося про очищення породіль. «А коли рука її не спроможеться на ягня, то візьме вона дві горлиці або двоє голубенят, — одне на цілопалення й одне на жертву за гріх, й очистить її священик, — і вона стане чиста».

Леа цілком могла значитися в телефонній книжці Харієт Ванґер як «Леа — 31208».

Раптом Лісбет Саландер усвідомила, що жоден з проведених нею раніше пошуків за масштабом не йшов ні в яке порівняння з нинішнім.

Близько десятої ранку в неділю Мікаель Блумквіст знову з’явився коло будинку Мілдред Бреннлунд, по другому чоловікові Мілдред Берґґрен, і цього разу вона відчинила. Жінка була тепер майже на сорок років старшою і приблизно на стільки ж кілограмів важчою, але Мікаель відразу впізнав обличчя з фотографії.

— Добрий день, мене звуть Мікаель Блумквіст. Ви, мабуть, Мілдред Берґґрен?

— Так, справді.

— Даруйте, що зайшов без попередження, але я вже деякий час розшукую вас у справі, яку досить важко пояснити. — Мікаель усміхнувся їй. — Можна мені ввійти і забрати у вас трохи часу?

Чоловік і тридцятип’ятилітній син Мілдред були вдома, і вона без особливих вагань запросила Мікаеля на кухню. Він потиснув усім руки. За останні кілька діб Мікаель випив більше кави, ніж будь-коли, але до цього моменту він вже засвоїв, що в Норрланді вважається непристойним відмовлятися. Наповнивши всім філіжанки, Мілдред всілася і з цікавістю запитала, чим вона може стати у пригоді. Мікаель заледве розумів місцевий діалект, і вона перейшла на державний варіант шведської мови.

Мікаель набрав у груди повітря:

— Це довга і дивна історія. У вересні шістдесят шостого року ви разом з тодішнім чоловіком, Гуннаром Бреннлундом, приїжджали до Хедестада.

Жінка вочевидь дуже здивувалася. Він почекав, поки вона кивнула, і поклав перед нею фотографію з Йєрнвегсґатан.

— Тоді було зроблено цей знімок. Ви пам’ятаєте, що тоді відбувалося?

— О Боже, — мовила Мілдред Берґґрен. — Це ж було сто років тому.

Її нинішній чоловік із сином стали позаду неї і подивились на фотографію.

— У нас була весільна подорож. Ми їздили машиною до Стокгольма і Сипуна, а по дорозі назад просто десь зупинялися. Ви сказали, це Хедестад?

— Так, Хедестад. Знімок було зроблено приблизно о першій годині пополудні. Я деякий час намагався вас вирахувати, і справа, скажу я вам, виявилася не з легких.

— Ви знаходите стару фотографію і відшукуєте мене по ній. Навіть уявити не можу, як вам це вдалося.

Мікаель виклав фотографію з автостоянки.

— Я знайшов вас завдяки цьому знімкові, зробленому трохи пізніше того ж дня.

Мікаель пояснив, як він через деревообробну фабрику Нуршьо знайшов Бурмана, котрий, у свою чергу, вивів його на Хеннінґа Форсмана з Нуршьоваллен.

— Очевидно, для ваших дивних пошуків є вагомі причини.

— Так. Дівчину, яка стоїть на фотографії попереду вас, навскоси, звали Харієт. Того дня вона зникла, і все вказує на те, що вона стала жертвою вбивці. Дозвольте мені показати вам, що сталося.

Мікаель дістав ноутбук і, поки комп’ютер запускався, пояснив ситуацію. Потім він прокрутив слайд-шоу і показав, як змінювався вираз обличчя Харієт.

— Вас я побачив, коли проглядав ці давні знімки. Ви стоїте з фотоапаратом в руках позаду Харієт і трохи збоку і, схоже, фотографуєте якраз те, на що вона дивиться і що викликає в неї таку реакцію. Я розумію, що шансів у мене майже немає. Але я шукав вас для того, щоб запитати, чи не збереглися у вас фотографії з того дня.

Мікаель не здивувався б, якби Мілдред Берґґрен відмахнулася і сказала, що ті знімки давно пропали, що плівки так і не проявили або що вона їх давно викинула. Проте вона подивилася на нього своїми яскраво-блакитними очима і відповіла, мов нічого природнішого й бути не могло, що, зрозуміло, вона зберігає всі свої старі відпускні фотографії.

Мілдред пішла в кімнату і буквально за хвилину повернулася з коробкою, в якій у неї були зібрані альбоми з безліччю фотографій. Якийсь час вона шукала потрібне. У Хедестаді вона зробила всього три знімки. Один був нечітким і показував головну вулицю. На другому опинився її тодішній чоловік. Третій зафіксував клоунів у святковій ході.

Мікаель з нетерпінням схилився над цією фотографією. Він побачив на тому боці вулиці якусь постать, але знімок абсолютно нічого йому не сказав.

Розділ 20

Повернувшись у Хедестад, Мікаель насамперед просто зранку навідався до Дірка Фруде, щоб розпитати про стан Хенріка Ванґера. Він дізнався, що за минулий тиждень старому стало значно краще. Хенрік був як і раніше слабкий і далекий від кращої форми, але міг уже сидіти в ліжку, і його стан більше не вважався критичним.

— Слава Богу, — сказав Мікаель. — Я зрозумів, що справді прив’язався до нього.

Дірк Фруде хитнув головою:

— Я це знаю. Хенрік вас теж полюбив. Як пройшла поїздка до Норрланда?

— Успішно, але незадовільно. Я розповім про це пізніше. У мене до вас є одне питання.

— Будь ласка.

— Що трапиться з «Міленіумом», якщо Хенрік раптом помре?

— Нічого. Його місце в правлінні займе Мартін.

— Чи існує ризик, суто теоретично, що Мартін зможе створити проблеми для «Міленіуму», якщо я не припиню розслідувати обставини зникнення Харієт?

Дірк Фруде раптом насторожено подивився на Мікаеля:

— Що сталося?

— Власне кажучи, нічого.

Мікаель переказав йому свою розмову з Мартіном Ванґером святкового вечора.

— Коли я їхав додому з Нуршьо, мені зателефонувала Еріка й розповіла, що Мартін розмовляв з нею і просив наголосити на необхідності мого перебування в редакції.

— Розумію. Певно, на нього натиснула Сесілія. Але я не думаю, що Мартін почне вас шантажувати. Він для цього надто порядний. І не забудьте, що я теж входжу до правління маленької дочірньої компанії, яку ми утворили, коли купували акції «Міленіуму».

— А якщо ситуація ускладниться, яку позицію займете ви?

— Умови контракту мають виконуватись. Я працюю на Хенріка. Ми з Хенріком дружимо сорок п’ять років і в подібних ситуаціях діємо однаково. Якщо Хенрік помре, то його частку в дочірній компанії успадкую я, а не Мартін. У нас підписано жорсткий контракт, згідно з яким ми зобов’язані підтримувати «Міленіум» протягом чотирьох років. Якщо Мартін захоче зробити щось проти вас — чого я не думаю, — він зможе, наприклад, зупинити невелику частину нових рекламодавців.

— Рекламодавці — це основа існування «Міленіуму».

— Так, але погляньте на це з другого боку — такі дрібниці вимагають часу. Мартін зараз бореться за виживання своїх підприємств і працює по чотирнадцять годин на добу. На інше в нього просто немає часу.

Мікаель замислився.

— Я знаю, що це не моє діло, але можна спитати — як справи концерну?

Дірк Фруде посерйознішав:

— У нас є проблеми.

— Ну, це зрозуміло навіть такому простому смертному з числа економічних журналістів, як я. Я маю на увазі, наскільки вони серйозні?

— Між нами?

— Суто між нами.

— За останні тижні ми втратили два великих замовлення в електронній промисловості, і нас намагаються витіснити з російського ринку. У вересні нам доведеться звільнити тисячу шістсот працівників в Еребру і Тролльхеттані. Звільнення — не кращий подарунок для людей, що пропрацювали в концерні багато років. Щоразу, коли ми закриваємо яку-небудь фабрику, довіра до концерну ще більше підривається.

— Мартін Ванґер у важкому становищі.

— Він працює як віл і весь час ходить по тонкій кризі.

Мікаель пішов до себе додому і зателефонував Еріці. Її в редакції не виявилось, і він поговорив з Крістером Мальмом.

— Розумієш, учора, коли я повертався з Нуршьо, мені телефонувала Еріка. До неї дістався Мартін Ванґер і, як би це сказати, хотів з її допомогою змусити мене більше уваги приділяти справам редакції.

— Я теж думаю, що тобі слід ними зайнятися, — сказав Крістер.

— Розумію. Але я підписав контракт з Хенріком Ванґером і не можу його розірвати, а Мартін діє за дорученням однієї людини з місцевих, якій хочеться, щоб я припинив тут копирсатися і поїхав. Тобто Мартінова пропозиція— це просто спроба мене звідси спровадити.

— Ясно.

— Передай Еріці, що я повернуся до Стокгольма, коли все тут закінчу. Не раніше.

— Зрозуміло. Ти остаточно з’їхав з глузду. Так я і передам.

— Крістере, послухай. Тут починає відбуватися щось важливе, і я не маю наміру давати задній хід.

Крістер важко зітхнув.

Мікаель пішов до Мартіна Ванґера. Двері відчинила Ева Хассель і приязно привіталася.

— Добридень. Мартін удома?

Відповідь на його питання дав сам Мартін Ванґер, з’явившись з портфелем в руці. Він поцілував Еву в щоку і привітався з Мікаелем.

— Я їду в офіс. Ви хочете зі мною поговорити?

— Якщо ви поспішаєте, це може зачекати.

— Викладайте.

— Я не поїду і не почну працювати в «Міленіумі», доки не виконаю завдання, яке мені дав Хенрік. Я інформую вас про це зараз, щоб ви не розраховували на мою участь у справах правління до кінця року.

Мартін Ванґер хвилину похитався на підборах.

— Ясно. Ви гадаєте, що я хочу вас позбутися? — Він зробив паузу. — Мікаелю, ми поговоримо про це пізніше. У мене й справді немає часу на сторонні захоплення на зразок «Міленіуму», і я шкодую, що погодився на пропозицію Хенріка увійти до правління. Але вірте мені — я зроблю для виживання журналу все, що зможу.

— Я в цьому ніколи не сумнівався, — ввічливо відповів Мікаель.

— Якщо ми домовимося про час наступного тижня, то зможемо розглянути фінансовий бік питання і я розкажу про свою позицію. Але головне полягає ось у чому: я вважаю, що «Міленіум» не може собі дозволити, щоб один з найбільш важливих його співробітників сидів у Хедебю і нічим не займався. Я опинився перед моральним вибором: або йти за побажаннями Хенріка, або серйозно виконувати обов’язки в правлінні «Міленіуму».

Мікаель переодягнувся в спортивний костюм і пробігся по пересіченій місцевості до Укріплення й будиночка Готфріда, а потім, у повільнішому темпі, повернувся назад понад берегом. За садовим столиком сидів Дірк Фруде. Він терпляче почекав, доки Мікаель випив пляшку води і витер піт з лоба.

— Навряд чи корисно бігати у таку спеку.

— Е-е, — відгукнувся Мікаель.

— Я помилився. Найбільше на Мартіна тисне не Сесілія. Це Ізабелла мобілізує весь клан, щоб умочити вас головою в смолу і пір’я,[51] а може, ще й спалити на вогнищі. Її підтримує Бірґер.

— Ізабелла?

— Вона злостива й дріб’язкова людина і за великим рахунком нікого не любить. Зараз їй, схоже, особливо ненависні ви. Вона пускає поголос про те, що ви дурисвіт і спочатку вмовили Хенріка найняти вас на роботу, а потім розхвилювали його так, що в нього стався інфаркт.

— Хтось у це вірить?

— Завжди знаходяться люди, які охоче вірять лихослівникам.

— Я намагаюся розібратися в тому, що сталося з її дочкою, а вона мене ненавидить. Якби це стосувалося моєї доньки, я б реагував по-іншому.

Близько другої години в Мікаеля задзвонив мобільний телефон.

— Доброго дня, мене звуть Конні Турссон, і я працюю в «Хедестадс-курірен». У вас знайдеться час відповісти на мої запитання? До нас дійшла звістка, що ви живете в Хедебю.

— У такому разі звістки до вас доходять повільно. Я живу тут уже з Нового року.

— Я не знав. Що ви робите в Хедестаді?

— Пишу. Я взяв щось на кшталт творчої відпустки на рік.

— Над чим ви працюєте?

— Вибачте, але про це ви дізнаєтеся, коли вийде публікація.

— Вас щойно випустили з в’язниці…

— Невже?

— Як ви ставитеся до журналістів, котрі фальсифікують матеріал?

— Журналісти, котрі фальсифікують матеріал, ідіоти.

— Ви хочете сказати, що ви ідіот?

— При чому тут я? Я не займаюсь фальсифікацією матеріалу.

— Але вас засудили за наклеп.

— І що з цього?

Репортер Конні Турссон задумався так надовго, що Мікаелю довелося прийти йому на поміч:

— Мене засудили за наклеп, а не за фальсифікацію матеріалу.

— Але ж ви опублікували той матеріал.

— Якщо ви телефонуєте, щоб обговорювати зі мною вирок, то ніяких коментарів не буде.

— Я хотів би приїхати і взяти у вас інтерв’ю.

— Шкодую, але мені нема чого сказати із цього приводу.

— Отже, ви не хочете обговорювати судовий процес?

— Цілком вірно, — відповів Мікаель і припинив розмову.

Він досить довго сидів у роздумах, а потім повернувся до комп’ютера.

Дотримуючи даних їй інструкцій, Лісбет Саландер спрямувала свого «кавасакі» через міст, до острівної частини Хедебю, і зупинилася біля першого маленького будиночка лівобіч. Тут була справжня глухомань, але поки працедавець платить, вона не відмовилася б поїхати хоч на Північний полюс. Крім того, було приємно з вітерцем мчатися вдалину дорогою Е-4. Вона припаркувала мотоцикл і відстебнула з багажника сумку з речами для ночівлі. Мікаель Блумквіст відчинив двері і помахав їй рукою. Потім він вийшов і став з неприхованим подивом вивчати її мотоцикл.

— Круто. Значить, водиш мотоцикл.

Лісбет Саландер нічого не відповіла, але пильно стежила за тим, як він оглядає кермо і пробує регулятор газу. Їй не подобалося, коли хтось торкався до її речей. Потім вона побачила його наївну, хлоп’ячу посмішку і вирішила, що за цю посмішку йому можна вибачити все. Більшість байкерів зазвичай лише пирхали, побачивши її стодвадцятип’ятикубовий «кавасакі».

— У мене був мотоцикл, коли мені було дев’ятнадцять, — сказав він, обертаючись до неї. — Дякую, що приїхала. Заходь, і будемо влаштовуватись.

У Нільссонів, що жили через дорогу, Мікаель випросив розкладачку і постелив Лісбет у кабінеті. Вона з підозрінням пройшлася по будинку, але не виявила ніяких очевидних ознак підступної пастки і начебто розслабилась. Мікаель показав, де ванна кімната.

— Якщо хочеш, можеш прийняти душ і освіжитися.

— Мені треба перевдягнутись. Я не збираюся розгулювати в шкіряному комбінезоні.

— Приводь себе до ладу, а я займуся вечерею.

Мікаель приготував баранячі відбивні у винному соусі і, поки Лісбет Саландер приймала душ і перевдягалася, накрив стіл на вулиці, під променями вечірнього сонця. Вона вийшла босоніж, у чорній майці і короткій потертій джинсовій спідничці. Їжа пахтіла дивовижно, і вона проковтнула дві великі порції. Мікаель нишком косував на татуювання в неї на спині.

— П’ять плюс три, — сказала Лісбет Саландер. — П’ять випадків із списку твоєї Харієт і три, яким, по-моєму, слід було б там бути.

— Розповідай.

— Я працювала над цим тільки одинадцять днів і просто не встигла розкопати матеріали всіх справ. У декількох випадках справи вже здані до архіву, а в декількох — як і раніш у поліцейському окрузі. Я три дні їздила поліцейськими округами, але все об’їхати не встигла. Проте п’ять потрібних випадків ідентифіковано.

Лісбет Саландер виклала на кухонний стіл чималу пачку паперів, близько п’ятисот аркушів формату А-4, і швидко розсортувала матеріал по різних купках.

— Давай підемо в хронологічному порядку. — Вона простягнула Мікаелю список.

1949 — Ребека (Ревека) Якобссон, Хедестад (30112)

1954 — Марі (Марія) Хольмберґ, Кальмар (32018)

1957 — Ракель (Рахіль) Лунде, Ландскруна (32027)

1960 — (Магда) Лувіса Шьоберґ, Карлстад (32016)

1960 — Лів Ґуставссон, Стокгольм (32016)

1962 — Леа (Лія) Персон, Уддевалла (31208)

1964 — Сара Вітт, Роннебю (32109)

1966 — Лена Андерссон, Уппсала (30112)

— Першою в цій серії, схоже, йде Ребека Якобссон, про яку тобі вже все детально відомо, сорок дев’ятий рік. Наступною я знайшла Марі Хольмберґ, тридцятидволітню повію з Кальмара, убиту в себе вдома в жовтні п’ятдесят четвертого. Точна дата її смерті невідома, бо вона якийсь час пролежала, перш ніж її знайшли. Либонь, днів дев’ять-десять.

— А як ти її прив’язуєш до списку Харієт?

— Вона була зв’язана і страшно побита, але причина смерті — задушення. Убивця засунув їй у горлянку жіночу гігієнічну прокладку.

Трохи помовчавши, Мікаель розгорнув указану під шифром сторінку Біблії — 20-й розділ, 18-й вірш Третьої книги Мойсеєвої:

— «А хто буде лежати із жінкою, часу хвороби місячним, і відкриє її наготу, — він джерел своєї обнажив, а вона відкрила джерело своєї крови, — то будуть вони обоє знищені з-посеред народу свого!»

Лісбет кивнула.

— Харієт Ванґер міркувала так само, — сказав Мікаель. — Добре. Наступна.

— Травень п’ятдесят сьомого року, Ракель Лунде, сорок п’ять років. Ця жінка працювала прибиральницею і була відома різними дивацтвами. Вона була ворожкою і захоплювалась ворожінням на картах, по руці і так далі. Ракель жила під Ландскруною, в будинку на відшибі, де її одного разу рано-вранці і вбили. Її знайшли голою, прив’язаною до сушарки на задньому дворі, із заклеєним скотчем ротом. Смерть настала в результаті того, що її закидали важким камінням. У неї було безліч саден і переломів.

— Хай йому чорт! Лісбет, яка мерзота.

— Далі буде гірше. Ініціали «РЛ» відповідають — бачиш цитату?

— Більш ніж виразно. «А чоловік або жінка, коли будуть вони викликати духа мерців або ворожити, — будуть конче забиті, камінням закидають їх, кров їхня на них».

— Далі йде Лувіса Шьоберґ із Ранма, під Карлстадом. Її Харієт записала Магдою. Її повне ім’я Магда Лувіса, але звали її просто Лувісою.

Мікаель уважно слухав, поки Лісбет переказувала дивні деталі вбивства в Карлстаді. Коли вона закурила, він запитливо показав на пачку. Лісбет підштовхнула пачку до нього.

— Значить, убивця напав і на тварину?

— У біблійній цитаті говориться, що коли жінка займається сексом з твариною, то вбити слід обох.

— Те, що ця жінка займалася сексом з коровою, звучить украй малоправдоподібно.

— Цитату можна тлумачити і не буквально. Досить, аби вона близько спілкувалася з твариною, а це будь-яка фермерша, безумовно, робить щодня.

— Гаразд. Далі.

— Наступним у списку Харієт йде ім’я Сара. Я вияснила, що мається на увазі Сара Вітт, тридцяти семи років, яка проживала в Роннебю. Її вбили в січні шістдесят четвертого року. Її було знайдено зв’язаною у власному ліжку. Вона зазнала грубого сексуального насильства, але причина смерті — задушення. Її задушили. Вбивця також вчинив підпал. Він, мабуть, хотів спалити весь будинок дотла, але вогонь частково потух сам, та й пожежники приїхали дуже швидко.

— А зв’язок?

— А ось послухай. Сара Вітт була дочкою пастора і дружиною пастора. У ті вихідні її чоловік кудись поїхав.

— «А священикова дочка, коли зачне робити блуд, вона безчестить батька свого, — ув огні буде спалена». Добре. Це відповідає нашому списку. Ти сказала, що знайшла ще випадки.

— Я знайшла ще трьох жінок, убитих за таких дивних обставин, що вони б мали бути в списку Харієт. Перший випадок — це жінка на ім’я Лів Ґуставссон. Їй було тридцять два, і вона жила в стокгольмському районі Фарста. Вона захоплювалася кіньми — брала участь у змаганнях і мала досить гарні перспективи. Вони з сестрою тримали також невеликий зоомагазин.

— Ясно.

— У магазині її і знайшли. Вона затрималася там після роботи з бухгалтерськими книгами і була сама. Вбивцю вона, мабуть, впустила доброхіть. Її зґвалтували і задушили.

— Звучить не зовсім підходяще для списку Харієт?

— Не зовсім, коли б не одна деталь. Убивця під кінець засунув їй у піхву папужку і випустив усіх тварин, що були в магазині. Котів, черепах, білих мишей, кроликів і птахів. Навіть рибок з акваріума викинув. Отож її сестра вранці побачила досить непривабливу картину.

Мікаель хитнув головою.

— Її вбили в серпні шістдесятого року, через чотири місяці після вбивства фермерші Магди Лувіси з Карлстада. В обох випадках ми маємо справу з жінками, що працювали з тваринами, і в обох випадках жертвами також стали тварини. Щоправда, корова з Карлстада вижила, але мені думається, що корову досить важко вбити колючою зброєю. З папужкою буде простіше. Крім того, в ролі жертви виникає ще одна тварина.

— Яка?

Лісбет розповіла про дивне «Вбивство голубки» — про справу Леа Персон з Уддевалли. Мікаель так надовго поринув у думки, що навіть Лісбет почала втрачати терпець.

— Гаразд, — сказав він нарешті. — Я згоден з твоєю теорією. Залишається один випадок.

— Один з тих, що я знайшла. Не знаю, скільки випадків я могла пропустити.

— Розкажи про це.

— Лютий шістдесят шостого року, Уппсала. Наймолодшою жертвою виявилася сімнадцятилітня гімназистка Лена Андерссон. Вона пропала після зустрічі класу і була знайдена в канаві на Уппсальській рівнині, досить далеко від міста. Її вбили десь в іншому місці, а потім перетягли туди.

Мікаель хитнув головою.

— Про це вбивство дуже багато писали, але про точні обставини смерті ніде не повідомлялося. Дівчину жахливо катували. Я читала звіт патологоанатома. Її катували вогнем. У неї були страшенно обпалені руки і груди, і все тіло раз по раз припікали в різних місцях. На ній виявили плями стеарину, які свідчили, що використовували свічку, але руки в неї були такі обвуглені, що їх, безперечно, тримали на сильнішому вогні. Під кінець убивця відпиляв їй голову і кинув поряд з тілом.

Мікаель зблід.

— О Господи, — сказав він.

— Я не знайшла цитати, яка б точно підходила, проте в багатьох розділах мовиться про спалення і про принесення жертви за гріх, а в кількох місцях пропонується розчленовувати жертовну тварину — найчастіше теля, — відокремлюючи голову від тіла. Використання вогню нагадує також про перше вбивство — смерть Ребеки в Хедестаді.

Коли ближче надвечір почали роїтися комарі, Мікаель з Лісбет прибрали все із садового столика й перебралися на кухню, щоб продовжити розмову.

— Відсутність цитат, які б точно підходили, особливого значення не має, цитати тут не головне. Це жахлива пародія на біблійний текст — швидше спроба викликати асоціацію з окремими цитатами.

— Я знаю. Там відсутня навіть логіка; взяти, наприклад, цитату про те, що треба знищити обох, якщо хтось кохається з дівчиною, в якої місячні. Якщо тлумачити її буквально, злочинцеві слід було 6 учинити самогубство.

— І до чого ж усе це, по-твоєму, веде? — поцікавився Мікаель.

— Або в твоєї Харієт було досить дивне хобі — підбирати відповідні цитати з Біблії до вбивств, про які їй доводилося чути… Або вона повинна була знати про зв’язок цих убивств між собою.

— Убивства скоєні між сорок дев’ятим і шістдесят шостим роками, а можливо, ще були випадки до і після. Виходить, що більше сімнадцяти років по Швеції розгулював абсолютно божевільний серійний убивця-садист із Біблією під пахвою і нищив жінок, а ніхто ці злочини між собою не пов’язав. Такого просто не може бути.

Лісбет Саландер засунула стілець і принесла з плити ще каву для них обох. Вона закурила, наповнюючи простір навколо себе димом, і Мікаель, подумки вилаявшись, вициганив у неї ще одну сигарету.

— Ні, в принципі це не так уже неймовірно, — сказала Лісбет і підняла палець. — За двадцяте сторіччя в Швеції не розкрито кілька десятків убивств жінок. Професор Перссон, який веде по телебаченню програму «Розшукується», якось сказав, що серійні вбивці в Швеції велика рідкість, але що деякі з них напевно просто не виявлені.

Мікаель хитнув головою. Вона підняла другий палець.

— Ці вбивства коїлися протягом дуже тривалого часу і в різних місцях країни. Два вбивства сталися одне за одним в шістдесятому році, але обставини були досить різними — фермерша в Карлстаді і тридцятидвохлітня жінка в Стокгольмі.

Вона підняла третій палець.

— Відсутня яскраво виражена схема. Вбивства здійснювались різними способами, і єдиний почерк не простежується, проте в різних випадках є деталі, що повторюються. Тварини. Вогонь. Жорстоке сексуальне насильство. І, як ти відзначив, якісь натяки на біблійний текст. Але ніхто з поліцейських слідчих вочевидь не намагався тлумачити сенс усього цього, спираючись на Біблію.

Мікаель хитнув головою і покосився на свою напарницю. Лісбет Саландер, з її тендітною статурою, чорною майкою, татуюваннями і кільцями на обличчі, виглядала в гостьовому будиночку Хедебю щонайменше дивно. Коли за вечерею він пробував зав’язати бесіду на загальні теми, вона відповідала коротко і майже не підтримувала розмову. Але про робочі справи вона говорила як бувалий професіонал. Її квартира в Стокгольмі виглядала немов після бомбардування, проте Мікаель прийшов до висновку, що з мізками у Лісбет Саландер, безумовно, усе гаразд. Дивно!

— Важко побачити зв’язок між повією з Уддевалли, — почав він, — убитою за контейнером у промзоні, і дружиною пастора з Роннебю, яку задушили і намагалися спалити. Якщо, звичайно, не мати ключа, що його дала нам Харієт.

— А звідси виникає наступне питання, — зауважила Лісбет.

— Як, чорт візьми, Харієт виявилася в це втягнутою? Шістнадцятилітня дівчина, що жила в досить благополучному середовищі, далеко від подібних речей.

— Є тільки одна відповідь, — мовила вона.

Мікаель знову хитнув головою:

— Повинна бути якась прив’язка до сім’ї Ванґер.

До одинадцятої години вечора вони встигли так детально розібратися в серії вбивств, обговорити зв’язок між ними й різні окремі деталі, що думки в голові у Мікаеля почали плутатись. Він потер очі, потягнувся і запитав, чи не хоче вона піти прогулятися. З виду Лісбет Саландер було ясно, що вона вважає подібні променади марнуванням часу, але після недовгого роздумування вона погодилася. Позаяк увечері було багато комарів, Мікаель запропонував їй надіти брюки.

Вони пройшли під мостом, повз човнову гавань і попрямували в бік мису Мартіна Ванґера. Мікаель показував дорогою будинки, розповідаючи, хто в них живе. Дійшовши до будинку Сесілії Ванґер, він заговорив якось плутано, і Лісбет покосилась на нього.

Проминувши шикарну яхту Мартіна Ванґера, вони вийшли на мис, всілися на камінь і викурили одну сигарету на двох.

— У всіх цих жінок є ще дещо спільне, — раптом сказав Мікаель. — Можливо, ти вже про це подумала.

— Що саме?

— Імена.

Лісбет Саландер задумалася, потім замотала головою.

— Всі імена — біблійні, — підказав Мікаель.

— Це не так, — швидко відповіла Лісбет. — Ліви і Лени в Біблії нема.

Мікаель похитав головою:

— Насправді вони там є. Лів означає «жити», і саме це значення має біблійне ім’я Єва. А тепер-но напружся, Салі: скороченням від чого у нас є ім’я Лена?

Лісбет Саландер примружилася від злості і вилаялася про себе. Мікаель міркував швидше за неї, а цього вона не любила.

— Магдалена, — сказала вона.

— Блудниця, перша жінка, Діва Марія… у цьому зібранні вся біблійна компанія. Від цих диких загадок може, мабуть, обараніти і психолог. Взагалі-то, кажучи про імена, я зараз подумав про інше.

Лісбет терпляче чекала.

— Це ще і традиційні єврейські імена. У сім’ї Ванґер антисеміти, нацисти і змовники-теоретики наявні в кількості, що значно перевищує норму. Харальд Ванґер, який живе тут і якому зараз за дев’яносто, був у шістдесятих роках у розквіті сил. Єдиний раз, коли я його бачив, він прошипів, що його власна дочка шльондра. У нього, безперечно, є проблеми з жінками.

Повернувшись додому, вони зробили бутерброди, щоб перекусити на ніч, і підігріли каву. Мікаель покосився на п’ятсот сторінок, приготованих для нього улюбленою співробітницею Драґана Арманського.

— Ти зробила неймовірно велику роботу за рекордний час, — сказав він. — Дякую. І дякую за те, що ти так люб’язно погодилася приїхати сюди, щоб відзвітувати.

— Що буде далі? — спитала Лісбет.

— Завтра я поговорю з Дірком Фруде, і ми з тобою розплатимося.

— Я мала на увазі не це.

Мікаель подивився на неї.

— Ну… розшукову роботу, для якої я тебе наймав, виконано, — обережно сказав він.

— Я ще не закінчила.

Мікаель відкинувся на спинку кухонного дивана і подивився в очі Лісбет. Прочитати що-небудь в її погляді було неможливо. Півроку він пропрацював над зникненням Харієт наодинці, і цілком несподівано з’явилася інша людина — досвідчений пошуковець, — що добре розбирається в ситуації. Він прийняв рішення, піддавшись пориванню.

— Я знаю. Мені ця ситуація теж не дає спокою. Я поговорю завтра з Дірком Фруде. Ми наймемо тебе ще на тиждень-другий як… асистента-пошуковця. Не знаю, чи захоче він платити за тими ж розцінками, що платить Арманському, але пристойну місячну зарплату ми, мабуть, з нього видавимо.

Лісбет Саландер раптом нагородила його посмішкою. Їй зовсім не хотілося, щоб її усунули від роботи, і вона була готова працювати навіть задарма.

— У мене починають злипатися очі, — заявила вона і без зайвих слів пішла до себе, зачинивши за собою двері.

Через дві хвилини вона знову прочинила двері і вистромила голову:

— Думаю, ти помиляєшся. Це не божевільний серійний убивця, що начитався Біблії. Це звичайнісінька тварюка, яка ненавидить жінок.

Розділ 21

Лісбет Саландер піднялася раніше від Мікаеля, близько шостої ранку Вона поставила воду для кави і прийняла душ. Коли о пів на восьму прокинувся Мікаель, вона сиділа і читала з екрана ноутбука його міркування щодо справи Харієт Ванґер. Він вийшов на кухню, загорнувшись у простирадло і протираючи сонні очі.

— На плиті є кава, — сказала Лісбет.

Мікаель заглянув через її плече:

— Цей документ захищений паролем.

Вона повернула голову і підвела на нього очі:

— На те, щоб завантажити з Інтернету програму, яка зламує паролі «Ворда», потрібно тридцять секунд.

— Нам доведеться поговорити про те, де межа між твоїм і моїм, — сказав Мікаель і пішов у душ.

Коли він звідти вийшов, Лісбет уже закрила його комп’ютер і повернула на місце в кабінет. Її ноутбук був увімкнутий. Мікаель майже не сумнівався в тому, що вона вже перенесла вміст його комп’ютера у свій власний.

Лісбет Саландер була інформаційним наркоманом з гранично розпливчастим уявленням про мораль та етику.

Тільки-но Мікаель усівся снідати, як у вхідні двері постукали, і він пішов відчиняти. На порозі стояв Мартін Ванґер. У нього був похмурий вигляд, і Мікаель на мить подумав, що той прийшов сповістити про Хенрікову смерть.

— Ні, Хенрік почуває себе так само, як і вчора, — запевнив той. — У мене зовсім інша справа. Можна мені на хвильку зайти?

Мікаель впустив його і відрекомендував своєму «асистентові-пошуковцю» Лісбет Саландер. Та поглянула на промисловця одним оком, швидко кивнула і знов уткнулася в комп’ютер. Мартін Ванґер автоматично привітався, але здавався таким неуважним, що, схоже, взагалі не звернув на неї уваги. Мікаель налив йому кави і запросив сісти.

— Що таке?

— Ви виписуєте «Хедестадс-курірен»?

— Ні. Я іноді читаю газету в «Кафе Сусанни».

— Значить, сьогоднішнього числа ви ще не читали.

— Судячи з вашого тону, мені б слід було його прочитати.

Мартін Ванґер поклав на стіл перед Мікаелем свіже число «Хедестадс-курірен». Мікаелю там, щоб розпалити в читачів цікавість, приділили дві шпальти на першій сторінці, з продовженням на четвертій. Він глянув на заголовок.

До тексту додавалася фотографія, знята телеоб’єктивом з церковного пагорба по той бік моста, що зображала Мікаеля, коли він виходить з дверей будиночка.

Репортер Конні Турссон непогано попрацював, складаючи пасквіль на Мікаеля. У статті коротко викладалася справа Веннерстрьома й підкреслювалося, що Мікаель з ганьбою втік з «Міленіуму» і тільки що відбув покарання у в’язниці. Текст завершувався очікуваним твердженням, що Мікаель відмовився давати інтервю «Хедестадс-курірен». Тон статті явно давав зрозуміти жителям Хедестада: серед них розгулює Стокгольмець із Жахливо Темною Репутацією. До жодного слова не можна було прискіпатися, щоб подати до суду за наклеп; проте Мікаель був зображений як вельми підозріла особа, і на образ його автор не пошкодував чорної фарби. Стаття з вигляду і за змістом нагадувала ті, в яких описуються політичні терористи. «Міленіум» подавався як «агітаційний журнал», не гідний довіри, а книгу Мікаеля про економічну журналістику автор охарактеризував як зібрання суперечливих тверджень про поважаних журналістів.

— Мікаелю… мені бракує слів, щоб висловити мої почуття з приводу цієї статті. Вона огидна.

— Це замовна робота, — спокійно сказав Мікаель, запитливо дивлячись на Мартіна Ванґера.

— Сподіваюся, ви розумієте, що я не маю до цього ані найменшого відношення. Я мало кавою не похлинувся, коли це побачив.

— Хто за цим стоїть?

— Я зробив уранці кілька дзвінків. Конні Турссон у них когось заміщає на літо. Але статтю він написав за завданням Бірґера.

— Я не думав, що Бірґер має вплив на редакцію — адже він як-не-як муніципальний радник і політик.

— Формально він ніякого впливу не має. Але головним редактором газети є Гуннар Карлман, син Інґрід Ванґер, — це гілка Юхана Ванґера. Бірґера з Гуннаром пов’язує багатолітня дружба.

— Тоді зрозуміло.

— Турссона негайно звільнять.

— Скільки йому років?

— Чесно кажучи, не знаю. Я з ним ніколи не зустрічався.

— Не звільняйте його. Він мені телефонував, і, судячи з голосу, це молодий і недосвідчений репортер.

— Такі речі просто не можна залишати без наслідків.

— Якщо хочете знати мою думку, то ситуація, коли головний редактор газети, що належить сім’ї Ванґер, нападає на журнал, співвласником і членом правління якого є Хенрік Ванґер, видається дещо абсурдною. Виходить, що головний редактор Карлман нападає на вас із Хенріком.

Мартін Ванґер подумав над словами Мікаеля, але повільно похитав головою:

— Я розумію, що ви хочете сказати. Проте я мушу покладати відповідальність на справжнього винуватця. Карлман — співвласник концерну і веде проти мене вічну війну, але цей випадок значно більше схожий на помсту Бірґера за те, що ви його поставили на місце в коридорі лікарні. Ви йому як більмо на оці.

— Я знаю. Тому й думаю, що Турссон особливо не винен. Молоденькому тимчасовому співробітнику надзвичайно важко сказати «ні», коли головний редактор наказує йому писати певним чином.

— Я можу зажадати, щоб вам завтра склали офіційні вибачення на першій сторінці.

— Не варто. Це призведе до затяжної боротьби, яка тільки ще більше ускладнить ситуацію.

— Отже, ви вважаєте, що мені не слід що-небудь робити?

— Це безглуздо. Карлман чинитиме опір, і вас можуть зобразити негідником, який, будучи власником газети, намагається незаконно впливати на свободу слова і формування громадської думки.

— Пробачте, Мікаелю, але я з вами не згоден. Адже в мене теж є право формувати думку. Я вважаю, що від цієї статті відгонить, і маю намір відкрито заявити про свою позицію. Я ж бо як-не-як заміщаю Хенріка в правлінні «Міленіуму»

і в цій ролі не можу допустити, щоб подібні нападки на наш журнал залишалися без відповіді.

— Добре.

— Я зажадаю публікації моїх коментарів і виставлю Карлмана ідіотом. Хай нарікає на себе.

— Що ж, ви маєте право чинити згідно з власними переконаннями.

— Для мене також важливо переконати вас у тому, що я не маю ніякого відношення до цієї ганебної вихватки.

— Я вам вірю, — сказав Мікаель.

— Крім того, я не хочу зараз торкатися цієї теми, але стаття лише підкреслює актуальність того, що ми вже мимохідь обговорювали. Вам необхідно повернутися до редакції «Міленіуму», щоб ми могли виступати єдиним фронтом. Поки вас там немає, вся ця говорильня триватиме. Я вірю в «Міленіум» і переконаний, що разом ми спроможні виграти цю битву.

— Мені зрозуміла ваша позиція, але тепер уже моя черга не погодитися з вами. Я не можу розірвати контракт із Хенріком і справді зовсім не хочу цього робити. Бачте, я дійсно прив’язався до Хенріка. А ця історія з Харієт…

— Невже?

— Я розумію, що для вас це важко і що Хенрік морочиться з цією історією вже багато років…

— Між нами кажучи, я дуже люблю Хенріка, і він мій наставник, але щодо Харієт він одержимий настільки, що виходить за рамки здорового глузду.

— Починаючи цю роботу, я ставився до неї як до марнування часу. Але річ у тім, що всупереч сподіванням ми виявили нові обставини. Я думаю, що ми на порозі прориву і, можливо, зуміємо-таки дати відповідь на питання про те, що з нею трапилося.

— Ви ж не хочете розповідати, що ви знайшли?

— Згідно з контрактом, я не маю права з ким-небудь обговорювати це без особистої згоди Хенріка.

Мартін Ванґер сперся підборіддям на руку, і Мікаель бачив у його очах сумнів. Зрештою Мартін прийняв рішення:

— Гаразд, у такому разі найкращий вихід — це якнайшвидше розібратися із загадкою Харієт. Тоді домовмося так: я надаватиму вам усіляку підтримку, щоб ви за найкоротший час змогли задовільним чином закінчити свою роботу і потім повернутись до «Міленіуму».

— Чудово. Мені б не хотілося воювати ще й з вами.

— Воювати зі мною вам не доведеться. Я вас цілком і сповна підтримуватиму. Якщо у вас виникнуть проблеми, можете на мене розраховувати. Я гарненько притисну Бірґера, щоб він не робив ніяких перешкод. Спробую також поговорити з Сесілією і заспокоїти її.

— Дякую. Мені необхідно поставити їй питання, а вона вже місяць відкидає мої спроби з нею поговорити.

Мартін Ванґер раптом осміхнувся:

— Можливо, вам з нею треба з’ясувати дещо інше. Але в це я втручатись не буду.

Вони потисли один одному руки.

Лісбет Саландер мовчки прислухалася до розмови між Мікаелем і Мартіном Ванґером. Коли Мартін пішов, вона підсунула до себе газету і пробігла очима статтю, але її зміст коментувати не стала.

Мікаель сидів мовчки і роздумував. Гуннар Карлман народився 1942 року, і, отже, в 1966-му йому було двадцять чотири. Він теж був на острові того дня, коли зникла Харієт.

Після сніданку Мікаель посадив свого асистента-пошуковця читати документи: поліцейські протоколи з приводу зникнення Харієт, опис Хенрікового приватного розслідування, а до всього цього додав усі фотографії аварії на мосту.

Потім Мікаель сходив до Дірка Фруде і попросив його скласти контракт, згідно з яким вони наймали Лісбет співробітником строком на місяць.

Повернувшись назад, він побачив, що дівчина перебралася в сад і сидить, заглибившись у поліцейські протоколи. Мікаель зайшов у дім і підігрів каву, а тим часом трохи поспостерігав за нею з вікна кухні. Вона, здавалося, просто перегортала справи, приділяючи кожній сторінці не більше десяти-п'ятнадцяти секунд. Мікаеля здивувало, яким чином вона, з такою недбалістю підходячи до матеріалів, умудряється давати такі докладні й точні висновки. Він узяв з собою дві філіжанки кави і склав їй компанію за садовим столиком.

— Те, що ти написав про зникнення Харієт, писалося до того, як тобі спало на думку, що ми шукаємо серійного вбивцю? — спитала вона.

— Вірно. Я записував те, що здавалося істотним, питання, які я хотів задати Хенрікові Ванґеру, і таке інше. Ти напевно помітила, що робилося це досить безсистемно. Аж до теперішнього часу я, по суті, просто рухався в потемках навмання, намагаючись написати якусь історію — розділ для біографії Хенріка Ванґера.

— А зараз?

— Раніше вся увага пошуковців була зосереджена на острові та подіях, що відбувалися там. Тепер же я переконаний, що історія почалася в Хедестаді, кількома годинами раніше. Це дозволяє поглянути на всю справу зовсім під іншим кутом.

Лісбет хитнула головою і трохи поміркувала.

— Це ти здорово додумався щодо тих знімків, — сказала вона.

Мікаель здивовано звів брови. Лісбет Саландер справляла враження людини, від якої не дуже вже дочекаєшся похвали, і Мікаель відчув себе потішеним. З другого боку, для журналіста він справді досяг у цій справі небувалих успіхів.

— Тепер твоя черга додавати деталі, — вела вона далі. — Чим кінчилась історія з тим знімком, за яким ти полював у Нуршьо?

— Ти хочеш сказати, що не подивилася знімки в моєму комп’ютері?

— Я не встигла. Мені більше хотілося прочитати, як ти міркував і до яких прийшов висновків.

Мікаель зітхнув, запустив ноутбук і відкрив папку з фотографіями.

— Цікава справа. Відносно конкретної мети пошуків відвідини Нуршьо виявились успішними, але результат мене геть розчарував. Іншими словами, ту фотографію я знайшов, але пуття від неї мало. Та жінка, Мілдред Берґґрен, акуратно вклеювала в альбом і зберігала всі до єдиної відпускні фотографії. Серед них була і ця, знята на дешевій кольоровій плівці. За тридцять сім років фотографія добряче вицвіла і місцями дуже пожовтіла, але у Мілдред в коробці з-під туфель збереглися негативи. Вона віддала мені їх, щоб я відсканував усі негативи з Хедестада. Ось те, що побачила Харієт.

Він клікнув на фотографію з номером документа (Harriet/bd-19.esp).

Лісбет зрозуміла його розчарування. Вона побачила зняту широким об’єктивом трохи нечітку фотографію, на якій були зображені клоуни на дитячому святі. На задньому плані було видно ріг магазину чоловічого модного одягу Сундстрьома. На хіднику, теж на віддалі, стояло з десяток людей, у просвіті між клоунами і капотом наступної вантажівки.

— Я вважаю, що вона дивилася ось на цю людину. По-перше, тому, що намагався з’ясувати, на що вона дивиться, за допомогою тріангуляції, керуючись кутом повороту її обличчя — я точно замалював це перехрестя, — а по-друге, тому, що тільки цей чоловік, схоже, дивиться просто в об’єктив, тобто на Харієт.

Лісбет побачила нечітку фігуру людини, що стояла трохи позаду глядачів, біля самого рогу поперечної вулиці. Одягнена вона була в темну стьобану куртку з червоними вставками на плечах і темні штани, можливо, джинси. Мікаель збільшив фотографію так, що верхня частина фігури заповнила весь екран. Зображення відразу розпливлося ще більше.

— Це чоловік. Приблизно метр вісімдесят на зріст, звичайної статури. У нього середньої довжини русяве волосся, бороди немає. Розрізнити риси обличчя неможливо, так само як і прикинути вік — може бути від підліткового до середнього.

— З фотографією можна попрацювати…

— Я пробував і навіть надсилав її Крістерові Мальму з «Міленіуму», а він у цій справі неперевершений майстер.

Мікаель клікнув на іншу фотографію.

— Це найкращий варіант з тих, що вдалося дістати. Просто дуже поганий апарат і дуже далека відстань.

— Ти цей знімок кому-небудь показував? Народ може впізнати поставу…

— Я показував знімок Діркові Фруде. Він уявлення не має, хто це може бути.

— Дірк Фруде, напевно, не найбільш спостережлива людина в Хедестаді.

— Так, але я працюю на нього і Хенріка Ванґера. Я хочу спершу показати знімок Хенрікові, а потім уже йти далі.

— Він може бути просто випадковим перехожим.

— Не виключено. Проте схоже, що саме він справив на Харієт таке сильне враження.

Протягом наступного тижня Мікаель із Лісбет Саландер займалися справою Харієт практично всі вільні від сну години. Лісбет і далі читала матеріали розслідування й закидала Мікаеля питаннями, на які той намагався відповідати. Потрібна була сама лиш правда, і будь-яка ухильна відповідь чи неясність ставали причиною тривалого обговорення. Цілий день вони згаяли на те, що вивчали пересування всіх дійових осіб під час аварії на мосту.

Поступово Мікаель відкривав у натурі Лісбет все більше й більше дивного. Всього лише перегортаючи матеріали розслідування, вона в кожному епізоді вихоплювала деталі, що викликали найбільші сумніви і не узгоджувались між собою.

У другій половині дня, коли спека в саду ставала нестерпною, вони робили перерву. Кілька разів ходили купатися в каналі або прогулювалися до тераси «Кафе Сусанни». Сусанна раптом стала поводитися з Мікаелем підкреслено холодно, мабуть, через те, що в його будинку поселилася Лісбет. Дівчина виглядала набагато молодшою за свої роки, і в очах Сусанни він, схоже, перетворився на типа, якого тягне до неповнолітніх. Приємного в цьому було мало.

Щовечора Мікаель робив пробіжки. Коли він, захекавшись, повертався додому, Лісбет утримувалася від коментарів, але біганина по бездоріжжю явно не відповідала її уявленням про літні розваги.

— Мені сорок з хвостиком, — пояснив їй Мікаель. — Щоб моя талія не розповзлася до страхітливих розмірів, я повинен рухатися.

— Угу.

— Ти ніколи не тренуєшся?

— Іноді боксую.

— Боксуєш?

— Так, ну, знаєш, в рукавичках.

Мікаель пішов у душ і спробував уявити собі Лісбет на боксерському рингу. Вона цілком могла з нього й пожартувати, і це варто було уточнити.

— У якій вазі ти боксуєш?

— Ні в якій. Просто іноді розминаюся з хлопцями в боксерському клубі.

«Чомусь мене це не дивує», — подумав Мікаель.

Проте він відзначив, що вона все-таки розповіла про себе хоч щось. Йому як і раніше залишалися невідомими основні факти її біографії: як вийшло, що вона почала працювати в Арманського, яка в неї освіта або що роблять її батьки. Як тільки Мікаель намагався запитувати її про особисте життя, вона відразу закривалася, як мушля, і відповідала коротко або просто ігнорувала його.

Якось удень Лісбет Саландер раптом відклала папку і поглянула на Мікаеля, насупивши брови:

— Що тобі відомо про Отто Фальке? Про пастора?

— Майже нічого. Тепер тут пастор — жінка. На початку року я кілька разів зустрічався з нею в церкві, і вона розповіла, що Фальк ще живий, але мешкає в пансіонаті центру геріатрії, в Хедестаді. У нього хвороба Альцгеймера.

— Звідкіля він узявся?

— Він сам родом з Хедестада, потім учився в Уппсалі, а приблизно в тридцятилітньому віці повернувся додому.

— Він не був одружений. І Харієт з ним спілкувалася.

— Чому ти запитуєш?

— Я просто відзначила, що поліцейський, цей Морелль, допитував його досить м’яко.

— У шістдесяті роки пастори все ще посідали зовсім інше становище в суспільстві. Те, що він жив на острові, так би мовити, поряд із сильними світу цього, було цілком природним.

— Мене цікавить, наскільки ретельно поліція обшукувала пасторську садибу. На знімках видно, що там був великий дерев’яний будинок, і напевно чимало місць, де можна було ненадовго заховати тіло.

— Вірно. Проте ніщо в матеріалі не вказує на зв’язок пастора з серійними вбивствами або із зникненням Харієт.

— Якраз навпаки, — заперечила Лісбет Саландер, подарувавши Мікаелю криву посмішку. — По-перше, він пастор, а в пасторів до Біблії особливе ставлення. По-друге, він був останнім, хто бачив Харієт і розмовляв з нею.

— Але ж він одразу попрямував до місця аварії і залишався там протягом кількох годин. Його видно на багатьох знімках, особливо в той час, коли, ймовірно, зникла Харієт.

— A-а, я можу зруйнувати його алібі. Але взагалі-то мені зараз подумалося про інше. Тут ідеться про садиста, що вбиває жінок.

— І що з цього?

— Я була… у мене навесні вивільнилося трохи часу, і я дещо почитала про садистів, у цілком іншому зв’язку. Мені, зокрема, трапився посібник, випущений ФБР, де стверджується, що переважна більшість спійманих серійних убивць походять з проблемних сімей і що вони ще в дитинстві любили знущатися з тварин. В Америці багато серійних убивць були до того ж спіймані під час підпалів.

— Ти маєш на увазі принесення в жертву тварин і цілопалення?

— Так. У всіх відзначених Харієт убивствах фігурують знущання з тварин і вогонь. Але я взагалі-то мала на увазі те, що пасторська садиба в кінці сімдесятих років згоріла.

Мікаель трохи подумав.

— Слабкувато, — врешті-решт сказав він.

Лісбет Саландер кивнула:

— Згодна. Та варто взяти на замітку Я нічого не знайшла в розслідуванні про причини пожежі, і було б цікаво дізнатися, чи бували в шістдесятих роках інші таємничі пожежі. Крім того, варто перевірити, чи не відмічалися тоді в цих краях випадки знущання з тварин або заподіяння їм каліцтв.

Коли Лісбет на сьомий вечір свого перебування в Хедебю пішла спати, вона була трохи сердита на Мікаеля Блумквіста. Протягом тижня вона проводила з ним практично кожну вільну від сну хвилину; у звичайних випадках семи хвилин у товаристві іншої людини виявлялося досить, щоб у неї виникав головний біль.

Лісбет давно вияснила, що спілкування з оточуючими не її коник, і вже звиклася з життям відлюдницею. І воно б її цілком задовольняло, якби тільки люди давали їй спокій і не заважали робити свої справи. На жаль, оточуючі не виявляли достатньої мудрості й розуміння. Їй доводилося відмагатися від різних соціальних структур, дитячих виправних установ, опікунської ради муніципалітету, податкових управлінь, поліції, кураторів, психологів, психіатрів, учителів і гардеробників, які (за винятком вахтерів кафе «Вітряк», що вже знали її) не хотіли пускати її в бари, хоча їй уже сповнилося двадцять п’ять років. Існувала ціла армія людей, які, здавалося, не могли знайти собі інших занять, окрім як при найменшій нагоді намагатися керувати її життям і вносити свої корективи до вибраного нею способу існування.

Лісбет рано засвоїла, що сльози нічому не зарадять. Вона також зрозуміла, що кожна спроба привернути чию-небудь увагу до обставин її життя тільки погіршує ситуацію. Отож, вона мусила сама вирішувати свої проблеми, користуючись тими методами, які сама вважала за необхідні. Адвокатові Нільсу Б’юрману довелося спізнати це на собі.

Мікаель Блумквіст, як і решта людей, мав огидну схильність копирсатися в її особистому житті і ставити питання, на які їй не хотілося відповідати. Зате реагував він зовсім не так, як більшість знайомих їй людей.

Коли вона ігнорувала його питання, він тільки знизував плечима, кидав цю тему і давав їй спокій. Дивовижно!

Для початку, добравшись першого ранку перебування в нього вдома до його ноутбука, Лісбет, зрозуміло, перекачала звідти всю інформацію в свій комп’ютер. Тепер не важливо було, усуне він її від подальшої роботи чи ні, — доступ до матеріалу в неї все одно був.

Потім вона спробувала спровокувати його, у нього на очах читаючи документи в його ж комп’ютері. Вона чекала на вибух люті. А він лише подивився на неї з якимсь пригніченим виглядом, пробурмотів щось іронічне, прийняв душ, а потім заходився обговорювати з нею те, що вона прочитала. Дивний хлопак. Просто-таки виникала спокуса повірити в те, що він їй довіряє.

Разом з тим його обізнаність про її таланти хакера видавалася справою серйозною. Лісбет Саландер знала, що юридичною мовою хакерство, яким вона займалася по роботі і задля власної втіхи, називалося незаконним проникненням у комп’ютер і могло призвести до ув’язнення строком до двох років. Це був уразливий момент — сидіти за ґратами їй не хотілось, а ще у в’язниці в неї, швидше за все, відберуть комп’ютер, позбавивши тим самим єдиної роботи, яка в неї справді добре виходила. Їй навіть на думку не спадало розповідати Драґанові Арманському чи комусь іншому, як вона добуває інформацію, за яку вони платять.

За винятком Чуми і небагатьох людей у Мережі, подібних до неї професійних хакерів, — а більшість з них знали її тільки як Осу і гадки не мали, хто вона така й де живе, — в її таємницю проник тільки Калле Блумквіст. Він спіймав її, бо вона зробила помилку, якої не зробить навіть дванадцятилітній хакер-новачок, і це свідчило лише про те, що її мізки розплавилися і вона заслуговує на добрячий прочухан. Проте він не оскаженів і не перевернув усе догори дном, а замість цього найняв її на роботу.

З цієї причини Лісбет на нього вже трохи злилася.

Коли вони з’їли по бутерброду на ніч і зібралися йти спати, він раптом запитав її, чи гарний вона хакер. На власний подив, вона йому відповіла, навіть не подумавши:

— Мабуть, кращий у Швеції. Можливо, є ще двоє чи троє людей мого рівня.

У своїй правоті вона нітрохи не сумнівалася. Колись Чума був кращим за неї, але вона давно його обійшла.

В той же час вимовляти ці слова вголос було дивно, раніше їй цього робити не доводилося. Та власне, і ні з ким було вести подібні розмови, і їй раптом стало приємно, що він, схоже, захоплений її можливостями. Але потім він усе зіпсував, спитавши, як вона всього цього навчилася.

Вона не знала, що відповідати.

«Я завжди це вміла», — могла б вона сказати.

Та замість відповіді вона просто пішла й лягла спати, навіть не побажавши йому на добраніч.

Мікаель ніяк не відреагував на її раптовий відхід, мабуть, аби ще більше її розсердити. Вона лежала, прислухаючись до того, як він ходить по кухні, прибирає і миє посуд. Він завжди лягав пізніше за неї, але зараз вочевидь теж збирався спати. Вона почула, як він пройшов у ванну, а потім подався до себе в спальню і зачинив двері. Через деякий час до неї донеслося скрипіння його ліжка, що стояло за півметра від неї, за стіною.

За тиждень, який вона прожила в нього, він жодного разу не спробував з нею фліртувати. Він з нею працював, цікавився її думкою, поправляв її, коли вона помилялася, визнавав її правоту, коли вона йому вичитувала. Чорт забирай, він ставився до неї як до людини.

Лісбет раптом усвідомила, що їй подобається товариство Мікаеля Блумквіста і що, мабуть, вона йому навіть довіряє. Раніш вона нікому не довіряла, хіба що Хольгерові Пальмґрену. Щоправда, зовсім з іншої причини: Пальмґрен був передбачуваним добрим дядьком.

Лісбет раптом схопилася, підійшла до вікна і розгублено втупилася в темряву. Найважчим для неї завжди було вперше показатися голою іншій людині. Вона не сумнівалася в тому, що її худорляве тіло справляє неприємне враження. Груди — плоскі, про стегна й говорити не доводиться. На її погляд, пропонувати їй було особливо нічого. А проте вона залишалася звичайнісінькою жінкою, з тим же статевим потягом і бажанням, що і в інших. Вона простояла, роздумуючи, майже двадцять хвилин, а потім наважилася.

Мікаель улігся і розгорнув роман Сари Барецьки, аж раптом почув, як рипнули відчинені двері, і зустрівся поглядом з Лісбет Саландер, загорнутою в простирадло. Якийсь час вона мовчки стояла в дверях, мовби про щось роздумуючи.

— Щось трапилося? — запитав Мікаель.

Вона похитала головою.

— Що тобі треба?

Вона підійшла до нього, взяла книжку і поклала на нічний столик. Потім нахилилася і поцілувала його в губи. Ясніше виявити свої наміри було просто неможливо. Вона швидко забралася до нього на ліжко, всілася й подивилась на нього вивчаючим поглядом. Потім опустила руку на простирадло в нього на животі. Позаяк ніякого протесту з його боку не надійшло, вона нахилилася і вкусила його за сосок.

Мікаель геть розгубився. Через кілька секунд він схопив її за плечі і відсунув настільки, щоб бачити лице. Її дії вочевидь не залишили його байдужим.

— Лісбет… я не певний, що це гарна ідея. Адже нам доведеться разом працювати.

— Я хочу, щоб ти мене трахнув. Від цього в мене не виникне жодних проблем у роботі з тобою, але мені буде з тобою неймовірно важко, якщо ти мене звідси виставиш.

— Але ж ми ледь знаємо одне одного.

Вона раптом усміхнулася, коротко, немов кашлянула:

— Коли я збирала про тебе інформацію, то переконалася, що раніше це тобі не заважало. Навпаки, ти з тих, хто не пропускає жодної спідниці. У чому ж річ? Я для тебе недостатньо сексуальна?

Мікаель помотав головою, намагаючись підібрати які-небудь переконливі докази. Не діждавшись відповіді, вона стягла з нього простирадло і всілась на нього верхи.

— У мене немає презервативів, — сказав Мікаель.

— Начхати.

Коли Мікаель прокинувся, Лісбет уже встала. Він почув, як вона порається з кавником на кухні. На годиннику було близько сьомої. Позаяк поспати йому вдалося всього дві години, він ще трохи полежав із заплющеними очима.

Він зовсім не розумів Лісбет Саландер. До цього вона жодного разу навіть поглядом не натякнула, що виявляє до нього бодай найменшу цікавість як до чоловіка.

— Доброго ранку, — сказала Лісбет, заглядаючи в двері і навіть трохи посміхаючись.

— Привіт, — відгукнувся Мікаель.

— У нас закінчилось молоко. Я з’їжджу на бензоколонку. Вони відчиняються о сьомій.

Вона розвернулася так хутко, що Мікаель не встиг відповісти. Він чув, як вона наділа туфлі, взяла сумку й мотоциклетний шолом і вийшла на вулицю. Він заплющив очі. Потім почув, як вхідні двері знову відчинились, і буквально за кілька секунд Лісбет знову постала в дверях. Цього разу вона не посміхалася.

— Тобі краще вийти і подивитися, — сказала вона досить дивним голосом.

Мікаель миттю зірвався на ноги і натягнув джинси.

Вночі хтось відвідав гостьовий будиночок і приніс неприємний подарунок. На ґанку лежав напівобвуглений труп розчленованої кішки. Їй відрізали голову і ноги, після чого з тіла здерли шкуру і витягли кишки та шлунок; їхні шматки валялися коло трупа, який, схоже, палили на вогні. Голову кішки залишили незайманою і прикріпили до сідла мотоцикла Лісбет Саландер. Рудо-коричневу шкурку Мікаель упізнав.

Розділ 22

Вони снідали в саду, справляючи мовчанку, і пили каву без молока. Лісбет дістала маленький цифровий апарат «Кенон» і зафіксувала страхітливе видовище, а потім Мікаель приніс мішок для сміття і все прибрав. Він поклав мертву кішку в багажник позиченої машини, але до пуття не знав, що йому робити з останками. Мабуть, слід було заявити до поліції про знущання з тварини і, можливо, про загрозу насильства, проте він погано уявляв собі, як зможе пояснити причину всього цього.

О пів на дев’яту повз них у бік моста пройшла Ізабелла Ванґер. Вона їх не побачила або вдала, що не помітила.

— Як ти себе почуваєш? — нарешті спитав Мікаель.

— Нормально. — Вона подивилася на нього спантеличено.

«Гаразд. Значить, йому хочеться, щоб я розхвилювалася», — відзначила вона.

— Коли я знайду тварюку, — провадила далі вона вголос, — яка замучила безневинну кішку тільки для того, щоб нас застерегти, я її як слід оброблю бейсбольною биткою.

— Ти думаєш, це застереження?

— У тебе є краще пояснення? І це означає ще дещо.

Мікаель хитнув головою:

— Хай там що ховається за цією історією, ми вочевидь розтривожили когось так, що штовхнули його на божевільний вчинок. Але тут є й інша проблема.

— Знаю. Це принесення в жертву тварини у дусі п’ятдесят четвертого і шістдесятого років. Але здається малоймовірним, щоб убивця, котрий орудував п’ятдесят років тому, тепер бігав тут і розкладав на твоєму порозі трупи замучених тварин.

Мікаель погодився.

— У такому разі мова може йти тільки про Харальда Ванґера та Ізабеллу Ванґер. Є ще кілька літніх родичів з боку Юхана Ванґера, але ніхто з них в тутешніх місцях не живе.

— Ізабелла — злостива чортиця, — зітхнув Мікаель. — Вона цілком здатна вбити кішку, але сумніваюся, щоб вона носилася скрізь і пачками вбивала жінок у п’ятдесятих роках. Харальд Ванґер… не знаю, він здається таким слабким, що ледве ходить, і мені важко собі уявити, щоб він вишмигнув уночі, зловив кішку і вчинив усе це.

— Якщо тут не діяло двоє. Старий і молодший.

Раптом Мікаель почув шум мотора, підвів погляд і побачив, що в бік моста віддаляється машина Сесілії.

«Харальд і Сесілія?» — подумав він.

Проте повірити в спільні дії цієї пари він не міг: батько з дочкою не спілкуються і ледве розмовляють одне з одним. І попри обіцянку Мартіна Ванґера поговорити з Сесілією, вона як і раніше не відповідала на Мікаелеві дзвінки.

— Це має бути хтось, кому відомо, що ми робимо і що в нас є успіхи, — сказала Лісбет Саландер, підвелася й пішла в дім.

Коли вона повернулася, на ній був шкіряний комбінезон.

— Я їду до Стокгольма. Повернусь увечері.

— Що ти збираєшся робити?

— Дещо привезти. Якщо хтось здурів так, що розправився з кішкою, він або вона може з таким же успіхом напасти наступного разу на нас самих. Або підпалити будинок, поки ми спатимемо. Я хочу, щоб ти сьогодні з’їздив до Хедестада і купив два вогнегасники і два пожежних сповіщувачі. Один з вогнегасників має бути хладоновим.

Не прощаючись, вона надягла шолом, завела мотоцикл і покотила через міст.

Мікаель викинув останки кішки до сміттєвого бака біля бензоколонки, а потім поїхав до Хедестада і купив вогнегасники й пожежні сповіщувачі. Поклавши їх у багажник машини, він пішов до лікарні. Мікаель заздалегідь здзвонився з Дірком Фруде і домовився про зустріч в лікарняному кафетерії, де розповів йому про те, що трапилося вранці. Дірк Фруде став блідий мов полотно.

— Мікаелю, я ніяк не розраховував на те, що ця історія може виявитися небезпечною.

— Чому ж? Адже наше завдання — пошук убивці.

— Але хто міг… це просто безумство. Якщо життя ваше і фрекен Саландер виявляється під загрозою, ми повинні все це припинити. Хочете, я поговорю з Хенріком?

— Ні. Ні в якому разі. Я не хочу, щоб у нього стався ще один інфаркт.

— Він весь час запитує, як у вас справи.

— Перекажіть йому, що я продовжую розплутувати історію далі.

— Що ви хочете робити?

— В мене є кілька питань. Перший інцидент стався відразу після того, як у Хенріка трапився інфаркт, коли я їздив на день до Стокгольма. Хтось обшукував мій кабінет. На той час я саме розкрив біблійний код і знайшов знімки з Йєрнвегсґатан. Я розповів про це вам і Хенрікові. Мартін виявився в курсі, позаяк допомагав мені потрапити до «Хедестадс-курірен». Хто ще міг про це знати?

— Ну, я напевне не знаю, з ким Мартін міг розмовляти на цю тему. Проте Бірґер із Сесілією знали. Вони обговорювали ваше полювання за знімками. Олександр теж знав. А ще Гуннар і Гелен Нільссон. Вони тоді саме провідували Хенріка і були під час розмови. І Аніта Ванґер.

— Аніта? Та, що живе в Лондоні?

— Сестра Сесілії. Коли в Хенріка стався інфаркт, вона прилетіла додому разом із Сесілією, але жила в готелі і, наскільки мені відомо, на острів не виїздила. Аніта, як і Сесілія, не хоче зустрічатися з батьком. Але вона відлетіла назад тиждень тому, коли Хенріка перевели з реанімації.

— Де живе Сесілія? Я бачив, як вона вранці переїздила через міст, але в неї вдома темно і замкнуто.

— Ви її підозрюєте?

— Ні, просто цікавлюся, де вона є.

— Вона живе у свого брата, у Бірґера. Звідти можна прийти навідати Хенріка пішки.

— Ви знаєте, де вона зараз?

— Ні. Але вона, в усякому разі, не в лікарні.

— Дякую, — сказав Мікаель і підвівся.

В лікарні та її околицях від родини Ванґер просто не було проходу. Через хол, у бік ліфтів, прямував Бірґер Ванґер. Мікаель не мав бажання з ним бачитись і почекав, доки той зник, а потім вийшов у хол. Зате в дверях, майже на тому ж місці, де зустрівся з Сесілією Ванґер під час минулих відвідин лікарні, він зіткнувся ніс у ніс з Мартіном Ванґером. Вони привітались і потисли один одному руки.

— Ви провідували Хенріка?

— Ні, просто побачився з Дірком Фруде.

У Мартіна Ванґера був натомлений вигляд, очі запали. Мікаелю спало на думку, що за півроку їх знайомства Мартін значно постарішав. Боротьба за порятунок імперії Ванґерів давалася не просто, і раптове нещастя з Хенріком теж подіяло не кращим чином.

— Як ваші справи? — спитав Мартін Ванґер.

Мікаель принагідно наголосив, що не має наміру припиняти роботу і виїжджати до Стокгольма.

— Дякую, непогано. Ситуація з кожним днем стає все цікавішою. Я сподіваюся, що коли Хенрік трохи поздоровішає, зможу задовольнити його цікавість.

Бірґер Ванґер жив у будинку з білої цегли по той бік дороги, всього за п’ять хвилин ходу від лікарні. Його вікна виходили на море і гостьову гавань. Мікаель подзвонив у двері, але ніхто не відчинив. Зателефонував Сесілії на мобільний, але теж безрезультатно. Він трохи посидів у машині, постукуючи пальцями по керму. Бірґер Ванґер був у цій компанії темною конячкою; оскільки він народився 1939 року, до моменту вбивства Ребеки Якобссон йому було десять років. Проте коли зникла Харієт, йому вже сповнилося двадцять сім.

На думку Хенріка Ванґера, Бірґер і Харієт майже не спілкувалися. Він виріс в Уппсалі, де тоді жила його сім’я, і переїхав до Хедестада, щоб працювати в концерні, але через кілька років перейшов на політику. Щоправда, коли вбили Лену Андерссон, він був в Уппсалі.

Розібратися в цій історії Мікаель не міг, але інцидент з кішкою ясно показав, що над ним нависла загроза і необхідно поквапитись.

Колишньому пасторові Хедебю Отто Фальку на момент зникнення Харієт було тридцять шість років. Зараз йому сповнилося сімдесят два роки, менше, ніж Хенрікові Ванґеру, але ясністю розуму він значно поступався старому промисловцю. Мікаель знайшов його в лікарняному пансіонаті «Ластівка» — жовтому цегляному будинку, розташованому поблизу від річки Хедеон, в іншому кінці міста. У реєстратурі Мікаель назвався і попросив дозволу поговорити з пастором Фальком. Він пояснив, що йому відомо про характер захворювання пастора, і спитався, наскільки той комунікабельний. Старша сестра відповіла, що діагноз пасторові Фальку поставили три роки тому і що хвороба швидко прогресує. Спілкуватися з ним цілком можливо, але він погано пам’ятає недавні події, не впізнає декого з родичів і взагалі його свідомість усе більше затуманюється. Мікаеля також попередили, що в старого може початися напад страху, якщо на нього тиснути або ставити питання, на які він неспроможний відповісти.

Старий пастор сидів на лавці у парку, разом з трьома іншими пацієнтами і санітаром. Мікаель провів цілу годину, намагаючись достукатися до його розуму.

Пастор Фальк стверджував, що чудово пам’ятає Харієт Ванґер. Він просяяв і відгукнувся про неї як про чарівну дівчину. Проте Мікаель швидко зрозумів, що пасторові вдалося забути про те, що вона пропала майже тридцять сім років тому; він говорив про неї так, начебто недавно з нею бачився, і просив Мікаеля переказати їй вітання та вмовити її принагідно його навідати. Мікаель пообіцяв виконати його прохання.

Коли Мікаель запитав про те, що сталося в день зникнення Харієт, пастор розгубився. Він явно не пам’ятав аварії на мосту. Тільки під кінець розмови він пригадав щось, що змусило Мікаеля насторожитись.

Коли Мікаель завів розмову про зацікавлення Харієт релігією, пастор раптом замислився. На його обличчя мовби упала тінь. Він трохи посидів, розгойдуючись вперед і назад, а потім раптом поглянув на Мікаеля і спитав, хто він такий. Мікаель знову назвався, і старий подумав ще трохи. Потім він сердито похитав головою:

— Вона ще перебуває в пошуку. Їй треба бути обережною, і ви повинні її застерегти.

— Від чого я повинен її застерегти?

Пастор Фальк несподівано розсердився і знов похитав головою, насупивши брови:

— Вона повинна прочитати sola scriptura[52] і зрозуміти sufficientia scripturae.[53] Тільки так вона зможе зберегти sola fide,[54] Йосип їх рішуче вилучає. У каноні вони завжди відсутні.

Мікаель абсолютно нічого не зрозумів, але все акуратно записав. Потім пастор Фальк схилився до нього і довірливо прошепотів:

— Я думаю, вона католичка. Вона захоплюється магією і ще не знайшла свого Бога. Її потрібно настановити на путь істини.

Слово «католичка» пастор Фальк вимовив з помітною неприязню.

— Я думав, що її цікавив рух п’ятдесятників.

— Ні-ні, не п’ятдесятники. Вона шукає заборонену істину. І не є доброю християнкою.

Після цього пастор Фальк, здавалося, забув про Мікаеля і тему їхньої розмови і завів балачку з іншим пацієнтом.

На початку третьої Мікаель повернувся на острів. Він сходив до будинку Сесілії Ванґер, але безрезультатно, потім знову зателефонував їй на мобільний і знов не почув відповіді.

Пожежні сповіщувачі Мікаель установив на кухні і в сінях. Один вогнегасник він поставив біля залізної грубки, перед дверима до спальні, а другий — біля дверей у туалет. Потім він приготував собі обід, що складався з кави і бутербродів, усівся в саду й заніс записане під час розмови з пастором Фальком до себе в ноутбук. Він глибоко задумався, а потім подивився в бік церкви.

За нову пасторську садибу Хедебю правила звичайна сучасна вілла, що стояла за кілька хвилин ходу від церкви. Близько четвертої години Мікаель пішов до пастора Марґарети Странд і пояснив, що йому потрібна порада з теологічного питання. Марґарета Странд була темноволоса жінка його віку, одягнена в джинси і фланелеву сорочку. Відчиняти вона прийшла босоніж, і Мікаель зауважив нафарбовані нігті на її ногах. Раніше він кілька разів стрічався з нею в «Кафе Сусанни» і розмовляв про пастора Фалька. Вона прийняла його люб’язно і запросила пройти в сад.

Мікаель розповів про свою розмову з пастором Фальком і переказав його розповідь, признавшись, що не зрозумів значення його слів. Марґарета Странд вислухала і попросила Мікаеля повторити дослівно. Потім вона трохи подумала.

— Я дістала посаду в Хедебю тільки три роки тому і ніколи не зустрічалася з пастором Фальком. Він вийшов на пенсію кількома роками раніше, але я зрозуміла, що він був прихильником старих церковних традицій. Те, що він вам сказав, означає приблизно таке: належить дотримуватися виключно Святого Письма — sola scriptura — і що воно sufficientia scripturae. Останнє означає, що Письма досить для віруючих, які розуміють його буквально. Sola fide означає «саму лише віру» або «чисту віру».

— Зрозуміло.

— Усе це, так би мовити, основоположні догми. За великим рахунком це платформа церкви, і нічого незвичайного в цьому немає. Іншими словами, він хотів вам сказати лише таке: «Читайте Біблію — вона дає достатнє знання і гарантує чистоту віри».

Мікаель відчув деяку ніяковість.

— Тепер я повинна запитати вас, у якому контексті виникла ця розмова?

— Я розмовляв з ним про людину, з якою він зустрічався багато років тому і про яку я зараз пишу.

— Про людину, що шукала шлях до віри?

— Щось подібне.

— Добре. Думаю, я розумію контекст. Пастор Фальк сказав ще дві речі — що «Йосип їх рішуче вилучає» і що «в каноні вони завжди відсутні». Чи може бути, що ви недочули і він сказав Іосефус, а не Йосип? Це, по суті справи, те саме ім’я.

— Не виключено, — відповів Мікаель. — Я записав розмову на плівку, якщо хочете, можемо послухати.

— Не потрібно. Думаю, в цьому немає потреби. Ці дві фрази досить явно вказують на те, що він мав на увазі. Іосефус, або Йосип Флавій, був іудейським істориком, і сентенція: «у каноні вони завжди відсутні», можливо, означає, що їх ніколи не включали до єврейського канону.

— І що це означає?

Вона засміялася:

— Пастор Фальк стверджує, що та людина захоплювалась езотеричними джерелами, а точніше, апокрифами. Слово «апокрифос» означає «таємний, сокровенний», і апокрифи — це, отже, сокровенні книги, які одні вважають спірними, а другі гадають, що їх слід було б включити до Старого Заповіту. До них належать книги Товіта, Юдіфі, Есфірі, Варуха і Сіраха, книги Маккавеїв та деякі інші.

— Даруйте моє невігластво. Я чув про апокрифи, але не читав їх. Що в них такого особливого?

— Загалом, нічого особливого в них немає, крім того, що вони виникли дещо пізніше за іншу частину Старого Заповіту. Тому апокрифи не включаються до єврейської Біблії — не через те, що іудейські книжники не довіряли їх змістові, а просто тому, що під час їх написання Книга одкровень Господа вже була закінчена. Зате апокрифи є в старому грецькому перекладі Біблії. Наприклад, римсько-католицька церква їх визнає.

— Зрозуміло.

— Проте протестантська церква вважає їх спірними. За Реформації теологи дотримувалися давньої єврейської Біблії. Мартін Лютер вилучив апокрифи з реформаційної Біблії, а пізніше Кальвін заявив, що апокрифи ніяк не можуть бути покладені в основу релігійних переконань. Тобто вони містять щось, що суперечить claritas scripturae — ясності Письма.

— Іншими словами, піддав книги цензурі.

— Саме так. В апокрифах, наприклад, стверджується, що можна займатися магією, що брехня в деяких випадках припустима і тому подібне, а це, природно, обурює людей, котрі тлумачать Письмо догматично.

— Ясно. Значить, якщо хтось захоплюється релігією, то він цілком може читати апокрифи, а таку людину, як пастор Фальк, це повинно обурювати.

— Правильно. Якщо ти цікавишся Біблією або католицькою вірою, ти неминуче стикаєшся з апокрифами, і так само ймовірно, що їх читатиме людина, котра просто цікавиться езотерикою.

— А у вас, випадково, не знайдеться почитати що-небудь подібного?

Вона знову засміялася. Ясно і дружньо.

— Звичайно, є. Апокрифи, до речі, були видані у вісімдесятих роках у серії офіційних державних висновків як висновок Біблійної комісії.

Драґана Арманського дуже зацікавило, що відбувається, коли Лісбет Саландер попросила його про особисту розмову. Він зачинив двері і показав їй на крісло для відвідувачів. Вона пояснила, що роботу на Мікаеля Блумквіста закінчено — Дірк Фруде заплатить до кінця місяця, — але що вона вирішила брати участь і далі в розслідуванні, хоча Мікаель запропонував їй істотно меншу зарплату.

— У мене своя фірма, — сказала Лісбет Саландер. — Досі я не брала ніякої роботи, крім тієї, яку отримувала від тебе, згідно з нашою угодою. Мені хотілося б знати, що станеться, якщо я візьму роботу без твоєї участі.

Драґан Арманський розвів руками:

— Ти індивідуальний підприємець і можеш сама вибирати собі завдання і встановлювати оплату на свій розсуд. Я тільки порадію, якщо ти щось заробиш самостійно. Разом з тим з твого боку непорядно переманювати до себе клієнтів, яких ти отримуєш через нас.

— Цього я робити не збираюсь. Я повністю виконала завдання відповідно до контракту, який ми уклали з Блумквістом. Цю роботу закінчено. Йдеться про те, що особисто мені хочеться продовжити розслідування. Я погодилася б працювати навіть безкоштовно.

— Ніколи нічого не роби безкоштовно.

— Ти розумієш, що я маю на увазі. Мені хочеться дізнатися, чим ця історія закінчиться. Я вмовила Мікаеля Блумквіста попросити Дірка Фруде найняти мене для подальшої роботи в ролі асистента-пошуковця.

Вона простягнула Арманському контракт, і він пробіг його очима.

— З такою зарплатою можна з таким же успіхом працювати безкоштовно. Лісбет, у тебе є талант. Тобі немає чого працювати за гроші на кишенькові витрати. Ти знаєш, що можеш заробляти в мене значно більше, якщо перейдеш на повний робочий день.

— Я не хочу працювати повний день. Але, Драґане, мені важливо, як ти на це дивишся. Ти добре поставився до мене з самого початку. Я хочу знати, чи не ускладнить такий контракт наші стосунки і чи не буде у нас потім яких-небудь непорозумінь.

— Зрозуміло. — Він трохи подумав. — Усе нормально. Дякую, що запитала. Якщо надалі виникатимуть подібні ситуації, я хотів би, щоб ти завжди мене питала, тоді ніяких непорозумінь не виникне.

Лісбет Саландер з хвилину посиділа мовчки, зважуючи, чи треба щось додати. Вона подивилася на Драґана Арманського очі в очі, нічого не кажучи. Потім тільки кивнула, встала й пішла, як завжди нічого не сказавши на прощання. Діставши відповідь, яку їй хотілося почути, вона повністю втратила інтерес до Арманського.

Драґан усміхнувся. Те, що вона взагалі прийшла до нього по схвалення, означало нову сходинку на шляху її адаптації до життя в суспільстві.

Він підсунув до себе папку із звітом про забезпечення безпеки в музеї, де невдовзі мала відкритись велика виставка французьких імпресіоністів. Потім випустив папку і поглянув на двері, в які тільки що вийшла Саландер. Йому згадалося, як вона сміялася разом з Мікаелем Блумквістом у себе в кабінеті, і він задумався: чи означає все це, що вона починає дорослішати, чи тут справа в Блумквісті? Раптом він захвилювався. Йому ніяк не вдавалося позбутися відчуття, що Лісбет Саландер потенційно є ідеальною жертвою, а тепер вона ще й поїхала в глухомань до якогось психа.

Дорогою на північ Лісбет Саландер спонтанно завернула до лікарні «Еппельвікен» і навідала матір. Не рахуючи візиту в день літнього сонцестояння, вона не бачилася з матір’ю з Різдва і відчувала докори сумління, бо надто рідко викроювала на неї час. Уже давно вона не бувала тут частіше ніж раз на декілька тижнів. Мати сиділа в загальній вітальні. Лісбет пробула з нею приблизно годину, і вони разом прогулялися до ставка парком, розташованим за межами лікарні. Мати й далі плутала Лісбет із сестрою. Її розум, як завжди, в основному десь витав, але, схоже, вона була схвильована візитом.

Коли Лісбет стала прощатись, мати не хотіла випускати її руку. Лісбет пообіцяла незабаром приїхати знову, але мати провела її стурбованим і нещасним поглядом.

Немов передчувала майже неминучу катастрофу.

Мікаель провів дві години в саду за будинком, проглядаючи апокрифи, але переконався лише в тому, що марнує час.

Зате йому в голову прийшла одна думка. Наскільки релігійною насправді була Харієт Ванґер? Цікавість до вивчення Біблії прокинулась у неї в останній рік перед зникненням. Вона підібрала кілька цитат до серії вбивств, а потім уважно прочитала не тільки Біблію, а й апокрифи і зацікавилася католицизмом.

А що, коли вона провела той самий пошук, що Мікаель Блумквіст і Лісбет Саландер зробили на тридцять сім років пізніше, — раптом її інтерес до цих текстів був викликаний більше пошуками вбивці, ніж релігійністю? Пастор Фальк дав зрозуміти, що вона (у його очах) швидше перебувала в пошуку, ніж була справжньою християнкою. Його роздуми перервав дзвінок Еріки.

— Я хочу тільки сказати, що ми з Ґреґером наступного тижня їдемо у відпустку. Мене не буде чотири тижні.

— Куди ви їдете?

— До Нью-Йорка. У Ґреґера там виставка, а потім ми збираємося поїхати на Кариби. Один Ґреґерів знайомий надає нам свій будинок на Антиґуа, і ми пробудемо там два тижні.

— Звучить дивовижно. Бажаю вам гарної поїздки. І привіт Ґреґерові.

— Я до пуття не відпочивала три роки. Нове число готове, і ми майже повністю зібрали наступне. Мені б, звичайно, хотілося залишити на місці редактора тебе, але Крістер обіцяв, що все зробить сам.

— Якщо йому буде потрібна допомога, він завжди може мені зателефонувати. Як справи з Янне Дальманом?

Вона трохи повагалася.

— Він теж іде у відпустку наступного тижня. На посаду відповідального секретаря я тимчасово посадила Хенрі. Вони з Крістером залишаться біля керма.

— Добре.

— Я не довіряю Дальманові. Але поводиться він нормально. Я повернуся сьомого серпня.

Близько сьомої години Мікаель зробив п’ять спроб додзвонитися до Сесілії Ванґер. Потім послав їй повідомлення з проханням зателефонувати йому, але відповіді не отримав.

Рішуче згорнувши книгу апокрифів, він надів тренувальний костюм, замкнув двері будинку і вирушив на щоденну пробіжку.

Він пробіг спершу вузькою доріжкою понад берегом, а потім звернув до лісу. З максимальною швидкістю він подолав зарості кущів та бурелом і дістався до Укріплення, геть вибившись із сили і з неймовірно прискореним пульсом. Він зупинився біля одного із старих дотів і протягом кількох хвилин робив розтяжки.

Раптом він почув різкий удар, і в сіру бетонну стіну за якісь сантиметри від його голови встрягла куля. Потім він відчув біль коло коренів волосся — осколки бетону глибоко вп’ялися в шкіру.

Мить здалася вічністю. Мікаель стояв як паралізований, не в силі зрозуміти, що сталося. Потім він сторчголов кинувся на дно траншеї і вдарився плечем об землю так сильно, що мало не покалічився. Другий постріл пролунав тієї самої миті, коли він упав. Куля влучила в бетонний фундамент, у тому місці, де він щойно стояв.

Мікаель звівся на ноги і огледівся. Він був десь посередині Укріплення. Праворуч і ліворуч розходилися вузькі, з метр завглибшки, зарослі проходи до траншей, що тяглися метрів на двісті п’ятдесят. Пригнувшись, він побіг через лабіринт у південному напрямі.

Раптом йому згадалися зимові навчання стрілецької школи в Кіруні, у пам’яті знову залунав незрівнянний голос капітана Адольфссона:

«Чорт забирай, Блумквісте, нахили довбешку, якщо не хочеш, щоб тобі відстрелили дупу».

Двадцять років по тому Мікаель як і раніше пам’ятав додаткові навчання, якими командував капітан Адольфссон.

Приблизно через шістдесят метрів Мікаель, з калатанням у серці, зупинився і відсапався. Він не чув нічого, окрім власного дихання.

«Людське око вловлює рух набагато швидше, ніж форми і фігури. Коли проводиш розвідку, рухайся повільно».

Мікаель обережно звівся навкарачки, так що зміг виглянути з-над краю траншеї. Сонце сяяло в очі і не давало розгледіти деталі, але ніякого руху він не помітив.

Знову нахиливши голову, Мікаель добіг до останньої траншеї.

«Не важить, наскільки добра у противника зброя. Якщо йому тебе не видно, він у тебе не поцілить. Стережися! Слідкуй за тим, щоб не опинятися на виду».

На око метрів триста відокремлювало його від межі господарства Естергорд. За сорок метрів од нього розрослися важкопрохідні зарості кущів. Проте щоб дістатися туди, йому треба було вилізти з траншеї і спуститися стрімким схилом, на якому його буде видно як на долоні. Але іншого шляху не було — за спиною в нього хлюпотіло море. Сівши навпочіпки, Мікаель задумався. Він раптом відчув біль у скроні і помітив, що рана дуже кровоточить, так що футболка вже вся просякла кров’ю. Шматочки кулі або осколки бетонного фундаменту залишили глибоку різану рану біля самих коренів волосся.

«Рани в ділянці скальпа кровоточать нескінченно», — подумав Мікаель і спробував знову зосередитися на своєму становищі.

Один постріл міг бути випадковим. Два постріли означали, що хтось навмисно намагався його вбити. Той, хто стріляв, цілком міг не піти, а перезарядити зброю і чекати, поки він висунеться.

Він спробував заспокоїтися і подумати тверезо. Треба було або вичікувати, або якось звідси вибиратися. Якщо противник не пішов, другий варіант абсолютно не підходить. Проте якщо він просто сидітиме і чекатиме, той зможе спокійно дійти до Укріплення, знайти його і розстріляти зблизька.

«Йому (або їй?) невідомо, пішов я праворуч чи ліворуч», — прикинув Мікаель свої шанси.

Рушниця, можливо, штуцер для полювання на лося. Ймовірно, з оптичним прицілом. Якщо той, хто стріляв, стежив за ним крізь лінзу, значить, у нього обмежений огляд.

«Якщо ти в скрутному становищі — бери ініціативу на себе».

Це краще, ніж чекати. Він висидів ще дві хвилини, дослухаючись до звуків, потім виліз із траншеї і як міг швидко скотився з крутояру.

Третій постріл пролунав, коли він був уже на півдорозі до чагарів, але куля пройшла на великій відстані від нього. Наступної миті Мікаель щодуху кинувся крізь завісу молодих пагонів і прокотився через море кропиви. Потім одразу ж зірвався на ноги і, пригнувшись, побіг геть від стрільця. Метрів через п’ятдесят він зупинився і прислухався. Десь між ним і укріпленнями хруснула гілка. Він безгучно припав до землі.

«Повзання за допомогою ковзання» було другим улюбленим висловом капітана Адольфссона. Мікаель подолав наступні сто п’ятдесят метрів поповзом, ховаючись у траві і кущах. Двічі він чув у чагарях раптове потріскування. Перший раз воно ніби лунало зовсім близько, можливо, метрів на двадцять правіше того місця, де він був. Мікаель лежав зовсім нерухомо. За хвилину він обережно підвів голову і огледівся, але нікого не побачив. Він довгенько пролежав не рухаючись, з напруженими до краю нервами, готовий до подальшої втечі чи, можливо, до відчайдушної сутички, якщо противник піде просто на нього. Але наступного разу потріскування долинуло з набагато дальшої відстані. Потім запала тиша.

«Він знає, що я тут. Річ у тім, влаштувався він десь отут і чекає, коли я заворушусь, а чи подався геть».

Він і далі рухався поповзом, доки не дістався до огорожі пасовища Естергорда.

Це був ще один критичний момент. Уздовж огорожі йшла стежка. Мікаель лежав крижем і придивлявся. Попереду, метрів за сорок, на невисокому пагорбі, виднілись будинки, а праворуч від них паслося з десяток корів.

«Чому ніхто не почув пострілів і не зацікавився? Зараз літо, можливо, нікого і немає вдома».

Про те, щоб вийти на пасовище, не могло бути й мови — там він буде чудовою мішенню. З другого боку, якби він збирався сам когось пристрелити, він би розташувався саме на прямій стежці уздовж огорожі. Він обережно поліз далі крізь кущі, поки вони не закінчились і не почався рідкий сосновий ліс.

Мікаель пішов додому в обхід, навколо господарства Естергорд і гори Сьодерберґет. Проходячи повз хутір, він зауважив, що машини на місці нема. На шпилі гори він зупинився і поглянув на Хедебю. У старих рибацьких сараях біля човнової гавані розмістилися дачники; на помості сиділи й балакали кілька жінок у купальниках. У повітрі линув запах гриля, у гавані біля помосту хлюпалась малеча.

Він глянув на годинник — був початок дев’ятої. Стріляли п’ятдесят хвилин тому. Гуннар Нільссон, голий до пояса і в шортах, поливав у себе на ділянці газон.

«Скільки часу ти вже поливаєш?» — подумки спитав Мікаель.

У Хенріковому будинку нікого не було, крім домоправительки Анни Нюґрен. Харальдів будинок, як завжди, здавався нежилим. Раптом Мікаель побачив Ізабеллу, що сиділа в саду, за своїм будинком. Вона, схоже, з кимось розмовляла. Буквально за мить Мікаель зрозумів, що її співрозмовниця — хвороблива Герда Ванґер, 1922 року народження, котра проживає із сином Олександром Ванґером в одному з будинків, по той бік від Хенріка. Він ніколи з нею не зустрічався, але кілька разів бачив її на ділянці біля дому. Будинок Сесілії здавався порожнім, але раптом Мікаель побачив, що в неї на кухні спалахнуло світло.

«Вона вдома, — відзначив він. — Може, стріляла жінка?»

Він ні секунди не сумнівався в тому, що Сесілія вміє поводитися з рушницею. Вдалині він бачив машину Мартіна Ванґера, що стояла в дворі перед будинком.

«Скільки часу ти вже вдома?»

Чи це хтось, про кого він ще не подумав? Фруде? Олександр? Дуже багато можливостей.

Мікаель спустився з гори, пройшов дорогою, що вела до селища, і, нікого не зустрівши, пішов просто до себе додому. Перше, що він побачив, були відхилені вхідні двері, і він мимохіть присів. Потім до нього долинув запах кави, а у вікні кухні промайнула Лісбет Саландер.

Лісбет почула, як Мікаель увійшов до передпокою, обернулася йому навстріч і застигла. Його обличчя, перемазане засохлою кров’ю, мало жахливий вигляд. Лівий бік білої футболки весь просякнув червоним. Він одразу взяв і притис до голови шматку.

— Нічого страшного, це просто подряпини, але під волоссям вони страшенно кровоточать, — пояснив Мікаель, перш ніж вона встигла що-небудь сказати.

Вона повернулась і дістала коробку з перев’язувальним матеріалом, але там знайшлися лише дві упаковки пластиру, засіб від комарів і маленький рулон хірургічного пластиру. Мікаель стягнув одяг, кинув його на підлогу, а потім пішов у ванну і глянув у дзеркало.

Рана на скроні виявилася десь три сантиметри завдовжки і така глибока, що Мікаель міг підняти великий шматок відірваної шкіри. Рана кровоточила й далі, і її слід було б зашити, але він подумав, що, коли заклеїти її пластиром, вона, мабуть, заживе. Він намочив рушник і обтер лице.

З рушником на скроні він став під душ і заплющив очі. Потім ударив кулаком об кахлю з такою силою, що подряпав кісточки.

«Йди ти… — подумав він. — Я тебе впіймаю».

Коли Лісбет торкнулася його руки, він здригнувся, як від удару струмом, і втупився в неї з такою злістю, що вона мимоволі відступила. Вона дала йому мило і, не кажучи й слова, пішла назад на кухню.

Закінчивши митися, Мікаель наклав на рану три шматки хірургічного пластиру. Потім пішов у спальню, надягнув чисті блакитні джинси й нову футболку і прихопив папку з роздрукованими фотографіями.

— Залишайся тут, — проричав він Лісбет Саландер.

Він дійшов до будинку Сесілії Ванґер і натиснув на головку дзвінка. Дзвонив він хвилини півтори, перш ніж вона відчинила.

— Я не бажаю з тобою зустрічатися, — сказала вона.

Потім поглянула на його голову, на якій крізь пластир знову виступила кров.

— Що це в тебе?

— Впусти мене. Нам потрібно поговорити.

Вона завагалася:

— Нам ні про що розмовляти.

— Тепер нам є про що говорити, і тобі доведеться вибирати: або розмовляти зі мною тут, на сходинках, або на кухні.

У голосі Мікаеля лунала така рішучість, що Сесілія відступила вбік і впустила його. Він пройшов прямо до її кухонного столу.

— Що це в тебе? — знову спитала вона.

— Ти стверджуєш, що мої спроби докопатися до правди про Харієт Ванґер — то для Хенріка безглузда працетерапія. Можливо. Проте годину тому хтось спробував прострелити мені голову, а сьогодні вночі хтось підклав мені на ґанок розчленований котячий трупик.

Сесілія відкрила рот, але Мікаель випередив її:

— Сесіліє, мені наплювати на твої заморочки, і на те, що ти там вигадуєш, і що тільки мій вигляд розлючує тебе. Я ніколи більше близько не підійду до тебе, і тобі нічого боятися, що я почну тебе непокоїти або переслідувати. Наразі я більше за все хотів би ніколи взагалі не чути ні про тебе, ні про когось іншого з родини Ванґер. Але я хочу дістати відповіді на свої питання. Чим швидше ти відповіси, тим швидше здихаєшся мене.

— Що ти хочеш знати?

— Перше: де ти була годину тому?

Обличчя Сесілії потемніло.

— Годину тому я була в Хедестаді. Я приїхала сюди півгодини тому.

— Хтось може підтвердити, де ти була?

— Наскільки мені відомо, ні. Я не зобов’язана перед тобою звітувати.

— Друге: навіщо ти відчинила вікно в кімнаті Харієт у день, коли вона зникла?

— Що?

— Ти чула питання. Всі ці роки Хенрік намагався дізнатися, хто відчинив вікно в кімнаті Харієт якраз у ті критичні хвилини, коли вона зникла. Всі говорять, що не торкалися до вікна. Хтось при цьому бреше.

— І що, чорт забирай, наводить тебе на думку, що це я?

— Оця фотографія, — сказав Мікаель і кинув розпливчастий знімок на кухонний стіл.

Сесілія підійшла до столу і подивилася на фотографію. На її обличчі відбилися здивування і переляк. Потім вона підвела на нього очі. Мікаель раптом відчув, як кров маленьким струмочком потекла по його щоці і закапала на футболку.

— Того дня на острові було чоловік шістдесят, — сказав він. — З них двадцять вісім — жінки. У п’ятьох або шістьох було світле волосся до плечей. І лише одна була в світлій сукні.

Вона втупилась у фотографію.

— І ти думаєш, що це обов’язково я?

— Якщо це не ти, то я б дуже хотів знати, хто ж це, на твою думку. Цей знімок раніше ніхто не бачив. Я тримаю його в себе вже кілька тижнів і намагаюся з тобою поговорити. Мабуть, я ідіот, але я не показував його ні Хенрікові, ні комусь іншому, бо страшенно боявся кинути на тебе підозру або нашкодити тобі. Але мені потрібна відповідь.

— Ти її матимеш. — Вона підняла фотографію і простягнула йому. — Того дня в кімнаті Харієт мене не було. На знімку не я, я не маю ані найменшого відношення до її зникнення.

Вона підійшла до вхідних дверей.

— Ти дістав відповідь. Тепер я хочу, щоб ти пішов. Гадаю, тобі слід показатися лікареві.

Лісбет Саландер відвезла Мікаеля до лікарні. Рану зашили в два стібки і як слід заліпили пластиром, а ще йому дали кортизонову мазь, щоб мастити опіки від кропиви на шиї та руках.

Вийшовши з лікарні, Мікаель довго сидів і роздумував, чи не слід сходити до поліції. Раптом перед його очима спливли заголовки. «Засуджений за наклеп журналіст у драмі із стріляниною». Він похитав головою.

— Їдь додому, — сказав він Лісбет.

Коли вони повернулися на острів, уже стемніло, що дуже влаштовувало Лісбет Саландер. Вона поставила на кухонний стіл спортивну сумку.

— Я позичила в «Мілтон сек’юриті» деяке устаткування, і зараз саме час його задіяти. Постав тим часом каву.

Вона розмістила навколо будинку чотири детектори руху, що працювали від батарейок, і пояснила, що, коли хтось підійде ближче ніж на шість-сім метрів, радіосигнал викличе писк невеликого сигнального пристрою, який вона встановила у Мікаеля в спальні. Одночасно дві світлочутливі відеокамери, що їх вона прилаштувала на деревах спереду і ззаду будинку, почнуть надсилати дані на ноутбук, який стоїть у шафі, в передпокої. Вона замаскувала камери темною тканиною так, що вільними залишилися тільки об’єктиви.

Третю камеру вона встановила в шпаківні над дверима. Щоб завести в дім кабель, вона просвердлила в стіні дірку. Об’єктив був спрямований на дорогу і на стежку, що вела од хвіртки до вхідних дверей. Камера щосекунди робила знімки низької роздільності, які зберігалися на жорсткому диску ще одного ноутбука в гардеробі.

Потім вона поклала в сінях чутливий до натиснення килимок. Якщо комусь вдасться прошмигнути повз IR-детектори і зайти в дім, то увімкнеться сирена в 115 децибел. Лісбет продемонструвала, як йому слід вимикати детектори ключем від коробочки, яку вона помістила в гардеробі. Вона також запаслася біноклем нічного бачення, котрий поклала на столі в кабінеті.

— Ти мало що залишаєш на волю випадку, — сказав Мікаель, наливаючи їй каву.

— Ще одне. Більше ніяких пробіжок, доки ми не розберемося з цією справою.

— Повір, інтерес до моціону я втратив.

— Це не жарт. Усе починалося з історичної загадки, але сьогодні вранці на ганку лежала мертва кішка, а ввечері хтось намагався відстрелити тобі довбешку. Ми серйозно прищикнули комусь хвоста.

Вони повечеряли холодними закусками з картопляним салатом. Мікаель раптом відчув смертельну втому і різкий головний біль. Він не мав сили розмовляти і пішов спати.

Лісбет Саландер до другої години ночі сиділа і читала документи. Робота в Хедебю виросла в щось складне і надто небезпечне для життя.

Розділ 23

О шостій годині Мікаеля розбудило сонце, що просвічувало крізь щілину у фіранках просто йому в обличчя. Голова гуділа, торкатися пластиру було боляче. Лісбет Саландер лежала на животі, обхопивши Мікаеля рукою. Він скинув оком на дракона, що розтягнувся в неї на спині від правої лопатки до сідниці.

Мікаель полічив її татуювання. Крім дракона на спині та оси на шиї в неї були один ланцюжок навколо щиколотки, другий навколо біцепса правої руки, якийсь китайський знак на стегні і трояндочка на гомілці. За винятком дракона, всі татуювання були маленькими і не впадали в око.

Обережно вибравшись з ліжка, Мікаель запнув фіранки. Потім сходив до вбиральні, тихенько прокрався назад і постарався залізти в ліжко, не розбудивши Лісбет.

Години через дві вони снідали в саду. Лісбет Саландер подивилася на Мікаеля:

— Нам треба розгадати загадку. Як же до неї підступитися?

— Узагальнити наявні факти. Спробувати знайти нові.

— Перший факт — хтось зовсім поряд з нами полює на тебе.

— Питання тільки — чому? Тому що ми близькі до розгадки справи Харієт чи тому що ми знайшли невідомого серійного вбивцю?

— Це мусить бути взаємопов’язано.

Мікаель хитнув головою:

— Якщо Харієт вдалося дізнатися про існування серійного вбивці, то ним має бути хтось з її оточення. Якщо поглянути на весь список дійових осіб шістдесятих років, то там є щонайменше два десятки кандидатів. Сьогодні майже нікого з них немає серед живих, за винятком Харальда Ванґера, але я просто не можу повірити в те, що він у свої майже дев’яносто два бігає лісом з рушницею. У нього навряд чи вистачить сили навіть підняти штуцер. Ці люди або надто старі, щоб становити небезпеку сьогодні, або надто молоді, щоб вони могли орудувати в п’ятдесятих роках. І ми повертаємося до відправної точки.

— Якщо тільки тут не взаємодіють двоє людей. Одна стара, друга молодша.

— Харальд і Сесілія. Не думаю. Я вважаю, що вона говорить правду, стверджуючи, що у вікні стояла не вона.

— Але тоді хто?

Вони відкрили ноутбук Мікаеля і присвятили наступну годину тому, що ще раз детально розглянули всіх людей на фотографіях з місця аварії.

— Я не можу собі уявити, щоб хтось із жителів селища не прийшов подивитися на загальний переполох. Стояв вересень, більшість були одягнені в куртки або светри. Тільки в однієї людини довге світле волосся і світла сукня.

— Сесілія Ванґер присутня на дуже багатьох знімках. Схоже, вона бігає туди-сюди між будинками і людьми, що спостерігають за драмою. Ось вона розмовляє з Ізабеллою. Тут вона стоїть з пастором Фальком. А тут — з Ґреґером Ванґером, середнім братом.

— Стривай, — раптом сказав Мікаель. — А що у Ґреґера в руці?

— Щось чотирикутне. Схоже на якусь коробку.

— Це ж камера «Хассельблад». У нього теж був фотоапарат.

Вони ще раз прокрутили знімки. Ґреґера було видно на кількох фотографіях, але часто його хто-небудь затуляв. На одному знімкові було виразно видно, що у нього в руках чотирикутна коробка.

— Думаю, ти маєш рацію. Це апарат.

— А це означає, що нам треба знов починати гонитву за знімками.

— Добре, але поки облишмо це, — сказала Лісбет Саландер. — Я хочу висунути гіпотезу.

— Будь ласка.

— А що, коли хтось із молодшого покоління знає, що хтось із старшого покоління був серійним убивцею, і не хоче, щоб це випливло назовні. Честь сім’ї і таке інше. У такому разі тут замішано двоє людей, але вони не співпрацюють. Убивця, можливо, давно помер, а наш мучитель хоче тільки того, щоб ми все кинули і поїхали додому.

— Я про це думав, — одказав Мікаель. — Але навіщо в такому разі класти розчленовану кішку нам на ґанок? Це пряме відсилання до вбивств. — Мікаель постукав по Біблії Харієт. — Знову пародія на закон про цілопалення.

Лісбет Саландер одкинулася на спинку стільця і, звернувши погляд до церкви, стала цитувати Біблію, немов розмовляючи сама з собою.

— І заріже він ягня перед Господнім лицем. А Ааронові сини, священики, принесуть кров, і покроплять тією кров’ю на жертівника навколо, що при вході до скинії заповіту. І здер він шкуру з жертви цілопалення, і розітне його на куски його.

Вона замовкла і раптом помітила, що Мікаель дивиться на неї напруженим поглядом. Він розгорнув Біблію на книзі «Левит».

— А дванадцятий вірш ти теж знаєш?

Лісбет мовчала.

— І розітне його… — почав Мікаель і кивнув їй.

— І розітне його на куски його, голову його, і товщ його, а священик порозкладає їх на дровах, що на огні, який на жертівнику.

В її голосі відчувався лід.

— А наступний?

Вона раптом підвелася.

— Лісбет, у тебе фотографічна пам’ять! — здивовано вигукнув Мікаель. — Тому ти й читаєш сторінки розслідування за десять секунд.

Її реакція була подібна до вибуху. Вона вп’ялася у враженого Мікаеля лютим поглядом, потім в її очах з’явився відчай, враз вона розвернулась і побігла до хвіртки.

— Лісбет! — загукав їй услід Мікаель.

Але вона вже зникла.

Мікаель вніс до будинку комп’ютер Лісбет, увімкнув сигналізацію, замкнув двері і подався її шукати. Двадцятьма хвилинами пізніше він знайшов її на одному з причалів човнової гавані: вона сиділа, звісивши ноги у воду, і курила сигарету. Коли вона почула, як він ступив на причал, її плечі трохи напружились. Він зупинився за два метри від неї.

— Я не знаю, яку зробив помилку, але я не хотів тебе розсердити.

Вона не відповіла.

Він підійшов, сів поруч із нею і обережно поклав руку їй на плече.

— Лісбет, будь ласка, поговори зі мною.

Вона повернула голову і подивилась на нього:

— Тут ні про що розмовляти. Я просто виродок, тільки й того.

— Я був би радий мати наполовину таку гарну пам’ять, як у тебе.

Вона викинула недопалок у воду.

Мікаель досить довго сидів мовчки.

«Що я повинен говорити? — думав він. — Ти цілком нормальна дівчина. Яка різниця, що в тебе є деякі особливості. Що в тебе, врешті-решт, діється з самооцінкою?»

— З першої миті, як я тебе побачив, я зрозумів, що в тобі є щось особливе, — нарешті сказав він уголос. — І знаєш, що я тобі скажу? Мені вже дуже давно ніхто так не подобався з першої ж хвилини.

З будиночка на тому боці гавані вийшли кілька хлоп’ят і пострибали у воду. Еушен Норман, художник, з яким Мікаель ще не встиг перемовитися навіть словом, сидів у кріслі перед своїм будинком, покурюючи люльку і спостерігаючи за Мікаелем і Лісбет.

— Я дуже хочу бути твоїм другом, якщо ти візьмеш мене в друзі, — сказав Мікаель. — Але це вирішувати тобі. Приходь додому, коли буде настрій.

З цим він дав їй спокій і пішов. Піднявшись до половини пагорба, він почув позаду її кроки. Вони пішли назад разом, не кажучи ані слова.

Коли вони підійшли до будинку, Лісбет його зупинила:

— Я почала висловлювати думку… Ми говорили про те, що все це пародія на Біблію. Правда, він розчленував кішку, але де йому було взяти вола? Проте він дотримується основного змісту. Цікаво…

Вона поглянула на церкву.

— І покроплять тією кров’ю на жертівника навколо, що при вході до скинії заповіту…

Вони перейшли через міст, підійшли до церкви і роззирнулися. Мікаель посмикав двері, але їх було замкнуто. Вони потинялися навколо, подивились на різні могильні плити і підійшли до каплиці, що стояла трохи віддалік, ближче до води. Мікаель раптом витріщив очі. Виявилося, що це не каплиця, а склеп. Над входом він зміг прочитати викарбуване ім’я Ванґер і строфу латиною, змісту якої він не второпав.

— «Покоїться до кінця світу», — підказала Лісбет.

Зустрівши його погляд, вона знизала плечима:

— Я десь бачила цей рядок.

Мікаель раптом розсміявся. Вона завмерла і спершу очевидячки розсердилась, але потім зрозуміла, що він сміється не з неї, а з самої ситуації, і розслабилась.

Склеп було замкнуто — Мікаель переконався в цьому, поторгавши двері. Подумавши якусь мить, він велів Лісбет сидіти і чекати на нього, а сам пішов до Анни Нюґрен.

Пояснивши, що хоче оглянути сімейний склеп Ванґерів, він запитав, де у Хенріка зберігається ключ. Анна подивилась на нього із сумнівом, але, коли Мікаель нагадав їй, що працює безпосередньо на Хенріка, поступилася і принесла ключа, що лежав на письмовому столі.

Відчинивши двері склепу, Мікаель з Лісбет відразу зрозуміли, що їх припущення правильні. У повітрі висів важкий запах паленого падла та обвуглених останків. Однак той, хто мучив кішку, вогнища не розводив. У кутку стояла паяльна лампа з тих, що їх використовують лижники для підігрівання мастила. Лісбет дістала з кишені джинсової спідниці цифровий апарат і зробила кілька знімків. Паяльну лампу вона забрала з собою.

— Це може стати доказом. Тут можуть бути відбитки пальців, — сказала вона.

— Звичайно, ми зможемо попросити всіх членів сім’ї Ванґер надати відбитки пальців, — саркастично мовив Мікаель. — Було б забавно подивитися, як ти намагатимешся дістати їх у Ізабелли.

— Для цього є багато способів, — одмовила Лісбет.

Долі було повно крові і лежали болторізні кусачки, які, як вони вирішили, використовували, щоб відрізати голову кішці.

Мікаель роздивився. Найбільше поховання на підвищенні належало Олександрові Ванґеєрсаду, а в чотирьох похованнях у підлозі покоїлися найперші члени сім'ї. Потім клан вочевидь перейшов на кремацію. Майже три десятки ніш у стіні було обладнано табличками з іменами покійних Ванґерів. Але тут либонь були не всі, кого він знав, і Мікаель задумався: а де вони ховають тих членів сім’ї, хто не заслужив місця в сімейному склепі?

— Тепер ми знаємо, — сказав Мікаель, коли вони йшли через міст. — Ми полюємо на цілковитого психа.

— Що ти хочеш цим сказати?

Мікаель зупинився і прихилився до поручнів.

— Якби це був звичайний ідіот, що намагався налякати нас, він би подався палити кішку до гаража чи навіть у ліс. Він же вибрав сімейний склеп, і це вже видає нав’язливу ідею. Подумай, як дуже він ризикував. Зараз літо, і народ гуляє ночами. Дорога через кладовище — найкоротший шлях між північною і південною частинами Хедебю. Навіть якщо він зачинив двері, кішка напевно роздирала душу криком, та й мало б пахнути паленим.

— Він?

— Я не думаю, що Сесілія Ванґер орудувала минулої ночі паяльною лампою.

Лісбет знизала плечима:

— Я не довіряю нікому з них, включаючи Фруде і Хенріка. Цей клан неминуче обдурить тебе, якщо тільки йому випаде шанс.

Вони трохи помовчали. Потім Мікаель не витримав і спитав:

— Я вже дізнався досить багато твоїх таємниць. Скільки народу знає про те, що ти хакер?

— Ніхто.

— Ти хочеш сказати, ніхто, окрім мене.

— До чого ти хилиш?

— Я хочу знати, чи нормально ти до мене ставишся. Чи довіряєш ти мені?

Вона довго дивилась на нього, а потім знову знизала плечима:

— Я нічого не можу з цим вдіяти.

— Ти мені довіряєш? — наполягав Мікаель.

— Поки що так, — відповіла вона.

— Чудово. Ходімо прогуляємося до Дірка Фруде.

Дружина адвоката Фруде, котра бачила Лісбет Саландер вперше, розглядала її з великим подивом, а проте з люб’язною усмішкою провела їх у сад за будинком. Побачивши Лісбет, Фруде просяяв, устав і шанобливо привітався.

— Добре, що ми зустрілися, — сказав він. — Я відчував докори сумління, бо не мав змоги висловити вам подяку за прекрасну роботу, яку ви для нас виконали. І взимку, і зараз, влітку.

Лісбет втупилася в нього з підозрою.

— Мені заплатили, — сказала вона.

— Річ не в цьому. Під час нашої першої зустрічі в мене склалась упереджена думка про вас. Прошу мені за це пробачити.

Мікаель був уражений. Дірк Фруде виявився здатним просити вибачення у двадцятип’ятилітньої дівчини з пірсингом і татуюваннями за те, за що йому зовсім не потрібно було вибачатися. У Мікаелевих очах адвокат раптом значно виріс. Лісбет Саландер дивилася прямо перед собою, мов нічого не помічаючи.

Фруде поглянув на Мікаеля:

— Що сталося з вашим лобом?

Вони сіли, і Мікаель розповів про події останньої доби. Почувши, що хтось тричі стріляв у нього біля Укріплення, Фруде аж підскочив. Він, здавалося, справді розхвилювався.

— Це ж цілковите безумство! — Він зробив паузу і вп’явся очима в Мікаеля. — Мені шкода, але цьому потрібно покласти край. Я не можу ризикувати вашими життями. Я мушу поговорити з Хенріком і розірвати контракт.

— Сядьте, — сказав Мікаель.

— Ви не розумієте…

— Я розумію тільки одне: ми з Лісбет підійшли так близько, що винний у всьому цьому впав у паніку, близьку до потьмарення розуму. У нас є до вас кілька питань. По-перше: скільки існує ключів од склепу сім'ї Ванґер і в кого вони?

Фруде ненадовго задумався.

— Щиро кажучи, я не знаю. Вважаю, що доступ до склепу мають кілька членів сім’ї. У Хенріка точно є ключ, та й Ізабелла там теж іноді буває. Правда, мені невідомо, є в неї власний ключ чи вона бере його в Хенріка.

— Гаразд. Ви ж як і раніше входите до правління концерну. Чи існує який-небудь архів підприємства? Бібліотека або щось подібне, де збираються газетні статті та інформація про підприємство за всі роки?

— Так, існує. Все це міститься в головному офісі, в Хедестаді.

— Нам потрібно дістати туди доступ. А старі журнали для персоналу і таке інше там теж зберігаються?

— Я знову змушений відповісти, що не знаю. Я сам не був в архіві щонайменше тридцять років. Але ви зможете поговорити з пані на ім’я Буділь Ліндґрен, яка відповідає за зберігання всіх паперів концерну.

— Ви не могли б зателефонувати їй і домовитися, щоб Лісбет дали змогу відвідати архів уже сьогодні в другій половині дня? Вона хоче прочитати всі старі статті про концерн. Надзвичайно важливо, щоб вона дістала доступ до всього, що може становити інтерес.

— Це я, мабуть, можу влаштувати. Щось іще?

— Так. У Ґреґера Ванґера в день аварії на мосту був у руках фотоапарат. Це означає, що він теж міг фотографувати. Куди ці знімки могли потрапити після його смерті?

— Важко сказати, але найлогічніше припустити, що до його вдови або сина.

— Чи не могли б ви…

— Я зателефоную Олександрові й запитаю.

— Що я повинна шукати? — спитала Лісбет Саландер, коли вони, покинувши Фруде, йшли через міст назад на острів.

— Газетні вирізки і журнали для персоналу. Я хочу, щоб ти прочитала все, що зможеш знайти, що стосується тих дат, коли коїлись убивства в п’ятдесятих і шістдесятих роках. Записуй усе, що приверне увагу або видасться хоч скільки-небудь дивним. Думаю, цим слід зайнятися тобі. Наскільки я зрозумів, пам’ять у тебе краща, ніж у мене.

Вона вдарила його кулаком під бік.

П’ятьма хвилинами пізніше її мотоцикл з торохтінням проїхав через міст.

Мікаель і Олександр Ванґер потисли один одному руки. Більшу частину часу, проведеного Мікаелем у Хедебю, Олександр був у від’їзді, і Мікаель раніше зустрічався з ним тільки мимохідь. Коли зникла Харієт, йому було двадцять років.

— Дірк Фруде сказав, що ви хочете подивитися старі фотографії.

— У вашого батька була камера «Хассельблад».

— Справді. Вона збереглася, але ніхто нею не користується.

— Ви, мабуть, знаєте, що я за завданням Хенріка вивчаю те, що сталося з Харієт.

— Я вже це зрозумів. І багато хто цьому не дуже радий.

— Що ж удієш. Ви, звичайно, не зобов’язані мені нічого показувати.

— A-а. Що ви хочете подивитися?

— Чи не зробив ваш батько яких-небудь знімків того дня, коли зникла Харієт.

Вони піднялися на горище, і Олександр досить швидко відшукав коробку з безліччю абияк звалених фотографій.

— Можете взяти все додому, — сказав він. — Коли щось і є, то тут.

Мікаель провів годину, розбираючи фотографії в коробці, що залишилася після Ґреґера Ванґера. Там виявилися справжні знахідки для ілюстрацій до сімейної хроніки, зокрема, багато фотографій Ґреґера Ванґера разом з головним лідером шведських нацистів 40-х років Свеном Улофом Ліндхольмом. Мікаель відклав їх убік.

Він виявив кілька конвертів з фотографіями, зробленими вочевидь самим Ґреґером Ванґером, на яких були зображені різні люди і сімейні зустрічі, а також безліч типових відпускних знімків з рибалки і сімейної поїздки до Італії. Вони, наприклад, відвідували Пізанську вежу.

Одну за одною Мікаель знайшов чотири фотографії аварії на мосту. Ґреґер, хоч і мав професійну камеру, виявився кепським фотографом. На знімках було видно або великі плани автоцистерни, або люди зі спини. На одній-єдиній фотографії була помітна Сесілія Ванґер у напівпрофіль.

Мікаель відсканував ці знімки і вніс до комп’ютера, хоча й розумів, що вони нічого не дадуть. Він знову запакував коробку і з’їв бутерброд, поміж ділом роздумуючи. Близько третьої він пішов до Анни Нюґрен.

— Мені хотілося б знати, чи є в Хенріка ще фотоальбоми, крім тих, що мають стосунок до справи Харієт?

— Так, Хенрік, наскільки я розумію, вже за молодих літ захоплювався фотографією. У нього в кабінеті багато альбомів.

— Ви можете мені їх показати?

Анна Нюґрен завагалася. Одна річ дати ключа від склепу — там, у будь-якому разі, господарює Господь. А впустити Мікаеля до кабінету Хенріка Ванґера — це вже дещо інше, адже там господарює той, хто стоїть понад Господом. Мікаель запропонував Анні, якщо вона сумнівається, зателефонувати Діркові Фруде, і врешті-решт вона неохоче таки погодилася впустити Мікаеля до кабінету.

Нижня полиця, біля самої підлоги, приблизно на метр була заставлена виключно папками з фотографіями. Мікаель усівся за Хенріків робочий стіл і розгорнув перший альбом.

Хенрік Ванґер зберігав різні сімейні фото. Багато з них було вочевидь знято задовго до його народження. Декілька найдавніших фотографій було датовано 1870-ми роками, і вони зафіксували суворих чоловіків у товаристві строгих жінок. Тут були фотографії Хенрікових батьків та інших родичів. Один знімок показував, як Хенріків батько в 1906 році святкував з друзями день літнього сонцестояння в Сандхамні. Інший втілив Фредріка Ванґера і його дружину Ульріку разом з Андерсом Цорном[55] та Альбертом Енґстрьомом[56] за столом з відкоркованими пляшками. Мікаель відшукав одягненого в костюм зовсім юного Хенріка Ванґера на велосипеді. Інші фотографії показували людей на виробництві і в приміщеннях дирекції. Він знайшов капітана Оскара Граната, котрий у розпалі війни перевозив Хенріка з його коханою Едіт Лобак до безпечної Карлскруни.

Анна принесла йому до кабінету кави. Мікаель подякував. На цю годину він уже дістався до сучасності і переглядав знімки, що зображали Хенріка в розквіті сил, на відкритті фабрики або в рукостисканні з Таґе Ерландером. На одній з фотографій початку 60-х років Хенрік стояв з Маркусом Валленберґом. Капіталісти дивилися один на одного похмуро — великої любові між ними очевидячки не було.

Перегортаючи альбом далі, Мікаель раптом зупинився на розвороті, де Хенрік олівцем написав: «Сімейна рада, 1966». Дві кольорові фотографії зображали чоловіків, що розмовляли і курили сигари. Мікаель упізнав Хенріка, Харальда, Ґреґера та кількох з численних зятів з боку Юхана Ванґера. Два знімки відобразили вечерю — десь із сорок чоловіків та жінок сиділи за столом і дивилися в об’єктив. Мікаель раптом збагнув, що фотографію було зроблено після закінчення драматичних подій на мосту, ще до того, як хто-небудь зрозумів, що Харієт зникла. Він почав вивчати обличчя. На цій вечері вона теж мала бути. Чи знав уже хтось із чоловіків про її зникнення? Фотографії відповіді не давали.

Потім Мікаель похлинувся кавою. Він відкашлявся і різко випрямився.

У кінці столу сиділа Сесілія Ванґер у світлій сукні і посміхалася в об’єктив. Поряд з нею — інша блондинка з довгим волоссям і в такому ж самому світлому платті. Вони були такі схожі, що цілком могли зійти за двійнят. Несподівано шматочок мозаїки ліг на своє місце. У вікні Харієт стояла не Сесілія Ванґер, а її молодша сестра Аніта, що живе тепер в Лондоні.

Що там Лісбет говорила? «Сесілію Ванґер видно на багатьох фотографіях. Вона, схоже, бігає туди-сюди». Зовсім ні. Це дві різні людини, які зовсім випадково жодного разу не потрапили в кадр разом. На знятих здалеку чорно-білих фотографіях вони виглядали абсолютно однаково. Для Хенріка, мабуть, різниця між сестрами була очевидна, але в очах Мікаеля і Лісбет сестри такі були схожі одна на одну, що вони приймали їх за одну і ту ж особу. І ніхто не вказав їм на помилку, позаяк їм не спадало на думку запитувати про таке.

Мікаель перегорнув сторінку і раптом відчув, як у нього волосся стало на потилиці, ніби від подиху холодного вітру.

Тут були фотографії, зняті наступного дня, — коли почалися пошуки Харієт. Молодий інспектор Ґустав Морелль інструктував групу з двох поліцейських і десятка чоловіків, які збиралися йти прочісувати місцевість. На Хенрікові Ванґері був плащ до колін і англійський капелюх з маленькими крисами.

На лівому краю фотографії було видно молодого, трохи повнявого чоловіка з довгим світлим чубом. На ньому була темна стьобана куртка з червоними вставками на плечах. Знімок був чітким, і Мікаель одразу ж упізнав його, але про всяк випадок вийняв фотографію, спустився до Анни Нюґрен і спитав, чи знає вона, хто це.

— Так, звичайно, це Мартін, — відповіла вона. — Тут йому близько вісімнадцяти років.

Лісбет Саландер читала вирізки про концерн «Ванґер» у хронологічному порядку, рік за роком. Вона почала з 1949 року і рухалася вперед. Проблема полягала в тому, що зібрання вирізок виявилося гігантським. У період, що цікавив її, концерн згадувався в пресі майже щодня, і не тільки в центральних ЗМІ, а й у місцевих виданнях. Перед нею проходили економічні аналізи, профспілкові справи, переговори і погрози із застереженнями, відкриття фабрик, закриття фабрик, річні фінансові звіти, зміна директорів, показ нової продукції… ціла лавина новин. Клац. Клац. Клац. Її мозок працював на повну потужність — вона сконцентрувалась і вбирала інформацію з пожовклих вирізок.

Приблизно за годину їй прийшла в голову ідея. Вона звернулася до завідувачки архіву Буділь Ліндґрен і запитала, чи є в них перелік місць, де в п'ятдесятих і шістдесятих роках розташовувались фабрики або підприємства концерну.

Буділь Ліндґрен подивилась на Лісбет Саландер холодним підозрілим поглядом. Їй зовсім не подобалося, що зовсім сторонній людині дозволили вторгатися в святая святих архіву концерну і дивитися будь-які папери, та до того ж дівчиську, що виглядало як ненормальна п’ятнадцятилітня анархістка. Проте Дірк Фруде дав їй абсолютно чіткі вказівки: Лісбет Саландер дозволено дивитися все, що їй захочеться. І без затримок. Вона принесла опубліковані річні звіти за ті роки, про які говорила Лісбет; у кожному звіті була карта поширення форпостів концерну по Швеції.

Лісбет поглянула на карту і відзначила, що концерн мав багато фабрик, офісів і торгових точок. У кожному місці, де коїлося вбивство, була червона точка, а іноді й кілька точок, що відзначали знаходження там концерну «Ванґер».

Першу привязку вона виявила в 1957 році. Ракель Лунде з Ландскруни знайшли мертвою наступного дня після того, як підприємство «V&C Буд» отримало в цих краях багатомільйонне замовлення на будівництво нового центру. За ініціалами «У&С» стояли прізвища «Vanger & Carlén» — Ванґер і Карлен, і підприємство входило до концерну «Ванґер». Місцева газета взяла інтерв’ю у Готфріда Ванґера, котрий приїздив підписувати контракт.

Лісбет пригадала дещо, вичитане нею в пожовклому поліцейському протоколі державного архіву Ландскруни. Ворожка Ракель Лунде за основним фахом була прибиральницею. Працювала вона на «V&С Буд».

Близько сьомої години вечора Мікаель разів десять намагався подзвонити Лісбет і щоразу переконувався, що її мобільний телефон відключено. Їй не хотілося, щоб її відривали від роботи в архіві.

Він тинявся будинком, не знаходячи собі місця. Дістав Хенрікові записи про те, чим займався Мартін у момент зникнення Харієт.

У 1966 році Мартін Ванґер вчився в останньому класі гімназії в Уппсалі.

Уппсала. Лена Андерссон, сімнадцятилітня учениця гімназії. Голову відокремлено від товщі.

Хенрік якось згадував про це, але Мікаелю довелося звернутися до своїх записів, щоб знайти цей фрагмент. Мартін ріс замкнутим хлопчиком. Вони за нього турбувалися. Коли батько потонув, Ізабелла вирішила послати Мартіна, щоб той трохи розвіявся, до Уппсали, де він поселився в Харальда Ванґера.

Харальд і Мартін?

Це здавалося малоймовірним.

Мартінові Ванґеру не вистачило місця в машині, що їхала до Хедестада. Прямуючи на сімейну зустріч, він запізнився на потяг, прибув у другій половині дня і залишився по той бік моста. На острів він приїхав катером тільки після шостої вечора; його зустрічали кілька чоловік, і зокрема сам Хенрік Ванґер. З цієї причини Хенрік помістив Мартіна в самий кінець списку людей, які могли мати відношення до зникнення Харієт.

Мартін Ванґер стверджував, що не зустрічався з Харієт того дня. Він брехав. У Хедестад він тоді приїхав раніше і на Йєрнвегсґатан ніс у ніс зіткнувся зі своєю сестрою.

Мікаель міг документально підтвердити цей факт фотографіями, що пролежали забуті майже сорок років.

Харієт Ванґер побачила брата, і це приголомшило її. Вона поїхала на острів і спробувала поговорити з Хенріком, але пропала, так і не поговоривши з ним.

«Що ти хотіла розповісти? — подумки запитував у неї Мікаель. — Про випадок в Уппсалі? Але Лена Андерссон з Уппсали в твоєму списку не значилася. Ти про це не знала».

У Мікаеля як і раніше щось не складалося. Харієт зникла близько третьої години дня. У цей час Мартін точно був по той бік моста. Його видно на фотографіях з церковного пагорба. Він у принципі не міг завдати удару Харієт на острові. Одного шматочка мозаїки як і раніше бракувало.

Співучасник? Аніта Ванґер?

З архівних матеріалів Лісбет змогла зробити висновок, що становище Готфріда Ванґера в концерні з роками змінювалося. Він народився 1927 року. У двадцятилітньому віці він зустрівся з Ізабеллою, і та відразу завагітніла; Мартін народився в 1948-му, і молодятам, зрозуміло, довелося одружитись.

Коли Годфріду виповнилося двадцять два, Хенрік забрав його до головного офісу концерну. Хлопець був явно талановитий, і на нього покладалися великі надії. У двадцять п’ять він забезпечив собі місце в правлінні, ставши заступником начальника відділу розвитку підприємства, і вважався новою зіркою.

Десь у середині 50-х років його кар’єра зупинилася.

Він запиячив, шлюб з Ізабеллою розпадався, діти, Харієт і Мартін, страждали, і тоді втрутився Хенрік.

Готфрідова кар’єра досягла своєї межі. У 1956 році створили ще одну посаду заступника начальника відділу розвитку, щоб другий заступник робив усю роботу в ті періоди, коли Готфрід пиячитиме і десь пропадатиме.

Проте Готфрід і далі залишався Ванґером і до того ж привабливим і красномовним хлопцем. З 1957 року його діяльність, схоже, зводилася до того, щоб роз’їжджати країною і відкривати фабрики, вирішувати місцеві конфлікти та створювати враження, що керівництво концерну не залишається байдужим до проблем на місцях. Цим воно ніби говорило: «Ми посилаємо одного з наших синів, аби допомогти вам. Ми ставимося до цього серйозно».

Другу прив’язку вона знайшла о пів на сьому. Готфрід Ванґер брав участь у переговорах в Карлстаді, де концерн купував місцеве деревообробне підприємство. Наступного дня фермершу Магду Лувісу Шьоберґ знайшли вбитою.

Буквально за п’ятнадцять хвилин вона виявила третю прив’язку. Уддевалла, 1962 рік. Того ж дня, коли зникла Леа Персон, місцева газета брала інтерв’ю у Готфріда Ванґера з приводу можливості розширення порту.

Трьома годинами пізніше Лісбет Саландер переконалася в тому, що Готфрід Ванґер щонайменше в п’яти із семи випадків був там, де коїлося вбивство, за кілька днів до того або кількома днями пізніше. Їй бракувало інформації про вбивства 1949 і 1954 років. Вона придивилася до його фотографії в одній із статей. Гарний, стрункий чоловік з русявим чубом; він був схожим на Кларка Ґейбла з «Віднесених вітром».

«У 1949 році Готфрідові було двадцять два роки. Перше вбивство сталось удома, в Хедестаді. Ребека Якобссон, секретарка з концерну. Де ви зустрічалися? Що ти їй обіцяв?»

Коли Буділь Ліндґрен хотіла о сьомій годині зачинити архів і йти додому, Лісбет Саландер прошипіла, що вона ще не закінчила. Завідувачка може спокійно йти, хай тільки залишить ключа, щоб Лісбет змогла замкнути. Буділь Ліндґрен, до цього часу вже дуже зла через те, що це дівчисько на неї ричить, зателефонувала Діркові Фруде додому і зажадала вказівок. Фруде відразу сказав, що Лісбет може, якщо захоче, залишатися на всю ніч. Чи не буде фру Ліндґрен така ласкава повідомити охоронцеві офісу, щоб той випустив її, коли вона збереться йти?

Лісбет Саландер прикусила нижню губу. Звичайно, проблема полягала в тому, що Готфрід Ванґер потонув під п’яну руку в 1965 році, тоді як останнє вбивство сталося в Уппсалі в лютому 1966-го. Лісбет задумалася, чи не зробила вона помилку, включивши сімнадцятилітню гімназистку Лену Андерссон у список.

Та потім вирішила, що ні. Почерк, правда, трохи відрізняється, але наявне те ж відсилання до Біблії. Тут має бути взаємозв’язок.

О дев’ятій годині почало смеркати. На вулиці похолодало, замрячив дощик. Мікаель сидів за кухонним столом, постукуючи по ньому пальцями, коли через міст, у бік мису проїхала машина Мартіна Ванґера. Це в якомусь сенсі загострило ситуацію до краю.

Мікаель не знав, що йому робити. В ньому вирувало гаряче бажання запитувати, боротися… Звичайно, це не найрозумніший спосіб дій, якщо вже він підозрює, що Мартін Ванґер і є той божевільний убивця, який уколошкав власну сестру і дівчину з Уппсали і до того ж намагався застрелити його самого. В той же час Мартін Ванґер притягав його як магніт. Він-бо не знає, що Мікаелю все відомо, і можна піти до нього під приводом… ну, скажімо, щоб повернути ключа від Готфрідового будиночка.

Мікаель замкнув за собою двері і неквапливо попрямував у бік мису.

У будинку Харальда, як завжди, була цілковита пітьма. У Хенріка світилося вікно тільки в кімнаті, що виходить у двір. Анна вже лягла спати. Будинок Ізабелли поринув у темряву, Сесілії теж. В Олександра Ванґера на другому поверсі горіло світло, а в двох будинках, де жили люди, що не належали до згаданого клану, світла не було. Він не зустрів жодної живої душі.

Перед будинком Мартіна Ванґера він зупинився, вагаючись, дістав мобільник і набрав номер Лісбет. Як і раніше безрезультатно. Тоді він вимкнув телефон, аби той часом не задзвонив.

На першому поверсі горіло світло. Мікаель перетнув газон і зупинився за два метри від кухонного вікна, але не помітив ніякого руху. Він обійшов навколо будинку, проте Мартіна Ванґера так і не побачив. Зате виявив, що ворота гаража не щільно зачинені.

«Не будь ідіотом», — подумки закликав він себе до розважливості, але не зміг устояти перед спокусою заглянути туди.

Перше, що він побачив, була відкрита коробка на верстаку, з патронами для штуцера. Потім йому на очі потрапили дві каністри з бензином, що стояли під лавкою.

«Знову готуєшся до нічного візиту, Мартіне?» — подумки спитав він.

— Заходьте, Мікаелю. Я бачив, що ви сюди йдете.

У Мікаеля спинилося серце. Він повільно повернув голову і в сутінках, біля дверей, що вели в дім, побачив Мартіна Ванґера.

— Ви не могли стриматися, щоб не прийти?

Голос у нього був спокійний, майже доброзичливий.

— Доброго вечора, Мартіне, — відказав Мікаель.

— Заходьте, — повторив Мартін Ванґер. — Сюди.

Ступивши крок уперед і вбік, він зробив лівою рукою запрошувальний жест. Праву руку він тримав перед собою зігнутою, і Мікаель побачив матовий відблиск металу.

— У мене в руці «ґлок». Отож без дурниць. З такої відстані я не промахнуся.

Мікаель повільно пішов до нього. Наблизившись до Мартіна Ванґера, він зупинився і подивився тому в очі.

— Мені довелося прийти сюди. У мене є кілька запитань.

— Зрозуміло. Ходи у двері.

Мікаель так само повільно увійшов до будинку. Прохід вів до холу, у бік кухні, але, перш ніж він устиг туди дійти, Мартін Ванґер зупинив його легким доторком руки до плеча.

— Ні, не так далеко. Праворуч. Відчиняй бічні двері.

Погріб. Коли Мікаель уже наполовину спустився по сходах, господар повернув вимикач, і спалахнули лампи. Праворуч була котельна. Спереду чувся запах мийних засобів. Мартін спрямував його наліво, у комору із старими меблями і коробками. У глибині були ще одні двері. Сталеві двері з циліндровим замком.

— Сюди, — сказав Мартін і кинув Мікаелю зв'язку ключів. — Відчиняй.

Мікаель одімкнув двері.

— Вимикач зліва.

За дверима виявилось пекло.

Близько дев'ятої години Лісбет вийшла в коридор і купила в автоматі каву й загорнутий у плівку бутерброд. Потім вона продовжила перегортати старі папери, намагаючись знайти який-небудь слід Готфріда Ванґера в Кальмарі 1954 року. Але їй це так і не вдалося.

Вона подумала, чи не зателефонувати Мікаелеві, але вирішила перед тим, як іти, подивитися ще журнали для персоналу.

Кімната була площею п’ять на десять метрів. Мікаель припустив, що в географічному відношенні вона розташовується уздовж північної короткої стіни будинку.

Мартін Ванґер опорядив свою особисту камеру тортур з великою ретельністю. Зліва — ланцюги, металеві кільця на стелі й підлозі, стіл зі шкіряними ременями, де він міг прив’язувати своїх жертв. А ще відеоустаткування. Студія запису. В глибині кімнати була сталева клітка, де він міг тривалий час тримати своїх гостей під замком. Праворуч від дверей — ліжко і телевізійний куточок. На полиці Мікаель побачив купу відеофільмів.

Як тільки вони увійшли до кімнати, Мартін Ванґер наставив на Мікаеля пістолет і звелів йому лягти животом на підлогу. Мікаель відмовився.

— Гаразд, — сказав Мартін Ванґер. — Тоді я прострелю тобі колінну чашечку.

Він прицілився.

Мікаель здався. Вибору в нього не було.

Він сподівався, що Мартін хоч на десяту частку секунди втратить пильність — у бійці Мікаель мав би всі переваги. У нього був маленький шанс у проході, нагорі, коли Мартін поклав руку йому на плече, але він забарився, а після цього Мартін до нього не підходив близько. З простреленою колінною чашечкою він шансів уже не матиме, і Мікаель ліг на підлогу.

Мартін підійшов ззаду, наказав Мікаелю покласти руки на спину і защепнув на них кайданки. Потім штовхнув Мікаеля в пах, потім ще і ще.

Те, що відбувалося далі, здалося Мікаелю кошмарним сном. Мартін Ванґер то кидався, немов звір у клітці, погребом, то начебто заспокоювався. Кілька разів він починав бити Мікаеля ногами; той міг лише намагатися захищати голову, приймаючи удари м’якими частинами тіла. Через кілька хвилин його тіло вже боліло від десятка ран.

За перші півгодини Мартін не промовив ні слова, і спілкуватися з ним було неможливо. Потім він, схоже, заспокоївся. Приніс ланцюг, обмотав його навколо Мікаелевої шиї і пристебнув висячим замком до кільця в підлозі. Хвилин на п'ятнадцять він залишив Мікаеля самого.

Повернувшись, Мартін приніс із собою літрову пляшку питної води. Він сів на стілець і почав пити, дивлячись на Мікаеля.

— Можна мені води? — спитав Мікаель.

Мартін Ванґер нахилився і щедро дав йому напитися з шийки. Мікаель жадібно ковтав.

— Дякую.

— Все такий же шанобливий, Калле Блумквіст.

— Навіщо було так бити? — спитав Мікаель.

— Ти мене дуже розсердив. І заслужив покарання. Чому ти не поїхав додому? Адже ти був потрібний у «Міленіумі». Я говорив серйозно — ми могли б перетворити його на великий журнал і співпрацювати багато років.

Мікаель скорчив гримасу і спробував надати тілові зручнішої пози. Він був беззахисний і нічого не міг удіяти — тільки говорити.

— Гадаю, ти вважаєш, що цей шанс уже згаяно, — сказав Мікаель.

Мартін Ванґер засміявся.

— Мені шкода, Мікаелю. Але ти, звичайно, розумієш, що тобі доведеться вмерти тут.

Мікаель кивнув головою.

— Як, чорт забирай, ви на мене вийшли, ти і ця анорексичка, яку ти залучив до цієї справи?

— Ти збрехав про те, що робив у день зникнення Харієт. Я можу довести, що ти був у Хедестаді під час карнавальної ходи. Тебе сфотографували, коли ти стояв і дивився на Харієт.

— По це ти і їздив у Нуршьо?

— Так, щоб забрати знімок. Його зробила пара, яка випадково опинилася в Хедестаді. Вони там просто ненадовго зупинялися.

Мартін Ванґер похитав головою.

— Чорт забирай, це брехня, — сказав він.

Мікаель задумався, що б йому таке сказати, аби завадити страті чи бодай відстрочити її.

— Де цей знімок зараз?

— Негатив? Лежить у моєму сейфі в банку, тут, у Хедестаді… ти ж бо не знав, що я завів собі банківський сейф? — Мікаель безсоромно брехав. — Копії є в різних місцях. У наших з Лісбет комп’ютерах, на сервері «Міленіуму» і на сервері «Мілтон сек’юриті», де працює Лісбет.

Мартін Ванґер виждав, намагаючись зрозуміти, блефує Мікаель чи ні.

— Як багато знає Саландер?

Мікаель завагався. Лісбет Саландер була наразі його єдиною надією на порятунок. Що вона робитиме, коли повернеться додому і виявить, що він зник? Він поклав фатальний знімок Мартіна Ванґера на кухонний стіл. Чи зрозуміє вона? Чи вдарить на сполох? Вона не з тих, хто телефонує до поліції. Найжахливіше — це якщо вона піде до Мартіна, подзвонить у двері і зажадає пояснень, де Мікаель.

— Відповідай, — мовив Мартін Ванґер крижаним голосом.

— Я думаю. Лісбет знає приблизно стільки ж, скільки і я, можливо, навіть більше. Так, швидше за все, більше. Вона кмітлива. Наприклад, Лену Андерссон долучила до цієї справи вона.

— Лену Андерссон? — Мартін Ванґер був явно збентежений.

— Сімнадцятилітню дівчину, яку ти замучив до смерті в Уппсалі в лютому шістдесят шостого року. Не кажи, що ти її забув.

Погляд Мартіна Ванґера прояснився, на обличчі відбилося потрясіння, вперше за цей вечір. Він і в думці не мав, що хтось розкопає той випадок, — Лена Андерссон не згадувалася в телефонній книжці Харієт.

— Мартіне, — сказав Мікаель найтвердішим голосом, на який був здатний. — Мартіне, все кінчено. Мене ти можеш убити, але для тебе все кінчено. Дуже багато людей уже в курсі, і цього разу ти попався.

Мартін Ванґер зірвався на рівні і знову почав ходити по кімнаті. Раптом він ударив кулаком у стіну.

«Я мушу пам’ятати, що в нього мізки звихнуті, — нагадав собі Мікаель. — Кішка. Він міг принести кішку сюди, але подався з нею до сімейного склепу. Він діє не найраціональнішим чином».

Мартін Ванґер обернувся до нього:

— Я думаю, ти брешеш. Що-небудь знаєте тільки ви із Саландер. Ви ні з ким не говорили, інакше поліція вже була б тут. Одна гарна пожежа в гостьовому будиночку — і ніяких доказів не залишиться.

— А якщо ти помиляєшся?

Мартін раптом посміхнувся:

— Якщо я помиляюся, тоді це справді кінець. Але я так не думаю. Я ставлю на те, що ти блефуєш. А який у мене вибір? — Він задумався. — Слабкою ланкою є тільки ця чортова сучка. Мені необхідно її знайти.

— Вона вдень поїхала до Стокгольма.

Мартін Ванґер засміявся:

— Он як. Чому ж вона у такому разі просиділа весь вечір в архіві концерну?

Серце в Мікаеля закалатало з подвоєною частотою.

«Він знав. Він весь час знав».

— Правильно. Вона збиралася зайти до архіву, а потім їхати до Стокгольма, — відповів Мікаель якомога спокійніше. — Я не думав, що вона так надовго затримається.

— Кінчай. Завідувачка архіву повідомила мені, що Дірк Фруде дозволив Саландер сидіти там скільки завгодно. Це означає, що вночі вона повернеться додому. Охоронець має зателефонувати мені, коли вона вийде з офісу.