Чорний красень

Розділ 22 Графський маєток

Уранці наступного дня, одразу ж після сніданку, Джо запряг Веселуна в легкий тарантас,[47] у якому їздила місіс Гордон. Веселун заіржав, прощаючись із нами; поні покидав маєток першим, віднині він мав жити у вікарія. Після нього настала і наша черга. Джон засідлав Джинджер, сів на неї верхи, мене взяв за повід, і ми рушили долиною, тримаючи шлях на маєток графа W.

Маєток графа W. вражав величною красою, та й чималі графські стайні, що стояли трохи далі, теж виглядали солідно. Ми в’їхали в двір, оточений кам’яною огорожею, і Джон гукнув містера Йорка.

Містер Йорк виявився доволі симпатичним чоловіком середніх літ із вольовим голосом. Він, як годиться, привітався з Джоном, мимохідь оглянув мене та Джинджер і гукнув стаєнного. Наказавши йому відвести нас до стайні, він запросив Джона в дім перекусити з дороги.

Нас завели до великої просторої конюшні й розмістили у сусідніх стійлах. За півгодини, коли ми вже були почищені та нагодовані, до стайні зайшли Джон і Йорк — наш новий кучер.

— Добре, містере Менлі, — промовив Йорк, ретельно оглядаючи мене і Джинджер. — Я не бачу в цих конях якихось вад, тепер скажіть мені таке. Кожен кінь, як і людина, має якісь характерні риси, і те, що добре для одного, не конче добре для іншого. Тож поки ви тут, я хотів би знати, чи є в них якісь особливості, про які краще попередити заздалегідь?

— Знаєте, — промовив Джон, — мені дуже шкода з ними розлучатися, бо, як на мене, в усій Англії ви не знайдете другої такої пари. Та ваша правда, у кожного коня, як і в людини, свій характер. Цей вороний — не кінь, а просто диво; мені здається, він від самого народження не знав ні грубощів, ні стусанів, і для нього немає більшого задоволення, ніж виконувати волю свого господаря. Кобилі ж у дитинстві, схоже, пощастило менше, та й продавець її казав те саме. Коли вона потрапила до нас, таких натуристих було ще пошукати. Та як побачила, що в нас не так уже й погано, то поволі виправилася. Три роки служби — і жодного вибрику. Я вам так скажу: коли з нею по-людськи, то більш роботящої конячки, ніж вона, ви ніде не знайдете. Але від природи вона більш запальна, ніж вороний, на мух злиться більше, заплутаний повід дратує її більше, а коли ви її скривдите, то можете не сумніватися, що вона відплатить вам тією ж монетою. А зрештою, чи не вам знати, що таке гарячий кінь?

— Авжеж, — погодився з ним Йорк. — Я все зрозумів. Та, бачте, тут у кожного стаєнного свої примхи, і домогтися, аби кожен робив те, що він має робити, справа не з простих. Та зрештою, що залежить від мене, я робитиму вправно, на це ми й пристанемо. А те, що ви говорили про гніду кобилу, я неодмінно матиму на увазі.

Коли вони уже виходили зі стайні, Джон раптом пригадав:

— Знаєте, у нас не вдягали збрую з мартингалом. Вороний узагалі не знає, що це таке, а кобила, якщо вірити торговцеві, саме через цю штуку й стала такою норовистою.

— Ну, ні, коли вони вже тут, мартингала їм не уникнути, — зізнався Йорк. — Особисто мені більше до вподоби, коли кінь почувається вільно, та й наш господар ніби теж, а от пані господиня… Їй має бути все по моді, і якщо кінь тримає голову трохи нижче, ніж треба, вона на нього навіть не погляне. Я мартингалів не любив і не любитиму, та проти нашої пані не підеш, і коли вона кудись їде, від мартингала не відкрутишся!

— Шкода, коли так, — спохмурнів Джон. — Ну що ж, мені пора, у мене скоро потяг.

Він підійшов до мене і до Джинджер, лагідно поплескав нас і сказав на прощання декілька слів. Голос у нього був дуже сумний.

Я ж на прощання просто тицьнув ніс йому в руку. Попрощавшись із нами, Джон розвернувся й пішов, і я вже більше його не бачив.

Наступного дня до стайні, щоб поглянути до нас, завітав сам лорд W., і, схоже, наш вигляд його цілком задовольнив.

— Як на мене, коні зовсім непогані, — заявив він. — Та зрештою, коли сам містер Гордон, мій друг, дає їм такі чудові рекомендації, інакше й бути не може. Шкода, звісно, що вони не однієї масті, проте для нашої місцевості згодиться, головне, аби гарно ходили у запрягу. А от коли поїдемо до Лондона, то треба буде підібрати пару для Барона. А вороний, напевне, дуже гарний під сідлом.

Йорк переповів йому все, що казав про нас Джон.

— Ну що ж, — промовив граф, — дивіться за кобилою в обидва і не намудруйте з мартингалом. Я думаю, все буде гаразд, ну, може, ще на початках повередують трохи. Не забудьте попередити про це пані.

Після обіду нас запрягли в екіпаж і підвели до входу в маєток. Маєток вражав грандіозністю, він був утроє більший за помешкання у Біртвік-парку, та, як на кінський розум, старий будинок виглядав затишніше. Біля входу до маєтку стояли два лакеї, вбрані у коричневі лівреї, короткі червоні штани та білі панчохи. Невдовзі почулося шелестіння шовку: на кам’яні сходи маєтку ступила пані. Вона обійшла нас — висока, з гордовитою поставою, — зміряла прискіпливим поглядом, схоже, залишилася чимось незадоволена, але нічого не сказала і мовчки сіла в екіпаж.

Під час цього першого виїзду відбулося моє «знайомство» з мартингалом. Я б не назвав його зручним, адже, коли на тобі ця штуковина, ти вже не здатен підіймати чи опускати голову, коли захочеш. Та хай там як, мені не довелося задирати голову вище, ніж я робив це зазвичай. Мене більше непокоїла Джинджер, але моя напарниця трималася спокійно, навіть якщо й була чимось незадоволена, то нічим цього не виказувала.

Наступного дня ми знову стояли перед входом із лакеями. Знову, зашелестівши шовками, пані спустилася сходами, і ми почули її вольовий голос:

— Йорку, негайно підніміть коням голови, щоб на них було приємніше дивитися.

Йорк спустився з козел, шанобливо вклонився графині й сказав:

— Я дуже перепрошую, пані, але ці коні три роки не знали, що таке мартингал, і містер W. казав, що було б краще, якби вони звикали до нього не одразу, а поступово. Та якщо ваша ясновельможність вважає інакше, я можу затягнути ремінь трохи більше.

— То зроби таку ласку, — промовила графиня.

І Йорк, щоб догодити господині, тугіше затягнув нам мартингали. Кожна дрібничка — добра чи погана — має значення, і коли того дня нам довелося підійматися по крутому схилу, я зрозумів це особливо добре. За старою звичкою я хотів було нахилити шию нижче, адже так легше тягнути екіпаж на підйомі, але, через проклятий мартингал довелося йти із задертою головою, і незабаром мої ноги та спина стали змагати від утоми. Коли ми вже стояли у стайні, Джинджер сказала:

— Ну от, тепер ти знаєш, що таке мартингал. Та зрештою, від цього не вмирають, тож я змирюся і мовчатиму, аби не гірше. Як не крути, а ставлення до нас тут непогане. Та коли вони і далі насідатимуть на мене, о, тоді хай начуваються! Я їм не якась забита шкапа, щоб терпіти ці знущання!

Дірка за діркою наші мартингали ставали щодня дедалі тугішими й тугішими, і якщо колись я радо чекав тієї миті, коли на мене надягали упряж, тепер я починав її боятися. Джинджер, дарма що мовчала, поводилася також неспокійно.

Коли ж нам кілька днів поспіль не прикорочували мартингала, я вже став думати, що найгірше позаду, і потай уявляв, як я вправно несу свою службу, хоча, правду кажучи, вона давно перетворилася із задоволення на муку. Де ж мені було знати, що найгірше — попереду.

Розділ 23 Нам уривається терпець

Одного дня графиня вийшла до екіпажа дещо пізніше, зате її шовки шелестіли як ніколи.

— Їдемо до герцогині В., — оголосила вона, а потім, після хвилинної паузи, звернулася до кучера: — Йорку, ну, невже вам зовсім не хочеться, щоб ці коні були схожі на коней? Та підійміть їм голову одразу на стільки, на скільки потрібно, бо мені гидко дивитися на це жалюгідне видовище!

Йорк вирішив почати з мене, і, поки стаєнний притримував за повід Джинджер, він затягнув мій мартингал, так задерши мені голову, що я думав, шия в мене трісне. Коли настала черга Джинджер, вона, за старою недоброю звичкою, стала крутити головою та кусати вудила. Вже хто-хто, а Джинджер добре знала, що це таке, і коли Йорк став розщіпати ремінь, щоб ще більше його затягнути, вона так хвицнула задніми ногами, що черкнула Йорку по носі й збила з голови капелюха, а стаєнний ледве втримався на ногах. Схопивши Джинджер за вуздечку, Йорк зі стаєнним, уже вдвох, намагалися утримати її на місці, та Джинджер із двома могла б легенько упоратися, і вона боролася, то присідаючи на задні, то стаючи дибки, то відчайдушно хвицаючись навсібіч. Урешті-решт вона влучила копитом у дишло і впала, щоправда, перед цим вона ще встигла кресонути по мені копитом. Важко сказати, що б вона ще встругнула, але Йорк усією вагою присів їй на голову і закричав:

— Відпряжіть вороного! Хто-небудь! Принесіть лебідку і зніміть дишло! Якщо не можна відчепити посторонки, ріжте їх!..

Один лакей побіг по лебідку, другий швидко виніс ніж. Конюх спритно випряг мене з екіпажа і повів до стайні. Завівши мене в стійло, він тут же метнувся до Йорка. Я аж кипів від пережитого і, якби за все життя хоч раз брикав чи ставав дибки, в цій ситуації неодмінно показав би і перше, і друге. Та я ніколи цього не робив, тож просто стояв розлючений, із розпухлими ногами, досі туго напнутий мартингалом, що кріпився до кільця в сіделці[48] та змушував мене тримати голову задертою, і не було на це жодної ради. Як я почувався — годі передати, і якби до мене спробував хтось підійти, то він би точно скуштував моїх копит.

Невдовзі до стайні завели і Джинджер. Від побоїв та синців на її тілі не було живого місця. За Джинджер до стайні зайшов Йорк. Віддавши конюхам кілька розпоряджень, він підійшов до мене і насамперед послабив триклятий мартингал.

— Чорти б їх ухопили! — лаявся він. — Я так і знав, що добра від тих мартингалів не буде. Уявляю, як засмутиться господар. Та зрештою, коли вже й граф не має влади над жінкою, то що може зробити прислуга! Як собі хочуть, а я тут ні при чому. Якщо графиня не потрапить у гості до герцогині В., то я навряд чи зможу їй допомогти.

Йорк ще ніколи не казав такого перед іншими людьми, у їхній присутності він був сама шаноба. Він нашвидку мене оглянув, без особливих зусиль знайшов потовчене місце над коліном і наказав конюхам промити мені рану водою, а потім поставити примочку.

Коли новина про пригоду дійшла до графа W., той дуже засмутився. Він вишпетив Йорка за те, що той послухався графині, і Йорк запевнив, що віднині слухатиметься тільки наказів його ясновельможності. Та хай там як, а нам від того не ставало легше, якщо не сказати — навпаки. Мені здавалося, що Йорк мав би більше заступатися за доручених йому коней, та, мабуть, він керувався іншими міркуваннями.

До екіпажа Джинджер більше не впрягали, а коли з її тіла зійшов останній синець, один із менших нащадків лорда W. висловив бажання взяти її собі, вважаючи, що з неї може вийти непоганий гунтер. Я ж і далі ходив в екіпажі, і тепер моїм напарником був огир[49] на ім’я Макс. Він усе своє життя проходив із мартингалом, і я не міг не поцікавитися, як він витримує таку наругу.

— Терплю, от і все, — відповів Макс, — а що вдієш? Хоч ця штука добряче вкорочує віку. Тобі теж укоротить, якщо звикнеш.

— Як по-твоєму, — поцікавився я, — граф і графиня розуміють, що від них нам тільки шкода?

— Хтозна! — мовив Макс. — От торгівці кіньми та ветеринари — ті чудово розуміють! Колись я жив в одного торгаша, який учив мене та ще одного коника ходити парою у запрягу. Він щодня задирав нам голови все вище і вище, а коли якийсь джентльмен ненароком це побачив і запитав, навіщо це, той так пояснив: «Якщо я цього не робитиму, їх у мене ніхто не купить. Фешенебельна публіка любить, щоб і коні їхні виглядали фешенебельно, високо тримали голови і гарно перебирали ногами. Коням це, звичайно, тільки шкодить, зате торгівля тільки виграє. Кінь із мартингалом швидше зношується і старіє, і тоді його фешенебельний власник знов їде на ярмарок — по іншого коня». Я слово в слово передав його думку, — закінчив свою розповідь Макс, — а гидко це чи ні, вже сам міркуй.

Чотири місяці я проходив в екіпажі графині. Знали б ви, чого мені це вартувало! Мені ті місяці видалися вічністю, а моя вдача і здоров’я помалу стали погіршуватися. Досі я навіть не знав, що таке піна на губах, але мундштук із гострими краями, скута шия та здушене горло робили свою справу, і тепер — коли більше, коли менше — я постійно пінився. Деяким людям це подобається, і, угледівши запіненого коня, вони кажуть: «Який гарячий, темпераментний скакун!» А попри те, запінений кінь — не менше дикунство, ніж запінена людина. Піна коло рота ясно промовляє, що із конем щось негаразд, і розуміти це потрібно саме так, а не інакше. Крім цього, неприродно закинута шия перетискає горлянку й утруднює дихання. Коли я повертався з роботи, мої шия та груди гули від напруги й болю, язик і губи обм’якали, мов ганчірка, а тіло огортала така втома, що вже нічого не хотілося.

У Біртвік-парку я жодної миті не сумнівався, що в особі Джона і сквайра Гордона я маю вірних друзів. А тут, у графському маєтку, хоч ми були доглянуті й ситі, я не мав жодного друга. Йорк мав би розуміти (я підозрюю, він таки розумів), як дратує мене мартингал. Та, мабуть, він трактував це як неминуче зло: чим, мовляв, тут допоможеш. Принаймні він пальцем об палець не вдарив, аби бодай трохи применшити наші страждання.

Розділ 24 Леді Анна та втікачка Лізі

На початку весни лорд W. із челяддю, а разом з ними і Йорк, поїхали до Лондона. Я, Джинджер і ще кілька коней залишилися в маєтку та мали займатися звичними для себе справами. Наглядати за нами було доручено старшому конюхові.

Леді Гарієт, що залишалася в маєтку, через важке каліцтво ніколи не їздила в екіпажах, а інша дама — леді Анна — любила прокататися верхи в товаристві брата чи кузенів. Дівчина була чудовою вершницею, до того ж красунею, яка мала веселу вдачу й добре серце. Обираючи коня для прогулянок, леді Анна зупинила свій вибір на мені і навіть назвала мене Чорним Остером. Я був у захопленні від цих прогулянок, від свіжості та прохолоди, і подеколи компанію нам складали Джинджер або Лізі (звичайно ж, не самі, а з їздцями). Лізі була майже чистокровною кобилою світло-гнідої масті, і за веселу вдачу й охайність її дуже полюбляли чоловіки. Та Джинджер, котра знала її трохи краще, ніж я, казала, що Лізі — не така спокійна, як здається.

У Лізі був постійний вершник — джентльмен на ім’я Блантайр, якому страшенно подобалося їздити на цій кобилі, і всі про це знали. Та от одного дня леді Анна наказала сідлати Лізі дамським сідлом на один бік, а мене засідлали звичайним сідлом для чоловіків. Блантайра це, звичайно, насторожило.

— Як вас розуміти? — запитав він. — Невже ваш добрий Чорний Остер вам набрид?

— Аж ніяк! — заперечила леді Анна. — Просто я подумала: чому тобі, як другові, не прокататися на Остері, а я тим часом випробую, як ходить під сідлом ваша чудова Лізі. Крім цього, не станете ж ви заперечувати той очевидний факт, що і габаритами, і зовні Лізі більше нагадує дамського коника, ніж мій улюбленець.

— Анно, послухайтеся моєї поради, облиште свою витівку, не треба їхати на Лізі, — благав її Блантайр. — Ваша правда, Лізі й справді чудова, але для жінки вона надто неспокійна. Повірте, вона не така безпечна, як ви думаєте. Прошу вас, поміняйте коня.

— Милий мій кузене, — засміялася Анна, — зробіть мені ласку, заспокійтеся. Не треба так за мене турбуватися. Я змалку їжджу верхи, мій кінь уже не раз біг за гончаками, хоч я знаю, що ви не вважаєте полювання жіночою справою. Ні, як собі хочете, а я поставила собі завдання прокататися на Лізі, яку ви, джентльмени, так обожнюєте. Тому коли ви справді мені друг, то краще підсадіть мене.

Сперечатися було марно, і Блантайр допоміг леді Анні піднятися в сідло, уважно оглянув вудила, вуздечку, подав їй у руки повід і щойно тоді осідлав мене. Ми вже вирушали з подвір’я, коли раптом з’явився лакей із цидулкою від леді Гарієт.

— Сер, ви не могли би передати цю записку лікареві Ешлі й отримати від нього відповідь на запитання?

Село лежало на добру милю збоку, і будинок лікаря був там останнім. Ми весело доскакали до його воріт, за якими починалася коротка під’їзна алея, обсаджена високими вічнозеленими деревами.

Блантайр спішився і вже заходився відчиняти перед леді Анною ворота, але вона його стримала.

— Не треба, Блантайре, я почекаю вас тут. Повід Остера накиньте на ворота.

Він вагався, глянув на дівчину і сказав:

— Я швидко, тільки туди і назад.

— Та що ж ви так переживаєте!.. Ми з Лізі нікуди від вас не подінемося.

Відтак Блантайр накинув мій повід на залізні шпичаки воріт і швидко зник за деревами. Лізі спокійно стояла на узбіччі, за кілька метрів від краю дороги, повернувшись до мене спиною. Юна леді спокійно сиділа в сідлі, пустивши повід, і щось стиха наспівувала. Я чув, як Блантайр підійшов до будинку, як він застукав у двері… По інший бік дороги розляглося нічим не загороджене пасовище. І треба ж, щоб саме тоді сільський хлопчик-пастух гнав із поля табунець їздових коней із лошатами. Пустотливі, бешкетні лошата бігали, де заманеться, і пастух час від часу ляскав величезним батогом, закликаючи їх до порядку. Одне з тих лошат кинулося через дорогу і з розгону ледь не потрапило Лізі під ноги. Злякавшись чи то лошати, чи то гучного ляскання батога, а може, і того, і того (спробуй тут зрозуміти!), Лізі дико брикнула і зірвалася з місця, побігши кар’єром.[50] Від несподіванки леді Анна ледь не випала із сідла, але таки втрималася. Я щосили заіржав, гукаючи на допомогу — раз, другий, стукав копитом до землі і навіть захитав головою, намагаючись скинути з огорожі свій повід. Чекати довелося недовго: Блантайр, не тямлячи себе від хвилювання, вискочив за ворота, швидко роззирнувся і лиш в останню мить устиг побачити, як утікає кінь, стрімко відносячи свою вершницю. Лізі встигла проскакати чималеньку відстань. Ще мить — і Блантайр був у сідлі. Я переживав не менше за нього, тому мені не треба було ані батога, ані шпор. Блантайр усе чудово бачив, відтак пустив мій повід вільно, припав до моєї шиї — і ми кинулися наздоганяти.

Дорога милі півтори йшла прямо, а потім брала праворуч, та ще й роздвоювалася. Поки ми доїхали до повороту, за Лізі з вершницею вже й слід пропав. По якій же дорозі вони поскакали? Біля садової хвіртки, що виходила на дорогу, стояла жінка. Прикриваючи очі рукою від сонця, вона занепокоєно дивилася вдалину. Блантайр легенько натягнув повід.

— Куди? — запитав він у жінки.

— Праворуч! — гукнула та, для більшої певності махнувши рукою.

Ми повернули праворуч і пішли учвал. За деякий час нам на мить вдалося побачити втікачів, але вони одразу зникли. І так кілька разів: то з’являлися на горизонті, то знову губилися; відстань між нами уперто не скорочувалася. Згодом нам трапився дорожник, що стояв біля купи щебеню і, кинувши лопату, відчайдушно махав руками. Ми порівнялися з ним, Блантайр натягнув повід, і дорожник випалив:

— До вигону, сер, на вигін вони повернули!

Я дуже добре знав цей вигін. То була горбкувата рівнина, поросла вересом та темно-зеленими кущами дроку,[51] поодинокими чахлими деревцями з колючками. Відкриті прогалини з густою невисокою травою були буквально засіяні мурашниками та кротовиннями. Одне слово, найгірше місце для шаленої скачки з усіх, які я знав.

Щойно ми повернули на громадський вигін, як далеко перед нами знову замаячіла зелена сукня леді Анни. Її капелюшок загубився, каштанове волосся розвівав зустрічний вітер. По тому, як вона тримала голову і спину, можна було зрозуміти, що леді Анна вже ледве натягує повід, намагаючись бодай трохи стримати неслухняну Лізі. Швидко бігти горбкуватим полем вона, звичайно, не могла, і у нас жевріла надія, що ми її таки наздоженемо.

Переслідуючи втікачів по дорозі, Блантайр цілковито покладався на мене, але на вигоні, серед горбків та мурашників, він таки взявся за повід і, мушу сказати, правив так легко й вправно, що мій біг майже не сповільнився, а відстань між нами та втікачами поволі скорочувалася.

Не так давно через вигін прокопали водостічний рівчак, і на його протилежному боці височів вал накиданої землі. Здавалося, тут утікачі вже точно мали зупинитися, та не так сталося, як гадалося! Лізі лише на мить загаялася — і стрибнула, але перечепилася через грубі земляні груди і не втрималася на ногах.

— Ну, Остере, не підведи! — крикнув Блантайр, відпускаючи повід.

Я зібрався, напружився всім тілом — і одним довгим махом перестрибнув і рівчак, і насип.

У заростях вересу лежала долілиць наша юна господиня. Блантайр швидко зіскочив на землю, схилився над нею і тихенько покликав. Леді Анна мовчала. Тоді він обережно підняв її голову. Очі дівчини були заплющені, обличчя — бліде, наче у мерця.

— Анно, люба, промовте хоч слово!..

Дівчина мовчала.

Він розстебнув їй кофтину, послабив комір, виміряв пульс на зап’ястку. Потім різко підвівся і, роззираючись навкруги, став шукати допомоги.

Неподалік працювали двоє чоловіків: вони нарізали торф. Побачивши Лізі, що бігала без вершника, вони покинули роботу і намагалися її спіймати. Та коли почули голос Блантайра, облишили коня і прийшли до нас. Старший із них запитав:

— Чим можемо допомогти?

— Їхати верхи вмієте?

— Знаєте, сер, вершник із мене так собі, та задля леді Анни я ладен ризикнути своїми в’язами. Цієї зими вона дуже виручила мою дружину.

— Тоді, мій друже, сідай на цього коника — за в’язи можеш не переживати, — мерщій скачи до лікаря і попроси, щоб він негайно приїхав сюди; а сам їдь до графського маєтку, розкажи, що сталося, і нехай вони пришлють екіпаж та ще когось на допомогу. Ага, і покоївка леді Анни хай теж сюди їде. Я чекатиму на них тут.

— Усе зроблю, сер, усе буде зроблено, я молитиму Бога, щоб мила юна леді швидше отямилася. Слухай-но, Джо, — звернувся він до свого напарника, — ану, бігом по воду і ще перекажи моїй старій, хай кидає всі справи і летить сюди до леді Анни.

Він сяк-так видерся в сідло, крикнув «вйо!», стиснув мої боки ногами, і ми, зробивши невеличкий гак, щоб обминути рівчак, рушили у зворотному напрямку. Мій вершник не мав батога, і, схоже, це його бентежило. Та зі мною не потрібно було жодних батогів, відтак йому тільки довелося міцніше тримати повід і не випасти із сідла. Я старався бігти так, аби ним підкидало якомога менше, та коли ми йшли по нерівному, в нього кілька разів таки вихопилося:

— Агов! Тихіше!.. Легше!..

Скакати по дорозі було значно легше, і ми швидко виконали всі свої доручення.

Коли його запросили до будинку, аби промочити з дороги горло, він навідріз відмовився.

— Ні-ні, я зараз же їду назад, тут є коротка дорога полями, і я встигну повернутися до того, як приїде екіпаж.

Коли всі дізналися про новину, в маєтку зчинився несусвітній шарварок. Мене завели до стайні, розсідлали, розгнуздали і накрили попоною.

Поспішно засідлали Джинджер і послали по лорда Джорджа, а трохи згодом я почув торохкотіння коліс екіпажа.

Повернулася Джинджер нескоро, і, коли ми залишилися сам-на-сам, вона сказала:

— Розповісти можу небагато, ми майже всю дорогу гнали учвал і прибули одразу ж після лікаря. Якась жінка сиділа на траві, і голова юної леді лежала на її колінах. Лікар вливав їй у рот якусь рідину, а коли він щось пробурмотів, я зрозуміла: «Вона жива». Потім хтось узяв мене за повід і відвів від того місця. Трохи згодом леді Анну перенесли в екіпаж, і ми всі разом рушили додому. Дорогою нам трапився один джентльмен, якому господар пояснив, що сталося, і сказав, що леді Анна ще непритомна, але він сподівається, що обійшлося без серйозних травм.

Йорк не схвалював рішення лорда Джорджа зробити із Джинджер гунтера. Він говорив, що поки кінь звикає до нового місця, йому потрібна впевнена, тверда руки, а не такий легковажний їздець, як наш лорд Джордж.

Сама Джинждер була захоплена цим, та іноді, коли вона верталася до стайні, було важко не помітити, яка вона перенапружена. Час від часу Джинджер покашлювала, але вона була занадто гордою, щоб нарікати. Я починав за неї хвилюватися.

Через два дні після пригоди до мене зайшов Блантайр. Він приязно плескав мене по спині й не шкодував для мене гарних слів, а лордові Джорджу сказав, що я не гірше за людей розумів, яка небезпека загрожує леді Анні.

— Якби я навіть захотів його притримати, однаково б не зміг, — казав він. — Тож як тут не крути, а справжній кінь леді Анни — Чорний Остер.

Мене неабияк утішили його слова, і життя знову здалося світлим і радісним.

Розділ 25 Ройбен Сміт

Коли Йорк відлучався до Лондона, старшим замість нього залишався Ройбен Сміт, і я не можу не розповісти про цього конюха.

Ніхто не виконував свої повсякденних обов’язків із таким завзяттям, як Ройбен. Коней він любив, і розумів, і лікував їх, наче справжній лікар (недарма він колись два роки мешкав під одним дахом із ветеринаром). А ще він був неперевершеним візником: четвернею[52] чи цугом[53] правив так, немов звичайним парним запрягом. Приємний, зосереджений, Ройбен без особливих зусиль домагався від коней потрібного послуху. Я думаю, його любили всі, принаймні коні — точно. І просто диво, що такий чоловік служив рядовим конюхом; зважаючи на всі чесноти, він уже давно мав би бути таким, як Йорк. На заваді стояв один, але дуже серйозний недолік — пристрасть до оковитої.

Ні, Ройбен не належав до безпросвітних п’яничок, які тільки те й роблять, що заливають очі. Він міг тижнями, навіть місяцями не бачити оковитої, але одного прекрасного дня зривався, і в нього починалася, за його ж висловом, «пияцька смуга». У такі дні Ройбен утрачав усякий сором, наганяв жах на свою дружину і докучав усім, хто так чи інакше мав із ним справу. Йорк дорожив цим конюхом і декілька разів усе залагоджував, тож чутка про Ройбенове пияцтво не доходила до графа. Та якось увечері, коли довелося розвозити після балу гостей, Ройбен так перебрав, що не міг не те що правити, а й навіть тримати віжки, і один із гостей сів замість нього на козла та відвозив дам додому. Після такого прикрого інциденту уникнути розголосу було неможливо, і Ройбена негайно звільнили. Його бідолашна дружина з малими дітьми змушена була покинути затишний будиночок, що біля в’їзду до маєтку, і забиратися світ за очі. Макс розказав мені, що сталася ця прикра історія давно, а незадовго до нашої появи Ройбен знову повернувся до маєтку. Йорк поклопотався за нього перед графом, той зла на Ройбена не тримав, до того ж і сам Ройбен заприсягнувся, що, допоки працюватиме в маєтку, краплі спиртного до рота не візьме. Слово його виявилося міцним, і Йорк уже хотів залишати його замість себе, коли кудись виїжджатиме. Ройбен був тямущим, чесним, тож на кого, як не на нього, покладатися?

Настав квітень, а графова челядь мала приїхати десь у травні. До їхнього приїзду треба було відремонтувати невелику однокінну карету, та позаяк полковник Блантайр мав повертатися до свого полку, то було вирішено, що Сміт відвезе Блантайра до міста в кареті, яку залишить у майстерні, а додому повернеться верхи. Він запряг у карету мене, прихопив із собою сідло, і ми поїхали до міста. Прощаючись на станції, полковник тицьнув Смітові грошенят і сказав:

— Пильнуйте леді Анну як зіницю ока, а коли якомусь жевжикові закортить осідлати Чорного Остера для прогулянки, женіть його геть! Нехай цей кінь буде тільки для неї.

Залишивши карету в майстерні, ми вирушили до «Білого Лева». Ройбен розпорядився, щоб мене як слід погодували і щоб о четвертій пополудні я був готовий.

Якраз тоді в моїй підкові відійшов один вухналь, та конюх це помітив аж тоді, коли доходила четверта. Сміт на годину запізнився і заявив, що ще пробуде тут до шостої, бо зустрів старих друзів. Конюх попередив його про мою підкову і запитав, чи не накаже містер Сміт мене перекувати.

— Не треба, — відмахнувся Сміт, — додому й так дотягнемо.

Ройбен говорив голосно й розв’язно, а те, що він не зважав на підкову, мене дуже насторожило. Річ у тому, що якраз до них він був дуже прискіпливий.

О шостій годині Ройбен не прийшов. Не з’явився він ні о сьомій, ні навіть о восьмій, прийшов, аж коли доходила дев’ята. Поводився Сміт шумно, безцеремонно, навіть, можна сказати, огидно. Все його дратувало і злило, навіть конюхові від нього перепало, хоча за що, я, чесно кажучи, так і не зрозумів.

На порозі з’явився власник заїжджого двору.

— Їдьте обережно, містере Сміт! — попросив він.

Та містер Сміт, не довго думаючи, вибухнув на те добірною лайкою.

Відтак, не чекаючи, поки ми виїдемо за межі міста, він пустив мене чвалом, і хоч я й так біг щодуху, він раз по раз мене батожив. Місяць ще не зійшов, і надворі стояла цілковита темінь. Дороги після недавніх ремонтних робіт були рясно всипані дрібним камінням. Від шаленої їзди моя підкова відставала більше й більше, а перед міською заставою вона відірвалася.

Якби не горілка, Сміт одразу б відчув, що зі мною щось не те, але того злощасного вечора він не зважав на такі дрібнички.

За міською заставою дорога була рясно засипана щебенем, який розкидали тут зовсім недавно. Щебінь виявився великий, гострий, і бігти по такій дорозі коневі дуже ризиковано. Та уявіть собі: я гнав чвалом (без однієї підкови!) по гострому камінню, а вершника те не задовольняло, він щосили батожив мене, горланив, щоб я біг ще швидше, і обзивав мене, аж вуха в’яли. Нога без підкови нестерпно боліла, копито стерлося, розкололося до самого м’яса, а від гострого щебеню всередині розколини вже не було живого місця від порізів.

Довго так тривати не могло. Коли нестерпний біль пронизує все тіло, жоден кінь не втримається на ногах. Так сталося й зі мною: я зашпортався і, як підкошений, гепнув на передні коліна. Сміт кулею вилетів із сідла і, падаючи, мабуть, дуже сильно вдарився. Упавши, я миттю підхопився з землі та, сильно шкандибаючи, відійшов на узбіччя, де не було каміння. Місяць щойно зійшов, і в місячному сяйві за кілька ярдів[54] від себе я побачив розпластаного Сміта. Він лежав на дорозі, не встаючи. Точніше, спробував підвестися — і тяжко застогнав. Мені теж було від чого стогнати: розколене копито, два коліна збиті до крові. Та здебільшого коні мовчки терплять біль. Без жодного звуку я стояв на дорозі і прислухався. Сміт знову важко застогнав. Я чітко бачив його постать, посріблену місячним сяйвом, але, пильно вдивляючись, жодного руху не помітив. Сам я не міг йому допомогти. Та як я напружував слух, сподіваючись уловити серед нічної тиші цокання копит, скрипіння коліс чи хоч би звуки людських кроків! Ця дорога і вдень не дуже людна, а тепер, у вечірню пору, тут можна годинами бовваніти, чекаючи на допомогу.

Я все стояв і стояв, вдивляючись у темряву та прислухаючись. Квітнева ніч була спокійна і приємна. Ніщо не порушувало нічної тиші, хіба що десь звіддаля тьохкали солов’ї. Усе завмерло, лиш попри місяць летіли білі хмарки та сіра сова безмовно майнула над чагарями. Усе було достоту так, як у ті далекі літні ночі, коли я лежав, притулившись до матері, на зеленій галявині фермера Ґрея.

Розділ 26 Розв'язка

Час уже, напевне, добігав півночі, коли я врешті вловив ледь чутне цокання кінських копит. Воно то зникало, то лунало знову, щоразу ближче й сильніше. Дорога до графського маєтку йшла через ліс, що теж належав графові, і саме звідти долинало цокання. У мене зажевріла надія, що це хтось вирушив на наші пошуки. Цокання ближчало і ближчало, тож я вже майже не вагався, що це Джинджер. І нарешті я таки зрозумів, що це її запрягли в екіпаж. Я заіржав — і вельми втішився, почувши у відповідь її іржання та людські голоси. Екіпаж повільно рухався по кам’янистій дорозі і зупинився біля темної постаті, розпластаної на землі.

З екіпажа вискочив чоловік і схилився над тілом.

— Ройбене, — почув я голос. — Не рухається!

Його супутник теж вийшов з екіпажа, схилився над конюхом і сказав:

— Уже готовий, — сказав він. — Дивися, які в нього холодні руки.

Вони спробували підняти Ройбена, але, побачивши його закривавлену голову і не виявивши жодних ознак життя, облишили його і підійшли до мене. Вони одразу помітили мої розсічені коліна.

— Ага, кінь спіткнувся, і Сміт упав! Хто б міг подумати, що вороний може впасти і скинути вершника! Схоже, Ройбен уже кілька годин тут лежить! Дивно, чому ж тоді кінь за цей час навіть з місця не зрушив?

Роберт узяв мене за повід і спробував повести, але щойно я ступив один крок, як мало не впав.

— Овва! Та в нього не тільки коліна розбиті! Дивися, як він іде!.. У нього копито потовчене! Бідолашний коник, як тут не впасти! Знаєш, Неде, Ройбен не тямив, що робить. Ти тільки уяви: гнати коня чвалом по такій дорозі, та ще без підкови! Ні, якби Ройбен був при пам’яті, він швидше змусив би його пролетіти над місяцем, аніж скакати по такій дорозі. Певно, він знову взявся за старе. Бідна Сусанна! Вона уже приходила до мене, питала, чи не повернувся Ройбен; була бліда, як смерть. Хотіла приховати хвилювання, казала, що він мав тисячу причин затриматися в місті. Але вона таки не витримала і попросила, щоб я виїхав йому назустріч. Ну, що ж? Треба доправити додому не тільки тіло, а й коня, а це вже не так легко.

Вони ще довго говорили, поки врешті не було вирішено, що Роберт поведе мене (він же все-таки конюх), а Нед на екіпажі привезе тіло Сміта до маєтку. Занести його в екіпаж було доволі складно, адже потрібно ще було притримувати Джинджер. Але вона не гірше за мене розуміла, що відбувається, і стояла незрушно, мов статуя.

Я зауважив це спеціально, бо головним її недоліком якраз було невміння бодай хвилинку постояти спокійно.

Коли Нед узявся за віжки й екіпаж із мерцем повільно рушив, Роберт ще раз уважно оглянув мою ногу, міцно перев’язав розколене копито своїм носовичком, і ми пішли. Ніколи не забуду цієї нічної прогулянки. До маєтку було більше трьох миль. Роберт вів мене повільним кроком, я шкандибав, накульгуючи та припадаючи на ногу: біль у копиті був просто нестерпний. Роберт часто мене гладив, лагідно щось примовляв, намагаючись підбадьорити; я не сумнівався, що він дуже шкодував мене.

Нарешті я опинився у своєму стійлі. Роберт дав мені вівса, загорнув коліна у вогкі ганчірки, а на копито наклав примочку із запарених висівок, щоб знезаразити рану і зняти жар. Уранці до мене мав прийти ветеринар, а поки що я опустився на солому і, незважаючи на страшний біль, заснув.

Наступного дня приїхав ветеринар. Він уважно оглянув мої рани і висловив сподівання, що суглоб уцілів, а отже, я й надалі зможу працювати. Щоправда, я вже ніколи не виглядатиму так, як колись.

Я вірю, що для мого зцілення робилося все можливе, проте одужання було болісним і тривалим. На колінах наростало дике м’ясо,[55] і його доводилося випалювати каустиком.[56] Коли ж коліна нарешті загоїлися, їх змастили якоюсь шиплячою рідиною, від якої облізла вся шерсть. Навіщо те робили, не знаю, але, мабуть, людям краще знати.

Оскільки смерть Ройбена Сміта сталася за нез’ясованих обставин і не було жодного свідка цієї події, до справи підключилася поліція. Власник «Білого Лева», тамтешній конюх і ще декілька очевидців свідчили, що, покидаючи заїжджий двір, Сміт був п’яний як чіп. Наглядач на заставі підтвердив, що він, як божевільний, промчав через заставу, а коли серед каміння знайшли мою підкову, усе одразу з’ясувалося і з мене знято найменші підозри.

Усі співчували Сусанні, а вона, не тямлячи себе від горя, невтішно голосила:

— Він був такий добрий, такий добрий!.. Це все прокляте вино! І навіщо люди продають це бісівське пійло? О, Ройбене, Ройбене мій!..

Ройбена вже поховали, а вдова й далі голосила за ним. Невдовзі вона разом із шістьма дітьми змушена була покинути затишний будиночок під дубами, і, позаяк сім’я не мала ні житла, ні родичів, єдиним доступним для них житлом залишався хіба що великий і похмурий робітний дім.

Розділ 27 Скалічені і з невтішним майбутнім

Коли коліна трохи загоїлися, мене на кілька місяців вирішили перевести на невелику галявину. На ній, окрім мене, нікого більше не було. Хоч я й насолоджувався волею та смачною травою, та без товариства інших коней мені було дуже самотньо. Особливо бракувало товариства Джинджер, із якою я здружився по-справжньому. Бувало, зачувши на дорозі цокання копит, я починав іржати, але відповідали мені зрідка.

Якогось ранку ворота в огорожі відчинилися, і до мене вбігла… Так, це була стара добра Джинджер! Конюх, що привів її сюди, зняв із неї недоуздок та й пішов, і ми залишилися самі на всю галявину. Я зустрів її радісним іржанням. Ми обоє раділи нашій зустрічі. Щоправда, нашу радість дещо затьмарив той факт, що Джинджер підселили сюди аж ніяк не для того, щоб розвіяти мою самоту. Не зловживатиму вашим часом і не розповідатиму про все, що з нею сталося. Скажу лишень, що її загнали швидкою їздою, і це не минулося безслідно. Тож тепер Джинджер перевели сюди, щоб вона відпочила, набралася сил, а вже там буде видно.

Молодий і самовпевнений лорд Джордж вважав себе завзятим вершником і брав участь чи не в кожному полюванні, та про своїх коней він анітрохи не дбав. Невдовзі по тому, як мене перевели на галявину, відбувалися змагання зі стипль-чезу,[57] і лорд Джордж затявся, що візьме участь у перегонах. Конюх попередив його, що Джинджер має невеликий розтяг і до перегонів не готова, проте лорд Джордж вирішив по-своєму і під час забігу нещадно гнав Джинджер уперед, змушуючи її триматися на рівні з фаворитами перегонів. Простодушна Джинджер викладалася до останнього і навіть увійшла до трійки лідерів, але, як кажуть люди, запалилася. Та ще й вершник був для неї заважкий, відтак вона зірвала спину.

— І от, — підсумувала Джинджер, — ми з тобою, коні у розквіті сил, стоїмо, наче немічні шкапи. Тебе занапастив безпробудний пияк, я мене — самовпевнений дурень. О, як мені сумно!

Справді, що не кажи, а ми вже не ті. Та хай там як, а спілкуватися одне з одним нам однаково було приємно. Ми не брикали по галявині, як колись, а разом паслися, лежали на траві або годинами стояли — голова до голови — під крислатими липами. Так тривало доти, допоки з міста не повернувся граф зі своєю челяддю.

І от одного дня він разом із Йорком прийшов до нас. Побачивши їх, ми тихо завмерли під нашою липою. Вони прискіпливо оглянули мене і Джинджер, і, схоже, граф був дуже розчарований.

— Триста фунтів пішли за вітром, — прорік він, — та це півбіди. Друг довірив мені своїх коней, він сподівався, що тут їм буде добре, а їх занапастили. Кобилу ще можна потримати хоч би рік, тоді побачимо, що з неї вийде. А вороного доведеться продати, і то вже. Мені дуже шкода, але коневі з такими колінами не місце у графській стайні.

— Авжеж, ваша ясновельможносте, аякже, — підтакнув Йорк. — Тепер його місце там, де не зважають на екстер’єр,[58] а цінують добрих коней. Я маю знайомого в Баті,[59] він здає коней внайми, і гарні тварини за розумну ціну його завжди цікавили. А ще я точно знаю, що коней він не ображає. Після слідства вороний поза підозрою, тож якщо хтось із нас дасть — ви або я — йому свою рекомендацію, то цього достатньо.

— От ти її і напиши, Йорку. А скільки за нього дадуть, стільки дадуть, головне, щоб він потрапив у добрі руки.

Дійшовши згоди, вони пішли від нас.

— Скоро ти звідси підеш, — зажурилася Джинджер, — і я втрачу єдиного друга. Навряд чи ми колись побачимося. Чому цей світ такий жорстокий?

Десь за тиждень після цієї розмови до нас на галявину прийшов Роберт, накинув на мене недоуздок і повів геть. Прощання з Джинджер було коротким. Поки мене вели, ми спочатку іржали, а потім вона, увесь час, поки чула цокання моїх копит, занепокоєно бігала вздовж огорожі.

За рекомендацією Йорка мене купив один чоловік, який здавав внайми коней та кінні екіпажі. Добиратися до нього довелося залізницею, мені це було вдивовижу і спершу навіть лякало. Та щойно я зрозумів, що пахкання, сичання і свистіння паротяга не заподіють мені жодної шкоди, а тремтячий вагон не такий вже й страшний, як здавалося, я швидко заспокоївся і вже нічим не переймався.

Кінцевим пунктом моєї подорожі виявилася доволі пристойна стайня з непоганими умовами. Щоправда, не така простора й зручна, як у Біртвік-парку чи у графському маєтку: підлога у стійлах настелена не рівномірно, а з нахилом; стояв я головою до годівниці, тому передні ноги були вищі, аніж задні, від чого дуже втомлювався. Схоже, люди ще не збагнули, що кінь, якому зручно стояти і повертатися куди завгодно, працюватиме набагато краще. Що ж до іншого, то годували нас добре, тримали в чистоті, і, думаю, власник наш не був байдужим до своїх коней. Йому належало чимало кінних запрягів та екіпажів, які могли винайняти всі охочі. Деколи вони брали екіпаж із кучером, інколи сідали на козла самі.

Розділ 28 Найманий кінь та його їздці

Досі мною правили люди, які хоч знали, як це треба робити. Тут же, натомість, ніколи не бракувало візників-невігласів, та й просто роззяв, і позаяк ми були коні підневільні, то і наймали нас усі, кому заманеться. Я мав спокійну вдачу, на мене можна було покластися, і саме тому мені найбільше щастило на таких-от горе-візників. Якби узятися розповідати про всі можливі й неможливі способи правити екіпажем, які мені довелося на собі відчути, це забрало б силу-силенну часу, тому я обмежуся лише кількома випадками.

Перша категорія їздців — це ті, що переконані, нібито кінь зобов’язаний відчувати, хто старший. Вони туго загнуздують коня, позбавляючи його найменшої свободи руху. Такі їздці переконані, що коня треба «тримати в руках», а повід має бути туго напнутий, немов без цього кінь не встоїть на ногах. Якійсь кандибі, чиї губи від такої їзди загрубіли настільки, що не відчувають повода, це, може, і допомагає, але коневі, що міцно стоїть на ногах і відгукується на найменший порух віжок, це завдає неабияких мук, не кажучи вже про те, що це просто безглуздо.

Друга категорія їздців — абсолютна протилежність першій. Ті зовсім відпускають повід, в усьому покладаючись на коня, і просто сидять, склавши руки. Як ви гадаєте, чи зможе в разі небезпеки такий візник спрямувати коня туди, куди треба? І коли раптом кінь сполохається або спіткнеться, такий візник не дасть екіпажу ніякої ради, і закінчуються такі історії часто вельми сумно. Скажімо, особисто я не маю жодних упереджень до такої манери їзди, бо зазвичай я не сахаюся і не спотикаюся, а візник нехай собі показує дорогу і час від часу підганяє чи притримує мене. Хай там що, а коневі треба бодай трохи відчувати повід, коли, скажімо, він іде з гори, щоб він принаймні знав, що його візник не заснув.

Окрім цього, недбала їзда зазвичай розбещує коня, він відвикає працювати на совість, а коли потрапляє в інші руки, часто цю погану звичку доводиться вибивати батогом. Самі розумієте, приємного у цьому мало. Сквайр Гордон завжди пильнував, щоб ми не ледарювали і зберігали гарні манери. Він любив говорити, що розбещення коней — не менший злочин, ніж розбещення дітей, адже і тим, і тим доводиться за це розплачуватися.

А ще такі їздці недбалі не тільки до коней, а взагалі до всього. Під час їзди вони думають про що завгодно, але не про те, що треба. Якось мені довелося ходити у фаетоні, яким правив такий-от візник: сам він сидів на козлах, а його дружина і двоє дітей — у колясці. Тільки-но ми рушили з місця, як він одразу ж кинув віжки і ще двічі вперіщив мене батогом, хоча потреби в цьому не було. Нещодавно ремонтували дорогу, і навіть там, де покриття не поновлювали, дорога рясніла розсипаним щебенем. Мій погонич, знай собі, сміявся, жартував із дружиною, дітьми, звертав увагу на пейзажі обабіч дороги, а про мене геть-чисто забув. Гарний візник вів би коня так, щоб обминати щебенисті розсипи, та я про це вже навіть і не мріяв. І не дивно, що під час такої їзди дуже скоро я підчепив передньою підковою камінчик.

Якби зі мною був містер Гордон, Джон чи хто-небудь, хто знає, що таке їзда на конях, я би й трьох кроків не ступив, як вони помітили б, що зі мною щось сталося. І навіть уночі досвідчена рука через віжки відчула б, що мій крок чомусь змінився, візник спустився б з козел і дістав клятий камінь. А цей тип, знай, сміявся і правив теревені, а камінь глибше й глибше засідав поміж підковою та стрілкою.[60] Один його край був гострий, а інший — округлий, і вам кожен кучер скаже, що це найгірший з усіх каменів: гострим кінцем він натирає ногу, а круглим може будь-коли ковзнути по дорозі, і падіння тоді неминуче…

Мій візник був або підсліпуватий, або дуже недбалий; не знаю, чого мав більше, але він гнав мене з цим каменем у підкові ще добрих півмилі, аж нарешті таки помітив. Та я вже так накульгував, що не помітити цього було просто неможливо.

— Дивися, як він кульгає! — вигукнув він, помітивши мою кульгавість. — Ні, ти бачиш, нам підсунули криву шкапу! Чи є в них совість?!..

Сказавши це, він махнув віжками, ляснув батогом і крикнув:

— Гей, ти, нема чого вдавати ветерана! Дорога є дорога, і ти хоч на одній нозі скачи — зі мною цей номер не пройде.

За деякий час нам трапився фермер, який їхав назустріч на гнідому жеребці. Він зняв капелюха, вітаючись із нами, і тут же зупинився.

— Вибачте, сер, що втручаюся, — мовив фермер, — але мені здається, що вашому коневі щось заважає. Таке враження, ніби йому за підкову заліз камінь. Із вашого дозволу, гляну на його ноги. До речі, для коней дрібне каміння на дорозі — справжнє лихо.

— Ми винайняли цього коня, — пояснив мій візник. — Не знаю, що з ним сталося, але хіба так можна робити — пропонувати людям кульгаві шкапи.

Фермер спішився, намотав повід собі на руку і, не довго гадаючи, підняв одну мою ногу — ту, яка до нього найближча.

— Ну от, так і є! Там камінь за підковою, а ви говорите, що кульгавий!

Спершу фермер намагався витягти камінь голіруч, але камінь сидів, міцно затиснений між підковою й копитом. Тоді він витягнув із кишені щось схоже на зубило і дуже обережно, хоча і не без труднощів, видовбав злощасний камінець.

— Дивіться, що було за підковою! — він показав камінь. — Дякуйте Богові, що ваш кінь не впав і не скалічив собі ноги!

— Оце так дивина! — не повірив мій візник. — Хто б міг подумати, що з кіньми трапляються такі халепи!

— Та невже? — глузливо посміхнувся фермер. — Як бачите, трапляються, до того ж, від коня це не залежить. На такій дорозі від прикрої пригоди ніхто не застрахований. Тож коли не хочете, щоб ваш кінь скалічів, добре дивіться, а в разі чого — негайно виймайте камінці. А ця нога добряче натерпілася, — додав він, обережно опускаючи мою ногу на землю, і лагідно поплескав мене по шиї. — І ще, сер, дозвольте дати вам пораду. Копито в коня помітно пошкоджене, чвалом його не женіть, а що він якийсь час кульгатиме, так від цього вже нікуди не втечеш.

Із цими словами він скочив на свого жеребця, зняв на прощання капелюха перед дамою та й поскакав далі.

Коли він від’їхав, мій візник став смикати віжками та ляскати упряжжю, мабуть, натякаючи на те, що треба їхати далі. Я, звісно, так і зробив, радіючи, що спекався каменя, хоча біль від нього все ще дошкуляв.

Ось такі неприємні пригоди трапляються з нами — найманими кіньми.

Розділ 29 Кокні[61]

Існує ще одна категорія візників — люди, котрі вважають, що кінь — це не жива істота, а паротяг абощо. Передусім це городяни, які про власного коня і не мріють, а їздять здебільшого залізницею.

На їхнє переконання, кінь — це той самий паротяг, тільки менший. І коли вже за нього заплачено, вважають вони, то хай буде ласкавий їхати стільки, скільки хоче клієнт, з такою швидкістю, яку той забажає, і везти стільки вантажу, скільки скажуть. Хоч яка дорога — непрохідна від бездоріжжя чи суха й рівненька, гладка чи кам’яниста, крута чи полога, — їх це нітрохи не бентежить, а ти біжи, не сповільнюючи кроку, і жодних тобі потурань, і ніхто тобою не переймається.

Коли трапляється крутий підйом, їм і на гадку не спаде, що можна вийти з екіпажа і перейтися пішки, щоб полегшити коневі роботу. Вийти? Аякже! Ми платили за їзду, а не за ходіння, тож будемо їхати! Кінь? А що, хіба йому вперше? Чи не для того створені коні, аби тягнути вгору переповнений екіпаж? Пішки? Скажете таке! Батіг свище в повітрі, раз по раз ляскають віжки, їм часто-густо вторують безцеремонні, грубі вигуки: «Но-о, пішла, ледача худобо!»

І знову ляскає батіг, хоч кінь і так щосили тягне повіз, покірно, не скаржачись і не нарікаючи, дарма що платою за таку роботу є важка втома і чорна невдячність.

Від такої манери їзди кінь змучується втричі більше. Я б охочіше пройшов двадцять миль із нормальним, делікатним візником, аніж десять із таким любителем паротягової манери, і, повірте, ці двадцять миль втомили б мене менше.

Є в таких «любителів» ще одна особлива риса: з’їжджаючи навіть найкрутішим спуском, вони дуже рідко застосовують гальмо, і деколи таке невігластво призводить до серйозних катастроф. А буває ще й так: увімкнуть на спускові гальмо і забудуть про нього. І вже не раз траплялося, що дорога іде круто вгору, я тягну щосили, і лиш на половині підйому горе-візник раптом згадує, що в екіпажа одне колесо заблоковане гальмом. Коням такі речі дуже й дуже шкодять.

Коли коня наймає джентльмен, він пускає його легким кроком; коли коня наймає кокні, то одразу ж жене його чвалом. Коли кокні кортить зупинитися, він періщить коня батогом, а потім так різко осаджує, що той аж присідає на задні ноги, а в губи йому боляче впивається мундштук. У них це називається «спинити одним рухом». Коли ж треба завернути за ріг, кокні робить це дико і різко; правил дорожнього руху для нього не існує.

Одного пам’ятного весняного дня ми — я і Рорі (так звався мій напарник — чудовий, гарний кінь) — від ранку до вечора розважали компанію гульвіс. Правив нами не кокні, а наш стаєнний кучер, і день, можна сказати, минув для нас чудово. Уже сутеніло, коли ми, жваво біжачи, верталися додому. В одному місці дорога різко повертала ліворуч, але ми їхали по своєму боці, попід самою огорожею; щоб розминутися, місця було досить, відтак візник анітрохи не притримував нас. Коли ми наближалися до повороту, я почув цокання копит і торохкотіння бідарки, яка, швидко спускаючись, стрімко наближалася до нас. Через високу огорожу нічого не було видно, і за мить зустрічний запряг врізався у нас. Моє місце у запрягу було праворуч, і саме це мене врятувало. Місце Рорі було ліворуч, і якби були голоблі,[62] вони б полегшили удар. Візник бідарки гнав просто на нас, але коли він нас помітив, часу на те, щоб зайняти свій бік, уже не було. Вся сила удару припала на Рорі: голобля бідарки встромилася йому в груди, самого Рорі аж відкинуло назад, і він заіржав від болю так, що я довіку пам’ятатиму цей крик. Зустрічний кінь від зіткнення присів, а одна голобля переламалася. То був кінь із наших стаєнь, запряжений у кабріолет[63] із високими колесами, що їх так полюбляють юні жевжики. А правив ним такий-от невіглас, котрий навіть не знав, якого краю дороги потрібно триматися, а як і знав, то анітрохи цим не переймався. Нещасний Рорі стікав кров’ю, що хлюпала з відкритої рани. Люди потім казали, що якби його вдарило трохи лівіше, то йому одразу був би гаплик. Та для бідолахи Рорі це було б тільки на краще.

Рана в нього була серйозна, гоїлася довго, а коли він нарешті одужав, його продали на вугільну шахту. Лише той, хто там працював, знає, на що перетворюється життя, коли тебе впрягають у вагонетку, і ти тільки те й робиш, що ходиш із нею то вгору, то вниз. Я бачив, як кінь тягне під гору переповнену вагонетку, позбавлену усяких гальм, і щоразу, коли я згадував цю сцену, мене огортав чорний сум.

Після каліцтва Рорі мене часто ставили парою з кобилкою Пеґі, моєю сусідкою у стійлі. То була міцна, гарної будови тварина; світло-мишастої масті, в яблуках, а хвіст та грива — темно-коричневі. Пеґі не належала до чистокровних коней, зате була напрочуд добра і спокійна. В її очах час до часу застигала тривога, і я запідозрив, що її щось дуже непокоїть. Коли нас уперше випустили в парі, її хода здалася мені дуже дивною: вона могла йти клусом, потім робила три-чотири кроки легким чвалом, а тоді несподівано рвалася вперед.

Хто б не стояв у парі з Пеґі, відчував купу незручностей, і я тільки те й робив, що напружено чекав якогось нового вибрику. По дорозі додому я запитав, звідки в неї така дивна, незграбна манера їзди.

— Ой, — зітхнула Пеґі, — я знаю, в мене нікудишній крок, але чим я тут можу зарадити? Зрештою, винна в цьому не я, а мої короткі ноги. От подивися, мене поставили з тобою в один запряг, але в тебе ноги на добрих три дюйми довші, ти робиш більші кроки, а отже, й біжиш швидше, ніж я. Тому така моя хода — не від хорошого життя. Якби я могла, то неодмінно б подовжила собі ноги, бо всі мої нещастя — від коротких ніг, — невесело підсумувала Пеґі.

— Але ж чому? — не зрозумів я. — Ти така дужа, спокійна, роботи не цураєшся.

— Річ у тому, — пояснила вона, — що люди полюбляють швидко їздити, і коли один кінь не встигає за іншим, то кого батожать? Його! Скільки себе пам’ятаю, мені завжди доводилося рівнятися на інших коней, і саме звідси в мене ця огидна рвучка хода. Але ти не подумай, що завжди було так. Мій перший господар не мав звички кудись поспішати, і, живучи у нього, я ходила гарним рівним клусом. То був молодий сільський пастор, дуже дбайливий господар! Він мав на парафії дві церкви далеченько одна від одної, тож роботи в нього вистачало. Та він ніколи не кричав на мене і не батожив, щоб я бігла швидше. От усім би такого господаря, як він! Та потім він був змушений переїхати до великого міста, і мене продали фермерові.

Знаєш, серед фермерів часто трапляються добрі господарі, але мені, мабуть, не пощастило. Моєму фермерові було байдуже, як поживають його коні, екіпажем він теж правив абияк, переймаючись тільки одним — швидкою їздою. У запрягу я викладалася до останнього, а він мене батожив та й батожив. Ось там у мене і з’явилася ця погана звичка; я страх як боялася відстати від свого напарника. У базарні дні господар допізна сидів у шинку, і додому ми мали гнати, наче навіжені.

Якось темної ночі, повертаючись додому, він, як завжди, гнав нас чвалом, аж раптом посеред дороги колесо наскочило на щось велике і важке. Кабріолет умить перекинувся, фермер вилетів геть і, падаючи, зламав руку та, мабуть, пару ребер на додаток. На цьому моє перебування у господаря закінчилося, та я зовсім цим не журилася. І хай би де я опинилася, усюди знаходилися любителі швидкої їзди, і всі мої поневіряння починалися знову. І чому в мене такі куці ноги?!

Бідолашна Пеґі! Я їй дуже співчував, та як зарадити її горю? Я добре знав, як перепадає коневі, коли він бодай трохи повільніший, ніж його сусід у запрягу. Якщо когось батожать, то насамперед його, і нічого вже тут не вдієш.

Пеґі часто ставили у фаетон, а її лагідна вдача подобалася жінкам. А невдовзі її купили дві пані, які любили правити самі та якраз підшукували гарну, надійну конячину.

Потім ми ще кілька разів зустрічалися за містом. Хода її була гарною, рівною, а виглядала вона так, як може виглядати кінь, цілком задоволений власною долею.

Я був радий за Пеґі, бо хто-хто, а вона вартувала дбайливих рук.

А замість неї у стайні з’явився новачок — молодий жеребець, який усього полохався. Власне, тому він до нас і потрапив, і я поцікавився, чому він такий.

— Не знаю, — відповів він мені. — Я від народження не дуже сміливий, а ще кілька разів добряче налякався. Розумієш, коли бачиш щось уперше, то завжди хочеш розглянути зусібіч. Та спробуй роздивитися що-небудь, коли на тобі шори! І якщо я довго на щось задивлявся, господар періщив мене батогом, і це, ясна річ, тільки додало мені полохливості. Я от що думаю: коли б він давав мені змогу спокійно розглядати незнайомі речі і впевнитися, що в них нема ніякісінької загрози, я звикав би до всього швидко й легко. Якось разом із ним їхав старший джентльмен, коли раптом вітер жбурнув просто на мій бік щось біле: папір чи ганчірку. Я переполохався і помчав; господар, як завжди, схопився за батіг, але джентльмен крикнув: «Схаменися, що ж ти робиш?! Ніколи не карай коня за те, що він налякався. Кінь полохається тому, що відчуває страх. Твої побої цей страх посилюють, і кінь стає ще більш полохливий». Після того я дійшов висновку, що люди не всі однакові. Я точно знаю, що моє полохання — не примха. Та звідки ж мені знати, чого треба боятися, а чого ні, коли не маєш змоги бодай до чогось звикнути? Я б не боявся того, що знаю! От хоча б такий випадок. У маєтку, де я виріс, траплялися дикі олені, і я знав їх не гірше, ніж корів чи овець. Але ж олені водяться не всюди, і я можу навести чимало прикладів, коли недурні нібито коні, минаючи загін з оленями, просто божеволіли від страху.

Я знав, що кожне його слово — чиста правда, і, якби моя воля, то я б усім коням дав таких власників, як фермер Ґрей чи сквайр Гордон.

Звісно, траплялося й так, що люди, які нас наймали, чудово правили кіньми. Пригадую, одного ранку мене впрягли в легкий кабріолет і я під’їхав до будинку на Пултен-стріт.[64] На вулицю вийшли два джентльмени, і один із них, вищий на зріст, підійшов до мене, оглянув вудила, вуздечку і поправив хомут, щоб мені було зручніше.

— Скажіть, а в цього коня конче має бути підборідник?[65] — поцікавився він у конюха.

— Він і без цього чудово йде, — відповів той. — Коник дуже чутливий до повода, жвавий, але без норову. Просто більшість людей хоче, щоб підборідник неодмінно був.

— Ну, це не про мене, — сказав джентльмен. — Якщо вам не важко, заберіть його зовсім, а повід пропустіть через щічні кільця. Коли на тебе чекає далека дорога, кожна дрібничка має значення. Правда, старий? — промовив він, плескаючи мене по шиї.

Він узявся за віжки, й обидва джентльмени сіли в екіпаж. Я дотепер пам’ятаю, як він спокійно розвернув екіпаж, легенько смикнув повід, ледь доторкнувся батогом до моєї спини — і ми рушили з місця.

Я вигнув шию дугою і щосили старався гарно карбувати крок. Було зрозуміло, що мій пасажир не вперше править конем, і це вдається йому на славу. Наша поїздка нагадала старі часи, і настрій у мене помітно поліпшився.

Мабуть, я дуже сподобався тому джентльменові, бо після верхових поїздок він умовив господаря продати мене його другові, який саме шукав гарного і водночас надійного верхового коня. І влітку мене продали містерові Барі.

Розділ 30 Злодій

Містер Барі не був жонатим. Він мешкав у Баті і весь свій час присвячував роботі. Лікар рекомендував йому кінні прогулянки, тому він купив мене. Містер Барі взяв в оренду стайню неподалік від свого помешкання і найняв конюха на прізвище Філчер.[66] Мій господар не дуже добре знався на конях, але до мене ставився добре, і все було б чудово, якби не одне «але», про яке він і гадки не мав.

Містер Барі замовляв для мене найкраще сіно, не шкодував грошей на овес, подрібнені боби, висівки, вику[67] та райграс[68] — усе, що вважав необхідним. Я особисто чув його розпорядження і, зрозумівши, що корму в мене буде вдосталь, вирішив, що житиму віднині сито і щасливо.

Декілька днів усе було чудово. Конюх знав свою справу: у стайні завжди було прибрано і свіжо, шерсть моя виблискувала чистотою, і я не чув від нього жодної лайки. Колись він служив конюхом в одному великому готелі в Баті, а потім вирішив облишити цю справу і тепер вирощував на продаж овочі та фрукти. Його дружина торгувала домашніми кролями й курми.

Трохи згодом я став помічати, що вівса мені дають — як кіт наплакав. Ще давали подрібнені боби, але впереміш не з вівсом (якого було не більше чверті від потрібного), а з висівками. Минуло ще два-три тижні, і я відчув, що потрохи хирію. Трава і все таке, звичайно, — гарна їжа, але щоб кінь мав силу та жвавість, йому потрібне ще й зерно. Як це не прикро, та я не міг ані поскаржитися господареві, ані сказати, що мені чогось бракує. Так тривало зо два місяці, і мені було просто дивно: невже господар справді не бачить, що тут щось нечисто?

Та от якось він поїхав провідати свого друга, фермера-джентльмена,[69] що жив по дорозі до Веллсу.[70]

Цей фермер чудово знався на конях. Привітавшись із містером Барі, він подивився скоса в мій бік і зауважив:

— Барі, твій скакун помітно охляв. З ним нічого не сталося?

— Та ні, — знизав плечима господар. — Але таки твоя правда, він став трохи млявий. Та конюх каже, що восени всі коні стають мляві, апатичні.

— Яка осінь?! — обурився фермер. — Таж серпень надворі. Та хай би навіть осінь, у тебе ж він однаково не перетруджується, та й харчі, сподіваюся, належні. Що ти йому даєш?

Господар розказав. Фермер недовірливо похитав головою і знову оглянув мене від ніг до голови.

— Друже мій, не знаю, хто об’їдає твого коника, але якщо твій кінь отримує все, що йому належиться, вважай, що я не розуміюся на конях. Ти ганяєш його до сьомого поту?

— Та ні, ми їздимо дуже тихо.

— Тоді помацай тут, — наполягав фермер і провів рукою мені по шиї та плечу. — Він розігрівся і змок, як кінь, якого щойно вивели з пасовища. Я б радив тобі частіше заглядати до стайні. Ненавиджу когось підозрювати, та й, слава Богу, не доводиться, бо вдома я чи відлучаюся, на моїх людей завжди можна покластися. Та є на світі покидьки, які кого завгодно обкрадуть, а безмовну тварину — і поготів. То ти розберися. — А робітникові, який прийшов відвести мене до стайні, він наказав: — Дай цьому коневі потовченого вівса, та не шкодуй, скільки схоче, стільки дай.

«Безмовна тварина»! Авжеж, ми й справді безмовні. От якби я вмів говорити, я б розповів господареві, куди втікає мій овес.

Зазвичай мій конюх приходив на роботу о шостій ранку. Разом із ним приходив хлопчик, який завжди приносив зі собою накритого кошика. Найперше вони йшли до комори, де зберігалося зерно. Я бачив, як вони, ледь причинивши двері, відкривали скриню з вівсом і насипали зерно в невелику торбину, яку хлопець ніс додому.

Після відвідин фермера-джентльмена минуло днів п’ять або шість. Хлопчисько щоранку приходив до стайні, але одного разу, щойно він, наповнивши торбу, вийшов надвір, двері стайні різко розчинилися, і до приміщення, міцно тримаючи хлопця за руку, ввійшов полісмен. Ще один полісмен зайшов за ними, замкнув двері зсередини і запитав:

— Ну, хлопче, ти нам покажеш, де твій батько тримає корм для кролів?

Хлопець, не оговтавшись від страху, розплакався, зашморгав носом, але назад дороги не було, і він повів полісменів до комори. У коморі полісмени знайшли порожню торбу, як дві краплі води схожу на ту, що лежала з вівсом у кошику хлопця.

Філчер саме чистив мені ноги. Коли невдовзі полісмени зацікавилися і його персоною, він страх як обурився, зчинив галас, але його швидко забрали до відділку, прихопивши разом з ним і сина. Згодом я дізнався, що хлопчиська відпустили, а Філчер, за постановою суду, мав два місяці провести у в’язниці.

Розділ 31 Ошуканець

Містер Барі дуже ретельно шукав заміну Філчерові, і за декілька днів я мав нового конюха. То був високий, статечний молодик, але якби комусь забаглося провести конкурс на найбільшого конюха-брехуна, наш Альфред Смерк[71] був би його беззаперечним фаворитом. Зі мною він поводився дуже лагідно, я не чув від нього жодного лайливого слова, а коли до стайні приходив господар, він у його присутності тільки те й робив, що чепурив мене та пестив, не покидаючи ні на хвилину. Перед виходом надвір, він, щоб надати мені гарного вигляду, мокрим гребінцем вичісував гриву та хвіст, а копита змащував олією. А от чистив їх абияк, за підковами стежив абияк, та й шерсть на мені вичищав абияк, немов доглядав не за конем, а за коровою. Із таким «дбайливим» конюхом мундштук мій вкрився іржею, сідло не висихало від вологи, а підхвістя геть зашкарубіло.

Альфред Смерк вважав себе великим красенем. Він довго-довго крутився перед дзеркалом у комірчині, пригладжував волосся, підкручував вуса і поправляв краватку. Розмовляючи з начальством, він завжди казав: «Так, сер! Слухаюся, сер!», — і прикладав до капелюха руку, то ж всі щиро вірили, що таких робітників, як Альфред Смерк, ще треба пошукати, а містерові Барі неймовірно пощастило з ним. Та, правду кажучи, такого ледацюги й брехуна, як цей Альфред Смерк, я ще зроду не бачив. Звичайно, дуже непогано, коли до тебе гарно ставляться і таке інше, але ж кінь потребує і догляду.

Моїм стійлом був просторий загін, де я стояв без прив’язі, і все було б чудово, якби мій конюх частіше його вичищав. Та в тім-то й річ, що Смерк ніколи не зчищав старої соломи, і вона пріла та гнила зісподу, а нестерпний сморід отруював повітря у стайні. Випари від підлоги роз’їдали й подразнювали очі, навіть відганяли апетит.

Якось, зайшовши до мене, власник стайні зауважив:

— Альфреде, тут так смердить, що не можна встояти. Як думаєш, може, треба почистити стійло та промити його як слід?

— Так, сер! — відповів Альфред Смерк, прикладаючи руку до капелюха. — Одне ваше слово, і все буде зроблено. Але знаєте, лити воду не дуже-то добре, бо до тих коней так легко чіпляється застуда.

— Ну що ж, — погодився власник стайні, — я й сам не хочу, щоби кінь застудився, але ж сморід у стайні б’є наповал. Чи, може, десь каналізація забилася?

— О, добре, сер, що ви про неї нагадали. Мені вже й самому здавалося, що з неї добряче тхне, то, може, таки справді в ній причина?

— Ну, тоді знайди муляра, нехай прийде і гляне, що там сталося, — розпорядився власник стайні.

— Так, сер, буде зроблено, сер!..

Прийшов муляр, дібрався до каналізації, але не виявив жодних пошкоджень. Зробивши свою справу, він поклав цеглу назад, заляпав її розчином та пішов, узявши з власника п’ять шилінгів за роботу. А сморід у загоні як був, так і далі стояв. До того ж, від вогкої та гнилої підлоги мої ноги слабшали, неначе від якої недуги.

— Не розумію, чого йому бракує? — дивувався містер Барі. — Він став такий незґрабний, от-от впаде.

— Ваша правда, сер, — підтакував Альфред, — я й сам це помітив під час прогулянки.

Під час прогулянки, аякже! Коли мій господар поринав у роботу, я міг цілими днями стояти у стійлі, не розминаючи ніг, а годували мене, як коня-ваговоза. Такий догляд погано впливав на моє здоров’я, й іноді я ставав млявим, відчуваючи важкість у всьому тілі. Та переважно був збудженим та неспокійним. Зелений корм або висівки ще могли б мені допомогти, та Смерк не давав мені ні того, ні того. Що ж до коней, то він виявився не тільки брехуном, а й невігласом. Завдяки його старанням замість прогулянок чи зміни раціону на мене чекали ветеринарні піґулки та порошки. У мене їх впихали проти моєї волі, а почувався я після них — словами не передати!

Урешті-решт мої копита стали такими чутливими, що під час однієї з прогулянок, кілька разів наступивши на розсипаний по дорозі щебінь, я двічі так спіткнувся, що в Лансдауні[72] господар зупинив мене біля ветеринара і попросив, щоб той оглянув мене. Швидко оглянувши всі чотири копита, ветеринар сказав:

— У вашого коня гниють стрілки, і то вже давно. Копита через це стали дуже чутливими. Дивно, як він ще стоїть на ногах. Невже, ваш конюх досі цього не помітив? Зазвичай такі речі трапляються у занедбаних стайнях, котрі як слід не вичищають. Якщо ви приїдете завтра, я спробую щось зробити, дам мазь для копит і покажу вашому конюхові, як її наносити.

Наступного дня мої копита ретельно почистили і наклали компрес — віхоть, змочений у якійсь їдкій рідині. Неприємне, скажу вам, відчуття.

Ветеринар наказав, щоб мій загін щодня ретельно вичищали і стежили за чистотою підлоги, а мене годувати пареними висівками, давали трохи зеленини та зерна і годували так до повного зцілення. Гарний догляд зробив свою справу, я швидко одужав, та містер Барі так обурювався тим, що його двічі пошили в дурні його конюхи, що зарікся тримати коней і вирішив у разі потреби їх винаймати. Мене потримали ще трохи і, коли копита загоїлися, знову продали.