Частина IV

Розділ 46 Джейкс і леді

Джері продав мене одному своєму знайомому, що торгував зерном і мав свою пекарню. Він був переконаний, що їжу там матиму гарну, а роботу — неважку. З харчами для коней у пекаря і справді все було гаразд, і мабуть, я б таки не перетруджувався, коли б зі мною поряд був господар. Та не так сталося, як гадалося. Його прикажчик вічно кудись поспішав сам і квапив інших, і часто-густо, коли мій віз і так був до краю навантажений, наказував докласти ще щось. Мій візник Джейкс бурчав, що кінь возить непосильний вантаж, але той його навіть не слухав: чого, мовляв, їхати двічі, якщо можна завезти за раз, як не крути, а справа — понад усе.

Джейкс, як і решта візників, тримав мене в тугій вузді, що в роботі тільки заважало, і місяців за три-чотири я почав відчувати, як гаснуть мої сили.

Якось я тягнув свій віз (як завжди, непомірно важкий), і дорогою довелося долати підйом. Я рвався з усіх сил, але підйом давався важко, я мусив зупинятися і довго стояти. Джейксові це не подобалося, і він лупцював мене, не шкодуючи батога.

— Ану, тягни, ледащо, — верещав він, — інакше я тобі таке влаштую…

Я знову рвонув, але пройшов лиш кілька кроків. Джейкс знов узявся за батіг, і я, напружуючись із останніх сил, наліг на голоблі. Удари були досить відчутні, але мені було не стільки боляче, скільки образливо. Я робив усе, що міг, тягнув так, що мало серце з грудей не вискочило, а замість подяки — батіг і груба лайка.

Коли Джейкс утретє взявся за батіг, до нього швидкою ходою наблизилася леді, що проходила вулицею, і приємним, але рішучим тоном попросила:

— Будь ласка, я вас прошу, облиште бити цього гарного коня! Чи ви не бачите, що він старається, але підйом дуже крутий. Ваш кінь і так робить усе, що тільки може.

— Але якщо цього не досить, то йому доведеться зробити трохи більше, — озвався Джейкс. — А все інше мене не обходить.

— А цей віз хіба не заважкий для коня? — запитала леді.

— Еге, куди вже важче, — погодився візник, — але я тут ні при чому. Ми якраз від’їжджали, а тут наднесло нашого прикажчика, і він сказав докласти ще три центнери.[105] Йому таки захотілося — і край, а ти роби з цим, що хочеш.

Він знову замахнувся батогом.

— Будь ласка, зупиніться, — осадила його леді. — Якщо ви не проти, я дам вам розумну пораду.

Візник засміявся.

— Річ у тому, — заходилася пояснювати леді, — що ви самі не даєте йому розвернутися. Кінь дуже туго загнузданий і навіть голови не може опустити, а ви хочете, щоб він тягнув на повну силу. Послабте упряж і побачите, в нього все вийде. Ну, хоч спробуйте, зробіть мені ласку.

— Добре, добре, — засміявся Джейкс, — як скажете, леді, ваше слово — закон. Наскільки послабляти?

— Настільки, щоб він вільно рухав головою.

Прохання було виконане, і перше, що я зробив, це опустив голову до самих колін. О, яка це була благодать! Я енергійно порухав шиєю, розминаючи м’язи і проганяючи відчуття задубілості.

— Сердешний, ось чого тобі хотілося! — співчутливо мовила леді й лагідно мене погладила. — А тепер скажіть йому добре слівце, візьміть його за повід, справа зрушиться.

Джейкс узявся за віжки.

— Ану, Чорнишу!..

Я низько-низько опустив голову і всім тілом наліг на хомут. Тепер можна було задіяти всю силу, і віз нарешті рушив з місця. Витягнувши вантаж нагору, я зупинився перевести подих.

Леді, що досі супроводжувала нас по тротуару, підійшла до мене і погладила так, як вже давно ніхто не гладив.

— Бачте, ви йому дозволили — і в нього все вийшло. Я ж бачу, що цей кінь — сама надійність, і повірте мені, він знав кращі часи. Ну що, ви більше так його не будете гнуздати? — запитала вона, коли Джейкс знову взявся за упряж.

— Ваша правда, мадам, незагнузданий кінь легше йде догори, і я неодмінно про це пам’ятатиму. Дуже дякую вам за пораду, та розумієте, як він ходитиме розгнузданий, мене всі візники засміють. Що вдієш, так не прийнято!

— А ви започаткуйте, — порадила леді. — Бо як вас послухати, то коли всі роблять щось погане, то й ви це зобов’язані робити. Зараз чимало джентльменів не гнуздають коней, наші ходять так десь років з п’ятнадцять, і повірте, втомлюються вони набагато менше. Крім цього, — вона раптом стала дуже серйозною, — не можна кривдити Божих створінь, принаймні, без вагомих причин. Ми кажемо «безсловесні тварини», бо вони таки насправді безсловесні, нікому не поскаржаться, але це не полегшує їхніх страждань. Ну, от і все, більше я вас не затримую. Дякую, що дослухалися до поради і догодили дамі. Я думаю, це набагато краще за батіг, і ви самі у цьому пересвідчитеся. Удачі вам!

Вона ще раз погладила мене по шиї і легкою ходою пішла по тротуару. Більше я її ніде не зустрічав.

— Бий мене грім, якщо це не істинна леді! — тихо пробубнів Джейкс. — Так говорила зі мною, наче я якийсь аристократ. Що ж, не забудемо її порад, принаймні, на підйомах.

Треба віддати Джейксові належне: він трохи мене розгнуздав, а коли на нас чекав підйом, вивільняв мені шию. А от вози нітрохи не полегшали. Коли кінь зайнятий роботою, то ситна їжа, гарний відпочинок зможуть повернути затрачені сили. Коли ж він гарує, мов проклятий, йому нічим не допоможеш, і з часом я охляв настільки, що на моє місце купили молодшого коня.

Була там ще одна незручність, про яку, мабуть, варто згадати. Колись я чув про це від інших коней, але самому пережити не доводилося. І тільки тут я дізнався, що таке стайня без світла.

У стайні, де я жив, було одне-однісіньке віконце, десь аж у кінці, і через це в наших стійлах панувала вічна напівтемрява. Таке освітлення, по-перше, дуже пригнічує, а по-друге, жахливо псує зір. Коли мене виводили надвір, раптове світло боляче різало очі, я ледве розумів, куди йду, і кілька разів навіть шпортався на порозі.

Пробувши там трохи довше, я б напевно став підсліпуватим, а для коня це вкрай погано. Я вже не раз чув від людей, що краще вже їздити на сліпому коневі, ніж на підсліпуватому, бо, зазвичай, підсліпуваті коні страшенно лякливі. Втім, зір мені вдалося вберегти, а потім мене перепродали одному перевізникові, що мав багато кебів.

Розділ 47 Скрутні часи

Свого нового власника я пам’ятатиму до смерті. Він мав чорнющі очі та гачкуватий ніс, рот — як у бульдога, та голос, що рипів, неначе віз по гальці. Звали його Ніколас Скінер, і мабуть, це у нього працював Бідолаха Сем.

Люди часто кажуть: краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Я б перефразував: краще один раз відчути. Можна все життя проходити в кебі, але так і не дізнатися, до чого може докотитися простий запряжний кінь.

У Скінера був цілий парк третьорозрядних кебів і цілий штат третьорозрядних кучерів. Він не церемонився з ними, а ті не церемонилися з нами. Опинившись у Скінера, я дуже скоро забув про недільний відпочинок, а надворі, між іншим, стояла літня спека.

Часто в неділі кеб від самого ранку наймала компанія веселих гульвіс. Четверо сідало досередини, п’ятий умощувався біля кучера, і я мусив тягти цю ватагу десять-п’ятнадцять миль за місто, а потім назад. Коли доводилося йти вгору, я навіть не мріяв, що хтось із них зійде і трохи пройде пішки. Хоч який був підйом і як припікало сонце, вони сиділи й у вус не дули, і тільки вряди-годи, коли кучер прямо казав, що я можу й не подужати гірки, вони нехотячи злазили з кеба. Інколи після роботи я був настільки змилений і зморений, що кидав їжу, ледь до неї доторкнувшись. О, як я згадував смачну мішанку з висівками та селітрою, яку давав нам Джері суботніми вечорами, коли надворі стояла спека. Така їжа приємно освіжала, після неї нам ставало легше. А потім нас чекали дві ночі та цілий день законного відпочинку, і в понеділок вранці ми були ладні бігати, як лошата. Тут же про відпочинок навіть не мріяли, і мій візник за грубістю поводження нічим не відрізнявся від свого патрона. Він мав страшний батіг з якимось вістрям на кінці, яке аж до крові розсікало шкіру. Перепадало часом і по животі, і навіть по голові. Від такої кричущої несправедливості я закипав, але продовжував сумлінно працювати, навіть не думаючи про бунт. Казала ж бідолашна Джинджер: це все одно нічого не дасть, бо людина сильніша.

Життя моє стало нестерпним, і я, як Джинджер, мріяв упасти просто на дорозі та врізати дуба, щоб ураз зі всім покінчити. Одного дня моє бажання мало не збулося.

Ми виїхали на стоянку о восьмій годині ранку і вже добряче наїздилися, перш ніж довелося йти на залізничну станцію. Там саме мав прийти великий потяг, і ми прилаштувалися в черзі кебів, щоб не повертатися порожніми, а прихопити пасажирів. Людей приїхало чимало, кеби з-перед нас роз’їхалися швидко, і врешті-решт настала наша черга. Наших пасажирів було четверо: галасливий і метушливий добродій, його дружина, їхні діти — хлопчик і дівчинка, і ще ціла гора багажу. Леді з хлопчиком одразу сіла в кеб, чоловік командував, куди яку валізу запхати, а дівчинка зупинилася коло мене.

— Татку, — з сумом промовила дівчинка, — я боюся, цей бідний коник не довезе нас додому, та ще й з багажем. Нам стільки їхати, а він слабкий і дуже змучений. Ти тільки подивися на нього.

— Міс, не хвилюйтеся, все буде добре! — запевнив її візник. — Він сильний, довезе.

Носильник, що тягав важкенькі скрині, побачивши, що багажу чимало, запитав у добродія, чи братиме він другий кеб.

— Ваш кінь це все потягне? — звернувся добродій до візника.

— Потягне, сер, потягне. Гей, носильнику, тягни сюди ці ящики. Він і більше візьме.

Візник допоміг висадити на дах такий важкий ящик, що я відчув, як сіли ресори.

— Тату, тату, та візьми другий кеб, — благала дівчинка добродія. — Не можна так навантажувати коника, чуєш?

— Ґрейс, не кажи дурниць, сідай негайно і не метушися. Що скажуть люди, коли ділова людина, перш ніж найняти собі кеб, питатиме згоди в коня. Чи, може, ти думаєш, кучер не знає, що робить? Ану, стрибай досередини і поменше базікай!

Моя співчутлива заступниця мусила скоритися; багаж, ящик за ящиком, випхали на дах кеба, а частину прилаштували біля візника. Коли все було готове, візник звично смикнув віжками, ляснув батогом, і ми рушили з місця.

Ноша була неймовірно важка, я від ранку нічого не їв, не відпочивав, але попри всі кривди чесно тягнув свою лямку.

Спершу все йшло без пригод, а коли ми під’їжджали до Ладґейтського пагорба,[106] важкий багаж і сильна втома зробили свою чорну справу. Ляскали віжки, свистів у повітрі батіг. Я вибився з останніх сил, і раптом, не знаю навіть, як це сталося, ноги пішли кудись убік, і я упав на землю, наче підкошений. Від несподіванки і від сили удару мені перехопило подих. Я лежав і не рухався. Втім, рухатися я не мав сил і був переконаний, що помираю. Я чув звуки метушні навколо, хтось щось сердито говорив, хтось стягав багаж, і здавалося, що все це уві сні. А потім нібито та сама дівчинка із розпачем сказала:

— Бідний коник!.. Це через нас він упав…

Хтось підійшов до мене, послабив на шиї шлею від вуздечки, відстібнув ремінці, що тримали хомут. Чийсь голос сказав:

— Він не встане, йому вже кінець.

Потім прийшов полісмен, віддавав різні розпорядження, та я навіть не розплющив очей. Єдине, що я міг, — це час до часу судомно вдихати й видихати. Хтось хлюпнув мені на голову крижаної води, в рот залили якогось зілля, чимось прикрили моє тіло…



Не знаю, скільки часу пролежав я на дорозі, але життя поволі поверталося до мене. Потім якийсь чоловік плескав мене по гриві й лагідно просив підвестися. Мені дали ще трохи того зілля, і, коли я після кількох спроб підвівся, мене поволі повели до найближчої стайні. Там мене поставили у не дуже чисте стійло, дали ріденької каші, і я з задоволенням усю її випив.

До вечора я оклигав, мене перевели до Скінерових стаєнь і вже там обслужили як слід. Уранці до мене зайшли Скінер та ветеринар, і після ретельного огляду лікар сказав:

— Він не стільки хворий, скільки виснажений фізично, і якщо дасте йому перепочити з півроку, то він знову працюватиме. Тепер же в ньому сили — кіт наплакав.

— То хай іде до біса! — вилаявся Скінер. — Я не маю ланів, щоб вигулювати здохлих шкап. Або він одужує, або ні! Інше мою фірму не влаштовує. В мене розмова коротка: поки бігає, ганяй, а як відбігає, продай його за безцінь, заведи до гицля або ще кудись.

— Якби він запалився, — казав ветеринар, — його було би краще пристрелити, але він не запалений. Днів за десять буде кінський ярмарок. Якщо ви дасте йому відпочити, відгодуєте його, він, може, й оговтається, і тоді в будь-якому разі ви вторгуєте за нього більше, ніж коштує звичайна кінська шкіра.

Прислухавшись до поради ветеринара (уявляю, чого це йому вартувало!), Скінер закомандував, щоб мене добре годували і тримали в чистоті, і, на моє велике щастя, стаєнний виконував ті команди набагато охочіше, ніж сам Скінер їх віддавав. Десять днів цілковитого спокою, добірний овес, сіно, рідка каша з висівок, до якої домішували проварене лляне насіння творили дива, і я швидко оклигував. Поївши каші з льоном, я все частіше схилявся до думки, що навіть після всього пережитого жити цікавіше, аніж помирати.

А на дванадцятий день після аварії мене відвели на ярмарок за кілька миль від Лондона. Я був певен: будь-яка зміна піде тільки на краще, тож дивився на світ веселіше і сподівався тільки на добре.

Розділ 48 Фермер Сароґуд[107] і його внук Вілі

На ярмарку, куди мене відвели, я склав компанію кульгавим, засапаним та й просто пристаркуватим шкапам. Були в тому зборищі й такі, котрих, напевно, краще б пристрелити, аніж комусь продавати.

Утім, більшість продавців і покупців були рівнею коням, яких тут продавали. Якийсь злидар шукав шкапину або поні за декілька фунтів, аби було кого впрягти у возик для вугілля чи дров; а хтось за ті ж кілька футів хотів продати свою спрацьовану шкапу ще до того, як вона вклякне. Деякі з тих продавців та покупців від безпросвітних злиднів утратили всяку людську подобу, проте були там і такі, яким я радо годив би, навіть із останніх сил. Бідні, в лахмітті, але з добрим серцем і душею. Коли вони говорять, ти одразу проймаєшся довірою до них. Я впав в око одному старенькому дідуганові, та й він мені також сподобався, але я виявився недостатньо сильним. О, як я побивався! Аж ось із того кутка ярмарку, де торгували кращими кіньми, з’явився чоловік, на вигляд ніби фермер-джентльмен. Разом із ним ішов малий хлопець. Фермер мав широкі плечі, добродушне обличчя з рум’яними щоками, на голові сидів крислатий капелюх. Підійшовши до нашого товариства, він співчутливо глянув на всіх шкап, аж раптом я помітив, що його очі зупинилися на мені. Я дотепер мав пишний хвіст і гриву, які помітно виділяли мене з-поміж інших. Нашорошивши вуха, я не зводив із фермера очей.

— Знаєш, Вілі, цей кінь знав і кращі часи.

— Бідолашний! — вигукнув хлопець. — Як по-твоєму, дідусю, він ходив в екіпажі?

— Звичайно, хлопче! — відповів той, підходячи до мене ближче. — У молоді роки він міг робити що завгодно. Дивися, які у нього ніздрі, вуха, який вигин шиї, яка грива. Треба бути сліпим, щоб не бачити в ньому породи.

І він ласкаво поплескав мене по шиї. Я потягнувся до нього, відповідаючи на ласку. Хлопчик і собі погладив мою голову.



— Бідний коник! Диви-но, дідусю, як він розуміє ласку. От купив би ти його, щоб він помолодів, як наша Сонечко!

— Ну, хлопче, всіх коней не відмолодиш. Та й наша Сонечко була не так стара, як занедбана.

— А по-моєму, цей кінь зовсім не старий. Он яка у нього грива, хвіст. Заглянь йому в зуби, а тоді кажи. І не дивися, що він худий, очі ж йому не запали від старості.

— От малий, — засміявся фермер. — Ти любиш коней не менше, ніж твій дідусь.

— Та ж, дідусю, заглянь йому в зуби і запитай ціну. От побачиш, на наших пасовиськах він нараз помолодшає.

Мій продавець теж вирішив уставити слівце.

— Сер, юний джентльмен знає, що каже. Бачте, цей кінь возив кеб і гарував за двох. А так він зовсім не старий, і я навіть чув, як один ветеринар казав, що піврічний перепочинок поставить його на ноги, а з диханням у нього все гаразд. Я вже десять днів дивлюся на нього і мушу сказати, що такого вдячного і мирного коня я ще зроду не бачив. Справжній джентльмен не пошкодує на нього п’ять фунтів, щоб дати коникові шанс. І б’юся об заклад, наступної весни він коштуватиме всі двадцять.

Старий засміявся, і малий хлопець занепокоєно зиркнув на діда.

— Дідусю, ти ж сам казав, що вторгував за лоша на п’ять фунтів більше, аніж сподівався, хіба ні? Купи цього коня, не збіднієш.

Фермер ретельно обмацав мої ноги — досить опухлі й напружені, заглянув у зуби.

— Думаю, він має років тринадцять-чотирнадцять. А покажіть-но, який у нього клус.

Я вигнув худезну шию, трохи підняв хвіст і, закидаючи неслухняними ногами, пробігся.

— Ваша найнижча ціна? — запитав фермер, коли я знову розвернувся.

— П’ять фунтів, сер. Господар заборонив продавати дешевше.

— Здирство, — похитав головою старий, проте його рука вже тягнулася до гаманця. — Здирство та й годі. У тебе є тут ще якісь справи? — запитав він, відрахувавши соверени і вручаючи їх продавцеві.

— Ні, сер. Якщо бажаєте, я відведу його на заїжджий двір.

— То відведи, будь ласка. Я скоро там буду.

Вони пішли далі, а ми йшли за ними назирці. Хлопець ледве стримував захоплення, та й дідусь його, здається, теж був задоволений. На заїжджому дворі мене вдосталь нагодували, а потім прийшов робітник мого нового власника, сів на мене верхи, і ми поїхали легкою ступою. Доїхавши до великого лугу, на краю якого стояв навіс, ми повернули туди.

Містер Сароґуд (так звали мого благодійника) розпорядився, щоб увечері та вранці мене годували сіном та вівсом, а вдень випускали на привілля.

— Отак, Вілі, — мовив фермер, звертаючись до внука. — Від цього дня відповідатимеш за нього ти. Він — твій.

Вілі радо перейняв нові обов’язки, і, треба сказати, ставився до них сумлінно. Не було жодного дня, щоб він пройшов попри мене, а часом підкликав до себе і пригощав шматочком моркви або ще якоюсь смакотою. Інколи просто стояв коло мене та слухав, як я хрумаю овес. Вілі завжди знаходив для мене вільну хвилину і лагідне слово, тож не полюбити цього хлопця було просто неможливо. Він називав мене Старим Другом, бо зазвичай у лузі я завжди ходив за ним. Часом Вілі приходив із дідусем, і той завжди уважно роздивлявся мої ноги.

— Це, Вілі, його найвразливіше місце, — казав фермер, — але він день у день здоровішає, і мабуть, на весну вже можна чекати покращення.

Гарний відпочинок, добрі харчі, м’який торф під ногами та легкі прогулянки дуже позитивно вплинули на моє здоров’я і підняли мій дух. Від матері мені дісталася чудова стать, надриватися замолоду не доводилося, відтак у мене були кращі шанси на одужання, аніж у багатьох бідолах, що тяжко працювали ще до того, як досягли найкращої форми. За зиму мої ноги відійшли, і я, можна сказати, помолодшав.

Настала весна, і в березні містер Сароґуд вирішив запрягти мене у фаетон та перевірити мою ходу. Я теж захоплено сприйняв його задум і провіз його та Вілі добрих кілька миль. Ноги в мене були як новенькі, біг я легко і навіть не пригадую, коли востаннє отримував від їзди таке задоволення.

— Знаєш, Вілі, він і справді молодшає. Тепер треба знайти йому якусь просту роботу, і до середини літа він буде не гірший, аніж Сонечко. Кінь дуже чутливий до повода і має гарну ступу. Навіть не знаю, чи може хтось ходити краще, ніж він.

— Дідусю, я так щасливий, що ти його купив!

— Я теж радий, хлопчику мій. Але дякувати за це він має все-таки тобі. Тепер нам залишилося підшукати йому якусь тиху, затишну місцину, де він житиме гідним життям.

Розділ 49 Моє останнє пристановище

Однієї чудової літньої днини конюх вичищав мене з таким завзяттям, що я одразу запідозрив: має статися щось надзвичайне. Він підрівняв мені щітки, розгладив шерсть на ногах, начистив дьогтем копита і навіть розчесав мій чуб. А потім так само завзято він заходився коло збруї.



Коли Вілі з дідусем сідав в екіпаж, вигляд у хлопця був радісно збуджений.

— Головне, щоб він припав до серця дамам, — сказав старий джентльмен, — тоді й вони йому сподобаються. Ну, а як воно буде насправді, побачимо.

За декілька миль від села стояв акуратний невисокий будиночок із огорожею, газоном та під’їзною алеєю. Вілі подзвонив, і, коли йому відчинили, запитав, чи вдома міс Блумфілд або міс Елен. Так, вони обидві були вдома. Тоді містер Сароґуд зайшов до будинку, а Вілі залишився біля мене.

Хвилин за десять вийшов старий фермер, за ним незабарилися три жінки: перша — висока бліда леді в білому шалі, друга — весела чорноока дівчина, яка підтримувала бліду леді, а третьою ішла поважна дама — сама міс Блумфілд.

Усі троє підійшли до мене, стали з цікавістю розглядати мою зовнішність і розпитувати фермера про мене. Найбільше я припав до серця наймолодшій; як виявилося, це була міс Елен. Вона одразу заявила, що я їй дуже подобаюся, бо в мене надзвичайні очі. Висока бліда дама зізналася, що їй аж кров холоне в жилах від думки, що в екіпажі буде кінь, який уже падав на дорозі, а отже, й знову може впасти. Бо ж коли, не дай, Боже, це станеться, вона вже до смерті не оговтається від страху перед кіньми.

— Милі дами, — переконував їх містер Сароґуд, — якби ви знали, скільки чудових коней розбивають собі ноги не через власну незґрабність, а через недбалих їздців. Повірте мені, від коня в таких випадках нічого не залежить. А перед нами, очевидно, саме такий випадок. Ви тільки не подумайте, що я нав’язую вам свою думку. Можете його об’їздити, а потім послухайте, що скаже про нього ваш кучер.

— Щодо коней, — озвалася поважна дама, — то ви й справді ніколи не давали дурних порад. Відтак я просто зобов’язана дослухатися до ваших слів, і, якщо моя сестра Лавінія не заперечує, ми охоче пристанемо на вашу пропозицію, перевіримо коня в роботі, а вже тоді приймемо рішення.

Наразі постановили, що наступного дня я переселяюся до цих леді.

Уранці по мене прийшов меткий тямущий хлопець, та варто йому було побачити мої коліна, як від його безтурботності не залишилося й сліду.

— Послухайте, сер, — розчаровано мовив посильний, — я й гадки не мав, що ви пропонуєте коней із такими вадами.

— Зовнішність — не головне, — зауважив фермер. — До того ж, юначе, ви тільки берете його на об’їждження, і я сподіваюся, ви вмієте поводитися з кіньми. Якщо він не виявиться найнадійнішим конем з усіх, яких ви знали, без страху повертайте його мені.

Мене повели на нове місце, завели до стійла, дали їсти і залишили в стайні.

Наступного дня, вичищаючи мою голову, конюх зауважив:

— Ти ба, точнісінько така зірка, як у Чорного Красеня. І зростом такий же, як він. Цікаво, а де зараз Чорний?

Коли ж трохи згодом він намацав у мене на шиї місце, де була колись кровотеча і на шкірі залишилася маленька ґулька, то аж підскочив від здивування. Він знову став мене вивчати, примовляючи стиха:

— Біла зірка на чолі, одна нога біла, і ґулька така сама… — Тоді він придивився до спини і, мабуть, щось там помітивши, скрикнув: — Побий мене грім, якщо це не та латка, яку Джон називав «кінський гріш»! Та це ж він, Чорний Красень! Гей, Красунчику! Не впізнаєш мене? Це я, Джо Ґрін, який колись тебе ледь не занапастив!

І він, не тямлячи себе з радощів, щосили поплескав мене по гриві.

Скажу по правді, я його не впізнав: то був не колишній Джо Ґрін, а гарний, зрілий молодик із чорними вусами та мужнім голосом. Проте я охоче повірив, що це таки Джо Ґрін, і від того, що він мене впізнав, я, не тямлячи себе від щастя, потягнувся до нього мордою, виказуючи тим свою приязність. Мушу зізнатися, мені ще не доводилося бачити, щоб людина так раділа.

— «Сподіваюся, ви вмієте поводитися з кіньми». Аякже! Як тільки я не здогадався, що це ти! Красеню, старий друже, скажи, який негідник так розбив тобі коліна! Якщо я щось у чомусь тямлю, то жилося тобі не дуже солодко! Ну, нічого, зі мною все буде інакше. Шкода, що тут немає Джона Менлі — от хто б за тебе потішився.

Після обіду мене запрягли у невеличкий фаетон, і ми під’їхали до ґанку. Міс Елен бажала перевірити, як я ходитиму в екіпажі. Джо Ґрін поїхав разом із нею, і виявилося, що юна леді править мною, наче справжній кучер. По-моєму, вона залишилася цілком задоволена моєю ступою. Джо розповідав їй щось про мене, і краєм вуха я вловив, як він говорить юній леді, що, на його переконання, я — той самий Чорний Красень, який колись жив у містера Гордона.

Коли ми повернулися, сестри місіс Елен вибігли на подвір’я і стали цікавитися, як я поводився в запрягу. Дівчина переповіла їм усе, що почула від Джо, і додала:

— Обов’язково напишу місіс Гордон, що її улюблений кінь тепер у нас. Уявляєте, яка вона буде рада!..

Мене ще цілий тиждень об’їжджували в запрягу, а коли з’ясувалося, що боятися нічого, то запрягли в невеличкий закритий екіпаж, і міс Лавінія відважилася на поїздку. Після поїздки було остаточно ухвалено, що я залишаюся тут і мені повертають моє колишнє ім’я — Чорний Красень.

* * *

Я вже живу тут рік. Джо — найкращий і найдобріший з усіх конюхів. Робота в мене легка і приємна, і я щодня відчуваю, як до мене повертаються колишня сила й енергія.

Якось містер Сароґуд сказав, звертаючись до Джо:

— У вас цей кінь проживе років двадцять, а може, ще й більше.

Його внук Вілі не минає нагоди поспілкуватися зі мною і взагалі ставиться до мене як до гарного друга. Мої господині запевнили, що більше вже мене не продаватимуть, відтак можна сміливо вважати, що всі мої поневіряння залишилися в минулому і я знайшов собі надійне пристановище. Часто рано-вранці, перед самим пробудженням, мені сниться, що я й досі живу в Біртвік-парку, стою в саду під яблунями та розмовляю зі старими друзями.

Загрузка...