Чоловіки, що ненавидять жінок

Розділ 24

Мартін Ванґер схилився й обшукав кишені Мікаеля, в одному з яких знайшовся ключ від будиночка.

— Це ви добре придумали, поміняти замок, — зауважив він. — Я займуся твоєю подружкою, коли вона прийде додому.

Мікаель не відповів. Він пригадав, що Мартін Ванґер у ході конкурентної боротьби набув великого досвіду ведення переговорів, а значить, з блефом йому доводилося мати справу й раніше.

— Навіщо?

— Що навіщо?

— Навіщо все це? — Мікаель обвів поглядом кімнату.

Мартін Ванґер нахилився, сунув руку Мікаелю під підборіддя й підвів голову так, що їхні погляди зустрілися.

— Бо це так легко, — сказав він. — Жінки зникають весь час. Вони нікому не потрібні. Іммігрантки. Шльондри з Росії. Через Швецію щороку проходять тисячі людей.

Він відпустив Мікаелеву голову й підвівся, майже пишаючись тим, що може продемонструвати. Слова Мартіна Ванґера вразили Мікаеля, як удар кулаком.

«Боже! Ця загадка не залишилася в минулому. Мартін Ванґер вбиває жінок і сьогодні. І я, в цілковитому невіданні, ускочив просто…»

— Зараз у мене в гостях нікого немає. Але тобі, можливо, цікаво буде дізнатися, що, поки ви з Хенріком взимку й весною розводити теревені, тут сиділа дівчина. Її звали Ірина, вона приїхала з Білорусі. Коли ти в мене вечеряв, вона сиділа замкнута в цій клітці. Приємна була вечорина.

Мартін Ванґер усівся на стіл і став баламкати ногами. Мікаель заплющив очі. Він раптом відчув печію і почав швидко ковтати.

— Що ти робиш з тілами?

— У мене тут, прямо внизу, біля пристані стоїть яхта. Я відвожу їх далеко в море. На відміну від батька я не залишаю після себе ніяких слідів. Але він теж був спритняга. Він знаходив своїх жертв по всій Швеції.

Шматочки мозаїки почали ставати на свої місця. Готфрід Ванґер. Із сорок дев’ятого по шістдесят п’ятий. У шістдесят шостому естафету прийняв Мартін Ванґер, в Уппсалі.

— Ти захоплюєшся батьком.

— Це він мене навчив. Він залучив мене, коли мені було чотирнадцять.

— Уддевалла. Леа Персон.

— Саме так. Я був присутній. Тільки дивився, але був присутній.

— Шістдесят четвертий, Сара Вітт з Роннебю.

— Мені було шістнадцять. Я тоді вперше оволодів жінкою. Готфрід мене вчив. І задушив її саме я.

«Він хвастається. Боже правий, ну й сімейка», — подумав Мікаель.

— Ти ж розумієш, що це ненормально?

Мартін Ванґер злегка знизав плечима:

— Думаю, тобі не зрозуміти божественності відчуття цілковитої влади над життям і смертю людини.

— Мартіне, ти маєш насолоду від того, що катуєш і вбиваєш жінок.

Керівник концерну на хвилину задумався, втупившись в одну цятку на стіні позаду Мікаеля, а потім посміхнувся своєю чарівною, сяючою усмішкою:

— Взагалі-то я так не думаю. Якщо вдумливо проаналізувати мій стан, то я швидше серійний ґвалтівник, ніж серійний убивця. Насправді я серійний викрадач. Убивство стає, так би мовити, неминучим наслідком, бо мені ж потрібно замести сліди. Ти мене розумієш?

Мікаель не знав, що йому відповідати, і лише кивнув головою.

— Звичайно, суспільство моїх дій не схвалює, але мій злочин є в першу чергу злочином проти умовностей суспільства. Мої гості вмирають тільки аж у кінці, коли вони мені надокучають. Завжди захопливо спостерігати їх розчарування.

— Розчарування? — здивовано перепитав Мікаель.

— Авжеж. Розчарування. Вони думають, що виживуть, якщо мені догоджатимуть. Вони підладжуються під мої правила. Починають довіряти мені, встановлювати зі мною дружні взаємини і до останнього сподіваються, що дружба чогось варта. Розчарування виникає, коли вони раптом виявляють, що їх обдурили.

Мартін Ванґер обійшов навколо столу й обіперся на сталеву клітку.

— Тобі, з твоїми міщанськими умовностями, ніколи цього не збагнути, але головний інтерес полягає в плануванні викрадення. Тут не можна діяти імпульсивно — хто так чинить, завжди попадається. Це ціла наука, в цьому ділі треба враховувати тисячу деталей. Мені треба знайти здобич і дізнатися про її життя геть усе. Хто вона? Звідкіля? Як я можу до неї добратися? Як мені треба триматися, щоб опинитися із здобиччю сам на сам, не розкривши свого імені, щоб воно не виявилося потім у якому-небудь поліцейському розслідуванні?

«Припини», — подумав Мікаель.

Мартін Ванґер обговорював викрадання і вбивства майже в академічному стилі, мовби викладав свою особливу точку зору з якогось езотеричного теологічного питання.

— Тебе це справді цікавить, Мікаелю?

Він нахилився і поплескав Мікаеля по щоці. Його дотик видався обережним, майже ніжним.

— Ти ж розумієш, що закінчитися це може тільки одним. Ти не проти, якщо я закурю?

Мікаель помотав головою.

— Можеш навіть пригостити мене сигаретою, — відповів він.

Мартін Ванґер задовольнив його бажання. Він запалив дві сигарети й обережно вклав одну з них Мікаелеві між губи, дав йому затягнутися і вийняв.

— Дякую, — автоматично сказав Мікаель.

Мартін Ванґер знову засміявся:

— От бачиш. Ти вже почав пристосовуватися до принципів покірливості. Я тримаю твоє життя в своїх руках, Мікаелю. Ти знаєш, що я можу вбити тебе будь-якої миті. Ти благав мене трохи поліпшити якість твого життя і вдався для цього до раціонального аргументу, додавши трохи лестощів. І дістав винагороду.

Мікаель згідливо кивнув. Його серце калатало майже нестерпимо.

О чверть на дванадцяту Лісбет Саландер, перегортаючи сторінки, пила воду зі своєї пластикової пляшки. На відміну від Мікаеля вона не похлинулася, а лише витріщила очі, виявивши ще одну прив’язку.

Клац!

Протягом двох годин вона переривала журнали, призначені для персоналу концерну «Ванґер» в усіх кінцях світу. Головний журнал називався просто «Інформація про підприємство» і був прикрашений логотипом концерну — розмаюваним вітром шведським прапором на флагштоку у вигляді стріли. Журнал був явно випущений рекламним відділом штабу концерну і вселяв співробітникам переконання, що всі вони є членами однієї великої родини.

Під час спортивних канікул, у лютому 1967 року, Хенрік Ванґер зробив широкий жест, запросивши п'ятдесят службовців головного офісу поїхати з сім ями на тиждень покататись на лижах до Хер’єдалена.[58] Це було знаком вдячності за виконану роботу, позаяк у попередньому році концерн добився рекордного результату. Групу супроводжував співробітник PR-відділу, котрий підготував репортаж із знятої для співробітників лижної бази.

Багато знімків із забавними підписами було зроблено під час катання з гори. Декілька штук зафіксувало вечірку в барі, де веселі, рум’яні від морозу співробітники піднімали перший або вже другий кухоль пива. Дві фотографії були зняті під час маленьких зборів, де Хенрік Ванґер оголосив сорокаоднолітню службовку офісу Уллу-Брітт Муґрен «Кращим співробітником року». Їй вручили премію в п’ятсот крон і скляну вазу.

Вручення премії відбулося на терасі готелю, вочевидь безпосередньо перед тим, як народ збирався знову рвонути в гори. На фотографії можна було побачити людей з двадцять.

З правого краю, прямо за Хенріком Ванґером, стояв чоловік зі світлим чубом. На ньому була темна стьобана куртка, виразно виділялися вставки на плечах. Позаяк журнал був чорно-білим, кольори залишалися таємницею, але Лісбет Саландер ладна була битися навзаклад, що плечі червоні.

Підпис під фотографією пояснював ситуацію:

«Крайній праворуч — дев’ятнадцятилітній Мартін Ванґер, який зараз вчиться в Уппсалі. Про нього вже говорять як про надію концерну».

— Ага, попався! — тихо сказала Лісбет Саландер.

Вона погасила настільну лампу і залишила журнали розкиданими по столу — цій суці Буділь Ліндґрен буде завтра чим зайнятися.

На стоянку Лісбет вийшла через бічні двері. На півдорозі до мотоцикла вона пригадала, що обіцяла повідомити охоронцеві, коли йтиме. Вона зупинилася і оглянула стоянку. Охоронець сидів з другого боку будівлі, а отже, назад їй доведеться йти навколо будинку.

«Наплювати», — вирішила вона.

Підійшовши до мотоцикла, вона увімкнула мобільний телефон і набрала номер Мікаеля. Її повідомили, що абонент за межами досяжності. Зате вона виявила, що Мікаель намагався телефонувати їй не менше тринадцяти разів між пів на четверту і дев’ятою. Останні дві години він не дзвонив.

Вона набрала номер стаціонарного телефону гостьового будиночка, але ніхто не відповів. Вона насупила брови, пристебнула сумку з комп’ютером, наділа шолом і завела мотоцикл. Шлях від головного офісу біля в’їзду в промисловий район Хедестада до острова забрав десять хвилин. На кухні горіло світло, але в будинку було порожньо.

Лісбет Саландер вийшла на вулицю і роззирнулася. Першою її думкою було, що Мікаель подався до Дірка Фруде, але вже з моста вона змогла переконатися в тому, що в будинку Фруде, по той бік води, світло погашене. Вона подивилася на годинник: за двадцять хвилин дванадцята.

Повернувшись у будинок, Лісбет відчинила гардероб і дістала комп’ютер, який зберігав дані з розміщених нею камер зовнішнього спостереження. Незабаром вона вже знала, як розвивались події.

О 15.32 Мікаель прийшов додому.

О 16.03 він вийшов у сад і пив каву. З собою в нього була папка, яку він вивчав. За проведену в саду годину він зробив три короткі дзвінки. Усі три до хвилини відповідали тим дзвінкам, на які вона не відповіла.

О 17.21 Мікаель пішов пройтися і був відсутній не більше п’ятнадцяти хвилин.

О 18.20 він підходив до хвіртки і дивився на міст.

О 21.03 він вийшов і більше не повертався.

Лісбет швидко прокрутила знімки з іншого комп’ютера, що показував хвіртку і дорогу перед вхідними дверима. Вона побачила, хто проходив повз протягом дня.

О 19.12 до свого будинку пройшов Гуннар Нільссон.

О 19.42 хтось проїхав у бік Хедестада в «саабі», що належав господарству Естергорд.

О 20.02 машина повернулася — вона їздила до кіоску чи на бензоколонку?

Потім нічого не відбувалося аж до 21.00, коли проїхав автомобіль Мартіна Ванґера. Трьома хвилинами пізніше Мікаель вийшов з будинку.

Трохи менше години по тому, о 21.50, у полі зору об’єктива раптом опинився Мартін Ванґер. Він з хвилину постояв біля хвіртки, оглядаючи будинок і заглядаючи у вікно кухні. Потім піднявся на ґанок, поторсав двері і дістав ключа. Мабуть, виявивши, що замок поміняно, він трохи постояв на місці, а затим розвернувся і покинув будинок.

Лісбет Саландер раптом відчула, як груди заповнює холод.

Мартін Ванґер знову надовго залишив Мікаеля самого. Той нерухомо лежав у незручній позі із зчепленими за спиною руками; шия його була тонким ланцюгом притягнута до кільця в підлозі. Він помацав кайданки, але зрозумів, що розщепнути їх не зможе: вони сиділи так щільно, що його руки затерпли.

Шансів не було. Мікаель заплющив очі.

Він не знав, скільки минуло часу, аж раптом знову почулися кроки Мартіна Ванґера і перед його очима постав керівник підприємства. Вигляд у нього був стурбований.

— Незручно? — спитав він.

— Так, — відповів Мікаель.

— Сам винен. Треба було їхати додому.

— Чому ти вбиваєш?

— Це мій вибір. Ми з тобою могли б обговорювати моральні та інтелектуальні аспекти моїх дій цілу ніч, але факт залишається фактом. Спробуй поглянути на це так: людина являє собою оболонку зі шкіри, яка утримує на місцях клітини, кров і хімічні компоненти. Одиниці потрапляють в історичні книги. Більшість же гинуть і безслідно зникають.

— Ти вбиваєш жінок.

— Ми, хто вбиває заради насолоди, — адже таке хобі є не тільки у мене — живемо повноцінним життям.

— Але навіщо Харієт? Власну сестру?

Обличчя Мартіна Ванґера раптом змінилося. Він одним стрибком опинився біля Мікаеля і схопив його за волосся:

— Що з нею трапилося?

— Що ти хочеш сказати? — насилу вимовив Мікаель.

Він спробував повернути голову, аби зменшити біль коло коренів волосся. Ланцюг кругом шиї відразу натягнувся.

— Ви із Саландер. До чого ви прийшли?

— Відпусти мене. Ми ж розмовляємо.

Мартін Ванґер відпустив його чуба і всівся перед Мікаелем, схрестивши ноги. Зненацька у нього в руках з’явився ніж. Він приставив кінчик леза до шкіри прямо під оком бранця. Мікаель змусив себе не опустити очей під його поглядом.

— Що, чорт забирай, з нею трапилось?

— Я не розумію. Я думав, це ти її вбив.

Мартін Ванґер довго дивився на Мікаеля, потім устав і почав походжати по кімнаті, поринувши у задуму. Тоді кинув ніж додолу, засміявся і повернувся до Мікаеля:

— Харієт, Харієт, вічно ця Харієт. Ми намагалися… розмовляти з нею. Готфрід намагався її вчити. Ми думали, що вона одна з нас і змириться зі своїм обов’язком, але вона виявилася всього лише звичайною… лярвою. Я вважав, що тримаю її під контролем, але вона збиралася розповісти Хенрікові, і я зрозумів, що не можу їй довіряти. Рано чи пізно вона б усе про мене розповіла.

— Ти вбив її.

— Я хотів її вбити. Я збирався це зробити, але запізнився. Мені було не перебратися через міст.

Мікаелів мозок намагався засвоїти цю інформацію, але виникало таке відчуття, ніби вистрибує табличка з текстом: «Information overload».[59] Мартін Ванґер не знав, що сталося з його сестрою.

Раптом Мартін Ванґер вийняв з піджака мобільний телефон, подивився на дисплей і поклав телефон поряд із стільцем.

— Пора з цим закінчувати. Мені треба встигнути ще зайнятися твоєю стервом-анорексичкою.

Він відімкнув шафу, дістав вузький шкіряний ремінь і начепив його, немов зашморг, Мікаелеві на шию. Потім відщепнув ланцюг, яким Мікаель був прив'язаний до підлоги, підняв його на ноги і штовхнув до стіни. Він протягнув ремінь у кільце над головою Мікаеля і затягнув так, що тому довелося стати навшпиньки.

— Не дуже туго? Дихати можеш? — Він ослабив ремінь на якийсь сантиметр і пристебнув його кінець до стіни. — Я не хочу, щоб ти відразу задихнувся.

Зашморг так сильно врізався Мікаелеві в горло, що він не мав сили що-небудь відповісти. Мартін Ванґер його уважно оглянув.

Враз він розстебнув на Мікаелеві штани і стягнув їх разом з трусами. Коли він стягував штани, Мікаель на мить втратив точку опертя і повис на зашморгу, але потім його пальці знов торкнулися підлоги. Мартін Ванґер пішов до шафи і приніс ножиці. Він розрізав футболку бранця і кинув обрізки в купу. Потім став трохи віддалік і оглянув свою жертву.

— Хлопців у мене тут ще не було, — сказав Мартін Ванґер серйозним голосом. — Я ніколи не торкався до іншого чоловіка… за винятком батька. Це було моїм обов'язком.

У скронях у Мікаеля гупало. Він не міг перенести вагу тіла на ступні, не задушившись. Він спробував ухопитися пальцями за бетонну стіну позаду, але зачепитися було ні за що.

— Пора, — сказав Мартін Ванґер.

Він поклав руку на ремінь і натиснув. Мікаель відчув, як зашморг відразу ж глибше уп’явся йому в горло.

— Мене завжди цікавило, які чоловіки на смак.

Він натиснув на ремінь дужче і, несподівано нагнувшись, поцілував Мікаеля в губи. І тієї ж самої миті в кімнаті пролунав холодний голос:

— Ей ти, козел поганий, у вашій глушині в мене на ці речі монополія.

Мікаель чув голос Лісбет крізь червоний туман. Йому вдалося сфокусувати погляд і розгледіти її в дверях. Вона дивилася на Мартіна Ванґера без жодного виразу.

— Ні… тікай, — прохрипів Мікаель.

Обличчя Мартіна Ванґера Мікаель не бачив, але він зміг майже фізично відчути його шок, коли той обернувся. На секунду час зупинився. Потім Мартін Ванґер потягнувся за пістолетом, який залишив на табуреті.

Лісбет Саландер зробила три швидкі кроки вперед і змахнула ключкою для гольфа, яку ховала збоку. Описавши велику дугу, та влучила Мартінові Ванґеру у ключицю, ближче до плеча. Удар був такої страшенної сили, що Мікаель почув хрускіт зламаної кістки. Мартін Ванґер завив.

— Тобі подобаються больові відчуття? — спитала Лісбет Саландер.

Голос її був жорстким, як наждачний папір. Мікаелеві ніколи в житті не забути її обличчя, коли вона перейшла в наступ, вишкіривши зуби, наче дикий звір. Очі її сипали чорними чортами, рухи були стрімкими, як у павука, націленого на здобич. Вона знову змахнула ключкою, і наступний удар припав Мартінові Ванґеру по ребрах.

Він наштовхнувся на стілець і впав. Пістолет покотився на підлогу до ніг Лісбет, і вона відіпхнула його ногою подалі від Мартіна.

Потім вона вдарила втретє, у той момент, коли Мартін Ванґер намагався звестися на ноги. З гучним ляском ключка обрушилася на його стегно, і з горла Мартіна Ванґера вирвався страхітливий крик. Четвертий удар влучив йому в лопатку.

— Ліс…бет, — прохрипів Мікаель.

Він починав утрачати притомність, і біль у скронях ставав уже майже нестерпним.

Лісбет обернулась до нього і побачила, що в нього обличчя кольору помідора, очі дико витріщені, а язик починає вивалюватися з рота.

Вона швидко роззирнулась і побачила на підлозі ніж. Потім кинула погляд на Мартіна Ванґера — той підвівся на коліна і намагався відповзти подалі від неї, рука його безпомічно теліпалася. У найближчі секунди жодних проблем від нього чекати не слід було. Вона кинула ключку і принесла ножа. У нього був гострий кінець, але тупе лезо. Лісбет стала навшпиньки і заходилася гарячково перепилювати ремінь. За кілька секунд Мікаель нарешті повалився на підлогу, проте зашморг навколо його шиї затягнувся.

Лісбет Саландер кинула ще один погляд на Мартіна Ванґера. Той звівся на ноги, але стояв, зігнувшись у попереку. Вирішивши, що він поки безпечний, Лісбет обернулася до Мікаеля і спробувала засунути пальці під зашморг. Різати вона спершу не наважувалась, але потім засунула кінчик ножа і, намагаючись ослабити петлю, подряпала Мікаелеві шию. Кінець кінцем зашморг піддався, і Мікаель кілька разів хрипко вдихнув.

Протягом короткої миті Мікаель переживав невимовне почуття: його тіло возз’єднувалося з душею. Зір неймовірно загострився, так що він міг розрізнити в кімнаті кожну порошинку. Звук кожного вдиху в цій кімнаті чи шурхотіння одягу доносилися так ясно, немов лунали з навушників, а ще він відчував запах шкіряної куртки і поту Лісбет Саландер. Потім, коли кров почала приливати до голови і його обличчя знов набуло нормального кольору, ілюзія розвіялася.

Лісбет Саландер повернула голову тієї миті, коли Мартін Ванґер зникав у дверях. Вона швидко встала, взяла пістолет — перевірила магазин і зняла із запобіжника. Мікаель відзначив, що їй, схоже, вже доводилося поводитися із зброєю. Роззирнувшись, вона вихопила поглядом ключі від кайданків, що лежали на столі, прямо перед очима.

— Я візьму його на себе, — сказала вона і кинулася до дверей.

Дорогою вона схопила ключі і, не обертаючись, кинула їх на підлогу біля Мікаеля.

Мікаель спробував крикнути їй, щоб вона почекала, але з горла вирвався тільки якийсь скрип, а вона вже сховалася за дверима.

Лісбет не забула про те, що у Мартіна Ванґера десь є рушниця, і, вийшовши в прохід між кухнею і гаражем, зупинилася, скинувши вгору готовий до стріляння пістолет. Вона прислухалася, але не змогла розрізнити ні звуку, який підказав би, де її здобич. Вона інстинктивно рушила в бік кухні і вже майже дійшла до неї, коли почула, що у дворі заводиться автомобіль.

Вона помчала назад і через потайні двері вискочила до воріт гаража. З двору вона побачила задні вогні машини, що проїжджала повз будинок Хенріка Ванґера і вивертала на міст. Лісбет щодуху кинулася услід. Вона сунула пістолет в кишеню куртки і, наплювавши на шолом, завела свій мотоцикл. За кілька секунд вона вже мчалася через міст.

Коли вона під'їхала до кільцевої розв'язки біля виїзду на шосе Е-4, його перевага становила секунд дев'яносто і він уже сховався з очей. Вона загальмувала, заглушила мотор і прислухалася.

Небо було затягнуте важкими хмарами, але на обрії вже виднівся перший проблиск світанку. Потім вона почула звук мотора і побачила, як на шосе Е-4 промайнула машина Мартіна Ванґера, віддаляючись у південному напрямі. Лісбет знову завела мотоцикл, натиснула на газ і проскочила під віадуком. Поворот біля виїзду на шосе вона подолала на швидкості вісімдесят кілометрів на годину. Перед нею лежала пряма ділянка дороги. Транспорту видно не було, вона до краю натиснула на газ і помчала вперед. Коли дорога почала звиватися уздовж довгого гірського хребта, Лісбет гнала на швидкості сто сімдесят майже максимальній, яку можна було витиснути з її власноручно відрегульованого легкого мотоцикла на спуску. За дві хвилини вона побачила машину Мартіна Ванґера приблизно за чотириста метрів попереду себе.

«Аналіз наслідків, — згадала вона. — Що мені тепер робити?»

Лісбет зменшила газ до прийнятних ста двадцяти на годину і поїхала з ним на одній швидкості. На крутих поворотах вона на кілька секунд втрачала його з очей, але потім вони вибралися на довгу пряму ділянку. Тепер вона відставала від нього метрів на двісті.

Він, мабуть, побачив фару її мотоцикла і, коли вони проходили довгий поворот, збільшив швидкість. Вона до кінця натиснула на газ, але на поворотах все одно відставала.

Вогні вантажівки Лісбет побачила здалеку. Мартін Ванґер теж. Несподівано він ще збільшив швидкість і, коли до вантажівки залишалося метрів сто п’ятдесят, шмигнув на зустрічну смугу. Лісбет бачила, як вантажівка гальмує і відчайдушно блимає фарами, але Мартін Ванґер подолав решту відстані за кілька секунд, і зіткнення стало неминучістю. Його автомобіль влетів просто у вантажівку, пролунав звук страшного удару.

Лісбет Саландер інстинктивно пригальмувала. Потім побачила, що причіп вантажівки починає падати, перегороджуючи її смугу. З тією швидкістю, з якою вона мчалася, вона б подолала відстань до місця аварії за дві секунди. Лісбет натиснула на газ, з’їхала на узбіччя і прослизнула десь за метр од задньої частини причепа. Куточком ока вона помітила язики полум’я, що злетіли перед капотом вантажівки.

Проїхавши ще сто п’ятдесят метрів, Лісбет зупинилася і озирнулася. Вона побачила, як з кабіни вантажівки, з пасажирського боку, вистрибнув водій. Тоді вона знову натиснула на газ. Біля Окербю, двома кілометрами південніше, вона звернула наліво і поїхала назад на північ по старій дорозі, паралельно Е-4. Проїжджаючи місце аварії трохи вище, вона бачила, як там зупинилися дві легкові машини. Розбитий автомобіль палав і був повністю придавлений і розплющений вантажівкою. Якийсь чоловік намагався погасити полум’я маленьким вогнегасником.

Лісбет натиснула на газ і незабаром дісталася до Хедебю. Не поспішаючи, вона переїхала через міст, залишила мотоцикл перед гостьовим будиночком і повернулася в житло Мартіна Ванґера.

Мікаель як і раніше боровся з кайданками: його руки так заніміли, що він не міг взяти ключа. Лісбет розстебнула йому кайданки і потримала за руки, поки кров у кистях знову не почала циркулювати.

— Мартін? — хрипким голосом запитав Мікаель.

— Мертвий. Він спрямував машину просто у вантажівку на швидкості півтори сотні кілометрів на годину, за кілька кілометрів на південь по Е-4.

Мікаель нерозуміюче втупився в неї: її не було всього декілька хвилин.

— Ми повинні… зателефонувати до поліції, — прохрипів він і раптом дуже закашлявся.

— Навіщо? — поцікавилася Лісбет Саландер.

Протягом десяти хвилин Мікаель ніяк не міг підвестися. Він голяка сидів на підлозі, прихилившись до стіни. Помасажувавши шию, він підняв невправними пальцями пляшку з водою. Лісбет терпляче чекала, поки він знову зможе рухатися, а тим часом міркувала.

— Одягайся.

Обривками Мікаелевої футболки вона стерла відбитки пальців з кайданків, ножа і ключки для гольфа. Пластикову пляшку вона забрала з собою.

— Що ти робиш?

— Одягайся. Вже світає. Поквапся.

Мікаель звівся на неслухняні ноги і заледве натягнув труси й джинси, потім абияк вліз у кросівки. Лісбет засунула його шкарпетки в кишеню куртки і зупинила його:

— Пригадай, що ти чіпав у цьому підвалі?

Мікаель роззирнувся, намагаючись пригадати, і нарешті сказав, що не торкався ні до чого, окрім дверей і ключів. Лісбет знайшла ключі в піджакові Мартіна Ванґера, який той почепив на стілець. Вона ретельно обтерла ручку дверей і вимикач та погасила світло. Потім провела Мікаеля вгору сходами і попросила зачекати, доки вона покладе на місце ключку. Коли вона повернулася, у неї в руках була темна футболка, що належала Мартінові Ванґеру:

— Надінь. Я не хочу, щоб хто-небудь бачив, що ти розгулюєш ночами напівголий.

Мікаель усвідомив, що перебуває в шоковому стані. Лісбет командувала, а він безвольно виконував її розпорядження.

Вона вивела його з будинку Мартіна Ванґера і підтримувала всю дорогу. Як тільки вони переступили поріг свого будиночка, Лісбет попередила Мікаеля:

— Якщо хтось нас бачив і запитає, що це ми вночі робили, то ми ходили гуляти на мис і займалися там сексом.

— Лісбет, я не можу…

— Йди в душ. Зараз же.

Вона допомогла йому роздягтися і відправила в ванну. Потім поставила кавник і швиденько зробила з півдюжини товстих бутербродів із сиром, печінковим паштетом та солоним огірком. Коли Мікаель, накульгуючи, повернувся в кімнату, Лісбет сиділа і напружено роздумувала. Вона оглянула синці й подряпини у нього на тілі. Від зашморгу навколо всієї шиї залишився темно-червоний слід, а з лівого боку до того ж виднілася кривава відмітина від ножа.

— Ну ж бо, — сказала Лісбет. — Лягай у ліжко.

Вона принесла пластир і наклала на рану компрес.

Потім налила йому кави і простягнула бутерброд.

— Я не голодний, — відказав Мікаель.

— Їж, — скомандувала Лісбет Саландер і відкусила великий шматок бутерброда з сиром.

Мікаель на секунду заплющив очі. Потім сів і теж відкусив від бутерброда. Горло боліло так сильно, що ковтати було вкрай важко.

Лісбет зняла шкіряну куртку і принесла з несесера баночку бальзаму.

— Хай кава поки що остигне, а ти лягай на живіт.

Протягом п’яти хвилин вона масажувала йому спину і натирала його лініментом. Потім перевернула його і зробила те ж саме спереду.

— У тебе через деякий час з’являться добрячі синяки.

— Лісбет, нам треба зателефонувати до поліції.

— Ні, — відповіла вона з такою гарячковістю в голосі, що Мікаель здивовано розплющив очі і подивився на неї. — Якщо ти зателефонуєш до поліції, я поїду геть. Я не хочу мати до цього ніякого відношення. Мартін Ванґер мертвий, загинув в автокатастрофі. У машині він був сам. Є свідки. Хай поліція або хтось інший знаходить його прокляту нору тортур. Ми з тобою так само нічого про неї не знаємо, як і всі решта.

— Чому?

Вона ніби не помітила питання і помасажувала йому ниючий пах.

— Лісбет, ми не можемо просто…

— Якщо нитимеш, я відтягну тебе назад у Мартінове лігво і знову посаджу на ланцюг.

Поки вона говорила, Мікаель заснув, так раптово, ніби знепритомнів.

Розділ 25

Близько п’ятої години ранку Мікаель здригнувся, прокинувся і відразу ж почав шкребти шию, щоб стягнути зашморг. Лісбет зайшла в спальню і схопила його за руки, не даючи ворушитися. Він розплющив очі і подивився на неї неуважним поглядом.

— Я не знав, що ти граєш у гольф, — пробурмотів він і знову заплющив очі.

Вона посиділа біля нього кілька хвилин, поки не переконалася, що він знову заснув. Поки він спав, Лісбет знову побувала в підвалі Мартіна Ванґера і обстежила місце злочину. Крім знарядь для тортур вона знайшла велике зібрання порнографічних журналів зі сценами насильства та безліч поляроїдних знімків, уклеєних в альбоми.

Ніякого щоденника там не було, зате вона наткнулася на дві папки формату А-4 з паспортними фотографіями і записаними від руки даними жінок. Лісбет забрала папки із собою, поклавши їх в нейлонову сумку разом з ноутбуком Мартіна Ванґера, який знайшла на столі в холі, поверхом вище. Коли Мікаель знову заснув, вона продовжила вивчати свій добуток. Годинник показував початок сьомої, коли вона вимкнула ноутбук, закурила сигарету і задумливо прикусила нижню губу.

Разом з Мікаелем Блумквістом вона включилася в пошуки того, кого вони вважали серійним убивцею з далекого минулого. Але знайшли вони щось інше. Лісбет заледве могла собі уявити ті жахіття, які, мабуть, розігрувалися в підвалі Мартіна Ванґера, прямо посеред добре організованої ідилії.

Вона спробувала зрозуміти.

Мартін Ванґер убивав жінок з 60-х років, приблизно по одній або дві на рік упродовж останніх п’ятнадцяти років. Убивав настільки тихо і так добре все продумавши, що ніхто навіть не підозрював про наявність серійного вбивці. Як же йому це вдавалося?

Папки частково давали відповідь на це питання.

Його жертвами ставали непомітні жінки, часто іммігрантки, що відносно недавно приїхали і не мали друзів та знайомих у Швеції. Серед жертв були також повії і соціально незахищені жінки, які зловживали алкоголем і наркотиками або мали інші проблеми.

Вивчаючи психологію сексуального садизму, Лісбет Саландер дізналася, що подібні вбивці охоче колекціонують якісь речі своїх жертв, використовують їх як сувеніри, що допомагають їм пригадати і знову частково пережити колишню насолоду. Мартін Ванґер з цією метою вів цілу книгу смерті. Він акуратно заносив свої жертви до каталогу і виставляв їм оцінки, коментував і описував їхні страждання, фіксував те, що діялося, на відеофільмах і фотографіях.

Його метою були насильство і вбивство, проте Лісбет прийшла до висновку, що насправді головним інтересом Мартіна Ванґера було полювання. У себе в ноутбуці він створив базу даних, що включала сотні жінок. Серед них зустрічалися службовки концерну, офіціантки ресторанів, які він часто відвідував, адміністраторки готелів, персонал страхової каси, секретарки знайомих по бізнесу та багато інших. Здавалося, Мартін Ванґер реєстрував і вивчав буквально кожну жінку, що траплялась йому.

Він убив тільки маленький відсоток цих жінок, але всі жінки, що опинялися поблизу від нього, ставали потенційними жертвами — він заносив їх до бази даних і вивчав. Вивчення мало характер пристрасного хобі, якому він, очевидно, приділяв силу-силенну годин, ставлячи собі питання: вона заміжня чи одиначка? У неї є діти і сім'я? Де вона працює? Де живе? Якою їздить машиною? Яка в неї освіта? Колір волосся? Колір шкіри? Форми тіла?

Лісбет дійшла висновку, що збирання особистих даних про кандидаток в майбутні жертви, безперечно, було важливою складовою сексуальних фантазій Мартіна Ванґера. Він був перш за все мисливцем, а вже потім убивцею.

Закінчивши читати, Лісбет виявила в одній з папок маленький конверт і витягла два вицвілі поляроїдні знімки. На першому знімку за столом сиділа темноволоса дівчина, одягнена тільки в темні брюки; верхня частина тіла з маленькими задертими вгору грудьми була оголена. Дівчина відвернула обличчя від камери і якраз збиралася підняти руку, щоб захиститися, ніби фотограф вийняв апарат несподівано для неї. На другому знімку вона була вже повністю гола і лежала голічерева на ліжку з блакитним покривалом, знов-таки відвернувшись від камери.

Лісбет сунула конверт з фотографіями в кишеню куртки. Потім віднесла папки до залізної грубки і тернула сірником.

Коли все згоріло, вона поворушила попіл. Затим вона, незважаючи на заливний дощ, зробила коротку прогулянку і потихеньку втопила ноутбук Мартіна Ванґера під мостом.

Коли о пів на восьму ранку Дірк Фруде широко розчинив двері, Лісбет сиділа за кухонним столом, курила сигарету і пила каву. Обличчя адвоката було попелясто-сірим, і весь вигляд свідчив про те, що розбудила його страшна звістка.

— Де Мікаель? — спитав він.

— Ще спить.

Дірк Фруде опустився на стілець. Лісбет налила каву і простягнула йому філіжанку.

— Мартін… Мені повідомили, що Мартін вночі на смерть розбився машиною.

— Сумно, — сказала Лісбет Саландер і відпила кави.

Дірк Фруде підвів погляд і спочатку дивився на неї з очевидним нерозумінням, але потім його очі розширилися:

— Що?..

— Він потрапив в аварію. Так прикро.

— Вам відомо, що сталося?

— Він спрямував авто просто в лоб вантажівки. Вчинив самогубство. Справи імперії йшли все гірше, і він не витримав стресу. Принаймні, я підозрюю, що так це буде подано в газетах.

У Дірка Фруде зробився такий вигляд, ніби його зараз поб’є інсульт. Він швидко встав, пройшов до спальні і відхилив двері.

— Дайте йому поспати, — суворо сказала Лісбет.

Фруде поглянув на сплячого Мікаеля. Він побачив синці на обличчі і криваві плями на верхній половині тулуба, потім помітив палаючу лінію на горлі, що її залишив зашморг.

Лісбет торкнулася його руки і знову зачинила двері. Адвокат позадкував і поволі опустився на диван.

Лісбет Саландер коротко розповіла про те, що сталося вночі. Вона детально описала, як знайшла Мікаеля із зашморгом на шиї і директора концерну, котрий стояв перед ним, і як виглядала камера жахів Мартіна Ванґера. Потім вона розповіла про те, що виявила напередодні вдень в архіві концерну, і про те, як вияснила зв’язок Мартінового батька з убивствами принаймні семи жінок.

Дірк Фруде жодного разу не перебив її. Коли вона закінчила, він кілька хвилин сидів занімівши, потім тяжко зітхнув і поволі похитав головою.

— Що ж нам робити?

— Це не моя проблема, — байдуже сказала Лісбет.

— Але…

— Щодо мене, то моєї ноги тут ніколи не було.

— Я не розумію.

— Я не бажаю ні за яких обставин фігурувати в поліцейському протоколі. Я не маю до цього ніякого відношення. Якщо моє ім’я згадають у зв’язку з цією історією, я стану заперечувати, що була тут, і не відповім на жодне питання.

— Я не розумію. — Старий адвокат запитливо подивився на неї.

— Вам не треба нічого розуміти.

— Що ж мені тоді робити?

— Це вирішувати вам, але ми з Мікаелем повинні залишитись осторонь.

Дірк Фруде мертвотно збліднув.

— Дивіться на це так: вам відомо лише, що Мартін Ванґер загинув в автокатастрофі. Ви не маєте ані найменшого уявлення про те, що він був божевільний убивця, і ніколи не чули про кімнату в його підвалі.

Вона поклала ключ на стіл між ними.

— У вас є час до того, як хто-небудь почне виносити речі з Мартінового погреба і виявить там камеру. Це, напевно, станеться не відразу.

— Ми повинні піти з цим до поліції.

— Не ми. Ви можете йти до поліції, якщо хочете. Це залежить від вас.

— Таке не можна замовчувати.

— Я не пропоную це замовчувати, а хочу, щоб ми з Мікаелем залишились осторонь. Коли ви знайдете ту кімнату, ви зробите власні висновки і вирішите, кому вам захочеться про це розповісти.

— Якщо те, що ви говорите, правда, значить, Мартін викрадав і вбивав жінок… напевно є сім’ї, що перебувають у розпачі тому, що не знають, де їхні діти. Ми не можемо просто…

— Правильно. Але є одна проблема. Тіла відсутні. Можливо, ви знайдете в якій-небудь шухляді паспорти або посвідчення особи. Не виключено, що деякі жертви можна впізнати по відеофільмах. Але вам не потрібно приймати рішення сьогодні. Спочатку все обдумайте.

Адвокат був у паніці.

— О Боже! Для концерну це буде смертельний удар. Скільки сімей залишаться без хліба, якщо стане відомо, що Мартін… — Він розгойдувався вперед і назад, не в змозі розібратися з моральною дилемою, що постала перед ним.

— Це один аспект. Я гадаю, що спадкоємицею Мартіна виявиться Ізабелла. Думаю, буде не найліпше, якщо вона дізнається про Мартінове хобі першою.

— Я мушу піти й подивитись…

— Я вважаю, що сьогодні вам ходити туди не варто, — твердо сказала Лісбет. — У вас предосить турбот. Вам треба поїхати повідомити Хенрікові, і ви повинні скликати екстрене засідання правління і зробити те, що ви зробили б, загинь ваш генеральний директор за цілком нормальних обставин.

Дірк Фруде обдумував її слова. Його серце калатало. Він був старим адвокатом і фахівцем з вирішення різних проблем; від нього чекали, що саме він завжди знає, як слід діяти в будь-яких умовах. Але зараз він був геть розгублений і не міг прийняти ніякого рішення. Він раптом усвідомив, що сидить і приймає вказівки від молоденького дівчиська. У якомусь сенсі вона володіла ситуацією краще за нього і пропонувала шляхи вирішення, які йому самому зараз не спадали на думку.

— А Харієт?..

— Нам з Мікаелем ще не все ясно. Але ви можете переказати Хенрікові Ванґеру, що ми в цьому розберемося.

Коли о дев’ятій годині Мікаель прокинувся, всі програми новин уже найперше повідомляли про несподівану кончину Мартіна Ванґера. У них мовилося тільки те, що промисловець з невідомих причин виїхав уночі на високій швидкості на зустрічну смугу шосе.

У машині він був сам. Місцеве радіо видало досить докладну інформацію, в якій прозирала тривога за майбутнє концерну «Ванґер» і за економічні наслідки для підприємства, які викличе ця смерть.

Поспіхом складена вдень телеграма Телеграфної агенції Швеції вийшла під заголовком «Край шокований». У ній підсумовувались нагальні проблеми концерну «Ванґер»: ні для кого не було таємницею, що тільки в Хедестаді три тисячі людей з двадцяти однієї тисячі населення міста працювали в концерні або якимсь іншим робом перебували в цілковитій залежності від його благополуччя. Генеральний директор концерну «Ванґер» мертвий, а його попередник — старий, що заледве поправляється від інфаркту. Природний спадкоємець відсутній. І все це в період, коли підприємство переживає найбільш глибоку кризу за всю свою історію.

У Мікаеля Блумквіста була змога поїхати до поліції Хедестада і викласти те, що сталося вночі, але Лісбет Саландер вже повернула розвиток подій так, як їй хотілося. Позаяк він не зателефонував до поліції негайно, зробити це з кожною годиною ставало все важче. Першу половину дня він провів на кухонному дивані в похмурій мовчанці, споглядаючи дощ і важкі хмари на вулиці. Близько десятої пройшла ще одна сильна гроза, але до обіду дощ припинився і вітер трохи ущух. Мікаель вийшов на вулицю, обтер садові меблі й усівся з кухлем кави. Він був у сорочці з піднятим коміром.

Мартінова смерть, природно, наклала відбиток на денний розпорядок життя Хедебю. У міру прибуття членів клану, до будинку Ізабелли Ванґер під’їздили машини, висловлювались співчуття. Лісбет холоднокровно спостерігала за цією процесією, Мікаель сидів, не промовляючи ні слова.

— Як ти себе почуваєш? — нарешті спитала вона.

Мікаель трохи поміркував над відповіддю.

— Думаю, я ще не оговтався від шоку, — вирішив він. — Я був безпорадний і протягом кількох годин твердо вірив, що мені доведеться вмерти. Я з жахом чекав смерті і зовсім нічого не міг удіяти.

Він простягнув руку і поклав їй на коліно.

— Дякую, — сказав він. — Якби ти не з’явилася, він би мене убив.

Лісбет нагородила його кривою посмішкою.

— Правда… я не можу зрозуміти, як ти могла викинути таку дурницю, що пішла битися з ним сам на сам. Я лежав там на підлозі і благав Бога про те, щоб ти побачила фотографію, зрозуміла і зателефонувала до поліції.

— Коли б я чекала на поліцію, ти б, напевно, не вижив. Я не могла дозволити цій скотині тебе вбити.

— Чому ти не хочеш спілкуватися з поліцією? — спитав Мікаель.

— Я не спілкуюся з властями.

— Чому?

— Це моя справа. Але навряд чи б на твоїй кар’єрі як журналіста добре позначилося те, що тебе роздягав Мартін Ванґер, відомий серійний убивця. Якщо тобі не подобається кличка Калле Блумквіст, то уяви собі, які до неї додадуться нові епітети.

Мікаель подивився на неї запитливо, проте облишив цю тему.

— У нас є завдання, — сказала Лісбет.

Мікаель хитнув головою:

— Що сталося з Харієт?

Лісбет поклала перед ним на стіл два поляроїдні знімки і пояснила, де їх знайшла. Мікаель якийсь час уважно вивчав фотографії, а потім підвів погляд.

— Це може бути вона, — сказав він. — Поручитися я не можу, але фігура і волосся схожі на ті, що я бачив на її фотографіях.

Мікаель з Лісбет просиділи в саду годину, перебираючи всі деталі. Наближаючись до розгадки з різних боків, вони обоє вирахували, що Мартін Ванґер і є винним у всій історії.

Лісбет так і не помітила залишену Мікаелем на столі фотографію. Вивчивши знімки камер зовнішнього спостереження, вона зрозуміла, що Мікаель вчинив якусь дурницю. Підійшовши до будинку Мартіна Ванґера з боку берега, вона заглянула в усі вікна, але не побачила жодної живої душі. Потім обережно посмикала всі двері й вікна на першому поверсі. Під кінець вона залізла в будинок через відкриті балконні двері другого поверху. У неї пішло багато часу на те, щоб якомога обережніше оглянути кімнату за кімнатою, але врешті-решт вона знайшла сходи до підвалу. Мартін зробив помилку: він залишив двері до камери тортур ледь відхиленими, і вона змогла дістати цілковите уявлення про ситуацію.

Мікаель запитав, чи багато вона чула з того, що говорив Мартін.

— Не дуже. Я прийшла туди, коли він випитував про те, що сталося з Харієт, перш ніж підвісити тебе на зашморгу. Я залишила вас на хвильку, щоб сходити нагору і пошукати зброю. У гардеробі я знайшла ключки для гольфа.

— Мартін Ванґер не мав ані найменшого уявлення про те, що сталося з Харієт, — сказав Мікаель.

— Ти йому віриш?

— Так, — твердо відповів Мікаель. — Мартін Ванґер був дурніший за дурного тхора… Господи, звідки я беру такі порівняння… але він визнав усі скоєні ним убивства. Він говорив вільно. Мені здається, він хотів справити на мене враження. Проте що стосується Харієт, то він так само заповзято, як і Хенрік Ванґер, хотів дізнатися, що ж насправді з нею сталося.

— Ну… і до чого це нас приводить?

— Ми знаємо, що за першу серію вбивств, між сорок дев’ятим і шістдесят п’ятим роками, відповідальний Готфрід Ванґер.

— Так. І він навчив Мартіна Ванґера.

— Тут йдеться про дисфункціональну сім’ю, — сказав Мікаель. — У Мартіна не було жодного шансу стати нормальною людиною.

Лісбет Саландер кинула на Мікаеля здивований погляд.

— Мартін розповів мені — правда, по частинах, — що батько вчив його цього з того часу, як він досяг статевої зрілості. Він бачив, як було вбито Леа в Уддеваллі в шістдесят другому році. Йому тоді було чотирнадцять. Він брав участь у вбивстві Сари в шістдесят четвертому, цього разу активно. Йому було шістнадцять.

— І?

— Він сказав, що не є гомосексуалістом і ніколи не торкався чоловіка, за винятком свого батька. Це змушує мене думати, що… ну, напрошується висновок, що батько його зґвалтував. Статеве присилування, очевидно, тривало довгий час. Він був, так би мовити, вихований власним батьком.

— Дурниця, — сказала Лісбет Саландер.

Її голос раптом став твердим, як кремінь. Мікаель дивився на неї з подивом. Її погляд був холодним, без крихти співчуття.

— У Мартіна, як і в будь-кого іншого, був шанс дати здачу. Він зробив свій вибір. Він убивав і ґвалтував, бо йому це подобалось.

— Гаразд, не заперечуватиму. Але Мартін був піддатливим хлопчиком і потрапив під батьків вплив, так само як особу Готфріда свого часу сформував його батько, нацист.

— Ага, значить, ти виходиш з того, що в Мартіна не було власної волі і що люди стають такими, якими їх виховують.

Мікаель обережно всміхнувся:

— Це що, вразливе місце?

Очі Лісбет Саландер раптом спалахнули відчайдушною злістю. Мікаель поспішно повів далі:

— Я не стверджую, що на людей впливає тільки виховання, але думаю, що виховання відіграє велику роль. Готфрідів батько бив його протягом багатьох років. Таке не може минути безслідно.

— Дурниця, — повторила Лісбет. — Готфрід не єдина дитина, яку жорстоко били. Це не дає йому права вбивати жінок. Цей вибір він зробив сам. І те ж стосується Мартіна.

Мікаель підвів руку:

— Ну ж бо, не будемо сваритися.

— Я не сварюся. Мені просто здається, що дуже вже гарно виходить — кожній сволоті завжди є на кого все звалити.

— Добре. Вони несуть персональну відповідальність. Із цим ми розберемося потім. Суть в тому, що Готфрід помер, коли Мартінові було сімнадцять років, і керувати ним стало нікому. Він спробував наслідувати батька і почав у лютому шістдесят шостого року в Уппсалі.

Мікаель потягнувся до Лісбетової пачки по сигарету.

— Я навіть не збираюся вдумуватися в те, які потреби Готфрід намагався задовольняти і як він сам оцінював те, що робив. Там замішана якась біблійна тарабарщина, якимсь робом пов’язана з покаранням і очищенням, якій, напевно, зміг би дати раду психіатр. На деталі нам наплювати. Він був серійним убивцею.

Секунду подумавши, він провадив далі:

— Готфрід хотів убивати жінок і виправдував свої дії якимись псевдорелігійними міркуваннями. Але Мартін навіть не шукав собі виправдання. Він діяв організовано і вбивав систематично. До того ж він міг не шкодувати на своє хобі грошей і був кмітливіший за батька. Щоразу, коли Готфрід залишав після себе труп, це приводило до поліцейського розслідування і виникав ризик, що хтось нападе на його слід або хоча б зв’яже скоєні ним убивства між собою.

— Мартін Ванґер збудував свій будинок у сімдесятих роках, — задумливо сказала Лісбет.

— Здається, Хенрік згадував, що це було в сімдесят восьмому. Певно, Мартін замовив надійний погріб для зберігання важливих архівів або чогось подібного. Йому зробили кімнату без вікон, із звукоізоляцією і сталевими дверима.

— І він користувався нею протягом двадцяти п’яти років.

Вони ненадовго замовкли, і Мікаель задумався про те, які жахи, мабуть, відбувалися на острові, в атмосфері загального благополуччя, протягом чверті століття. Лісбет роздумувати про це не треба було — вона бачила зібрання відеофільмів. Вона зауважила, як Мікаель мимохіть торкнувся шиї.

— Готфрід ненавидів жінок і вчив сина ненавидіти жінок, тим часом ґвалтуючи його. Але був ще і якийсь підтекст… Думаю, Готфрід мріяв про те, щоб діти поділяли його, м’яко кажучи, збочене уявлення про світ. Коли я запитав про Харієт, про його власну сестру, Мартін сказав: «Ми намагалися розмовляти з нею. Але вона виявилася звичайною… лярвою. Вона збиралася розповісти Хенрікові».

Лісбет хитнула головою:

— Я чула його слова. Приблизно в цей час я саме спустилася в погріб. І отже, ми знаємо, про що мала бути її таємна розмова з Хенріком.

Мікаель наморщив лоба.

— Не зовсім. — Він трохи помовчав. — Подумай про хронологію. Ми не знаємо, коли Готфрід уперше зґвалтував сина, але він узяв Мартіна з собою, коли вбивав Леа Персон в Уддеваллі в шістдесят другому році. Потонув він у шістдесят п’ятому. До цього вони з Мартіном намагалися розмовляти з Харієт. Що це нам підказує?

— Готфрід брався не тільки за Мартіна. Він брався і за Харієт.

Мікаель кивнув головою:

— Готфрід був учителем. Мартін — учнем. Харієт була їхньою… чим же, іграшкою?

— Готфрід учив Мартіна трахати сестру. — Лісбет показала на поляроїдні знімки. — З оцих фото важко визначити її ставлення, позаяк не видно обличчя, але вона намагається затулитися від камери.

— Припустімо, що все почалося, коли їй було чотирнадцять, у шістдесят четвертому році. Вона учинила опір — «не змирилася зі своїм обов’язком», як висловився Мартін. Ось про це вона й погрожувала розповісти. Мартіну ж свого часу вочевидь заперечити було нічого, і він підкорився батькові. Вони з Готфрідом уклали свого роду… пакт і намагалися долучити до нього Харієт.

Лісбет хитнула головою:

— У твоїх замітках записано, що Хенрік дозволив Харієт переїхати до нього взимку шістдесят четвертого року.

— Хенрік бачив, що в її сім'ї щось не так. Він вважав, що причиною всього сварки і з’ясування стосунків між Готфрідом та Ізабеллою, і взяв її до себе, щоб вона могла спокійно зосередитись на навчанні.

— Це розладнало плани Готфріда і Мартіна. Вони більше не могли так легко добиратися до неї і контролювати її життя. Але періодично… де ж коїлося насильство?

— Очевидно, в будиночку Готфріда. Я майже певна, що ці знімки зроблені там, — це легко перевірити. Будиночок розташований ідеально — ізольовано і далеко від селища. Потім Готфрід востаннє напився і тихо потонув.

Лісбет задумливо хитнула головою:

— Батько Харієт займався або намагався займатися з нею сексом, але, швидше за все, не посвячував її у вбивства.

Мікаель визнав це вразливим місцем у їхніх міркуваннях. Харієт записала імена Готфрідових жертв і поєднала їх з біблійними цитатами, проте цікавість до вивчення Біблії виникла в неї тільки в останній рік, коли Готфрід був уже мертвий. Мікаель трохи подумав і спробував знайти логічне пояснення.

— Харієт у якийсь момент виявила, що Готфрід не тільки вдавався до інцесту, але був ще й божевільним серійним убивцею, — сказав він.

— Нам невідомо, коли вона дізналася про вбивства. Можливо, безпосередньо перед тим, як Готфрід потонув. А може, вже після цього, якщо він вів щоденник або зберігав газетні статті про вбивства. Щось навело її на слід.

— Але вона погрожувала розповісти Хенрікові не про це, — докинув Мікаель.

— А про Мартіна, — сказала Лісбет. — Її батько вмер, але Мартін чіплявся до неї й далі.

— Саме так, — хитнув головою Мікаель.

— Проте їй було потрібно рік, щоб зважитися.

— Що б ти зробила, якби раптом довідалася, що твій батько — серійний убивця, який трахає твого ж брата?

— Убила б цього диявола, — сказала Лісбет таким розсудливим тоном, що Мікаель подумав, що вона жартує.

Йому раптом згадалось її обличчя, коли вона напала на Мартіна Ванґера, і він сумно посміхнувся.

— Добре, але Харієт була не такою, як ти. Готфрід помер у шістдесят п’ятому році, перш ніж вона встигла що-небудь зробити. Це теж логічно. Після смерті Готфріда Ізабелла відрядила Мартіна до Уппсали. Він, мабуть, приїздив додому на Різдво і на які-небудь канікули, але протягом наступного року зустрічався з Харієт не надто часто. Вони виявилися на великій відстані одне від одного.

— І вона почала вивчати Біблію.

— І зовсім не обов’язково з релігійних міркувань, якщо виходити з того, що нам тепер відомо. Можливо, вона просто хотіла зрозуміти те, чим займався її батько. Вона роздумувала аж до карнавальної ходи шістдесят шостого року. Там вона раптом побачила брата і зрозуміла, що він повернувся. Ми не знаємо, чи відбулася у них розмова і чи сказав Мартін їй що-небудь. Але хоч би що там сталося, у Харієт виникло бажання негайно піти додому, щоб поговорити з Хенріком.

— А потім вона зникла.

Коли вони простежили всю вервечку подій, стало неважко зрозуміти, як мав виглядати залишок мозаїки.

Мікаель і Лісбет зібрали речі. Потім Мікаель зателефонував Діркові Фруде і повідомив, що їм з Лісбет доведеться на деякий час поїхати, але перед від’їздом він неодмінно хотів би побачитися з Хенріком.

Мікаелю хотілося знати, що Фруде розповів Хенрікові. Адвокат говорив таким змученим голосом, що Мікаель почав за нього хвилюватися. Поступово Фруде пояснив, що розповів тільки про загибель Мартіна в результаті аварії.

Поки Мікаель паркувався коло лікарні, знову прогуркотів грім і небо знову затягнули важкі дощові хмари. Він поквапливо перетнув стоянку в той момент, коли вже починав накрапувати дощ.

Хенрік Ванґер, одягнений у халат, сидів біля вікна своєї палати. Хвороба, безперечно, наклала свій відбиток на старого, але колір його обличчя значно покращав, і Хенрік явно став одужувати. Вони потисли один одному руки. Мікаель попросив доглядальницю залишити їх на кілька хвилин.

— Ти давненько не приходив, — сказав Хенрік.

Мікаель хитнув головою:

— І не випадково. Ваші родичі не хочуть, щоб я тут показувався, але сьогодні вони всі в Ізабелли.

— Бідолаха Мартін, — сказав Хенрік.

— Хенріку, ви доручили мені докопатися до правди про те, що сталося з Харієт. Ви не думали, що правда може завдати вам болю?

Старий подивився на нього, потім його очі розширилися:

— Мартін?

— Він — частина цієї історії.

Хенрік Ванґер заплющив очі.

— Зараз я хочу запитати вас про одну річ.

— Яку?

— Ви як і раніше хочете дізнатися, що сталося? Навіть якщо правда завдасть болю і виявиться страшнішою, ніж ви гадали?

Хенрік Ванґер подивився на Мікаеля довгим поглядом, потім кивнув:

— Так, хочу. У цьому полягала суть твого завдання.

— Добре. Думаю, я знаю, що сталося з Харієт. Проте мені бракує останнього шматочка мозаїки.

— Розкажи.

— Ні. Не сьогодні. Я хочу, щоб ви ще трохи відпочили. Лікар говорить, що криза минула і що вам стає краще.

— Не поводься зі мною, як з дитиною.

— Я ще не закінчив. Поки що в мене є тільки здогадка. Я їду, щоб спробувати знайти їй підтвердження. Коли я прийду наступного разу, я розкажу вам усю історію повністю. Мені може знадобитися якийсь час. Але ви маєте знати: я повернуся і ви обов’язково дізнаєтеся правду.

Поставивши мотоцикл з тіньового боку будинку, Лісбет накрила його брезентом, а сама всілася разом з Мікаелем в позичену ним машину.

Гроза повернулася з новою силою, і на південь від Евле на них ринула така злива, що Мікаель майже не розпізнавав дороги. Він вирішив не ризикувати і звернув до бензоколонки. Чекаючи, поки дощ трохи вщухне, вони випили кави і прибули до Стокгольма тільки на сьому годину вечора. Мікаель висадив Лісбет біля Центрального вокзалу, повідомивши їй код вхідних дверей свого будинку.

Коли він увійшов до квартири, вона здалася йому чужою.

Поки Лісбет їздила у справі до Чуми в район Сундбюберґ, Мікаель пройшовся по квартирі з пилососом і ганчіркою.

Лісбет з'явилася у Мікаеля ближче до півночі і протягом десяти хвилин оглядала його квартиру, заглядаючи у всі закутки. Досить довго вона стояла біля вікна і милувалася видом на Шлюз.

Потім Лісбет з Мікаелем роздяглися і декілька годин поспали в спальному відсіку, відокремленому шафами і книжковими полицями з магазину «ІКЕА».

Наступного дня, близько дванадцятої години, вони приземлилися в лондонському аеропорту Гатвік. Лондон зустрів їх дощем. Мікаель замовив номер у готелі «Джеймс» біля Гайд-парку — чудовому готелі в порівнянні з готелем «Бейсуотер», куди він зазвичай потрапляв під час своїх колишніх візитів до Лондона. Оплата здійснювалася з поточного витратного рахунку Дірка Фруде.

О п'ятій годині пополудні, коли вони стояли в барі, до них підійшов чоловік років тридцяти. Він був майже лисий, зі світлою бородою, у досить просторому як для нього піджаці, джинсах і мокасинах.

— Оса? — спитав він.

— Трійця? — поцікавилась вона.

Вони кивнули одне одному. Як звуть Мікаеля, лисий не питав.

Напарника Трійці відрекомендували як Боба Собаку. Він чекав їх за рогом у старому автофургоні «фольксваген». Вони залізли крізь розсувні дверцята і всілися на прикріплені до стінок відкидні сидіння. Поки Боб пробирався лондонськими вулицями, Оса з Трійцею вели ділову розмову.

— Чума сказав, що мова йде про crash-bang job.[60]

— Про прослуховування телефону і перевірку електронної пошти в одному комп’ютері. Все може вийти дуже швидко або забрати кілька днів, залежно від того, як дуже йому вдасться натиснути. — Лісбет показала великим пальцем на Мікаеля. — Справитеся?

— У собак є блохи? — одмовив замість відповіді Трійця.

Аніта Ванґер жила в маленькому таунхаусі в симпатичному передмісті Сент-Олбанс, приблизно за годину їзди на північ. З автофургона вони побачили, як близько сьомої години вечора вона прийшла додому й одімкнула замок. Вони дочекалися, поки вона прийме душ, попоїсть і сяде перед телевізором, після чого Мікаель подзвонив у двері.

Жінка, що відчинила йому, виявилася майже точною копією Сесілії Ванґер. На її обличчі застиг вираз ввічливого здивування.

— Доброго вечора, Аніто. Мене звуть Мікаель Блумквіст. Хенрік Ванґер просив мене переказати вам привіт. Гадаю, ви вже чули новини про Мартіна.

Здивування на її обличчі змінилося настороженістю. Почувши ім’я гостя, вона відразу зрозуміла, хто такий Мікаель Блумквіст. Аніта спілкувалася із Сесілією Ванґер, яка, певно, не приховувала свого роздратування щодо Мікаеля. Проте ім’я Хенріка Ванґера змусило її впустити гостя. Вона запросила Мікаеля до вітальні і запропонувала сісти. Він роззирнувся. Будинок Аніти Ванґер явно опоряджала людина зі смаком, не обмежена в грошах і з гарною роботою, але яка жила спокійним життям. Над каміном, переробленим у газовий обігрівач, Мікаель зауважив гравюру Андерса Цорна з автографом.

— Даруйте, що я потурбував вас так несподівано, але я опинився в Лондоні і намагався вдень вам додзвонитися.

— Ясно. У чому суть вашої справи? — З голосу відчувалося, що вона приготувалася до оборони.

— Ви збираєтеся їхати на похорон?

— Ні, ми з Мартіном не були близькі, та й зараз мені звідси не виїхати.

Мікаель хитнув головою. Аніта Ванґер намагалася по змозі триматися подалі від Хедестада протягом тридцяти років. З того часу, як її батько переселився назад у Хедебю, вона там практично не показувалася.

— Я хочу знати, що сталося з Харієт Ванґер. Настав час відкрити правду.

— З Харієт? Я не розумію, що ви маєте на увазі.

Мікаель усміхнувся її награному здивуванню.

— З усієї сім’ї ви були найближчою подругою Харієт. Саме вам вона розповідала про всі ті жахіття.

— Ви просто ненормальний, — сказала Аніта Ванґер.

— У цьому ви, можливо, маєте рацію, — незацікавленим голосом відповів Мікаель. — Аніто, ви були в кімнаті Харієт того дня. У мене є доказ, фотографія, на якій вас видно. Через кілька днів я повідомлю про це Хенрікові, і тоді йому доведеться розбиратися з цим звідти. Чому б вам не розповісти мені, що сталося?

Аніта Ванґер підвелася.

— Зараз же покиньте мій будинок.

Мікаель теж підвівся.

— Добре, але рано чи пізно вам доведеться зі мною поговорити.

— Мені нема про що з вами говорити.

— Мартін мертвий, — багатозначно сказав Мікаель. — Ви ніколи його не любили. Я думаю, що ви переїхали до Лондона, щоб уникати зустрічей не тільки з батьком, а й з Мартіном. Це означає, що ви теж були в курсі, а розповісти вам могла тільки Харієт. Річ лише в тому, як ви скористалися своїм знанням.

Аніта Ванґер, грюкнувши, зачинила за ним двері.

Звільняючи Мікаеля від мікрофона, що був у нього під сорочкою, Лісбет Саландер усміхнулася із задоволеним виглядом:

— Вона підняла слухавку через тридцять секунд після того, як зачинила двері.

— Код країни — Австралія, — доповів Трійця, опускаючи навушники на маленький робочий столик в автофургоні. — Погляньмо, що це за район.

Він застукав клавішами свого ноутбука.

— Так, вона телефонувала на номер у місті Теннант-Крік, на північ від Аліс-Спрінґс у Північній території. Хочете послухати розмову?

Мікаель хитнув головою і спитав:

— Котра зараз в Австралії година?

— Близько п’ятої ранку.

Трійця запустив цифровий програвач і приєднав його до звукопідсилювача. Мікаель почув вісім сигналів, перш ніж на іншому кінці підняли слухавку. Розмова йшла англійською.

— Привіт. Це я.

— Мм, я, звичайно, рання пташка, але…

— Я збиралася зателефонувати вчора… Мартін мертвий. Позавчора загинув у автокатастрофі.

Мовчання. Потім почулося щось подібне до відкашлювання, яке можна було витлумачити як схвалення цієї новини.

— Але у нас проблеми. Огидливий журналіст, якого найняв Хенрік, тільки що приходив до мене. Він запитує про те, що сталося в шістдесят шостому році. І очевидячки щось знає.

Знову мовчання. Потім пролунала команда:

— Аніто, клади слухавку. Нам якийсь час не можна спілкуватися.

— Але…

— Пиши листи і розкажи, що трапилося.

Розмова обірвалася.

— Тямуща дівка, — сказала Лісбет Саландер із захопленням.

Вони повернулися до готелю ближче до одинадцятої вечора. Адміністратор допоміг їм замовити квитки на найближчий рейс до Австралії, і за кілька хвилин у них уже були місця на літак, що вилітав наступного дня о 19.45 до Канберри, Нового Південного Уельсу.

Залагодивши всі справи, вони роздяглися і попадали в ліжко.

Лісбет Саландер потрапила до Лондона вперше, і вони використали першу половину дня для прогулянки від Тоттнемкорт-роуд до Сохо. На Олд-Комптон-стрит вони зупинилися і випили каву латте. Близько третьої години вони повернулися до готелю по багаж. Поки Мікаель оплачував рахунок, Лісбет увімкнула свій мобільний телефон і виявила, що їй надійшло повідомлення.

— Драґан Арманський просить подзвонити.

Вона скористалася телефоном на ресепшен і подзвонила своєму начальникові. Мікаель стояв трохи віддалік і раптом побачив, як Лісбет обернулася до нього із закляклим обличчям. Він миттю опинився поряд з нею:

— Що?

— Померла моя мати. Мені треба їхати додому.

У Лісбет був такий засмучений вигляд, що Мікаель обійняв її, але вона відштовхнула його від себе.

Вони взяли собі каву в барі готелю. Коли Мікаель сказав, що анулює замовлення квитків до Австралії і полетить з нею до Стокгольма, вона замотала головою:

— Ні. Кинути роботу зараз ми не можемо. Але ти вирушиш до Австралії сам.

Вони розсталися перед готелем, сівши в автобуси, що прямували до різних аеропортів.

Розділ 26

З Канберри Мікаель долетів до Аліс-Спрінґс місцевим літаком. Це було для нього єдино можливим, щоб прибути туди вже надвечір. Далі в нього був вибір: або зафрахтувати літак, або взяти напрокат авто і ним подолати чотириста кілометрів — решту шляху на північ. Мікаель обрав останнє.

Незнайомець, що підписався Ісусом Навіном і входив до таємничої міжнародної мережі Чуми чи, можливо, Трійці, залишив для Мікаеля конверт в аеропорту Канберри на стійці інформації.

Номер телефону, з якого дзвонила Аніта, належав якійсь фермі Кочран. У короткій цидулці інформації було значно більше. Йшлося про ферму з розведення овець.

Із зібраних в Інтернеті відомостей було складено резюме про вівчарство в Австралії. Загальна кількість населення континенту — 18 мільйонів. 53 тисячі з них — це фермери-вівчарі, які тримають приблизно 120 мільйонів овець. Самий тільки експорт вовни має оборот близько 3,5 мільярда доларів на рік. До цього додається експорт 700 мільйонів тонн баранини, а також шкіри для швейної промисловості. Виробництво м’яса й вовни — одна з найважливіших галузей господарства країни.

Ферма Кочран, заснована 1891 року Джеремі Кочраном, — п’яте за розміром господарство, що налічує близько 60 тисяч овець-мериносів, вовна яких вважається особливо якісною. Крім овець на фермі розводять ще корів, свиней та курей.

Мікаель відзначив, що ферма Кочран — велике підприємство з вражаючим річним оборотом, що вивозить свою продукцію, зокрема, до США, Японії, Китаю та Європи.

Додані біографії власників справляли ще більше враження.

У 1972 році ферма Кочран перейшла у спадщину від Реймонда Кочрана до Спенсера Кочрана, який здобув освіту в Оксфорді, в Англії. Спенсер помер у 1994 році, і відтоді фермою керує його вдова. Її зображено на нечіткому знімку з низькою роздільністю, який було взято з домашньої сторінки ферми Кочранів: білява жінка з короткою зачіскою, з обличчя якої виднілася тільки половина, гладила вівцю. Згідно з відомостями, що їх наводив Ісус Навін, подружжя взяло шлюб в Італії 1971 року.

Жінку звали Аніта Кочран.

Мікаель переночував у якомусь глухому закутку з багатообіцяючою назвою Воннаду.[61] У місцевому пабі він ум'яв баранячу печеню і вихилив три пінти з тутешніми самородками, що називали його mate[62] й перемовлялися між собою з комічним акцентом. Йому здавалося, ніби він потрапив на зйомки фільму «Крокодил Данді».

Перед сном, пізно вночі, Мікаель зателефонував Еріці Берґер до Нью-Йорка.

— Вибач, Ріккі, але я так закрутився, що просто не мав часу зв'язатися.

— Що за чортівня відбувається в Хедестаді? — вибухнула вона. — Крістер подзвонив і повідомив, що Мартін Ванґер загинув в автокатастрофі.

— Це довга історія.

— І чому ти не відповідаєш на дзвінки? Я всі останні дні надзвонювала як ненормальна.

— Телефон тут не працює.

— Де ти є?

— Зараз — кілометрів на двісті північніше від Аліс-Спрінґс. Тобто в Австралії.

Мікаелю рідко вдавалося чимось здивувати Еріку, але цього разу вона замовкла майже на десять секунд.

— Дозволь запитати, що ти робиш в Австралії?

— Я завершую роботу. Повернуся до Швеції за декілька днів. Я телефоную, щоб повідомити: завдання Хенріка Ванґера скоро буде виконано.

— Ти хочеш сказати, ніби розібрався в тому, що сталося з Харієт?

— Схоже, так.

Наступного дня, близько дванадцятої години, він прибув на ферму Кочран, але з’ясувалося, що Аніта Кочран зараз у промисловому районі, поблизу містечка Макавака, розташованого за сто двадцять кілометрів на захід від ферми.

Незліченними путівцями Мікаель дістався до місця, коли на годиннику була вже четверта. Він зупинився біля воріт, де стояв джип, а навколо його капота зібрався гурт вівчарів, що пили каву. Мікаель вийшов з машини, назвав себе і запитав, де йому знайти Аніту Кочран. Погляди всієї компанії звернулися до м’язистого чоловіка років тридцяти, було очевидно, що на його думку всі тут зважали. Він був голий до пояса, з гарною засмагою, за винятком тих місць, які звичайно закривала футболка. На голові у нього красувався ковбойський капелюх.

— Well mate, шеф кілометрів за десять ген туди, — сказав він, указуючи напрям великим пальцем.

Він скептично поглянув на Мікаелеве авго і додав, що навряд чи розумно їхати далі цією японською іграшкою. Зрештою засмаглий атлет сказав, що йому все одно треба туди і він може відвезти Мікаеля своїм джипом, який значно більше підходить для цих непрохідних місць. Мікаель подякував і взяв із собою сумку з комп’ютером.

Чоловік відрекомендувався Джефом і розповів, що він «studs manager at the station». Мікаель попросив перекласти. Скоса подивившись на нього, Джеф зрозумів, що Мікаель не тутешній, і пояснив: «studs manager» приблизно те саме, що головний касиру банку, хоча він командує вівцями, a «station» — це австралійське слово для позначення ранчо.

Вони розмовляли далі, доки Джеф безтурботно спускав джип в ущелину, дорогою вниз під кутом двадцять градусів, на швидкості двадцять кілометрів на годину. Мікаель подякував своїй щасливій зірці за те, що не спробував тут проїхати взятою напрокат машиною. Він запитав, що там, в ущелині, — виявилось, пасовище для семисот овець.

— Як я зрозумів, ферма Кочран — одна з великих, — зауважив він.

— Ми одна з найбільших ферм Австралії, — підтвердив Джеф не без гордості. — У нас близько дев’яти тисяч овець тут, у районі Макавака, а ще stations у Новому Південному Уельсі та в Західній Австралії. Загалом у нас близько шістдесяти трьох тисяч овець.

Вони виїхали з ущелини на пагористу, проте більш прохідну місцевість. Раптом Мікаель почув постріл. Йому впали в очі трупи овець, великі вогнища і дюжина працівників ферми, кожен з яких, схоже, тримав у руках рушницю. Тут явно відбувався забій овець.

У Мікаеля мимоволі виникла асоціація з біблійними жертовними ягнятами.

Потім він побачив біляву жінку з коротким волоссям, у джинсах і червоно-білій картатій сорочці. Джеф зупинився за кілька метрів од неї.

— Привіт, босе. До нас турист, — сказав він.

Мікаель виліз із джипа і подивився на жінку. Вона запитально поглянула на нього.

— Добридень, Харієт. Давненько ми не бачилися, — сказав Мікаель по-шведськи.

Ніхто з чоловіків, що працювали на Аніту Кочран, не зрозуміли його слів, але вони змогли прочитати її реакцію. Вона злякано відступила на крок. Працівники Аніти Кочран вважали за свій обов’язок захищати боса. Помітивши її переляк, вони припинили всміхатися і розпрямили плечі, готові напасти на дивного чужинця, що так явно схвилював їхнього шефа.

Де й поділася раптом Джефова дружелюбність, і він із загрозливим виглядом зробив крок ближче.

Мікаель враз усвідомив, що перебуває в неприступному місці по інший бік земної кулі, в оточенні спітнілих працівників ферми, що стискають у руках рушниці. Вистачить і одного слова Аніти Кочран, щоб вони розірвали його на шматки.

Нарешті ця мить минула. Харієт Ванґер заспокійливо махнула рукою, і чоловіки відступили на декілька кроків. Вона підійшла до Мікаеля і поглянула йому в очі. Її обличчя було спітніле і брудне, а світле волосся, як помітив Мікаель, темніло біля коренів. Вона стала старшою і дещо змарніла, але виросла саме в таку красиву жінку, як обіцяла її конфірмаційна фотографія.

— Хіба ми раніше зустрічалися? — спитала Харієт Ванґер.

— Так. Мене звуть Мікаель Блумквіст. Якось улітку ви доглядали мене, коли мені було три роки. А вам дванадцять або тринадцять.

Минуло кілька секунд, потім її погляд раптом прояснився, і Мікаель побачив, що вона його згадала.

— Чого вам треба? — здивовано спитала жінка.

— Харієт, я вам не ворог. Я тут не для того, щоб нашкодити вам. Але нам потрібно поговорити.

Вона обернулася до Джефа, наказала йому взяти кермо влади в свої руки і знаком запропонувала Мікаелю йти за нею. Пройшовши метрів двісті, вони опинилися біля білих парусинових наметів, що стояли в маленькому гайку.

Вона показала на складаний стілець біля хисткого столика, налила в таз води, сполоснула обличчя й пішла в намет переодягти сорочку. Потім принесла з сумки-холодильника дві пляшки пива і сіла навпроти Мікаеля.

— Так. Кажіть.

— Чому ви забиваєте овець?

— У нас епідемія заразної хвороби. Більшість із цих овець, очевидно, здорові, але ми не можемо ризикувати, потрібно подавити вогнище зараження і не дати епідемії поширитися. Найближчого тижня нам доведеться забити понад шістсот овець. Тому я не в найліпшому настрої.

Мікаель хитнув головою.

— Ваш брат розбився на машині кілька днів тому.

— Я про це чула.

— Від Аніти, коли вона вам телефонувала.

Вона окинула його довгим запитливим поглядом, потім кивнула, напевне визнавши безглуздим заперечувати очевидне.

— Як ви мене знайшли?

— Ми прослуховували телефон Аніти. — Мікаель теж вирішив, що брехати не варто. — Я бачився з вашим братом за кілька хвилин до його смерті.

Харієт Ванґер нахмурила брови. Він подивився їй в очі, потім стягнув ідіотський шалик, який увесь час носив, відхилив комір і показав слід від зашморгу. Слід був запалено-червоним, так що у Мікаеля, мабуть, на згадку про Мартіна Ванґера залишиться шрам.

— Ваш брат підвісив мене на зашморгу, але потім з’явилася моя колега і побила його мало не до смерті.

В очах Харієт щось спалахнуло.

— Гадаю, буде краще, якщо ви розповісте все від самого початку.

На це пішло більше години. Мікаель почав з того, що пояснив, хто він і чим займається, потім описав, як дістав завдання від Хенріка Ванґера і чому його влаштувало переселення до Хедебю. Він у загальних рисах змалював, як поліцейське розслідування зайшло в безвихідь, і розповів про те, що Хенрік усі ці роки вів власне розслідування, будучи переконаним, ніби Харієт убив хтось із членів сім’ї. Мікаель увімкнув свій комп’ютер і пояснив, як знайшов знімки з Йєрнвегсґатан, як вони з Лісбет почали шукати серійного вбивцю і виявили, що їх було двоє.

Доки він розповідав, почало сутеніти. Чоловіки закінчили працювати, розпалили табірні вогнища, і незабаром у казанах уже забулькало. Мікаель відзначив, що Джеф тримається поблизу від свого боса й підозріло поглядає на візитера. Кухар подав Харієт і Мікаелю їжу, і вони відкупорили ще по пляшці пива.

Коли Мікаель закінчив свою розповідь, Харієт трохи посиділа мовчки.

— О Боже, — вимовила вона.

— Ви пропустили вбивство в Уппсалі.

— Я його навіть не шукала. Я була така рада, що батько мертвий і з насильством покінчено. Мені й на думку не спадало, що Мартін… — Вона замовкла. — Я рада, що він помер.

— Я вас розумію.

— Але ваша розповідь не пояснює, як ви здогадалися, що я жива.

— Коли ми розібралися в тому, що сталося, вирахувати це було не так уже й важко. Щоб зникнути, вам неодмінно була потрібна допомога. З Анітою Ванґер ви були найвірнішими подругами, і звернутися ви явно могли тільки до неї. Ви подружилися, коли разом жили влітку в будиночку Готфріда. Якщо ви комусь і довірилися, то тільки їй, а вона саме тоді отримала водійські права.

Харієт Ванґер подивилася на нього з непроникним обличчям:

— А зараз, коли вам відомо, що я жива, що ви збираєтеся робити?

— Я розповім Хенрікові. Він заслуговує на те, щоб про все дізнатися.

— А потім? Адже ви журналіст.

— Харієт, я не збираюся виставляти вас напоказ. У всій цій каші я вчинив стільки посадових злочинів, що, раптом про них стане відомо у Спілці журналістів, мене, мабуть, просто з неї виключать. Одним більше, одним менше — це вже не має жодного значення, а мені б не хотілося гнівити мою стареньку няню, — спробував пожартувати він.

Вона навіть не посміхнулася у відповідь і спитала:

— Скільки людей знає правду?

— Що ви живі? Зараз тільки ви, я, Аніта і моя колега Лісбет. Дірк Фруде знає приблизно дві третини історії, щоправда, він як і раніше вірить, ніби ви померли в шістдесяті роки.

Харієт Ванґер, здавалося, про щось роздумувала, мовчки втупившись у темряву. У Мікаеля знову виникло неприємне відчуття близької небезпеки, і він пригадав про те, що за півметра від Харієт Ванґер, біля намету, стоїть дробовик. Потім він стріпнувся і припинив фантазувати. І змінив тему розмови:

— А як же вам удалося стати вівчарем в Австралії? Я вже зрозумів, що Аніта Ванґер вивезла вас із Хедебю, певно, в багажнику своєї машини, коли наступного дня після аварії відкрили міст.

— Я просто лежала на підлозі, перед заднім сидінням, накрившись ковдрою. Але ніхто навіть не перевіряв машини. Коли Аніта приїхала на острів, я підійшла до неї і сказала, що мені необхідно втекти. Ви правильно здогадалися, що я їй довірилася. Вона допомогла мені і всі ці роки залишалася вірним другом.

— Як ви опинилися в Австралії?

— Перш ніж покинути Швецію, я декілька тижнів прожила в кімнаті Аніти, у студентському гуртожитку, в Стокгольмі. У Аніти були власні гроші, які вона мені щедро позичила. Я скористалася також її паспортом. Ми були дуже схожі, і мені потрібно було лише перефарбуватися на блондинку. Чотири роки я прожила в монастирі, в Італії. Черницею я не була — там є такі монастирі, де можна дешево знімати кімнату, щоб залишитися наодинці й думати. Потім я випадково зустріла Спенсера Кочрана. Він був на кілька років старшим за мене і саме закінчив навчання в Англії та бродяжив Європою. Я закохалася. Він теж. Ото й усе. Аніта Ванґер вийшла за нього заміж у сімдесят першому році. Я жодного разу про це не пошкодувала. Він був чудовим чоловіком. На жаль, вісім років тому він помер, і я раптом зробилася господинею ферми.

— А як же паспорт — хто-небудь мав же виявити, що існують дві Аніти Ванґер?

— Ні, чому ж? Шведка на ім’я Аніта Ванґер замужем за Спенсером Кочраном. Яка різниця, живе вона в Лондоні чи в Австралії? У Лондоні вона — дружина Спенсера Кочрана, що живе окремо від чоловіка, а в Австралії — що живе разом з чоловіком. Системи комп’ютерного обліку Канберри і Лондона не перетинаються. Крім того, я невдовзі отримала австралійський паспорт на прізвище Кочран. Усе працює чудово. Проблеми могли б виникнути, тільки якби Аніта сама зібралася заміж: мій шлюб зареєстровано в шведському реєстрі запису актів цивільного стану.

— Але вона так і не зібралася.

— Вона стверджує, що ніхто не трапився. Та я знаю, що вона відмовилася від заміжжя заради мене. Вона справжній друг.

— Що вона робила у вашій кімнаті?

— Я діяла того дня не надто раціонально. Я боялася Мартіна, та доки він був в Уппсалі, я могла закрити очі на цю проблему. Потім він раптово опинився на вулиці в Хедестаді, і я зрозуміла, що ніколи не матиму спокою. Я вагалася, не знаючи, що для мене краще: розповісти все Хенрікові чи втікати. Коли у Хенріка не знайшлося для мене часу, я почала просто вештатися селищем. Я, звичайно, розумію, що катастрофа на мосту для решти заступила все інше, та тільки не для мене. У мене були свої проблеми, і я майже не звернула уваги на аварію. Все здавалося якимсь нереальним. Потім я натрапила на Аніту, яка мешкала в маленькому будиночку у дворі в Герди та Олександра. Саме тоді я й наважилася просити її про допомогу. Я залишилася в неї, не сміючи вийти на вулицю. Однак мені було необхідно взяти з собою одну річ — я записувала все, що відбувалося, до щоденника, та й з одягу дещо було потрібне. Аніта все мені принесла.

— Гадаю, вона не змогла не піддатися на спокусу прочинити вікно і подивитися на місце аварії.

Мікаель ненадовго замислився.

— Я все-таки не розумію, чому ви не пішли до Хенріка, як мали намір.

— А як ви гадаєте?

— Гаразд і не знаю. Я переконаний, що Хенрік би вам допоміг. Мартіна було б негайно знешкоджено, і Хенрік би вас не виказав. Він організував би все тактовно, за допомогою якої-небудь форми терапії чи лікування.

— Ви не зрозуміли, що сталося.

До цієї миті Мікаель обговорював тільки сексуальне насильство Готфріда над Мартіном, залишаючи питання про роль Харієт відкритим.

— Готфрід посягав на Мартіна, — обережно сказав Мікаель. — Я маю підозру, що він замірявся і на вас так само.

Обличчя Харієт Ванґер залишалося незворушним. Потім вона глибоко зітхнула і сховала лице в долоні. Буквально за три секунди поряд з нею опинився Джеф і запитав, чи все гаразд. Харієт Ванґер поглянула на нього і слабо всміхнулася. Потім вона здивувала Мікаеля: підвелася, обійняла свого studs manager і поцілувала його в щоку. Як і раніше тримаючи руку на плечі Джефа, Харієт обернулася до Мікаеля:

— Джефе, це Мікаель, старий… друг з минулого. Він приїхав з проблемами і поганими новинами, та ми не будемо розстрілювати посланця. Мікаелю, це Джеф Кочран, мій старший син. У мене є ще один син і донька.

Мікаель хитнув головою. Джефові було близько тридцяти; Харієт Ванґер, певно, завагітніла невдовзі після заміжжя. Він підвівся і подав Джефові руку, висловивши жаль, що розхвилював його маму, тільки ж ба, це було необхідно. Перекинувшись із Джефом кількома словами, Харієт відіслала його геть. Вона знову підсіла до Мікаеля і, схоже, щось вирішила для себе.

— Досить брехні. Я вважаю, з цим покінчено. Я до деякої міри чекала цього дня з шістдесят шостого року. Протягом багатьох років мене мучив страх, що одного разу з’явиться хтось схожий на вас і назве мене на ім’я. І знаете, мені раптом стало байдуже. Термін давності щодо мого злочину давно минув. І мені однаково, що подумають про мене люди.

— Вашого злочину? — перепитав Мікаель.

— Мені було шістнадцять років. Я боялася, соромилася, впадала у відчай. Я була сама. Правду знали тільки Аніта і Мартін. Я розповіла Аніті про сексуальне насильство, але не мала сил розповісти про те, що мій батько був ще й чокнутим убивцею жінок. Про це Аніта так і не довідалася. Зате я розповіла їй про свій власний злочин, який був таким жахливим, що, коли дійшло до справи, я не змогла зізнатися Хенрікові. Я молилася, щоб Господь пробачив мені, і на кілька років сховалася в монастирі.

— Харієт, ваш батько був насильником і вбивцею. Вашої провини в цьому не було.

— Я знаю. Батько присилував мене до сексу протягом року. Я робила все, щоб ухилитися від… але він був моїм батьком, і я не могла раптом відмовитися спілкуватися з ним, нічого не пояснюючи. Тому я посміхалася, грала комедію, намагалася вдавати, що все нормально, і старалася, щоб під час наших зустрічей з ним хто-небудь завжди був поблизу. Мати, звісно, знала, чим він займається, та її це не хвилювало.

— Ізабелла знала? — приголомшено вигукнув Мікаель.

Голос Харієт став ще більш суворим:

— Зрозуміло, знала. Ізабелла знала про все, що відбувалося в нашій родині. Та вона ніколи не звертала уваги на те, що здавалося неприємним або показувало її в невигідному світлі. Батько міг ґвалтувати мене у вітальні, під самим носом у неї, а вона нічого не помічала. Вона була неспроможна визнати, що в моєму або її житті щось негаразд.

— Я зустрічався з нею. Вона сука.

— І завжди нею була. Я часто роздумувала над їхніми з батьком стосунками. Я зрозуміла, що вони рідко кохалися після мого народження або навіть узагалі не кохалися. Жінки у батька були, однак Ізабелли він чомусь боявся. Він уникав її, але розлучитися не міг.

— У родині Ванґерів не розлучаються.

Вона вперше засміялася:

— Так, не розлучаються. Та річ у тім, що я не мала сили про все розповісти. Про це дізнався б увесь світ. Мої однокласники, всі родичі.

Мікаель накрив рукою її руку:

— Харієт, мені дуже шкода.

— Мені було чотирнадцять, коли він уперше мене зґвалтував. І протягом наступного року він водив мене до себе в будиночок. Кілька разів при цьому був присутній Мартін. Він примушував нас з Мартіном виробляти з ним різні речі. Він міцно тримав мене за руки, доки Мартін… діставав від мене задоволення. А коли батько помер, Мартін був готовий узяти собі його роль. Він чекав, що я стану його коханкою, і вважав, що я, зрозуміло, маю підкорятися. На той час у мене не залишалося вибору. Мені доводилося виконувати Мартінові вимоги. Я позбулася одного ката і відразу потрапила в пазурі до наступного, і єдине, що я могла, це стежити за тим, щоб ніколи не залишатися з ним наодинці.

— Хенрік би…

— Ви й досі не розумієте, — підвищила вона голос.

Мікаель побачив, що кілька чоловіків біля сусіднього намету подивилися на нього скоса.

Вона знову стишила голос і схилилася до нього:

— Усі карти відкриті. Решту додумуйте самі.

Вона підвелася і принесла ще дві пляшки пива. Коли вона повернулася, Мікаель сказав їй одне-єдине слово:

— Готфрід?

Вона кивнула.

— Сьомого серпня шістдесят п’ятого року батько змусив мене піти з ним до будиночка. Хенрік був у від’їзді. Батько пив і намагався накинутися на мене. У нього навіть не вставав член, і вже починалася біла гарячка. Він завжди був… грубий і жорстокий зі мною, коли ми опинялися на самоті, але того разу він перейшов усякі межі. Він помочився на мене. Потім повідомив про те, що йому хочеться зі мною зробити, і почав розповідати про жінок, яких убивав. Він вихвалявся цим. Цитував Біблію. Так тривало кілька годин. Я не розуміла половини того, що він говорив, але усвідомила, що він зовсім божевільний.

Вона відпила з пляшки і вела далі:

— Ближче до півночі в нього почався напад люті. Він став зовсім навіженим. Ми були на спальній антресолі. Він обв’язав мені шию футболкою і почав її чимдуж затягувати. У мене потемніло в очах. Я нітрохи не сумніваюся, що він дійсно намагався мене вбити, і вперше за ту ніч йому вдалося-таки зґвалтувати мене.

Харієт Ванґер подивилася на Мікаеля. В її очах читалося благання.

— Але він був такий п’яний, що мені якимсь чином вдалося вирватися. Я зістрибнула з антресолі на підлогу і в паніці кинулася навтьоки. Гола, я мчала, не тямлячи себе, і потрапила на підмостки біля води. Він, хитаючись, гнався за мною.

Мікаелю раптом захотілося, щоб вона припинила розповідь.

— Я була достатньо сильною, щоб зіштовхнути п’яного чоловіка в воду. Я схопила весло і утримувана його під водою, доки він не перестав борсатися. Знадобилося всього кілька секунд.

Коли вона зробила паузу, тиша раптом здалася оглушливою.

— А коли я підвела очі, на підмостках стояв Мартін. Він був наляканий і водночас посміхався. Не знаю, як довго він отирався біля будиночка і шпигував за нами. Відтоді я потрапила йому в лапи. Він підійшов до мене, схопив за волосся і відвів до будинку, знову в Готфрідове ліжко. Він прив’язав мене і ґвалтував, доки наш батько все ще плавав у воді, біля підмостків, і я не могла навіть опиратися.

Мікаель заплющив очі. Йому раптом стало соромно і він пошкодував, що не дав Харієт Ванґер спокій. Проте її голос звучав з новою силою:

— З того дня він мав наді мною цілковиту владу. Я виконувала всі його вимоги. Мене немов паралізувало, і мій розум врятувало тільки рішення Ізабелли відправити Мартіна до Уппсали — розвіятися після трагічної смерті батька. Вона знала, що він зі мною витіває, і для неї це був спосіб спекатися проблеми. Можете не сумніватися, що Мартін був засмучений.

Мікаель хитнув головою.

— За весь наступний рік він приїжджав додому тільки на різдвяні канікули, і мені вдавалося триматися від нього подалі.

Між Різдвом і Новим роком я поїхала з Хенріком до Копенгагена. А під час літніх канікул у нас була Аніта. Я довірилася їй, вона весь час залишалася зі мною і стежила за тим, щоб Мартін до мене не наближався.

— А потім ви зустрілися на Йєрнвегсґатан.

Вона кивнула:

— Мені сказали, що він не приїде на родинну зустріч, а залишиться в Уппсалі. Проте він, очевидно, передумав, раптово з’явився на іншому боці вулиці й витріщився на мене. Він мені посміхнувся. У мене виникло відчуття кошмарного сну. Я вбила батька, а зараз усвідомила, що мені ніколи не позбутися брата. До цього моменту я подумувала накласти на себе руки. Та тут вирішила, що ліпше втекти.

Вона поглянула на Мікаеля майже весело:

— Навіть приємно нарешті розповісти правду. Тепер вам відомо все. Як же ви хочете скористатися своїми знаннями?

Розділ 27

О десятій ранку Мікаель підібрав Лісбет Саландер біля її під’їзду на Лундаґатан й одвіз до крематорію Північного кладовища. Він супроводжував її й на церемонії прощання. Довгий час, крім Лісбет з Мікаелем і жінки-пастора, там нікого не було, та коли похоронна відправа вже почалася, у двері раптом прослизнув Драґан Арманський. Він коротко кивнув Мікаелю і став позаду Лісбет, обережно поклавши їй руку на плече. Вона хитнула головою, не озираючись на нього, ніби знала, хто підійшов до неї ззаду, і після цього немов перестала помічати їхню з Мікаелем присутність.

Лісбет нічого не розповідала про свою матір, але пастор, очевидно, поговорила з кимось із лікарні, де та померла, і Мікаель зрозумів, що причиною смерті став крововилив у мозок. За час усієї церемонії Лісбет не сказала ні слова. Пастор двічі збивалася, коли, звертаючись безпосередньо до Лісбет, яка дивилася їй просто в вічі, не отримувала відповіді. Коли все закінчилося, Лісбет розвернулася і пішла геть, не подякувавши і не попрощавшись. Мікаель з Драґаном глибоко зітхнули і покосилися один на одного. Вони не мали уявлення про те, що коїться у неї в голові.

— Їй дуже зле, — сказав Драґан.

— Це я вже зрозумів, — відповів Мікаель. — Добре, що ви прийшли.

— Я в цьому зовсім не впевнений.

Арманський пильно подивився на Мікаеля:

— Ви вирушаєте на північ? Приглядайте за нею.

Мікаель пообіцяв. Вийшовши з церкви, вони розлучилися.

Лісбет уже чекала в авто.

Їй довелося поїхати з Мікаелем до Хедестада, щоб забрати мотоцикл і обладнання, яке вона позичила в «Мілтон сек’юриті». Тільки коли вони минули Уппсалу, Лісбет порушила мовчанку і спитала, як минула поїздка до Австралії. Мікаель вийшов з літака в стокгольмському аеропорту Арланда напередодні пізно ввечері і спав усього кілька годин. Дорогою він виклав їй розповідь Харієт Ванґер. Лісбет Саландер сиділа мовчки і відкрила рота тільки через півгодини.

— Сука, — сказала вона.

— Хто?

— Бісова Харієт Ванґер. Якби вона що-небудь зробила в шістдесят шостому році, Мартін Ванґер не зміг би далі вбивати і ґвалтувати ще тридцять сім років.

— Харієт знала про вбивства, вчинені батьком, та й гадки не мала про те, що Мартін брав у них участь. Вона втікала від брата, який її ґвалтував і погрожував, якщо вона не підкорятиметься, розповісти про те, що вона втопила батька.

— Бридня собача.

Далі аж до Хедестада вони їхали мовчки. Лісбет була в особливо похмурому настрої. Мікаель спізнювався на домовлену зустріч і висадив її біля повороту на острів, запитавши, чи дочекається вона його повернення.

— Ти збираєшся тут ночувати? — спитала вона.

— Гадаю, так.

— Ти хочеш, щоб я була вдома, коли ти повернешся?

Він вийшов з машини, підійшов до Лісбет і обійняв її. Вона відштовхнула його майже з люттю. Мікаель відсахнувся.

— Лісбет, ти мій друг.

Вона подивилася на нього без жодного виразу:

— Ти хочеш, щоб я залишилася, щоб тобі було кого ввечері трахати?

Мікаель окинув її довгим поглядом. Потім розвернувся, сів у авто і завів мотор. Він опустив скло: вона вороже дивилася на нього.

— Я хотів бути тобі другом, — сказав він. — Якщо ти думаєш інакше, тобі немає чого чекати на моє повернення.

Коли Дірк Фруде ввів Мікаеля до палати, Хенрік Ванґер сидів повністю одягнений. Мікаель відразу запитав про його здоров’я.

— Мене збираються завтра відпустити на похорон Мартіна.

— Як багато розповів вам Дірк Фруде?

Хенрік опустив погляд:

— Він розповів про те, чим займалися Мартін і Готфрід. Як я зрозумів, усе набагато гірше, ніж я міг собі уявити.

— Мені відомо, що сталося з Харієт.

— Як вона померла?

— Харієт не померла. Вона жива. І мріє з вами побачитися, якщо ви цього захочете.

Хенрік Ванґер і Дірк Фруде витріщилися на Мікаеля так, ніби весь їхній світ цієї миті перевернувся.

— Знадобився певний час, щоб умовити її приїхати сюди, але вона жива, добре почувається і перебуває тут, у Хедестаді. Вона приїхала сьогодні вранці і може прийти сюди за годину. Звичайно, якщо ви захочете з нею зустрітися.

Мікаелю довелося знову розповісти всю історію від початку до кінця. Хенрік Ванґер слухав так жадібно, ніби це був новий варіант Нагірної проповіді. Лише іноді він укидав яке-небудь запитання або просив Мікаеля щось повторити. Дірк Фруде не промовив жодного слова.

Коли історія підійшла до кінця, старий довго сидів мовчки. Хоча лікарі й запевняли, що Хенрік Ванґер одужав від інфаркту, Мікаель боявся розповідати йому історію Харієт — він гадав, що для старого це буде заважке випробування. Проте Хенрік не виявляв жодних ознак душевного хвилювання, хіба що голос його звучав дещо невиразно, коли він нарешті заговорив.

— Бідолашна Харієт. Їй усе-таки треба було прийти до мене.

Мікаель подивився на годинник. Він показував за п’ять хвилин четверту.

— Ви хочете з нею зустрітися? Вона як і раніше боїться, що ви відвернетеся від неї, коли дізнаєтеся всю правду до кінця.

— А квіти? — спитав Хенрік.

— Я запитав її про це в літаку дорогою додому. З усієї сім’ї вона любила тільки одну людину — вас. Квіти, зрозуміло, надсилала вона. Харієт сподівалася таким чином дати вам зрозуміти, що вона жива і з нею все гаразд, не виходячи з тіні. Але про стан справ у Хедестаді вона могла дізнатися тільки від Аніти, яка жодного разу не показувалася тут і, закінчивши навчання, відразу переїхала за кордон. Тому Харієт нічого не знала про те, що тут відбувалося, і не уявляла, як тяжко ви страждали, вважаючи, ніби з вас просто знущається її вбивця.

— Гадаю, що квіти вона відправляла за допомогою Аніти.

— Та працювала в авіакомпанії і літала по всьому світові — вона надсилала квіти з тих місць, куди потрапляла.

— Але як ти дізнався про те, що допомогла їй саме Аніта?

— З фотокартки, на якій її можна побачити у вікні кімнати Харієт.

— Але ж вона могла бути причетна до… вона ж могла виявитися вбивцею. Як ти здогадався, що Харієт жива?

Мікаель подивився на Хенріка Ванґера довгим поглядом, а потім усміхнувся, вперше з часу повернення до Хедестада:

— Аніта була причетна до зникнення Харієт, проте вбивцею вона бути не могла.

— Чому ти був такий упевнений у цьому?

— Тому що це не якийсь безглуздий детектив. Якби Аніта вбила Харієт, ви давним-давно знайшли б її тіло. Отже, єдине логічне пояснення полягало в тому, що Аніта допомогла їй утікати і переховуватися. То ви хочете зустрітися з Харієт?

— Звісно, хочу.

Мікаель знайшов Харієт у холі лікарні, коло ліфтів. Спершу він навіть не впізнав її; відтоді, як вони розлучилися напередодні в аеропорту, вона встигла повернути собі темний колір волосся. На ній були чорні брюки, біла блузка та елегантний сірий жакет. Вона мала чудовий вигляд, і Мікаель, вирішивши її підбадьорити, нахилився і поцілував її в щоку.

Коли Мікаель відчинив перед Харієт Ванґер двері, Хенрік підвівся зі свого крісла. Вона зробила глибокий вдих:

— Доброго дня, Хенріку.

Старий оглянув її з голови до ніг. Харієт підійшла і поцілувала його. Мікаель кивнув Діркові Фруде і зачинив двері, залишивши їх наодинці.

Коли Мікаель приїхав на острів Хедебю, Лісбет Саландер у будиночку не було. Відеоапаратура та її мотоцикл зникли, так само як і сумка з її речами й туалетне приладдя з ванної кімнати. Тож будиночок відразу здався йому порожнім.

Мікаель похмуро пройшовся будинком, який раптом зробився чужим і якимсь несправжнім. Він поглянув на купи паперів у кабінеті, які йому слід було скласти в коробки і віднести назад до Хенріка, але не мав сили починати прибирання. У крамниці він купив хліба, молока, сиру й ще чогось на вечерю, а потім поставив кавник, усівся в саду і почав читати вечірні газети, взагалі ні про що не думаючи. Близько пів на шосту через міст проїхало таксі. За три хвилини воно повернулося у зворотному напрямі. На задньому сидінні Мікаель упізнав Ізабеллу Ванґер.

Близько сьомої він задрімав у саду, але тут з’явився Дірк Фруде і розбудив його.

— Як справи у Хенріка з Харієт? — спитав Мікаель.

— У цієї сумної історії є свої забавні моменти, — відповів адвокат, стримано посміхаючись. — До палати Хенріка зненацька увірвалася Ізабелла. Вона помітила, що ви повернулися назад, і зовсім збожеволіла. Кричала, що час покласти край цьому ідіотському базіканню про Харієт і що ви своїм копирсанням довели її сина до смерті.

— Мабуть, щодо цього вона має рацію.

— Вона вимагала від Хенріка, щоб він вас звільнив і простежив за тим, щоб ви звідси зникли, а також щоб він припинив пошуки примар.

— Овва!

— Вона навіть не глянула на жінку, з якою розмовляв Хенрік. Мабуть, подумала, що це хтось з персоналу. Я ніколи не забуду миті, коли Харієт підвелася, подивилася на Ізабеллу і сказала: «Добридень, мамо».

— І що далі?

— Нам довелося покликати лікаря, щоб привести Ізабеллу до тями. Наразі вона відмовляється впізнавати Харієт і стверджує, що ви десь знайшли самозванку.

Тепер Дірк Фруде прямував до Сесілії та Олександра, щоб повідомити їм новину про воскресіння Харієт. Він поспішив далі, знову залишивши Мікаеля на самоті.

Лісбет Саландер зупинилася на бензоколонці, щоб заправити бак мотоцикла на в’їзді до Уппсали з північного боку. Всю дорогу вона мчала, рішуче дивлячись тільки вперед. Швидко розплатившись, Лісбет завела мотор і під’їхала до виїзду на дорогу, а там знову зупинилася в замішанні.

Вона як і раніше почувалася недобре. Покидаючи Хедебю, вона була розлючена, та за час у дорозі злість поступово згасла. Лісбет і сама гаразд не розуміла, чому так розгнівалася на Мікаеля Блумквіста, та й узагалі, чи саме він викликав у неї таку злість.

Вона подумала про Мартіна Ванґера, бісову Харієт, Дірка Фруде і весь цей проклятий клан Ванґерів, який угніздився в Хедестаді і правив звідти своєю імперією, водночас усе глибше загрузаючи у внутрішніх інтригах. Цим людям знадобилася її допомога. Інакше вони б навіть не почали з нею вітатися, не кажучи вже про те, щоб довіряти їй свої таємниці.

Бісова наволоч.

Лісбет глибоко зітхнула і згадала матір, яку поховала вранці. Нічого доброго чекати не доводилося. Смерть матері означала, що її рана ніколи не загоїться, адже Лісбет уже не вдасться дістати відповіді на те, про що вона хотіла запитати.

Вона подумала про Драґана Арманського, який стояв за нею під час похорону. Вона мала йому що-небудь сказати. Принаймні, підтвердити, що знає про його присутність. Але якщо вона це зробить, той відразу вирішить, що відтепер отримує право втручатися в її життя. А такому варто лише дати палець, то він відкусить усю руку. Він би все одно не зміг її зрозуміти.

Лісбет подумала про проклятого адвоката Нільса Б’юрмана — її опікуна, який хоча б на цей час був знешкоджений і виконував те, що йому веліли.

Вона відчула непримириму ненависть і зціпила зуби.

Потім вона подумала про Мікаеля Блумквіста, і їй стало цікаво: що б він сказав, дізнавшись про те, що в неї є опікун і що взагалі-то життя у неї собаче. Вона зрозуміла, що насправді на нього зовсім не сердиться, просто він потрапив під руку і нарвався під сплеск люті, коли Лісбет охопило єдине бажання кого-небудь убити. Гніватися на Мікаеля було безглуздо.

Ставлення до нього Лісбет було суперечливим.

Він пхав свого носа куди не слід, почав копирсатися в її особистому житті і… Але водночас їй подобалося працювати разом з ним. Уже саме це відчуття здавалося дивним — працювати разом з кимось. Вона до такого не звикла, але ж усе пройшло на диво безболісно. Він її не лапав і не намагався повчати, як треба жити.

У ліжко затягнула його вона, а не навпаки.

І до того ж усе вийшло цілком приємно.

Тоді чому ж у неї виникло відчуття, ніби їй хочеться вдарити його ногою в обличчя?

Вона зітхнула і провела нещасним поглядом трейлер, що проїздив повз неї по шосе Е-4.

Годині о восьмій вечора Мікаель як і раніше сидів у саду, коли до нього долинув звук мотоцикла і він побачив, як через міст їде Лісбет Саландер. Вона припаркувалася і зняла шолом. Потім підійшла до садового столика і торкнулася кавника, але той був порожнім і холодним. Мікаель здивовано дивився на Лісбет. Вона взяла кавник і пішла на кухню, а коли повернулася, то замість шкіряного комбінезона на ній були джинси й футболка з написом: «І can be a regular bitch. Just try me».[63]

— Я думав, ти поїхала, — сказав Мікаель.

— Я повернула назад від Уппсали.

— Непогано прогулялася.

— У мене болить зад.

— Чому ти повернулася?

Вона не відповіла. Мікаель не наполягав, очікуючи, доки вона заговорить сама. Вони мовчки випили каву, і лише через десять хвилин Лісбет подала голос.

— Мені подобається твоя компанія, — неохоче зізналася вона.

Вона ніколи раніше не говорила таких слів.

— Було… цікаво працювати разом з тобою над цією справою.

— Мені теж сподобалося з тобою працювати, — сказав Мікаель.

— Гм.

— Чесно кажучи, мені ніколи не доводилося співпрацювати з таким класним пошуковцем. Я, звичайно, розумію, що ти паскудний хакер і водишся з сумнівною компанією. Але ти можеш просто підняти слухавку і за двадцять чотири години організувати нелегальне прослуховування телефону в Лондоні і тому дійсно добиваєшся результатів.

Вона вперше поглянула на нього відтоді, як сіла за стіл. Як же це вийшло, що йому відомо так багато її секретів?

— Усе дуже просто. Я знаюся на комп’ютерах. У мене ніколи не виникає проблем з тим, щоб прочитати текст і чітко вловити його сенс.

— У тебе фотографічна пам’ять, — спокійно сказав він.

— Мабуть, так. Я просто схоплюю механізм дії. І не тільки комп’ютерів і телефонної мережі, а й мотора мого мотоцикла, телевізорів, пилососів, хімічних процесів і астрофізичних формул. Я чокнута. Виродок.

Мікаель насупив брови і досить довго сидів мовчки.

«Синдром Аспберґера, — подумав він. — Або щось подібне. Талант бачити малюнок і розуміти абстрактні міркування там, де інші бачать тільки перешкоди».

Лісбет утупилася в стіл.

— Більшість людей дорого б заплатили, щоб мати такий дар.

— Я не хочу про це говорити.

— Гаразд, киньмо це. Чому ти повернулася?

— Не знаю. Можливо, це помилка.

Він подивився на неї допитливо.

— Лісбет, ти можеш пояснити мені, як ти розумієш слово «дружба»?

— Коли добре до когось ставишся.

— Так, а чому людина до когось добре ставиться?

Вона знизала плечима.

— Дружба — в моєму розумінні — будується на двох речах, — сказав він. — На пошані й довірі. Обидва чинники обов’язково мають бути. І ще необхідна взаємність. Можна поважати когось, але якщо немає довіри, дружба розпадається.

Вона й далі мовчала.

— Я зрозумів, що ти не хочеш обговорювати зі мною своє життя, але колись тобі все-таки доведеться вирішити, довіряєш ти мені чи ні. Я хочу, щоб ми були друзями, але це бажання має бути взаємним.

— Мені подобається трахатися з тобою.

— Секс не стосується дружби жодним чином. Друзі, звичайно, можуть займатися сексом, але, Лісбет, якщо мені доведеться вибирати між сексом і дружбою у стосунках з тобою, немає ніякого сумніву в тому, що я виберу.

— Я не розумію. Ти хочеш трахатися зі мною чи ні?

Мікаель прикусив губу. Врешті-решт він зітхнув.

— Не слід займатися сексом з людьми, з якими разом працюєш, — пробурмотів він. — Це створює проблеми.

— Я щось не так зрозуміла, і, можливо, ти не трахаєшся з Ерікою Берґер при першій-ліпшій нагоді? А вона до того ж заміжня.

Мікаель трохи помовчав.

— У нас з Ерікою… історія почалася задовго до того, як ми стали працювати разом. А те, що вона заміжня, тебе не стосується.

— Он як, тепер чомусь уже ти не хочеш говорити про себе. Хіба дружба — це не питання довіри?

— Так, але річ у тім, що я не обговорюю друга за спиною. Тоді б я зрадив її довіру. Я б так само не обговорював тебе з Ерікою за твоєю спиною.

Лісбет Саландер замислилася над його словами. Розмова ускладнилася, а вона не любила складних розмов.

— Мені подобається трахатися з тобою, — знову сказала вона.

— А мені з тобою… але я як і раніше годен бути тобі за батька.

— Мені наплювати на твій вік.

— Ти не можеш плювати на нашу різницю у віці. Через неї у нас навряд чи зможуть виникнути тривалі стосунки.

— А хто говорить про тривалі стосунки? — сказала Лісбет. — Ми щойно закінчили справу, в якій головну роль відігравали чоловіки з диявольськи збоченою сексуальністю. Як на мене, я б винищила їх усіх до ноги.

— Та вже ж, поняття компромісу тобі невідоме.

— Так, — сказала вона, посміхнувшись своєю кривою невеселою усмішкою. — Але ж ти-бо не такий.

Вона підвелася.

— Я йду в душ, а потім збираюся гола влягтися в твоє ліжко. Якщо ти вважаєш себе застарим, можеш іти спати на розкладачку.

Мікаель подивився їй услід. Які б заморочки у Лісбет Саландер не були, соромливість до них, у будь-якому разі, не належала. Вона завжди брала гору в їхніх спорах. Трохи згодом Мікаель підвівся, забрав у будинок філіжанки з-під кави й пішов до спальні.

Вони встали близько десятої, прийняли разом душ і сіли снідати в саду.

Близько одинадцятої зателефонував Дірк Фруде. Він повідомив, що похорон відбудеться о другій, і запитав, чи збираються вони там бути.

— Не думаю, — відповів Мікаель.

Потім адвокат попросив дозволу зайти до них близько шостої, щоб поговорити, і Мікаель охоче погодився.

Кілька годин у нього пішло на те, щоб розкласти папери по коробках і перенести їх до кабінету Хенріка. Насамкінець залишилися тільки його власні блокноти з нотатками та дві папки зі справою Ханса Еріка Веннерстрьома, які він уже півроку не відкривав. Мікаель зітхнув і запхав їх у сумку.

Дірк Фруде запізнився і з’явився тільки близько восьмої години. Він був як і раніше в траурному костюмі і здавався геть виснаженим, коли сів на кухонний диван і з вдячністю прийняв з рук Лісбет філіжанку кави. Лісбет влаштувалася за приставним столом і вткнулася в свій ноутбук, а Мікаель почав розпитувати Фруде про те, як сприйняли родичі воскресіння Харієт.

— Можна сказати, що воно затьмарило смерть Мартіна. Зараз уже про Харієт пронюхали і ЗМІ.

— І як ви пояснюєте ситуацію?

— Харієт поговорила з журналістом з «Курірен». Вона розповіла, що втекла з дому, бо не могла жити у згоді з родичами, але що в неї все склалося вдало, адже тепер вона очолює компанію з таким самим оборотом, як у концерну «Ванґер».

Мікаель свиснув.

— Я розумів, що австралійські вівці дають дохід, але не знав, що ранчо так процвітає.

— На ранчо все йде чудово, але це не єдине джерело її доходів. Сім’я Кочран займається розробкою родовищ, опалами, транспортуванням, електронікою, володіє підприємствами обробної промисловості та багато чим іще.

— Овва! І що ж тепер буде?

— Чесно кажучи, не знаю. Народ прибував протягом усього дня — вперше за багато років родина збирається разом. З’явилися представники клану по лінії Фредріка Ванґера та Юхана Ванґера, а також молодь — ті, кому від двадцяти років і більше. Сьогодні увечері в Хедестаді зібралося близько сорока Ванґерів. Половина з них сидять у лікарні і стомлюють Хенріка, а решта розмовляють у готелі з Харієт.

— Харієт стала величезною сенсацією. А скільки народу знає правду про Мартіна?

— Поки що тільки я, Хенрік і Харієт. Ми довго розмовляли втрьох. Уся ця історія з Мартіном і… його збоченнями наразі багато що відсуває для нас на задній план. Концерн опинився в колосальній кризі.

— Це зрозуміло.

— Природний спадкоємець відсутній, але Харієт на деякий час затримається в Хедестаді. Нам необхідно, зокрема, з’ясувати, кому що належить, як розподілятиметься спадок тощо. Адже Харієт має право на частку в спадку, яка, за умови перебування Харієт тут упродовж усього часу, була б достатньо великою. Це просто жах.

Мікаель засміявся. Діркові Фруде було не до сміху.

— Ізабелла остаточно зламалася. Її поклали до лікарні, і Харієт відмовляється її відвідувати.

— Я її розумію.

— Зате з Лондона приїжджає Аніта. Наступного тижня ми скликаємо сімейну раду, і вперше за двадцять п’ять років вона в ній братиме участь.

— Хто стане новим генеральним директором?

— Посаду прагне обійняти Бірґер, але про цю кандидатуру не може бути й мови. Хенрік тимчасово виконуватиме обов’язки генерального директора, прямо з лікарні, доки ми не призначимо кого-небудь або стороннього, або з членів сім’ї…

Він не закінчив речення. Мікаель раптом підвів брови:

— Харієт? Ви жартуєте.

— Чому? Безперечно, вона компетентна і шанована ділова жінка.

— Але ж їй треба займатися підприємствами в Австралії.

— Так, але за її відсутності там чудово справляється її син Джеф Кочран.

— Він же studs manager на овечій фермі. Якщо я правильно зрозумів, він стежить за тим, щоб вівці правильно спаровувалися.

— Він здобув економічну освіту в Оксфорді та юридичну — в Мельбурні.

Мікаель пригадав пітного, м’язистого, голого до пояса чоловіка, який віз його в ущелині, і спробував уявити його в костюмі у вузьку білу смужку. Чом би й ні?

— За одну мить усього цього не вирішити, — сказав Дірк Фруде. — Але з неї вийшов би ідеальний генеральний директор. За гарної підтримки її прихід міг би означати для концерну цілком нову економічну політику.

— У неї бракує знань…

— Це правда. Харієт, зрозуміло, не може відразу цілковито перебрати на себе управління концерном, ніби з неба впавши після кількох десятиліть відсутності. Проте наш концерн міжнародний, і ми могли б запросити сюди американського виконавчого директора, який ані слова не знає по-шведськи. Це бізнес.

— Рано чи пізно вам доведеться розбиратися з проблемою, пов’язаною з тим, що знаходиться у Мартіна в підвальній кімнаті.

— Я знаю. Але ми не зможемо будь-що про неї сказати, повністю не знищивши Харієт. Я радий, що вирішувати це питання доведеться не мені.

— Хай йому біс, Дірку, ви не можете просто взяти і приховати те, що Мартін був серійним убивцею.

Дірк Фруде мовчки засовався на дивані. Мікаель раптом відчув у роті неприємний присмак.

— Мікаелю, я опинився в… дуже незручному становищі.

— У чому річ?

— У мене є повідомлення від Хенріка. Воно дуже просте. Він дякує за виконану вами роботу і вважає умови контракту виконаними. Це означає, що він звільняє вас від решти зобов’язань, вам більше немає потреби жити і працювати в Хедестаді і таке інше. Тобто ви можете негайно переїздити до Стокгольма і займатися іншими справами.

— Він хоче, щоб я зник зі сцени?

— Зовсім ні. Хенрік хоче, щоб ви прийшли поговорити з ним про майбутнє. Він говорить, що сподівається бути спроможним як і раніше виконувати свої обов’язки в правлінні «Міленіуму» в повному обсязі. Але…

Дірк Фруде ще більше зніяковів, хоча здавалося, що далі вже нікуди.

— Але він більше не хоче, щоб я писав хроніку сім’ї Ванґер.

Дірк Фруде кивнув. Він дістав блокнот, відкрив його і простягнув Мікаелю.

— Він написав вам листа.

Дорогий Мікаелю!

Я глибоко поважаю твою незалежність і не збираюся ображати тебе, намагаючись указувати тобі, що писати. Ти маєш право писати і публікувати все, що захочеш, і я не маю наміру чинити на тебе будь-який тиск.

Якщо ти наполягатимеш, наш контракт залишиться чинним. Ти маєш достатньо матеріалу, щоб завершити хроніку сім'ї Вангер. Мікаелю, за все своє життя я ніколи нікого ні про що не прохав. Я завжди вважав, що людина має дотримуватися своєї моралі і власних переконань. Зараз у мене немає вибору.

Я прошу тебе як друга і співвласника «Міленіуму» утриматися від розкриття правди про Готфріда і Мартіна. Я знаю, що це неправильно, але не бачу ніякого виходу з цього мороку. Я змушений вибирати між двома огидними речами, і в програші при цьому опиняються всі.

Я прошу тебе не писати нічого такого, що заподіяло 6 ще більшої шкоди Харієт. Ти на собі відчув, що означає стати предметом кампанії в ЗМІ. Кампанія проти тебе мала досить помірний характер, але ти, мабуть, можеш собі уявити, чим це обернеться для Харієт, якщо правда вийде на люди. Вона промучилася сорок років, і їй нема чого ще більше страждати через дії її батька та брата. Я прошу тебе також подумати про те, які наслідки ця історія матиме для тисяч працівників концерну. Це доб'є її і знищить нас.

Хенрік.

— Хенрік також говорить, що, раптом ви будете вимагати компенсації за фінансові втрати, яких зазнаєте, відмовившись від публікації цього матеріалу, він готовий це обговорювати. Ви можете висувати будь-які фінансові вимоги.

— Хенрік Ванґер намагається мене підкупити. Передайте йому, що я волів би, щоб він не робив мені такої пропозиції.

— Для Хенріка ця ситуація так само болісна, як і для вас. Він дуже любить вас і ставиться до вас як до свого друга.

— Хенрік Ванґер просто спритний мерзотник, — сказав Мікаель, зненацька розлютившись. — Він хоче замовчати цю історію. І грає на моїх почуттях, знаючи, що я його теж люблю. А те, що він говорить, на практиці означає, що в мене розв’язані руки. Справді, якщо я це опублікую, йому доведеться переглянути своє ставлення до «Міленіуму».

— Все змінилося з появою на сцені Харієт.

— І тепер Хенрік з’ясовує, скільки я коштую. Я не збираюся виставляти Харієт напоказ, та хтось же мусить розповісти про тих жінок, які потрапляли до Мартінового підвалу. Дірку, адже ми навіть не знаємо, скільки жінок він занапастив. Хто збирається говорити від їх імені?

Цієї миті Лісбет Саландер відірвала погляд від комп’ютера і ніжним, аж нудотним, голосом звернулася до Дірка Фруде:

— Невже ніхто у вашому концерні не збирається запропонувати хабара мені?

Фруде розгубився: він знову примудрився не взяти до уваги її.

— Якби Мартін Ванґер зараз був живий, я б розповіла про нього все, — вела вона далі. — Яка б там угода у вас з Мікаелем не була, я б проінформувала про нього у всіх подробицях першу-ліпшу вечірню газету. А маючи таку змогу, я затягнула б Мартіна в його власну нору для тортур, прив’язала до столу і проткнула б йому мошонку голками. На жаль, він мертвий.

Вона звернулася до Мікаеля:

— Я задоволена таким результатом справи. Ніщо вже не компенсує шкоди, заподіяної Мартіном Ванґером своїм жертвам. Зате склалася цікава ситуація. Ти наразі в такому становищі, що можеш і далі шкодити безневинним жінкам — перш за все Харієт, яку ти так гаряче захищав дорогою сюди. Я запитую тебе, що гірше — те, що Мартін Ванґер ґвалтував її, чи якщо ти зробиш з нею те саме на шпальтах газет? Перед тобою симпатична дилема. Можливо, тобі зуміє допомогти порада комісії з етики Спілки журналістів.

Вона зробила паузу. Мікаель раптом відчув, що не може поглянути їй в очі, і втупився в стіл.

— Але я не журналістка, — нарешті сказала вона.

— Чого ви хочете? — спитав Дірк Фруде.

— Мартін знімав своїх жертв на відео. Я хочу, щоб ви спробували упізнати всіх, кого вдасться, і простежили за тим, щоб їх сім’ї отримали пристойну компенсацію. І крім того, я хочу, щоб концерн «Ванґер» надалі щорічно виплачував пожертви в два мільйони крон державній організації, що об’єднує в Швеції кризові центри для жінок та дівчат.

Дірк Фруде якусь мить обдумував ціну. Потім хитнув головою.

— Мікаелю, ти зможеш із цим жити? — спитала Лісбет.

Мікаель раптом відчув напад відчаю. Все своє професійне життя він присвятив викриттям того, що намагалися приховати інші, і його моральні принципи забороняли йому сприяти прихованню жахливих злочинів, скоєних Мартіном Ванґером. Його посадові обов’язки полягали саме в тому, щоб робити відоме йому надбанням гласності, і він же ще й критикував своїх колег за те, що вони не розповідали правду. Проте тепер він сидить і обговорює найжахливішу «легенду» з усіх, що йому доводилося чути. Він довго сидів мовчки. Потім теж хитнув головою.

— Добре. — Дірк Фруде звернувся до Мікаеля: — Що стосується пропозиції Хенріка щодо фінансової компенсації…

— Він може запхнути її собі в дупу, — сказав Мікаель. — Дірку, тепер вам краще піти. Я розумію ваше становище, але зараз я такий злий на вас, Хенріка і Харієт, що коли ви не підете, ми з вами посваримося.

Та адвокат сидів і далі за кухонним столом і вставати, схоже, не збирався.

— Я поки не можу піти, — сказав він. — Я виконав ще не все доручене. У мене є для вас іще одне повідомлення, яке вам не сподобається. Хенрік наполягає, щоб я все розповів сьогодні ввечері. Ви зможете, якщо захочете, завтра поїхати до лікарні і сказати йому все, що про нього думаєте.

Мікаель поволі підвів погляд і подивився йому у вічі.

— Мабуть, це найважче завдання з усіх, що мені доводилося виконувати, — вів далі Дірк Фруде. — Але я думаю, що врятувати ситуацію можна, тільки розкривши карти і будучи цілковито відвертим.

— Що ще?

— Коли Хенрік умовляв вас на Різдво узятися до цієї роботи, ні він, ні я не думали, що ви чого-небудь доб’єтеся. Хенрік справді просто хотів зробити останню спробу. Він ретельно проаналізував стан ваших справ, багато в чому спираючись на звіт, складений фрекен Саландер. Він скористався ситуацією, в яку ви потрапили, запропонував гарну винагороду і правильно підібрав наживку.

— Веннерстрьома, — сказав Мікаель.

Фруде кивнув.

— Ви блефували?

— Ні.

Лісбет Саландер зацікавлено звела одну брову.

— Хенрік виконає свою обіцянку, — сказав Дірк Фруде. — Він дасть інтерв’ю і публічно піде в лобову атаку на Веннерстрьома. Ви можете потім отримати всі деталі, але в загальних рисах справа полягає ось у чому: коли Ханс Ерік Веннерстрьом працював у фінансовому відділі концерну «Ванґер», він спустив кілька мільйонів на валютні спекуляції. Це було задовго до того, як махінації з валютою набули справжнього розмаху. Він зробив це, не маючи повноважень і не діставши дозволу у керівництва концерну. Справи у нього пішли погано, і зненацька утворилася розтрата в сім мільйонів крон, яку він намагався покрити частково за рахунок маніпуляцій з бухгалтерським обліком, а частково — шляхом продовження спекуляцій. Його на цьому зловили і звільнили.

— Йому вдалося щось привласнити?

— Так, близько півмільйона крон, які за іронією долі стали основою для створення компанії «Веннерстрьом груп». Все це у нас задокументовано. Ви зможете використати цю інформацію на свій розсуд, і Хенрік публічно підтримає ваші твердження. Але…

— Але інформація вже знецінилася, — промовив Мікаель, ляснувши долонею по столу.

Дірк Фруде хитнув головою.

— Справа тридцятилітньої давнини, і цю сторінку вже закрито, — сказав Мікаель.

— Ви отримаєте доказ того, що Веннерстрьом шахрай.

— Якщо це випливе назовні, то розгніває Веннерстрьома, але завдасть йому не більшої шкоди, ніж плювок горохом із трубочки. Він тільки, знизавши плечима, розішле повідомлення прес-служби про те, що Хенрік Ванґер — стариган, який намагається перехопити у нього якийсь бізнес, або стверджуватиме, що сам Хенрік і наказував йому тоді це проробляти. Навіть якщо він не зможе довести свою невинуватість, все одно зуміє напустити достатньо туману, щоб ніхто не поставився до цієї історії надто серйозно.

У Дірка Фруде був дуже нещасний вигляд.

— Ви мене пошили в дурні, — підбив підсумок Мікаель.

— Мікаелю… ми цього не планували.

— Я сам винен. Ухопився за соломинку, хоча повинен був передбачати щось подібне. — Він раптом усміхнувся. — Хенрік — стара акула. Він продавав товар і говорив те, що мені хотілося почути.

Мікаель устав і підійшов до раковини. Свої почуття він висловив одним словом:

— Зникніть.

— Мікаелю… Мені шкода, що…

— Дірку, йдіть геть.

Лісбет Саландер не знала, підійти їй до Мікаеля чи дати йому спокій. Він сам вирішив цю проблему: не кажучи ні слова, схопив куртку і зачинив за собою вхідні двері.

Більше години Лісбет снувала туди й сюди по кухні. Вона почувалася так незатишно, що зібрала і помила посуд, хоча зазвичай це робив Мікаель. Періодично вона підходила до вікна і видивлялася його. Зрештою вона так розхвилювалася, що надягла шкіряну куртку і вирушила на пошуки Мікаеля.

Спочатку вона спустилася до човнової гавані, де в будинках як і раніше горіло світло, але Мікаеля там видно не було, Лісбет пішла понад водою, стежкою, де вони звичайно прогулювалися вечорами. Будинок Мартіна Ванґера стояв темний і вже здавався нежилим. Вона вийшла до каменів на мисі, на яких вони з Мікаелем колись сиділи, а потім повернулася додому. Він іще не повернувся.

Лісбет піднялася до церкви. Нікого. Вона трохи постояла вагаючись, не знаючи, що їй робити. Потім повернулася назад, до мотоцикла, вийняла з-під сідла ліхтарик і знову рушила уздовж води. Якийсь час вона пробиралася по звивистій, напівзарослій дорозі, а потім досить довго шукала стежку до Готфрідового будиночка. Будиночок позаду рідких дерев раптово виник з темряви, коли Лісбет уже підійшла до нього майже впритул. На терасі Мікаеля не виявилося, двері були замкнені.

Лісбет уже повернула була до селища, але зупинилася і пройшла назад аж до мису. Враз вона побачила в темряві силует Мікаеля, на підмостках, де Харієт Ванґер утопила свого батька, і вперше перевела подих.

Він почув, як вона вийшла на підмостки, і обернувся. Вона мовчки сіла поряд з Мікаелем. Нарешті він порушив мовчанку:

— Вибач. Мені просто треба було трохи побути самому.

— Я знаю.

Вона запалила дві сигарети і простягла одну Мікаелю. Він подивився на неї. Лісбет Саландер була найбільш асоціальною людиною з усіх, кого йому доводилося зустрічати. Вона звичайно ігнорувала будь-які його спроби поговорити на особисті теми і ніколи не приймала ані найменших виявів симпатії. Але вона ж урятувала йому життя, а зараз вирушила посеред ночі розшукувати його невідомо де. Він обійняв її однією рукою.

— Тепер я знаю, яка мені ціна. Ми зрадили тих дівчат, — сказав він. — Про всю цю історію ніхто не дізнається. Вміст Мартінового погреба просто зникне.

Лісбет не відповіла.

— Еріка мала рацію, — вів далі Мартін. — Мені було б корисно з’їздити до Іспанії і потрахатися протягом місяця з іспанками, а потім повернутися додому і взятися до Веннерстрьома. А так я змарнував багато місяців.

— Якби ти поїхав до Іспанії, Мартін Ванґер як і раніше продовжував би тортури в погребі.

Він не відповів.

Вони довго ще сиділи разом, потім Мікаель підвівся і запропонував іти додому.

Заснув він раніше від Лісбет, а вона лежала без сну, прислухаючись до його дихання. Невдовзі вона пішла на кухню, зварила каву, всілася в темряві на кухонному дивані і напружено думала, викурюючи одну сигарету за іншою. Те, що Ванґер з Фруде повинні були пошити Мікаеля в дурні, вона вважала само собою зрозумілим. Це цілком у їх манері. Але це проблема Мікаеля, а не її. Чи ні?

Врешті-решт Лісбет зважилася. Вона загасила недопалок, увійшла до Мікаеля, засвітила лампу біля ліжка і почала термосити його, доки він не прокинувся. Було о пів на третю.

— Що?

— У мене є питання. Сядь.

Мікаель сів і сонно втупився в неї.

— Коли тебе притягли за наклеп, чому ти не захищався?

Мікаель захитав головою і зустрівся з нею поглядом. Потім покосився на годинник.

— Лісбет, це довга історія.

— Розповідай. У мене є час.

Він довго сидів мовчки, обдумуючи, що йому говорити, і вирішив сказати правду.

— Мені нічим було захищатися. Зміст статті виявився помилковим.

— Коли я влізла в твій комп’ютер і прочитала твоє листування з Ерікою Берґер, там багато йшлося про справу Веннерстрьома, але ви весь час обговорювали практичні деталі суду і ні словом не обмовилися про те, що насправді відбулося. Розкажи, де вийшов прокол.

— Лісбет, я не можу відкрити правду. Мене добряче надурили. Ми з Ерікою зійшлися на тому, що якби я спробував розповісти, як усе було насправді, це б ще більше підірвало до нас довіру.

— Послухай, Калле Блумквісте, учора вдень ти тут щось проповідував про дружбу, довіру та інші високі матерії. Я не збираюся викладати твою історію в Мережі.

Мікаель всіляко намагався протестувати. Він нагадав Лісбет, що вже середина ночі, і заявив, що не має сил зараз про це думати. Проте вона й далі вперто сиділа, доки він не здався. Він сходив у туалет, сполоснув обличчя і знову поставив кавник. Потім повернувся на ліжко і розповів, як два роки тому старий шкільний приятель Роберт Ліндберґ, сидячи на яхті в гостьовій гавані Архольма, викликав у нього цікавість.

— Ти думаєш, що твій приятель набрехав?

— Ні, в жодному разі. Він правдиво розповів те, що знав, — я зміг перевірити кожне слово в документах ревізії УПП. Я навіть з’їздив до Польщі і сфотографував залізний ангар, де колись розташовувалось велике підприємство «Мінос», потім узяв інтерв’ю у кількох колишніх працівників підприємства, і всі сказали одне й те саме.

— Я не розумію.

Мікаель зітхнув. Трохи зачекавши, він сказав:

— У мене вийшов з біса добрячий матеріал. Із самим Веннерстрьомом я на той час іще не стикався, та історія вийшла залізна, і якби я її тоді опублікував, мені б справді вдалося його труснути. До висунення звинувачення в шахрайстві справа, мабуть, не дійшла б — у нього вже було схвалення ревізії, — але я б зіпсував йому репутацію.

— Де стався прокол?

— По ходу справи хтось довідався, в чому я копирсаюся, і Веннерстрьомові стало відомо про моє існування. Зовсім несподівано стала відбуватися безліч дивних речей. Спершу мені почали погрожувати. Пішли анонімні дзвінки з карткових таксофонів, які не вдавалося відстежити. На адресу Еріки теж посипалися погрози — звичайна нісенітниця, типу: зав’язуй, інакше ми вивісимо твої цицьки на дверях хліва тощо. Вона, звісно, шаленіла від злості.

Він узяв у Лісбет сигарету.

— Потім сталося дещо вкрай неприємне. Одного разу вночі, коли я виходив з редакції, на мене напали двоє чоловіків — просто підійшли і зо два рази врізали. Я був абсолютно не готовий до цього, мені зацідили по зубах, і я впав на землю. Вирахувати їх мені не вдалося, але один був схожий на старого байкера.

— Так.

— Усі ці дії викликали, зрозуміло, лише той ефект, що Еріка розлютилась, а я вперся рогом. Ми посилили охорону в «Міленіумі». Проте масштаб переслідувань був несумірний зі змістом мого матеріалу. Ми ніяк не могли зрозуміти суть того, що відбувається.

— Але ж опублікував ти щось зовсім інше.

— Правильно. Ми неочікувано зробили сенсаційне відкриття. У нас з'явилося джерело, deep throat[64] — хлопець з оточення Веннерстрьома. Він буквально до смерті боявся, і нам доводилося зустрічатися з ним в анонімних готельних номерах. Від нього ми дізналися, що гроші від афери з «Міносом» використовувалися для торгівлі зброєю під час війни в Югославії. Веннерстрьом обкручував справи з усташами. І мало того, як доказ джерело надало нам копії письмових документів.

— Ви йому повірили?

— Він діяв вправно. Він надав нам достатньо інформації, щоб вивести нас ще на одне джерело, здатне підтвердити його розповідь. Ми отримали навіть фотографію, на якій один з найближчих соратників Веннерстрьома тисне руку покупцеві. У нас вийшов чудовий детальний матеріал, у якому все здавалося доказовим. Ми його опублікували.

— А він виявився сфабрикованим.

— Від початку до кінця, — підтвердив Мікаель. — Документи були вправно сфальсифіковані. Адвокат Веннерстрьома зміг довести навіть, що фотографію підручного Веннерстрьома з лідером усташів було змонтовано з двох різних знімків за допомогою «Фотошопу».

— Приголомшливо, — діловим тоном сказала Лісбет Саландер, щось занотувавши.

— Що правда, то правда. Заднім числом стало цілком очевидно, як нас підставили. Наш початковий матеріал нашкодив би Веннерстрьому. А так ці дійсні факти потонули в потоці фальсифікацій — вийшла найстрашніша підстава з усіх, про які я коли-небудь чув. Ми опублікували статтю, з якої Веннерстрьом міг висмикувати факт за фактом і доводити свою невинність. Спрацьовано було з біса вправна.

— Ви не могли відступитися і розповісти правду. У вас не було ніяких доказів того, що фальшивка є справою рук самого ж Веннерстрьома.

— Навіть гірше. Якби ми спробували розповісти правду і виявилися такими ідіотами, що звинуватили б Веннерстрьома в створенні фальшивки, нам би просто ніхто не повірив. Це виглядало б як відчайдушна спроба перекласти провину на самого потерпілого. Ми б постали як викінчені змовники-теоретики і повні кретини.

— Я розумію.

— Веннерстрьом був невразливий з будь-якого боку. Якби фальсифікація розкрилася, він зміг би стверджувати, що його намагався зганьбити хтось із його ворогів. А ми, в «Міленіумі», все одно втратили б усіляку довіру, оскільки клюнули на відомості, що виявилися помилковими.

— І ти вирішив не захищатися, а погодитися на тюремне покарання.

— Я заслужив покарання, — з гіркотою сказав Мікаель. — Я вчинив злочин проти честі та гідності особи. Тепер тобі все відомо. Можна, я нарешті посплю?

Мікаель погасив світло і заплющив очі. Лісбет примостилася поряд і якийсь час лежала мовчки.

— Веннерстрьом — бандит, — сказала вона.

— Я це знаю.

— Ні, я маю на увазі, мені точно відомо, що він бандит. Він співпрацює з усіма, від російської мафії до колумбійських картелів, що займаються наркотиками.

— Про що ти говориш?

— Коли я віддавала Фруде свій звіт, він дав мені додаткове завдання. Попросив спробувати з’ясувати, що насправді відбувалося на процесі. Я тільки почала над цим працювати, як він зателефонував Арманському і скасував замовлення.

— Он як.

— Гадаю, вони відмовилися від розслідування, щойно ти пристав на пропозицію Хенріка Ванґера. Їм це більше не було потрібно.

— І що ж?

— Ну, я не люблю залишати справи незавершеними. У мене навесні видалося… кілька вільних тижнів, коли у Арманського не було для мене роботи, і я задля розваги почала копати навколо Веннерстрьома.

— Ти що-небудь знайшла?

— У мене в комп’ютері є весь його жорсткий диск. Якщо ти схочеш, то зможеш отримати скільки завгодно доказів того, що він справжній бандит.

Розділ 28

На читання роздруківок з комп’ютера Лісбет — вийшли цілі коробки паперів — у Мікаеля Блумквіста пішло три дні. Справа ускладнювалася тим, що картина складалася надто неоднорідна: то опційна операція в Лондоні, то валютна операція в Парижі, через представника, то офшорна компанія в Гібралтарі, то раптове подвоєння рахунку в «Чейз Манхеттен банку» в Нью-Йорку.

До того ж спливало багато дивного, що збивало з пантелику. Наприклад, п’ять років тому в Сантьяго, в Чилі, було зареєстроване торговельне товариство з неторканим рахунком на двісті тисяч крон, одне з майже тридцяти аналогічних підприємств у дванадцяти різних країнах, — і жодного натяку на рід його діяльності. Що це — заморожені компанії? Заморожені в очікуванні чого? Підставні компанії для прикриття якоїсь іншої діяльності? Очевидно, відповіді на ці запитання Веннерстрьом тримав не в комп'ютері, а в голові, і тому така інформація ніколи не потрапляла до електронних документів.

Лісбет Саландер вважала, що відповідей на подібні питання їм дістати не вдасться. Перед їхніми очима проходили факти, але вони не могли проникнути в їхню суть. Імперія Веннерстрьома нагадувала цибулину: знімеш один шар оболонки, а під ним уже інший, і розгортається цілий лабіринт компаній з надзвичайно складними взаємними зв'язками. Компанії, рахунки, фонди, цінні папери, — навряд чи хоч хто-небудь, навіть сам Веннерстрьом, мав цілковите уявлення про стан справ. Ця імперія жила власним життям.

Існувала хіба що якась схема або, принаймні, натяк на неї: плутанина компаній, що належали одна іншій. Спроба зробити оцінку вартості імперії Веннерстрьома приводила до результатів з абсурдно великим розкидом: від ста до чотирьохсот мільярдів крон. Усе залежало від того, кого питали і як підраховували. Але якщо компанії володіють доходами одна одної, яка ж тоді їх загальна вартість?

Коли Саландер запитала про це, Мікаель Блумквіст повернув до неї змучене обличчя.

— Це езотерика, — відповів він і продовжив сортувати банківські кредити.

Після того, як Лісбет Саландер випустила джина, боротьбі з яким Мікаель Блумквіст тепер присвячував весь вільний від сну час, вони рано-вранці поспішно покинули Хедебю. Вони поїхали прямо до Лісбет і провели перед її комп’ютером дві доби, протягом яких вона демонструвала Мікаелю Веннерстрьомові володіння. У нього виникло безліч запитань, але одне з них було викликане суто цікавістю.

— Лісбет, як тобі вдається практично керувати його комп’ютером?

— Завдяки маленькому винаходу мого колеги Чуми. У Веннерстрьома є лептоп Ай-Бі-Ем, на якому він працює і вдома, і в офісі. Отже, вся інформація збирається на одному-єдиному жорсткому диску. У нього вдома широкосмуговий Інтернет. Чума винайшов свого роду манжетку, яка застібається навколо самого кабелю, і я йому зараз її тестую; манжетка реєструє все, що бачить Веннерстрьом, і пересилає інформацію далі, на який-небудь сервер.

— Хіба у нього немає персонального файрвола?

Лісбет усміхнулася:

— Зрозуміло, є. Та вся сіль у тому, що манжетка працює і як свого роду файрвол. У результаті його комп’ютер зламується дуже швидко. Скажімо, якщо Веннерстрьом отримує мейл, то повідомлення спочатку потрапляє на манжетку Чуми і ми можемо його прочитати ще до того, як воно проходить його файрвол. Хитрість полягає в тому, що мейл переписується і до нього додається початковий код у кілька байт. Історія повторюється щоразу, коли Веннерстрьом що-небудь закачує в свій комп’ютер. З фотографіями виходить ще краще. Він дуже багато повзає по Мережі. Кожного разу, коли він відкриває порнознімок або заводить нову домашню сторінку, ми додаємо кілька рядків початкового коду. За деякий час — кілька годин або днів, залежно від того, як багато він користується комп’ютером, Веннерстрьом скачує собі цілу програму, приблизно в три мегабайти, де кожен фрагмент приєднується до наступного.

— І що з цього?

— Коли останні фрагменти стають на місце, програма інтегрується з його інтернетівською програмою. Він сприймає це як зависання свого комп’ютера і змушений його перезавантажувати. Під час перезавантажування інсталюється абсолютно нове програмне забезпечення. Він використовує «Майкрософт експлорер». Наступного разу, коли він запускає «Експлорер», він насправді запускає абсолютно іншу програму, яка непомітна на його робочому столі, працює і виглядає як «Експлорер», але робить ще багато різних речей. Насамперед вона контролює його файрвол і стежить за тим, щоб усе працювало. Потім вона починає сканувати комп’ютер і надсилає фрагменти інформації щоразу, коли він, перебуваючи в Мережі, клікає мишкою. Через деякий час, знов-таки залежно від того, як довго він сидить у Мережі, повна дзеркальна копія вмісту його жорсткого диска збирається на якомусь сервері. І настає час для Ейч-ті.

— Ейч-ті?

— Соррі. Чума називає це Ейч-ті. Hostile Takeover.

— A-а.

— Головна хитрість полягає в тому, що відбувається далі. Коли структура сформувалася, у Веннерстрьома вийшли два повні жорсткі диски — один на власному компі, а другий — на нашому сервері. Надалі, коли він запускає свій комп’ютер, він насправді запускає відбитий комп’ютер. Він працює вже не на власному комп’ютері, а на нашому сервері. Його комп’ютер починає злегка гальмувати, але це майже непомітно. І коли я підключаюся до сервера, я можу приєднуватися до його комп’ютера в реальному часі. Кожного разу, коли Веннерстрьом натискає на клавішу свого комп’ютера, я бачу це в себе.

— Твій приятель, мабуть, теж хакер.

— Це він організував нам підслуховування в Лондоні. Він трохи дивний і ніколи не спілкується з людьми, але в Мережі він легенда.

— Гаразд, — сказав Мікаель з покірною посмішкою. — Питання номер два: чому ти не розповіла про Веннерстрьома раніше?

— Ти мене не питав.

— А якби я так і не запитав — припустімо, ми з тобою ніколи б не зустрілися, — ти б так і мовчала про те, що Веннерстрьом бандит, а «Міленіум» би тим часом збанкрутував?

— Мене ніхто не просив викривати Веннерстрьома, — повчальним тоном відповіла Лісбет.

— Але якби?

— Але ж я розповіла, — відрубала вона.

Мікаель припинив цю розмову.

Вміст Веннерстрьомового комп’ютера цілком поглинув Мікаеля. Лісбет переписала Веннерстрьомів жорсткий диск — близько п’яти гігабайт — на десятки CD, і їй уже починало здаватися, що вона більш-менш переїхала до Мікаелевого помешкання. Вона терпляче чекала, поки він у всьому розбереться, і відповідала на запитання, що в нього постійно виникали.

— Я просто не розумію, як він може бути таким кретином, що збирає весь матеріал про свою брудну білизну на одному жорсткому диску, — сказав Мікаель. — Якщо це потрапить до поліції…

— Люди взагалі часто роблять дурниці. Мабуть, він просто не думає, що поліції коли-небудь спаде на думку конфіскувати його комп’ютер.

— Почувається вищим за будь-які підозри. Я згоден, що він зарозумілий засранець, але повинні ж у нього бути консультанти з безпеки, які можуть йому пояснити, як поводитися з комп’ютером. У нього там зберігається матеріал аж з дев’яносто третього року.

— Комп’ютер досить новий. Його зроблено рік тому, але Веннерстрьом, схоже, переніс туди всю стару кореспонденцію і тому подібне, замість того щоб зберегти на CD-дисках. Проте він все ж таки використовує шифрувальні програми.

— Що абсолютно нерозумно, якщо ти сидиш прямо в його комп’ютері й читаєш паролі щоразу, коли він їх уставляє.

Коли вони пробули в Стокгольмі чотири дні, о третій годині ночі Мікаелю на мобільний телефон раптом подзвонив Крістер Мальм.

— Хенрі Кортез сьогодні ввечері ходив з подружкою в кабак.

— Он як, — сонно промовив Мікаель.

— Дорогою додому вони опинилися в кафе на Центральному вокзалі.

— Не краще місце, щоб когось спокушати.

— Послухай. Янне Дальман у нас у відпустці. Хенрі раптом помітив його за столиком у компанії іншого чоловіка.

— І що?

— Хенрі впізнав його супутника за фото під його статтями. Це Крістер Седер.

— Мені здається, я знаю це ім’я, але…

— Він працює в журналі «Фінансмаґазінет монополь», яким володіє «Веннерстрьом груп», — вів далі Мальм.

Мікаель сів у ліжку.

— Ти слухаєш?

— Слухаю. Адже це не обов’язково щось означає. Седер звичайний журналіст і може виявитися просто давнім приятелем Дальмана.

— Гаразд, нехай у мене параноя. Але три місяці тому «Міленіум» купив репортаж у незалежного журналіста, а за тиждень до нашої публікації Седер випустив майже ідентичне викриття. Це був той самий матеріал про виробника мобільних телефонів, який приховав доповідь про те, що вони використовують неправильний компонент, здатний викликати коротке замикання.

— Я чую, що ти говориш. Але таке трапляється. Ти говорив з Ерікою?

— Ні, вона все ще у від’їзді і повернеться тільки наступного тижня.

— Нічого не роби. Я передзвоню пізніше, — сказав Мікаель і вимкнув телефон.

— Проблеми? — спитала Лісбет Саландер.

— Це пов’язано з «Міленіумом», — сказав Мікаель. — Мені треба туди ненадовго заскочити. Хочеш зі мною?

О четвертій ранку редакція була порожня. Лісбет Саландер знадобилося приблизно три хвилини, щоб зламати паролі в комп’ютері Янне Дальмана, і ще дві хвилини, щоб перекачати його вміст до ноутбука Мікаеля.

Більша частина електронної пошти, щоправда, містилася в особистому комп’ютері Янне Дальмана, доступу до якого у них не було. Проте Лісбет Саландер змогла через його стаціонарний комп’ютер у редакції дізнатися, що крім службової адреси «millennium.se» Дальман мав особисту hotimil-адресу в Інтернеті. Їй знадобилося шість хвилин, щоб зламати цю адресу і викачати його кореспонденцію за останній рік. Через п’ять хвилин Мікаель мав у своєму розпорядженні докази того, що Янне Дальман видавав інформацію про ситуацію в «Міленіумі» і тримав редактора «Фінансмаґазінет монополь» у курсі того, які репортажі Еріка Берґер планує помістити в які числа. Шпигунська діяльність велася принаймні з минулої осені.

Вони вимкнули комп’ютери, повернулися до Мікаелевої квартири і кілька годин поспали. Близько десятої години ранку Мікаель зателефонував Крістеру Мальму.

— У мене є докази того, що Дальман працює на Веннерстрьома.

— Я так і знав. Гаразд, я сьогодні ж звільню цю мерзотну скотину.

— Не треба. Нічого не роби.

— Нічого?

— Крістер, покладися на мене. До якого числа у Дальмана відпустка?

— Він виходить на роботу в понеділок.

— Скільки сьогодні в редакції народу?

— Ну, приблизно половина.

— Ти можеш скликати нараду о другій годині? Про що йтиметься, не говори. Я прийду на нараду.

За конференц-столом перед Мікаелем усілися шестеро. Крістер Мальм мав стомлений вигляд. Хенрі Кортез був закоханий, що явно читалося на його обличчі, як це буває тільки з двадцятичотирилітніми. Моніка Нільссон дивилася повними очікування очима; Крістер Мальм ні словом не сказав про мету зборів, але вона пропрацювала в редакції досить довго, щоб уловити незвичність ситуації, і сердилася на те, що її не ввели в курс справи. Цілком звичайний вигляд був лише в Інгели Оскарссон, яка працювала тільки два дні на тиждень, займаючись організаційними питаннями, реєстрацією передплатників і тому подібним і завжди здавалася досить засмиканою відтоді, як два роки тому народила дитину. Другою, що працювала неповний тиждень, була незалежна журналістка Лотта Карім, яка мала з журналом такий самий контракт, як Хенрі Кортез, і тільки-но вийшла з відпустки.

Сонні Маґнуссон ще відпочивав, але Крістеру вдалося його викликати.

Мікаель почав з того, що всіх привітав і вибачився за те, що був відсутній протягом цього року.

— Те, про що сьогодні піде мова, ні я, ні Крістер не встигли обговорити з Ерікою, але можу запевнити вас, що в цьому випадку я говорю від її імені. Сьогодні нам треба буде вирішити долю «Міленіуму».

Він зробив паузу, чекаючи, поки всі усвідомлять його слова. Ніхто ні про що не запитав.

— Останній рік видався важким. Мене дивує, що ніхто з вас не передумав і не почав шукати іншу роботу. Доводиться виходити з того, що ви або геть божевільні, або виключно віддані і вам чомусь подобається працювати саме в нашому журналі. Тому я збираюся розкрити карти і попросити вас зробити останній вклад.

— Останній вклад? — поцікавилася Моніка Нільссон. — Це звучить так, ніби ти збираєшся закрити журнал.

— Саме так, — відповів Мікаель. — Після відпустки Еріка збере всіх нас на похмурі редакційні збори і оголосить, що до Різдва «Міленіум» закриється і вас усіх буде звільнено.

Тут присутніх охопив відомий неспокій. Навіть Крістер Мальм на секунду повірив, що Мікаель говорить серйозно, але потім усі помітили його задоволену посмішку.

— Протягом осені вам доведеться вести подвійну гру. Річ у тім, що наш дорогий відповідальний секретар Янне Дальман підробляє інформатором у Ханса Еріка Веннерстрьома. Як наслідок ворог весь час перебуває в курсі того, що відбувається в редакції, і це пояснює багато з тих невдач, яких ми зазнали в останній рік. Особливо щодо тебе, Сонні, коли частина рекламодавців, що здавалися позитивно настроєними, раптом нас покинула.

— Я весь час це підозрювала, — сказала Моніка Нільссон.

Янне Дальман не був надто популярним у редакції, і викриття вочевидь ні для кого не стало шоком. Мікаель перервав виникле бурмотіння:

— Я вам розповідаю про все це, бо цілковито довіряю вам. Ми пропрацювали разом кілька років, і я знаю, що голови у вас на плечах є. Я також можу сміливо розраховувати на вашу підтримку в тому, що відбуватиметься восени. Надзвичайно важливо змусити Веннерстрьома повірити в те, що «Міленіум» перебуває на межі банкрутства. У цьому й полягатиме ваше завдання.

— Яка в нас ситуація насправді? — спитав Хенрі Кортез.

— Справа йде таким чином. Я знаю, що всім було важко і ми ще не випливли цілком. Виходячи зі здорового глузду, «Міленіум» мав би перебувати на шляху до могили. Даю вам слово, що до похорону справа не дійде. Зараз «Міленіум» сильніший, ніж рік тому. Коли наша зустріч закінчиться, я знову зникну приблизно на два місяці. До кінця жовтня я повернуся. І тоді ми обітнемо Хансові Ерікові Веннерстрьому крила.

— Яким чином? — поцікавився Кортез.

— Вибач, але цю інформацію я вам видавати не збираюся. Я напишу нову статтю про Веннерстрьома, і цього разу ми всі зробимо правильно. А потім почнемо готуватися до святкування Різдва. Я маю намір на закуску запропонувати засмаженого цілого Веннерстрьома, а на десерт — різних дрібних критиків.

Ураз усіх охопив веселий настрій. Мікаель замислився над тим, як би до всього цього поставився він сам, якби сидів за конференц-столом серед інших і вислухував подібну промову. З підозрою? Мабуть, так. Проте було очевидно, що жменька співробітників «Міленіуму» як і раніше йому довіряють. Він знову підняв руку:

— Для успіху заходу важливо, щоб Веннерстрьом вважав, ніби «Міленіум» гине. Я не хочу, щоб він винайшов який-небудь контрзахід або останньої хвилини приховав докази. Тому спершу ми складемо сценарій, за яким ви працюватимете восени. По-перше, важливо, щоб нічого з того, що ми сьогодні обговорюємо, не фіксувалося на папері і не обговорювалося в електронній пошті або з ким-небудь, крім тих, що сидять у цій кімнаті. Нам невідомо, як глибоко Дальман проник у наші комп’ютери, а я виявив, що читати особисту пошту співробітників зовсім не важко. Отже, всі обговорення ведуться тільки усно. Якщо в найближчі тижні вам знадобиться обговорити це, слід буде звертатися до Крістера і зустрічатися у нього вдома, за умов дотримання цілковитої секретності.

Мікаель написав на дошці: «Ніякої електронної пошти».

— По-друге, ви мусите сваритися. Спершу я хочу, щоб ви лаяли мене щоразу, коли Янне Дальман опиниться поблизу. Не перегравайте, пускайте в хід тільки свою природну стервозність. Крістере, мені треба, щоб у вас з Ерікою стався розкол. Використайте фантазію і темніть з приводу причини, але потрібно створити видимість, ніби журнал розвалюється і всі між собою пересварилися.

Він написав на дошці: «Чвари».

— По-третє: Крістере, коли повернеться Еріка, ти маєш повідомити їй, що відбувається. Її завдання — переконати Янне Дальмана, ніби наш договір з концерном «Ванґер», який зараз підтримує нас на плаву, розвіявся порохом через те, що Хенрік Ванґер важко хворий, а Мартін Ванґер загинув.

Він написав на дошці: «Дезінформація».

— Але договір залишається в силі? — поцікавилася Моніка Нільссон.

— Можете мені повірити, — похмуро сказав Мікаель. — Заради виживання «Міленіуму» концерн піде на багато що. Через кілька тижнів, скажімо, в кінці серпня, Еріка повинна скликати збори і повідомити про майбутні звільнення. Важливо, щоб ви всі розуміли, що це блеф і що зникне звідси тільки Янне Дальман. Але не забувайте підігравати. Почніть розмови про пошуки нової роботи і обговорюйте, як невигідно мати в своєму резюме «Міленіум». І так далі.

— І ти вважаєш, що ця гра врятує «Міленіум»? — спитав Сонні Маґнуссон.

— Я знаю, що врятує. Тебе, Сонні, я попрошу скласти фальшивий місячний звіт, що показує падіння ринку реклами в останні місяці, а також скорочення кількості передплатників.

— Звучить забавно, — сказала Моніка. — Нам слід тримати це всередині редакції чи треба видати інформацію іншим ЗМІ?

— Не виносьте це за межі редакції. Якщо матеріал з’явиться деінде, ми знатимемо, хто його помістив. Раптом хтось запитає нас через кілька місяців, ми спокійно відповімо: про що мова, до вас просто дійшли безпідставні чутки, «Міленіуму» ніколи не загрожувало закриття. Найліпше буде, якщо Дальман справді видасть інформацію іншим ЗМІ, тоді вОНИ надалі матимуть його за цілковитого ідіота. Якщо ви зможете підказати Дальманові яку-небудь правдоподібну, але абсолютно безглузду історію, будь ласка.

На складання сценарію та розподіл ролей вони згаяли дві години.

Після зборів Мікаель з Крістером Мальмом пили каву в кафе «Ява» на Хурнсґатан.

— Крістере, надзвичайно важливо, щоб ти зустрів Еріку прямо в аеропорту і ввів її в курс справи. Ти повинен переконати її включитися в цю гру. Я добре її знаю, тому переконаний, що вона захоче розібратися з Дальманом негайно, — цього допускати не можна. Я не хочу, щоб Веннерстрьом щось відчув і встиг провести які-небудь маніпуляції з доказовою базою.

— Гаразд.

— І прослідкуй за тим, щоб Еріка не торкалася електронної пошти, доки не встановить шифрувальну програму Пі-джі-пі і не навчиться нею користуватись. Є підстави вважати, що через Дальмана Веннерстрьом, очевидно, має можливість читати все, що ми один одному пишемо. Я хочу, щоб ти і решта співробітників установили собі Пі-джі-пі. Це має бути зроблено непомітно: я дам тобі координати консультанта, ти зв’яжешся з ним, він прийде перевірити Мережу і комп’ютери всіх співробітників редакції і тим часом непомітно встановить програму.

— Я зроблю все, що зможу. Але, Мікаелю, що ти маєш на думці?

— Я збираюся прибити Веннерстрьома цвяхами до дверей хліва.

— Як?

— Вибач, поки що це секрет. Можу тільки сказати, що маю матеріал, на тлі якого наше попереднє викриття здаватиметься розважальною історією для сімейного читання.

Крістер Мальм вочевидь занепокоївся.

— Я завжди довіряв тобі, Мікаелю. Чи означає все це, що ти не довіряєш мені?

Мікаель засміявся.

— Ні. Але наразі я займаюся злісною кримінальною діяльністю, за яку можу заробити два роки в’язниці. Методи дослідження, так би мовити, трохи сумнівні. Я вдаюся майже до таких самих класних методів, як Веннерстрьом. І не хочу, щоб ти, або Еріка, або хто-небудь інший з «Міленіуму» був у цьому якимось чином замішаний.

— Ти вмієш змусити мене хвилюватися.

— Не хвилюйся. І можеш передати Еріці, що матеріал буде великим. Дуже великим.

— Еріка захоче знати, що в тебе в голові.

Мікаель на мить замислився. Потім усміхнувся:

— Передай їй — навесні, підписавши за моєю спиною контракт із Хенріком Ванґером, вона чітко дала мені зрозуміти, що тепер я тільки простий незалежний журналіст, що не входить до правління і не має жодного впливу на політику «Міленіуму». Це має означати, що я теж більше не зобов’язаний її інформувати. Але я обіцяю: якщо вона не дозволятиме собі зайвого, то матиме право першою опублікувати матеріал.

Крістер Мальм раптом засміявся.

— Вона розлютиться, — весело зауважив він.

Мікаель розумів, що був не цілком відвертий з Крістером Мальмом. Еріки він уникав свідомо. Найприроднішим було б негайно зв’язатися з нею і відкрити її свої задуми. Але йому не хотілося з нею розмовляти. Він з десяток разів брався за мобільний телефон і набирав її номер, але в останню мить передумував.

У чому полягала проблема, Мікаель знав. Він не зміг би зараз дивитися їй в очі.

Там, у Хедестаді, погодившись приховувати відоме йому, він учинив прогріх, непростимий для журналіста. Він просто не уявляв собі, як їй це пояснити, не збрехавши, а якщо існувало щось таке, чого він не збирався робити ні за яких умов, то це брехати Еріці Берґер.

А головне те, що дві ці проблеми одночасно — Еріка і Веннерстрьом — були йому не до снаги. Тому він відклав зустріч, вимкнув мобільний телефон і відмовився від розмови з Ерікою, хоча й розумів, що це тільки зволікання часу.

Відразу після зборів у редакції Мікаель переїхав до свого будиночка в Сандхамні, де не бував понад рік. З багажу він прихопив із собою дві коробки з роздруківками матеріалу й ті CD-диски, які підготувала для нього Лісбет Саландер. Він запасся харчами, зачинився, відкрив свій ноутбук і почав писати. Щодня він ненадовго виходив прогулятися, купував газети і найнеобхідніше. Гостьова гавань як і раніше кишіла яхтами, і молодь, що позичила «батьків човен», як завжди, нестримно пиячила в барі «Нирець». Мікаель майже не помічав нікого навколо. Він сидів за комп’ютером практично з тієї миті, як розплющував очі, і до того часу, поки увечері не падав з ніг від утоми.

Зашифрована електронна пошта від головного редактора erika.berger@millenium.se відповідальному редактору, який перебуває в тривалій відпустці, mikaelblomkvist @millenium.se.

Мікаелю. Мені необхідно знати, що відбувається, — Боже, я повертаюся з відпустки і застаю цілковитий хаос. Новина про Янне Дальмана і придумана тобою подвійна гра. Мартін Ванґер мертвий. Харієт Ванґер жива. Що відбувається в Хедебю? Де ти? Чи є в тебе матеріал? Чому ти не відповідаєш на дзвінки? Е.

P. S. Я зрозуміла натяк, який мені не без утіхи передав Крістер. Ти мені за це ще відповіси. Невже ти на мене серйозно розсердився?

Від кого: mikael.blomkvist@millenium.se

Кому: erika.berger@millenium.se

Привіт, Ріккі. Ні, заради Бога, не думай, я не гніваюся. Пробач, що я не встиг познайомити тебе із суттю справи, але останніми місяцями моє життя нагадувало американські гірки. Розповім, як зустрінемось, але не по електронній пошті. На цей час я в Сандхамні. Матеріал є, та не про Харієт Ванґер. Найближчим часом я сидітиму тут як приклеєний. Потім усе закінчиться. Покладися на мене. Цілую. М.

Від кого: erika.berger@milleniujn.se

Кому: mikael.blomkvist@millemum.se

У Сандхамні? Я негайно до тебе приїду.

Від кого: mikael.blomkvist@millenium.se

Кому: erika.berger@millenium.se

Зараз не треба. Почекай зо два тижні, поки я хоча б розберуся з текстом. Крім того, я чекаю на інший візит.

Від кого: erika.berger@millenium.se

Кому: mikael.blomkvist@millenium.se

Тоді я, звісно ж, утримаюся. Але я мушу знати, що відбувається. Хенрік Ванґер знову став генеральним директором і не відповідає на мої дзвінки. Якщо договір з Ванґером луснув, мені необхідно це знати. Наразі я просто не розумію, що маю робити. Я повинна знати, виживе журнал чи ні. Ріккі.

P. S. Хто вона?

Від кого: mikael.blomkvist@millenium.se

Кому: erika.berger@millenium.se

По-перше: ти можеш бути цілком упевнена, що Хенрік не вийде з гри. Але у нього був важкий інфаркт, він щодня працює потроху, і думаю, що хаос, котрий виник після смерті Мартіна і воскресіння Харієт, забирає всі його сили.

По-друге: «Міленіум» виживе. Я працюю над головним репортажем нашого життя, і коли ми його опублікуємо, ми назавжди потопимо Веннерстрьома.

По-третє: моє життя зараз перевернулося шкереберть, але щодо тебе, мене і «Міленіуму» нічого не змінилося. Вір мені. Цілую. Мікаель.

P. S. Щойно випаде нагода, я вас познайомлю. Вона тебе добряче спантеличить.

Коли Лісбет Саландер приїхала до Сандхамна, її зустрів неголений Мікаель Блумквіст із запалими очима. Нашвидку обійнявши Лісбет, він попросив її поставити каву і зачекати, доки закінчить якийсь текст.

Лісбет оглянула його будинок і майже відразу сказала собі, що їй тут подобається. Будинок стояв прямо на підмостках, за два метри від води. Розміром він був усього шість на п’ять метрів, але виявився таким високим, що нагорі поміщалася спальня-антресоль, куди вели кручені сходи. Лісбет могла стояти на антресолі на повний зріст, а Мікаель змушений був злегка пригинатися. Вона проінспектувала ліжко і переконалася, що місця в ньому вистачить для них обох.

Коло дверей було велике вікно, що виходило на воду. Під ним стояв кухонний стіл Мікаеля, що слугував йому також і за письмовий. На стіні поруч зі столом висіла полиця із CD-програвачем і великим зібранням Елвіса Преслі впереміш із хард-роком — музика, яку Лісбет не надто полюбляла.

У кутку стояла грубка зі стеатиту, засклена спереду. Решту меблювання складала тільки прикручена до стіни шафа для одягу та постільної білизни і раковина для миття посуду: її відокремлювала шторка для ванни. Біля раковини було маленьке віконце. Під крученими сходами Мікаель відгородив закуток для біотуалету. В цілому будинок нагадував велику каюту, де за меблі правлять переважно рундуки.

У своєму звіті про особисті обставини Мікаеля Блумквіста Лісбет стверджувала, що він відремонтував будинок і змайстрував меблі самостійно — цей висновок вона зробила, прочитавши електронного листа до Мікаеля одного приятеля, який колись відвідав Сандхамн і потім захоплювався його здібностями. Будинок мав охайний, невибагливий, майже по-спартанськи простий вигляд, і вона зрозуміла, чому Мікаель так любить свій будиночок біля води.

Через дві години Лісбет вдалося-таки змусити Мікаеля відірватися від роботи, тож він неохоче вимкнув комп’ютер, поголився і повів її на екскурсію. Надворі було сиро і вітряно, тому вони хутко попрямували до місцевого готелю. Мікаель розповів про те, що вже написав, а Лісбет дала йому диск із новинами з Веннерстрьомового комп’ютера.

Коли вони повернулися додому, вона затягла його на антресоль, примудрилася роздягнути… словом, ще більше відірвала від роботи.

Прокинувшись пізно вночі, Лісбет відчула, що лежить у ліжку сама. Подивившись з антресолі вниз, вона побачила Мікаеля, який сидів, схилившись над комп’ютером. Вона довго лежала, підперши рукою голову, і спостерігала за ним. Він здавався щасливим, і вона сама раптом усвідомила, що на диво задоволена життям.

Лісбет Саландер пробула у Мікаеля тільки п’ять днів і повернулася до Стокгольма, бо Драґан Арманський несамовито надзвонював їй з приводу роботи. Вона присвятила завданню одинадцять днів, відзвітувала і знову повернулася до Сандхамна. Купа роздрукованих сторінок біля Мікаелевого ноутбука встигла вирости.

Цього разу Лісбет залишилася на чотири тижні. За цей час у них встановився певний розпорядок дня. Вони вставали о восьмій, снідали і з годину спілкувалися. Потім Мікаель інтенсивно працював до вечора, коли вони йшли на прогулянку і розмовляли.

Лісбет більшу частину дня проводила в ліжку, читаючи книжки або сидячи в Інтернеті за допомогою ADSL-модема. Вдень вона намагалася не турбувати Мікаеля.

Вечеряли вони пізно, і тільки після вечері Лісбет з власної ініціативи примушувала Мікаеля підніматися на спальну антресоль, де вже пильно стежила за тим, щоб він приділяв їй максимум уваги.

Лісбет здавалося, що вона вперше в житті перебуває у відпустці.

Зашифрована електронна пошта від:

erika.berger@millenium.se

Кому: mikael.blomkvist@millenium.se

Привіт, М. Надсилаю тобі офіційне повідомлення. Янне Дальман звільняється і через три тижні починає роботу в «Фінансмаґазінет монополь». Я пішла тобі назустріч і нічого не сказала, усі інші теж розігрують безглуздий спектакль. Е.

P. S. Принаймні, всім, схоже, весело. Кілька днів тому Хенрі з Лоттою, посварившись, жбурляли одне в одного різні предмети. Народ розігрує для Дальмана такий грубий фарс, що я не розумію, як він може приймати це за чисту монету.

Від кого: mikael.blomkvist@milleiiium.se

Кому: erika.berger@millenium.se

Побажай йому успіху і відпусти. Але замкни столове срібло. Цілую. М.

Від кого: erika.berger@millenium.se

Кому: mikael.blomkvist@millenium.se

Я залишилася без відповідального секретаря за два тижні до випуску, а мій журналіст-пошуковець засів у Сандхамні і відмовляється зі мною розмовляти. Міккі, я на колінах благаю тебе. Ти не можеш підключитися? Еріка.

Від кого: mikael.blomkvist@millenium.se

Кому: erika.berger@millenium.se

Протримайся зо два тижні, і ми досягнемо мети. І починай планувати, бо грудневе число відрізнятиметься від усього, що ми робили раніше. Мій текст займе в журналі близько 40 сторінок. М.

Від кого: erika.berger@millenium.se

Кому: mikael.blomkvist@millenium.se

4 °CТОРІНОК!!! Ти сповна розуму?

Від кого: mikael.blomkvist@millemum.se

Кому: erika.berger@millenium.se

Це буде тематичне число. Мені необхідно ще три тижні. Будь ласка, зроби таке: (1) зареєструй книжкове видавництво з назвою «Міленіум», (2) роздобудь номер ISBN, (3) попроси Крістера витворити гарний логотип для нашого нового видавництва, (4) знайди добру друкарню, яка може швидко і дешево надрукувати наклад у м'якій обкладинці. І до речі, нам знадобиться капітал, щоб випустити нашу першу книгу. Цілую. Мікаель.

Від кого: erika.berger@millenium.se

Кому: mikael.blomkvist@millemum.se

Тематичне число. Книжкове видавництво. Гроші. Слухаюся, пане господарю. Може, ти хочеш, щоб я зробила що-небудь іще? Станцювала голяка на площі біля Шлюзу? Е.

P. S. Гадаю, ти знаєш, що робиш. Але що мені робити з Дальманом?

Від кого: mikael.blomkvist@millenium.se

Кому: erika.bergei@millenium.se

Нічого з Дальманом не роби. Просто відпусти. «Монополь» довго не протягне. Підбери для цього числа більше фінансового матеріалу. І, сто чортів, найми нового секретаря. М.

P. S. Я дуже хочу подивитися на тебе голу біля Шлюзу. М.

Від кого: erika.berger@millenium.se

Кому: mikael.blomkvist@millenium.se

Площа біля Шлюзу — твої марення. Але ж ми завжди брали на роботу разом. Ріккі.

Від кого: mikael.blomkvist@millenium.se

Кому: erika.berger@millenium.se

І завжди сходилися в тому, кого брати. Цього разу буде так само, кого б ти не обрала. Ми доб'ємо Веннерстрьома. Це головне. Дай мені тільки спокійно все завершити. М.

На початку жовтня Лісбет Саландер прочитала замітку, яку знайшла в інтернетівській версії газети «Хедестадскурірен», і показала її Мікаелю. Після нетривалої хвороби померла Ізабелла Ванґер. За нею сумує її нещодавно воскресла донька Харієт Ванґер.

Зашифрована електронна пошта від:

erika.berger@millenium.se

Кому: mikael.blomkvist@millenium.se

Привіт, Мікаелю.

Сьогодні до мене в редакцію приходила Харієт Ванґер. Вона зателефонувала за п'ять хвилин до свого приходу, і я виявилася зовсім непідготовленою. Вродлива жінка, елегантно одягнена і з холодним поглядом.

Вона приходила повідомити, що замінила Мартіна Ванґера як представника Хенріка у правлінні. Була люб'язна і доброзичлива, запевнила мене, що концерн «Ванґер» не збирається виходити з угоди і що сім'я, навпаки, цілковито підтримує Хенрікові зобов'язання перед журналом. Вона попросила провести її по редакції і запитувала про те, як я розцінюю ситуацію, що склалася.

Я сказала все як є:що не відчуваю твердого ґрунту під ногами, що ти заборонив мені приїздити до Сандхамна і що я не знаю, над чим ти працюєш, але що ти збираєшся добити Веннерстрьома. (Я вирішила, що можу це розповісти. Вона все-таки член правління.) Вона скинула одною бровою, посміхнулася і запитала, чи сумніваюся я в тому, що в тебе це вийде. Що мені було відповідати? Я сказала, що почувалася б значно спокійніше, якби краще розуміла, що відбувається. Ет, звичайно, я на тебе покладаюся. Але ти зводиш мене з глузду.

Я спитала, чи знає вона, чим ти займаєшся. Вона відповіла, що ні, але сказала, що ти справив на неї враження дивовижно рішучої людини з інноваційним мисленням. (Це її слова.)

Я сказала також, що розумію, що в Хедестаді сталося щось драматичне, і знемагаю від цікавості з приводу історії Харієт Ванґер. Коротше кажучи, я почувалася ідіоткою. Вона відповіла питанням на питання, поцікавившись, невже ти справді мені нічого не розповів. Як вона каже, їй зрозуміло, що в нас із тобою особливі стосунки і що ти напевно розповіси мені, коли в тебе з'явиться трохи вільного часу. Потім вона спитала, чи може вона на мене покластися. Що мені було відповідати? Вона сидить у правлінні «Міленіуму», а ти кинув мене вести переговори зовсім беззбройною.

Потім вона сказала щось дивне — попросила мене бути вибачливою і до неї, і до тебе. Стверджувала, що в боргу перед тобою і дуже хотіла б, щоб ми з нею теж стали друзями. Потім вона пообіцяла розповісти свою історію, якщо ти не зможеш. Вона пішла півгодини тому і залишила мене ні в сих ні в тих. Здається, вона мені сподобалася, але поки не знаю, чи можу я на неї покластися. Еріка.

P. S. Я скучила за тобою. Мені здається, що в Хедестаді сталося щось жахливе. Крістер каже, що в тебе звідкись з'явилася дивна мітка на шиї, схожа на слід від зашморгу. Чи правда це?

Від кого: mikael.blomkvist@millenium.se

Кому: erika.berger@millenium.se

Привіт, Ріккі.

Історія Харієт така жахлива, що тобі годі й уявити. Було б краще, якби вона все розповіла тобі сама. Мені навіть подумати про це страшно.

А поки я ручаюся, що ти можеш покластися на Харієт Ванґер. Вона сказала правду, стверджуючи, що в боргу переді мною, і можеш мені повірити — вона ніколи не зробить нічого на шкоду «Міленіуму». Будь їй другом, якщо вона тобі подобається. А якщо не подобається, не треба. Та вона заслуговує поваги. Вона — жінка з важким минулим, і я відчуваю до неї велику симпатію. М.

Наступного дня Мікаель отримав ще одного листа.

Від кого: harriet.vanger@vangerindustries.com

Кому: mikael.blomkvist@millenium.se

Добридень, Мікаелю. Я вже кілька тижнів намагаюся викроїти час на те, щоб написати Вам, але, здається, в добі надто мало годин. Ви так швидко зникли з Хедебю, що мені так і не вдалося зустрітися з Вами і попрощатися.

Після мого повернення до Швеції час заповнений жахливими враженнями і важкою роботою. У концерні панує хаос, і ми з Хенріком напружено працюємо над тим, щоб дати лад справам. Учора я відвідала «Міленіум»; зайшла як представник Хенріка в правлінні. Хенрік мені детально розповів про ситуацію з Вашим журналом.

Я сподіваюся, Ви не заперечуєте проти того, щоб я з'явилася там у такій ролі. Якщо Ви не хочете, щоб я (або взагалі хто-небудь з нашої сім'ї) був у правлінні, я Вас зрозумію, але обіцяю Вам, що зроблю все для підтримки «Міленіуму». Я в неоплатному боргу перед Вами і запевняю Вас, що мої наміри щодо цього завжди будуть найкращими. Я зустрілася з Вашим другом Ерікою Берґер. Не знаю, чи я їй сподобалася, і мене здивувало, що Ви не розповіли їй про те, що сталося.

Я дуже хочу бути Вам другом, якщо Ви, звичайно, маєте сили продовжувати спілкуватися з ким-небудь із сім'ї Ванґер.

З найкращими побажаннями, Харієт.

P. S. Я дізналася від Еріки, що Ви знову збираєтеся боротися з Веннерстрьомом. Дірк Фруде розповів мені, як Вас обдурив Хенрік. Що ж я можу сказати? Мені шкода. Якщо я можу чимось допомогти, повідомте мені.

Від кого: mikael.blomkvist@millenium.se

Кому: harriet.vanger@vangerindustries.com

Здрастуйте, Харієт. Я справді поспішно покинув Хедебю і працюю зараз над тим, чим, власне кажучи, повинен був займатися цього року. Ви отримаєте інформацію заздалегідь, до того, як текст піде до друку, але гадаю, я можу стверджувати, що з прикрими цьогорічними проблемами невдовзі буде покінчено.

Я сподіваюся, що Ви з Ерікою подружитеся, і, зрозуміло, нічого не маю проти Вашої появи в правлінні «Міленіуму». Я розповім Еріці про те, що сталося. Та зараз у мене немає на те ані сили, ані часу, треба, щоб усе трохи вляглося.

Тримаймо контакт. На все добре. Мікаель.

Лісбет не виявляла до Мікаелевої роботи великого зацікавлення. Коли якось він раптом сказав щось, чого вона спочатку не зрозуміла, Лісбет одірвалася од книги.

— Пробач. Я думав уголос. Я сказав, що це грубо.

— Що грубо?

— Веннерстрьом сплутався з двадцятидволітньою офіціанткою, і вона від нього завагітніла. Ти не читала його листування з адвокатом?

— Мікаелю, любий, у тебе на цьому жорсткому диску є кореспонденція, електронна пошта, договори, документи з поїздок і бог знає ще що за десять років. Я не так дуже зачарована Веннерстрьомом, щоб ковтати шість гігабайтів різної нісенітниці. Я прочитала дещо, в основному задля задоволення власної цікавості, і переконалася, що він бандит.

— Гаразд. Він зробив їй дитину в дев’яносто сьомому році. Коли вона почала вимагати компенсації, його адвокат відрядив когось умовляти її зробити аборт. Гадаю, він мав намір запропонувати їй певну суму грошей, але вона не захотіла її взяти. Тоді найманець удався до сильніших аргументів і тримав її під водою у ванні, доки вона не погодилася дати Веннерстрьому спокій. І це ідіот адвокат повідомляє в листі — хай і зашифрованому, та все ж таки… Я не надто високої думки про розумові здібності цієї компанії.

— А що сталося з дівчиною?

— Вона зробила аборт. Веннерстрьом залишився задоволений.

Лісбет Саландер замовкла на десять хвилин. Її очі раптом потемніли.

— Ще один чоловік, який ненавидить жінок, — нарешті пробурмотіла вона.

Мікаель її не почув.

Вона позичила в нього диски і присвятила найближчі дні докладному читанню електронної пошти Веннерстрьома та інших документів. Поки Мікаель продовжував роботу, Лісбет лежала на горищі з комп’ютером на колінах, роздумуючи над дивовижною імперією Веннерстрьома.

Їй не йшла з думки дивна річ. Найбільше її дивувало, як вона не додумалася до цього раніше.

Наприкінці жовтня Мікаель роздрукував останню сторінку і вимкнув комп'ютер аж об одинадцятій годині ранку. Не кажучи ні слова, він підійнявся на антресоль і подав Лісбет чималий стіс паперів, після чого відразу заснув.

Лісбет розбудила його увечері й висловила свої міркування з приводу тексту.

На початку третьої ночі Мікаель вніс до свого твору останні поправки.

Наступного дня він зачинив віконниці і замкнув будинок. Відпустка Лісбет закінчилася, і вони разом поїхали до Стокгольма.

До того, як прибути в місто, Мікаелю треба було обговорити з Лісбет одне делікатне питання. Він порушив цю тему, коли вони пили каву з паперових стаканчиків на борту теплоходика, що перевозив їх із шхер.

— Нам потрібно домовитися про те, що я розповідатиму Еріці. Вона відмовиться публікувати статтю, якщо я не зможу пояснити, звідки взяв матеріал.

Еріка Берґер. Головний редактор і Мікаелева коханка з багатолітнім стажем. Лісбет ніколи з нею не зустрічалася і не була впевнена в тому, що хоче цього. Еріка заважала її існуванню, хоча вона поки що не знала, яким чином.

— Що вона про мене знає?

— Нічого. — Він зітхнув. — Я ж з літа уникав Еріки. У мене забракло сил розповісти їй про події в Хедестаді, бо мені було страшенно соромно. Вона дуже нервує через те, що я її майже ні про що не інформував. Їй, зрозуміло, відомо, що я сидів у Сандхамні і писав цей текст, але про його зміст вона нічого не знає.

— Гм.

— За кілька годин вона отримає рукопис. І влаштує допит за найвищим розрядом. Питання в тому, що я маю їй відповідати?

— А що ти хочеш сказати?

— Я хочу розповісти правду.

Між бровами Лісбет пролягла зморшка.

— Лісбет, ми з Ерікою майже постійно сваримося. Це у нас така своєрідна манера спілкування. Але ми цілковито довіряємо одне одному. Вона абсолютно надійна. Ти — джерело, і вона швидше помре, ніж видасть тебе.

— Скільком ще людям тобі треба буде розповідати?

— Більше нікому. Це піде в могилу разом зі мною та Ерікою. Але якщо ти відмовишся, я не розкрию їй твою таємницю. Проте я не збираюся брехати Еріці й вигадувати якесь неіснуюче джерело.

Лісбет обмірковувала сказане, доки вони не причалили біля «Ґранд-Отелю».

«Аналіз наслідків».

Нарешті вона неохоче дозволила Мікаелю відрекомендувати її Еріці. Він увімкнув мобільний телефон і набрав номер.

Мікаелів дзвінок заскочив Еріку Берґер за обідом з Малін Ерікссон, яку вона подумувала взяти на посаду відповідального секретаря редакції. Малін було двадцять дев'ять, і вона протягом п’яти років перебивалася на різній тимчасовій роботі. Постійної посади в неї ніколи не було, і вона вже майже втратила надію таку отримати. Оголошення про вакансію ще не давалося; Малін Ерікссон Еріці рекомендував старий приятель з одного тижневика. Еріка зателефонувала їй того дня, коли у Малін закінчувалась остання тимчасова робота, і запитала, чи цікавить її співпраця в «Міленіумі».

— Це тимчасова посада на три місяці, — сказала за обідом Еріка. — Та якщо все піде добре, то вона може стати постійною.

— Я чула про те, що «Міленіум» скоро закриється.

Еріка усміхнулася:

— Не треба вірити чуткам.

— Цей Дальман, замість якого я працюватиму… — Малін Ерікссон вагалася. — Він переходить до журналу, що належить Хансові Ерікові Веннерстрьому…

Еріка кивнула:

— Наш конфлікт із Веннерстрьомом навряд чи є видавничою таємницею. Він не любить людей, що працюють у «Міленіумі».

— Отже, якщо я погоджуся на роботу в «Міленіумі», то теж потраплю до цієї категорії.

— Так, цілком імовірно.

— Але ж Дальман отримав роботу в «Фінансмаґазінет»?

— Можна сказати, що Веннерстрьом у такий спосіб розплатився з ним за деякі дрібні послуги, які йому надавав Дальман. Вас моя пропозиція все ще цікавить?

Малін Ерікссон трохи подумала і хитнула головою.

— Коли ви хочете, щоб я почала?

Цієї миті подзвонив Мікаель і перервав співбесіду.

Двері до квартири Мікаеля Еріка відкрила власними ключами. Вони вперше зустрілися віч-на-віч після його короткого візиту до редакції в червні. Увійшовши до вітальні, вона побачила там анорексично худу дівчину в потертій шкіряній куртці, яка сиділа на дивані, задерши ноги на журнальний столик. Спочатку їй здавалося, що дівчині років п’ятнадцять, та тільки до тієї миті, поки вони не зустрілися поглядом. Коли Мікаель увійшов з кавником і печивом, Еріка все ще роздивлялася це створіння.

Мікаель і Еріка переглянулися.

— Пробач, що я був таким нестерпним, — сказав Мікаель.

Еріка схилила голову набік. Щось у Мікаелі змінилося. Він дуже змарнів і мав виснажений вигляд, у його очах читався сором, і якусь мить він уникав її погляду. Вона скоса подивилася на його шию. Там проступала бліда, але виразно помітна смуга.

— Я уникав тебе. Це дуже довга історія, і я зовсім не пишаюся тією роллю, яку в ній відіграв. Та про це пізніше. Зараз я хочу відрекомендувати тобі оцю юну пані. Еріко, це Лісбет Саландер. Лісбет, Еріка Берґер — головний редактор «Міленіуму» і мій найкращий друг.

Через десять секунд споглядання її елегантного одягу і впевненої манери триматися Лісбет уже знала, що Еріка Берґер навряд чи стане їй найкращим другом.

Нарада тривала п'ять годин. Еріка двічі телефонувала і скасовувала інші зустрічі. Вона присвятила годину читанню фрагментів рукопису, який вручив їй Мікаель, але зрештою відклала його. У неї виникала тисяча запитань, та вона розуміла, що потрібно тижні, щоб дістати на них відповіді. Головним був рукопис. Якщо навіть маленька частинка цих тверджень відповідає дійсності, це кардинально змінює ситуацію.

Еріка подивилась на Мікаеля. Вона ніколи не сумнівалася в його порядності, та на якусь мить відчула запаморочення і подумала, чи не зламала його раптом справа Веннерстрьома та чи не є рукопис плодом його фантазії. У цю хвилину Мікаель поставив перед нею дві коробки з роздруківками вихідного матеріалу. Еріка зблідла. Їй, безумовно, кортіло дізнатися, як він усе це роздобув.

Потрібно було багато часу, щоб переконати її, що дивна дівчина, яка не сказала досі жодного слова, має необмежений доступ до комп’ютера Ханса Еріка Веннерстрьома. І не тільки його — вона проникла також у комп’ютери його адвокатів і найближчих співробітників.

Еріка відразу заявила, що цей матеріал не можна використовувати, позаяк його отримано незаконним шляхом.

Ну зрозуміло, можна. Мікаель зауважив, що вони зовсім не зобов’язані звітувати про те, як роздобули матеріал. У них з таким самим успіхом могло з’явитися джерело, що мало доступ до комп’ютера Веннерстрьома і переписало його жорсткий диск на декілька CD-дисків.

Нарешті Еріка зрозуміла, яка зброя опинилася в її руках. Вона почувалася цілковито знесиленою, у неї як і раніше були питання, та вона не знала, з чого почати. Врешті-решт вона відкинулася на спинку стільця.

— Мікаелю, що сталося в Хедестаді?

Лісбет Саландер швидко підвела на нього очі.

Мікаель довго сидів мовчки. Потім відповів зустрічним запитанням:

— Як у тебе складаються стосунки з Харієт Ванґер?

— Добре. На мій погляд. Я зустрічалася з нею двічі. Минулого тижня ми з Крістером їздили до Хедестада на збори правління. І добряче нажлуктилися вина.

— Як пройшли збори?

— Вона тримає своє слово.

— Ріккі, я знаю, тебе турбує те, що я так і сяк ухиляюся від пояснень і вигадую різні перешкоди для розмови. У нас із тобою ніколи не було таємниць одне від одного, і раптом так виходить, що про декілька місяців свого життя я… не можу тобі розповісти.

Еріка зловила його погляд. Вона знала Мікаеля як облупленого, та зараз в його очах прочитала щось таке, чого раніше не бачила, — благання. Він благав її ні про що не питати. Відкривши рота, вона безпорадно подивилася на нього. Лісбет Саландер з байдужим виглядом спостерігала за їх німим діалогом і до розмови не вступала.

— Було так жахливо?

— Гірше, ніж ти можеш уявити. Я боявся цієї розмови. Обіцяю розповісти тобі, але я кілька місяців намагався забути ці жахіття, повністю поринувши у справи Веннерстрьома… Я поки що не зовсім готовий. Я б хотів, щоб замість мене все розповіла Харієт.

— Що в тебе за слід навколо шиї?

— Лісбет врятувала мені життя. Якби не вона, я б уже помер.

Очі Еріки розширилися. Вона перевела погляд на дівчину в шкіряній куртці. Весь цей час, доки та сиділа за столом Мікаелевої вітальні, вона відчувала на собі погляд Лісбет Саландер, мовчазної дівчини, від якої віяло ворожістю.

— І зараз ти мусиш укласти з нею угоду. Вона — наше джерело.

Еріка Берґер довго сиділа, роздумуючи. Потім зробила те, що вразило Мікаеля, шокувало Лісбет і здивувало її саму.

Вона підвелася, обійшла навколо столу і стисла в обіймах Лісбет Саландер. Лісбет стала пручатися, як черв’як, якого насаджують на гачок.

Розділ 29

Лісбет Саландер сновигала просторами кіберімперії Ханса Еріка Веннерстрьома. Вона просиділа, не відриваючись, за екраном комп’ютера близько одинадцяти годин. Химерна думка, що народилася в якійсь невивченій звивині її мозку в останній тиждень перебування в Сандхамні, цілком поглинула її. На чотири тижні Лісбет відгородилася від навколишнього світу стінами своєї квартири і не відповідала на всі дзвінки Драґана Арманського. Вона проводила перед монітором по дванадцять-п’ятнадцять годин на добу, а решту вільного від сну часу роздумувала над однією й тією самою проблемою.

За минулий місяць вона тільки зрідка спілкувалася з Мікаелем Блумквістом, який так само переймався працею в редакції «Міленіуму». Вони телефонували одне одному кілька разів на тиждень, і Лісбет постійно тримала його в курсі кореспонденції та інших справ Веннерстрьома.

Лісбет усоте розглядала кожну деталь. Вона не боялася, що випустила щось з уваги, але сумнівалася, чи правильно зрозуміла заплутані взаємодії всіх цих частин.

Імперія Веннерстрьома нагадувала якийсь безформний пульсуючий організм, що постійно змінював зовнішність. Вона містила в собі опціони, облігації, акції, партнерства, позичкові відсотки, ренти, забезпечення кредитів, рахунки, трансферти й тисячі інших складників. Величезну частину доходів було розміщено в офшорних компаніях, що володіли одна одною.

У найбільш фантастичних аналізах експертів-економістів концерн «Веннерстрьом груп» мав ціну понад дев’ятсот мільярдів крон. Це був блеф або, принаймні, дуже перебільшений результат. Але бідняком Веннерстрьом точно не був. Лісбет Саландер оцінювала його дійсні доходи в суму приблизно від дев’яноста до ста мільярдів крон, що теж було не так уже й погано. Для серйозної ревізії всього концерну були б потрібні роки. Саландер вичленувала в цілому майже три тисячі окремих рахунків та банківських активів по всьому світові. Веннерстрьом шахраював у таких масштабах, що це вже не вважалося злочинним — це був бізнес.

Вивчаючи надра організму, створеного Веннерстрьомом, можна було виокремити три основні принципи його діяльності. Всі його доходи ділилися на три основні види, що розташовувалися в певному порядку. Постійні доходи в Швеції не приховувались, були виставлені на загальний огляд, мали бездоганно законне походження, щодо них щорічно проводилися ревізії і подавалися звіти. В Америці велася дуже ґрунтовна діяльність, і базою для оборотних коштів був один з банків Нью-Йорка. Цікавою ж була діяльність, пов’язана з офшорними компаніями в таких місцях, як Гібралтар, Кіпр і Макао. Концерн Веннерстрьома нагадував крамницю, де торгують різною всячиною: він нелегально торгував зброєю, відмивав гроші підозрілих компаній у Колумбії та вів явно нехристиянські справи в Росії.

Особливо вирізнявся рахунок на Кайманових островах; він контролювався особисто Веннерстрьомом, але стояв осібно від решти бізнесу. Якась десята проміле від кожної Веннерстрьомової операції постійно осідала на Кайманових островах через офшорні компанії.

Саландер працювала як під гіпнозом. Рахунок — клац — електронна пошта — клац — балансові звіти — клац. Вона виділила останні перекази. Прослідкувала маленьку трансакцію з Японії до Сінгапуру і далі через Люксембург на Кайманові острови. Зрозуміла принцип дії й перетворилася на частину імпульсів кіберпростору. Маленькі зміни. Ось остання пошта. Один жалюгідний мейл, що особливо нікого не цікавив, було відправлено о десятій годині вечора. Шифрувальна програма PGP смішна для того, хто вже сидить у його комп’ютері і може вільно читати повідомлення:

Нічого страшного. Нехай трохи подумає. Тобі, старий, уже кінець.

О пів на шосту ранку Лісбет вийшла з Мережі, вимкнула комп’ютер і знайшла нову пачку сигарет. За ніч вона випила чотири, ні, п’ять пляшок кока-коли, а зараз принесла шосту і опустилася на диван. Вона була в самих трусах і запраній камуфляжній футболці, що рекламує магазин «Солдат удачі», з текстом: «Kill them all and let God sort them out».[65] Відчувши, що замерзає, Лісбет потяглася по ковдру і закуталася в неї.

Вона відчувала себе під кайфом, ніби наковталася якоїсь погані вочевидь нелегального походження. Безтямним поглядом утупившись у вуличний ліхтар за вікном, вона сиділа нерухомо, а її мозок тим часом працював на повну потужність. Мама — клац — сестра — клац — Міммі — клац — Хольгер Пальмґрен. «Персти диявола». Арманський. Робота. Харієт Ванґер. Клац. Мартін Ванґер. Клац. Ключка для гольфа. Клац. Адвокат Нільс Б’юрман. Клац. Жодну з цих клятих деталей їй не вдавалося забути, хоч як вона намагалася.

Лісбет замислилася над тим, чи зможе Б’юрман ще хоч раз роздягтися перед жінкою і як він у такому разі пояснить їй татуювання у себе на животі. І чи вдасться йому уникнути роздягання під час наступного візиту до лікаря.

Мікаель Блумквіст. Клац.

Його вона вважала гарною людиною, що іноді, можливо, занадто входить у роль практичної свинюки. І на жаль, він був надзвичайно наївним у деяких елементарних питаннях моралі. Він був натурою поблажливою і всепрощаючою, що намагалась шукати пояснення і виправдання людським вчинкам, йому не дано зрозуміти, що хижаки всього світу розуміють тільки одну мову. Думаючи про нього, Лісбет відчувала в душі якусь незручність, ніби була зобов’язана захищати його.

Вона не пам’ятала, коли заснула, але прокинулася назавтра о дев’ятій з болем у шиї, бо весь час незручно спиралася головою на стіну за диваном. Тоді Лісбет перебралася до спальні і знову заснула.

Це був, безумовно, головний репортаж їхнього життя. Еріка Берґер уперше за півроку була щаслива, як може бути щасливим тільки редактор, готуючи гарячу публікацію. Вони з Мікаелем востаннє шліфували текст, коли йому на мобільний подзвонила Лісбет Саландер.

— Я забула сказати: Веннерстрьом почав турбуватися з приводу того, що ти останнім часом пишеш, і замовив попередній примірник наступного числа.

— Звідки ти знаєш… ет, забудь. Є що-небудь про те, які він має наміри?

— Нічого немає, але є одне цілком логічне припущення.

Мікаель замислився на кілька секунд.

— Друкарня! — вигукнув він.

Еріка здивовано підвела брови.

— Якщо редакція тримає язик за зубами, то залишається не так уже багато можливостей. Або хто-небудь з його найманців збирається прийти до вас уночі.

Мікаель звернувся до Еріки:

— Зарезервуй для цього числа нову друкарню. Негайно. І зателефонуй Драґанові Арманському — я хочу, щоб найближчий тиждень у нас тут сиділа нічна охорона.

І знову заговорив з Лісбет:

— Дякую, Саллі.

— Скільки це коштує?

— Що ти маєш на увазі?

— Скільки коштує моя інформація?

— А що ти хочеш?

— Це ми з тобою обговоримо за кавою. І негайно.

Вони зустрілися в кафе-барі на Хурнсґатан. У Саландер був такий серйозний вигляд, що, вмощуючись поряд з нею на барний дзиґлик, Мікаель відчув занепокоєння. Вона, як завжди, відразу перейшла до справи:

— Мені потрібні гроші в борг.

Мікаель усміхнувся однією із своїх найнаївніших посмішок і поліз по гаманець.

— Звичайно. Скільки?

— Сто двадцять тисяч крон.

— Овва! — Він засунув гаманець назад. — У мене немає при собі такої суми.

— Я не жартую. Мені потрібно сто двадцять тисяч крон на… скажімо, на шість тижнів. У мене є шанс укласти капітал, але мені нема до кого звернутися. У тебе зараз на рахунку близько ста сорока тисяч. Я тобі їх поверну.

Мікаель залишав без коментарів той факт, що Лісбет Саландер проникла в таємницю банківського вкладу і з’ясувала, скільки в нього грошей на рахунку. Він користувався Інтернет-банком, і джерело її знань було самоочевидним.

— Тобі немає потреби позичати в мене гроші, — відповів він. — Ми ще не обговорили твою частку, але вона з гаком покриє те, що ти хочеш позичити.

— Яку частку?

— Саллі, я маю отримати від Хенріка Ванґера шалено великий гонорар, і до кінця року ми розрахуємося. Без тебе я був би мертвий, а «Міленіум» би загинув. Я збираюся розділити гонорар з тобою. П’ятдесят на п’ятдесят.

Лісбет Саландер допитливо подивилася на нього. У неї на лобі з’явилася зморшка. Мікаель уже почав звикати до її довгих пауз у розмові. Нарешті вона похитала головою:

— Мені не потрібні твої гроші.

— Але…

— Я не візьму від тебе жодної крони. — Вона раптом посміхнулася своєю кривою усмішкою. — Якщо тільки вони не надійдуть у формі подарунків на мій день народження.

— А я ж так і не дізнався, коли в тебе день народження.

— Та ти ж журналіст. Дізнайся.

— Саландер, я серйозно говорю про те, що маю намір поділитися з тобою грошима.

— Я теж говорю серйозно. Твої гроші мені не потрібні. Я хочу позичити сто двадцять тисяч, і вони будуть потрібні мені завтра.

Мікаель Блумквіст сидів мовчки.

«Вона навіть не питає про розмір її частки».

— Саллі, я радо піду з тобою до банку і позичу тобі ту суму, про яку ти просиш. Але під кінець року ми повернемося до розмови про твою частку. — Він підняв руку. — Коли в тебе, до речі, день народження?

— У Вальпургієву ніч, — відповіла вона. — Підходить? Тоді я розгулюю скрізь із мітлою між ногами.

Лісбет приземлилася в Цюриху о пів на восьму вечора і взяла таксі до готелю «Маттерхорн». Вона забронювала номер для такої собі Ірене Нессер і змінила свою зовнішність відповідно до фотографії з норвезького паспорта на це ім’я. На десять тисяч із позичених у Мікаеля Блумквіста грошей вона через сумнівні контакти з міжнародної мережі Чуми придбала два паспорти. У Ірене Нессер було світле волосся до плечей, тому Лісбет купила в Стокгольмі парик.

Прибувши до готелю, Лісбет відразу пройшла до себе в номер, замкнула двері й роздяглася. Вона лягла на ліжко і втупилася в стелю кімнати, що коштувала тисячу шістсот крон за ніч. Лісбет почувалася спустошеною. Вона вже витратила половину позиченої у Мікаеля Блумквіста суми, та, незважаючи на додані всі до останньої крони власні заощадження, її бюджет був більш ніж мізерним. Вона припинила думати і майже відразу заснула.

Прокинулася вона вранці, на початку шостої. Спершу прийняла душ і багато часу присвятила тому, щоб за допомогою товстого шару тонального крему і пудри замаскувати татуювання на шиї. Наступним пунктом в її контрольному списку значилося: записатися на пів на сьому ранку до салону краси, що містився у фойє набагато дорожчого готелю. Вона купила ще один світлий парик, цього разу з напівдовгим волоссям і зачіскою «паж», потім їй зробили манікюр, приклеїли накладні червоні нігті поверх її власних обгризених, додали накладні вії і пудру, наклали рум’яна, нанесли губну помаду та іншу липку гидоту. Обійшлося все це приблизно у вісім тисяч крон.

Вона розплатилася кредитною карткою на ім’я Моніки Шоулс, подавши для засвідчення своєї особи англійський паспорт на це ім’я.

Наступною зупинкою був Будинок моди Каміль, що розташовувався на тій самій вулиці за сто п’ятдесят метрів ходи. За годину вона вийшла звідти в чорних чоботях, чорних колготках, пісочного кольору спідниці з відповідною за тоном блузою, в короткій куртці та береті. Всі речі були фірмовими і дорогими. Їх вибір вона довірила продавцеві. Ще вона вибрала собі ексклюзивний шкіряний портфель і маленьку дорожню валізу фірми «Самсонайт». Вершиною всіх придбань стали скромні сережки і простий золотий ланцюжок навколо шиї. З кредитної картки списали ще сорок чотири тисячі крон.

Уперше в житті у Лісбет Саландер також з’явився бюст, який, — коли вона подивилася на себе в дзеркальні двері — змусив її затамувати подих. Бюст був таким самим фальшивим, як і особа Моніки Шоулс. Вона купила його в Копенгагені, у крамниці, де отоварюються трансвестити.

Тепер вона була готова до війни.

На початку десятої Лісбет пройшла два квартали до славного своїми традиціями готелю «Циммерталь», де у неї був замовлений номер на ім’я Моніки Шоулс. Вона дала належні сто крон чайових хлопчикові, що доставив нагору нову сумку, всередину якої Лісбет упхала свою стару спортивну. Номер був невеликим і коштував усього двадцять дві тисячі крон на добу. Лісбет зняла його на одну ніч. Залишившись сама, вона озирнулася. З вікна відкривався чудовий вид на Цюрихське озеро, який її анітрохи не зацікавив. Зате своє віддзеркалення вона роздивлялася аж п’ять хвилин. З рами на неї дивилася абсолютно чужа людина. Білявка Моніка Шоулс, персона з великим бюстом і зачіскою типу «паж», одномоментно мала на обличчі більше косметики, ніж Лісбет Саландер використовувала за місяць. Вона мала… зовсім інший вигляд.

О пів на десяту вона нарешті поснідала в барі готелю двома філіжанками кави та бейглом з варенням. Сніданок коштував їй двісті десять крон.

«Чи вони тут усі божевільні?» — подумала вона.

Близько десятої години Моніка Шоулс поставила філіжанку, відкрила свій мобільний телефон і набрала номер модемного з’єднання на Гаваях. Через три гудки пролунав сигнал: модем підключився. Моніка Шоулс відповіла — набрала код із шести цифр і відправила повідомлення, що містило вказівку запустити програму, яку Лісбет Саландер написала спеціально з цією метою.

В Гонолулу, на анонімній домашній сторінці сервера, формально приписаного до університету, запустилася проста програма. Її єдина функція полягала в тому, щоб надіслати вказівку для запуску іншої програми, на іншому сервері, який у цьому випадку був звичайним комерційним сайтом, що пропонував Інтернет-послуги в Голландії. Завданням цієї третьої програми, у свою чергу, було знайти жорсткий диск, що дзеркально відбував диск Ханса Еріка Веннерстрьома, і взяти на себе керування вже четвертою програмою, що інформувала про рух коштів на його майже трьох тисячах банківських рахунків у всьому світі.

Цікавим для Лісбет був тільки один рахунок. Лісбет Саландер помітила, що Веннерстрьом переглядав його кілька разів на тиждень. Якби він увімкнув комп’ютер і увійшов саме в цей файл, усе було б гаразд. Програма повідомляла про дрібні зміни, яких можна було очікувати, виходячи з того, як звичайно змінювався рахунок протягом попередніх шести місяців. Якби Веннерстрьом протягом найближчих сорока восьми годин підключився і розпорядився про виплату або переміщення грошей з рахунку, програма послужливо відповіла б, що все виконано. Насправді ж зміна відбулася б тільки на відображеному жорсткому диску в Голландії.

Моніка Шоулс вимкнула мобільний телефон тієї миті, коли почула чотири короткі сигнали, що підтверджували запуск програми.

Вона покинула «Циммерталь» і прогулялася через вулицю до банку «Хаузер Генерал», де на 10.00 у неї був запис на прийом до директора Ваґнера. На місце Лісбет прибула за три хвилини до призначеного часу і використала їх для позування перед камерою спостереження, що зняла її, коли вона проходила у відділення з офісами для негласних особистих консультацій.

— Мені потрібна допомога з кількома трансакціями, — сказала Моніка Шоулс бездоганною оксфордською англійською.

Відкриваючи портфель, вона впустила ручку з логотипом готелю «Циммерталь», і директор Ваґнер люб’язно її підняв. Подарувавши йому грайливу усмішку, вона написала в блокноті, що лежав перед нею на столі, номер рахунка.

Директор Ваґнер окинув її поглядом і вирішив, що перед ним — балувана донька якого-небудь боса.

— Йдеться про декілька рахунків у банку «Кроненфельд» на Кайманових островах. Автоматичний трансферт за повторюваними кліринговими кодами.

— Фройлен Шоулс, у вас, зрозуміло, є всі клірингові коди? — спитав він.

— Aber naturlich,[66] — відповіла вона з сильним акцентом, продемонструвавши при цьому, що німецькою оволоділа не більше ніж на шкільному рівні.

Вона почала називати шістнадцятизначні цифрові коди, не заглядаючи в жоден папірець. Директор Ваґнер зрозумів, що в першій половині дня його чекає важка робота, але заради чотирьох відсотків від трансакцій він був ладен відмовитися від ланчу.

Це забрало більше часу, ніж вона гадала. Тільки на початку першої, з деяким відставанням від графіка, Моніка Шоулс вийшла з банку і повернулася до готелю «Циммерталь». Вона показалася біля стійки адміністратора, а потім піднялася до себе в номер і зняла обновки. Латексний бюст вона залишила, але зачіску «паж» замінила на світле волосся до плечей, як у Ірене Нессер. Вона вбралася в більш звичний одяг: черевики на особливо високому підборі, чорні брюки, простий светр і гарну шкіряну куртку зі стокгольмського магазину шкіряного одягу. Потім оглянула себе в дзеркалі. У неї був цілком охайний вигляд, але вона вже більше не була схожою на багату спадкоємицю. Перш ніж покинути номер, Ірена Нессер відібрала частину отриманих облігацій і поклала їх до тонкої папки.

У п’ять хвилин на другу, із запізненням на кілька хвилин, вона ввійшла до банку «Дорфман», розташованого метрів за сімдесят від банку «Хаузер Генерал». Ірене Нессер заздалегідь домовилася про зустріч з директором Хассельманом. Вона вибачилася за запізнення бездоганною німецькою з норвезьким акцентом.

— Жодних проблем, фройлен, — відповів директор Хассельман. — Чим я можу бути вам корисний?

— Я хотіла б відкрити рахунок. У мене є кілька особистих облігацій, які я хочу обернути на гроші.

Ірене Нессер поклала перед ним папку.

Директор Хассельман проглянув її вміст, спочатку нашвидку, потім докладніше. Він підвів одну брову і шанобливо посміхнувся.

Вона відкрила п’ять номерних рахунків, якими могла користуватися через Інтернет і які належали анонімній офшорній компанії в Гібралтарі, — цю компанію за п’ятдесят тисяч крон з грошей, позичених у Мікаеля Блумквіста, заснував там для неї місцевий маклер. Вона обернула п’ятдесят облігацій на гроші, які розмістила на рахунках. Вартість кожної облігації відповідала одному мільйону крон.

Її справа в банку «Дорфман» затягнулася, і вона ще більше вибилася з графіка. Вона вже не могла тепер завершити всі справи до закриття банків. Тому Ірене Нессер повернулася до готелю «Маттерхорн», де протягом години намагалася навернутися на очі якомога більшій кількості людей. Проте в неї розболілася голова, і це змусило її рано вкластися спати. Вона купила біля стійки адміністратора пігулки від головного болю, попросила, щоб її розбудили о восьмій ранку, і піднялася до себе в номер.

Час наближався до п’ятої години,і всі банки в Європі зачинилися. Зате водночас саме відкрилися банки на американському континенті. Вона увімкнула свій комп’ютер і через мобільний телефон приєдналася до Мережі. Година пішла в неї на те, щоб зняти гроші з рахунків, які вона трохи раніше цього дня відкрила в банку «Дорфман».

Гроші ділилися на маленькі порції і використовувалися для оплати рахунків великої кількості фіктивних підприємств, розкиданих по всьому світу. Коли вона все закінчила, гроші забавним чином повернулися до банку «Кроненфельд» на Кайманових островах, але тепер уже не на ті рахунки, з яких пішли цього ж дня, а на зовсім інший рахунок.

Ірене Нессер вирішила, що ця перша порція тепер у безпеці і її майже неможливо відстежити. Вона зробила лише одну-єдину виплату — приблизно мільйон крон перемістився на рахунок, прив’язаний до кредитної картки, що лежала у неї в гаманці. Цим рахунком володіла анонімна компанія під назвою «Восп ентерпрайзис»,[67] зареєстрована в Гібралтарі.

За кілька хвилин по тому через бічні двері бару готелю «Маттерхорн» вийшла блондинка із зачіскою типу «паж». Моніка Шоулс дійшла до готелю «Циммерталь», увічливо кивнула портьє і піднялася на ліфті до себе в номер.

Потім вона, не поспішаючи, вдяглася в бойову уніформу Моніки Шоулс, підправила макіяж, покрила татуювання додатковим шаром тонального крему і спустилася до ресторану готелю, де повечеряла неймовірно смачною рибою. Вона замовила пляшку марочного вина, про яке раніше навіть не чула, але яке коштувало тисячу двісті крон, випила приблизно з келих, безтурботно залишивши решту, і перемістилася до бару готелю. Вона залишила близько п’ятисот крон чайових, що змусило персонал звернути на неї увагу.

Протягом трьох годин вона доклала всіх зусиль для того, щоб її підчепив п’яний молодий італієць з якимсь аристократичним ім’ям, яке вона й гадки не мала запам’ятовувати. Вони розпили дві пляшки шампанського, з яких Моніці Шоулс припало приблизно келих.

Близько одинадцятої її п’яний кавалер схилився і безсоромно здавив їй перса. Вона вдоволено опустила його руку під стіл. Здається, він не помітив, що стискав м’який латекс. Часом їхня балаканина ставала надто голосною, викликаючи певне невдоволення решти відвідувачів. Коли майже опівночі Моніка Шоулс помітила, що на них раз по раз похмуро зиркає один з охоронців, вона допомогла своєму італійському другу дістатися до його номера.

Коли він почимчикував до ванної, вона налила останній келих червоного вина і, розгорнувши складений пакетик, приправила вино розкришеною пігулкою роґіпнолу. За хвилину по тому, як вони підняли келихи, італієць безпорадним лантухом плюхнувся на ліжко. Вона розв’язала йому краватку, стягла черевики і прикрила кавалера ковдрою. Потім вимила у ванній келихи, витерла їх і вийшла з номера.

Наступного ранку о шостій годині Моніка Шоулс поснідала у себе в номері, залишила чималу суму на чай і виписалася з готелю «Циммерталь» ще до сьомої. Перш ніж покинути номер, вона не полінувалася ретельно стерти свої відбитки пальців з ручок дверей, гардеробів, туалетного стільчака, телефонної слухавки та інших предметів, до яких торкалася, витративши на це п’ять хвилин.

Ірене Нессер виписалася з готелю «Маттерхорн» о пів на дев’яту, відразу після того, як її розбудили. Вона взяла таксі і перевезла свої речі до камери схову на залізничному вокзалі. Наступні години вона приділила візитам до дев’яти приватних банків, між якими розподілила частину облігацій з Кайманових островів. На третю годину дня приблизно десять відсотків облігацій було обернено на гроші, які вона розмістила на тридцяти з гаком номерних рахунках. Решту облігацій вона зв’язала в пачку і поклала до кращих часів у банківський сейф.

Їй ще треба було зробити кілька візитів у Цюриху, проте з цим можна було не поспішати.

О пів на п’яту дня Ірене Нессер приїхала на таксі в аеропорт, де в дамській кімнаті розрізала на дрібні шматочки паспорт і кредитну картку Моніки Шоулс і спустила їх в унітаз. Ножиці вона викинула в урну.

Після 11 вересня 2001 року привертати до себе увагу наявністю гострих предметів у багажі було не варто.

Рейсом «GD-890» компанії «Люфтґанза» Ірене Нессер прилетіла до Осло, де доїхала автобусом до центрального вокзалу, відвідала там дамську кімнату і розібрала свій одяг. Поклала всі предмети, з допомогою яких створювався образ Моніки Шоулс, — парик із зачіскою «паж» і фірмовий одяг, — у три пластикові пакети і порозсовувала їх по різних сміттєвих баках та урнах біля вокзалу. Золотий ланцюжок і сережки були авторськими виробами і могли навести на слід, тому вони зникли в каналізаційному люку.

Накладний латексний бюст Ірене Нессер, повагавшись деякий час, усе-таки вирішила зберегти.

Ризикуючи спізнитися, вона спішно проковтнула гамбургер у «Макдоналдсі», попутно перекладаючи вміст ексклюзивного шкіряного портфеля до своєї спортивної сумки. Виходячи з ресторану, вона залишила портфель під столом. Придбавши в кіоску каву латте в стаканчику з кришкою, вона поспішила до нічного потяга на Стокгольм і ледве встигла на нього в останній момент, коли вже зачинялися двері. У неї було заброньовано окреме купе.

Замкнувши двері купе, вона відчула, як уперше за дві доби вміст адреналіну в її в крові нарешті знизився до нормального рівня. Вона відчинила вікно, порушуючи заборону на куріння, запалила сигарету і почала маленькими ковтками пити каву. Тим часом потяг виїжджав з Осло.

Вона прокрутила в голові свій контрольний список, щоб переконатися, чи не забула про якусь деталь. Раптом вона нахмурилася і обмацала кишеню куртки. Витягнувши звідти ручку з готелю «Циммерталь», задумливо роздивилася її і викинула у вікно.

Через п’ятнадцять хвилин вона вкрилася ковдрою і майже миттєво заснула.